Соціальні мережі, створені для об’єднання людей, в деяких випадках можуть стати серйозною проблемою для їх безпеки. Адже цифровий слід, який формується, в тому числі завдяки цим сервісам, а ще – їх соціальні зв’язки, можуть бути використані для переслідувань та розправ.

Для жителів Афганістану з приходом Талібану виникла серйозна проблема, яка полягала в ризиках технопереслідування. Нещодавно ThePage опублікував мою статтю про те, як це стало проблемою і чому простого видалення з соцмереж може бути недостатньо для самозахисту.

Завершуючи цей текст, я підсумувала:

в цій історії не менш важливою буде поведінка соціальних платформ – Facebook, Twitter, Instagram, які наразі просто повідомили про блокування контенту з підтримкою руху «Талібан». Швидкість розвитку подій в Афганістані не дала змогу передбачити такі проблеми та необхідність захисту людей у цифровому просторі. Та й зараз часу на те, щоб змінити якісь політики роботи з даними та акаунтами цих громадян, залишається не так багато. Можливо, соціальним платформам потрібно запропонувати умовні кнопки самознищення для вразливих у разі таких конфліктів груп користувачів.

І коли сьогодні стало відомо про те, що Facebook запропонувала жителям країни і таку кнопку майже-самознищення, і можливість відключити перегляд друзів, то пораділа – і за цих людей, що опинились в складній ситуації, і за своє уміння передбачати техноподії.

Отже, для користувачів Facebook стали можливі такі опції

— в один клік можна закрити свій профайл. Його вміст – всі дописи та фото – отримають доступ «тільки для друзів». Одночасно буде приховане й фото власника профайлу

Це означає, що інші люди не зможуть бачити те, що людина публікувала у Facebook і, відповідно, не зможуть завантажити ці дані

— для всіх користувачів з Афганістану призупинена можливість перегляду списку друзів

Це означає, що інші люди не зможуть на основі Facebook-контенту вибудувати соціальні зв’язки, це не дозволить проводити пошук по Facebook «неблагонадійних» друзів користувача соцмережі.

Я вітаю Facebook хоча б такою оперативністю (хоча про випадки технопереслідування почали говорити ще в середині цього тижня, а подумати про такий розвиток подій можна було днів 10 тому). І я впевнена, що першу кнопку – автоматичне приховування контенту – варто доповнити тимчасовим його самознищенням і залишити на платформі на майбутнє.

Окрім власне Facebook, історія з Афганістаном вражає тим, що в цій країні існує біометрична база даних переважної більшості жителів країни, і таліби отримали доступ до спецпристроїв, які дозволяють зчитати око / палець людини та ідентифікувати її. А далі перевірка того, чи співпрацювала вона з урядами іноземних держав – це справа часу. Які існують ризики для таких людей – можна лише уявити.

Технологічна сторона війни в Афганістані – це демонстрація проблем, які раніше не виникали в історії людства, принаймні в такому масштабі. Це й доступність цифрового сліду, його аналіз та використання проти людини, це неможливість контролювати дані про себе, в тому числі ідентифікаційні, це ситуація, коли такі чутливі дані потрапляють в чужі руки та багато іншого.

Людство чи технологічний сектор навряд чи задумувалися про такі технологічні ризики до цього літа, принаймні, про масштабність та рівень загроз, пов’язаних з цифровим слідом. Адже коли гаджет послухав, що ви говорили про риболовлю і показав вам рекламу спінінгу – це неприємно, але не смертельно. А от коли ваші фото шукають по акаунтам друзів, щоб вас вбити – це проблема серйозніша та глобальніша.

Не думаю, що технопереслідування афганців зменшать використання соцмереж чи переконають українське Мінцифри у ризиках в реалізації їх ідей. Проте коли до Facebook долучаться інші соціальні платформи, які змоделюють та реалізують відповіді та такі ризики – це буде дуже добре.

Історія, яка відбулась минулого тижні в Техасі, показала, по-перше, що насправді угоди дійсно варто читати. А по-друге, купуючи пристрій – будь-який, а в цьому випадку мова йде про розумний термостат, не варто від нього багато очікувати. Навіть тоді, коли він особливо потрібен. Бо не завжди, якщо ви купили гаджет, ви ним володієте і управляєте.

Дивні температури початку літа спостерігаються не лише в Україні. Сильна цьогорічна червнева спека в Техасі показала, що власники розумних термостатів (пристроїв, що управляють температурою в домі), насправді не контролюють їх. Власники цих гаджетів в найбільш неприємну спекотну ніч із величезним подивом виявили, що їх термостати не тримають очікувану температуру в 25 градусів, а збільшують її до більш як 30 градусів. Що уже не те, що не комфортно для відчуттів, але може бути й небезпечно для здоров’я.

Виявилось, що жертви цього несанкціонованого підвищення температури погодились на участь в програмі енергозбереження Smart Savers Texas. До цієї програми залучались користувачі через лотереї, різноманітні бонуси та інші «плюшки».

Але «побічним» ефектом цієї програми було надання права енергетичній компанії EnergyHub понижувати енергоспоживання простим способом – віддаленим управлінням термостатом та командою йому збільшити температуру в помешканнях своїх власників.

Звісно, все це робилось із благородною метою збереження енергії та уникнення пікових навантажень на систему в періоди аномальної спеки чи холодів. І звісно, користувачів повідомляли про це – нехай у дивний спосіб, який можна порівняти з таким собі аналогом мілкого шрифту в угоді з банком.

В компанії EnergyHub захищались у відповідь на претензії розлючених власників гаджетів не лише цими благородними цілями й посиланням на те, що користувачів проінформували, але й аргументом, що такі ситуації насправді трапляються буквально декілька разів за літо.

Але ж насправді таке несподіване й неочікуване підвищення температури для декого – немовлят, людей з хворим серцем чи іншими проблемами зі здоров’ям – може бути критично небезпечним. І саме факт неочікуваності цієї ситуації робить її ще більш небезпечною.

А ще це історія про те, що насправді купівля та володіння гаджетом не означає, що ви повністю ним управляєте. Кейс з EnergyHub та програмою Smart Savers Texas це дуже наглядно показав.

Ця історія з часом може лягти в основу нових ідей щодо монетизації гаджетів. В принципі, ці моделі уже використовуються в онлайн-сервісах та мобільних додатках.

Модель «платите нам більше – не бачите реклами» може бути трансформована і на ринок пристроїв. Але в новому вигляді – «платите нам більше – отримуєте більше контролю та менше втручання».

В цьому випадку контроль та втручання теж можуть варіюватися – на цьому ж можна побудувати різні тарифні плани – від умовного Light, коли, до прикладу, ваш термостат відключатиметься не частіше трьох раз на місяць до умовного Strong – не частіше одного разу на півроку.

Те саме можна придумати і для смартфонів, пральних машинок чи холодильників. Все залежить від фантазії авторів тарифних планів щодо того, яка функція в гаджетів буде відключатися цього разу. Тим більше, що прецеденти уже відпрацьовані.

Головне, щоб не довелось платити за те, щоб холодильник не переставав працювати, а смартфон – приєднуватися до вишки мобільного зв’язку. Бо ж енергозбереження та перевантаження.

А за пару днів після цього анонсу стало відомо, що Google усвідомлено ускладнювала налаштування конфіденційності, щоб збирати геолокацію користувачів. Це сплило в судових документах одного з багаточисельних позовів проти Google, що стосуються її обходження з даними користувачів.

Цікаво, що Google не лише зумисно ускладнювала доступ до цих налаштувань, але й отримувала ці дані навіть при відключеній функції геолокації.

Тобто, по-перше, знайти налаштування було складно, а по-друге, навіть знайшовши їх та відключивши, люди не гарантували, що за ними не стежитимуть.

Цікаві й інші новини, пов’язані з цією історією. Те, що топ-менеджери Google самі не можуть розібратися з налаштуваннями та зрозуміти, як вони працюють, писали ще рік тому, і в цих документах про це згадали знову.

В одному з документів йдеться про те, що зрозумівши інтерес користувачів до відключення цих функцій, в Google в наступних версіях Android їх ховали «ще глибше». Цікаво, що в новій версії Android 12 нам пообіцяли, що все буде просто й доступно.

Ці спроби приховання налаштувань – це такий собі варіант чорного патерну – dark pattern від Google, коли ви або не можете знайти якусь опцію, або знаходите її, а виявляється, що її недостатньо і щоб досягти результату, треба знайти ще декілька ще глибше схованих опцій.

Хоча історія це не нова і не унікальна і подібні функції-обманки є й в інших продуктах, їх існування – це сумно. Бо сучасні технології – це й так така собі чорна скринька, яку ми лише дуже частково розуміємо. А такі підходи роблять ці технології ще й такими, якими важко управляти.

Видається, що не технології розробляються для нас, а ми існуємо для того, щоб технології працювали.

Дата-економіка, новий вимір.

В статті за посиланням вище Павло Бєлоусов з Digital Security School 380 пояснює, чому це проблема. А коли уже стаття чекала виходу, до неї ми з редактором додали ще два абзаци про те, що такі витоки стають новою нормою. І це не мій висновок, зроблений в результаті аналізу випадків, коли дані користувачів публікувалися в Мережі. Це елемент комунікаційної стратегії Facebook, який випадково став відомим данським журналістам.

У Facebook щиро вважають, що такі історії – це загальна проблема всього ринку соціальних мереж. І парсінг даних користувачів – це такий собі побічний ефект того, що користувачі надають соціальним платформам свої дані.

Умовно кажучи, ну ви ж користуєтеся безкоштовним інтернетом в обмін на рекламні оголошення? Так само прийміть, що користування соцмережами супроводжується неминучим злом про те, що ваші дані будуть гуляти по інтернету і стануть відомими всім, кому потрібно, і кому не дуже.

Мені складно оцінити, як відобразиться на інтересі до Facebook такі історії, але репутація у платформи уже така собі, а молодь давно вибирає не продукти Facebook. То ж така риторика не сприяє повазі користувачів, хоча такі історії з парсінгом та публікацією даних стають дійсно новою нормою.

На цьому можна було б завершити історію з Facebook-витоками, але два дні назад слова «Facebook» та «витік» і «вразливість» знову заполонили заголовки техноблогів та галузевих медіа.

Була виявлена нова вразливість, яка дозволяє пов’язати дані користувачів з електронними адресами, причому навіть тих, хто приховав свій мейл в налаштуваннях соцмережі. Це можна досягти за допомогою інструменту Facebook Email Search v1.0.

Він дозволяє завантажити в програму базу даних електронних адрес, програма порівнює ці мейли з даними користувачів Facebook та знаходить спів падання, видаючи в результаті зв’язку емейл + Facebook-ідентифікатор.

Експерт з безпеки, який знайшов цю вразливість, звернувся до компанії Facebook, проте там не визнали її серйозною та такою, яка достойна виправлення. Якщо додати отримані дані в результаті роботи Facebook Email Search v1.0 до попереднього витоку, то можна сформувати дуже детальний портрет практично будь-якого користувача соцмережі, який міститиме все можливі – відкриті й не дуже – його дані.

Ці історії насправді показують зайвий раз, що ми зовсім не управляємо даними, які ми залишаємо в Мережі і доводять, що все, що потрапило в онлайн, в будь-який момент, навмисне чи випадково, може стати доступним на загал, не дивлячись на настройки приватності чи якісь обмеження.

Цікаво, чи дадуть ці історії поштовх на появу супер-захищених офлайнових сховищ даних? Бо довіряти онлайновим, як бачите, немає змісту.

Те, що Instagram для дітей потрібен компанії – очевидно і її інтерес до такого дитячого продукту сумнівів не викликає. Адже Facebook уже давно вперлась в стелю щодо залучення нових користувачів, та й Instagram, який був декілька років драйвером росту фінансових показників компанії, уже не особливо допомагає.

Сьогоднішні діти – це TikTok, Likee, а значить, коли вони наблизяться до свого повноліття, вони не будуть користуватися соцмережею їх батьків. Тому у Facebook логічно припускають, що дитячим Instagram компанія виховає собі нову аудиторію, яку зажене на свою платформу буквально з ранніх років.

Проте чи потрібен Instagram та й соцмережі загалом дітям в такому ніжному віці? Адже великої користі від соцмереж для психічного здоров’я не спостерігається і для дорослих. А для дітей з їх нестійкою психікою і не розвиненими уміннями критично сприймати контент – чи потрібні їм соцмережі, навіть розраховані для дітей? Вони й там масово хочуть бути блогерами, то ж навіщо їх підштовхувати до світу лайків, Instagram-масок та хейтерів?

Минулого тижня правозахисники та дитячі психологи почали переконувати керівництво Facebook залишити дітей без Instagram і не заганяти їх у «цифрове гетто».

Про те, що не варто підсаджувати на голку безкінечної стрічки з фотографіями, на видозмінені фото та ідеалізацію сумнівних авторитетів заявили у відкритому листі до Марка Цукерберга представники організації Campaign for a Commercial-free Childhood, яка загалом виступає за відсторонення дітей від цифрової реклами. У своєму листі вони підкреслили, що платформа, яка зациклена на зовнішньому вигляді та іміджі, може мати негативний вплив на життя та здоров’я дітей. Аргументуючи своє прохання, автори листа згадали бізнес-модель продуктів Facebook, засновану на зборі даних користувачів, а також дизайн цих продуктів, заточений на формування залежності від них, що недопустимо для дітей.

Масова медійна неграмотність та нездатність дорослих людей відділяти в соцмережах правду від фейків, а ще той факт, що вони стають жертвами маніпуляцій в соцмережах, є одним з основних доказів того, що дітей на ці платформи допускати не варто. Тим паче, створювати спеціальні дитячі платформи.

Дитячий Instagram потрібен компанії-розробнику платформи, але навряд чи в ньому існує інша користь, окрім заробітків Цукерберга and Co.

Сучасні публічні особи переймаються за онлайн-контент та цифрові сліди за останніх років 10, відколи соцмережі стали масовим явищем. Якщо дитячий Instagram з’явиться, то проблема «ляпнув дурницю в соцмережі в дурному віці» стане більш актуальною. Є, звісно, ймовірність, що дурницю ляпатимуть всі і проблема щезне, але це дуже малоймовірно.

Але для початку – про те, чи є гарною ідеєю соціальні платформи по запрошенням.

Обмеженість доступу за рахунок запрошень від учасників створює додатковий хайп навколо проекту, що сприяє росту його популярності. Люди починають говорити про додаток, і його популярність зростає в Інтернеті. З популярністю приходить і бажання спробувати сервіс / додаток. Саме цим можна пояснити той дивний факт, що запрошення у Clubhouse стали товаром і продавались за великі гроші, наприклад, на eBay. Проте покладатись на хайп довго не доведеться і після першої хвилі інтересу може виникнути логічний спад, який може й не призвести до нового інтересу чи появи ядра аудиторії сервісу чи додатку.

Додатковою проблемою хайпу навколо додатку може бути невідповідність очікувань та реальності. Коли навколо програми з’являється хайп і про неї говорять, люди мають певне уявлення про те, якою буде програма. Але в реальності додаток може не вразити і штучно створений хайп, навпаки, зіграє додаткові чи сервісу погану службу.

Обмеження щодо реєстрації дозволяють точно знати, хто є користувачем. Саме тому існують додатки, які усвідомлено використовують доступ лише по запрошенням, серед них – сервіс знайомств для знаменитостей Raya. Окрім того, завдяки доступу лише за запрошеннями компанії можуть мати більший контроль над досвідом користувачів.

Іноді додатки використовують запрошення, коли вони знаходяться на етапі бета-тестування. Якщо фірми можуть переконатися, що програмою можуть користуватися лише вибрані користувачі або їхня команда, вони можуть із задоволенням проводити свої бета-тести, не турбуючись про завантаження серверів або надходження повідомлень про помилки та поганих відгуків.

Іще одна проблема доступу за запрошеннями полягає в тому, що рано чи пізно ексклюзивність закінчується. Та із збільшенням кількості користувачів програми зростає і кількість людей, яких запрошують на платформу. І в певний момент додаток за запрошеннями перестає бути закритим елітарним клубом та перетворюється в масовий продукт.

Отже, Clubhouse – соціальна платформа, доступна по запрошенням, яка пережила величезний бум інтересу до неї. Яким буде її майбутнє, зважаючи на всі плюси та мінуси цього підходу та те, що ринок буквально вибухнув Clubhouse-клонами?

Велику роль в майбутньому успіху Clubhouse зіграє контент, який буде пропонуватись користувачам на платформі. По великому рахунку, це основний критерій успіху будь-якої соціальної платформи. Саме цим (плюс іще алгоритмом рекомендацій) у свій час взяв TikTok, та й Instagram у свій час.

Якщо Clubhouse готова інвестувати в контент, наприклад, в можливість без особливих зусиль почути VIP-гостей, що власне й відбувалось в січні-лютому, то успіх Clubhouse може бути більш-менш тривалим. Якщо ж ні, то штучно створений хайп із обмеженістю лише iOS та запрошеннями зіграє проти платформи.

Можливий ще один вектор розвитку – на платформі сформується ядро аудиторії, яке буде їй віддане і буде збиратися та спілкуватися в Clubhouse. Цьому сприятиме й пандемія, яка, схоже, не збирається нас полишати. Але чи буде цього ядра достатньо для розвитку Clubhouse, особливо за умови атаки клонів – питання відкрите.

В щорічному списку найважливіших технологій року від Массачусетського технологічного інституту згадуються дата-трасти. Я читала про цей підхід раніше, коли працювала над статтею про володіння даними для «Тижня» — ідея під назвою інноваційна модель даних, побудована навколо користувача (user-centric data model). Її суть практично не відрізняється від ідеї дата-трастів.

Отже, в user-centric data model передбачається, що вся інформація користувача буде зібрана в одному місці — в певній «хмарі персональних даних». Отримавши таку персональну цифрову копію даних, користувач зможе краще контролювати доступ до них — визначати, кому цей доступ надається, а кому ні і, теоретично навіть зможе заробляти на даних, отримуючи цифрові дивіденди.

Ідея дата-трасту – практично така сама. Траст – це організація, якій довірено управляти активами. Дата-траст – це структура, яка управляє даними користувача та діє в його інтересах, наприклад, надає доступ до них іншим компаніям чи продає їх для навчання штучного інтелекту. Останнє особливо цікаво, за умови, що AI-рішення навчаються на основі даних користувачів, отримуючи ті дані або безкоштовно, або розраховуючись з умовними фірмами-прокладками, які отримали ці дані від мобільних додатків та онлайн-сервісів.

Дата-траст зможе контролювати доступ технологічних компаній до даних, перевіряти, чи дотримуються ці компанії встановлених на початку взаємовідносин з ними даних, і, якщо не дотримуються, то зможе розірвати стосунки і відкликати дані. Наприклад, якщо умовний Facebook пообіцяв не таргетувати рекламу по політичним вподобанням, але порушив свою обіцянку, то дата-траст може відкликати дані користувачів у Facebook. Правда, це звучить як утопія, адже, в продовження цієї ідеї, умовний Facebook може так само відмовити користувачам, чиїми даними розпоряджається дата-траст, у доступі до функцій соцмережі. Що власне й відбувається у взаємовідносинах BigTech-користувач: ви нам дані, ми вам сервіс.

Можливо, за умови роботи дата-трасту зможуть існувати різні моделі доступу до даних – від повного в обмін на безкоштовні онлайн-сервіси до часткового за умови платного використання цих сервісів. Сама ідея ще знаходиться на рівні вельми примарних обговорень. Проте той факт, що вона потрапила в технологічний топ-2021 від МІТ, свідчить про те, що ідеї управління даними користувачів та впорядкування взаємовідносин між власниками даних (користувачами) та тими, хто ними користується (технологічними компаніями) виходять за рамки недолугого, хоча і потрібного на певному етапі GDPR, регламенту, який хоча б спробував змінити ситуацію в стилі «дикий, дикий захід», в якій відбувалось використання даних користувачів.

Спогади скоро принесуть мені фото порожніх вулиць, скріпи перших онлайн-пар та радість від першої кави на вулиці. Проте колонка Ювала Ноя Харарі у FT  нагадала мені іншу проблему, про яку я писала весь рік – проблему цифрового стеження та приватності.

Пандемія 2020 стала першою технологічною. Коли влада отримала можливість з великою долею достовірності знати, як відбувається зараження та використовувати ці знання для боротьби з пандемією. Першими в ідеях цифрового стеження задля боротьби з пандемією стали китайці. І уже тоді, в березні, стало зрозуміло, що пандемія – це криза, яку багато хто захоче використати задля посилення технологій цифрового стеження.

Розуміючи це, в компаніях Google та Apple взялися розробити спеціальну систему стеження за контактами, яка водночас не перетворилася б в інструмент глобального стеження за користувачами. Більше того, компанії Google та Apple пообіцяли, що в їх магазинах додатків будуть допущені лише ті офіційні додатки Covid-моніторингу, які використовуватимуть розроблену ними систему. Проте ідея Covid-додатків для моніторингу провалилась через те, що не набралося критичної маси людей, що встановили їх.

Водночас право на приватність в Covid-епоху все сильніше знищується. Цього року я писала про те, що компанії стежать за співробітниками https://bit.ly/3qQqeFN – із благородною метою дотримання карантинних обмежень, але ж стежать. Клас інструментів BossWare набув особливої популярності у другій половині карантину.

Ці всі кейси та тексти я пригадала, коли читала колонку Харарі, відомого захисника права на приватність та супротивника ідеї глобального та державного стеження.

Харарі пропонує притримуватися трьох правил щодо стеження, якщо самого стеження як такого уникнути не вдається.

Перше правило – використовувати ці дані із благородною метою, а не заради шкоди.

Друге правило – стеження має бути взаємним: якщо держава чи компанія стежить за громадянами, то й ті мають право знати, як використовуються їх дані.

І третє – не збирати отримані дані в одному місці.

Харарі розшифровує ці три тези. І його розповідь виглядає як утопія, бо «використання даних з метою, а не заради шкоди» — це те, чого не вдалося реалізувати Facebook / Google та іншим учасникам капіталізму спостережень. Героїчна їх боротьба в цьому напрямку потерпіла фіаско і хоча нові вибори епохи Facebook ніби-то пройшли без порушень версії 2016, інфодемія стосовно корона вірусу та вакцини виявилась неподоланим бар’єром і можна лише уявити, скільки у світі є жертв, які реагували на корона вірусні теорії змови через те, що на них таргетувалась відповідна реклама.

Щодо взаємного стеження – спроби хоча б зрозуміти, де є наші дані і що з ними відбуваються, ініціюються уже давно, проте ситуація зайшла занадто далеко і зрозуміти, що відбувається з нашими даними, дуже важко.

Пандемія ще не завершилась і багато хто впевнений, що це лише перша із низки нових, які нас чекають найближчим часом. З одного року, багато побоювань перших тижнів не виправдались протягом цього року. З іншого, відбулась легітимізація багатьох інструментів спостереження. На щастя, одночасно з цим відбувається посилення законодавчих обмежень стосовно роботи з даними користувачів, використання технологій спостереження (до прикладу, розпізнавання) та й інших важливих моментів. Наскільки ці обмеження будуть стримувати ідею спостерігати всюди й за всіма – покаже лише час.

Соцмережа Clubhouse не залишає в спокої ІТ-спільноту і не лише тому, що цей проект вибухнув із неймовірною силою. Мені Clubhouse продовжує бути цікавим і як інструмент маркетингу та просування, і як сервіс, який посуне мого «улюбленого» монополіста Facebook (ймовірно).

Окремо мені Clubhouse цікавий з точки зору безпеки. І уже не раз з’являлися новини про те, що з безпекою у Clubhouse все не дуже добре. А загалом розвиток проекту показує, що граблі, тобто проблеми росту, з якими він зустрічається, по великому рахунку, мало відрізняються від таких самих проблем росту інших стартапів.

Сьогодні я хочу знову повернутись до проблем Clubhouse з безпекою. І не з тим, що аудіо таки записуються чи з тим, що додаток на показує авторизації на інших пристроях (хоча це має бути просто базовий елемент функціоналу), а саме – з видаленням профайлу.

Виявляється, видалити свій акаунт в Clubhouse ви не можете. Про це написали декілька медій, які поговорили з користувачами, що намагались покинути Clubhouse.

В Mashable https://bit.ly/3sYbk1G розповідається історія дівчини, що долучилась до Clubhouse. Вона не дозволила доступ до свого списку контактів (за її словами, що дивно, бо тоді дуже цікаво, як її пропустив додаток). Проте її знайомі її ідентифікували і почали підписуватись на неї. В силу певних причин вона не хотіла повідомляти своїх знайомих про своє онлайн-життя і виявила… що видались з Clubhouse вона не може.

Яна написала чотири листи в Clubhouse, та не отримала відповіді. Переписка тривала півтора місяці. Після п’ятого листа і погрози судового позову Clubhouse відреагувала.

У Reddit з’явилась спеціальна гілка, в якій обурені користувачі шукають способу видались з Clubhouse. Єдиним легітимним способом зробити це є лист в техпідтримку, яка не справляється з роботою та відповідями на ці та інші листи – класична проблема росту.

Mashable наводить коментар Джекі Сингх, колишньої радниці Байдена з кібербезпеки, яка була колись жертвою доксінгу і яка говорить наступне:

«Якщо social-media-платформа не може оперативно виконати запит людини на видалення контенту, який належить цій платформі, то вона не виконує свій основний обов’язок по захисту своїх екосистем».

Іще один коментар – від Делі Барнетта, фахівця організації EFF, що займається захистом приватності та цифрових прав:

«Користувачі завжди повинні мати миттєвий доступ до функцій деактивації та видалення акаунту. Відсутність такого доступу є проблема для безпеки, особливо якщо користувач стикається з переслідуванням чи доксінгом».

Ці проблеми мені нагадала історію 10-літньої давності з викраденням сина Євгена Касперського. Коли зловмисники викрали Івана і повідомили вимогу викупу, Євген Касперський очевидно схотів почистити сторінку сина у «ВКонтакте», ймовірно, видалити. Виявитись, що видалити акаунт у тій соцмережі можна було лише після письмового запиту, надісланого в головний офіс компанії у Санкт-Петербургу та 30 днів, які компанія брала на його розгляд.

Культура вирішення проблемних питань допомогла Касперському і в тому, що профайл Івана у VK оперативно було почищено, та й у звільненні хлопця. Але історія дуже показова, власне, як і історія Clubhouse. Навряд чи пересічна людина читатиме угоди з користувачем, але компаніям рівня Clubhouse мати такі ляпи в безпеці неприпустимо.