</>

Сегодня, 23.05.2026 г., выпускнику ХАИ (1954 г.), доктору технических наук (1988), профессору, генеральному авиаконструктору Авиационного научно-технического комплекса имени О. К. Антонова, (1984 — май 2005 года), Герою Украины (1999), Герою Социалистического Труда (1975) БАЛАБУЕВУ Петру Васильевичу исполнилось бы 95 лет.

23 травня 1931 року народився відомий український літакобудівник, багаторічний генеральний конструктор АНТК «Антонов» Петро Балабуєв
Якось після війни неподалік рідного хутора Петра Балабуєва приземлився літак. Підліток сприйняв літальний апарат як надприродне. Адже про літаки він тоді нічого не знав. Його батько Василь Ігнатович був ковалем, міг викувати будь-який, найменший інструмент. У роки війни Василь Балабуєв працював у луганському підпіллі, командував партизанським загоном, але 1942-го гестапівці вистежили його та розстріляли. Мамі, звичайній колгоспниці, довелося одній піднімати сина та двох дочок.
У голодних 1946-1947 роках денною нормою продуктів старшокласника Балабуєва був стограмовий стос гарбузового насіння. Але голод романтиці не завада. Спочатку Петро мріяв стати геологом, потім збирався вступати до Миколаївського кораблебудівного. Але, вирішивши, що не боги горщики обпалюють, документи подав у Харківський авіаційний інститут. Тут же познайомився із майбутньою дружиною Раїсою.

Раїса Панфутівна поділилася спогадами про чоловіка.

На нашій дачі у Шишаках на Полтавщині велика ділянка засіяна газонною травою. Петро Васильович любив, щоб усе було гарно. Коли приїжджав на фазенду, сідав на міні-трактор та підстригав газон. Любив садити дерева, благо, на 50 сотках є десь розвернутися. Город у нас маленький, як дві кухні: три рядки часнику, петрушка, кріп, невеликий сад із шести яблунь, пари вишень та груш. Решту ділянки чоловік засадив каштанами, дубами, чагарниками. Хотів зробити у цьому міні-парку фонтан, щоб відпочивати там після відставки.
Вн умів багато. Але вільного часу катастрофічно не вистачало – на першому місці завжди стояла робота. Петро був справжнім трудоголіком. І дуже добрим організатором.
Наша фірма (АНТК «Антонов») завжди допомагала лікарням Амосова та Шалімова, Інституту ортопедії — купували інструменти, медичну апаратуру тощо.
Коли ми оселилися в Шишаках, у місцевій гімназії не було жодного комп’ютера. І коли на роботі міняли комп’ютери, ми передали машини, що б/у, в гімназію, оформили дітям комп’ютерний клас. Фахівці компанії підключили техніку та навчили викладачів.

Коли діти, Ірина та Максим, були маленькими, ми щоліта виїжджали на море. Шість чи сім разів їздили дикунами на Кавказ — Сочі, Сухумі, Піцунду. Чоловік любив подорожувати автомобілем. Спочатку ми купили 21-у «Волгу», потім — 24-ту. У ті часи можна було зупинитися будь-де, переночувати під будь-яким ліском, біля річки — ніхто нікого не чіпав.
Петя любив лихачити. У талоні попереджень він мав багато дірок за перевищення швидкості. До його мами до Луганська — а це 800 кілометрів! — ми виїжджали о сьомій ранку, і вже о дев’ятій вечора прибували на місце. Адже дороги тоді перебували у гіршому стані, ніж зараз.
Вирушаючи у відпустку кавказьким маршрутом, ми долали по 1200 кілометрів на день. Щоправда, я підміняла чоловіка за кермом на кілька годин. Приїжджали на місце, зупинялися у кемпінгу та швидко налагоджували похідний побут. Готували на туристичному примусі легкі сніданки та вечері, а обідали у якомусь кафе.

А познайомилися ми з Петею ще у студентські часи. Але це були суто дружні стосунки. Він міг подзвонити мені: “Раю, давай погуляємо. На вулиці такий гарний перший сніг! “ Я відривалася від креслень, і ми гуляли в Помірках . Без поцілунків, без обіймів: у мене було своє кохання, у нього — своє.

1954 року Олег Костянтинович Антонов набирав до київського КБ молодих спеціалістів. Частину нашого випуску конструкторів розподілили до Києва. Це вже тут Петя бився з моїми шанувальниками. А розписалися ми 1956-го. Тоді я жила у гуртожитку, а Петро Васильович — у 11-метровій кімнатці у комуналці у Святошині.
Коли народилася донька, до нас на допомогу приїхала Петіна мама, Марфа Арсентівна. Адже на той час декретну відпустку надавали лише на 30 днів. Ще півроку можна було взяти власним коштом. А потім — виходь на роботу чи звільняйся. Чоловік працював начальником майстерні та отримував 1500 рублів старими (до реформи 1961 року. — Авт.), жити на ці гроші втрьох було складно. Він попросив свою маму, колгоспну пташницю, переїхати до нас на зиму, щоб доглянути Ірочку. Вчотирьох ми тулилися в кімнатці, де були ліжко, кухонний столик та абажур. А влітку сорокап’ятирічна бабуся повернулася до Луганської області та забрала внучку із собою. За рік чоловікові дали двокімнатну квартиру на вулиці генерала Вітрука.

Петя був дуже добрим чоловіком і батьком. Але приходив додому пізно, а йшов рано. Тому дітям не вистачало його уваги. На батьківські збори ходила я. Добре, що діти навчалися на одні п’ятірки. Дочка закінчила фізмат КДУ, а син вступив до Московського фізико-технічного інституту, оскільки, на думку тата, у нашій сім’ї було вже достатньо авіабудівників. Дипломну роботу Максима опублікували у фізичному журналі, після чого зі штату Огайо йому надіслали пропозицію зайнятися науковою роботою
Але настав 1991 рік. Радянський Союз розпався, в Академії наук перестали платити зарплату, і син нікуди не поїхав. Хоча Петро Васильович дуже хотів, щоб він захистив дисертацію в Америці. Максим тоді сказав: «Тату, кому потрібна моя дисертація?» Мабуть, вірно вирішив. Діти іноді прозорливіші за батьків.

Розпад Радянського Союзу боляче вдарив по українському літакобудуванню.
Петро Васильович не міг повірити, що Союз розвалиться. За Олега Антонова грошей на нові літаки не шкодували. Ми тільки проектуємо машину, а за нашими кресленнями вже працюють на авіазаводах у Ташкенті та Воронежі. А раптом: грошей немає, літаки нікому не потрібні. Багато фахівців пішли до корпорації «Боїнг», до Москви, дехто виїхав за кордон, де більше платив.
Семидесятку (Ан-70) сделали. Если бы этот самолет спроектировали в Советском Союзе, его моментально запустили бы в производство. Но… денег нет. Даже Москва не решилась взяться за это. За границей тоже не сделают. Там и «Руслан» не могут потянуть. А лучше-то самолета нет! Канадцы в какой-то газете написали: «Единственный недостаток «Руслана», что таких самолетов очень мало выпустили».

Після добровільної відставки Петро Балабуєв прожив лише два роки і гени тут ні до чого. Мати Петра Васильовича із довгожителів прожила 91 рік. А бабуся по маминій лінії померла у 96 років. Чоловік говорив: “Я теж довго житиму”.
Якби він не пішов у відставку 2005-го, коли керівники України його не підтримали, можливо, не помер би.
Петро Васильович просив не об’єднувати в концерн АНТК «Антонов» та Харківський авіазавод. Чоловік говорив: “Давайте почекаємо два роки. Дайте гроші авіазаводу, щоби він піднявся до рівня АНТК, а потім об’єднаємо”. Але Президент Ющенко вирішив: “Ми з таким концерном створимо свій Боїнг”.

…Нещодавно я дивилася телепередачу, в якій професор-медик говорив: «Моральна травма часто переростає у фізичну. Чому людина, яку образили, каже: «У мене досі стоїть ком у горлі»? Це не просто слова. Насправді комусь у горлі опускається все нижче і нижче, доходить до шлунка, і ми отримуємо ракову пухлину».
На жаль, так сталося й із Петром Васильовичем. Чоловік був здоровою людиною. Він ніколи не йшов на роботу, не зробивши ранкової зарядки. Вдома й досі лежать його гантелі, стоять спортивні тренажери. Тиск був, як у космонавта: 120 на 80, аналіз крові ідеальний. А бачите, як вийшло…
Після операції ми поїхали на дачу. Чоловік видужав на вісім кілограмів! Він так добре почував себе! Я бадьорилася з останніх сил.
Якось сиділи з ним на лавці і дивилися на зірки. Петро сказав: “Ось станемо старенькими, переїдемо на дачу, а вечорами нам світитиме Волопас”. Йому так хотілося спокійно пожити…

Після смерті Петра Васильовича вулицю Чапаєва за згодою всіх її мешканців назвали ім’ям Петра Балабуєва. Раніше чоловік був почесним громадянином Києва, зараз таке ж звання йому надали і в Шишаках.

Джерело:

https://fakty.ua/

Геннадий Горбенко
Мне повезло работать рядом с этим удивительным живым во всех смыслах человеком, начиная с 70-х годов. Он был действительно частью ХАИ, его души, его двигателем. Перед войной он подарил мне свою книгу воспоминаний и мы вместе рассказывали моим молодым аспирантам о первых шагах вычислительной техники в ХАИ, о созданном им Вычислительном Центре, очередях к использованию вычислительной машины… А аспиранты слушали, сидя возле своих ноутбуков, вычислительные способности которых во много превышают возможности того первого ВЦ. И этот переход произошёл за одно-два поколения, в том числе благодаря таким людям, как Валерий. Спасибо ему за то, что жил и творил среди нас, любил и создавал славу ХАИ. Надеюсь, что ХАИ тебя никогда не забудет. Земля-пухом тебе.

Артур Бабенко
Царствіє Небесне, наш Золотий і Перший Декан 6 факультету (збір з 1991 року)- Кожухов Валерій Дмитрович, від поступившого і закінчевшго ХАІ студента. Скіки хвостовок
ВИ давали — Шанс (в мене був один рік — академвідпустка) — довчився
Валерій Дмитрович — Ви в Серці, До Зустрічі, Поржем)
Юмор і Ум) – Ваше.
Дякуємо Вам від всього 6 факультету 1991 5 общежитіє, завдяки ВАМ!  
До зустрічі, посміхнемось при цьому Юмор, Розум, За Своїх Студентів, це -ВИ !!! Благодарен Вам Ваш студент — Артур Бабенко.
Ви в нас стільки «вонзілі»‘УМА!!! Дякую-дякую-дякую

Olena Gorbachova
Часи були цікаві, пам’ятаю як здавали у нього екзамен і попередня группа отримала шару, звісно ми усі майже не готувались, прийшли, а він відкрив форточку і закриваючи сказав :»Шара уходь» і ми всі здавали, було цікаво
Добра, щира і відкрита людина, кожна людина могла підійти і обговорити будь що, відчуття гумору було крутезне.
Вічна пам’ять та Царство небесне

Anna Nahovitsyna
Земля пухом, вічна пам’ять. Пари Валерія Дмитровича одні з найяскравіших спогадів із навчання в ХАІ. Позитивна, добра людина, гарний викладач, який завжди вмів зацікавити студентів.

Надежда Голубь
Валерію Дмітровичу, вічна та світла пам’ять, він завжди був сильним і дивним во всіх своїх ділах. Я ніколи його не забуду, ми часто зустрічалися.

Sergiy Eremenko
Вічна пам’ять прекрасному чоловіку, який допомогав мені і студентом, і професором,; а я допоміг йому видати збірку його віршів

Olena Kyrychuk
Він нам казав на 1 курсі, хто не змінить прізвище до 5 курсу, диплом не захистить. 
Дуже класний, щирий 
Був нашим сусідом по гаражу на кругу 2 тролейбуса

Serhii Kuriennov
Возвращался с ним из Запорожья из командировки. Всю дорогу в поезде он рассказывал об истории ХАИ, о зарождении научной школы В.Л. Рвачова, о развитии программирования в ХАИ… Было очень интересно. Потрясающий был человек.

Олена Малахова
Человек с большой буквы хоть и не с простым характером. Но мы находили общий язык и я горжусь, что с ним работала. Покойся с миром шеф.

Камиль Магомедов
Светлая память светлому человеку. Я много раз неформально общался с ним на работе и дома, переписывался до последних дней. Приходилось ездить и на его чудесной самодельной машине с авиационными приборами, если кто помнит. Отдыхай, товарищ…

Alexander Grushenko
Мої друзі один за одним покидають нас….
Залишаються у наших спогадах. Почивай з миром, друже. Твоя мудра посмішка залишиться зі мною назавжди.

Нина Мартынова
Не вкладається в голові. Прекрасна, Дивовижна, Талановита, Життєрадісна Людина пішла… Співчуття рідним, світла пам’ять.

Volodymyr Ponomaryov
Пусть земля ему будет пухом
Помню годы общения с ним , начиная с курса по программированию до общения между деканами факультетов.
Много сделал для ХАИ. Уходят аксакалы.

Игорь Иванов
Человек, который научил меня программированию, дал основу профессии.
Спасибо вам и низкий поклон, Валерий Дмитриевич!

Владимир Шкабура
Дуже сумно, що пішов із життя Валерій Дмитрович, гарна і розумна людина, добрий організатор і керівник, він вніс вагомий внесок у розвиток ХАІ!

Araslanov Sergey
Йдуть чудові люди. Я вперше познайомився із Валерієм Дмитровичем ще студентом. Потім багато років ми працювали як колеги у 80-ті та 90-ті. Але зустрічалися не лише в кабінетах літакового та головного корпусу, у обчислювальному центрі, а й на будівництві, у неформальній обстановці, а потім, на жаль, у лікарняних коридорах. Я знав небагато людей, захоплених одночасно наукою та поезією, кібернетикою та конструюванням автомобілів. Він був сильною людиною, дбайливим чоловіком і батьком, вірним другом. Останні роки ми спілкувалися в месенджерах, я дізнавався від нього новини про ХАІ та Харків, розуміючи, як нелегко йому було жити на передньому краї, ховати колег-ровесників, які так і не дожили до мирного життя. Але він мужньо прожив останні дні. Так як прожив своє яскраве життя.
Буду завжди пам’ятати з теплом і вдячністю.

Андрей Воробьев
Світла пам’ять.
Гарна, та дуже цікава людина, часто зістрічав його на стадіоні ХАІ , під час його ранкової прогулянки. Він ділився цікавими історіями з свого життя, та життя ХАІ, подарував мені свою книгу, яку я з великию радістю прочитав, особливо розділ з віршами.
Один з віршів особливо мені запам’ятався, вірш про жінок та чоловіків.
Навіть спробував його покласти на акклорди гітари.
Версія авжеж аматорська, але тим не менш.
Світла пам’ять, видатній харизматичній людині, залишившій значний слід в історії ХАІ та в людях

Тупало Владимир
Невозможно выразить словами боль этой утраты….Я разговаривал с ним по телефону буквально месяц назад и никак он не выдал какого — либо беспокойства…Мы шли по жизни, по истриии ХАИ сначала, с 1968 года, просто рядом, он — доцент, только что созданной кафедры прикладной математики, и начальник только что открытого нового Вычислительного центра ХАИ, я — поступивший на первый курс студент…Ещё будучи студентом и активным пользователем ВЦ, а также участником студенческих научных работ на кафедре, много раз встречался с Валерием Дмитриевичем…Ему досталась тяжелейшая миссия в тех условиях- фактически заново построить, реставрировать помещения под огромные вычислительные машины того времени БЭСМ-4, ЕС ЭВМ…Сегодня мало кто представляет себе этот гигантский труд- в боях в министерствах добыть эти ЭВМ, установить, найти и обучить совершенно новым и неизвестным профессиям персонал, преподавателей и внедрить эту цифровую культуру в учебный процесс. Всем должно быть понятно, что вычислительная техника долгое время была исключительно на ВЦ. …Сегодня я не представляю себе, кто бы это в те времена смог такое сделать, кроме Кожухова….Уже как старые добрые знакомые мы встретились на кафедре прикладной математики, когда он стал заведующим. А я как был до этого заместителем заведующего, так и остался при нем….Это было что-то…Честно говоря, я себя не только сам считал лидером, но в определённом смысле и был им (в тот момент ещё и заведовал отраслевой лаборатрией), а тут оказался в одном кабинете с сильнейшим и мудрейшим Валерием Дмитриевичем…И его мудрость, огромный житейские опыт и талант руководителя стали для меня огромной ценностью.Валерий Дмитриевич очень многому научил, некоторые вещи я помню и сейчас, об этом мы вспоминали по телефону недавно….Я понимаю, что очень многие люди благодарны Валерию Дмитриевичу…Я в рядах этих людей. Наш институт жил, развивался, закалялялся да и дальше будет жить благодаря таким людям, как Валерий Дмитриевич Кожухов….В последние 15 лет как то незаметно он перевел меня на общение на «ты «, чего бы я раньше никогда не смог бы себе позволить…Воспользуюсь этим сейчас: дорогой Валерий Дмитриевич, пусть земля тебе будет пухом, и я уверен, что светлая память о тебе, твоих делах, твоём подвиге в стенах ХАИ будет бережно сохранена потомками….Искренние соболезнования родным и близким..…

Наталия Олейник
Це був друг нашої родини…
Іду з Меблевого Проскурою … Раптом біля Північної прохідної поруч зі мною зупиняється величезний трактор. З вікна кабіни висовується Валерій і з веселою посмішкою пропонує… покатати.
Як згадую — завжди посміхаюся…
…
КОЖУХОВ ВАЛЕРІЙ ДМИТРОВИЧ з книги “ЧЕМ ДОРОЖУ”, 2020

Мы молоды, честолюбивы,
Предчувствий и надежд полны,
Весёлы, горды и счастливы –
Ведь поступили мы в ХАИ.
Гранит наук грызём, не скроем
Нам нелегко, но мы должны
Осилить всё, мы не герои,
Нет, лишь студенты мы ХАИ.
Годы учёбы пролетели:
Задания, курсовики,
Мы незаметно повзрослели
И вот закончили ХАИ.
Немного грустно расставаться,
Но, чтобы не грустили мы,
Любовь и жен нам дал для счастья
Господь в награду за труды.
Нежней, верней подруг не сыщешь,
Да ты хоть свет весь обойди.
Умны, заботливы и чисты,
Конечно, девушки ХАИ.
И разбросало нас по свету
КБ. заводы и НИИ.
Неразрешимых проблем нету
Для инженеров из ХАИ.
И в годы тяжких испытаний
Военных лет не подвели –
Наши отцы на битву встали,
Простые парни из ХАИ.
И, где б я ни был, в Арзамасе.
В Нью-Йорке иль Улан-Уде
Я сразу вижу в людской массе
Хаёвца – наши есть везде!

СВІТЛА ПАМ’ЯТЬ…
М’ЯКИХ ХМАРИНОК…

Читаємо їхні імена вголос на знак памʼяті й скорботи:

Олександр Темніков, 31 рік
Дмитро Герасічкін, 30 років
Артем Акопов, 21 рік
Олександр Біжанов, 22 роки
Владислав Панков, 28 років
Олексій Єрмола, 23 роки

В новинах потім скажуть – в них не було шансів, бо вибух пролунав через кілька секунд після сигналу тривоги. Добігти до укриття було не реально.
Вибух тієї ракети відчули у Харкові (це щоб уявити силу удару). Новини з палаючим терміналом «Нової пошти» у селищі Коротич розійшлися по всім новинам країни. 6 загиблих, 18 поранених.
Страшна та суха статистка війни.

22-річний Олександр Біжанов — студент Харківського авіаційного інституту, вивчав інформаційно-вимірювальні технології.
«Єдиний син у матері, величезне горе», — каже Марія Володимирівна, староста села Губарівка Боходухівської громади, звідки родом хлопець.
Батьки Олександра розлучені, син жив разом з мамою.
«І для мами він був єдиною зірочкою, заради якої вона жила», — каже тітка хлопця Валентина Василівна.
«Він теж підтримував її у всьому. Якщо виникали труднощі, казав: “Не переживай, ми все здолаємо, ми переживемо”-, це завжди допомагало їм вистояти».
Вступивши на навчання, Олександр переїхав до Харкова та знайшов підробіток на «Новій пошті».
Коли почалася повномасштабна війна, розповідає тітка, хлопець через обстріли та постійну небезпеку звільнився з роботи і був удома.
Але на пошті в нього залишалося багато друзів, ровесників, вони гукали його назад, і коли він вступив на магістратуру до Харкова, то повернувся на роботу в термінал «Нової пошти».
Тітка згадує, що за чотири дні до удару Олександр приїжджав додому в рідну Губарівку.
«Прибіг сюди до мене, трошки поспілкувався з сестрою (двоюрідною), уже вечоріло і він якось так, як і зазвичай, сказав – ну ладно, я пішов», — каже Валентина Василівна.
«А у суботу ввечері ми прочитали оголошення про удар по пошті – і хоча там ще не було вказано, яке відділення – нам відразу йокнулося. Ми давай дзвонити, а там дзвінок іде, а трубку не піднімають, ми не спали до ранку…»
Олександра поховали у вівторок, на похорони прийшло все село. Були і представники «Нової пошти», каже жінка, компанія взяла всі витрати на себе.
Мати хлопця, за її словами, майже щодня приходить на могилу до сина.
«Це велика рана, яка ніколи не забудеться і не загоїться, це такий жах для нашої родини», — каже тітка.
«Мені все здається, що це наче фільм, і от все закінчиться, він прибіжить і буде дурачитися з братом і сестрою. Мені не вкладається в голові, що його більше не буде».
В університеті, як і в сільській раді, тепло відгукуються про Олександра Біжанова.
«Він був чудовою людиною, готовою завжди прийти на допомогу кожному, хто цього потребував», — згадують про хлопця в університеті.
«Навчався на державному, вчився добре, хороші хлопці були», — каже завідувач кафедри Віталій Сіроклин.
«Втрачаємо наш потенціал, майбутній розвиток України, готували діток, фахівців…», — з сумом каже викладач.

…Вкотре до університету завітала мама студента ХАІ Олександра Біжанова, який загинув під час ракетного обстрілу терміналу «Нової пошти» в Коротичі восени 2023 року.
- Їду провідати синочка, — сказала тоді Лариса Біжанова.
Вона запалила свічку біля меморіалу з фотографією сина та поставила невеличкий букет синьо-жовтих квітів, які виготовила власноруч. А ще — привезла до ХАІ квіти зі свого двору і сказала: Може це стане новою традицією — коли рідні та близькі загиблих хайовців висаджуватимуть квіти на території ХАІ.
Пройшло кілька днів — і ця історія отримала продовження.
Співробітниці зеленого цеху, яких до глибини душі зворушила ця розповідь, не просто висадили принесені квіти, а створили клумбу, яку назвали «Серце матері».
Вони за кілька днів знайшли всі необхідні матеріали.

І ось — СЕРЦЕ МАТЕРІ, яка втратила єдиного сина…

У центрі клумби — розколоте серце. Тріщина ділить його навпіл.
З одного боку — квіти, привезені Ларисою Біжановою. Як символ мирного, щасливого життя.
З іншого — порожнеча. Лише одинокі серця…
Серця матерів, які отримали страшну звістку.
У розриві на серці встановили ліхтарі.
Тепер щовечора «Серце матері» світитиметься на головній алеї ХАІ — як символ усіх материнських сердець, які втратили своїх синів і дочок.
Тепер це історія ХАІ. Пронизлива. Щемка. Правдива. Історія воєнного часу.
Відтепер назавжди поруч із серцем «Я люблю ХАІ» буде СЕРЦЕ МАТЕРІ…
Благословенні руки тих, хто створив цей маленький, але дуже сильний пам’ятник.
Благословенні руки всіх матерів.
Благословенні їх серця…

КЛЯТА ВІЙНА…
ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ НЕВИННИМ ЖЕРТВАМ!
НЕМА ПРОЩЕННЯ!

Джерело:

https://khai.edu/ua/news/

https://www.facebook.com/nova.poshta.official

https://www.bbc.com/ukrainian/

Посвящается памяти доктора технических наук, профессора Национального Аэрокосмического Университета «Харьковский Авиационный Институт»
ЗЕЛЕНСКОГО АЛЕКСАНДРА АЛЕКСЕВИЧА
Цей текст я пишу спеціально не державною мовою у зв’язку з тим, що він стосується діяльності вченого, який працював понад 50 років в СРСР, та потім в Україні. Він виховав багатьох науковців та фахівців якi працюють у різних країнах (США, Китай, Мексiка, Фiнляндiя, Німеччина, Казахстан, Росiя, iн.), де українська мова не практикується. Сподiваюсь що усi вони зможуть ознайомитись з цим текстом та слайдами.
По моему личному мнению, Харьковский Авиационный Институт, ныне Национальный Аэрокосмический Университет им. Н. Е. Жуковского «Харьковский Авиационный Институт» всегда славился своими техническими кадрами, учеными и организаторами, которых было много за его 96летнюю историю. Это и его ректоры Масленников, Кононенко, Кривцов и др., это и ученые-заведующие кафедрами: Белан, Борисевич, Пихтовников, Фалькович, др. Именно они создавали научно-педагогические школы и генерировали технические продукты и формировали преподательский состав, которые и обеспечивали славу института на десятилетия вперед. Так было в СССР и есть в Украине. Сегодня вспоминаем одного из тех, кто строил Здание Науки, Техники и Образования, которое называется ХАИ.
Ровно 10 лет назад ушел в небеса человек исключительного масштаба — ученый и руководитель, профессиональные достижения которого стали весомым вкладом в развитие технической науки, образования и научной мысли как на уровне ХАИ, так и в свою эпоху СССР, и в настоящее время Украины. Его стратегическое предвидение развития образования и преданность делу получили широкое уважение среди коллег, учеников и студентов. Научная и преподавательская деятельность Зеленского Александра Алексеевича началась в 1966 г. на кафедре Приемопередающих Устройств (ППУ), которой с 1968 г. руководил известный ученый проф. Фалькович С.Е. (лауреат Государственной премии СССР). С 1975 года проф. Баржин В. Я. (Заслуженный Изобретатель СССР) возглавил выделенную из кафедры ППУ новую кафедру «Прием, Передача и Обработка Сигналов». По моему мнению, эти ученые сформировали научно-технический фундамент будущего успешного руководителя-ученого Зеленского. Проф. Баржин при становлении новой кафедры опирался на молодых кандидатов наук А.А. Зеленського и Ф. Ф. Колпакова. Костяк нового коллектива усилили позже защитившие свои диссертации: К. Д. Абрамов, Б. Ф. Горбуненко, И П. Заикин, В. Ф. Солодовник, В. О. Шевелев и др. Александр Алексеевич стал доктором технических наук в 1989 г. и был более 30 лет (1984-2016) заведующим кафедрой (сейчас, Iнформаційно-Kомунікаційних Технологій ім. О. О. Зеленського), где проявил себя как мудрый руководитель и реформатор. Он сформировал коллектив преподавателей-ученых нацеленных на решение актуальных проблем в образовании и в научных проектах. Защитившие под руководством А.А. Зеленського докторские дисертации В. В. Лукин и А. В. Тоцкий обогатили научные направления кафедры.
Деятельность Александра Алексеевича была тесно связана с развитием оригинальных исследований в области обработки многочастотных и многоканальных сигналов/изображений в радиолокационных и гидроакустических информационных системах. На кафедре под руководством проф. Зеленского развивались и другие исследования, такие как методы формирования изображений источников широкополосных сигналов, методы реконструкции изображений по фазовым голограммам и в многолучевых каналах распространения сигналов, а также нелинейные методы восстановления сигналов/изображений. Именно при нем развились направления, которые связаны с цифровизацией радиоэлектронных приемо-передающих сиситетамистем разного назначения. В разные годы на кафедре выполнялись совместные научные проекты с университетами ряда стран (Китай, Финляндия, Мексика, Франция, Турция, др.).
В 90е годы, когда образование и наука были на грани выживания в вузах, благодаря проф.Зеленскому и нашему другу и соратнику Мелешко В.И (директор компании IНЕК), значительная часть преподавателей кафедры работала по совместительству в этой компании, внедряя комуникационные устройства и системы в промышленность (газотранспортные сети, атомная энергетика). Это позволило не только сохранить коллектив, но и улучшить качество научно-преподавательской деятельности. Проф. Зеленский и здесь проявил свой талант организатора, руководя и направляя инженерно-техническую часть работы IНЕК.
Под руководством профессора Зеленского подготовлено 20 докторов и кандидатов наук. Он автор почти 300 научных трудов, порядка 100 авторских свидетельств и патентов разных стран, а также ряда научных монографий опубликованных в национальных и международных издательствах разных стран. Александр Алексеевич также руководил работой научно-технического центра радиоэлектронных и медицинских приборов и технологий (ХАІ-МЕДІКА), где был создан ряд оригинальных медицинских приборов, которые нашли применение в разных странах. Проф. Зеленский являлся академиком Международной академии наук прикладной радиоэлектроники и в течении длительного времени был председателем специализированного ученого совета ХАИ по защитам докторских и кандидатских диссертаций (ВАК Украины). Александр Алексеевич это яркий пример профессионализма, ответственности и человечности.
Я, и уверен, что и многие его коллеги и друзья (Шаронов В.Б., Черкашин В.Д., Волосюк В.К., Мартыненко О.Н., Лукин В.В., Тоцкий А. В., др.) помнят и чтят Сашу. Для меня лично он был в разное время и руководителем первого горного похода на Кавказе (кстати, и для В.И. Мелешко тоже, 1967 г.), преподавателем в ХАИ, а также моим наставником. В дальнейшем, он был моим коллегой и другом, с которым всегда было приятно и полезно проводить время, обсуждая идеи и планы. Мы его друзья и коллеги часто впоминаем его и с сожалением констатируем как нам и всему ХАИ его не хватает, искренне соболезнуем родным, близким, коллегам и всему научному и образовательному сообществу.
Светлая память и вечное уважение Александру Алексеевичу Зеленскому.

5 липня 2004 року сотні людей у Києві вітали Олімпійський вогонь, який прибув туди на шляху світової естафети, яка розпочалася 2 червня в Сіднеї.
Смолоскип пронесли вулицями Києва відомі українські спортсмени, журналісти, артисти та громадські діячі.
Відбір кандидатів для участі в естафеті Олімпійського вогню 2004 року в Україні був частиною першої в історії всесвітньої естафети.
Основні деталі відбору та естафети:
• Кількість учасників: Для київського етапу було відібрано 120 факелоносців.
• Критерії відбору: Кандидатами ставали люди, які мали значні досягнення у спорті, культурі або зробили вагомий внесок у розвиток суспільства. Відбір проводився за підтримки Національного олімпійського комітету (НОК) та офіційних спонсорів естафети (зокрема, компанії Samsung).
• Маршрут: Дистанція естафети в Києві склала 38 км, а весь шлях містом тривав близько 6 годин.

Samsung, як офіційний партнер проводив активну кампанію з пошуку людей, які «надихають інших». Заявки подавалися через спеціальні форми на сайтах в офісах компанії або через медіа-партнерів. Учасники мали описати свої досягнення або мотивацію.
Обиралися особи, що втілювали олімпійські цінності — дружбу, повагу та прагнення до досконалості.
Організатори, зокрема партнери естафети (як-от Samsung), часто структурували забіг так, що факелоносець біг не сам в оточенні або з підтримкою. Партнер або «supporter» допомагав організаційно.
Аспірантка Віталія Євгеновича Гайдачука Анна Колоскова з підтримкою свого чоловіка, який був аспірантом Олександра Віталійовича Гайдачука, за своєю ініціативою подали заву на участь Віталія Євгеновича в естафеті Олімпійського вогню. Вони так у цій заявці розповіли про свого кандидата, що він був одразу схвалений, а потім викликаний до Києва. Питання “друга” в естафеті допомог вирішити ректор В.С. Кривцов, запропонувавши завідувача кафедрою фізкультури Дмитро Іванович Дусенко.
Віталій Євгенович не підвів ні себе, ні ХАІ і у 66 років пробіг з Олімпійським смолоскипом Києвом 400 м.

Олімпійський вогонь 2004 року був у Києві вперше, що стало важливою подією для України..

А 31 серпня 2004 року Віталій Євгенович Олімпійським смолоскипом запалив смолоскип Знань на стадіоні ХАІ у День посвяти у студенти.

Потім цей смолоскип був подарований музею ХАІ.

З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ, ВІТАЛІЙ ЄВГЕНОВИЧ!
ЗДОРОВ’Я, РАДОСТЕЙ, БАГАТО РОКІВ!

Джерело:
Спогоди В.Є.Гайдачука

https://www.google.com/

Дякую ТУРКО Леонід, випускник 1-го факультету 1970 року, який допоміг із контактами.
Дякую ВОРОБЙОВ Андрій, випускник 5-го факультету 2008 року, який спілкувався з В.Є. Гайдачуком. Дуже дякую)
Дякую ГЛУЩЕНКО Сергій, випускник 2-го факультету 1975 року за фотографії.

Побачив картину Майка Моєрса «Під хрестом» і попросив ШІ, щоби тінь від хреста нагадувала тінь від шахеда.
Ось що вийшло.
Дай Боже вам сил, парафіяни, всі ми під хрестом. І нехай Господь збереже кожного.

Київ 13.05.2026(

КЛЯТА ВІЙНА…
ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ТОБІ, ВОЇНЕ!
НИЗЬКИЙ УКЛІН ВІД УСІХ УКРАЇНЦІВ!

Джерело:

https://studgorodok.khai.edu/

Савчук Микола, Вітрогенератори для дому та бізнесу 

Історія Олександра Люшні – це історія життя справжнього професіонала своєї справи. Усі важливі робочі моменти під час випробувань механізмів він перевіряв та тестував самостійно, ніс особисту відповідальність за роботу свого підприємства.
Олександр Олександрович Люшня народився 10 травня 1955 року у с. Іванопіль на Житомирщині. Після школи він вступив до знаменитого Харківського авіаційного інституту. Це був час, коли багато хто хотів працювати в авіакосмічній галузі. Олександр Олександрович вибрав конструювання. З 1972 до 1977 року він навчався на факультеті №1 за спеціальністю «ракетобудування».
Молодим фахівцем Олександр Люшня прийшов у 1977 році до Дослідного студентського конструкторського бюро (ОСКБ). Працював у групі «безпілотні літальні апарати», з кінця 80-х по 1993 рік очолював це бюро.

На фото: зліва направо
1980 р. Анатолій Баранніков, Наталья Лаврова, Ігор Смелянський и Олександр Люшня та мотопланери початкового навчаннякий и Александр Люшня и мотопланеры первоначального обучения

Малою вітроенергетикою Олександр Люшня почав займатися 1993 року. Вже за перші три роки роботи талановитому інженеру-конструктору вдалося досягти значних успіхів. Він формує команду, з якою розробляє турбіни на 2 кВт, 5 кВт та 10 кВт для вітчизняних вітряних установок. Паралельно працює над конструкцією та створенням вітрогенераторів потужністю 150 Вт, 500 Вт та 750 Вт.
2000 року Олександр Олександрович Люшня разом із колегами створює підприємство «Світ Вітру». Основу колективу складають авіаційні інженери з багаторічним стажем роботи. Всі ці роки він був незмінним керівником підприємства, яке спеціалізується на конструюванні малих вітрогенераторів, розробці унікальних вітроелектричних установок та їх компонентів, генераторів, контролерів, фермних щоглин для вітроенергетики.
На основі вітрогенераторів команда Олександра Люшні виготовляє системи для електрифікації віддалених автономних об’єктів або резервного енергозабезпечення електрифікованих об’єктів із можливістю економії споживання мережної енергії.
Особисті розробки Олександра Олександровича Люшні дозволили створити низку унікальних машин українського виробництва. Це генератори, що ефективно працюють на малих вітрах, щогли особливої конструкції, що дозволяють їх безкранову установку, обслуговування та конструкторська адаптація вітрогенераторів до нестандартних кліматичних умов.
Ці вітроустановки відомі в Україні та світі під марками «Бджола», ВЕУ-075, ВЕУ-08, СВ-3.1/200, СВ-4.4/400, а з 2009 року як лінійка вітрогенераторів «Фламінго Аеро».
Індивідуальний інженерний підхід дозволяє ефективно експлуатувати сотні вітрогенераторів конструкції Олександра Люшні, як на материкових майданчиках по всій території України, так і в Польщі, Угорщині, Португалії, Македонії, Німеччині, Білорусії, Росії, Казахстані, Грузії, у гірському Криму та на Афоні, Азорських. островах, за Полярним колом. Там, де через складні умови експлуатації, не справляються інші вітроустановки.
Колеги, друзі та рідні згадують Олександра Люшню як конструктора від бога, професіонала, успішного практика, справжнього трудягу, патріота та чудового сім’янина.
Всі, хто знав Олександра Олександровича особисто, запам’ятають його як товариську, відкриту людину з характером справжнього дослідника і цілеспрямованого керівника.
4 листопада 2016 року трагічно загинув український інженер-конструктор, талановитий винахідник Олександр Олександрович Люшня. Йому був 61 рік. Він жив вітроенергетикою і пішов, перебуваючи на роботі. Під час монтажу вітрогенератора трапився нещасний випадок.

Справа його продовжує жити. Вітрогенератори конструкції Сан Санича і надалі продовжують вироблятися , встановлюватися і працювати в Україні , і не тільки.
Вічна пам’ять.

А ще є його вірші…

Микола Крикуненко: “Я б назвав його вірш — сповідь…»

Люшня О.

Життя… старієм більше, більше
Берем і чомусь пишем вірші
Вірші, віршури, слово, слово…
Зібрав десяток, вже готово
Хотів чогось сказати світу?
Дурний бо бідний і з привітом
Та… просто так… розговорився
Від лету часу розгубився
Кудись поділась раптом вічність
Яку хотів прожить велично
Зробити все і все построїть
Діточок мати хоча б троє
Не все зробив і діток двоє
Чудові в нас вони обоє
А купа друзів вже в дорозі
Яку ми бачити не в змозі
Ще років сорок, може більше
Ми теж підем нею пішки
Я буду чисто так одітий
Поплачуть тихо жінка й діти
І друзі посумують трошки
Ех! Муляє під ребра дошка!
Пусте, за мить зотліє клята
Труха із неї буде вата!
На ній лежати буде зручно
І слухать як реве Ревучний …
Але до пір поки ми живі
Не все своє ще ми зробили
Ще можем світ змінить на краще
Вставай! Іди робить, ледащо!

Дякую
Микола Крикуненко, випускник 1-го факультету 1984 року