Приємно читати, що люди допомагають один одному у цих київських заметах — неділю тому так само люди, штовхали маршрутки у Львові… Попри все лихо і горе, цей сніг зробив багато доброго, передусім у душах людей. Погане, що було — проявилося, добре підсилилось в людях в багато разів. Стало чіткіше і коло людей, хто це зрозумів стало ширшим. Соціалізація, Самоорганізація, Взаємодія…

Як завжди, якщо абстрагуватись, то в цій заметілі зійшлись звичайні теорії містобудування, фактичні антиподи — урбанізм і дезурбанізм.

Урбанізм працює тоді, коли всі системи життєзабезпечення в місті працюють у штатному режимі, як планувалось. Це той комфорт, за який ми любим місто. Урбанізм — це коли я сиджу в майці і трусах, і під музику пишу цей пост у блоґ, а за вікном хтось з лопатою відкидає сніг, аби я без напрягу пройшов за хлібом на обід.

Урбанізм = Комфорт

У випадку дезурбанізованого середовища, людина надана наче сама собі, як зараз кияни. Тобі треба їхати-йти — бери лопату і відкидай сніг. Тобі треба вода — копай колодязь. В селах чи малих містах під Києвом чи Львовом такий самий сніг, але він не так катастрофічно впливає на людей: хочеш пройти в сарай, бери лопату і відкидай. У дезурбанізованному суспільстві ніхто не чекає, що хтось має щось комусь прийти і зробити. Так, людина може покликати сусідів і разом вирішити всі проблеми, за що обов’язково нагодує і причастує тих, хто їй допоміг. Це і є відповідальність перед суспільством. Тобі не “пофіг”, що в сусіда горить хата, бо за мить буде горіти твоя. Просто, банально і дієво. Не існує “чужого горя”, воно просто тут не виживає. Це нормально, для дезурбанізації, це ненормально для урбанізації. В містах, ви ніколи не запросите до себе людину, яка з 6 ранку гребе сніг під будинком, чи ту, що проїхала в снігоочисній машині. Ви навіть її не знаєте і через хвилину з легкістю можете обматюкати, в найближчому магазині. Деперсоналізація — це наслідки урбанізації.

Хтось ≠ Людина

Україна до ХХ століття була дезурбанізованою країною. Планувальний модуль — 30 км і всі одне одного знають. Як це, що це таке? Це та віддаль, яку людина здатна пройти за світлий час доби (навіть зимою) зі швидкістю 5-6 км/год, або галопом доскакати на коні за півгодини (швидкий галоп до 60 км/год, але кінь так довго бігти не може 2-3 км, тому більш раціональним був поволій галом зі швидкістю 20 км/год, або на бричці чи різних транспортних засобах). Якщо ви подивитесь уважніше на карту України і трохи заглибитесь в історію, то зрозумієте, що короткі віддалі — це той модуль, за яким в Україні утворювались міста та села, принаймні Центральна Україна вся така, Європа вся така.

Так от, в цій дезурбанізованій Україні люди знали хто в них під хатою відкидає сніг — вони самі. Якщо вони це не зроблять, то сусід не зможе доїхати до сусіднього пункту, замерзне чи згине в дорозі і коли буде потреба, не прийде тобі на допомогу. Дуже проста модель — аби тобі допомогли в майбутньому, допоможи сьогодні сам комусь. Я зараз не закликаю до руралізації, вона прийде сама, неодмінно. В невеликих містах люди все частіше намагаються жити в приватному будинку, ніж у “шпаківні”, у великому місті, це складно, бо дорого. От же:

Дезурбанізм = Відповідальність

З часом урбанізація у всьому світі підсилила свої позиції і люди втратили можливість відчувати одне одного. Надіти навушники, абстрагуватись від цих похмурих людей у транспорті, пройти повзь викинутого обабіч дороги сміття — це основна основна парадигма урбанізації. Це по за межами твоєї відповідальності, це Хтось має зробити. І якщо Хтось не робить — він є уособленням Зла. Зараз основна модель життя в місті – аби тобі було комфортно, хтось має працювати. Саме Хтось!

Урбанізм ≠ Дезурбанізм

Всі ці заклики — де була ДАІ? Де було МЧС? Де була мерія? – це все наслідки урбанізації. Лише опинившись в скруті і зрозумівши, що Хтося немає, люди згадали себе і почали допомагати одне одному. І через холод і біль люди повернулись до одне одного лицем. І в величезній пробці це вже не та фарбована фіфа, що “насосала” собі на джип і яка підрізала тебе на перехресті, а мила розгублена дівчина, яка потребує твоєї допомоги.

Хтось ≈ Людина

Так, безумовно в такі моменти відбувається поляризація в суспільстві — погане підсилюється в рази, але й добре так само підсилюється. Деякі стають людянішими, деякі покидьками, які наживаються на горі. Але все стає ясніше — ось ти і що ти можеш зробити для сусіда. В цей момент ми і є — людьми.
В персоніфікованому суспільстві або дезурбанізованному – покидькам місця мало, вони потрапляють на загальний осуд, і їх або виганяють з села (спільноти) або провчають. Урбанізація деперсоніфікувала людей. І саме в скруті, яку завдала негода, виникають моменти “прояснення”. Дехто згадує 2004 рік, коли кияни носили їжу на Майдан, більш старіші — війну, але це саме те, відчуття, завдяки якому ми є Люди.

Людина > мешканець

Тож погода наробила і багато доброго в людях. Головне не забути, головне персоналізуватись і повиганяти всіх покидьків з міст, а головне — зі своїх душ, чи що у вас там замість них. Це постійний має бути процес, це не разова революція в душах, не одномоментне прозріння — це треба повторювати раз за разом. До поки суспільство не очиститься, до поки ми не відчуємо, що живемо не поміж “понаєхавших”, чи “ліміти”, чи “селюків”, а що живем серед людей. І що ці люди навколо нас, це — ми. Що п’яний мужик в маршрутці, може бути тим водієм, що 1,5 доби розчищав на тракторі сніг десь на трасі, аби завтра по цій дорозі їхав ти. І що він — герой. А жінка, що стоїть поряд того місця, де ти сидиш в маршрутці — пекла хліб з 4 ранку аби ти міг в найближчому ларку купити свіжий хліб, який провезли по вичещених дорогах під твій дім. І ти, в трусах і майці, з кавою і запашною булкою міг розводити “роздуми” про урбанізацію і дезурбанізацію українського суспільства.

Хтось = Людина

Просте правило — допомагай сьогодні аби завтра, було кому прийти тобі на допомогу. Тому не випадково люди, вже люди нової доби дезурбанізуються через соцмережі, блоги, твітери… Вони допомагають одне одному, розвіртуалюються з метою, аби знати людину, аби мати можливість їй допомогти і аби вона стала твоїм другом і прийшла тобі на допомогу. Люди знову тягнуться одне до одного, але в новому, якіснішому сенсі. Не вздовзі зв’язків буде все більше і це неодмінно вплине на саме Суспільство. В соціальній дезурбанізації Хтось вже не сусід, співмешканець або співгромадянин – це вже твій друг, для якого ти – все, так само як і він для тебе. Друг — це вже багато!

Сьогодні = Завтра

P.S. Ви думаєте, що це користь?

КОРИСТЬ, і, жін.

1. 1. Добрі наслідки для кого-, чого-небудь; протилежне шкода. Од того вийшло більше шкоди, ніж користі (Нечуй-Левицький, III, 1956, 133); У колективі буде змога використати всі здібності людські.., щоб вони давали повноцінну користь (Іван Ле, Опов., 1950, 168); Велику користь дає повітря соснового лісу й деяким хворим на бронхіальну астму (Наука і життя, 9, 1956, 19).
   Іти (піти) на користь кому, чому — позитивно діяти, впливати на кого-, що-небудь, давати добрі наслідки. Вони [робітники] борються за такий устрій суспільства, в якому створені спільною працею багатства йшли б на користь усім трудящим, а не жменьці багатіїв (Ленін, 7, 1949, 172); — Я, певно, цим нажебраним в бідноти добром не здобрію; мабуть, воно не піде мені на користь… (Нечуй-Левицький, V, 1956, 311).
2. Матеріальна вигода для кого-небудь; прибуток. Любітесь, діточки, весною. На світі є кого любить І без користі (Тарас Шевченко, II, 1953, 224); — Була фабрика,а хто мав користь з неї? (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 11); Даремно Ліда думає, що Кузьмич не розуміє користі від її [Валентини] винаходу (Микола Руденко, Вітер.., 1958, 13).

   Витягати (витягти, витягнути) користь див. витягати; Говорити на користь кого, чого — бути доказом позитивних якостей, правоти кого-, чого-небудь; На користь чию, кого, кому: а) (також чого, чому) з добрими наслідками для кого-, чого-небудь. Спасибі Вам.. за Вашу невсипучу працю на користь рідній мові (Панас Мирний, V, 1955, 401); Хай важка дорога; Хай похмурі днини, — Все зроби, що мога, На користь країни! (Павло Грабовський, I, 1959, 336); Справу було вирішено на їхню користь (Ірина Вільде, Сестри.., 1958, 119); б) заради прибутку, чиєї-небудь матеріальної вигоди. Чи він продає, чи він купує, то все не на користь собі, усяке його ошукає, аби хто схотів (Марко Вовчок, I, 1955, 280).

Користь ≠ Користь

P.P.S. Минуло трохи часу, і я отримав підтвердження своїх слів у цій статті “Сніжні рятівники”

Кілька історій тих, кому Кияни завдячують порятунком зі снігового полону
Те, що відбувається в Києві в дні стихії, чомусь нагадало про Помаранчеву Революцію. Погодні умови ті ж самі. А ще та ж сама єдність, яка протирічить слогану українського національного менталітету “моя хата з краю”. Сніжна облога вкотре підтвердила, що в Україні нормально працюють лише соціальні мережі і людська взаємовиручка. Не знайомі між собою люди оперативно об’єднувалися в бригади і витрачаючи власний час, сили та бензин, їздили містом і рятувати тих, хто застряг.
…
Зачем мне это нужно? Да просто приятно мне помогать людям просто так … Ну не знаю, почему бы не помочь – ведь ситуация действительно была критическая. Я бы хотел, чтобы мне кто-то помог, когда нужна помощь.

Скажу відразу, випадково втрапив на “громадські обговорення” (запросили таємні шанувальники), а саме гру “в топонімічну комісію” від черкаської влади. Про це можна почитати на сайті “Радіо Свобода” або інтернет-видання “Прочерк”.

Те шо я там почув, не зважаючи на температуру змусило викликати в мене здивування, шок і відразу. Поважні люди постали в очах, як ті, що плутаються з термінами або оцінюють топоніми за принципом — “Подобається — Не Подобається”.
Але почув одне слово, яке я полюбив і яке саме характеризує все те дійство, це слово “Черкасизм” — це такий локальний ономастичний термін, навіть надтермін.
Останнім часом намагаюсь, наскільки то було б можливо абстрагуватись від “проявів творчості” місцевої влади, але раз справа зайшла за парки, а я вже вісім років наче вивчаю композиції черкаських парків, їх історію та пробую класифікувати, мені то стало в певний момент і цікаво. Хоча так, офіційного запрошення я не мав, сидів зображув “громадськість”. Слово для виступу зміг взяти на самому кінці, та й за те — дякую, але часу багато не було, а хотілось сказати багато. Тож спробую тут пояснити свою думку.

Так от, про той парк, що черкаській владі замуляв…

Зараз ставлю до уваги, шо це видатна пам’ятка садово-паркового мистецтва СРСР (України), яка є у всіх підручниках, має чисельні нагороди і т.п. Але тут, не буду писати про історію парку, чи про те яка має бути назва, буду по суті. Трошки історичних вкраплень всеж втраплять.

От же про парк “Ювілейно-50літньо-Шевченкіанський бір-гай-сад”, а саме Черкаський міський парк “Ювілейний” або як з’ясувалось за офіційними документами “Парк ім. 50-річчя Радянської влади” (Дякую Т.Г.) — пам’ятка садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення. (не плутайте з парком “Соснівка” то зовсім інший за типологією парк, хоча він розташований поряд).

Вступне.
Парк розроблявся, закладався 1953 року як пейзажний зі складною композиційною системою, остаточно сформувався приблизко в 70х роках ХХ ст. (“Сады и парки, заповедники Украинской ССР. Под общей редакцией И.Д.Родичкина, с. 147-149).
Так, основою для парку був існуючий лісовий масив (але якщо подивитись на аєрофото 1942 року, без усіляких там “пам’ятаю як був малий”), але то той лісовий масив не такий і великий і досить рідкий, а фактично лисий. Дуже багато дерев досаджували, що видно на багатьох старих фото (навколо штучних озер і каскадів – молоді дерева)…

За матеріалами сайту “Аэрофотосъёмка Второй Мировой Войны” з накладеними сучасними вулицями

От, же, що зробило той “лисий ліс” парком?

По-перше — планування території і благоустрій, по-друге – привнесені в композицію парку екзоти, рослини, які там не росли – близько 70 видів рослин, по-трете – привнесення в парк композицій з каміння, малих архітектуриних форм, штучні водойма тощо. Всі ці речі зробили з лісу (пустиря) не лісопарк, а саме парк, я б навіть сказав ПАРК, з великої літери – “наперекір системі” зроблений, за часів СРСР та завдяки таланту і наполегливій праці творчого колективу ( В.Г. Гнезділов, Ю.П. Добровинський, С.В. Пастухів, К.В. Єфремов, Г.А. Урсатій, В.М. Холковський — уявіть 6 архітекторів, а ще велика компанія дендрологів та інших фахівців.) і всіх черкащан. Це цілком якісний продукт радянської школи садово-паркового мистецтва.

Що ж тоді той лісопарк?

Лісопарк — ліс у міській або приміській смузі, пристосований для відпочинку населення. На території лісопарку можуть бути водойми. В зоні лісопарку передбачаються місця з спортивними майданчиками, пляжами, водними станціями, туристичними базами тощо; для культмасових заходів — з музеєм, кінотеатром тощо.

А чим лісопарк відрізняється від парку?

Парк — це спеціальна обмежена природна чи штучна територія, виділена переважно з метою рекреації, відпочинку. В побуті слова «парк» та «сад» далеко не розійшлися. Тому широко використовується словосполучення «садово-паркове мистецтво». Однак сад існує для постачання фруктів, тоді як парк може мати садову ділянку, а може не мати її.
Парк — переважно мистецький об’єкт з особливим розплануванням, включенням різних архітектурних споруд від малих архітектурних форм (альтанки, павільйони) до палаців, театрів, стадіонів, різних спортивних майданчиків.

Парк, це штучна річ – в його композицію привнесені камені, яри, мости, алеї, водойма. Лісопарк – це пристосований ліс.
Всі ландшафтні об’єкти, до яких приклала руку, розум і сердце людина, побудовані за певними композиційними системами є садово-парковим мистецтвом.

Оскільки наш парк є пам’яткою садово-паркового мистецтва національного значення, яких на Черкащині 7 штук +1 дендропарк НАН України і Юнеско (намагались), то визначимо, що то таке є…

Пам’ятки садово-паркового мистецтва — історико-культурні пам’ятки, що органічно включають у свій склад рослини, особливості ландшафту (пагорби, джерела води та водоспади, долини струмків чи річок, каміння, скелі, дальні пейзажні перспективи, іноді заболочені ділянки), архітектурні споруди, скульптури, квітники.

Парк ≠ Ліс

От же парк – не є ліс, це не рівні поняття. Ліс = Природа – Парк = Мистецтво.

Я не дуже розуміюсь в лісовому господарстві (то окрема велика галузь), але в деяких поняттях з Лісової енциклопедії, УРЕ чи Вікіпедії та спеціалізованих книг, щось знаю. Так от, тепер до назви, що є таке бір.

Бори — типи лісорослинних умов, що характеризуються дуже бідними ґрунтами і оліготрофною рослинністю. В залежності від клімату такі місцезростання можуть являти собою глибокі піски з надзвичайно малою домішкою глинистих частинок або інші ґрунти з обмеженою кількістю дрібнозему: рихляк, уламки породи з окремими невеликими частинками кремнезему, піщаними та вапняковими домішками.

от же бір це ліс.

Парк ≠ Ліс

Бір ≠ Beer

Гай — лісовий масив, який складається частіше з одного виду дерев; наприклад, Березовий гай, Дубовий гай тощо.

От же гай – це ліс, але однопорідний, але не парк.

От ще назва “Шевченківський гай” така ж на мою думку спірна тема (хоча я не знаю достеменно причину назви у Львові, можливо на те були історичні причини, зараз не про Львів.), як і “Шевченків бір”, який намагаються привити нам в Черкасах.

Бір ≠ Beer

Гай ≠ Gay

Тепер до Черкас… На околиці міста є “Черкаський бір”.

Черкаський бір — лісовий масив, що розташований на північно-західній та північній околиці міста Черкаси в Центральній Україні, є відомим пристеповим бором. Ліс утворився ще за часів дольодовикової епохи. Зараз це найбільший в Україні сосновий масив природного походження, який зберігся на південній межі ареалу сосни звичайної.

Черкаський бір це — Природа. Назва “Національний природний парк «Черкаський бір»” – не має жодного відношення до Мистецтва паркового (це від бідності термінології). Це природоохоронна територія.

Національний або природний парк — територія, звичайно визначена у законі та у державній власності, що охороняється від більшості типів людської діяльності та забруднення. Національний парк є природоохоронною територією категорії II згідно з визначенням МСОП. На відміну від заповідників та природних резервів, де заборонена майже будь-яка діяльність людини, однією з цілей створення національних парків є відпочинок, тому вони дозволяють відвідування туристів та перебування на своїй території за певними умовами.

Втомив скажете, як же розділить природу і мистецтво?

По простому — все, шо зроблено людьми (до чого доторкалось Мистецтво) умовно називають парком (з різною типологією, з різними класифікаціями за уймою критеріїв), а все що є Природа — лісом (з такою же купою відмінностей і навіть штучно насаджений).

Бір ≠ Парк

Наче б то просто, але чомусь відсутність елементарної грамотності в назвах парків ми не бачимо, ні в місті, ні в Україні. Так, наука садово-паркового мистецтва зараз в скрутного становищі, пішли цілі покоління фахівців і все тримається на ентузіазмі поодиноких. Тому не дивним є такий розвкіт “ландшафтних дизайнів”.
А професорам ніколи не пізно братись за підручники чи енциклопедії, аби хоч розуміти, про що вони кажуть.

Втомились янголята? я теж. От же —

Парк ≠ Ліс

Тепер про багатостраждального земляка нашого…

Якщо парк, чи любий геооб’єкт носить чиєсь персоніфіковане ім’я, там має бути монумент той людині, на честь якої його назвали. (крапка)
Є площа імені Людини — має бути пам’ятник цій людині, є назва імені “Події” — має бути, щось присвячене тій події.
Це проста логічна модель, яка працює у всьому світі тисячоліття. Якщо парк, має якусь загальну назву, то він може містити різноманіття тем і функцій.
Якщо в парку є багато місць, присвяченим різним людям, то цей парк має загальну якусь назву, так наприклад Віденський міський парк (Stadtpark) — в якому встановлені пам’ятники видатним мітцям Відня, повагою до багатьох видатних земляків Штрауса.
Парк присв’ячений багатьом – просто Stadtpark, а є парк ім. З. Фройда, і там нема нікого крім символів присв’ячених Зігмунду.

Елементарний “хрестоматійний” приклад по Черкасам.
Парк ім. 30-років Перемоги” — тут персоніфікація подією – Перемога (1975 рік). От же в композиції парку окрім пейзажної і зоологічної і розважальної частини, закладена ще й меморіальна частина, яка є невід’ємною і презентативною. Люди спочатку бачать – Літак, гармату, танк і завершує алею пам’ятник прикордонникам. Це і називається меморіальна частина парку. В ній зовсім інші композиційні принципи домінують, ніж у всьому іншому парку.

Меморіальний комплекс — територія з розміщеними на ній монументальними архітектурними спорудами: мавзолеями, пантеонами, скульптурними групами, обелісками слави й пам’ятниками, присвяченими видатним подіям з історії країни і народу, її що населяє.
Як правило, меморіальний комплекс представляє собою парк зі строго регулярним плануванням, включенням великих партерів, широких алей. Часто в меморіальних комплексах використаються дерева із плакучою або пірамідальною формою крони.

От же Парк названий на честь людині чи події має бути від початку спроектований так, аби всі функції які на його покладені, мали в ньому гармонійне поєднання і не дисонували.

Я не кажу вже про те, що принцип називати якісь геооб’єкти, топоніми і тощо, до чиєїсь річниці – і є той “радянський підхід” від якого черкаська топонімічна комісія так відхрешується. Чому?
“На воре и шапка горит” – кажуть в Росії.

Тепер про “неймінг”, або як люблять казати в топонімічній комісії — “черкасизм”, все одно ніхто не використовує термінологію Ономастики.

В самих лише Черкасах, на цей час є —

• Бульвар Шевченка (хоча, топонімічна комісія мабудь лукавить, бо це не рідна назва – рідна Старочигиринська, потім Олександрівська в честь царя, з 1923 назву вул. Шевченка, з 1989 – бульвар. То чому не вернути цій вулиці “черкасизм” – Старочигиринська?)
• Черкаський академічний обласний український музично-драматичний театр імені Т. Г. Шевченка (театр в жахливих умовах, які зробили йому “Фонтан-Сіті” намагається принаймні достойно прославляти Черкащину своєю творчістю. Але це окрема стаття ганьби міського голови, не про це зараз.
• Черкаська обласна універсальна наукова бібліотека імені Т. Г. Шевченка – колишня “Маяковка”
• Площа Т.Г. Шевченка – місце де вперше підняли національний прапор України.
• і врешті-решт вулиця Шевченка – в якому вона стані, хто знає?
• Один пам’ятник, два погруддя

от же парка в цьому списку нема, як нема – кінотеатра, школи, ВНЗ і багато чого іншого.
Безумовно, парк ім. Шевченка має місце бути в Черкасах, поряд з кінотеатром ім. Шевченка, Школою імені Шевченка, Університетом, або іншим ВНЗ представлений. Озеро має бути ім. Шевченка, обов’язково з вербами і калиною (про верби, це взагалі тяжкий випадок, який вже не лікується, бо вони там в тому парку багатостраждальному є в композиції, дуже вдало розміщені).

Шевченко ≠ Beer

Але на думку влади, все осяжне в Черкасах має носити ім’я Шевченка™!

Так носити, аби людей тіпало від всього українського і Шевченківського, щоб дітей тіпало від Кобзаря, а дорослих від пародійних свят, убогих шанувань… І врешті, вони прокляли свою українськість і всю національну ідею з тими “козаками” і “гайдамаками”.

Коротке резюме: – На мою думку, назва парку ім. Шевченка в Черкасах — це спекуляція до 200-річчя, а назва “Шевченків бір” — профанація © Федір Гонца.

ПРОФАНАЦІЯ, і, жін., книжн. Зневажливе, нешанобливе ставлення до чого-небудь загальновизнаного, загальношанованого, неуцьке перекручування, опоганення, опошлення чогось.

Це була остання цитата зі словника.

“Ювілейний” так Ювілейний, як не маєте іншого звичної назви. Після вас, ще буде кому придумувати, діти не дурніші за вас ростуть.

Інвестори кажуть прийдуть… Що є таке інвестори в парку? це кафе, ресторани, розважальні заклади, торгівельні центри. От же тема про пиво в парку, досить доречна.

Парк ≠ Beer

Та й ще… про неймінг.
Скільки парків в містах України носять ім’я Т.Г. Шевченка?

На швидку руку можу згадати — Київ, Одеса, Харьків, Дніпропетрівськ, Рівне, Тернопіль, Чернівці, Івано-Франківськ, Кіровоград, Львів і ще купа місць… навіть в області Чигирин, Умань…незліченні алеї тощо.

От же, чи буде в Черкасах парк ім. Т.Г. Шевченка унікальним топонімом, за яким будуть впізнавати місто, тим самим регіональним “черкасизмом” — чи це звичайний “радянський” формалізм?

Сквер ім. Б. Хмельницького, Жовтень. Без умислу. Просто так.

Невеличка фотозамальовка в художньому салоні. Просто по настрою…

На в’їзді в Драбів, Черкаської області стоїть поряд зі знаком міста скульптура.
Вона вже стара, облупився десь з неї бетон та фарба. Хтось може подумати, що вона старомодна, з радянського життя, таких скульптур було багато по Союзу. Так все так. Але подивіться ця скульптура з характером, там відчувається погляд, емоції – насправді, же це пам’ятник жінці.
Зараз можна багато розповідати, про нелегку працю жінок в сільському господарстві, чи про емансипацію та рівні права жінок у парламенті…

Коли Радянська армія “наступала”, а скорше топила ворога у крові своїх солдат, то в селах Центральної України лишились самі жінки та каліки після війни. Бо чоловіків вбили на війні. І хто як не ці жінки, тоді ще молоді дівчата, збирали врожаї та годували ненажерливу країну? Тому і змарніли вони раніше, тому і боляче їм жити зараз. Через бездушність влада, будь яка за ці 20 років “незалежності”, знущається з тих колишніх молодих жінок своїми “соціальними ініціативами”, обкрадаючи вкотре це покоління (спочатку трудоднями, потім облігаціями, зараз через банківську систему чи інші форми фінансових злочинів). Яскраве свідчення тому бігборд на протижежній стороні дороги…

Україна ХХ століття це продовження феодальних відносин в суспільстві. Колгоспи, це ще гірше кріпосницького права. Кажу вам це, як дослідник “помещичьего быта” XVIII-XIX ст. Але люди жили в тих умовах, що склались: любили, будували, ростили. Все що ми маємо зараз як надбання СРСР у вигляді – промисловості, інфраструктури міст, комфорту – збудоване тими молодими дівчатами після багатьох років війни (якщо брати до уваги, що нас почало трясти з Першої світової).

Ми, сучасники, втратили смак життя – “зламаний ніготь” = трагедія, а те, що не втрапив на “розвагу” = місяць депресій. Люди перестали радіти життю та кожному ранку.

Але в природі все залишилось як і було. Рослини посміхаються сонечку і дощу простягають до них свої тіла. Звірі радіють новому життю. Вся природа радіє. Але людина відірвана від природи, живучі в місті і не оточуючи себе живим, не бачучи живе, втрачає цей зв’язок радості і живе у своїх мілких конвульсіях знервованості.

– Відійди, я вся на нервах!!!!!! – каже сучасна 16-річна дівчина своєму м.ч…На яких нервах? Молода, гарна, здорова, не голодна…

Подивіться на цю скульптуру і відчуйте наскільки наші сучасні “нерви” і переживання нікчемні

…якісь таки думки були коли їхав…

На Черкащині є безліч чудових місць, Холодний Яр займає серед них окреме місце – це і місце визначних і трагічних подій українського народу і велике природне диво! Одним з див є – Підсніжник складчастий (Galanthus plicatus M.Bieb.) та відноситься до родини Амариллісових. Це дуже рідкісна рослина для Центральної України, бо він зустрічається лише в Криму, Турції та на Кавказі. Внесений до Червоної книги України, Європейського червоного списку тварин та рослин. У Холодному Яру створений ботанічний заказник місцевого значення “Білосніжний”, що свідчить про охорону державою цієї території, але кожного року студенти ЧНУ та волонтери охороняють під час цвітіння ці квіти від бракон’єрів.

Вперше побачивши фото в фейсбук черкаської журналістки Вікторії Курченко і вже в суботу були там, де нашу делегацію черкащан зустріли милі і по доброму фанатичні дівчата з біологічного факультету ЧНУ, що вразили глибокими знаннями про рослини Черкащини, відданістю своїй страві та зголосились нас провести на місце, де ростуть ці диво-квіти.
Детальні звіти чекайте у Сергія Криниці та Анатолія – черкаського мандрівника.
Я особисто чекав на “щось”, але не на стільки прекрасне.

Більше фото на Яндекс.Фотках:

Сьогодні був запрошений на досить не звичний для себе захід. Благодійний конкурс-виставка живих картин – «Краса проти байдужості». Така подія в Черкасах проводилась вперше, тому мені було цікаво, до того ж мене туди запросили в якості члена журі, що було само по собі вже цікаво. Репортаж про подію вже є на Народ.UA. У мене лише короткі замальовки з події. У створенні цієї виставки приймали участь студенти черкаських ВНЗів та училищ, де є кафедри, факультети. відділення мистецького спрямування. Шкода, що не всі мистецькі навчальні заклади прийняли участь, зокрема ЧНУ, де я працюю.

Метою цього мистецького заходу був збір коштів для лікування маленького хлопчика, Артура Рубана. Це ціла трагедія, широко відома на Черкащині, тому я відмовитись не зміг.
Далі публікую деякі фото з події, інші фото ви зможете переглянути на Яндекс.Фотках чи у Фейсбук.

Кому з учасниць чи ВНЗ треба будуть фото у більшому розмірі, надам без проблем.

А так, трохи фото:

Сьогодні 11 березня 2012 року в Черкасах відбулась громадська акція “Вбережемо каштанову алею від сокири!”. Причина виникнення таких дій очевидна, восени 2011 року міський голова повідомив, що весною є “плани” стосовно бульвару Шевченка в Черкасах, а саме знесення бульвару з його каштанами, які хворі (плюс до того дико обрізані) та створення “умовно європейського зразка благоустрою”.

Який той “благоустрій” городянам не показують, натомість показують “картинки з інших міст” – от дивіться як у них гарно, ми вам таке зробимо. Але пам’ятаючи прикрі приклади з Європейською площею, Театральним сквером – коли за день чи ніч руйнують-пиляють, – люди відгукнулись на заклик через соціальні мережі і пришли. Присутніми було за візуальними підрахунками було 50-70 черкащан, різних вікових груп, але не байдужих до долі власного міста.

Люди хочуть, щоб їх врешті решт – почули!

Ще коротке відео, що дещо ілюструє ці фотографії

Більше фото на facebook

Далі особисті думки з цього приводу, багато літер…

Ідея прибрати каштани, що ростуть центральним бульваром міста досить не нова і вона передбачає розширення проїжджої частини Шевченка для збільшеного транспортного навантаження. Так, кількість транспорту у місті в порівнянні з початком ХІХ століття зросла суттєво. Місто пережило не один генплан, який би мав покращити цю проблему, але у генплані 1984 року ця проблема, ще не була настільки актуальною, а у генплані 2011 року вона так само не вирішилась. І не дивно. Досить логічні рішення не були враховані, тому що головною метою генплану було зовсім не покращення життя міста, як не дивно. Це моя особиста думка. Перенесення Залізничного вокзалу що є квінтесенцією всього рішення і викликає багато обурення та суперечок, спрямоване лиш на те, щоб пустити транзитний автотранспорт замість залізниці через місто, для побудованих згодом логістичних центрів. Сумний приклад винесеного за місто автовокзалу ви можете бачити – він нікому там не потрібний. Бо вокзали – це великі вузли на яких тримається місто і я не знайшов ні одного вдалого прикладу винесення вокзалів за місто. Ця утопія призведе до занепаду залізниці так само як в Черкасах занепав автовокзал. Подивіться на Київ – вокзали в центрі, Одеса, Москва, Львів, Санкт-Петербург, Будапешт, Відень, Лондон, Париж – всі вокзали включені в інфраструктуру міста, ніхто з міста їх не виносить на околиці, хоча міста значно більші за Черкаси не в один раз. А чому не рубають дерева на київському бульварі Шевченка? Він в центрі, транспорту більше – а бульвар стоїть.

Щось тут нас вводять в оману… Очевидно, що бізнес замовив генплан – бізнес отримав рішення, як зручне для нього. Вулиці, паралельні до Шевченка так і не отримають необхідне навантаження, Гоголя не стає вулицею (бо зараз це не вулиця – а місцевий під’їзд до будинків).
Загальноєвропейська тенденція – це зменшення транспортних потоків через центр міста, штучно звужуючи вулиці, натомість надаючи перевагу громадському транспорту, велосипедам, створюючи належні безпечні умови для пересування велосипедом містом. Ми, наче нам показують на картинках Європу, а робимо навпаки – розширюємо центральну магістраль, скорочуємо міський громадський транспорт, створюємо парковки, в тіх місцях де мали би бути люди…

вулиця Гагаріна – як у більшості міст світу! (вздовж великою водяної артерії йдуть транспортні магістралі) чомусь в Черкасах не стає набережною магістраллю?!, що суттєво би зменшило навантаження з центрального бульвару для транспорту, що їде вздовж або за місто… і таких проблем чимало…
Тому не дивно, що для вирішення “помилок”, які всеж таки не вирішені генпланом, тепер треба руйнувати бульвар, замість того щоб зробити цікавий благоустрій, вилікувати дерева, якщо є дійсно проблеми замінити їх.

Не дивно й, що архітектори мовчать, бо професійну честь та цехову єдність давно замінив фінансовий інтерес. Так, Архітектура в сучасному стані давно вже не мистецтво, це серйозний бізнес, але де звичайна людська совість та патріотизм?

Бульвар треба привести до порядку, створити зонування – розбити на ділянки під різні види озеленення та геопластику, в здовж обладнати велодоріжки з відповідною інфраструктурою навколо них (огородження, розмітка, світлофори, велостоянки і т.п.), наситити малими формами….
Врешті-решт, як міська влада не має довіри жителям міста – це вже вона демонструвала не одноразово, подекуди називаючи черкащан “заколотниками” – то проведіть нормальний всеукраїнський конкурс на вирішення благоустрою бульвару, хочете – всесвітній – це нормальна світова практика. Але не ховаючи кота (проекта) в мішку, роблячи шкоду місту. А можливо це просто, ще одна тролінгова акція міської влади, спрямована на відсторонення уваги мешканців міста від інших, більш суттєвих справ… час покаже, але бульвар так просто черкащани не здадуть. І не думаю що купа свят з дармовою їжею, які так полюбляють автори “міста успіху” якось це вирішать.
Черкащани хочуть бути почутими, я це побачив.

(трохи на початку присутні сторонні звуки)
Насолоджуйтесь віденською музикою, фото скоро будуть по мірі сил.

Увага! це нелегальна трансляція, бо ні цей сайт, ні я, не є партнером фестивалю
я зробив це для себе і друзів, бо зал дуже малий для такої масштабної події і квитків не було вже давно.

Just For Fun! 

Час прямих включень: з 18:39 до 21:30.

Програма Фестивалю “Черкаські джазові дні 2012”:

20 лютого 2012 року, понеділок

• Біг-бенд Черкаського музичного училища п/к Миколи Євпака;
• Тріо Андрія Арнаутова (Київ);
• Saskia Laroo Quintet (Голландія – США)

21 лютого 2011 року, вівторок

• Cherkasy Jazz Quintet Сергія Крашеніннікова;
• Млада з проектом “Ethno Fantasy Music” (Київ);
• Very Special Project «4 TENORS» (Москва, Росія)

22 лютого 2011 року, середа

• Вокальний ансамбль «Буднітай» (Черкаси);
• Дует майстрів – Сергій Давидов (Харків), рояль – Олександр Рукомойніков (Київ), саксофони;
• Квінтет Олексія Пєтухова (Одеса);
• Сергій Манукян (Москва, Росія)

Онлайн-трансляція “Черкаські джазові дні 2012” у великому розмірі

Також ви можете переглянути на офіційних порталах трансляції:
uajazz.com
jazzinkiev.com
mavpabasket.com
www.rada.cherkasy.ua

Але повірте, тут в більшому розмірі

Насолоджуйтесь джазом!