Fructus temporum

Blogger вже не той…

2012-01-28T22:58:00.000+02:00

Blogger вже не той…

Якось я написав:
Тим, хто мене знає offline — у «контакті» та «однокласниках» мене немає і не буде, не тужтесь.
Чому?
Не знаю, понад усе люблю свободу, у гуглівського сервісу найдовший ланцюг і мотузок не муляє шию, точніше, я досі його не відчув.

Починає муляти.

Не потрібно бути пророком, щоб зрозуміти яким зрештою стане гуглівський блогохостинг, варто лише поглянути на G+.

Зберігаю картинки для шаблону у альбомах Picasa, сьогодні вирішив трошки підправити шаблон і не зміг у звичний спосіб отримати посилання на картинку.

Завантажити легко, переслати, встановити у публікацію, але крок вбік від стандартних дій зробити все важче.

Користувачів потроху підганяють під шаблони.

Однаковий перелік дозволених дій, мінімальні відмінності у типових шаблонах…

«Ви можете вибрати будь-який автомобіль за умови, що він буде чорним»

Моя анархічна натура протестує!

Допилювання блогера — засіб природного відбору, можливість з першого погляду скласти побіжне враження про власника.

Що я робив, коли навколишній маразм досягав апогею?

Ні, не зливав свої охи у мережу, і не постив дебілоїдні заклики, я копирсався у шаблоні. Вивчав. Змінював, підправляв.

Відволікало, допомагало зосередитися.

Коли я тільки завів блог, я анінайменшого уявлення не мав про теги, розмітку, стилі, табличний та «гумовий» дизайн.

Що корисного мені дала навколополітична тусовка у мережі?

Вбитий час.

Ось помилуйтеся:

Коментар зі стрічки:

в партии "батькивщина" 500 тысяч (!!!) членов. фанов странички тимошенко в фб - 20 тысяч. где были все эти люди во время оглашения приговора тимошенко? и что празднуют дизайнеры, нарисовавшие такое кривое лицо?

Ось вся ціна «мережевої» громадської діяльності. Ні собі ні іншим.

А одне лише написання розділу «About — Про блог, про себе, взагалі про…» допомогло нарешті чітко сформулювати для себе хтоя і що я.
З’явився привід замислитись.

Мені досі шкода спільоти гуглорідера, там були цікаві люди і не було цяцьок. Недоумкам там було нудно.

А коментарі читачів?

Коментарі тут і коментарі у соцмережах — речі абсолютно різні, можливо тому, що коментувати чийсь маловідомий персональний блог політичним ботам немає сенсу, а шклоті тут ніяк самостверджуватися, не та аудіторія.

Тут навіть хами поступово стають ввічливішими, від образ і лайки переключаються на високі матерії.

Сумно.

Тільки Blogger інтегрують у соцмережу і таких персоналій буде хоч греблю гати.

Навіть українська мова вже не відсікає «мислітелів русской ідеї». Пихаті та брутальні проповідники скромності (розумової?) «Как говорил классик, ответ "Нет" означает несомненное "Да".» Тригери і ячійки, pnp перехід ваш тато… подивився б я на тебе за ком’ютером де діє логіка того класика.

В русской ментальності зневага до науки і освіти завжди одягнена у шати «високої духовності».
На американский комп’ютер китайського виробництва та натівський растлєнний інтернет ця духовність злітається як мухи на ліпучку, не хочуть, лають, критикують, а відірватися не можуть .

Додати ще і підлітків… Прищавих анімешніків… Гормонально нестабільних тян…

Blogger був останнім прихистком «затишних бложиків», передчуваю, скоро цього не буде.

Та і грець з ним, не буде і не треба.

Поховалися на Блоггері як щури :)

UPD

_{неділя, 29 січень 2012}

pan.bibliotekar

«А звідки таке прагнення сховатись?! Ніби ж саме цього і потрібно бот-спільнотам - зробити так, щоб про тебе ніхто нічого не чув?»

Мета ботспільнот заглушити і роз’єднати.

Зі здивуванням помітив що тієї ж мети досягають і соцмережі.
Комунікації зараз не проблема, інтернет доступний майже скрізь, проблема відфільтрувати зайву інформацію, масовану DDоS атаку на мозок.

У соцмережах додають, а не фільтрують новини.

Проблему коректної фільтрації, саме фільтрації, а не цензурування добре вирішував колишній GReader. Причина його випилювання банальна — корпорація добра бажає сама керувати інформаційними потоками користувача. Ваш пейзаж за вікном відтепер цілком залежить від волі гугла.

Не бажаєте?

Тоді споглядайте інформаційну помийницю.

«Затишний бложик» — ізольований острівець, де командую «Я», тільки «Я» визначаю свій вид з вікна, об’єднайте острівці у «атол»… Саме тому я і чекаю на неприємності для Bloggera.

Звідси ж і бажання «сховатись».

Тобто випасти з загального інформаційного сміттєпроводу.

Я за сміттєпровід персональний :) .

Лінгвістичне

2012-01-27T17:46:00.000+02:00

Запитав мене сьогодні один цікавий на каком язике я разговаріваю на работє. Подібні питання «доставляють».

Останні півроку не маю ніякого бажання розмовляти.
На роботі працюють.
Досить, набалакалися.

Тепер у робочий час я найчастіше користуюся такими мовами як LAD,STL,SCL,CFC.

Вдома HTML, CSS, JavaScript.

Шкода що розмовна мова не потребує попередньої компіляції і відлагодження, задля запобігання неоднозначностей та логічних похибок.

Депутати б замахалися дебажити згенерований ними код.
Особливо Яновичу не заздрю.

Помилка компіляції: змінна #бюДжет не може бути типу ВІДКАТ.

Та і у побуті все стало би гармонічнішим:

Файл «чоловік» зайнятий іншим процесом.

Файл «жінка» доступний тільки для читання, ви не маєте прав на запис.

Ваш дочірній процес завис на вечірці.

Зняти дочірній процес.

Дочірній процес «зомбі».

Завершити процес «батько»

Десь у глибокій старості, підсумком всього життя, пробіжать перед очима:

out of range

out of memory

kill all processes by user

shutdown -h now

RIP

Достоинство

2012-01-26T21:42:00.000+02:00

В Українській мові є слово «гідність», вигадане у ті блаженні часи, коли людей ще можна було ділити на гідних і не гідних, зіпсованих, зламаних.

Російське «достоінство» сучасніше, воно трохи іншого порядку — вартість. Чого людина варта.

Дехто вартий ящика хоз.мила. Не більше.

Хоз. мило, це такий продукт, кольором і консистенцією схожий на перші зразки вибухівки, а ароматом… як політика.

Не здивуюсь, коли почую що у Євроспільноті хоз. мило прирівняли до зброї масового ураження.

Нам цей продукт видають на роботі, два шматки на місяць.

Я мию руки людянішими миючими засобами, за багато років у мене набралося згадуваного продукту величезний ящик.

Додому носити сенсу не бачив.

Нагрянули зміни, мене з мого приміщення потіснили, виїжджаючи ви́носив та викидав купу усякого хламу.
«5С» одним словом, коли хто у курсі.

На нове місце мидло тягти не став, є у мене невеличкий закуточок технічного призначення, з вільним доступом, поставив там, кому треба — користуйся. Рукомийня саме недалеко, зручно, не треба нікуди бігати.

Не на виду поставив, чужий випадково не натрапить.

Минуло кілька тижнів і ящик порожній, а це приблизно 50-100 шматків.

Я так хотів би побачити цей процес.

Тобто, я розумію що один поперед одного, хто більше, щоб у дурнях не опинитися.
Відтепер кожен спочатку піде брудними руками копирсатися у своєму шкафчику, який ще треба відкрити, тоді вертатиметься до рукомийні, після чистими руками понесе смердюче мило покласти на місце, тоді треба вернутися, змити мило з рук…

На запитання «Де?» потенційно причетні трималися як партизани у гестапо.

Ніхто не бачив і навіть ні разу не брав, хоч я і пропонував.

А які розмови серед них точаться, і про Європу, і про Юлю спасительку, Юльку воровку, Яника, Газпром,Обаму і Саркозі. Чисто лондонський клуюб имені пікейних жилетів …

Отака … малята ©

Картинка

2012-01-24T00:53:00.000+02:00

Спочатку трохи про прекрасне:

Картинка: Мне кажется, что эта задорная бесхитростная картинка про политику и политиков.
Влез в политику - считай обкакался.
От картинки такой же запашок, как от политики или любого политика.

Картинка Фила МакЭндрю.

Весь час нас, зокрема мене, так і тягне до цієї гірки.
Точно знаю, на гірку не полізу, що я, зовсім тупий, у це лізти. Стою, дивлюсь , слухаю, «Шайбу! Шайбу! Суддю (печерського суда?) на мило! Свободу народу!» кричу.

На майданчику багато інших розваг, але ми все про політику, і у телевізорі, і по радіо, і у блогах.

Ще кілька прочитаних слів про «громадянське суспільство» мене доканають.

Слухаючи рюмсання ~~партай геноссе Бормана~~ нинішньої
владної команди, стосовно катастрофічно невигідного газового контракту,
підписаного негідницею з косою, можна у бложику самовиразитися
гнівним дописом на тему:

«з вашою ж, панове, допомогою Москва ті контракти отримала. Справжня
справедливість полягає не у даруванні волі колишньому прем’єру —
Юлі©®™, а у позбавленні її самотності.

Така чудова картина:

Юля, Вітя з синами, Микола Янович, інші, згідно списків,
сидять у одному закритому, добре охороняємому приміщенні за
швейними машинками, змагаються хто більше труселів© пошиє.»

Написав, подібну маячню, написало надцять десятків нещасних — полегшало.

У якості альтернативи достатньо було ста грамів оковитої, результат, загалом той самий, а витрати часу значно менші.

Сьогодні вичистив стрічку у рідері.

Я зрозумів для чого існують блоги — в них люди пишуть про свою діяльність. Розумову, фізичну, бізнесову, але діяльність.

Політика діяльністю не є.

Розмірковуючи видаляти чи не видаляти натрапив на це:
.TOP-10 Україномовних блогів які не треба створювати. « Нотатки Українського Імперіяліста™

Чудово, може залишу.

Інтернет така прикольна річ, завжди знайдеш когось. хто твої думки висловить точніше і різкіше.

Ясна річ, я щось ще писатиму у цей бложик. Не піднялась рука натиснути на кнопочку. Чотири роки блогу — ознака хронічного захворювання :). Блог мій спосіб медитації.

Соцмережі прекрасний винахід вичистити інтернет від лайна. Відтепер найнікчемніший контент створюється у локалізованих, іноді відокремлених від загального інтернету (як фконтактік донедавна) місцях.

Соціологи, маркетологи, спецслужби і психіатри отримали бездонне джерело ~~ментального калу~~ натхнення, де за невелику плату можна, спостерігаючи у динаміці, систематизувати, аналізувати та обчислювати всі збочення сучасної цивілізації.

До речі, існують такі штучки, зовні схожі на планшетнік, працюють взагалі без живлення, називається «книга», прикольна штука, читаєш, ніщо не відволікає, коментування не передбачене, соціальність відсутня юзабіліті ніяке, поза тим книжки чудово заміняють соцмережі.

Брейк

2012-01-19T23:46:00.000+02:00

Батько Сергія ледве стримував роздратування, потрібно вчитися, шукати роботу, влаштовувати життя, а майже дорослий син, як мала дитина, їздить по різним конкурсам, танцює.

Та чи можна це називати танцем… Брейк, ламання, клеїння дурня.

Ні, спочатку все було непогано, хлопцеві потрібно кудись витрачати надлишок енергії, отримувати позитивні емоції, тож чим би дитя не тішилось.

Само собою, краще було би обрати спорт, боротьбу, карате, щось мужнє та корисне.

Танцюристи, щоб їх.

Згодом почало шкодити навчанню. Сесія, а вони на «змаганнях».

Сьогодні час рішучої розмови.

* * *

Образився. Нічого, він має розуміти ми стурбовані його майбутнім, часи зараз важкі, нічого, зараз він зціпивши зуби погодився, зиркає спідлоба очима, охолонь хлопче, років через десять ти мені ще дякуватимеш.

* * *

99

00

01

* * *

Син знайшов у соцмережі своїх інститутських друзів, згадували як замість сесії вони поїхали на якийсь конкурс з брейкденсу, і перемогли. З того часу навчання у виші скінчилось. Де тільки не виступали…

Зараз осіли , обзавелися сім’ями, живуть десь у Франції.

Навіть у кіно знімалися.

А мій і далі на мене спідлоба дивиться, нічого не каже.

Я вбив його мрію.

Та звідки я знав що воно не дурня́?

У самого голова на плечах була, та й хтозна як би воно склалося у мого…

Мрія… Журавель…

Синиця надійніше, тільки у небо не дивитись і все буде гаразд.

Власникам синиці протипоказано дивитись у небо .

PS. Це не моя історія, трохи перероблена та знеособлена бувальщина.

Посмішка

2012-01-15T22:26:00.000+02:00

Стояв собі біля під'їзду і посміхався думкам.

Нарешті приморозило, дерева вкрилися інеєм, перетворилися у казкові сухопутні корали. А може навпаки, ми перемістилися у підводне місто, привид землі Амбер з фантазій Роджера Желязни.

Небо так схоже на морську поверхню, хмари у променях згасаючого сонця…

Згадався ранок, дуже схожий на цей вечір, років дванадцять тому. Тоді казкове видовище надихнуло на вигадування казок для маленької доні. Чудові були часи. Приємні спогади.

Якась людина, чиє обличчя я не розгледів у сутінках, вигулькнувши з за рогу будинку, пройшла повз мене. Посміхаючись я автоматично кивнув на знак привітання.

Людина спинилась:

— А ми уже нє здороваємся?…

— О, вибач, не впізнав. Я не дуже роздивляюсь зустрічних — потиснув протягнуту руку знайомого.

— Смотрю, стоіт, либітся, нє здороваєтся — прогундосив він у відповідь підібравши сумки і рушаючи далі.

«Либиться» мене трохи зачепило, але настрій був такий чудовий…

— Зрештою, ти міг би привітатися першим.

— «Зрештою»— чомусь повторив він з ніби сарказмом — Андрюша, чєму ти либішся? — Пробубонів не обертаючись, не стишуючи ходи.

— А що, ходити надутим як сич?

— Люді могут нєправільно понять твою ухмилку.

Він мене дістав:

— Знаєш что, тєбя єб#т чему я улибаюсь?

— Ти мєня оскорбляєшь!?

— А ти, нє оскорбляєшь? Что за слово такоє «либішся»?

— Ти совсем обурєл, человєчєского язика нє панімаєш, я тєбє больше руки нє протяну.

— Да ти і в етот раз нє здоровался, впрочєм тебе і нє надо, лучше би прошел мимо молча.

Чудернацька розмова, він весь час не спиняючи ходи удаляється шоразу підвищуючи голос. Я кричу у спину.

Нарешті відійшовши метрів так на п’ятнадцять він знову поставив сумки і обернувся. Голос став скорбно-ображеним:

— У мєня отец больной, а ти стоіш тут, улибаєшся.

— Жизнь сложна, у кого-то горє, у кого-то счастьє .

Чому я на кожному кроці не плачусь про свої проблеми. Чому не хочу ділитися власним болем? Бо вважаю таку поведінку не гідною. То чому я маю терпіти нахабне нав’язування мені почуття провини?

Знайомий скривився ще більше:

— Ти нєгодяй, тебя жизнь еще научит! В тебе нєт человєчності.

— Ага, і божу кару не забудь приплести.

На цьому ми остаточно розійшлись.

Треба ж… Я зрозумів би претензії коли б ми хоч трохи спілкувалися раніше, так ні, «шапошне» знайомство, кивнули одне одному і розбіглися…

Та він отримав що хотів, підійняв свій статус Жертви у власних очах: «навколо одні негідники, а Я, увесь такий нещасний, змушений жити з цими людьми».

про «Суму дня»

2012-01-14T23:00:00.000+02:00

Протягом дня з нами відбувається багато різного, деякі враження затьмарюють собою все інше, здається таке не можна забути, але почитаєш у вечері новини і чуже життя витісняє особисті переживання.

Сідаєш писати у блог, вже не пам'ятаючи особистого, живеш подіями інфопростору.

Виходить не стільки особистий щоденник скільки підбір матеріалів для аналізу ефективності інформаційних служб.

Не дописи, а ніби звіти про ефективність промивання мізків.

Спробував писати не відкриваючи браузера, не зазираючи до рідера, зрозумів наскільки зав’яз.

Повертаючись до «інфографіки успішності» — інші фактори успіху мають бути розставлені у якості координат. З фактром «важка праця» ми вже розібралися, безумовно має бути «ефективна праця», але праця на кого ?.

Скажу більше: чи можна стати успішним живучи чужим життям?

Наскільки успішною буде залежна людина?

Маю на увазі не лише економічну залежність, залежність буває і ментальна.

Чиєї мети ми прагнемо досягти?

Не все так просто. Нас провокують, нас збуджують, нас дезінформують і дезорієнтують.

Очевидні і сміховинні речі здаються серйозними, для прикладу поглянемо на сусідню Росію, є там досить популярна партія ЛДПР. Ви можете уявити на чолі українських націоналістів єврея? Нічого не маю проти євреїв взагалі, але у даному конкретному випадку якось воно недоречно.

Вникни глибше — вималюється ще цікавіша картина, цілком логічно владі не чекати поки у них під носом виросте сильна опозиція національно-ліберального, чи іншого пронаціоналістичного спрямування, старий як світ прийом: «кукла». Свій лідер. Підконтрольна структура збирає найбільш активних, влаштовує провокації.

Герої роману «1984» також самі побігли до працівника «міністерства любові», він здавався однодумцем попри всю очевидність…

Успішна людина не допустить маніпулювати собою, на інфографіці повинна бути координата — «самостійність і незалежність».

Чому я так зациклився на успішності?

«Успішність» — іншими словами: «Самореалізація».

Самореалізація і є сенсом життя. Не маючи можливості реалізуватися людина гине. Деградує, спивається, казиться.

Успішною може бути тільки держава успішних людей.

Функція держави не «справедливий перерозподіл», а створення умов для найкращої самореалізації усіх її громадян. Перерозподіл у принципі не може бути справедливим. Талановиті інженери, відчайдушні вояки, хитрожопі торгаші і підступні політики потрібні державі. Важливо, щоб кожен з них був на своєму місці і на кожну хитру дупу знаходився свій болт з лівою нарізкою нестандартного формату.

Досить про «високі матерії»

Маю намір спробувати писати сюди найяскравіше враження за добу, тег «сума дня». Сьогодні одне таке враження було, розповім завтра, я, на нещастя «сова», змушений прокидатися о пів на шосту ранку, щоб ефективно працювати доводиться примушувати себе лягати спати хоча б о одинадцятій ночі.

-» «-

Успішність. Коментарі до інфографіки

2012-01-12T01:10:00.000+02:00

Хочеться бути успішним. Про багатство | Українська блогосфера

Про „секрети успіху“ написано тонни літератури.

Чому одним все а іншим нічого?
Чому одні щасливі та успішні, а інші абсолютно ні?
У народі набули полярності кілька думок з цього приводу, всі вони відображені на цій ( знаю «боян» ) діаграмі

Скрізь де її зустрічав коментарі вибухали.

Дзеркало іноді не радує.

По-перше відкидаємо скигління про уряд і політичну систему.

Причина неуспішності скиглія не суспільний лад.
Я скиглій. (Самокритика, панове, самокритика… Варто переглянути мою недавню писанину… А коли зазирнути у давню — соплями можна захлинутися. Блохери однако. Холєра:)

На правах високопробного скиглія заявляю:

Успішна людина незадоволена суспільним ладом береться до справи і успішно змінює ( або не змінює, а навпаки перестає бути незадоволеною, так-би мовити лад змінює людину )

То чому я не…

Бо ледащо.

Ледащо це раз, а два не моє воно.

Купа народу не знайшовши себе «творить інтернет революцію».

І ето правільно ©МішаГ.

Всесвіт жахливо гармонійний, тобі не дають жити повним життям?

Примусь не заважати
Згинь чмо

Є , правда, проміжні варіанти, але без промивання мізків розчином дусту (ДДТ), сірчаної та азотної кислоти пацієнт їх побачити не спроможний.

Лише випустивши через вушні отвори легку хмаринку пари з’являється шанс зрозуміти — безглуздо нарікати на силу тяжіння. Ще безглуздіше протестувати,вимагаючи відміни закону всесвітнього тяжіння.

Краще навчися ставити суперникам підніжки.

Друга купка лайна — переконання «потрібно важко працювати», та аналогічне за ароматом переконання «я тяжко працюю».

Похідні — «Важка проаця=успіх», «за важчу працю потрібно більше платити», «я так важко працюю, а інші з легкістю… — світ несправедливий» .

І особливо ненависна мені — «а почєму єму заплатілі больше? Я тут потом істєкаю, пупок надриваю… Несправєдлива!»

Дайте швидше вогнемета. Вогнем, вогнем його, каленим залізом, у сучого сина жодних шансів стати нормальною людиною, ніколи.

Щкода сердегу?

Значить ви не попадали під роздачу, коли юрба «важкопрацюючих» намагається поквитатися, примушуючи тебе робити безглузду, нераціональну, неорганізовану і зазвичай нікому не потрібну роботу.

Одне перестаріле чудило хвалилося мені, юному і скромному, як на ньому три роби «зітліло від поту»

«А випрати та просушити ви не пробували?»

Висловлена мною думка потрапляла під ментальний фільтр «неосяжна дурість»

«Важкопрацюючих» приємно тролити, їх доводить до сказу енергійний, усміхнений вигляд, а демонстративне позіхання та потягування здатно довести до інфаркту.

Принаймні наблизити.

Герої казок ніде і ніколи не виказують втоми від важкої праці.

Навпаки, власник горбоконика демонстративно спить вдень, щоб ніхто не бачив його важкої праці вночі.

Успішні люди не працюють важко.

Успішні люди працюють ефективно.

Ефективно і важко — дві великі різниці.

Чому я ненавиджу «важкопрацюючих» щирою білою ненавистю?

«Важкопрацюючі» — переконані, невиправні раби, холопи до мозку кісток.

Рабам на брудних некваліфікованих роботах давали більшу пайку, щоб не вмерли. Чим важча робота тим більша пайка-зарплата.

Справедливість ГУЛАГа.

Ці люди виховують такими і своїх дітей.

Ці люди тягнуть нас у кам’яний вік.

Ці люди є серед менеджерів і урядовців.

-»

«-

З Новим 2012 Роком

2012-01-09T22:32:00.000+02:00

Вважається ніби Новорічні Свята символізують віру у майбутнє, сподівання кращого, але насправді святкування нового року — спосіб впевнити себе у непохитності світу.

Дивіться, ще один рік починається так само як і попередні:
святковий стіл, промова Президента, шампанське…

Від цього ритуалу одночасно легко і моторошно.

Забули загадати бажання?…
Це катастрофа

Що, знову те саме як і позаминулого року?

Засмучує одноманітність?

Треба бігти, на свіже повітря, геть, до ялинки на майдані.

Вітати зустрічих, зазираючи у вічі, може хоч у них, хоч у кого-небудь трапилось сьогоді чудо.

Ніч повернула на ранок, крізь дрімоту прориваються зблиски телевізійного екрану якась музика…

У глибині підсвідомості зріє розчарування — чуда не сталося, ми такі самі як і були. Навколо все те саме…
Змінилися лише цифри на календарі.
Халяви не буде.

То може на Різдво?

На Різдво станеться нарешті — цікава робота, гідна зарплата, компетентні лікарі, порядні правоохоронці… і все це щастя без потреби обивати пороги посольств, без віз, грінкарт, дозволів, авіаквитків…

Минуло Різдво.
Вечір.
Зватра на роботу.

Вулиці ображено затихли, чуда знову не трапилось.
Чудеса не відбуваються безплатно.

А зараз я закрию браузер та засяду за складання свого плану досягнення персонального «чуда».

Не буде там навіть натяку на політику.

Політика це інтегральне.

Політика починається коли кожен робить тільки свою справу і захищає тільки свої особисті інтереси.
У соцмережах політики немає.
У блогах політики немає.
Політика сидить за сусіднім столом, пише у зошиті, та час від часу просить подивитися, чому рішення задачі з фізики не збігається з відповіддю у підручнику.
Я можу хоч щотижня викладати у мережу хиби вітчизняних підручників, що це змінить?
Краще я допоможу своїй дитині розібратися у тих ляпах.
Це справжня політика.

Мене пече сором, скільки часу було витрачено намарно.

Протягом минулих десяти років я і підписи збирав, і петіції складав, і сперечавсь до хрипоти, стібався, тролив, знову переконував, щось намагавсь довести, а виявилось — я розважав публіку.

Зрештою я на те все плюнув, та виявилось що мої думки з кожного приводу знають наперед і опонують вже за звичкою, без жодної подачі з мого боку.
«Харизма зажила своїм життям».
Довелось харизму прикінчити.
«Оте чудило» вже не розважає шановну публіку.
Як добре, що все це лише у межах не дуже великого колективу.

Людей неможливо переконати словами.
Людей неможливо переконати вчинками.
Людей взагалі неможливо ні у чому переконати.
Люди не міняються. ©MD House

Нових людей виховують.
Історія визріває у юних тілах.
Держава визріває у юних душах. (навіть не питайте чиї слова я зараз пересказую, цей ярлик на мене також частенько вішають ті хто не читав сам і не намагався вивчати )

У вас є діти?

Вам є над чим працювати.
Вам немає чого робити у соцмережах.
Чи не навчатимете ви свою дитину тому, про що постите і чим обурюютесь?

Повторюсь: «Твітер революції» — чудове кидалово.
Невідомо хто керує масовкою.
Боже упаси нас від твітер-політ-активістів.
Старий закон переходу кількості у якість: мілйони лайків та ретвітів дуже прсто перетворити у автоматні черги.
Хто ловитиме рибку у мутній водичці?

Цей блог має фотогалерею, туди не часто зазирають відвідувачі, бо слайдшоу складено зі світлин нейтрального змісту, квіти, краєвиди, комахи, але для мене кожен знімок має значення, з кожним пов’язані якісь моменти життя.
Гарні моменти.
У фотогалереї моє справжне «першочергове» життя.
Інформація про реальні думки і відчуття, часто такі, якими я не хотів ділитися одягаючи їх у слова та речення.

Інформаційний потік зі стрічок новин, з екранів телевізорів, зі шпальт газет багатократно повторюючи одне і те саме затирає образи особистого життя, перетворює нас на механізми зі спільним внутрішнім/віртуальним світом, уніфікує особистість.

«Ти хто?»

Для відповіді вже існує типовий набір тегів.

Переглядайте власні фотоальбоми.
Запускайте у режимі слайдшоу і насолоджуйтесь пережитим у реалі.
Цим не обов’язково ділитися, цим важко ділитися — соціум тисне, соціум не дуже любить сугубо персональне, можливо навіть, цим не варто ділитися?

«Портрет Доріана Грея» варто переписати.

Така чудова ідея для письменника рівня Ліни Костенко:

людина анонімно пише у блог про свої неподобства, сповідується онлайново, залишаючись добрим громадянином.
Дві особистості — реальна і віртуальна, тільки де реальна, а де віртуальна?
Хакери отримують доступ до сайту, розваги заради змінюють записи, але блог це спільнота, спільнота реагує, тисне, і наш порядний громадянин піддається, віртуальне проникає у реальність…
Міняється поведінка і зовнішність.
Вигаданий злочин здійснюється.
Власник блога витирає всі записи, закриває аккаунт і гине за загадкових обставин.

Мені не здолати такий сюжет, я застряг між технікою та гуманітарщиною, я хочу розповідати про пристрої, механізми , алгоритми, давно створено блог для тих записів, і давно занедбано, плекаю ці плани весь час відкладаючи на майбутнє.

Але про плани більше ні слова.
Інтернет визнає лише підсумки.

Стосовно підсумків, закінчився черговий етап у моєму житті.

Такі моменти відчуваєш.

Скоро півроку я залишаючись у тому ж статусі і майже на тому ж місці роботи виконую зовсім інші обов’язки, при тому, що попередніх з мене ніхто не знімав.

Освоюю і одночасно програмую систему керування технологічним процесом на S7 (PLC siemens), освоюю теплотехніку, що з цього вийде ще не знаю, поки що все це іменується «группа наладки средств нагрева и термообработки» та існує на курячих правах.

У 44 роки життя не закінчується, до вишу мені трохи запізно, тому дорогенький, самотужки.

Тільки б не заважали.

Світ жорстокий.
Завжди таким був.
Світовий розподіл праці сувора реальність,
Комусь доводиться хвости волам крутити, а комусь сидіти за комп’ютерами.
Не деградувати самому і не дати деградувати іншим також політична задача, не дарма ж табачники так стараються на ниві знищення освіти.

Та школа, виш — далеко не все, справжній інженер народжується з захоплення технікою, красою рішень, розуміння всіх граней проблеми.
Головне щоб народилося бажання бачити та розв’язувати ці проблеми.

Мені набридло бути «мережевим патріотом».

Як чудово звучить: «мережеві патріоти» — жовто блакитне мережево.

Я не хочу бунту чи повстання, бо добре вивчів свій народ, повстаючи він завжди нищить своїх найкращих синів.
Я за еволюцію, яким би довгим не виявився шлях.

Не дарма ж наш гімн:

Згинуть наші вороженьки як роса на сонці…

Зараз такий час коли сонце закрите густими хмарами, час для праці.

Полум’яні патріоти, вас стосується у першу чергу, сонце не зійде від одних лише закликів та протестних акцій.

Ось і все.

З Новим 2012 Роком!

PS. а я не самотній у самотності, синхрон: 365 (9): Новости и политика | AM / PM

Життя триває.

2011-12-22T00:58:00.002+02:00

Є у техніці термін «перехідний процес», на наше щастя у природі ніколи не буває насправді різких перемін.

Найчастіше життя нас готує до наступного етапу. Рік тому я писав про смерть домашнього улюбленця — кота і те, як важко переживала дитина.

Маленька репетиція набагато більшої втрати…

Сьогодні дружина поховала свою маму.

Попри оспівані класиками та осміяні у фольклорі стосунки з тещею, для мене це також велика втрата. Теща була з тієї породи людей, яка майже не зустрічається серед сучасників.
Енергійний, оптимістичний трудоголік.

У сімдесят з хвостиком примудрилася впасти з абрикоси і зламати ключицю.

Уявляєте як було пояснювати у травматології чого бабця полізла на дерево?

Але поспілкувавшись з пацієнткою лікар махнув рукою: «мені б у сімдесят мати стільки енергії».
Перелом незвично швидко для старої людини зрісся.

У вісімдесят тещі замінили електрокардіостимулятор (водий ритму), «апарат» — як вона його називала.
З попереднім «апаратом» вона прожила 18 років.

А було у її житті багато страшних речей.

Пережила розкуркулення, голод 33, війну, голод 47, Відносно спокійні роки застійні також принесли випробування, чоловік відмовився вступати у партію, не вписувався у систему, роботу знайшов у Якутську, тоді і виникли проблеми з серцем. Пережила перебудову і скажені дев'яності.

Розповідала як опинилися на Донбасі. Дорікала своєму батькові за впертість, якби ж погодився йти у колгосп залишилися б у рідному селі на Слобожанщині. Не знаю, не певен, чомусь здається що там би вони швидше загинули від голоду.

Марія Василівна розповідала, як п’ятирічною дівчинкою збирала під вікнами бараків сельодочні голови, щоб мама зварила суп. Тим і виживали.

1928 + 5 = 1933 — така от арифметика.

1928 + 14 =1942 — ще один арифметичний приклад.

Мати з дочками перебираються у село, там легше виживати, там земля, там городина.
У хаті на постої німці.
Вермахт.
Ернст ( не знаю, можливо німця звали інакше, Марія Василівна завжди його називала Ернстом) підгодовує дітей, розповідає про свою сім’ю.
П’яні поліцаї притягують у хату збожеволілу жінку, стару, щось непевно белькочучу.
Впіймали блукаючою у степу.
Поліцаям треба відзвітувати: впіймали партизанку.
Ернст вночі відвів бабцю за село і відпустив.
Ернста наступного дня забрали.

Вдруге Марія Василівна побачила німця у колоні військовополонених, радісно закричала, хотіла замахати руками, але мати міцно затулила їй рота. Пізніше переконувала — то інший, не було ніякого Ернста.

1928 + 19 = 1947 — Кради!

Замовкніть поборники радянської моральності.
Голодний рік.
Сільська дівчина потрапляє у радгосп, де тітки тягнуть з поля все що можна.
Але ж красти гріх…
На третій день їм з сестрою сказали «Вам що, є дома що їсти? Чому ви нічого не крадете? Якщо не будете красти разом з усіма — поб’ємо»
Того ж дня вони набрали харчу скільки змогли винести.

Маленькі оповідки, прості й немудрящі як арифметичні вправи. У них людське життя.

Буває смерть приходить раптово.
Іноді на смерть чекають як на щастя.

Клятий кадіостимулятор.

Більшість з тих із нас хто взагалі доживе, ймовірно, у глибокій старості захворіє на якусь із форм раку. Імунна система перестане регулювати процеси очищення від генетично «збійних» клітин і «логічна бомба» вибухне.

Добре коли серце вчасно зупиняється позбавляючи власника від страшних катувань.

На жаль допоки є ток крові стимулятор перезапускає серце електричними імпульсами.
Бажаючи добра близькій людині, тричі подумайте чи варто оновлювати відпрацювавший своє апарат людині похилого віку.
Хоча я не спеціаліст, можливо інакше ніяк не можна.

А життя триває, зберігаючи добру пам’ять про тих хто пішов ми прямуємо у майбутнє.
Я відсвяткував своє 44річча (скромно, яке свято коли вдома безнадійний хворий) і вкотре жахнувся швидкоплинності часу.

Переглядаючи дописи цього блогу зрозумів, що я не можу далі писати від першої особи.
Розповідь «від себе» обмежує.
Я хочу мати можливість дофантазувати ситуації, мені набридло висвічувати тут свої емоції, а вам, припускаю, набридло таке читати.
Я ненавиджу читати/дивитися серіали, для чого я взявся писати серіал про себе?
Я зненавидів політичні ток-шоу, для чого переносити пустопорожні розмови ні про що ще й сюди?
Шустер з мене поганий.
А більшість його гостей я волів би бачити у якості мішеней на якій не-будь тренувальній базі ісламських бойовиків.
Проблем це не вирішить, просто приємно про таке пофантазувати.

Так чому б ні?

Не я, персонаж Вася Пупкін вам здійснить ваші потаємні бажання.

Що з Васі Пупкіна взяти?

Він фольклорний елемент…

На ті питання, що хвилювали мене пару років тому відповідь отримано. Блог свою справу зробив, опору знайдено, фундамент закладено.
Давно пора вже щось будувати.

На###! #####…

2011-11-30T17:46:00.001+02:00

Донецька реклама.

Народна прикмета: бунтують у Донецьку — писець майже поряд.

Минулого разу бунтували шахтарі.

Дуже дуже скоро пухнаста північна тваринка відвідала терени СРСР.

З того часу шахтарі не бунтували.

Благоденствували.

Відстояли Донбас у помаранчевих.

Процвіли.

Нарешті збулося! Україна соціальнооріентована держава!

Настільки соціальностурбована, що її працівники не страйкують, ніхто не вимагає підвищення зарплатні, нікому не потрібні рівні умови для бізнеу… З цим у нас порядок!

Пенсії чернобильцям!

Пенсії афганцям!

Пенсії!

Виплати!

Пільги!

Відсоток захребетників настільки перевищив кількість працюючих, що працівник перестав бути соціальнозначимою одиницею.

На виборах голосує пільговик.

Владу обирає пільговик.

У комісіях голоси рахує пільговик!

Яке, у сраку, «виробництво»?
Працююча меншість — мовчати!

Заграніца нам поможет!
МВФ, Газпром, і лічно товарищ Мао (чи хто там у китайців зараз за старшого)

КПУ — Конфедерація Пільговиків України.

І найголовніше:
Донецька ментальність — поважати сильну владу,
якщо у Донецьку спромоглися на бунт — влада безсила.

Донецькі сильних не кусають.

«Новій еліті» вже посміхнувся musculus gluteus?

Цікаво, вони наколки встигли повиводити?

Як остогидло.
Суспільство, твою маму, я розумію, мені ні на які пільги розраховувати не доводиться, ненавиджу товктися біля корита. Навіть біля заслуженого корита.

Чорнобильцям дадуть.
Афганцям дадуть.
Пенсіонерам дадуть.
Лікарям, медикам…
Собі коханим.

Станок чи податки?
ГТС?

Байдуже.

THE END

Концепція блога змінюється. Рефлексій тут більше не буде. що буде не знаю. Щось.

Memento mori

2011-10-06T22:53:00.000+03:00

Кошеня сиділо на дереві і замерзало.
Маленький пухнастий клубочок.

Кошеня стиха нявчало. Тонесенький такий стогін.

Закислі очі.

Сльози?

Рука потягнулася до бідолахи…

Стоп.

Дома вже є кицька, дві буде перебір.

Беручі додому тварину ти береш на себе за неї відповідальність, обов’язок лікувати, робити щеплення, вигулювати, виховувати, доглядати…

Запропонувати знайомим?

Мені здається це буде з мого боку непорядним.

Так склалося, що у даний момент буття долю цієї живої істоти маю вирішувати я.

Я кажу «ні».

Коли до ранку хоч хтось скаже «так» — маля житиме.

Не знайдеться добродія — скільки таких миленьких пухнастиків щодня гинуть по підвалах будинків?

Безліч.

Скільки людських дитинчат гине у світі щодня від хвороб, від голоду, від спеки, чи навпаки, холоду?

У вашому місті є дитячий будинок?

Ви там хоч раз були?

У нас таких будинків аж три.

Десь на початку «нульових», під Новорічні свята, один кандидат вирішив на халяву пропіаритись. У виробничих підрозділах почали збирати гроші для дитячого будинку.

Оскільки дехто, зокрема ваш покірний слуга :), того кандидата на нюх не переносив, а відмовитись пожертвувати на таке святе діло ніяк не можна, затюкають: «сиротам десять гривень шкода?», вирішили допомогти незалежно, від себе.

Сходили з другом, з’ясували що потрібно, зібрали гроші, купили, подарували.

Кожного візиту все більше і більше знайомились з дітьми.

Це важко.

Найважче було коли нас запросили на новорічний утренік.

Шанувальники телевізійного мила — мені вас шкода, ваші тупі сценаристи неспроможні вигадати і десятої долі тих драм, що розгорталися перед нашими очима.

Не всі діти справжні сироти, у декого батьки позбавлені батьківства. Є діти чий батько невідомий, а мама психічнохвора. Є взагалі незрозумілі для нормальних людей випадки.

По досягненні семирічного віку дітей передають у інший будинок, там є старші, там іноді малята потрапляють у справжнє пекло.

Діти відчувають, здогадуються.

Вихователі знають, намагаються найти опікунів або усиновлювачів, заспокоюють малечу.

Новорічні свята, для однієї дівчинки це останній шанс сподобатись дядям і тьотям у залі, потенційним мамі і тату, своїм виступом довести що вона нормальна, здорова, розумна, незважаючи на покинувших її напризволяще батьків наркоманів.

Як вона виступала…

Хепіенду не сталося, через три дні ми зайшли дооформити деякі документи, біля дверей стояв мікроавтобус, дівчинку відправляли у дитячий будинок десь у Миколаївській області.

Тоді ж, під час Новорічного Свята, до актової зали зайшла якась пристойно одягнена жіночка, члопчик років п’яти закричав «мама забері меня домой!», але мама стояла дивилась, посміхалась. Хлопчика до неї не пускали, намагались відволікти, «мама», трохи постоявши, розвернулась і пішла до виходу. Завідуюча прошипіла тихо: «сука».

Що це було? З’ясовувати не мав бажання, на той час я вже мав уявлення про усі глибини людських глибин.

З того часу я обходжу дитячі будинки десятою дорогою.

Я не можу це змінити. Я не можу це виправити.

Максимум що я можу — не пускати це у своє життя.

Наївне сподівання зарадити цьому якимось політичним шляхом, зробити систему не настільки жорстокою, нещодавно вмерло.

Я не бог, та навіть якби раптом став богом — був би такий самий безпорадний.
О мудрий Будах, ти сто разів правий ( Summa summarum) .

Сьогодні радіо сказало: «помер Стів Джобс».

Я саме прийшов на обід, втомлений, злий, розбирався з причинами підвищеної вібрації сорокопятикіловатного електродвигуна, одвічна суперечка — електроніка чи механіка?

В уяві перед очима побігли стриманоплаксиві рядки у рідері, а у вухах зазвучало: «умєр наш дядя как жаль нам єго…».

Тівасик мене випередив, рекомендую — tivasyk@home: 152 тисячі щодня

Ми всі помремо.

Це факт.

Джобс прожив яскраве і цікаве життя, красиво жив, красиво пішов.
На демотиваторі вже склали некролог. Лаконічний, місткий, гідний покійного.
На мою думку найкращий з некрологів

Особисто покійного не знав, продукцією користуватися не доводилось.

Я краще трохи розповім про одного з сотень тисяч ракових хворих, що помирають від цієї хвороби щодня, одного з тих, кого оминула увага блогуючої спільноти.

Ми трохи попрацювали разом.

На здоров’я він ніколи не скаржився, просто одного дня взяв безоплатний, поїхав у Донецьк.

З’їздив ще кілька разів.

Працював, посміхався.

Йдучи у відпустку роздав свій інструмент.

«Ти що знайшов десь кращу роботу?» — «Ні»

З відпустки він пішов на лікарняний.

З’явився кілька разів на роботі.

Через пів року я почув про його смерть.

Ще під час другої поїздки лікар назвав невтішний діагноз.

Шансів не було.

Можна було хапатися за соломинку, тягти з сім'ї гроші, заощадження, нищити себе і хворобу хіміотерапією, опроміненням…

Людина залагодила свої справи, провела останні місяці з сім’єю і спокійно, без істерик припинила існування.

А як ви уявляєте свою смерть?
Готові гідно зустріти?

Memento mori

-» «-

Суп з гіпножаби

2011-10-05T01:32:00.000+03:00

Усі люблять ~~гіпножабу~~ блогерів.

Тільки блогери спроможні безкарно та щиро дурити мільйонні аудиторії.

Найкращий дезінформатор той, хто сам щиро вірить у свою брехню.

Ще зовсім недавно населення Землі, всі разом, вимикало на годину світло у своїх оселях і ніякі критичні зауваження не здатні були похитнути впевненості учасників у наявності якоїсь «високої мети» акції.

Чудові хлопці — інтернет-активісти.

Сидить мишеня у офісі, зайвий раз чхнути боїться, від одного погляду шефа мліє, а водночас у мережі лайкає, коментить та среться на форумах гордовитий «Громобой».

Як почитати написане нами у свої бложики — вже завтра під депутатами і урядовцями горітимуть крісла, шкода тільки, що автор вислову про крісла вже сьогодні знаходиться за кордоном.

Наймає чаклунів піроманів?

Тим часом «Громобой» невтомно поширює інформацію.

Навіть проковтнувши якісно приготований новинний продукт наш герой у кращому разі відригає його напівперетравленим. У гіршому встигає перевести на лайно спотворюючи інформацію до невпізнанності.

Невже досі ніхто не скористався для маніпулювання цією безликою та безвідповідальною масою?

Ми більш-менш знаємо чого вартий той чи інший серйозний інформаційний ресурс. Але розшарена, перекопіпащена інформація знеособлена.

Мітка «подобається» не інформативна, примітивна, не критична, емоційна оцінка.

У інтернет час від часу просочується інформація про різноманітні наймані «бригади». Варто такій відносно малочисельній бригаді зробити грамотний «вброс» і ланцюгова реакція моментально перетворить будь яку дешеву провокацію на Подію.

Хто перевіряє опубліковану інформацію?

Кнопочку «Share» так легко натиснути.

Я тут, у своєму блозі, періодично рефлексую на різні політичні події, забуваючи про свою апріорну неінформованість.

Пора зав’язувати з рефлексіями.

Два роки тому я зацікавився соціальними мережами, намагався зрозуміти яка від них користь. Здається зрозумів — симуляція власної значимості, можливість цікаво провести робочий час, імітація суспільної активності.

Віртуальна складова гіпертрофована.

За що можу подякувати блогерству, спілкуванню у гуглорідері, спробам «вжитися» у FB та G+ — навчився відвертості і цинізму, нарешті розпрощався зі сховавшимся у глибині души дитинством.

Демони халяви стікають слиною, пошукові павуки пересмикнули затвор отруйного жала) .

Що на нас чекає наступні десять років?

Виживання з вимиранням.

Які перспективи України як держави?

Ніяких. Але оболонка з атрибутикою залишиться.

Які перспективи української нації?

Непогані. Ідентичність збережемо, навіть як нація емігрантів. Доки існують українофоби нашій самобутності нічого не загрожує. Виживання наша національна ідея.

Кто віноват?

Перепрошую, не розумію вашої собачої :) Не наше питання.

Що робити?

Це наше питання.

Відповідь проста: вчити мову і бігти.

Мову вивчати: англійську, французьку, німецьку.

Бігти, як радив один з персонажів О’Генрі, до Канадського кордону.

Чому я це пишу?

Бо «я блогер, а це те саме що дурник», не мої слова, вичитав у когось з колег ~~дурників~~ блогерів.

Я справді це робитиму?

Мову мабуть вчитиму. Бігти не хочу. Дочекаюсь коли мене під сраку виштовхають.

:-/

Ад’ю соцмережі.

Теги: «політика» відповідно і «не політика», «опір», «репліка» — я за вами сумуватиму.

Такий от суп з гіпножаби.

-» «-

Добра путь, щастя і успіхів

2011-10-04T02:27:00.000+03:00

Мав намір написати про інше, але прочитавши у тівасика:

я люблю свою батьківщину. з віком розумію, що «батьківщина» для мене — поняття не географічне, а, мабуть, культурне…
хоча слово «культура», з одного боку, надто обросло мохом пафосу, а з іншого — включає такі явища, як «творчість» вєрки сердючки. не підходить.

проте й кращого не підберу. моя батьківщина — це мамина колискова і батькові казки на сон, розпечена підкова на кувадлі в прадідовій кузні за рікою, футбол в траві за «склепом» (так називали за старою звичкою дерев’яну будку сільмагу), маленька кімната в київській комунальній квартирі, де виріс, і ті ненависні чорні мешти, в котрих я сам собі здавався гидким каченям, але мусив носити, бо іншого не було…

багато всього.

всю свою батьківщину я носитиму зі собою, де б не опинився.

Джерело: tivasyk@home: моя батьківщина

Сумно читати. Шкода.

Ще для однієї гарної людини не знайшлося гідного місця в Україні.

Все розумію.

Точку неповернення у країні пройдено, наскільки я розумію ситуацію, надалі на нас чекає згортання свобод, у першу чергу економічних, бо політичними, як показав час, ми користуватися не вміємо.

Сенс залишатися тут без натяку на перспективу?

Шансів вибороти свободу нема. Це нікому тут не потрібно, а переважній більшості просто не зрозуміло.

Остання гучна подія з букетом і Табачником

У мене особливого захоплення не викликала, швидше навпаки, нагадало про бій під Крутами, коли дорослі дядьки гралися у незалежну державу, а жменька юнаків намагалася цю державу захистити.

Дівчинка першокурсниця цілком ймовірно зіпсувала собі життя не викликавши ніякого резонансу, бо вона, вибачте, ніхто, людина без авторитету і суспільної ваги, мало які неадекватні персони пробираються на подібні заходи, так ця акція бачиться неупередженим спостерігачем.
Зовсім інший розголос був би отримай Табачник букетом від людей заслужених.

Але навіть така дрібна подія продемонструвала наскільки ми «народ».
Наскільки ми неспроможні захищати своє, як ставимось до тих хто потенційно здатен на боротьбу:

Цим дітям нічого не потрібно, вони засуджують, вони „обурюються“.
Їхні батьки таке ж саме лайно:

Вони добре розуміють хто вони є.

Від цього розуміння вони бухають, б'ють одне одному пику, слухають «шансон» про свою «злодейку долю», крадуть, страждають від своєї ницості, шукають самовиправдання, але зубами рватимуть, ногами топтатимуть кожного, хто матиме нахабство бути кращим від них.

Достоєвський добре вивчив цю породу.

Це не можна змінити ніякими заходами.

Їх не можливо переконати.

Принципово не можливо.

Вони тварини не через нерозуміння чи не знання, вони тварини свідомо, за власним вибором. Вони давно вважають себе розумнішими будь-яких «не навчених життям активістів».

Вони вибирають у владу негідників не тому що помиляються, а тому що добре розуміють цих людей. Їх прагнення не чесна влада і не рівноправ'я, їх прагнення —панування добрих злодіїв, чьоткіх пацанчіков с правільнимі понятіямі.

Час від часу вони вимагають жертву.
Їм необхідно кого не-будь вбити, попередньо познущавшись.
Вимстити безкарно своє приниження на беззахисному.
Байдуже на кому.

Іноді у якості жертви кидають «чорнозадих мігрантів» і змі волають про злочинні погроми влаштовані націоналістами, фашистасми… Здавалося б, веди розумну міграційну політику і не виникатиме привід для збурення. Привід потрібний.

Іноді навпаки, тварин натравлюють на своїх опонентів. Ті хто вчора громив ятки азіатів кидаються мочити «фашистів».

Їм байдуже, аби кров.

Вони — це не тільки Донбас, вони це Україна.
Сьогодні вони кричать «Спасібо житєлям Донбаса…» у спробі переконати хоч себе, що вони інші.
Аякже…

Культура?

Будемо відверті, наш культурний діапазон простягся від голівуду, через піксарівські мультики, латиноамериканські мильні опери, вдалу російську імітацію всього спектру західної кіно, музичної та літературної продукції, до лукомора (що також є західним клоном), падонков та вже згадуваного шансону.

Дубльований українською фільм — українська культура?

Українську культуру проходять у школі :(

Зі світовою краще знайомитись у оригіналі.

Це наша батьківщина, а та, що ми носимо у собі, на жаль на відбулась.
Від цього біль, смуток та відчуття провини.

Ми добре знаємо кому на Русі добре живеться, тим сильніший контраст:


Best Undergrad College Degrees By Salary - Full List
	STARTING MEDIAN PAY	MID-CAREER MEDIAN PAY

Petroleum Engineering	$97,900	$155,000

Chemical Engineering	$64,500	$109,000

Electrical Engineering (EE)	$61,300	$103,000

Materials Science & Engineering	$60,400	$103,000

Aerospace Engineering	$60,700	$102,000

Computer Engineering (CE)	$61,800	$101,000

Physics	$49,800	$101,000

Applied Mathematics	$52,600	$98,600

Computer Science (CS)	$56,600	$97,900

Nuclear Engineering	$65,100	$97,800

Biomedical Engineering (BME)	$53,800	$97,800

Economics	$47,300	$94,700

Mechanical Engineering (ME)	$58,400	$94,500

Statistics	$49,000	$93,800

Industrial Engineering (IE)	$57,400	$93,100

Civil Engineering (CE)	$53,100	$90,200

Mathematics	$47,000	$89,900

Environmental Engineering	$51,700	$88,600

Management Information Systems (MIS)	$51,000	$88,200

Software Engineering	$54,900	$87,800

Finance	$46,500	$87,300

Government	$41,400	$87,300

Construction Management	$50,200	$85,200

Supply Chain Management	$50,200	$84,700

Biochemistry (BCH)	$41,700	$84,700

Industrial Design (ID)	$44,400	$84,400

Electrical Engineering Technology (EET)	$55,100	$84,300

Food Science	$43,300	$83,700

International Business	$41,600	$83,700

Civil Engineering Technology (CET)	$46,600	$83,300

Geology	$45,300	$83,300

Computer Information Systems (CIS)	$47,900	$83,100

Mechanical Engineering Technology (MET)	$51,600	$81,200

Molecular Biology	$40,500	$81,200

Chemistry	$42,000	$80,900

Film Production	$41,600	$80,700

Political Science (PolySci)	$39,900	$80,100

Biotechnology	$40,800	$79,900

International Relations	$40,500	$79,400

Occupational Health and Safety	$46,400	$79,000

American Studies	$43,400	$78,600

Information Technology (IT)	$48,300	$78,500

Industrial Technology (IT)	$48,100	$78,400

Information Systems (IS)	$48,300	$78,100

Telecommunications	$37,300	$78,100

Urban Planning	$41,500	$78,000

Accounting	$44,700	$75,700

Philosophy	$39,800	$75,600

Zoology	$38,000	$75,200

Advertising	$37,700	$74,700

Architecture	$41,500	$74,400

Marketing & Communications	$38,200	$73,500

Literature	$39,100	$73,200

Fashion Design	$36,300	$72,400

Global & International Studies	$37,800	$72,000

Biology	$37,900	$71,900

Environmental Science	$40,200	$71,200

Linguistics	$39,800	$70,700

Business	$41,000	$70,500

Microbiology	$38,500	$70,100

Nursing	$52,700	$69,300

History	$37,800	$69,000

Public Administration	$40,400	$68,900

Hotel Management	$36,100	$68,700

Forestry	$41,500	$67,200

Communications	$38,000	$66,900

Landscape Architecture	$41,900	$66,700

Geography	$39,600	$66,700

Journalism	$36,100	$66,400

Health Sciences	$35,800	$66,200

English	$37,100	$65,800

Public Relations (PR)	$35,500	$65,700

French	$38,400	$65,500

Sports Management	$35,400	$65,100

Liberal Arts	$37,800	$63,200

Anthropology	$35,600	$63,200

Human Resources (HR)	$37,900	$62,600

Organizational Management (OM)	$42,300	$61,900

Agriculture	$38,600	$61,500

Psychology	$35,000	$61,300

Medical Technology	$45,100	$60,900

Health Care Administration	$36,700	$60,900

Sociology	$36,100	$60,500

Radio & Television	$35,000	$60,000

Hospitality & Tourism	$35,900	$59,500

Visual Communication	$35,600	$59,000

Criminal Justice	$35,300	$58,900

Fine Arts	$35,900	$58,600

Spanish	$36,400	$58,400

Interior Design	$34,300	$58,200

Humanities	$34,900	$57,800

Horticulture	$39,600	$57,300

Theater	$34,700	$57,300

Music	$36,800	$57,200

Graphic Design	$35,600	$56,500

Fashion Merchandising	$36,800	$56,300

Dietetics	$41,500	$56,100

Education	$36,800	$54,700

Kinesiology	$34,200	$54,600

Photography	$32,900	$54,500

Nutrition	$38,600	$54,400

Interdisciplinary Studies (IS)	$36,300	$54,400

Exercise Science	$33,100	$54,400

Social Science	$36,600	$54,300

Drama	$37,800	$54,200

Multimedia and Web Design	$40,400	$53,900

Animal Science	$33,800	$53,700

Paralegal/Law	$35,300	$53,500

Art History	$38,300	$53,300

Art	$35,300	$52,400

Theology	$35,600	$52,000

Public Health (PH)	$35,500	$51,700

Athletic Training	$34,600	$50,200

Religious Studies	$32,900	$49,700

Recreation & Leisure Studies	$34,500	$49,100

Special Education	$34,300	$47,800

Culinary Arts	$29,900	$46,800

Social Work (SW)	$32,200	$44,300

Elementary Education	$32,400	$44,000

Child and Family Studies	$29,600	$40,500

Best Undergrad College Degrees By Salary

Справа навіть не у значно більших абсолютних цифрах, справа у структурі розподілення, що стимулює розвиток загального інтелекту.

Я мав би кусати лікті.

Дивіться хлопці і дівчата, у вас є реальний шанс.
Не комплексуйте, так, цей шанс не в Україні, заводьте поросячий трактор, вибір невеликий — працювати та виживати все одно доведеться, як і нести у своєму серці свою нездійсненну батьківщину де б не опинився.

Африканці, араби, індуси обживають розвинені країни, змінюють національний склад, міняють традиційний уклад суспільства. Ймовірно за наступні п'ятдесят років звичний нам світ ми не впізнаємо.

На початку дев'яностих років минулого століття розпочалось нове велике переселення народів. Потік мігрантів перевищив поріг за котрим асиміляція новоприбулих вже не відбувається. Нації відірвались від свого коріння, від географічної прив'язки.

Політика мистецтво можливого.
Ми ж здебільшого мріємо.
Наша активність не простягається далі інтернету.

Реальними наразі є два шляхи — закритися у спробі побудувати «Україну мрії». Цей шлях від початку приречений на провал, мрійники не створюють. Мрійники захищають чистоту своїх фантазій.

Або бути прагматиками. Спробувати дивитися вперед.
Суспільства інтегруються? Світ глобалізується?
А на підставі чого ми раптом вирішили що народи перемішаються і зникнуть?
Чому одразу мультикультурність?
Мультикультурність маячня.
Культури як конкурували, так і конкурують між собою, запозичаючи у інших найкраще та пристосовуючи до своїх потреб.

Ми зараз більше спілкуємось у мережі, японець, проживаючи у Львові може залишатися японцем, спілкуватися з японцями частіше ніж з місцевим населенням…
Було би бажання.

В умовах глобального переселення народів, у виграші опиниться той народ, хто зберігши свою ідентичність спроможеться зробити найбільший вклад у спільну світову культуру.

Добра путь, щастя і успіхів у нових, сподіваюсь сприятливіших, умовах!

-» «-

Дрібнички…

2011-09-29T22:32:00.000+03:00

Читаєш стрічку новин, великі корпорації сваряться через патенти, у лабораторіях винаходять кбермозок для щурів (щур кіборг, ось воно омріяне майбуття) та безліч подібних новин.
Цікаво живуть люди.

а у нас депуТати, деПутати, депутаТи… і протести.

Нудно, банально.

У мене на роботі і то веселіше.

Що характерно, на тлі світових подій, події мого особистого життя видаються дрібними, а от на тлі новин з України — нічого так, досить конкурентноспроможні.

Наприклад сьогоднішній гострий конфлікт з однією бригадою не чим не гірший традиційних конфліктів нашого політикуму. Тотожність майже повна: я тривалий час заплющував очі на їхні неподобства,

вони так само не звертали уваги на мої,

«Аж раптом…»™© одного дурня занесло, з’явився борець за правду з вибірковою амнезією.
Добре, я завжди за виконання приписів, навіть найбезглуздіших, але за рівноправне виконання.
Я таки перепитав: «Хлопці, ми досі непогано жили, вам справді воно потрібно?». (відчув на мить себе Віктор Андрійовичем )

На що у хлопців спрацював чисто хохляцький рефлекс: „він боїться“, що і було озвучено у малоцензурій формі (Віктор Фьодоровіч наше всьо ). Уявляю як десь у кулуарах ВР відбувається такий самий діалог.

Нудно.

Якщо коли небудь на вас нахлине незбориме бажання зробити кому небудь добру справу, тричі подумайте, чи гідні ці люди вашої уваги.

Погані закони?

Ви може полегшити чиюсь долю заплющивши очі на якісь речі?

Обійти, непомітити, «все ми люді», «я же не ізверг», «они там понавидумивалі…»

Не робіть цього, більшість людей цього не варта.

«Ти мені — я тобі» — не вихід.

Рано чи пізно на сцені з’явиться йолоп з вибірковою амнезією.

Рано чи пізно пошиєтесь у дурні.

Автор світлини: Мііка Ярвінен (Miika Järvinen)

-» «-

Мій найдовший діалог

2011-09-22T21:37:00.000+03:00

На нашому підприємстві існує традиція, напрередодні Дня Машинобудівника прохідні відкривають для всіх колишніх працівників, точніше для тих хто має право на святкову виплату.

Традиційно до цього дня тим хто вийшов на пенсію, ветеранам праці, заслуженим працівникам виділяють невеличкі символічні суми (100 - 1000 гр. в залежно від заслуг).
Але цінні не стільки гроші, скільки можливість поспілкуватися з колишніми колегами, подивитись на зміни у обладнанні, технологіях.
Пам'ятаю як років десять тому старезні діди заходили у пультову гартувальної установки, дивилися на новенькі монітори, комп’ютеризований пульт керування, на те як на рідкокристалічному дисплеї вимальовуються графіки температурних режимів, поточних витрат газу, тиску у магістралях, і тільки хитали головами.

Ніхто вже і не пам'ятав тих дідів.

Один якось запитав мене — «Ти ФЗУ закінчував?»

Що йому було відповісти? :)

Питати «Скільки ж вам років діду?» трохи ніяково, та видно, що дуже багато.

На початку своєї кар'єри я мав наївність зайняти суспільно активну позицію :). Вірив я тоді у справедливість, «народ», «самосвідомість» та інше у тому роді. Звісно, досить запально агітував, за демократію, Україну, захист своїх (трудящих) прав, всіляко ліз на рожен псуючи нерви багатьом, в принципі непоганим, людям.

Дискусія з одним пенсіонером затягнулась на роки.

Це мій найдовший діалог. Шістнадцять років у саме цей день, іноді по півтори-дві години, іноді п'ятнадцять-двадцять хвилин.
Суть питання: тверда рука чи демократія? Тобто — «цьому народу потрібен деспот».

Сьогодні я ухилився від зустрічі.

По-перше дідусь вже не той бодрячок, але такий як і раніше запальний.

По-друге я з ним погодився.

Народу, у його розумінні, власне пролетарям, селянам, офісному планктону — справді потрібен диктатор.

Демократія необхідна тільки «спекулянтам».

Власна незалежна держава також потрібна тільки спекулянтам — ділкам.

Як справедливо зауважив класик марксизму: у пролетаріата немає батьківщини.

Додам: пролетаріату вона і не дуже потрібна. Зібрав свій скарб та майнув на заробітки, мова, самі розумієте, потрібна зрозуміла працедавцю. Це називається «мобільність робочої сили».

Інша справа підприємець. Йому є що втрачати і є що захищати… Бажано також контролювати.
Іудеї у середньовічній і не дуже середньовічній Європі були непоганими бізнесменами, але без власної держави, «емігранти», весело жили. Тепер мають і державу, і відроджену мову, і міцну пам'ять, і розуміння чому еміграція не вихід.
Тепер веселе життя у інших.

А як же наша совість та розум — Інтелігенція?

Яка інтелігенція з холопа?

Що це за неспроможна заробити на власне існування інтелігенція?

Масова культура задовольняє потреби ~~плебеса~~ простих людей.

Культурні потреби людей успішних і розумних спроможні задовільнити тіьки такі самі розумні та успішні.

Булгаковський професор Преображенський — інтелігенція, письменник і лікар Чехов — інтелігенція, Альоша Пєшков — вже не інтелігенція, підробка, сам розуміє, намагається вичавити з себе раба, не розуміючи найголовнішого: він не підприємець, він служить. Служить ідеї, служить принципам, служить Сталіну.
Є велика різниця між поняттям «керуватися принципами» «та служити принципам». Інтелігент керується, холоп служить.

Всі ті сльози нешасних «інтеллллллігентів» про необхідність «пвдтримки» некомерційного — сльози раба залишеного без хазяїв.

Українська інтелігенція?

Її немає.

Середній клас настільки середній… Не до високих духовних потреб, зрештою зараз доступна світова класика.

Праві ви діду, а я дурний.

Сподіваюсь вам передали мої слова.

Песимістично?
Так як є. Це краще ніж стогнати про «треба звідси їхати». Не поїду. Я дурний.

Подряпана платівка

2011-09-21T23:40:00.001+03:00

Читаю новини стосовно подій навколо Простопринту, намагаючись прогнати образ подряпаної платівки.

Мелодія Помаранчевої революції прекрасна і велична, але на самому початку голка зіскакує зі звукової доріжки і розриваючи какофонією вуха слухача починає шкрябати вздовж покоробленого вінилового диску.

Після стимано-відчайдушної заяви Дениса Олейника можна було сподіватися — нарешті піде тихий і непомітний процес народження дієвої, реальної, не маргінальної партії.

Та голка знову зіскочила, ми побачили чергове «маски шоу».
Шквал емоцій.
Безмежна віртуальна любов до скривджених.
Ненависть до злочинної влади.
«Ганьба - Ганьба!»

Героїчне носіння футболок з креативною атрибутикою. Трохи адреналіну, у «футболкістів» іноді сріляють.
Придбав, одягнув, висравив протест — революціонер!

У певних колах дивуються: «Денисе, навіщо воно тобі?» Висловлюють різноманітні припущення.
Ймовірно герой інфопростору сам не знає, крокує звичним шляхом.
Платівку б змінити, по менше б майданних протестів у стилі бразильського карнавалу…

Щоб шоу закінчилось і почалась справжня політична діяльність, необхідно ввести жорстку цензуру. Заборонити соціальні мережі, закрити новинні ресурси, по всіх каналах цілодобово крутити балет.

Дурних нема.

Cоцмережам нічого не загрожує.
Плюсуйте, лайкайте, коментуйте!
Сублімація і контроль.

Нема подряпаної платівки, це не платівка, це loop

Про нрави флібустьєрів. Синдром заручника

2011-09-13T22:46:00.000+03:00

Ймовірно це буде мій найкоротший допис.
Забагато мені сьогодні трапилось дифірамбів „патріотизму донецьких“,
«тексти» чашу переповнили.
Панове, ви що, подуріли?
Флібустьєри також захищають свою здобич, бувають люб'язні з високоповажними рабами, зокрема коли сподіваються отримати за них багатий викуп, навіть звичайним рабам на веслах подвоюють пайку перед важким переходом, а бувало під час абордажного штурму захоплених рабів озброювали та кидали у битву з атакуючими суперниками.
Це аж ніскільки не заважало з вигодою продавати тих хто вцілів під час невдалої спроби захопити судно силою. Героїчний захисник відправлявся у рабство до вчорашнього ворога.
Флібустьєри це флібустьєри, раби це раби.
Саме тому в Україні не вдається бути патріотом.
Тільки націоналістом.

PS. Авторам дифірамбів «оновленому Януковичу» терміново читати «Архіпелаг ГУЛАГ», «Колымские рассказы», вивчати, вивчати, вивчати психологію кримінальних злочинців та їхнє ставлення до інших зеків.

Укладаючи перелік книжок

2011-09-11T16:28:00.000+03:00

Допомагаючи своїй доні скласти перелік гідної прочитання літератури, звернув увагу на очевидний факт, для кожної книжки потрібно «дозріти».

Тобто радити прочитати той або інший твір спираючись лише на уподобання читача не можна.

Більше того, іноді одна й та сама книжка читається по різному у різний час.

Шкода, я не вмію добре малювати, в уяві виникла картина:

Глуха стіна з вікнами.

З вікон простягнуті руки з книгами, людина піднімається хапаючись за найближчі з книжок, ми бачимо заголовки.

Ось дешевий глянцевий детектив.
Він вислизає з рук, та налякана людина хапається за іншу книжку, також детектив, трохи цупкіший, Трумен Капоте так, гідне читання, людина підтягується далі, потрапляє у царину мелодрами, так важко на щось спертися, пухкі сюжети, тягуча патока вигаданого життя, та раптом рука хапається за щось міцне — Артур Хейлі, кілька переходів «літературне мило» позаду, тепер під ногами та у руках публіцистика, спогади, мемуари…

Вгору стіна до неба, далеко внизу тьмяніє дно прірви.

Анотації, рецензії, відгуки? Це як карта для альпініста, вибрати схил приблизно прикинути напрямок. Не більше.

Головне не випускати міцних книжок з рук, щоб не зісковзнути у прірву.

PS. Доня каже я повторююсь. Нічого. Книжки також розповідають про одне й те саме, тільки різними словами і у різний спосіб.

1314 слів

-» «-

Спасибо жителям… Донбасса?

2011-09-07T16:29:00.002+03:00

Спасибо жителям Донбасса за президента…

Цей слоган мені одразу не сподобався, своєю інфантильністю.
Не одним мешканцям Донбаса, до котрих до речі належу і я, потрібно дякувати. Обирали всією країною.

Розгром офісу фірми ProstoPrint на жаль тільки підтверджує правдивість образливої рими.

Характерно, що саме у цей час у Донецьку скоєно ряд нахабних пограбувань банків, а міліція і не думає чухатися, вона звертається по допомогу до громадян.

-» В Донецк вернулась банда Хромого — за помощь в поимке грабителей банка милиция предлагает сто тысяч - Новости Донецка - 62.ua - сайт города Донецка «-

УБОЗівцям ніколи бандитів ловити, схоже тепер вони їм служать.

Не можу не навести

ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ДЕНИСА ОЛЄЙНІКОВА ДО ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ ВІКТОРА ЯНУКОВИЧА

Уважаемый Виктор Федорович,
Меня зовут Денис Олейников.
Я директор и владелец интернет-сервиса ProstoPrint.com – уникального для Украины и крупнейшего в Восточной Европе сервиса товаров по требованию.

Я никогда не был Вашим избирателем. В 2004 году на Майдане в Киеве я протестовал против Вашего избрания Президентом, несколько месяцев назад принимал активное участие в «налоговом Майдане». И именно поэтому я сегодня обращаюсь к Вам – ниже объясню почему.

Один из Ваших оппонентов, впоследствии оказавшийся слишком слабым и бесхарактерным для того, чтобы оправдать доверие миллионов поддержавших его украинцев, шел на выборы под лозунгом «Верьте только делам». Некоторые из Ваших дел за последние два месяца – например, принципиальная позиция в газовом противостоянии с Россией – не то, чтобы добавляют Вам сторонников, но дают тем людям, которые раньше жестко не принимали Вас как Президента, малюсенький лучик надежды на то, что и Вы можете принести какую-то пользу Украине. Иначе говоря, если двумя месяцами раньше среди многих моих друзей и единомышленников – людей с высшим образованием, предпринимателей, людей самозанятых и творческих профессий – Вы имели полный и абсолютный ноль по двенадцатибалльной шкале «доверие», то до вчерашнего дня я был готов поставить Вам единицу или даже двойку. Но все изменилось вчера в три часа дня.

Разгром офиса ПростоПринт – это политический заказ. Об этом знают следователи и оперативники, и не особо стесняются говорить вслух. Никаких товаров с символикой Евро-2012, кроме тех, которые заказали сами сотрудники милиции (и которые мы напечатали, потому что мы изготавливаем товары по заказу клиента) при обыске у нас не нашли – и поэтому вчера вечером «доказательства вины» усиленно фабриковали, но так ничего существенного придумать и не смогли. Людей, у которых семьи и дети, удерживали в помещении УБОП до половины пятого утра. Мне не предъявили никаких официальных документов о происходящем, а имущество компании (которую в 2000 году я начинал создавать, имея в активах 300 долларов стартового капитала и беременную жену) вывезли в неизвестном направлении, не предоставив опись или хотя бы возможность присутствовать при загрузке.

Я обращаюсь к Вам как все еще гаранту Конституции в надежде на законность и правосудие – это все, чего мы хотим, поскольку по закону и справедливости все это «дело» рассыплется как карточный домик, а исполнители как минимум лишатся погон.

Виктор Федорович, мое обращение гораздо важнее для Вас, чем для меня. Я – опытный специалист, построивший не одну инновационную компанию в Украине. Моя дочь – чемпионка Украины по теннису. Сегодня моя семья подвергается политическим преследованиям со стороны Ваших подчиненных, мы можем это доказать и получить убежище в Европе или США.

Но – нужно ли это Вам? Вы готовы переступить через ту Украину, которую представляют Ваши неизбиратели и принять лавры очередного европейского диктатора, чинить произвол и давление – или же Вы не безнадежны, и для Вас ценны, ДЕЙСТВИТЕЛЬНО ценны те один-два балла доверия, которые Вы с трудом, но завоевали? Выбор за Вами.

Джерело: Відкритий лист Дениса Олєйнікова до Президента України Віктора Януковича (оновлено 15:10) | Watcher

Мужня і тверда позиція.

Зауважу лише, еміграція порядних, чесних, активних, підприємливих, та енергійних це те чого нинішня влада домагається.

Вони бояться таких людей тут, людей здатних самостійно заробити гроші, людей спроможних організувати спротив.

І стосовно мешканців Донбасу - ми давно звикли, що кожен хто має незалежну думку будь якої миті може стати жертвою провокації.

Тепер цю істину розуміє вся Україна.

Мого тексту 150 слів 1000 знаків

451F

2011-09-06T00:42:00.000+03:00

Чекають впорядкування світлини з відпустки, а враження потроху тьмяніють втрачаючи гостроту.

Три не тоненькі книжки якісної поліграфії чекають свого часу.

На комп'ютер завантажено ще з десяток книжок у форматі fb2, можливо коли-небудь я придбаю електронного рідера, а поки читатиму з екрана.

Паперові книжки я перечитую по кілька разів, електронні ні.

Читання книжок…

З появою комп'ютера все менше і менше.
Книжки не обов'язково спалювати, достатньо знищити зацікавленість у них.

Маю подякувати доні за відродження старої традиції. З дорослішанням дитини батьки переживають всі етапи її розвитку.

Спочатку разом читали дитячу літературу, найбільше запам'яталася серія про Елі та її друзів, написана Александром Мілентієвичем Волковим, як адаптація та розвиток сюжету «Чарівника країни ОЗ» Френка Баума. Добра казка викладача математики і тонкий стьоб сина відставного фельдфебеля. Чого тільки вартий Урфін Джюс та його дерев'яні солдати. Книжка для дітей з підтекстом для дорослих. Взагалі, цікава людина, понаписував безліч прорадянських творів, але все, що траплялось мені, написано з «подвійним дном».

Читали і Льюїса Керрола, і Толкіна, і Оскара Уайлда. Зараз важко все перелічити, багато було прочитано затишними вечорами. Дітям варто читати казки написані професорами, особливо професорами математики та лінгвістики, можливо тоді у дорослому віці вони не захоплюватимуться нудними детективами надпродуктивних ремісників.

От я і порушив дану у попередньому дописі обіцянку (1280 >lim1000 знаків), гаразд, я хазяїн своєму слову, можу дозволити собі відступ від встановлених для себе правил, головне що «бритва Окама» працює)

Разом прочитали і «Гаррі Поттера», дяка Малковичу за якісний переклад та гарне оформлення.

А далі…

Далі я почав читати книжки за рекомендаціями моєї дитини, дочитуючи за нею.

«Тринадцята казка» Діани Сеттерфілд, велика збірка творів Террі Пратчетта…

Зараз моя дитина читає «Перевтілення» Франца Кафки, а я раптом зрозумів наскільки давно та похапцем я читав цю книжку. ( уточнення, Кафка у минулому, на даний момент актуально: Трумен Капоте «Хладнокровное убийство», я за нею не встигаю :) )

Приємно, допомагаючи дитині розв'язувати вправи з фізики та математики розуміти, що двадцять п'ять років після школи ніяк не позначилися на якості твоїх знань, але література…

Враження від літературного твору подібне до враження від відпустки, з часом воно тьмяніє, занурюється у глибини свідомості, вростає у твоє я. Його неможливо згадати чи якось відновити, його можна тільки пережити наново.

Я читаю перелік «MUST READ» моєї дитини розуміючи, що принаймні половину тих книжок необхідно перечитати мені самому і ще стільки ж я маю додати до її переліку як рекомендовані до обов'язкового прочитання.

Чому я досі не ділився враженнями від прочитаного на сторінках блога?

Слів 393. Знаків 2410. Непогано, є куди рухатись:)

-» «-

Відверто про Кола G+

2011-09-04T21:16:00.002+03:00

Зазирнув у G+, варто б привести все у систему…
Враховуючи, що преважна більшість пише «все про все», єдина структура до якої кінець-кінцем ми прийдемо матиме такий вигляд:

Перші три кола: сім’я, колеги, начальство.

Звісно майже у кожному колі кількість учасників буде трохи більше нуля.

Цікаво, чи не за такою системою нас структурує гугль?
Навряд, ймовірно корпорація добра має свій «коефіцієнт гугловатості», аналог PR для людини, інтегральна міра ефективності споживача…

-» «-
PS. Про всяк випадок: не сприймайте цей допис занадто серйозно.

Ініціація

2011-09-03T20:10:00.000+03:00

Попередження: У тексті занадто багато літер !

Цей текст скомпільовано з десятка неопублікованих текстів.
Приїхавши з відпустки страшенно не хотілося знову повертатися до звичного ритму життя. Непереборне бажання щось змінити у собі самому вилилось у прагнення здійснити «віртуальний суїцид» — видалити до біса цей блог з його відбитком моєї особистості, понищити всі облікові записи у соцмережах.

Розбити дзеркало?
А що за людина у ньому відзеркалена?

Я почав читати, серед опублікованих дописів виявилось дуже багато чернеток.
Спочатку я просто хотів повидаляти ці зразки медитації перед монітором, але неопубліковані тексти самі собою склалися у певну осмислену послідовність, те що вийшло мені здалося цікавим, злегка підправивши у місцях «стиків» я вирішив замість знищувати, навпаки, оприлюднити все.

У багатьох народів існують традиції ініціації — обряд, який знаменує перехід індивідуума на новий щабель розвитку. Часто під час ініціації людина отримує нове ім'я, ніби починає нове життя, всі її помилки анулюються, їх пам'ятають, але не пов'язують з саме цією, тепер вже новою особистістю.
Тим самим розв'язується протиріччя між необхідністю набуття практичного досвіду та збереженням гідності і самоповаги.

Ми цю проблему розуміємо, але стверджуючи на словах: «На помилках вчаться» — помилки не пробачаємо.

Так часто чую про «складний перехідний вік у підлітків», якби ж тільки у підлітків, за цим химерним формулюванням ховається обкатка різних моделей поведінки.
Людина випробовує, що буде коли поводитися по хамськи?
А коли я зроблю/скажу так…?
Як відреагують близькі/спільнота?
Чи отримаю я своєчасно відпір?
Чи навпаки досягну мети?
Чи дадуть мені своєчасно по моїй нахабній пиці?
Чи навпаки, намагатимуться догодити?

Я майже ніколи не бив своєї дитини, хоча завжди казав що я за використання батьками тілесних покарань.
Лише один раз довелося справді бути жорстоким, коли п'ятирічну дитину відшмагав ременем. Сильно.
Не знаю кому тоді було більш боляче мені чи їй. Мусив.
Тільки у такий жорстокий спосіб можна відбити смак до певних моделей поведінки, у моєму випадку спроба маніпулювати батьківськими почуттями через симуляцію істерики. Певно ви бачили таких дітей, що бажаючи отримати іграшку верещать та валяються на підлозі крамниці.
Одразу попереджаю, потрібно вміти розрізнити істерику маніпулятивну від істерики хворобливої, тут я не порадник, читайте книжки, спостерігайте за своїми дітьми, варто пам'ятати — найменша помилка потягне дуже серйозні наслідки.

Під час зміни соціальної системи безліч дорослих людей кинулися обігрувати різноманітні моделі соціальних взаємовідношень.
Хтось мав добряче огрестися, та нікому було навішати…
Натомість схильних до інтелектуалізму збирали у дискусійні клуби: «підтримка перебудови», «як нам розбудувати…», як наркоманів підсаджували на розмови про «політику».
Моє покоління досі не спромоглося зіскочити з цієї голки, не судіть нас надто суворо, ми такими росли. У дитинстві нам перед уроками читали політінформації, приймали у октябрята - комсомольці…

( боже, як я люблю українську мову. Слово «жовтенята» вщент руйнувало вікову ієрархію, природне прагнення дитини бути дорослішою, «жовтенята» — «жовторотики» :). Революція «жовтнева», «Великий жовтень» — асоціація з «жовтяком» перезрілим огірком, ті хто це замислював, цікаво, вони підозрювали про подібні асоціативні ланцюжки?)

Привчали до зборів, активу, протоколів, бюрократії…
Кого більше, кого менше.

У мене також тоді була книжка з особистісного розвитку: «Как вести за собой»
згадуючи, зараз я розумію яка то була суміш Карнегі з посібником бюрократа.

Коли тебе починало нудити від «хороших рєбят», «тимуровців», ти кидався у протилежний бік, до «поганих хлопців». Цікаво, ми всі слухали ВВС, VoA, РС/РСЕ, RFI? Полюбив би я рок без передачи Севи Новгородцева? Моє захоплення радіотехнікою також бере початок з цих нічних програм?

У нашому світосприйнятті відсутнє бачення позитиву.
Позитивне світосприйняття намертво, у підсвідомості, пришпилено до брехні.
«Позитивне світосприйняття» це плакати: «нас партія веде», «комунізм молодість світу», «радянське — означає краще» — позитивне брехливе лайно.
Депресія — підсвідомий протест.
Послухайте записи «Воскресенья», «Кіно» і ви мене зрозумієте.

СРСР загинув не від економічної депресії. Просто від депресії.

Ми не здатні об'єктивно оцінювати ні історію, ні сьогодення.
Нас вчили бачити світ чорно-білим, контрастним, та це лише половина біди, у нас чорне періодично стає білим і навпаки.
Ненавидячи спекулянтів ми купували у них імпортну електроніку ненависних загниваючих буржуїв…
Прагнули хоч у відрядження на захід і самі розповідали на зборах «як там погано простим людям»
«Нуйорк город контрастів… Ну Стамбул город контрастів. Яка різниця, оголошення перепишемо.» Гайдай дивився у корінь.
Яка ганьба, у мережі росіяни досі називають все не пострадянське «буржнет», пролетарії довбані.

Моє покоління дуже важко сприймає ідею свободи.
Ми за свободу, «но без вседозволеності» :)

Велика темна печера, тиша, кричати, запалювати світло, сходити зі стежки — заборонено.
Треба економити батарейки, тому ліхтарик тільки у того хто веде — вождя, він знає де ми, він знає правильний напрямок, він каже що насправді ми не у печері, ми вийшли на широкий простір, зараз ніч, навколо хижі звірі, вороги, треба поводитись тихо, треба поважати свободу, не піддавати ризику товаришів, бо як робити що заманеться з темряви виринуть поневолювачі…
Вождя немає, ми самі обираємо хто нестиме ліхтар, хто вказуватиме шлях.
Тихіше, поважай свободу інших не сходи зі шляху, не галасуй, не будь асоціальним…

Як визначити межі свободи не порушуючи загальноприйнятих норм?
Як «без вседозволеності» з'ясувати, що ти у безкраїх степах а не у темній печері?
Що ти кудись рухаєшся, а не ходиш по колу?

Тільки там, де справді цінують свободу, можливі марші комуністів, фашистів, сексменшин, прихильників легалайзу, збоченців-педофілів, зоофілів, релігійних фанатиків і сатанистів.
І потужна поліція для підтримання порядку :).

Свобода це толерантність.
Свобода це нетерпимість.
Свобода нелогічна, у ній присутній елемент невизначеності.

Ми виросли на науковому комунізмі, комунізм скомпрометував себе, а ми, наше покоління, намагається і далі нав'язувати науковообнрунтовані системи, у яких немає і натяку на квантові ефекти.
Ми застаріли.
У нас за плечима торба комплексів.

Ви подаєте бомжу у переході?
Це рентна плата вашій підсвідомості.
Що там, страх голодної старості?
Докори сумління?

Я болюче реагую на мовне питання.
Це мій комплекс.
Він також призводить до матеріальних втрат, я втрачаю не через мовність, а внаслідок спотвореного сприйняття навколишнього світу.

Найбільшу рентну плату знімає загнаний у глибини підсвідомості комплекс меншовартості.
Ні, не національної меншовартості, під національну він маскується, це радянський комплекс маленької людини.
Примара була впіймана на промову Ющенка, під час найбільшого національного патріотичного підйому промовець раптом заговорив про «маленьких українців», ключове слово «маленьких».
З цього моменту помаранчеву революцію можна вважати програною.
Людина з «маленькими українцями» у свідомості не має права на президентство.

Я висмикую «маленьку» потвору з найнеочікуваніших закутків.
Аматори, любителі, вічні початківці…
Йому за 40, він все ще «радіолюбитель», давно вже пора стати профі або шукати інше хобі.
На початку свого трудового шляху я потрапив до одного керівника який одразу питав:
— радіолюбитель?
Тих, хто відповідав ствердно, посилав нах##.
Любитель ніколи вище любительського рівня не підніметься — пояснював він нам — «любителі» вже добровільно записалися у довічні дилетанти, їм не соромно облажатися.

Юні техніки, юні астрономи, юні фізики… Довічно юні.
Не можна спрощувати, не можна гратися у науку, популяризація плодить дилетантів, але гірше, тих хто розуміє неповноцінність своїх знань глушать додатком «аматор», «любитель», «юний»…

Наше покоління — покоління радіоаматорів та «юних політиків».
Саморобними підсилювачами, комп'ютерами, засобами зв'язку ми вдовольняли свій особистий попит в умовах дефіциту.
Максимум — попит найближчих знайомих.
Про організацію серійного виробництва навіть мови не могло йти — то прерогатива держави.
Ситуація давно змінилася, але масштаб мислення залишився той самий.
підприємства позакривалися, збанкрутіли, їхні директори також сприймали себе «любителями», маленькими людьми не здатними на великі справи.
«Радіолюбителі» подалися у «човники», і знову те саме, знову маленька людина що мислить маленькими категоріями робила маленьку справу…
Доки не з’явилися люди трохи більшого масштабу.

З політикою те саме, «маленьким українцям» нема чого робити у великій політиці.
Сірники дітям не іграшка.

Наші розмови, тексти у блогах, заяви — порожня трата часу, сублімація, писк маленької людини.
Коли держава починає проти котрогось з блогерів репресії ми сприймаємо це як напад великого на малого, об’єднуємось, підтримуемо свого маленького брата-непрфесіонала.
Нам на думку не спадає самим стати більшими, настільки більшими щоб держава не насмілилась нас зачепити?

Ми так кохаємось у малому бізнесі…
Українець мріє про свою маленьку майстереньку, маленьку крамничку.
Чому не про транснаціональну мережу супермаркетів, не про виробництво загальносвітового значення?
Не треба мені нагадувати про можливості, про умови, сам цим виправдовував.

Комплекс маленької людини бере найбільшу ренту — наші незароблені мільйони доларів.

Моє покоління не має амбіцій, у нас амбіції підмінені «понтами».
Замість «Що ти створив?» — «Що ти купив?»
Це так близько від шанованого у часи совка вміння «достать (дефіцит)».
«Маленька людина» не спроможна створити велике.

Двадцять років новій державі.
Нове покоління, якому ми потроху нав'язуємо свої комплекси і своє бачення.
Так, від «кто віноват?» я перейшов до «що робити?» :)

Найперше не лізти не у свою справу.

У маленької людини, внаслідок малості, складається враження що вона вмістилище всього всесвіту.
Такий ракурс, бачиш над собою небо і нічого з боків або у низу, ракурс Бога.

Був би трохи більшим побачив би таких самих людей поряд, побачив би когось під ногами, небезпека завдати іншим шкоди, розуміння що хтось більший може розчавити тебе.

Маленька людина боїться лише глобальних катаклізмів колапсу світової економіки, випадкового астероїду, тотальної епідемії. На цьому тлі банальне звільнення з роботи, або автомобільна аварія для маленьких людей несуттєві, про таке не пишуть у новинах, а маленька людина бачить світ переважно через засоби масової інформації, це її божественні очі.
Саме через це маленькі люди завжди обговорюють світові проблеми.
Саме через комплекс «малості» відчувають свою відповідальність за все у світі.

Хто сказав що у українців хата скраю? Не правда, ми на все емоційно реагуємо, все обговорюємо, переживаємо, навіть діємо, от тільки наші дії надто дрібні, майже непомітні, сприймаємо ми масштабами світовими, а діємо у масштабі власної хати.

Армійська приказка:
«Хохол без лички як ручка без чемодану» — одразу і амбітність і масштаб зазіхань…

Переставляючи операційну систему ніби починаєш нове життя, у цьому сенсі користувачам віндовс можна позаздрити. Лінух, чотири роки одні апдейти, хоч диск відформатиувати чи що? А сенс? Стерти все у home? Ні, нафіг сублімацію, хочу по справжньому…
Нове життя?
Зізнайся, ти хочеш не життя змінити, а себе.
Що саме?
А ось це вже справжнє питання.
Я знаю відповідь — масштаб.

Гротеск — коли людина з комплексом «меншості» намагається здаватися великою.
Рая Богатирьова не припускала що світ настільки малий, що промову якогось Джобса знають в Україні?
Навпаки, не думала що її промову чиатимуть ТАМ.
Яка закомплексована мавпа…

Тролейбус Ялта — Симферополь.
Мобільний у мене старенький, з доволі гучним динаміком.
Півтори години у дорозі, шурхіт коліс, монотонний гамір, майже тиша.
Дзвінок.
Номер незнайомий.
Приймаю виклик, у слухавці: «Слава Україні!», намагаючись зрозуміти хто це автоматично відповідаю «Героям Слава!», у слухавці бадьоре: «Слава на віки!»
— Василю, це ти? — Здогадуюсь.
— А ти куди пропав? У мережі тебе не видно.
— Відпочиваю, зараз їду до цього, як його… — намагаюсь не переплутати з Севастоплем — Сімферополя. Ти з Красноярська дзвониш? — раптом розумію згадавши номер.
— Так, ти кудись пропав, ми вже почали хвилюватися.
— Все гаразд, не витрачай гроші, приїду передзвоню.
Відбій.
У тролейбусі якась незвична тиша…
Через деякий час сусідка питає:
— Вы с западной Украины?
— Ні, Донбас.
Краще б я цього не казав… розрив шаблону, ступор, зависання системи, чути як у пасажирів перегріваються мізки: українська, привітання, Красноярськ це ж Росія? Донбас?
Якби на моєму місці їхав араб, культурний шок був би не таким глибоким.
Моя сусідка раптом перейшла на українську…
І тут вискочило чортеня з моєї підсвідомості, мозок також не справився з ситуацією, я поніс найжахливіший суржик у своєму житті, російські слова впереміш з українським, все це приправлено діалектизмами… який сором.
Розповсюджений шаблон «Донбас розмовляє російською» + комплекс маленького українця ( а якже, мене помітили, перейшли на мою мову) + мовний комплекс…
Ні, досить, з цим треба щось робити.

Ініціація.
Новий щабель.
Відтепер ліміт, текст не більше 1000 знаків.
Без політики.

З приводу одного Дня Народження

2011-08-28T21:22:00.000+03:00

Наближались свята.
Державні.
Я тікав. Тікав від інтернету, від спілкування з небайдужими і патріотами, від кожного у кого болить серце.

Де виливати свій біль я не у мережу?
Геть з мережі. Вийти з медіапростору. Біль спонукає, але постійний, ниючий, випалюючий біль паралізує, вбиває.

Читати мудрування таких самих одержимих?
Що нового я знайду?
Все давно написано сотню разів, навіть у цьому бложику по кілька разів не виключаючи і цей текст…

Сьогодні свято незалежності у мене викликає дві емоції гнів і сором.
Байдуже, сиджу я у інтернетах чи гуляю вулицями навіть не свого міста ці емоції мене наздоганяють.
Байдуже, що для гніву я не маю причин а соромитись мені нема чого.

Незалежністю незадоволені як українці так і хохли.

Хохли завжди чимось не задоволені, це їх спосіб зберегти ілюзію самоповаги: «ось бачите що незалежність з нами зробила? А-а-а, фсьо оні-і-і-і дерьмократи, ліб…».
З цими все ясно.

З українцями складніше:

"Вітаю Громадян, які люблять і пишаються Україною!
Вітаю Громадян, у яких серце болить за Україну!
Вітаю Вас – небайдужих, розумних і порядних!"
(з поздоровлення одного з депутатів, загалом непоганого...)

Я той українець, у якого серце болить за Україну, який її любе, небайдужий, розумний і порядний! Не вистачає тільки гордості за Україну, тобто я нею не пишаюсь!

З моменту настання незалежності в моїй Україні, в моєму житті настав хаос і деградація. Як лікарю, мені платили від 20 до 100 $ в місяць, бувало, що не платили по 6 місяців зовсім, я брав відпустку на місяць чи два, їхав до Москви класти цеглу, щоб купити доньці одяг на зиму. На похорони до батька я ледве попав, і моя лікарня не змогла мені виплатити заборгованість, навіть 10 гривень!

Потім я клав цеглу в Києві, потім чудом - в Іспанії.

І ось вже з 2003 року я працюю лікарем в Іспанії, я відродився як людина (в фізичному плані - твердий сир для мене вже не є делікатес...), я відродився, як спеціаліст. Тут ніхто мене не питає, чи я патріот Іспанії, чи України, чи я вірю в щось, чи ні... Тут мені просто платять гідну людини платню.
Моя дитина виростає і живе там, на Україні, моя мати і сестра - теж там. Вислано десятки тисяч грошей, мати роками не баче сина, дочка - батька, шлюб - розпався.

Тому пишатися моєю Уркаїною я особисто не можу, а 20 років її незалежності я зустів би в усьoму чорному, бо це стільки років чорне все в моїй душі, яка залишається українською, бо це стільки років я вимушений все починати з з самого початку. Тому до мене це поздоровлення не стосується, бо незалежність для мене - як болючий зуб, який хоть і мій, але від невитерпного болю вже став ненависним. Я розумію, в загальному плані це дуже здорово, але от їм я і п´ю я - не в загальному, а в конкретному, і мої діти теж, тому мені ця незалежність по барабану - вибачте, кому не сподобалось.

Джерело: Доктор Курнат.: Сьогодні двадцять років незалежності України: мені - по барабану!

Смішно.
Він поїхав, втратив сім’ю, втратив все, але піднявся «з нуля».
Я виживав тут. Зберіг сім’ю, але далі і далі сповзаю на соціальне дно…

З усім згоден, все розумію, окрім одного — невже причина всього у незалежності?

Залишайся «союз» непорушним все закінчилося би так само і навіть гірше.
Проголошення незалежності не змінило людей.

Деякі процеси прискорились, але як керівництво, так і виконавці залишилися зі старої радянської системи.

Не наговорюйте на нас і на себе.

Мені шкода хохлів втративших шанс скласти свої голови у чеченських війнах, мені прикро бачити братків-регіоналів занесених незалежністю на владний олімп, шкода олігарха Ахметова, прем’єра Азарова, міністра Табачника, незалежність позбавила їх такої чудової перспективи, особливо має жалкувати Рая Богатирьова. Що вона тепер може бачити на своїй посаді радника з національної безпеки? Вся минула кар'єра собаці під хвіст!

Вони не святкують?
І добре.

А я, підняв келиха за День Народження. За наш спільний День Народження.

Кажете у нас покруч а не держава?

Але ж ми її складові клітини…

2011-08-15T13:44:00.002+03:00

З сьогоднішнього дня я у відпустці.
Минулу я провів у мережі, за комп'ютером, ця буде без комп'ютера, без новин, без соцмереж. Трохи мандрів, багато книжок.
Відпочивайте панове, готуйтеся, на нас чекають веселі часи.
Дуже рекомендую ознайомитися з нижченаведеною статтею, до цього часу ще була малесенька надія на самоорганізацію опозиції, на свіжу політичну силу, все, точка неповернення пройдена…

Новый донецкий порядок

11.08.2011 18:10

Автор: Евгений Галаган, для "Хвилі"

Донецкие, к счастью, не оригинальны в вопросах управления. Они предсказуемы, банальны, но страшно эффективны.

Пока сонное большинство шерстило предложения турфирм, в полглаза наблюдая за внешним миром, над их головами с ужасающей отчетливостью стали просматриваться очертания того социального ада, который они построили своими собственными руками.

Власть предержащие хорошо усвоили стандарты 90-х – сильный всегда прав.

Раздави оппонента и иди дальше.

У выжившего донецкого ордена эти постулаты шрамированы десятилетием жестокой борьбы и лежат в основе не только официального партийного статута, но и в психологических и физических характеристиках восприятия окружающей действительности.
Наполовину усвоив уроки 2004 года, победившие в 2010, решили действовать более утонченно.

Утонченно на их собственный взгляд.

Каждая власть, как известно, должна иметь социальную точку опоры. Студентов, пенсионеров, аристократию, земляков.

Партия регионов за полтора года властвования перессорилась со всеми.

Не то чтобы она пользовалась постоянной поддержкой у какой-либо отдельной части социального фронта, ныне она становится врагом даже в тех частях Украины, где до этого пользовалась безоговорочным оправданием всех своих действий.

Ударив по малому и среднему бизнесу налоговой артподготовкой, власть показала свои истинные интересы и пути развития государства.

Все подминай под себя!

Не оглядывайся и не тушуйся!

Молчат, значит терпят!

Терпят, значит, мы правы!

Они не изменились.

Мне было это понятно еще 2003 году.

Донецкие по-другому не могут.

Жаль, что никто это не воспринимал всерьез. «Меня пронесет! Меня пронесет!» - эта мантра уже давно не действует.

Быстро поняв аксиому - кто богатый – тот и прав – регионалы пошли по классическому пути развития. А именно - всячески лелеять и поддерживать силовые структуры. Тем более, что вокруг столько наглядных примеров… Зачем это делается, дорогие читатели, узнаете из дальнейшего повествования.

Демонстрации возле Печерского суда явственно проявили угрожающую картину – милиции становится больше самих протестующих. Милиционеры стали агрессивней и уверенней.

Финансовая поддержка сделала свое дело. Ведь ни для кого не секрет, что милиция стала получать огромные бюджетные вливания. Их становиться больше, зарплаты растут, и самое страшное, что они прекрасно понимают, кому они обязаны за свалившиеся блага.

Милиция получила беспрецедентную власть в регионах. Она вышла за рамки официальной вертикали, став абсолютно самостоятельным, решающим бизнес вопросы органом силового права.

Милиция стала капером, получившим доверительную грамоту государства.

Начало положено в Крыму, где уже несколько месяцев, полным ходом, идет перекраивание ресторанного и гостиничного бизнеса. Все стал решать УБОП. Невыданный чек становится причиной отъема гостиниц и пансионатов. Чек, невыданный при вселении постояльца, попрошу заметить. Уже сменили владельцев десятки действующих успешных предприятий. С кем вместеборолись – на тех и напоролись.

Вообще, начальник районного главка уже решает, имеете ли вы право собственности на землю, все ли документы в порядке, платите ли вы налоги.

Будет приказ – отберем, не сомневайтесь! Кто становится этим мифическим новым владельцем нетрудно догадаться.

Летом они пощиплют Крым, зимой Карпатский регион. По-тихому перераспределится собственность и богатство. Партия власти с каждым днем будет финансово усиливаться. Они пока боятся трогать центр и Киев, гастролируя по окраинам. Но это только вопрос времени.

А военизированная милиция нужна не для сиюминутных потребностей. Доставая каштаны из огня, она не только оставляет немножко плодов себе, она набирается опыта и смелости. А они ей очень скоро понадобятся.
В частных беседах уже стали проскальзывать оценки текущего состояния Украины.

Усиление милиции, СБУ и прочих военизированных формирований имеет далеко идущие планы. После Евро-2012 и выборов в Верховную Раду, в 2013-2014 годах наступит финансовый коллапс.
Футбольный чемпионат даст возможность максимально усилить финансовые параметры партии регионов. И, странное совпадение, что именно в этом году земля станет товаром.

Открытый рынок земли нужен лишь тем, у кого будут деньги. Ведь после понижения кредитного рейтинга США, иностранные и отечественные толстосумы окончательно поняли – ценны только реальные активы. А валюты, облигации, дериваты и прочая мишура никому не интересны. А будут ликвидные активы – будут и деньги (их названия не имеют значения).

А земля в центре Европы чертовски привлекательный актив. Особенно если его взять по дешевке.

А дальше крах…

Повторяю, 2013 – 2014 это годы финансового Армагеддона для нашей страны.

Именно поэтому Игорь Коломойский пытается продать «Приватбанк», именно поэтому в эти годы будут скуплены основные земельные массивы из-за девальвации гривны и валютных кредитов, именно поэтому идет массированный отбор собственности, именно поэтому реформы власти олицетворяет свадебный генерал Николай Азаров, открывающий недостроенные недострои (извините за тавтологию) и именно поэтому Россия бесконечно будет увеличивать цену на газ, а телевидение будет кормить сладкой картинкой.

Так вот зачем сегодня усиливают милицейские органы. Власть уже предвидит голодные бунты по всей стране, которые необходимо будет подавить. И милиции ничего не останется, как исполнить волю хозяев положения.

Вот такие невеселые выкладки.

К каким изменениям это приведет, постараюсь написать в следующей статье.

Так что пора изучать мировой повстанческий опыт.

Я недаром написал, что «феномен»2004 года осмыслен лишь наполовину. Украинцы показывают чудеса солидарности лишь тогда, когда у каждого власть отбирает последнее.

Ждать осталось недолго.

Джерело: | Хвиля | Новый донецкий порядок