Блог Богдана Гринчука

Не наш виграш?

2009-11-05T06:27:00.003+02:00

Задам шановному панству наскільки провокаційне, настільки ж і слушне питання: що ми програємо на цих президентських виборах? Гадаю, ніхто з кебетою в голові не сумнівається, що виграє один із олігархічних кланів, а народ завідомо програє. Оскільки він запрограмований на програш. Так уже історично склалося, що найзатишніше, найпривільніше українець себе почуває в ролі страждальця, зневаженого сіроми, який поневіряється під гнітом глитаїв-супостатів. Еге ж, щось на кшталт чайки-небоги, що вивела чаєняток при битій дорозі. Це ж яка ліпота – поскиглити-поквилити, пожалітися на гірку долю, заламати руки, схлипнути від жалю до самого себе та розпустити соплі. «Блаженні ви, як ганьбити і гнати вас будуть…» Блаженні з грецького - щасливі, благословенні, от і ми раденькі, що дурненькі, коли всяка можновладна, привладна, злодійська, бандитська потолоч нас ганьбить, зневажає, грабує, принижує. Авжеж, тисячоліття насаджування покірливості, сумирності, терпимості, лагідності, любові до ворогів зробили своє. Ми забули, що наша історія розпочинається не з 988 року, а на декілька тисячоліть раніше.

Відомо, що національно-свідомий українець головною небезпекою вважає ту, яка упритул чигає на Україну за північно-східними рубежами. Звісно, має рацію, оскільки Московія ніколи не полишить спроб поглинути Україну в межі «єдіной і нєдєлімой» імперії. Цей же автохтон страх як побоюється, що чи то Юлія Тимошенко, чи Віктор Янукович у разі обрання когось із них президентом, відразу ж візьмуть в оберемок Україну і чимдуж почимчикують до москвичів, щоби кинути її за кремлівський поріг. З Янека може статися, хоча сумнівно: і кишка коротка, і хто ж йому таку дурню дозволить, та й москаликам і хочеться , і колеться. Пустити в хату таку вільнодумну, свободолюбиву заразу – то, знаєте, "чрєвато" непередбачуваними наслідками. З Юлею і того простіше: з її-то амбіціями та щоб погодитися на ролю зіц-президента… А як же проросійська риторика цих фаворитів президентських перегонів? Вибори, панове, і цим усе сказано. Боротьба за російськомовний електорат південно-східних теренів. По суті, одна із передвиборчих дурилок поруч із антиНАТО, наданням москвинським матюкам статусу другої державної мови, продовженням строку базування Чорноморського флоту в Криму, Єдиним Економічним Простором, здачею газотранспортної системи і т.і. Перед кожними виборами зі стану «регіоналів» лунають такі антинаціональні страшилки, які так і залишаються на рівні галасу та кульок у сесійній залі.

Москва також порозумнішала. Після путінського вітального сороміцтва 2004 р. москвинські правителі не те, щоб аж так уже порозумнішали, але стали менш нахрапистими. Босяцький вибрик Президента РФ Мєдвєдєва – його відкритий лист Президенту України – це не стільки нахабне втручання у внутрішні справи суверенної держави, скільки перелік жорстких вимог до майбутнього очільника України, виконання яких задовольнить москвинів. На перших порах, звісно. Заразом вони вже не ризикують усі яйця складати в один кошик, себто робити ставку на якогось одного кандидата, приміром, Януковича. Гарантії, що він виграє вибори, зараз ніхто не дасть, а ще раз пошитися в дурні шанси є.

З Леді Ю. москвинам треба, образно кажучи, бронепоїзд тримати на запасній путі. За чарівною посмішкою та позірно беззахисною тендітною поставою ховається натура хижака, який відчайдушно, до останнього, не гребуючи будь-якими засобами захищатиме своє лігво. Для Ю.Т. взірцем сучасного державного діяча є «залізна леді» Маргарет Тетчер. Більш ніж переконаний, що москвофільська риторика кандидата на пост Президента України Юлії Тимошенко має чисто виборчий характер. Елементарний розрахунок: у другому турі виборці із Західної України і так, де вони дінуться, проголосують за неї, оскільки просто не буде альтернативи. А от попастися на «регіональному» російськомовному електоральному вигоні сам Бог велів. Як складатимуться взаємини між Києвом і Москвою в разі президентства Ю.Т. – темна вода во облацех. З упевненістю можна стверджувати одне: плазування а la Янукович перед Кремлем не буде. І за це маємо висловити безмежну вдячність. «Це» є нічим іншим як національною гідністю.

А як же бути з неминучим програшем багатостраждального народу? Без проблем. Цей велемудрий народ програв з того часу, коли безперечними фаворитами боїв без правил за президентську кучму визнав Янека і Леді Ю., себто сам себе змусив обирати між більшим і меншим злом. Що один, що друга є ревними прихильниками авторитарного (заснованого на беззастережному підпорядкуванні владі, авторитетові) стилю управління. Звідси можливий найбільший програш народу: велика вірогідність усихання, ущільнення, зменшення, обмеження, називайте як хочете, його політичних, громадянських прав і свобод. Хліба, звісно, побільшає, видовищами будемо забезпечені, а позаяк за все треба платити то вимагатимуть від нас загального «одобрямсу». Є нехороші передчуття, що буде спроба зверху започаткувати процес інтернаціоналізації. Утім, що було, те бачили, а що буде, побачимо.

Фаворити фаворитами, але обділяти увагою кандидатську «масовку» якось незручно. Пошуковувачі булави і пернача 2-3 ешелону заслуговують зацікавлення хоча б із-за того, що з таким шиком, по-купецьки викинули псу під хвіст 2,5 млн.грн. Це я так заради красного слівця, насправді ж у великій політиці (а вибори та ще й президентські – це кульмінація внутрішньополітичних подій) просто так нічого не робиться. Ніде як у політиці залишається злободенною фраза «слова дані для того, щоби приховувати думки і наміри». Ховають як правило, скажімо, не зовсім благородні цілі, наміри, побудження. Як в нашому випадку. Гадаю, ніхто не сподівається, що якийсь нікому невідомий самовисуванець на найвищу державну посаду раптом почне публічно сповідатися? Мовляв, простіть мене, грішного і продажного, але я технічний кандидат фаворита N: це він за мене вніс заставу, це на нього я проституюю і отримую за це «чорним налом», це я на час виборчої кампанії добровільно погодився працювати лайнометом, це мені у разі перемоги він пообіцяв «хлібне» стійло при державному кориті. Такі є, не сумнівайтеся.

Інша частина кандидатів вирішує свої вузько партійні проблеми і для них виборча президентська кампанія є всього-лиш початковим етапом майбутніх парламентських виборів. Як завжди, партійні інтереси тісно переплітаються з особистими. Прикладом цього може бути на перший погляд, скажімо, дивне рішення чинного президента повторно балотуватися на цей пост. Недоречно звучить питання: чому завідомий аутсайдер виборчих перегонів Віктор Ющенко ризикнув до дна випити гірку чашу всенародного «фе» і самовисунувся в кандидати? А куди дінешся, коли якось треба прикривати нижчеспиння. В українських умовах що гарантує безпечне життя? Іч, які здогадливі. Дійсно, вічна парламентська константа – депутатська недоторканність. І прошу не тішити себе ілюзіями та покладати великі надії на демократів укупі з націонал-. Родом кури чубаті. І їх обурене кудахкання про підступних «регіоналів», які блокують їхнє благородне починання, розраховане на легковірних. Отож і я кажу, що В.Ю. хоче використати виборчі перегони, щоби якось відмити імідж своєї партії «Наша Україна», який вона запаскудила по саме нікуди. Принаймні настільки відмити, щоби разом з нею переповзти через 3 % виборчий бар’єр і отримати статус «священної корови». Видать, життєва необхідність. Буває.

Президентський виборчий забіг для Юрія Костенка також є нічим іншим, як стартом дочасної парламентської виборчої кампанії. Не виключена можливість, що паралельно він виконує чиєсь замовлення. Він же буде пастися на Юліному вигоні і саме її електоральну травичку скубтиме. Ні, це не ствердження і навіть не підозра, а просто один із можливих варіантів причинно-наслідкового зв’язку. Пан Юрій, як і кожен шануючий себе вождь, страх як полюбляє бути як не під софітами, то поближче до рампи. Що надає таку можливість? Парламентська партія. Гріх не скористатися нагодою (та ще й за державний рахунок), щоби попіаритися самому та порекламувати, скажімо, не дуже популярну в народі УНП. Звідки 2,5 млн.грн. на заставу? Звісно ж, з членських внесків. А ви про що подумали?

У значно складнішій ситуації вождь Володимир Литвин. Незважаючи на те, що його Народна партія таки встигла вскочити в останній вагон парламентського потягу, це не дає гарантії, що для неї заброньовано сідало в парламентському курнику і на наступних виборах. Тим більше, що від вождя чимало залежить. Політичне ренегатство Олександра Мороза наглядно показало: зрада не оплачується. Та й і з самим вождем не все так гладко. Мало того, що Литвин обтяжений КГБістським минулим, так ще й справжнім Дамокловим мечем над ним висять плівки Мельниченка. Підбурювання до душогубства, знаєте, то дуже серйозний злочин.

«Кіндер-сюрприз» українського політикуму Арсеній Яценюк ці виборчі перегони сприймає дуже серйозно, саме як президентську кампанію. Видать, до цих пір доля була для нього поблажливою і ні разу не шльопнула його по попці. Звідси і зарозумілість політичного вискочки, мовляв, ми самі з вусами, тільки ніс не обріс. Гадав, що йому під силу отак з першого ж забігу подолати президентську висоту. Ще молоде-зелене. От як пару разів смажений півень клюне в тім’ячко, де й дінеться те жереб’яче викобелювання.

Позиціонування себе, супер-Арсенія, як абсолютно незалежну політичну фігуру виглядає просто несерйозно. Його ведуть. Ведуть серйозні люди з непристойно великим капіталом. Не за гарні ж очі його замалим не «усиновив» приватний телеканал Фірташа «Інтер», куди на ток-шоу «фронтовик» Арсеній ходить як на роботу. Попри всю його рекламно-агітаційну метушню ці вибори не стануть його зоряним часом, але він ще нам приїсться.

З воістину комсомольським запалом (досвід І секретаря Дніпропетровського ОК ЛКСМУ – це вам не фунт льондринок) кинувся у виборчий вир Сергій Тигипко. Як і всі інші кандидати він всі розуми з’їв і з висоти своєї веломудрості не промовляє, а рече, чеканить фрази. Знову ж таки подібно до інших він знає все і в разі самі знаєте чого, своєю твердою рукою п. Сергій наведе порядок і зробить Україну сильною. І цьому хочеться попрацювати диктатором. Ну що тут скажеш: якби йому довгий хвіст, то сам би собі боки повідбивав.

Комфортно себе почуває вічний кандидат у президенти «мальчиш-кибальчиш» Петро Симоненко. Поки ще живуть ті, для кого і донині «мой адрес Совєтский Союз», свої 4-5 % відсотків він матиме. Кажете, набере більше, позаяк ліві об’єдналися в могутній союз? Ну не знаю, але з арифметикою не посперечаєшся: якщо до 4-5 додати три нулі… Зрозуміло, що червоний вождь Петрик боротиметься не за президентську кучму, а використає державні кошти для антидержавної пропаганди та реклами «п’ятої колони» під назвою КПУ.

Для претендента на звання головного націоналіста України Олега Тягнибока ця виборча кампанія стала хорошою можливістю і далі розкручувати ВО «Свободу». До омріяного статусу парламентської партії залишилося всього-нічого, якийсь один відсоток. Постарайся, Олеже! Півтора-два десятки омандачених націоналістів погоди не зроблять, але безсумнівно скаламутять парламентське болото.

Гадаю, шановне панство погодиться, що пошуковувачі удачі на президентському виборчому ристалищі, рейтинг яких розпочинається з гонорових нуль цілих, не заслуговують на увагу. Будуть вони мелькати на телеекранах, щось там белькотіти, когось у чомусь звинувачувати, ще більше обгиджувати, надувати щоки, робити розумне обличчя. І на згадку про них залишиться рядок у бюлетені та й той зайвий. Парадоксально, але навіть такі абсолютні політичні нулі матимуть свій електоральний ужинок: обов’язково знайдеться по декілька тисяч диваків, які проголосують за кожного з них.

За нашими президентськими перегонами пильно стежать і з Заходу, і зі Сходу. Захід з деяким непокоєм і роздратуванням, мовляв, коли вже припиниться цей державний бардак і на місці безвідповідального балабона з’явиться лідер, з яким можна вести серйозні справи? Діаметрально протилежні очікування на Сході: Москву цілком влаштував би слабкий президент на кшталт Ющенка, незалежно від його політичної риторики. Слабкий президент – слабка держава. Слабка держава – вразлива, беззахисна держава. Якою, до речі, і є нині Україна.

Цікаво, хто буде задоволений нашим вибором – Захід чи Схід? Ми, зрозуміло, свій вибір оцінюватимемо емоційно: «Оце утнули!»

04.11.2009,

Богдан Гринчук

Безперспективний ідеал

2009-11-02T20:16:00.002+02:00

Чи совою в пень, чи совою в дуба, а все сові буба. Це я так оптимістично підсумував результати майбутніх президентських виборів. Зрозуміло, сова – це ми, українці, а пеньків-дубів, яким кортить над нами попанувати, ніколи не бракувало. Не бракує і нині: рахунок пішов на дюжини. Добре, що не на копи.

А ще добре, що ми не москвини з їх безальтернативними виборами царя-батенька. У нас демократія! Будь-яка шушваль може записатися в кандидати на пост Президента України, унісши заставу в сумі 2,5 мільйони гривень. Бачите, яка вервечка претендентів на президентську чумарку вишикувалася? Правда ж, душа радіє і серце співає? Ні, уголос висловлювати свої почуття не варто. Статтею пахне. За дрібне хуліганство.

Не знаю як шановному панству, а мені від цих кандидатів у Наполеончики просто нудно. Усі вони ніби в одному інкубаторі вилупилися. Кожен з них як циганка-ворожка знає, що було, що буде і чим серце заспокоїться. Кожен навіть спросоння може відрапортувати, що в нашому житті «не так» та як повинно бути «так». (Звісно ж, за винятком конкретного єнакієвського пацана, який здатен спросоння хіба що затопити по пиці). Кожен обіцяє, що слина на губу принесе. Кожен переконує, що тільки він один, мудрий, білий та пухнастий, може порятувати Україну від неуникненної загибелі, яка наступить, якщо президентом не оберуть його, богопосланого. Кожен уважає нас несосвітенними телепнями, які бездумно проковтнуть його побрехеньки та в день виборів, ремигаючи, почвалають голосувати за нього. Одне слово, токують кандидати. (Токувати – особливим криком та відповідними рухами в період парування приманювати самок), заманюють електорат. І не скажеш, що безрезультатно. Дивна, одначе, річ: кожен зокрема ніби знає справжню ціну цим наперсточникам, а загалом приводимо до влади таке, не при дітях мовлячи…

А яке, узагалі-то, ми хочемо бачити при владі? Ми хоч самі про це знаємо чи, принаймні, здогадуємося? Забагато захотів, дорікаєте? Так і я ж про це: обираємо серцем (ну там, подобається – не подобається, люблю – не люблю, вірю – не вірю), а вже після вибору свою, делікатно кажучи, помилку оцінюємо головою. І пішло-поїхало вселенське скигління: і де були мої очі… і як це я примудрився… і що за мана найшла на мене… і який нечистий змусив мене голосувати за ОТАКЕ?

Нещодавно в часописі «Україна молода» відомий і шанований філософ, правозахисник, в’язень сумління, публіцист і т. і. Євген Сверстюк опублікував ознаки, якими на його думку повинен володіти Президент України. Як на мене, ці критерії швидше характеризують самого п. Євгена як щирого українця та невиправного ідеаліста. На це можу відповісти хіба що білою заздрістю. Отож, прикинемо наскільки відповідають ідеальному президенту «від Сверстюка» реальні кандидати в президенти «по життю».

1. «…українець з бездоганною репутацією і докладно висвітленою біографією». Даю уточнення: бездоганний – який не заслуговує ніякої догани, позбавлений будь-яких недоліків: непорочний, безпомилковий, незаплямований. Я знаю один персонаж, який органічно вписується в означення «непорочний» - непорочна Діва Марія. Така в ЦВК не зареєстрована. Усі інші порочні за визначенням, оскільки причетні до української політики, а вона, як відомо, і непорочність – речі несумісні. Справа в тім, що в українському політичному Зазеркаллі прийнята зовсім інша,ніж у нас, нормальних людей, шкала моральних цінностей. В українському політичному серпентарії є нормою брехливість, підступність, зрадливість, обман, наклеп, інтриганство, безчестя, лукавство, дворушність, зажерливість, недовіра та інші аморальні «чесноти». Так уже склалося, що з самих початків Незалежності політичний вакуум після комуняків заповнили меткі хлопці з атрофованими моральними засадами. От і діє принцип: убрався між ворони – крякай як они.

Щодо «докладного висвітлення біографії», то кладіть мене нагим на розпечену пательню, а я не повірю, що знайдеться дурень, який це добровільно зробить. У кожного є свій скелет у шафі. Без винятків.

2. «… високої культури і широкого кругозору з глибоким розумінням української історії і національних пріоритетів…». Є, безсумнівно, є такі люди. Ні на жаль, не прошарок, а окремі в полі зору. Серед кандидатів таких не бачу. Розумію, що п. Євген цим пунктом, зрештою, як загалом і всіма іншими, пив до Віктора Ющенка. Що ж, кумир завжди видається бездоганним. Придивившись же незашореними очима… Жаль слів. Розуміння національних пріоритетів і їх відстоювання – це зовсім різні речі, а саме з останнім за всі 18 з лишком років якось ніяк не складається. Знаєте, колекціонувати трипільські горщики чи хизуватися в льолях-вишиванках «від кутюр» і заразом дозволяти «п’ятій колоні» укупі з відвертими україножерами почувати себе в Україні привільно й радісно якось не ув’язується ні з національними пріоритетами, ні з національними інтересами. Це такі ж бандити як і злодії, грабіжники, вбивці, тільки й різниці, що посягають вони на нашу незалежність, свободу, національну гідність. Зауважу, посягаються безкарно. Як і належить при слабкому президентові та наскрізь корумпованій українській владі.

3. «… з бездоганною професійною репутацією і позитивним сімейним іміджем». Це вже мені нагадує щось «від Штірліца» Якщо під професійною репутацією мається на увазі професіоналізм, то це швидше підходить до державного службовця, оскільки в класифікаторі спеціальностей такої професії як президент не зазначено. Щодо сімейного іміджу, так будемо відвертими: цей імідж залежить від розуму чоловіка і дружини, себто наскільки вони здатні публічно прати брудну сімейну білизну.

4. «Людина, порядність і правдивість якої не ставилася під сумнів». А це ще що за унікум? Та з таким критерієм ми навіки-вічні залишимося безпрезидентськими сиротами! Ми що, будемо обирати святого, щоби перед ним палити свічки та курити фіміам, чи все ж таки газду в державі? Та ні, я і за порядність, і за правдивість, але не треба доводити до абсурду. Ну немає безгрішних людей – і край. І у святих, видать, були в біографії якісь непорозуміння з християнськими чеснотами, раз вони так ревно молилися, каялися та просили прощення в Бога Єгови. Зрештою, без гріха немає покаяння, а без покаяння нема спасіння. Звідси: не согрішивши – не спасешся.

5. «Незалежна політична фігура, не зв’язана з власним бізнесом і не обтяжена популістськими навичками, закоріненими в комуністичному вихованні». В українських реаліях політичній фігурі, якій раптом забрело в голову стати незалежним, є два гідних місця: кунсткамера чи палата № 6. Можливо, колись і будуть наші політичні фігури залежними від честі, совісті, гідності, волі виборців. Я до такої ідилії не доживу, оскільки складається враження, що і наші молоді фігури ще з пелюшок стають залежними від великих грошей та власних амбіцій. Щодо популістських навичок, так забери в нинішніх кандидатів на президентську кучму популізм – і їм ні про що буде говорити. У них же агітація побудована, т.б.м., на боротьбі протилежностей: ВОНИ – такі-сякі-перетакі, харцизяки-супостати, а я вам і в кишеню, і за пазуху, і повні жмені і все це відразу ж зранку як тільки сонце із-за клуні вигляне. Звісно, якщо ви мене оберете президентом та як би мені не тиночки та не перелази, себто якщо не заважатимуть Верховна Рада та всілякі інші суди вкупі з партіями і громадською думкою. Одне слово, щоби було «як Настя скаже, так і буде!»

6. «Президентові народ хоче вірити. Як правило, вірять тому, хто вірить у Бога і сповідується перед ним». Делікатно кажучи, вимога неоднозначна. За незалежні роки можновладці зробили все можливе і навіть зверх цього, щоби не просто зневірилися в них, але й згидилися. Ніхто ж не буде заперечувати, що нічого окрім відрази не може викликати ота показушна релігійність наших можновладців, яку вони нам демонструють «під телекамери». Так би мовити, відбувають номер для електорату. Вони що, і справді думають, що ми такі дурні, щоби повірити в щирість їхніх хаджів до Єрусалимів, Афонів, Ватиканів? Чи в щирість їх віри в Бога?

Народ дійсно хоче, най не так, щоби вірити владі, а бодай хоч довіряти. Не складається, немає гідної кандидатури. Замість словності суцільне словоблудство, а вірять, як правило, тому, у кого слово як твердая криця. У них з криці хіба що серце.

Щось зависоко п. Євген підняв планку вимог до майбутнього президента. Ми не такі вимогливі, правда ж? Назло самим собі підемо на вибори і з огидою виберемо щось таке… таке… Одне слово, як завжди.

02.11.2009,

Богдан Гринчук

Організаційно-технічний момент

2009-10-09T11:11:00.002+03:00

Хочу повідомити, що на превеликий жаль я не маю можливості напряму працювати з Інтернетом. А всі мої статті та дописи розміщує тут мій син Олег. А всі коментарі та запитання читачів передає мені другий мій син - Тарас. Отакий от "сімейний підряд" :). То не ображайтесь, будь-ласка, якщо комусь на якесь питання я не відповідаю. Це зовсім не ігнорування, запевняю. Бо:

не завжди Тарас мені усе оперативно роздруковує;
в свою чергу не завжди я маю час оперативно відреагувати і відразу попросити Олега опублікувати відповідь;
не завжди Олег є на місці і оперативно може виконати моє прохання;
потім воно все призабувається на фоні поточних питань.

«Тверда» дуля

2009-10-05T13:00:00.005+03:00

От за що я люблю українців, так це за їх вередування. Гадалося, живуть-то аби душа сита та тіло не наге, а деруть кирпу та погордливо крізь зуби чвіркають ніби і справді велике цабе. Воно й не дивина: гоноритися-то можемо тільки заслугами прадідів великих, позаяк самих вистачає хіба що на «шануймося, друзі, бо ми того варті». І залишається як дуковій доньці на виданні набивати собі ціну вередуванням.

Якщо (!) вірити українській соціології, то суспільство масово затужило за «твердою» рукою. У смислі «ось панок приїде, він нас і розсудить». Ну там свій, родимий «бацько» Піночетенко чи ще якийсь вождь усіх віків і народів. З’явиться, умоститься на найвищому щаблі нашого владного курника і… Відомо, що роблять ті, хто зверху, на тих, хто знизу. Так їм і треба, супостатам! А ми займемо кругову оборону (звісно ж, кожен у своїй хаті скраю) і в щілину між наглухо зсуненими шторами з нетерпінням спостерігатимемо як від караючої десниці мудрого, справедливого і крутого диктатора-батенька гинуть наші вороженьки як роса на сонці. Як усі згинуть, отоді ми виліземо зі своїх затишних криївок – і валом повалимо на майдани відстоювати демократію. У нашому розумінні своє священне право вільно гавкати на владу.

Справа за дрібносткою: відшукати достойну кандидатуру на пост Народного Диктатора. Загальне переконання невтішне: кат ма! Отож я і кажу, що вередливі, упритул не бачите поки що недоношених, себто потенційних кандидатів у диктатори. Уважно придивіться до парсун на бігбордах, які рекламують достойників, що вже кинулися бігти поперед виборчого воза. Бачите, які в них вольові, рішучі і десь-навіть одухотворені мармизи. .Той спрямував погляд у далечінь, знать, бачить, що там з нами буде через століття. Ці пронизують нас поглядом, видать, читають у наших душах як у відкритій книзі. Отой, істинний українець аж у третьому поколінні… Аж цярки по шкірі пішли: замість окулярів почепи йому на носа пенсне – і маєш, хоч і бліденьку, та все ж інкарнацію Лаврентія Павловича. Крутий пацан посміхається. Поблажливо і трішки зверхньо. Ще й обіцяє почути кожного. Я так гадаю, прослуховування відбуватиметься в Межигір’ї, на вкраденій державній дачі.

Отак дивлюся на цих достойників – і охоплює мене трепет і благовіння: сподобився, зрештою, узріти істинних лідерів нації, вождів, провідників! Не на бігбордах повинні тішити наш зір їх писки, а, вичеканені на монетах, їх зображення повинні надихати нас на великі звершення.

Передав куті меду, осуджуюче хитаєте головами? Мовляв, усі вони позиціонують себе як безнадійні, невиправні демократи і наші права і свободи дорожчі для них, ніж навіть участь в черговому телевізійному шоу (з англійської – вистава розважально-естрадного характеру) на якійсь «Свободі»? От і дали маху: усі вони неодноразово публічно позиціонували себе саме як ревні прибічники авторитарного методу управління, сиріч себе бачать у ролі, якщо і не чистопородного диктатора, то принаймні конституційного монарха. Доводжу істинність своєї прозорливості.

У всіх наших передчасних кандидатів на президентську кучму є одна спільна риса: вони з’їли всі розуми в світі і кожен з них знає, що робити, як робити, з ким робити, настобіса це комусь здалося та хто що (у першу чергу, звісно, вони, любимі) з цієї оборудки буде мати. Гадаю, не помилюся, коли стверджуватиму, що кожен громадянин зі здоровим глуздом (скептиків прошу не турбувати!) з омерзінням, даруйте, умилінням слухає безапеляційні патякання цих пошуковувачів дурнів серед електорату, коли вони з апломбом просторікують про свої геніальні плани виводу України у світові лідери. Мається на увазі проста формула управління: веломудрий вождь десь із піднебесся видає свій царський указ – і вся владна вертикаль (законодавча, виконавча, судова) умить стає «на бачність!» і прожогом кидається виконувати цінну вказівку. Безоговорочно, слухняно і вірнопіддано. Будь-який план дає позитивний результат, якщо він виконується послідовно і точно, чи не так? У наших претендентів на помешкання на Банковій, 11 такі плани є і вони дуже переконливо роблять вигляд, що щиро вірять у їх ефективність. Себто при точному їх виконанні благоденствіє для всіх і для кожного гарантовано. А при якому режимі можливе сліпе виконання наказів правителя? При диктатурі. Отож я і говорю, що всі ці любителі бігти попереду батька в пекло є потенційними диктаторами. Ну не дурні ж вони і чудово розуміють, що всі їх геніальні плани, пройшовши через бюрократичне сито українського владного бардаку, як вітром здує.

Після глибоких і десь-навіть журливих роздумів я прийшов до однозначного висновку: усі наші бідоньки-негаразди, ба, увесь наш усесвітньо-сороміцький владний бардак від того, що нашим керівним високожлобним ясновельможам елементарно не вистачає повноважень. Пригадуєте, як «директор» України Леонід Кучма вимагав від Верховної Ради все нових повноважень? Давали. А йому все мало. На авторитарний режим нахапав, а от на диктатуру, щоби «ми, Леонід І, своїм височайшим повелінням…», не вициганив. Його спадкоємець Віктор Ющенко, успадкувавши оберемок зі жменею напівдиктаторських повноважень, спромігся лишень на доручення, звернення, зауваження та подібні цінні вказівочки. П’ять років промахав руками, які навіть ніколи не крали, не говорячи вже про щось суспільно корисне. Зрештою, на сьомій дитині навчився таки дівувати, себто на п’ятому році президентства спохватився, що його влада не виходить за межі Секретаріату Президента. Ні, накапостити, ну там заветувати, закони ВР, заблокувати рішення уряду, накляузничати на одних і других у Конституційний Суд, пополоскати брудну владну білизну на міжнародних форумах – на все це повноважень вистачає, а от реально зробити десять кроків назустріч людям – не вистачає. Чи не так повноважень, як цілеспрямованості, сили волі, безкомпромісності, бажання, зрештою.

Хто йому прийде на заміну? А що, як правило, прибивається до нашого берега? Отож бо і є. Для нас ще один вибір без вибору. Для них пост Президента України як засіб для перерозподілу вже один раз украдених і хто-зна скільки разів перепроданих народних багатств. Я оце подумав, що ця владна зграя нас не боїться не тому, що вони такі вже безстрашні, не тому, що ми такі сумирні і зовсім не тому, що за нею стоїть якась нездолима сила. До нашого сорому, усе значно простіше: ця владно-бізнесова бидлоеліта нас не боїться, тому що боїмося ми. Боїмося переступити межу примусу, межу крові. Свободу ми уявляємо в образі Венери Мілоської. Без рук, а значить і без кулаків, якими при першій же нагоді можна було б розквасити носа владоможцю, що пустився берега, глитаю, що зажерся.

Звучить анекдотично, але не смішно: біля 40 % населення стверджують, що готові на радикальні кроки, оскільки вже осатаніли від свавілля влади і свого безсилля добитися справедливості законним шляхом. Сила, одначе. Дрожіте, як то кажуть, тирани. А нашій владній зграї ці 40 % як «добридень» глухій. Абсолютна більшість українських прихильників крайніх, рішучих дій готові проявити свій радикалізм… у мітингуванні, пікетуванні, у крайньому разі, у перекритті автомагістралей чи залізничних шляхів. Оце вже налякають владу! Ще б пак, адже наші можновладці їздять на роботу маршрутками-електричками, а тут гурт озвірілих радикалів покотом на асфальті чи залізничних коліях.

З чуток знаючи про демократичні суспільні механізми, сприймаючи звірячий вишкір олігархії, розцяцькований псевдодемократичними прибамбасами, за істинну демократію, ми вже в ній розчарувалися. Не скуштувавши, випльовуємо. Нам подавай звичне, знайоме, щоби не напружувати розум. Нехай воно називається «президент», але щоби з повноваженнями Генерального Секретаря. Наші ж політики не в тім’я биті і з Марксів-Енгельсів заліки здавали. Є попит, будуть вам і пропозиції. Он бачите, яка вервечка достойників з «твердими» руками вже штовхаються в черзі за нашими голосами. Не маю сумніву, що після неважно чиєї перемоги, його «тверда» рука аж ніяк не перетвориться в нищівний для всілякої нечисті кулак, а в не менш «тверду» дулю. Для нас, довірливих.

PS. Невже вся надія на цього маленького українця з АКМС в дитячих руках? Він не радикал. Він – національно-свідомий.

04.10.2009,

Богдан Гринчук

Бережися демократів

2009-09-29T10:46:00.001+03:00

То все ж таки, що це за овоч такий – демократія і з чим його їдять? Що овоч цей забугорний і для нас екзотичний, так це не викликає сумнівів. Тлумачний словник дає лаконічне визначення цій самій демократії: «Форма управління, політичний лад, при якому верховна влада належить народові». Кажете, що і ми з зубами родилися? Мовляв, наші, народні слуги он якою цяця-ляля Конституцією нас облагодіяли: тут тобі і «носій суверенітету», і «джерело влади». Гегемон, значить. Багатіємо! От тільки дріб’язок муляє: кому носимо і хто сьорбає з нашого джерела? Питання, звісно, риторичні і десь-навіть провокаційні.

Якщо вже говорити про наш, національний, досвід демократії, то ніяк не оминути куценький період Української Козацької Республіки. Були ж таки засади народовладдя: ну там виборність, жменя землі на тім’ячко, щоби пам’ятав, звідкіля вийшов і куди піде. Але ж основою цієї демократії була паля на майдані і купа буків біля неї. По-сучасному мовлячи, відповідальність. Коли зникнули паля і буки, розпочалася Руїна, яка триває і донині. І триватиме до 9 грудня 2022 р., коли моєму меншенькому внуку виповниться 18 р і його покоління біля кожної Ради, починаючи з Верховної, укопає в землю палі і положить біля них по в’язанці замашних буків. Отоді і настане золотий вік української демократії, т.б.м., з кулаками, себто реальна відповідальність державних службовців, яких народ найняв на управлінську роботу, за їх дії чи бездіяльність, що спричинили шкоду конкретному громадянину, громаді чи державі.

Отож, насмілюся стверджувати, що історичного досвіду демократії в нас рівно стільки, скільки волосся на долоні. А те, що нам подається як ну дуже демократичний договір між суспільством і державою, себто Конституція України, насправді є не що інше, як щось середнє між угодою про співпрацю худоби з м’ясозаготівельниками та розцяцькованою демократичними прибамбасами обгорткою для беззаконня, уседозволеності, безкарності тоненького прошарку елітної плісняви.

Народна мудрість каже, що за царевичем і жаба царівна. Це я веду до того, що якби ми були не такими сумирними, байдужими,продажними, зрештою, недоумкуватими, то й владу обирали б достойну. А так… мужик сам з печі спав, ніхто його не спихав. У нас же тільки на те кебети вистачає, щоби вовків межи вівці в кошарі замикати: нехай, кляті, тюрму знають.

Ну добре, демократи з нас як із собачого хвоста сито, то може наші зверхники, оті, яких ми так шанобливо посадили на покутті нашої української хати, петрають у цій самій демократії? Вони ж у нас академіки, най і віртуальних, та все ж якихось Міжнародних Академій, почесні і не зовсім доктора мудрених наук і просто скромні проФФесори. Та й по демократичних світах он скільки швендяються, могли б, кажеться, як не просякнути, то хоч би пропахнітися цим самим демократичним духом.

Ан ні, не дочекаєтеся! Видать, совіцько-совковська короста так уїлася в їх плоть і кров, що демократичні шати їм пасують як свині наритники. Ні, демократичної риторики вони навчилися: уже тіпати починає від їх паплянини про «загальнолюдські цінності», «народовладдя», «верховенство права», «свободу слова», «рівність перед законом», «невідворотність покарання за вчинений злочин»… Складається враження, що для наших зверхників демократія в Україні – це доконаний факт, який і доведення не потребує, так що вони переймаються виключно загрозами цій самій демократії, які створюють, хто б сумнівався, кляті суперники-супостати. Суперники, звісно ж, у боротьбі за владу.

Віктор Ющенко щиро переконаний, що за час його месіанського подвижництва на посту Президента України держава демократизувалася по саме нікуди і залишилося зробити всього-нічого – застібнути цей процес на останні три ґудзики: перший – гарантувати незворотність процесу розвинутого народовладдя в Україні, себто обрати його, мудрого і незамінного, на другий президентський термін; другий – запобігти узурпацію влади антидержавними, антинародними, антиукраїнськими, промосковськими силами ПР і БЮТ шляхом створення ними «ширки» з катастрофічними наслідками для самого існування незалежної Української держави, а для цього, третій – прийняти варіант Конституції України «від Ющенка», а вона така цяця-ляля, що вже на другий день після її прийняття, із самого ранечку по всіх українських усюдах настане тиша, гладь і Божа благодать. А чого б і не побагатіти думкою?

Віктор Янукович, як і кожен шануючий себе крутий єнакіївський пацан, такими дурницями як демократія не дуже-то й переймається. Він у нас, знаєте, не теоретик, а міцний практик, точніше, практик з міцними кулаками. Ось під час свого другого прем’єрства заявив як відрубав, мовляв, демократія в нас переживає розквіт, а щоби ніхто в цьому не сумнівався, то й натовк пики двом своїм міністрам. І подіяло: при його прем’єрстві ніхто не сумнівався, що демократія, принаймні в його кабінеті, цвіте і пахне. А його геніальний у своїй абсурдності крилатий вислів: «У демократичній державі ніхто не має монополії на право називатися демократом.»? Це ж демократія, доведена до ідіотизму: кожен «браток» із кастетом за пазухою має право називати себе демократом, з відповідними наслідками для нетямущих. Щодо звинувачень В.Ю. в спробі В.Я. та Ю.Т. узурпувати владу методом «ширки», переписати конституцію «під себе» та поділити Україну «на двох», то і опозиціонер до влади, і опозиціонерка до президента при владі дружно і коректно відповіли наклепнику: «Сам дурень!» Мовляв, саме Ющенко зі своїми авторитарними замашками становить реальну загрозу демократії.

От з цим категорично не погоджуюся. Ну який-там ще може бути диктатор із сварливої, лихої свекрухи? Звісно, своїм «усе не так!» крові попсувати може не один корець і нерви потріпати так, що ходитимеш мов з хреста знятий, цього від неї не віднімеш. Але не більше.

Для Юлії Тимошенко питання демократії вже вирішено – чітко і однозначно. Вона – демократка! Для демократії гне горба, набиває мозолі, обливається потом. Одне слово, «вони базікають, зраджують, блокують, дурня клеять – вона працює». Вона – президент – і проблема демократії в Україні буде вирішена остаточно. Замало не покажеться! А якщо це наше потаємне бажання – цариця-матінька чи цар-батенько? Щоби вони нами опікувалися, годували, одівали, соплі витирали, а ми вже – як велять? Нас же жарений півень у тім’ячко по-справжньому ще не клюнув.

28.09.2009,
Богдан Гринчук

Заблокований глузд

2009-09-18T12:18:00.002+03:00

Мені дуже незручно, але звертаюся до шановного панства з делікатним і десь-навіть інтимним питанням: «У когось із вас є «блат» у фракції Партії регіонів у Верховній Раді? Ну там кум, сват, брат, двоюрідний дядько сестри дружининого кума чи щось таке?» На кий ляд це мені здалося і взагалі чи я при здоровому глузді? При потребі довідку від психіатра надам. Я ж, шановні, не якийсь-там народний депутат, якому надано конституційне право бути, як би це поделікатніше, неадекватним, себто відповідним. По-простому мовлячи, Конституція України не заперечує, щоби у ВР засідало 450 дурнів, бевзів, телепнів, йолопів, бовдурів, шизофреників та всіх інших (без винятку!) психів. Пишаймося ж, панове, що ми не народні обранці. Значить, нормальні люди.

Залишається «на кий ляд». Так я клопочуся за місцину серед блокувальників. Для себе, звісно. Отак дивлюся-слухаю-читаю, як ці «регіональні» вболівальники за нужденних та стражденних поневіряються навколо президіумного стола і парламентської трибуни – і аж серце розривається та скупа чоловіча сльоза струмком біжить. Благодійники ви наші! Великомученики!

За мене денно і нощно мордуються. Щоби я, демократами-лібералами зпоневірений, на мінімалку зажив привільно-весело. Аж на 1300 грн. Це ж у два рази від нинішньої… Ех, сало намазуватимуму салом, салом закуш… Потишеньку, Федьку, бо я їла редьку. Де там подівся здоровий глузд? Ага, від сорому заховався аж під гіпофіз. І що ж він, густо приправлений скептицизмом і генетичною недовірою до влади, порадить?

Ну, порад як бліх на приблудній собаці. У смислі, де взяти гроші на таке благодійництво. Усі в стилі «дурень думкою багатіє». Перша. Можновладці і їх стриєшні родичі перестають красти і брати хабарі. Вистачить на подвійну порцію «регіональної» локшини. Друга. Злодії в законі повертають награбоване. Пункт перший помножте… Ух ти, а що я робитиму з такими грошищами? Третя. Станок державної скарбниці працює в чотири… ні в п’ять змін. По шість годин на добу кожна зміна. І я стану мільйонером! Як був колись «купонним». Четверта. Уся політично-бізнесова шпана, даруйте на слові, еліта доводить себе до стану а la Юрко Луценко – 98, коли той, на зустрічах з виборцями, у благенькому піджачку та м’ятих штанцях демонстрував публіці протерті до дірок підошви черевиків. Від такого видовища самі відмовимося від цієї тисяча трьохсот гривневої розкоші. У смислі, совість-то треба мати. Поділимося злиднями, значить.

Лежні – вони і є лежні: щоб не робити, аби нічого не робити. От і блокують: з повітряними кульками і без, з мордобоями, ламанням мікрофонів і системи «Рада», пікетуванням електрощитової і кабінету Голови ВР. Поперемінно як Матросов на амбразуру кидаються на трибуну то Партія регіонів то БЮТ. Воістину, точка зору залежить від місця сидіння: перебуваєш в опозиції – блокуєш, перейшов у владу – осуджуєш. До речі, цей ну дуже інтелектуальний різновид політичної боротьби «за права трудового народу» започаткувала «Наша Україна», коли в січні 2004 р. таким способом протестувала проти прийняття політреформи «від Кучми». (Як фенікс із попелу основні положення кучмівської політреформи відродилися в проекті Конституції України «від Ющенка». Видать, спрацювала генетична спорідненість. Пам’ятаєте оте вірнопіддане «ви мені як батько»?)

Як булижник – зброя пролетаріату, так і блокування – зброя опозиції. З дрібним уточненням «по-українськи»: для наших блокувальників важливий не так результат, досягнення цілі, як можливість таким чином не дати нормально працювати супротивнику. Якщо від цього стане гірше народу, так чим гірше, тим краще: хороша нагода звинуватити у всьому чинну владу, а себе показати захисниками народу і додати пару-трійку пунктів до рейтингу. Дурня, звісно, оскільки байдикування, чого б воно не стосувалося, у народу ніколи не було в пошані, на відміну від працьовитості.

У чому був би гріх непрощенний, так це звинуватити наших народних лежнів у працьовитості. Бугаї, хоч у плуга запрягай, з пиками, хоч цуценята об них бий, а спішать до роботи як свекор до пелюшок. Воно може й на краще, бо такого понаробляють… Які найчастіше розглядають питання? «Зміни та доповнення до закону…» А потім зміни до змін. З великого розуму понаприймають недоношених законів, а потім кидаються виправляти власні дурниці. Я до того, що і в їх байдикуванні є свій позитив: менше антинародних законів приймуть. Особливо, коли двоє, ПР і БЮТ, тимчасово знюхаються проти третього, президента. Таких антиконституційних дров наламають, що Венеціанська комісія тільки за голову хапається. Коли ж ці двоє бізнесових угрупувань упруться лобами як вперті козли на кладці, отоді опозиціонери розпочинають блокувальний фарс. Воно і зрозуміло: який дурень поступиться власними інтересами. Тим більше, що і ПР, і БЮТ патологічно не довіряють один одному. І мають рацію: стільки разів «кидали» один одного, що недовіра в’їлася в плоть і кров. Між рядками будь-яких угод між цими мегаугрупуваннями чітко проявляється справжнє відношення сторін до цих папірців: як би не прогавити моменту, щоби самому першому «кинути» партнера. А ви гадаєте «ширка» не відбулася, бо Віктор Ющенко комусь там зателефонував та чимось пригрозив? У цьому його переконали клеврети із Секретаріату, а він і раденький повірити у свою спроможність керувати процесами. Ні януковичівське «Гад буду!», ні Юлін Єрусалимський хадж виявилися недостатніми гарантіями вічної дружби і любови. Маємо, що маємо, бо ні порядного, ні путнього мати не хочемо.

Нам, видать, більше до душі дармовий сир у мишоловці. Виготовленням такого сиру і займаються політики веселої і захоплюючої гри під назвою «Хто більше сподобається виборцю?» От і верзуть, що попало, аби губа не гуляла. Дивує, чому такі маленькі «регіональні» мішки гречаної вовни? Знають же, що ці 1300 грн. мінімальної пенсії та 1500 грн. мінімальної зарплати немощна українська економіка не потягне, так чому ж не подуріти по-повній програмі: ці ж цифри тільки в доларах, а ще краще в євро! Люди не повірять? А що, в Україні ще є хтось, хто вірить політикам? Співчуваю і скорблю.

Воно, звісно, така демонстративна, аж до показушної, турбота про нужденних викликає умиління. Аж до омерзіння. Якщо вже мільярдери-мільйонери так перейнялися добробутом злидарів, чом би їм не втерти носа владі найпростішим способом – власним прикладом? На своїх підприємствах своїм робітникам підняти заробітну плату до середньоєвропейського рівня! Це я так недолуго пожартував.

Знаєте, що образливо аж до осатаніння? Ця елітна шпана дійсно тримає нас за дурнів, які зжеруть будь-які примітивні дурилки на кшталт їхньої турботи про добробут народу. І жерем же! Інакше не сиділи б вони у парламентському раю, щоб у перервах між байдикуванням та ледарюванням приймати закони «під себе» або «на двох», прокручувати свої брудні оборудки, плювати на закони та упиватися власною безкарністю. А для народу в них завжди напоготові благородне обурення від антинародних дій супостатів при владі та справжній обіцяльник пронос. І вони знають, що брешуть, і ми знаємо, що вони брешуть, і вони знають, що ми знаємо, що вони брешуть, але і вони спокійні, позаяк упевнені, що це бидло ніде не дінеться, а прийде на виборчі дільниці і за них проголосує… Що, і ми спокійні, оскільки таки є бидлом, прийдемо на дільниці й за них проголосуємо? Мабуть що так, позаяк ця брехлива, злодійська «елітна» зграя перекочовує з одного скликання в наступне. З нашою допомогою. Щоби ми могли насолоджуватися їх блазнюванням, чи то пак, блокуванням?

18.09.2009,
Богдан Гринчук

От якби без Божих шлейок…

2009-09-15T09:25:00.003+03:00

Страх як хочеться пізнати істину: скільки привередливим українцям для повного щастя усе ж таки треба партій? Одна, але щоб керуюча, спрямовуюча та надихаюча? Зрозуміло, знайомий голосок з минулого вічно вчорашніх. А якщо без лайок, тихого осатаніння та погрозливого трусіння кулаками? Розумію, що обікрадене товариство поволі звіріє від диких комунальних тарифів, сороміцьких зарплат-пенсій, свавілля можновладців та власного безправ’я, а я тут з якимись партіями підтикаюся. А що робити, якщо вони як короста обсіли Україну? 172 (сто сімдесят дві) партії зареєстровані Мінюстом станом на 15.07.2009 р.! Від них усі наші бідоньки, переконані? Усіх вождів на палю, вимагаєте? Та хто ж проти? Особисто я запропонував би декого з них підсмажувати на пательні на маленькому вогні і щоб поволеньки-поволеньки. От тільки замість них у нашій ополонці знову спливе таке ж лайно. Ну не бачу я сучасних Гонт, Залізняків, Кармелюків, Петлюр, Бандер, Коновальців, Шухевичів, Бульб-Боровців! Навіть Махна не заслужили. А якби із цих великих українців хтось би і з’явився, так перелякалися б і не визнали своїм провідником. У багні, знаєте, спокійніше, а було б болото, а якесь спритне жабеня на купину таки вискочить.

Ще не вивітрилися з пам’яті оті десятки партійних чорт зна що у виборчих списках-сувоях та наше спантеличене чухання в потилиці за ширмою кабінки для голосування? Уважатимемо, що з великого розуму з-поміж партійного сміття вибрали п’ять найбільших шматків. Нормально. На гнилий товар завжди знайдеться сліпий купець.

Кажуть, велике бачиться на відстані. Гадаю, два роки достатня відстань, щоби розгледіти партійно-блокових велетів, яких ми послали до парламентського раю, та переконатися: принаймні п’ять із них треба було посилати туди, де волам роги правлять, а кіз підковами кують. Зрештою, а чого це ми маємо із-за такої абищиці ятрити собі душу та посипати голову попелом? Подумаєш, помилилися: кінь з чотирма ногами і то спотикається. До того ж як розумнішаємо!

За свої виборчі прогрішення ми цілком заслужено покарані поперемінним кермуванням державою то бандюковичів, то інтернаціоналістів, але то не привід покаянно битися тім’ям об долівку. Ні, у що вірити, за що боротися і кого обирати – це ще для нас завелика мудрість, але що вже масово не довіряємо ні партіям, ні вождям, ні політикам, так про це стверджують не тільки політологи-соціологи, а й горобці під стріхою. Прозріваємо, значить, тверезішаємо від виборчої «бормотухи». Більше того, знаємо, «хто є ху» в українській політиці і отих «ху» можемо назвати поіменно.

Оскільки ми вже стали такими відчайдухами, що на лежачу колоду вже самі залазимо, то й про наші правлячі партії і їх вождів різатимемо в очі правду-матіньку. І про свою мудрість щось-там ніяково промимримо.

Як це не прикро, але най і з ностальгією, та все ж треба визнати: «помаранчево»-революційний «будун» з нас уже вивітрився. Хотілося б, звісно, від того, кого наш «будун» виніс на самісінький покуть наших сподівань, почути покаянні слова: «Любі друзі! Українці! Я зі своїми недолугими командами наломали стільки дров, наприймали стільки хибних рішень, проявили стільки політичного тюхтійства, що ви маєте те, що маєте, а те, що у вас ще залишалося, докрали мої «любі друзі». Вибачте і допоможіть. Я більше не буду!» Не дочекаєтеся! Не царське це діло перед черню покаянно схиляти голову та просити допомоги. Хіба ж мало «винуватих невісток» довкола?

Напередодні президентських виборів в ЗМІ вже почали запускатися інформаційні страшидла про якийсь «донецький реванш». Звісно, ми ще ті субчики: з мазницею в одній руці, з єлеєм – у другій, а посередині щось таке недовірливо-полохливе в людській подобі. Та чи пристало нам з вибалушеними від страху очима відразу ж репетувати: «Пропала Україна!» А якщо чогось холодного прикласти до голови, заспокоїтися і просто поміркувати?

Зрозуміло, кого гад укусив, той і глисти боїться, але де дівся наш хвалений здоровий глузд? Реванш – це відплата за поразку, невдачу, програш. А от тицяти мене носом у поразку Януковича п’ятирічної давності не варто. Авторитетно заявляю: походила свиня на коня, тільки шерсть не така. На тих виборах «донецька» мафія була всього-лиш виконавцем, а замовники й організатори були в столиці. І не кандидат від Партії регіонів, а «ядиний» кандидат від «кучмізму» потерпів поразку. Підкреслюю, програв не «регіонал», а правовірний кучміст, на якого зробила ставку тодішня владна зграя.

На цих президентських виборах (а відразу ж після них і на дочасних парламентських) треба готуватися не до якогось дурнуватого «реваншу», а до чергового і десь-навіть звичного для нас нашестя. Було татаро-монгольське, моквинське, більшовицьке, кучмівське, а тепер-от олігархічно-кримінального малоросійства. І де тепер ці окупанти?

Не заперечую, що ця зграя може бути небезпечною. Як ракова пухлина беззаконня та аморальності в здоровому суспільному організмі. І все ж треба бути недоумками, щоб у ХХІ ст., в європейській державі, на 19-му році її Незалежності планувати перетворення її в кримінально-банановий придаток «старшого брата» з «паханом» на чолі.

Ух, як страшно? Кого, питається? Ведмідь он який великий і злий, а й то кільце в губу вправляють.. Та не звертайте ви уваги на їх позірну самовпевненість, хамовиту зверхність, вальяжність, метал у голосі, поблажливо-погрозливі інтонації. Звичайнісіньке викобелювання політичного люмпену, волею долі винесеного з хами та в пани. Ви їм за зіниці загляньте і в кожного побачите те, що вони таять: страх нечистих на руку пройдисвітів кримінально-холуйської національності перед невідворотним покаранням.

У них же навіть з фантазією проблеми. Я не здивуюся, коли незабаром буде реанімовано проект Міжнародного (!) Академічного (!) рейтингу «Золота Фортуна». Невже забули про ці дебільні шоу-акції «елітної» шпани (в основному з ментальністю Вєркі Смердючки) в стилі «хвали мене моя губонько», на яких оце, що руками дивиться – очима лапає, награбованим хизувалося, навзаєм якимись брязкальцями нагороджувалося, з телекамер та газетних шпальт своїми спесивими парсунами сліпицею нам в очі лізло?

Знаєте, якщо вже ризикнути вскочити вище халяв, то все вищесказане в більшій чи меншій мірі відноситься до всіх претендентів на президентську кучму першого ешелону та до більшості булавошукачів другого. Які перебували чи перебувають на владному Олімпі, претендували чи претендують усістися на їх місце. І в кому ж ми не розчарувалися чи не зневірилися? Правда ж, окрім В’ячеслава Чорновола ніхто на гадку не приходить? І не тому, що він так відчайдушно і безкорисливо любив Україну, а тому що ніколи не торгував цією любов’ю. Скільки їх було – патріотів, що перетворили патріотизм на товар, а за любов до Вітчизни, як повія з клієнта, вимагали плату? А «зеківський генерал»… Його могли ненавидіти вороги, йому могли заздрити друзі, його могли старатися забруднити у власному користолюбстві соратники-прагматики, але ніхто, ні закляті вороги, ні завидливі друзі, ні меркантильні соратники не могли його не поважати. За його чисту, незламну і зворушливу любов до України. Він хотів щастя для всіх, а його за це, хто поблажливо, хто насмішкувато, хто зневажали, зто зі злістю обзивав романтиком. Мовляв, ну що за мрійник не від миру цього! Та вистав ти цю любов на торги (товар-то рідкісний, а що вже дорогоцінний!) – і самого на якусь державну синекуру прилаштуємо, і соратники зі своїм бізнесом не знатимуть проблем. А він залишався самим собою – лицарем-патріотом з безстрашним і благородним серцем. Натомість через 10 років після його смерті та 20 років з дня заснування НРУ маємо майже примарну подобу громадської організації – творця Незалежності. Маємо спроби одних прикрити Рухом як національно-свідомими шароварами власну безідейність та неукраїнськість, інших – державницьку недолугість та власну безавторитетність. Це так, до слова. Заболіло.

Усе інше в нормі. По-українськи. Одні кермують, руки б їм повідривати за таке кермування. Інші державним плугом орють власну нивку. Ті крадені подушки набивають людськими слізьми. А ми як завжди думкою багатіємо та із локшини, яку вішають на вуха, готовимо національну страву – «макарони по-українськи». Смакота!

Якщо відверто, то щось завеликі сумніви маю щодо нашого аж такого вже порозумнішання до цих президентських виборів. Ми ж то звикли надіятися все більше на Бога. А якщо навіть Йому урветься терпець і надокучить постійно витирати нам соплі та водити на шлейках?

14.09.2009,
Богдан Гринчук

Полювання на демократію

2009-08-30T19:42:00.002+03:00

Ніхто не зобов’язаний любити владу. По-перше, не дівка, а по-друге, такий обов’язок не передбачений Конституцією України. І по-третє, а за що, власне, її любити? Навіть такої-сякої пошани вона і то не заслуговує. Отож і відносимося ми до неї з великою нехіттю, глибокою недовірою та відвертою зневагою. Влада про це знає і відповідає взаємністю. У такому обміні люб’язностями між нами і ними ми і вони знаходимося в різних вагових категоріях. Якщо наші щирі почуття в основному проявляються галайздруванням під вікнами владних кабінетів, то вони влаштували конкретне полювання на наші права. Особливо лють (і страх) влади викликає ст.38 КУ, у якій закріплено наше право «вільно обирати і бути обраним». Оце «вільно» їм як скіпка в оці, позаяк вільний вибір неконтрольований і не дає гарантій їх довічного перебування при владі.

Мова йде про нинішню, даруйте на слові, демократичну владу. Це вона влаштувала справжнє полювання на демократію (народовладдя). Наше право «бути обраним» вони вже вполювали, силоміць нав’язавши нам пропорційну виборчу систему із закритими партійними списками. Тепер-от впритул взялися за наше право вільно обирати.

Чого це я все «вони», «влада»? П’ється ж конкретно до Юлії Тимошенко, оскільки ці конституційні неподобства творяться саме з її благословення і саме її туфельки «від кутюр» так нахабно топчуться по наших правах. А я до неї зла не тримаю. Я їй щиро співчуваю: це ж як важко керувати урядом без пам’яті та розуму! Та хіба я посмів би собі дозволити подібну, скажімо, некоректність, якби сама Леді Ю. не зізналася в цьому? «Наш блок може об’єднатися з «Регіонами» тільки за умов, якщо НЛО забере мене на тарілку, проведе наді мною незаконні дослідження та позбавить мене пам’яті та розуму. Інших обставин для такого об’єднання не існує». (січень 2006 р., інтернет-конференція в «Українській правді»). Формально об’єднання не існує, але спільні голосування за узгоджені законопроекти, спільна робота над новим варіантом Конституції України «на двох» свідчать про тісну співпрацю між фракціями ПР та БЮТ. Як кажуть, ті ж штани, та назад вузлом. Одне слово, мудреці з обох сторін на пальцях порахували, що від офіційного шлюбу фракцій ПР і БЮТ (себто «ширки») буде більше шкоди, аніж користі, і порадили своїм вождям поки що пожити, т.б.м., у громадянському. Виникне потреба підкласти свиню президенту, вчинити якусь підлянку народу чи відвести загрозу любимим олігархам – домовляємося і злягаємося, даруйте, голосуємо разом, дружно і з піснею. Так воно і робиться з вересня минулого року.

Узагалі-то правовий нігілізм в Україні набув тотального характеру. Мабуть то в нас бешкетує дух козацької вольниці. Мало того що абсолютна більшість громадян не знає законів, які їх безпосередньо стосуються, але навіть не хоче знати. Воно ж простіше набити гулю, напотикнувшись на якусь правову норму, а потім зі смаком та азартом у хвіст і гриву облаяти кляту владу. Зрештою, маємо з кого брати приклад: для наших можновладних небожителів закони взагалі не писані.

У свідомості громадян, котрі хоча б побіжно цікавляться неподобствами наших владоможців, укорінилося переконання, що до Конституції України Віктор Ющенко ставиться, делікатно кажучи, не дуже шанобливо, без належної поваги. Я б не ризикнув так однозначно це стверджувати. Мо’ це не свідомий правовий нігілізм, а просто незнання Основного Закону. Ну не встиг чоловік за виснажливою війною з прем’єр-міністром прочитати всі 161 статті КУ. До того ж треба враховувати ментальність наших правителів: якщо ну ніяк не можна, але страх як хочеться, то можна.

Про цей дрібний грішок В.Ю. в сесійній залі ВР лунало стільки істеричного вереску, патетичних тирад, гнівних звинувачень, що необізнаний зі справжнім нутром нашої омандаченої шпани уважав би її за взірець законослухняності. Ми ж то знаємо, що для них закон узагалі не писаний. От і ліплять закони «під себе», попутно топчучись по Конституції України (далі – КУ).

Результатом останніх «диких танців» Партії регіонів і БЮТ на КУ став закон «Про вибори Президента України». Я розумію, що для декого нахабство – друге щастя, але чи не забагато щастя захотіли мати Янек з Юлею? «Чого забагато, того й свині не їдять» - учить народна мудрість.

Узагалі-то, конституція – це як би суспільний договір між громадянами: ми вас наймаємо на роботу в ДП «Україна», а взамін ви добросовісно і ефективно управляєте державою, при цьому гарантуючи наші права і свободи. Іч, які хвати до вареників. Де вже їм чесно перти державного плуга, коли руки постійно зайняті: то в держаному капшуку, то в наших кишенях, то на горлі суперника, а ще частіше заклятого соратника. Самі розумієте, за цими клопотами не до якихось-там прав і свобод. От як один великий павук зжере другого і ніхто йому більше не заважатиме, отоді дійде черга і до народу. Заблагоденствуємо!

Що ж такого утнуло ПРіБЮТ, що не на жарт розгнівило В.Ю. і він заветував цей закон?

Перейдімо до тих брудних слідів, які на нашому праві вільно обирати залишили елегантні туфельки Юлі та прикидні страусині штиблети конкретного пацана Вітька.

1. Пункт 1, ст. 4, розділ І позбавляє громадян, котрі перебувають за межами України, права голосу, якщо вони не перебувають на консульському обліку. Круто. Чинна КУ передбачає одну-єдину підставу для позбавлення громадянина права голосу: якщо він судом визнаний недієздатним. За які-такі гріхи попали в немилість українці за кордоном? Та ж не зомбовані, а значить неконтрольовані. Отак-от, спочатку докерувалися так, що мільйони українців змушені були податися в світи в пошуках заробітку, а тепер ще й забрали в них право голосу. Зрештою, а що мають робити Янек з Юлею, коли йдуть практично голова в голову і кожна тисяча голосів може бути вирішальною.

2. Класик на те й класик, щоби сказану ти щось таке, що надовго запам’ятається. Приміром, «не важно як голосують,важно, хто рахує». Не знехтували цією цинічною порадою і ПРіБЮТ: у своєму законі вони залишили норму щодо включення до складу дільничних виборчих комісій виключно виборців, які проживають у межах відповідного округу або міста, на території якого розташований цей округ.

Не секрет, що східно-південні терени України «тримають» «Регіони» зі своїми «смотрящими» - головами обласних організацій ПР, «бригадирами» - очільниками районних організацій і т.д. А тепер поставте себе на місце Олега Тягнибока чи навіть того ж В.Ю., у яких на цих теренах повністю відсутні організаційні структури, особливо низового рівня. Кого вони там пошлють у дільничні комісії? Або щедро заплатять першому ліпшому мешканцю села, завідомо знаючи про його ненадійність, або скористаються послугами людей, люб’язно «позичених» їм ПР. Так і я говорю: чи в камінь головою, чи каменем у голову. У результаті – дискримінація громадян за місцем проживання та обмеження їх конституційного права. Риторичне запитання: на користь якого кандидата «намалюють» протоколи такі комісії?

3. В Україні в буцегарнях та слідчих ізоляторах перебуває 140 тис. потенційних виборців. Ласий шматок електорату, за який варто поборотися. Не сумніваюся, що це з ініціативи БЮТ була залишена норма, яка дозволяє включати в склад дільничної комісії працівників цих закладів. У чиєму підпорядкуванні Департамент відбування покарань та міліція? Уряду. Не віриться, щоби керівництво цього Департаменту настільки знахабніло, щоб дозволило оприлюднити результати голосування не на користь прем’єр-міністра. Адмінресурс, одначе. Зрештою, якщо перед «зеком» за столом комісії сидять його тюремщики-наглядачі, а попід стінами стоять напоготові такі ж з гумовими палицями, про якийсь «вільний вибір» говорити не доречно.

4. М’яко кажучи, викликає здивування нововведена норма закону, згідно з якою всього-на-всього більшість від присутніх на засіданні членів комісії може кишнути з приміщення дільниці всіх «чужаків» - членів виборчих комісій вищого рівня (включно з ЦВК), кандидатів на пост президента, їх довірених осіб, спостерігачів з іноземними включно та представників ЗМІ. (У попередньому законі для цього було потрібно дві третини). Ви будете сміятися, але така норма встановлена для дня голосування, повторного голосування, при підрахунку голосів та при встановленні підсумків голосування в межах територіального округу. Таким же чином, себто більшістю від присутніх на засіданні членів комісії, за таких же вищенаведених обставин можна змінити голову, його заступника та секретаря комісії. А ви кажете, що коней на переправі не міняють.

Брутально, нахабно, нахраписто, цинічно? Самі знаєте кому в очі плюй, а вона каже: «Дощ іде». Вони ж у нас хоч і різностатеві, а однієї породи. Діють за принципом «переможця не судять», а в своїй перемозі і Юля, і Вітя впевнені стовідсотково, принаймні, роблять вигляд.

5. Наступна новація стосується права комісії вносити зміни в списки виборців в день

голосування. Якщо врахувати попередні новації (особливо позбавлення права присутності на дільниці всіх «посторонніх»), то ви уявляєте, які зміни і скільки буде внесено у списки виборців і на користь якого кандидата?

6. Збільшення грошової застави з 500 тис. до 2,5 (двох з половиною) млн. грн. можна оцінювати двояко. З одного боку це зменшить кількість самовисувальної шантрапи. З іншого ж боку це суттєво ускладнить положення чесних, не залежних від олігархів політиків-кандидатів на президентську кучму.

Щоби обкласти виборців, як хижих звірів, зі всіх сторін і не залишити їм ні щілинки, через яку могло б прослизнути їх вільне волевиявлення, Юля і Вітя задалися метою максимально утруднити, а то й унеможливити оскарження дій чи бездіяльності учасників виборчого процесу. Результат перевершив найпохмуріші прогнози правдолюбів: рішення Юлі і Віті щодо поділу України «на двох» оскарженню не підлягає!

7. Для початку було скорочено термін розгляду скарг судом з п’яти до двох днів з часу закінчення голосування. Після цього будь-які скарги на будь-які порушення надаються для використання не за призначенням. От тобі, Гандзю, книш!

8. Свавільничать – так без меж! Узявши за своє «ідеологічне» гасло цей бандитський клич, Юля з Янеком остаточно пустилися конституційного берега. У закон уведено норму згідно з якою подання заяви щодо протоколу територіальних (окружних) виборчих комісій стосовно встановлення підсумків голосування у межах округу під час проведення виборів Президента України, народних депутатів, а також протоколу про підрахунок голосів виборців на виборчій дільниці віднесено до підстав, з яких суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі. Круто! А що ж тоді взагалі оскаржувати? Відсутність кондиціонерів на дільниці? Малий асортимент сортів пива в буфеті? Відмову голови комісії цілувати кожного виборця?

9. І насамкінець супер-свавілля в стилі хунти чорних полковників у банановій республіці. Воно варте того, щоби його зацитувати: «…скарги, що стосуються підготовки і проведення виборів Президента України, на рішення, дії чи бездіяльність виборчих комісій та їх членів, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, закладів та організацій, їх посадових і службових осіб, акти та дії об’єднань громадян… дії та бездіяльність ЗМІ, їх посадових та службових осіб, а також інших суб’єктів виборчого процесу у день голосування і наступні дні виборчого процесу до ЦВК не подаються (виділено мною – Б.Г). У разі надходження зазначені скарги залишаються ЦВК без розгляду. Подання таких скарг не перешкоджає встановленню результатів виборів».

Фантазія в мене буйнесенька, от і уявив собі картинку із серіалу «Конституційний жах у законі»: виборча дільниця в м. Єнакієво. Особлива, бо ж розташована на території, де жив крутий пацан Вітьок. Добрий такий пацан, сердобольний: знімав з прохожих хутряні шапки і продавав їх. Видать, щоби за виручені гроші купити хліба для нужденної родини.

День голосування. На дільниці спостерігачі, ЗМІ та приблукав один з технічних кандидатів штабу Януковича. У приміщення заходить лобуряка під два метри «братківської» національності з великою господарською сумкою. Минаючи кабінки до голосування, підходить до урни, ставить сумку… і починає пачками виймати з неї бюлетені та запихати в урну. Ошелешені спостерігачі кидаються до цього нахаби… і зупиняються від грізного рику голови комісії: «Згідно закону ви на якій відстані від урни повинні перебувати? Порушуєте, громадяни спостерігачі. І взагалі, не заважайте громадянину вільно скористатися своїм конституційним правом вибору!» Геть збаранілі спостерігачі обурено белькочуть: «Так він же порушує… складемо протокол… голосування недійсним…» На що голова злорадно: «І який суд прийме ваш папірець? Від сьогодні настали дні закритих дверей для законів з Конституцією включно!» І до членів дільничної комісії: «Хто за те, щоби втришия витурити з приміщення дільниці всіх чужаків, оскільки вони грубо порушили виборче законодавство і заважають вільному волевиявленню громадян? Більшістю голосів від присутніх членів комісії пропозиція підтримана. Пішли вон!»

Передав куті меду, закидаєте? Не я передав, а 325 мандатоносних народних слуг, у тому числі велеречиві демократи та ну дуже принципові націонал-патріоти з БЮТ, влаштували полювання на право вільного вибору цього народу. Не вперше, до речі. Вони, Партія регіонів і Блок Юлії Тимошенко, уже фактично позбавили народ конституційного права здійснювати владу безпосередньо, прийнявши закон, який мав би називатися «Про неможливість проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою». Такий собі широкий крок на шляху до узурпації влади двома кланами. Можете уявити, на що здатні Юля з Янеком, якщо хтось з них дорветься до президентства? У них же повністю атрофовані ті ділянки кори головного мозку, які відповідають за моральні гальма. Тут уже Майданом не обійдешся. Як би вони на своє полювання на демократію у відповідь та не отримали коліївщину.

30.08.2009,

Богдан Гринчук

Канікули лежнів

2009-08-24T15:46:00.003+03:00

І нехай собі як знають, божеволіють, конають наші вороженьки, але не все так погано в нашому житті. Більше того, вередлива богиня щасливої долі Фортуна щороку розвертається до нас на 180 градусів і ми, замість хоч і симпатичного, та все ж нижчеспиння, сподобляємося лицезріти її всміхнений лик. Не помічаєте? Оце , супостати, затуркали народ: радість сама йому на тім’ячко валиться, а він і вухом не веде. Усе ще не допетрали? Ну як же, а щорічні літні канікули народних лежнів, коли вони після виснажливого законотворчого байдикування відправляються в світи нагулювати жирок та набиратися сил перед наступним гультяюванням-босякуванням.

А оце ваше сичання щодо 35 тис. «оздоровчих», які отримав кожен соціально незахищений мільярдер-мільйонеер, зовсім недоречне. По-перше, за щастя треба платити. По-друге, ніхто не підраховував, у яку суму збитків державі, себто нам з вами, обходиться кожен робочий день народних слуг, точніше, прийняті ними рішення. По-третє, півтора місяця не бачити на телеекранах осоружні парсуни та не чути їх істерично-брехливі голоси, погодьтеся, усе ж таки благотворно впливає на здоров’я пересічного українця. І головне: півтора місяця без гарантованих законотворчих капостей загальнонаціонального масштабу, їй-право, варті таких грошей. Ось вам свіжісінький приклад: зібралися 21 серпня на позачергову сесію - і Партія регіонів з БЮТ зметикували на двох усенародну підлянку. Еге ж, 325 голосами подолали президентське «вето» на нахраписто-цинічні регіонально-бютівські зміни та доповнення до ЗУ «Про вибори Президента України». Про це ще колись погуторимо.

Ого, а це хто-там такий політично підкований, що дорікає народним неробам «нерозруленням» політичної кризи? Пояснюю для них та заклопотаних іншими несуттєвими проблемами. Приміром, як вижити.

По-перше, в Україні політична криза – це нормальний стан, ба, необхідна умова функціонування як влади загалом, так і Верховної Ради зокрема.

По-друге, для чого, власне, так рвуться в народні депутати? Тільки попрошу без дурнуватих відповідей на кшталт «дбати про благо Вітчизни та добробут українського народу… незалежність України… інтереси співвітчизників і т.і.» Усі ці «присяжні» теревені забуваються відразу ж після підписання присяги. Далі починаються шкурні будні. (Місяців зо три тому з’явилася інформація про таємне розпорядження Володимира Литвина, яке він видав за місяць до завершення свого попереднього головування у ВР. Цим розпорядженням він ДОВІЧНО забезпечив себе і своїх наступників кабінетом у будівлі ВР, службовим автомобілем «для постійної роботи», помічником та радником. За державний кошт, звісно. Усе нормально: він утілює в життя гасло «Усе для людини!» Розпочав із себе, любимого. Між іншим, і О.Мороз, і А.Яценюк користуються цією жлобською захланністю чорт-зна для чого «потрібного Україні»). Отже, правильна відповідь буде така: «У народні депутати рвуться, щоби задовільнити свої шкурні інтереси».

По-третє, наші народні умільці із-під стоячого подошву випорювати наловчилися жирну державну рибку ловити в мутній політичній воді. От і каламутять. Спільна зацікавленість, знаєте, інтерес. Оскільки до верховнорадівської частини державного корита дозволено підходити стадом у не менш, ніж 226 голів (не по-нашому це називається «коаліція»), то й іде запекла боротьба за стійла. Оце неподобство і подається в пристойній обгортці «політичної кризи».

І який же напрошується висновок у ситуації перманентної політичної кризи? Аж два і обидва суто українські. Ставитися до неї обережно, як до дозрілого чиряка, щоби, убережи, Дажбоже, не торкнутися, бо ж болітиме. Мовляв, пропади вони пропадом, нехай гризуться між собою, аби нам у нашій хаті скраю не заважали ремигати. Це раз. Кажуть, один раз на віку і курка може закукурікати. Точнісінько як ми грізно загарчали на Майдані. Ух і наробили переполоху! Ух і змінили шило на швайку! Отож, як усі нинішні партійні ідоли нам остогиднуть гірше осоружної свекрухи, на зло всенькому світу і самим собі оберемо президентом якогось Льоню-«космоса» -і заблагоденствуємо. З нас станеться. Це два.

Щастя, знаєте, як трасця: кого нападе, того й трусе. Це до нас п’ється. Єдина втіха, що воно в нас куценьке як заячий хвіст. Отак і з канікулами нашої ясновельможної шпани: не встигли усвідомити свого щастя, глядь, а парламентський цирк із власним звіринцем уже повертається. Ото вже возрадуємося від лицезріння знайомих аж до омерзіння ликів омандачених блазнів, фокусників, ілюзіоністів, очамріємо від їх істеричного верещання, тупого бубніння, облудного голосіння, знавіснілого сичання. А звіринець… Нормальний звіринець із звірів і тварюк. Тут тобі і хитрі лиси, і вперті осли, і тупі барани, і хижі яструби, і сумирні ягнята, і трупоїдні шакали, і вимуштрувані дворняги, і жирні коти, і горласті півні… Одне слово, цирк як цирк, тільки й того, що не на самоокупності, а на ну дуже щедрому державному утриманні та всі, і персонал, і звірі з худобою, омандачені. Шановне панство вже здогадалося, що розташований цей цирк на Грушевського, 5 (місто не називатиму, щоби зберегти інтригу) і усі панькаються з ним як з надтріснутим тухлим яйцем: не дай, Дажбоже, лусне – уся околиця від смороду очамріє. Ага, у цього цирку є одна ексклюзивна родзинка: окрім традиційних блазнювань, інтермедій, реприз, фокусів, трюків у проміжках між ними ці циркачі спільно із звіринцем вигадують закони. Хто б сумнівався, що для себе, під себе та заради себе.

Геть забув про одне, спільне для них, хобі (пристрасть до чого-небудь, захоплення чим-небудь, улюблене заняття): вони брешуть. Еге ж, смаленого дуба плетуть, туманять світу, брешуть, як шовком шиють, як гребінцем чешуть, аж пальці видно, побріхують, оббріхують, прибріхують, брехню точать… Ну добре, як ви вже такі принципові, то брешуть не всі: три відсотки не брешуть. А звідкіля ви взяли, що вони правдолюби, якщо вони увесь час мовчать?

У зв’язку з цим для наших омандачених слуг пропоную шкалу добропорядності по-українськи: у виступах 30 % брехні – кришталево чесний політик; 50 % брехні – просто чесний політик, милий брехунець; 75 % брехні – умовно-чесний політик; 100 % брехні – московський прихвостень, яничар і цілком вірогідний кандидат у Великі українці (за шкалою Савіка Шустера).

З таким підходом «обліко моралє» нашого парламенту виглядатиме цілком пристойно: 3 % чесно-брехливих під знаком питання мовчунів; 2 % кришталево чесних; 20 % просто чесних; 40 % умовно чесних; 35 % потенційних кандидатів у Великі українці.

Звідкіля така бідонька на наші веломудрі голови і в що вірити, квилимо? Дзеркало під рукою є? Ось вам і відповідь на перше питання. Тепер горланимо: «Та вони всі з вавкою в голові! Депутатів на палю!» Від сорому горланимо. І від образи, що обрали таке бидло. Нам за це соромно, а їм – ні. Для них стид не дим – очей не виїсть. Ніколи їм соромитися. У них важливіші справи: як більше вкрасти, цинічно оббрехати, нахабніше «кинути», улесливіше лизнути, вірнопідданіше підтакнути. Та й перед ким соромитися? Перед цією отарою бидла, голотою, черню? Але ж і дурнуваті ці «елітні» чиряки на нашому тілі. Засліплені своєю захланністю, відгородившись від народу охороною, глухими парканами, тонованими шклами крутих іномарок, натворивши «під себе» законів, які гарантують їм пільги, привілеї, безкарність, вони впевнені, що наше презирство і ненависть вічно виливатимуться тілки на кухнях та в барах за кухлем пива. Воістину історія вчить, що вона нічому не вчить. І коли ненависті стане більше, ніж зневаги…

Після Кучми і реальної загрози приходу до влади «Хама», ми щиро повірили і довірилися всьому, що хоч трішки здавалося демократичним. А ще коли почули те, що всіма фібрами душі жадали почути, то й зовсім самозазомбувалися. Де вже нам тоді, майже п’ять років тому, було розгледіти дешеві лубки, фальшиву позолоту, театральний реквізит… І повну політичну імпотенцію наших кумирів.

Прозріли, гоноритеся? Ну-ну, дочекаємося результатів президентських виборів. Щось мій скептицизм підказує, що ви будете вкрай здивовані своїм вибором. Звісно, якщо цей вибір буде вашим, у чому є чималі підстави сумніватися. Ми ж поки що так і не навчилися тверезо оцінювати реальні вчинки, дії своїх кумирів, практичні результати їх державницьких потуг. У нас же все на емоціях (люблю-ненавиджу, хочу-не хочу). Частенько складається враження, що ми обираємо під «будуном».

Зневірені, розчаровані, озлоблені, збайдужілі, налякані, розгублені… У що ж вірити далі? А запитаймо себе: за що ми готові вмерти? За Юлю? Вікторів? Арсенія? Чи «потрібного» полковника запасу СБУ Володю? Чи за якусь партію? Сміх та й годі. Самопожертва там, де захищають, борються за щось, що вкорінене в душу, без чого життя не життя. Що ми готові захищати навіть ціною власного життя? Сім’ю, родину, дім, місце, де народилися, живете. Те, що звемо малою Батьківщиною. З таких малих і складається велика Батьківщина – Україна. Не абстрактна територія на мапі, а для кожного єдина, рідна по-своєму. Це і є національна ідея, у яку треба вірити, заради якої варто покласти голову. А ще треба вірити в себе. Не найманець же захистить твій дім, не чужинець прикриє грудьми твою родину.

А щодо ясновельможно-високожлобної елітної шпани, так ця брудна піна спаде, каламуть, спричинена ними в державі і наших головах, осяде. Очистимося. Ще не цього разу, але так неодмінно буде. У це також треба вірити.

24.08.2009,

Богдан Гринчук

Десятий круг пекла?

2009-07-08T21:33:00.003+03:00

Якою основною рисою характеру повинен володіти достойник, котрий вирішив претендувати на гетьманські клейноди? Мудрість, упевнені? Ви що, не бачите, яка «проФФесура» як бугай до злучки рветься до влади? Патріотизм, ніяково промимрили? Та хто цих патріотів допустить хоча б до огорожі президентської резиденції? Інтернаціональна Юля? Єнакієвський пацан із до кісткового мозку змосковщеною душею? Етнічно чужі і ворожі українству олігархи-глитаї Фірташ, Коломойський, Ахметов? Хоружівський месія, патріотичні патякання якого про національні інтереси вже набили оскомину? І скільки це відвертих антиукраїнських вражин і національних грабіжників-бандюганів він посадив у тюрми? То чого варті його національно-свідомі просторікування замість жорсткого застосування д них сили закону? Порядність, пригадали? Правда ж, самим ніяково стало. Дурницю ляпнули, еге ж? Буває. В українській політиці порядність – гандж невибачальний. У нас порядний політик звучить так само правдоподібно, як суха вода чи гарячий лід.

Що, фантазія вичерпалася? Гаразд, підкажу вам, наївнякам-простакам. Претендент на президентську кучму в першу чергу повинен бути неабияким нахабою, себто людиною, котра діє зухвало, безцеремонно, порушуючи моральні норми, і не зважає на ставлення до нього інших. Одні жахнулися, другі недовірливо покрутили головою? Мовляв, Віктор Ющенко не такий. Можливо, хоча однозначно стверджувати я б не ризикнув. П’ять років тому сільський бухгалтер із типовою совковською ментальністю волею долі опинився в потрібний час у потрібному місці. Із-за відсутності альтернативи право-центристи проголосили його демократом, дали йому в руки жовто-блакитну корогву, нашвидкуруч навчили націонал-патріотичним гаслам, поставили поперед себе – і… Чого Івась не навчився, того й Іван не буде вміти. Або навпаки: чого Івася навчили, те й Іван робитиме. За чотири з половиною роки переконалися, чого Вітю навчили, чи не так?

У народі кажуть: на одній сіножаті і віл пасеться, і бузько жаб ловить. Це про наш президентсько-виборчий вигін. Усі там є: і воли – претенденти-«важковаговики»; і бузьки – претенденти без будь-якої перспективи на перемогу, котрі беруть участь у виборчих перегонах виключно заради рекламування своєї партії (з прицілом на майбутні парламентські вибори); і жабенята – технічні кандидати, найняті для обскубування електорату основних гравців.

Ніби завчасно говорити про президентські вибори, але, як слушно підмітив народ, тільки в могилу ніколи не пізно і завжди зарано. Тим більше, що ВР в першому читанні вже прийняла законопроект «Про вибори Президента України», одне із положень якого передбачає скорочення терміну виборчої кампанії зі 120 до 90 днів. А це означає, що принаймні на чверть насиченіші будуть помиї, якими поливатимуть один одного кандидати, на чверть смердючішим буде бруд компроматів, на чверть збільшиться концентрація брехні, словоблудства, єхидства, наклепів. Одне слово, Україну на 90 днів накриє дев’ятий вал взаємокандидатського бруду. Як уникнути цієї бридоти, жахаєтеся? Є вихід: виключити телевізор і радіо, не брати в руки часописи, йдучи вулицею, дивитися тільки під ноги і ні в якому разі в сторони, позаяк усе, що тверде і стоїть на місці – паркани, стовпи, фасади будинків, дерева, собачі будки і т.і. будуть спаскуджені рекламною макулатурою з вождівсько-батьківськими парсунами кандидатів.

Про майбутніх претендентів на гетьманство ми ще будемо розмірковувати багато-багато, аж до обридніння. Звісно ж, об’єктивно, неупереджено і говоритимемо правду, одну тільки правду, нічого, крім правди. Якщо я десь і дозволю собі оціночні судження, то це буде виключно в межах закону. Надіюсь. А тепер проведемо таке собі шапкове знайомство з достойниками, котрі вже публічно заявили про свій намір брати штурмом Маріїнський палац.

Про політичних «волів» - «важковаговиків» - Януковича, Тимошенко, Ющенка (т.б.м., «віл» за посадою) нічого нового сказати не можна. Зрештою, нічого нового і вони не запропонують. Усі вони вже «ретро», хоча поки що не здогадуються. Директор-господарник, «залізна» леді, самозваний месія – такі різні, чи не так? А ніби з одного інкубатора вийшли: кожен домагається не просто влади, а одноосібного абсолютного володарювання. Янукович готовий стверджувати свій авторитет кулаками по пиках ослушників. Юля мстить по-жіночому: ослушник перестає для неї існувати. Ющенко – він і є Ющенко, а тому і діє боягузливо і підленько: учорашні друзі взнають про його неласку і свою відставку із ЗМІ. Між Янеком, Юлею і Ющем є і фундаментальна відмінність: якщо перші двоє разом з владою готові взяти на себе і відповідальність (цікаво, а перед ким це збираються відповідати ці потенційні диктатори?), то наш месія-сибарит панічно її боїться. До всеукраїнського сорому, схоже, що і на цей раз ми вкотре проявимо національний дебілізм і оберемо президентом когось із цієї нечестивої трійці. І в черговий раз пошиємося в дурні.

«Спрямувати…», «Запровадити…», «Гарантувати…», «Зменшити…», «Сприяти…», «Залучити…», «Збільшити…», «Відновити…», «Створити…», «Забезпечити…». Це перші слова із зобов’язань Віктора Ющенка, викладених у його передвиборчій програмі – 2004. «Десять кроків назустріч людям». Усього таких зобов’язань було 60 і всі до одного в такому ж стилі «вшануймося ж за те, завдяки чому, ми, незважаючи ні на що, завжди готові». Усе це було словоблудством і, зрозуміло, ні один пункт не був виконаний. Ні, Ющенко не виняток. Подібним політичним шарлатанством грішать усі без винятку доблесні представники, назвімо їх, старої чи постсовіцької бидлоеліти. Так я ж і говорю, що шарлатани, по-науковому пройдисвіти. От коли замість базікання ні про що з клятвенними обіцянками зробити все і негайно від кандидата ви почуєте конкретний план вирішення проблеми (законопроекти, бізнес-плани, джерела фінансування, термін виконання, результати на виході), до такого кандидата варто придивитися уважніше. Можливо, це політик нової генерації, ота нова сила, яку ми з таким нетерпінням, аж перебираючи ногами, очікуємо.

«Звільнити суддів, які заплямували себе корупцією…», «Очистити правоохоронні органи від корупціонерів…» - це все з тих же «Десять кроків…» Ну дуже ефективно, чи не так? Звільнив і очистив – і стали судді та правоохоронці такими чесними, що проби ніде ставити. Це також любимий коник політпройдисвітів – гучно горланити: «Тримай злодія!» Перефразуючи відомий вислів, можна сказати: «Для того, щоб побороти корупцію, треба її очолити». Очолили. Для боротьби з корупцією понастворювали комісій, комітетів, відділів, управлінь… Залишилося створити міністерство. Зрозуміло, що всі ці антикорупційні органи очолили корупціонери. Воно і не дивно: при тотальній корупції чесні працівники просто не приживаються. Отож, уважно прислухайтеся до кандидата, а ще краще прочитайте його передвиборчу програму. Якщо замість конкретного, детального реформування системи правосуддя там будуть загальні гасла «Подолаємо корупцію!», «Бандитам – тюрми!», «Закон один для всіх!» - перед вами пройда, у якого рило в корупційному пушку. Було б вірніше бачення кандидатом плану реформування системи правосуддя поставити на перше місце, оскільки в демократичних державах саме судова гілка влади є головною. Ви гадаєте, у НИХ державний апарат суціль із янголів, схимників і черниць? Нічого подібного, але вони просто бояться порушити закон, позаяк знають, що за цим настане невідворотне покарання незалежно від чину, положення в суспільстві чи статків. Це гарантується реальною, а не декларативною, незалежністю судової системи.

«Нехай тому трясця, кому війна щастя» - категорично стверджує народна мудрість. Псевдополітичні ханурики вміло зіштовхують нас лобами і ми з вибалушеними очима осатаніло боремося з тими, хто думає не так як ми, хоча і в нас, і в них житейські проблеми однакові. Нічого нового в цьому немає. Згадайте-но лихої пам’яті совіцькі часи і постійні заклики червонопузої керівної сволоти до боротьби: за мир і проти світового імперіалізму, за комунізм і проти українського буржуазного націоналізму, за перевиконання соціалістичних зобов’язань і проти буржуазної ідеології, за врожай і проти спекулянтів… Нині тільки заклики змінилися (за союз з Московією і проти НАТО, за двомовність і проти націоналізму), а мета залишилася та ж сама: розділяй і володарюй. По-суті, 18 років панівна бидлоеліта нас тримає в стані перманентної холодної громадянської війни. Ми осатаніло боремося, а вони підсміюються в кулака і панують. Панують, погрожуючи розшматувати Україну. І по цьому легко розпізнати мурло бидлоеліти.

Гарячково вишуковуючи способи залишитися при владі, політичні «наперсточники» традиційно перед виборами «здіймають хвилю» щодо форми правління –президентська чи парламентська республіка, та яка з них буде найкращою в Україні. Чергова дурилка. Америка, Франція – президентські республіки, Швеція, Німеччина – парламентські. Яким чином форма правління в цих державах відображається на їх демократичності, рівні життя і соціальній захищеності громадян? Суть же не в формі, а в змісту, ключовим фактором якого є відповідальність влади. Генадій Люк на сайті «УП» («Нова еліта. Тест на право бути лідером») вивів базову формулу системи ефективної демократичної влади: дуже широкі повноваження + персональна відповідальність за результат + потужна система противаг і контролю. Я б ще добавив: невідворотність покарання. Еге ж, оте саме «крок вправо, крок уліво від закону – неминуча буцегарня». Маємо перед очима взірець владної безвідповідальності – Президента України, з руками, які ніколи не крали. Уже викликає відразу його втикацька манера керування країною: втручається у всі без винятку сфери діяльності уряду, дає сотні цінних вказівок, доручень (ніхто їх не виконує, а йому це байдуже за принципом «аби прокукурікати, а там хоч не світай») – ні перед ким ні за що не відповідає. Коли в програмі кандидата ви побачите не тільки пункт про жорстку відповідальність влади за свої дії або бездіяльність, а й чітко виписаний механізм контролю суспільства, перед вами представник нової еліти.

І насамкінець. Ми маємо УКРАЇНСЬКУ державу. Наше національне коріння сягає тисячоліть і неприродно виглядав би очільник держави з інтернаціональним духом. Попри сичання, скавуління, гавкання, звинувачення всіляких безбатьченків-москволюбів у націоналізмі, наш обранець повинен любити свою країну і ця його любов повинна бути з кулаками.

За такими ознаками і відрізнятимемо політичних крутіїв з патологічною жадобою влади заради влади і нормальних політиків, для яких вищою метою є національні інтереси.

Претендентів на новоелітну родословну поки що троє – Яценюк, Гриценко, Тигіпко. Не сумнівайтеся, невдовзі псевдоеліта почне вигулькувати як гриби після дощу. Хоча в нас усе ще не вистачає кебети обрати справді достойного, але політичну шпану таки навчилися вираховувати і відсікати. Ще б прикупити дещицю розуму зі здоровим глуздом упридачу, щоби обрати національного газду, - і горенька б не знали.

Арсеній Яценюк. Інформаційний фантом з вражаючою трудовою книжкою (цікаво було б знати, на чиїх шлейках тримаються його кар’єрні штани?), без команди, без програми, з невідомою системою поглядів. Про погляди, зрештою, можна судити опосередковано, за принципом «з ким поведешся, того й наберешся». Для планування своєї виборчої кампанії Арсеній Яценюк запросив одних із найодіозніших російських політтехнологів – Тімофєя Сєргєйцева, Дмітрія Кулікова та Іскандера Валітова. Ця компанія в 2004 році працювала в таємному штабі В.Януковича в Музейному провулку і саме вони розпланували виборчу вакханалію, яка завершилася Майданом. Пікантність ситуації полягає в тому, що своїми політтехнологами (а їм він повинен довіряти за визначенням) Арсеній Яценюк обрав дрімучих українофобів.

У 2007 р. в московському журналі «Профіль» була опублікована стаття «ЩЕ НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА… Запануєм і ми браття у своїй сторонці?» Познайомтеся панове, із фрагментом (мовою оригіналу): «…украинские политики, проводящие «десоветизацию», игнорируют значимый исторический факт: сегодняшняя Украина исключительно продукт деятельности советской власти. Сегодняшняя Украина была собрана по частям советской властью и объявлена ею государством… Делигитимизация советского периода автоматически ведет к дефрагментации государства Украина в нынешнем виде…» Отак-то, українці, ніколи не було ніякої України і тільки благодійники Лєнін-Сталін змилостивилися і її створили, а якщо ви і далі відмовлятиметеся дивитися на історію очима московітів, то залишитеся зі своєю державою в межах Галичини, а все інше повернеться на круги своя і стане «исконно русской» Малоросією. То які затаєні погляди Арсенія Яценюка, враховуючи народну мудрість «хто з псами лягає, той з блохами встає»?

Анатолій Гриценко. У його законопроекті «Про зміни і доповнення до Конституції України» є однозначна пропозиція: «Президент очолює Кабінет Міністрів України». Цим самим він жорстко прив’язує очільника держави до відповідальності за стан справ у країні. Викликає здивування його публічна пасивність. Розум і тверду державницьку позицію треба демонструвати не тільки в комітеті ВР.

Сергій Тигіпко. Секретар комітету ЛКСМУ, заввідділом пропаганди і агітації Дніпропетровського обкому ЛКСМУ, у 1989-1991 р.р. – перший секретар обкому комсомолу, банкір, партнер мільярдерів Ігоря Коломойського та Генадія Боголюбова, позаштатний консультант Леоніда Кучми, віце-прем’єр в уряді Павла Лазаренка, та ж посада в уряді Валерія Пустовойтенка, міністр в уряді Ющенка, у 2002 р. народний депутат за списком « За Єдину Україну», у 2004 р. довірена особа В.Януковича, керівник його передвиборчого штабу, з 18.03.2008 р. радник Юлії Тимошенко. За версією журналу «Фокус» у 2008 р. статки С.Тигіпка оцінювалися в $ 900 млн. То як, нова еліта чи з молодих та ранніх?

Від запліднення до народження дитини проходить дев’ять місяців. Чи встигне суспільство до виборів породити нову еліту, якщо є суперечливою дата зачаття і сумнівним факт вагітності? Чи ми все ж таки приречені на десятий круг пекла?

08.06.2009,
Богдан Гринчук

Ми і вони. Несумісність

2009-07-06T22:05:00.002+03:00

Ми невпинно наближаємося до тієї радісної днини, коли на конституційних засадах можемо гонорово надувати щоки і десь-навіть зверхньо позиркувати на наше ясновельможне жлобство, елітарну шпану та всіляких інших політичних пройдисвітів. Вибори президента! А як ізраїльський бог Ягве розщедриться, то одночасно і парламентські. Ото один день позбиткуємося! За всі п’ять років збиткування над нами.

І оберемо щось-таке… Таке мудре, патріотичне, добропорядне, яке рветься до державних чепіг не задля одноосібної і безмежної влади, а з думкою, намірами, прагненнями, політичною волею розбудови Української держави. Кожен раз на чергових-позачергових виборах саме такою думкою ми багатіємо, чи не так? І щоразу пошиваємося в дурні. А все від того, що нас спокушують, а ми, чого там лукавити, не вельми відбрикуємося від спокус. Дух, видать, слабкуватий, зате плоть вимоглива і вперта.

Нам до сорому, треба визнати, що спокуси-то, загалом, примітивні, відомі і старі як світ. Що, мало чули обіцянок, які так ніколи і не здійснювалися, оскільки ніхто їх і не збирався виконувати? Ще не обридли крокодилячі сльози над народними бідоньками з уст вальяжного, усього-такого від кутюр злодюги-бандюгана? Що, так уже хочеться вірити папланині професійних брехунів про небувалі врожаї грушок з верби, які вони збиратимуть для народу в разі їх обрання президентом чи там депутатом? Не гидко бабратися в помиях, якими так щедро поливають один одного претенденти чи то на президентську кучму, чи на перепустку до парламентського раю? Зрештою, не соромно брати дрібні подачки і продавати разом зі своїм голосом і совість, і майбутнє своїх дітей-внуків?

Уже остогидли виправдовування на кшталт «неминучі і закономірні втрати перехідного періоду від тоталітарного совіцького періоду до демократії». Так у цьому нас переконують ті, хто спочатку нас обдерли як липку, а потім узаконили награбоване. І які ж такі здобутки ми, веломудрі та гонорові, маємо за цей вісімнадцятирічний перехідний період? Ослаблений нашийник, попущений налигач та можливість голосніше гавкати? Є чим пишатися.

Що треба громадянину, щоби почувати себе впевнено, безпечно і комфортно в державі? Стабільність влади, в основі якої є взаєморозуміння еліт, що працюють на державу. Рівність усіх без винятку перед законом і справедливі суди, ідолом яких є Його Величність Закон. Мінімальне втручання держави в бізнесові справи громадянина: якщо не можеш чи не хочеш допомогти, то хоч не заважай та не шкодь. Чиновницька рать, яка СЛУЖИТЬ народу, а не ПРИСЛУЖУЄТЬСЯ зверхникам та не ОБСЛУГОВУЄ криміналітет. І щоби на ці основи правової держави під страхом неминучого покарання не смів зазіхнути ніхто: ні всенародно обраний президент, ні мандатоносні народні слуги, ні партії (коли вони, зрештою, у нас з’являться).

Натомість уся наша бидлоеліта вважає справою «честі, доблесті й геройства» потоптатися, причому відверто, брутально, нахабно, по всіх цих основах. Політична гризня за владу настільки перейшла межі пристойності і здорового глузду, що стала загрозою національній безпеці. «Колядники» в суддівських мантіях безсоромно, цинічно гендлюють «іменем України», сховавшись за глухим парканом недоторканності та «дахуванням» високопосадових «паханів». (Не має сумніву, що «заслужений «колядник» України» І.Зварич дає викривальні зізнання і називає дуже гучні прізвища. Як не має сумніву, що ці свідчення лягають на стіл головного покровителя всіх «колядників», котрі за «дахування» платять йому данину. І вже він вирішує, що сказав суддя-хабарник і що повинно залишитися в кримінальній справі. Тотальна корупція, знаєте). Рівніших серед рівних перед законом уже стільки, що і свині не їдять: окрім конституційно узаконених недосяжних для закону кожен тугий гаманець може купити собі індульгенцію-відпущення від найтяжчих гріхів. Мордування малого і середнього підприємництва владою вже доходить до стадії його знищення. Чиновницька братія, розбещена безкарністю заради збагачення і прислужує і обслуговує, тільки не служить народу. І в цьому смердючому болоті свавілля, уседозволеності, безкарності, цинічного нехтування законом, демонстративної аморальності з-посеред поганого, гіршого і геть нікудишнього ми маємо обрати одного достойного. Даруйте, у лайні знайти діамант. Результати наших попередніх спроб, скажімо, не вражають. Та ми невиправні оптимісти. На межі дебилізму.

Ми і вони, замість «наша влада». Так було, є і так буде принаймні на найближчі п’ять років. Які ми? Розчаровані, роздратовані, зневірені, озлоблені, апатичні, байдужі, але… Най ця бидлоеліта розміняла ідеали Майдану, НАШІ ідеали НАШОГО Майдану, на доляри, євро, фунти чи Юдині срібники. Най помаранчеві ікони насправді виявилися дешевими лубками в демократичних окладах. Майдан залишився в нас і на них ми дивимося через призму Майдану. Вони про це знають. Ще по-справжньому не бояться, але вже змушені рахуватися з електоратом, котрий знає, що може звернути їм шию. Або назло проголосує за щось таке несподіване, від чого або країну затрусить мов у лихоманці, або появиться шизофренік і почне шикувати країну по стойці «Струнко!»

Ми знаємо, що політика по-українськи – це вміння збрехати, обманути, «кинути», зрадити, продатися, купити, знищити заради шкурних інтересів: влади або грошей, чи одного й другого разом. Ми знаємо, що нинішні українські політики – це пройдисвіти, покидьки, шахраї, злодії, розпусники – піна, яка піднялася до владних пагорбів. І все ж ми не втрачаємо надію. Ми – в очікуванні нової сили, нової еліти, якій ми повіримо і яка нас не зрадить.

Якщо є попит, пропозиції не забаряться. Де ще ті вибори, а претенденти в національні керманичі вже спішать «засвітитися»: миготять на телеекранах, швендяються по Україні, одне слово, сліпицею лізуть в очі. Поки що не вилазять з наїждженої колії: гуторять про «усе не так». Ніби ми на собі не відчуваємо цей загальноукраїнський бардак. Маємо надію, що «нова сила» - Яценюк, Гриценко, Тигіпко, Тягнибок і кого там ще опанує гетьманська сверблячка зберуться з духом і людською мовою розтолкують нам, простакам, ЯК саме треба та як цього «як треба» досягти. Звісно, треба було б розпочати із закону про люстрацію, який би загнав у резервацію всіх нинішніх керівних аборигенів та злодіїв у законі. Та хто ж за цей богоугодний закон проголосує, коли під його дію підпали б три чверті чинного парламенту? Зачароване коло, одначе.

І все ж попри все моє бурчання нам є чим гоноритися: ніхто не вміє так, як не вміємо ми! Приміром, якщо в нормальних державах вибори – це звичайнісінький процес, який може привести хіба що до зміни особистостей усередині стабільної системи, ні в найменшій мірі не загрожуючи самій системі, ні, тим більше, не посягаючи на демократичні цінності, то в нас що не вибори, то ризик або розшматувати державу, або взагалі її знищити, перетворивши в Малоросійську губернію. Відпочивайте, вороженьки, українська бидлоеліта своєю тупістю, захланністю, неспроможністю домовлятися зробить за вас чорну справу – нашкодять Україні так, що вам залишиться тільки нагнутися і підібрати уламки того, що називалося суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Та хто їм це дозволить? Досвід-то вже є. Спроба владно-кримінальної бидлоеліти зазіхнути лишень на нашу свободу вибору породила Майдан. Посягання на нашу Свободу викличе таку бурю, у порівнянні з якою Майдан видаватиметься невинною дитячою забавкою в козаки-розбійники. Ми до цього вже готові.

06.06.2009,
Богдан Гринчук

Конституційна диктатура «від Ющенка». Замаскована

2009-07-04T07:13:00.002+03:00

За куценьку історію незалежної України так уже склалося, що замалим не кожні президентські та парламентські вибори, образно кажучи, вагітні як не змінами та доповненнями до чинної на той час конституції, то її новою редакцією. Ніби й не в понеділок у 1996 р. народні обранці, з великими потугами, щоправда, але розродилися першою Конституцією незалежної держави, а от не везло їй – і край. Видать, наврочено. Ким? Національно свідомий українець навіть спросоння відрапортує: москалями, комуняками, жидами. Моє ж серце підказує: родимими яничарами, браття. Зрештою, усе однаково – що Яким, що Яків. Яким би не був ідеальним Основний Закон, він не коштуватиме і виїденого яйця, заки його не виконуватимуть, а з цим у нас традиційно великі проблеми.

Останнім часом В.Ю. і його клеврети настирливо рекламують, т.б.м., президентський проект закону «Про внесення змін до Конституції України». Чому «так би мовити»? Та тому, що ніякі це не зміни, а повністю нова редакція конституції. Конституції президентсько-парламентської республіки з явним акцентом на першій.

Основним аргументом замалим не ідеальності президентського варіанту КУ наводиться висновок Венеціанської комісії щодо його демократичності та відповідності європейським правовим нормам. Мовляв, висновок загалом позитивний, хоча деякі зауваження таки були. Порадіємо за новоявленого великого знавця конституційного права, хоча серед громадськості укорінилося тверде переконання: з цим-самим правом наш президент, делікатно кажучи, далеко не на «ти». Також хотілося б знати, що ж це за зауваження, які так уперто замовчують і В.Ю., і його ревні прихильники?

Подиву гідна самовпевненість В.Ю.: конституція-то писана «під Ющенка». Саме в такій державі і так він хотів би правити: ні за що не відповідаючий самовладець, убезпечений державною силовою потугою під час правління і гарантованою сенаторською недоторканністю опісля. Виходить, піде-таки на вибори В.Ю. та ще й з твердим переконанням у вікторії. Як на мене, результатом його перемоги буде переставляння меблів у всеукраїнському бардаку, щоби ще комфортніше почувалися повії і їх клієнти.

Але до теми. Приміром, я все більше украплююся в єретичній думці: а чи істинно українська душа в народного президента? Звісно, трипільські черепки, рушники, вишиванки, бджоли – це може навіть викликати розчулення. Але це декор. І відзначення на державному рівні національних поразок і трагедій також можна віднести до заслуг В.Ю. як його вклад у відновлення історичної пам’яті. Гірше із сьогоденням.

Гадаю, ніхто не заперечуватиме, що в основі повзучої русифікації в страх як незалежній Україні лежить недоношена ст.10 чинної КУ. Це ж якими рабами, підніжками, гряззю Москви треба бути, щоби в Основному Законі суверенної України держава розвиток і функціонування української, державної мови тільки забезпечує, а розвиток, використання і захист іноземної, російської ГАРАНТУЄ. Текст цієї конституційно-національної соромоти повністю перенесено в конституцію «від Ющенка». Що це, як не меншовартісність, малоросійство та національне самоприниження? Одне слово, крутить наш лідер нації і задком і передком перед паном москальком.

Уся наша ясновельможна шпана, і владна, і опозиційна, не перестає горлати, галасувати, репетувати, верещати про зняття депутатської недоторканності. Та так переконливо, з таким щирим запалом, що простий люд завмер в очікуванні: уже взавтра, принаймні на цій сесії, відразу ж після дощику в четвер, як тільки рак свисне це конституційне безглуздя буде ліквідоване. І така дурилка для простаків продовжується роками. А як щиро, з обуренням про це правове неподобство неодноразово говорив гарант усіх наших прав і свобод. Не вір вухам своїм, а вір написаному. А написано, що в тій правовій державі, у якій хотів би жити В.Ю. народним депутатам та сенаторам і далі буде ліцензія на безкарність і вседозволеність, аж до відстрілу бидла, себто отих хрещених та простих. Виключивши із чинної ст.80 найбільш одіозне узагальнююче положення («Народним депутатам гарантується депутатська недоторканність»), усе інше слово в слово перенесено в президентський законопроект. Ось така вона рівність перед законом по-президентськи.

Щодо докорінної зміни структури законодавчої влади, яку так настирливо пропагує В.Ю., уже стільки говорено-писано, що згадаю про це скоромовкою. Замість Верховної Ради мають бути двопалатні Національні Збори. Нижня – Палата депутатів. Така-собі робоча конячка, яка має тягнути державного воза і відповідати за все. (Щодо відповідальності, то я явно перегнув палицю. Відповідальність-то колективна, себто повна персональна безвідповідальність). Верхня палата – Сенат. Таке-собі позапартійне Політбюро з контролюючими та розпорядними функціями. До речі, якщо дострокове припинення повноважень Палати депутатів передбачено, то в президентському варіанті недоторканими є не тільки сенатори (з латини senatus – старець, старий), а й Сенат загалом – ніхто й ніщо не може припинити його повноважень. З якого-такого дива така пільга Сенату?

А президент-то в нас хоч і не так, щоби дуже народний, зате хитрющий. За формулою: мудрість – це розум для всіх, хитрість – це розум для себе. Образа най-най посадової особи в Україні, чується закид? Якщо в державі правда, сказана про президента, найнятого народом, в тому числі і мною, тимчасово на роботу, сприймається як зневага, то якась неправильна ця держава. Велено тільки хвалити? А я що, я як усі. Буду славити.

І не сперечайтеся зі мною: наш чоловік президент, українського, ех, де моє не пропадало, повстанського гарту. Далеко куцому до зайця, пхикаєте? Мовляв і нерішучий, і слабовольний, і балабон, і безвідповідальний, і взагалі сибарит. Це ви так накопирстилися на хорошого хлопця, а я з ним дітей не хрестив, так що, даруйте, вірю тому, що можу помацати принаймні очима. А ліплю я п’ятивідсотково обожнюваного народного президента до лицарів духу і чину-славних воїнів УПА за однією спільною в них рисою: завбачливість. Повстанці заздалегідь підготовляли криївки, щоби було де перепочити та набратися сил для нових акцій проти окупантів, коричневих і червоних, та всіляких запроданців-яничарів. І В.Ю. також підготовив сховок. Для екс-президентів. У Сенаті. Щоби за сенаторською недоторканністю надійно сховатися від закону. Така вже, знаєте, делікатна натура в наших керманичів: терпіти не можуть відповідальності. А відповідати є за що. До речі, криївка для екс-президентів мала б бути довічною. Усівся такий «екс» в сенаторське сідало – і все, ніхто, ні за яких обставин, ніколи його звідти не виколупає. Так і наживатиме геморой автоматично, навіть не встаючи з насидженого крісла, переходячи із скликання до скликання.

Про яке президентське гарування мріє чинний президент? Обов’язків на себе звалив – і на воловій шкурі не списати: призначає, звільняє, розпускає, ухвалює, утворює, надає, присвоює, нагороджує, підписує, скасовує, ну і, свята справа, здійснює керівництво. Це ж яке здоров’я треба мати, щоби перти такого важелезного державного плуга?! А ще ж кортить пошвендяти по світу. І -надцять президентських резиденцій відвідати. І з «любими друзями» та кумами погомоніти за чаркою міцного чаю. А батьківські та подружні обов’язки що, чужий дядько виконуватиме? А ви заздрите кучерявому президентському життю. То ж великомученики! І що вони з цього мають? А, видать, таки мають, раз охочих погарувати до біса і ще щіпка.

У президентському законопроекті є одна пікантна цікавинка: президент начисто ігнорує Палату депутатів. Оце після виборів подав запропоновану більшістю кандидатуру Прем’єр-міністра – і горіть ви синім полум’ям. Надалі контакт з нардепами обмежується накладанням вето на прийняті ними закони, та й то тільки після того, як ці закони пройдуть сенатське чистилище. Ну і формальна консультація з прем’єром у випадку розпуску Палати депутатів. Більше того, якщо із запитом до прем’єра може звернутися тільки група нардепів (не менше тридцяти), то запитів до президента взагалі не передбачено. Це що, не царське діло чи не дай, Боже, з хама пана?

Загалом же, судячи з поданого законопроекту, В.Ю. мріє «підім’яти» під себе зовнішньополітичне відомство, армію, судову систему, Генеральну прокуратуру, Службу безпеки, Національне бюро розслідувань, Службу зовнішньої розвідки та інші державні органи, що здійснюють досудове слідство, по половині Ради Національного банку та Ради з питань телебачення і радіомовлення. Що ще треба для добротної демократичної диктатури?

Щодо судової системи «від Ющенка», то:

а) суддям гарантується недоторканність;
б) суддя призначається безстроково;
в) президент утворює суди та визначає судові округи;
г) президент та Сенат призначають 8 з 16 членів Вищої ради юстиції;
д) Вища рада юстиції вносить подання про призначення на посади та звільнення з посад суддів.

Питань немає і бути не може: слава найнезалежнішому в світі українському суду!

Що там ще лишилося не приватизоване президентом? Конституційний Суд? Ураховано! «Суддя Конституційного Суду призначається на посаду за поданням Президента України рішенням Сенату… строком на дев’ять років…» А у президента із Сенатом дружба і любов! І знову ж без питань.

І насамкінець підстраховка «від Ющенка», яка максимально ускладнює, фактично майже унеможливлює внесення змін до «президентської» конституції. Для цього треба схвалення:

а) двома третинами Палати депутатів;
б) двома третинами Сенату;
в) рішення президента про проведення референдуму;
г) референдум, який може бути проведений не раніше, ніж через 90 днів і не пізніше, ніж через рік після схвалення законопроекту Сенатом. Одне слово, заки баба спече книші, у діда не стане душі.

Що це я все про страшне та сумне? Ану вдаримо лихом об землю і пошкіримося. «Перехідні положення» п.2: «ВРУ, обрана у 2007 р., з дня набуття чинності цією Конституцією здійснює повноваження Палати депутатів та Сенату». (Безграмотність не моя!) То як же звертатимемося до цих достойників? Пане нардепо-сенаторе? Навпаки? Чи фамільярно «сенадеп»?

А загалом, шановне панство хотіло б жити під такою Конституцією «від Ющенка»?

03.07.2009,
Богдан Гринчук

Друзки побитого горщика. «Ширкового».

2009-06-08T20:10:00.002+03:00

Любов була без радості, то ж і розбіглися без жалю. Еге ж, це про дивний шлюб, який нібито намагалися укласти між собою Вітя і Юля, ставши на «ширковий» рушничок. Із самого початку цього підкилимового копошіння «на двох» знаючі люди тільки підсміювалися і з нетерпінням очікували, коли Янек «лоханеться» і добровільно попадеться в наманікюрені кігтики тендітної панянки. Ні, аналогія з ломовиком і тремтливою ланню в нашому випадку просто недоречна. Щодо ломовика, то можна було б і погодитися, але назвати Ю.Т. беззахисною ланню – це вже образа. Вона в нас із породи котячих, до того ж хижих. Протестую проти визначення «одомашнена». Швидше оцивілізована: при потребі може помуркотіти, дозволити себе взяти на коліна, навіть погладити, звісно ж, за шерстю, але ходить сама по собі, падає на чотири лапи, за добичу в кігтях б’ється затято і безжалісно… Одне слово, нормальний хижак, для якого навколишня територія є всього-лиш мисливським угіддям, а рідна домівка – місцем, де можна перепочити в проміжок між полюваннями.

То як же такому, скажімо, не так, щоби дуже змисленному Януковичу в останню хвилину вдалося вивернутися з Юліних кігтиків? Не інакше як повезло. Чи в почті знайшовся хтось розумний, хто нагадав народну мудрість: піп людей хова, сховають і попа. Мовляв, це тобі не Ющенко, якого можна було «кидати» знехотя і однією лівою. Цю закосичену пантеру тільки безборонно пусти в «регіональні» угіддя…

Якщо всерйоз, то якийсь більш-менш тривалий союз між двома тотожними грабіжницькими кланами дійсно неприродний. Фізика, панове: однойменні заряди відштовхуються. (Цікаво, яку чергову політичну забавку підкинуть ляльководи, щоби народ за видовищами забув про хліб?) До того ж, Болівар двох не винесе. В умовах світової фінансово-економічної кризи затісно їм стало в Україні. Звісно ж, звична зажерливість жлобів-скоробагатьок.

А що вожді? У принципі, вони могли б полюбовно домовитися заради якоїсь благородної цілі? Кажете, не смішно. Так і я ж не всерйоз. Ціль у них, відомо, одна: влада. Уся! Такі вже вони в нас владоголіки. Безнадійно невиліковні. І наша перманентна політична криза останніх п’яти років – це ніщо інше як безжалісна, жорстока, підступна боротьба всіх проти всіх за владу. Точніше, за панування над українським народом. А якщо зовсім відверто, то за окупацію України.

Бридко було слухати заяви двох вождів, у яких вони кожен по-своєму пояснювали, чому вдрузки розбився «ширковий» горщик. До Януковича, виявляється, зрештою дійшло, що всенароднодепутатське обрання президента в парламенті, продовження терміну повноважень нінишньої ВР, перекроювання «на двох» виборчого законодавства та інші подібні неподобства – це зазіхання на права і свободи народу та демократію загалом. Та хто б вам дозволив це зробити, узурпатори ви недоношені? Таку куценьку історичну пам’ять маєте? Так ми нагадали б!

У свою чергу Юля ну дуже душевно поквилила про життєву необхідність «ширки» (для втілення ідеалів Майдану, звісно), принагідно «здавши» ура-патріотів із БЮТ і НУ-НС, котрі «переступили через себе» і кинулися в обійми бандюковичам. Гадаю, спеціально «під «ширку» вона їх не ламала, оскільки у мене усталилося враження, що в них уже давно гутаперчеві хребти і вони слухняно коливаються разом з лінією партії.

Не була б то жінка, якби з перших же слів (після настільки ж щирого, наскільки і відчіпного святкового вітання) та не поскаржилася на всю околицю на зрадливого Янека. Мовляв, це він, мерзотник, лайдак, шлягурник, перший мене покинув, а я ж хотіла бути йому вірною на все життя. Принаймні до 2024 р. Якщо він до того часу, зрозуміло, дожив би. І вже зовсім по-жіночому мстиво виглядало розкриття «передшлюбної» таємниці Януковича. Виявляється, він настоював на збільшенні вікового цензу для кандидатів у президенти з 35 до 50 років. Ну чи не поганець? Пропонувати таке зверхамбітній жінці, якій 27 листопада ц.р. виповнюється лишень 49. Явна «підстава»!

І це ще не все. Було ще й цинічніше зухвальство. Виявляється, цей нахаба із єнакієвської шпани обрання президента в парламенті обумовлював ще й двома умовами:

збереженням за фактично призначеним декількома сотнями омандачених гавриків президентом усіх повноважень чинного всенародно обраного президента;
вищезгадане збільшення вікового цензу до 50 р.. Т.б.м., залізобетонні гарантії свого президентства та убезпечення себе від Юліного «кидка» (це ж яким ідіотом треба бути, щоби понадіятися ніби Юля буде грати в чужу гру на правах «шістки»?)

Ясно, у такій ситуації ображеній у своїх найкращих почуттях Юлі не залишалося нічого іншого як оголосити про свій похід у президенти та свою ж неминучу перемогу на них. За кадром явно чулося: ну постривай, гадино потайна, будеш ти ще в мене в ногах валятися!

Що буде далі? Фірташ-президент! Над ким сміємося, панове? Судячи з демаршу Януковича, у Партії регіонів перемогли «яструби» і його перемога на президентських виборах означає прихід до державного керма клану Фірташа. Ото вже буде вселенський регіт, коли в Україні третьою державною мовою стане іврит? Ні, поголовне обрізання нам не загрожує, оскільки до своєї національної віри жиди відносяться ревниво і в неї гоїв не навертають. Хіба що задля злостивості ВРУ перейменують у Верховний Кнесет України.

Що нам робити? У першу чергу запасатися миючими і дезінфікуючими засобами: від туалетного мила до хлорки. Ні, подорожчання не буде, зате насувається повінь з нечистот, яка офіційно йменується «виборча кампанія з обрання Президента України». Це буде щось таке брудне і огидне, у порівнянні з чим виборча вакханалія 2004 р. виглядатиме невинними пустощами вихованців молодшої групи дитсадка. Зверніть увагу, які лайнометальні машини вже заявили про свою участь у президентських перегонах. Як і всі попередні, і ця кампанія буде побудована не на змаганні програм, ідеологій, команд, а все на тому ж осточортілому популізмі в стилі «я – цяця, а він – кака». Чим зарадити? Ретельно вивчати матеріальну частину. Дружня порада, панове.

08.06.09,
Богдан Гринчук

«Спасенна» маячня

2009-05-25T15:30:00.002+03:00

Накінець-то і на нашому тижню свято! Не вірите. І даремно. Я так розумію, що такий конфуз стався з шановним панством від незнання свого щастя. Так знай, народе, що ти вже порятований, оскільки твоїм порятунком зайнялася «Народная армия спасения Украины». (Назву пишу на «общепонятном», позаяк на сайті цієї «армії» використовується не «мова», а «язык»).

Що воно за чудасія – ці новоявлені «спасатєлі», зацікавилися? Зараз узнаєте і у вас також цярки по шкірі підуть. Образно кажучи, явилося страхіття: така собі гримуча суміш із «дрожіте тирани…» та «весь мир насилья мы разрушим…» Отож, ні тиранів, ні насильства не буде! Ну хіба не щастя? Мало, гудете? Ото вже вередуни. Хочете знати, а що ж натомість буде? Власне, і я не проти знати. Перед тим, як записатися добровольцем в «армію спасєнія».

Почнемо з народної мудрості: що написано пером, того не виволочеш волом. Себто до документів. Цю демагогічно-істеричну паплянину і документами назвати язик не повертається. Уявіть собі гойно проплаченого горластого смаркача на пеньку серед лісу. Звивається він у конвульсіях, рве на грудях сорочку і несамовито верещить, зойкає, голосить, проклинає. Ну чисто тобі біснуватий у нападі люті. Годі шукати якоїсь логіки в цьому вереску, але спробувати можна: купити не куплю, а поторгуватися можна.

Ціль-мінімум «спасатєлів»: «Повне очищення України від нинішньої злочинної влади!» У принципі можна було б і погодитися, хоча здоровий глузд підказує, що розумніше спочатку відділити мухи від котлет. Для цього, мовляв, і формується «армія спасєнія» із планованою кількістю десь так 20-25 мільйонів «спасатєлєй». А чого там дріб’язковитися? Лепечи, що хоч, аби губа не гуляла.

А вже восени «армія» узакониться, звісно ж, у органах злочинної влади (такі-от законослухняні ці «армійці») і в день виборів (зрозуміло, дочасних) виконає своє завдання: «… низложить правительство во всех городах, селах, поселках Украины». Оце вжарили, аж небові жарко!

«До того» «спасатєлі» будуть організовувати: «…соціальний бойкот, масові страйки, гнівні демонстрації, загальні страйки, протестні мітинги!» А далі уже не обійтися без розлогої цитати, оскільки подібний ідіотизм я зустрічаю вперше: «Пусть Народная Армия Спасения на местах возьмет в свои руки как можно больше локальных забот и работ… Не спешите изгонять бесов (так «спасатєлі» йменують владу – Б.Г.), займитесь деланием и укреплением своего города, поселка, села. Поправьте дороги, приберите к Пасхе, разбирайтесь с жилищно-коммунальным хозяйством, проведите инвентаризацию инфраструктуры». По-простому, «народна армія» одночасно має бути і «трудовою». Та від заздрості мощі Троцького перевернуться в могилі! Навіть він з його ідеєю перетворити Росію в трудовий концтабір не додумався до того, щоби роботи оплачувалися з кишені трудармійців.

І насамкінець. Ціль-максимум полководців «Народной Армии Спасения»: «Народная Армия Спасения, низложившая правительство и распустившая раду, объявит в стране чрезвычайное положение и возьмет ответственность за судьбу Украины на себя». Переворот «чорних полковників» у банановій республіці Україна успішно завершиться. «История Украины начнет новую главу» - так завершується «Первый манифест Народной Армии Спасения».

Логічне питання: на кий ляд рекламувати подібну маячню? А для застереження. Усі остобісіли і хочеться нової еліти? Ось вам також претенденти-новоелітники. Думайте врешті-решт, веломудрі українці.

25.05.09,
Богдан Гринчук

Новоелітні пузирі

2009-05-25T15:27:00.001+03:00

Дожилися! Уже стало поганим тоном навіть згадувати про загально-національне збриднення до всієї владно-політичної шпани. Несправедливо, панове. Ні, не згадка, а оце збриднення. Десь-навіть і вульгарно. Хіба ж можна отак, як макогоном по пещено-пихатих писках: осточортіла вся бидлоеліта! Кров від крові, плоть від плоті нашої, родима, одначе. Замість огулом шпетити мали б у дзеркало глянути, засоромитися і зрозуміти: яке коріння, таке й насіння. І слухати про таке не хочете? Так і я люблю правду як пес мило, і мені вона очі коле.

Елітарна зграя, що по наших простакуватих, частіше дурних, головах видерлася на владну верхотуру, полюбляє оперувати мегакатегоріями. Їм подавай не менше, ніж увесь народ. Якесь набундючене жабеня із задрипайлівської купини учепиться в трибуну, галайздрує: «Від імні народу…». Бандюган, на якому ніде проби ставити, вальяжно розвалиться в кріслі і з телеекрану недорікувато розповідає, як особисто він і його політична сила безкорисливо, і в день, і вночі гарує на весь народ. Високопоставлений балабон, який ні однієї справи не довів до кінця, менторським тоном повчає народ як йому треба жити і що робити, щоби стати таким, яким він уявляється вельможному лепетуну. Приручений сторожовий пес демократії розтолковує нетямущому народу, кого йому треба безмежно любити, а кого люто ненавидіти. І що? Ковтаємо. Навіть не пережовуючи.

Інформація з-поза меж здорового глузду: майже половина громадян України за відсторонення від влади всіх політичних сил, представлених у парламенті, заразом майже дві третини готові брати участь у наступних виборах і трохи більше половини з них голосуватимуть за ті самі ніби до чортиків остогидлі парламентські партії. Маразм! Чи все ж таки закономірність, обумовлена нашою ментальністю?

У моїй підозріливій голові зародилася нехороша думка: ох, не благородним обуренням від несправедливості викликане наше збриднення елітарною шпаною і не шляхетні побудження спричинили нашу глибоку недовіру до цього ясновельможного паскудства, а звичайнісінькі жлобство та заздрість. Мовляв, чому він, а не я? Чому він перший ухитрився накрасти мільйони, а я спромігся хапанути якісь тисячі? Чому він має можливість брати хабарі, а мені ніхто не пропонує? Чому він може безкарно безчинствувати, а мені за дрібне хуліганство «менти» можуть печінку відбити, а то й ні за що запроторити до буцегарні? Одне слово, чому я не на його місці?

При такому розкладі, яка буде нова еліта? Також плоть від плоті нашої! А вже ж є бевзі, які носяться з віртуально-«фронтовим» пузирем на ймення Яценюк як дурень зі ступою. Нова еліта, бач. Політичний фантом без команди, без програми, без чітко вираженої позиції ні з якої животрепетної для країни проблеми, з дутим рейтингом. Не сумнівайтеся, невдовзі Пінчук, Фірташ, Гайдук, Тарута скинуться і куплять послуги пари-трійки соціологічних служб, щоби ті «намалювали» їх протеже друге місце після Януковича серед кандидатів у президенти.

З наближенням президентської кампанії як гриби після літнього дощу полізе хваткий молодняк. Отой, що руками дивиться, а очима лапа. Нова еліта, значить. Тут мимоволі задумаєшся: а що краще, ситі мухи на виразці чи голодні? Усіх же все рівно не переб’єш. Хіба що, коли будуть обрізи з глушником і оптичним прицілом. У кожного, кому надокучило бути рабом.

25.05.09,
Богдан Гринчук

Déjà Vu («уже пережите»)

2009-05-03T12:52:00.002+03:00

«… і знялися громи та блискавки, і густа хмара над горою та сильний голос сурми… І зійшов Господь на гору Сінай, на верхів’я гори. І покликав Господь Мойсея на верхів’я гори. І вийшов Мойсей. І промовив Господь до Мойсея: «Зійди, остережи народ…» (Вихід, 19.16.20-21). У вечірні години Світлої середи зійшов до народу з остереженнями, повчаннями і десь-навіть пророцтвами Президент України Віктор Ющенко. Без шумових і піротехнічних ефектів (видать, месії по чину не належить), зате під штандартом і з відповідно підготовленою, отже сумирною, журналістською аудиторією. Зрозуміло, босякувата Інтернет-братія права голосу була позбавлена начисто: провокатори, одначе.

Сказати, що на час прес-конференції В.Ю. все життя в Україні завмерло, оскільки абсолютна більшість статевозрілої громадськості прикипіла до телеекранів, було б великим гріхом. Якщо відверто, то всі, хто більш-менш регулярно цікавиться подіями на владному Олімпі, можуть навіть спросоння пробубоніти головні політичні «фішки» В.Ю., т.б.м., животрепетні виклики:

а) коаліції кат ма;
б) Юлька – узурпаторша, себто нелегітимний прем’єр-міністр;
в) пропорційна виборча система із закритими партійними списками – каверзи нечистої сили, звісно ж, не без участі закосиченої відьми;
г) відкриті списки – панацея від політичної корупції у ВР;
д) дочасні парламентські вибори як передумова всенародного благоденствія та убезпечення тандему Ющенко-Балога з президентським курятником від торкання Законом.

І все це на фоні нової редакції Конституції України, хто б сумнівався, «під Ющенка». З подібного приводу народ приткнув, як вужа вилами: що кому рупить, той про те й лупить.

Отже, на цей раз явлення народу обійшлося без одкровень, себто раптового осягнення істини, доступного лиш обранцям у момент містичного осявання, звісно ж, під диктовку Бога. Не вважати ж божественним осяванням байки про єдину в Україні ідейну партію, яка як Атлант у гордій самотині тримає на своїх інтелігентних плечах демократичні прибамбаси, євроатлантичний курс та принципову, навіть нещадну боротьбу із породженням пекла в спокусливо-облесливій подобі? Якби В.Ю. не назвав цю ідеальну партію по імені – «Наша Україна», спантеличена громадськість довго ломала б голову над назвою цієї фантастичної організації. Зрештою, було б дивно, якби вождь та не рекламував свою партію: кожна лисиця свій хвостик хвалить. Маячня, звісно, але особисто для мене, як для безнадійного канонічного рухівця, усі ці вихвалки звучать образливо. Виходить, Народний рух України – безідейна партія? А бодай тебе курка вбрикнула!

Одначе якщо було явлення-повчання зі сторони правителя-гаранта, котрий ні за що не відповідає і нічого не гарантує, відповідно від нас вимагається усвідомлення свого несказанного щастя від одного лицезріння САМОГО та благоговійного трепету від вислуховування його незбагненного мудрування. Одне слово, профільтруємо президентську балаканину через густе ситечко здорового глузду, скептицизму та сумніву в його правдомовності і послідовності. І оцінимо сухий залишок.

Фішка перша. Злорадна. «Коаліції кат ма!» Арифметично вона могла б відбутися, ще й із запасом міцності: БЮТ – 156 + НУНС – 72 + БЛ – 20 = 248 бойових багнетів (олов’яних солдатиків, «кнопкодавів» - це вже кому на який смак). Чия беззаперечна заслуга, що демократична коаліція кількісно не відбулася і нараховує фактично лишень 213 «більшовиків»? В.Ю. проявляє лукаву скромність, а подекуди і нахабство: «… я не сприймаю ніяких звинувачень від кого б то не було…» Можна вірити, оскільки В.Ю. переконаний, що тільки він має виняткове, позаяк божественне, право на звинувачення. Усі, хто знайомий з українською, даруйте на слові, політикою хоча б у межах телевізійних «Новин», знають, що саме президент дав «відмашку» В”ячеславу Кириленко та Віктору Балозі: «Валити» коаліцію!» І з фракції НУНС гнійником виперло «Єдиний центр» ім..Балоги та поламану через президентське коліно групу «За Україну». З горем-бідою, законно і не зовсім, з медяником і з-під батога, але коаліція формально існує. Як більмо в оці В.Ю. Тепер-от з подачі президента легітимністю-нелегітимністю Юліного парламентського недоношеного дітища займається Конституційний Суд. Визнає нелегітимною – і В.Ю., пара-трійка олігархів, Балогіна цимбора і «яструби» з Партії регіонів дико радітимуть. А що доброго від цього матиме народ, цікавитеся? Додаткове видовище і зменшену пайку хліба, себто дочасні парламентські вибори і викинуті псу під хвіст півмільярда гривень з державної казни.

Фішка друга. Зловорожа. «Юлька узурпаторша!» Ця зрадниця, державний злочинець, кремлівська хвойда, клята популістка, злодійка… (далі йде суцільна нецензурщина) настільки знахабніла, що своєю енергійністю, працьовитістю, цілеспрямованістю, рішучістю просто-таки змушує В.Ю. відчувати комплекс власної неповноцінності. Тому то й титанічні зусилля президента, докладені ним спочатку до недопущення створення коаліції, а потім на її знищення, як і підключення до цього Конституційного Суду переслідують одну ціль – відставку Ю.Т. з посади прем’єр-міністра. Перефразуючи відомий вислів, можна сказати: «Нехай загине Україна аби Юлька не керувала урядом!»

Фішка третя. Лицемірна. «Пропорційна виборча система із закритими списками – б’яка!» А ніхто й не сумнівається. Тільки ніхто інший як В.Ю. на «тайній вечері» в грудні 2004 р. поставив свій підпис поруч із підписами Кучми, Квасневського, Адамкуса та Януковича під конформісткою угодою, яка включала і прийняття змін до конституції, що передбачали саме таку вигідну для бізнес-клубів за інтересами (у просторіччі – українські партії) систему. І «Наша Україна» в повному складі руками-ногами голосувала за ці зміни. За що боролися, на те і напоролися.

Фішка четверта. Простацька. «Відкриті партійні виборчі списки – панацея від політичної корупції у ВР!» Потішно було слухати наївні просторікування В.Ю. на прес-конференції про те, що нібито завдяки такій новації тільки 1/6, а то й 1/8, з нинішнього складу парламенту зможе потрапити в наступний. Проблема для тих же 300 мільйонерів з нинішнього складу полягатиме у значному збільшенні видатків на виборчу кампанію. Якщо при системі із закритими списками вони купляли прохідні місця у списках, то при відкритих списках у них будуть подвійні видатки: спершу треба буде заплатити вождю за «вигідний» виборчий округ («вигідний» - це той, де партія або домінує, або принаймні не пасе задніх), а потім потратитися на купівлю або голосів виборців, або гамузом членів виборчих комісій, прихвативши і спостерігачів від партій-суперників. Не києм, то палицею, але ці дві третини «жирних котів» у ВР пролізуть. Як їх позбутися? Експропріація експропрійованого! Позбавте їх неправедних статків – і повернуться вони в грязь, звідки і сплили в «князі».

Фішка п’ята. Нав’язлива. «Дочасні парламентські вибори – оптимальний засіб для подолання політичної і економічної кризи!» Останній аргумент президента, його idea fix для вирішення особистих проблем: позбутися Юлі та прикрити свої ясновельможні сідниці депутатською недоторканністю від суворого, але справедливого Закону. Були вже дочасні парламентські вибори, після яких владний бардак ще більше розцвів і засмородив усю країну. Хто там повторно наступає на ті самі граблі?

Є у В.Ю. ще одна голуба мрія. Не така, звісно, животрепетна, як війна з Юлькою до останньої краплі нашої крові, але також важлива. Мріє наш президент об’єднати Україну. Щоби не було, значить, «східняків» і «західників», а був один національно-свідомий народ. Пробував Меморандумом про порозуміння з бандюковичами. Не вийшло. «Кинули». Вирішив зкувати ланцюгом Універсалу національної єдності з тими ж бандюковичами і соціалістами впридачу. Знову «кинули». А від об’єднавчої сверблячки просто спасу немає! Задумав президент об’єднати Україну «широкою» коаліцією (у просторіччі – «ширкою») демократів з бандюковичами, але з дрібненьким н’юансом: щоби «ширка» в нього була на побігеньках, а він ні за що не відповідав би. Це раз. Головний бандюкович стає прем’єром і взагалі вся банда «сідає» на державні фінансові потоки, натомість відмовляється від президентських амбіцій і працює на В.Ю. на підконтрольних «регіоналам» південно-східних теренах. Випадковий «лох» викликає співчуття. Яке почуття може викликати «лох» за покликанням? Злорадство? Досаду? Злість? Зневагу? Що завгодно, тільки не співчуття.

І що ж там у сухому залишку? Не при людях мовлячи, маємо те, що вибрали. Одне слово, сьорбайте, хлопці, юшку, а риба на споді.

01.05.2009,

Богдан Гринчук

Вибір непротивленців

2009-04-22T18:15:00.002+03:00

«Хама, самовдоволеного і розперезаного,
обтяженого рабським комплексом зневаги
до слабших і залежних, позбавленого
моральних обов’язків, - не дай, Боже, наділити
його силою, правами і владою пана».
Євген Сверстюк. «Собор у риштованні».
1970 р., Париж – Балтимор.

Не прислухався бог Ізраїльського народу Ягве до побожного бажання семирічного (1972-1979 р.р.) в’язня совісті Пермських таборів, а нині доктора філософії, мислителя Євгена Сверстюка: у Своїй незбагненній злостивій мудрості дав-таки Українському народу володарів-хамів. Нормально. А чого ви очікували від чужого бога Єгови чужому Йому народові? Манни небесної? «Не годиться взяти хліб у дітей, і кинути щенятам» (Матв.15.26). Ми ж, українці, гої (собаки). Оскільки народ ми не в тім’я битий, то на таку халепу і придумали розраду: на Бога складайся, розуму ж тримайся. Або продиктована здоровим глуздом практична порада: Бога взивай, а руки прикладай.

Справа в тім, що наше ясновельможне хамство не боїться ні Бога, ні чорта, а нас, народ, узагалі зневажає. І мають рацію, супостати: не налякаєш їх ні потойбічними муками пекельними, як і не спокусиш вічним блаженством під райськими кущами. Душа їх відгороджена двома стінами: від Бога – абсолютною відсутністю моральних гальмів, від людей – уседозволеністю і безкарністю.

Наша заслуга, гонорові українці. У грудні 2004 р., після того як бандюковичі вчинили виборчий шабаш і захотіли нахрапом узяти владу, 51 % громадян України КАТЕГОРИЧНО ВІДМОВИЛИСЯ протестувати проти цього виборчого фарсу. Така ж кількість відмовилася активно відстоювати свої права у лютому цього року, коли кризовий півень їх же добряче клюнув у тім’ячко. У квітні ц.р., коли криза привільно і комфортно освоїлася на українських теренах, таких непротивленців стало вже 52,4 %. Отаку ми маємо кількість баранів, готових покірно йти на бойню на забій. А наша довготерпеливість узагалі викликає злість і матюки. Судіть самі: у революційному грудні 2004 р. охочих входити в неофіційні збройні формування набралося аж 0,9 %! У квітні року біжучого вже 1,5 %. Так кого і чого має боятися можновладна бидлоеліта? Підкинуть нам чергову виборчу дурилку, самі між собою домовляться, хто і на який час поволодіє-покористується державним коритом, а ми під власне ремигання думкою багатітимемо в кухні за пляшкою з кумом.

Оптимісти нас заспокоюють: мовляв, вимруть покоління, які виросли в совіцькому рабстві, а от нащадки, котрі народилися вже в незалежній Україні, прийдуть до влади і вибудують державу цяця-ляля. Знову ж таки соціологія до оптимізму не надихає: більше 80 % молодих людей віком до 17 р. не збираються ставати владою, влада для них не є тим, де вони збираються будувати свою кар’єру і взагалі себе у владі не бачать. Зрозуміло, що юнаки і юнки владу не поважають, переконані, що влада може бути тільки нешанованою в суспільстві і тому не хочуть бруднитися у владній гноївці. Прикрість в іншому: така ж кількість школярів заявила, що вони збираються жити за законами, установленими цією нешанованою владою. І це молодь, котра за визначенням мала б бути радикальною, бунтівничою! Позаяк перше несовковське покоління категорично не бажає брати на себе тягар влади, а святе місце порожнім не буває і ласа до влади елітна шпана ніде не дінеться, то й маємо неабиякі шанси найближчі років з двадцять гибіти в бидлоелітному ярмі. Звісно, якщо за цей час не пенькне наше терпіння і ми не передушимо принаймні найагресивнішу, найсвавільнішу частину цього ясновельможного жлобства.

Тепер уже очевидно, що еволюційним шляхом (за методою «поки в баби поспіють книші, в діда не стане душі») цю драпіжно-дебільну СИСТЕМУ змінити неможливо. Та ще й з нашою ментальністю! Ви будете сміятися, але 39 % українців найкращим президентом вважають… Леоніда Кучму, 21 % - Леоніда Кравчука і 7 % - Віктора Ющенка. Краще не коментувати, особливо зважаючи на явно не парламентський характер моїх міркувань з приводу такого дебільного явища.

Як ви гадаєте, на майбутніх президентських виборах за кого голосуватимуть оті 39+21 відсотків статевозрілих телепнів? Та ж вони аж пищать, аж трусяться, просто-таки благають: обманіть нас, пошийте в дурні, наплетіть кошелів із смаженого дуба і наповніть вербовими грушами – і ми всьому повіримо, все проковтнемо! А як ще підкинете кульок гречки та пообіцяєте, що при президентові Лайнюку обжиратимемося червоною ікрою та блюватимемо ананасами, так ми з вискоком продемонструємо свій дур.

Власне, а з поміж кого обирати, якщо під час виборчої кампанії сліпицею в очі лізтимуть усе ті ж знайомі до омерзіння парсуни: «тому що «Хам», інтернаціональна кокетка, національно-свідомий балабон, потрібний Україні як чиряк на непублічному місці, канонічний яничар та з-півкопи всілякої шушвалі. Що нового, окрім давно відомого, від них можемо очікувати? «Вся власть «донцам»!»? «Юлька – отаманша (варіант – «залізний канцлер» у спідниці в обмін на обраного парламентом «весільного» президента)!»? Руки, які мріють мертвою хваткою вчепитися в тендітну шию соратниці по Майдану? Підлянки від тихого та богобоязливого кадрового чекіста? Москвинського ярма від червонопузого Мальчиша-Кибальчиша? Звісно ж, усі вони рватимуть сорочки «від кутюр» («українська мадонна» пожертвує і спіднім) в ім’я та на благо неньки-України. Їм же збрехати як дурному з гори збігти. За 18 років пора б уже й порозумнішати, але це не до нас п’ється.

Журливо зітхаєте, мовляв, нам би якусь нову ікону, перед якою ми могли б у поклонах рачкувати та пускати слину від сліпого захоплення. Немає проблем: якщо є попит, пропозиція не забариться. Прошу любити і жалувати: супер-пупер-вундеркінд Арсеній Яценюк! Від глитая Дмитра Фірташа. Проект такий, знаєте, зародився в семітському мозку цього олігарха: провести в президенти СВОГО чоловічка і тим самим убезпечити собі «дахування» на найвищому державному рівні. Що варті кількасот мільйонів долярів, коли в перспективі (в разі успіху, звісно) можна буде «відбити» мільярди. А як же нинішня дружба і любов з Віктором Ющенком, цікавитеся? Так поки що чинний же президент, себто чинний «дах». Зрештою, де ви бачили олігарха, котрий складав би яйця в один кошик.

Іч, які політично підковані: знаєте про існування Анатолія Гриценка. Толковий достойник. Мільярдів не накрав, значить за власні кошти проводити президентську виборчу кампанію не зможе. Чесний, значить ніякому глитаю не продасться. Та зверніть увагу, яку інформаційну блокаду навколо нього вже зараз влаштували власники телеканалів. Ні, його перспективи на президентство варто оцінювати другим-третім числом після нуля.

Яке там ще нове-старе щастячко явилося нам останнім часом? Крутий націоналюга, вождь ВО «Свобода» Олег Тягнибок. Після гучної тернопільської вікторії в нього появилася реальна можливість розпочати торги із сильними світу цього на Україні. Націоналісти не продаються, обурюєтеся? Так це ж націоналісти, воїни ідеї і чину. Днями побачив у новинах п.Тягнибока. Роздобрів п.Олег: пуцувата фізіономія, опасисте «вождівське» черевце, вальяжність, нотки зверхності… Подейкують, під його високодостойними сідницями звідкілясь матеріалізувалася крута іномарка. Одне слово, маємо таку собі націоналістичну інкарнацію В’ячеслава Кириленка. Та цур вам, пек вам, щоби я очорнював такого достойника? У нас же демократія, шляк би її трафив, із свободою вибору: хто любить попадю, хто попову дочку, а хтось свинячий хрящик.

Це щодо чергових президентських виборів. Для декого вони поки що на другому плані, оскільки їм пече вирішення більш нагальної проблеми – дочасних парламентських виборів. І тут дружити проти Юлі готові Ющенко з Януковичем. А чому це я заговорив про готовність, коли вони вже давно сковані спільною ненавистю до неї? А яке-таке благоденствіє спаде на Україну після третіх за три роки парламентських виборів? Окрім, звісно, вирішення животрепетної для Дмитра Фірташа со подільники проблеми – позбавлення Юлі поста прем’єр-міністра. Зрозуміло, Ющенко дико зрадіє від сатисфакції за той комплекс неповноцінності, який він постійно відчуває від прем’єрства Юлі. Він же настільки засліплений ненавистю до неї, що не здатен прорахувати згубні для нього наслідки такого кроку: Юля-мучениця – це стократ небезпечніше, ніж Юля – прем’єр-міністр. Друга, ще більш значима проблема, яку сподівається вирішити Ющенко дочасними парламентськими виборами: прикрити свій зад парасолькою депутатської недоторканності. До речі, він про це вже заявив: мовляв, у випадку одночасних дострокових президентських і парламентських виборів він братиме участь в обох. Закон не дозволяє? Для такого правового нігіліста як наш президент закон ніколи не був в авторитеті. Зрештою, ухопивши парасольку депутатської недоторканності можна і написати заяву про достроковий вихід у відставку з поста Президента України. Що там ці декілька місяців безтолкового і десь-навіть принизливого сидіння під президентським штандартом? Не наївся, то й не налижешся. Та й Балозі зі щурятником треба забезпечити недоторканність, а то як закон його торкнеться та розчавить цей всеукраїнський чиряк… Багатьох, а в першу чергу безгрішного месію, забризкає. Зрештою, складається враження, що на всі виклики, що обсіли його як блохи приблудного пса, у народного президента є тільки дві відповіді: дочасні парламентські вибори та зміни до Конституції України. Як для державного діяча такого штибу, скажімо, примітивно.

А у Янека який інтерес у дочасних парламентських виборах? Жаба чавить! Від того, що не він прем’єр. Йому, як пацану малограмотному, амбіційному і впертому, радники замалим не на трьох пальцях пояснюють, що стартувати в президентських перегонах з позиції опозиціонера, який ні за що не відповідає, вигідніше та й дешевше, але… Про таких влучно сказав поет: «А мужику як стукне в голову несосвітенний дур, не виб’єш і кілком його». До того ж віддати Фірташу 11 млрд. кубометрів газу можна тільки перебуваючи на посаді прем’єра. Як розмитнили за вказівкою Юлі, так і замитнять за відмашкою Янека. Ще й з процентами, т.б.м., за моральну шкоду. Глитаї, знаєте, дуже ображаються, коли в них відбирають награбоване.

А Україні разом з нами який зиск від цих собачих боїв, мишачого вовтузіння, воєн на взаємознищення? Дадуть Конституцію? Приведуть до влади нову еліту? Переможне «гур-р-ра» над економічною кризою? Стабільність? Повагу світової спільноти? Покращення нашого життя вже сьогодні ввечері? Відповідь безальтернативна: не дадуть ні фіга. Просто замість однієї погані наверх спливе така ж, а то ще й гірша нечисть. З допомогою довготерпеливих непротивленців.

22.04.2009,
Богдан Гринчук

Криївка для екс-президентів

2009-04-07T14:18:00.002+03:00

Ось і відзвучала-відлунала лебедина пісня третього Президента України Віктора Ющенка. Непереконливо, не вражаюче і скоромовкою виголосив своє urbi et orbi (місту і світу), себто щорічне послання до парламенту найвисокопосадовіший громадянин, котрий, і тепер це факт, який не потребує доведення, 23 січня 2005 р. вдягнувся не в свої штани.

Показовою була реакція, точніше, повна відсутність реакції сесійної зали. Як правило, народні обранці з приводу, частіше безпідставно, один перед одним спішать показати свій дур. А тут анічичирк: ні тобі обурення, ні оплесків, ні лайки, ні туфлів у голову, ні букетика хоча б штучних квітів. І найобразливіше для президента: йому не заважали! Власне, його мало хто і слухав. Зрештою, а кого мало б зацікавити мудрування особи, котра через лічені місяці стане просто пасічником. І то у випадку, якщо зірки сприятливо розташуються.

Послання, скажімо, не вражаюче: не те, що за душу не хватає, а навіть слух не потішило. Одне слово, відбув номер президент, зітхнув з полегшенням, що живим і неушкодженим відпустили, і пішов далі вершити долю держави: щось там відкривати, кудись букетики ложити і моралізувати, повчати, давати цінні вказівочки. А послання стандартне, звичне таке звернення: від бадьорого рапорту про визначні успіхи в тих сферах, до яких він має відношення… Ні, не за які він несе відповідальність, позаяк В.Ю. принципово ні за що відповідати не бажає і не має наміру. Він у нас богоподібний: стоїть над процесами, над проблемами і час від час вирікає свої незбагненно мудрі судження про все – від недосконалості каналізації до високих технологій. Зловорожі язики називають це балабонством, так хто їм повірить.

Після ознайомлення парламентської громадськості із запаморочливими успіхами під мудрим президентським управлінням, пролунав «плач Ярославни» щодо економічних негараздів, за які, звісно, він відповідальності не несе. Як же не скористатися такою чудовою нагодою кинути каменюку в Юлькін город! Отож і намалював чорною фарбою економічну прірву, яку вирила закосичена зрадниця національних інтересів. У мене склалося враження, що президент десь-так рік не то перебував у комі, не то в джунглях Амазонки і тепер, явившись в Україну, з подивом і обуренням помітив усеукраїнський бардак. Таку вже маємо загальнонаціональну свекруху, у якої всі винуваті. Звісно, окрім неї.

І все ж родзинкою послання безумовно були запропоновані В.Ю. зміни до Конституції України, точніше, її нова редакція. Хто б сумнівався, що запропонований проект написаний під себе, любимого. Бідна Конституціє, і хто тільки тебе не ґвалтував?! Тепер-от над тобою збиткується Гарант. Хто наступний? У чергу, панове ґвалтівники: вона ж одна, а вас он скільки із розстебнутими законотворчими ширіньками.

Гадаю, доречним буде коротенький ліричний відступ. Для кращого розуміння теми. Так от, я стверджую і мої слова в принципі не можуть піддаватися сумніву, що діапазон інтересів нашої жлобської владної еліти жорстко обмежений двома її захланними бажаннями: утримати владу – захопити владу. Усе інше – розвій країни, добробут народу, національні інтереси і навіть національна безпека їх просто не цікавить. Для них влада – це всього-на-всього легальна можливість власним корцем черпати народне добро з державного корита. Задля цього вони мордують конституцію, гендлюють законами, купляють і продаються, зраджують і «кидають» та брехню запрягають, на лукавстві їдуть, побрехеньками поганяють. Єдине, у чому вони одностайні і чого ніколи не зроблять: не зазіхнуть на безпеку членів своєї касти. Най вони осатаніло гризуться біля державного корита, але… собака собаці хвоста не відкусить. Допоки ця бидлоеліта буде при владі, доти скасування депутатської недоторканності залишатиметься передвиборчою дурилкою. Щоби довірливий електорат думкою багатів.

Кожна зміна конституції робиться виключно для полегшення захоплення влади або її утримання. У 2004 р. олігархічні клани прийшли до висновку, що мажоритарна виборча система для них занадто затратна. А й справді: це ж для кожного свого кандидата в народні слуги треба було купувати по виборчому округу. Хто ж не знає, що купувати оптом дешевше, ніж вроздріб. Дешевше, звісно, купити бордель, ніж кожну повію зокрема та ще й потім її за свій кошт утримувати. Вигідніше купити (створити) партію, ніж зокрема кожного члена її парламентської фракції. З таких чисто меркантильних міркувань була запроваджена пропорційна виборча система за партійними списками.

Позаяк наші глитаї не в тім’я биті і свої неправедні зиски рахувати вміють, задля економії своїх кровних, важким гаруванням на широкій дорозі з захалявним ножем нажитих грошей, то й запровадили вони закриті партійні списки. Логічно: у чужу душу не влізеш, а як напхати у партійний список своїх охоронців, водіїв, секретуток, то якось спокійніше спиться. Та й самому аж ніяк не завадить парасолька депутатської недоторканності. От і маємо три сотні «законотворців» - мільйонерів у парламентській криївці.

Раз уже згадали про недоторканність, пропоную панству розважитися відомою грою «Знайди відмінності». Зацитую по одній статті із чинної Конституції та свіженького президентського законопроекту «Про внесення змін до КУ».

Чинна КУ, ст..80:
«Народним депутатам України гарантується депутатська недоторканність.
Народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання в парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп. Народні депутати України не можуть бути без згоди ВРУ притягнуті до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані».

Президентський варіант, ст..91:
«Народний депутат, сенатор не несе юридичної відповідальності за голосування або висловлювання у палатах Національних Зборів України, за винятком відповідальності за образу чи наклеп.
Народний депутат без згоди Палати депутатів, сенатор без згоди Сенату не може бути затриманий чи заарештований».
(У президентському законопроекті Верховна Рада перейменовується в Національні Збори, які стають двопалатними – Палата депутатів і Сенат. Детальніше про цю новацію порозмірковуємо пізніше).

Питання в лоб: у президентському законопроекті депутатська недоторканність зберігається чи ні? Та звісно ж зберігається, хоча про це відкритим текстом, як у чинній конституції, і не говориться. У такому разі, чого варте базланення В.Ю., навіть категорична вимога, щодо обов’язкового скасування недоторканності? І шеляга не варте, зрештою, як і більшість його т.зв. месиджів.

А тепер неупередженим оком поглянемо на плід, який безсонними ночами виростив для нас, темних, В.Ю. – його законопроект «Про внесення змін до Конституції України» (далі – Законопроект).

Перші 73 ст.. – це такі собі ритуальні мантри, які мають бути, тому що вони мають бути. Так би мовити, обов’язкова програма: суверенітет, територіальна цілісність, верховенство права ну і канонічне право громадянина мати права. Багатійте думкою, громадяни, від усвідомлення, що ви маєте величезний оберемок прав, викарбуваних на конституційних скрижалях. Те, що жодне з них у повному об’ємі не реалізовується, так це вторинне і десь-навіть несуттєве. Для влади. Приміром, ст..4, абз. 3: «Держава відповідає перед людиною за свою діяльність». Як вам такий анекдот? Ні, я не заперечую, що в Україні є дюжина людей, перед якими держава за «базар» відповідає. Але то ТАКІ люди… Одне слово, супер-глитаї.

Є і новація. Ст.3 впроваджується адміністративно-територіальна реформа. Що воно за овоч і чи від нього не буде в нас оскоми, достеменно знає один Роман Безсмертний. Знаю, що нас поділять на громади, так що виживатимемо не кожен сам по собі, а громадою. Ага, і селища перейменуються в містечка. І я стану містечковим писакою. Дрібниця, звісно, але приємно.

І ще одне зауваження. Я не те щоби був забобонним, але все ж захотілося тричі сплюнути через ліве плече і постукати по дереву, коли побачив, що «мовна» стаття, якою українській мові гарантується статус державної, числиться під № 13. Ураховуючи «совковий» менталітет В.Ю. цілком природним виглядає холопське виділення російської мови зпосеред мов інших нацменшин. Як на мене, якщо є корінний етнос – українці, усі інші нації є меншинами. Без винятку.

Наступний блок Законопроекту – «Народне волевиявлення». Надувай щоки, народе, та дери кирпу! Добрий хлопець президент зробив тебе найголовнішим законотворцем у державі: як сказала Настя, так і буде! Не вірите у своє щастя? Воно й не дивно. Майже 18 років ходити в «лохах», котрих «розводять» усі, кому не ліньки, і раптом ст..80: «Закон, прийнятий на референдумі, після офіційного оголошення результатів всеукраїнського референдуму невідкладно підписується та офіційно опубліковується Президентом України». І осиковий кілок у чорну душу бидлоеліти: «Рішення, ухвалене на всеукраїнському референдумі, є обов’язковим». Ух, аж розпирає від гордощів!

Хвильку потішилися? І достатньо. В Україні поки що ніхто не відмінював сталінський принцип: «Не важно як голосують, важно, хто рахує». Ви гадаєте, ця бидлоеліта захоче прислухатися до вашого волевиявлення? Та вони обов’язково сфальсифікують його результати і «намалюють» такі цифри, які їх влаштують. Пора б уже і звикнути.

Наступний розділ – «Національні Збори України». Так би мовити, реформа законодавчої влади: дві палати, довічні сенатські сідала для екс-президентів та триступенева процедура прийняття законів. Маю велику підозру, що заради двох рядків друкованого тексту у ст..86 В.Ю. і була затіяна конституційна катавасія: «… До загального складу Сенату входять також сенатори, якими довічно стають після закінчення повноважень Президенти України за їх згодою, крім тих, яких було усунено з поста в порядку імпічменту». (Цікаво, який дурень відмовиться від довічної синекури?)

Отож, Палата депутатів:
300 гавриків обираються за пропорційною системою строком на 4 (чотири) роки. Народним депутатом може стати громадянин, у якого тільки мамине молоко на губах висохло, себто виповнилося 18 років, та в якого погашена та знята у встановленому законом порядку неважно яка кількість судимостей. Не дивуйтеся, якщо Палата депутатів надасть «фєні» статус другої державної мови.

Чим займатимуться народні депутати? Чорновою роботою: закони, формування Кабінету Міністрів, контроль за його діяльністю, недовіра, відставки, Держбюджет, приватизація, амністія і все таке інше. (Не второпаю, чому президент відмовився від такої піар-благої справи, як оголошення амністії?)

Є і новація: нардепи мають право звертатися із запитами до Прем’єр-міністра, але не індивідуально, а зграйками не менше, ніж по 30 штук. Про їх право звертатися із запитом до президента не згадується. Видать, не царське це діло розбиратися із всякими проблемами плебсу.

Сенат (з латини – senatus – старий, старик, отже сенатор – старійшина).
Щось подібне до Палати лордів в Англії, тільки з дрібненькою різницею: якщо у Великобританії право членства в Палаті лордів мають потомственні аристократи (родова знать), як правило, високоосвічений, культурний, з укоріненими моральними засадами клас, то для нашого сенатора критерії спрощені до мінімуму: вік – 35 р. та погашена і знята довільна кількість судимостей. Шизофренікам, параноїкам та дебілам двері в Сенат широко відчинені, оскільки довідки про психічний стан не вимагається. Звісно, енну кількість разів «несу димі» ханурики будуть навіть дуже бажані в Сенаті, оскільки мають практичний досвід спілкування із законом. Правда, вузькоспеціалізований, але то несуттєво.

Сенатори обиратимуться в одномандатних округах за мажоритарною системою строком на 6 (шість) років з ротацією третини Сенату що два роки. Скільки їх буде? По три особи від Автономної Республіки Крим, кожної області, м.Києва та від міст, що за статусом прирівняні до області. Плюс трійка «безсмертних», себто довічних сенаторів – екс-президентів.

Чим займатиметься верхня палата – Сенат? А що в курнику роблять ті, що сидять на верхніх сідалах на нижчесидячих? Якщо в двох словах: обслуговуванням президента. Відчуваю недовіру шановного панства. Невдовзі переконаєтеся.

Спочатку прикинемо, хто має найбільше шансів попасти в Сенат. Для прикладу візьмімо Київ з «любімимі бабушкамі і дєдушками» «безумного генія». Які шанси правникам-професіоналам на кшталт Кармазіна, Ключківського, Онищука виграти сенаторські перегони? Нульові. Позаяк «жирні коти» оптом закуплять виборців і або самі всядуться в сенаторські фотелі, або посадять вірнопідданих «в дошку». І так буде по кожному виборчому округу: буде витрачено шалені гроші. Немає сумніву: що за своїм складом Сенат, як і Палата депутатів, буде кланово олігархічним.

А тепер щодо повноважень Сенату. Схвалює закони, прийняті Палатою депутатів. Нині за чинною КУ проголосований ВР закон не пізніше як у п’ятиденний термін відправляється на схвалення президента. Йому дається 15 днів або на «добро», або на «вето». У ідеалі закон може вступити в силу вже через тиждень після його прийняття. Такої чудасії, звісно, не траплялося, оскільки мудрагелі з президентського щурятника обов’язково знаходять кістку в молоці, президент закон «ветує» і повертає у ВР… Одне слово, була в попа собака… Тепер же до президентського чистилища додається ще й сенатське, тобто термін проходження законів від прийняття до введення в дію збільшується принаймні вдвоє. Покращиться якість законів? Не смішно.

Далі скоромовкою. Сенат призначає вибори: від ВР до Задрипайлівської ради громади (нинішня сільська рада). Достроково припиняє (за поданням президента) повноваження всіх цих рад. Увага, новація! Голова і всі члени ЦВК призначаються і звільняються Сенатом! Важно, хто рахує, чи не так?! А далі пішов «бєспрєдєл»: Сенат поділив з президентом призначення та звільнення керівників усіх без винятку силових структур, Національного банку, Антимонопольного комітету, керівників та членів інших органів державного регулювання (!), половину складу Рахункової палати, Ради НБУ, Нацради з питань телебачення і радіомовлення, Нацкомітету державної служби. Нічого собі потягнули владну ковдру! І ніякої тобі відповідальності! Гарно влаштувалися, хлопці! Хто там ще сумнівається, що процес обрання сенаторів «жирні коти» ніколи не пустять на самоплив?

Президент України. Критерії: від 35 років і аж до тих пір, заки все порохно не висиплеться (верхня вікова межа не зазначена), не менше 10 р. проживання в Україні, ну і «двічі несудимий» Янек-«Хам» має право стати Главою держави. Льоня – «космос» також.

Повноваження Президента України.
А вередливий у нас президент! Ні з того ні з сього взяв та й відмовився бути гарантом незалежно-територіальних прибамбасів. І навіть права і свободи людини відмовився гарантувати. Немає про це згадки в Законопроекті. Як не згадується, що саме президент «забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави». Усе це є в чинній конституції. Натомість підгріб під себе зовнішньо-політичну діяльність, оборону, безпеку держави, силові відомства, судову гілку влади включно з визначенням судових округів, половину Ради НБУ та Нацради з питань телебачення і радіомовлення, призначає вибори і видає указ про розпуск Палати депутатів. І хто б сумнівався, «вето» на закони та скасування актів Кабміну з питань, які відносяться до повноважень президента: зовнішня політика, оборона, безпека держави. Ну і всілякі дріб’язки: помилування, нагородження, надання громадянства, послання до поки ще живого народу та Національних Зборів і все таке інше так любе серцю В.Ю. А от розпуск Сенату не передбачений. Видать там будуть засідати ТАКІ ЛЮДИ…

Упадає в очі абсолютна відмежованість президента від соціально-економічного і політичного життя держави. Складається враження, що на думку В.Ю., президент має сидіти ген-ген на недосяжній для простих смертних верхотурі, в оточенні стражі з армії та силовиків, відгороджений від народу Сенатом і, як Зевс-громовержець, карати і милувати на свій розсуд. Хочу бути президентом!!!

Нас не повинно цікавити, хто саме з президентського щурятника «малював» для В.Ю. Законопроект. А от те, що два ключові положення передерли із подібного проекту Кучми № 3207 від 5.03.2003 р., не викликає сумніву.

Плагіат № 1: двопалатний парламент. Реакція на той час Ющенка-опозиціонера: «Що є сумнівного в цих пропозиціях? Перше – тема двопалатного парламенту… ми – не монархія,… ми – не федерація».
Плагіат № 2: імперативна роль всеукраїнського референдуму (закони, прийняті на референдумі, вступають в силу без одобрення парламентом чи президентом).

«Фе!» від В.Ю.-опозиціонера: «Ми категорично проти проведення референдуму з питань політичної реформи, тому що знову буде фальсифікація, залякування на роботі, підміна бюлетенів, протоколів, «мертві душі» і 102 відсотки на підтримку ініціатив президента».

За шість років багато води збігло, багато чого змінилося. Головне, змінилося місце сидіння В.Ю.: від опозиційної лавки до напівтрону під президентським штандартом. От вам і підтвердження відомої тези: точка зору залежить від місця сидіння.

Кабінет Міністрів України.
Із цього блоку Законопроекту найідіотичніше виглядає процес формування Кабміну. Куди там братися коаліціадам-спікеріадам! Теоретично він може розтягнутися на 103 (сто три!) дні і завершитися розпуском Палати депутатів.

Розповідати чи на слово повірите? Зрозуміло, до того у всіх та у всьому зневірилися, що і рідкісному звіру-правдолюбу віри не ймете.

Отож, Законопроект ліквідовує коаліцію як клас. Нічого міні-фракціям заробляти шалені «бабки» на запроданстві! А буде так.

Президент доручає уповноваженому політичної партії, яка перемогла на виборах, у 20-денний термін внести на розгляд Палати депутатів персональний склад Кабміну. Та у 10-денний термін повинна або його затвердити, або відхилити. У разі відхилення після триденних глибоких роздумів президент насвистує мелодію «наша пісня гарна-нова, починаєм її знову», себто те саме пропонує, тільки вже уповноваженому партії, яка зайняла друге місце на виборах. Ті ж самі 20+10 днів.

У разі, якщо і на цей раз Палата депутатів завередує і не затвердить склад Кабміну, президент уже сам тицьне ясновельможним перстом у будь-якого омандаченого мудака і доручить йому цю Сізіфову працю, але від щедрот своїх дасть йому на формування персонального складу Кабміну вже 30 днів.

Якщо втретє депутати діятимуть за принципом «невдогід бабці ні на печі, ні на лавці» і «заріжуть» і ці кандидатури, президент страх як розгнівається і втришия розжене Палату депутатів під три чорти і без відпускних.

Ось така сумна історія з правилами поведінки для пацієнтів палати № 6.

Висновки. Аж два. Перший. На кий ляд я робив цей матеріал, якщо у ВР у кращому випадку з ним ознайомиться дюжина нардепів і перспективи його розгляду становлять від’ємну величину. Другий. Який я молодець, що зробив цей матеріал, щоби дур[ка] кожного видна була всім.

07.04.2009,
Богдан Гринчук

Державне жлобство в країні Україна

2009-04-05T10:00:00.002+03:00

Як ви гадаєте, що дало перший поштовх розвою цивілізації? По-простому, що змусило першу мавпу злізти з дерева і піти пішки по землі? Я стверджую, що то був сумнів. Засумнівалася, знаєте, прамавпа: а чи справді найкомфортніше сидіти на гілляці і натирати мозолі на сідницях? Так появився перший дисидент, себто відступник. Це якщо визнавати еволюційну теорію Дарвіна і не вірити божественній нісенітниці про обпльовану глину як матеріал для творення відразу ж homo sapiens. У цьому випадку своєму розвою цивілізація має завдячувати жіночій цікавості та аморальності. Спокусилася Єва на яблуко – і прощавай цнотливість. Ось тому і називають проституцію найдревнішою професією.

А що ж дало перший поштовх для виникнення нашої, даруйте на слові, еліти – політичної, можновладної, бізнесової та, з дозволу сказати, культурної? Насмілюся стверджувати – жлобство, помножене на захланність, на фоні абсолютної аморальності. І ніяких сумнівів у своєму праві бути жлобом! Це в них не стиль поведінки, а стан душі. Приклади? Достатньо поглянути на наш владно-політично-олігархічний Олімп: там же повітря зовсім не залишилося – суцільно жлобська атмосфера. Вони ж там живуть за гаслом «Урвати собі – напаскудити ближньому!» Еге ж, сповідують основні совковські комунально-кухонні заповіді: «як не з’їси, то хоч понадкушуй», та «наплюй у каструлю сусіду». Не шукайте винятків! Депутатська недоторканість, неадекватні зарплати, пенсії, пільги, привілеї. Жлобство? Безсумнівно. Усі без винятку користуються? Усі жлоби. Спроба «прихватизації» Януковичем державної дачі «Межигір’я» із земельною ділянкою площею понад 130 (сто тридцять!) га хіба не жлобство? Беззаперечно. Зрада національних інтересів Юлією Тимошенко заради шкурних, що знайшло своє відображення в безкоштовній передачі 26,04 % акцій «Дніпроенерго» приватній фірмі «ДТЕК» (належить Р.Ахметову). Держава залишила за собою лишень 50 % + 1 акція та добровільно відмовилася від контролю за реєстратором акцій «Дніпроенерго», яким тепер став «Промінвестбанк» (підконтрольний братам Клюєвим та російському «Внєшкомбанку»). З чого б це така щедрість за народний кошт? Заплатила олігарху нашими грошима за підтримку на майбутніх президентських виборах (та й на час виборів ахметівський телеканал «Україна» зайвим не буде). А налагодження приязних стосунків з нещодавніми заклятими ворогами В.Медведчуком та І.Бакаєм, потаємна зустріч на Сардинії з Л.Кучмою, зближення з В.Путіним (відомо, що москвини за свої послуги приймають оплату у валюті, яка називається «національні інтереси»). То ж що здала Ю.Т? Кажете, політика? Помиляєтеся: жлобство на найвищому рівні.

У жлобстві всіх переплюнув Володимир Литвин. Будучи главою Адміністрації Президента України Кучми, за одну добу перебування в розташуванні миротворчого батальону в Сербії він «схімічив» собі посвідчення учасника бойових дій. Видать, щоби зекономити на безкоштовних поїздках у громадському транспорті. Через три роки став Героєм України. Як на мене, пора вже запровадити звання «Заслужений жлоб України». Поза конкуренцією кандидатом № 1 буде В.Литвин.

А спроба В.Ющенка убезпечити себе від кримінального покарання після закінчення терміну перебування на посту Президента України? Ні, це не в мене буйнесенька фантазія, це «руки, які ніколи не крали» так страхуються. У поданому В.Ю. у Верховну Раду проекті Закону «Про внесення змін до Конституції України» у ст. 86 чітко і однозначно записано: «…До загального складу Сенату входять також сенатори, якими ДОВІЧНО (виділено мною – Б.Г.) стають після закінчення повноважень Президенти України…» Якщо врахувати, що за сенаторами (як і депутатами) зберігається фактична недоторканність, то намагання В.Ю. гарантувати собі конституційну «парасольку» є нічим іншим, ніж те саме жлобство.

На нижчі ешелони владної шпани жаль слів тратити: для них жлобство і стан душі, і дороговказна «віфлеємська зірка». Звісно ж, без винятків. Винятки – це нормальні люди, а що їм робити у СИСТЕМІ?

Безнадія, сум і розпач, квилите? А не дочекаються! Скільки-там тих жлобів? Наро-місць у буцегарнях на всіх вистачить, ще й надлишок для «ензе» залишиться. А облогуючі землі в Чорнобильській зоні, щоби самі заробляли на свій хліб насущний? І, головне, ми міняємося: країна стає нам усе ближчою, ріднішою. Ні, не держава, вона нам чужа, ворожа і все більше ненависніша. Держава – це ясновельможне владне жлобство: президент, прем’єр-міністр, голова ВР. Колективне жлобство: парламент, уряд, президентська канцелярія. Обслуговуюче жлобство: суди, прокуратура, міліція, податкова і митна служби. Чиновницькі жлобські блощиці в маленьких кабінетах з високими порогами. Для нас – це жлоби, паразити на нашому тілі.

Країна – це те, що зачіпає нашу душу, викликає гордість і любов, радість і співчуття, бажання захистити і допомогти, заради чого варто піти і на самопожертву. Це рідний дім, родина, близькі і знайомі люди, земля, яку обробляєш, дерево, яке виростив. Це спортсмени, якими пишаєшся, лікарі і вчителі від Бога, багатодітні сім’ї і інтернати сімейного типу для сиріт, пограбовані і принижені державою селяни, робітники і пенсіонери, наші традиції і культура. Країна – це ми, громадяни України зі своєю, незалежною від держави національною гідністю.

Пафосно, кажете? Мовляв, скоро ту країну і серед дня зі свічкою не знайти. Погоджуюся: якраз цього і хоче держава. Не тут-то було: люблять солодке, та морда коротка. Протягом минулого року Київський інститут проблем управління ім..Горшеніна провів 16 соціологічних досліджень (опитано 32 тис. респондентів) настроїв українців під умовною назвою «Проект країни». Результати обнадійливі для країни і песимістичні для держави.

Декілька основних результатів.

Попри майже 18-річні спроби держави перетворити нас в інтернаціональне бидло, 87,5 % опитаних уважають своєю Батьківщиною Україну (лише 7,4 % - Московію). Нагадую, що Батьківщина – це не тільки місцевість, а й вітчизна, край предків, рідна земля.

Ще більше провальною для держави є наступна цифра: 68,5 % респондентів ПИШАЮТЬСЯ тим, що вони ГРОМАДЯНИ УКРАЇНИ. І найнесподіваніше: 50,1 % донечан та 53,2 % харків’ян підтвердили такий патріотичний настрій. Не мені нагадувати, попри яку нав’язувану державою манкуртівщину, малоросійство, безбатьченківство змушене пробиватися українство. І ось такий конфуз: не вдалося державі заплювати українську душу. Додаткове підтвердження: 73,7 % опитаних уважають, що кожен громадянин України повинен володіти державною мовою! І де ж тут місце для настільки ж антидержавної та антиукраїнської, наскільки і дурнуватої вимоги «регіональної» шпани щодо надання московитській мові статусу другої державної?

І це на фоні економічної кризи, коли 77,1 % українців підтвердили, що вони на собі відчули її наслідки, а 80,6 % заявили, що найбільшою проблемою для них є зростання цін на товари і послуги. І тільки 20 % опитаних хвилює політична ситуація в державі. Що підтверджується «масовістю» дебільного «весняного наступу» «регіоналів». Ще дві цифри, котрі показують реальний рівень підтримки протестних вибриків Янека і К°: 38 % опитаних, а це десь-так мільйонів з 18, готові вийти на вулиці для захисту своїх прав. При такому високому рівні протестних настроїв «регіональній» братві під свої прапори вдалося мобілізувати, та й то за гроші, менше 1 (одного) відсотка. І він ще погрожує відправити у відставку уряд, оголосити імпічмент президенту, добитися дочасних парламентських і президентських виборів, виграти і одні і другі – і одноособово со братками правити Україною. А третьої ходки на «зону» не хочеться?

Даруйте, що надокучаю сухими цифрами, але останню, найбільш оптимістичну і обнадійливу, мушу назвати. Одним із елементів соціологічного дослідження було опитування наймолодших громадян України – дітей віком від 12 до 16 років. 64,5 % опитаних дітей ПЛАНУЮТЬ у майбутньому створити сім’ю і мати у своїй родині щонайменше двоє дітей. Є сім’я – є майбутнє країни.

Як бачите, Країну Україну ми і любимо, і пишаємося, що є її громадянами, і віримо у її щасливе майбуття. Усі проблеми нам створює ДЕРЖАВА Україна з її жлобською владою. З цим, гадаю, раду дамо. Нам же не вперше озброюватися гаслом «Борітеся – поборете!»

05.04.2009,

Богдан Гринчук

Десять переконливих аргументів (фантасмагорія)

2009-03-31T22:58:00.004+03:00

Мета виправдовує засоби! Цинічно і аморально, обурюєтеся? Мовляв, не можна негідними засобами досягати благородної мети. Можна було б і погодитися. З дрібним уточненням: яку саме мету вважати шляхетною і які засоби недостойними? А це вже залежить від того, за якими заповідями ти живеш, себто яку мораль сповідуєш.

Візьмімо, приміром, насильство. Ух, як розгнівалися! Ще б пак, хіба ж може ґвалт, примус бути шляхетним засобом? А як щодо революцій, повстань, збройного опору проти тиранії, в ім’я справедливості та свободи? Християнська мораль однозначно вважає будь-яке насильство, у тому числі й щодо будь-якої влади (нема влади як не від Бога, пам’ятаєте?), гріхом, себто злом. Видать, не такими вже й ревними християнами були наші предки, коли повставали проти драпіжної влади, люто ненавиділи ворогів, зі зброєю в руках відстоювали свободу і незалежність свою і своєї Батьківщини. У християнському розумінні та в очах ворогів вони були насильниками, злочинцями, такими для них залишилися й сьогочас. Для московітів Іван Мазепа – «прєдатель» і анафема йому московськими попами проголошується й донині. Як і Українська Повстанська Армія для них не що інше як «бандформірованія». А для українців усі вони - національні герої, лицарі звитяги.

Як бачите спротив, а це і є насильство, проти свавілля влади, за визначенням не може бути злом. До того ж наша елітна злодійсько-корумпована шпана, пишучи Конституцію України під себе, випадково прогледіла дві статті, які дають нам законне право на захист, себто спротив комусь чи чомусь, що загрожує державі чи нам: ст.17 – «Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є… справою всього Українського народу»; ст.27 – «Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань». У судах, кажете? Жартівники, одначе. Зі своїми жалюгідними зарплатами, злиденними пенсіями намірилися йти до тих «колядників» у мантіях? При їх прейскуранті на послуги «іменем України»? Притиснувши до грудей Закон України «Про заяви та звернення громадян» кинетеся оббивати владні пороги? Так саме від цих супостатів і мусите захищатися! Тут уже нікуди діватися: порятунок тих, хто тоне, справа рук їх самих.

Нас уперто, цілеспрямовано відучують від будь-яких активних, тим більше жорстких, громадських дій. Продажні політики, куплені політологи, приручені «сторожові пси демократії» невпинно терендять про цяця-ляля еволюційний (поступовий) шлях реформування того-сього-перетого. Мовляв, миролюбність, розважливість, привітність лежить в основі ментальності українського народу. З умилінням, як приклад, наводять Помаранчеву революцію. Мовляв, увесь світ захоплюється як мирно, толерантно, з посмішками, без крові і навіть, о, диво, без єдиної розбитої шибки чи потовченої пики ми її здійснили. Зачекайте, а що такого ми здійснили? Допомогли мільйонерам перемогти мільярдерів, привели їх до влади, щоби і вони стали мільярдерами? Обрали народного президента, а тепер з нетерпінням чекаємо, коли його здихаємося? Замінили донецьку братву на закарпатську цимбору? Ах, демократії побільшало! Радість-то яка: ланцюга попустили і гавкати дозволили на злодіїв, які, незважаючи на гавкіт, спокійно виносять добро з нашої комори!

Що, мирна революція дала нам українську Україну? Український інформаційний простір? - Усі без винятку приватні загальнонаціональні телеканали в руках, делікатно кажучи, представників нацменшин. Український парламент? - Представництво етнічних українців у ньому аж зашкалює до 15 %. Хоча б українських олігархів? - Ну а якже, Фірташ, Суркіс, Коломойський – прямі потомки князя Святослава. Ага, маємо українські бджоли та в додачу українські меморіали і хрести. І за це красненько дякуємо. Подейкують, що вся ця олігархічно-можновладна інтернаціональна сволота готова спонсорувати величний Меморіал Україні з написом на вхідній арці: «Рабам, які не захотіли стати вільними».

В умовах свідомо культивованого владного бардаку, тотальної корупції, абсолютної безвідповідальності влади перед народом, повністю втраченого контролю народу за діями влади, безкарності можновладних злочинців, повної неефективності судової системи, бездіяльності правоохоронних органів щодо високопосадових злочинців, яловості «четвертої влади» будь-які спроби пересічного громадянина захистити в межах існуючого законодавства та судочинства своє життя, здоров’я, гідність є безперспективними.

На цьому фоні, як Інтернет-прикол, Віктором Тригубом був запропонований гумористичний проект Маленької партії снайперів з програмою з 7 слів: «10 патронів – і в Україні буде порядок!» У подальшому гарячому і зацікавленому обговоренні на Інтернет-сайтах визріла альтернативна до всіх існуючих конкретна програма взаємин народу і влади. Вважаю не просто доцільним, а вкрай необхідним ознайомити шановне панство з основними положеннями цієї напрочуд простої, зрозумілої і співзвучної нинішнім суспільним настроям програми. Суть її полягає в тому, щоби:

- змусити владу, від районної до Президента України, боятися невідворотного покарання як за злочинну діяльність, так і за бездіяльність, які спричинили шкоду життю, здоров’ю і майну громадян, їх правам і свободі;

- привчити владу до відповідальності за свої дії чи бездіяльність;

- навчити владу тому, чому батьки вчать малих дітей:

- робити добрі вчинки і взагалі працювати – це добро, морально;

- погані вчинки та неробство – це зло, аморально.

Змусити-навчити-привчити владу шанувати народ, який і найняв їх державними менеджерами, можна двома методами.

1.Радикальна. Практична реалізація первинної програми Маленької партії снайперів (далі – МПС):

«10 патронів – і в Україні буде порядок!»

Цитата зі статті Віктора Тригуба, літературного координатора МПС: «Купити снайперську гвинтівку. 10 патронів. Знайти тепле горище. Взяти пляшку, сала і кави. Обрати ворога. Стрельнути і втекти. Хай шукають…»

Щось попахує тероризмом, хоча… Хіба інколи при погляді на ці бидлоелітні морди, підступні зміїні, зажерливі свинячі, хитрі лисячі, хижі вовчі, тупі бичачі…, у шановного панства мимоволі автоматично не згинався вказівний палець? Але заки не вичерпано всі юридичні можливості, цей економічно найдешевший варіант вирішення «не підйомних» для влади проблем треба покласти в папочку з написом «Останній аргумент народу».

Подальше удосконалення радикальної програми МПС вилилося в декілька гранично простих тез: «1000 арештів, 10 патронів – і в Україні буде порядок!»; «На владу слід дивитися крізь оптичний приціл, а не телевізор!»; «Українцям потрібна більша нетерпимість, а не толерантність!» Гадаю, шановне панство не здивується, що ця програма отримала 87 % Інтернет-підтримки.

«Єдине, що треба для торжества зла – це бездіяльність хороших людей» /(С) Едмунд Бьорк/

А ви гадаєте, чому всіляка погань, інтернаціональна і родима, вас пограбувала, сіла на шию і випендрюється біля державного корита? Забагато хат було скраю. Забагато в цих хатах жило байдужих, хто жив за принципом «про мене – нехай вовк траву їсть, а я і сном, і духом нічого не відаю». Щось не зрозуміло?

Ми маємо владу, щоби вона вирішувала державні проблеми – економічні, фінансові, соціальні і навіть житлово-комунальні. Ми їм платимо… вибачте, не подумав і ляпнув несосвітенну дурницю. Звісно, можновладці гребуть собі з наших кишень безцеремонно і безсовісно, але ми робимо вигляд, що так треба, у надії, що ця влада вирішуватиме на нашу користь проблеми, виходячи з національних інтересів та національної безпеки.

За майже 18 років Незалежності ця захланна бидлоеліта, тасуючи владну колоду із одних і тих же покидьків, не спромоглася вирішити ні однієї проблеми на користь народу і сама стала загрозою національній безпеці. Отак виникла головна проблема України – проблема відповідальності та безконтрольності влади. А це вже наша проблема і вирішувати її нам.

Безвідповідальність влади породжена її безкарністю. Безкарність гарантується недоторканністю. Отже, мирна метода перевиховання влади, себто прищеплення їм азів добропорядності та законослухняності, треба розпочинати зі скасування недоторканності. Цивілізований світ такого ідіотизму не бачив: у державі законодавчо вилупилася каста громадян, які стоять НАД ЗАКОНОМ. Якесь чмо, яким бридяться в порядному товаристві, уважає себе пупом землі, бо має посвідчення «священної корови». Треба визнати, що подібність з коровою усе ж таки є: інтелект.

І знаєте, що дивно? Ні разочку, ніхто, ні партократи, ні демократи, ні націонал-патріоти, не звернулися до Конституційного Суду за роз’ясненням відповідності ст.80 КУ («Народним депутатам України гарантується депутатська недоторканність») ст.24 КУ («Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом»). Тоже мені дивина. Ворон сам собі не ворог.

Це все стадо «священних корів» вельми гонорове і безстрашне, а треба їм привити страх. Перед судом Божим? Не смішіть. Гадаєте, якщо ця елітна шпана з пісними пиками стоїть у церкві та невпопад хреститься, то вже й віруючі? Ні, Дамокловим мечем над ними треба повісити загрозу вироку звичайного районного суду. А для цього треба скасувати недоторканність і Президента України, і народних депутатів, і суддів.

Одночасно з цією благородною справою необхідно внести дрібненьку зміну до Карного Кодексу: поновити смертну кару для державних чиновників з керівними лампасами – від голови райдержадміністрації, мерів і аж до Президента включно. Як кажуть, хто не слухає тата, той послухає ката. Українці – народ не кровожерливий, так що достатньо процес відстрілу шкідників обмежити 5 роками. Гадаю, цього часу цілком достатньо, щоби відбувся, скажімо, природній відбір: тупикові гілки державної влади будуть «зачищені» і соки підуть до здорових пагонів.

Наша можновладна бидлоеліта ну дуже полюбляє хизуватися своїм положенням. Стоїть отаке одоробло перед телекамерами, морда – цуценята бити, за пузом уже років з двадцять не бачив своєї чоловічої достойності і меле, що слина на губу принесе. А як випендрюється, як бундючиться. Ну точно як свиня в наритнику. Ще б пак, не хто-небудь, а ясновельможне жлобство, повелитель! Це ж вони встановили правила гри, себто закони, окремо для смердів, окремо для себе, вінценосних. Для нас правила розписані в тисячах законів, для себе ж, богоподібних, умістилися в трьох словах: гра без правил. І хто буде постійно у виграші?

Хочуть бути особливими перед законом? Треба піти їм назустріч: прийняти ЗУ «Про особливу відповідальність вищих органів державної влади». Зі смертною карою, термінами ув’язнення від 5 до 15 років без права на амністію. Ну і, звісно, з конфіскацією майна не тільки у високопосадового злочинця, але і в його найближчих родичів. А то подивишся в декларацію про доходи такого можновладного хапуги – і аж сльози навертаються: так він же ж голий, як церковна миша, бідолага, на одну зарплату живе! За що їх так суворо карати? У першу чергу за зниження добробуту народу. Ми їх найняли на управлінську роботу, щоби від їхнього газдування нам краще жилося. За найпоширеніше серед них хобі – корупцію. За шпигунство на користь самі знаєте кого. За дурнуваті укази, постанови, рішення, які наносять збитки національним інтересам. За дії чи бездіяльність, які загрожують національній безпеці. І особисто мої два шеляги: за сварливість. Натяк, гадаю, зрозуміли.

Тепер перейдемо до наведення ладу серед «колядників», щоби шанобливе звертання «Ваша честь» відповідало і формі, і змісту, і «обліко моралє» людини в мантії. Для них також прийняти ЗУ «Про особливу відповідальність суддів». Звісно ж, ніякої недоторканності, як і ніяких призначень суддів парламентом. Тільки вибори громадою і перед нею ж періодичні публічні звіти. Яка безстроковість? Знайшли Пап Римських. Певен термін. Відбув і гайда знову до громади за підтримкою. Оскаржено три вироки – відсторонення від роботи на час розслідування. Підтверджено, що «колядував» - під білі рученьки, лава підсудних, вирок з конфіскацією і без права на амністію. Не хочеш шанувати закон, так будеш його боятися.

У відповідь на сакраментальне питання «А судді хто?» висловлюється ідея створення Народних трибуналів. Історичний досвід не на їх користь. У достойників шанованого віку ця позаконституційна інстанція може викликати асоціацію з «особым совещанием» - у просторіччі «трійкою», хоча… У принципі, серед нинішніх юристів при великому старанні можна відшукати достойні кадри, які відповідали б трьом критеріям – професіоналізм, порядність, патріотизм. Так я ж і говорю: у принципі.

Візьмімося за наших страх яких працьовитих, а що вже доброчесних, «народних слуг». (До речі, зголосіться, газди, хто б у себе тримав таких нероб – лінивих, злодійкуватих, пащекуватих, до того ж пихатих?) Оце вже скіпка в делікатному місці! Видалити! Улаштувати депутатський лепрозорій. Таке-собі земне чистилище. І по повній програмі: що, де, коли, скільки, з ким, куди сховав і т.і.? Тримати до тих пір, заки офшори стануть близькими-близькими, у межах Національного банку України. Натомість провести дострокові вибори. Парламентські і до органів місцевого самоврядування. Виключно за мажоритарною системою. За один доведений факт підкупу виборця – за грати, разом із спонсором, якщо він виявиться. За перше ж порушення виборчого законодавства під час виборчої кампанії – дискваліфікація і зняття з дистанції. Ніяких партійних списків, ні закритих, ні відкритих! Хоче партія делегувати свого члена на перегони, з богом, Парасю, заки люди трапляються, але ніякого кучкування за партійним принципом у парламенті не допускається. До речі, обов’язково провести «зачистку» партійного вигону від кухонних, диванних, вождівських, фантомних партій та бізнес-проектів під партійною машкарою. Окремим рядком ліквідувати партії антидержавного, антиукраїнського спрямування. Досить панькатися!

Під особливу сильну лупу взяти президентів – чинного і екс. Це ж під їх мудрим газдуванням не просто важко, але соромно стало жити в Україні. У разі доведеної вини – даруйте, панове президенти, але Департамент відбування покарань з нетерпінням вас очікує.

Якщо влада не прислухається до цих коректних, мирних пропозицій, що найбільш вірогідно, оскільки вона слухає шлунком, то най ні на кого не тримає зла, коли почне працювати радикальна програма із семи слів.

Не києм, то палицею, але в Україні буде українська влада.

31.03.2009,

Богдан Гринчук

«Регіональний» фарс «Весняний Наступ»

2009-03-29T14:48:00.002+03:00

- Як назвати чоловіка, який хоче, але не може?
- Імпотент.
- А якщо чоловік може, але не хоче?
- Обурений дівочий голос з аудиторії: «Та сволота він!»
/(С) Із лекції в медінституті/

Цей старий анекдот спав мені на гадку відразу ж після перших повідомлень про старт «весняного наступу» Партії регіонів у Сімферополі. Замість гучно анонсованої протестної акції, яка мала б потрясти підвалини «правлячого режиму», «регіонали», даруйте, пукнули. Непереконливо струсонули повітря, відверто кажучи. А так же хочуть влади! Аж до свинячого виску, до істерики. Хочуть, але не можуть. Політична імпотенція, одначе. І це після хвалькуватої заяви Януковича про якусь міфічну 80-відсоткову підтримку весняно- наступальної акції «регіоналів».

Протилежна ситуація з «можуть, але не хочуть». Зовні «регіонали» такі ж люди, як і всі: дві руки, дві ноги, голова і все, що між ними. Різниця між добропорядними, законослухняними громадянами і ними чисто технічна: у наявності чи відсутності в мізках однієї деталі – морального гальма. Якщо в перших воно є і визначає різницю між добром і злом, то в «регіоналів» моральні гальма відсутні навіть у зародковому стані. Теоретично і вони могли б досягати своєї голубої мрії – влади законними засобами, але не хочуть. «Западло», знаєте, для крутих пацанів оглядатися на закони та загальноприйнятні норми поведінки. Пам’ятаєте вакханалію беззаконня, яку вчинили «регіонали» на чолі з «Хамом» під час президентської виборчої кампанії 2004р.? Мета була як і сьогодні: абсолютна влада. Якби ми їх не зупинили і «переміг» «двічі несудимий «Хам», наступним етапом були б дострокові парламентські вибори: за тим же сценарієм, тільки більш жорсткішими методами і з кров’ю (ніби цих бандюг коли-небудь стримувала кров). У результаті мали б УРКАЇНУ – зону «понятій».

З тих пір ця братва не змінилася: мета та ж сама, готовність до примінення будь-яких незаконних засобів як у піонерів - «Завжди готові!» Щоправда, можливостей «поставить на место «казлов» суттєво зменшилося. Народ, знаєте, тупий: ніяк не може оцінити свого щастя, яке звалилося б на його карк після окупації України «регіоналами». Замудрий, одначе, виявився.

Оскільки свиню хоч родзинками годуй, а все буде свинею, «регіонали» продовжують рити і паскудити, де бачать. Кажуть, історія може повторюватися, але вже як фарс. У кінці минулого року не так щоби швидкий на розум Янек мав необережність (чи все ж таки дурість?) як голий з маку вискочити із грізною заявою, точніше з ультиматумом на адресу уряду Тимошенко: мовляв, якщо через 100 днів ви не стабілізуєте-піднесете-покращите-збільшите все і для всіх, то ми, «апазіція» піднімемо на ноги, поставимо на вуха, виведемо на майдани ВСЮ УКРАЇНУ. Круто, звісно, але ж і пацани круті!

Усі ми тепер свято віримо: «донецкие порожняк не гонят». У свої вілли-резиденції. А й справді, нафіг їм порожняк? Хіба що, у випадку самі знаєте чого, для евакуації крадених подушок. Це якщо сприймати цей хвалькуватий вислів буквально. У перекладі ж з Езопової мови це означає, що братва завжди дотримується слова. Звісно, по відношенню до своїх, як і велить злодійський кодекс честі.

Позаяк за «базар» одного мудака треба відповідати всій «регіональній» братві, а 100 днів урядування Юльки не зогледілися як і пролетіли, то й прийшлося «регіоналам» діставати гаманці і організовувати «весняний наступ», себто всеукраїнський Майдан. А ви що, не знали, що дорогу до влади треба золотити? Того й, дорвавшись до влади, можновладці спішать «відбивати» потрачені кошти. Ви думаєте, чого київський «геній з вавкою в голові» чудить з тарифами, платними послугами і т.і.? «Відбиває» кошти, вкладені в «любимих бабушек и дедушек». Ну і, свята справа, на чорний день «заначку» припасає.

Вернемося до головного болю «регіоналів» - «весняного наступу» на владу. У Інтернеті появився цікавий не то документ, не то інструкція, не то графік протестних акцій з прайс-листом на товар. Одне слово, достобіса цікава бумаженція. Якраз у стилі «регіоналів». У першій частині перераховано всі 24 обласних центри і м.Київ і подано плановану кількість учасників мітингу в кожному місті. Їй-право, чванькуваті дебіли! Ви будете сміятися до гикавки, але ці мудаки запланували в Сімферополі зібрати на мітинг 150000 (СТО П’ЯТДЕСЯТ ТИСЯЧ) учасників! А зібрали ЧОТИРИ ТИСЯЧІ. Даруйте, обмовився: не зібрали, а частково купили, частково зігнали (держслужбовців). Мали намір грізно гаркнути, а вийшов пшик. Узагалі-то, такий сороміцький початок «весняного наступу» «регіоналів», який вони анонсували як останній і вирішальний бій із владою, наводить на сумні і десь-навіть співчутливі роздуми: пацани потребують допомоги. Професійної. У спецмедзакладах.

Судіть самі. Наводжу цифри планованої кількості учасників мітингів у столиці й обласних центрах:

- Київ – 300,000,

- Дніпропетровськ, Одеса, Донецьк – по 100,000.

- Увага! У Львові на мітинг «регіоналів» заплановано зібрати також 100,000 (СТО ТИСЯЧ)!

Так я ж і кажу, манія величі. Одне слово, шизофренія в стадії загострення, ускладнена важкою формою дебілізму. А от у Луганську заплановано зібрати всього 20,000 мітингувальників. З чого б це така скромність у ніби своїй вотчині? Видать, луганчани здорово порозумнішали.

Як вам сподобається отака цікавинка? Із загального списку всіх обласних центрів, у яких планувалося провести протестні мітинги, у 10 містах акції відмінено. Але ж якісь ідіоти спочатку запланували зібрати в Луцьку, Тернополі, Івано-Франківську, Рівному по 20,000 мітингувальників?

Наступний розділ цієї, по суті, само звинувачувальної бумаженції стосується процедури ПОПЕРЕДНЬОЇ РЕЄСТРАЦІЇ (!!!) мітингувальників. Гадаю, для того, щоби в ЗМІ подати абсолютно точні цифри і показати підтверджувальні документи. Правда, смішно? «Регіонали» і чесність. Оксюморон. Щось на кшталт вовк-вегетаріанець. Усе стало зрозуміло, коли я дійшов до прайс-листа. Подаю мовою оригіналу: «Оплата: 20 грн./час (чистыми). Выплата на руки будет проводится ежедневно РОВНО в 21:00 (не зависимо от того, в какой смене человек принимал участие)!!!»

Це для рядових мітингувальників. Для вербувальників, (а такі передбачені цією інструкцією): «Оплата: 20 грн./час + премія (2 грн./час за каждого подопечного участника митинга).»

Я підрахував, що за час «весняного наступу» у мітингах була запланована участь 1 млн. 73 тис. громадян. І це в 15-ти містах уключно зі столицею та ще й протягом 20 днів. Не густо, скажімо, у порівнянні з Помаранчевим Майданом. Це означає, що «регіональна» братва готова була витратити 21 млн. 460 тис. грн. (без преміальних, транспортних і всіх інших затрат). Сущий дріб’язок, якщо взяти до уваги, що на кону стоять мільярди. Судячи з кволенького старту, спонсори цієї безглуздої політичної клоунади зекономлять як мінімум чотири п’ятих планованих видатків. Як на мене, то буде єдиний позитив у цьому «регіональному» маразмі. Ні, не для держави і тим більше не для людей, а для декількох глитаїв.

У 2004 р. був злет, спалах національної свідомості і гідності. Відчайдушний і безкорисливий. Нині «регіонали» нам демонструють фарс. За тлумачним словником – блазнювання, цинічна витівка або видовище. Блазні рвуться до влади.

29.03.2009,

Богдан Гринчук

Устами дитини... (продовження)

2009-03-28T10:23:00.002+02:00

Продовження. Початок тут.

Соціальна напруга в суспільстві от-от сягне навіть не революційної, а бунтівної позначки. Наша вельможна шпана ніколи не вміла, не навчилася і не спроможна навчитися слухати народ і чути його. Для цього треба мати мудру голову і щиру душу. Придивіться до них: це ж суціль ходячі ненаситні зажерливі шлунки, створені виключно для споживання! І це ще не все: це шлунки, уражені раковими клітинами. Усе, до чого вони доторкнуться, використовується для самозабезпечення. Отака-от «елітна» злоякісна пухлина роз’їдає весь суспільний організм. Нам же від цієї зарази настійливо рекомендують лікуватися примочками-присипками. Хто ці порадники-супостати? Та ж вони красуються в кожній телевізійній «Свободі». Ми-то їх справедливо сприймаємо як блазнів, але вони нас, зрозуміло, не чують. Шлунки, одначе.

Якби ця ясновельможна шпана не відгородилася від народу «альфівсько-беркутівськими» орлами, «чого зволите?» - прокурорами, «що накажете?» - суддями, для себе придуманими законами, слухняною чиновницькою шатією, глухими парканами навколо дач-котеджів, бронею іномарок, власною безкарністю, захланністю та аморальністю і почули народ, то зрозуміли б, шкурою відчули: відлік народного вибуху йде не на роки, а на години історії. Їх історії.

Нібито все врахували для створення тисячолітнього олігархічно-кланового Українського Рейху: і від усіх національних багатств обдерли українця як липку, і три чверті народу перетворили на жебраків, і купили гамузом демократів укупі з націонал-патріотами, і щоби засмітити народу мізки, понастворювали партій як бліх на шолудивому псі, і Конституцію перетворили на повію «на виклик» для власного обслуговування, і вибудували СИСТЕМУ, нездатну мінятися навіть у принципі, і частину народу як худобу приручили подачками. І все ж одного не врахували: національної гідності. Завелику дозу демократії, знань про велич і трагізм своєї історії, древність своїх традицій, неповторність і своєрідність своєї культури, красу і милозвучність рідної мови ми отримали, заки ця нечисть дерибанила наше добро. Від цих знань і пробудився в душах національний гонор – усвідомлення своєї приналежності до етносу: відмінного, неподібного ні до кого, усвідомлено окремішнього, не вивищеного від інших, ні над ким не пануючого, нікому не підпорядкованого. Вільного Українського народу! Гонор, породжений не безхитрісними байками про жида-месію родом не то з Галича, не то із самої Коломиї, котрий став богом чверті людства, а від свідомого сприйняття себе українцем.

Їм цього не зрозуміти. Вони ж у нас, як би точніше сказати, інтернаціональне бидло з високорозвиненим хапальним інстинктом і «совковським» світоглядом. Про таких кажуть: на дармівщину і живу жабу пережує та проковтне. А тут же «на шару» дісталася багатюща країна з працьовитим і на загал сумирним народом. От і очманіли від такого везіння. До цих пір до тями не прийшли. На відміну від нас: чим більше не зажадана наша працьовитість, тим менше залишається в нас сумирності.

За час незалежності нашої Батьківщини ця захланна зграя позбавила нас не тільки статків, а й значно, незрівнянно більш важливого – віри в справедливість та впевненості в завтрашньому дні. А за це варто і на палю.

Ви ж подумайте як ці глитаї хитро, на позір демократично, на позір законно, обставили своє окупаційно-грабіжницьке панування. Для стороннього спостерігача в Україні ніби є всі демократичні прибамбаси: Конституція, закони, парламент, інститути влади, вибори, партії, свобода слова, незалежні ЗМІ (пара-трійка), зубаті «сторожові пси демократії» і навіть усенародно обраний президент. І все це псу під хвіст, оскільки в Україні не діє Його Величність Закон. По простому кажучи: украв каністру бензину – ти злочинець; украв завод, нафтову скважину, тисячу-другу гектарів землі – ти шанований громадянин і можеш претендувати на почесне звання народного слуги; накрав мільярди – маєш право керувати державою.

Ні, не настільки вони, ці глитаї з краденими в сиріт подушками, дурні, щоби самим дерти горло з парламентської трибуни за своє право красти. Для цього є кнопкодави у ВР, маріонетки у владних інституціях: від президентської канцелярії, силових структур, правоохоронних, даруйте на слові, органах і аж до фіскальних. Забув про уряд, нагадуєте? Тоже мені знайшли Інститут благородних дівуль. Ці п’явки не полюбляють публічність. Вони – ляльководи. Бували у ляльковому театрі? Значить урозуміли, що нам показують тільки маріонеток, а ляльководи в тіні за лаштунками. Далекозорі можуть помітити ниточки, які йдуть від маріонеток кудись уверх. Приміром, один клан наступив другому на любиму газо-транспортну мозолю, той посмикав за ниточку – і САМ почав публічно щось-там мудрагелити про непорушне право на приватну власність. Треба розуміти, навіть у тому випадку, коли вона награбована. Щось я не чув його гарантій селянам хоча б Київської області, землі яких по-чорному дерибанить клан з ворожого йому табору. Посмикав олігарх за другу – і його холуй став головним борцем з корупцією, звісно ж, з холодною головою, гарячим серцем і, хто б сумнівався, з чистими руками. Бійтеся, панове, рук, які ніколи не крали. Як правило, вони беруть.

І все ж найефективнішим способом захоплення та утримання влади є так звані партії, насправді ж бізнес-проекти кланів. Усі вони побудовані за принципом «фюрерського демократичного централізму»: донор – він же власник партії, вождь з преторіанцями, потенційні кнопкодави у ВР і отара слухняних баранів. Це щодо партійної структури. Не забули клани і про комфортне середовище для функціонування своїх партій. Мається на увазі відсутність будь-якого впливу виборців на діяльність партій та рядових членів партії на рішення лідерів. Аж хочеться із заздрістю вигукнути: «Славно влаштувалися, хлопці!» Ще б пак, недоторканість, захмарні зарплати, пільги-привілеї – це для маріонеток. Закриті партійні списки, «законний» продаж прохідних місць у партійному виборчому списку, імперативний мандат для неслухняних – це вже для лідерів. І знайдеться простак, котрий ще вірить, що ця банда сама добровільно демократизується і дозволить виборцям упливати на формування виборчих списків, вимагати звіту перед ними, відкликати з парламенту дурнів, ледарів, брехунів, корупціонерів і всіляких інших «секретарок на виклик»?

Щоби щось докорінно змінити, треба замість уранішньої і вечірньої молитов як мантри повторювати: я не можу довірити своє, тим більше життя і майбутнє своїх дітей, цій нечисті; я не вірю, що вони спроможні зробити для мене хоч щось доброго; я не вірю, що вони коли-небудь переймуться національними інтересами і хоч у чомусь поступляться шкурними; я вірю, що це – мої особисті вороги і я зобов’язаний з ними боротися; я знаю, що нині нас меншість, але підростає покоління наших дітей і внуків, котрі мислять по-іншому і не підуть ні на які компроміси з нинішньою скоробагатьково-владною поганню.

«А вже тоді повстануть духом сильні,
Тоді і будуть люди наші вільні.
І з гордістю піднімем догори
Яскраві синьо-жовті прапори».

У це вірить Христинка Мулик, учениця 10-А класу Тернопільської ЗОШ № 14.

Не осоромимося ж перед дітьми, батьки.

27.03.2009,

Богдан Гринчук

Устами дитини…

2009-03-26T08:03:00.001+02:00

Нещодавно натрапив в Інтернеті на безхитрісний, але надзвичайно щирий вірш Христинки Мулик, учениці 10-А класу Тернопільської ЗСШ № 14. Вірш настільки щирий, що і серце защеміло, і соромно стало. Ніби це дитя підловило мене на негідному вчинку.

Слова від імені покоління, яке народилося і виросло в незалежній Україні. Слова – ляпас поколінням батьків і дідів.

«…Вірили словам.
А ви віддались нашим ворогам!
Ви нас жбурнули у глибоку прірву!
А разом з нами – нашу щиру віру!
Та ви й самі нам ворогами стали…»

Отакої-от думки про нас чиясь донечка-внучка. Е ні, не втішайте себе виправдовуванням, що Христинка мала на увазі нашу ясновельможно-жлобську можновладну елітну шпану.
Розумне і національно свідоме дитя чітко розділяє «ми» і «ви»:

«На щастя, є ще в Україні цвіт!
І він ще зачекає кілька літ!
А вже тоді повстануть духом сильні,
Тоді і будуть люди наші вільні».

Це покоління нам не вірить і нічого хорошого від нас, ні, не собі, а Україні, не сподівається. Через декілька, най десяток років усіх нас відправлять за браму, на якій написано «Кожному своє»: кого в інтернати для політиків-маразматиків, кого туди, де Макар телят не пас, кого на повне державне забезпечення з цілодобовою охороною, кого за написання мемуарів, які нікого не цікавитимуть, а хто і сам, від гріха подалі, кинеться «у вирій».

Одне слово, це покоління зробить те, на що ми не спромоглися на початку дев’яностих. Аж упісювалися від щастя, яке нам на дурничку підвалило. Ще б пак, упали в гаразд як муха в сметану: незалежність на тім’ячко звалилася! Очманіли, видать, з великого розуму. Замість того, щоби очистити від червонопузої сволоти владні Авгієві стайні, обмежилися розвішуванням на стінах цієї ж стайні національної атрибутики. До цих пір милуємося, вісімнадцять років нюхаючи сморід перефарбованої в демократичні кольори шпани.

Можна плакатися, зойкати, матюкатися про те, що могли б, мусили, зобов’язані були зробити, але не спромоглися зробити. Нашим дітям це вже не цікаво. Кому цікавий імпотент, котрий розмірковує про те, який він був би Дон Жуан, якби міг?

Замість держави ми створили болото. І оселилися в мулі. Знаєте, у мулі, виявляється, комфортно. Тепло, ніщо не муляє. І думати не треба. Хіба що булькнути щось протестне. Для годиться. І для самоствердження. Мовляв, дивіться, який я ого-го!

А була ж пора, коли ми були опозицією до влади, коли це було небезпечно для життя. Напевно тому і було це безкорисливо. Напевно тому і спрацювала відома максима: революцію задумують ідеалісти, здійснюють романтики, а користаються її плодами негідники. Були ідеалісти, були романтики, є негідники. Революції не було. Зате є народний президент Ющенко, котрий у 2007 р. з царського плеча подарував опозиціонеру Януковичу державну (себто народну) резиденцію «Межигір’я». Щедра душа, знаєте: якась-там сотня-друга мільйонів чужих грошей для заклятого ворога – то прикольно. А ворог і не відбрикувався. І продовжує опозиціонувати. З украденим майном. «Урка в натурі», зрозуміло, злодужкою і залишається. Натура, знаєте. Куди від неї дінешся?

А нам-то, нам що робити? Нічого особливого. Стояти на ногах. Не на колінах. Тим більше – не плазувати. Зрештою, перед ким? Оцими вельможними блазнями, ідіотами, повіями, базарними політиканчиками, можновладними «прасками-палажками»? Не дочекаються.

Так, мені соромно перед Христинкою, що я тільки чубився з комуняками, а не вганяв їх у землю по ніздрі. Крові, бач, побоявся. І маю «кумира» з 78,5 відсотка народної недовіри та його лютого опозиціонера зі всенародним «фе» з цифрою 63,9 відсотків. І «мадонну» з 60,6 відсотків усенародної відрази. Оце вибір! А щось із цієї гиготи оберемо. Запоки наші діти-онуки не дадуть нам копняка і не візьмуть Батьківщину під свою опіку. Ми на це не здатні. Ми здатні борюкатися в гноївці. Щоправда, у вишиванці, а дехто із ну вельми гонорових «козаків» у химерних псевдошароварах з аксельбантами і брязкальцями аж до пупа. Оце націоналюги!

Яйцеголові політологи пророкують передреволюційну ситуацію з от-от соціальним вибухом низів проти верхів. Їх би слова та Дажбогу в уста! Руки ж сверблять! Скільки ж можна нас згодовувати християнсько-демократичною жуйкою про еволюційний шлях змін в Україні?! Це хто, оті п’ять-шість злочинних кланів, котрі панують в Україні, із грабіжницької сволоти самі по собі переродяться в доброчесних, законослухняних громадян? Хороший олігарх, вождь, куплений з усіма бебехами цим олігархом, чиновник на утриманні цього олігарха, міліціянт, прокурор, митник, податківець, суддя, котрі обслуговують цього олігарха, президент, прем’єр, голова ВР, котрі його «дахують» - усі вони будуть для нас тоді хороші, коли сидітимуть на нарах у буцегарнях посиленого режиму. З конфіскацією, звісно. Бажано, довічно. Можна і ліквідувати. Заслуговують же.

Ми ж чуємо завивання проплачених «експертів» про еволюційний (це коли поки бабуся спече книші, у дідуся не буде душі) шлях реформування невідомо чого, невідомо коли, невідомо навіщо. Хоча ні, останнє відоме: заради збереження влади. Мається на увазі, збереження права на грабунок.

З повною відповідальністю заявляю, що вирішення нинішніх проблем, економічних, соціальних, політичних, знаходиться в межах досягнення АКМ: один патрон – одна проблема.

Повернемося до сьогодення. Маємо «Тата», «Тюльку-Юльку», «Янека», на «фіг» кому потрібного Володю, яничарика і доблесних політичних бійців другого ешелону: «свободівця» Тягнибока, умовний блок Яценюка, а далі пішло-поїхало з політичним дріб’язком. Це – наш вибір. Альтернативи не має. Країна гибіє на очах, а в нас не прокинувся навіть інстинкт самозбереження.

Даруйте за некоректність, але при нашій страх якій правоохоронній системі за досить задовільною ціною можна купити дозвіл на нарізну зброю. Питання до замислення, оскільки демократія в її класичному розумінні в наших умовах просто не спрацьовує. Умови, зрештою, простіші від обуха: коли парусот сволоти, здебільшого неукраїнців, зрештою, нажеруться? Відповідь: коли їх не стане.

Вони вже втратили навіть інстинкт самозбереження. Навіть класичні бандюгани задля власних інтересів домовляються якщо не про якісь спільні інтереси, то, принаймні, про виживання. Ми не маємо партій – блоків партій. Маємо клани. За кожним із них стоїть конкретний громадянин з дивним для нас прізвищем. Їх зовсім мало, десь-так сім-дев’ять. Їх би в упоминальник – і маса проблем вирішилася б. А на що інше вони заслуговують? Країна гибіє на очах, а вони гризуться за більший шмат державного, себто народного, пирога. Незважаючи навіть на те, що самознищуються. Ну і біс з ними, кажете? Так спочатку, паразити, державу знищать!

Схоже, найближчим часом сподіватися на самоорганізацію знизу для самозахисту від свавілля, бездарності, захланності і просто ідіотизму влади не варто. Суспільство зневірилося у всіх. Це раз. Відсутні харизматичні лідери нового покоління, навколо яких могли б згуртуватися радикально налаштовані прошарки активної частки суспільства. Це два. Щоби сколихнути болото, треба кинути в нього каменюку. Щоби збурити звичне, монотонне існування на межі виживання більшості українців необхідно позбавити їх останнього із дозволених владою прав: право гавкати на владу. Це три. Для цього достатньо, щоби ця олігархічно-можновладна шпана задля збереження влади остаточно втратила здоровий глузд і пішла на силовий варіант – уведення надзвичайного стану. У них у всіх дурі для цього вистачає: що для введення прямого президентського правління, що для появи якогось диктаторика в стилі військового перевороту в «банановій» республіці, що для проголошення якоїсь партії (блоку) «керуючою і спрямовуючою».

Отоді розгуляємося, панове потенційні довбушевці-махновці. Перевіримо, як їм там на Олімпі сидиться на багнетах. Справи ж ідуть навіть не до благородної та організованої революції, а до бунту: неконтрольованого і жорстокого.

Розглядається варіант, т.б.м., революції зверху із перезавантаженням усієї нинішньої політично-владної елітної шпани. Звісно, з появою свого Піночета з диктаторськими повноваженнями. Маловірогідно. Важко уявити, щоби банка з павуками раптом перетворилася у вулик із роєм об’єднаних спільною справою бджіл. Ще важче повірити, що клани можуть піти на знищення СИСТЕМИ, яку вони створили і тільки в якій вони можуть існувати. І вже зовсім неймовірно, щоби наскрізь скорумпована, малопрофесійна, розкладена правоохоронна система спромоглася на рішучі, з кров’ю і трупами, силові дії.

Продовження тут.

25.03.2009,
Богдан Гринчук

VIP–нужденні

2009-03-10T14:21:00.002+02:00

Запитання освідченої інтелігентної людини на рівні хвороби Дауна: чому в Україні немає порядних, у розумінні, чесних та моральних політиків? А звідки їм було взятися? Самозародитися як воші в давно немитому волоссі? Чи добрий дядько Сем мав їх подарувати?

Пригадуєте вселенську ейфорію 1991 р., екзальтованих націонал-баранів у сесійній залі Верховної Ради і таку ж отару на чисельних майданах? За справді великою радістю, з великого розуму, не помітили, що владу в державі добровільно віддали перефарбованій в демократів різних мастей, аж до «націонал» комуністичної наволочі. Але ж узялися мародерствувати! Хапали все, що траплялося під руку, жерли все підряд аж до гикавки, до нудоти, до блювоти. Їм потрібна була Україна? У цих інтернаціональних мародерів була Батьківщина під назвою Україна?

Це була пришелепкувата сволота, фізіологічно не здатна щось творити. Їм на зміну прийшло молоде покоління метких хлопців з останньої совіцької когорти комсомольських вождів і вожденят та жорстокий безжалісний криміналітет. Оці вже взялися грабувати награбоване! Можна сказати, отих пришелепуватих екс-секретарів обкомів-райкомів схавали живцем і навіть підметки не виплюнули. Це їх називати достойними політиками?

Нині маємо третю владну хвилю абсолютно аморальних, продажних, цинічних політиків, котрі служать не народу, не державі, а прислужують своєму хлібодавцю. Що ж достойного є в холуйському прислужуванні мародеру?

Про політиків, особливо наділених владою, треба судити не по їх словоблудству, а по конкретних справах. Ще вірніше, навіть не по тих, які вони зробили, а по тому, що вони могли, але відмовилися вчинити.

Гадаю, вам відомо, що наші можновладні ВІПи (від англійського VIP – «особливо важливі персони»), вийшовши на заслужений відпочинок, плавно набувають статус ВІП-пенсіонерів. З усіма комфортними для душі і тіла наслідками: від державних дач, розкиданих по лісових масивах Кончі-Заспи та Пущі-Водиці до спецмедзакладів. Є в них ще один привілей, який не афішують ні вони, ні уряд, який його і надав: ці підтоптані екс-«особливо важливі персони» сплачують усього-лиш 30 (тридцять) відсотків комунальних платежів. За які-такі заслуги, обурюєтеся? Гадаю, за те, що розвалили країну, довели народ до зубожіння, вигнали дітей жебракувати на вулиці, чиїхось дочок на панель, працьовитих розігнали по закордонах, «дахували» мародерів, брали хабарі, звісно ж в особливо великих розмірах. Одне слово, за мірками СИСТЕМИ чесно заслужили.

Не відаю, чи то Президент України вирішив попіаритися в час фінансово-економічної кризи та додати собі відсоток-другий до свого сороміцького рейтингу, чи то тоді ще чинний Міністр фінансів Віктор Пинзеник вирішив «на посошок» грюкнути дверима, але були дві майже одночасні спроби зазіхання на оцей 30-відсотковий привілей ВІП-пенсіонерів. Перше неподобство спробував учинити керівник Державного управління справами Ігор Тарасюк: запропонував брати з підстаркуватих «священних корів» не 30, а 60 відсотків комунальних платежів. Ще більше розсвавільничав В.Пинзеник: мовляв, «нєфіг» їм жирувати за державний кошт, нехай сплачують усі 100 відсотків розрахункової плати!

Ой, що тут почалося! Які голосіння і стогони почалися за високими парканами елітних вілл! А позаяк оці ВІПи з грамотою все ж обізнані, то негайно нашкрябали жалісливого листа до Прем’єр-міністра. Мовляв, рятуй, благодійнице! Попідтинню підемо з такими цінами, не вистачить навіть на товари першої необхідності! (Треба розуміти, на дві пари шкарпеток, сімейні труси і три куски господарчого мила на рік?)

Тепер декілька цифр. У середньому ці ВІП-пенсіонери отримують пенсію в розмірі 80 % від заробітної плати, себто в межах 12-17 тис.грн. Зараз вони сплачують по 526 грн. у місяць, що становить від 3,1 до 4,5 відсотка їх пенсії. За варіантом І.Тарасюка цей платіж був би в розмірі 1159 грн., що становило б від 6,8 до 9,6 відсотка. За варіантом цього звірюки Пинзеника платежі зросли б до 3800 грн., а це від 22,4 до 31,6 відсотка.

А тепер нормальні пенсіонери з ненормальною пенсією 700-800 грн., порахуйте самі, який відсоток вашої пенсії з’їдають комунальні платежі. Вам же не плакатися треба, а з підручними засобами – пательнями, товкачками, сікачами іти штурмувати владні кабінети мародерів.

Хто б сумнівався, що наша Юля прислухається до наших ВІП-знедолених і залишить усе як було. Тим більше, що ВІП-дідусі пригрозили «зростанням соціальної напруги». Ото була б хохма: ВІПи під вікнами уряду з транспарантами «Юля залиш нам 70 % пільгу на комунальні платежі!»

Є ще два моменти. По-перше, який політик з кебетою в голові в переддень президентської виборчої кампанії буде заїдатися нехай і з екс-, та все ще впливовими людьми в українському політикумі? По-друге, думай про старість змолоду. А як самій прийдеться доживати вік на державній дачі?

І наостаток найпікантніше. За словами пані Тимошенко на найближчі два роки можливості державного бюджету щодо підвищення зарплат і пенсій обмежені. У перекладі на людську мову: «Виживайте як хочете, а привілеї для своєї касти не віддам».

Був час, коли одні з вибалушеними очима репетували «Ю-щен-ко!», інші, такі ж розумні – «Я-ну-ко-вич!» Потім дерли горло «Ю-ля!» На кому тепер опечемося? Наступимо на ті ж граблі? Сотворимо нового кумира? Намалюємо ще одну ікону, яка невдовзі виявиться дешевим лубком?

І це все, на що ми спроможні… Ставити знак запитання? оклику? чи просто крапку безнадії?

10.03.2009,
Богдан Гринчук

Конституційні анекдоти

2009-03-09T00:53:00.003+02:00

«Біда України в тому, що нею керують ті, кому вона насправді не потрібна».
/(С) М.Грушевський/

І що ж змінилося за майже дев’ять десятків років з тих пір як були сказані ці правдиві і гіркі слова? Упродовж усіх років незалежності мали і маємо владу, якій потрібна не національна держава – українська Україна, а окупована територія, на якій можна безкарно грабувати і мародерствувати. Отже, маємо владу окупантів, грабіжників і мародерів.

Закруто взявся, осуджуєте? Мовляв, не всі ж у владних кабінетиках ницьпони, трапляються і добропорядні люди. Трапляються: випадково і ненадовго. Система вичавлює інородні тіла. Більше того, система виробила імунітет на моральність. Еге ж, категорично не сприймає загальнолюдські норми і принципи поведінки людей у ставленні один до одного та до суспільства, які можна звести до коротенького постулату: «Не нашкодь ближньому».

Чим постійно займається влада? Вірно, шкідництвом. Подумайте самі: яка користь пересічному українцю від гризні розлючених павуків у банці? А це ж точна картина взаємин наших можновладців. Ага, підказуєте, що раз на чотири-п’ять років влада облагодіює нас, сірих та недолугих, пишними обіцянками та кульками з гречкою? Дійсно, це не шкідництво. Це – образа: крихти з панського столу, подачка вельможного хама жебраку. Це – сором. Та бог з вами, де ж ви бачили сором у влади? Тим, хто бере та ще й принижено дякує має бути соромно. А ще краще, щоби українці згадали перше значення слова «подачка»: їжа, кинута собаці або іншій тварині. Невже від злиднів оскотинюємося? Як же ж так? Адже кожен українець мільйонер! Ні, знущатися над шановним панством я ніколи собі не дозволю, що зараз і доведу.

Є у мене настільна книжечка анекдотів. Невеличка така брошурка, усього 161 анекдот. Якщо від цього можновладно-глитайського бардаку вже з душі верне, загляну в брошурку – і розвеселюся. Настійливо раджу і собі придбати. Цей збірничок анекдотів називається «Конституція України». Ось там я і вичитав анекдот про українців-мільйонерів. Деріть носа, панове! Анекдот 13: «Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси… природні ресурси континентального шельфу… є об’єктами права власності Українського народу». Чітко і однозначно: ми, українці, є одноосібними власниками землі і того, що під землею, води і того, що у воді і під водою, та повітря. Що від усього цього добра залишилося в нашій, народній власності? Повітря. Дихайте, веломудрі злидарі, спішіть надихатися безкоштовно, заки і атмосферу не «приватизувала» якась злодійська сволота.

Як так сталося, що купка глитаїв-мародерів обібрала до нитки цілий народ? Так відповідь у цьому ж анекдоті 13: «Від імені… народу права власника здійснюють органи державної влади та… місцевого самоврядування». Себто ми їх найняли для управління своїм добром, а вони у змові зі своїми подільниками нас пограбували. Ну хіба не грабіжники, мародери, окупанти?

Треба визнати, що не всі такі смішливі як я, і дехто сприймає цей збірник анекдотів як Основний Закон держави. Вибірково, щоправда: окремі статті для окремо взятих, вибраних громадян. Є такий анекдот 21, у якому йдеться про рівність людини в правах та що ці самі права є непорушними. Нещодавня клоунада з розмитненням 11 млрд. куб. метрів газу (на користь держави, зауважте) «масками-шоу», арештами і нагородами за арешт, дивною односторонньою позицією президента, одне слово, черговою всесвітньою ганьбою, особисто мене осяяла. Я зрозумів, що народ сподобився узріти саме ту людину, заради якої і написаний цей збірник анекдотів під смішною назвою. Людину з воістину козацьким прізвищем Фірташ. Людину, заради захисту бізнесових інтересів якої була задіяна Служба безпеки всієї держави. Громадянина, комерційними інтересами якого (у розмірі десь-так шести мільярдів американських грошей) узявся опікуватися сам Президент України. Безкорисливо, звісно. А ви про що подумали? Тепер слід очікувати президентського указу про присвоєння Д.Фірташу звання Герой України. А чого, хіба ми не були свідками як з ГАРАНТованого плеча найвищими державними відзнаками нагороджувалася усіляка антидержавна сволота?

Повеселилися - і досить. Пора і честь знати, себто не все ж збиткуватися над нашою можновладною елітною шпаною. Інколи і в них просинається бажання щось доброго зробити для народу. Щоправда, здебільшого не від сорому, а зі страху перед всенародним обуренням і актами громадянської непокори. Приміром як це сталося в фарисейському шоу зі зменшенням удвічі платні високопосадовцям. Менше, ніж на рік – до 1.01.2010 р. Отут я і задумався: співчувати чи злорадіти? Совість підказує: співчувати, бо ж якби тобі наполовину урізали пенсію-зарплату… тьфу-тьфу-тьфу, щоби не наврочити. Розум аж сичить: «Та ж ці мародери одною рукою ніби дадуть, а другою вернуть собі сторицею!»

А ми заглянемо в бухгалтерські святці і прикинемо: то скільки після зменшення удвічі платні залишили собі на хліб з водою та на збиране молоко своїм дрібним діткам наші високопосадовці? Президент отримуватиме 15 тис.грн. А він що, платить за квартиру, за комунальні послуги, за медичне обслуговування, за відпочинки на дачах, за швендяння по всіх-усюдах, за телефон, зрештою? Ні, усе це ми оплачуємо.

Юлія Тимошенко віднині бідуватиме на 10 з хвостиком тисяч гривень. Балога, Богатирьова та Васюник отримуватимуть на декількасот гривень менше. Віце-прем’єри, міністри, голови СБУ та зовнішньої розвідки – ще на декількасот гривень менше. Усілякі заступники міністрів, народні депутати взагалі, видать, змушені будуть іти з торбами попідтинню: хіба ж можна прожити на якихось 9 тис.грн. у місяць?

Стривайте, у нас же у ВР триста з гаком мільйонерів, близько сотні корупціонерів, а декілька десятків порядних депутатів і так із соромом розписуються в платіжній відомості. Яку-таку зарплату отримує заслужена вчителька, хірург вищої категорії, сільський фельдшер, зрештою, селянин? А шахтар своєю каторжною працею скільки заробляє? То що, у всіх цих високопосадовців умови праці важчі та небезпечніші, ніж у шахтарів? І де це ви бачили, щоби всі вони жили на одну зарплату? Ви ж подивіться на одні «царські села», маєтки. Я й кажу: мародери.

Як на мене, замість щось-там зменшувати, треба, навпаки, додати. Кожному з цих можновладців додати по одній добротній, повноцінній совісті. Отій, яка пробуджує в людині почуття моральної відповідальності за свою поведінку, свої вчинки перед самим собою, людьми, громадою. Людина із сумлінням ніколи не стане ні грабіжником, ні хабарником, ні мародером, ні окупантом у своїй країні.

08.03.2009,
Богдан Гринчук