5 липня 2004 року сотні людей у Києві вітали Олімпійський вогонь, який прибув туди на шляху світової естафети, яка розпочалася 2 червня в Сіднеї.
Смолоскип пронесли вулицями Києва відомі українські спортсмени, журналісти, артисти та громадські діячі.
Відбір кандидатів для участі в естафеті Олімпійського вогню 2004 року в Україні був частиною першої в історії всесвітньої естафети.
Основні деталі відбору та естафети:
• Кількість учасників: Для київського етапу було відібрано 120 факелоносців.
• Критерії відбору: Кандидатами ставали люди, які мали значні досягнення у спорті, культурі або зробили вагомий внесок у розвиток суспільства. Відбір проводився за підтримки Національного олімпійського комітету (НОК) та офіційних спонсорів естафети (зокрема, компанії Samsung).
• Маршрут: Дистанція естафети в Києві склала 38 км, а весь шлях містом тривав близько 6 годин.

Samsung, як офіційний партнер проводив активну кампанію з пошуку людей, які «надихають інших». Заявки подавалися через спеціальні форми на сайтах в офісах компанії або через медіа-партнерів. Учасники мали описати свої досягнення або мотивацію.
Обиралися особи, що втілювали олімпійські цінності — дружбу, повагу та прагнення до досконалості.
Організатори, зокрема партнери естафети (як-от Samsung), часто структурували забіг так, що факелоносець біг не сам в оточенні або з підтримкою. Партнер або «supporter» допомагав організаційно.
Аспірантка Віталія Євгеновича Гайдачука Анна Колоскова з підтримкою свого чоловіка, який був аспірантом Олександра Віталійовича Гайдачука, за своєю ініціативою подали заву на участь Віталія Євгеновича в естафеті Олімпійського вогню. Вони так у цій заявці розповіли про свого кандидата, що він був одразу схвалений, а потім викликаний до Києва. Питання “друга” в естафеті допомог вирішити ректор В.С. Кривцов, запропонувавши завідувача кафедрою фізкультури Дмитро Іванович Дусенко.
Віталій Євгенович не підвів ні себе, ні ХАІ і у 66 років пробіг з Олімпійським смолоскипом Києвом 400 м.

Олімпійський вогонь 2004 року був у Києві вперше, що стало важливою подією для України..

А 31 серпня 2004 року Віталій Євгенович Олімпійським смолоскипом запалив смолоскип Знань на стадіоні ХАІ у День посвяти у студенти.

Потім цей смолоскип був подарований музею ХАІ.

З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ, ВІТАЛІЙ ЄВГЕНОВИЧ!
ЗДОРОВ’Я, РАДОСТЕЙ, БАГАТО РОКІВ!

Джерело:
Спогоди В.Є.Гайдачука

https://www.google.com/

Дякую ТУРКО Леонід, випускник 1-го факультету 1970 року, який допоміг із контактами.
Дякую ВОРОБЙОВ Андрій, випускник 5-го факультету 2008 року, який спілкувався з В.Є. Гайдачуком. Дуже дякую)
Дякую ГЛУЩЕНКО Сергій, випускник 2-го факультету 1975 року за фотографії.

Побачив картину Майка Моєрса «Під хрестом» і попросив ШІ, щоби тінь від хреста нагадувала тінь від шахеда.
Ось що вийшло.
Дай Боже вам сил, парафіяни, всі ми під хрестом. І нехай Господь збереже кожного.

Київ 13.05.2026(

КЛЯТА ВІЙНА…
ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ТОБІ, ВОЇНЕ!
НИЗЬКИЙ УКЛІН ВІД УСІХ УКРАЇНЦІВ!

Джерело:

https://studgorodok.khai.edu/

Савчук Микола, Вітрогенератори для дому та бізнесу 

Історія Олександра Люшні – це історія життя справжнього професіонала своєї справи. Усі важливі робочі моменти під час випробувань механізмів він перевіряв та тестував самостійно, ніс особисту відповідальність за роботу свого підприємства.
Олександр Олександрович Люшня народився 10 травня 1955 року у с. Іванопіль на Житомирщині. Після школи він вступив до знаменитого Харківського авіаційного інституту. Це був час, коли багато хто хотів працювати в авіакосмічній галузі. Олександр Олександрович вибрав конструювання. З 1972 до 1977 року він навчався на факультеті №1 за спеціальністю «ракетобудування».
Молодим фахівцем Олександр Люшня прийшов у 1977 році до Дослідного студентського конструкторського бюро (ОСКБ). Працював у групі «безпілотні літальні апарати», з кінця 80-х по 1993 рік очолював це бюро.

На фото: зліва направо
1980 р. Анатолій Баранніков, Наталья Лаврова, Ігор Смелянський и Олександр Люшня та мотопланери початкового навчаннякий и Александр Люшня и мотопланеры первоначального обучения

Малою вітроенергетикою Олександр Люшня почав займатися 1993 року. Вже за перші три роки роботи талановитому інженеру-конструктору вдалося досягти значних успіхів. Він формує команду, з якою розробляє турбіни на 2 кВт, 5 кВт та 10 кВт для вітчизняних вітряних установок. Паралельно працює над конструкцією та створенням вітрогенераторів потужністю 150 Вт, 500 Вт та 750 Вт.
2000 року Олександр Олександрович Люшня разом із колегами створює підприємство «Світ Вітру». Основу колективу складають авіаційні інженери з багаторічним стажем роботи. Всі ці роки він був незмінним керівником підприємства, яке спеціалізується на конструюванні малих вітрогенераторів, розробці унікальних вітроелектричних установок та їх компонентів, генераторів, контролерів, фермних щоглин для вітроенергетики.
На основі вітрогенераторів команда Олександра Люшні виготовляє системи для електрифікації віддалених автономних об’єктів або резервного енергозабезпечення електрифікованих об’єктів із можливістю економії споживання мережної енергії.
Особисті розробки Олександра Олександровича Люшні дозволили створити низку унікальних машин українського виробництва. Це генератори, що ефективно працюють на малих вітрах, щогли особливої конструкції, що дозволяють їх безкранову установку, обслуговування та конструкторська адаптація вітрогенераторів до нестандартних кліматичних умов.
Ці вітроустановки відомі в Україні та світі під марками «Бджола», ВЕУ-075, ВЕУ-08, СВ-3.1/200, СВ-4.4/400, а з 2009 року як лінійка вітрогенераторів «Фламінго Аеро».
Індивідуальний інженерний підхід дозволяє ефективно експлуатувати сотні вітрогенераторів конструкції Олександра Люшні, як на материкових майданчиках по всій території України, так і в Польщі, Угорщині, Португалії, Македонії, Німеччині, Білорусії, Росії, Казахстані, Грузії, у гірському Криму та на Афоні, Азорських. островах, за Полярним колом. Там, де через складні умови експлуатації, не справляються інші вітроустановки.
Колеги, друзі та рідні згадують Олександра Люшню як конструктора від бога, професіонала, успішного практика, справжнього трудягу, патріота та чудового сім’янина.
Всі, хто знав Олександра Олександровича особисто, запам’ятають його як товариську, відкриту людину з характером справжнього дослідника і цілеспрямованого керівника.
4 листопада 2016 року трагічно загинув український інженер-конструктор, талановитий винахідник Олександр Олександрович Люшня. Йому був 61 рік. Він жив вітроенергетикою і пішов, перебуваючи на роботі. Під час монтажу вітрогенератора трапився нещасний випадок.

Справа його продовжує жити. Вітрогенератори конструкції Сан Санича і надалі продовжують вироблятися , встановлюватися і працювати в Україні , і не тільки.
Вічна пам’ять.

А ще є його вірші…

Микола Крикуненко: “Я б назвав його вірш — сповідь…»

Люшня О.

Життя… старієм більше, більше
Берем і чомусь пишем вірші
Вірші, віршури, слово, слово…
Зібрав десяток, вже готово
Хотів чогось сказати світу?
Дурний бо бідний і з привітом
Та… просто так… розговорився
Від лету часу розгубився
Кудись поділась раптом вічність
Яку хотів прожить велично
Зробити все і все построїть
Діточок мати хоча б троє
Не все зробив і діток двоє
Чудові в нас вони обоє
А купа друзів вже в дорозі
Яку ми бачити не в змозі
Ще років сорок, може більше
Ми теж підем нею пішки
Я буду чисто так одітий
Поплачуть тихо жінка й діти
І друзі посумують трошки
Ех! Муляє під ребра дошка!
Пусте, за мить зотліє клята
Труха із неї буде вата!
На ній лежати буде зручно
І слухать як реве Ревучний …
Але до пір поки ми живі
Не все своє ще ми зробили
Ще можем світ змінить на краще
Вставай! Іди робить, ледащо!

Дякую
Микола Крикуненко, випускник 1-го факультету 1984 року

Джерело:

https://khai.edu/ua/news/

https://cherkasy-rada.gov.ua/

https://memorybook.org.ua/

https://suspilne.media/cherkasy

Після революційних подій 2014 року Дениса почала цікавити тема організованої підтримки клубу. Він захопився створенням та друком стікерів на футбольну та патріотичну тематику. В 13-річного хлопця почали з’являтися балончики з фарбою.

В 2020 році Герасимов потрапив до фанатського колективу «Металіста» SPC (Simmer Polecats Crew), де на той час вже був його тренер зі змішаних єдиноборств Олександр Клушин, який мав майстерність у козацькому поєдинку, мав синій пояс з бразильського джіу-джитсу та був чемпіоном світу з ММА.
Одноклубники згадують, що фанатське життя швидко захопило Дениса. Він брав участь у багатьох довколафутбольних подіях останніх років перед повномасштабною війною, а свою сором’язливість компенсував упертістю та характером в бійці. В фанатському середовищі Герасимов мав прізвисько Бірч.

Передчуваючи наближення повномасштабної війни, фанатські колективи Харкова проводили підготовку. Денис приєднався до сформованої його тренером добровольчої групи при спецпідрозділі поліції «Схід».
З першого дня великої війни Бірч став до зброї, хоча мав на той момент лише 18 років. Ввечері 24 лютого 2022 року він зателефонував батькам та сказав, що сьогодні додому не приїде і залишиться допомагати хлопцям по місту. Він був наймолодшим представником підрозділу SPC division. Побратими згадують, що Денис залишався з підрозділом у найскладніші періоди для міста і всім, чим міг, допомагав хлопцям із 92-ї бригади захищати й звільняти область. Бірч мріяв продовжити службу в «Бешкетниках Сірка», але не зміг потрапити до підрозділу через юний вік.
Після цього Денис вирушив на підготовку до бригади «Азов».
Пройшовши навчання, він приєднався до 3-го батальйону 12 БСВП «Азов», де обіймав посаду гранатометника.
Рідні про цей його крок дізналися вже тоді, коли Денис став рекрутом.

Побратими згадують Бірча як відважного воїна і справжнього друга, який не боявся йти на найнебезпечніші завдання. Його відвага та відданість ідеалам свободи та незалежності України завжди надихали товаришів. 

Телефонуючи додому, він завжди був у доброму гуморі. Говорив батькам, що все добре, а після війни планував продовжити займатися військовою справою.

Денис Герасимов загинув 20 вересня 2023 року, через місяць після свого 20-річчя.
Під час виконання бойового завдання в Серебрянському лісі під Кремінною Сіверськодонецького району на Луганщині Бірч отримав смертельні поранення внаслідок ворожого мінометного обстрілу.Він віддав своє життя за свою Батьківщину та свободу України, отримавши поранення, від яких не вдалося його врятувати.
Поховали воїна на Алеї слави харківського цвинтару №18.
Посмертно Денис Герасимов нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
Вічна шана Герою!

Дошку на честь Д. О. Герасимова встановлено 30 грудня 2024 року на фасаді комунального закладу «Харківський ліцей № 107 Харківської міської ради» за адресою вулиця Академіка Барабашова, 38 Б.
«У цьому закладі в період 2009‒2020 рр. навчався Герасимов Денис Олександрович (21.08.2003‒20.09.2023). Позивний ― Бірч. Герой, який загинув за свободу та незалежність України. В/ч 3057, 12 бригада спеціального призначення «Азов» Національної гвардії України. Герої не вмирають!».

«Людина з великої літери. З перших днів повномасштабної війни став на захист держави. Був справжнім другом та відважним воїном, який ніколи не боявся виконувати найнебезпечніші завдання! Було за честь стояти з тобою в одних лавах! І мати такого друга! Нам не вистачатиме тебе, твоїх приколів та фірмового затяжного «та-да»… Обов’язково помстимось!» ― пообіцяв побратим Дениса SKADI.
«Ти був здатний твердо стояти, не падаючи. Наполегливо йшов до мети. Вдячний долі за те, що ти був моїм другом. Тобі назавжди 20», ― відреагував друг і побратим Бірча.
«Він був скромний, добрий, дуже цілеспрямований. Чуйний син, патріот своєї країни. З підлітка непомітно виріс у справжнього та мужнього воїна. Кохаємо, пишаємося та дуже сумуємо. Велике щастя мати такого сина!» ― написала мама Оксана Герасимова.

Спочивай друже, тепер нам є чому повчитися в тебе.
Денис “Бірч” Герасимов. Азов. SPC division. В строю.

КЛЯТА ВІЙНА…
ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ТОБІ, ВОЇНЕ!
НИЗЬКИЙ УКЛІН ВІД УСІХ УКРАЇНЦІВ!

Джерело:

https://khai.edu/ua/news/

https://memorial.ua/

https://www.myhovych.com/

https://www.standsofheroes.com/

https://sport.ua/uk/news/

https://ukrfootball.ua/

https://mevorydoskikharkov.blogspot.com/

Частина 3

ХАІ-18

В. Решетніков. “Крылья Родины, 1962, № 10, стор. 16-17”

…Студентське конструкторське бюро продовжувало поповнюватися новими людьми.
Разом із нами почали працювати тоді студенти, а нині інженери Віталій Лейбов, Віталій Гайдачук, Віктор Люшнін, Анатолій Курилюк.
Почалося проектування нового двомісного літака ХАІ-18. Нині його будує один із авіаційних заводів країни.
Як і ХАІ-17, це була досить складна машина та її неможливо було побудувати в умовах гуртка.

Леонід Козярчук.
«Пілотовані літальні апарати СКБ ХАІ (1959 — 2019)», Луцьк, 2020

У 1960 році колектив СКБ розпочинає проектування двомісного навчально-тренувального літака ХАІ-18 і був призначений для початкового навчання пілотів. Зовні ХАІ-18 був схожим на свого попередника ХАІ-17. Літак являв собою вільно-несучий моноплан з низькорозташованим крилом великого розмаху, гвинтом, що штовхає, і триопорним шасі. Основний матеріал – дерево із застосуванням металу.
Місця учня та інструктора розміщувалися один за одним. Управління подвійне. Передбачалося, що з мотоциклетним двигуном потужністю 50 л. літак при польотній вазі 500 кг матиме швидкість 210 км/год та стелю 4250 м. Головний конструктор проекту В.В. Решетніков. Авторський колектив – студенти-дипломники В.Гайдачук, Л.Старіков, В.Лейбов, А.Курилюк, С.Решетникова та інші.
У 1962 році детально опрацьований проект ХАІ-18 передали на один з авіазаводів, проте літак не був закінчений будівництвом і став основою іншої машини — літака ХАІ-20. За основу апарату молоді конструктори А.Ф. Пільник, А.В. Олефір, С.В. Єлістратов, В.Є. Гайдачук та інші, які працюють під керівництвом В.П. Люшніна взяли проект літака ХАІ-18.

Технічні характеристики:
Розмах крила: 10,44 м,
Довжина літака: 6,8 м,
Висота літака: 2,05 м,
Площа крила: 10,2 кв.м,
Маса максимальна злітна: 500 кг,
Потужність двигуна: 50 к.с.,
Максимальна швидкість: 210 км/год,
Крейсерська швидкість: 128 км/год,
Практична стеля: 4200 м,
Екіпаж, чол: 2.

ДЯКУЮ:
С. Глущенко за фото

Віктор Глуховеря проживав у селі Володимирівка Карлівської громади.

На службу його мобілізували у лютому 2023-го року.
Чоловік був молодшим лейтенантом, командиром аеромобільного взводу.

40-річний Віктор Глуховеря загинув 16 серпня 2023-го року під час бойових дій біля села Роботине Запорізької області. Це сталося унаслідок мінометного обстрілу з боку російських військових.

14 вересня йому мало виповнитися 41 рік.

У День Незалежності України у 2023 році поховали полеглого воїна Віктора Глуховерю з Полтавщини у селі, де він жив.

КЛЯТА ВІЙНА…
ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ТОБІ, ВОЇНЕ!
НИЗЬКИЙ УКЛІН ВІД УСІХ УКРАЇНЦІВ!

Джерело:

https://studgorodok.khai.edu/

https://suspilne.media/

https://np.pl.ua/

Сороковини…

Трифонов Валерій Миколайович народився 7 серпня 1947 року у родині гвардії-полковника авіації Трифонова Миколи Павловича і Трифонової Валентини Миколаївни – учасників війни з германським нацизмом. Місце народження – м. Кенігсберг (нині – Калінінград).
З народження до 1955 року Валерій вів життя сина військовослужбовця, мешкаючи у гарнізонах на Камчатці, згодом на Сахаліні.
Після виходу батька у відставку, родина замешкала у Кривому Розі в Україні, де Валерій закінчив середню школу №59 Інгулецького району міста. У 1965 році Валерій поступив на Факультет радіотехніки Харківського авіаційного інституту, який закінчив у 1972 році, набувши спеціальність інженера-радіотехніка.
Під час навчання в інституті він брав активну участь у виступах Клубу веселих та кмітливих, виступаючи під псевдонімом: «Купа-Купич геніальний». Команда КВН ХАІ тоді знімалася на телебаченні.

Після випуску з ХАІ, з 1972 до 1975 року, Валерій працював на різних інженерних посадах на Київському авіаційному заводі Антонова. У 1975-1985 роках перейшов на керівну роботу на тому ж заводі, займаючи посади заступника Начальника, згодом Начальника відділу праці та заробітної плати, тобто став економістом.
У 1985 році він був призначений на посаду Заступника Генерального директора з економіки ВО «Кристал» — українського виробника електроніки. Згодом, коли ПО перетворилося на НВО «Мікропроцесор», Валерій зайняв посаду Заступника Генерального директора з економіки та фінансів цього об’єднання. Таким чином, він вклав більше 10 років у розвиток української електронної промисловості
З початком формування органів державного управління незалежної України, Валерій у 1991 році перейшов на роботу Начальника управління економіки та фінансів Державного комітету з оборонної промисловості. Далі він займав аналогічні посади у Міністерстві машинобудування та конверсії, Міністерстві промислової політики України. Валерій зробив вагомий внесок у формування державної системи управління промисловістю, в першу чергу, машинобудівної галузі.
У 1997 році Валерій став Генеральним директором ДП «Фінмаш», яке допомагало українським промисловим підприємствам розвиватися у економічних реаліях початку 2000 них років.
За час своєї трудової діяльності, Валерій Трифонов багато разів був відмічений державними відзнаками, почесними званнями, подяками та преміями.
З 2013 року він тяжко хворів, переживши 2 інсульти, але життя його обірвалося лише 17 березня 2026 року.
Ми будемо пам’ятати Валерія таким, яким він був у житті: добрим, завжди усміхненим, вірним товаришем і прекрасним батьком.
Світла йому пам’ять!

Від себе:
Валера був моїм однокурсником. У його групі була моя землячка, і я їздила з ними на вилазки.
Валера завжди був для мене насамперед доброзичливість до всіх, ходяча усмішка і розум, що світився в очах.
М’якого Тобі хмарини, Валера, та добру пам’ять…