Ёжик - все для студентов

Вниманию посетителей!

2013-02-10T00:22:00.000-08:00

Если вдруг, что-то не открывается и не скачивается, не работает ссылки или т.п. пишите в комментариях или на почту - все исправлю. Спасибо за понимание.С уважением, админ Светлана

Сценарій уроку на тему: Прояв глобальних проблем людства в Україні

2011-11-09T04:54:00.000-08:00

Люди загинуть від невміння користуватися силами природи і від незнання істинного світу.

Напис на піраміді Хеопса

Або ми врятуємося всі разом, або майже ніхто не врятується.

С. Лем

На цьому уроці Ви дізнаєтесь:

– ознайомитеся з проявами глобальних проблем людства в Україні;

– поглибите вміння аналізувати джерела інформації й обґрунтовувати власну думку;

– покращите навички командної роботи, вміння враховувати думку кожного при складанні програм та проектів.

Хід роботи

Для виконання роботи використовуйте інформацію з попередніх параграфів посібника, інформацію з періодичної преси, Інтернету і матеріали Додатка № 1.

Завдання № 1

Оберіть глобальну проблему, прояв якої в Україні Ви хотіли би досліджувати: роззброєння; збереження миру; проблема організованої злочинності та мафії; подолання небезпечних хвороб; демографічна проблема; сировинна та енергетична кризи; проблема міжнародного тероризму.

Об’єднайтеся в групи експертів за даними проблемами. Визначте та озвучте своє кредо (основи світогляду, тверде переконання), яке відповідало б обраній проблемі.

Працюйте над дослідженням за методом “Дерево рішень”. Суть методу: ця методика застосовується при аналізі ситуацій і допомагає досягнути повного розуміння причин, які призвели до прийняття того чи іншого рішення в минулому. Також надає змогу проаналізувати успішні та негативні сторони вирішення певної проблеми. В ході обговорення в групах заповніть таблицю за зразком, що подано нижче. Після завершення роботи обміняйтеся результатами досліджень, щоб мати повну інформацію з даної теми.

Переваги	Проблема	Недоліки
- Україна, як член ООН, є суверенною стороною 18 міжнародних угод з питань екології, бере участь у 20 міжнародних конвенціях, понад 10 двосторонніх угодах, виконує міжнародні зобов’язання з охорони навколишнього середовища. - Делегація України на 45-ій сесії Конференції ООН з прав людини у 1989 р. запропонувала розробку і нормативне закріплення нової категорії прав (а саме – екологічних). - З ініціативи України на 19-ій спеціальній сесії ГА ООН, яка відбулася в червні 1997 р., було прийнято рішення про розробку міжнародного правового акта, покликаного гарантувати екологічну безпеку планети в інтересах виживання і розвитку цивілізації у ХХІ ст. Документ матиме назву “Екологічна Конституція Землі”.	Екологічна	- Незначні видатки з державного бюджету на охорону довкілля. - Часто кошти виділяються не на попередження нещасних випадків, а на подолання наслідків. - Населення невчасно отримує інформацію про екологічні катастрофи (наприклад, у 2000 році мешканці Трускавця, Дрогобича і Стебника лише через кілька місяців дізналися про аварію на проводі “Дрогобич-Калуш”, внаслідок якої 30 тонн нафтопродуктів потрапили у водозбори “Гірне” і “Доброгостів”). - Громадськість недостатньо залучена до прийняття важливих рішень щодо невтручання і не завдання шкоди навколишньому середовищу (наприклад, спроба опріснити лиман Сасик, який меліоратори відгородили від Чорного моря дамбою, і подальша боротьба за з’єднання його з морем).

Поміркуйте та обговоріть:

1. Які можна зробити висновки після виконання вправи “Дерево рішень”?

2. Чому, на Вашу думку, у вітчизняній історії та історії всього людства, здавалось би, гарні ідеї мають негативні наслідки? Як можна цього уникнути? Наведіть кілька прикладів.

3. Назвіть проблеми, прояв яких є схожим у європейських державах і в Україні. У чому схожість і відмінність виходу різних держав із загрозливих ситуацій, якими є глобальні проблеми?

Значна кількість глобальних проблем, які повстали перед усім людством, тією чи іншою мірою ( а інколи – перш за все) стосуються України (наприклад, екологічна проблема). У галузі вирішення глобальних проблем ми маємо деякі досягнення, але також є багато невирішених питань, які постають переважно через відсутність необхідних коштів. Причини появи кожної з глобальних проблем загальновідомі, хоча в Україні вони мають деякі особливості (використання України як ресурсно-сировинного придатка та стратегічної території для військових баз СРСР, прийняття рішень Московським партійним керівництвом про будівництво ГЕС, військових полігонів та АЕС в Україні). Як вижити у сучасному техногенному середовищі і зберегти мальовничий куточок Європи, Україну, для наступних поколінь, не дати справдитися невтішним прогнозам і підрахункам вчених – Ви спробуєте відповісти на це питання, виконавши завдання № 2.

Завдання № 2

На основі знань, здобутих на уроках історії, основ екології, природознавства, географії та інших предметів, враховуючи інформацію, отриману з різних джерел (преса, телебачення, Інтернет) та власного досвіду, складіть Програму Змін, яку Ви могли б запропонувати Президентові України у відкритому листі щодо покращання стану довкілля в нашій державі та залучення України до подолання і попередження глобальних проблем людства.

Розділи Програми змін: 1) проблеми природничо-економічного характеру; 2) проблеми політичного характеру; 3) проблеми соціального характеру; 4) проблеми наукового характеру.

Виконувати це завдання можна, об’єднавшись у групи по 4-5 осіб.

Завдання № 3

Висновок до лабораторно-практичної роботи на тему: “Прояв глобальних проблем людства в Україні” запишіть у формі есе. Тема для роздумів може бути такою: “Якою я бачу Україну в новій Європі?”.

Це цікаво:

Фрагменти творів, написаних випускниками 2003 року:

Моя Україна – це сильна держава, де безліч багатств і свобод,

Моя Україна – це велич і слава, хоч часом бідує народ,

Моя Україна – природа зваблива, яку занедбали до нас,

Моя Україна – без’ядерна, мирна, де совість – одна із прикрас,

Моя Україна – прогрес і наука, нові будівництва без меж,

Моя Україна – це нова Європа, це часточка світу і космосу теж.

Половко Тетяна, учениця Ічнянської ЗОШ Чернігівської обл.

Нарешті, завершились ті часи, коли Україна була в неволі. Закінчились війни, арешти, каторги. Настала ера відродження, і нам випала можливість бути свідками і творцями нової держави, європейського дому. Хто, як не ми, побудуємо нову велику і дружню європейську сім’ю? Я впевнений, що Європа без України не буде повноцінною. Проте, щоб розбудовувати європейський союз, потрібно спочатку врегулювати всі місцеві, українські проблеми – знищити корупцію, підняти економіку, виховати нове покоління, яке могло б гармонійно влитися в європейське суспільство, але, в той же час, не забувало свою історію, традиції, батьків. Нам доведеться пройти важкий, тернистий шлях, але ми все здолаємо, адже за декілька століть в українців накопичилась така велика кількість енергії, якої вистачило би на Всесвіт. А починати все треба спочатку, тобто з народження, з виховання, із школи і культури. Адже тільки освічені люди, які добре знають, що являє собою сучасний світ і його глобальні проблеми, які засвоїли екологічне виховання і несуть свої знання співвітчизникам, які не байдужі до майбутнього України і свого народу, можуть побудувати міцну державу, достойну називатися Центром Європи. І можливо тоді, на Батьківщину повернуться всі емігранти, щоб разом відстоювати інтереси України, підтримувати її європейський рівень та міжнародний авторитет.

Желєзний Валерій, учень Ічнянської ЗОШ № 1 Чернігівської обл.

Додаток № 1

Матеріали для роботи в групах

Джерела до питання “Проблема організованої злочинності і мафії в Україні”

Зоряна Іленко, Алла Дахній “Українська мафія – найстрашніша” (“Поступ”, № 22, 16-17 лютого 2002 року)

“Міжнародні аналітики дійшли висновку, що українська організована злочинність є загрозою для світової спільноти. Фахівці стверджують, що українська мафія стала світовим лідером у торгівлі зброєю, наркотиками і людьми. Однак варто зауважити, що мова йде не про якісь локальні прояви, а про транснаціональну організовану злочинність, яка проводить свої оборудки в цілому світі. Бурхливе зростання організованої злочинності в Україні розпочалося в першій половині 90-х років. У 1998 році, за даними українських правоохоронних органів, у країні діяло 1157 злочинних угруповань (для порівняння, у Росії з її неосяжними теренами їх нараховувалося лише 12,5 тис.). Таких висновків дійшов американський аналітичний часопис Jane’s Intelligence Review у своїй статті “Українська мафія виходить на міжнародну кримінальну арену”, повідомляє агентство Washington ProFile. Часопис, зокрема, відзначає: “Найбільші впливові українські кримінальні угруповання діють на всій території країни, правда, роблячи ставку на чотири регіони – Придністров’я й Одесу, Карпати, Східну Україну (де дії часто здійснюються разом з російськими злочинцями) і Крим. За межами держави українська мафія діє в таких країнах, як Австрія, Азербайджан, Бельгія, Канада, Данія, Естонія, Німеччина, Греція, Угорщина, Італія, Казахстан, Латвія, Литва, Польща, Румунія, Росія, Словаччина, Словенія, Туркменистан, США й Узбекистан”.

Андрій Шаган “Українське суспільство як заручник мафіозного режиму” (Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик “Інформаційний бюлетень”)

“…Як мені вдалось встановити, у кожній середній школі будь-якого українського міста існують шкільні авторитети, за якими стоїть вулична шпана, а далі вже серйозний кримінальний контингент. Ці, так би мовити, авторитетики контролюють все неофіційне життя шкіл, яке на багато різноманітніше від офіційних шкільних програм. Це і мілкий бізнес, і різні азартні ігри типу покемон, і обміни аудіо-, відеокасетами. Та навіть регламентація того, кого можна називати “лохом”, і хто гідний чи ні зустрічатися з тією чи іншою дівчиною. Так ось всі можливі сварки цієї негласної шкільної програми, про які в Міністерстві освіти України чомусь не знають, і займаються шкільні авторитети. А в результаті на питання, яке було задане декільком учням, які стали жертвами шкільних сутичок: “Чому ви не звернулись за допомогою до учителя чи до батьків?”, вони відповіли: “Не можна “за поняттями”. І це були зовсім не “шпанюки”, а діти із благополучних сімей. Але які навіть у такому юному віці вже зорієнтовані не на державний закон чи норми християнської моралі, а на закони кримінального світу, що називаються “поняття”. Про те, що собою являють ці “поняття”, зовсім не мають уявлення ні викладачі шкіл, ні співробітники юридичних вузів, які займаються вивченням проблеми криміналу. Все, як кажуть, коментарі зайві, після чого слід замислитись про те, що ми можемо протиставити цій злочинній лавині?”

“Політика і час”, 1997, № 4

“...Фахівці визначають основні напрямки інтеграції кримінальних організацій пострадянських країн з міжнародними синдикатами. Це, по-перше, співробітництво при посередництві сицилійської мафії з колумбійськими картелями з метою створення у Центрально-Східній Європі та СНД ринку кокаїну; по-друге, спільна участь вітчизняних, колумбійських та італійських мафіозі в обмінних операціях типу “наркотики-зброя” плюс ядерні матеріали для арабських країн; по-третє, співробітництво російської мафії та китайських “тріад” у сфері відлагодження каналів нелегальної міграції до країн Західної Європи; по-четверте, співробітництво вітчизняних угруповань та сицилійських і американських синдикатів у сфері легалізації фальшивих та “крипто-доларів” на території держав Східної Європи і СНД, участь закордонних кримінальних організацій у приватизаційних процесах України та інших держав СНД; по-п’яте, співробітництво вітчизняних кримінальних організацій та європейських угруповань у сфері постачання “живого товару” на ринок сексуальних послуг у країни Західної та Південної Європи. Реалізація майже всіх зазначених “проектів” ТОЗ (транснаціональна організована злочинність) прямо чи побічно зачіпає інтереси національної безпеки України.

...Розвиток ТОЗ змушує по-новому поглянути на деякі засади боротьби з організованою злочинністю. Введена Указом Президента України від 17 вересня 1996 року Комплексна цільова програма боротьби зі злочинністю на 1996-2000 роки... охоплює доволі широке коло питань... По-перше, в програмі наголошується на уніфікації норм українського законодавства згідно з міжнародними стандартами, укладенню двосторонніх та багатосторонніх угод про співробітництво у галузі боротьби з організованою злочинністю та корупцією. По-друге, програма визначає одним із пріоритетів участь України в роботі міжнародних спеціалізованих організацій, зокрема, ІНТЕРПОЛу, установ ООН та регіональних організацій...”

Джерела до питання “Міжнародний тероризм”

Сергей Шевчук (“Сегодня”, № 202 (1251), 2002, 11 вересня, с. 4)

“...Українська економіка терористам не по зубах своїм розмахом та трагічністю подій. Це був удар по ідеях розвинутого демократичного суспільства та ринкової економік, якими пишались американці. Як же потрясіння 11 вересня відобразилось на світовій економіці і як це “зачепило” Україну? Прокоментувати це “Сьогодні” попрохала експерта Центру протикризових досліджень Олександра Гриневича: “На Заході у зв’язку з терактами різко змінилась структура споживання. Суттєво знизились обороти в шоу-бізнесі, міжнародному туризмі та авіаперевезеннях. Знизились споживацькі витрати. Хоча про великі наслідки говорити не доводиться… На українську економіку атаки терористів зовсім ніяк не вплинули. Навіть обсяги наших авіаперевезень не можна об’єктивно оцінювати, бо їхній процент у вітчизняних масових потоках дуже малий. Україна дуже слабо інтегрована у світову економіку, тому всі світові потрясіння обминають нас стороною. Ні великі капітали, ні сучасне виробництво у нас не присутні. Терористи нам не загрожують. Тому що неможливо підірвати те, що, по суті, не існує. Наш експорт на світові ринки складається з продукції з малим процентом переробки: чорні метали та хімічні сполуки. Зміни цін на цьому ринку ми могли б відчути. Али справа у тому, що така продукція потрібна завжди і її купують, не дивлячись на кризи…

Газета “Сьогодні” задала відомим людям питання: “Чи не боїтеся Ви після терактів 11 вересня відвідувати великі торгові центри та літати літаком?”

Лілія Подкопаєва, олімпійська чемпіонка зі спортивної гімнастики: “ Існує таке поняття, як доля. Я вірю в неї: якщо щось повинно статися з людиною, воно обов’язково відбудеться. Тому літати не боюсь”.

Лесь Подерев’янський, художник, драматург: “ Я б терористам “накостиляв”, виявись вони зі мною у літаку. А потім викинув би їх до біса за борт. А чого боятися? Терористи – це ж зомбі-ідіоти, навіть не цікаві для вивчення. Хоча у всіх цих атаках на західний манер є “своя родзинка”. Буржуазне суспільство потрібно добре потрясти, щоб вивести зі сну. Емоції надали життя, а то пересічні громадяни Заходу, крім своєї роботи та газонів із гномами, вже нічого не помічали. В Україні свій варіант тероризму. Наприклад, зайшовши у під’їзд будинку, можна отримати по голові. І від цього ніхто не застрахований. Наші літаки падають на голови громадянам з не меншими наслідками, ніж лайнери, керовані терористами…”

В. Шкідченко “Потенціал Збройних сил – на боротьбу з тероризмом” (“Урядовий кур’єр”, 2001 р., 22 листопада)

“...Констатуючи наявність значних можливостей Збройних сил щодо участі в боротьбі з тероризмом, зауважимо, що нині ці можливості обмежені, по-перше, недостатньою законодавчою і нормативно-правовою визначеністю відповідних елементів у системах їх бойової підготовки і управління, кадрової політики, військової освіти і науки тощо... У заяві від 24 жовтня Президент України, Верховний Головнокомандувач Збройних сил України Л. Кучма поставив завдання: у стислий термін забезпечити позитивні зрушення у прийнятті військової реформи. Очевидно, що в сучасній обстановці це вимагатиме також використання і підвищення можливостей Збройних сил України у боротьбі проти тероризму”.

Джерела до питання “Проблема збереження миру і роззброєння”

Зі шкільного підручника Новітньої історії України

“Важливим елементом зовнішньої політики стала активна участь України у ядерному роззброєнні. Важливим кроком на цьому шляху стало приєднання України 16 листопада 1994 р. до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Цим самим Україна переконливо підтвердила миролюбний характер своєї зовнішньої політики, свій статус без’ядерної держави. ...Саме 1996 року Україна остаточно завершила вивезення зі своєї території ядерної зброї. Одночасно з цим наша держава приєдналась до Договору про всеохоплюючу заборону ядерних випробувань.”

“Трудова слава”(2003, 27 червня)

“Щорічні висновки Стокгольмського інституту досліджень миру (СІПРІ) свідчать про просування України вгору по шкалі найпотужніших світових експортерів зброї. Як передає “Німецька хвиля”, СІПРІ видав черговий звіт, у якому наша держава займає вже шосте місце за обсягом експорту зброї. За даними експертів Стокгольмського інституту, Україна з 1998 по 2002 рік уторгувала в цій сфері понад 2,7 млрд. доларів. Лідерами в царині торгівлі зброєю є США, Росія, Франція, Німеччина. Експерти констатують, що загальний попит на озброєння у світі зріс, і вважають цю тенденцію наслідками боротьби США зі “світовим тероризмом”.

З повідомлення телевізійних новин студії “1 + 1”

“...Українські підрозділи брали участь у миротворчих акціях в Югославії, Іраку та багатьох інших. За 10 останніх років у підрозділах ООН загинуло 90 українців...”.

Джерела до питання “Екологічні проблеми України”

Ст. 16 Конституції України

“Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи – катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави”.

“Дзеркало тижня” (травень 2003 р.)

“21-23 травня 2003 року в Києві проходила 5 Європейська Конференція “Довкілля для Європи”, в ході якої зустрічалися 55 міністрів екології країн Європи і Америки, представники керівного складу міжнародних фінансових організацій, ЄС, громадських організацій світового рівня. Вирішувались два головних питання: 1. Як зробити Європейський континент екологічно безпечним? та 2. Де знайти для цього кошти? Україна витратила більше 1 млн. доларів на цю конференцію, сподіваючись вирішити такі нагальні проблеми, як: безпека об’єкта “Укриття”; зменшення забруднення Чорного моря; удосконалення сектора управління відходами; зношена інфраструктура з непередбаченими наслідками (наприклад, каскад водосховищ на Дніпрі і АЕС). Результати київської конференції – низка підписаних документів, серед яких Декларація міністрів “Майбутнє процесу “Довкілля для Європи”, природоохоронна стратегія для країн Східної Європи, Кавказу та Центральної Азії, визначення рамок та галузі застосування кампанії “Борги на природу”.

Джерела до питання “Подолання небезпечних хвороб”

Зі статті Бабак М. “Чи є здорові українці?” (“Політика і культура”, 2000, № 7)

“За даними Інституту громадянського здоров’я, тільки 4,4% чоловіків та 2,9% жінок працездатного віку в Україні мають високий показник здоров’я і перебувають у так званій зоні безпеки. 22,1% жінок і 19,4% чоловіків мають середнє здоров’я. 73,5% чоловіків і 77,7% жінок працездатного населення належать до розряду хворих. У свій час Інститут громадянського здоров’я під егідою програми EUROHIS провів опитування серед українців. Задовільним чи добрим стан свого здоров’я визнали лише 18% опитаних. Серед 12 країн, що подали в базу даних європейської програми “Здоров’я для всіх” відомості про стан здоров’я своїх громадян, Україна обіймає передостаннє місце.

Якщо становище в сфері охорони здоров’я не покращиться, то українців незабаром можна буде назвати однією з найбільш “хворих” націй. На початку 2000 р. абсолютна захворюваність в Україні склала 32 958 964 випадки. В основному це хвороби органів дихання (24,4%), серцево-судинні захворювання (22,4%), хвороби органів травлення (9,0%), кістково-м’язової системи та з’єднувальних тканин (5,6%). Онкологічних хворих – 1,5 млн. осіб, щороку реєструють понад 160 тисяч нових випадків захворювання на рак. Кількість психоневрологічних захворювань збільшилась на 5,4% (кількість душевнохворих – 1 млн. 206 тис. осіб). Збільшилась захворюваність на туберкульоз. У країнах ЄС туберкульоз реєструють у 4 рази менше, ніж в Україні. Показники венеричних захворювань в Україні значно вищі середньоєвропейських. Сифілісом в Україні хворіють в 98,5 разів частіше, ніж у країнах Східної та Центральної Європи. Щодо СНІДу, то щорічно українські лікарі виявляють від 5 до 8 тисяч носіїв ВІЛ-інфекції. Всього в Україні більше 50 тисяч інфікованих”.

Національний План дій з гігієни довкілля на 2000-2005 роки

1. Обґрунтування необхідності розроблення Національного плану дій з гігієни довкілля.

Антропогенне навантаження на довкілля в багатьох регіонах планети досягло рівня, небезпечного для здоров’я. Тим часом визнано, що політика в галузі охорони здоров’я та довкілля повинна забезпечувати стійкий з екологічного погляду розвиток держави, ефективне попередження негативного впливу і контроль за ним, а також доступ до здорового довкілля, заснованого на принципах справедливості. Ці принципи покладено в основу Європейської хартії з навколишнього середовища і охорони здоров’я, одним з яких стверджується, що кожна людина має право на оточення, яке б сприяло найбільш високому її рівню здоров’я.

Нинішню екологічну ситуацію в Україні можна охарактеризувати як кризову.

Основні причини кризи екологічної ситуації:

Ø низький рівень екологічної свідомості суспільства;

Ø тривале надання переваги розвитку сировинно-видобувних галузей;

Ø висока питома вага в структурі промисловості ресурсо- та енергомістких технологій;

Ø низька ефективність очисних споруд;

Ø недосконалість правових та економічних механізмів захисту довкілля;

Ø недостатнє забезпечення дотримання законодавства з охорони довкілля;

Ø незавжди доцільне використання коштів, одержаних від платежів за ресурси і відходи, штрафних та фінансових санкцій;

Ø недостатнє інформування громадськості щодо стану довкілля.

Стан здоров’я населення України також можна вважати кризовим: очікувана при народженні середня тривалість життя порівняно з розвинутими європейськими державами є низькою.

Основні причини кризи стану здоров’я населення:

Ø відсутність у значної частини населення навичок здорового способу життя;

Ø нестабільність у суспільстві і незадовільне матеріальне становище населення;

Ø негативний вплив факторів довкілля;

Ø недостатнє забезпечення дотримання законодавства з охорони здоров’я;

Ø незавжди достатня і доступна медична допомога.

Ситуація, що склалася, потребує втручання на державному, регіональному і місцевому рівнях в усі сфери життєдіяльності суспільства – культури і духовності, освіти та інформування, політики, економіки, законодавства, охорони здоров’я.

Джерела до питання «Демографічна проблема”

За матеріалами журналу “Географія та економіка в школі”

Україна раніше вважалася демографічним лідером Європи – кількість її жителів постійно збільшувалась, навіть за умов масових еміграційних відпливів. Тепер, за демографічною статистикою, вона – аутсайдер світу. З 1991 р. Україна посіла перше місце у Європі за рівнем смертності населення. Нині в нашій країні найстаріше населення на континенті. За останні 6 років у державі померло на 1 млн. 150 тис. більше, ніж народилося. Середній вік українців знизився на 3,5 роки, смертність серед працездатного населення, особливо чоловіків, збільшилась у 4 рази.

За результатами Всеукраїнського перепису населення, який відбувся 05.12.2001 р., в Україні наявне населення становить 48,5 млн. осіб, постійне – 48,2 млн. осіб (це на 3,2 млн. менше, ніж у 1989 р.). За прогнозами Міністерства економіки України, до 2026 р. кількість населення зменшиться ще на 4 млн. осіб.

Матеріали слухання 21 травня 2003 р. у Верховній Раді на тему: “Демографічна криза в Україні: її причини і наслідки”

Щодо причин цього тривожного явища, то одні дослідники переконані, що вся річ – у низькій якості життя, і саме через це в українській родині тепер дедалі рідше народжуються двоє дітей, то інші пояснюють низьку народжуваність в Україні загальноєвропейською демографічною тенденцією. Мовляв, сучасна українська жінка під впливом нових, пов’язаних з повільним розвитком суспільства життєвих стандартів не хоче обмежувати себе кухнею і доглядом за дітьми, тому й менше їх народжує, натомість активніше застосовуючи свою енергію в суспільних сферах. На думку Г. Крючкова (Голова парламентського Комітету з питань національної безпеки і оборони), проблема лежить в соціальній площині. Він нагадав, що доходи 40 мільйонів громадян сьогоднішньої України – нижчі від прожиткового мінімуму, за рівнем безробіття Україна посідає одне з перших місць у Європі, рівень ВВП на душу населення в 30 разів менший, ніж в середньому в межах Європейського союзу. Поза Україною в даний час шукають роботу від 5 до 7 мільйонів її громадян. Військо дістає поповнення, 70% якого нездатне виконувати свої обов’язки за станом здоров’я.

Джерела до питання “Енергетична та сировинна проблема”.

http://www.intellect.org.uamaterialsbccr13.html

Чому треба закрити частину шахт Донбасу?

Вугільна галузь є чи не найзбитковішою в Україні. За останніх 8 років виробництво скоротилося більше ніж удвічі. Через недосконалі, застарілі технології собівартість продукції є дуже високою. Шахти мають погане технічне обладнання і надто велику кількість працівників (півмільйона на приблизно 200 шахтах). Продуктивність праці удвічі нижча, ніж у Росії, і в 4 рази менша, ніж у Польщі.

Десятками років на шахтах не проводили ремонтів. Чимало з них вже не придатні до експлуатації, у багатьох шахтах вже вичерпано поклади вугілля. Раз у раз трапляються аварії, де гинуть десятки людей. Заборгованість із заробітної платні сягає сотень мільйонів доларів. Сповнені відчаю шахтарі намагаються шукати правди в столиці. Уряд виплачує частину боргу, але тим ситуації не рятує. Державні кошти не йдуть на оновлення техніки на тих шахтах, які можна було б перетворити на прибуткові. Понад 80% грошей поглинає заробітна платня. Навіть життєздатні шахти готівкою повертають собі тільки 10% вартості відвантаженого вугілля. Водночас держава штучно підтримує збиткові шахти. Тому прибуткові шахти не дістають грошей, які вони заробили. Проблема вже настільки ускладнилася, що іншого виходу, крім закриття збиткових шахт, просто немає. Конкурентоспроможність вугілля дедалі більше знижуватиметься, і рано чи пізно зупиняться всі шахти.

“Независимая газета” (2003, 23 липня)

“Україна готується до двох подій, здатних серйозно вплинути і на майбутнє країни, і на долю уряду Віктора Януковича, – до неврожаю і прогнозованої паливно-енергетичної кризи. Днями Президент Кучма розкритикував “слабку ланку” уряду – міністра палива й енергетики Сергія Єрмілова і віце-прем’єра Віталія Гайдука, який займається питаннями ПЕК. Леонід Кучма констатував, що зараз запасів вугілля на електростанціях удвічі менше, ніж у цей самий період минулого року, мазуту – у півтора рази менше. Запаси газу, порівняно з 2002 роком, скоротилися на 12%. Президент сказав: “Я звертав увагу Гайдука і Єрмілова на ці серйозні недогляди. Поки висновки не зроблені...”. Наприкінці промови Кучма заявив: “Якщо вони (міністри. – "НГ") вважають, що знову будуть використовувати газ, як у попередньому році, коли спалили п’ять мільярдів кубометрів, то думаю, що на це сподіватися не потрібно”. Зайвого газу в України немає. І замінити “блакитним паливом” дефіцитне вугілля можливо буде тільки в тому випадку, якщо цього захоче “Газпром”. Тим часом Віктор Янукович намагається вирішити ще одну найгострішу для країни проблему – продовольчу. У зв’язку з прогнозованим неврожаєм ціни на продукти збільшилися в кілька разів. Глава уряду цими днями обговорює сформовану ситуацію з керівниками правоохоронних органів і Державної податкової адміністрації. В Україні проводяться “комплексні перевірки суб"єктів господарювання” на предмет виявлення правопорушень на продовольчому ринку. Силовикам доручено також забезпечити безпеку збору врожаю, щоб не допустити “втрат і розбазарювання зерна”. Ще наприкінці червня уряд заявив про намір покарати торговців, які безпідставно підвищили ціни на продовольчі товари, і конфіскувати в них “надприбутки”... Щоб заспокоїти покупців і попередити можливий соціальний вибух, українські власті намагаються регулювати продовольчо-цінову ситуацію за допомогою адміністративних заходів. Так, київська міська держадміністрація на цьому тижні затвердила розпорядження про впровадження тимчасового регулювання роздрібних цін на основні продовольчі товари – хліб і хлібобулочні вироби, борошно, цукор, горох і гречку, а також макарони, пшеничну, ячну, манну крупи, пшоно і рис”.

Рекомендована література

1. Масляк П. О., Олійник Я. Б., Степаненко А. В. Словник-довідник учня з економічної і соціальної географії світу. Київ, Лібра, 1996.

2. Яремчук І. Г. Економіка природокористування. К.: Пошуково-видавниче агентство “Книга пам’яті України”, “Просвіта”, 2000.

3. Бейдик О. О., Падун М. . Географія. – К.: Либідь, 1995.

4. Екологія: Я пізнаю світ: Дит. енцикл./ Авт.-упоряд. О. Є.Чижевський. - К.: Школа, 2001.

5. Кулиняк Д. Охороняти природу – значить, охороняти Вітчизну. / Молодь України, 2002 р., 2 серпня.

6. Погорєлова А. І. Екологічна культура: проблеми і шляхи формування в Україні. / Рідна природа, 1993, № 1.

7. Суржик О. Гряде століття хімічних хвороб? / Дзеркало тижня, № 14, 2000 р., 7 жовтня.

8. Камлик М., Невмержицький. Економіко-кримінологічна характеристика корупції в Україні. / Деснянська правда, 1998, № 187, 26 листопада.

9. Бабак М. Чи є здорові українці? / Політика і культура, 2000, № 7.

10. Діяк І. Україна на межі енергетичної катастрофи. / Голос України, 2000, 8 червня.

11. Крисаченко В. С. Людина і біосфера: основи екологічної антропології / Підручник. – К.: Заповіт, 1998.

КОНТРОЛЬНА РОБОТА з дисципліни: «ВНУТРІШНЬОГОСПОДАРСЬКИЙ КОНТРОЛЬ»

2011-05-20T04:55:00.000-07:00

2011 рік

ЗМІСТ

1. Суть і значення господарського контролю, види і форми контролю. 4

2. Задача 13
В процесі проведення ревізії виявлено, що підприємство занизило прибуток на 1120 грн. Перевірка показала , що вже вдруге протягом року виявлено, що підприємство занизило суму прибутку.
НЕОБХІДНО: За результатами проведеної перевірки провести донарахування суми податку на прибуток. Вказати, які санкції слід застосувати до підприємства і визначити розмір цих санкцій. Підготувати запис для включення його в акт ревізії.

Список використаної літератури 14

1. Суть і значення господарського контролю, види і форми контролю

1.1. Сутність фінансово-господарського контролю
Діюча у республіках колишнього Радянського Союзу (у тому числі і в Україні) система фінансово-господарського контролю ґрунтувалась на командно-адміністративній системі управління і в основному орієнтувалась на державну форму власності. У тих умовах ігнорувалась система внутрішнього контролю як важлива функція управління на підприємствах.
Реформування форм власності в Україні та створення нового механізму господарювання викликали суттєві зміни у змісті, організації та методах здійснення фінансово-господарського контролю.
У підходах до визначення поняття “контроль” ніколи не існувало єдиних поглядів. У літературних джерелах його розглядали або як принципи, або як метод і форму, або як вид діяльності. Не було єдиних поглядів і щодо системи фінансово-господарського контролю. В основному господарський контроль висвітлювався відокремлено від фінансового. Це необґрунтовано порушувало єдність системи............

Фінансово-господарський контроль як єдине ціле охоплює не тільки матеріальне виробництво, але й невиробничу сферу. Отже, фінансово-господарський контроль – це творчий процес дослідження, спостереження, перевірки виробничої і невиробничої фінансової діяльності, які здійснюються відповідними суб’єктами управління, наділеними певними функціями контролю, з метою виявлення відхилень від установлених параметрів ціє....

Скачати: Контролна контроль

КОНТРОЛЬНА РОБОТА з дисципліни: «БУХГАЛТЕРСЬКИЙ ОБЛІК В ГАЛУЗЯХ НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА»

2011-05-20T04:49:00.000-07:00

2011 рік

ЗМІСТ

1. Особливості діяльності торгівельних організацій. Гуртова (оптова) торгівля. Роздрібна торгівля. 4

2. Групування витрат на виробництво у рослинництві, у тваринництві, у допоміжних виробництвах, у підсобних промислових виробництвах за статтями калькуляції. 8

3. Задача №1 13

Список використаної літератури 14

1. Особливості діяльності торгівельних організацій. Гуртова (оптова) торгівля. Роздрібна торгівля.

У процесі комерційної діяльності кожний підприємець зіштовхується із проблемою реалізації продукції.
Забезпечення успіху при цьому безпосередньо пов'язане з глибоким і всебічним вивченням ринку й ринкових можливостей виробленого продукту. Аналіз ринкових умов господарювання, розробка шляхів і методів впровадження товару на ринок і розширення обсягів його реалізації становлять особливий напрямок у діяльності фірми............

Існують два основних способи реалізації: робота на замовлення й робота на вільний ринок.
Робота на замовлення. При цьому способі підприємство працює на заздалегідь відомий ринок. Випуск продукції здійснюється відповідно до наявного портфеля замовлень, укладеними контрактами, підрядами й попередніми згодами про поставки виробленої продукції й надання послуг. Заздалегідь обговорюються строки, технічні характеристики товарів, обсяги поставок продукції, ціни.

Скачати: контр БОГНГ.doc

Курсова робота: "Аудит нематеріальних активів"

2011-05-20T04:40:00.000-07:00

2011 рік
ЗМІСТ

ВСТУП	…………………………………………………………………………...	3
РОЗДІЛ 1.	ЕКОНОМІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПІДПРИЄМСТВА ТА ОРГАНІЗАЦІЯ АУДИТУ НА НЬОМУ………………………………	5
	1.1. Загальна характеристика підприємства………………………….	5
	1.2. Організація аудиту на підприємстві……………………………..	7
	1.3. Економічна сутність і класифікація нематеріальних активів….	11
РОЗДІЛ 2.	МЕТОДИКА АУДИТУ НЕМАТЕРІАЛЬНИХ АКТИВІВ…………..	15
	2.1. Мета, завдання та джерела інформації аудиту нематеріальних активів…………………………………………………………………..	15
	2.2. Організація аудиту нематеріальних активів…………………....	19
	2.3. Методика аудиту нематеріальних активів……………………...	26
РОЗДІЛ 3.	УЗАГАЛЬНЕННЯ АУДИТУ НЕМАТЕРІАЛЬНИХ АКТИВІВ У АУДИТОРСЬКОМУ ВИСНОВКУ………………………………......	33
	3.1. Робочі документи аудитора: сутність та порядок складання .....	33
	3.2. Аудиторський висновок за результатами аудиту нематеріальних активів………………………………………………..	34
ВИСНОВКИ…………………………………………………………………………....		40
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………………..		43
ДОДАТКИ……………………………………………………………………………..		44

ВСТУП

Успішне розв'язання стратегічної задачі становлення і розвитку ринкових виробничих відносин в економіці України в значній мірі базується на перебудові і вдосконаленні форм і методів бухгалтерського обліку і аудиту.............

Якісно нові вимоги до підвищення ефективності обліку і відображення в звітності різних економічних категорій, в тому числі фінансових і виробничих активів підприємств, визначають всебічне осмислення і введення в практику обліку якісно нового виду активів - нематеріальних активів, а також їх аудит. Дана категорія засобів є в певній мірі новою для господарської практики України, а також маловивченою і не до кінця розробленою. Термін "нематеріальні активи" не застосовувався раніше в законодавчих і нормативних актах. Його зміст не розкривається в достатній мірі і в діючих законодавчих і нормативних документах, що регламентують порядок ведення бухгалтерського обліку в Україні.

Скачати: аудит.doc

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМИЧНІ ОСНОВИ ПІДПРИЄМНИЦТВА. ЙОГО РОЛЬ В УКРАЇНІ.

2011-02-18T05:36:00.000-08:00

План
1. Передумови переходу економіки до нової економічної концепції в ринкових відносинах.
2. Виникнення і суть ринкових відносин.
3. Структура ринку.
4. Шляхи і проблеми переходу України до цивілізованого ринку.

Передумовами переходу до ринкової економіки стало поглиблення кризи 1991 року:
1. Спад виробництва у всіх сферах народного господарства;
2. Зниження випуску товарів народного споживання;
3. Фінансова криза зі створенням дефіциту бюджету й емісією (це випуск грошей);
4. Втрата контролю між результатами праці і темпами росту продуктивності праці. Прибутки населення зросли більш ніж на 30% із випуском продукції на одну людину.
5. Погіршення валютного положення країни і погіршення платоспроможності.
6. Соціально- політична і духовна моральна криза.
7. Структурна криза, при якій утримується величезний військово-промисловий комплекс і роздутий апарат керування (це велике вкладення грошей).
8. Відставання сфери послуг і аграрного сектора від галузей важкої промисловості.

Виникнення і суть ринкових відносин.
Ринок виник тоді, коли з’явилися товари виробництва. Виробник робить товар не для себе.
На ринку при наявності грошей діє схема товар - гроші - товар. Якщо разрегульовані кредитно-грошові відношення, то підприємець не має можливості здійснити цивілізований обмін на ринку за формулою товарно-грошових відносин і це впливає на його прибуток.
По-перше, ринок впливає на виробника, тому що виявляє потреби товариства. На ринку з'являються ті товари, що пропонуються підприємцями. Через ринок споживачі впливають на виробництво. Ринок визначає попит і вартість товару.
РИНОК - це економічний простір, на якому відбувається обмін товару в залежності, яким потребам задовольняє ринок: місцевий, національний, регіональний, світовий.
По-друге, ринок, місце розташування ринку - це торговий зал, магазин, біржа, територія адміністративного ринку України. Мета нашого українського ринку створити умови для задоволення потреб.
По-третє, ринок - це система виробничих відношень між виробниками і споживачами, що укладаються в процесі купівлі-продажу, цим відношенням регулюється зміна вартості, попит, пропозиції грошового обігу.
У процесі функціонування ринку можуть бути 2 ринки:
 вільний - це де ціни укладаються відповідно до їхніх витрат;
 регульований - коли держава диктує бюджет для виконання соціальної програми і забезпечення населення предметами першої необхідності. Для цього в країні розробляються міри соціального захисту, введення в ранг законів. Це закони про доплату багатодітним сім'ям, організаціям, чорнобильцям, виплати пенсії, компенсації дітям, пільги на безкоштовний проїзд і т.д.
Ринок повинний бути соціальний і регульований.
Дальше->

Структура ринку.
Структура ринку визначається суб'єктами й об'єктами ринкових відносин.
Суб'єктами - виступають колективні, кооперативні підприємства, приватні фірми, спільні підприємства, іноземні фірми, різні заснування, організації і громадяни.
Об'єкти - це продукти праці, засоби виробництва, предмети споживання, послуги , житло, раб. сила , наукові ідеї, інформація, цінні папери, валюта.
З об'єктів і суб'єктів формується структура ринку. Ця структура ринку може бути розглянута по видах ринку.
Види ринку:
1. Споживчий ринок - магазини, ярмарки, сільські і міські ринки, аукціони. На споживчому ринку здійснюється прямування товарів від виробника до споживача, при чому 5% приймає безпосередньо споживач у виробника, а все інше через посередників. У умовах ринкових відносинах знижується кількість зловживань при розподілі фондів у зв'язку з роздержавленням і приватизацією підприємств, народженням підприємництва, скасуванню збиткових підприємств із державних фондів, новою кредитною і податковою політикою.
Ринок засобів виробництва в нових економічних умовах повинний перейти до оптової торгівлі по оптовій ціні.
2. Фінансовий ринок з'являється при нових ринкових відносинах. Фінансування буде здійснюватися за допомогою банківського кредиту.
3. Фондовий ринок включає ринок цінних паперів, кредитні ресурси і валюту. При випуску цінних паперів одержання суди від вкладника на декілька років або безстроково. Цінні папери - це грошові документи, що підтверджують право володіння і визначають відношення між особою який відпустив цінні папери і власниками, а також правила виплати дивіденду.
4. Ринок послуг. Види послуг - транспортні, юридичні, аудиторські і лізингові.
Інфраструктура ринку - це комплекс виробничих і невиробничих галузей і сфер діяльності, що забезпечують відтворення.
1. Біржа - це заснування, де відбувається купля- продаж або заключення договорів по усіх видах обміну.
Висновок угод - це функція посередника, члена біржі. Це агенти, брокери або ділери.
Біржі бувають товарні, фондові, раб. сила. Біржа діють відповідно до законам про біржі. Біржа встановлюють ціни, розробляють типові контракти на купівлю - продажі, з'ясовують попит на товар, роблять інформаційні і страхові послуги.
2. Товарний будинок - це спеціалізована фірма, що торгує одним товаром або групою однорідних товарів.
Функції комерційно-посередницькі, інженерно-консультаційні, транспортно-експедиторські, страхові. Товарні будинки створюються на основі акціонування.
3. Аукціон - це періодично відкриті торги, де продаються товари.
4. Роздрібна торгівля - це діяльність по продажі товарів і послуг для особистого некомерційного використання.
5. Оптова торгівля - це діяльність по продажі товарів тим, хто купує з метою перепродажу або фахового використання.
6. Аудиторські контори - вони здійснюють послуги по проведенню ревізій звітності на предмет відповідності нормативним правилам.
7. Лізинг - це спеціальна форма фінансування на придбання елементів основного капіталу. Лізингова контора одержує гроші від вкладників і передає їх інш.
8. Страхові товариства - захищають прибутки, а так само підприємців та комерційні структури від ризику.

Усі види ринків взаємозалежні і якщо відбувається порушення в одному з них, то відбувається збій у всій державі.
Структура має велику кількість суб'єктів - це виробники, посередники, споживачі.
Попит - це форма потреби забезпечена грошовою сумою. Попит повинний бути платоспроможним.
Пропозиція - це та кількість продуктів, що знаходиться на ринку або може бути доставлена туди.
Попит і пропозиція оперативно регулюють на коливання цін. Якщо ціни ростуть, те попит на споживчому ринку зменшується. При рості цін чинник
пропозиції збільшується до визначеної риси, тому що дає підприємцю додатковий прибуток. Ефективність роботи в розтині попиту і пропозицій регулюється поняттям еластичністі попиту. Коефіцієнт еластичності попиту - це відношення росту обсягів від попиту в % до зниження цін у % .

ШЛЯХИ І ПРОБЛЕМИ ПЕРЕХОДУ ДО ЦИВІЛІЗОВАНОГО РИНКУ

1. Еволюційний - поетапне впровадження ринкових умов напротязі 10 - 15 років.
2. Шлях шокової терапії - це одночасне упровадження всіх елементів ринку і веде до надзвичайної інфляції, безробіття і падінню виробництва.
3. Модель жорсткого регулювання - у ній з однієї сторони стимулюється розвиток підприємництва, а з іншої сторони заморожують «прибутки» населення.

Курсова робота на тему «Фінансовий облік власного капіталу».

2010-12-09T23:47:00.000-08:00

ЗМІСТ

Вступ 4
РОЗДІЛ 1. ОРГАНІЗАЦІЯ ОБЛІКУ НА ПІДПРИЄМСТВІ 5
1.1. Організація та ведення бухгалтерського обліку на підприємстві 5
1.2. Розрахунок чисельного складу працівників бухгалтерії та розподілу облікових робіт серед працівників бухгалтерії 11
РОЗДІЛ 2. ФІНАНСОВИЙ ОБЛІК ВЛАСНОГО КАПІТАЛУ 15
2.1. Визначення власного капіталу та його склад і функції 15
2.2. Облік статутного, пайового, додаткового капіталу 24
2.3. Формування та облік резервного капіталу 36
2.4. Облік вилученого капіталу та неоплаченого капіталу 38
2.5. Облік нерозподілених прибутків (непокритих збитків) 43
ВИСНОВКИ І ПРОПОЗИЦІЇ 45
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 47
ДОДАТКИ 48

ВСТУП

Дана курсова робота написана на тему «Фінансовий облік власного капіталу».
Мета курсової роботи – систематизація, закріплення та розширення теоретичних і практичних навичок із навчальної дисципліни «Фінансовий облік» розвиток навичок самостійної науково – пошукової діяльності; опанування методики дослідження й аналізу; вивчення та осмислення основних проблем розвитку.
Процес підготовки та виконання курсової роботи складається з наступних етапів:
 вибір теми курсової роботи;
 вивчення літературних джерел;

Скачати: финобл2.rar

КУРСОВА РОБОТА з дисциплін «ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ»

2010-12-09T23:44:00.000-08:00

ЗМІСТ
Вступ 3
Розділ 1 Сутність конкуренції 5
1.1 Визначення конкуренції як економічного явища 5
1.2 Види конкуренції 7
Розділ 2 Значення конкуренції 11
2.1 Значення конкуренції 11
2.2 Позитивні і негативні сторони конкуренції 13
Розділ 3 Методи конкуренції 14
3.1 Класифікація методів конкуренції 14
3.2 Цінова конкуренція 15
3.3 Нецінова конкуренція 16
Розділ 4 Державне регулювання конкурентних відносин 20
4.1 Основні елементи державної політики в регулюванні конкуренції 20
4.2 Законодавча база, що регулює конкурентні відносини 22
4.3 Антимонопольне законодавство і його основні положення 24
4.4 Антимонопольний комітет 29
Висновки 31
Список використаної літератури 33
Додатки 34

ВСТУП
У повсякденному житті ми все частіше зустрічаємо слова: "конкуренція", "конкурентоспроможність", "конкурентна боротьба", "конкурентний ринок". Цим термінам інколи надаються різні значення, але всі вони можуть бути зведені до двох понять - "конкурентна боротьба" й "конкурентний ринок".
Перше стосується способів поведінки окремих фірм на ринку, друге - ринкових структур і охоплює всі аспекти ринку будь-яких товарів, які впливають на поведінку й діяльність фірм (кількість фірм на ринку, технологію виробництва, типи товарів, що продаються і т.д.).

Скачати повністю без паролей і смс: Економ теория.rar

КУРСОВА РОБОТА з дисциплін «ОБЛІК В БЮДЖЕТНИХ ОРГАНІЗАЦІЯХ»

2010-12-09T23:40:00.000-08:00

ЗМІСТ
Вступ 3
1. Розділ 1. Основи побудови бухгалтерського обліку в бюджетних установах 6
1.1. Роль, функції та завдання бухгалтерського обліку в управлінні бюджетними установами 6
1.2. Особливості організації бухгалтерського обліку в Управлінні каналу Дніпро-Інгулець 13
2. Розділ 2. Основи обліку розрахунків з оплати праці, облік страхування в Управлінні каналу Дніпро-Інгулець. Облік розрахунків зі стипендіатами 18
2.1. Організація і завдання обліку праці та заробітної плати в Управлінні каналу Дніпро-Інгулець 18
2.2. Документальне оформлення і порядок нарахування зарплати, доплат і надбавок та виплат з розрахунку середньої зарплати 21
2.3. Відрахування з зарплати. Облік розрахунків зі страхування. Порядок оформлення аналітичного обліку розрахунків з працівниками з оплати праці 28
2.4. Синтетичний і аналітичний облік заробітної плати й пов’язаних з нею розрахунків 33
2.5. Облік розрахунків зі стипендіатами 37
3. Розділ 3. Основи організації розвитку бухгалтерського обліку бюджетних установ 43
3.1. Основи організації планування розвитку бухгалтерського обліку 43
3.2. Плани розвитку бухгалтерського обліку 46
3.3. Методика організації впровадження облікових завдань 48
3.4. Ефективність заходів щодо розвитку бухгалтерського обліку та його автоматизації 51
Висновки і пропозиції 55
Список використаної літератури 58
Додатки 60

ВСТУП
Бухгалтерський облік в бюджетних установах є системою контролю за наявністю та рухом бюджетних і позабюджетних коштів, будується на загальноприйнятих у міжнародній практиці принципах, виконує управлінську, контрольну і інформаційну функції, але має певні особливості і розглядається як окремий вид діяльності.
Бюджетні установи – є юридичними особами, мають замкнену систему обліку і ведуть облікову політику, спрямовану не на зіставлення витрат і результатів праці та отримання прибутку, а на облік видатків у процесі надання нематеріальних послуг.
Облік в бюджетних установах ведеться майже в 100 тисячах установ і організацій різного профілю – освіти, науки, медицини, органів законодавчої чи виконавчої влади, силових міністерствах і відомствах. Ці установи утримуються за рахунок коштів державного чи місцевих бюджетів і тому називаються бюджетними.

Скачати повністю: Готов курс.rar

P.S. Без паролей и смс, саму бесят )))

Економіка праці (контрольна робота)

2010-07-14T03:19:00.000-07:00

З а в д а н н я

1. Дано тарифну сітку:

тарифні розряди 1 2 3 4 5 6
тарифні коефіцієнти 1,0 1,13 1,29 1,48 1,71 2,0

Визначити діапазон сітки, абсолютне та відносне збільшення її тарифних коефіцієнтів. Чи стимулює ця тарифна сітка підвищення кваліфікації? Чому?

2. Які соціальні виплати та пільги входять до складу витрат на робочу силу?

3. Назвіть принципи соціального партнерства.

4. Які питання є предметом Генеральної тарифної угоди?

5. Назвіть основні напрямки аналізу ринку праці.

6. Які показники характеризують інфраструктуру ринку праці?

7. Чому в Україні в сучасних умовах немає можливості розрахувати чисельність економічно активного (традоактивного) населення як суми зайнятих (за даними статистичної звітності) і зареєстрованих службою зайнятості незайнятих осіб?

8. Охарактеризуйте переваги і недоліки аналітично-дослідного методу встановлення норм.

9. У чому полягають особливості визначення тривалості часу на обслуговування робочого місця при нормування верстатних робіт?

10. Задача. Розрахувати норму обслуговування для робітника-багатоверстатника, якщо оперативний час становить 30 хв., час зайнятості робітника – 5 хв., додатковий коефіцієнт – 0,95.

11. Покажіть на графіку, як зміниться крива Лоренца, якщо в країні спостерігаються гіперінфляція та спад виробництва.

12. Стратегія ринкової економіки у сфері доходів:
a) всі не можуть бути багатими, але ніхто не повинен бити бідним;
b) усім – порівну;
c) тільки разом можна уникнути бідності;
d) хто не працює, той не їсть.

Завдання 1.

Тарифна сітка:

тарифні розряди 1 2 3 4 5 6
тарифні коефіцієнти 1,0 1,13 1,29 1,48 1,71 2,0
Абсолютне відхилення (+/-) - 0,13 0,16 0,19 0,23 0,29
Відносне відхилення (%) - 13,0 16,0 19,0 23,0 29,0

Діапазон тарифної сітки: 1:2,0 - співвідношен¬ня тарифних ставок крайніх розрядів. Це означає, що працівник, який працює за VІ розрядом матиме тарифну ставку у 2,0 рази більшу, ніж працівник І розряду.
Тарифна сітка стимулює до підвищення кваліфікації, тому що при підвищенні кваліфікації (тобто при отриманні працівником вищого розряду) заробітна плата збільшиться.
Чим вищий кваліфікаційний розряд тим вища оплата праці (при даній тарифній сітці).
Приклад розрахунку заробітної плати при умові однакового окладу для всіх розрядів:

Тарифний розряд Тарифний коефіцієнт Оклад, грн. Заробітна плата, грн.
1 1,0 200,00 200,00
2 1,13 200,00 226,00
3 1,29 200,00 258,00

Завдання 2.

Вартість робочої сили ВРС "вартість робочої сили" – це сукупність витрат підприємця, пов'язаних з використанням робочої сили, забезпеченням необхідного її відтворення. Вона визначається обсягом життєвих благ, необхідних для забезпечення нормальної життєдіяльності людини, тобто для підтримання її працездатності, професійно-кваліфікаційної підготовки, утримання сім’ї і виховання дітей, духовного розвитку тощо.
До складу вартості робочої сили входить:
 Заробітна плата, преміальні виплати, надбавки та доплати;
 Натуральні виплати – харчування, компенсація виплат на житло тощо, які надаються працівникам підприємством;
 Витрати роботодавців на соціальне страхування (встановлені законодавчо), внески на соціальне забезпечення, добровільні, чи договірні внески в системі соціального забезпечення і приватне страхування, виплати в зв'язку з хворобою, вартість медичного та санітарного обслуговування, вихідна допомога;
 Витрати на професійну підготовку та підвищення кваліфікації, професійну орієнтацію та підбір кадрів ВРС "кадри" ;
 Витрати на соціально-побутове обслуговування (заклади харчування, будинки культури та інші аналогічні послуги);
 Податки, які розглядаються як витрати на робочу силу (на фонд заробітної плати, дохід).

Завдання 3.

Соціальне партнерство (СП) – це такий тип і система відносин між працедавцями і найманими працівниками, при яких в рамках соціального миру забезпечується узгодження їх найважливіших соціально-трудових інтересів. В реальному житті СП виступає в якості альтернативи всякій диктатурі класу чи особистості і є цивілізованим методом вирішення соціальних конфліктів різних рівнів.
Основу цивілізованих відносин між партнерами повинні складати принципи, що їх виробила МОП (Міжнародна організація праці). Ось основні з них:
1. Загальний і міцний мир може бути встановлений тільки на засадах соціальної справедливості.
2. Ненадання в будь-якій країні працівникам людських умов праці є перешкодою для країн, які бажають покращити умови трудящих.
3. Свобода слова і свобода об’єднання є необхідними умовами постійного прогресу.
4. Злиденність будь-де є загрозою загальному добробуту .
5. Всі люди, незалежно від раси, віросповідання та статі, мають право на матеріальний добробут і духовний розвиток в умовах свободи і гідності, стійкості в економіці і рівних можливостей.
6. Повна зайнятість і підвищення життєвого рівня.
7. Праця не є товаром.

Завдання 4.

В Україні (як запобіжний захід конфліктам) все більшого поширення набуває практика укладення на підприємствах колективних договорів. Ряд законодавчих актів прямо чи побічно вказують на необхідність укладання таких угод. Введена практика щорічного укладення генеральних угод між урядом та об’єднаннями профспілок .
«Соціальне» - означає громадське, що відноситься до життя людей, їх відносин в суспільстві. «Партнер» – учасник спільної діяльності людей в «партії» - угрупуванні Отже, змістове значення словопоєднання «соціальне партнерство» стосовно до сфери регулювання соціально-трудових відносин на загал – це спільна діяльність уряду, підприємців та профспілок, яка спрямована на узгодження інтересів і вирішення проблем, перш за все в соціальній і виробничій діяльності людей. Правда інтереси «партнерів» тут не завжди збігаються, але партнери тут об’єднані спільною роботою, спрямованою на вирішення соціально-трудових проблем.
Суть цих проблем в тому, що існує ринок праці, на цьому ринку є продавець і покупець. Вони самостійно домовляються про ціну здатності до праці та можливостей конкретного працівника. Але проводитися цей «торг» повинен в визначених рамках, цивілізовано, за правилами і нормами, що захищають інтереси обох сторін, тобто на засадах партнерських взаємовідносин.

Завдання 5.

Ринок праці – це система суспільних відносин, що пов’язані з наймом і пропозицією праці (тобто із її купівлею та продажем); це економічний простір – сфера працевлаштування, у якій взаємодіють покупці і продавці специфічного товару – праці; це механізм, який забезпечує погодження ціни й умов праці між працедавцями і найманими працівниками.
В результаті функціонування ринку праці підприємці (працедавці) забезпечують виробництво і сферу послуг працівниками (виконавцями робіт), а працівники, продаючи працю, забезпечують собі отримання засобів існування і життєдіяльності – грошового еквівалента за свою працю.
У процесі використання робочої сили, тобто у процесі праці, нею (працею і тільки нею) створюється нова вартість, що втілюється у товарах (готових виробах). Ця новостворена вартість і є вартістю праці. Найманий же робітник за свою працю отримує не вартість, створену його працею, а лише частку її, що визначається як вартість робочої сили. Частина новоствореної робітником вартості, що залишається, присвоюється підприємцем, і це є виразом експлуатації найманої праці. Ця теорія відкидає участь у створенні вартості товарів таких факторів виробництва як капітал, земля, підприємництво. Ця теорія привела величезні маси людей у сліпих виконавців, так званих будівничих комуністичного суспільства – суспільства, нібито, вільного від експлуатації найманої праці.
Сучасна економічна теорія доводить, що на ринку праці продається і купується саме праця (адже і ринок називається ринком праці), що заробітна плата – це плата за працю (і називається це оплатою праці), що заробітна плата – це факторний дохід поруч з іншими видами доходів: процентами на капітал, рентою за використання землі, прибутком від діяльності підприємства.
Ринок праці має свої особливості, які визначаються специфікою об’єкту торгу.
Якщо на ринку речових товарів акт купівлі-продажу відбувається одночасно, він починається і завершується у сфері обігу (у результаті чого товар має нового власника), то на ринку праці все виглядає складніше.
Деякі вихідні положення, дотримання яких суб’єктами ринку є обов’язковим для здійснення легітимних ринкових операцій:
1. На будь-якому ринку здійснюється процес купівлі-продажу того, чого покупець не має, але хоче придбати, а продавець має з наміром продати це;
2. Процес купівлі-продажу будь-якого об’єкту означає зміну його власника: продавець втрачає право власності на об’єкт отримуючи за це гроші, а покупець за гроші набуває права власності на об’єкт купівлі-продажу;
3. Власник володіє як мінімум трьома правами – володіння, користування і розпорядництва;
4. Акт купівлі-продажу на конкурентному ринку є еквівалентним обміном, що визначається законом попиту і пропозиції.
Стандартний ринковий ланцюжок “купівля – привласнення - розпоряджання” має вигляд:

Власник товару Власник товару
Право: Товарний ринок: Право:
володіння Плата за товар; володіння
користування Продаж-купівля; користування
розпорядництва Товар розпорядництва
Продавець товару Покупець товару
Схема еквівалентного обміну на товарному ринку.

Як же діє ринковий механізм, якщо погодитись з положенням про те, що на ринку праці продається і купується праця? Це можна викласти наступним чином:
 На ринку праці здійснюється процес купівлі-продажу праці, праці майбутньої, про що й домовляються покупець і продавець праці;
 Купівля праці працедавцем означає, що він стає власником результатів праці, оскільки праця проявляється тільки у її результатах. Працівник за працю отримує її ціну, тобто стільки, скільки ця праця вартує;
 Ставши власником результатів праці, працедавець ними не тільки володіє, він ними користується і розпоряджається;
 При продажі праці на конкурентному ринку відбувається еквівалентний обмін, оскільки заробітна плата є платою за користування працею, тобто за працю.
Ніякої експлуатації тут не спостерігається . Додана вартість, а точніше – додана ціна товару або послуги, утворюється чотирма факторами виробництва: частина її, створена працею, виплачується працівникові у вигляді оплати праці – заробітної плати, інші частини становлять плату за користування капіталом, землею і за підприємливість працедавця. кон'єктури
Таким чином, із признанням того, що на ринку праці продається і купується праця найманих працівників, задовольняються всі умови нормального функціонування ринкових відносин.
Встановимо складові частини або елементи ринку праці:
 Сторони ринкових відносин або суб’єкти ринку праці - працедавці, або їхні представники і люди, що шукають роботу;
 Правові акти, що регламентують відносини суб’єктів ринку праці;
 Кон'юнктура
 Служби зайнятості населення (центри, біржі, бюро та ін.);
 Інфраструктура ринку праці: служби професійної орієнтації, підготовки і перепідготовки працівників, фонди зайнятості, рекламні агентства й ін.;
 Система соціальних виплат і гарантій для працівників, що вивільнюються з виробництва, переводяться на нове місце роботи, безробітних;
 Альтернативні часові форми забезпечення зайнятості: громадські роботи, надомна праця, сезонні роботи й ін.
Наявність і взаємодія всіх елементів ринку праці є необхідною для його нормального функціонування, під яким слід розуміти стан, за якого створені всі умови для виконання функцій ринку праці . До них відносяться:
• Організація зустрічі продавців і покупців праці;
• Забезпечення конкурентного середовища на ринку праці;
• Установлення рівноважних ставок заробітної плати;
• Сприяння держави вирішенню питань зайнятості;
• Здійснення соціальної підтримки безробітних.
Як уже наголошувалося, ринок праці, як і будь-який інший ринок, відносяться до сфери обігу. На цьому ринку продається і купується майбутня праця, і, будучи купленою, вона реалізується у сфері виробництва. На ринку праці залишаються наступні групи працездатних людей :
a) Ті, хто не має роботи, але хочуть працювати і шукають роботу (безробітні , що мають відповідний статус, особи, що вперше приступають до трудової діяльності, особи після перерви в роботі);
b) Ті, хто має роботу, але незадоволений нею, і шукає інше місце основної або додаткової роботи;
c) Зайняті, але явно ризикують втратити роботу і тому шукають інше місце роботи.
Ринок праці реалізується через державну і недержавні служби зайнятості населення, а також безпосередньо через кадрові служби підприємств та установ, або ж безпосереднім контактом між працівником і працедавцем.
Результатом погодження інтересів працівника і працедавця є укладення договору найму (трудового договору, угоди, контракту).Ринок праці перебуває у постійному русі. Це різнобічне явище має багато аспектів. Розрізняють моделі або типи ринків праці, його види і різновидності, а також сегменти. Є загальні для будь-яких ринкових умов характеристики ринків праці, але є й свої особливості в кожному регіоні, державі.

Завдання 6.

Інфраструктура ринку праці включає державні і не¬державні заклади сприяння зайнятості, кадрові служби підприємств і фірм, громадські організації і фонди, норма¬тивно-правове середовище, що забезпечують взаємодію між попитом і пропозицією праці.
Основною функцією інфраструктури ринку праці є регулювання відносин між роботодавцями і працівниками з приводу оплати праці, її умов, вирішення соціально-трудо¬вих конфліктів. У країнах з розвиненою ринковою економі¬кою провідною силою регулювання ринку праці є колектив¬но-договірна система. Безсумнівною перевагою колективно-договірного регулювання ринку праці є гнучкість прийнят¬тя взаємовигідних рішень, яку не можна порівняти ні з за¬конодавчими, ні з адміністративними методами. Умови ко¬лективного договору набирають форму угоди між робото¬давцями та працівниками, яка зобов'язує обидві сторони діяти у відповідності з цими умовами, не вдаючись до крайніх заходів — страйків чи масових звільнень, що забезпечує економічну та соціальну стабільність.
Цивілізований ринок праці, окрім взаємодії роботодавців і найманих працівників, передбачає також наявність інституційних структур захисту колективних інтересів обох сторін (наприклад, профспілок, спілок підприємців, об'єднань працівників з обмеженою конкурентноздатністю тощо) і держав¬ного посередництва в питаннях соціального партнерства. Участь спеціальних державних органів у відносинах суб'єктів ринку праці покликана забезпечувати паритетність відно¬син. організовувати і регулювати політику зайнятості за до¬помогою економічних інструментів та правових норм.
До функцій інфраструктури ринку праці відноситься також посередництво між працівником та роботодавцем, спри¬яння їх контактам та взаємодії, допомога в доборі й відборі працівників та виборі місця роботи, в укладанні трудового контракту тощо. Основну частку цієї роботи виконують не¬державні підприємства, попит на послуги яких зростає про¬порційно розвитку та диференціації ринку праці.
У відповідності з цими та іншими функціями в інфраструктурі ринку праці можна виділити такі елементи:
• комплекс регулювання та гарантування зайнятості: закони та нормативні акти, що гарантують громадянські прана в сфері трудової зайнятості (див. додаток 1 в кінці підручника);
• комплекс регулювання заробітної плати (закони), угоди, договори, арбітраж тощо);
• комплекс регулювання компенсацій у зв'язку із втра¬тою або переміною роботи, а також при перепідготовці (зако¬ни та нормативні акти, то регулюють компенсації при звільненні з робот, допомогу по безробіттю, допомогу на утриманців безробітного, підйомні при переїзді на нове місце роботи, стипендію при перенавчанні тощо);
• пенсійна система, оскільки вона мас значний вплив на економічну активність працівників передпенсійного віку, на кількість економічно активного населення за рахунок пра¬цездатних людей пенсійного віку, які можуть або займатися найманою працею, або ні, залежно від розміру пенсії тощо;
• комплекс регулювання мов праці (закони та норма¬тивні акти, що регулюють використання праці різних кате¬горій працівників взагалі (наприклад, неповнолітніх, вагіт¬них жінок, інвалідів), і зокрема у несприятливих для здоро¬в'я умовах;
• служби зайнятості та працевлаштування. Сюди пере¬дусім відноситься державна служба зайнятості, а також чис¬ленні недержавні посередники між роботодавцями та праців¬никами на ринку праці (біржі праці, агенції по добору пер¬соналу, агенції по працевлаштуванню, організації, що нада¬ють послуги з профорієнтації, консалтінгу персоналу, лізінгу персоналу тощо);
• система професійної підготовки та перенавчання;
• об'єднання працівників як виразники їхніх інтересів (передусім профспілки);
• об'єднання роботодавців як виразники їхніх інтересів;
• кадрові служби підприємств і фірм, громадські органі¬зації і фонди сприяння зайнятості.
Таким чином, багатофункціональна і високоефективна інфраструктура — невід'ємна характеристика цивілізовано¬го ринку праці, показник його розвиненості її критерій дієвості. На жаль, слід зазначити, що в Україні така інфраструктура в повному розумінні поки що не створена.

Завдання 7.

0сновна проблема ринку праці України — скорочення попиту на працю— частіше приводить до прихованого без¬робіття в офіційному секторі ринку праці, зайнятості в не¬формальному та нетоварному секторах, посилення зовніш¬ньої трудової міграції, ніж до відкритого того безробіття, зареєст¬рованого закладами з питань працевлаштування. Обстежен¬ня робочої сили, то періодично проводяться її Україні почи¬наючи з 1995р., виявляють набагато вищий рівень безробіт¬тя порівняно з даними державної служби зайнятості.
Важливим для України також питання сільського без¬робіття. На початку економічних перетворень сільська місцевість вважалася дуже трудодефіцитною, здатною забез¬печити роботою значну кількість безробітних міських жи¬телів. Ці прогнози не виправдалися. Падіння рівня спожи¬вання і експорту сільськогосподарської продукції вкрай за¬гострили проблеми її збуту, і п результаті за рівнем доходів і можливістю продуктивної зайнятості сільські жителі опи¬нилися ще в складнішому становищі, ніж городяни. Почина¬ючи з 1994 р. рівень безробіття серед сільського населення перевищує аналогічній показник для міського населення. Величезна напруга на сільському ринку праці, оскільки цільних робочих місць тут практично немає як таких. Найвищий рівень сільського безробіття спостерігається в регіо¬нах з високим природним приростом населення.
Приховане безробіття. В останні роки однією з найваж¬ливіших проблем зайнятості в Україні стало приховане без¬робіття. Основна причина цього явища - спад виробництва і неадекватне йому скорочення зайнятості. Кількісно прихо¬ване безробіття означає чисельність працівників, які стали непотрібними у зв'язку із спадом виробництва або струк¬турними змінами в ньому, але продовжують формально вва¬жатися зайнятими, і які або при покращанні економічної кон'юнктури будуть (готові) працювати ефективно, або по¬винні бути вивільнені. Економічна можливість значного поширення прихованого безробіття спричинена неконтрольованим падінням реальної заробітної плати працівників.
Оскільки часткове безробіття в Україні офіційно не ви¬знане, утримувати значну кількість прихованих безробітних підприємствам простіше, ніж провести офіційне скорочення персоналу, при якому треба виплатити всі борги із заробіт¬ної плати та значні компенсаційні виплати. З боку держави теж немає рішучості у створенні умов, за яких підприєм¬ствам було б невигідно утримувати таку кількість зайвих працівників, оскільки перетворення прихованого безробіття на відкрите турбує політиків більшою вірогідністю соціаль¬них потрясінь. Тому приховане безробіття (включаючи част¬кове) в Україні, за різними опічками, сягає 20—35% зайня¬того населення, а наслідком цього є низький рівень життя та неефективне господарювання.
Неформальна і нетоварна зайнятість. Значне по¬ширення в Україні "тіньової економіки" призводить до по¬ділу ринку праці на формальний та неформальний. До першо¬го, формального ринку праці, належать офіційно діючі пере¬важно великі та середні підприємства, де здебільшого дотри¬муються стандарти державного законодавства про працю. До другого, неформального ринку праці відносяться "тіньові" та дрібні підприємства, що використовують працю мінімальної кількості найманих працівників, а також не дотримуються трудового законодавства, не сплачують податки тощо.
Неформальний сектор ринку праці виникає внаслідок зростання безробіття, коли формальний сектор не може за¬безпечити роботою всіх бажаючих, а соціальна підтримка непрацюючих відсутня або слаба. Між тим масове зубожіння населення за роки економічної кризи призвело до того, що абсолютна більшість людей не може залишатися без роботи, яка є єдиним джерелом засобів існування. Тому вони шука¬ють роботу в межах неформального сектору. Зайнятість в неформальному секторі характеризується такими рисами:
• відсутність офіційної реєстрації діяльності;
• переважання самозайнятості;
• низька капіталоозброєність праці, застарілі й шкідливі технології;
• легкий доступ для працівників, відсутність перешкод;
• низький рівень доходів, безправ'я працівників;
• нерідко "контроль" діяльності з боку кримінальних структур.
Оцінюючи зайнятість в неформальному секторі, слід мати на увазі, що низький рівень оплати праці та значне поширен¬ня прихованого безробіття стимулюють і зайнятих у формальному секторі працівників шукати додаткові джерела до¬ходу і» неформальному і нетоварному секторах. Нерідко ос¬новну часу і трудових затрат цілком добросовісний працівник, законослухняний громадянин віддає вторинній зайнятості, тобто зайнятості за сумісництвом у формальному або в неформальному і нетоварному секторах.

Завдання 8.

У практиці нормування праці користуються досвідно-статистичними і аналітичними методами.
Досвідна статистичні (або сумарні) методи передбачають встановлення норм в цілому на всю роботу без поелементного аналізу операцій і проектування раціональної орга¬нізації праці. При досвідному методі норми визначаються на основі особистого досвіду нормувальника, а при статис¬тичному - на основі статистичних даних про фактичні затра¬ти часу на виконання аналогічної роботи в минулому. Досвідно-статистичні методи не можна вважати науковими, оскіль¬ки норми розробляються без необхідного аналізу фактич¬них умов праці. Такі норми не забезпечують ефективне ви¬користання виробничих ресурсів і повинні замінятися нор¬мами, встановленими аналітичними методами.
За допомогою аналітичних методів проводиться наукове обґрунтування норм праці на підставі аналізу конкретного трудового процесу. Для цього операція, яка нормується, роз¬діляється на складові елементи; потім визначаються технічні, організаційні, економічні та інші фактори, що вилітають на тривалість виконання кожного елементу; далі проектується раціональний склад операції і послідовність виконання її еле¬ментів із врахуванням оптимального поєднання факторів, що виливають на їхню тривалість. Після цього розраховуються затрати часу на кожен елемент, і їх сума, що визначає норму часу на операцію в цілому. Одночасно повинні розроблятися організаційно-технічні заходи, що забезпечують впроваджен¬ня запроектованого трудовою процесу і встановленої норми.
За методикою одержання вихідних даних аналітичні ме¬тоди поділяються на аналітична розрахункові і аналітично дослідні.
Якщо затрати часу на кожен елемент операції і на опера¬цію в цілому визначаються на основі нормативних матері¬алів (науково обґрунтованих міжгалузевих, галузевих чи міс¬цевих нормативів), такті метод називається аналітично-розрахунковим.
Якщо затрати часу на кожен елемент операції і на опера¬цію в цілому встановлюються на основі безпосередніх вимі¬рювань цих затрат на досліджуваних робочих місцях шляхом проведення фотографії робочого часу або хронометражу, такий метод називається аналітично-дослідним.
Нерідко зустрічаються випадки одночасного використання обох різновидів аналітичного-методу, коли одні елементи норми часу встановлюються за нормативами, а інші на основі конкретних вимірювань.
На практиці найпоширеніший аналітично-розрахунковий метод, оскільки його застосування менш трудомістке, дає можливість розрахувати норми ще до початку трудового процесу і сприяє рівнонапруженості норм.
Досягнення рівнонапруженості норм важлива і складна проблема. Для її вирішення необхідно забезпечити високу якість і єдність нормативних матеріалів, методів і методик нормування праці; достатню кваліфікацію технологів та спеціалістів з нормування праці; матеріальну та моральну зацікавленість працівників у високій якості норм праці.

В основі аналітично-дослідницького методу нормування лежить установлення норм часу шляхом спостережень і безпосереднього виміру витрат робочого часу за допомогою фотографії робочого часу і хронометражу. Якщо при встановленні норми часу аналітично-розрахунковим методом високопродуктивні умови праці передбачені нормативами, то аналітично-дослідницький метод вимагає створення на робочому місці високопродуктивних умов праці, усунення попередньо всіх недоліків у діючій на момент дослідження організації праці і впровадження НОТ.
Порядок застосування аналітично-дослідницького методу зводиться до наступного:
1. На основі дослідження діючого технологічного процесу проектується раціональна технологічна структура операції, вибирається оптимальний режим роботи устаткування і здійснюються всі необхідні організаційно-технічні заходи, що забезпечують високопродуктивну роботу робітника.
2. Проводяться спостереження і виміри витрат робочого часу.
3. За результатами спостереження встановлюються найбільш раціональний зміст трудового процесу, порядок обслуговування робочого місця і норма часу.
4. Проводиться інструктаж робітника по освоєнню встановленої норми часу (норми виробітку).
Аналітично-дослідницький метод нормування найбільше часто застосовується на нових видах робіт, на які ще не розроблені спеціальні нормативи часу.
Найбільше спрощення і прискорення процесу нормування аналітичним методом досягається порівнянням виконуваної операції з аналогічною операцією для типового представника (аналога), що має розраховану аналітичним методом норму часу. Як аналог приймається звичайно деталь (чи виріб одиниця роботи), однорідна по конструктивно-технологічних і інших ознаках з деталлю (чи виробом одиницею роботи), операція обробки якої нормується.
Застосування способу порівняння для визначення норм часу вимагає наявності класифікатора аналогів із указівкою їхніх основних ознак порівняння і встановлених типових норм часу на операції технологічного процесу для кожного аналога. Нормування способом порівняння проводять у наступному порядку.
1. Вибирають аналог шляхом зіставлення значення (характеру) кожної ознаки (розмір, маса, складність, спосіб виготовлення і т.д.) аналога з фактичними ознаками нормованої деталі (виробу, роботи). У випадку повного збігу ознак вибирається один аналог. Якщо ознаки не збігаються, то вибирають два аналоги: один з меншим значенням ознаки, чим фактичне значення, а іншої — з великим.
2. Установлюють норму часу. При одному аналогу як розрахункову норму часу приймають по типових нормах норму часу аналога. При двох аналогах шляхом інтерполяції знаходять проміжну норму часу, що приймають у якості розрахункової.
Норма обслуговування — це кількість виробничих об'єктів (одиниць устаткування, робочих місць, одиниць площі і т.д.), що чи працівник група працівників (зокрема, бригада) відповідної кваліфікації зобов'язана обслужити протягом одиниці робочого часу у визначених організаційно-технічних умовах. Різновидом норм обслуговування є норма керованості, що визначає чисельність працівників, якими повинний керувати один керівник.
У сучасних умовах виробництва нормування праці може вироблятися за результатами праці, тобто через установлення нормованого чи завдання необхідного співвідношення між чисельністю працівників різних груп або між чисельністю працівників і кількістю устаткування, що обслуговується ними.

Завдання 9.

Оперативний час — це час, затрачений на безпосереднє виконання заданої роботи. Воно підрозділяється на технологічне (основне) і допоміжний час.
Основним є час, затрачений робітником на якісну чи кількісну зміну предмета праці, тобто на зміну форми, розмірів, зовнішнього вигляду, структури і властивостей, стани і положення оброблюваного предмета праці в просторі, що повторюється або з кожною оброблюваною деталлю (у складальних процесах — складальною одиницею), або з кожної одночасно оброблюваної (виготовленої, що збирається) технологічною настановною партією деталей (виробів).
В залежності від характеру участі робітника у виконанні виробничого завдання основний час може бути часом ручної роботи, коли робота виконується без застосування машин і механізмів, а використовуються ручні знаряддя праці; часом машинно-ручної роботи (у тому числі ручний механізованої), коли процес зміни предмета праці здійснюється машиною, а переміщення робочих частин машини — вручну (механізована робота виконується з допомогою ручних механізмів — електродрилі й ін.).
Якщо зміна предмета праці відбувається під впливом машини (автоматично) і виконавець (робітник) здійснює лиш спостереження і контроль за роботою устаткування, то такий час зміни предмета праці називається машинним (автоматичним), при цьому виконавець (робітник) затрачає час, називана часом активного спостереження. До цього виду часу можна віднести час пасивного спостереження, коли робітник знаходиться біля устаткування, що попереджає можливий простій устаткування і є економічно доцільним (улаштовується економічними розрахунками). Чи усунення часткове скорочення часу пасивного спостереження є істотним резервом росту продуктивності праці.
Допоміжним є час, затрачуване виконавцем на дії, що забезпечують виконання основної роботи. До цього виду часу відносяться витрати часу на установку деталі, завантаження машини, прийоми, зв'язані з керуванням устаткування, контрольними вимірами й ін. Воно повторюється або з кожної оброблюваний (що збирається) одиницею продукції, або (періодично) з визначеним обсягом продукції. Час обслуговування робочого місця — це час, що робітник затрачає на підтримку робочого місця в стані, що забезпечує високопродуктивну роботу. Цей час підрозділяється на час технічного і час організаційного обслуговування.
Час технічного обслуговування — це час на відхід за устаткуванням і підтримка в робочому стані інструмента (підналагодження верстата, зміна інструмента, що затупився, збирання стружки в процесі роботи й ін.) для виконання конкретної роботи.
Час організаційного обслуговування — це час, затрачуваний робітником на підтримку робочого місця в робочому стані (протирання устаткування, видалення відходи робочого місця і т.д.), що не зв'язано з конкретно виконуваною операцією.
Час перерв - це час, протягом якого робітник не приймає участі в роботі. Воно поділяється на час регламентованих і нерегламентованих перерв. Класифікація часу перерв виробляється по характері причин, що викликали ту чи іншу перерву в роботі робітника. До складу регламентованих перерв входить час, передбачене нормативами на відпочинок робітника для підтримки нормальної працездатності і попередження його стомлення, час на особисті потреби й особисту гігієну робітника (особисті потреби), час перерв, установлених технологією й організацією виробничого процесу.
Час нерегламентованих (переборних) перерв включає перерви, викликані порушенням нормального плину виробничого процесу, як залежні, так і не залежні від робітника; перерви, викликані порушенням трудової дисципліни; перерви, викликані порушенням нормального ходу виробничого процесу, що не залежать від робітника і зв'язані з недоліками в організації праці і виробництва (перебої в подачі заготівель, матеріалів, несправність устаткування, відсутність електроенергії і т.п.).
Час організаційного обслуговування, ви¬трачається на догляд робочого місця, пов'язаний з виконан¬ням змінного завдання. Час технічного обслуговування, витра¬чається на догляд робочого місця і пов'язаний з виконанням даної конкретної роботи.

Завдання 10.

Відповідь: Норма обслуговування становить: 5,7.

Завдання 11.

Рівень добробуту населення визначається взаємодію таких макроекономічних складових:
 співвідношення номінального та реального доходу:
 співвідношення між грошовою сумою, яка одержується у вигляді доходу, та кількістю благ, які можна придбати, залежить від рівня інфляції та направленості фіскальної політики.
 ступінь нерівності в розподілі доходів. Причини нерівності:
 різниця в здібностях
 різниця в освіті
 різниця в уподобаннях та відношенні до ризику
 різниця у відношеннях власності
 різниця в становищі на ринку
 зв’язки та дискримінація
Ступінь нерівності доходів ілюструє крива Лоренца (графік 1).

Графік 1. Крива Лоренца

Крива Лоренца – графік, в якому по горизонтальній осі відкладено процент населення від найбідніших верств до найбагатших, а по вертикальній – процент одержуваного ними доходу. Дана крива характеризує ступінь рівності (нерівності) в розподілі доходу. Чим більше відхилення кривої Лоренца від бісектриси, тим більша нерівність в розподілі доходів країни.
Область АВС відбиває різницю між “абсолютно справедливим” розподілом (АС) і фактичним розподілом (АВС).

Засоби зменшення нерівності в розподілі доходів:
 податкова система
 трансфертні платежі

При гіперінфляції крива Лоренца буде мати такий вигляд:

При спаді виробництва крива Лоренца буде мати такий вигляд:

Завдання 12.

Стратегія ринкової економіки у сфері доходів:
d) хто не працює, той не їсть.

Список використаної літератури:

1. Економіка підприємства: С.Ф. Покропивного. – К.: КНЕУ, 2000. – 528с.

2. Основи економічної теорії: А.А. Чухно. - К.: Вища шк., 2001. – 606с.

3. Інвестиційна діяльність: Б.М. Щукін. – К.:МАУП,

КОНТРОЛЬНА РОБОТА з дисципліни "Банківські операції"

2010-06-23T03:32:00.000-07:00

Ви – економіст кредитного відділу комерційного банку.
1. Охарактеризуйте відсоткову ставку за позикою і вкажіть фактори, що впливають на її розмір.
2. Назвіть способи захисту від кредитного ризику.
3. Назвіть відсоткові прибутки за позиковою операцією.
Умови:
1. Банк уклав кредитний договір з позичальником на строк з 02.04.01р. до 01.06.01р. на суму 100 тис. грн.
2. Згідно з договором позичальник має виплатити відсотки по закінченні строку дії з розрахунку 40% річних.

1. Охарактеризуйте відсоткову ставку за позикою і вкажіть фактори, що впливають на її розмір.

Кредитні операції - це відношення між кредитором і дебітором (позичальником) із приводу наданих (одержання) у тимчасове користування коштів, їхнього повернення й оплати. При цьому мається на увазі саме утримання дій учасників відношення, насамперед банківських робітників.
Кредитні операції банків і кредитних заснувань у першому наближенні діляться на: активні і пасивні.
Інакше кажучи, кредитні операції містять у собі: позичкові операції і депозитні операції.
Позичкові операції - це дії робітників банку (кредитних заснувань) по наданню і (або) одержанню кредитів, їхньому поверненню й оплаті відповідних відсотків, а депозитні операції - дії тих же робітників по розміщенню і (або) притягненню до себе внесків, їхньому поверненню й оплаті відсотків, що заподіються.
Основний предмет позичкових операцій - кредит (позичка) як визначена сума грошей, що видається (утворюється), повертається, оплачується, відповідно депозитних операцій - внесок (депозит) як сума грошей і (або) інших цінностей (цінних паперів), що поміщається (застосовується), повертається, у необхідних випадках оплачується.
Оскільки позичкова операція – це продаж коштів на комерційних засадах на певний термін, то й сплата відсотка за таку операцію є об’єктивною потребою, складовою самої кредитної операції. Відсоток за дані кредити – це основне джерело доходів комерційного банку, за рахунок яких вони покривають свої витрати й одержують дохід.
Визначаючи відсоткову ставку за кредит, банки виходять з мінімальної норми дохідності, яка має покривати максимальні витрати на позику й містити цільовий прибуток.
Орієнтуючись на суму доходу за позичкою, банк розраховує ефективну річну відсоткову ставку за кредитом (р):

де ДП – дохід за позичкою, тобто сума відсоткових платежів за кредитом;
К – сума кредиту, не погашеного клієнтом на день розрахунку;
t – термін користування виданим кредитом.

Розмір відсоткової ставки та порядок її сплати визначають у кредитному договорі залежно від таких показників:
 кредитного ризику
 наданого забезпечення
 попиту та пропозицій, що склалися на кредитному ринку
 терміну користування
 ставки рефінансування, встановленої НБУ, на час кредиту
 загальної тенденції ставки рефінансування щодо зниження чи зростання
 кредитоспроможності позичальника, його репутації
 інших факторів.
Відсотки нараховують на основі умов, зафіксованих у підписаному з клієнтом договорі (помісячно, поквартально і т.д.). Утримувати з клієнта всю суму відсоткових виплат одноразово під час видачі позички заборонено.
З погляду кредитора абсолютний розмір відсотка, не співвіднесений із сумою позички, ні про що не говорить. Тому в практичних цілях, тобто для з'ясування ефективності кредитних угод, визначення прийнятності того або іншого розміру ціни кредиту, використовується відносний показник такої ціни - норма (ставка) відсотка, тобто характерне для деякого фіксованого відрізка часу відношення між сумою сплачених відсотків (процентним платежем) і розміром позички:
р=((ДП/К)*(365(360)/t)) * 100% ,
де Нп - норма відсотка,
Пр - сума сплачених відсотків,
С - розмір позички (кредиту).
У залежності від характерних рис різних секторів ринку кредитних капіталів можна виділити декілька груп однорідних ставок відсотка (банківського і небанківського):
-ставки грошового ринку,які використовують при короткострокових позичкових операціях між кредитно - фінансовими інститутами,
-офіційна дисконтна ставка,
-ставки ринку цінних бумаг- ставки прибутковості різноманітних акцій і облігацій у момент їхньої емісії і надалі на повторному ринку,
-ставки банків і кредитних заснувань для небанківських позичальників і кредиторів.
У свою чергу в рамках кожної з перерахованих груп процентні ставки можна класифікувати за:
-термінами угоди- на довго-, середньо-, короткострокові,
-ролі в структурі ставок- на основні і додаткові, що змінюються слідом за основними,
-характером формування- на переважно ринкові (рівень і прямування яких залежать в основному від загальної економічної кон'юнктури і стани ринку кредитних капіталів) і свідомо регульовані прямо або побічно (центральним банком, синдикатами банків і кредитних заснувань, іншими суб'єктами),
-масштабом використвння- на ставки, застосовувані винятково на національних кредитних ринках, і ставки, використовувані одночасно на національних і міжнародних ринках,
-за характером зміни протягом терміну користування позикою- на фіксовані (незмінні) і плаваючі ( ставки, що змінюються).
Зараз у банківському секторі економіки існує цілий комплекс різноманітних видів процентних ставок.
По-перше, це процентні ставки, схильні до безпосереднього регулювання. До регульованих ставок належать ставка рефінансування і штрафна ставка НБУ.
По-друге, це ринкові процентні ставки. Вони поділятюся на аукційні і неаукціні.
Виходячи з різноманітних підходів до методології встановлення ставок, можуть бути розраховані номінальні (річні) і ефективні ставки.
Банківський відсоток виникає у випадках, коли одним із суб'єктів кредитних відносин виступає банк. Комерційні банки при укладенні кредитних угод самостійно домовляються з позичальником про розмір процентних ставок. З розвитком ринкових відносин господарювання норма відсотка буде наближатися до середньої норми прибутків в економіці. У будь-якому випадку на розмір і динаміку ставки відсотка впливають як загальні, макроекономічні чинники, так і чинники приватні, що лежать на стороні самих учасників кредитного процесу, у тому числі окремих банків.
До числа загальних чинників відносять:
-співвідношення попиту і пропозиції позикових кощтів,
-регулююча політика НБУ,
-рівень інфляції в народному господарстві тощо.
Приватні чинники визначаються умовами функціонування конкретного банку, його положенням на ринку кредитних ресурсів, обраною кредитною і процентною політикою, ступенем ризикованості здійснюваних операцій.
Рівень процентних ставок по активних операціях банка формується багато в чому на базі попиту і пропозиції позикових коштів. На цей рівень істотно впливають:
-"собівартість" позичкового капіталу даного банку,
-кредитоспроможність позичальника,
-цільовий напрямок, термін, об’єм наданого кредиту,
-засоби забезпечення повернення кредиту тощо.
Може виникнути сумнів у правомірності урахування витрат банку ("собівартість" позичкового капіталу) при визначенні ціни кредитних послуг, сумнів у тому, чи не суперечить таке урахування принципам ринкової економіки, чи не веде цей підхід до конструювання "витратної" ціни.
Вихідним пунктом ціноутворення виступає калькулювання ціни виробництва підприємства (фірми). Цим займається кожний товаровиробник. Він, так чи інакше, змушений "конструювати" свою ціну. Проте в цю ціну включаються витрати, у яких витрата сировини або матеріалу обчислюється не за фактичною собівартістю, а за ринковими цінами, причому за достатньо жорсткими правилами, методиками. Далі до витрат додається прибуток, і знову ж, як правило, середня ринкова. Тим самим фактичним логічним вихідним пунктом є існуюча вже ринкова ціна. Калькулювання ж ціни дає фірмі можливість визначити вигідність виробництва даного товару при чинних ринкових цінах.
Як бачимо, протиріччя немає. Товаровиробник "конструює" ціну на свій товар шляхом підсумовування її елементів, але єдино для того, щоб "вписатися" в об'єктивно існуючу на даний момент ринкову вартість (ринкову ціну) відповідного виду товару.
Винятком із цього правила ринкової економіки є механізм формування монопольної ціни, де точкою звіту виступає не загальна для усіх ринкова ціна, а ціна, розрахована і оголошена самою монополією.
Ця логіка і відповідне правило цілком прийнятні і до кредитних ресурсів як до своєрідного, але товару.
При визначенні процентних ставок по кожній конкретній угоді банки орієнтуються на рівень ставок, котрий з одного боку, не змусив би позичальника (кредитора) відмовитися від угоди, з іншого ж- дозволив би банку не тільки відшкодувати свої витрати, але й дістати прибуток бажано не нижче середнього.
Що стосується витрат банку на проведення позичкових операцій, то вони складаються з двох комплексних груп витрат, кожна з який містить у собі декілька елементів:
1. Витрати по притягненню ресурсів, у тому числі: сплачені відсотки по міжбанківських кредитах (включаючи кредити НБУ) і депозитах, відсотки, виплачені підприємствам, організаціям і заснуванням за гроші, що зберігаються на інших поточних рахунках, відсотки, виплачені по внесках фізичним осібам.
2. Витрати по забезпеченню кредитної діяльності банку, у тому числі: витрати на заробітну плату співробітників, зайнятих притягненням і розміщенням ресурсів, витрати на утримання апарату управління, включаючи представничі витрати, амортизація устаткування, машин і механізмів, оплата послуг обчислюванного центру, адміністративно-господарські, канцелярські, поштові, телеграфні й інші витрати.

2. Назвіть способи захисту від кредитного ризику.

Існує декілька способів захисту від кредитного ризику: лімітування кредитів, диверсифікація кредитних вкладень, вивчення та оцінка кредитоспроможності позичальника, вимога від клієнтів достатнього та якісного забезпечення по виданих кредитах, оперативність при стягненні боргу, страхування кредитних операцій.
Лімітування кредитів – це спосіб встановлення сум граничної заборгованості по позикам конкретному позичальнику. Воно здійснюється шляхом встановлення лімітів кредитування. Ліміти кредитування являють собою заздалегідь встановлену граничну суму кредиту, яку позичальник має право отримати від банку.
В практиці роботи колишніх державних банків використовувались різні види лімітів : вихідні, внутрішньо квартальні, ліміт видач, контрольна цифра, плановий розмір кредиту. Акціонерні комерційні банки використовують таку форму лімітів, як кредитна лінія.
Кредитна лінія являє собою юридично оформлене зобов’язання банку перед позичальником надавати йому протягом визначеного угодою строку кредити в розмірах обумовленого ліміту.
Кредитна лінія, як правило, відкривається при тривалому співробітництві банку з позичальником. Вона має ряд переваг як для банку, так і для клієнта. Позичальник отримає можливість точніше оцінювати перспективу розвитку своєї діяльності, зменшити накладні витрати та втрати часу, пов’язані з веденням переговорів та укладання кожної окремої кредитної угоди. Банк має аналогічні вигоди. Крім того, він детально ознайомлюється з діяльністю позичальника. Відкривши кредитну лінію, банк незалежно від ситуації на грошовому ринку зобов’язується надати кредит.
Диверсифікація позичок, як спосіб захисту від кредитного ризику, являє собою розподіл наданих кредитів між різними суб’єктами (юридичними та фізичними особами). Чим більше позичальників отримає кредит, тим, при інших рівних умовах, буде менший ступінь ризику неповернення боргу, оскільки вірогідність банкрутства багатьох позичальників значно менша ніж декількох. Для дотримання комерційними банками принципу диверсифікації кредитів Національний банк України встановив їм такий економічний норматив, як максимальний розмір ризику на одного позичальника. Величина цього ризику не повинна перевищувати 25% власних коштів банку.
Оперативність при стягненні боргу передбачає обов’язок банку підтримувати з позичальником контакт протягом всього строку користування позичкою останнім. Банк повинен уважно слідкувати за станом справ клієнта і у випадку появи в нього проблемних ситуацій, що можуть привести до несплати боргу, вжити відповідних попереджувальних заходів щодо захисту своїх інтересів.
Страхування кредитних операцій як спосіб захисту від кредитного ризику означає, що банки повинні створити страхові фонди як на мікро- так і на макрорівні, а також страхувати окремі високоризикові кредитні операції в спеціальних страхових організаціях.
Важливою умовою виникнення кредитної операції є надійність потенціального позичальника і прогнозування ризику неповернення кредитів.
В процесі роботи, що проводиться перед укладанням кредитної угоди, працівник банку повинен проаналізувати кредитоспроможність позичальника, тобто здатність своєчасно повернути кредит, вивчаючи фактори, що можуть вплинути на цей процес. Збереження основної суми боргу стає однією з головних вимог, якої банк повинен дотримуватись при проведенні кредитних операцій. Тому оцінка якості потенціального позичальника є одним з найважливіших етапів розгляду заяви на кредит. При цьому важливе значення має наявність обґрунтування позики.
Оцінюючи персональні якості позичальника, банк зосереджує увагу на таких моментах, як його репутація, чесність, професійні здібності, матеріальна забезпеченість. Відносно потенційного позичальника треба також вияснити своєчасність погашення ним позичок, що були отримані раніше ( в тому числі і в інших банках), ставлення до інших зобов’язань в минулому. Сумлінно вивчається фінансовий стан позичальника, ліквідність балансу, ефективність використання власних та запозичених коштів. Для цього використовується бухгалтерська та статистична звітність позичальника за минулі періоди, матеріали попередніх перевірок на місці, прогноз його фінансового становища протягом всього строку користування позикою.
Існує багато методик аналізу фінансового стану клієнта і його надійності стосовно своєчасності повернення боргу банку. При вивченні кредитоспроможності позичальника важливе значення слід приділяти аналізу коефіцієнтів, що характеризують співвідношення статей балансу, та динаміці цих показників.
Вивчення фінансових звітів – балансу, звіту про фінансові результати та їх використання, звіту про фінансово – майновий стан підприємства, розрахунок різноманітних коефіцієнтів на базі цих звітів дозволить глибше зрозуміти дійсне становище потенційного позичальника, оцінити перспективи його розвитку та здатність повернути кредит.
Звітність потенційного позичальника – лише одно з джерел отримання інформації про нього. До інших каналів належать архіви банку, обмін інформацією з іншими банками та фінансовими установами, вивчення фінансової преси. Банки зберігають інформацію про минулі операції зі своїми клієнтами ,що дозволяє встановити чи отримував клієнт у минулому кредити, і якщо отримував, чи були проблеми з їх поверненням, чи порушувались умови кредитної угоди. Банки і фінансові установи обмінюються також конфіденційною інформацією про клієнтів. Банк може попросити клієнта надати перелік банків і фінансових установ, з якими він мав відносини в минулому. Банк перевіряє надану інформацію, просить інші банки охарактеризувати клієнта на основі минулого досвіду роботи з ним. Тільки на основі результатів проведеної попередньої аналітичної роботи банк приймає рішення про кредитні операції.
Як вже зазначалось, одним із принципів банківського кредитування є забезпеченість зобов’язань позичальника по поверненню позики. Забезпечення зобов’язань може досягатись за рахунок застави майна позичальника, гарантії (поруки), стягнення пені, угоди з банком про переуступку на користь банку позичальника до третьої особи (цесія), угод страхування відповідальності позичальника за неповернення кредиту або забезпечення в інших формах , що прийняті в банківській практиці. Документи, що підтверджують забезпечення по поверненню кредиту, надаються банку до видачі кредиту.
Майно та інші форми забезпечення зобов’язань позичальника перед банком повинні задовольняти таким вимогам :
1. Висока ліквідність. Під ліквідністю активів (товарно – матеріальних цінностей, цінних паперів, фінансових вимог до третіх осіб тощо) розуміється здатність активів до конверсії в готівкові кошти.
2. Здатність до тривалого зберігання (як мінімум на термін користування позикою).
3. Стабільність цін на заставлене майно.
4. Мінімальні витрати по зберіганню та реалізації застави.
Залежно від того, наскільки заставлене майно відповідає вказаним вимогам, визначається розмір кредиту. Розмір позики під заставу майна встановлюється у відсотку від ринкової вартості заставленого майна на момент укладання кредитної угоди. Підвищення ціни застави над сумою кредиту компенсує ризик втрати в результаті зміни цін на майно. У випадку неплатоспроможності позичальника кредитор має право реалізувати заставу для погашення з виручених коштів боргу клієнта та видатків, пов’язаних з реалізацією застави. Залишок виручки повертається позичальнику. Якщо вирученої суми буде недостатньо , кредитор має право фінансової претензії до позичальника.
В банківській практиці західних держав з розвинутою ринковою економікою найбільш розповсюджені такі види забезпечення: гарантія чи порука третьої сторони, переуступка контрактів, переуступка дебіторської заборгованості, товарні запаси, нерухоме майно, цінні папери, дорогоцінні метали.
Гарантія (порука) являє собою зобов’язання третьої особи погасити борг позичальника у випадку його неплатоспроможності. Гарантія (порука) оформляється у вигляді самостійного зобов’язання гаранта за допомогою передатного напису на вимозі боргу (індосаменту). В ролі гаранта (поручителя) можуть виступати банки.
Переуступка контрактів. Ця форма забезпечення практикується при наданні позик будівельним компаніям чи фірмам, що здійснюють регулярні поставки товару (надають послуги) по контракту. Позичальник переуступає контракт банку, що надає кредит, в результаті чого надходження від замовника (покупця) передаються банку в рахунок погашення заборгованості по позиці.
Переуступка дебіторської заборгованості. Складається з передачі банку рахунків , що підлягають сплаті за поставлені позичальником товари, виконані роботи, надані послуги. Є дві форми переуступки:
- без повідомлення дебіторів. В цьому випадку грошові надходження передаються позичальником банку;
- з повідомленням дебіторів, коли дебітори здійснюють платежі безпосередньо банку.
Забезпечення у вигляді товарних запасів. При цій формі як застава виступають партії сировини, матеріалів, готової продукції. Перевага надається товарам, торгівля якими ведеться на біржі, тобто на які легко визначити ринкову ціну. Умовою використання товарних запасів як застави є їх застрахованість. Існує два способи оформлення цього забезпечення : під складські квитанції і під зберігальні розписки. При першому способі заставлені товари передаються позичальником на зберігання в складські компанії. Складські квитанції можуть служити забезпеченням кредиту. Після погашення позики банк виписує ордер на видачу товарів позичальнику. При другому способі товари знаходяться на відповідальному зберіганні у позичальника, однак контроль за ними доручається представникам банку – кредитора або третім особам (напр. складській компанії). В цьому випадку забезпеченням служать зберігальні розписки. Переважним способом зберігання застави для позичальника являється другий, бо перший пов’язаний з високими видатками, що відбивається на ціні позики. Другий спосіб дозволяє знизити видатки по зберіганню застави, однак збільшує ризик банку. Видача позики під зберігальні розписки потребує високої надійності позичальника.
Як елемент забезпечення кредиту товарними запасами може виступати вексель позичальника. Цей спосіб оформлення забезпечення застосовується при кредитуванні підприємств оптової та роздрібної торгівлі і здійснюється так : банк – кредитор сплачує товари фірмі – постачальнику позичальника. Позичальник, отримавши товар, що юридично належить банку, зобов’язується зберігати його до моменту повернення позики. Зобов’язання позичальника засвідчується векселем, що належить сплаті на першу вимогу банку – кредитора. Якщо партія заставлених товарів продана, то позичальник має право розпоряджатись виручкою тільки за дорученням банку – кредитора. Без доручення виручка зараховується в рахунок погашення позики.
Забезпечення дорожніми документами використовується при кредитуванні експортно–імпортних торгових операцій. В цьому випадку як застава по короткострокових позичках виступають документи, що засвідчують відвантаження товарів ( коносаменти і накладні). Коносаменти застосовуються при оформленні відвантажень товарно – матеріальних цінностей морським та річковим транспортом, накладні – іншим видом транспорту. Цей спосіб забезпечення кредиту оформляється шляхом індексування названих документів їх власниками на користь банку – кредитора. Умовою надання кредиту під забезпечення дорожніми документами стає страхування вантажу.
Забезпечення нерухомим майном , як правило застосовується при видачі великих довгострокових кредитів, що називаються іпотечними. Як застава по іпотечних позиках можуть виступати :
- для промислових, торгових фірм, фермерських господарств – земельні ділянки, виробничі і сільськогосподарські будівлі, приміщення, комунікації;
- для індивідуальних позичальників – житлові будівлі, квартири.
Забезпечення кредиту оформляється борговим зобов’язанням позичальника – іпотекою.
Забезпечення рухомим майном. Як застава по позиці використовуються такі види рухомого майна :
- для промислових, торгових та інших фірм, фермерських господарств – обладнання, машини, механізми, інвентар, транспортні засоби тощо;
- для індивідуальних позичальників – товари тривалого користування (в т.ч. автомобілі).
Забезпечення цінними паперами. В заставу приймаються державні цінні папери та папери корпорацій. Обов’язковою умовою є висока ліквідність цінних паперів. Запозичені кошти не повинні використовуватись для придбання нових цінних паперів, що спрямовано на обмеження біржової спекуляції позичальників та зменшення ризику банкрутства клієнтів.
Забезпечення дорогоцінними металами. Як застава по позиках приймаються монети, злитки, вироби із золота, срібла, платини, дорогоцінні камені та інше. Цей спосіб забезпечення кредиту використовується в наші дні дуже рідко.
В практиці роботи комерційних банків держав з розвинутою економікою зустрічаються й інші способи забезпечення кредитів. Так при видачі позик індивідуальним позичальникам як застави приймаються поліси страхування життя, свідоцтва про ощадний вклад, вимоги на сплату заробітної плати; при кредитуванні фермерських господарств – урожай тощо.
В практиці діяльності українських комерційних банків найбільш розповсюдженими формами забезпечення зобов’язань позичальника перед банком є застава майна, гарантія (порука) третьої особи, стягнення пені та штрафів на користь банку, вимоги і рахунки позичальника до третьої особи, страхування відповідальності позичальника перед банком за неповернення кредитів. Правові основи цих форм застави визначені Цивільним кодексом України.
Згідно з кредитною угодою банк може стягувати з позичальника комісію за надану кредитну послугу. Як правило, комісія нараховується на частину кредиту, що не була використана позичальником.
За нецільове використання кредиту та порушення умов кредитної угоди банк може стягнути з позичальника штраф згідно з обумовленим угодою порядком.

3. Назвіть відсоткові прибутки за позиковою операцією.
Умови:
1. Банк уклав кредитний договір з позичальником на строк з 02.04.01р. до 01.06.01р. на суму 100 тис. грн.
2. Згідно з договором позичальник має виплатити відсотки по закінченні строку дії з розрахунку 40% річних.

t=60 днів
S=100 тис.грн.
і=40%

Vр-?

де Vр – відсоткові прибутки, %
Sv – сума відсоткових платежів, тис. грн.
t – на який укладений договір, днів
S – сума кредиту, тис. грн.
і – річна відсоткова ставка, %

Позичковий відсоток – плата, яку отримує кредитор від позичальника за користування останнім позиченими грошима. Ставка (або норма) відсотка – це відносний показник ціни банківського кредиту, що відображає відношення суми сплачених відсотків до величини позики. Комерційні банки як незалежні економічні суб’єкти мають право самостійно встановлювати рівень відсоткової ставки за кредитами залежно від попиту та пропозиції на кредитному ринку та рівня облікової ставки НБУ. Як, правило, зростання попиту на позики призводить до підвищення відсоткової ставки. При укладенні кредитного договору банк домовляється з позичальниками про конкретну величину відсоткової ставки.
Банківський позичковий відсоток відображає економічні відносини перерозподілу і привласнення банком частини прибутку, що створюється на підприємствах-позичальниках внаслідок продуктивного використання наданої позики. У зв’язку з цим інтенсивність попиту на банківський кредит з боку господарських суб’єктів визначається, насамперед, рівнем і динамікою розвитку виробничого процесу та ступенем ділової активності товаровиробників.
Джерелом сплати відсотка є додаткова вартість, що створюється у процесі виробництва, а його кількісним визначенням — його ставка, або норма.
Норма позичкового відсотка — це відношення суми річного доходу, одержаного на позичковий капітал, до суми капіталу, наданого в позичку, помножене на 100.
На практиці норма позичкового відсотка виступає у формі відсоткової ставки — відносної величини доходу за фіксований проміжок часу, тобто відношення доходу (відсоткових грошей) до суми боргу за одиницю часу.
Інтервал часу, до якого застосовується відсоткова ставка, називається періодом нарахування відсотків. За такий період беруть рік, півріччя, квартал, місяць або день. Щоб визначитись із величиною відсоткової ставки, потрібно її привести до річної ставки, помноживши ставку за півріччя, квартал, місяць чи день відповідно на 2, 4, 12 чи 365.
На рівень норми відсотка впливає багато об'єктивних і суб'єктивних чинників, а саме:
— розміри грошових нагромаджень та заощаджень у суспільстві та товарно-грошова збалансованість виробництва;
— масштаби виробництва, рівень його, спеціалізації та кооперування;
— співвідношення між внутрішнім і зовнішнім боргом держави;
— циклічність коливань виробництва;
— сезонність умов виробництва та реалізації продукції;
— темпи інфляції, прискорення яких викликає підвищення відсоткових ставок, що слугує захистом від знецінення позичкового капіталу. При цьому розрізняють номінальну і реальну (з урахуванням рівня інфляції) відсоткові ставки. Якщо темпи інфляції випереджають зростання відсоткової ставки, остання стає «негативною» (від'ємною), тобто такою, коли відсоток стягується з кредитора;
— своєчасність повернення кредиту;
— рівень кредитно-грошового регулювання економіки центральним банком з допомогою відсоткових ставок та інших властивих йому інструментів, їх диференційованості залежно від грошово-кредитної політики;
— міжнародні чинники, особливо вільний перелив капіталів із країни в країну, передусім так званих «гарячих» грошей.
Формування відсоткової ставки – багатофакторний процес, який визначається багатьма чинниками. Серед них:
- рівень облікової ставки Національного банку;
- термін надання позики;
- особливості забезпечення позики;
- платоспроможність і авторитет позичальника;
- темпи інфляції;
- перспективи зміни ринкової кон’юнктури.
Сукупність цих чинників буде визначати межі диференціації кредитного відсотка. Головним чинником, що впливає на рівень відсоткових ставок, є ціна кредитних ресурсів. Чим дорожче банку обходиться формування кредитних ресурсів, тим вище відсоткова ставка. В сучасних умовах вирішальний вплив на ціну кредитних ресурсів здійснюють, насамперед, розміри депозитних ставок. За короткостроковими позиками ставка, як правило, вища, ніж за довгостроковими.

ВИСНОВОК

Кредитні відносини і ринок кредитних ресурсів є органічною складовою ринкової економіки. Ринок забезпечує умови для цілеспрямованого руху кредитів у ті сфери національної економіки, де вони можуть бути використані найефективніше. В командній економіці колишнього СРСР через банки здійснювався розподіл виділених державою кредитів на основі централізованого плану. В ринковій економіці кредитні відносини реалізуються шляхом діяльності незалежних конкуруючих між собою комерційних кредитних установ, саме існування яких (прибутковість і ліквідність) прямо залежить від кредитоспроможності їхніх клієнтів.
Важливим стимулом для баків є конкурентна боротьба за залучення кредитних коштів на ринку кредитних ресурсів. Комерційні банки є самостійними і незалежними в проведенні кредитної політики. Слід зазначити, що на відміну від грошового обороту (безготівкового і готівкового) в сфері кредитування відсутні детальні, централізовано розроблені НБУ інструкції.
Купуючи ресурси на вільному ринку кредитних ресурсів і продаючи їх підприємствам (фірмам), комерційні банки здійснюють прямий вплив на розвиток національної економіки. За рахунок кредитів на підприємствах забезпечується організація як поточного господарського обороту, так і розширене відтворення основного капіталу (основних фондів), створення додаткових виробничих потужностей і цілих промислових об’єктів.
Ефективність проведення кредитної політики визначається правильним вибором параметрів кредитних відносин, серед яких найважливішими є: величина позичкового відсотка; умови доступності позики для вітчизняних суб’єктів; рівень кредитного ризику; термін надання позики тощо. Параметри кредитування мають будуватися таким чином, щоб стимулювати кінцеві результати діяльності товаровиробників.
Поки що вітчизняна кредитно-банківська система не виконує ролі прискорювача розвитку національної економіки. Недостатніми є власні кошти банків, а отже, й обсяги кредитування народного господарства. Негативний вплив на кредитну сферу здійснюють платіжна криза, дефіцит бюджету, різке зниження кредитоспроможності підприємств (фірм). По суті, відсутня практика надання кредитів під виробничі програми довгострокового характеру. Банки майже не залучають ресурсів на довгостроковій основі.
Більшість проблем у діяльності вітчизняних комерційних банків у сучасних умовах пов’язано з проведенням ризикованої кредитної політики.
Для поліпшення стану справ у сфері кредитування необхідне досягнення в Україні фінансової і макроекономічної стабільності, проведення раціональної промислової і податкової політики, що дозволило б банкам здійснювати виробничі інвестиції, а позичальникам – відновити свою кредитоспроможність.
Кредит має створювати сприятливі умови для розвитку всіх сфер і галузей національної економіки України. Він є важливим джерелом капітальних вкладень, тому традиційно виділяється його вагома роль у реструктуризації економіки та інвестиційної діяльності. В Україні сьогодні необхідним є розширення застосування кредитних відносин в інвестиційній сфері.

Список використаної літератури

1. Закон України “Про банки і банківську діяльність” від 20 березня 1991р.
2. “Положення про кредитування” – затв. Постановою Правління Національного банку України 28 вересня 1995р. № 246
3. Вступ до банківської справи. Під редакцією М.І.Савлука. К.,1998.
4. Мороз А.Н. Основы банковского дела. К.,1994
5. Полфреман Д.,Форд Ф.. Основы банковского дела. М.,1996
6. Фінансове право. Під редакцією Л.К. Воронової. К.,1998
7. Кочетков В.М. Основи управління сучасним комерційним банком. К.:МАУП, 1998.
8. Остапишин Т.П. Основи банківської спави. К.:МАУП, 2003.

Господарські товариства

2010-05-28T07:23:00.000-07:00

Господарські товариства — це підприємства, установи, організації, які створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об'єднання їхнього майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку.
До господарських товариств належать:
 акціонерні това¬риства,
 товариства з обмеженою відповідальністю,
 товариства з додатковою відповідальністю,
 повні товариства,
 командитні товариства

Товариства є юридичними особами, можуть займатися будь-якою підприємницькою діяльністю, що не суперечить законодавству України.
Акціонерне товариство — це товариство, яке має ста¬тутний фонд, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства.

Акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства лише в межах належних їм акцій. У випадках, передбачених стату¬том, акціонери, які не повністю оплатили акції, несуть від¬повідальність за зобов'язаннями товариства також у межах несплаченої суми.
Загальна номінальна вартість випущених акцій становить статутний фонд акціонерного товариства, який не може бути меншим суми, еквівалентної 1250 мінімальним заробітним платам, виходячи зі ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення акціонерного товариства.
До акціонерних товариств належать такі: відкрите акціо¬нерне товариство, акції якого можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах;
закрите акціонерне товариство, акції якого розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі.
Закрите акціонерне товариство може бути реорганізовано У відкрите шляхом реєстрації його акцій у порядку, перед¬баченому законодавством про цінні папери і фондову біржу, і внесенням змін до статуту товариства.
Засновниками акціонерного товариства можуть бути юри¬дичні особи та громадяни. Засновники акціонерного товариства Укладають між собою договір, що визначає порядок здійс¬нення ними спільної діяльності по створенню акціонерного "товариства, відповідальність перед особами, що підписалися на акції, і третіми особами. Засновники несуть спільну відпо¬відальність за зобов'язаннями, що виникли до реєстрації акціонерного товариства.
Для створення акціонерного товариства засновники повинні зробити повідомлення про намір створити акціонерне товариство, здійснити підписку на акції, провести установчі збори і державну реєстрацію акціонерного товариства.
Товариство з обмеженою відповідальністю — це товариство, що має статутний фонд, розділений на частки, розмір яких визначається установчими доку¬ментами. Учасники товариства несуть відповідальність у межах їхніх вкладів.
У випадках, передбачених установчими документами, учас¬ники, які не повністю внесли вклади, відповідають за зобов'я¬заннями товариства також у межах не внесеної частини вкладу.
У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється статутний фонд, розмір якого повинен становити не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам,
виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення товариства з обмеженою відповідальністю. Такий самий розмір статутного фонду і в інших господарських товариствах. До моменту реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю кожен з учасників зобов'язаний внести не менше ЗО відсотків вказаного в установчих документах вкладу, що підтверджується документами, виданими банківською установою. Учасник зобов'язаний повністю внести свій вклад не пізніше року після реєстрації товариства. У разі невико¬нання цього зобов'язання у визначений строк учасник, якщо інше не передбачено установчими документами, сплачує за час прострочки 10 відсотків річних із недовнесеної суми. Учаснику товариства з обмеженою відповідальністю, який повністю вніс вклад, видається свідоцтво товариства.
Товариство з додатковою відповідальністю — це то¬вариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів.
Учасники такого товариства відповідають за його борги своїми внесками до статутного фонду, а при недостатності цих сум — додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеску кожного учасника. Граничний розмір відповідальності учасників передбачається в установчих документах.
Повне товариство — це товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.
Командитне товариство — це товариство, яке включає поряд з одним або більшістю учасників, які несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном, також одного або більше учасників, від¬повідальність яких обмежується вкладом у майні това¬риства (вкладників).
Якщо у командитному товаристві беруть участь два або більше учасників з повною відповідальністю, вони несуть солідарну відповідальність за борги товариства.

Дипломна робота "Валютний ринок України"

2010-05-14T06:05:00.000-07:00

Титульна сторінка

РЕФЕРАТ

Дана дипломна робота написана на тему „Валютний ринок України, оцінка його стану і напрямки розвитку” складається з трьох розділів і 5 додатків. У тексті диплома 3 таблиці, 2 формули, 15 рисунків. Загальний обсяг дипломної роботи 115 сторінок. При написанні дипломної роботи було використано 25 джерел.
Документ містить докладну інформацію про валютний ринок, валютну систему та валютний курс вцілому, розгляд валютного регулювання західних держав, передумови та періоди становлення валютного ринку України, курсову політику Національного банку України та валютний контроль. А також детальний аналіз та оцінку сучасного стану ринку, починаючи з кінця 2004 року, аналіз платіжного балансу та прогнозні розрахунки і напрямки розвитку на 2006-2007 роки.
Метою дипломної роботи є характеристика валютного ринку України та виявлення причин валютної кризи, яка склалась на кінець 2004 року, а також пропозиції та методи виходу із валютної кризи.

При написанні дипломної роботи було використано офіційні статистичні та інформаційні дані Національного банку України, Державного комітету статистики і Міжнародного Валютного Фонду.
Матеріал даної дипломної роботи можна використовувати для оцінки виходу України з нестабільно валютного становища, використовувати розрахунки для аналізу роботи Національного банку України та застосовувати як навчальний та методичний посібник з предмету „Валютний ринок України”
Перелік ключових слів: ВАЛЮТНИЙ РИНОК, ВАЛЮТА, ВАЛЮТНИЙ КУРС, ВАЛЮТНІ ОПЕРАЦІЇ, „ВАЛЮТНИЙ КОРИДОР”, ВАЛЮТНА ІНТЕРВЕНЦІЯ, ВАЛЮТНА КРИЗА, РЕЗИДЕНТИ, НЕРЕЗИДЕНТИ, КОТИРУВАННЯ, КОНВЕРТОВАНІСТЬ, РЕВОЛЬВАЦІЯ, ДЕВОЛЬВАЦІЯ, ІНФЛЯЦІЯ, ПЛАТІЖНИЙ БАЛАНС.
ЗМІСТ

ВСТУП................................................................................................................... 4
РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ ПРО ВАЛЮТНИЙ РИНОК
1.1 Поняття і структура валютного ринку......................................................... 6
1.2 Валютні операції. Види валютних операцій................................................ 9
1.3 Конвертованість та котирування валют....................................................... 16
1.4 Валютний курс................................................................................................ 19
РОЗДІЛ 2. РОЗВИТОК ВАЛЮТНОГО РИНКУ УКРАЇНИ
2.1 Досвід валютного регулювання західних держав....................................... 35
2.2 Передумови та періоди становлення валютного ринку України............... 37
2.3 Валютне регулювання та курсова політика Національного банку
України............................................................................................................
42
2.4 Валютний контроль....................................................................................... 55
РОЗДІЛ 3. СУЧАСНИЙ СТАН ВАЛЮТНОГО РИНКУ УКРАЇНИ
3.1 Аналіз платіжного балансу за 2004-2005 роки........................................... 58
3.2 Оцінка валютної кризи 2004 року в Україні та методи її запобігання в
майбутньому..................................................................................................
77
3.3 Аналіз переходу від політичної кризи - до кризи банківської.................. 81
3.4 Напрямки розвитку валютного ринку України в період валютної
нестабільності та особливості валютно-курсової політики НБУ............ 85
3.5 Пропозиції щодо запобігання валютної кризи........................................... 97
3.6 Прогнозний розрахунок щодо валютного ринку України на 2006-2007рр...........................................................................................................
100
ВИСНОВОК....................................................................................................... 104
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ......................................................... 107
ДОДАТКИ......................................................................................................... 109

ВCТУП

На цей момент Україна, враховуючи існуючий в економічно розвинутих країнах світу досвід валютного регулювання і валютного контролю, оформила юридично і втілила на практиці досить жорстку модель системи валютного регулювання і контролю, котра властива країнам з перехідною економікою.
Становлення сучасної високоефективної української економіки неможливий без розвинутого фінансового ринку, складовою частиною якого є валютний ринок. Будучи формою організації руху валютних цінностей в Україні, валютний ринок в останні роки розвивався дуже швидкими темпами, тому валютні відносини потребують надзвичайної уваги з боку держави.
Сучасна система валютного контролю і валютного регулювання сформована за досить суперечливих і важких соціально-економічних умов. На процес її становлення впливав ряд негативних чинників, зокрема, розрив традиційних господарських зв'язків між республіками колишнього Радянського Союзу, різке падіння виробництва, постійне зростання інфляції, зміна валютного режиму державної монополії на режим валютних обмежень тощо.
Дана галузь дослідження має свої актуальні проблеми і перспективи вдосконалення та подальшого розвитку.
Проблеми, що властиві системі валютного регулювання і валютного контролю України, тісно пов’язані з загальною економічною і політичною ситуацією в країні і по своїй суті є логічним наслідком процесів, що відбуваються в суспільстві. Проблема валютного регулювання є актуальною не тільки тому, що держава відіграє тут головну роль, але і тому, що цей процес впливає на економічні показники діяльності, зачіпаючи певною мірою інтереси кожного з нас.
В кожній країні є свої гроші. Вони є засобом обміну, або платежу, одиницею розрахунку, мірою вартості та засобом накопичення. Причому не тільки на внутрішньому, а й на зовнішньому ринках в якості національної валюти.
Так як між країнами світу існують міжнародні економічні зв’язки (міжнародна торгівля товарами та послугами, міжнародний рух капіталу та інше), то і відбувається рух грошей між цими країнами.
У світі не існує єдиної грошової одиниці в якій би виражались всі грошові операції, тому в різних країнах вони виражаються у різних валютах. В зв’язку з цим для проведення розрахунків між національними грошовими одиницями країн встановлюється відношення, яке називається валютним курсом. Нестабільність, коливання валютних курсів є причиною валютних ризиків.
В дипломній роботі ставиться мета розглянути сучасний стан валютного ринку, визначити його основні функції, учасників, інструменти та механізми дії. Окрему увагу в роботі буде надано розгляду сучасного стану валютного ринку в Україні та аналізу показників, які впливають на його подальший розвиток, або навпаки зупиняють.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ ПРО ВАЛЮТНИЙ РИНОК

1.1 Поняття і структура валютного ринку

Одним із найсуттєвіших елементів міжнародних валютних відносин є валютний ринок.
Валютний ринок — це:
а) підсистема валютних відносин у процесі операцій купівлі-продажу іноземних валют і платіжних документів в іноземних валютах;
б) інституційний механізм (сукупність установ і організацій — банки, валютні біржі, інші фінансові інститути), що забезпечують функціонування валютних ринкових механізмів.
Валютний ринок як економічна категорія — це система стійких економічних та організаційних відносин, пов'язаних з операціями купівлі-продажу іноземних валют та платіжних документів в іноземних валютах. На валютному ринку здійснюється широке коло операцій щодо зовнішньоторговельних розрахунків, туризму, міграції капіталів, робочої сили тощо, які передбачають використання іноземної валюти покупцями, продавцями, посередниками, банківськими установами та фірмами.
Функції та операції валютного ринку. Валютний ринок виконує певні функції, в яких виявляється його призначення й економічна роль. Основними його функціями є:
- забезпечення умов та механізмів для реалізації валютної політики держави;
- створення суб'єктам валютних відносин передумов для своєчасного здійснення міжнародних платежів за поточними і капітальними розрахунками та сприяння завдяки цьому розвитку зовнішньої торгівлі;
- забезпечення прибутку учасникам валютних відносин;
- формування та урівноваження попиту і пропозиції валюти і регулювання валютного курсу....

Хочете мати всю роботу? Пишіть charme21@yandex.ru Будемо домовлятися ;)

Ринок цінних паперів - лекція

2010-05-14T05:58:00.000-07:00

ПЛАН.
Введення.
І Ринок цінних паперів як складова частина інфраструктури ринкової економіки.
1. Ринок цінних паперів, його сутність і види.
2. Економічний зміст цінних паперів і їхні види.
3. Організація фондової біржі і біржові операції.

ІІ Законодавче регулювання ринку цінних паперів.

ІІІ Ринок цінних паперів на Україні.
1. Особливості становлення і розвитку ринку цінних паперів на Україні.
2. Вплив НБУ на ринок цінних паперів.
3. Перспективи становлення і розвитку ринку цінних паперів на Україні.

Висновок.

Вступ.
Уже більш 4 років існує ринок цінних паперів на Україні, але ж ще зовсім недавно ринок цінних паперів ми бачили тільки з телеекрана з життя Заходу і він здавався зовсім немислимим в умовах нашої країни. Але всі поступово міняються й от вже і громадяни України зіштовхуються з цим явищем, що має великий вплив на найважливіші аспекти життєвого укладу в країнах з розвитий ринковою економікою.
Акції, облігації, сертифікати, чеки, векселі й інші цінні папери, що ще зовсім недавно були дивиною, тепер міцно ввійшли в наше життя поряд з такими звичними словами як "біржа" і "депозитарій". Цінні папери стали способом вираження особистого чи колективного підприємницького ризику, давно переставши бути об'єктами ритуального поклоніння, що на жаль дуже часто зустрічалося і зустрічається в нас.
Ринок цінних паперів як складова частина інфраструктури ринкової економіки.
§ 1. Ринок цінних паперів, його сутність, види.
Приватизація й акціонування приватної власності, розвиток підприємництва і кредитних інститутів приводять до заглибленого розвитку грошових і кредитних відносин. З'являється особливий сектор господарювання, що зв'язаний з оборотом цінних паперів - фінансовий ринок.
Фінансовий ринок вимагає не тільки правового регулювання обороту цінних паперів, але і виникнення організації, яка б забезпечувала цей оборот. Такою організацією є фондова біржа. Фондова біржа - це організований і регулярно функціонуючий ринок для купівлі-продажу цінних паперів, обов'язковий елемент регулювання ринку цінних паперів.

Фінансовий ринок умовно можна розділити на дві частини: ринок банківських позичок і ринок цінних паперів. Ринок цінних паперів доповнює систему банківського кредиту і взаємодіє з нею. Комерційний банк рідко видає позички на довгий термін (більше року). Цінні папери дають можливість одержати гроші на довгий період ( на десятиліття ( облігації) чи в безстрокове користування (акції). Завдання РЦБ полягає в тому, щоб забезпечити більш повне і швидке переливання заощаджень за ціною, що влаштовує обох сторін. Для цього потрібні біржі і діючі на РЦБ посередники.
Біржа - це організований РЦБ, що функціонує на основі офіційно зареєстрованих правил ведення торгівлі, де угода про розміщення і купівлі-продажу цінних паперів здійснюється обмеженим числом біржових посередників. Емітентами ( чи організаціями підприємствами, що випускають в оборот чи гроші цінні папери) на ринку цінних паперів виступають приватні національні, державні національні, приватні і державні іноземні організації.

Усі цінні папери, що обертаються на ринку, можна розділити на три групи: акції, облігації і спеціальні цінні папери. Що стосується інвестицій і стабільності припливу доходу, найбільш якісними вважаються державні облігації, особливо короткострокові ощадні векселі. Потім йдуть приватні облігації й акції великих компаній, що регулярно платять дивіденди.
Розглядаючи сучасну інститутну структуру РЦБ, варто виділити чотири категорії учасників операцій: комерційні банки, інвестиційні банки, біржові фірми і кредитно-фінансові організації, що об'єднані за назвою “Інституціональні інвестори” (страхові компанії, пенсійні й інвестиційні фонди). Поділ обов'язків між основними групами учасників ринку в цілому показано на малюнку 1.
У залежності від значення, що має РЦБ в економіці, його можна поділити на два види: первинний і вторинний. Первинний ( це ринок, на якому розміщаються уперше випущені папери. Тут здійснюється мобілізація коштів акціонерними товариствами і позика їхньою державою. Первинний ринок включає інвестиційні і комерційні банки, через які акціонерні товариства і державу здійснюють розміщення своїх паперів.
Вторинний ринок - це ринок, на якому продаються і купуються випущені раніше цінні папери. Тут відбувається зміна власника цих паперів. Цей ринок, у свою чергу, поділяється на централізований і децентралізований. Формою централізованого РЦБ є фондова біржа, на якій постійно обертаються цінні папери, але не всі, а тільки ті, котрі допущені до обороту біржовими комітетами. Децентралізований ( це ринок, на якому обертаються як допущені, так і не допущені до обороту на фондових біржах цінні папери. Цей ринок складається зі значного числа брокерсько - дилерських фірм, що здійснюють між собою зв'язку за допомогою телефонно-телеграфних мереж і пошти. До них відносяться комерційні банки, оскільки багато хто з них займаються аналогічними операціями з цінними паперами.
Для сучасних РЦБ характерним є досить велика кількість угод, що полягають поза біржею, і це складає позабіржовий оборот. Отже, сучасний РЦБ складається з біржового обороту з зареєстрованими і незареєстрованними на біржі цінними паперами, а також позабіржового обороту.
Економічний зміст цінних паперів і їхні види.
Існують різні види фондових цінностей: цінні папери з фіксованим доходом; акції - свідчення про участь у капіталі. Є також їхні змішані форми. Цінні папери, будучи реальним капіталом, не мають ніякої реальної вартості, їхня ціна чи курс визначається відповідно до доходів у вигляді дивідендів по акціях чи відсотка по облігаціях, а також позичкового відсотка. Біржовий курс цінних паперів випробує коливання й у кожен момент залежить від співвідношення між пропозицією цих паперів і попитом на них. Через фондову біржу здійснюється розміщення акцій, облігацій, що йде переважно великими банками.
Цінні папери з фіксованим доходом - це боргові зобов'язання, у яких емітент зобов'язується виконати відповідні дії. Як правило, це оборотна виплата грошової суми і процентної винагороди.
Існують такі різновиди цінних паперів з фіксованим доходом:
- державна позичка (позичка уряду на створення спеціальних фондів);
- комунальна позичка (для збалансування державних фінансів місцевого органів керування);
- комунальні облігації і заставні листи (іпотечні банки дають довгострокові кредити під заставу земельних чи ділянок під боргове зобов'язання товариств);
- промислова облігація ( боргові зобов'язання з фіксованим доходом промислової компанії).
Трохи подібні до промислових облігацій боргові зобов'язання й опціонні позички. Це перехідні до акцій форми цінних паперів з фіксованим доходом (їхня купівля зв'язана з можливістю придбати в майбутньому акції). Опціонні позички і конверсійні зобов'язання, як і промислові облігації, котируються на біржі, їхній курс публікується щодня. Вексель ( це цінний папір, що засвідчить безумовне зобов'язання векселедавця. Існують прості і переказні векселя. Кожний з них має відповідні реквізити. Порядок купівлі і продажу векселів визначається Кабінетом міністрів.
Акції - це номерні цінні папери, документи, що затверджують членство в акціонерному товаристві і надають право на одержання дивідендів. Емісія акцій на пред'явника у всіх країнах обмежена. Як правило, акції зберігаються в брокерів чи в інших спеціалізованих конторах. Власник має тільки свідчення про кількість акцій.
Відрізняють звичайні і привілейовані акції. Звичайні акції дають своєму власнику право на один голос на зборах акціонерів. Крім цього, власник звичайної акції має право на одержання частини чистого прибутку, що розподіляється у вигляді дивідендів. При ліквідації акціонерного товариства його претензія на власність є останньої. Він одержує те, що залишається після оплати боргів і розрахунків із привілейованими акціонерами.
Привілейовані акції дають власнику право переважного володіння на прибуток і власність акціонерного товариства, іноді гарантують фіксований доход (у тому випадку, якщо товариство дістало чистий прибуток) а також особливі права при голосуванні (кілька голосів, право на участь у прийнятті відповідних рішень на зборах акціонерів). Найбільш поширені привілейовані акції з фіксованим доходом, але без права голосу. Виплата дивідендів по цих акціях не обов'язкова для акціонерного товариства. Їхня чи затримка невиплата не веде до банкрутства. Емісія привілейованих акцій обмежується законом.
Інвестиційний сертифікат - це частина в спеціальному фонді цінних паперів (інвестиційному фонді), яким керує інвестиційна компанія. Інвестиційний фонд може бути складений по різних принципах: може включати тільки акції великих чи компаній тільки облігацій. Основною метою формування такого фонду є мінімізація курсових дивідендів і відповідно процентних ризиків на основі широкої диференціації внесків і виплат власникам інвестиційних сертифікатів максимальних доходів.
У сфері діяльності сучасних фондових бірж з'являється ряд нових цінних паперів, причиною чому в основному є необхідність удосконалення організаційної структури фондових ринків. До цих нових цінних паперів відносяться конвертовані акції й облігації, ф’ючерсы, опціони. Ф’ючерсы - це стандартні строкові контракти, укладені між продавцем (емітентом) і покупцем на здійснення купівлі-продажу відповідного цінного папера по заздалегідь зафіксованій ціні. Опціони відрізняються від ф’ючерсов тим, що вони припускають право, а не зобов'язання проведення тієї чи іншої операції, який керується покупець опціону. Він обмежує вплив на свої активи і пасиви негативного руху ринкових показників сумою, сплаченої за контракт.
Однієї з різновидів опціонів є варанти, що дають їх власнику право на придбання відповідних фондових цінностей. Їх відрізняє від опціонів більш довгий термін, а також факт, що опціон, природно, випускається на існуючий актив.
В останні роки варанти всі частіше випускаються з облігаціями, що зробило останні більш привабливими в очах інвесторів. Купуючи облігацію, власник, фактично, видає кредит, що повинний принести прибуток, достатню для сплати відсотків і дивідендів.
Конвертовані облігації відрізняються від облігацій з варантами тим, що їхній власник не може продати право одержання акції за фіксованою ціною на ринку окремо від облігації.

§ 3.Організація фондової біржі і біржові операції.

Поняття фондової біржі
Фондова біржа являє собою певним чином організований ринок, на якому власники цінних паперів роблять через членів біржі, що виступають як посередників, угоди купівлі-продажу. Контингент членів біржі складається з індивідуальних торговців цінними паперами і кредитно-фінансовими інститутами.
Коло паперів, з якими проводяться угоди, обмежений. Щоб потрапити в число компаній, папера яких допущені до біржової торгівлі (іншими словами, щоб бути прийнятої до котирування), компанія повинна задовольняти виробленим членами біржі вимогам у відношенні обсягів продажів, розмірів одержуваного прибутку, числа акціонерів, ринкової вартості акцій, періодичності і характеру звітності і т.д. Члени чи біржі державний орган, що контролює їхня діяльність, установлює правила ведення біржових операцій; режим, що регулює допуск до котирування. Разом з порядком проведення угод вони утворять серцевину біржі як механізму, що обслуговує рух цінних паперів.
Фондова біржа - це насамперед місце, де знаходять один одного продавець і покупець цінних паперів, де ціни на ці папери визначаються попитом та пропозицією на них, а сам процес купівлі-продажу регламентується правилами і нормами, тобто це певним чином організований ринок цінних паперів.
Як товар на цьому ринку виступають цінні папери - акції, облігації і т.п., а як ціни цих товарів - курси цих паперів. Устає питання: як погодяться між собою поняття ринок і біржа, біржа й аукціон?
Загальне в біржі з ринком - установлення цін товарів у залежності від попиту та пропозиції на них. Але, у відмінності від ринку, на біржі можуть продаватися не всі товари, а тільки допущені на неї, це з одного боку, а з іншої, способи купівлі-продажу на біржі значно різноманітніше, ніж на ринку, щоправда, більш регламентовані
Що стосується аукціону, то про нього на біржі нагадує спосіб призначення ціни: її викрикують. У століття електроніки така система може показатися лише даниною традиції, але, на думку біржовиків, вона виконує ряд корисних функцій: створює необхідну ринкову атмосферу, забезпечує публічність торгів. При однаковій ціні на пропоновані товари вони скоріше дістануться тому, хто голосніше викрикнув ціну, тому "голосові дані" на біржі, як і на аукціоні, мають чимале значення але, на відміну від аукціону, ціни на товари на біржах не тільки ростуть стосовно стартових, але і падають.
Отже, біржа має у своїх характеристиках як риси історичних попередників, (таких як ринки, ярмарки, аукціони) , так і власну специфіку.
Значення фондової біржі для ринкової економіки виходить за рамки організованого ринку цінних паперів. Фондові біржі зробили переворот у проблемі ліквідності капіталу. "Чудо" полягало в тому, що для інвестора практично стерлися розходження між довгостроковими і короткостроковими вкладеннями засобів. Цілком реальні в часі побоювання омертвити капітал стримували підприємницький запал. Але в міру розвитку операцій на фондових біржах склалося положення, коли для кожного окремого акціонера інвестиції (інвестований в акції капітал) мають майже такий же ліквідний характер, як готівка, тому що акції в будь-який момент можуть бути продані на біржі.
Біржі можуть бути засновані державою як суспільні заклади. В Франції, Італії і ряді інших країн фондові біржі вважаються суспільними установами. Це, щоправда, виражається лише в тім, що держава надає приміщення для біржових операцій. Біржовики вважаються представниками держави, але діють як приватні підприємці, за свій рахунок.
Біржі можуть бути засновані і на принципах приватного підприємництва, наприклад, як акціонерне товариство. Така організація бірж характерна для Англії, США.

Українська фондова біржа.
В Україні прийнятий і діє ряд нормативних актів, що заклали основу для функціонування цінних паперів. Одним з головних нормативних актів, що регулюють взаємини між всіма учасниками, є Закон України “ Про цінні папери і фондову біржу”. Відповідно до цього Закону фондова біржа створюється лише як акціонерне товариство. Її засновниками можуть бути лише торговці цінними паперами і їхній повинне бути не менш 20. Засновники повинні внести в статутний фонд біржі визначену суму.
Акціонерами фондової біржі в нашій країні можуть стати як підприємці, великі банки, так і будь-який громадянин, що уклав свої заощадження в акції.
Фондова біржа України ґрунтується на безприбуткових початках і повинна діяти на принципах ліквідності, тобто вільного перетворення цінних паперів у гроші без фінансових утрат для власника, стабільність ринку, широкої гласності і довіри. Це дозволить їй виконувати роль: засобу залучення грошових сум для інвестицій у виробничу і соціальну сфери; перерозподілу капіталів між різними галузями і підприємствами; засобу централізації капіталів, стабілізації заощаджень представників різних шарів населення, створення умов для розвитку в країні підприємницької діяльності.
Організацію українського ринку цінних паперів і створення необхідних умов для його функціонування прийняла на себе Українська фондова біржа (УБФ). Серед її акціонерів (усього їх близько 30) такі великі республіканські банки, як Укрінбанк, Агропромбанк, Укрсоцбанк, Агропромбанк “Україна”, Ощадний банк України, регіональні банки в Одесі, Дніпропетровську, Харкові, Донецьку, Ужгороді, Криму.
Виходячи важливої регулюючий ролі фондової біржі в економічному житті країни встановлено, що вона є суб'єктом особливої державної реєстрації. Її реєструє Кабінет Міністрів України, тоді як товарну - виконком місцевої Ради (як і всіх суб'єктів підприємницької діяльності на загальних початках). Особливістю державного регулювання роботи біржі є те, що міністерство Фінансів призначає своїх представників, уповноважених стежити за дотриманням положень статуту і правил фондової біржі і що мають право приймати в роботі її керівних органів. Така практика має місце в країнах з розвитий економікою: наприклад, в Англії, США функціонують державні комісії з нагляду за фондовими біржами. Уряд має намір йти на визнання правонаступництва у відношенні цінних паперів і здійснювати компенсацію утрат від їхнього знецінювання.
Закон передбачає також особливі умови припинення діяльності фондової біржі. Одним з них є виникнення ситуації, коли в біржі залишається 10 членів і протягом 6 місяців у її склад не будуть прийняті нові члени. У такий спосіб законодавець намагається не допустити виникнення монополістів у сфері фондового ринку.
На УБФ відповідно до чинного законодавства можуть випускатися і бути в обігу як державні, так і недержавні цінні папери, полягати касові угоди й угоди на термін.
Перші торги на УБФ відбулися 6 лютого 1992 р. У даний час, крім основної біржі, функціонують 25 її філій по всій Україні. 13 грудня 1993 р. відбулися перші електронні торги.
Практика функціонування фондового ринку показує, що ринок недержавних цінних паперів розвивається більш високими темпами. На 1 липня 1993 р. в Україні були зареєстровані 218 недержавних емітентів, якими було випущено цінних паперів на загальну суму 41,1 млрд. крб. Більшість цих цінних паперів - акції. Їх випущено на суму 40,9 млрд. крб., а облігацій - тільки на 2,2 млрд. крб. У теж час видна тенденція росту обсягів угод по реалізації кредитних ресурсів у порівнянні з продажем акцій і інших цінних паперів. На біржі виробляються і такі операції, як реалізація експортних квот, валютні торги і т.д. Це говорить про те, що біржа знаходиться на “голодному пайку” (у країні не створений ринок цінних паперів на первинному рівні), немає товару фондової біржі - цінних паперів, а жити усім, хто там працює, потрібно.
Керування біржею.
Загальне керівництво діяльністю біржі здійснює рада директорів. У своїй діяльності він керується статутом біржі, у якому визначаються порядок керування біржею, склад її членів, умови їхнього прийому, порядок утворення і функції біржових органів.
Для повсякденного керівництва біржею і її адміністративним апаратом рада призначає президента і віце-президента. Крім того, нагляд за всіма сторонами діяльності біржі здійснюють комітети, утворені її членами, наприклад, аудиторський, бюджетний, по системах (комп'ютери), біржовим індексам, опціонам.
Комітет із прийому членів розглядає заявки на прийняття в члени біржі. Комітет з арбітражу заслуховує, розслідує і регулює суперечки, що виникають між членами біржі, а також членами і їхніми клієнтами. Число і склад комітетів міняються від біржі до біржі, але ряд з них обов'язковий. Це чи комітет комісія з лістингу, що розглядають заявки на включення акцій у біржовий список; комітет із процедур торгового залу, що разом з адміністрацією визначає режим торгівлі (торгові сесії) і стежить за дотриманням інструкцій з діяльності в торговому залі, а також в інших випадках.
Біржі - це, як правило, не комерційні структури, тобто безприбуткові і тому звільнені від сплати корпоративного прибуткового податку. Для покриття витрат по організації біржової торгівлі біржа стягує з учасників цієї торгівлі ряд податків і платежів. Це податок на угоду, укладену в торговому залі; плата компаній за включення їхніх акцій у біржовий список; щорічні внески нових членів і т.п. Ці внески і складають основні статті доходу біржі.
Біржа забезпечує концентрацію попиту та пропозиції, але вона фізично не в змозі вмістити усіх, хто хотів би чи продати купити ці папери. Ті, хто бере на себе функцію проведення біржових операцій, стають посередниками. Діяти вони можуть як на біржі, так і поза нею, оскільки далеко не всі папери котируються на біржах. На позабіржовому ринку формується коло посередників, на яких фактично покладається функція концентрації попиту та пропозиції. Просторово посередники роз'єднані, але вони зв'язані між собою й утворять єдине ціле, постійно вступаючи в контакт один з одним.

Біржова торгівля облігаціями.
На розвитих фондових ринках біржова торгівля облігаціями, як правило, невелика по обсязі. Сучасні біржі виконують для облігацій головним чином представницькі функції: норми, установлювані державою для інвестиційних операцій інституціональних інвесторів, забороняють багатьом з них здобувати облігації, що не котируються на який-небудь з фондових бірж. Оскільки зараз важко знайти емітента, що не розраховує на покупку його облігацій інституціональними інвесторами, зовсім не дивно, що абсолютна більшість емітентів справно йде на біржу з проханням прийняти облігації до котирування.
Здавалося б, раз вуж облігації котируються на біржі, те й угоди з ними доцільно проводити в торговому залі. Адже у свій час біржова торгівля цінними паперами починалася саме з облігацій. Висновок угод на біржі здається тим більше виправданим, що в торгівлі облігаціями найбільш активні фірми, що входять у число найбільш великих і впливових членів біржі.
І все-таки угоди з облігаціями відбуваються головним чином у позабіржовому обороті. Головна причина полягає в тім, що динаміка ринкових цін облігацій більш передбачувана, менш піддана сильним і раптовим коливанням, чим у випадку акцій. Чим не стійкіший курс біржового товару, тим сильніше виявляється в біржовиків "стадний інстинкт", тим охочіше збиваються вони в біржову юрбу, що уособлює концентрацію попиту та пропозиції. Якщо і далі використовувати образ біржової юрби ,то з його допомогою можна проілюструвати друга властивість біржової торгівлі - здатність переробляти великий потік доручень на купівлю-продаж цінних паперів. Дійсно, у біржовій юрбі замовлення на проведення угод швидко розчиняються - взаємодія зацікавлених сторін протікає динамічно, сама атмосфера сприяє висновку угод, і тому біржова юрба здатна пропустити через себе безліч угод.
Торговий зал біржі - місце збору біржової юрби. Для торгівлі облігаціями обоє властивості таких зборів - концентрувати попит та пропозиція і переробляти великий потік угод - де вимагаються. По-перше, у силу характеру облігацій як біржового товару задачу встановлення їхньої ринкової ціни можуть брати на себе дилери, що досить добре представляють собі співвідношення попиту та пропозиції. Занурюватися в біржову юрбу необхідності немає. По-друге, темп торгівлі облігаціями неспішний, його не порівняти з виром акцій. Облігації набагато рідше акцій переходять з рук у руки.
Принципи діяльності фондової біржі.
Біржа будує свою діяльність на наступних принципах:
особиста довіра між брокером і клієнтом (наприклад, угоди на біржі полягають усно й оформляються юридично заднім числом);
гласність (публікуються зведення про всі угоди і дані, надані емітентом за згодою з біржею про внесення акцій у біржовий список, незалежно від активності емітента) ;
тверде регулювання адміністрацією біржі й аудиторами діяльності дилерських фірм шляхом установлення правил торгівлі й обліку.
Кожен крок брокерської фірми від подачі заявки на придбання місця на біржі до здійснення позабіржових угод обставлений масою писаних і неписаних норм, вироблюваних адміністрацією і її комітетами з метою забезпечення ліквідності.
У результаті забезпечення перерахованих принципів формується середовище, що спонукує продавати і купувати цінні папери на біржі. Це такі переваги, як, по-перше, можливості кращого доступу до кредиту для покупки цінних паперів (банк охочіше його дає, якщо досягнута домовленість про реалізацію цінних паперів через біржу), по-друге, відмінний огляд стану ринку цінних паперів, більш точна оцінка можливостей тих чи інших акцій і т.д.
Необхідно чітко розуміти, що виникнення повноцінної фондової біржі вимагає забезпечення ряду важливих умов по формуванню відповідного ринкового середовища. Іншими словами, для того, щоб запустити механізм фондової біржі необхідно попередньо: по-перше, прикласти зусилля по створенню мережі майбутньої клієнтури - і, насамперед, акціонерів, тобто вирішити питання про тім, з ким працювати і як сформувати необхідний для старту біржі обсяг цінних паперів. Для цієї мети увагу приділяють активізації процесу акціонування зі своєї сторони, чому, зокрема, сприяє відпрацьовування власної концепції акціонування, що відповідають економіко-математичних моделей і якісної документації по реєстрації акціонерних товариств. При цьому повинні враховуватися особливості:
- реальне акціонування (становлення акцій повноцінними) відповідно до порядку проведення підписки розтягується звичайно на рік;
- виникнення потреби не просто купити які-небудь акції (щоб “сховати” гроші від інфляції й одержати відсоток), а перепродати їхній і купити нові акції ,теж вимагає часу. Поки акціонери не "пощупають" дивіденди, вони не почнуть рятуватися від куплених акцій.
По-друге, запускати механізм фондової біржі (фондового відділу) можна тільки тоді, коли буде сформована система посередників, у проведенні фондових операцій - брокерів і дилерів. Повноцінна фондова біржа спирається на двоступінчасту структуру посередництва, але її створення - результат розвитку самої біржі, у ході якого і розставляються ті чи інші акценти на статусі її учасників.
По-третє, перш ніж зважитися на запуск фондової біржі необхідно налагодити роботу центральних блоків біржового організму(експертної комісії і системи допуску ЦБ на біржу, котирувальної комісії , системи реєстрації цінних паперів і т.д.).
Фондова біржа являє собою організований ринок цінних паперів. При цьому значимість цього дуже важливого інституту в різних країнах далеко не однозначна. Як підкреслює шведський професор Андерс Ослунд, якщо в США і Великобританії велика частина власного капіталу підприємств мобілізується саме на фондових біржах, то в Європі і Японії їхня питома вага значно менше, а половина з 100 найбільших підприємств Німеччини ( взагалі сімейні фірми, акції яких не підлягають продажу. А на варшавській фондовій біржі близько 25% біржового обороту цінних паперів приходиться на операції іноземних інвесторів.
Природно, нам ще далеко до Нью-Йоркської і Токійський фондових бірж по обсязі біржового обороту. Але слід зазначити, що і на Варшавській фондовій біржі щоденний оборот досягає $50 млн.
З метою удосконалювання механізму приватизації державного майна, розширення можливостей фінансових посередників по участі в приватизаційних процесах, створення сприятливих умов для подальшого розвитку ринку цінних паперів відповідно до Указу Президента України від 27 лютого 1995 року "Про участь Української фондової біржі в приватизаційних процесах" УФБ дозволено розміщати частина акцій відкритих акціонерних товариств, створених на базі об'єктів груп В и Г.
Таким чином, спроба комплексного аналізу ринку цінних паперів в Україні свідчить про багатоаспектності цієї однієї з найважливіших сфер ринкової економіки, наявності маси недоліків і невирішених питань, обумовленими як об'єктивними, так і суб'єктивними причинами. А значить і усунення останніх вимагає комплексного підходу. Будемо сподіватися, що цивілізований ринок цінних паперів на Україні коли-небудь з'явиться.

Глава ІІ. Законодавче регулювання РЦБ.

Діяльність на українському ринку цінних паперів регулюють два основних законодавчих акти ( закон України "Про цінні папери і фондову біржу" від 18 червня 1991 року й Указ президента України "Про інвестиційні фонди й інвестиційні компанії" від 19 лютого 1991 року.
Відповідно до закону "Про цінні папери і фондову біржу " розрізняють два типи цінних паперів:
* • іменні цінні папери, що, як правило, передаються шляхом повного індосаменту;
* • пред'явні цінні папери, що обертаються вільно.
Українським законодавством також визначені наступні види цінних паперів:
* • акції;
* • облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик;
* • облігації підприємств;
* казначейські зобов'язання підприємств;
* • ощадні сертифікати;
* • векселя;
* приватизаційні папери;
* • інвестиційні сертифікати.
Акції й облігації підприємств можуть бути випущені лише після їхньої реєстрації у відповідному фінансовому органі. А в тому випадку, коли акції й облігації підприємств призначені для відкритого продажу, у тім же фінансовому органі повинний бути зареєстрований і проспект емісії.
Українське законодавство встановлює два серйозних обмеження діяльності акціонерних товариств як емітенти:
• ¨ акціонерні товариства мають право випускати облігації на суму, що не перевищує 25% оплаченого статутного фонду;
• ¨ кількість привілейованих акцій акціонерного товариства обмежено 10% статутного фонду.
Наказом Міністерства фінансів України (як реєструє органа) від 20 липня 1995 року №123, зареєстрованим Міністерством юстиції 24 липня 1995 року №233/769, затверджений "Порядок видачі дозволу на проведення діяльності по випуску і звертанню цінних паперів, як виняткової діяльності".
Цей документ установлює не тільки перелік і правила подачі документів і одержання дозволу на роботу з цінними паперами, але і державний контроль за здійсненням операцій з ними. Необхідно відзначити створення Державної комісії з цінних паперів зі статусом міністерства. У її задачі входять розширення впливу держави на фондовий ринок, перерозподіл функцій контролюючих його державних структур і створення на базі цієї комісії Методологічної координаційної ради.
Комісія ставить перед собою задачі створення системи звітності компаній ( учасників фондового ринку, систематизації українських фондових стандартів, контролю за ціноутворенням на фондовому ринку, створення депозитарної і клірингової мереж і участі у виборі і відпрацьовуванні моделі фондового ринку України.
У відповідності зі ст. 4 закону України "Про цінні папери і фондову біржу" підприємство самостійно веде книгу реєстрації іменних акцій. У цій книзі відображається рух іменних акцій, включаючи інформацію про кожну акцію, її власнику, часі придбання і кількості акцій у кожного з акціонерів. Закон не визначає юридичну чинність інформації, включеної в книгу. Однак, з огляду на фактично повну відсутність матеріалізованих цінних паперів, що могли підтвердити право власності акціонера на цей папір завдяки індосаменту, і те, що книга реєстрації акцій, що є в зв'язку з цим основним документом, що підтверджує право власності інвестора на акції, ведеться самим емітентом, існує значний ризик повторення на Україні ситуації з виключенням із книги реєстрації акцій "незручних" акціонерів.
Аналізуючи наявне на сьогоднішній українське законодавство про цінні папери з погляду його зрілості й визначеності, можна сказати, що воно поки далеко не зовсім. У ньому відсутні багато понять, звичні для цивілізованого ринку цінних паперів. Основною проблемою, звичайно ж, є відсутність нормальної процедури переходу права власності на цінні папери. У той же час безліч проблем можуть створити такі незначні, на перший погляд, питання, як визначення поняття "торговець цінними паперами" чи порядок здійснення "андеррайтингових" функцій.

Глава ІІІ. Ринок цінних паперів на Україні.

§ 1. Особливості становлення і розвитку РЦБ на Україні.
За рівнем свого розвитку український ринок цінних паперів знаходиться в початковій стадії розвитку. Це зв'язано з багатьма причинами, включаючи млявий темп приватизації і недоліки в роботі українських фінансових установ. Проте багато факторів обумовлюють можливість значного підвищення активності дилерів і інвесторів. Так, наприклад, у першому півріччі 1995 року доходи населення України перевищили витрати на 100 трлн. крб., а за червень ця сума склала 28 трлн. До того ж значне зниження інфляції і депозитних ставок комерційних банків змусить потенційних інвесторів звернутися до альтернативних джерел фінансових вкладень. У зв'язку зі значним зниженням з 15 липня дисконтної ставки НБУ й активізацією фондового ринку вже спостерігається поступове переміщення на нього засобів з валютного ринку і ринку банківських депозитів.
Це серйозно збільшує можливості активізації діяльності на території України багатьох професійних учасників ринку цінних паперів, включаючи російських.
Тепер ліцензії на право роботи з цінними паперами одержали більш 500 господарських товариств, однак реально на фондовому ринку працюють близько 60. Найбільш активними є:
• • акціонерне товариство "КОМЕКС - брок" ¾ термін діяльності три роки, має брокерську контору на українській фондовій біржі, працює з акціями приватизованих промислових підприємств, що з червня 1995 року щотижня виставляються з державними казначейськими облігаціями Міністерства фінансів України, має 10 регіональних агентів;
• • фондовий будинок "ВОИНТЕР" ¾ близько 3 років роботи на фондовому ринку, має брокерську контору на Українській фондовій біржі, працює як з акціями приватизованих підприємств, так і на позабіржовому ринку. На думку експертів, є лідером по роботі з населенням;
• • акціонерне товариство Інвестиційна компанія "РЕЙДЕР" ¾ більш 1,5 року роботи на фондовому ринку, є брокерська контора на Українській фондовій біржі, має право здійснення угод на біржі опціонів і ф’ючерсів , активно працює на позабіржовому ринку;
• • акціонерне товариство "Майстер - брок" ¾ біля року роботи на позабіржовому ринку України, має власний фондовий магазин, є уповноваженим дилером по розміщенню облігацій внутрішньої місцевої позики Київської міської ради. Активно працює з державними облігаціями внутрішньої позики Міністерства фінансів України;
• • акціонерне товариство "Українська інвестиційна компанія"¾ близько 2 років роботи на фондовому ринку, основна кількість операцій проводить на українській фондовій біржі, де має брокерську контору, проводить на фондовому ринку дуже зважену і розумну політику;
• • командитне товариство ""РІКА - брокер. У числі його засновників ( акціонерне товариство "Укррічфлот", акції якого сьогодні на Україні є одними із самих ліквідних і популярних як у торговців, так і в населення. Активно працює на Українській фондовій біржі (за 1 рік проведено операцій з більш ніж 800 тис. цінних паперів), і на позабіржовому ринку. Серед емітентів, з акціями яких проводяться операції, ( Херсонський, Дніпропетровський і Миколаївський річкові порти, Укррічфлот,
• • командитне суспільство "КРОНОС і ДО" є на Україні одним з найбільш досвідчених торговців цінними паперами. Має брокерську контору на фондовій біржі і досить широке коло емітентів.

Тепер розглянемо ринок цінних паперів на Україні не з погляду наявності на ньому активних розповсюджувачів цінних паперів, а з погляду розвитку його кон'юнктури. Тут варто відзначити, що найбільш значними подіями другого кварталу 1995 року з'явилися відкриття фондової площадки в Києві з режимом роботи тричі за тиждень (вівторок, четвер, субота), що стала центром позабіржової торгівлі, і проведення торгів акціями приватизованих промислових підприємств на українській фондовій біржі.
За короткий термін фондова площадка стала індикатором позабіржового ринку. На ній установлені правила, що дозволяють брати участь у торгах будь-якому, що має чи гроші цінні папери. На площадці звертаються в основному прості акції на пред'явника, угоди по який не треба реєструвати в емітента.
Досить великий відсоток угод на фондовій площадці приходиться на акції інвестиційного фонду "Нові ініціативи", акціонерного товариства <<Холдингова компанія "АИСТ" і <<ОЛБІ - Україна>>. Курс інвестиційного сертифіката "Нових ініціатив" залежить від скупки приватизаційних сертифікатів у населення. Папір ( на пред'явника, і основним джерелом довіри служить те, що інвестиційним керуючим є одним із самих великих на Україні АКБ "Україна". Папера АТ <<Холдингова компанія "АИСТ">> залучають високими щоквартальними дивідендами і пред'явницькою формою. Стійкий курс і великі обсяги дозволяють торговцям працювати з цими паперами, одержуючи невисокий прибуток, але уникаючи великого ризику. Акції <<ОЛБИ - Україна>> є традиційно спекулятивними, робота з ними дозволяє одержати гарні прибутки, але різкі стрибки курсу застерігають торговців від великих обсягів. Успішно завойовують ринок цінні папери акціонерного товариства "Київська нерухомість" і промислово-фінансової групи "Корал", що є також пред'явницькими, і угоди з ними вже в солідних обсягах полягають як на позабіржовому ринку, так і на Українській фондовій біржі.
Але найбільш надійними, стабільними і популярними є цінні папери АКБ "Україна" і АСК "Укррічфлот". Акції цих емітентів забезпечені й основні фонди, і напрямком діяльності, і перспективами розвитку.
Крім того, як торговців, так і населення залучають надійністю державні облігації внутрішньої позики номінальною вартістю 100 млн крб і з термінами від 2 до 8 місяців. Ціна пропозиції різних траншів коливається в межах 106-138 млн крб. А 14 серпня 1995 року на Українській фондовій біржі проведений перший аукціон по первинному розміщенню облігацій місцевої внутрішньої позики Київської міської ради обсягом емісії 100 000 млн крб і номіналом 50 млн крб. Кількість облігацій ( 7000 шт, мінімальна стартова ціна за одну облігацію ( 41,75 млн крб, термін погашення ( 14 листопада 1995 року. Незважаючи на досить незручну умову подачі заявок (погашення і резервування засобів на розрахунковому рахунку біржі на чотири банківських дні), вже отримано 9 заявок і багато торговців мають замовлення для позабіржового ринку.
Ще однією особливістю ринку цінних паперів на Україні являється його участь у приватизації. Так, у березні 1995 року був прийнятий закон "Про приватизаційні папери", що визначив порядок використання і звертання на території України приватизаційних цінних паперів. Приватизаційні сертифікати є іменними цінними паперами, що підтверджують право власності на придбані об'єкти приватизації. Закон забороняє вільне звертання, чи продаж інше відчуження приватизаційних паперів. Це обмежує участь у приватизації професійних учасників ринку цінних паперів. Однак недосконалість законодавства дозволяє в окремих випадках обходити обмеження.
До 1995 року основним засобом розрахунку за об’єкти приватизації служили засобу зі спеціального приватизаційного рахунка, використання якого було незручним як для фінансових посередників, так і громадян. З 1995 року приватизаційні цінні папери випускаються в матеріалізованій формі, і порядок їхнього використання трохи спростився. У той же час використання матеріалізованого приватизаційного сертифіката, що є неподільним, стало незручним для громадян України, що приймають участь у приватизації без використання послуг фінансових посередників. Справа в тім, що, якщо на сертифікатному аукціоні вартість акції буде встановлена на рівні вартості, що відрізняється чи не кратної вартості приватизаційного сертифіката, фізичній особі буде непросто здійснити оплату придбаних їм акцій. Для фінансових посередників це питання коштує не так гостро.
Відповідно до програм приватизації за приватизаційні сертифікати передбачається реалізувати близько 70% майна, що знаходиться у власності держави. Близько 30% буде реалізовано з використанням ощадних сертифікатів. Ці сертифікати є іменними цінними паперами, що видаються громадянам України, що имели рахунка в установах ощадного банку України, і призначені для компенсації утрат від інфляції власникам цих засобів. На відміну від приватизаційних паперів ощадні сертифікати будуть вільно звертатися і використовуватися для розрахунку за об'єкти приватизації.
Крім того, з розвитком процесу приватизації зв'язане збільшення обсягу роботи Української фондової біржі. Саме на ній брокерська контора Фонду державного майна України виставляє цінні папери приватизованих підприємств. Будуть виставлені акції 130 промислових підприємств. Всі акції ( прості іменні, виставляється частка держави, тобто близько 30% статутного фонду. Для багатьох підприємств цей пакет є контрольним.
Аналізуючи особливості ринку цінних паперів на Україні, про які було сказано вище, можна сказати, що в даний час невисока активність на фондовому ринку зв'язана не тільки з невеликою кількістю, але і відсутністю надійних і високоліквідних цінних паперів. Аналізуючи сформовану ситуацію, стає очевидним, з одного боку, невиконання такими емітентами своїх зобов'язань, наприклад виплати обіцяних чи дивідендів термінів їхньої виплати, а з іншої ( періодична гра на зниження курсової вартості, скупка емітентом своїх паперів, іноді виплата дивідендів, знову падіння курсу і далі по старому сценарії. Торговці при роботі з паперами таких емітентів намагаються максимально скоротити час обороту і віддають перевагу роботі з невеликими пакетами з метою мінімізації ризику.
Отже, у цілому становлення і розвиток ринку цінних паперів України має однозначну спекулятивну тенденцію, однак з виходом на нього акцій промислових підприємств він почне здобувати інший вид і інші пріоритети. Багато хто з дилерів припинили роботу зі спекулятивними цінними паперами, а інвестиції в цінні папери приватизованих підприємств використовуються для участі в діяльності підприємств із наступним можливим одержанням довгострокового прибутку від росту курсової вартості.

§ 2. Вплив НБУ на РЦБ.
Якщо подивитися на досвід США і розвитих країн Західної Європи, то видно, що національні банки цих країн (у США ( Федеральна Резервна Система) грають одну з ведучих ролей на місцевих ринках цінних паперів. В Україні ж НБУ приділяє недостатню увагу ролі ринку цінних паперів у поліпшенні сформованої економічної ситуації.
Так, наприклад, залишається не до кінця відрегульованим питання необхідності одержання ліцензії Національного банку України на придбання цінних паперів українських підприємств іноземним інвесторам. Оскільки цінні папери українських підприємств є валютними цінностями, те їхнє придбання тим чи іншим способом може бути віднесене до валютних операцій. Як правило, проведення таких операцій вимагає генеральної чи індивідуальної ліцензії Національного банку України, за винятком деяких операцій, визначених декретом Кабінету міністрів України "Про режим валютного регулювання і валютного контролю". У той же час Національний банк України ніяк не обмежував можливість придбання акцій українських підприємств іноземними інвесторами як на вторинному ринку, так і при створенні підприємств з іноземними інвестиціями.
Крім того, що НБУ, як було сказано вище, приділяє недостатню увагу ринку цінних паперів, він використовує цей ринок у своїх сугубо особистих інтересах, а ні як не в інтересах народу. Так, наприклад, перший аукціон по державних цінних паперах (облігаціям) готувався в поспіху ( про його проведення повідомили менш чим за тиждень. Термін цей був занадто короткий навіть для Нацбанку. Довелося відсунути аукціон ще на три дні. Ніяких паперів не надрукували, інструкцію з оподатковування не написали. До кінця не було ясно, які ж засоби можуть направляти на аукціон комерційні банки ( вільні чи з нерозподіленого прибутку. Крім комерційних банків інші юридичні особи на аукціон не допускалися. НБУ вирішив не ризикувати, обмеживши коло учасників лише своїми підопічними. Досить ясно пояснив вагомість аукціону Віктор Ющенко, сказавши, що він стане, скоріше, політичною акцією, свідченням функціонування фінансового ринку в Україні.
І все-таки, незважаючи на всі недоліки вітчизняної практики в області держпаперів (що є в принципі основною діяльністю НБУ в ім'я держави) , перспективи цього ринку величезні. Інтерес до них з боку інвесторів (не тільки банків) величезний. Важливість покриття дефіциту бюджету неемісійним шляхом теж незаперечна. Мабуть, самим гарячим прихильником держпаперів з боку держави буде НБУ. Адже одна справа займатися їхнім розміщенням, одержуючи від цього відсотки, і зовсім інше ( надавати уряду безповоротні кредити.

§ 3. Перспективи становлення і розвитку РЦБ на Україні.

На початок 1996 року ринок цінних паперів в Україні має вже чотирирічну історію. Звичайно, в історичному аспекті термін досить короткий, але по основних характеристиках ( як кількісним, так і якісним ( український фондовий ринок в основному сформувався. Причому створювався він буквально на порожнім місці, оскільки звертання облігацій внутрішньої позики колишнього СРСР (за які, до слова, правоприемники СРСР, у тому числі й Україна так до кінця і не розрахувалися). Ринком цінних паперів у повному змісті цього поняття назвати ніяк не можна.
Серцем, ядром національного ринку цінних паперів із самого початку його формування була і сьогодні залишається Українська фондова біржа, створена і зареєстрована Кабінетом Міністрів України восени 1991 року. За ці роки біржа сформувала розповсюджену мережу регіональних центрів, філій і брокерських контор, що функціонують у всіх областях України. При біржі створений Центральний депозитарій цінних паперів і введена в дію система їхнього електронного звертання. Усе більший розмах здобувають біржові торги акціями, облігаціями, векселями, похідними від цінних паперів ( опціонами і ф’ючерсами.
Розширюється позабіржовий ринок цінних паперів. Зараз на Україні працює більше 1000 фінансових посередників, що займаються фондовими операціями. Це банки, інвестиційні фонди і компанії, довірчі суспільства, торговці цінними паперами.
Безупинно росте кількість емітентів цінних паперів і обсяги їхньої емісії. Якщо в 1992-94 роках цінні папери в основному випускали фінансово-кредитні інститути, то характерною ознакою 1995 року було вже те, що збільшувалася питома вага емітент-промислових підприємств. Це результат поглиблення приватизаційних процесів. Таку тенденцію українського фондового ринку, що буде мати місце і розширюватися цього року, варто сприймати як позитивну. Торік були випущені перші державні облігації, з'явилися муніципальні цінні папери.
Так дуже коротко можна визначити основні риси нинішнього положення фондового ринку України.
У той же час подальший розвиток національного фондового ринку стримується поруч об'єктивних і суб'єктивних факторів. Саме головне з них це:
• ¨ криза української економіки, високий рівень інфляції, відсутність твердої національної грошової одиниці;
• ¨ відставання існуючої законодавчої і нормативно-правової бази функціонування фондового ринку і розвитку властивих йому реальних процесів (як приклад можна згадати ситуацію, що склалася з трастами й іншими фінансовими посередниками);
• ¨ недостатність державного регулювання національного ринку цінних паперів;
• ¨ слабий розвиток первинного ринку цінних паперів, невелика кількість операцій з похідними від цінних паперів;
• ¨ відсутність гарантій по операціях з цінними паперами, недовіра населення і його психологічна непідготовленість до операцій на фондовому ринку;
• ¨ убогість більшої частини населення, його низька купівельна спроможність, що заважає появі масового приватного інвестора;
відсутність гарантій держави по захисту грошових заощаджень населення, у тому числі й у цінних паперах.
Вихід України з кризи, стабілізація економічного становища, підвищення добробуту людей неможливі без розвинутого ринку цінних паперів. А для цього потрібно виконати ряд невідкладних дій.
Національні фондові ринки світу усе більше інтернаціоналізуються. Це цілком природно, адже капітал узагалі має інтернаціональний характер і вільно переміщається в ті країни і регіони, де його звертання дає найбільший приріст. Це стосується і звертання капіталу у виді цінних паперів. Питання звертання в Україні цінних паперів іноземних компаній не вирішений насамперед на законодавчому рівні. Отут повинні бути прийняті державні нормативно-правові акти для рішення цих принципових питань котирування і звертання в нашій країні: хто дає на цей дозвіл, за якими критеріями й ін. Одночасно необхідно визначитися і зі строго технічними питаннями: перевезення (чи переклад) цінних паперів через границю, механізм виплати дивідендів, валюта за який продаються цінні папери й у який виплачуються дивіденди й ін.
Що стосується виходу на світові ринки цінних паперів українських компаній, те отут знову таки встають питання законодавчого характеру. Але є й інші. Серед них один з найголовніших ( конкурентноздатність наших цінних паперів. Природно, що на Заході будуть цікавитися тільки акціями високоприбуткових і перспективних компаній. У нас же таких поки ще дуже мало. Наприклад, наприкінці минулого року в Україні за допомогою УФБ зареєстроване представництво однієї із самих великих у Німеччині маклерських фірм "Балльмайер і Шульц". Воно відразу включилося в торги на Українській фондовій біржі, але інтерес виявляє тільки до акцій АСК "Укррічфлот" (акції інших приватизованих підприємств його не залучають.
Українська фондова біржа багато чого робить для закладення фундаменту інтеграції національного ринку цінних паперів у Європейських і світовий ринки. Досить згадати співробітництво з Організація французьких бірж і Національним депозитарієм Франції, що дало можливість у короткий термін створити при УФБ Центральний депозитарій і ввести в дію систему електронного звертання цінних паперів. Плідної є спільна робота з Організацією сприяння розвитку фондових і фінансових ринків Східної і Центральної Європи (Німеччина), об'єднанням німецьких фондових бірж (німецька фірма АГ) і франкфуртської фондової биржой. За допомогою німецьких фахівців у Києві на базі УФБ проведена серія з 5 семінарів з питань фондового ринку, кілька груп українських фахівців пройшли стажування віл Франкфурті - на - Майні.
Ділові відносини установилися між УФБ і керівництвом Федерації Європейських фондових бірж, Нью-Йоркської, Чикагської, Торонтській, Афінської, Будапештської, Празької, Варшавської, Братиславської, Литовський, Російськими фондовими біржами, установлені контакти з Токійською і Корейською біржами. Це співробітництво сьогодні більше носить характер інформаційного обміну, що , звичайно, важливо, адже це, у першу чергу, обмін досвідом. Але найважливішим є і те, що створено фундамент для багатогранної спільної роботи і ділової інтеграції. І цей обмін досвідом, мабуть, можна виділити як головне, на що варто спиратися (з огляду на особливості нашої економіки) при подальшому розвитку ринку цінних паперів на Україні.

Висновок.
Сьогодні ринок цінних паперів України знаходиться в початковій стадії розвитку. При цьому мається значний потенціал як з боку професійних учасників ринку, так і з боку інвесторів.
Позитивну роль у розвиток ринку грають:
* • факт появи на ньому акцій приватизованих промислових підприємств, завдяки чому збільшується обсяг "предмета діяльності", тобто цінних паперів;
* • значна зміна фондового ринку, що мало до цього спекулятивну направленість, за рахунок активізації діяльності як внутрішніх, так і зовнішніх інвесторів;
* • перспективи створення інституту незалежних реєстраторів, що значно полегшить процес переоформлення іменних цінних паперів, збільшить швидкість їхнього обороту й у значній мірі зрівняє права акціонерів;
* • наявність кваліфікованих професійних учасників ринку цінних паперів;
* • удосконалювання законодавства, що регулює діяльність фондового ринку України.
Безумовно, регулювання відносин на ринку цінних паперів має потребу в зробленій нормативно-правовій базі. Однак, говорити про останній поки особливо не приходиться. У принципі, саме це є основою недоліків, що маються на сьогоднішній день на ринку цінних паперів в Україні
Так що поряд з наявними позитивними сторонами функціонування ринку цінних паперів в Україні на даному етапі можна, у той же час, “взятися за голову”, дивлячись на наявні недоліки. І поки вони не будуть урегульовані законом з одного боку, і не налагоджені до автоматизму за допомогою ринку і конкуренції (що ми бачимо в розвитих капіталістичних країнах), з іншого боку, то залишається лише сподіватися на поліпшення ситуації в даному питанні. А це можливо лише при одночасному налагодженні економіки України у всіх її сферах без винятку. І лише після цей ринок цінних паперів зможе адекватно й органічно влитися в налагоджену економіку.

ТЕМА 2.10 МОТИВАЦІЯ В СИСТЕМІ МЕНЕДЖМЕНТУ Й МЕТОДИ УПРАВЛІННЯ

2010-04-23T22:44:00.001-07:00

Одним з найдієвіших мотиваторів виступає винагорода за досягнуті результати. Це може бути правильно організована оплата праці, грошові премії за ініціативу, подарунки, пам’ятні знаки тощо. Застосовуючи цей фактор мотивації, треба пам’ятати:
1. більший стимулюючий вплив справляють спосіб і форма заохочення, ніж його розмір;
2. людина повинна знати, за що конкретно її винагородили.
Суть розвитку демократії на виробництві полягає у переході від авторитарних форм управління до більш гнучких, у розширенні прав рядових робітників висловлювати свої думки, давати оцінки, впливати на стан справ. На практиці не забезпечується шляхом створення автономних бригад, представництва робітників у колективних органах управління підприємством, продажу їм акції компанії, через участь у прибутках, гуртках якості різного типу та раціоналізаторських групах.
Залучення робітників у процес управління підприємством сприяє:
Зростанню прибутків. Менш ніж за три роки компанія “Бертон стіл”, співвласниками якої є робітники, стала однією з самих прибуткових компаній США;

Підвищенню якості. У компанії “Моторолла” дефекти в комп’ютерних чіпах зменшилися в 10 раз;
Зростанню продуктивності. Обстежування фірм, які запровадили систему нового робочого місця \економічної демократії \, виявило, що протягом року продуктивність праці виросла в середньому на 20%;
Зниженню собівартості. За оцінками компанії “Полароїд” економія дорівнює 10 тис. дол. кожного співробітника, що бере участь у групах з вирішення проблем;
Збільшенню віддачі капіталовкладень. У компанії “Форд” вона становить 8 дол. на 1 дол. капіталу, вкладеного у справу залучення персоналу в процес управління;
Зменшенню кількості скарг і прогулів. На 90% скоротилося число невдоволених серед персоналу, на 25% зменшилась кількість прогулів на заводах компанії “Дженерал Моторз”, де робітники беруть участь в управлінні.
Нещодавнє опитування показало, що 60% американці бажало б працювати у фірмах, де робітники є їх співвласниками. 80% опитуваних хотіли б брати більшу участь у прийнятті рішень.
Однією з форм демократизації виробництва є встановлення особистих контактів та подолання офіційності у відносинах між персоналом і адміністрацією. Для цього використовуються нашивки з іменами робітників, неформальне спілкування на спортивних майданчиках, у кафе тощо.
На деяких підприємствах для всіх співробітників установлюються однакові додаткові пільги \при різній зарплаті \ на відпустки, розподіл прибутку, умови соціального страхування. Відзначаючи важливість цього, управляючий однією з найуспішніших компаній США Томас Тирралл говорить: “Усі ми розуміємо, що досягти чого-небудь можна тільки спільними зусиллями. В інших компаніях є досить багато управлінців, які не бажають відмовлятися від своїх пільг. Я можу порівняти їх з людиною, яка розповідає своїм дітям про шкідливість куріння з цигаркою у роті”.
В арсеналі засобів ефективного управління персоналом важливе місце займає система заходів щодо створення привабливого образу підприємства, виховання у людей почуття гордості за належності до престижного підприємства.
Серед них: пенсії та допомоги від підприємства, оплата медичного обслуговування, харчування, організація відпочинку та розваг, пільговий продаж товарів, послуг, акцій тощо.
Набір додаткових виплат та пільг може бути досить різноманітним і передбачає можливість вибору. Деякі підприємства забезпечують для своїх робітників пільговий продаж акцій, організують щотижневий вечірній відпочинок, надають один раз у чотири - п’ять років річну відпустку. Інші, крім цього, надають допомогу в усиновленні дітей, сплачують частку витрат на їх утримання, лікування тощо.
Такі заходи не можуть не прив’язати людину до підприємства, посилити мотивацію праці і тим самим сприяти ефектний діяльності всього персоналу.

ТЕМА 2.1 МЕНЕДЖМЕНТ: СУТЬ, СОЦІАЛЬНА ВІДПОЛВІДАЛЬНІСТЬ,ЕТИКА, ЕВОЛЮЦІЯ

2010-04-23T22:43:00.001-07:00

Менеджмент як галузь людської діяльності виник та розвивається у зв’язку з необхідністю з’ясувати, чому одні організації досягають успіху, а інші занепадають, розорюються. Щоб відповісти на це запитання, тобто розкрити фактори успіху організації, насамперед слід з’ясувати, що вона собою являє. Організація – це група людей, діяльність яких свідомо координується для досягнення загальної мети. Отже, організацію \підприємство\ слід розглядати не як технологічну ланку суспільного виробництва, а як соціальну підсистему ринкової економіки.
Поняття організації нерозривно пов’язане з менеджментом. У відомій книзі американських науковців “Основи менеджменту” дається таке йому визначення: “Менеджмент – це вміння досягти поставлених цілей, використовуючи працю, інтелект, мотиви поведінки інших людей. Менеджмент - функція, вид діяльності в самих різноманітних організаціях”.
Коли говорять про менеджмент, майже завжди мають на увазі існування “менеджера” – професійного управляючого , який усвідомлює, що він – представник особливої професії, а не просто інженер або економіст, котрий займається управлінням. Як правило, менеджер має спеціальну підготовку.
Менеджери – це прошарок професійних управляючих, головним завданням яких є координація й організація діяльності колективів на основі врахування об’єктивних законів і закономірностей, тобто управління на науковій основі.

Поява соціального інституту менеджерів була історично зумовлена об’єктивним процесом відокремлення “капіталу – функцій” від “капіталу – власність”. До управлінської праці в організації професійні менеджери залучаються через відповідну плату. Цим вони відрізняються від управлінців – власників. Однак за допомогою відповідної системи стимулювання досягається збіг інтересів менеджерів з інтересами організації, в якій вони працюють.
Суть діяльності менеджера є сталою, міняються лише її функції і методи. Сучасний менеджер виступає в системі суспільного виробництва як управляючий, дипломат, лідер, вихователь, новатор і т.п.
Менеджер-управляючий.. Ця функція – традиційна. Щоб виконувати функцію управління, він повинен мати високу професійну підготовку, володіти навичками ділового спілкування, консультанта, педагога-психолога.
Серед обов’язків менеджера головними є ті, що пов’язані з установленням і розвитком ділових зв’язків. Їх виконання вимагає глибоких знань процедури переговорів та укладання угод, вирішення суперечок, улагодження відносин з владними структурами. Значно зросла також потреба участі менеджера в різноманітних посередницьких діях. Отже, менеджер повинен мати специфічні здібності дипломата.
В умовах третьої хвилі НТП, яку називають інформаційною, однією із найголовніших функцій менеджера є діяльність, пов’язана з впровадженням у виробництво інновацій. Потреба в інноваціях пояснюється тим, що значно легше і швидше підвищувати продуктивність праці та якість продукції на основі принципово нової техніки і технології, ніж на застарілому та зношеному обладнанні.
Для менеджера, як підкреслював відомий класика менеджменту А.Файоль, дуже важливо також володіти передбаченням, організаторськими здібностями, бути компетентним, мати розвинутий інтелект, високий рівень культури та моральності.
Серед функцій менеджера слід виділити і таку, як уміння активізувати “людський фактор”.
Лі Яккока в книзі “Кар’єра менеджера” писав, що всі господарські операції можна в кінцевому підсумку позначити трьома словами: люди, продукт, прибуток. На першому місці стоять люди. Якщо у вас немає надійної команди, то із інших факторів мало що вдасться зробити. Для менеджера проблема активізації “людського фактора” – одна з центральних.
В кінцевому підсумку про діяльність менеджера можна судити тільки за економічними показниками діяльності організація \підприємства\. Щоб досягти успіху, необхідно постійно й наполегливо розвивати знання і навички, необхідні керівнику. Поняття “менеджер” часто ототожнюється з поняттям “бізнесмен”. Однак це не правильно. Бізнесмен – це той, хто робить гроші, власник капіталу, який знаходиться в обороті і приносить дохід. Ним може бути ділова людина, в підпорядкування якої нікого немає, або великий власник, який не займає ніякої постійної посади в організації, але є власником її акцій і може бути членом її акцій і може бути членом її правління. Менеджер, як уже зазначалося, обов’язково займає постійну посаду, одержуючи відповідну плату.

Основні напрямки розвитку менеджменту

Первісно менеджмент розвивався шляхом жорстокого раціоналізму в управлінні. Його втіленням стали концепції “ наукового управління” Ф.Тейлора, “ідеальної бюрократії” М.Вебера, “науки адміністрування” А.Файоля. Породжені швидким розвитком промислового виробництва технологічні ілюзії в управлінні почали розвіюватися вже 30-х роках. У ці роки з відмітною від теорії Ф.Тейлора концепцією виступив американський психолог і соціолог Е.Мейо, який дійшов висновку, що головний вплив на продуктивність праці справляють не умови праці самі по собі, а увага до персоналу, чим і започаткував теорію “людських відносин”.
Раціоналізм в менеджменті за всіх його переваг, як з’ясувалася, не єдиний, а в багатьох випадках і не кращий шлях підвищення ефективності роботи організації. Як реакція на обмеженість раціоналізму в системі управлінських знань міцно утвердився напрям поведінки, в основу якого були покладені досягнення психології, соціології, антропології з метою поглиблення розуміння реальної суті управління “людських відносин”, мобілізації “людського фактора”, самоврядування тощо.
Ці два напрями – раціоналістичний і поведінки – розвивалися хоч і паралельно, але часто конфліктуючи між собою. У після воєнні роки розвиток теорії систем, кібернетики, економіко-математичних методів аналізу й обгрунтованості управлінських рішень, комп’ютеризація управління сприяли активному використанню в управлінні системного підходу.
Аналогічно розвивався і напрям поведінки. Поглиблювалося усвідомлення і вивчення організації \підприємств\ як соціальних систем. Відчутний вплив на мислення управляючих в 50 – 60-х роках уже справили спочатку концепції “пост бюрократичних організацій”, “організаційного гуманізму”, а потім – ідеї про відкриту систему, яка активно взаємодіє з усім середовищем і в кінцевому підсумку пристосовує свій внутрішній устрій до стану зовнішнього середовища організації. В одних ситуаціях обгрунтованими, ефективно працюючими виявилися жорстко організовані, навіть бюрократизовані системи управління, в інших – організації, побудовані на принципах дебюрократизації, внутрішньої свободи саморегуляції.
На рубежі 70-х років широку популярність завоювали ідеї “ситуаційного підходу”, в межах якого доводилася правомірність різних типів систем управління – як жорстко регламентованих, так і основаних на внутрішній свободі – залежно від конкретних характеристик організації. Це певною мірою примирило тих хто робив ставку на раціональні системи, і тих, хто бачив головне джерело ефективності в мобілізації потенціалу, закладеного в людях.
Значення наукового інструментарію в підвищенні ефективності виробництва зросло, коли на початку 80-х років була усвідомлена величезна роль “організаційної культури”, яка інтригує в собі різні підходи до управління.
Аналіз теорії і практики управління дає можливість стверджувати, що менеджмент являє собою узагальнення практики раціонального управління комерційними організаціями. Із зміною умов підприємницької діяльності розвивалася і змінювалася теорія і практика менеджменту як наукової системи управління.

Т Е М А 1.4 ПРАВОВОЕ РЕГУЛИРОВАНИЕ ПРЕДПРИНИМАТЕЛЬСТВА

2010-04-23T22:42:00.000-07:00

Предпринимательская деятельность в Украине регулируется «Законом о предпринимательстве и о собственности». Закон Украины о предпринимательстве.
Условия осущ. предпр. деят., регистрация предпринимательства:
1. решение о том, что создаются предприятия;
2. устав;
3. письменное подтверждение о юридическом адресе субъекта;
4. документ, удостоверяющий плату за регистрацию.
В них 15 дней фонд гос. имущества должен осуществлять регистрацию и выдать удостоверение. Сразу же об этом извещают налоговую инспекцию свид. об регистр. явл. основанием для открытия банковского счета.
Государство гарантирует всем предпринимателям равные права и создает равные возможности для доступа к материально- техническим, финансовым, трудовым, информационным и природным ресурсам. Обеспечение всех ресурсов не производится.
Гарантии имущественных прав: государство гарантирует неприкосновенность имущ. и обеспеченную защиту права собственности предпринимателя.
Государственная поддержка: государство представляет в порядке, предусмотренном законодательством, земельные участки и передает государственное имущество. Представляет предпринимателям целевые кредиты и стимулирует с помощью целевых субсидий освоение новых видов продукции. Органы государственного правления строят свои отношения с предпринимателем, используя налогово-кредитную политику, устанавливает налоговые льготы, целевые дотации, валютный курс и ресурсы экономических секций. Вмешательство государственных органов в предприятии деятельности не допускаются. Если международным договором Украины установлены иные права, то пользуются правилами международного договора. Кроме этого закона в правовой основе предпринимательства используются законы о хозтовариществами, о потребительской кооперации, об ограничении монополизма и не допущений недобросовестной конкуренции, ряд законов о налогообложении, кредитовании, инвестиционной деятельности о положении оборотных средств, о приватизации имущества, об оплате труда, о регулировании цен.

Тема 1.3. ЕТИКА ПІДПРИЄМНИЦТВА ТА СОЦІАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ У БІЗНЕСІ

2010-04-05T21:33:00.001-07:00

1. Психологія та етика підприємництва
2. Психологія підприємницького ризику
3. Культура підприємницької діяльності
4. Соціальна відповідальність бізнесу

Важливими складовими успішної підприємницької діяльності є її психологія, етика і культура, а також соціальна відповідальність. У сфері психології важливі ступінь ризику та винагороди, можливі втрати не лише фінансові, а також в особистому та сімейному житті, форму¬вання сприятливих трудових відносин на підприємстві; у сфері культури — культура управлінської діяльності, діло¬ва культура. Важливо й те, що сучасний підприємець по¬винен не лише домагатися максимальних прибутків, а й нести соціальну відповідальність.

1. Психологія та етика підприємництва
Основними методами впливу підприємця або менед¬жера на людей з метою їх спонукання до високоефектив¬ної праці є:
1) особистісний (залежно від особистих якос¬тей керівника);
2) поведінський (залежно від стилю керівництва, манери поведінки з підлеглими)
3) ситу¬аційний (залежно від способів підвищення ефективності управління). У свою чергу, в межах поведінського методу виділяють демократичний, автократичний і ліберальний з урахуванням поділу керівників, орієнтованих на людину та на її діяльність (виконувані нею функції).
Серед особистісних якостей керівника найбільшу привабливість для переважної більшості працівників ма¬ють такі риси: підприємливість, активність, уважність, життєрадісність, енергійність, незалежність, працелюб¬ність, доброта, релігійність, ентузіазм та ін.
Найчастіше управлінська діяльність підприємця вияв¬ляється у процесі надання усних розпоряджень. Їх втілен¬ня в життя значною мірою залежить від того, наскільки чітко і в якій формі дається це розпорядження, як швидко і точно зрозумів його підлеглий, а також від ставлення керівника до підлеглого. Водночас вибір форми і манери усного розпорядження залежить від конкретної ситуації. Так, за стандартних ситуацій, щоб виявити увагу до під¬леглого, керівнику доцільно давати розпорядження у ви¬гляді прохання, але такого, що не передбачає відмови. Ця форма є ще адекватнішою, коли підприємець дає розпоря¬дження керівникам окремих служб, підрозділів, тобто осо¬бам, наближеним до нього за своїм соціальним станом. Таке звернення доцільне стосовно нещодавно прийнятих на роботу працівників, які повинні адаптуватись до нових умов у спілкуванні з керівником.

З погляду моделі людських стосунків, якщо працівник припустився якоїсь неточності у виконанні своїх обов'яз¬ків або навіть за наявності браку в його роботі, підприє¬мець повинен діяти шляхом переконання. І лише за пов¬торного припущення помилок слід вказати на них праців¬никові або в адміністративному порядку винести догану.
Коли між підприємцем і підлеглим встановились дружні ділові стосунки, розпорядження у формі різкого наказового тону є свідченням нестандартної ситуації, що спонукатиме працівника до енергійніших і швидших дій.
Сучасне виробництво дедалі більше вимагає від працівників адекватного економічного мислення і самостійності у виконанні покладених на нього функцій. З урахуванням цього підприємець має довіряти підлеглому і надавати йому свободу у виконанні своїх обов'язків залеж¬но від здатності працівника до самоконтролю. Різкий на¬казовий тон можливий, коли йдеться про такі важливі критерії роботи підприємства, як дотримання стандартів (технологічних, екологічних та ін.), якості обслуговування клієнтів тощо.
Важливу роль відіграє психологічний підхід при виборі керівником мотиваційних засобів залучення працівника до високопродуктивної праці. Важливою умовою науково¬го вирішення цієї проблеми є оволодіння підприємцем певним комплексом таких стимулів та їх постійне вдоско¬налення і поновлення. Це зумовлено тим, що працівник поступово звикає до одних стимулів і перестає реагувати на них.
Крім того, комплекс стимулів до праці повинен спря¬мовуватись на внутрішню мотивацію, тобто сприяти ре¬алізації цілей працівника у межах цілей і цінностей підприємства за переважання цілей та інтересів окремої людини.
Найважливішими елементами комплексу стимулів до праці є:
1) впровадження прогресивних форм і систем за¬робітної плати;
2) участь у прийнятті управлінських рішень, у тому числі в управлінні власністю;
3) запровадження бригадної форми організації праці, за якої члени бригади несуть колективну відповідальність за своєчасний прихід на роботу, якість продукції, розподіл заробітної плати тощо. Складовою частиною такої ор¬ганізації праці є використання гнучкого графіка виходу на роботу (наприклад, пізніший вихід — не на дев'яту, а на десяту годину ранку, але з обов'язковим відпрацюванням повного робочого дня);
4) заплановане просування по службі, тобто ділова раціональна кар'єра;
5) інформування працівників керівниками підпри¬ємства про результати їхньої праці (якість, продуктивність тощо);
6) усвідомлення працівниками важливості виконува¬ної роботи;
7) стимулювання раціоналізаторських пропозицій з боку працівників (так, в середині 80-х років на підпри¬ємствах японської компанії «Тойота» на одного зайнятого працівника припадало 35 раціоналізаторських пропо¬зицій). Керівники повинні позитивно сприймати будь-які, навіть незначні, ініціативи щодо покращення виробничо¬го процесу. У разі недосконалості таких пропозицій не¬обхідно допомогти доопрацювати їх; якщо вони повністю непридатні для впровадження, слід ввічливо і доброзичли¬во пояснити це працівникам;
8) ефект «першого дня» роботи. Як правило, цей день на все життя запам'ятовується працівникові, тому керів¬ництво підприємства повинно найкращим чином ор¬ганізувати його;
9) раціональне поєднання заохочення і стягнень. За¬охочувати слід якнайшвидше лише за якісно виконану ро¬боту (щоб не було тривалого інтервалу між результатами ефективної праці та заохоченням, а також невиправданих стимулів). Відповідно до цього стягнення необхідно роби¬ти оперативно лише за здійснені порушення працівника¬ми будь-якого рівня (в тому числі керівних ланок).
Багато західних фірм для створення кращої атмосфери в колективі виплачують кожному працівникові в день на¬родження або на свято певні суми, як правило, до 100 дол., у літній період вводять третій вихідний (подовжуючи три¬валість решти чотирьох робочих днів), на рівні сучасних вимог облаштовують робоче місце, конторські приміщен¬ня. При організації виробництва використовують принцип поділу всіх операцій у формі створення малого бізнесу все¬редині корпорації, запрошують за рахунок фірми праців¬ника разом із сім'єю на обід у дорогий ресторан або на ви¬хідний день у приміський готель, віддають перевагу підго¬товці власних кадрів перед найманням відповідних спеці¬алістів тощо. Молодим менеджерам нерідко доручають відповідальні пости, а старші досвідчені менеджери стають їх консультантами, координаторами окремих проектів то¬що.
Контролюючи працю підлеглих, слід дотримуватися таких норм:
1) уникати дріб'язкової опіки працівника;
2) індивідуально підходити до похвал за будь-який успіх (одних вони активізують, інших — дратують);
3) шляхом контролю допомагати тим працівникам, які сумлінно ставляться до своїх обов'язків, але тимчасово не справляються з ними;
4) суворо і вимогливо контролювати діяльність тих працівників, які можуть працювати продуктивніше, але не роблять цього, водночас імітуючи процес ефективної праці.
Як уже зазначалося, неабияку роль в успішній під¬приємницькій діяльності відіграє етика підприємництва, тобто ділова етика, яка означає комплекс норм і правил моральної поведінки керівника і вміння поєднувати про¬фесійні принципи управління із загальногуманітарними, ґрунтується на повазі до чинного законодавства, чесності, дотриманні слова тощо. Важливим елементом етики підприємництва (а водночас і принципом управління) є виконання керівником підприємства взятих на себе зо¬бов'язань.
Нерідко при цьому дається лише усне зобов'язання (слово) одним підприємцем іншому, яке, як правило, чітко виконується. При недотриманні слова бізнесменом до нього втрачають довіру і бажання укладати навіть пись¬мові угоди.
При невиконанні взятих на себе зобов'язань до поруш¬ників використовують різні санкції з метою повного відшкодування завданих збитків тим суб'єктам підприєм¬ницької діяльності, які їх зазнали. Певне уявлення про етику підприємництва дають такі вимоги з ведення бізне¬су в американській корпорації «IBM»:
1) не вводити в оману нікого, з ким маєш справу;
2) не використовувати «IBM» для залякування або по¬гроз;
3) ставитися однаково до всіх продавців і покупців;
4) не укладати угоди, які взаємно зобов'язують;
5) не принижувати конкурентів;
6) щонайменше контактувати з конкурентами;
7) не використовувати конфіденційну інформацію не¬законно;
8) не порушувати авторських прав і ліцензій;
9) не використовувати підкуп, подарунки і розваги, які можуть розглядатись як зобов'язання.
При добиранні керівних кадрів на підприємство широ¬ко використовують принцип доповненості до лідера, що сприяє єдності усієї команди, виникненню нової продук¬тивної сили, синергічного (взаємопосилюючого) ефекту від їх взаємодії. У багатьох фірмах і компаніях на Заході прак¬тикують випробний термін, впродовж якого оцінюють про¬фесійні та особистісні якості працівника, зокрема його ко-мунікативність. Після цього здебільшого використовують контрактну систему, практикують раціональне поєднання індивідуальної та колективних форм заробітної плати, пере¬дусім участь у прибутках. Важливо вміло доповнювати ма¬теріальну мотивацію до праці моральними стимулами.
2. Психологія підприємницького ризику
Людям, які прагнуть до успіху, на думку західних уче¬них, властиві такі психологічні якості та риси:
— впевненість в успішному результаті;
— готовність прийняти відповідальність і виявити рішучість у невизначених ситуаціях;
— наполегливість у досягненні поставленої мети;
— прагнення до виконання більш-менш складної ре¬альної роботи;
— отримання задоволення від виконання цікавих і складних завдань;
— прагнення до розумного ризику;
— самовладання під час конкурентних змагань або пе¬ревірки здібностей;
— висока здатність до подолання перешкод;
— вміння ставити реальні цілі, ускладнювати їх після досягнення успіху та усвідомлювати причини невдач.
Найважливішими серед цих якостей і рис є особиста відповідальність за вирішення поставлених проблем, фор¬мування цілей підприємницької діяльності та їх досягнен¬ня власними силами.
При дослідженні причин банкрутств та виживання но¬вих підприємств у США в 70-х роках XX ст. виявилося, що не збанкрутували здебільшого ті фірми, які були створені підприємцями з вищим внутрішнім контролем, тобто ти¬ми, хто вважає, що події в бізнесі є результатом впливу не зовнішніх сил, а власної поведінки.
Найважливішим моментом у прийнятті рішення стати підприємцем є усвідомлення ступеня ризику і можливої невдачі. Підприємці ризикують кар'єрою, благополуччям не лише фінансовим, а й сімейним. Фінансові невдачі мо¬жуть мати серйозні емоційні наслідки, позначитися на здоров'ї.
Отже, основними елементами підприємницького ри¬зику є загальна схильність до ризику загалом, розуміння можливості невдач, системне усвідомлення їх наслідків. Двома основними позитивними альтернативами підпри¬ємницької діяльності є, з одного боку, одержання вищої винагороди і більша можливість невдачі, а з іншого — меншої винагороди і менша можливість невдачі. Досвід розвитку підприємництва у США та інших країнах пока¬зав, що успішнішою є діяльність тих підприємців, які ри¬зикують помірковано, порівняно з тими, хто ризикує не¬достатньо або надто сильно.

3. Культура підприємницької діяльності
Така культура є складовою економічної культури, культури загалом і втілюється передусім у культурі уп¬равлінської діяльності.
Культура управлінської діяльності — сукупність про¬гресивних гуманістичних матеріально-духовних досяг¬нень в управлінні, з одного боку, матеріально-виробничи¬ми процесами на підприємстві, ставленням людей до природи, а з іншого — економічними (в тому числі органі¬заційно-економічними, техніко-економічними та вироб¬ничими) відносинами між людьми.
Ця культура втілюється в системі соціальних норм і цінностей, знань, світогляді, морально-етичних нормах діяльності, поведінці, свідомості, вмінні володіти собою.
Так, в управлінні матеріально-виробничими процеса¬ми важливою ланкою культури управління (а отже й куль¬тури підприємницької діяльності) є впровадження техніко-технологічної культури (тобто дотримання вимог ек¬сплуатації техніки, технологічної дисципліни та ін.), інформаційної культури (наявність ґрунтовних знань що¬до ефективного використання інформації, її обробки, всебічної комп'ютерної грамотності тощо).
В управлінні економічними процесами важливу роль відіграє впровадження:
1) передових форм і методів організації виробництва і праці (наприклад, бригадної форми організації праці, си¬стеми людських стосунків та інших, які є елементами ор¬ганізаційно-економічної культури);
2) прогресивних форм контрактних, субпідрядних відносин між різними підприємствами у процесі спеціа¬лізації та кооперування виробництва (що є елементами техніко-економічної культури);
3) передових форм участі найманих працівників у при¬бутках, придбанні акцій тощо (що є елементами культури виробничих відносин).
Культура підприємницької діяльності повинна спира¬тися на такі соціальні цінності, як рівність, справед¬ливість, повага, злагода, порядок.
Розрізняють також матеріальні та духовні, особистісні та інституціональні елементи культури підприємницької Діяльності. До матеріальних відносять рівень розвитку підприємства, зокрема управлінської та інформаційної техніки; до духовних — сукупність професійних знань підприємця, виробничого досвіду і навичок, економічне мислення; до особистісних — вид підприємницької діяльності, можливість збагачення, ступінь економічної свободи та ін.; до інституціональних — соціальні цінності й норми, в тому числі віру й переконання. Так, у США до таких цінностей зараховують: високі вимоги до етики взаємин працівників; поклоніння успіху; високу оцінку досягнень; схильність до ризику, а також зміни або ігно¬рування правил; у Канаді — високу оцінку соціальних відносин, обережність (відсутність невиправданої схиль¬ності до ризику), осуд надто сильного прагнення домог¬тися успіху та ін.
Для підвищення ділової культури та етики підпри¬ємництва в Україні доцільно створити загальнонаціональ¬ну програму «Культура підприємницької діяльності». В межах цієї програми, по-перше, слід вивчати традиційні національні риси підприємництва ще з часів Київської Русі та етики християнських цінностей у ділових стосун¬ках. Так, у Київській Русі купці та підприємці були виділені в окремий стан, за голову купця належало запла¬тити втричі більший штраф, ніж за життя простої людини. Володимир Мономах запровадив устав, згідно з яким відсоток за кредит не повинен перевищувати 20%, що за¬побігало паразитичному підприємництву. Православна людина засуджувала користолюбство, надмірну наживу. Цю думку відстоював і давньогрецький філософ Аристо-тель. Сучасне християнство засуджує незаконно нажите багатство, а чесно набуте закликає використовувати в гу¬манних цілях. У Біблії засуджується обман покупців, діло¬вих партнерів, проголошується необхідність справедливої винагороди за працю та ін.
По-друге, централізовано або через регіональні від¬ділення Союзу підприємців необхідно забезпечувати бізнесменів інформацією про міжнародні норми ділової поведінки, ведення переговорів, вирішення трудових конфліктів на підприємстві, досвіду досягнення КОМ¬ПРОМІСІВ під час ведення переговорів з іноземними парт¬нерами тощо.
По-третє, навчати нинішніх підприємців доскона¬ліших форм та методів ведення переговорів, а майбутніх бізнесменів — навичок групової роботи та ведення таких переговорів.
По-четверте, формування у широкої громадськості по¬зитивної думки щодо підприємницької діяльності, підтримка у засобах масової інформації на місцевому рівні тих підприємців, які зазнали невдач (як це має місце в де¬яких розвинутих країнах, зокрема у США).

4. Соціальна відповідальність бізнесу
Соціальна відповідальність бізнесу — одна з провідних концепцій у тлумаченні основної мети діяльності підприємств, передусім крупних фірм та компаній. Вона означає, що такою метою перестало бути максимальне привласнення прибутку, а стало задоволення соціальних потреб та інтересів усіх верств населення. На користь та¬кого твердження наводять дані про постійне розширення номенклатури товарів та послуг для населення, кола спо¬живачів цих благ, дотримання норм державного регулю¬вання підприємництва та ін. Так, американський еко¬номіст Дж.Гелбрейт стверджує, що метою діяльності керівництва крупних корпорацій США є вищі цілі цивілізації: захист людей від нестатків, експлуатації та зло¬вживань, збереження національних ресурсів, прогрес на¬уки тощо.
Інші західні вчені пріоритетними цілями підприєм¬ницької діяльності вважають постійне економічне зрос¬тання, досягнення вищої продуктивності праці. Швей¬царський економіст Ч.Тавел серед п'яти основних цілей сучасної корпорації (соціальна відповідальність бізнесу, управління, зростання обсягу продажу, максимізації при¬бутку та відповідальність перед споживачами) називає зро¬стання обсягу продажу та збільшення прибутків.
Усе це свідчить про те, що питання про соціальну відповідальність бізнесу слід розглядати у зіставленні з іншими цілями. Домінуючою серед них є привласнення максимального прибутку. Зокрема, норма і маса (величи¬на) прибутку є головною метою підприємців і критерієм ефективності виробництва. Свідченням цього є й те, що з прибутку (який становить різницю між валовою виручкою і собівартістю продукції) вираховують податки в бюджет, виплачують дивіденди, здійснюють розширене відтворен¬ня тощо. Навіть показник рентабельності підприємства вимірюється відношенням прибутку до середньорічної вартості основних фондів та вартості нормованих обігових коштів.
Проте для досягнення основної мети підприємство по¬винно домагатися інших похідних цілей — економічного зростання, збільшення продуктивності праці, виготовлен¬ня якісних товарів і надання послуг для задоволення суспільних потреб.
Водночас привласнення прибутку не завжди супровод¬жується соціальною відповідальністю бізнесу. Так, у США, згідно з даними багаторічних соціологічних дослід¬жень, від 20 до 50% споживачів (загалом до однієї трети¬ни) незадоволені товарами та наданими послугами. Член вищого керівництва американської корпорації «Дженерал моторз» Дж. де Лоріан визнавав: «...з дилерів видушували все до останнього цента заради збільшення прибутків кор¬порацій... По суті ми найкричущим чином порушували наші власні заповіти вільного підприємництва... Час від часу примушували закуповувати у нас товари за роздутими цінами». Така практика була в 60-х роках типовою. У 2000 p. кілька тисяч автомобілів японської автомобільної компанії «Ніссан» виявились неякісними.
Аналогічна ситуація спостерігається і в Україні. Так, у 1998 p. понад третину перевірених продуктів виявилась не¬якісною.
Дотримуватись певною мірою вимог соціальної орієнтації бізнесу підприємства у розвинутих країнах світу змушують боротьба споживачів за свої права, конкурентна боротьба, антитрестівське законодавство.
Соціальну відповідальність бізнесу не слід розглядати лише як виготовлення якісних товарів та надання відповідних послуг, які б задовольняли суспільне не¬обхідні потреби населення. Це лише один з найваж¬ливіших напрямів забезпечення такої відповідальності. Іншими напрямами є створення належних умов праці для працездатного населення, збереження довкілля, встанов¬лення заробітної плати на рівні вартості робочої сили, ви¬плата податків у фонд соціального страхування та ін.
ВИСНОВКИ
1. З метою спонукання людей до ефективної праці вико¬ристовують особистісний, поведінський та ситу¬аційний методи впливу, а в межах поведінського (за¬лежно від стилю керівництва тощо) — демократичний, автократичний і ліберальний. Серед особистісних яко¬стей підприємця найважливішу роль відіграють такі риси, як активність, оптимізм, працелюбність, добро¬та, ентузіазм та ін. Найчастіше розпорядження слід видавати у формі прохання, переконання, а в разі нестан¬дартних ситуацій — наказовим тоном.
Серед комплексу стимулів до праці першочергову роль відіграють: а) запровадження бригадної форми ор¬ганізації праці; б) впровадження прогресивних форм і систем заробітної плати; в) раціональна кар'єра; г) оп¬тимальне поєднання заохочень і стягнень; г) постійна інформованість працівників про продуктивність та якість їхньої праці; д) стимулювання раціоналізатор¬ських пропозицій.
Етика підприємницької діяльності — певний комплекс норм і правил моральної поведінки керівника, його вміння поєднувати професійні вимоги управління із загальногуманітарними принципами, основою якого (поєднання) є дотримання чинного законодавства, свого слова, чесність, виконання взятих на себе зо¬бов'язань та ін.
Культура управлінської діяльності — сукупність про¬гресивних гуманістичних матеріально-духовних досяг¬нень в управлінні, з одного боку, матеріально-вироб¬ничими процесами на підприємстві, ставленням людей до природи, а з іншого — економічними відносинами між людьми. Зокрема, важливу роль відіграє впровад¬ження техніко-технологічної, інформаційної культури, передових форм і методів виробництва і праці, прогре¬сивних форм контрактних відносин між різними фор¬мами підприємств тощо.
Основною метою підприємницької діяльності є при¬власнення максимального прибутку. Для її досягнення підприємці повинні водночас орієнтуватися на досяг¬нення таких похідних цілей, як збільшення продуктив¬ності праці, виготовлення якісних товарів, задоволен¬ня суспільних потреб.

ТЕМА 1.2. Особливості підприємництва

2010-04-05T21:31:00.000-07:00

План
1. Визначення підприємництва
2. Основні функції підприємництва
3. Підприємницькі інтереси та механізм їх реалізації
4. Підприємництво на Україні

Підприємець — це суб'єкт, який поєднує в собі новатор¬ські, комерційні та організаторські здібності для пошуку і розвитку нових видів і методів виробництва, а також нових благ, якостей та сфер застосування капіталу.
Звідси і підприємництво — тип господарської поведінки підприємців з організації розробок виробництва і реалізації благ з метою отримання прибутку і соціального ефекту.
Підприємництво — це особливий вид діяльності, і ця особливість характеризується такими ознаками:
• самостійна діяльність, діяльність «за свій рахунок». Го¬ловне, на чому тримається підприємницька діяльність, це власність підприємця;
• це ініціативна, творча діяльність. Основою здійснення під¬приємницької діяльності є власна ініціатива, творчо-пошу¬ковий, інноваційний підхід;
• це систематична діяльність. Підприємницька діяльність по¬винна бути постійною, пов'язаною з відтворювальним про¬цесом, і обов'язково офіційно зареєстрованою;
• це діяльність, яка здійснюється на власний ризик, під власну економічну (майнову) відповідальність;
• метою підприємницької діяльності є одержання прибутку або власного доходу
Узагальнююче визначення підприєм¬ництва:

ПІДПРИЄМНИЦТВО — це самостійна ініціатива, систематична діяльність (виробництво продукції, виконання робіт, надання послуг, торгівля), яку провадять на власний ризик з метою одержання прибутку або власного доходу.
Тому в умовах ринку практично всі люди мають бути під¬приємливими, але це не означає, що всі повинні і можуть бути підприємцями. Як засвідчує світовий досвід, лише п'ять-вісім відсотків населення тієї чи іншої країни є представниками підприємницьких кіл.
Сутність підприємництва більш глибоко розкривається з його основні функції — інноваційну (творчу), ресурсну, організаційну, стимулюючу (мотиваційну).
Інноваційна (творча) функція підприємництва полягає в сприянні генеруванню та реалізації нових комерційних ідей, здійсненню техніко-економічних, наукових розробок, проектів, що пов'язані з господарським ризиком.
Ресурсна функція підприємництва передбачає мобілізацію на добровільних засадах матеріальних, фінансових, трудових, інформаційних, інтелектуальних та інших ресурсів.
Організаційна функція підприємництва полягає в безпосередній організації виробництва, збуту, реклами тощо, зводиться до поєднання ресурсів в оптимальних пропорціях ЗДІЙСНЄЇ контролю за їх виконанням.
Стимулююча (мотиваційна) функція підприємництва зводиться до формування стимулюючого (мотиваційного) механізму ефективного використання ресурсів з урахувань досягнень науки, техніки, управління організації виробництва, а також до максимального задоволення потреб споживача.
У своїй діяльності підприємець, насамперед, реалізує свій особистий, приватний інтерес. Він організовує справу таким чином, щоб мати від неї найбільшу вигоду. Постає питання: чи не суперечить власне збагачення підприємця суспільним інтересам? Суперечність між приватними і суспільними інтересами об'єктивно існує. В гонитві за максимальною вигодою підприємець шукає товар, який його збагатить, не дуже дбаючи про добробут людей, про створення для них нормальних умов. Заради високих прибутків він може заощаджувати на своїх пра¬цівниках, забруднювати навколишнє середовище, зловжи¬вати рекламою тощо. Чи означає це, що суперечності між приватними та суспільними інтересами є не тільки об'єк¬тивними, а й неподоланними? Кожне суспільство пропонує свої шляхи подолання цих суперечностей.
Подивимося, як розв'язує проблему подолання супе¬речностей між приватними і суспільними інтересами рин¬кова економіка.
Механізм розвитку ринкової економіки включає в себе як стимули, так і обмежувачі приватного інтересу. Першим з обмежувачів є сам споживач. Підприємці вироблятимуть лише ті товари, які потрібні людям (непотрібні просто не купуватимуть). Вони уважно стежитимуть за попитом й намагатимуться якнайшвидше відповісти на нього пропо¬зицією, оскільки швидкий оборот капіталу є вигідним і забезпечує прибуток. Отже, ринок «невидимою рукою» (як висловився А. Сміт) спрямовує інтереси підприємця на задоволення потреб споживачів. За А. Смітом, ми, очікуючи свій обід, маємо розраховувати не на щедрість м'ясника, пивовара чи пекаря, а на те, що всі вони реалізовуватимуть свій приватний інтерес При цьому підприємець, спонуку¬ваний власними інтересами і керований «невидимою рукою» ринку, може досягти таких результатів, які навіть не входили в його наміри.
Другим обмежувачем приватних інтересів є діяльність держави. Через такі засоби регулювання, як податки, до¬тації, штрафні санкції, держава може стимулювати вироб¬ництво потрібної продукції й обмежувати виробництво не¬бажаної. У першому випадку, коли держава хоче підтримати виробництво певного виду продукції, підпри¬ємцю буде надано дотацію, в другому — йому встановлять більші податки. Держава може застосовувати штрафні санк¬ції щодо підприємців, які порушують закони: займаються недозволеною діяльністю, забруднюють довкілля тощо. Держава навіть може заплатити підприємцю за утримання від нарощування виробництва. Наприклад, держава запла¬тить фермерові за те, щоб він не збільшував вирубку лісу або розмірів посівних площ, якщо в цьому немає суспільної потреби. Держава також стежить за тим, щоб підприємці не порушували прав ні працівників (встановлення мінімуму зарплати, регулювання звільнення і найму), ні споживачів (законодавчий захист їхніх прав).
Обмежувачем зростаючих апетитів підприємців є також ринкова інфраструктура. Установи ринкової інфраструкту¬ри не дають підприємцю можливості встановлювати будь-яку ціну за свій товар, довільно визначати розмір заробітної плати. Товарні біржі та біржі праці сприяють усуненню значних коливань цін на продукти праці та саму працю. Отже, ринкова економіка, стимулюючи розвиток під¬приємницької діяльності, створює умови для узгодження приватних І суспільних інтересів.
Невід'ємною рисою сучасного підприємництва є його участь у розв'язанні соціальних та економічних проблем суспільства. Наприклад, у США ділові кола вкладають значні кошти у реконструкцію старих міських районів, сприяють підвищенню рівня зайнятості, розробляють власні екологічні програми, здійснюють пожертви для розв'язання соціальних проблем.
Приватні й суспільні інтереси тісно пов'язані в діяль¬ності підприємців. Так, підприємці дбають про підвищення рівня зайнятості, оскільки безробіття призводить до зро¬стання злочинності, до загальної соціальної нестабільності, а це «коштує» підприємництву досить дорого.
Щоб підприємницька діяльність була успішною, вона не повинна суперечити суспільним інтересам.

Закон "Про підприємництво" визначає, що підприємцями (суб'єктами підприємницької діяльності) в Україні можуть бути такі особи:
• громадяни України та інших держав — за умови, що закон не обмежує їхньої правоздатності чи дієздатності;
• юридичні особи всіх форм власності, встановлених у Законі "Про
власність".
Світова економічна практика називає малий бізнес "простором масового виживання": він залучає до продуктивної праці величезну кількість осіб, яких держава позбавила соціального захисту в перехідному періоді. Люди, що започатковують і провадять власну справу, дають собі раду з власними матеріальними проблемами. З'являється соціальний оптимізм. Окрім того, малий бізнес зменшує навантаження на слабкий державний бюджет, знижує рівень безробіття.
У сфері українського малого підприємництва працюють понад 2 мільйони осіб на 151 400 малих підприємствах та в кооперативах.
Між іншим, у нинішній Україні малий і середній бізнес виступає унікальним соціальним регулятором. Приватне підприємництво приваблює зазвичай осіб молодих і енергійних, здатних швидко адаптуватися на всіх ринках — і на внутрішніх, і на зовнішніх. Саме серед цього досить великого прошарку людей майнова диференціація є найменшою: так починає формуватися справжній середній клас.
Підприємництво в Україні ґрунтується на таких засадах:
• вільний вибір діяльності;
• добровільне залучення до провадження підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб;
• самостійне формування програми діяльності і вибір постачальників та споживачів власної продукції, встановлення цін відповідно до законодавства;
• вільне наймання працівників;
• залучення матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких законодавство не забороняє і не обмежує;
• вільне розпоряджання прибутком, що залишається після внесення всіх сплат, встановлених у законодавстві;
• самостійне провадження зовнішньоекономічної діяльності підприємця юридичної особи, використання частки валютної виручки, яка належні підприємцеві, на його власний розсуд.
Хто не може бути підприємцем
В Україні працівники деяких сфер не мають права на підприємницьку діяльність. До цієї категорії належать військовослужбовці, службові особи органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішних справ, державного арбітражу державного нотаріату, а також органів держав влади й управління, які здійснюють контроль за роботою підприємств.
Окрім того, закон встановлює й інші обмеження в цій ділянці. Особи, Я] суд заборонив провадити певну діяльність, не можуть бути зареєстровані підприємці з правом провадити відповідний вид діяльності до закінчення терміну, визначеного у вироку суду.
Особи, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та ін корисливі злочини, не лише не можуть бути зареєстровані як підприємці, а і мають права виступати співзасновниками підприємницької організації, а також обіймати в підприємницьких товариствах та їхніх спілках (об'єднаннях) керівні посади і посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю.

Лекції по управління підприємницькою діяльністю

2010-03-18T03:05:00.000-07:00

ТЕМА 1.1. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ОСНОВИ ПІДПРИЄМНИЦТВА, ЙОГО МІСЦЕ І РОЛЬ В УКРАЇНІ.
ПЛАН
1. Передумови переходу економіки до нової економічної концепції в ринкових відносинах.
2. Економічна основа підприємництва.
3. Виникнення і суть ринкових відносин. Функції ринку та його види.
4. Шляхи і проблеми переходу України до цивілізованого ринку.

1.
Передумовами переходу до ринкової економіки стало поглиблення кризи 1991 року:
1. Спад виробництва у всіх сферах народного господарства;
2. Зниження випуску товарів народного споживання;
3. Фінансова криза зі створенням дефіциту бюджету й емісією (це випуск грошей);
4. Втрата контролю між результатами праці і темпами росту продуктивності праці. Прибутки населення зросли більш ніж на 30% із випуском продукції на одну людину.
5. Погіршення валютного положення країни і погіршення платоспроможності.
6. Соціально-політична і духовна моральна криза.
7. Структурна криза, при якій утримується величезний військово-промисловий комплекс і роздутий апарат керування (це велике вкладення грошей).
8. Відставання сфери послуг і аграрного сектора від галузей важкої промисловості.

2.
Економічною основою підприємницької діяльності є приватна власність.
Власність — це відносини, які формуються між суб'єк¬тами власності з приводу привласнення засобів вироб¬ництва і результатів праці....

ТЕМА 1.2. Особливості підприємництва

Тема 1.3. Етика підприємництва та соціальна відповідальність у бізнесі.

Тема 1.4. Правове забезпечення підприємництва

Тема 1.5. Організаційні форми підприємництва

ТЕМА 1.6. ФІНАНСОВО-КРЕДИТНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПІДПРИЄМНИЦТВА

Література

Повну версії скачати: управління.rar

НМЗ курсу “МЕНЕДЖМЕНТ”

2010-03-18T03:01:00.000-07:00

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КУРСУ “МЕНЕДЖМЕНТ” для бакалаврів економіки
Зміст
1. Вступ
2. Навчально-тематичний план курсу "Менеджмент"
3. Програма курсу "Менеджмент"
4. Плани семінарських занять
5. Рекомендована література
Основна
Додаткова
6. Тексти лекцій з курсу "Менеджмент"
6.1. Поняття і сутність менеджменту
6.2. Прийняття управлінських рішень
6.3. Планування в організації
6.4. Організація як функція управління
6.5. Мотивація
6.6. Лідерування
6.7. Система і процес контролю
6.8. Комунікації

Скачати файл повністю: Menedzment.zip

Солоу Роберт Мертон

2010-03-16T02:38:00.000-07:00

Солоу Роберт Мертон (1924) — відо¬мий американський економіст, спеціаліст з економі-ко-математичних методів аналізу проблем економіч¬ного зростання. Лауреат Нобелівської премії з еконо¬міки (1987). Народився в Нью-Йорку. Навчався у Гарвардському університеті, де під керівництвом В-Леонтьєва розробляв нові розділи економічної нау¬ки (теорію загальної рівноваги, методи міжгалузево¬го балансу та ін.). Здобув ступінь магістра гуманітар¬них наук, а в 1951 захистив докторську дисертацію з економіки. З 1949 викладацька та науково-дослід¬ницька діяльність С. пов'язана з Массачусетським технологічним інститутом, де він став професором економіки. У своїй науковій роботі зосередився на теорії економічного зростання. У низці публікацій запропонував і розвинув математичну модель, в якій відобразив співвідносну роль різних факторів вироб¬ництва, що сприяють економічному зростанню. За¬пропонував до своєї моделі економічного зростання т.зв. "агрегатну виробничу функцію", що відображає залежність між валовим національним продуктом (ВНП), обсягом виробничих фондів і трудових ресур¬сів (у різних їх співвідношеннях). Ця модель, відома як "модель Солоу", широко використовувалася для масштабного аналізу різних аспектів економічного зростання й спонукала до перегляду в цілому підходу до дослідження тривалого економічного розвитку. Но¬белівською премією С. було відзначено за внесок у теорію економічного зростання. В 1956 він опубліку¬вав статтю "До питання про теорію економічного зростання", в якій дав аналіз моделі Харрода—Дома-ра в традиціях макроекономічної теорії, зосередив¬шись на чотирьох основних економічних величинах:
споживанні, інвестиціях, капіталі та праці. С. теоре¬тично досліджував умови та обмеження врівноваже¬ного, збалансованого зростання капіталістичної еко¬номіки з урахуванням різних типів технологічного прогресу. Вже в той час він розглядав результати свого дослідження як внесок у нову теорію економіч¬ного зростання. Стаття стала точкою відліку у по¬глибленій розробці теорії, яка згодом дістала назву "неокласичної теорії економічного зростання". Вона містила в зародку численні важливі теоретичні вдос¬коналення. Неординарністю позначені й інші ранні праці С. Гостра дискусія (з питань теорії зростання) розпочалася з появою у 1956 праць С., підготовлених в американському Кембриджі, з одного боку, і Дж.Ро-бінсон в англійському — з іншого. Неокласична шко¬ла в особі С. наполягає на тому, що: 1) відповідність між рівнем виробленої продукції та змінною величи¬ною витрачених для цього капіталу і праці е цінним інструментом економічного аналізу; 2) неокласична теорія розподілу може досить ґрунтовно пояснити розподіл продукту в економічних системах. Опоненти неокласичної теорії, зокрема англійська економістка Робінсон, стверджують, що: 1) такої відповідності не існує; 2) сама логіка неокласичної теорії розподілу містить головну і неминучу ваду; 3) розподіл доходу на прибуток і заробітну плату залежить від темпів економічного зростання і схильності до заощаджень тих, хто отримує прибутки. "Суперечка двох Кем-бриджів" триває. Середина 50-х була плідною для С. У 1957 він опублікував статтю "Технічний прогрес і узагальнена виробнича функція", в якій уперше в американській економічній літературі дав оцінку ав¬тономному технічному прогресу. Технічний прогрес він тлумачив ширше, ніж до нього: не лише як фак¬тор зростання ефективності виробництва, а й як будь-які зміни, що зумовлюють зрушення у виробни¬чій функції. С. зробив спробу дослідити залежність обсягу виробництва від технічного прогресу (на мате¬ріалах несільськогосподарського виробництва в США за 1909—49). У своіх працях С. використовував нову проблематику й по-новому формулював мету, яку ставив перед собою. У статті "До питання про теорію економічного зростання" показано, як з допомогою інструментів неокласичного аналізу можна усунути конфлікт між гарантованою та природною нормами зростання наявних моделей; у статті "Технічний прогрес і узагальнена виробнича функція" технічний прогрес постає як особливий фактор зростання. Вив¬чаючи проблеми крайньої нестабільності збалансова¬ного зростання, С. сформулював неокласичну теорію зростання, з допомогою якої спеціалісти отримали характеристики умов підприємницької рівноваги, що забезпечувалися механізмом вільної конкуренції. Розрахунки, здійснені С. у середині 50-х, показали, що технічний прогрес у широкому значенні (як збіль¬шення національного доходу) визначав майже 70% темпів економічного зростання у США. В наступних своїх працях С. акцентував на дослідженні взає¬мозв'язку між змінами у засобах виробництва та еко¬номічним зростанням. Суть нової концепції технічно¬го прогресу зводилася до того, що оскільки в процесі виробництва бере участь старе й нове обладнання, більшість технічних нововведень має втілитися у за¬собах виробництва тривалого користування ще до то¬го, як вони стануть ефективнішими. Отже, ступінь впливу техніки й технології на темпи збільшення ви¬пуску продукції залежить від заміни старого облад¬нання новим, результатом якого є якісне оновлення капітальних фондів. Скорочення терміну служби об¬ладнання за рахунок збільшення амортизаційних відрахувань, у свою чергу, сприятиме прискореному оновленню морально застарілих техніки і технології, а отже, підвищенню ефективності виробництва. Ана¬лізуючи вплив технічного прогресу на підвищення продуктивності праці, С. стверджував, що двократне її збільшення у несільськогосподарському секторі економіки США за 1909—49 майже на 90%. було зу¬мовлено технічним прогресом, решта 10% приросту — зростанням капіталоозброєності праці Наступні до¬слідження Е.Денісона та інших учених уточнили ре¬зультат аналізу С.: частину приросту продуктивності праці було віднесено на рахунок "навчання на прак¬тиці", використання освіченішої та кваліфікованішої робочої сили, а також економії завдяки розширенню масштабів виробництва, всього народного господарс¬тва. Хоча за результатами цих досліджень оцінка "внеску" технічного прогресу в підвищення продук¬тивності праці знизилася, однак роллю техніки й технології перестали нехтувати, а інтерес до цієї проблеми не послаблюється. Чільне місце в науковій діяльності С. належить прогнозуванню економічної перспективи. На основі розробок С., Денісона, Нельсона було сформульовано методику складання прогнозів темпів економічного зростання, яка полягає у визна¬ченні майбутнього темпу випуску продукції з ураху¬ванням досягнутих до початку прогнозу темпів науко¬во-технічного прогресу, рівнів технічних змін, а та¬кож характеру існуючих на виробництві технологій. Основна мета таких прогнозів — передбачення мож¬ливих тенденцій економічного зростання для здій¬снення відповідної економічної політики, спрямованої на забезпечення бажаного впливу на процес розши¬реного виробництва. При складанні прогнозу розра¬хунки С., зроблені в 1962, дали такий результат:
необхідною умовою підвищення щорічного темпу економічного зростання на 1% є 20—25-відсоткове збільшення питомої ваги інвестицій приватного ва¬лового національного продукту (ВНП). Це означає, що для одновідсоткового підвищення темпу економічно¬го зростання необхідно збільшити питому вагу інвес¬тицій у приватному ВНП з 10 до 12%. Опубліковані через десять років статистичні дані підтвердили, що середній темп зростання ВНП США в 1960—69 ста¬новив 4,5% і значною мірою збігся з темпами зростан¬ня, спрогнозованими С. Однак такий збіг не був пов'язаний із з'ясуванням ученим реальних причин збільшення ВНП, що дало привід певною мірою сум¬ніватися у правильності обраної ним методики скла¬дання прогнозу. Тому в "Теорії зростання" (1969), на противагу попередній своїй тезі про існування за ринкової економіки пропорційного взаємозв'язку між інвестиціями і випуском продукції, С. наводить циф¬рові дані, які засвідчують, що в жодній з провідних капіталістичних країн такого взаємозв'язку не існує. С. е одним із першовідкривачів економіко-математичних методів аналізу. У 1958 він у співавторстві з Р.Дорфманом і П.Самуельсоном опублікував працю "Лінійне програмування і економічний аналіз", в якій уперше сформульовано "правило автостради", що дає відповідь на питання, яким е оптимальний шлях до досягнення максимального обсягу виробництва певної структури. Суть його полягає в тому, що структурні перетворення в економіці пов'язані з не-збалансованим зростанням окремих галузей і вироб¬ництв, тому поставленої мети досягають за умови, що більшу частину шляху буде подолано в напрямі врів¬новаженого зростання. Це рішення нагадує подорож автострадою: вигідно проїхати окружним шляхом, але заощадити час. У 1971 С. зробив математичний аналіз результатів, пов'язаних із двома моделями: максимізації темпів зростання і максимізації прибут¬ку, й зробив висновок, що відмінності значень основ¬них показників на основі цих моделей у тривалому періоді є несуттєвими. Разом із Самуельсоном С. роз¬робив моделі міжнародної торгівлі, споживання та ід Крім проблем прикладної економіки, С. значну увагу приділив теорії фірм і ринків. У своїх дослідженнях дійшов висновку, що фірми, які орієнтуються на зростання виробництва, та фірми, що орієнтуються на прибуток, однаково реагують на зміни таких пара¬метрів, як ціна факторів виробництва чи зміни рівня податків. У 1979 С. було обрано президентом Амери¬канської економічної асоціації. В 1987 — призначено членом Ради економічних консультантів при прези¬денті США. Він — член Національної академії наук США, Американської академії мистецтв і наук. На¬городжений медаллю ім. Дж.-Б.Кларка Американ¬ської економічної асоціації. Почесний доктор Чи¬казького університету.

Тест по менеджменту (проверь свои знания по менеджменту)

2010-02-13T08:34:00.000-08:00

1.Менеджмент - это

1. искусство

2. наука

3. искусство и наука

2. Для любого бизнесмена определяющим признаком является то, что он

1. является собственником ценных бумаг

2. работает ради получения прибыли

3. руководит коммерческим предприятием

4. берет на себя личную ответственность за совершение сделок

5. имеет самостоятельность в ведении хозяйственных операций.

6. живет мыслями о своем бизнесе

3. Рутинные технологии требуют усиления операционного контроля:

1. нет

2. да

4. Видение руководителя о будущем организации является прямым следствием осуществления изучения и анализа ее ресурсов:

1. да

2. нет

5.Создание магазина по продаже полочек, стульев, столов и тумбочек при предприятии по изготовлению мебели - это стратегия:

1. развития продукта

2. снятия сливок

3. вертикальной интеграции

4. горизонтальной диверсификации

5. флангового охвата.

6. Среди сил Портера присутствуют:

а) товары-заменители

б) сила менеджмента компании

в) сила потребителей в торговле

г) сила государственного регулирования

д) прочие

7. SWOT-анализ предусматривает выявление и подробное рассмотрение

(выберите несколько):

а) конкурентных преимуществ

б) сильных сторон фирмы

в) благоприятных возможностей для бизнеса

г) слабых сторон организации

д) угроз для бизнеса

Отмеченные характеристики соответствуют понятию SWOT - сильные стороны, слабые стороны, благоприятные возможности, угрозы. "Конкурентные преимущества" обычно рассматриваются в других методиках стратегического управлени

8. Матрица Бостонской консультационной группы основана на анализе

характеристик (выберите две из пяти):

а) привлекательность отрасли б) интенсивность соперничества в) темп роста спроса г) доля рынка д) благоприятные возможности для бизнеса.

9. Преимуществами функциональной структуры управления являются

(выберите несколько):

а) возможность углубленной деловой и профессиональной специализации персонала

б) ясность в распределении полномочий и ответственности

в) хорошие условия для внедрения внутриорганизационного хозрасчета г) возможность адекватного учета региональных условий бизнеса д) создание условий для децентрализации в структуре управления.

Именно углубление деловой и профессиональной специализации, а также "ясное распределение полномочий и ответственности" характерны для иерархических организаций, построенных по функциональному принципу и основанных на вертикальных отношениях власти и четкой регламентации деятельности. Остальное не свойственно (даже противопоказано) функциональному типу оргструктуры организаций. Так, хорошие условия для внедрения внутриорганизационного хозрасчета (создание "бизнес-единиц", "центров прибыли" и т.п.) характерно для дивизиональных организационных структур, которые, кроме того, создают хорошие условия для децентрализации структур управления (из-за наличия полного набора функций в отделениях фирмы, divisions). Учет региональных условий также требует создания отделений и децентрализации, чему, в принципе, препятствует централизованное управление организацией по отдельным функциям.

10. Процесс принятия решений начинается с:

а) формулировки миссии предприятия

б) постановки управленческих целей

в) выявления проблемы

г) определения лица, ответственного за приятие решений

д) идентификации функциональной сферы, где принимается решение.

Согласно теории принятия решений, по Г. Саймону, принятие решений и выявление проблем - весьма близкие по своему существу процессы. Именно поэтому методологически правильным является начало процесса принятия решений именно с выявления проблемы, а другие действия, осуществляемые в начале, строго говоря, не образуют начального стимула для процесса принятия решений.

11. Функции стратегического управления президента фирмы не подлежат

делегированию:

да,нет.

Процесс стратегическогоуправления является многоуровневым, в нем участвует множество подразделений идолжностей. Нередко этот процесс делегируется на уровень бизнес-единиц (такназываемых strategic business units), что, разумеется, предусматривает передачцопределенных полномочий президента фирмыпо принятиюстратегических решений на более низкие уровни.

12. При формировании организационнойструктуры соблюдение

принципа единоначалия является обязательным:

да,нет.

Хотя принцип единоначалия, являющийся классическим,как правило, выдерживается в иерархических структурах управления, в некоторыхтипах организационных структур, в частности, матричных, реализуется принципдвойного подчинения

13. Линейное программированияприменяется для:

а) построения «стратегической линии»развития

б) упорядочения распределения линейных и штабныхполномочий

в) организации горизонтальных взаимодействий приуправлении проектами

г) анализа программ в матричныхструктурах

д) оптимальногораспределения ограниченных ресурсов.

"Линейное программирование"- это совершенно четкое обозначение математической дисциплины, предусматривающейрешение задач на поиск экстремума линейной функции при ограничениях в формелинейных неравенств. Этот математический аппарат был создан именно для решениязадачи оптимального распределения ограниченных ресурсов в различнойэкономической постановке.

14 . Суть делегированиясостоит:

а) в установление приоритетов

б) передаче властных полномочий вниз и принятии ихменеджером низшего звенав) передаче ответственности на более низкий уровеньуправления

г)в доверии к своим подчиненным

д) поручении подчиненному принятькакое-либо решение.

Делегирование – этодвухсторонний процесс, состоящий из передачи и принятия полномочий. Передачаответственности есть неологизм.

15. Основной характеристикойорганизации как открытой системы

является:

а) обмен ресурсами свнешней средой

б) сильное лидерство

в) способность адаптироватьметоды ведения бизнеса к изменяющимся условиям внешнего окружения

г) правильный подборперсонала

д) готовность пересмотретьсвою миссию.

Практически любаяорганизация в той или иной мере осуществляет обмен с внешней средой, однако,открытаяорганизация при этом еще иадаптирует внутренние механизмы преобразования ресурсов под влиянием измененийво внешней среде.

16. Информационным критерием эффективности межличностной

коммуникации является:

а) удовлетворенностьпартнеров по коммуникации

б) доброжелательнаяатмосфера общения

в) желание сторонпродолжать коммуникации

г) близость смыслапринятого сообщения к смыслу посланного сообщения

д) точностьформулировок.

Остальные ответы либокасаются психологических, а не информационных критериев, либо описываютнамерения, либо определяют действия одной стороны, чтонегарантирует качество восприятия информации другой стороной.

17. Избегание является оптимальным способом управленияконфликтом:

да,нет.

18. Руководитель исследовательской организации опираетсяпреимущественно на следующие формы власти(расставьте источники в

порядке приоритетности: 1 – высший приоритет, 5 – низшийприоритет):

а) харизма

б) власть, основанная навознаграждении

в) власть, основанная напринуждении

г) экспертная власть.

д) эталоннаявласть

г – а – д – б – в (поубыванию приоритетности)

19. Корпоративная культура основана:

а) на принятых в обществеформах поведения

б) правилах, определяемыхруководством организации

в) разделяемых большинствомчленов организации убеждениях и ценностях

г) особенностяхпроизводства

д) законодательстве.

Культура опирается насистему ценностей, но не индивидуума, а объединения людей, а это возможно лишьпри условии, что ценности оказываютсяразделяемыми этимилюдьми.

20. Трехфазная модель управления изменениями К. Левина(размораживание - движение - новое замораживание) предполагает необходимостьсоздания у

работников ощущения дискомфорта:

а) на стадии движения

б) при «новомзамораживании» ситуации

в) при «размораживании»ситуации

г) для облегченияманипулирования

д) для упрощения процедурыувольнения работников.

Дискомфорт необходим длятого, чтобы люди ощутили необходимость изменений, а это важно на первой стадии.Когда изменения уже начались (стадия«движение») в специальносозданном дискомфорте нет необходимости, люди и так испытывают трудности.

21. К компетенции службы персонала относятся функции (выберитенесколько)?

а) распределение властныхполномочий

б) обучениеперсонала

в) определениепотребностей в повышении квалификации персонала

г) изменениеорганизационной структуры(ВОЗМОЖНО)

д) управление конфликтами ворганизации.

б и в:

а и г – это функция высшегоменеджмента, а управлением конфликтами должны заниматься все менеджеры,независимо от их функциональной принадлежности.

22. В наибольшей степени зависят от национальной культурыследующие

концепции менеджмента (выберите несколько):

а) трудоваямотивация

б) системный подход корганизации

в) подбор персонала

г) отношение квласти

д) стильлидерства.

а – г – д – в

(по условному убываниюзначимости, возможно изменение порядка) остальные функции в меньшей степеникасаютсячеловекаи поэтому болееуниверсальны.

23. Стресс на рабочем месте требует:

а) устранения

б) поддержания

в) обращения к врачу

г) смены работы

д)регулирования

Недостаточный стрессприводит к снижению результативности, так же как и избыточный поэтому задачачеловека – уметь поддерживать себя «в тонусе», т.е.находиться науровне «здорового» стресса, стимулирующего рабочую активность.

24. Преимуществами матричной структуры управления являются

(выберите несколько):

а) упрощение управленческихкоммуникаций

б) гибкость и адаптивность

в) усиление управленческой вертикали

г) улучшениеиспользования интеллектуальных ресурсов

д)межфункциональная интеграция деятельности

(а) Матричнаяструктура безусловно связана с усложнением управленческих коммуникаций, а не сих упрощением (из-за двойного подчинения, допущения наряду с вертикальными такжегоризонтальных и диагональных коммуникаций и т.п.), (в) - горизонтальная системауправления проектами перемещаемая на средний уровень безусловно не ведет и кусилению управленческой вертикали (б) и (д)- общепринято относить матричныеструктуры к адаптивным и в их рамках развивается специфический механизммежфункциональной интегральной деятельности по горизонтали на среднем уровнеуправления (г) возможность использования квалифицированных специалистоводновременно в нескольких проектах ведет к улучшению загрузки интеллектуальныхресурсов.

25.В компании производящеймебель работает 90 человек. Генеральному Директору подотчетно 12 человек. Одиниз заместителей Генерального его жена - Коммерческий директор.Финансовый директор уехал в отпуск. Егозаменяет Главный бухгалтер. Норма контроля (норма управляемости) Генерального составляет :

а) 10

б) 11

в) 12(НОРМА – ДАЖЕ ЕСЛИВСЕ УЕДУТ В ОТПУСК)

г) 13

д) 90

26. Качество продукции или услуг определяется:

а) стандартами, принятыми вотраслиб) высшим менеджментом организациив) экономичностью организационной структурыг) ценой продукцииили услуг

д) реакциейпотребителей.

27. Одна из важнейших функций корпоративной культуры -это:

а) укрепление дисциплины

б) формирование благоприятного психологического климата ворганизации

в) поддержаниесоциальной стабильности в организации

г) правильное распределение вознаграждений

д) создание благоприятного имиджа компании.

28. Организационные изменения встречают наибольшеесопротивлениевследствии:

а)неправильной последовательности действий

б) консервативности людей

в) внешних обстоятельств

г) недостатка ресурсов для осуществления изменений

д) спешки

29.Организационные изменения требуют

а) упрощения процедурыподбора персонала

б) по требованиюзаконодательства

в) во избежание ошибокпри замещении вакансий

г) создания благоприятногопсихологического климата

д) повышениямотивации и закрепления работников.

30. Успехи японских корпораций в конкурентной борьбе самериканскимикомпаниями обусловлены главнымобразом:

а) трудолюбием японцев

б) преимуществами системы организациитруда

в) использованием особенностей национального характера японцев при организации бизнес-процессов

г) мощью японской банковской системы

в) низкой заработной платой японских работников.

31. Основным отличием команды от обычной рабочей группы является:

а) наличие лидера

б) размер

в) групповое единомыслие

г) наличие ролевой структуры

д)наличие синергетического эффекта

32. У менеджера среднего звена больше всего должны быть развиты:

а)концептуальные навыки

б) человеческие навыки

в) технические навыки

33. Выберите роли менеджера в организации:

1 наблюдатель

2 оратор

3 проводник

4 глава встречи проведение церемониальных мероприятий

5 связующие звено

6 предприниматель

7 пожарный

8 распределитель ресурсов

9 участник переговоров

Мировая валютная система (ч. 3)

2010-02-11T03:52:00.000-08:00

Регулирование величины валютного курса

Существует рыночное и государственное регулирование величины валютного курса. Рыночное регулирование, основанное на конкуренции и действии законов стоимости, а также спроса и предложения, осуществляется стихийно. Государственное регулирование направлено на преодоление негативных последствий рыночного регулирования валютных отношений и на достижение устойчивого экономического роста, равновесия платежного баланса, снижения роста безработицы и инфляции в стране. Оно осуществляется с помощью валютной политики – комплекса мероприятий в сфере международных валютных отношений, реализуемых в соответствии с текущими и стратегическими целями страны. Юридически валютная политика оформляется валютным законодательством и валютными соглашениями между государствами.

Меры государственного воздействия на величину валютного курса:

- Валютные интервенции;

- Дисконтная политика;

- Протекционные меры.

Валютные интервенции

Важнейшим инструментом валютной политики государств являются валютные интервенции – операции центральных банков на валютных рынках по купле-продаже национальной денежной единицы против ведущих иностранных валют.

Цель валютных интервенций – изменение уровня соответствующего валютного курса, баланса активов и пассивов по разным валютам или ожиданий участников валютного рынка. Действие механизма валютных интервенций аналогично проведению товарных интервенций. Для того чтобы повысить курс национальной валюты, центральный банк должен продавать иностранные валюты, скупая национальную. Тем самым уменьшается спрос на иностранную валюту и, как следствие, увеличивается курс национальной валюты. Для того чтобы понизить курс национальной валюты, центральный банк продает национальную валюту, скупая иностранные валюты. Это приводит к повышению курса иностранной валюты и снижению курса национальной валюты.

Для интервенций, как правило, используются официальные валютные резервы, и изменение их уровня может служить показателем масштабов государственного вмешательства в процесс формирования валютных курсов. Масштабы интервенций центрального банка страны являются, как правило, секретной информацией, что отражает стремление властей сохранить конфиденциальность своих действий для того, чтобы обеспечить эффективность осуществляемых мероприятий. Однако многие данные о размере валютных интервенций ЦБ РФ часто публикуются в прессе.

Официальные интервенции могут проводиться разными методами – на биржах (публично) или на межбанковском рынке (конфиденциально), через брокеров или непосредственно через операции с банками, на срок или с немедленным исполнением. Помимо официальных резервов, источником средств для интервенций могут быть краткосрочные заимствования и операции «своп». Конкретная интервенционная стратегия определяется общей экономической стратегией данного правительства, а также особенностями положения центрального банка на валютном рынке.

Кроме того, официальные валютные интервенции подразделяются на «стерилизованные» и «нестерилизованные». «Стерилизованными» называют интервенции, в ходе которых изменение официальных иностранных нетто-активов компенсируется соответствующими изменениями внутренних активов, т.е. практически отсутствует воздействие на величину официальной «денежной базы». Если же изменение официальных валютных резервов в ходе интервенции ведет к изменению денежной базы, то интервенция является «нестерилизованной».

Чтобы валютные интервенции привели к желаемым результатам по изменению национального валютного курса в долгосрочной перспективе, необходимо:

1. Наличие необходимого количества резервов в центральном банке для проведения валютных интервенций;

2. Доверие участников рынка к долгосрочной политике ЦБ;

3. Изменение фундаментальных экономических показателей, таких, как темп экономического роста, темп инфляции, темп изменения денежной массы.

Дисконтная политика

Это изменение центральным банком учетной ставки, в том числе с целью регулирования величины валютного курса путем воздействия на стоимость кредита на внутреннем рынке и тем самым на международное движение капитала.

В последние десятилетия ее значение для регулирования валютного курса постепенно уменьшается.

Протекционистские меры

Меры, направленные на защиту собственной экономики, в данном случае национальной валюты называются протекционистскими. К ним относятся, в первую очередь, валютные ограничения. Валютные ограничения – законодательное или административное запрещение или регламентация операций резидентов и нерезидентов с валютой или другими валютными ценностями. Видами валютных ограничений являются: валютная блокада; запрет на свободную куплю-продажу иностранной валюты; регулирование международных платежей, движения капиталов, репатриации прибыли, движения золота и ценных бумаг; концентрация в руках государства иностранной валюты и других валютных ценностей.

Государство достаточно часто манипулирует величиной валютного курса, используя такие методы, как девальвация и ревальвация.

Девальвация – официальное понижение обменного курса национальной валюты (ниже паритетного) по отношению к иностранным валютам.

Ревальвация – официальное повышение обменного курса национальной валюты (выше паритетного) по отношению к иностранным валютам.

Паритетный курс рассчитывается на основе сопоставления стоимостей корзин товаров, одинаковых по качественным и количественным характеристикам, в двух странах.

Валютный курс как прямо, так и косвенно влияет на стабильность экономики и макроэкономическое равновесие. Манипулирование валютным курсом может оказать существенное влияние на внешнеторговые операции в стране. Так, например, заниженный курс национальной валюты выгоден экспортерам, а завышенный курс удешевляет импорт.

Мировая валютная система (ч.2)

2010-02-11T03:32:00.001-08:00

Валютный курс и факторы, влияющие на его величину

Развитие внешнеэкономических отношений требует особого инструмента, посредством которого субъекты, действующие на международном рынке, могли бы поддерживать между собой тесное финансовое взаимодействие. Таким инструментом выступают банковские операции по обмену иностранной валюты. Важнейшим элементом в системе банковский операций с иностранной валютой является обменный валютный курс.

Валютный курс

Валютный курс – это обменное соотношение между двумя валютами, например 100 йен за 1 доллар США или 18 рублей РФ за 1 доллар США.

Гипотетически существует пять систем валютных курсов: свободное плавание; управляемое плавание; фиксированные курсы; целевые зоны; гибридная система валютных курсов. Множество валютных курсов можно классифицировать по различным признакам (см. приложение 5).

Одним из наиболее важных понятий, используемых на валютном рынке, является понятие реального и номинального валютного курса.

Реальный валютный курс можно определить как отношение цен товаров двух стран, взятых в соответствующей валюте.

e_r = P_h / P_f * e_n ,

где e_r – реальный валютный курс;

P_h – цены на внутреннем рынке;

P_f – цены на зарубежном рынке;

e_n – номинальный валютный курс.

Номинальный валютный курс показывает обменный курс валют, действующий в настоящий момент времени на валютном рынке страны.

Валютный курс, поддерживающий постоянный паритет покупательной силы (e_ppp), имеет сходную природу с реальным валютным курсом. Под ним подразумевается такой номинальный валютный курс, при котором реальный валютный курс неизменен.

В современных условиях валютный курс формируется, как и любая рыночная цена, под воздействием спроса и предложения. Уравновешивание последних на валютном рынке приводит к установлению равновесного уровня рыночного курса валюты. Это так называемое «фундаментальное равновесие» (рис. 1)

Рис. 1.. Формирование равновесного валютного курса

Здесь размер спроса на иностранную валюту (D) определяется потребностями страны в импорте товаров и услуг, расходами туристов данной страны, выезжающими за рубеж, спросом на иностранные финансовые активы и спросом на иностранную валюту в связи с намерениями резидентов осуществлять инвестиционные проекты за рубежом.

Размер предложения иностранной валюты (S) определяется спросом резидентов иностранного государства на валюту данного государства, спросом иностранных туристов на услуги в данном государстве, спросом иностранных инвесторов на активы, выраженные в национальной валюте данного государства, и спросом на национальную валюту в связи с намерениями нерезидентов осуществлять инвестиционные проекты в данном государстве.

Факторы, влияющие на величину валютного курса

Существует целый ряд факторов, приводящих к изменению фундаментального равновесия обменного курса валют. Они подразделяются на структурные (действующие в долгосрочном периоде) и конъюнктурные (вызывающие краткосрочное колебание валютного курса).

К структурным факторам относятся: конкурентоспособность товаров страны на мировом рынке и ее изменение; состояние платежного баланса страны; покупательная способность денежных единиц и темпы инфляции; разница процентных ставок в различных странах; государственное регулирование валютного курса; степень открытости экономики. Конъюнктурные факторы связаны с колебаниями деловой активности в стране, политической обстановкой, слухами и прогнозами. К ним относятся: деятельность валютных рынков; спекулятивные валютные операции; кризисы, войны, стихийные бедствия; прогнозы; цикличность деловой активности в стране.

Темпы инфляции и валютный курс

При прочих равных условиях уровень инфляции в стране обратно пропорционально влияет на величину курса национальной валюты, т.е. увеличение инфляции в стране приводит к уменьшению курса национальной валюты, и наоборот.

Изменение процентных ставок и валютный курс

Изменение процентных ставок влияет на валютный курс двояко. С одной стороны, их номинальное увеличение внутри страны вызывает уменьшение спроса на национальную валюту, так как предпринимателям становится дорого брать кредит. Взяв же его, предприниматели увеличивают себестоимость своей продукции, что, в свою очередь, приводит к увеличению цен на товары внутри страны. Это сравнительно обесценивает национальную валюту по отношению к иностранной валюте.

С другой стороны, увеличение реальных процентных ставок (т.е. номинальных процентных ставок, скорректированных на темп инфляции) делает при прочих равных условиях размещение средств в данной стране для иностранцев более прибыльным. Именно поэтому в страну с более высокими реальными процентными ставками притекают капиталы, спрос на валюту увеличивается, и она дорожает.

Таким образом, изменение процентных ставок может как прямо, так и обратно пропорционально влиять на величину валютного курса.

Платежный баланс страны и валютный курс

Платежный баланс непосредственно влияет на величину валютного курса. Так, активный платежный баланс способствует повышению курса национальной валюты, поскольку увеличивается спрос на нее со стороны иностранных дебиторов. Пассивный платежный баланс порождает тенденцию к снижению курса национальной валюты, так как отечественные должники стараются продать ее за иностранную валюту для погашения своих внешних обязательств. Размеры влияния платежного баланса на валютный курс определяются степенью открытости экономики страны. Так, чем выше доля экспорта в ВНП (чем выше открытость экономики), тем выше эластичность валютного курса по изменению платежного баланса.

Кроме того, на валютный курс влияет экономическая политика государства в области регулирования составных частей платежного баланса: текущего счета и счета движения капитала. На состояние торгового баланса, например, воздействуют изменение пошлин, ограничение импорта, товарные квоты, экспортные субсидии и т.п. При увеличении положительного сальдо торгового баланса возрастает спрос на валюту данной страны, что способствует увеличению ее кура, а при проявлении отрицательного сальдо происходит обратный процесс. Движение краткосрочного и долгосрочного капиталов зависит от уровня национальных процентных ставок, ограничения или поощрения ввоза и вывоза капиталов. Изменение сальдо баланса движения капиталов оказывает определенное влияние на курс национальной валюты, которое по знаку («плюс» или «минус») аналогично торговому балансу. Однако существует и негативное влияние чрезмерного притока краткосрочного капитала в страну на курс ее валюты, так как он может увеличить избыточную денежную массу, что, в свою очередь, может привести к увеличению цен и обесцениванию валюты.

Национальный доход и валютный курс

Национальный доход не является независимой составляющей, которая может изменяться сама по себе. Однако в целом те факторы, которые заставляют изменяться национальный доход, имеют воздействие на валютный курс. Так, увеличение предложения продуктов повышает курс валюты, а увеличение внутреннего спроса снижает ее курс. В долгосрочном периоде более высокий национальный доход означает и более высокую стоимость валюты страны. Тенденция является обратной при рассмотрении краткосрочного интервала времени воздействия увеличивающегося дохода населения на величину валютного курса.

Конъюнктурные факторы изменения валютного курса

Данные факторы могут значительно изменять величину курса национальной валюты на краткосрочных интервалах времени. Так, общеэкономические ожидания относительно перспектив развития экономики, изменения бюджетного и внешнеторгового дефицитов непосредственно влияют на валютный курс. Кроме того, ожидания участников валютного рынка оказывают существенное влияние на величину валютного курса.

К факторам курсообразования относят также спекуляцию на валютных рынка, т.е. игру на неизвестных (предполагаемых) обменных курсах. Эта операция осуществляется участниками финансового рынка с целью получения прибыли на разности валютных курсов.

Наконец, существенное влияние на курс национальной валюты оказывают сезонные пики и спады деловой активности в стране.

Ёжик - все для студентов

Вниманию посетителей!

Сценарій уроку на тему: Прояв глобальних проблем людства в Україні

“Независимая газета” (2003, 23 липня)

КОНТРОЛЬНА РОБОТА з дисципліни: «ВНУТРІШНЬОГОСПОДАРСЬКИЙ КОНТРОЛЬ»

КОНТРОЛЬНА РОБОТА з дисципліни: «БУХГАЛТЕРСЬКИЙ ОБЛІК В ГАЛУЗЯХ НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА»

Курсова робота: "Аудит нематеріальних активів"

ЕКОНОМІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПІДПРИЄМСТВА ТА ОРГАНІЗАЦІЯ АУДИТУ НА НЬОМУ………………………………

ВСТУП

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМИЧНІ ОСНОВИ ПІДПРИЄМНИЦТВА. ЙОГО РОЛЬ В УКРАЇНІ.

Курсова робота на тему «Фінансовий облік власного капіталу».

КУРСОВА РОБОТА з дисциплін «ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ»

КУРСОВА РОБОТА з дисциплін «ОБЛІК В БЮДЖЕТНИХ ОРГАНІЗАЦІЯХ»

Економіка праці (контрольна робота)

КОНТРОЛЬНА РОБОТА з дисципліни "Банківські операції"

Господарські товариства

Дипломна робота "Валютний ринок України"

Ринок цінних паперів - лекція

ТЕМА 2.10 МОТИВАЦІЯ В СИСТЕМІ МЕНЕДЖМЕНТУ Й МЕТОДИ УПРАВЛІННЯ

ТЕМА 2.1 МЕНЕДЖМЕНТ: СУТЬ, СОЦІАЛЬНА ВІДПОЛВІДАЛЬНІСТЬ,ЕТИКА, ЕВОЛЮЦІЯ

Т Е М А 1.4 ПРАВОВОЕ РЕГУЛИРОВАНИЕ ПРЕДПРИНИМАТЕЛЬСТВА

Тема 1.3. ЕТИКА ПІДПРИЄМНИЦТВА ТА СОЦІАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ У БІЗНЕСІ

ТЕМА 1.2. Особливості підприємництва

Лекції по управління підприємницькою діяльністю

НМЗ курсу “МЕНЕДЖМЕНТ”

Солоу Роберт Мертон

Тест по менеджменту (проверь свои знания по менеджменту)

Мировая валютная система (ч. 3)

Регулирование величины валютного курса

Валютные интервенции

Дисконтная политика

Протекционистские меры

Мировая валютная система (ч.2)

Валютный курс и факторы, влияющие на его величину

Валютный курс

Факторы, влияющие на величину валютного курса

Темпы инфляции и валютный курс

Изменение процентных ставок и валютный курс

Платежный баланс страны и валютный курс

Национальный доход и валютный курс

Конъюнктурные факторы изменения валютного курса