Букі-Дол. Читаємо разом з дитиною

Дитячі журнали, які варті свого читача

2013-12-27T08:26:00.001+02:00

Якщо ви цікавитесь, які на сьогодні цікаві журнали для дітей пропонують нам видавці, запрошую зі мною провести це розслідування.

Цей рік для мене став роком спроб знайти дійсно гідні українські журнали для дітей. Гідні того, щоб його нового номера з нетерпінням очікувала мала дитина. Гідні того, щоб саме їх читали працюючі батьки у той невеликий проміжок часу, коли вони вдома і можуть провести час із своєю дитиною. Журнали, які заохочують дітей читати, цікавитися, розвиватися.

Для мене важливо було знайти цікавий журнал, тому що журнал - це система. Якщо журнал подобається дитині, то вона чекає його і потім читає з великим задоволенням. Цікавий журнал вийнятий із скриньки з нетерпінням мала дитина може гортати самостійно, а потім зробить спробу читати.

Для першого сина я виписувала Ангелятко, а потім, коли він підріс ми перейшли на "Зернятко".

"Ангелятко" дійсно вартує уваги, грошей і наших дорогоцінних вечорів разом. А от "Зернятко" виявилось занадто релегійним (на мою думку, але я визнаю що в мене самої нема релегійного виховування і для мене цінністю є людяність а не прихільність до церкви). Не те щоб я проти, але дитині повинно бути цікаво, а не тільки повчально. "Зернятко" було цікаво тільки мені, тому в нас цей журнал не затримався більше, ніж на один рік. Коли я зрозуміла, що не читаємо третій номер поспіль, стала лишати на поштовій скринці, в надії, що Зернятко знайде свого читача.

Коли підійшла черга вирішувати, що читати молодшому козаку мені захотилося експерементів. Я вирішила, що Ангелятка ми поки що будемо перечитувати. Тим часом навиписуємо усього, чого душа забажає для молодшого (3 роки) і старшого сина (8 років).

Душа забажала "Маминого сонечка", "Пізнайка", і ще чотири журнали.

"Мамине сонечко" здалося непоганим, але воно на рівень нижче "Ангелятка" , і я зробила свій вибір. Фактично, він видався мені одноманітним, а тексти не були захоплюючими. Я вже зіткнулася з тим, що дітям може подобатися то, від чого я не в захваті. Але тут наша думка з сином співпала. Ми повертаємося до Ангелятка, і сподіваємося, що воно нас буде приємно здивовувати в наступному році.

Журнали ж для більш дорослих дітей вразили мене цілим букетом: тут і несправжня мова, і якась фальш, і незнання інтересів дітей і ... допотопність. Я вже подумала що це напевно такий час, і більш дорослу дитину не можливо задовільнити печатним виданням, але тут до нашого дому принесли російскье видання "Неугомонные детки", .. декілька тижднів ми з сином були абсолютно щасливі. Доречі, якщо у когось в Києві лишилася коллекція, я би із задоволенням купила її.
Зацікавити, здивувати дітей и батьків цілком можливо, для цього необхідно бажання, натхнення і любов до свого діла. І якісні дитячі журнали показують приклад дитині як саме можна відноситися до своєї справи.

Граємо в шукачів на свята

2012-12-18T10:18:00.001+02:00

Одного разу зайшовши до сусідки по якусь дрібничку, я залишилася більш ніж на годину через неймовірну книжку. Вона з серії шукачів, її не варто читати, а лише гортати сторінки і виконувати дотепні ї цікаві завдання, знаходячи речі на малюнку в самих незвичних місцях. Дім з сиру, підкова на шії у курки посеред міської площі, булка в морі.

Я дуже рада, що побачила книгу з цієї серії на різдвяну тематику. Вона зможе стати приводом для цілком сімейного, теплого вечора, можливо трохи азартного, але точно не сумного.

Мені аж кортить дізнатися, куди і що автор заховав цього разу :)

Купити книжку в Yakaboo, 67 грн
Купити набір "Шукач" з 3-х книжок в Yakaboo, 188 грн

Скарб серед дитячих книжок українською мовою

2012-11-07T09:19:00.001+02:00

Вчора ввечері в нас було справжнє свято - ми знайшли ще одну довершену, на наш погляд, українську дитячу книгу. Її назва "Пригоди Піноккіо" знайома кожному, але .... саме це видання - справжній скарб!

Почну з того, що я досить прискіпливо ставлюся до перекладів з інших мов в сучасних виданнях. Перекладів дуже багато, вони різні, але вартих - одиниці. З Буратіно сина хотіла познайомити давно, але починали читати і не знаходили жвавого і цікавого тексту, який би робив Буратіно живим.

Вже навіть припускала думку купити россійський варіант, але в бабусі на чердаку знайшла книжку "Пригоди Піноккіо" 60-х років, дуже затерту, в пилюці і нещасну. Але чогось її лишили, вона була цього варта?

І от вчора ми відкрили книгу для читання уголос і на пригоди позбігалися всі. Тому що в книзі чарівна мова, з гумором, динамічна, справжня українська - мова яку слід смакувати читанням уголос. Перекладач - Юрій Авдєєв вказаний, але про нього в інтернеті нема нічого.

Змісту переказувати Піноккіо я не бачу, але ось тут є пару сторінок на пробу, а тут можна закачати пізніше видання з тим же перекладом.

Бажаю і вам насолоди від кращих дитячих книжок української мови.

Найкращі дитячі книги року

2012-10-26T18:23:00.001+03:00

Якщо ви шукаєте цікаві дитячі книжки, так саме як і я, пропоную звернути увагу на номінантів премії Дитяча книга року, за версією BBC.

"Довгий список" премії Дитяча Книга року ВВС - 2012:

Іван Андрусяк. Вісім днів із життя Бурундука. Грані-Т, Купити в yakaboo, 54 грн
Леся Воронина. Таємне товариство Боягузів та Брехунів. Грані-Т.
Сергій Гридін. Федько у пошуках чупакабри. Видавництво Старого Лева, Купити в yakaboo, 39 грн
Олександр Есаулов. Зоряна електричка.
Світлана Прудник. Як знайшлися літери. Львів: аверс, 2012.
Ольга Русіна. Сестричка. Львів: Видавництво Старого Лева, 2012.
Володимир Рутківський. Сторожова застава, "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА", Купити в yakaboo, 51 грн
Оксана Сайко. Новенька. Львів: Видавництво Старого Лева, Купити в yakaboo , 42 грн

Чудова версія казки "Ріпка" Івана Франка

2012-08-06T22:50:00.002+03:00

Я не дуже люблю читати народні казки дітям, саме через відсутність кумедності и гумору, але ця версія Ріпки Івана Франка припала мені до душі.

Був собі дід Андрушка, а в нього — баба Марушка, а в баби — донечка Мінка, а в дочки — собачка Хвінка, а в собачки — товаришка, киця Варварка, а в киці — вихованка, мишка Сіроманка.

Раз весною взяв дід лопату та мотику, скопав у городі грядку велику, гною трохи наносив, грабельками підпушив; зробив пальцем дірку та й посадив ріпку.

Працював дід немарно: зійшла ріпка гарно. Щодень ішов дід у город, набравши води повен рот, свою ріпку поливав, їй до життя охоти додавав.

Росла дідова ріпка, росла! Зразу така, як мишка, була, потім, як буряк, потім, як кулак, потім, як два, а наприкінці стала така, як дідова голова.

Тішиться дід, аж не знає, де стати. «Час, — каже, — нашу ріпку рвати!» Пішов він на город — гуп-гуп! Узяв ріпку за зелений чуб: тягне руками, уперся ногами, — мучився, потів увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.

Кличе дід бабу Марушку: «Ходи, бабусю, не лежи, мені ріпку вирвати поможи!»

(Доречі, якщо цей варіант казки вам до душі, ви можете купити справжню паперову книжку в інтернет-магазині Yakaboo за 94 грн.. Вона того варта, бо крім чудового тексту ви отримаєте ще й дуже-дуже якісне оформлення)

Пішли вони на город — гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда — за плече. Тягнуть, аж піт тече. Смикає дід ріпку за гичку, смикає баба діда за сорочку, працюють руками, упираються ногами. Промучилися увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.

Кличе баба дочку Мінку: «Ходи, доню, не біжи, нам ріпку вирвати поможи!»

Пішли вони на город — гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда — за сорочку, дочка бабу — за торочку. Тягнуть руками, упираються ногами. Промучились увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.

Кличе дочка собачку Хвінку: «Ходи, Хвінко, не біжи, нам ріпку вирвати поможи!»

Пішли вони на город — гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда — за сорочку, дочка бабу — за торочку, собачка дочку — за спідничку. Тягнуть руками, упираються ногами. Промучились увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.

Кличе собачка кицю Варварку: «Ходи, Варварочко, не лежи, нам ріпку вирвати поможи!»

Пішли вони на город — гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда — за сорочку, дочка бабу — за торочку, собачка дочку — за спідничку, киця собачку — за хвостик. Тягнуть і руками, і зубами, упираються ногами. Промучились увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.

Кличе киця мишку Сіроманку: «Ходи, Сірочко, не біжи, нам ріпку вирвати поможи!»

Пішли вони на город — гуп-гуп. Узяв дід ріпку за чуб, баба діда — за сорочку, дочка бабу — за торочку, собачка дочку — за спідничку, киця собачку — за хвостик, мишка кицю — за лапку.

Як потягли — та й покотилися.

Упала ріпка на діда Андрушку, дід — на бабу Марушку, баба — на дочку Мінку, дочка — на собачку Хвінку, собачка — на кицю Варварку, а мишка — шусть у шпарку!

Увага! Нова книжка Всеволода Нестайка і чудова нагода для придбання кращих

2012-08-02T23:24:00.000+03:00

Обожнюю усі дитячі книжки Всеволода Нестайко! Дуже-дуже!

Його бадьору і кумедну мову, його хист побачити пригоди усюди і розповісти про них так цікаво, як мало хто ще вміє. Я постійно цікавлюся російськими книжками для дітей і впевнена - що російським дітям було б в чому нам позаздрити, якби Всеволод Нестайко свої ранішні книжки не видавав російською мовою.
Прочитавши всі популярні книжки Всеволода Нестайко в книжкових магазинах зараз, які цікаві для нашого віку (5-7 років), я почала шукати чи є щось іще. І воно було, ось тільни видавалося не окремо, а в дитячих журналах за радянських часів. Читати ці скановані видання з дитиною не досить зручно, ось звідки мій сьогоднішній ентузіазм.

Нарешті! Нарешті я побачила ці невеличкі історії для дошкільнят і першокласників окремою книжкою, в дуже гарному, дитячому виданні. Одразу ділюся з усіма, кого цікавлять захоплюючі, найкращі дитячі книжки:
Всеволод Нестайко "Кузя, Зюзя і компанія". Дитина буде у захваті!

Оце так перетворення! Близнюки Вова й Вітя стають козенятами, а вереднючий Олексійко обертається на ляльку. Кузя й Зюзя із звичайних комашин раптом стають справжніми детективами, а семеро звичайнісіньких хлопців перетворилися на справжнісіньких чарівників! Що ж, подивимося, як усі герої казкових повістей виплутаються із непростих ситуацій...

А яке видання... Тверда обкладинка з тканини, товсті гладенькі сторінки з великими літерами.

Книга - збірник невеличких оповідань.

Купити захоплюючу і яскраву книжку "Кузя, Зюзя і компанія" Всеволода Нестайко можно в інтернет магазині Yakaboo, тому що зараз можна скористатися ще одною нагодою.

Улюблена серія оповідань про Лісову школу зараз із знижкою в тому ж інтернет магазині Yakaboo. І це істотньо, тому що книг там не 2 і не 3, та й в наявності в одному інтернет магазині вони майже не трапляються, тому що популярні.

Доречі, це - чудова книга для моральної підготовки дитини до школи. Крім цікавих пригод не дуже слухняних але дійсно добрих Кольки Колючки і Косі Вуханя вони розказують дітям що в школі є правила, що в школі діти не тільки навчаються але й ростуть і вчаться дружити, допомогати один одному і брати на себе відповідальність. Погодьтеся, не кожні мама, тато і вчитель звернуть на це увагу.

Перейти на сторінки магазину і переглянути книжки:

Дивовижнi пригоди в лiсовiй школi. Загадковий Яшка. Сонячний зайчик і Сонячний вовк

Дивовижні пригоди в лісовій школі. Секрет Васі Кицина. Енелолик, Уфа і Жахоб`як

Дивовижні пригоди у лісовій школі. Сонце серед ночі. Пригоди в Павутинії

Тайный агент Порча и казак Морозенко. Тайны лицея "Кондор"

Секрет Васи Кискина. Энелолик, Уфа и Страхозаврик

А ще ця серія може стати непоганим подарунком першокласнику (вкупі з іграшкою, якщо до цього дарували іграшки, яка дитина радісно сприйме таке подорослішання). Але іграшка відпаде, а згадка про цікаву книжку залишиться.

Олесь Негребецький. Той хто придумав Сирника і Валеру з Тачок

2012-06-24T23:25:00.001+03:00

Ви могли не чути його імені, однак усі – від найменшого до великого – точно слідкуєте за його творчістю.

Адже саме Олекса Негребецький писав слова, якими в українському озвученні говорили персонажі в «Піратах Карибського моря» й улюбленець 90-х Альф; зрештою, саме він створив кумедного тягача Сирника й комбайна Валєру з «Тачок», анімаційної комедії, що в перекладі українською перевершила навіть оригінальний текст!

Сьогодні ми розпитали пана Олексу не тільки про особливості кіноперекладу, але й про сучасну українську літературу.

- Пане Олексо, за освітою ви біолог. Розкажіть, як ви прийшли до перекладу кіно.

- Завіяло бурхливими вітрами «перестройки». Тоді газетки почали виходити підпільні. І я в них почав працювати. Бо кому ж іще? Офіційні журналісти майже всі були члени партії, та й боялися. І в одній з таких «самвидавівських» газет я й став кореспондентом. Це була газетка «Голос», міжрегіонального депутатського клубу, де були Лановий, Яворівський, Черняк. І я страшенно соромився в тій газетці працювати, бо в неї наклад був тільки п’ять тисяч… жах! А потім почали організовуватися комерційні телеканали, і знайомі мене влаштували в ICTV (тоді просто – міжнародна комерційна телерадіокомпанія, її щойно створили і назви ще не було) редактором. Я редагував потрошку і дай, думаю, перекладу, бо перекладачам більше платять. А виявилося, що в мене досить непогано виходить. Отак і перекладав п’ятнадцять років. Коли почалася «епопея» з українським дубляжем, так сприятливо склалися обставини, що мене першого покликали працювати.

Спілкувалася Ольга Купріян, Друг Читача

- Скажіть, у чому специфіка кіноперекладу порівняно з перекладом звичайного, книжкового, тексту?

- У кіноперекладі маємо переважно діалоги, тільки живе мовлення. Крім того, у книжковому перекладі ти не обмежений часом, оцими «спотами». Кінопереклад накладає величезні обмеження: ти мусиш, грубо кажучи, потрапити «в пельку». Звідси – ціла низка проблем. Наприклад, перекладаю фільм, де американці зображають радянців. І американський актор, який грає радянського солдата, звертається до командира: «Sir!». Як бути? Статути радянської армії не передбачали звернення «сер». У тій ситуації солдат мав би сказати: «Товаришу прапорщик!» От тільки як це покласти в рухи губ? Отож.

- Що в кіноперекладі для вас найскладніше?

- Пісні. Річ у тім, що я не знаю нот і не маю слуху. І коли доводиться перекладати текст, та ще й так, щоб він співався, і при цьому потрапляти в губи – це страшенно важка робота.

- Іноземні фільми рясніють нецензурною лексикою. Як ви її перекладаєте?

- Це питання не аж таке актуальне, не найбільша проблема в перекладі. Якщо це потрібно, можна знайти достатньо евфемізмів, щоб уникнути нецензурщини.

- А книжки ви перекладаєте?

- Я переклав для «Кальварії» «Сон №9» Девіда Мітчела. Дуже цікаво він пише. Але ж п’ятсот примірників накладу! Бібліографічна рідкість. Колись, за радянської влади, якщо наклад був менш ніж п’ять тисяч, книжка вважалася однозначно бібліографічною рідкістю. А тепер п’ятсот продають два роки… Ще вийшла у видавництві «Добра читальня» малесенька дитяча книжечка про лева Лафкадіо – «Лев, що не злякався мисливців». Крім того, з російської перекладав кілька романів Сергія та Марини Дяченків. І все.

- Який, на вашу думку, стан сучасного перекладацтва в Україні – кіношного й книжкового?

- Сучасні переклади – як продукти з супермаркету. Відчуваєш, що пластмаса й генномодифікована щурятина, а на базарі зі свіжими курочками-помідорчиками-грушками-сиром ніколи не бував, то й не знаєш, що може існувати щось краще. Часом од «з’їденого» буває люте нестравлення. Хоч є поодинокі винятки.

- Що ви самі зараз читаєте?

- Скажімо, із сучасного українського. Знаєте, я відмовився від телебачення, не дивлюсь його – і нічого не втратив! Майже не читаю газет – і знову ж таки нічого не втратив! Бо все, врешті-решт, є в Інтернеті. Я й художні книжки майже перестав читати. Оце недавно спробував почитати одного нашого «патріарха», і перша ж фраза в нього: «Майже всю зиму я провів у Берліні…» Я довго реготав, бо якраз перед тим написав на нього невеличку пародію: «Стою я на розі Гіммельдоннерветтерплятц і чекаю на попутний «Боїнґ» до Брюсселя…» – і тут розгортаю нову книжку – і просто те саме! Я й сам самозакоханий, навіщо мені для цього аматорські посібники? (Сміється.) Тож я далі першої сторінки не дочитав. Потім пробував читати одну лауреатку «Коронації слова», про Сару щось-там… Це так слабко… Потім прочитав Жадана «Гімн демократичної молоді». Прочитав повністю. Мушу сказати, що він пише дуже гарно, і з нього міг би вийти непоганий письменник, якби… От він пише добре-добре, а потім до нього доходить: «Боже, я ж добре пишу!» – і він почитає писати «тексти». Знаєте, колись писали романи й повісті, а тепер пишуть ТЕКСТИ. Але я прочитав. Тексти пропускав, а те, де більш-менш нормальне і з сюжетом, читав. А тепер Юрія Винничука вирішив дочитати. Ранні твори – то таке, а зріліший він досить непогано пише. Загалом мушу з гіркотою сказати, що письменників у нас мало, всі пишуть ТЕКСТИ, а щоб хтось написав роман… Ну, хіба що Анатолій Дністровий. Він може писати: і сюжет уміє тримати, і все. А більшість з сюжетом не можуть дати ради, і заносить їх постійно на «тексти»… Хоча… може, такі письменники мусять бути, такі-от «текстовики». Гній для літературного городу, на якому колись, можливо, як розквітне, як забуяє…

- Вас послухати, то ліпше взагалі нічого читати!

- Знаєте, з віком я доходжу думки, що художня література шкідлива. Вона дає викривлене уявлення про світ. Люди починають діяти за тими шаблонами, які їм пропонують письменники, котрі, м’яко кажучи, самі не дуже добре знають життя. І люди чинять страшні помилки… Читали б краще інструкції до побутових приладів, мемуари, розумні філософські книжки. Я зараз знаєте, що читаю? Миколи Руденка «Енергію прогресу».

- Не чула. Це філософська книжка?

- Так. Блискуча книжка, шикарна річ, яка Маркса і подібних «економістів» випихає в глибоку яму!

- Наостанок скажіть, що б ви найбільше хотіли перекласти?

- Набридло мені перекладати, відчуваю потребу щось сотворити самому. Колись у мене була думка написати «Лабораторний практикум з українського сексу в тоталітарних умовах». Так би мовити, нашу відповідь відомим «Польовим дослідженням з українського сексу». Але згаяв час, таке треба писати у трохи молодшому віці, бо старому не личить таке писати – щоб не вподоблятися отим українським радянським письменникам, які до пенсії доживали, а тоді починали згадувати комнезамівську молодість, остюки в матні, насіння за пазухою, «перса, як дині-дубівки» і тому подібне.

- Тобто ви б хотіли написати пародію?

- Ну, не пародію, а таке, гумористичне. Знаєте, в нас фактично вільна ніша, яку займали Павло Глазовий, Степан Олійник. Євген Дудар ще творить, але зміни на підході я не бачу. Треба буде спробувати, в мене часом виходить смішно.

Олекса Негребецький (Леонід Дмитренко)
Перекладач із англійської та польської.

Народився 30 жовтня 1955 року в с. Гусакове Черкаської області. Випускник біологічного факультету Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка. Переклав телесеріал «Альф», мультиплікаційний серіал «Паровоз Томас та його друзі», серіал для немовлят «Телепузики», анімаційні стрічки «Тачки» (англ. Cars), «Сезон полювання» (англ. Open Season), «Змивайся» (англ. Flushed Away), «Шрек» (англ. Shrek), «Веселі ніжки» (англ. Happy Feet), низку художніх фільмів, зокрема, «Пірати Карибського моря» та «Джонні Д». У 2002-2003 рр. працював сценаристом радіосеріалу «Життя відстанню в десять хвилин», у 2004-2008 – сценаристом телелотереї «Капітал-шоу «Патріот»

Також переклав роман британського письменника Девіда Мітчела «Сон номер 9».

Напевно найкраща дитяча абетка

2012-06-21T13:02:00.000+03:00

Першу дитячу абетку вибрати не просто, хоча б тому, що тільки в інтернет магазині я нарахувала їх більше 70. Але ж як це важливо, щоби перша абетка прийшлася дитині до душі і вона дійсно почала вчит букви а потім і читати.

Одну я вибрати не можу, але є дві дитячі і одна звіряча абетка, від яких ми отримали справжнє задоволення під час читання.

Щоправда, мушу зізнатичя - читала, я, мама, але букви ми вивчили саме по них. А от коли прийшов час читати слова, то син знав перші дві абетки напам'ять, тому ви уявляєте, яке "нечесне" читання то було :))
Почнемо з дитячих абеток.
Перша - абетка А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА Івана Малковича, з якої доречі почалася історія усього видавництва.

дитяча абетка Івана Малковича для малят

Ось так вона виглядає:

Всередині дитячої абетки - веселі віршики чудовою, справжньою українською мовою. Дехто, правда дорікає, що мова аж занадто українська і не кожна дитина може її зрозуміти. Може і є пара незвичних слів, але їх дитина вчить з задоволенням.

Їжачатко з їжачком
Їли кашку з молочком.
Кашка була солодка,
Моя казка - коротка.

А чому ми так рано познайомилися з цією абеткою? Все просто - видання - гарна картонка з добрими малюнками ідеальне для малеч.
Друга наша абетка - дитяча абетка Ганни Чубач. Таке саме якісне видання, пристосоване до дитячого читання :)

дитяча абетка Ганни Чубач для малят

Равлик грався серед трав,
Хаткою хвалився,
Потім рижки заховав -
Я й не роздивився

Пам'ятається, я писала про ганебну абетку, автор якої навіть не попрацював над тим, щоб придумати окремі цікаві віршики для кожної букви. Так ось, у цих дитячих абетках кожний віршик - окрема цікава історія.

І третя, звіряча :) абетка Івана Андрусяка, моя улюблена.
В ній історії з гумором, які зможе оцінити дитина трохи старша, яка вже дійсно збирається до школи. Ми її саме тоді і прочитали, це одна з перших самостійних книжок.

звіряча абетка Івана Андрусяка для дошколят

Горобець

знайшов камінецьі продав вороні
за штани червоні;
виміняв на свічку,
щоб Горобченята
вчилися читати.
Він увечері – еге! –
їм покаже букву “Г”.

Як зайчик Трусь Петриком став або ще одна казка про зайчика

2012-06-21T11:37:00.002+03:00

Не знаю чи є ця казка-повість у вигляді дитячої книжки, але вона розрахована на такий вік, що дитина цілком може читати її з комп'ютеру.


© Тарас В'єнц, 05-12-2008 У зеленому лісі під гіллям великої лапатої ялини жила собі заяча сім’я. Тато-заєць звався Ілько і був завжди дуже заклопотаний. Та й не дивно – стільки всього треба було встигнути. І хатку заячу підлатати, і городи доглянути, і харчів роздобути. Мама – зайчиха Ільчиха – теж без роботи не сиділа. Вдома прибрати, їсти наварити, а найперше - діточок доглянути. А їх аж трійко: Пилипко, Михась і Петрусь. На вигляд зайченята ну геть однаковісінькі: сіренькі, пухнасті, з куцим хвостиком і довгими м’якими вушками з чорним краєчком. І як їх лише батьки відрізняють? Але мама Ільчиха добре знає своїх бешкетників. Ще, бувало. в колисочці їх гойдає, колискових виспівує та й сама задрімає ненароком. А за хвилю вже будиться: то Пилипко-шибеник з колиски вибереться і давай по хаті стрибати. Так його і назвали: Пилип-стриб. А взяти Михася – то зовсім інша дитина. Слухняний і розумний, помічничок мамин. Вушка завжди нашорошені, наслухають, що і де відбувається. Гілочка за сто стрибків від хатки трісне, а Михась вже шепоче: «Татко йде...» За такий гострий слух отримав Михась прізвисько Вухась. А от Петруся – третє зайченятко –Петрусем взагалі ніхто не називав. Навіть мама з татом звикли: лише Трусь та Трусь. Та і як інакше назвати такого боягуза? Боявся Трусь усього на світі. Вчує, як на узліссі ворона каркне – тремтить. Жук біля вікна забринить – Трусь стриб і вже у мами під спідницею... І хоч слух мав гостріший, аніж в Михася, а бігати умів швидше від Пилипка, та ніхто про це і не знав. Цілісінькими днями Михась з Пилипком надворі бавляться, часом і далеченько від хатки відіб’ються. А Трусь далі двох молодих ялинок, що біля порогу ростуть, не відходить. Вигріб собі між ними ямку в пісочку, ляже, вушками накриється – лише куций хвостик тремтить дрібно. Біда та й годі. Ілько з Ільчихою спершу і не зважали дуже на отаку Трусеву поведінку: з ким не буває. «Підросте трішки, - думають собі, - посміливішає». Але де там: час біжить, а Трусь щораз більшим боягузом стає. Перед сном мама Ільчиха завжди дітям казочки розповідала. І про відважного лицаря-зайця Окрайця. І про Кролика-Голика та чарівний бурячок. І про трьох братів-кротів з підземного царства. І про зайченятка Страшка, що свій страх переміг. І про джерело Хоробрості, що з нього лише водички поп’єш - і відразу хоробрим героєм станеш. А в казочках, звісно, і про вовка примовка, і про лисицю-хитрицю. Михась з Пилипком слухають і ще просять. А Трусь накриється ковдрою з головою і дриголить, як лист осиковий. Сказано – боягуз! Бачить тоді мама Ільчиха, що не буде з сина діла та й каже татові Ількові: «Збирайся, чоловіче, до дідуся Сашка в гості. Провідаєш старого, пиріжків з морквою віднесеш та й попитаєш заодно: чи не міг би він нашого Труся до джерела Хоробрості відвести». Як вчув то Трусь, то й геть налякався. «Не піду я нікуди, - плаче. – Хіба джерело Хоробрості насправді буває? То все вигадки казкові. Не піду!» Так розхвилювався, бідолаха, що цілісіньку ніч йому зубаті страховиська снилися. А наступного дня увечері тато Ілько повернувся і не сам, а з дідусем Сашком. Дідусь – великий сірий заєць з пишними білими вусами – привітався з внуками, роздав гостинці та й питає: - А що, малечо, хто зі мною до джерела Хоробрості піде? - Я! І я піду!- - Михась з Пилипком навперебій руки тягнуть. - А ти, Петрусю? А той тільки оченятами сумними блим-блим. І мовчить. -Трусь-трусь – боягуз! – хором затягнули братики. - Ану цить, бешкетники! – насварив їх дідусь. – Не вас питаю! А ти, Петрусю, подумай гарненько: чи хочеш хоробрим бути, чи цілісіньке життя власної тіні боятися будеш. Завтра ранесенько і вирушимо. А зараз вкладайтесь спатки – треба сили набратися перед дорогою. 2 Зранку, як тільки розвиднілось добре, вийшов дідусь Сашко надвір, повмивався водичкою дощовою, що в лопухах назбиралася та й чекає, поки внуки встануть. Час від часу до віконечка зазирне знадвору – сплять зайченята. «Цікаво, - міркує собі, - а що ж наш Трусь надумав. Чи піде з нами, чи побоїться у таку небезпечну подорож пускатися?» Ще не встиг гадку додумати, як двері «рип» і на порозі, хто б ви думали? правильно, Трусь з’явився. Заспані очка лапкою потер, озирнувся лякливо на всі боки та й каже: «Ой, дідусю, ви ще тут? А я так боявся...що просплю...» Зрадів дідусь Сашко, але виду не подає. «Ану, вмивайся, внучку, – каже – та братів-сплюхів буди. Пора вже вирушати – шлях неблизький». За якусь часину всі зібрались. Мама Ільчиха розхвилювалася не на жарт. Вузлик з пиріжками дітям до рук тулить, цілує малих, а сама ледь не плаче. Тато Ілько і собі сльозу пустив, але схаменувся – не личить чоловікові плакати. Лапки синам потиснув, з дідусем обнялися. Побажали мандрівникам щасливої дороги. Рушили. Як тільки хатка їхня за деревами сховалася – зібрав дідусь Сашко внуків довкола себе та й каже: - Слухайте мене, зайченята, та не просто слухайте, а чуйте. Подорож наша довга і небезпечна. Ми, зайці - народ слабенький і нас чи не кожен звір в лісі з’їсти хоче. То ж як не будете в дорозі слухняні і уважні – пропадете. Ось вам мої три правила. Перше: як писну отак – тут дідусь і справді писнув – падаєте в найближчу ямку, вушками накриваєтесь і лежите тихесенько, хоч би що там довкола вас не робилось. Друге: як пискну ось так – дідусь пискнув вдруге, але зовсім інакше – тоді давайте ногам волю. Зривайтеся з місця і біжіть, скільки є сили. І третє, найголовніше: мандруємо ми компанією і мусимо всі четверо триматися разом. Від гурту не відбиватись, бо вуха накручу. Ясно? А малі зайченята, і без того налякані, тільки голівками кивають. Ще б не ясно. Це вам не якась прогулянка. Це справжня доросла мандрівка! Пішли вони далі стежками заячими. По дорозі став дідусь Сашко їх випробовувати. Пискне раз – попадали зайченята в траву, до землі притислись – і не видно. Писне по-іншому: як зірвуться всі троє, як дременуть – дідусь Сашко ледве наздожене. Сам захеканий, але задоволений: добрих учнів має, з пів слова розуміють. Як настав вечір, знайшли вони затишне місце під кущем глоду, повечеряли маминими пиріжками, вклались докупки та й поснули. Тільки дідусь Сашко ліг збоку вартувати та й ... теж заснув. Але так, як лише старі зайці уміють: спить, але все довкола чує... 3 Ніч минула спокійно, а зранку бадьорі зайченята повмивались, поснідали заячою капустою, яку знайшли тут же під грабом та й пострибали далі. Невдовзі опинилися на узліссі. Дідусь Сашко уверх зиркнув – і спохмурнів раптом. Завернув малих, що вже хотіли на зелений моріжок вибігти та й каже: - Ось, маємо першу справжню пригоду. Ген там, угорі, у небі, яструб ширяє. Це птах такий хижий, молодший брат орла. Дзьоб має великий і гачкуватий, кігті – гострі і закручені, а малих зайченят понад усе любить їсти. У ліс він не залетить, а на відкритій місцині – стережися. Треба нам щось вигадати, щоб на другий бік лісу, до Крутого Яру потрапити. Затряслися жижки від дідусевої мови у Труся. Навіть Пилип-стриб притих. А Михась помовчав хвилинку, а тоді питає: - Дідусю, а для чого нам з лісу виходити? Хіба до джерела Хоробрості немає стежки, яка би тільки лісом вела? - Є така стежка, - дідусь відповідає. – Але дорога нею втричі довша від цієї. А, крім того, недобрі люди на тій стежині силець наставили. Як втрапиш у таке сильце – вважай, що пропав. Краще вже з яструбом позмагатись. Можна було б , звісно, дочекатись ночі і тоді щастя спробувати. Але вночі замість яструба інші хижаки з’являться. І сови, і лисиці... Так що сидіть тут тихо, а я піду, приглянусь. Пострибав дідусь Сашко на самісінький край узлісся. За кілька хвилин вертає, вже веселіший. - Ось що робимо, хлопці. Місце, де мусимо перебігати, десь у сто стрибків зашироке. Як бігтимемо навпростець – не встигнемо. Але трішки збоку кущ тернини росте. Поки той дзьобатий приглянеться – ми вже там будемо. Дострибали – шусть до куща і сидіть там тихо. Яструб всередину не добереться –колючок побоїться. А як злетить знову – побіжимо далі. Зрозуміло? Покивали зайченята головами. Дідусь вичекав момент, коли яструб трохи набік відлетів, подав команду. Всі четверо разом рвонули до куща. Хижий птах кинувся було вниз, але бачить, що не встигне – сховаються зайці в кущі – та й знову став кола виписувати. Але що це? Михась з Трусем під колючі гілочки сховалися, дідусь Сашко біля них спинився, а Пилипко і не думав зупинятися. Вирішив за один раз поле перебігти. А яструб, побачивши малого, знову вниз шугнув. Ось-ось вхопить. Вдалося Пилипкові один раз з кігтів вивернутись, і назад повернути. Та яструб не відстає. Вихором зірвався дідусь Сашко назустріч внуку. Порівнявся з ним якраз, коли яструб вже вдруге кігті вперед виставив. Впав старий заєць на спину – і міцними задніми ногами птаха як хвицне! Не сподівася яструб такого прийому. Відлетів від удару на кілька стрибків заячих, пір’їни з хвоста гублячи по дорозі, крильми затріпотів. А тим часом дідусь Сашко з Пилипком вже в тернину сховались. Побачив яструб. що не вдасться зайчатком поласувати – полетів геть, до гнізда. Перебігли наші мандрівники від куща до найближчих ялинок і аж тоді дух перевели. Ох і дав дідусь Сашко прочухана Пилипкові! «Вертайся, - каже, - назад, бо через твої вибрики ми ледь не пропали». А Пилипко давай проситися: «Пробачте мене, дідусю. Я думав, що встигну... Не буду більше такого робити, тільки не проганяйте». Трусь з Михасем теж стали за Пилипка просити. Погодився дідусь. «Дивіться мені, - каже. – Ще один такий коник – і всі разом повернемся». 4 Пішли далі. Того дня багато не пройшли, бо від пережитої пригоди в зайченят ніжки тряслися. Зате по дорозі дідусь Сашко багато цікавинок їм показував. Раз по раз спинялись вони то біля якогось грибочка, то біля кущика з ягідками. Часом дідусь викопував смачні корінчики і пригощав малят. Бо ж мамині пиріжки ще вчора закінчились. А ще вчив дідусь зайченят ліс слухати. Стільки ж бо в ньому звуків усяких. І кожен щось означає. Сядуть собі під дубом старим і наслухають: як пташки різні виспівують, як верховіття дерев шумить, як вітер у розколотій сосні пісеньку співає. Ось дятел застукотів. А ось це – сорока стрекоче, певно, бачить когось чужого. Кожен зі звуків щось означає: цей – все спокійно, цей – увага, а ось такий – небезпека! Але ні, вчулось... Це лише їжачок листям шурхотить. На колючій спинці дві грушки-гнилички несе і одне яблучко. Порівнявся з мандрівниками, привітався :«Доброго здоров’ячка!». «І Вам дай Боже здоров’ячка!» - відказав їжачкові дідусь Сашко. «Ось, внуків до джерела Хоробрості веду». «Щасливої дороги!» – побажав їжачок і почимчикував далі у своїх їжачих справах. Пострибали і зайчики. А довкола ліс все густіший стає. І страшніший. Дерева величезні і чорні стоять. Травичка зовсім зникла, натомість листя під ногами більше стало. Де-не-де біля стежки кісточки біліють з купками пір’я поруч. Гай-гай, це лисиччина робота. Повіяло вітерцем зимним. Значить, Крутий Яр близько. Став Трусь відставати від гурту. Помітив це дідусь, зібрав дітлахів довкола себе та й научає: - Підходимо ми, дітки, до Яру Крутого. Всі ви, певне, знаєте, що тут лисиці хазяйнують. А ми мусимо той Яр перейти, бо джерело Хоробрості на тому боці. Що робити будемо? - А чого нам лисиці боятися? – Пилипко питається. – Он, яструб не зміг з нами справитись, то й лисиці не дамося. - Е, Пилипку-стрибку, видно, нічому тебе остання пригода не навчила. Не заяча це справа з лисицями воювати. - Давайте, вертаємся назад, - каже Трусь. – Тут холодно і страшно. - І це не діло, – дідусь сміється. – Що б про нас не казали, але зайці не боягузи... окрім деяких. Лисички вдень сплять, а увечері на полювання виходять. Зараз вже вечоріє – тому йдемо спати. А вранці, як руді розбійниці спати повкладаються, будемо на другий бік перебиратись. 5 Так і зробили. Трусь думав, що не засне зі страху. Але так за день находився, що лише очка склепив – і миттю задрімав. Ніч минула спокійно. Зранку дідусь ще раз наказав зайченятам, як мають себе поводити. Пострибали. Спочатку довго спускалися крутим схилом. Потім перейшли струмок на дні яру по поваленому стовбуру. «Дивіться, - дідусь показує, - он там, на іншому схилі яру дірки в землі чорніють, бачите? То нори лисячі! Он там їх скільки. Мерщій вибираємось звідси». Почимчикували вони наверх. Невдовзі і світліше зробилося – крізь верхівки дерев небо проглянуло. Зайченятам на душі відлягло. Але що це? далеко позаду наче гавкнув хтось. «Ов-ва, - каже дідусь Сашко, - винюхала нас лиска. Добре, що одна. Ану, малеча, робіть, як я!» Помчав дідусь Сашко вперед. Але не просто біжить, але набік стрибає, перекручується, петлі робить. Це щоб лисиця, яка за ними по сліду біжить, не знала, куди ж вони втікають. Зайченята і собі давай за дідусем кола виписувати. А ліс все рідшає і рідшає. Невдовзі втікачі на узліссі опинилися. Тим часом тявкання лисяче вже ближче. Бачить дідусь Сашко, що не втечуть. Зашептав щось малим, лапкою наліво-направо махнув і разом з Трусем на горбок найближчий подався. А Пилипко з Михасем, добряче перед тим попетлявши, сховалися у рівчаку під вербою. Сидять, наслуховують. За кілька хвилин вибігла на узлісся їхня переслідувачка. Біжить, слід винюхує, про свіжу зайчатину мріє. Та розійшлися раптом сліди в різні боки. Спинилася лиска, голову підвела – приглядається. Невже ці зайці одурити її хочуть? Її, лиску, на цілий ліс найхитрішу. Е, ні, вухаті, начувайтесь! А чий то хвостик он там з рівчака виглядає? Кинулась лисиця до Михася з Пилипком, наче блискавка. А малі чекати не стали – зірвались з місця і наверх, на горбок, куди дідусь з Трусем сховалися. Їм під гірку добре біжиться – у зайців задні ноги довші, аніж передні. А лисці не дуже. Але старається руда з усіх сил. Як тільки до них наблизиться, ті стриб – розбіжаться вліво-вправо. Лисиця то до одного, то до другого – ніяк не вхопить... А ось вже і вершечок горбка. Михась з Пилипком до найближчого кущика шаснули і поховались. Лиска - за ними! Аж тут з іншого боку Трусь з дідусем вистрибують і собі врозтіч. Трусь наліво з горбка покотився, а дідусь відбіг вправо і сів. Спантеличена лиска спершу за малим кинулась, але що за наїдок з того дробу? А тут он великий зайчисько сидить – чи не поранений? Давай вона за дорослим зайцем гнатись. А той, дарма що старий – он який спритний: Відірветься від рудої на десяток стрибків, свічку у повітрі зробить, сяде і наче дражниться: «Ану, спіймай!» Втомилася врешті лисиця від такого змагання. «Правду кажуть люди: за двома зайцями поженешся – жодного не піймаєш!» - подумала собі та й завернула до лісу. Дідусь Сашко прослідкував за лисицею, переконався, що та справді пішла геть, і подався внуків визбирувати. Михася і Пилипка довго шукати не довелось. Сидять собі на тому ж горбку і аж підстрибують на радощах. Але де ж подівся Трусь? Пішли вони на пошуки. Спершу мовчки шукали по усіх рівчаках та корчиках, тоді – давай гукати: «Тру-сю! Тру-у-сю-ю!!!» Не відгукується ніхто. Чи не з’їла малого лиска або який інший хижак? Хто-зна... Аж бачить дідусь Сашко – кущик осичини неподалік трясеться. Для осики це не дивина – листочки на ній завжди тремтять, навіть коли вітру немає. Але тут не листочки – цілий стовбурець дрижить. Підкрався дідусь ближче – осьдечки наш герой! Вигріб собі ямку під деревцем, листям вкрився – з першого погляду і не зауважиш. Хіба куций хвостик зверху тремтить. Кинулись братики до Труся - радіють, обнімають, з перемогою над лискою поздоровляють. А той і собі нарешті посміхнувся, та, знай, все одно дрижить. Нелегко даються такі перемоги! 6 Як радощі трохи вляглися, питається Михась дідуся Сашка: - Дідусю, а чи довго нам ще мандрувати? Ти казав, що джерело Хоробрості на другому боці Крутого Яру, а ми його вже й перейшли наче... - Так-то воно так, - дідусь відказує, - та не зовсім. Джерело Хоробрості б’є з-під каменя, що біля Вовчої Скелі, а до неї ще з півдня ходу. - Д-д-дідусю, - Трусь аж затинатися став зі страху, - а чому та скеля Вовчою зветься? Невже... - Так, малята, тому так і зветься, бо неподалік вовки свої лігва мають. Та й джерело, до якого мандруємо, інші звірі насправді теж Вовчим джерелом називають. Це лише заячий народ його джерелом Хоробрості назвав. - Я далі не піду, -скиглить Трусь. - Я теж боюсь – запищав Пилипко. - Ану, малеча, вище голову, - підбадьорює їх дідусь. - Хто яструба переміг? - Ми... – несміливо писнув Михась. - А лисицю хто здурив? - Ми... – це вже Трусь з Пилипком відгукнулись. - Отож-бо! Вовків боятись – у лісі не жити! – підсумував дідусь. – Годі балачок – до вечора мусимо до Заячого табору дістатись, бо інакше буде нам непереливки. Цілісінький день мчали зайченята з дідусем. На кілька хвилин спиняться, травички поскубають, водичкою зап’ють - і знову в дорогу. Як почало вечоріти – вибігли вони на берег річки. Крутий берег, кам’янистий, соснами і ялинками зарослий. А неподалік – скала височіє. Вовча Скеля. Дідусь Сашко спинився, малюкам на скелю лапкою показав та й каже: - Ось ми і на місці. - А де ж табір наш? – Михась питає. - А Табір Заячий – он на тому острівці посеред річки. Давайте за мною, але обережно. Спустилися вони крутою стежечкою до води, а далі, з каменя на камінь перестрибуючи, стали до острова добиратись. Але камінчики невдовзі закінчились, а до острова ще ген-ген... плисти треба. Запищали зайченята: «А ми ж плавати не вміємо!» «Вмієте, хлопці, - дідусь Сашко каже, - просто ще не знаєте. Усі зайченята з народження плавати вміють». Виштовхав їх на течію, сам шубовснув – пливуть, наче все життя лише тим і займалися. Виборсалися врешті на сухе. Водичку з шубок обтрусили. Дідусь Сашко роздивився уважно кущики найближчі і раптом голосно привітався: - Доброго вечора, земляки! - Доброго вечора і вам, земляче! – залунало раптом з усіх сторін. Де не візьмись, на березі раптом з’явилися зайці. І не один-два, а добрий десяток. Поміж дорослих – і малі зайченята. - Гей-гей, кого я бачу! – загукав старий сивий заяєць. – Та це ж сам пан Сашко до нас завітав! Ласкаво просимо до нашого гурту! Перебрались вони разом крізь прибережні корчі. Дивляться – горить ватра, над нею казан кипить з кулешею. А довкола – ціла заяча громада. Одні дрівець до багаття підкидають, інші салат готують, ще хтось куліш куштує – чи готовий. Решта боки біля вогню вигрівають, бо ж холодно - нічка вже... Дивуються зайченята – звідки ж то на цьому невеличкому острівці стільки зайців назбиралося. Як повечеряли вони, став дідусь Сашко малим пояснювати. Виявляється, ще з давніх часів зайці водять зайченят до джерела Хоробрості водичку пити. Багато з них гинуло по дорозі, але найбільше – біля самої Вовчої Скелі від зубів вовчих. Де ж тут, на березі кам’яному, від сіроманця сховаєшся? І так тривало, аж доки славетний лицар заєць Окраєць цей острівець не відшукав. Вовки на нього не потикаються – не люблять вони купелі холодної. Ото з того часу і влаштували собі зайчики табір на острові для ночівлі перед тим, як до джерела Хоробрості податися. Слухають зайченята – і аж не віриться їм, що все це з ними насправді відбувається. І все їм цікаво. Питається Михась в дідуся: - Дідусю, а ви самі коли сюди вперше потрапили? - О, малята, давненько ж це було. Ще і ваші батьки тоді не народились, а мені тоді стільки деньків було, як вам ото зараз. Багато я тоді пригод пережив, а скільки страху витерпів... - Ви боялися? – не повірив Трусь.- Хіба таке колись було? - Аякже, - притакнув дідусь. – Більше вам скажу: тоді... Але не вдалося дідусеві думку доказати. Десь з берега долинув звук страхітливий, від якого у всіх зайців душа в п’яти повтікала. «У-у-у-ууу!» - завивав хтось грубим голосом. «Ууу-у-у-у!» - тягнув хтось ще грубшим. І хоч далеко лунали ті голоси, і хоч річка надійно захищала від берега Заячий Табір – зникли геть веселощі заячі. Ніхто з малих навіть не випитував у старших, хто ж то так завиває. Зрозуміло ж – вовки! Згасили зайці ватру, щоб увагу вовчу зайвий раз не привертати, та спати полягали. Але не до всіх сон прийшов. Трусь наш добру годину дослухався до виття вовчого. І вже геть зморений нарешті заснув, притулившись до теплого дідусевого боку. 7 - Вставайте, сплюхи, - будив їх зранку дідусь. – Сонце давно встало, вовки сплять. Половина наших земляків вже водички напились, а ви все не надрімаєтесь. Повставали зайченята, водичкою річковою повмивались. А дідусь Сашко знову підганяє: - Мерщій, пливемо під самісіньку Скелю Вовчу, он до тієї каменюки. Там пристаємо до берега – і за мною. Перепливли зайченята річку, вибрались на берег і мерщій за дідусем. А дідусь – наче справжній верхолаз – все вище і вище вибирається. За гілки чіпляється, з камінчика на камінчик перестрибує. Вони і собі наверх гайнули. Назустріч їм кілька знайомих зайченят скотилось, котрих вони вчора біля ватри бачили. Веселі такі... А наші – змучені, захекані. Та й страшно стає – і високо, і вовки поруч. Але соромно перед дідусем страх показувати – лізуть. А дідусь вже на плескатому камені сидить – внуків дожидає. - Ну що, готові? – запитує. – Ось вам джерело Хоробрості – пригощайтесь! Дивляться зайченята – і справді джерело. Зі скелі водичка дзюркоче і в невеличкому заглибленні назбирується. Та такого дивовижного кольору – як небо! Взялись вони смакувати. Хлебчуть, аж за вухами лящить. Усі, крім Труся. - А ти чого чекаєш? – дідусь питає. - Я боюсь ... хоробрим ставати... – каже Трусь. Посміхнувся дідусь, лапками водички зачерпнув, підніс Трусеві: «Пригощайся». Малий сьорбнув раз, тоді ще і ще. А далі і сам до джерела припав. «Ох, і смачнюща!» - каже. - Так, Петрику, - дідусь відповідає. – вода з джерела Хоробрості найсмачніша з усіх, які я коли-небудь куштував. Ще від того часу, як Страшком звався. А Михась з Пилипком стоять і не знають, з чого більше дивуватися мають. Чи з того, що дідусь Труся Петриком назвав? Чи з того, що, виявляється, їхній дідусь Сашко і є отим зайченятком Страшком з маминої казочки! 8 Напилися зайченята водички хороброї досхочу, ротики обтерли та й назад подались. І чомусь дорога додому їм удвічі коротшою видалась. Напевне, тому, що хоробрішими стали. Зустрічали їх радісні тато Ілько і мама Ільчиха. Після обіймів і цілунків ведуть малих сміливців до хатки, а там – гостина ціла: морква і капуста, приправи до ґусту, щавель і чебрець – ось і казочці кінець. ***

Повертаємося до англійської мови

2012-04-27T18:00:00.002+03:00

Вже пів року минуло, як я віддала Захара в руки вчительки, справи пішли, з'явилася система, син заговорив. І я бачу, що йому це дійсно подобається, тому що зникла моя тінь сумнівів, що висіла в повітрі (а чи правильно я роблю?, Я ж ніколи раніше цього не робила, а як зробити систему?, А про що говорити далі?, А вводити вже речення, або залишитися на рівні слів?, а. А.А ...).
Коли я особисто займалася з Захаром англійською мовою, було багато питань і сумнівів, але були й наші досягнення, було і про що поговорити на блозі.
Сьогодні у Захара є чіткий час для англійської мови, є ігрова форма, улюблена вчителька, у нього все виходить, він читає і пише, розповідає вірші і звичайно ж співає :)

В якийсь момент, відійшовши від занять англійською з сином, я зрозуміла, що пішла тема англійської з розмов із ним, зникла ця тема в блозі. Тема яку я люблю. Вирішила відновлювати, паралельно, не професійно, як вдасться. Тому що мені це небайдуже.

І навіть при тому, що в наших англійських стосунках була перерва, сказати є що:

Читати дитячі книжки англійською звичайно складніше ніж українською або російською, все по іншому. А от писати у Захара виходить краще, виявляється писати латинськими буквами дітям простіше, особливо друкованими. Після того як помітила цю особливість у свого сина, порозпитувала мам в школі, вони також погодилися, що є така особливість.

Система - це дійсно велика частина успіху. Система, терпіння і творчість. Я могла займатися з сином тільки в дорозі, інакше він ухилявся від розмови. Наташа приносить із собою деталі всяких поробок і поки вони майструють, промовляють матеріал. А ще Наташа використовує курси з підручниками і зошитами, і завжди є канва розмови, нічого не потрібно вигадувати. Хоча вона вигадує, вони займаються за різними матеріалами, але є запасний варіант, і його наявність - гарантія душевного спокою.

Запам'ятовування слів за картками працює, вони варті того щоб їх робити :) Захар запам'ятовував і так, але тільки як звучить слово, а от для написання картки ідеальні. Для мене вони працюють завжди, але як же я лінуюся їх робити. Може хтось бачив де продаються готові порізані картки картонні, куди треба тільки вписувати слова з обох сторін? Наша Наташа не лінуватися робити картки для учнів, за що їй окреме спасибі.

Загалом, успіх породжує бажання, а критика, на якій виросла я - вбиває. Це знають всі, але як важко знайти щось хороше в роботі виконаної відверто погано. Я поки не можу знайти свою позицію, яка була б на користь дитині на той випадок, коли вона усвідомлено робить погано. Розповідала про те, що байдужість призводить до зла, але це лекції. Здається варто включити гру, у мене поки не виходить. Будемо шукати :)

Повертаємося до наших дитячих книжок на англійській мові і будемо читати їх паралельно. Перерва пішла на користь. Захар вже виявляється погано пам'ятає, що ми їх читали раніше (бо читала їх я). Тепер він з великим задоволенням читає сам, правда скоріше окремі слова, ніж весь текст. А ще у нас був словник Magic English з наклейками, раніше подобався просто процес наклеювання, а зараз привів у захват процес пізнавання старих знайомих. Виявляється тепер це легко, майже всі з цього вже добре відомо!

Нарешті з'явився інтерес до Англії! Навіть не здогадуюсь, що стало причиною - заняття англійською з Наталкою чи історії про ведмедика Паддінгтона, які ми зараз читаємо. У будь-якому випадку інтерес буду заохочувати, а заодно сама дізнаюся про країну багато цікавого. Є загальна мета і це прекрасно!

А що ви думаєте з цього приводу?

Що для нас читання?

2012-04-21T10:27:00.000+03:00

Що дає нам читання книг, особливо дитячих книжок?

Читання дає нам можливість потрапити в дивовижні місця, залишаючись при цьому там де ми є. Так хіба це не саме дитяче в світі заняття? Подорож уявою

Жирафа - викапана я, після того як повапниш всіх дітей зеленкою. Навіть шкода, що вітрянка закінчується, коли ще я буду такою симпатичною

Читайте із задоволенням!

Підготовка до школи

2012-04-08T17:03:00.002+03:00

Сьогоднішня стаття для мам майбутніх першокласників. Може до осені ще й далеко, але для батьків майбутніх учнів вже почалася гарячай пора Починаємо підготовку до школи.

По-перше, з цього приводу є цікаві книжки для дітей і батьків і я хочу розповісти про них.

По-друге, тільки відправивши сина в перший клас, я по справжньому зрозуміла що таке підготовка до школи, і що реально варто зробити перед першим вереснем.

Про випуск із дитячого садка я вже сказала все що хотіла тут.

Що стосується школи, то ви напевно подбали про те, щоб дитина володіла базовими навичками (читати, писати, рахувати, мислити і все таке ...), багато чого вже розповіли дитині про школу. Швидше за все вибрали і школу. Про що ще варто подумати:

1. Виявляється, вибирати для первокласніка перш за все потрібно не школу, а вчителя. І вибирати власноруч, а не за відгуками знайомих. У них можуть бути зовсім інші пріоритети у вихованні. Ви хочете, щоб Сашко навчився вчитися, а ваша знайома хотіла щоб за її Микитою в школі доглядали, догодовували в їдальні і нагадували про те, щоб сходити в туалет на перерві. Різниця очевидна

Вибір вчителя на першому місці, тому що тільки від нього залежить чи буде ваш дитина щаслива в школі. Звичайно прислухайтеся до порад, але ще сходіть на відритий урок (їх зазвичай влаштовують в квітні-травні, проводить ваш майбутній учитель зі своїми дітьми з 4-го класу), подивіться що говорять діти, як веде себе вчитель.

Мене, наприклад, на уроці трохи налякав момент дитячих відповідей на питання «навіщо діти ходять в школу?» Діти хором відповідали «вчитися», і ніхто згадав про спілкуватися і дружити. І тепер у нас відмінна успішність у класі, але немає жодних зрушень у бік "дружити" і розвитку у маленьких школярів навичок спілкування. Отримати свою думку про педагога варто, краще в процесі навчання а не в особистій бесіді з вами, незнайомою людиною. На відкритий урок я б дитину брати не стала, дуже вже довго, є спосіб познайомитися краще.

2. Домовтеся з вчителькою про знайомство з вашим учнем. Дитина буде радий йти 1-го вересня не до незнайомої тьоті, а до вчительки, яка вже сподобалася. Самі вигадайте про що ви будете говорити ці 5 хвилин спілкування, але поговорити варто. Я скромна, тому задаю собі питання «А вчительці не набридне розмовляти з 30-ма дітьми?». Може і не набридне, але не всі будуть просити, а ви можете зробити для своєї дитини все, що в ваших силах щоб він полюбив школу. На жаль, від ставлення до школи часто потім залежить ставлення до розвитку та навчання. Ми то розуміємо що це дві різні різниці, але доносити це до дитини прийдется довго.

3. Завітайте і прогуляйтеся по школі, покажіть яка вона велика, як багато різних дітей навчається, покажіть як вони грають навколо школи. Дитина буде рада дізнатися, що крім навчання в класі будуть розваги та веселощі (або навпаки, кожен робить акценти на своєму).

4. Сходіть на останній дзвоник у вашій школі. Це дійство найбільш схоже на перший дзвінок, а це, повірте мені, реальний стрес для дитини. Першого вересня він залишиться один з незнайомими дітьми. Вчителька зможе взяти за руки максимум двох, на найактивніших будуть шикати старші учні та педагоги, які стоять поруч. Коротше лінійка - це точно не саме приємне в житті першокласника. Краще якщо він буде до неї готовий і не розгубиться. Якщо чесно, поки згадувала всю принадність нашої лінійки (затягнуте дійство на півтори години, занадто кричущий мікрофон, великі віники в особи і величезні банти сусідок ....) з'явилася ідея взагалі відпроситися молодшого сина з лінійки і туди не з'явитися. Якщо школа не думає про дітей, батьки вправі подумати про них самі. Але це такі екстремальні заходи для найніжніших. Цілком достатньо просто познайомити дитину зі святом за допомогою останнього дзвоника Звичайно, я не кажу катувати дитину всією церемонією, просто підти і на прикладі розповісти, що ось так ти будеш тут стояти, батьки зможуть дивитися звідти, поряд з тобою буде вчителька і багато дітей, ви будете слухати, проходити і т.п.

5. Ну і звичайно розповіді дитині що роблять в школі. Як можна докладні, різнобічні і позитивні. І погуляти кілька разів біля школи, показати як діти радісно звідти вибігають.

6. Для дітей мислячих матеріально, позитивним моментом буде похід в магазин і покупка канцелярії, яка йому сподобається. Ми купили забагато і першокласну канцелярію будемо використовувати ще років п'ять, всією сім'єю, але зате дитина отримала задоволення від процесу збору в школу. У хорошому господарстві все знадобиться

7. А от чи варто купувати форму разом з дитиною ... Вирішуйте самі. Міряти форму влітку не найприємніше заняття. Я б зняла мірки і купила б все сама. Першу форму ми шили, і поки приміряли дуже втомилися.

А щоб знайомство зі школою було цікавим і веселим, читайте разом спеціальні книжки для дітей. У відповідь на запитання «Що читати дитині про школу?» є багато цікавих дитячих книжок. Ось мій вибір:

Оскар Бреніфье «Навіщо я ходжу до школи?». Книга для цікавих майбутніх школярів. Написана дуже простою мовою, десь для 4-5 років, бо в Європі діти можуть йти в школу і раніше. Але не біда, краще просто і зрозуміло ніж навпаки Оскар Бренеріфье письменник-філософ, ви самі здивуєтеся наскільки тонко він підходить до справи підготовки дитини до школи. А головне книга вчить дитину правильно ставити запитання і шукати відповіді!

Нажаль не знаю чи є українське видання :(

А ще нам допомогла геніальна книжка для дітей «Лісова школа» Всеволода Нестайко. Книжка на 100% художня, дуже цікава. За пригодами звірів дитина не помічає як знайомиться з розпорядком школи і дізнається що незважаючи на правила та оцінки навчається цікаво.А пригоди - добрі і з мораллю. Дуже люблю цю книжку, вірніше серію. А Всеволод Нестайко - письменник від Бога. Раніше читала вголос я, тепер уже школяр Захар разом з нею вчиться читати.

Ну і звичайно не варто забувати про себе. Я сама гадки не мала що це таке бути мамою первокласніка ) Не знаю у кого стрес був більше. Коли оголосили осінні канікули, кричала «ура», ніж назавжди очорнила свою репутацію перед вчителькою сина. А потім прочитала «Щоденник мами першокласника» Маші Трауб, і впізнала себе, і стало легше. Важко не тому що важко, а тому що не готовий і думаєш - невже у всіх все добре, а я така .... безвідповідальна і непристосована. Ну а для працюючих мам ще одного віддушиною стане «Я не знаю як вона робить це» з Сарою Джесікою Паркер. Обожнюю момент, коли вона купує кекс в магазині і калічить його, щоб він був схожий на неідеальні домашні тістечка, тому що іншим дітям мами дійсно печуть самі.

Дивосвіт дитячої книжки Галини Кирпи

2012-03-30T19:34:00.002+03:00

Галина Кирпа. Фото Альґірдаса Александрявічюса

Коли мене питають "Що читати дітям українською мовою?" я завжди пропоную вибрати серед книжок, які переклала для наших дітей Галина Кирпа.
Тому сьогодни - чудова стаття про улюблену мною Галину Кирпу, талановиту авторку і перекладача. А ще й інтерв'ю на додачу! Оригінал

Не таємниця, що перекладач є співавтором письменника, бо якщо переклад недосконалий, то й чужомовний автор сприйматиметься неналежно, його книжка може видатися неоковирною, відштовхнути читача. Натомість добре володіння перекладача мовою з її багатством синонімів, розмаїттям фразеологізмів, ідіом та особливостями стилістики зробить органічним і «своїм» перекладний твір.

Мова може бути домом, у якому затишно, а може стати бар’єром, який робить людину безпомічною в іншомовному світі. Пригадується епізод «Мандрівки з Геродотом» Ришарда Капусцінського: молодому польському репортеру вдається вирватися з-за залізної завіси, і, здолавши не один кордон, він потрапляє в Індію, раптом розуміє, що натрапив на інший кордон – нездоланний, хоч і незримий, але відчутний кордон чужої мови, а також чужих звичаїв і традицій. Не знаючи мови, ми також опиняємося перед своєрідним бар’єром, долати який можемо завдяки перекладачам.

Галина Кирпа вже понад двадцять п’ять років поєднує поетичну та прозову творчість із перекладацькою та упорядницькою діяльністю. Авторка шести поетичних книжок та перекладів понад 30 книжок із білоруської, німецької, шведської, данської та норвезької мов. Упевнена, що успіх Галини Кирпи-перекладача криється у її поетичному світовідчутті й світобаченні, тож спершу – про найкращі поетичні книжки Галини Кирпи для дітей.

Теплою і доброю книжкою, до якої хочеться повертатися не раз, є збірка поезій «Ну й гарно все придумав Бог: Вірші для двох (і двоє ті – дитина й Бог)». Книга ця вийшла друком майже десять років тому у видавництві «Лелека» (2003), і її вже годі знайти у книгарнях, тому на часі – перевидання. В епіграф книги винесено рядки з Книги Псалмів, і саме осанна з уст псалмоспівця пронизує увесь настрій книги. Авторка дитинно й щиро славить гармонію та мудрість Божого творіння – природу, звірят і людей:
Ну й гарно все придумав Бог:
Як тато й мама – то удвох

А як бджола – то у гурті,
Сова – в дуплі й на самоті.

Придумав рибок ціле море,
Карпати-гори й хмари-гори.

Вражає метафорика авторки – вона пояснює диво створення світу з легкістю живописця, енергійними мазками повторюючи картину світотворення; дитині у собі й читачеві, не байдужому до краси, змальовує рай, якого лагідній серцем та чутливій людині не потрібно десь далеко шукати:
І мені здалося, що рай –
У гніздечку ластівки.
А це ж набагато ближче
За небо й за море.

Бог для поетеси не є кимсь далеким, незрозумілим і недосяжним – Він ось тут, поруч. Йому можна винести татову запасну парасольку, аби не змок. Він, утішить, нечутно погладивши по голові; Його можна попросити розв’язати важку задачку, виповісти найбільшу свою таємницю, перепросити за шкоду, яку заподіяла киця, або ж подякувати, що створив сьомий день – а то не було б неділі. Але найголовніше в цих віршах – переконання, що Творець присутній у всьому: Він дарує нам тепло сонячного проміння і добрих людей, а також ангела-хранителя – такого легенького й крихітного, що навіть не чути, як він сидить на плечі.

Але що ангелик не байдикує, свідчить вірш «Я бачила» – оповідь від імені дівчинки, яка віддала свої рукавички бабусі, яка годувала на морозі бездомного пса. Тут немає жодного дидактичного заклику чи повчального тону, якими не раз рясніють т.зв. «вірші» для дітей, тільки зворушливо-пронизливий (аж до самого серця!) урок доброти, співчуття і співпереживання:
Не сваріть мене, мамо,
Я не загубила рукавичок,
я віддала їх бабусі,
щоб їй тепліше було
гладити
старенького-престаренького песика,
схожого на дідуся.

Переважна більшість поезій збірки – верлібри, вони надзвичайно витончені і мальовничі. Часто в ці тексти органічно вплітаються народнопоетичні мотиви – фрагменти веснянок, колядок, обрядового закликання морозу, забавлянок, приказок. Етномотиви підсилюють багатовимірні ілюстрації відомої львівської художниці Вікторії Ковальчук. Щосторінки – леткі ангели, часом навіть ангелики-метелики, багато квітів – вони проростають просто з даху! – а також дітей, диво-птахів, барвистих писанок, хмаринок і дерев. Завдяки художниці можна вмоститися на ніч на великому соняху, почаювати на гострому ріжку місяця-молодика, побачити не просто кицю в чоботях, а в гумаках (бо ж дощ!).

Ще одна поетична книжка Галини Кирпи для дітей «Слон мандрує до мами» (2001) також приваблює художнім оформленням, адже кожну сторінку тексту (вірш або два) супроводжує сторінка-ілюстрація – оповідь-малюнок художниці Оляни Рути (доньки поетеси). Малюнки ці теплі й емоційні наснажені, їх цікаво розглядати через несподівані деталі й позитивність героїв – навіть павук з онучатами-павучатами тут веселий і кумедний, а не лихий і зловісний, як ото часом змальовують павуків ті, хто їх боїться. Найбільше сподобався персоніфікований вітер – він, як і в тексті «бавиться на гойдалці», але схожий чи то на якусь заблукану панну Мавку чи на якесь розгублене дівча зі скуйовдженим зеленим волоссям:
Вітер кольору неба,
Вітер кольору трав,
Вітер дубам і вербам
Щось на сопілці грав.

І в цій поетичній книжці авторка захоплюється красою природи – разом із нею ми тішимося приходом весни, літнім дощем, громом, що не вмів гриміти, найдовшим у світі танцем Зливи і Вихора, осяйною красою всіяної мерехтливими зірками-сніжинками лісової ялинки, якій, на щастя, нічия байдужа рука не вкоротить життя заради кількох днів святкувань.

Найбільше у цій збірочці мене вразила лірична мініатюра «Дивний лис»:
Вечірні соняхи до неба підтяглись.
Бджола на ніч несе пісні у вулик.
До мальви й досі зазирає лис:
- Ти зацвіла чи просто усміхнулась?

У невеличкому катрені умістився такий великий фізичний та емоційний простір – яскрава картина літа в зеніті: голови соняхів майже сягають неба, пісні (не дзижчання чи гудіння!!!) бджіл, і – диво з див – екзюперівський лис-філософ, проте у нього – не колюча троянда, як у Маленького принца, а духмяна, ніжна й розкішна мальва. Добре б і собі не забувати захоплено і з подивом споглядати красу і велич світу, крізь призму поезії «побачити сонце в калюжах».

Книги для перекладу – і для дорослих, і для дітей – Галина Кирпа обирає з тонким чуттям і смаком. Найновішим своїм відкриттям вважає норвезьку письменницю Марію Парр. Переклад її дебютної книжки «Вафельне серце» уже вийшов у видавництві «Теза», а повість «Тоня Глімердаль» – готова до друку.

Марія Парр. Вафельне серце. — Вінниця: Теза, 2011

31-річну Марію Парр критики назвали сучасною Астрід Ліндґрен, дуже тепло сприйнявши її повість «Вафельне серце» (2005), відзначену трьома преміями. Книжки Марії Парр стали популярними спершу в Скандинавії, а далі – і в Європі. Так, повість «Тоня Глімердаль» премійована не тільки в Норвегії, а й у Німеччині. Письменниця каже, що писати для дітей – так само важко й важливо, як і для дорослих. Авторка вважає, що найголовніше завдання батьків – навчити дітей співчуттю, співпереживанню і ставитись до дітей з повагою, багато спілкуватися з ними. Такими є й батьки героїв «Вафельного серця» – вони не надто картають дітей за витівки, але завжди готові розрадити в горі. Промовистим є такий епізод повісті: коли тітка-бабуня помирає, а подруга дев’ятирічного Трілле переїжджає з мамою і новим батьком до міста, хлопчик невтішний, адже Лена – його єдиний справжній друг, хоч і дівчинка. Він плаче й каже, що більше ніколи не підведеться з ліжка. Тато не заперечує, навпаки, запевняє, що носитиме йому в ліжко їсти, хоч би й до конфірмації. Далі тато втішає сина, граючи на гітарі спеціально для нього складену пісню «Сумний син, сумний тато», і навіть бере на руки, як малого. У цьому епізоді є й терапевтичний момент: він показує, як можна допомогти дитині пережити втрати чи якісь важкі, гнітючі життєві моменти терпеливістю, розумінням, добрим словом чи піснею. Хлопець переживає катарсис і вже наступного дня викидає з голови свою депресивну ідею не вилазити з ліжка.

У книжці не лише багато зворушливих і сумних моментів, але й чимало веселих пригод, не раз і небезпечних. Чого тільки варта ідея Трілле й Лени збудувати новітній ковчег – от тільки капосні домашні тварини наробили гармидеру в катері, і навіть теличці довелося поплавати в морі. Лена – дівчинка, швидка на витівки, просто згусток енергії, і Трілле не раз доводиться рятувати її від усіляких падінь – чи то з канатної дороги між будівлями, чи й з-понад справжньої прірви, куди дівчинка впала, зганяючи овечок з гір. Сама ж Лена врятувала Трілле з вогню, з якого він намагався витягти стару шкапу. Так хлопчик отримав ще одне підтвердження, що Лена має його за справжнього друга, адже іноді можна сказати більше вчинками, аніж словами.

Книжка про справжню міцну дружбу, хоч і маркована «для 7-9 років», і дорослого привабить мандрами в сповнений пригод і безкорисливих почуттів світ дитинства. А також – надзвичайно добротним перекладом з яскравою, емоційною мовою.

Оле Лун Кіркеґор. Отто – носоріг. – Київ: Грані-Т, 2010

Ще одна майстерна книжка про дитячу дружбу й навіть зародки симпатії та цілковито неймовірі пригоди – данського письменника Оле Лун Кіркеґора «Отто – Носоріг». У невеличкому портовому містечку, де живе собі звичайнісінький руденький хлопчик Топпер, раптом починають відбуватися дива. Топпер, як і всі діти його віку, колекціонує розмаїті дрібнички, й одного дня в його колекцію потрапляє жовтий олівець. Що б, здавалося, цікавого, може бути в олівцеві? виявляється, що написане ним – зникає. Коли ж Топпер хоче продемонструвати незвичайні властивості олівця своєму другові, намалювавши на шпалерах у кімнаті велетенського носорога, для хлопчаків починається дивовижна пригода, адже носоріг оживає і починає тупцяти у помешканні на третьому поверсі.

Письменник приваблює читача дотепністю розповіді, психологічні портрети та зовнішні характеристики його героїв зроблені досить лаконічними, але влучними штрихами, з нотками гумору.

Книжки Оле Лун Кіркеґора, які перекладено на 20 мов, стали класикою дитячої данської літератури ще за його життя і досі перевидаються. За ними створено фільми, вистави.

Оса Ґан Шведер. Сни шовкопряда. – Київ: Грані-Т, 2009

Ще одна повість у перекладі Галини Кирпи – «Сни шовкопряда» норвезької письменниці Оси Ґан Шведер. Тільки пригоди тут не веселі й балаганні, як у випадку із жовтим носорожиком Отто, а швидше інтелектуальні, витончені, адже одного дня у сад до дівчинки Юсефіни та її мами Анемони приходить із глибини століть давній китайський поет Лі Бо. Та з’ява його, хоч і незбагненна, проте має причину. Річ у тім, що доня й мама – неабиякі книгоманки. З міської бібліотеки вони виходять із такими стосиками книжок, що не раз і їжу забувають купити. Проте вдовольняються скромним обідом, передчуваючи насолоду читання. Книжку з віршами китайського поета вони брали вже хтозна-скільки разів, але обом не набридає читати й слухати їх. І хоч написані вони понад тисячу років тому, але не втрачають привабливості, бо розповідають про глибокі людські почуття й красу довколишнього світу.

Осі Ґан Шведер вдалося показати, наскільки глибоко може запасти в душу дитини поетичне слово. Юсефіна не просто слухає книгу, вона живе прочитаним: розмірковує, які ж на вигляд шовкопряди з її улюбленого вірша Лі Бо або порівнює гілки каштана з ієрогліфами у книжці: «Вчора вона думала, що китайські ієрогліфи схожі на гілки каштанового дерева. Сьогодні для неї очевидно, що це каштанове гілля скидається на китайське письмо». Усі ці роздуми, переживання й прожиття прочитаного роблять можливим диво: «Сад за будинком, де мешкають Анемона і Юсефіна», поволеньки і майже непомітно перетворився на китайський вірш тисячолітньої давності», бо ж, виявляється, що гігантську диво-павутину у ньому розкинули не павуки, а … шовкопряди. І вже наступного ранку в саду матеріалізується, пройшовши крізь простір і час мудрий і стриманий мовчазний поет-філософ Лі Бо. Його прихід майже не дивує маму з донькою, вони запросто, мов доброго знайомого, запрошують Лі Бо, очі якого нагадують Юсефіні два серпики місяця-молодика, до сніданку. А далі настає час не тільки вишуканого китайського чаювання, а й мандрівок човном, знайомства з таґерами, і як би дивно це не звучало, Лі Бо стає для дівчинки нянькою.

Крім незвичних пригод і поетичності стилю, книжка вражає і тим, що завдяки їй дитині можна пояснити важливість внутрішнього, духовного життя і другорядність гонитви за матеріальним благополуччям чи предметами розкоші – а це необхідно повсякчас нагадувати дітям, які виростають у споживацькому суспільстві. Одним із добрих способів протистояти споживацькому світові і є спільне читання – як у Юсефіни з мамою, та мандрівки – як у Юсефіни з Лі Бо.

Клаус Гаґеруп. Золота вежа. – Київ: Грані-Т, 2011

Ще одна глибоко психологічна книжка з нещодавніх перекладів Галини Кирпи – повість «Золота вежа» одного з найпопулярніших авторів Норвегії Клауса Гаґерупа, відомого своєю епопеєю про хлопця Маркуса (три повісті з цієї серії Г.Кирпа також переклала, вони вийшли у вінницькому видавництві «Теза»). «Золота вежа» ідеально підійшла до серії «Книготерапія» видавництва «Грані-Т», адже розповідає про глибоку психологічну травму дівчинки Маріанни і спосіб її подолання.

«Золота Вежа» адресована школярам середнього віку, але, як на мене, її необхідно прочитати й дорослим, які не раз не можуть знайти спільної мови з власними дітьми, навіть у менш стресових ситуаціях.

А от щоб краще розуміти вибрики дошкільнят, варто прочитати з ними пречудову «Книжку про Лотту з Бешкетної вулиці» пера мами Карлсона і Пеппі Довгоїпанчохи – всесвітньо відомої шведки Астрід Ліндґрен. Мія-Марія, Юнас та Лотта – троє дітей Німанів, але найменша – чотирирічна Лотта, найчастіше вигадує всілякі кумедні забави і потрапляє в халепи. Хоч і мала, але буває дуже самостійною, показує характер. Напевне, усім батькам знайома ситуація, коли дитина категорично відмовляється вдягати на себе щось із одягу. І хоча батьки бачать у цьому всього лише примхи, малий бешкетник чи вередунка мають вагому підставу не вбиратися в нелюбу річ. Так і з Лоттою: її кусає білий плетений светрик, але мама зовсім не хоче цього розуміти. Ображена на маму Лотта, піддавшись спалаху люті, легко «вирішує» проблему светра, покраявши його ножицями на шматки та викинувши до смітника. Усвідомивши, що накоїла, Лотта вирішує піти з дому, щоправда, не надто далеко – тож оселяється на горищі в сусідки.

Астрід Ліндгрен. Книжка про Лотту з Бешкетної вулиці. – Харків: махаон, 2010

Як закінчується ця та інші пригоди, цікаво буде послухати або й прочитати дошкільнятам і школярам. У майстерно виписаному дитячому образі багато хто з них упізнає себе – адже діти звикли порівнювати себе з іншими, в тому числі й героями книжок, хочуть бути схожими на казкових чи мультиплікаційних героїв, а декому, може вдасться зрозуміти вибрики молодших сестричок чи братів. Астрід Ліндґрен, як завжди, оповідає невимушено й цікаво, дозволяючи дітям залишатися дітьми, влаштовувати навколо веселощі й гармидер, жити в хатці на дереві й мокнути під дощем, аби вирости, втікати від уколів і наминати солодке. А Галина Кирпа мальовничо й легко передає мову класика дитячої літератури, даруючи читачам ще не один її шедевр, зокрема, повісті «Сонячна долина», «Домовичок Нільс Карлсон».

Неординарний талант Астрід Лі́ндґрен розпізнав, назвавши її «новою письменницею з великими можливостями», ще один відомий шведський письменник Єста Кнутсон. Саме він був у журі конкурсу, яке 1945 року відзначило першою премією повість «Пеппі Довгапанчоха», яку раніше відмовилось брати до публікації одне з видавництв.

Сам Єста Кнутсон, будучи радіожурналістом, 1937 року познайомив своїх малих слухачів із котиком Пелле Безхвостим. Оповіді Кнутсона так сподобалися дітям, що він був змушений описати неймовірні котячі пригоди у книжці – і книжок тих назбиралося аж дванадцять. В Україні зараз готується до друку дев’ята книжка цієї епопеї у перекладі Галини Кирпи та художньому оформленні Оляни Рути. Не дивно, що творча родина не могла пропустити повз увагу котячі пригоди, бо й сама полюбляє котиків – пані Галині «допомагають» перекладати, примостившись поміж словниками, киці Сніжка і Волошка, яка, до слова, також уже встигла стати героїнею книжечки «Чого Волошка запишалася», що вийшла з-під пера батька родини, письменника й перекладача Дмитра Чередниченка.

Єста Кнутсон. Пелле Безхвостий. Такса Маг. – Київ: Юніверс, 2009

Прототип Пелле Безхвостого Єста Кнутсон зустрів у дитинстві – він купив у якоїсь бабусі за крону кошеня, хвоста якому відгриз пацюк. Свого героя автор наділяє якнайкращими рисами, Пелле – і добрий, і довірливий, і здатний врятувати господарів, погасивши у домі пожежу. Автор наче хоче нагадати дітям, що не вигляд чи фізична вада мають визначати наше ставлення одне до одного, а вчинки, які й показують внутрішню красу або навпаки – черствість і байдужість.

Не можна не згадати про ще один надзвичайно майстерний переклад гарної й кумедної книжки, збудованої на грі слів, фразеологізмах та приказках. Ідеться про «Пригоди Невсідомика» пера одного з найбільших данських поетів ХХ століття Бенні Андерсена. Саме повісті про химерну істотку Невсідомика, що став у Данії героєм і п’єс, і фільмів, принесли Бенні Андерсену славу дитячого письменника. Українською книжка побачила світ 2005 року. Автор знайомить читача з малим Ейгілем, який любить, бавлячись, дослухатися до розмов дорослих.

Ейгіль та Невсідомик, як і Малий з Карлсоном, пережили разом багато пригод, аж поки під час гри у футбол Невсідомик, полетівши на м’ячі, опинився у фургоні з городиною. Він потрапляє у дім професора Сливи, дружина якого, готуючи обід, ледь не покраяла диво-істотку замість овоча. Та дорослі не ймуть віри своїм очам, вважаючи Невсідомика балакучою морквиною, що ввижається їм від перевтоми, тим часом, як їхня семирічна донька Пернілла, як і належить дитині, відразу впізнає у ньому Невсідомика та стає його новим другом. Дивовижні пригоди Невсідомика ідеально підійдуть для сімейного читання.

Насамкінець Галина Кирпа розповіла про особливості творчої роботи перекладача:

Галина Кирпа. Фото Дмитра Чередниченка

– Пані Галино, над якими перекладами важче працювати – творами для дітей чи для дорослих?
– З різними творами по-різному й працюється. Не може бути „знижки” на те, що твір для дітей. От, скажімо, Марія Ґріпе писала тільки для дітей, але це не означає, що тонкощі її психологічного стилю, на поверхні.

– З якої мови Вам перекладається найлегше, на одному подиху (відчуваєте її як свою, рідну)?
– Рідною може бути лише одна мова – на те вона й рідна, хоч і її, рідну, скільки живеш, стільки й вивчаєш. Перекладати „на одному подиху” мені не виходить, доводиться пробиратися крізь хащі слів, щоб „достукатися” до потрібного слова. А от захопити якийсь твір може і з першого подиху. Як, скажімо, Пер Петтерсон – прогорнувши кілька сторінок, я вже знала, що поки не перекладу „коней”, не матиму спокою. Чи „Золота вежа” Клауса Гаґерупа. Через ці твори довелося відкласти вбік усе інше. Вони заскочили мене зненацька – як ото літній дощ посеред поля, що бере людину в такий полон, із якого нікуди не хочеться втікати. Це відчуття, певно, й можна назвати „одним подихом”, але далі починається робота, яка ніколи не буває надто легкою.

– Чи почуваєтеся Ви співтворцем книжки, перекладаючи її?
– Дуже часто. Навіть, якщо, буває, не дуже хочеться „йти” за автором. Але чим глибше „занурюєшся” у твір, тим більше розумієш авторський вибір і скоряєшся йому, бо ж і автора „ведуть” його герої. Відома шведська письменниця Ірмелін Сандман-Ліліус казала: „Писати – це мовби перекладати з невидимої мови на видиму”, тож перед перекладачем завжди стоїть одне завдання – відтворювати „видиму” мову так, щоб не перетворити її в „невидиму” .

– «Пригоди Невсідомика» насичені ідіомами, фразеологізмами, приказками, очевидно, це було нелегко передати українською, яким чином Ви добирали відповідники?
– Отак і добирала – довго-довго, сам Невсідомик не відразу мені „дався” до рук. Бенні Андерсен – мовби „купається” у слові, він – і словограй, і слоовознай, а фразеологізми – то взагалі його стихія. А яка то розкіш – просто розгорнути, скажімо, шведський словник і надибати на plocka smultron under snön! Цей фразеологізм – цілуватися потай – у дослівному перекладі означає збирати суниці з-під снігу. І така метафоричність – на кожнім кроці!

Галина Кирпа. Фото Дмитра Чередниченка

– Улюблені Ваші персонажі і письменники?
– З літературних персонажів люблю Гамсунового Югана Наґеля. Тут годі буде вигукнути за Євгеном Маланюком „Гамсун!” – і нічого не коментувати. Люблю Ельвіса Карлсона – дитину з творчим поглядом на світ – дивовижного літературного героя Марії Ґріпе, що ходить по місту й сіє квіти, а також усю її творчість – за глибокий психологізм і вміння змусити дитину думати. Люблю Пелле Безхвостого, за котячими пригодами якого стоять звичайнісінькі людські вчинки. Люблю обох Андерсенів – і Ганса Християна, й Бенні. Люблю Астрід Ліндґрен – за велике серце й глибокий талант і її „хрещеника” в літературі Ульфа Старка – за тонкий гумор і блискучий стиль. А загалом я вдячна всім, кого мені випало перекладати, за радість спілкування з їхнім світом… Не можу не згадати ще найсвіжіше своє „відкриття” – не схожу ні на кого молоду норвезьку письменницю Марію Парр – переклала дві її повісті для дітей, вихід яких повністю залежить від видавця.

– Як виникла ідея укладати поетичні антології, чи «котяча» планується до друку невдовзі?
– Загалом часто збірки й антології я укладала на прохання різних видавництв (здебільшого з Дмитром Чередниченком). А збірка „Моїй матусі” виникла з простої цікавості: чи багато в нашій літературі є віршів про маму. Задумала нашукати сто поезій, нашукала 110. Задумала нашукати 150, нашукала 160. Так і вийшло – 200. Може, хтось колись нашукає, скажімо, 300. Готовий рукопис запропонувала в тернопільське видавництво. Так само зі збіркою про котів – є вже 200 „котячих” віршів. Шкода, що в нас немає „котячих” видавництв.

Погана дитяча абетка. Одна пара зубів на двох

2012-03-30T17:08:00.001+03:00

Не люблю дитячих книжок, зроблених тільки для того, щоб заробити грошей. Дитячі книжки як і дитячі товари в цілому, приваблюють корисливих виробників - діти хочуть весь час нового, є традиція приносити дітям подарунки коли йдеш до родини, де є малюки, навіть батькам простіше купити щось ніж приділити увагу.
Зайшовши в гості до сестри, пробігаючи повз книжкової полиці, Я побачила такий суто бізнесовий варіант дитячої абетки "Абетка для звіряток":

В принципі все було б добре, і особливостей тексту ніхто б не помітив, від літери А до літери Щ дитина читає ой як довго і напевно пропустить що у Щуки вставні зуби від Акули :) Плани автора порушила вередлива тітка, що відкриває книги на випадкових сторінках.

А от як виглядає зовні ця дитяча абетка, яку, на мою прискіпливу думку, не варто купляти дитині.

Трошки смішно, але більше сумно

Якось так ....

А ось думки про те, які дитячі абетки варті уваги.

Цікавих вам дитячих книжок!

Справжні дорослі пригоди маленького Гусенятка Миколи Вінграновського

2012-03-25T00:11:00.002+02:00

Трапилася мені дитяча казка українською мовою з звичайною назвою "Гусенятко". Вибрала,тому що зараз весна,син вчора вийшов на подвір'я у бабусі і промовив : "час заводити гусенят", захотілося чогось такого, от і клацнула "читати". А виявилося, дуже чуйну і глибоку казкову річ відшукала. Буду читати далі, а для вас - захопивший мене початок казки, а раптом і вам сподобається?

Ціле оповідання легко знайти в інтернеті, або купити ось таку книжку для дітей Миколи Вінгарновського, виявляється відомого, шанованого і багатого на творчі доробки для дітей.

Гусенятко розплющило одне очко, потім друге, пискнуло і - народилося. Мама подивилась на нього, вкрила його крилом і заплакала: вночі гуси мали відлітати. Її чоловік з табуном і старшими дітьми зранку подався політати над полем і плавнями перед відльотом. Гуска лишалася на пізнім своїм осіннім яйці. Вона ще мала надію, що з цього яєчка нікого не буде, - аж на і є, знайшлося: згорблене, вогке, сумне, з прилиплою шкаралупкою на дзьобику, гусенятко обсихало під маминим крилом і не знало, що двоє його братів і четверо сестричок народилися ще у травні, весною, коли й треба, а воно - восени, сьогодні, коли іній цвіте на зеленім лататті і давно вже не, чути голосу їхніх найближчих сусідів-деркачів.

Гуска думала: що робити? Летіти з дітьми через три моря і так нелегко, а це, сьоме, сьогоднішнє, куди? Під крило його не візьмеш і на спину не покладеш - упаде. А тут на дзьобі уже зима, заплава замерзне - що тоді? Зимувати з малим? А вітер, а сніг, а мороз та лід, а лисиці, тхори, куниці, кібчики, приблудні коти, собаки, а мисливці, а їсти що? Пропали...
І старій гусці вперше не захотілося жити. Вона вважала себе довголітньою, бо прожила вже три літа і три зими. Тієї першої осені, коли вона молодою злетіла у перший свій вирій через три моря у тепле, з очеретів піднялася така стрілянина, що тепер із свого покоління лишилася вона одна... Спитати б кого старшого, що їй робити з оцим малим, так серед гусячого табуна не було жодного діда-гусака або баби.
Гуси до дідівства не доживали. Та й чоловік її - молодий, на вирій молодший від неї...
Гуска підняла крило і глянула на свого мізинчика: гусенятко кисло кліпнуло на маму і заснуло.
- Горе мені з тобою та й годі...
Знизу, з заплави, покотило волохатими хвилями, білими комірцями обпінився при воді очерет, нагнувся сухо над гускою, довгим листям своїм прикрив її всю на гнізді, і доки він лежав під вітром, гуска скубнула з очерету його бляшаного листя, хотіла було скубнути ще раз, але очерет підвівся. Гуска зачаїлась, коли вітер удруге нагне очерет і вона скубне із нього іще хоч листочок, та вітер раптово повернув і поклав очерет на порожні гнізда.
Між очеретом за лугами при озимині з прощального низького сонця вилетів з дітьми гусак - летів-летів і прилетів. Діти стали чиститись. Їхні набиті вола ходили під молодими жовтими дзьобами, наче діти цю ніч нікуди не збирались.
Гусенятко визирнуло з-під маминої ноги і побачило тата. А тато побачив його.
Він поправив крило і сказав мамі:
- Лети повечеряй. Але дивися, не попади під літак над озиминою.
- Добре, - сказала мама. - Лечу.
- Лети по сірому. По синьому не лети. І не кричи. Над очеретом бери праворуч вище: за очеретом в засідці вже троє.
Гуска полетіла. По ній кілька разів тарахнули, чи по ній, чи по табуну. Табун сів на гніздів'я. Гусак подивився: старих гусей не було - старі літають знизу. От їм і попало. "А де ж моя?"
Гусак випростав крило, випростав друге, обдивився свої крила ще раз і склав.
Крила були в порядку. Старші діти збились докупи, поховали дзьоби до крил, грілися і поговорювали між собою.
- Як-небудь перелетимо і це море, і це, і друге, і третє, якщо не зіб'ють, - сказав їм гусак і глянув на пізню свою осінню дитину.
З горіхового неба стало накрапати. В гусенятка на дзьобику зависла крапелина, і в тій крапелині гусенятко роздивлялося свого тата: у тата були сторожкі очі, висока очеретяна шия, татова шия ходила над гусенятком, поверталася над ним на кожен найнечутніший порух. Мав тато і високі м'які сірі груди: гусенятко пірнуло під них, і так йому стало тепло, що воно відразу ж заснуло знову.
З поля від озимини тарахнуло, тричі тарахнуло і від очерету, діти висмикнули голови з крил і подивилися на тата:
- Летіти чи сидіти?
- Сидіть, - сказав їм гусак, хоч серце в самого забилося так, що гусенятко проснулося, вилізло з-під татових грудей, подивилося в його жовті очі і спитало:
- Чого так стукаєш своїми грудьми?
"Пропала", - подумав гусак, і цієї ж миті повітря зашуміло і, збиваючи волоття очерету, опустилася важко задихана гуска.
- Ой, - сказала вона.
- Ціла?
- Наче... Ой... Що робити?
- Бери дітей, і летіть. Я з малим лишимось тут і якось плавом будемо добиратись, доки воно підросте та стане на крила.
- Не полечу, - і її жовті, як і в тата, очі по краях взялися чорними обідками. - Буду з тобою і малим. А діти полетять з табуном.
- З яким табуном, куди? Глянь - одна молодь. Ти найстарша. От і лети. Поведеш. З малим ти не виживеш тут. Чула?
- Чула, - сказала гуска. - То що, вже збиратись?
- Збирайтесь. Надходить ніч і мряка. Підіймайтесь у мряці. Крізь мряку вас ніхто не побачить і не дістане.
- А якщо літаки?
- Тутешні літаки у мряці не літають. До ранку доберетесь до заповідника. Там сідайте сміливо і нікого не бійтесь. Підгодуйтесь. А далі від заповідника - морем. Над морем летіть низько. Над морем вас ніхто не зачепить. А там далі дивіться самі: вибирайте ночі лише дощові і темні.
- А як ти малого не доведеш і сам?
- Не бійся. Ти, головне, бережи табун і дітей. Будь хитра і обережна. А я постараюсь на весну прилетіти до вас з малим. Мале, дивися, в нас яке - тільки народилося, а вже говорить. Гусачок!
Гуска підійшла до гусенятка і, сколупнувши з його дзьобика шкаралупку від яйця, сказала:
- Краще б ти не родилося і не говорило...
Серед ночі гуси знялися і полетіли. Гуска повела їх крізь мряку у небо і не втрималась, крикнула щось своєму гусакові на прощання. І як тільки крикнула, - відразу ж від озимини і очерету по ній і по табуну затарахкало мокро і сліпо, як-небудь і неприцільно.
Гусак витягнув шию. Було тихо. Шепотів очерет. Потім почувся крик. Гусак дослухався. Ні, той крик був не гусячий, а людський. "Видно, попали по своєму, - подумав гусак, - вночі ж то не видно, де небо, а де земля". Гусак нагнув шию і послухав, чи дихає гусенятко.
З відльотом табуна гусак відчув, як ніч раптом поважчала і стала тиснути своєю мокрою темінню на гніздо, темінь залазила йому в спину і крила, наче хотіла сховатися в ньому і хотіла обсохнути в його пір'ї. Колись веселий, дорогий гусям очерет мовчав тепер над гусаком відчужено і вороже, і темно говорила до когось вода. Перед гніздом з рибиною в зубах випірнула ондатра, ненажерливо подивилася на гусака, бо ондатра знала - гусак лишився з малим сам. Гусак засичав на ондатру: мовляв, мало тобі риби в заплаві, а ти ще й мого гусенятка хочеш? Лише підпливи - вб'ю!
Ондатра почула це і пірнула додому. Та ненадовго. За хвилину ондатр з'явилось двоє і, малюючи вусами воду, вони стали наближатись до гусака. Гусак засичав з усіх сил, гусенятко забилося йому під живіт, під лапи, заплакало-запищало, а дощ прибував з ночі, гніздо підпливало, ставало легшим, ось-ось гніздо попливе за водою. З'явилась видра, ондатри - тікати, видра - за ними, повпірнали і ті, і та, і не стало їх більше чути.
Гусак обгорнув крилами гніздо з гусенятком і, відштовхуючись лапами об ворожу заплавну воду, вивів гніздо на струмінь ріки. На струмені вода була не така, як при очереті. При очереті вода комизиста, вредна, то якийсь корінь чи яма - і вода там вирує, сердиться, вічно щось їй не так; на струмені вона гінка і вільна, вона, ця струмінна вода, не питає, хто по ній пливе і до кого, летить вона вільно під осінньою ніччю, аж дно під цією водою дзвенить. І що їй до того, що гусак править по ній крилами своє гніздо з гусенятком посередині?
На струмені гусакові відлягло від серця, і він вів гніздо, не підштовхуючи його лапами: гніздо несло перед очима в бистру темінь, і гусенятко не могло надивитись на свого зграбного тата.

Дитячі журнали українською

2012-03-24T23:34:00.000+02:00

Під відповідь на питання "Що читати дітям?" підпадають не лише книжки, але й журнали. Це особливе читання, тому що якщо журнал гарний, то дитина із задоволенням чекає наступного номера.
Журнали в Україні є, і їх не мало, приблизно 70 видань, на які ви можете підписатися поштою.

Як зорієнтуватись батькам у такому потоці дитячої періодики ? І взагалі, чи потрібно купувати періодику дітям, адже можна купувати та читати книжки для дітей. Але поряд з читанням книг, в наш час дитяча періодика здатна замінити дитячі енциклопедії, задачники, розмальовки, адже багато журналів особливу увагу звертають саме на розвиток інтелекту дитини, його творчих здібностей.

Кожен дитячий журнал має свою аудиторію, яка визначається її віком. Тому спочатку розглянемо дитячі журнали за віковими категоріями, на які вони розраховані.

Для наймолодших серед найбільш популярних згадаємо найстаріший журнал України «Малятко», далі – «Пізнайко від 2 до 6», «Мамине сонечко», «Ангелятко», «Ангеляткова наука» та «Вінні та його друзі».

Наступні дві категорії ми умовно поділили на такі: «для старшого дошкільного та молодшого шкільного віку (5-9 років)» та «для молодшого та середнього шкільного віку (від 7 до 12 років)». Але, як бачимо, ці категорії дійсно умовні, адже все залежить від індивідуального рівня розвитку дитини. Отже, для 5-9 річних можемо купити або передплатити журнали «Пізнайко від 6», «POSNAYKO», «Маленька Фея та сім гномів», «Чарівна принцеса», «Маленький Розумник», «Професор Крейд», «Стежка», «Казковий вечір», «Умійко», «Яблунька», «Чарівна казка», «Мишка топтыжка» (російськомовну), «Апельсин» (російська та українська мова), «Веселі картинки», та інші.

Якщо у вас росте молодший школяр або трохи старша дитина, то радимо такі періодичні видання: «Велика дитяча газета», «Зернятко», «Джміль (дітям: живопис, музика і література)», «Вулик», «Котя», «Мурзилка (російською мовою), «Шкільний журнал» (є варіант російською мовою), «Колосок», «В мире животных» (російською мовою), «Чудеса и приключения – детям» (російською мовою), «Ухтышка» (російською мовою), «Коллекция идей» (російською мовою).

Для підлітків можемо згадати журнали «Однокласник» («ОК»), «Пригоди» та «Країна знань».

Щоб обрати саме той журнал, який підійде вашій дитині, варто знати, що дитяча періодика ділиться й за основним напрямом викладення матеріалу: пізнавальні, розважальні, навчальні, культурологічні та науково-популярні.

До пізнавальних відносяться всі видання, що мають переважно пізнавальний зміст. Тематика таких газет і журналів вельми розмаїта. Більшість найпопулярніших серед дітей журналів і газет подають потрібну інформацію через гру, адже гра – найприродніше заняття для малечі. Серед таких видань згадаємо журнали "Пізнайко", "Професор Крейд", "Умійко", "Веселые идейки", "Малятко", "Стежка", "Ухмалыш", "Велика дитяча газета".

На сучасному ринку періодики для дітей чимало видань розважального характеру: діти люблять розважатись і читати про розваги та заради розваги (особливо це стосується дітей середнього шкільного віку). Причиною виникнення багатьох розважальних видань і стало те, що редакторам легше розважити дитину, аніж навчити й виховати. Такі журнали – це здебільшого ще один спосіб використати вільний час дитини, зацікавити її ненадовго коміксом, або кросвордом.

Навчальні видання покликані насамперед допомогти дитині у навчанні. Чисто навчальних видань в Україні видається небагато, один із найвідоміших "Posnayko" (для дітей віком 4–8 років, що вивчають англійську мову). Також є журнал для тих, хто вивчає англійську мову, наприклад, «POSNAYKO» та «English4U».

Особливим у межах виду навчальних видань є тип релігійного журналу. Нині він набуває особливої популярності. Такі журнали прагнуть навчити дитину "релігійної грамоти", дати їй духовну освіту (журнали "Ангелятко", «Зернятко»).

Основа кожного номеру видань культурологічного характеру – художній матеріал, вітчизняна, світова класика та фольклор. Це - "Яблунька", "Джміль", «Барвінок», "Чарівна казка".

До науково-популярних видань віднесемо «Колосок», «Країну знань» та видання типу «Юний натураліст», «Юний технік України», «Юний моделіст-конструктор» та інші.Маріанна Пайда

Оригінал

Найкращі українські дитячі книжки

2012-03-24T23:31:00.000+02:00

«Дитячі книжки можна поділити на дві основні категорії. До першої належать книжки, які я порівняв б із дзигою: покрутить дитина дзигу, та їй поспіває-прогуде одну й ту саму нехитру пісеньку, впаде на бік. І дитина про неї забуде. Але є книжки, котрі можна порівняти з улюбленою лялькою, дитина не розлучається з нею, бавиться, няньчиться багато днів, місяців, літ: вкладається спати, кладе її на ніч поруч себе. А коли дорослішає, кожна дитина скоріш за все пригадує не дзигу, а ту, найулюбленішу ляльку дитинства..." (Анатолій Костецький)

Така «лялька», я впевнена, у вас була в дитинстві, і, мабуть, не одна. Я пам’ятаю декілька таких книг і першими в рядку стоять безсмертні «Тореадори з Васюківки», які внесені у золотий фонд світової літератури ім. Андерсена.

І це не дивно, адже Всеволод Нестайко — дитячий письменник Божою милістю. Зі своїми читачами він веде розмову завжди з щирою довірливістю, не нав'язуючи власних оцінок, з веселим іронічно-усміхненим поглядом на своїх героїв, на їх невмілі вчинки, таким чином стверджуючи добро, чесність, відкритість і засуджуючи зло, малодушність, заздрість.

Давайте згадаємо крім «Тореадорів з Васюківки» й інші твори Нестайка:

«В Країні сонячних Зайчиків», «Одиниця з обманом», «Незвичайні пригоди в лісовій школі», «Загадка старого клоуна», «П'ятірка з хвостиком», «Незнайомка з Країни Сонячних Зайчиків», «Слідство триває», «Таємничий голос за спиною» та ще багато інших...

Улюбленими жанрами Лариси Письменної були літературна казка і оповідання. Вона по-справжньому любила своїх читачів і мала неабиякий талант розповідати у своїх творах про живу природу і людину, найбільше ж — про дитину. Вона - авторка численних творів для дітей, серед яких:

«Павлик-Равлик», «Як Петрик на дні моря жив», «Голубий олень», «Богатир Жовте Око», «Тисяча вікон і один,журавель», «Чарівник на тонких ніжках», «Чап-Чалап», «Чарівний штурвал», «Камінець завбільшки з гору», «Там, де живе Синя Ластівка».

Наталя Забіла – авторка багатьох збірок віршів для дітей, її творчість український поет Валентин Бичко назвав «материнською піснею, цікавою, барвистою, розумною, клопіткою, дбайливою». Найбільш відомі з її збірок:

«Ясоччина книжка», «Про малят і про звірят», «Про Тарасика й Марисю», «Стояла собі хатка».

Визнаною дитячою письменницею Марія Познанська стала на початку 1950-х років, маючи у своєму творчому доробку майже десяток поетичних збірок для малих читачів. Талант педагога і талант поета — ось те щасливе поєднання, яке, мабуть, зумовило популярність віршів Марії Познанської серед дітвори. Особливо відомі такі її книжки:

«Про чудо-ліс, що на полі зріс», «Любій малечі про цікаві речі», «Чим пахне коровай», «Про золоті руки», «Що я знаю про метро», «Асканія-Нова», «Про білий халат і наших малят».

Творчість Миколи Трублаїні - ціла епоха в літературі для дітей. Багато героїв оповідань та повістей письменника — підлітки. Але у Миколи Петровича є багато оповідань для дошкільнят і дітей молодшого шкільного віку:

«Крила рожевої чайки»,«Мандри Закомарика» ,«Про дівчинку Наталочку та сріблясту рибку», а також: «Лахтак», «Мандрівники», «Шхуна «Колумб».

Згадаємо й декілька творів Анатолія Костецького, у віршах, казках, повістях-казках якого вчаться, мріють, фантазують, дружать, бешкетують меткі, балакучі, ліниві, непосидючі сьогоднішні хлопчики та дівчатка:

«Хочу літа!», ,«Суперклей Христофора Тюлькіна, або „Вас викрито — здавайтесь!“», «Мінімакс — кишеньковий дракон, або День без батьків», «Мої та твої таємниці».

Повертаючись до cказаного на початку статті, зазначимо, що відповідальність за те, чи пригадуватимуть наші діти в дорослому віці уроки життя, винесені зі своїх перших книжок, лежить на нас, батьках.

Маріанна Пайда

Оригінал

Дитячі мрії "Якби вміти..."

2012-02-25T23:18:00.003+02:00

Ось якби мені уміти

На високому сидіти

Татовім стільці ...

Ось якбі мені уміти

Смажити млинці.

Ще хотілося би, звісно,

Йти до ліжка дуже пізно,

А тоді - не спаті.

І хотілося би, звісно,

Радіо вмикати.

Та й незле було б уміти

Зранку бороду голити,

Вуса б відростив.

І незле було б ходити

Пішки попід стіл.

Переклад з російської Іван Андрусяк, оригінал - Михаил Яснов

Замріяний веселий віршик маленького хлопчика

Видавництво Грані-Т

Не казочка, а просто дитяча мрія

2012-02-21T22:16:00.000+02:00

Знову переймаєтеся питанням "Що читати дітям на ніч?"

Дозвольте запропонувати ще трішки кумедних казкок Джанні Родарі!

Палац із морозива

Одного разу в Болоньї саме на П'яцца Маджоре побудували палац із морозива. Діти прибігали на площу з усіх кінців міста. Усім кортіло хоч лизнути його. Дах цього палацу був із збитих вершків, дим у комині з цукрової пудри, сам комин з варення. Все інше було з морозива: і двері, і стіни, і меблі.

Одне маля вчепилося за стіл і злизало всі чотири ніжки, так що стіл з тарілками (тарілки були з найкращого шоколадного морозива) повалився просто на нього.

Один поліцай помітив, що вікно палацу почало танути. Шибки були з полуничного морозива і, танучи, спливали рожевими струмками.

- Хутчіш сюди! - гукав поліцай.- Швидше лижіть! І всі кинулись лизати ще швидше. Шкода, коли такі ласощі пропадають!

- Дайте мені крісло! - благала якась бабуся, що не могла проштовхатись крізь юрбу.- Оте крісло дуже зручне для кволої бабусі. Будь ласка, подайте мені його, оте з бильцями.

Один пожежник зглянувся над старенькою та й виніс їй морозивне крісло з кремом і фісташками, й раденька бабуся почала смоктати його бильця.

Ой, який же то був веселий день! До того ж лікарі зробили так, що ні в кого не болів живіт. Ще й тепер, коли діти просять другу порцію морозива, батьки кажуть зітхаючи:

- Ти, мабуть, з'їв би цілий морозивний палац, той, що в Болоньї стояв.

Баранці і черепаха Ганни Чубач

2012-02-20T12:59:00.000+02:00

Такі собі веселі виршики Ганни Чубач

Два маленькі баранці

Два маленькі баранці
Напекли собі млинців:
- Ой! Ой!

Біля столу сіли
І все зразу зїли:
- Гам! Гам!

Два маленькі баранці
Захотіли ще млинців:
- Дай!Дай!

Та вже масла - мало
І муки - не стало:
- Зле! Зле!

Два маленькі баранці
З-за неспечених млинців
Билися рогами:
- Гуп, гуп!
Тупали ногами:
- Туп, туп!

А коли втомилися,
Зразу помирилися:
- Так! Так!

Спритно обтрусилися,
Біля столу всілися
- Ох!Ох!

І листком капусти
Щиро поділилися:
- Хрум! Хрум!

Отакі от молодці
Два маленькі баранці
Отакі!

Черепаха - аха-аха...Черепаха - аха-аха
У воді сиділа-діла.
Черепаха - аха-аха
Свої ніжки мила-ила.
Крокодили-дили-дили
Пропливали-али-али,
Черепаху - аху-аху
Налякали-али-али.
Черепаха - аха-аха
На піску сиділа-діла.
Черепаха - аха-аха
Свою спинку гріла-іла.
Два удави-ави-ави
Проповзали-али-али,
Черепаху - аху-аху
Налякали-али-али.
Черепаха - аха-аха
У траві сиділа-діла.
Черепаха - аха-аха
Конюшинку їла-іла.
Понад нею гуси-уси
Пролітали-али-али
Черепаху - аху-аху
Налякали-али али.
Черепаха - аха-аха
На камінчик сіла-іла
І від страху-аху-аху
Затремтіла-іла-іла.
Ну а потім-отім-отім
Розпростерла довгі крила
І за хмари-ари-ари
Полетіла-іла-іла.
І маленькі діти знають:
Черепахи не літають.
Та як так багато страху,
Полетить і черепаха!
АХА-аха-аха...

Дуже добре, що тепер веселі віршики Ганни Чубач можно купити в отаких окремих маленьких книжечках, вони зручні і їх дуже полюбляють діти.
А от для тих, хто збирається до школи доречною буде більш доросла збірка "Веселі Хтосики" тієї ж Ганни Чубач

Українські казки по телефону

2012-02-15T22:30:00.002+02:00

Я вже писала про Казки по телефону Джанні Родарі, але читали ми їх російською мовою. А сьогодні натрапила на український переклад, і він чудовий :)

Ось дивіться:

Аліса Падальниця

А ось казка про Алісу Падальницю, що завжди і всюди падала.

Зібрався якось дідусь з нею в парк на прогулянку. Кличе:

- Алісо! Де ти?

- Я тут, дідусю!

- Де «тут»?

- У будильнику.

Відкрила вона з цікавості задню кришку будильника і незчулась, як опинилася між коліщатками і пружинками. А коліщатка крутяться, цокають; тож довелося їй перестрибувати з однієї осі на другу, поки не знайшла спокійної місцини.

Іншого разу кличе дідусь Алісу снідати:

- Алісо, де ти? Алісо!

- Я тут, дідусю!

- Де «тут»?

- Тутечки, в пляшці. Я хотіла пити і впала всередину. Бідолашна Аліса з сили вибилася, борсаючись у воді...

їй дуже пощастило, що минулого літа вона побувала в Сперлонго й там навчилася плавати по-жаб'ячому.

- Стривай, зараз я тебе витягну.

Дідусь опустив у пляшку мотузочок. Аліса вхопилась за нього і спритно видряпалась наверх, бо була доброю гімнасткою.

А ще одного разу Аліса кудись зникла. Шукав її і дідусь, шукала й бабуся, шукала тітка, і сусідка, яка [443] щодня приходила читати дідусеві газету, бо шкодувала сорок лір, та все марно.

- Скоро вже й батьки з роботи вернуться. Як не знайдемо, то буде нам лихо,- бідкалась злякана бабуся.

- Алісо, де ти? Алісо!

Ніякої відповіді. Аліса не могла відповісти, бо пішла була на кухню, залізла з цікавості в шухляду, де лежали скатерки та серветки, і там задрімала. Хтось засунув шухляду, не звернувши уваги на Алісу. Дівчинка прокинулась у темряві. Але не злякалася, бо якось була залізла в кран, а там теж темно.

«Ось почнуть готувати вечерю,- міркувала Аліса,- тоді вже відсунуть шухляду».

Та ніхто про вечерю й не думав, бо ж Аліса пропала. Батьки вернулися з роботи й ну гримати на діда й бабу.

- Ось як ви її пильнуєте!

- Наші діти не залізали в крани, - заперечували дід з бабою,- за наших часів діти падали тільки з ліжка й набивали собі гулі на лобі.

Нарешті Алісі набридло чекати. Просунулась вона крізь скатерки на дно шухляди й загупала ногою: гуп! гуп! гуп!

Гуп! Гуп! Гуп! - кликала на допомогу Аліса.

- Стривайте,- сказав тато,- хтось стукає.

Скільки радості було, коли Алісу віднайшли! Та дівчинка зараз же залізла в татову кишеню, і перше ніж її витяг-ли, встигла заляпати обличчя пастою з кулькової ручки.

Інші казки по телефону

Вирощуємо поцілунки

2012-02-14T11:13:00.000+02:00

Надто ніжна дитяча книжка "Planted a kiss" про те, як один маленький прояв любові переростає в щось велике, надихаючи людей. А яка проста і приємна рима!
Саме до Дню Закоханих.
А ще ця книжка познайомила мене з буктрейлером, дивіться на нього, а найближчим часом я розповім про це чудовисько детальніше.

Planted a Kiss
Автор: Amy Krouse Rosenthal
Ілюстратор: Peter H. Reynolds

Буктрейлер:

Книжки Amy Krouse Rosenthal входять до списку бестселерів за версією New York Times, художник Peter H. Reynolds – володар престижних премійЗа знахідку дякую Казкарці
Ваша КІ :)

Читацькі тренди або електронні дитячі книжки

2012-02-13T15:36:00.001+02:00

Здається вибрати що читати дітям сьогодні ще важче, ніж 5 років тому. Ви помітили, що купка книжок для дітей останнім часом серйозно виросла в книжкових магазинах? Створюється враження, що хтось став піклуватися про те, щоб діти почали читати.
Причини прості, ніякого чаклунства.

Я думаю, що так видавці страхуються від наступу електронних книжок.
Є думка, що дитячу книжку не замінить жоден електронний варіант. Хоча з моєї дзвіниці відкривається інший погляд: просто дитячі книжки в електронному варіанті будуть пізніше і дорожче дорослих, як втім і в паперовому, тому що їх складніше створювати. Хоча в одному вони мають рацію: дитячі книжки протримаються екслюзивно в паперовому варіанті довше
Друга причина - це те, що одні дорослі діти, як і раніше люблять книжки і обов'язково купляють їх для своїх малих дітей. А інші дорослі діти цим ще й користуються і роблять бізнес. (У нас так: чоловік розбещував сина іграшками, яких не було в нього, я розбещую книжками. І син і я байдужі до ляльок )

І навіть при такому підході ми в родині часом використовуємо електронну книжку (читалку) для дитячого читання. Та що там використовуємо, вона наша помічниця! Звичайно так було не завжди, до 5 років нам дуже потрібні були картинки, а читалки тоді були тільки чорно-білі. Але зараз це вже неправда, були б книги-файли в хорошому форматі. Подивіться на Вінні-Пуха:

Ось стандартні ситуації, коли поруч зі мною і дитиною наша читалка Кіндл:

1. Видалася вільна хвилинка в черзі (що таке черги я згадала коли повернулася в декрет, повірте вони ще є, особливо в соціальній сфері), школі, кафе - дістали і прочитали. Електронні читалки влазять навіть в жіночі мікро-сумочки. А в читалку чого тільки не поміститься, хочеш - читай цю книгу, хочеш - ту.

2. Почула про гарну книжку, подивилася в інтернеті що якісного видання у неї немає - можна качати електронну версію і витратити гроші на гарне видання іншої дитячої книжки.

3. Записала на читалку вірші для малюка, підчитала коли треба і цитую собі на втіху а малюку в тему - про собаку, пташку і тп.

4. Ну а коли вирушаємо в подорож, читалка стають незамінною пересувною бібліотекою для всієї родини. Не впевнена в необхідності читалок на пляжі, в лісі та інших місцях активного відпочинку. Все-таки на все свій час, у нас не самоціль читати 99% часу. А ось почитати перед сном, не тягнучи за собою ще пару валіз дитячих книжок - задоволення.

Для дітей читають багато і самостійно електронна книга просто знахідка.

Ми користуємося Кіндл Амазону, з якого Амазон як раз успішно робить не гаджет, а систему для читання в своє задоволення.

І треба сказати задоволення дійсно відмінна. Можна сперечатися про те яка з читалок краще ... Але якщо ви - мама, розгляньте варіант Кіндл. Всі гаджети створення досить крихкі. А коли в будинку є діти, то навіть каміння стають крихкими А Кіндл до відносно низькою ціною дає гарантію на рік на 100% безкоштовну заміну. Я не вірила, поки не скористалася. Нещастя сталося несподівано й непомітно - екран у нас тріснув, заміна дорівнює вартості такого ж нового Кіндл. Зважилася, звернулися по гарантії і нам запропонували обміняти на новий. Там трохи заплутана схема зняття і Пеймент, але в результаті абсолютно за 0 грн ми отримали через тиждень новий Кіндл з самої Америки.

Думаю електронна читалка це не альтернатива а різноманітність і можливість.

Ваша КИ

Якщо цікавить, я залюбки можу розповісти який з Кіндлів для чого підходить, а також де і як закачати книги потрібного формату або переформатувати. Дайте знати.

КАЗОЧКА ПРО ЗАЙЧИКОВУ ЗНАХІДКУ

2012-02-09T22:59:00.001+02:00

Обожнюю все що робить український поет і письменник Іван Андрусяк для дітей. Всі його дитячі казки і вірші для малят зворушливі і від душі. От слухайте:

Жив собі Зайчик – вушка-сплюшка. Ходив на базарчик, грався з мушками, купував моркву й капусту хрумку, а іноді гризяв кору в садку. Одним словом, жив, як усі зайці, – аж раптом надибав зернятка оці...

З базарчика якось він біг через ліс, велику морквину у торбі ніс і подумки нею вже ласував, аж раптом... спіткнувся і мало не впав.

– Ото вже роззява! – наш Зайчик шепче.

Та бачить – на стежці лежить мішечок. А в тому мішечку – зерняток зо двісті, таких маленьких, що шкода й з’їсти. Узяв його Зайчик собі в торбину. Подумав:

– Завтра у зупку вкину. Може, якась це заморська приправа, тож зупка в мене вийде на славу.

Та спробував вдома кілька на зуб і вирішив:

– Це не годиться в суп! Гірчить у роті, ще й аромату від цього нібито й небагато. Не варто ними псувати страву. Краще я посаджу їх – цікаво...

А був наш Зайчик – варто сказати – трішечки, знаєте, лінькуватий. На грядці в нього все більше пусто – легше купити моркву й капусту, аніж лопатою лапки трудити, і спинку гнути, й воду носити...

А тут його раптом як підмінили. Мов додалося в Зайчика сили. Грядку копає хвацько, на славу! Що за зернятка – дуже цікаво...

Іде Лисичка й хитро жартує:

– Уже базарчик тебе не рятує? Матимеш власну моркву й капусту. Дуже смачненькі зайчики тлусті...

Зайчик від неї сховався до хати. Каже:

– Не зможеш мене наздогнати. Лапки у мене прудкі – не загину. Сію на грядці заморську рослину.

Каже:

– Достатньо її скуштувати – і зайчики зможуть навіть літати!

Вовчик іде і сміється:

– Зайчиську! Вже по капусту бігать неблизько? Вже тебе ніжки далеко не носять? Буде вовчатам страва хороша...

Зайчик й від нього шмигнув до хати:

– Будуть вовчата лапу смоктати! Ой, не діждешся – так просто не згину. Я сію на грядці заморську рослину. Досить листочок її скуштувати – і зайчики зможуть навіть літати...

Зайчик забув свої лінощі й пустощі. Грядки заклав і морквяні, й капустяні. Тільки ж була особливо красива та, де зростала заморська рослина.

Зайчик її поливав усе літо, й під осінь на грядці виросли... квіти!

Всього лише квіти...

Подумаєш – свято! У лузі такого добра багато. Стільки трудитись – і в нагороду всього лише квіти, жодного плоду...

Іде Лисичка:

– Певно, Зайчиську, ти по насіння бігав неблизько. І праці до цього доклав багато. Можна й завити – не те що літати...

Вовчик єхидно:

– Зайчику милий, а покажи-но, де твої крила?

Зайчик їм каже:

– Смійтесь, хоч лусніть! Ви сподівались, що буду я тлустий, бігать не зможу. Відійду від хати – і вам буде легко мене впіймати. Працею ж я тренувався все літо! Бігаю так, що не треба й летіти. А щодо квітів... На те й краса є: помилувався – й душа аж літає.

Літо минуло. Ось уже й осінь. Ось уже й школа, як кажуть, на носі.

Виглянув Зайчик якось із хати, бачить – до нього йдуть лисенята. Йдуть і несуть по великій морквиці.

– Це тобі, – кажуть, – від мами гостинці. Квітів букетик мама просила. В тебе, казала, дуже красиві.

Дивиться Зайчик – ось і вовчата. Кажуть:

– До тебе послав нас тато. Він передав ось кілька капустин. Квітів букетик просить один, хоч би й найменший, хоч небагато. Завтра нам вперше до школи, на свято...

Зайчик радіє.

Раді і діти.

Навіть вовчиськам потрібні квіти!

Сподіваюся ця казка про лінощі стане вам у нагоді.
Казка прийшла з сайту Івана Андрусяка . А ще ви можете самі намалювати такого зайця, і стати видатним художником в очах дитини. Покрокова інструкція до зайця і інших звірів захована тут.

Казка про Бабая

2012-02-09T22:22:00.003+02:00

Мені дуже сподобалася ця зовсім нестрашна дитяча казочка. Але якшо ваша дитина має страхи, то краще її читати вдень. Про всякий випадок :)

Жив був на світі Бабай. Ні, ні, ви не зрозуміли, жив був на світі маленький Бабай, дуже-дуже маленький, найменший, зовсім крихітний. Такий він був маленький, що мама-нічка називала його своїм малесеньким хлопчиком, а тато-місяць завжди весело посміхався, коли бачив синочка.

Бабай, разом з мамою і татком жили у найтемніших закутках. Вдень вони спали, а вночі мама з татом йшли на роботу, а маленький Бабайчик – до садочка. Одного разу вихователька в садочку розповіла про страшних Хлопчиків і Дівчаток. Вони жили на світлі, з’являлися там, де горіли жарівки, свічки, світильники і решта не дуже приємних для маленького Бабайка речей. Так от, Хлопчики і Дівчатка хапали маленьких бабаїв і несли їх туди, де світло, особливо вони полюбляли тих, хто не слухався батьків та вихователів.

Малий Бабайчик був дуже допитливим. Кожної ночі, коли десь з’являлося світло, він дуже хотів побачити, що ж там, які ті Хлопчики та Дівчатка, дуже страшні? Одного разу, коли мама не змогла завести Бабайка до садочка, бо в нього був нежить, а бабуся якраз в’язала онукові шапочку, неслух визирнув тихенько туди, де яскраво світило світло.

- Мамо, я не піду на кухню, - верещав хтось звідти. – Там бабай, я боюсь!

- Синочку, ти тільки візьми свою кружечку з водою і швиденько повертайся, я ж тут, зовсім поруч, а бабай боїться мами.

"Ще й як боїться," – подумав малий Бабайко, ховаюсь в найтемнішому місці, от-от, зроби ще крочок і опинишся там, де майже видно, світло з кімнати аж тут відсвічувало на підлогу.

Кроки хлопчика наближалися.

- Туп, туп, туп, - тупотів він.

"Ой, як же страшно", - думав Бабайчик, та нічого не міг вдіяти, двері комори залишалися за спиною хлопчика. – "Навіщо я сюди поліз?" Величезна тінь з’явилася на підлозі, зі страшною волохатою головою, здоровезними ручиськами.

- ААА, мамо, мамочко, - зойкнув наляканий Бабай.

- ААА, мамо, мамочко, - гукнув такий же наляканий зовсім-зовсім малесенький хлопчик. – Ти, взагалі, хто такий?

- Я Бабай. А ти?

- А я Максим. То ти Бабай? Це мене тобою так лякали? – Хлопчик усміхнувся. – Та ти ж зовсім не страшний!

- А мене тобою лякали! Нам в садочку страшні історії розповідали про Хлопчиків і Дівчаток. То, може, ці Дівчатка страшні?

- Дівчиська? Та не сміши, вони тільки й можуть, що рюмсати і в ляльки бавитися!

- То ти, таки, зовсім не страшний, - сказав Бабайко.

- Я ні, я ж маленький. І ти не страшний.

- І я ні, я теж маленький.

- А чому ти в темряві ховаєшся?

- Я тут живу. А ти чого на світлі?

- Бо я живу саме на світлі. Я без нього нічого не бачу, - пояснив хлопчик. – А, може, б ти прийшов, коли мама мене вкладає спати? Тоді мені вимикають світло, а спати ще зовсім-зовсім не хочеться.

- Ой, не знаю, мені ж зовсім пізно треба вставати та йти до садочка. Хіба що сьогодні ще раз зайду. Я зараз трішки хворий, у мене нежить, то зі мною бабуся сидить.

- О, і в мене нежить, то приходь, я чекатиму.

- Максиме, де ти там? – гукнула з кімнати мама. – Ти попив водички?

- Так, мамо, вже йду! – голосно відповів малесенький хлопчик. – Ну, мені пора, приходь ввечері, я тобі свої машинки покажу, навіть дам погратися.

- Добре! А я ще своїх захоплю, - Бабайко прошмигнув до комори.

І зовсім маленькі хлопчики не страшні, думав він, малюючи кольоровими олівцями. От, сьогодні, я матиму ще з ким погратися. Бабуся продовжувала в’язати онукові шапку, мама керувала своїми підлеглими – Тишею та Темрявою, весь час заповнювала якісь документи, а татко іноді підморгував у вікно. "І чого я боявся?"- згадував маленький Бабайко такого ж маленького Максимка.

"І чого я боявся?" – думав, прибираючи іграшки у себе в кімнаті хлопчик.

"Він же зовсім не страшний і такий схожий на мене!" – думали обидва малюки разом…

Автор Юлія Смаль

оригінал