Про життя незрячих інвалідів

Аудіокнига – підручник О. П. Глазова «Українська мова» 6 клас Київ «Освіта» 2014 рік

2016-12-06T16:23:00.001+02:00

Підручник О. П глазової для 6 класу – це прекрасний посібник із чудовими вправами, гарним і чітким поясненням, правилами. Надзвичайно подобається мені та моїм бувшим учням матеріал із прислів’ями, приказками. Тексти пронизані любов’ю до людей, світу та України. Бажаю усім мати глибокі знання з української мови і легко користуватися підручником. Ось посилання на нього:

https://yadi.sk/d/xoKHusCn32MZT3

Кожен файлик відповідає сторінці підручника. Це зроблено для того, аби номер названої вчителем сторінки дитина могла легко відшукати, натиснувши на клавіатурі планшета, ноутбука чи телефона комбінацію цифр. З часом цей підручник з’явиться на сайті з підручниками у форматі дейзі. Формат дейзі дозволяє легко знаходити номер вправи, правило, малюнок чи таблицю. На жаль, у Вінниці приладів дейзі у незрячих поки немає, тому формат MP3 поки для вас буде також у великій пригоді.

Активно й швидкими темпами, експериментально й з різною шкалою успішності впроваджується в Україні інклюзивне навчання. Про результати такого навчання судити ще дуже рано. Безліч проблем виникає у школярів з особливими освітніми проблемами у звичайних загальноосвітніх школах, кожне захворювання диктує неповторні методи та засоби пристосування до життя в соціумі. В умовах війни та економічної кризи людям та дітям з інвалідністю особливо важко. А батькам особливих школярів та самим же учням в таких умовах, та ще й в умовах експерименту, коли ні фахівців, ні знань, ні підручників, ні спеціальної наочності катастрофічно не вистачає, доводиться зовсім не солодко. Креативність, терпіння та толерантність стають у великій пригоді.

Вінницька громадська організація «Хвиля життя», яку створила лікар-офтальмолог Малачкова Наталя Валентинівна, вирішила допомагати дітям із проблемами зору. На зібрані кошти під час проведення акції у 2015 році в ТРЦ «Мегамол» члени організації вирішили записати аудіо підручник з української мови для 6 класу. Чудова волонтер Юлія Яблонська радісно й охоче згодилася начитати підручник з урахуванням усіх особливостей – озвученням малюнків, таблиць, позначок та певних деталей. Звукорежесером аудіоначитки був Олександр Войтко. Консультували читця Юлію я та режисер, так як ми самі маємо проблеми із зором.

Робота рухалася цікаво та жваво. Юлії доводилося частенько заглядати у довідники та в інтернет за довідками до малюнків, бо вони, нажаль, зовсім у сучасних підручниках не чіткі. Так паралельно ми дізнавалися багато цікавого не лише про мову, а й про українських діячів, про мультики та інші сфери життя. Часом відшукати інформацію про намальоване чи здогадатися, що саме зображено було досить важко, вмикали фантазію й мозок закипав. На допомогу приходив завжди Юлін оптимізм та гумор.

Тренінг Руслана Краплича для ГО "Хвиля Життя"

2016-04-24T10:32:00.000+03:00

Із змінами після «Революції гідності» приходить розуміння того, що ситуацію на краще змінити можеш лише ти сам. Жоден президент, прим’єр чи олігарх не хоче випускати контролю громадян за рахунок субсидій, заробітніх плат чи пенсій зі своїх владних рук. Чим біднішими будуть ці громадяни, чим пильніше слідкуватимуть державні органи за майновим станом кожного громадянина, тим довше люди залишатимуться бідними й пригніченими, а з такими людьми можна робити, що завгодно, бо вони починають сповідувати рабську ідеологію.

З плином часу й дворічною турботою нової влади соціальна допомога людям з особливими потребами, у яких відсутній зір, знизилася в доларовому еквіваленті з 155 умовних одениць до 60 умовних одениці. Хто не уявляє собі життя сліпої людини, може закрити очі хоч на годину і так пожити, зробити будь-яку побутову звичну домашню роботу. як змогла б здорова людина, опинившись в ситуації сліпого, вижити на такі кошти? А Патерналізм у людини із особливими потребами може й бути достатньо високим, але не у всіх незрячих людей панує в голові ідеологія того, що їм усі зобов’язані чимось. Тисячі сліпих людей живуть нормальним звичним життям, створюють сім’ї, виховують дітей. У одній родині незрячих навіть син віддав життя за нашу Вітчизну на Донбасі. Сліпі люди голосують на виборах, навчаються в університетах, часом і працюють за наявності місця роботи. тож, незрячі – це такіж громадяни, як інші здорові люди.

Світ влаштований так, що життя у ньому під лаштоване під комфорт здорових людей. Звичайно, за кордоном, у розвинених країнах безбар’єрність й доступність для будь-яких людей передбачена, але сам незрячий також повинен підлаштовуватися під звичайний уклад життя: він має навчитися жити серед здорових людей. На долю сьогоднішніх українських сліпих випала нелегка місія - розкрити світові самих себе, бо за радянського часу дуже добре працювала система шкіл-інтернатів, УТОС. Система була закритою для суспільства: незряча дитина навчалася в інтернаті, потім йшла працювати на підприємство УТОС, спершу отримувала гуртожиток, а потім і квартиру, автобус возив людей на роботу, там же й був спеціальний магазин, медичний пункт з усіма фахівцями, бібліотека, клуб, вечірня школа. Усе працювало добре й злагоджено. Але здорові громадяни нічого зовсім не знали про сліпих, вони рідко бачили їх утранспорті чи в інших закладах.

Нині все по-іншому. Незрячі поставлені в умови виживання на рівні із здоровими людьми. Конвенція про права людини в Україні нормально ніколи ще не працювала, тому самим незрячим доводиться створювати нові громадські організації, шукати працю поза межами УТОСу. Вже майже рік я знаю Вінницького офтальмолога, Малачкову Наталю, Валентинівну. Вона наперекір усім засторогам вирішила пізнати природу сліпоти не лише фахово, а й з позиції звичайного життя. Лікар Наталя створила громадську організацію «Хвиля Життя». Організація має амбітну мету –змінити на краще якість життя незрячих у Вінницькій області. Її друзі, чоловік та інші члени організації вже зробили хоч і небагато, але кроки діяльності є впевненими та результативними. Записано аудіо підручник з української мови для 6 класу, проведено акцію в торговельно-розважальному центрі «Мегамол» по збору коштів на цей підручник, виграно гранд на тренінг по веденню справ громадської організації «Стратегія планування».

Тренінг проводив чудовий фахівець Руслан Краплич. Вміння вести чітку лінію тренінга, доступність пояснень стратегічного планування просто зачарували мене. Хотілося ще і ще говорити з такою приємною і доброзичливою, раціональною й обізнаною в усіх сферах діяльності людиною. Тренінг повинен обов’язково штовхнути справи організації далі. Мотивація робити розпочату справу, розуміння місії після роботи в групах страшенно зросла. Я усвідомлюю, що просто задля майбутніх змін на краще зобов’язана довести членам організації та Наталі те, що адаптація незрячої дитини може бути успішною. Моя місія сформувати в членів організації позитивний образ сучасного українського сліпого.

Власне бачення освітніх проблем незрячих в Україні

2015-08-12T18:06:00.002+03:00

Відсоток незрячих новонароджених в Україні зростає. Усе частіше молоді батьки стикаються з ретинопатією немовлят. Радість від появи в сім’ї дитини змінюється на розпуку та жах. Спершу це виснажлива боротьба за залишок зору, а потім осягнення премудростей виховання незрячої дитини. Реальність диктує й підказує шляхи й методи.

Головне, що мають зрозуміти батьки сліпої дитини це те, що світ їхня кровинка буде пізнавати через дотик та звук. Втрата зору – це не втрата розуму, тому необхідно забезпечити умови нормального розвитку. Польські сестри започаткували центр для батьків, які мають незрячих діточок, у Старому Скалаті (Тернопільщина). Я знаю родину, яка бувала в гостях у цьому центрі не один раз. Саме ці сестри допомогли батькам Темофія зрозуміти, як потрібно виховувати розумного сина. А ще Валентина Антонівна з Харкова зі своїм проектом «Мамина школа» робить величезний вклад в освітню роботу незрячих дітей. Усі ці проекти – це приватні капіталовкладення або гранти. А яку ж допомогу мають незрячі діти від держави?

На це питання можна відповісти так: соціальна допомога в розмірі 1437 грн. Чи можуть батьки забезпечити на таку суму нормальний розвиток своєї дитини? Звичайно, ні. Особливо страшно, якщо така дитина народжується в неблагополучній родині. В такому разі соціальна виплата стає гарною підтримкою гулянок чи інших потреб горе-батьків. А що ж. У нас держава полюбляє обездолених. У селі моєї бабусі одній ледащиці-матері, яка хвора на голову й має 2 дітей, знає, що таке травичка, держава зобов’язала сільську раду навіть ремонт хати зробити. У держави своє бачення… А хаос і безсистемність в освіті незрячих позбавляють багатьох сліпих дітей нормального розвитку. Декларативні заяви та закони про інклюзивну освіту залишають батьків сам на сам з проблемами освіти незрячої дитини. Звичайно, інтернати ніхто не закрив, але до 6 років, як мають виховуватися такі діти. Та чи усі вони поїдуть до інтернатів, чи підуть для галочки у звичайну сільську школу? У сучасних прозорих офісах по країні сидить і важко працює безліч люду, який активно займається соціальною політикою. А в задніх дворах, за цими розкішними будівлями, де вершаться долі мільйонів інвалідів та пенсіонерів, стоять дорогезні іноземні автівки, на яких державні чиновники добираються до місця роботи.

Реабілітаційні центри для сліпих дошкільнят та батьків мають бути у кожному обласному центрі, а навчання й реабілітація незрячого має бути не по бажанню, а обов’язковою. У таких центрах повинні працювати самі незрячі, які пройшли власний шлях інтелектуального зростання, мають відповідну освіту. А то хто ж краще знає усі тонкощі життя сліпого, якщо не сам сліпий? Нинішні державні реабілітаційні центри такі вбогі та застарілі, що диву даєшся. А декларативні центри відмивають гроші дуже гарно.

За деклараціями турботи про сліпих криється стільки цинізму, що ні в казці сказати, ні пером описати. Обов’язком стало для дружин президентів відвідувати інтернату Києві у день «Білої тростини». А що від тих відвідин? Подивились, пожаліли, подаруночки вручили, та й по всьому. Усе! Живіть далі як самі знаєте. Ми ж то знаємо. Але скільки удуть інвалідами прикриватися для власного піару? Краще б узяли досвід з Європейських країн, перенесли в Україну, а не відмивали гроші, не декларували свою турботу.

Ще одне питання, на яке відповіді немає. Навіщо давати пільги у ВНЗ на навчання інвалідів, якщо потім цим інвалідам немає де працювати. Щоб після університету ця жахлива реальність ще раз боляче стукнула? Ось і сьогодні на повістці дня стоїть питання закриття Міжобласної вечірньої школи для сліпих і слабозорих. Таке враження, що сліпих хочуть бачити з торбами на вулицях міст, як жебраків. А для чого ж ви даєте право на освіту інваліду, щоб ще раз потім принизити?

2015-07-23T23:29:00.001+03:00

В Україні стрімко усе змінюється. Для когось криза – це нові можливості, а для когось повний крах. Будь-які суспільні зміни торкаються усіх громадян. Як же сучасні реформи допомагають жити інвалідам по зору?

Соціальна допомога знизилася в доларовому еквіваленті з $150 до $50. Суму вказую без урахування виплат по втраті годувальника. Живі батьки отримують мізерні пенсії, так що вважати їх своїми годувальниками якось не коректно. Принято, що на старості років батьків, діти допомагають, а тут виходить, що старенькі батьки тобі допомагають. Щоб хоч якось полегшити існування своїм дітям-інвалідам, батькам простіше вмерти, щоб пенсію передати нещасним нащадкам. З виплатами по втраті годувальника – це просто якась насмішка над народом.

Знайти роботу сьогодні інваліду по зору просто не реально. Хоч і зобов’язали підприємців приймати інвалідів на роботу, але фонду соціального захисту вигідніше, щоб кошти потрапляли на рахунок фонду, а не в руки самого інваліда. Тому й ніхто не влаштовує на роботу отих калік. Підприємець розуміє, що йому легше заплатити штраф за те, що у нього не працює інвалід, бо йому потрібні особливі умови праці, що обходиться в значно більшу суму, ніж мізерний штраф. Держава вирішила, що краще знає про потреби інвалідів, бо утримує цілі штати працівників соціальних служб, видає псевдо тифло засоби (магнітофони, диктофони, годинники, тростини). Ці тифло засоби настільки відсталі від прогресу, що годяться для сімдесятих років минулого століття. А на взутті з протезних заводів списуються десятки тисяч гривень. Якість і вигляд того взуття зовсім не відповідають субівартості.

Пільги на навчання приваблюють усіх інвалідів, бо 4, 5 років навчання у ВНЗ відтерміновують жах реальності. Ось і виходить, що сьогодні пільгове навчання, на яке держава витрачаєь кошти, обертається повним безробіттям, бо людина інвалід не конкурентно спроможна. Потрібно враховувати факт того, що люди інваліди – це такі ж люди, як усі інші громадяни. Вони мають певні здібності, тому брати на навчання усіх охочих, надаючи їм пільги,- це безглуздя. Я складала іспити, тому впевнено пишу про те, що можна вступити у ВНЗ на загальних умовах, а не на пільгових.

Закінчивши ВНЗ, людина—інвалід повинна мати змогу влаштуватися за спеціальністю. А сьогодні закриваються спеціальні школи, єдине місце праці незрячих вчителів. То куди ж податися таким, як я? Звістка про ліквідацію МОСВШ, вечірньої школи для сліпих і слабозорих, мене вбиває: як я буду жити далі, як буду вчити сина?

Безумовно реформи просто необхідні, але ці реформи мають бути справжніми. Я погоджуюся, що за все ми повинні платити, що монетизація пільг – це добре, бо знищення корупції – це прозорість, але для цього потрібно прибрати дорогі пільги і дати в руки людей-інвалідів необхідні для цього кошти, бо вони ними краще розпорядяться, ніж держава. Хто ж, як не сам інвалід, знає, що йому потрібно, який тифлозасіб допоможе покращити життя, яке взуття йому зручне, який працівник в соціальних й побутових питаннях йому допоможе.

Вважаю, що реформи в соціальній сфері вже просто перезріли. Реформи покращують життя, а не повільно знищують найнезахищеніших. Найправильнішою зміною буде повна монетизація усіх пільг, але гроші для цього повинні одержувати самі інваліди в свої руки. З таким мізером, який одержує інвалід нині, не те щоб жити нормально, а навіть існувати важко. Ні пільги, ні тпсевдо турбота держави з її страшенно дорогими тифло засобами й взуттям, яке видається пара на 2 чи 3 роки не можуть врятувати мою родинну (2 інваліди 1 групи по зору і шістнадцятилітній син-студент) від зубожіння та прозябання.

Ще одна можливість для незрячих ліквідується!

2015-07-16T23:39:00.002+03:00

Вже кілька місяців висить у повітрі питання існування Міжобласної вечірньої середньої школи. Це моє єдине місце роботи за фахом на даний час. Якщо,спеціальний навчальний заклад ліквідують, як зазначається у листах від міністерства освіти, то я опинюся в крутому піке – стану нікому непотрібним тягарем.

Виникає болюче питання: якщо держава дає інвалідам можливість вступати й навчатися у ВНЗ на пільгових умовах, то де ж їм потім працювати? Мабуть, якщо за навчання незрячого Україна платила, то вона б не хотіла бачити убогого сліпця-жебрака з торбою, якого яскраво описав Тарас Шевченко. Усі нечисленні можливості реалізації й достойного життя для сліпої людини скорочуються й ліквідуються. А сліпота, між іншим,- одна з найважчих вад. За будь-яку послугу – піти в дешевий супермаркет, який далеко від тебе; ремонт дрібнички, яку здоровий полагодить без труднощів; потрапляння до потрібного місця, часто на таксі; похід до лікаря чи державної установи, а дороги у нас такі, що легко можна поламати ноги (про псування взуття від таких «супер прогулянок» по ямах та калюжах в дощову погоду, та щей «вітання з рекламами» біля салонів та магазинів , після яких часто порваний одяг, я взагалі мовчу) – доводиться платити нервами й останніми копійками. Якось мені довелося навіть побувати і в комунікаційному люці, який був відкритим, і під сходами потяга, що на великій відстані стояв від перону, - у нас усе для людей! Їх, тих грошей, держава платить аж 1423 грн. Закриють школу - доведеться розраховувати лише на ці гроші. Як жити далі в такому жорстокому й дикому світі з космічними цінами? Як ростити дітей?

Висновок один: нормальну людину з вадами зору не сприймає держава, а її чиновники почуватимуться спокійнішими й сильнішими, якщо будуть бачити убогих, затурканих й пошарпаних сліпих - так їх можна пожалітий ще раз возвеличитися!

Міжнародний день сліпих

2014-11-13T22:21:00.002+02:00

У передчутті Нового року не хотілося б писати про сумне, але реалії життя не дозволяють порадіти святу. З чим входимо у рік Новий? .
Війна, бідність та брехня.
Надії на краще розвіялися. Майдан використали покидьки. Це ж подумати: дружина президента згадала про сліпих у спеціальний день. А колись мій чоловік мав щастя звернутися по допомогу до Порошенка. Звичайно, «Хитрий лис» не відмовив, але його допомога була справжньою фікцією. На місцевому телебаченні було вже домовлено про передачу з Олександром, а наш тодішній успішний бізнесмен Петро Олексійович замовив слово на телебаченні. І вийшло так, що буцім-то він домовився про цю передачу. Хоча «Хитрого лиса просили про інше, він, як завжди, був вірний своїм амбіціям – гарно пропіаритися, але ніц не зробити. Ось і сьогодні дружина Порошенка піариться, прикриваючись сліпими. А як живуть незрячі на 1437 гривень на місяць під час шаленної дорожнечі? Кого це цікавить…
Як люди могли проголосувати за людину, яка розвалила цукрову галузь? Безліч цукрових заводів на Вінниччині розібрані на металобрухт. Зате нині «Рошен» квітне. Усе минуло і забулося. Будівничий держави Україна докладав максимальних зусиль, щоб гроші текли у його власні кишені. А прості люди були йому байдужими. Славнозвісний «Тік» зі своїми «Оленями» наш президент , мабуть дуже поважає. На усіх піар-концертах «Тік» співав і супроводжував нашого Петра Олексійовича. Погляди соліста групи просто вразили. Якось він на місцевому радіо заявив, що українці не здатні збудувати державу, що треба запросити іноземців на керівні посади в Україну. То виходить, що Порошенко для них Іноземець.
Масштабна акція у Вінниці з відкриттям фонтану- це велика замальовка до образу Петра Олексійовича. Багатий бізнесмен поважно ходив поміж тими, хто прийшов поглянути на диво-фонтан, і демонстративно тис руки. Він підкреслював вже тоді свою значимість для України. А на Майдані? Проїхався на машині перед беркутом. Буцім-то на нього хтось там кидався з ножем, але охоронці врятували. Ах! А на виборах – він президент. А де ж він був, коли стріляли в людей?
Обіцяв, стоячи у вигідних ракурсах, усе відновити після того, як скинуть Януковича. Обіцяв нову квітучу державу. Задля блага держави та законності мав продати свій бізнес.Але що там, обіцянка – цяцянка.
Лиса звірі розірвали за брехню… Казки наш президент, мабуть забув. Діти у 5 класі зараз такі казки добре вивчають. Так що,царю з небесної глини, стережіться…

Інклюзивна освіта

2014-06-26T12:14:00.000+03:00

Після бурхливих подій «Революції гідності» життя інвалідів в Україні стало важчим: ріст цін, розчарування, переживання через військові події на Сході… А скільки було сподівань під час майдану!

Розумію: світогляд не поміняти за кілька місяців. Проблеми у незрячих були і залишаються одні і тіж, незважаючи на політичні зміни. Погляд на інваліда у суспільстві не помінявся. Інвалід – це значить співчуття на словах, привід поговорити про нього. На долю сьогодні живущих незрячих припала місія в нашій державі сформувати позитивний образ людини з фізичними вадами. Цей процес відбувається дуже повільно. Процес інтеграції інваліда відбуватиметься значно швидше, якщо почне активно впроваджуватися інклюзивне навчання. Я вважаю, що інтернати при цьому потрібно залишити, бо інклюзія – це дуже індивідуальна річ. Одні діти справляться з цим завданням, а іншим таке навчання не підійде. Та навчання серед здорових людей вирішує дуже багато проблем, робить суспільство ближчим до незрячих.

Сьогодні я займаюся підготовкою до школи з сліпим хлопчиком. У моєму педагогічному досвіді це друга дитина, яку я готую до школи. Пройшовши власний шлях навчання, маючи педагогічний стаж роботи у вечірній школі для сліпих і слабозорих, уроки будую на самостійних висновках та розумінні проблеми цієї дитини. Завдяки зусиллям мами хлопчика та моїм заняттям результат дуже гарний. За три місяці занять дитина опанувала систему Брайля, почала правильно артикулювати звуки, розмовляти без запинок. Це далеко не всі досягнення.

Звичайно, що поряд з відсутністю зору йде затримка розвитку, тому дуже важливим фактором є ранній розвиток малюка. Для здорових батьків народження сліпої дитини є шоком, вони не знають, як її виховувати, не вміють правильно поводитися з нею.

У моєму випадку хлопчик, що прийшов на заняття вже багато вмів завдяки невгамовності мами, завдяки зверненням мами до дефектолога в нашому місті, завдяки відвідуванню проекту «Мамина школа». Але дитині на момент звернення до мене вже було 7 з половиною років, якби мама швидше зрозуміла, що сліпота – це не вирок, вона значно швидше приступила б до вирішення проблем. Але вчитися ніколи не пізно, а правильний підхід пришвидшує розвиток.

Досягнувши певних результатів у своїй роботі з сліпою дитиною дошкільного віку, я зрозуміла, що інклюзія – це прогресивне явище. Навчання в інтернаті обмежує дитину, адже вона приходить у клас дітей з різним ступенем розвитку, а часто такі діти є дуже запущеними. З одного боку психологічно, можливо, процес адаптації відбувається легше, бо оточення відчуває такі ж проблеми, але відчуття у здоровому колективі своєї недосконалості дає поштовх для швидкого розвитку. Навчання у рідному місті, життя у родині, спілкування зі здоровими людьми створює комфорт і нормальні умови розвитку. Інтернат відриває дитину від реальності: турбота педагогічного колективу; створення умов, коли тобі приготують і подадуть сніданок, обід і вечерю; користування державним обладнанням, закритість закладу. В дорослому віці це створює багато додаткових психологічних проблем.Сьогодні міркую над тим, чи можливо розпочати інклюзію цієї дитини. Познайомившись з позитивним досвідом львів’янки Оксани Потимко, думаю, що все можливо. Але чи зважиться родина дитини на таке навчання?

Ось і виходить, що підтверджується слоган, що звучав під час майданівських подій на «5 каналі» «Країна «Зроби собі сам!»» Хто ж як не самі інваліди поміняють відношення суспільства до себе? Сьогодні потрібно самому інваліду шукати способи виживання і самореалізації, а інклюзія – це крок до майбутнього.

Колега - сироїд

2013-07-08T16:46:00.002+03:00

Дуже давно я не поповнювала блог новими записами. Все не доходили руки. Розкажу про свого незрячого колегу, який змінив свій традиційний спосіб життя, ставши сироїдом. Саме так, сироїдом, але це не той, хто вживає сир чи сире м’ясо і рибу.

Сорок років жив мій колега без особливих турбот про їжу, вживав традиційні продукти , притаманні українському народу. Протягом життя колега мав безліч проблем з очима, в результаті занять дзюдо повністю осліп. Він має чудову сім’ю: дружину й трьох дітей. З віком прийшло розуміння того, що своїм дітям ти потрібен здоровим, бо ти вже й так інвалід. Двадцятирічний стаж курця почав про себе нагадувати безсонням та кашлем. Улюблені відбивні, білий хліб, смажена картопля, шашлички та різна м’ясна смакота відгукувалися печією та болем печінки. Після роботи став обов’язковим кількагодинний денний сон. Турботи повсякдення, проблеми на роботі розхитали нервову систему. Світ ставав не цікавим.

Уривки, вихоплені випадково з різних ЗМІ, принесли цікаві слова «сироїдство», «сироїд».Фах біолога кликав розібратися з цими поняттями. По зернині почав збирати скупі відомості про такий спосіб життя. Комп’ютер один, а бажаючих домочадців покористуватися дивом сучасності багато. Потроху діти скачували лекції з просторів мережі інтернет, дружина читала спеціальні форуми таких людей, книги в аудіо варіантах також помаленьку віднаходилися. Варто лише чогось дуже бажати і воно знайдеться. Пробував сам наслідувати прочитане – відмовився від цигарок, почав харчуватися лише овочами та фруктами в сирому вигляді; мед та горіхи поповнювали енергетичний баланс. Якось і не вірилося, що пухкенький біолог зможе довго так протриматися. Вагу довго не втрачав, та згодом заняття фізкультурою та сироїдство дали гарні результати. Щоправда взимку дуже мерз. Наслідком таких змін став спокій і врівноваженість, красива шкіра, сон нормалізувався. Словом став чоловіком на всі сто.

Не раз я жартувала з колегою, нагадуючи про те, що він вважав людину хижаком, адже вона має різці так само, як і тварини-хижаки. Та біолог детально пояснював, що у хижаків короткий кишківник, а людина має дуже довгий кишковик, як і травоїдні.

Не можу засуджувати колегу за зміну традиційного способу життя, як не можу й обходитися без вареної та печеної їжі. Просто захоплююся його силою волі і бажанням бути здоровим. Стала вживати значно більше овочів та фруктів внаслідок спілкування з біологом. Можу сказати, що це просто здорово. В майбутньому сподіваюся знайти свій здоровий спосіб життя, чого й вам бажаю!

Опис досвіду роботи на біржах статей

2012-08-24T16:33:00.000+03:00

Минулого літа син розповів про заробіток в інтернеті на біржах статей. Вирішила спробувати. Вподобали біржу TextSale. Написала статтю про довіру в рубриці «психологія». Дуже швидко стаття продалася, навіть не пройшовши перевірку на біржі. Правда купець поставив негативний відгук. Ентузіазм згас, але Ростислав загорівся ідеєю продажу статей. Почав писати про комп’ютерны штучки, шаблони для сайтів, заробітки на сайтах та блогах. Звідки він мав такі знання , дивувалася я. Написавши 6 текстів, син продав усі, а я з 20 продала лише 4. Радість і гордість у малого.

Біржа дієва, але тексти потрібно писати російською мовою, а у мене з правописом мови старшого брата» проблеми. Навчилася сама редагувати з допомогою перевірки правопису програмою Word 2003. Потрохи з допомогою Jaws вчилася розміщувати тексти на сайті біржі для продажу. Скажу, що всі ці інтернет-заморочки викликають море проблем у сліпих і потрібно мати не абияке терпіння для того, поки всього навчишся. Мороки багато, а грошей – копійки. За переказ тексту платять від 40 центів, за оригінальний текст від 50 центів. Я ставила рірайт – 70 центів, копірайт – 80 центів. З продажу статей поповнювала рахунки мобілок. Приємно було й за це. Адже інвалід радіє, коли почуває, що щось може зробити потрібне.

На даний час зареєстрована на трьох біржах: Advego, Etxt і на TextSale. Всі біржі дієві, але мають свої вимоги й особливості. Найпростіше незрячому працювати на TextSale, бо пароль аканта сайт пам’ятає два дні, і якщо заходити туди щодня, обійдешся без введення паролю, а це для нашого брата важливо. Цей ресурс дає можливість працювати шляхом розміщення текстів на продаж, так і виконувати замовлення по розміщених на сайті оголошеннях. Є також можливість спілкування з тим, хто купив статтю, пропонуючи йому свої послуги. Із перерахованих бірж на цій найвигідніші ціни. На всіх них ви маєте можливість реєструвати рефератів, від роботи яких отримуватимете малесенький відсоток. На Advego краще працювати за пропозиціями замовників, які є на сайті в розділі «пошук роботи». Два роки на цій біржі стояло на продаж оповідання і результат нулевий. Біржа «Є тексті» дуже дешева. Розрахунок на ваш акант відбувається в російських рублях. Ви можете вивести гроші на Webmoney лише, коли матимете 250 рублів. Обмеження в %5 доларів існує і на Advego. Біржа TextSale обмежень не ставить. Звичайно, сайт потурбувався про себе, при переказі грошей з вашого аккаунта зніметься комісія. Крім того сайт отримує відсотки за вашу виконану й продану роботу. Краще, не зважаючи на це, працювати з замовниками через систему сайтів, бо ви так захищені від шахрайства. Всі правила роботи на біржах прописані, ви можете задавати питання адміністраторам, їх імейли показані на сайті. Необхідно пам’ятати, що одну й ту ж статтю можна виставляти лише на одному сайті для продажу. Якщо ви текст ставили , а потім з якихось міркувань видалили з сайту, то на інший не виставляйте. Роботи-шукачі, які перевіряють тексти пам’ятають про текст. В разі невиконання поради ваш акаунт може бути заблокований як покарання за провину.

Завести гаманець WebMoney можна з допомогою зрячої особи. Особисто я не вмію працювати з Webmoney і мій незрячий знайомий, який намагався це робити самостійно не зумів поки що цього. Успіхів у роботі в інтернеті!

Про навчання в університеті в роки заміжжя

2012-08-22T19:51:00.001+03:00

Кожна молода нормальна сім’я мріє про дітей.Ось і ми з Сашком хотіли мати дітей, але тоді коли я закінчу ВНЗ. Склалося по-іншому: Навчаючись на третьому курсі філологічного університету, я завагітніла. Спершу злякалася, думала, що не зможу вчитися і ростити малюка одночасно. Зчасом приняла дійсність. Навчання було цікавим і захоплюючим: книги слухала запоєм. Курсову з української мови про синоніми в романі Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» допомагала писати чудова людина Понз Людмила тадеївна. Спілкування та навчання з цією жінкою надихало просто на життя й творчість – хотілося осягнути все те, що знала ця вчителька.Такщо синок сприймав світ мистецтва літератури ще в утробі. Сесії складала без труднощів.

На початку четвертого курсу народила. Віддавалася дитині і родині. Навчання кульгало. Пізніми вечорами мама намагалася прочитати конспекти лекцій з почерку одногрупників, написаних нашвидкоруч. Це був сміх крізь сльози. Лекцій відвідувала мало, комп’ютера не було, тому вчилася лише з озвучених книг і з уривків читаних батьками та подругою Пашковською Оленою.Відчувши смак материнства про аспірантуру мріяти перестала. Нервувалася, коли довилося складати зимову сесію. Англійську ледве здала на четвірку. Приїхала на екзамен на таксі після безсонної нічки, зайшла в аудиторію, витягла білет про освіту в Англії, а в голові, як там мій Ростик. Якось вимучила питання білета. Одногрупниці В жасі від моєї оцінки – знали про бажання вступити в аспірантуру. Відповідаю, що все байдуже. Залік з політології здавала Струкевичу два рази, бо з першого разу не вийшло: вчила матеріал не з лекцій, а з озвученого підручника. В наступному семестрі політологію не пропускала. Сашко допомагав в навчанні також – переказував детально зміст книг, які не встигала прослухати. Запам’ятався один епізод з того року навчання. Приходжу на лекцію з української літератури, її читав покійний Грузман Зіновій Емануїлович, ставлю на першу парту диктофон. Зайшов лектор, побачив записуючий прилад , дуже занервував. Голос тремтить, просить забрати диктофон. Радянське минуле згадав. Розповів про своєрідну конспірацію зустрічей з Андрієм Малишком та Павлом Тичиною. Який же страх виробила тоталітарна система. Цей низенький єврей дуже чудово знав і викладав українську літературу 20-50 років 20 ст.Завжди було приємно спілкуватися з таким інтелігентним та освіченим викладачем.

Була й активна педагогічна практика в той рік навчання. Попросилася на неї у школу №23, в клас, у якому навчався мій брат. Класним керівником була дружина літературознавця Подолинного Анатолія Мусійовича. Вона розповіла про сумний досвід одного незрячого історика в цій школі, запропонувала на практику не ходити. Я вдячна, не ходжу. Але якось цікавлюся, яку оцінку буду мати за практику. Дізнаюся, що матиму трійку. Ну оце й жалість. Ще залишалося трохи часу на практику. Пропоную Подолинній Ірині Паримонівні проведення хочаби кількох виховних годин, якщо вона не довіряє проведення уроків. Ну на четвірку заробила, з успіхом провівши лише одну виховну годину, на яку вельмишановна запізнилася, скоротивши час заходу. Щей досі дивуюся, чому в цієї леді було упереджене ставлення до мене. Слабинка мого попередника, сліпого вчителя історії, негативно вплинула на думку про незрячих.

Четвертий курс закінчила і зраділа канікулам. П’ятий курс був найвідповідальнішим – потрібно було писати дипломну.Хотілося працювати над літературною темою, але й курсова про синоніми була гарною працею, тому вважала за доцільне продовжити її. Хорошою викладачкою на кафедрі мови була Алла Валентинівна Костюк, бажала б з нею співпрацювати. Після узгодження з нею теми дипломної приступила до праці. Основне навантаження знову перенеслося на людмилу Тадеївну: вона мені допомагала з цією серйозною роботою у всьому. Виписки синонімів з словників, сортування їх, схеми, розробка вправ для школярів на досліджуваному матеріалі – все було в полі нашої роботи. Цікавою й змістовною вийшла дипломна. Та разом з тим на той час вже так обридло навчання, що про аспірантуру мова не йшла. Все залишилося в минулому. Поєднувати серйозне навчання, та щей якусь наукову роботу, було дуже важко. Очевидно, я розчарувалася у чистоті науки й навчання. Зараз дуже рада, що були роки навчання, але праця в моїй школі – реалізація прекрасна. Спілкування з учнями – тримає тебе завжди в тонусі й не дає старіти.

Роздуми про інклюзивну освіту

2012-08-22T19:43:00.002+03:00

Сьогодні в радіоефірі «Ера ФМ» видуча Марина Фіалко в передачі «Виміри життя – соціум» піднімала тему інклюзивної освіти в Україні. Нині ця тема активно обговорюється, але чомусь не тими, хто такої освіти потребує, а здоровими людьми. Ці люди, захистивши свої дисертації з тем освіти інвалідів, навіть гадки не мають про суть проблем дітей з різними вадами здоров’я. Гарні ідеї адаптації інвалідів в суспільство стають рушієм руйнації ще жевріючих інтернатів та спеціальних шкіл. Ніхто не задумується, що при закриті таких спеціальних закладів втратять самі діти-інваліди, а також втратять роботу сотні педагогів, які також є інвалідами, і потреби й проблеми розвитку таких же, як самі знають досконало.

Особисто знаю, що вчителями інтернатів для сліпих ставали люди, які самі ж цей інтернат закінчували. Прикладом таких педагогів є мої однокласники Львівської школи для сліпих. По закінченню університету вони працюють з сліпими дітьми. Хто як не сам сліпий зрозуміє краще такого ж незрячого?

На навчання у школу, де я працюю приходили діти після років навчання у звичайній школі. Вони ні писати по зрячому не вміли, ні нормальних знань не мали. Приїздив хлопчик сільської школи, якого виховала бабуся, бо батьків він втратив, то це жах. Учень дев’ятого класу не знав елементарних правил правопису. Наша школа може навчати дітей в індивідуальному порядку. Цей підліток вивчив систему Брайля, почав слухати озвучені книги, вчити англійську мову за аудіо курсом. Він зрозумів, що професію йому потрібно обирати , зважаючи на фізичну ваду,- поїхав вчитися на масажиста. За час навчання хлопчик побував в реабілітаційному центрі для сліпих. А навчання в денній школі незрячої дитини виконувало для когось галочку кількості учнів. Нині всі говорять, що гроші мандрують за учнем, ось і виходить, що за демографічної кризи при жахливій екологіїу класі поряд із здоровими дітьми можуть навчатися сліпі, глухі, недорозвинуті, німі. Як же їх може навчити чомусь звичайний вчитель. Сьогодні гості програми розповідали про розподіл коштів в межах існуючої системи освіти. Я розумію, що кошти інтернатів та спеціальних шкіл заберуть, а спеціальних учителів-фахівців позбавлять роботи. Для незрячого викладача у звичайній школі потрібен асистент, а держава й так їх немає навіть для самого вчителя.

Сьогодні на одинці з своїми потребами сидять по селах діти-інваліди, ходять вчитися абияк до звичайної школи, а батьки й раді, бо отримують хоч якісь гроші соціальної допомоги. Гасла та ідеї про інклюзивну освіту – це руйнація продуманої освіти інвалідів. Мабуть нашій державі краще від того, що дурнями керувати легше, бо розумні інваліди будуть якісь права качати.

Про Олександра Войтка

2012-08-17T11:53:00.002+03:00

Серед тисяч артистів і музикантів України загубилося скромне прізвище мого чоловіка. Модно нині хаяти наш шоу бізнес, але скімлення вже так обридло. Хоч як плюються на Данилка, Повалій, Понамарьова, Кузьму чи їм подібних, але в радіо та телевізійному просторі їм честь і хвала. Народ балдєєт від дурості – подавай йому гоп-гоп чи завивання про маму, то що ж поробиш. Незрячий переможець «Червоної рути» 91 - Віктор Царан поїхав жити до Америки, про Олену Ковтун чи Івана Ганзеру відомостей мало, та й пісень в їхньому виконанні не чути. Така реальність українського шоу-бізнесу.

Після невеликого світлого творчого проміжку життя Олександр пише й працює вдома. Як і кожній жінці, мені б хотілося, аби Олександр заробляв більше, і почував себе реалізованою творчою особистістю. Доводиться приймати те, що є. Після принизливих звертань до спонсорів про матеріальну допомогу на необхідну техніку для творчої праці в душі залишився неймовірний біль. В часи правління В Ющенка Та Темошенко відчували можливість хоч якось самостійно оновлювати необхідні музичні інструменти та обладнання. Дещо придбали. Були й замовлення, бо люди відчули матеріальне полегшення. Серед замовників й тих, хто записувався в домашній студії багато Вінницьких талановитих дітей, виконавці Василь Бурбеза з Бершаді, Юрій Воронюк, Анатолій Шевченко. Маса роботи гарної якості, а ні дітей, ні замовників ніхто не знає й не чує. Задаю собі не раз питання: «Чому українці з охотою викладають кругленькі суми на концерти псевдо зірок, а своїх талантів не поважають?»

Гроші й нахабність ставали дорогою для слави багатьох нинішніх українських зірок. Олександру важко себе хвалити чи годинами переконувати в перевагах його музики когось, відсутність зору стала завадою у пересуванні, безгрошів’я не могло протоптати стежку до кіл продюсерів. Залишився Олександр сам по собі.Не солодко й нашим сусідам, які через стіни та підлогу хрущівки слухають щоденні концерти. Син Ростислав зараз вчиться грі на саксофоні, а Сашко також щоденно працює зі звуком. Сусіди є найпершими безкоштовними слухачами концертів

Серед останніх робіт Олександра альбом інструменталів, «Маківка літа», російськомовний альбом – і все це просто лежить в шухлядах.Звичайно я дуже вдячна тому невеличкому колу справжніх друзів,які цікавляться та поважають творчість Сашка. Вячеслав Нітруца, Віктор Нечитайло можуть покритикувати і просвітити знаннями Олександра. Одногрупники по училещу також не забувають про нього – програма Скайп стала надійним місцем конференцій друзів. Якось Дмитро Петров з Самари порадив у

Часи бездіяльності написати пісню для дуету Сашка й обдарованої незрячої співачки з Молдови. Вийшла Дуже гарна й чиста новорічна пісня. Частину пісні Людмила з Молдови записувала в себе вдома, а решту писав Олександр. Нині хорошу й потрібну програмну підтримку мій чоловік знаходить і у сліпого російського програміста Віктора Горєлова. Незрячі музиканти спілкуються в спеціальній розсилці в інтернет-мережі. Три чудових літа 2008-2010 років Сашко грав з музикантами та виконавцями в одному з кафе Лазурного в Херсонській області. Таку роботу організував також Славік Нітруца, він же і постійно допомагає в технічних питаннях з обладнанням.

За кордоном талановиті люди-інваліди є привабливими артистами для чудових концертів: Стіві Вандер, Джордж Ширинг, Джимі Хендрікс, Рей Браун, Мішель Петручиані – мають своїх шанувальників по всьому світу. Фізичні вади в поєднанні з талантом стають родзинкою культурного життя, на Україні це ж чомусь лякає публіку. Талант не потребує жалощів, а фізичні вади можна перетворити на достоїнства. Доречі, Треки Сашка продаються на іноземних інтернет сайтах. Частенько замовниками є люди з-за кордону.Робив Олександр аранжування для дівчини з Англії, росіяни також замовляють пісні йому.Підтримка й нормальне спілкування, самореалізація й творчість роблять життя Сашка світлим, але таких моментів є вкрай мало. Я дуже хочу, щоб світла в житті Олександра було побільше!

Актуальність інтернатів у сучасному світі

2012-08-16T16:04:00.002+03:00

Все гостріше звучить питання інтеграції інвалідів у суспільство. Ось і наш мер виділив кошти на підтримку проекту однієї з громадських організацій про підтримку шкіл, які відвідують діти-інваліди. Ідеї й гасла красиві, але які проблеми та підводні рифи чекають тих дітей-інвалідів, які підуть навчатися у звичайні школи?

Буду писати лише про незрячих. Звичайний вчитель не може знати ні системи письма сліпих, ні специфіки сприйняття та засвоєння знань незрячого. Підручники шрифтом Брайля відсутні в повній мірі в спеціалізованій школі, а про звичайну школу й подавна мови не може бути. Швидкістьпересування школярів на перервах зашкалює, а що робити в неймовірному гаморі сліпій дитині, яка орієнтується завдяки слуху? Кількість учнів у класі звичайної школи й інтернату дуже відрізняється. Мала кількість учнів у класі дозволяє вчителеві приділити більше уваги кожній дитині – якість знань підвищується.Загубившись у великому шкільному колективі, сліпа дитина не зможе мати гарні знання.

Звичайно, є і певні переваги такої інтеграції: здорові діти будуть сприймати з часом незрячого як рівного собі. Суспільство буде нормально ставитися до людей з особливими потребами. Та переваг для навчання в спеціалізованому інтернаті значно більше для самих сліпих.

З власного досвіду можу з повною відповідальністю сказати, що життя й навчання в інтернаті дало можливість стати самостійною освіченою особистістю. Рішення, виходи з складних побутових питань доводилося шукати самостійно, спілкування з такимиж хворими дітьми дало можливість вчитися без особливих скидок на хворобу, почуття неповноцінності було відсутнє. Перебуваючи в колі здорових людей, будеш відчувати жалість, не розуміння.

Нажаль сучасній державі важливі шоу, гарні гасла, аби списувати кошти на них, а розумні сліпі їй якось по барабану. Мізерна соціалка – ось і все чого потребує сліпий, вважає керівництво. А ще сліпі можуть бути гарними об’єктами для дурнуватих шоу.
Також рекомендую http://inc.in.ua/our-articles/45-articles/47-blind-among-the-blind.html

Про роль аудіокниг в житті сліпих

2012-08-11T21:08:00.001+03:00

«Книга вчить, як на світі жить»,- говорить народна мудрість. Для незрячих людей книги – це засіб реабілітації. Поринаючи у світ почуттів й співпереживань книг, завдяки читцям і техніці, темрява очей відступає. Слова творів ведуть у мандри думку, збагачують і поповнюють досвід. Дякуючи професіоналізму читців, зміст набуває щей емоційного забарвлення. Найкращими читцями аудіо книг є Микола Козій, Світлана Горлова, Петро Бойко. Сучасні читці,звичайно, також стараються. Сліпому не доводиться особливо перебирати, бо якщо хочеш здобути певну інформацію пристосовуйся до того, що є, і будь вдячним людям, які цю інформацію начитали.

Звісно, нинішні комп’ютерні програми «Jaws», «Nvda»розширюють інформаційний простір незрячого, але від довгого слухання голосу робота , яким говорить синтезатор програми починає боліти голова. Тому озвучені дикторами книги – це й інформація, й естетична насолода. Для зрячих людей приємно тримати в руках якісну й добротну книгу, а для сліпих голос й інтонація читця також приносять насолоду, наче замінюючи світ літер і барв.

Всесвітнє павутиння нині заповнене безліччю аудіо книг. Нажаль. Аудіо книг українською мовою мало. Вони доходять до слуху сліпих через 3-6 років після виходу у світ. Російський президент Володимир Путін дав розпорядження озвучувати якомога більше книг з метою просвітити надзвичайно заклопотаних і зайнятих чиновників. Справді, аудіо книгу можна слухати в дорозі, під час обіду чи вечері, під час виконання механічної роботи. Українські аудіо книги, які продаються в книгарнях є недоступними для пересічного українського сліпого, бо коштують від 35 грн і вище. Із сучасними цінами на аудіо книги не вистачає.

Глибока шана й подяка людям, які начитують і виставляють у вільний доступ українські аудіо книги!

Роздуми і спостереження. Про можливості праці незрячих

2012-07-29T16:17:00.000+03:00

Кожна людина є дитям свого часу, який вимагає певних психологічних і конформістських навиків. Сліпі люди – не виняток. В старовину незрячі ставали співцями, які прославляли історію, були крім того своєрідними розвідниками й вістунами. Двадцять перше століття вимагає швидкого поступу, креативності. Зупинишся на мить - і ти вже нейдеш вногу з суспільством. То якуж користь можуть приносити сліпі нині?

Крім праці в УТОСі сліпі можуть бути прекрасними масажистами, юристами, музикантами, викладачами і навіть секретарями. Нажаль, суспільство не може сприйняти сліпих нормально. Кожному сучасному сліпцеві доводиться доводити, що я нормальний. Настороженність суспільства до людей з вадами зрозуміла, але важко сприймається і переживається самими незрячими. Трудно повірити здоровим, що обділена здоров’ям людина може бути корисною, а не жалюгідною.

Є в народі приказка: «Зустрічають по одежі». Перша вимога до незрячого сучасності акуратний зовнішній вигляд. Друга – Розум і мовлення. Мовлення – це єдиний засіб виразити себе. «Скажи мені щось, щоб я тебе побачив»,- сказав хтось із великих. Це великою мірою стосується сліпих: вони виражають себе й сприймають інших саме через мову. Третім важливим козирем сліпого має бути розважливість й професіоналізм. Як досягти майстерності цих трьох вимог? Величезна праця над собою й незламність духу. Навіть якщо сучасний сліпий буде володіти перерахованими якостями, гарантії успішності немає. Роззирніться навколо: чи багато серед ваших порядних знайомих успішних людей. Думаю, що успішність в сучасну добу асоціюється з грішми, а порядність і гроші – речі не сумісні. От і доводиться жити порядним людям гордими без грошей і тішитися кожній хвилині.

Виховання дітей у сім'ї незрячих

2012-06-08T14:38:00.001+03:00

Із трьох головних життєвих завдань: посади дерево, народи й виховай дитину, побудуй будинок – для незрячого виконання будь-якого з них є складним.Не даремно людей-інвалідів називають »люди з обмеженими можливостями».В Україні обмежуються можливості не лише інвалідів, а й здорових людей. Проте до реалізації місії життя на землі прагне кожен.

Для будь-кого тепло родинного вогнища є надійною опорою. Ось і сліпі створюють сім’ї, народжують діток, по мірі фінансової спроможності будують чи купують житло. Все – як у звичайних людей. Якими ж великими зусиллями даються маленькі перемоги для них! Народивши здорового малюка, незрячим людям доводиться приломлювати своє безбарвне світосприйняття з сприйманням світу зрячою дитиною. Тут відбувається своєрідне навчання один одного. Батьки не бачать кольорів, предметів, не можуть прочитати книжечку, виготовити аплікацію чи ще якусь дитячу забаганку-потребу задовільнити. Тут дітки й батьки проявляють креатив. Батьки вивчають кольори іграшок, одягу; напам’ять декламують казочки, гортаючи сторінки улюблених казочок,попередньо вивчивши, де що знаходиться на тих сторінках. Діти також поступово усвідомлюють, що у тата й мами можуть бути проколи з показом картинок. Тому виправляють з поясненнями їх. «Ні мамо, то не зайчик, а півник…» - серйозно й без докору, природньо й без нервів. Малюки звикають до того, що мамі потрібно подати в ручки піднятий предмет чи прозвітувати про піднятий цигарковий бичок. Мама пояснить в черговий раз, що таке добре, а що – погано. Розум у таких діточок працює відмінно: не знаючи назви предмета чи явища, малюк приглядається й прислухається до оточуючого, робить висновки. Звичайно, не буває без казусів. Діти починають гратися – причаїться десь у кімнаті, ти його кличеш, а він десь на столі стане й очікує, поки ти його знайдеш. Тут доводиться бути і тренером, і вихователем. Головне не нервуватися, а погратися з бешкетником і при цьому пояснювати, де можна гратися, а де потрібна відповідальність. Дорослішаючи, хлопчик чи дівчинка почувають відповідальність за своїх батьків. Ще тільки малюк навчився ходити й трохи розмовляти, а вже потрібно штучно створювати ситуації, коли необхідно знайти вихід в складних обставинах, зорієнтуватися в просторі. Прикладом може стати така ситуація. Ви відійшли від свого будинку на порядну відстань, серйозно говорите: «А де ж це ми заблукали?Як нам знайти будинок?» Дитина має зорієнтуватися, що можна запитати в перехожих, де знаходиться будинок під потрібним номером на певній вулиці.

Для незрячих батьків болячи відчувати, що їхня дитина у чомусь поступається своїм одноліткам. Тому вони всіма силами намагаються підтримати своїх чад. Найкращий велосипед. Цікава іграшка, красивий одяг – забезпечать впевненість дитині серед своїх друзів. На мізерну соціальну допомогу забезпечити нормальне дитинство своїм дітям майже не можливо. Це, мабуть, лише в Україні люди будуть їсти сухарі, але зовні виглядати пристойно. Чомусь можновладці не розуміють, що маленькі громадяни – діти сліпих батьків – це майбутнє держави.

Останнім часом стає все важче достойно жити, але керманичі звітують, як усе чудово. При тій шаленій дорожнечі, враховуючи проблеми (частіше розбитий посуд, купівля товарів, де є змога їх придбати, а не де дешевше; проблемність у пересуванні; наймання робітників у багатьох сферах, де здоровий без проблем справиться), 1260 грн - просто краплина в морі.

Не хочу, щоб сліпих жаліли. Необхідно, щоб суспільство усвідомило, що незрячі люди можуть гарно виконувати посильну роботу: працювати з комп’ютером, бути гарними музикантами, співаками, фаховими працівниками в школі, в училищі, в університеті. На жаль, українці звикли бачити сліпих жебраками з торбою, яких водять поводирі. Сучасним незрячим доводиться ламати ті стереотипи, усім своїм життям доводячи, що громадяни україни є з каліцтвами, але вони, в першу чергу, люди з власною гідністю.

Приниження

2012-05-25T22:23:00.000+03:00

Приниження – це і вчинок, і відчуття. Той, хто принижує відчуває свою значимість; той, кого принижують,відчуває пригніченість, поразку.

Нажаль, явище приниження є тотальним у сучасному українському суспільстві. Це інструмент регулювання усіх відносин. У школі методом приниження регулюють стосунки: вчитель – учень, батьки та адміністрація. Пригнічений учень хоч сидітиме тихо, а батьки обов’язково понесуть гроші у шкільну казну.

Відома формула «ти начальник – я дурень» дає директору чи босу більше неписаних прав: платити зарплату в конверті, видавати її невчасно, сидіти в кріслі «розпорядника душ людських» твердо й впевнено.

Кожна людина має якісь цінності - як матеріальні, так і духовні. Тому завжди є що втрачати Саме на цьому будується механізм приниження, який викликає страх втрати чогось значимого для особистості .А у страху очі великі. Підігріваючи почуття боязкості приниженням, можна легко маніпулювати людьми.

Особливо гостро нині у соціумі стоїть матеріальне питання, тому кожен дорожить роботою. Праця за мізерні кошти стала нормою. Люди боряться не за свободу чи гідність, а за кошти на необхідне. Для нас придбання меблів чи ремонт помешкання, купівля одягу чи побутової техніки стає великою подією. Такі звичайні речі приземлюють, а життєві дороги наповнюються дріб’язком.

Як уникнути цього? На це питання дати відповідь важко.

Моїм дивізом є слова ГенріхаІбсена: «Горіти зіркою, летіти і впасти». Бажання не втратити людську гідність у мене домінує над іншими бажаннями. З дитинства майже нічого не бачачи, я прагнула бути повноцінною особистістю: у школі, університеті, в сім’ї, на роботі намагаюся залишатися собою.

Робота – це справжнє випробування характеру. Якщо здорова людина може знайти місце реалізації та заробітку без проблем, то сліпа людина у своєму виборі обмежена.Іноді охоплює такий відчай, що покинула б роботу враз, але згадаєш, що вдома чекає на тебе талановитий син, тай душиш сама у собі це бажання. Миришся, підлаштовуєшся, перестаєш бути собою – починаєш грати роль. Втрата роботи стала страшилкою. Я терплю несправедливість задля ідеї виховання сина. Згадую слова Василя Стуса: « Терпи, терпи! Терпець тебе шліфує. Тримайся далі розпачу й надій». Абсурд заполонив усі сфери життя: не потрібна нікому твоя робота, а потрібно, щоб ти мучився. Усвідомлювати, що ти гвинтик цього абсурду, важко, але один в полі - не воїн. Ось і продовжую свідомо творити абсурд. Де ж вихід?

У попередній статті згадувала проблему мізерності соціальної допомоги по інвалідності, хотілося б продовжити цю тему.

2012-05-17T22:07:00.002+03:00

Стан доріг та тротуарів у містах України створює додаткові витрати для сліпих на взуття: ями та вибоїни обов’язково відвідають босоніжки, чоботи, туфлі незрячих. Крім того мода на рекламу, яку виставляють на тротуарах, також додаткова перешкода пересування для незрячих. Уявіть собі: йду я якось по тротуару, не підозрюю, що крім автівок на мене може чекати бік борт з рекламою салону косметичних послуг. Металева пластина обов’язково повинна стояти посеред тротуару, щоб її минали, але ж я і не відаю, що можу зачипитися за цей атрибут бізнесу. Звичайно, рукавом нового плаща зачіплюю рекламу – і маю дюрку. Горе моїй красі та стильності, на роботу йду в порваному новому шкіряному плащі.Ось і по грошах соціалки. Глузуючи називають мої знайомі цю допомогу «Сліпендія».

Писала про дорогу до УТОСу в Вінниці, ви не повірите, взялися за ремонт дороги. Біля бувшої швейної фабрики ями поки що залишилися. Дорогу зарівняли. Що буде далі? Не знаю. З іншого боку підприємства також щось будується, які проблеми чекають надалі побачимо. Думаю, що цей ремонт дороги буде мати нові наслідки узв’язку з цим будівництвом. Можливо довкола заводу функціонуватиме дорога для автівок, тому що схоже, що будують автосервіс.

Чи можливо прожити незрячому на соціальну допомогу в Україні?

2012-05-12T22:09:00.001+03:00

Спілкуючись з подругою, почула від неї фразу: «Ну ви ж хочаб отримуєте пенсію». Вжахнулася цим словам: вона мене знає багато років й не розуміє, що у мене немає можливостей таких, як у інших. Не хочу виправдовуватися, але зазначу: у скрутну хвилину життя здорова людина може виконувати будь-яку роботу, а сліпому хоч милостиню проси... Елементарно: зряча людина може пошукати, де дешевше й краще продається товар,Документи оформлювати та відносити їх у різні установи вона може сама, у пересуванні обмеження відсутні, сприйняття у суспільстві не викликає шоку... А тут щоразу все обдумуєш до дрібниць, прораховуєш кожний крок – з ким підеш у супермаркет, на базар, купити одяг, продукти, навчаючись чи працюючи в інтелектуальній сфері без помічника не обійдешся, а за всі ці послуги треба платити. Не можеш добратися із незнайомого місця туди, куди потрібно потрапити – береш таксі. При цьому нікого не хочеш переобтяжувати. Ось і виходить, що 1200 грн соціальної допомоги вкрай мало. Шукаєш постійно, як зробити краще будь-яку справу. Для того, щоб бути хоч трішки конкурентно здатним зі здоровими людьми, маєш вдвічі більше працювати над собою.

Хоч якби не гнуло нас життя, та намагаємося з усіма проблемами справлятися. Хочу сказати: Люди не заздріть на соціальну допомогу по сліпоті, цінуйте й використовуйте вповні свої можливості!

Чи потрібні УТОСи? Чи можливо українському незрячому інтегруватися в суспільство?

2012-05-09T18:35:00.002+03:00

Вже давно ведуться розмови про інтеграцію інвалідів в суспільство. Модним стало навчання інвалідів у звичайних школах. Я знаю випадок, коли незрячий хлопчик навчався у звичайній вінницькій школі. Пропонувала хочаб вивчити систему письма Брайля – рильєфно-крапкове письмо для сліпих – відмова і мотивація тим, що можливо дитина ще буде бачити. На жаль, діагнос там був безнадійним. Для мене було не зрозумілим, як ця дитина може на слух вчити матиматику, хімію, фізику. Та воля батьків мала законне підгрунтя.

Сама навчалася серед зрячих студентів і знаю, що можна знайти вихід з різних ситуацій, але без знання системи Брайля ні контрольних, ні нотаток не зробиш.В радянські часи система життя сліпих була глибоко продумана: у семирічному віці дидина обов’язково мала навчатися у спеціальному інтернаті, де вона отримувала гарну освіту, де з нею працювали кваліфіковані фахівці. Навчаючись сама в кількох інтернатах, я добре знаю реалії життя окремо від батьків, рижим, підкорення волі вихователю. Іноді учні називали спецшколу «тюрмою». Але нині розумію, що моя освіта – це освіта гімназійна. Майже з усіх предметів консультую і допомагаю виконувати домашні завдання своєму синові. Дивуюся, що теперішні діти не можуть і не хочуть вчитися. Потім після закінчення дев’ятирічки йшли працювати на підприємство, вчилися у вечірній спеціальній школі назаводі, при цьому забезпечувалися гуртожитком. Праця і навчання у школі розбавлялися участю в різних гуртках та художній самодіяльності.З часом після одруження та народження дітей сім’я забезпечувалася житлом. Тому праця на підприємстві була бажаною. Нині ситуація зовсім протилежна. У інтернат багато батьків не віддають дитину через те, що отримують пенсію, а гроші сьогодні, особливо в селі, дуже потрібні. Підприємства не можуть приймати іногородніх незрячих через відсутність житла. Ось і виходить, що необхідність інтеграції є обов’язковою.

Живучи у вільній Україні, постійно намагаюся інтегруватися в суспільство. Чи вдалося це мені? Важко сказати. Після закінчення університету думала, що зможу навчатися в аспірантурі, але зрозуміла, що без грошей не зможу оплачувати для себе асистента. Утой час ще не були так розповсюдженні комп’ютери тай коштував для мнене він захмарні гроші. Намагалася влаштуватися у звичайну школу, міг би бути лише факультатив. Праця і зусилля не виправдовувалисебе матеріально: 2 години на тиждень –це мізер.У мене вже був малолітній син і незрячий чоловік, який також шукав собі роботу. Зрозуміла я, що від УТОСу не втичеш. При нагоді знайшла роботу у вечірній спеціальній школі.

Досвіт мого чоловіка також яскраво демонструє, як суспільство сторониться сліпих. Маючи гарний музичний досвіт, будучи багатьом відомий, він не може працювати в жодному ресторані через те, що директори не бажають мати справу з ним. Мовляв, ти псуєш нам вигляд нашого бізнису. Не раз відвідувачі ресторанів, у яких Сашкові вдавалося хочаб короткий час працювати, були захоплені, але чомусь дратує це адміністраторів та господарів.

Я вважаю, що на законодавчому рівні необхідно врегулювати працевлаштування інвалідів. Дати можливість стати корисними й реалізуватися має право кожна людина.Вжахнулася, коли дізналася, що французький просвітитель Дені Дідро був ув’язнений за лист про те, що сліпих людей необхідно вчити грамоті. Ми нині вже живемо у 21 столітті.

Свято в преддень Дня Перемоги

2012-05-09T12:03:00.000+03:00

Ще з радянських часів збереглася на підприємстві Віницький УТОС традиція відмічати величні дати. Ось і 7-го траавня у актовій залі підприємства виступав колектив художньої самодіяльності. Концерт вийшов просто супер. Хоч зал був заповнений лише на тритину, атмосфера була святкова й піднесена. Перед самим концертом виголошували промови деректор та його замісник. Для мене це просто формальність. Директор взагаліналякав публіку відсутністю художньої самодіяльності й тим, що концерту, на жаль, не буде. Та потім, коли люди почали вставати, попросив послухати всетаки концерт. Цей момент був якимось непорозумінням, але це честі керівництву не додає.

Сольні вокальні номери, дуети, художнє читання, виступ з літературною композицією учнів Вечірньої спеціальноі школи для сліпих та слабозорих при УТОСі, гра на саксофоні мого сина, виступ жіночого ансамблю радували глядачів щирісю та майстерністю виконання.

Художній керівник вибила в профкомі заводу кошти для фуршету, а діткам подякували, подарувавши їм гарні шоколадки. Свято вийшло на славу. Виступаючи на концерті й сидячипоряд з подругами за столом, я в черговий раз переконалася, що «Не хлібом єдиним». За радянських часів той, хто брав участь у художній самодіяльності мав певні привілеї. Нині таких переваг нікому не надають, а навпаки, всіма способами намагаються показати, що це пережитки з минулого. Мій син радів з того, що така гарна сцена, гарний зал, та він не знає, який холод у залі взимку. Виступи зимою не можливі. Після танення снігу чи злив дах протікає і вода капає на апаратуру, сцену. Директор клубу підставляє відра, намагається вберегти апаратуру.

Я розумію, що у скрутні часи не до співу, але саме пісня й гумор рятували й рятують від розпачу. Наше суспільство дуже хворе, коли люди могли обрати керівником держави злочинця, а грамотних і духовних людей зневажають.

Проблеми,які доводиться долати незрячому, вийшовши самостійно в будь-яке місто України

2012-05-06T18:27:00.000+03:00

На одному із телеканалів показували шоу, коли депутати Верховної рради України стикалися з проблемами життя сліпих. Мені не подобаються шоу, бо насправді все так «тільки трішечки не так». Шоу пройде, а все буде й далі як і раніше, бо ні подарована пральна машинка, ні один спеціальний світлофор, ні послуги в супер маркеті одного українського міста не складають системи, яка б допомагала незрячим в орієнтуванні, доступі до громадських установ, вільному пересуванні.

Вінниця – це одне з гарних міст України, але які ями та вибоїни на тротуарах, в дворах, то це знають лише старенькі дідусі та бабусі й також сліпі. Ось наприклад, по дорозі до підприємства УТОС є будівлі бувшої швейної фабрики, які хтось з комерційною метою взявся реконструювати. Будівельні роботи припинені, а навколо великої будівлі жах. Мої незрячі колеги не раз побували в ямах та котлованах цього горе-будівництва. Після дощів усі вибоїни заповнені водою, суцільне болото та ковбані. Через в’їздну дорогу знаходиться автостоянка. Машин завжди біля бувшої фабрики тьма та й ще й на тротуарі виставлять свої іномарки успішні та амбітні ділки. Якось рік тому міська рада розпорядилася трохи облагородити територію, то лише трохи позасипали найглибші ями. В жодному разі я не хочу наголосити, що сліпим щось винне суспільство, але ж по цій території ходять і здорові люди. Хіба не може поламати каблучки якась блондинка чи замаститися в грязюку той же ділок?

Розкажу ще одну смішну й сумну історію, яка сталася з моїм колегою. Подорожній запитує сліпого, бачачи що той обстежує тростиною територію: «Що ви шукаєте чоловіче? Вам допомогти?» Незрячий відповідає: «Десь тут була яма.» «Ось, сюди лівіше, ще вліво»,- іполетів бідний сліпий в охайному костюмі в котлован. Дорога в пекло також вистелена добрими намірами. Добродії, якщо не знаєте, як допомогти, краще ніяк не допомагайте!

Головна істина кожного має бути: краще не нашкодь. Стою на трамвайній зупинці, хочу посадити його на п’ятірку. Під’їжджає переповнений трамвай, частина пасажирів вийшла, підводжу до дверей колегу, він ставить тростину на підніжку, щоб увійти в вагон. Раптово зачиняються дверцята, трамвай рушає – тростина поїхала, а чоловік залишився на зупинці. Сідаємо в наступний трамвай.На наступній зупинці виходимо, просимо людей глянути чи немає на рельсах палиці.Звичайно нерозлучна «Маруська» валяється й дожидає свого господаря. Ситуацію врятовано. Невже графік руху по часу коштує таких нервів?

Дорога до УТОС:

"Головна" дорога

Як бачимо, автомобілі їздять навіть не підозрюючи що тут дорога, по якій ходять незрячі