Найцікавіше на DOU

Виробник РЕБ Infozahyst шукає радіоінженерів у дослідницький центр в Данії

Дарія Подвишенна — Fri, 02 Oct 2026 13:23:25 +0300

Українська компанія Infozahyst, що виробляє засоби РЕБ, шукає радіочастотних інженерів, які зараз перебувають за кордоном, для роботи в дослідницькому центрі в Копенгагені.

Про це повідомив СЕО компанії Ярослав Калінін. Центр у Данії розвиватиме мікрохвильове обладнання, антенні системи, RF-тестування та проєктування інтегральних схем.

Компанія обіцяє офіційне працевлаштування на повний день і допомогу з переїздом. Раніше ми розповідали, чому радіоінженери дефіцитні на ринку і які зарплати їм пропонують. Тоді в коментарі для DOU HRD компанії Єгор Килимнюк розповідав, що джуніор може розраховувати на $800-1200, тоді як досвідчений радіофізик — на $8000 і більше.

Зазвичай радіофізики та суміжні фахівці — одна з найвужчих інженерних спеціалізацій на українському ринку. Зазвичай такі вакансії можуть закриватися рік і більше. Рідкісних фахівців, як-от інженерів-проєктувальників надвисоких частот, можна шукати роками.

Які вакансії відкриті

📌 Senior RF / Microwave Hardware Engineer

Потрібен досвід розробки RF-приймачів на частотах від 18 ГГц, роботи з LNA, фільтрами, мікшерами, PLL, AGC та RF-друкованими платами. Вимога — від 7 років досвіду. Плюсом буде досвід у SIGINT, SDR, інтерферометрії, формуванні променя та багатоканальних приймачах.

📌 Senior Systems Engineer (RF Systems)

Фахівець займатиметься архітектурою RF-систем, вимогами, бюджетами, ICD та планами верифікації. Потрібно від 6 років досвіду системної інженерії у складних RF або аерокосмічних системах; знання DOORS, Jama або Polarion. Плюсом будуть MBSE/SysML, SIGINT і SDR.

У компанії зазначають, що розглядають кандидатів незалежно від країни перебування. Податися можна через LinkedIn або звернутися безпосередньо до Ярослава Калініна.

Податися на вакансії можна тут або написати Ярославу Калініну у Facebook.

Компанія шукає вахівців і в Україні. Зараз на DOU відкрито 25 вакансій, зокрема для хардверників, конструкторів, проєктних менеджерів, техніків БПЛА, тестувальників, сисадмінів та інших спеціалістів.

AI вже керує авто, а JEV приймає рішення | AI шумлять #5

Pasha Lysyi — Fri, 02 Oct 2026 13:00:06 +0300

П’ятий випуск «AI шумлять» — рубрики на YouTube-каналі DOU про AI-інструменти та технології, які змінюють роботу айтівців.

У цьому випуску поговоримо про GPT-6 Astra за кермом справжньої Toyota, нові моделі Grok, Claude та OpenAI, нейромережу JEV, яка не генерує текст, а приймає рішення, і локального AI-агента Observer, який стежить за вашим екраном.

Навігація:

00:00 Інтро
00:28 GPT-6 Astra за кермом Toyota
01:32 Нові моделі Grok, Claude та OpenAI
02:41 Оновлені рекомендації для Claude
03:16 Аудит skills у Claude Code
03:41 JEV — AI, який приймає рішення
05:34 JEV skill suggestion
06:04 Observer — AI, який бачить ваш екран
06:44 Kalypta: AI проти розпізнавання голосу
07:51 Нові голосові моделі Google
08:35 Coding-агенти створюють відео
09:35 Inspo — пошук дизайн-референсів
10:17 Нові AI-інструменти для роботи
10:49 Outro

🧠 Корисні посилання з випуску

Деякі виробники компонентів для дронів і РЕБ зупиняють виробництво через проблеми з бронюванням

Дарія Подвишенна — Fri, 02 Oct 2026 11:58:48 +0300

Частина українських виробників комплектуючих для дронів і РЕБ у вересні не змогла вчасно підтвердити статус критично важливих підприємств після зміни правил бронювання.

Про це повідомляє Forbes Ukraine. Через це окремі виробництва простоюють тижнями, а компанії намагаються терміново перебронювати ключових працівників через інші юридичні особи.

Проблема виникла після травневих змін до правил бронювання. Для виробників дронів і комплектуючих посилили вимоги до бронювання. Тепер підприємство має мати чинний оборонний контракт або бути субпідрядником компанії, яка такий контракт має. Раніше DOU розповідав, як зміна правил бронювання вплине на ІТ та оборонку.

Для субпідрядників підтвердити участь у держконтракті стало складніше. Тепер вони мають подавати додаткові документи, зокрема фінансову звітність. Через це частина компаній не встигла вчасно підтвердити критичність або була змушена подавати документи повторно.

У результаті деякі виробництва фактично зупинилися. Серед них — лінії з виробництва польотних контролерів та поверхневого монтажу електронних плат. В одній із компаній таке виробництво, як пише Forbes, не працює вже близько місяця, в іншій через відсутність бронювання фахівців виробництво не працювало щонайменше половину вересня.

Які можуть бути наслідки

Проблема з бронюванням стосується не лише формального статусу підприємств. Якщо працівники не мають бронювання, компанії ризикують втратити інженерів, які відповідають за конкретні виробничі процеси.

Особливо складно замінити спеціалістів із поверхневого монтажу плат, виробництва електроніки та інших вузьких напрямів. Через дефіцит таких фахівців їхня втрата може призвести до простою цілих виробничих ліній.

Деякі компанії вже намагаються вирішувати проблему через переведення працівників до інших юридичних осіб, які мають підтверджений статус критичного підприємства. Водночас це тимчасове рішення, яке не усуває проблему з підтвердженням критичності самих виробників комплектуючих.

Зупинка виробництва комплектуючих може впливати і на компанії, які використовують їх у готових дронах та іншій оборонній продукції. Виробникам доводиться або переносити замовлення на інші підприємства, або шукати альтернативні комплектуючі.

Повністю замінити українські компоненти імпортними також не завжди можливо через вимоги до локалізації виробництва. Тому тривалі простої окремих постачальників потенційно можуть створювати затримки вже на наступних етапах виробничого ланцюга.

Наталія Микольська йде з посади виконавчої директорки спілки Diia.City United

Дарія Подвишенна — Fri, 02 Oct 2026 10:30:05 +0300

Виконавча директорка Diia.City United Наталія Микольська завершує роботу в спілці. Вона очолювала організацію з кінця 2023 року. Про це для DOU розповіли в Diia.City United.

Фото надали у Diia.City United

У команді розповідають, що за час керівництва Микольської до спілки приєдналися понад 250 компаній та інвесторів. Юридична команда спілки за два роки опрацювала понад 850 правових і податкових звернень учасників.

Новий виконавчий директор уже обраний за результатами конкурсного відбору. Спочатку його представлять учасникам Спілки, партнерам і ключовим стейкхолдерам, а згодом — публічно.

Після звільнення Микольська певний час залишатиметься радницею Diia.City United та працюватиме зі Стратегічною радою і новим CEO. Стратегічні пріоритети Спілки, зокрема робота над розвитком Дія.City, взаємодія з державою, залучення інвестицій і вихід українських технологічних компаній на ринки ЄС, залишаться без змін.

📌 Про Наталію Микольську

Наталія Микольська — юристка, спеціалізується на міжнародній торгівлі. До роботи в Diia.City United вона близько 15 років працювала в українських юридичних фірмах, а у 2015-2018 роках була торговою представницею України та заступницею міністра економічного розвитку і торгівлі.

На цій посаді вона брала участь у розробці першої Експортної стратегії України, переговорах щодо угод про вільну торгівлю з Канадою та Ізраїлем і запуску Офісу з просування експорту.

У 2018-2019 роках Микольська була гостьовою дослідницею Стенфордського університету за програмою Ukrainian Emerging Leaders, після чого працювала стратегічною консультанткою для українського та міжнародного бізнесу. Вона також є співзасновницею Trade+ при KSE та SheExport, входила до наглядових рад, зокрема «Укргідроенерго» і TechUkraine.

📌 Про Diia.City United

Це громадська спілка, яку в лютому 2024 року заснували резиденти простору Дія.City (засновники 22 найбільших українських ІТ-компаній та інвестори) задля захисту інтересів технологічного бізнесу та діалогу з державою. Серед перших компаній-учасниць були Ajax, Genesis, MacPaw, Monobank, Netpeak Group, Roosh та інші компанії.

Вчений із КПІ, який 30 років живе в Мексиці: про науку, кримінал у Мексиці та повернення в Київ під час війни

Yaroslava Tymoshchuk — Fri, 02 Oct 2026 10:00:06 +0300

Сергію Хотяїнцеву — 81 рік. Випускник радіотехнічного факультету КПІ, все життя він працював у сфері електроніки та оптики. Спершу — над приладами надвисоких частот для радарів і систем радіоелектронної протидії, а згодом зайнявся лазерами й волоконно-оптичним зв’язком.

За кілька місяців до розпаду Радянського Союзу Сергій поїхав до Мексики читати лекції. Ця поїздка визначила дальше його життя: з 1993 року він викладав в університеті в Пуеблі, а тепер — у національному університеті Мехіко. Попри відстань, зв’язку з Україною він не втрачає: регулярно донатить і намагається якомога частіше приїжджати до Києва. А з лютого наступного року планує повернутися на семестр вести дослідження в рідному КПІ.

Сергій розповідає, як радянська наука обходила цензуру, чому мексиканські виші не мають прямого зв’язку з економікою країни, з якими викликами стикаються там айтівці і як сусідство з технологічно розвиненими Сполученими Штатами Америки водночас притягує й дратує мексиканців.

«Уся наша родина виявилась прив’язаною до КПІ». Київське дитинство та вибір професії

— Ви народилися, коли ось-ось мала закінчитися Друга світова. Що пам’ятаєте з того часу?

Я народився за кільканадцять днів до закінчення війни — 26 квітня 1945 року. Мої батьки щойно повернулися з евакуації, з Уфи. Батько був молодим спеціалістом із радіотехніки, за рік до війни закінчив Київський політехнічний інститут. В армію не взяли, бо тяжко хворів на астму. Працював в евакуйованій Академії наук, в Інституті механіки. Мама — на військовому заводі. У 1944 році вони повернулися до Києва: їхали в потязі, співали українських пісень. Перед Дарницею їх зупинили — хоч територія вже була звільнена, ще тривали бомбардування. Щоночі все руйнували бомби, а вдень поновлювали рейки і потяги йшли далі. Уся нинішня Дарниця була тоді піщаною пустелею, переораною бомбами. Серед кучугур піску і землянок росла єдина покалічена сосна.

Пам’ятаю, як у три-чотири роки я з батьками гуляв Хрещатиком перед святами. Всі будинки навпроти універмагу стояли в руїнах. Територію навколо загороджували високими дерев’яними щитами, а руїни підривали. Потім усе рівняли — під проїзною частиною Хрещатика досі лежать фундаменти дореволюційних будівель. А вже зверху збудували нові. У 1991 році була чергова реконструкція Майдану Незалежності. Підняли покриття, і я побачив перекручені сталеві балки, рейки. Тоді усвідомив: та епоха й досі лежить там, під бульварами Хрещатика та Майданом — цегла, руїни, все, що просто трохи розрівняли й засипали.

— Як ви обрали собі професію і почали викладати? Чи вплинув на вас вибір батьків?

Мій батько теж закінчив радіотехнічний факультет. Вони з мамою одружилися, коли їй було 18 років. Батько вмовив її вступити туди ж: він був закоханий у радіотехніку, постійно щось майстрував, був талановитою, творчою і технічною людиною.

Мама закінчила навчання, хоч і не встигла захистити диплом — захист якраз планували на червень, а тут війна.

У КПІ тоді вирішили видати всім студентам дипломи без захисту

Так уся наша родина виявилась прив’язаною до КПІ. Я сам у школі цікавився фізикою, ми з друзями майстрували різні електронні схеми. Та мене тягнуло в різні боки, я довго не міг визначитись, куди йти. Але зрештою мене переконали піти саме в політехнічний — з аргументом, що фізики, можливо, і розумні люди, але нічого практичного й корисного самі зробити не можуть. А ми, мовляв, у політехнічному робимо справжні речі.

Вже пізніше, коли в Союзі почалася космічна програма, я чув про це безпосередньо від фахівців. До нас додому приїздили люди з Дніпра (тоді — Дніпропетровська) й з-під Москви, які самі займалися ракетами і космічною програмою. Вони казали: радянська ракетна програма насправді почалася з трофейних німецьких Фау-2, і саме звідти йде відлік усіх радянських досягнень.

Батько ж по роботі, займаючись вимірювальною технікою, прийшов до теми вібрацій: тоді ракети вибухали на старті саме через сильну вібрацію. Цій роботі він присвятив багато років.

Після закінчення радіотехнічного факультету КПІ мене вмовила піти туди ж в аспірантуру мама. Під її впливом я зрештою погодився стати викладачем. Рік попрацював інженером на кафедрі радіотехнічних систем, що займалася електронними приладами надвисоких частот — для радарів, для систем радіоелектронної протидії. Це те, що сьогодні актуально в контексті дронів, а тоді дронів ще не існувало, зате існували ворожі літаки, і їх треба було сліпити. Кафедра розробляла для цього потужні електронні прилади. Потім мене взяли асистентом. Викладацька кар’єра приваблювала тим, що дозволяла паралельно вести наукову роботу — мені доручали розробляти електронні системи й прилади.

Наукова конференція, Мексика 2006 рік

Радянська наука, електронні гармати та лабораторія в КПІ

Я захистився з теми так званих електронних гармат, але вже після захисту зрозумів, що починається ера світловодів, і став працювати в цьому напрямку. Це теж було предметом гордості кафедри: техніка була нова, і коли до нас приїжджали науковці з різних науково-дослідних установ, нашу лабораторію обов’язково показували.

А вже згодом, у другій половині 1970-х, я поступово перейшов до того, що називається сенсорами або датчиками. Частково завдяки контактам батька я вийшов на організації, які займалися розробкою космічної техніки. Там ми знайшли для себе конкретну нішу — роботу з паливом: рідким киснем, рідким воднем. Це паливо зберігається за дуже низьких температур, тому виміряти його характеристики звичайними засобами вкрай складно. Це стало одним із напрямків нашої роботи.

Другий же був повʼязаний із елементарними частинками високих енергій, які намагалися застосувати у військових цілях. Ми займалися вимірювальними системами для установок, які генерували ці частинки.

— Час, коли ви починали працювати — це були 60-ті, цікавий період в історії: Холодна війна, Карибська криза. Як геополітика відображалася на вашій роботі?

Це впливало на всю науково-технічну сферу; всі розуміли, що Сполучені Штати та Європа значно сильніші, хоча прямо про це не говорили. Натомість усі зусилля й ресурси держави спрямовували в оборонні дослідження, у військову промисловість.

Визнаний факт, що саме нездатність витримати цю гонку й стала однією з причин, чому Радянський Союз зник як держава. Гонка ж вимагала не лише озброєнь, а й величезних ресурсів на все супутнє, зокрема на підготовку колосальної кількості інженерів і фізиків.

Мексиканці, до речі, любили з нас за це підсміюватися.

У них було два коронних питання: «Якщо ви такі розумні, чому ви такі бідні?» І друге: «Нащо вам стільки фізиків?»

Ми, звичайно, розуміли, що фізики були потрібні насамперед для розробки нових видів зброї — знаходити способи знищувати ворога на якомога більшій відстані і якомога дешевше. Надмірна увага до розвитку технічних засобів та виробництва, через яку потерпала гуманітарна сфера і, скажімо, медицина, відчувалася не лише в цьому. Наприклад, ще в школі в нас була обов’язкова виробнича практика. Ми мали десь працювати кілька годин раз на тиждень. У центрі Києва промислових підприємств не було, тому нас влаштували у поштові відділення: ми ходили на головний поштамт, де нам читали лекції про те, як працюють телеграфні апарати, так звані телетайпи. Потім ми розходилися разом із техніками по поштових відділеннях, де стояли ці апарати. Технік перевіряв, чи все працює справно, робив профілактику — а ми стояли поруч, ніби теж робимо щось корисне.

Дівчат, наскільки я знаю, в інших школах відправляли, наприклад, на швейні фабрики. Потім я читав, що це робили, аби привчити школярів до ролі робітників, а не інтелектуалів, зорієнтувати їх на сферу виробництва. Причому навчали професій, які вже тоді були застарілими. Телетайп, наприклад, зник уже через десять років.

— У чому була користь вашої роботи в КПІ?

Я весь час залишався на своїй кафедрі, хоча, крім мене, там працювало багато людей у різних групах, і профіль змінювався разом зі зміною технологій. Поки я був аспірантом, я входив до групи, що займалася електронними приладами надвисоких частот.

А коли я вирішив зайнятися світловодами, керівник кафедри дав мені можливість створити власну групу, виділив на це приміщення. За рахунок контрактів із різними підприємствами ми купували обладнання, матеріали й самі будували установки. Це вже був напрям оптики. Оскільки ми займалися вимірюваннями, одним із основних приладів для нас став лазер — і ми придбали десятки різних лазерів.

Лазерні системи дуже чутливі — до переміщень, до вібрацій — тому для лабораторії потрібен був так званий оптичний стіл: платформа розміром приблизно півтора на два метри. Ці столи ніби плавають на стисненому повітрі й тому нечутливі до вібрацій ґрунту, навіть якщо поруч рухається транспорт і створює струс. У західних країнах таке обладнання випускає промисловість: столи стоять на спеціальних пневматичних подушках.

Ми розуміли, що такий стіл нам знадобиться. Тож купили мішок цементу, дістали піску і зробили все прямо в лабораторії: на підрамнику зі столярних кутників відлили бетонну плиту, зверху поклали сталевий лист — це й був наш оптичний стіл. Це було у 1978 році.

Такими методами доводилося забезпечувати себе обладнанням, яке було недосяжним, адже ми належали до системи Міністерства освіти, а воно не мало прямого доступу до тих ресурсів, які мали промислові міністерства. Тоді я шукав, хто міг би фінансувати наші дослідження. Саме контракти дозволяли наймати людей. Уся дослідна робота в КПІ, та й в інших вишах, трималася не на бюджетному фінансуванні, а на цих контрактах — російською це звалося хоздоговором. Ми працювали швидше й ефективніше, ніж великі й неповороткі дослідні інститути та конструкторські бюро міністерств. На початку ери світловодів, коли промисловість ще не випускала приладів для вимірювання їхніх характеристик, ми розробили та виготовили такі комплекти для підприємств, які лише починали працювати зі світловодами.

Як наукове відрядження перетворилося на еміграцію до Мексики

— Як ви потрапили до Мексики?

Усе почалося завдяки бабусі, яка водила мене в гуртки при Будинку вчених, і моїй 92 школі, де англійська була з першого класу, а потім і приватній вчительці англійської. Я підлітком захопився читанням англомовних авторів, зокрема книжками Герберта Веллса, і сам виробив своєрідну методику: продиратися крізь англійський текст без словника, не знаючи, але поступово розуміючи більшість слів, поки не розвинеться здатність сприймати зміст у цілому. Саме ця звичка не боятися інших мов й легко занурюватись у незнайоме зрештою й відгукнулася тим, що я не побоявся поїхати саме в Мексику.

Наприкінці 1990-го, коли звʼязки із зовнішнім світом стали вільнішими, до Києва приїхала делегація з політехнічного інституту міста Мехіко. Серед них була директорка факультету фізики й математики, який мав свою групу з лазерної тематики. Але, коли мексиканці побачили, скільки в нас у лабораторії лазерів — а їх у нас було 26, — це їх дуже здивувало. Спілкувалися ми англійською. Уже на виході вони запитали, чи не міг би я приїхати й прочитати курс лекцій для їхніх студентів. Їх цікавив саме волоконно-оптичний зв’язок, світловоди, їхнє застосування у зв’язку. Їм сподобалося те, що вони побачили: велика лабораторія, дві величезні кімнати, обладнання, власноруч створені робочі установки.

А я почувався спокійно, бо до того вже їздив за кордон. За кілька місяців мексиканці надіслали офіційне запрошення та авіаквиток. Я прочитав там курс лекцій, після чого мене запросило інше відділення того самого політехнічного інституту, а потім і військове училище, де теж готували інженерів; там я також прочитав кілька лекцій.

Візит науковців УНАМ, 2014 рік

Після цього вони мене запросили зробити дві пленарні доповіді на латиноамериканській «школі» з прикладної фізики влітку 1991 року. Подія проходила в Канкуні — курортній зоні, яка раніше була диким узбережжям Карибського моря. У готелі, де організували цю школу, я прочитав ці дві пленарні лекції для всіх учасників, а було їх чимало. А через кілька днів у Москві стався путч. Ось так усе й збіглося.

Контекст. Ідеться про серпневий путч 1991 року — спробу консервативного крила радянського керівництва, об’єднаного в так званий ДКНС (Державний комітет з надзвичайного стану), усунути Михайла Горбачова від влади й зупинити розпад СРСР. Путч тривав три дні, провалився, але став каталізатором остаточного розвалу Радянського Союзу: вже за кілька місяців, 24 серпня 1991 року, Україна проголосила незалежність.

Перед від’їздом із тієї конференції один з організаторів запитав, чи погодився б я приїхати на комерційний семінар для мексиканських викладачів технікумів. Я погодився без вагань. Головне — я відчував, що для мене відкривається вікно можливостей, яким треба скористатися. До того ж, після захисту дисертації я отримав нагоду пройти десятимісячне стажування у Лондоні, в Imperial College. Це дало мені доступ до нової на той час галузі — волоконної оптики/світловодів, розширило горизонти і запалило ентузіазм, який я потім розвивав і який, гадаю, опосередковано привів мене до Мексики. Вдома я не бачив реальних перспектив росту через так звану монархічну систему, коли керівні позиції в науці (завідувачі кафедр, декани, ректори) займали на десятки років, і старше покоління не було зацікавлене вирощувати собі конкурентів.

Я запросив із собою знайомого фахівця. У нас в Україні на той час уже почали виготовляти світловоди й прокладати перші лінії оптичного зв’язку. Мій знайомий професійно займався будівництвом таких ліній і вже добре розумівся на практичному застосуванні світловодів. Пізніше він працював в «Укртелекомі».

Ми поїхали удвох у жовтні 1991 року, почитали курс лекцій й провели лабораторні роботи на макетах оптичних ліній зв’язку, які привезли з собою. Нам заплатили за цю роботу по три тисячі доларів, тоді це були шалені гроші.

Трохи подумавши, я зателефонував дружині в Київ і запропонував приїхати, мовляв, я заробив грошей, а коли ще випаде шанс побачити екзотичну тропічну країну. До того ж у 1991 році наші заощадження вдома знецінювалися щодня. Дружина в мене легка на підйом — ми з нею й на Байкалі були, і по Лені сплавлялися, — тож здивувалась, але зразу ж погодилась.

Університет Пуебла, 1993 рік

У Мексиці ми поїхали в Акапулько. Між тим, одна з викладачок політехнічного інституту Мексики розповіла про нас своєму чоловіку Ернесто, який викладав в університеті великого міста Пуебла за 120 кілометрів від Мехіко. Ернесто передав запрошення від декана його фізико-математичного факультету приїхати на кілька днів: прочитати лекцію про світловоди й мою роботу, а заразом побачити колоритне колоніальне місто, центр якого визнаний ЮНЕСКО світовою культурною спадщиною. Єдине, про що попросив Ернесто, — привезти моє роздруковане CV. Ми поїхали.

Публікацій у мене на той час назбиралося чимало, хоча у нас цьому приділяли не надто багато уваги: головною вважалася робота як така. Але я, мабуть, уже як представник молодшого покоління розумів, що наявність публікацій важлива. Були серед них і статті в центральних журналах, чимало — у «Віснику КПІ», який здебільшого призначався для аспірантів. Тож список вийшов доволі довгим: я роздрукував його на матричному принтері, на нескінченному рулоні перфорованого паперу, і навіть не встиг розірвати аркуші на окремі листки.

Так я його й привіз. Коли Ернесто представляв мене перед доповіддю, попросив показати резюме.

Я підняв резюме, і гармошка розгорнулася аж до підлоги

Враження це справило неабияке. Потім нас запросив на обід директор їхнього факультету (у них декана називають саме так) — він навчався в Москві й володів російською. Вже не пригадаю точно, в який момент він запропонував залишатися й викладати. Обіцяв зарплатню 500 доларів. Лише тоді до мене дійшло, що запрошення до Пуебли мені влаштували саме для того, щоб показати мене декану.

Я відповів, що, по-перше, не можу просто так кинути свою роботу — я тут у відрядженні, і вдома маю робочі обов’язки, маю трьох дітей. А по-друге, — хоч прямо цього й не сказав — я розумів, що 500 доларів, враховуючи значно вищу вартість життя у Мексиці у порівнянні з Україною, — це несерйозна пропозиція.

Виявилося, що приблизно в той же час Мексика запровадила спеціальну програму залучення іноземних вчених. Суть її була в тому, щоб запрошувати фахівців на рік із можливістю продовження на другий, платити їм пристойну зарплату з розрахунком, що ці люди залишаться в Мексиці надовго.

Клуб викладачів Національного автономного університету Мексики (УНАМ), 2015 рік

Усі питання з візою й дозволом на роботу програма брала на себе. Та й умова була така: якщо університет бере когось на роботу за цією програмою, він зобов’язаний згодом надати цій людині постійну посаду. Спершу ти працюєш на тимчасовій позиції, а через два чи три роки можеш податись на конкурс, і якщо виграєш, отримуєш постійну. Це те, що в Америці називають Tenure Track, тільки в Мексиці процес значно швидший. Тоді я цих деталей ще не знав.

Повернувшись із дружиною до Києва, десь за пів року я отримав листа від Ернесто: мене затвердили за цією програмою і пропонували переїхати якнайшвидше. Але швидко я не міг усе владнати — переїхав лише за пів року, на початку 1993-го. А ще за пів року до мене приєдналася дружина з дітьми. Старший син тоді ще навчався у Києві, в університеті, а коли закінчив перший курс, теж приїхав до нас. В Університеті Пуебли я читав лекції на фізико-математичному факультеті, у його так званій Школі електроніки.

Університет Пуебли — автономний. У Мексиці більшість державних університетів мають такий статус. Після студентських заворушень 1968 року, які відлунювали в Мексиці так само, як і в Європі, університети домоглися від уряду цього особливого статусу. Автономія означає, що вони отримують державне фінансування, але ні перед ким за нього не звітують. Це виглядає демократично, але в Мексиці часто призводило до того, що владу в університеті захоплювала своєрідна мафія і робила що хотіла — і ніхто не міг запитати, на що витрачені гроші. У Пуеблі, наприклад, ректор збудував автозаправку — на чиї кошти, і кому вона приносила прибуток, так і залишилося невідомим. А якщо ставити незручні питання і цікавитись чимось, що дратує керівну верхівку, то можна наразитись на проблеми.

Зустріч однокурсників у Києві, 2006 рік

Про те, що згодом можна буде залишитися на постійно, тоді не йшлося; я таких планів не мав. Відпросився у свого керівника в КПІ на рік за власний рахунок. Потім домовився про продовження ще на рік. А вже пізніше з’ясувалося, що можна залишитися надовше, і я залишився. Відпустку мені знову продовжили, і ще кілька років я формально значився в штаті КПІ, хоч і без оплати.

Зрештою мене з КПІ звільнили, але на той момент моя лабораторія в Києві розвалилася. В Україні дев’яності роки були часом страшної інфляції і бідності. Тому дослідницьку роботу витіснила необхідність виживання й комерційні інтереси. Коли я поїхав до Мексики, то думав, що згодом повернуся. Але за ті два роки, що мене не було, обставини в Україні та на моїй кафедрі помінялися повністю: група наших викладачів створила свій «центр», а фактично фірму — таких напівофіційних, хитрих структур було тоді чимало. Вони поступово зайняли багато приміщень, зокрема й ті, де раніше була моя лабораторія.

Мої співробітники розпорошилися хто куди: обидва аспіранти на той час уже захистилися — один перейшов на сусідню кафедру, інший — на радіофізичний факультет. А інші працівники — секретарка, інженери — трималися на тих самих договірних контрактах. Коли фінансування припинилося, їх звільнили. Дехто з них потім пробував зайнятися комерцією.

Ті ж викладачі, що лишилися й заснували фірму, почали виробляти засоби зв’язку для державних структур. Це приносило великі гроші і, певно, багато хто був у них зацікавлений.

А у Мексиці я міг продовжувати викладання та дослідницьку роботу, яка мене завжди цікавила, й утримувати сім’ю. До того ж, через кілька років я перейщов працювати до Національного автономного університету Мексики (УНАМ), що в Мехіко. Це головний, найбільший і найпрестижніший університет країни, а де навчається понад 350 тисяч студентів. Я отримав доступ до наукових грантів, участі у міжнародних конференціях, можливість публікуватися в західних журналах.

Також тут значно більше академічної свободи, ніж було в Пуеблі, вже не кажучи про СРСР. Ось тільки один із прикладів: відсутність валютних обмежень на купівлю обладнання для лабораторії, що існували в радянській системі. Навіть якщо вчений мав доступ до якихось грошей, він не міг просто купити щось за кордоном через державну монополію на валютні операції. Крім того, деякі види обладнання класифікувались як стратегічний товар. Навіть пристойний мікроскоп на внутрішньому ринку СРСР вважався таким, і його придбання треба було спеціально планувати: отримувати дозволи, квоти, узгодження.

«У Мексиці я міг займатися тим, що мене завжди цікавило»

— Які враження ви мали з перших візитів і пізнішого досвіду у Мексиці? Чи було щось, що можна назвати культурним шоком? Що вас дивувало?

Перше враження — величезна етнічна й культурна різноманітність. Вражаюча історія, архітектурні пам’ятки, народні традиції. Мексиканці ж — дуже специфічний народ. Загалом вони привітні та дружні, але цю привітність не варто плутати зі щирістю.

Мексиканці ніколи не кажуть прямо неприємних речей. Ніколи не скажуть «ні» відкрито: це вважається неввічливим. Натомість вони скажуть «так», але з такою інтонацією і виразом обличчя, що стає зрозуміло: це «ні», і перепитувати вдруге не варто. Тут можна почути: «Він дуже невихована людина — говорить те, що думає». На цьому ми, бувало, обпікалися, особливо спочатку, поки не навчились розпізнавати такі нюанси.

Ще одна річ, яка здивувала: вони майже завжди запізнюються, і навіть не вважають за потрібне перепросити: це в Мексиці нормально. Скасувати попередню домовленість місцеві теж не вважають гріхом — вони назвуть якусь абсурдну причину на кшталт: «У моєї доньки був день народження, я весь день шукав їй подарунок». Іноді це дратує. Домовляєшся з кимось провести разом свято чи кудись поїхати, чекаєш, а людина просто не приїжджає, і потім навіть не згадує про це.

Сергій Хотяїнцев на місцевому святі у Мексиці

Для мексиканців на першому місці завжди сім’я, а робота — лише на другому. Вони дуже релігійні, але водночас спокійно дозволяють собі грішити в різних сенсах — і ці дві речі в них прекрасно поєднуються.

Згодом стало зрозуміло, наскільки глибоко суспільство поділене на класи і наскільки колоніальне минуле впливає на соціальне розшарування та суспільні відносини. Але щойно тобі здалося, що ти нарешті зрозумів якийсь народ, то тут і робиш якусь помилку. Виявляється, цьому процесу пізнання й розуміння немає кінця. Глибоко зрозуміти культуру й ментальність іншого народу, мабуть, неможливо.

Переїхати у Мексику, жити й працювати тут було складно й важко, як морально, так і матеріально — особливо на початку. Починали ж із нуля. Довелося докласти багато зусиль, витратити чимало нервів, подолати сумніви — чи правильно ми вчинили.

— А яка ситуація з вищою освітою й технологіями в Мексиці? На що орієнтуються місцеві виші?

Мексика практично не розробляє високих технологій сама. Підприємства, які там є, переважно належать закордонним фірмам. Зокрема автомобільна галузь: японські, американські компанії, Volkswagen, Nissan, Ford, Chrysler — усе це іноземний бізнес, і технології теж усі закордонні.

Коли я туди приїхав, службовці з наукового комітету мені відверто казали: «Нам важливо наздогнати інші країни за кількістю наукових публікацій: хочемо бути як усі». Тож будь-яка тема чи пропозиція, яку хтось визнав перспективною, могла отримати фінансування. Тим самим ресурси розпорошувалися, і ні влада, ні мексиканський бізнес не сприймали місцевих інженерів, виші чи науковців як щось практично корисне для себе. Промисловці іноді шукають контакту з окремих питань, але в цілому реального практичного зв’язку між тим, що робиться в університетах, і економічним розвитком країни немає.

Тобто кожен науковець займається тим, що йому цікаво, але, на жаль, це рідко виливається у практично корисний результат. Тому в Мексиці намагаються створити загальнонаціональні програми, щоб спрямувати наукову роботу в корисне для країни русло.

Для порівняння: я бував у Японії й бачив, як там влаштована система досліджень. Є далекоглядні національні програми — до 2050 року, є прикладні короткострокові, де корпорації на кшталт Mitsubishi чи Toyota працюють з університетами узгоджено, як один організм. Уряд там не диктує, а радше сприяє взаємодії, щоб разом виводити нові продукти на міжнародний ринок.

У Мексиці ж через відсутність місцевого попиту на дослідницьку роботу багато вчених орієнтуються на міжнародну наукову спільноту. Кордони відкриті, а гранти дають можливість доповідати про свої роботи на міжнародних конгресах і співпрацювати з колегами з інших країн. Я, зокрема, зараз працюю над використанням волоконних світловодів як «нервів» для виявлення пошкоджень будинків та інших структур у реальному часі, що є одним із магістральних напрямів сучасної науки. Для Мексики ця тема важлива з огляду на часті руйнівні землетруси.

— Які є цікаві предмети?

Я працюю на кафедрі телекомунікацій, тож читав багато різних курсів — програми з часом мінялися. Здебільшого це були предмети, пов’язані саме з телекомунікаціями: антени, кабельний та радіозв’язок, телебачення. Зараз це переважно оптичний зв’язок і застосування лазерів.

Мої колеги викладають курси з телекомунікаційних мереж наступного покоління (5G), інтернету речей, розумних будинків, програмно-визначених радіосистем, мікро- та нанотехнологій, а також інших сучасних дисциплін.

— Чим мексиканські студенти відрізняються від наших?

Соціальне розшарування відбивається і на освіті, і на ментальності молоді. Платна приватна освіта здебільшого акумулює амбітну майбутню еліту країни. Натомість державні виші, хоч і мають хороших викладачів і обладнання, через класові стереотипи приваблюють насамперед студентство із середнього класу та бідніших верств суспільства.

Тому є одна відмінність, яка засмучує: багато моїх студентів не мріють про видатну кар’єру чи довгострокову траєкторію розвитку. У більшості нема переконання на зразок «я можу стати ректором цього університету, президентом держави» тощо. Я опитував студентів — роздавав анкети з різними питаннями, щоб краще зрозуміти аудиторію перед початком курсу: чи думають вони про магістратуру, можливо, навіть про PhD, чи планують одразу йти працювати.

Один зі студентів написав відверто: «Хочу закінчити навчання і почати наживати майно»

Є талановиті студенти, але тілька мала частка з них продовжує навчання в магістратурі чи здобуває PhD. За 30+ років там я підготував лише 19 магістрів і 9 PhD, і ще два студенти магістратури й три здобувачі PhD працюють зі мною над своїми темами зараз.

Інший нюанс полягає в тому, що студенти рідко запитують на лекціях і часто почуваються ніяково, коли потрібно розпитати про щось викладача навіть під час підготовки магістерської чи PhD роботи. Я пов’язую це передусім із ментальними та культурними особливостями.

— А чи впливає на мексиканських студентів сусідство з технологічно розвиненою Америкою? Чи прагнуть поїхати туди працювати?

Америка позитивно впливає на те, що мексиканці тягнуться до технологій, і бізнес двох країн тісно співпрацює, тому інфраструктура — аеропорти, платні автостради, розв’язки, готелі та обслуговування туристів, — цілком американського рівня. Про товари й казати нічого. В Мексиці ті самі мережі, що й у США: Sam’s Club, Costco, Walmart — усе, що завгодно, тільки трохи дешевше.

Технологічного зв’язку між країнами багато, бізнес практично зрощений. На відміну від пересічних громадян, для бізнесу є окреме спрощене віконце для отримання віз. У вишах також багато викладачів, які здобували магістратуру чи PhD саме в США, Європі, Канаді чи Бразилії, тобто в науково розвинених країнах. Вони добре знають, яке там життя, і це впливає на університетське середовище.

Тобто безпосереднє сусідство з такою потужною державою, безумовно, має позитивні сторони: багато чого переймається напряму. Але є й певний антагонізм: свого часу Америка захопила частину територій, які належали Мексиці, і цю тему досі використовують політики.

Тож почуття мексиканців до Сполучених Штатів складні, неоднозначні

Моя дружина колись читала курс для студентів магістратури про сучасне дорожнє будівництво, і на одній з останніх лекцій вирішила розповісти, як в Америці розв’язують проблему перевантаженості трафіку. Це було в перші роки після нашого переїзду. Тоді в Америці якраз почали практикувати зміну напрямку смуг руху залежно від часу доби. Про це вона прочитала в спеціалізованих виданнях і почала розповідати студентам.

На канікулах, 2026 рік

Студенти сприйняли це вкрай ревниво: почали демонстративно показувати, що їм це нецікаво, що це якась американська дурня, яка їм не потрібна. Сміялися, ходили аудиторією. Дружина була в шоці — такої реакції вона не чекала.

А ось приклад із бізнес-середовища: один мексиканський колега, який мав творчу відпустку (сабатікал), поїхав на рік до однієї з відомих великих американських компаній. Пропрацював там цей рік, навіть отримав патент, який ця фірма зареєструвала на своє ім’я. Йому запропонували залишитися. Він відмовився й повернувся до Мексики. Я запитав його про мотиви. Він відповів, що, по-перше, йому пропонували приблизно ті самі гроші, що він отримує тут, але життя в Мексиці дешевше. По-друге, йому просто подобається Мексика, її культура. Він також говорив про те, наскільки складне й напружене життя й робота в Америці. Що, мовляв, часто бувають погані, конкурентні взаємини між колегами.

«Загалом у Мехіко все перемішано»

— А вам подобається жити в Мексиці?

Мені подобається там працювати: в мене є умови для самовираження, я займаюся тим, чим хочу, наді мною немає авторитарного начальника. Навчальний процес для мене нескладний: за стільки років я відточив і методику, і теми викладання. Тож у професійному сенсі все добре.

Звісно, мені шкода, що не працюю на Україну, не роблю щось конкретне для своєї країни. Але в тодішніх умовах я не мав нагоди втілити свій потенціал.

— Як у країні з безпекою?

Рівень криміналу дуже високий, у тому числі на побутовому рівні. Грабувати можуть просто на вулиці, у міському транспорті: заходить людина з пістолетом, іноді двоє, — і вимагають гроші, годинники, все, що є. Одного разу пограбування спіткало мого сина, який увечері з друзями був у ресторані: зайшли люди із зброєю, позабирали у відвідувачів гроші, годинники, телефони й інше, а потім спитали, чия машина на вулиці, й попросили ключі. Син віддав. Машину не знайшли.

Це стосується й Мехіко-Сіті, де я зараз живу. Є райони, куди краще взагалі не ходити: кажуть, звідти можна вийти вже без взуття, якщо взагалі вдасться вийти живим.

Кількість убивств у Мексиці за попередній рік сягала приблизно 64 випадків на добу по всій країні. У минулі роки ця цифра була більшою — до ста випадків. Здебільшого це розбірки між кримінальними угрупованнями, але трапляються і викрадення людей заради викупу. Досить часто ці люди гинуть.

Тому люди, які досягли певного рівня, зазвичай живуть на огороджених територіях. Я теж мешкаю в такому будинку.

Знайомі не відпускають дітей самих, ніхто просто так не гуляє вулицею без супроводу

Є шкільний автобус, а хто має машину, сам возить дітей до школи. Особливо небезпечно, звісно, вночі. Існує негласна рекомендація вночі бути особливо обережним, і на червоному світлі безпечніше проїхати перехрестя, ніж зупинятися. Тому вночі ми намагаємося взагалі не їздити.

Загалом у Мехіко все перемішано: серед сучасної забудови трапляються старі квартали з одноповерховими будиночками, де живуть найрізноманітніші люди. Не можна сказати, що є чітко виражені елітарні райони.

Міським транспортом частіше їздять люди робітничих професій із периферійних районів. Через напади в автобусах власна машина вважається набагато безпечнішою.

На міжміських автобусах офіційно висять знаки, що заборонено проносити зброю чи ножі. І це не просто формальність: у міжміських автобусах завжди стоїть людина, яка перевіряє сумки пасажирів, шукаючи зброю.

— Двоє ваших синів працюють в IT. Чим саме вони займаються і де живуть?

Двоє моїх старших синів працюють в IT, а взагалі всі троє зрештою опинилися в Канаді. Ми самі, як батьки, не хотіли, щоб вони залишалися в Мексиці: по-перше, через криміногенну ситуацію, по-друге, через суттєву культурну різницю. Бачили чимало змішаних шлюбів, які зрештою розпадалися саме через цю прірву в культурі, тож свідомо орієнтували дітей шукати собі місце деінде.

Старший син вчився на комп’ютерному факультеті в Пуеблі й почав робити комусь бази даних. До речі, першим із нас купив автомобіль у Мексиці. Шлях у нього був не з легких: своя фірма, потім невдале партнерство і крах, відкрив своє кафе, знову фірма — і зрештою переїхав до Канади. Середній син теж вчився на тому ж факультеті у Пуеблі, далі спеціалізація з комп’ютерної безпеки — захист систем і даних. Перша робота була у Мексиці, потім якийсь час працював і оженився в Україні. Далі перевівся на вищу посаду до відділення тієї ж фірми у Канаді й уже понад п’ятнадцять років там. Бачимося з синами досить часто: минулого березня всі вони приїхали до нас у Мексику святкувати п’ятнадцятиріччя однієї з онук.

Попри відстань, з Україною я зв’язку не втрачаю. Поки були живі батьки, навідувався тричі на рік, але й тепер намагаюся регулярно приїжджати до Києва. Також весь цей час співпрацюю з колегами з КПІ дистанційно: надсилаю свіжі інформаційні матеріали, публікую разом з ними наукові статті, беру участь у наукових конференціях, які проводить університет. Зараз регулярно доначу, передав гроші на автомобіль знайомим військовим. З лютого наступного року домовився приїхати на семестр у КПІ — будемо займатися спільною дослідницькою роботою.

На моєму інженерному факультеті УНАМ ця новина викликала шок. Люди не розуміють, як можна добровільно їхати туди, де небезпечно: війна, бомбардування й важка зима попереду. Але я ставлюся до цих обставин спокійно, бо сподіваюсь, що хоч щось із моїх знань і досвіду стане в нагоді Україні.