Historia О.М.Я.

4 вересня 1965/1985

noreply@blogger.com (мар'яна) — Sun, 03 Sep 2017 20:25:00 +0000

1) 4 ВЕРЕСНЯ... ЦЕЙ ДЕНЬ В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

«1965 року у київському кінотеатрі «Україна» під час прем’єри фільму «Тіні забутих предків» відбувся мітинг протесту проти нової хвилі політичних репресій серед української інтелігенції.

1985 року Василь Стус, український поет, перекладач і правозахисник, помер у карцері (пермського) табору для політв'язнів у віці 47 років.»
2) «ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ…»

Автор Ольга Самборська.
«Коцюбинський закохався в Карпати в 1910-му. Параджанов — у 1963-му. Гуцульщина і Коцюбинський дали українській літературі виняткову повість. Гуцульщина і Параджанов народили цю «правдиву казку гір» вдруге — як знаковий для українського кіно фільм. Саме те, чим можна відкривати себе світові, дав перетин творців і магічного краю. Бо Карпати — не просто земля мольфарів, вони самі — мольфар, ворожбитська сила якого передається мистецьким явищам. Хоч трохи перенести на папір колорит і запах Карпат прагнув Коцюбинський. Уникнути найменшої стилізації й імітації намагався Параджанов. Дитинно відкрите єство, свіжий погляд стороннього, чуття першоджерела і Божий вогонь — із такого тіста росли «Тіні».

«Все, що бачите на екрані, було насправді. Так, як плачуть гуцули, ніхто не може плакати. Це був рік життя, прожитого біля вогнища, біля джерела натхнення, — говорив Параджанов на обговоренні худрадою щойно знятого фільму в 1964 році. І продовжував, — На жаль, нас підвів автор, він був відсутній з першого дня». Наразі ж не хто інший як автор, «диво-чоловік, у якого є все» ( за Параджановим), зібрав у Верховині колосальний колектив митців, серед яких Карпати не були відкриттям хіба що для художника Г. Якутовича та студента І. Миколайчука. Кількасот кілометрів намотав рафик-«розвідник» по крутосхилах, доки вибрали для зйомок Верховину…

Жили у Верховині. Знімали також і по селах. Основний об’єкт — обійстя Палійчуків — знайшли в Криворівні. То була давня (справжня гуцульська) гражда. Ще жила газдиня, столітня Параска Харук, що в юності товарищувала з Іваном Франком. Бурю з Мольфаром знімали в Соколівці, пошуки потоплениці — в Бистриці. А Марічку-потопленицю — у крутіжу Рибниці на околиці Косова. Пішли потім гуртом грітися в сусідній ресторан «Гук». Там Параджанов підійшов до Кадочникової, зняв з її ноги туфельку і, наповнивши вином, проголосив: «За рафаелівську красуню, геніальну актрису!» І випив по-гусарському…

У 1962-63 роках саме розпочалася електрифікація Верховинського району. Електрика тоді була хіба лише в самій Верховині. Інженери-електрики та «кіношники» жили в одному (єдиному) готелі, харчувалися в одній їдальні. «Параджанова не бачили, він жив окремо, — згадує один із учасників електрифікації. — А Миколайчук тримався відособлено: студент серед столичної тусівки. Запам’яталося, як повертався зі зйомок в яскраво-червоному гуцульському вбранні. Обличчя мав направду гуцульське: вільне, незалежне, горде. Йшов, здавалося, різко, хоча насправді повільно. Весь наче й далі перебував в образі. А, може, то було його «альтер-его». Знали, що екранізують Коцюбинського. А от що буде не рядовий фільм, а шедевр — навіть подумати не могли».

Єдиний у центрі Верховини будинок в гуцульському стилі знаходиться на вул. Гуцульського повстання, 50. Саме тут, біля підніжжя пагорба Глифи, цілий рік прожив Параджанов. У хаті, збудованій 1930 року, жило тоді подружжя Петра та Євдокії Сорюків. Прямо з ганку — вхід до кімнати, де жили газди, а наліво — тимчасове помешкання постановника «Тіней». Там уже другий рік — кімната-музей фільму. Основні експонати — фотографії. «Параджанов жив, як член сім’ї. Разом їли, ніколи один від одного не замикалися. Параджанов, чим міг, допомагав у господарці. Щовечора розпитував про гуцульський побут та звичаї. І завжди рахувався, працюючи над фільмом, із порадами та корективами своїх газдів», — розповідає Василь Хімчак, внук Сорюків. За спогадами господарів, Параджанов був чоловіком простим, доступним і невибагливим. Страшенно любив гуцульські страви: бануш, гуслінку, бурищеники, манюні голубці з квасної капусти. І навіть згодом, у Києві, намагався замовити в ресторані щось хоч віддалено схоже на просту гуцульську їжу…

Серед гуцулів Параджанов завжди тримався, як серед своїх, без найменшої зарозумілості. Любив бувати на полонині (ближче до вітру і неба), їсти з вівчарями кулешу з бринзою, жартувати, розповідати смішні історії. Чарчину перехиляв для годиться, за компанію — його не бачили навіть напідпитку. Гуцулів у фільмі зіграли самі гуцули. Масовки, натуральні кадри праці горян, спів і музика — все це внесло особливий шарм автентики, правдивий дух Гуцульщини. Химку зіграла гуцулка з-під Магурки — неперевершено. Звуковий ряд — голос самого народу. Микола Шатрук співав гуцульські співанки. Капела під керівництвом скрипаля Василя Грималюка (Могура) грала гуцульські мелодії. До речі, коли гуцули приїхали на озвучення фільму до Києва, Параджанов поселив їх у своїй квартирі (спали покотом, на підлозі). Водив їх містом, опікував, як рідний дєдьо. За кілька місяців до смерті, в Тбілісі, лежачи горілиць на кольоровому гуцульському ліжнику, Параджанов скаже гостям-українцям: «Народ я любив завжди. Натовпу не терпів ніколи. Особливо мовчазного. Рабство починається з мовчання».

Іванові Миколайчуку фільм змінив прізвище. Справжнє — Николайчук. Актор переінакшив його тоді, коли готувалися титри. Так і залишилося — Миколайчук. Один із найгармонійніших творів українського кіно знімався досить драматично. За «недисциплінованість» і «відставання від плану» Параджанов отримав 3 догани. Творчі конфлікти з Іллєнком мало не закінчилися його від’їздом разом з дружиною (Ларисою Кадочниковою). Але… мистецтво перемогло…

Була «відлига» 60-х рр., друге українське відродження. Над фільмом працював потужний творчий колектив, «люди великої творчої міри» (І. Дзюба). Режисер-постановник — Сергій Параджанов, оператор — Юрій Іллєнко, художник — Георгій (Юрій) Якутович, композитор — Мирослав Скорик, актори — Іван Миколайчук (Іван), Лариса Кадочникова (Марічка), Тетяна Бестаєва (Палагна), Спартак Багішвілі (Мольфар). Автор сценарію — закарпатський письменник Іван Чендей, у співавторстві з С. Параджановим. У 1965 р. на Міжнародному кінофестивалі (МКФ) «Південний хрест» (Мар-Дель Плата, Аргентина) фільм одержав золоту медаль та приз ФІПРЕССІ за колір, світло й спецефекти. «Тіні» отримали ще десятки призів на різних кінофестивалях. Зокрема, Кубок Фестивалю фестивалів у Римі (1965), Премію Британської кіноакадемії за кращий зарубіжний фільм (1966), Золоту медаль за режисуру МКФ у Салоніках, Греція (1966). У 1991 р. Державної премії України ім. Т. Шевченка удостоєно С. Параджанова (посмертно), Ю. Іллєнка, Л. Кадочникову, Г. Якутовича…»

3) «ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ» (ФІЛЬМ)
«…Під час презентації у київському кінотеатрі «Україна» фільму «Тіні забутих предків» у вересні 1965 року з різкою критикою арештів серед інтелігенції, які відбулися влітку 1965 року, виступили Іван Дзюба, Василь Стус і В'ячеслав Чорновіл. Під їхнім листом підписалося 140 присутніх. Після цього реакція властей була блискавичною — Івана Дзюбу звільнили з роботи у видавництві «Молодь» і виключили з аспірантури Київського педагогічного інституту, Чорновола звільнили з редакції газети «Молода гвардія», Василя Стуса відрахували з Інституту літератури АН УРСР, де він був аспірантом»

4) ЮРІЙ ІЛЛЄНКО, кінорежисер (телеінтерв’ю 25.04.1991, Київ): «…Коли почався сеанс, я вийшов. Я вийшов, тому що не було зовсім де сісти, був тільки перший ряд, а з першого ряду цей фільм неможливо дивитися, він занадто динамічний. І я сів, о так дивився на екран, мене майже занудило, я вийшов і сів саме тут десь у цьому скверику (біля кінотеатру) . Сидів, взяв сигарету … дуже схвильований (прем’єрою) . І я побачив, як сюди під’їхала машина військова «ГАЗ-69», але з неї вийшли хлопці в цивільному. Я так ще на них подивився, це міг бути випадок. Потім під’їхала ще одна, ще одна, декілька машин, і вони так ставали тут одна за одною, виходили з них молодики таки кремезні, всі в цивільному, і так якось, знаєте, тут зникали, зникали. Їх ніби всмоктував натовп цей. І я зрозумів, що оточують кінотеатр. Ну, перша думка в мене була тікати, але я подумав, що там сидить саме той «парад планет», про який я тільки що сказав. І тоді вже в мене виникла така думка, яка потім на протязі багатьох років все карбувалась і карбувалась - такий образ нашої культури української в цьому страшному оточенні КДБ».

5) ЮРІЙ ІЛЛЄНКО: «МЕНЕ РОЗ’ЯНИЧАРИВ ІВАН МИКОЛАЙЧУК»
Автор Олена ЛІСОВА.
«Відомий кінооператор та режисер Юрій ІЛЛЄНКО в День української писемності презентував у Чернівцях свій роман «Доповідна апостолові Петру»…: «Так сталося, що 1941 року я, черкащанин за народженням, під час евакуації опинився в Сибіру. По війні разом з батьками жив на околиці Москви. Закінчив інститут кінематографії. І тривалий час не бував в Україні. Став класичним яничаром, я пройшов той вишкіл. Але знову ж таки сталося, що за дипломний фільм «Летите, голуби…» отримав великі міжнародні нагороди. І мене запросили на кіностудію ім. О.Довженка як оператора на фільм Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Я відмовився. Бо кінопродукція, що її випускала ця студія, була слабенькою. Тоді моя перша теща поцікавилася, чи я читав Коцюбинського. Я читав усе, що завгодно, тільки не Коцюбинського. Але, буквально «проковтнувши» його твір (у російському перекладі), я зрозумів: доля дає мені шанс практично на все моє подальше життя. Бо завдяки йому я зможу реалізувати практично все, що намріяв собі в операторському мистецтві. Там була безодня глибини, краси й мови. І коли я під час роботи над фільмом занурився в гуцульський мовний мелос, спрацювала генетична пам’ять. Саме тому він мені і дався легко. А спілкування з такими велетнями духу, як Іван Миколайчук, призвело до мого «роз’яничарювання». Мій шлях повернення до себе, як до українця, розпочався вже в дорослому віці.

…У повоєнні роки зі мною стався такий випадок. Місцеві хлопці мене побили. Бо я не вимовляв дзвінкого російського «г». Оцей звук виказував у мені «ворога», якесь інородне тіло. І за це мене били регулярно… Мама мені сказала: «Юрку, скільки ти будеш боятися?». І я знайшов цеглу, обгорнув її чомусь у газету «Правда», поклав у «самопальну» шкільну сумку, прийшов до школи і написав усім кривдникам по записочці: «Стыкнёмся»… Тоді я вперше почув за спиною слово «Мазепа». Хто був той Мазепа? Символ зрадника? Українець – це зрадник. Мазепа – зрадник. Так ця постать вперше увійшла до мого життя.

…Потім знищили мою «Криницю для спраглих», така ж доля чекала на «Ніч на Івана Купала», ще пізніше ХХІV з’їзд КПРС заборонив «Білого птаха з чорною позначкою». Це означало навіть не смерть, а просто пекло за життя. І тоді я подумав: «Це ж анафема». А хто він, той, у кого така велика анафема? Почав шукати про нього матеріали. 1974-го написав перший сценарій про Мазепу. «Згори» мені порадили закопати його в себе на городі. Але я цього не зробив, а зняв фільм «Молитва за гетьмана Мазепу». Чому молитва? Бо це єдина сила, яку можна протиставити анафемі. Анафему ж було кинуто не на Мазепу. Її було кинуто на всю Україну. Вважаю, що ця робота була моєю місією. І, судячи з шаленої реакції так званої української преси, я цю місію виконав…

Коли я збирався писати «Доповідну апостолові Петру», то шукав імовірного читача. І зрозумів, що він у мене вже є – сам апостол Петро. Це його робота. Але він знає про мне більше, ніж я сам. Оскільки ж написати абсолютну правду просто неможливо, я подумав, що це таке надзавдання. І ще для мене дуже важливо було опанувати рідну мову, до якої я повертаюся протягом усього життя. Гадаю, це також мені вдалося. І я надзвичайно цим задоволений, бо повністю знищив у собі, до останнього гена, яничара-відступника.»

6) СТУС ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ
Василь Семенович Стус (*6 січня 1938 с. Рахнівка Гайсинського району Вінницької області — †4 вересня 1985, концтабір біля с. Кучино, Пермської області) — український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник. Один із найактивніших представників українського культурного руху 1960-х. Герой України. За переконання в необхідністі української культурної автономії був заборонений радянською владою і 12 років позбавлений волі.

Народився в селянській родині. У 1939 році батьки — Семен Дем’янович та Ірина Яківна — переселилися в місто Сталіно (нині Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Батько завербувався на один із хімічних заводів. Ще через рік (1940) батьки забрали туди своїх дітей. У 1944–54 Василь навчався у міській середній школі № 265 і закінчив її зі срібною медаллю. Вступив на історико-літературний факультет педагогічного інституту міста Сталіно.

У студентські роки Стус постійно й наполегливо працював у бібліотеці. У студентські роки разом з Олегом Орачем, Володимиром Міщенком, Анатолієм Лазаренком, Василем Захарченком, Василем Голобородьком був членом літературного об’єднання «Обрій». Закінчивши 1959 навчання з червоним дипломом, три місяці працював учителем української мови й літератури в селі Таужне Кіровоградської області, після чого два роки служив в армії на Уралі. Під час навчання і служби став писати вірші. Тоді ж відкрив для себе німецьких поетів Ґете і Рільке; переклав близько сотні їх віршів. Ці переклади було згодом конфісковано і втрачено. 1959 опублікував свої перші вірші. З березня 1963 — літературний редактор газети «Социалистический Донбасс». Вступив до аспірантури Інституту літератури Академії наук УРСР ім. Т. Шевченка у Києві із спеціальності «Теорія літератури». За час перебування в аспірантурі підготував і здав до видавництва першу збірку творів «Круговерть», написав ряд літературно-критичних статей, надрукував кілька перекладів з Гете, Рільке, Лорки. Належав до Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк.

У вересні 1965 під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві взяв участь в акції протесту. Стус разом з Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьо закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час.

За участь у цій акції його відраховано з аспірантури. Заробляв на життя, працюючи у Центральному державному історичному архіві, згодом — на шахті, залізниці, на будівництві, в котельні, в метро. З 1966-72 — старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР. 1965 одружився з Валентиною Василівною Попелюх. 15 листопада 1966 у них народився син — нині літературознавець, дослідник творчості батька Дмитро Стус.

Пропозицію Стуса опублікувати 1965 свою першу збірку віршів віршів «Круговерть» відхилило видавництво. Незважаючи на позитивні відгуки рецензентів, було відхилено і його другу збірку — «Зимові дерева». Однак її опублікували в самвидаві. У 1970 книжка віршів поета «Веселий цвинтар» потрапила до Бельгії й була видана в Брюсселі. У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального Комітету Компартії, Верховної Ради Стус критикував панівну систему, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. На початку 1970-х приєднався до групи захисту прав людини. Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили арешт у січні 1972.

На початку вересня 1972 київський обласний суд звинуватив його в «антирадянській агітації й пропаганді» та засудив до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання. Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах. Весь термін ув’язнення перебував у концтаборах Мордовії. Більшість віршів, що Стус писав у концтаборі, вилучалася і знищувалась, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини. По закінченню строку в концтаборі Стуса 1977 вислали в Матросове Магаданської області, де він працював до 1979 на золотих копальнях. З ув’язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: «…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — значить бути рабом…». Повернувшись восени 1979 до Києва, приєднався до Гельсінської групи захисту прав людини.

Незважаючи на те, що його здоров’я було підірване, Стус заробляв на життя, працюючи робітником на заводі. В травні 1980 був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись самому здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду і вирок йому зачитали без нього. В одному з листів, адресованому світовій громадськості (жовтень 1980), відомий російський правозахисник А. Сахаров розцінив вирок Стусові як ганьбу радянської репресивної системи. Стусові, що перебував у концтаборі в Кучино (тепер Чусовського району Пермського краю, Росія), заборонили бачитися з родиною. Однак його записи 1983 вдалося переправити на Захід.

Табірними наглядачами знищено збірку з приблизно 300 віршів. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями кілька разів оголошував голодівки. У січні 1983 за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. У 1985р. Г.Белль висунув творчість Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури. 28 серпня 1985 Стуса відправили в карцер за те, що читаючи книгу в камері, сперся ліктем на нари. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Помер в ніч з 3 на 4 вересня, можливо, від переохолодження.

Був похований на табірному цвинтарі у с. Борисово. Прохання родини перевезти тіло додому відхилили на тій підставі, що не вийшов термін ув’язнення. У листопаді 1989 поета разом із побратимами Юрієм Литвином і Олексою Тихим, що також загинули в таборі ВС-389/36 селища Кучино, перепоховали в Києві на Байковому кладовищі. 1991 Стуса посмертно відзначено Шевченківською премією за збірку поезій «Дорога болю» (1990). 26 листопада 2005 Стусу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.
Вагомий внесок в українську літературу зробив Василь Стус і на терені перекладу. Варто згадати його блискучі переклади з Гете й Рільке (Сонети до Орфея, Дунайські елегії). З німецької Стус також переклав вірші Пауля Целана, Альберта Еренштайна, Еріха Кестнера, Ганса Маґнуса Енценсберґера; з англійської - поезії Кіплінга; з італійської - Джузеппе Унґаретті, з іспанської - твори Федеріко Гарсіа Лорки, з французької - Гі де Мопассана, Артюра Рембо, Рене Шара. Перекладав також зі слов'янських мов…»

7) «А ОЧІ – ВМЕРТИ МОЖНА!..»
Автор: Газета "Молодий буковинець".
«Щойно народившись (у січні 1967 року), чернівецька «молодіжка» одразу почала притягувати до себе все нове, прогресивне і, кажучи по-сучасному, модне. У редакції запровадили традицію щовівторка запрошувати на зустріч цікавих і відомих людей… Візити молодих, але вже дуже популярних акторів, звісно, бентежили дівочу половину колективу. Але одна зустріч – навесні 1967 року – була особливо романтичною: дівчата «Молодого буковинця» потонули в очах Івана Миколайчука. Цю щасливу мить зафіксував на фотоплівці легендарний фотокореспондент «МБ» Василь Балацький. Стильна дівчина з відкритою посмішкою, яка торкається букету в руках Миколайчука, – це Тамара Севернюк. Завдяки її щоденникам ми й маємо змогу дізнатися подробиці історії цієї фотографії. Іван Миколайчук … щойно повернувся з Аргентини, де на кінофестивалі презентувалися «Тіні забутих предків»…
«Він дотепний, ерудований, – записала Тамара Севернюк у своєму щоденнику. – А очі – вмерти можна!..».

Є на цьому знімку і відомий журналіст та редактор Володимир Михайловський, для якого Іван Миколайчук був і залишається взірцем творчої особистості та патріота.
– Ми слухали його, як зачаровані, – розповідає Володимир Іларіонович. – Він багато і захоплено говорив про свою Чорторию, про свої почуття до Буковини... Ще до цієї зустрічі мені багато розповідав про Миколайчука його вчитель Петро Міхневич. А потім я почав досліджувати творчість Івана. Найбільше мене вразив епізод, переказаний його дружиною Марією Євгенівною. Якось у Миколайчуків удома хтось із гостей дозволив собі сказати нешанобливе слово про українство. Іван одразу ж встав, підійшов до дверей, відчинив їх і спокійно, але твердо сказав: «Прошу вийти».
(В одному з інтерв’ю Віктор Мережко визнав, що цим «гостем» Миколайчука був саме він – С.-37).

8) ВИСОКИЙ ЛИЦАР
Автор Раїса СКАЛІЙ
«… В.Цвіркунов був директором кіностудії (ім. О.Довженка) з 1962 по 1973 роки. Це були надзвичайно складні часи: благодатні й одночасно дуже важкі. Благодатні тому, що після розвінчання культу Сталіна, коли почалася хрущовська відлига і з тюрем і концтаборів почали випускати вцілілих політичних в’язнів, коли трохи повіяло свободою і можна було не боячись висловлювати свої думки, все наболіле за роки жахливого тоталітаризму і репресій — творча інтелігенція, насамперед, молодь, почали долати в собі вічну мерзлоту страху, пробивати зацементований асфальт заскорузлих традицій, які до того сковували їхні сили — щоб вимовити своє, розкуте слово.

Стався несподіваний вибух оригінальних талантів, з’явилися самобутні твори поетів, прозаїків — Миколи Вінграновського, Івана Драча, Василя Стуса, Ліни Костенко, Віталія Коротича, Валерія Шевчука, Євгена Гуцала, Станіслава Тельнюка; художників — Алли Горської, Віктора Зарецького, Георгія Якутовича, Опанаса Заливахи, Людмили Семикіної, Галини Севрюк, Ади Рибачук, Володимира Мельниченка, які увійшли в історію під назвою шістдесятників.

Справжній Ренесанс, Відродження сталося і в українському кіно: Сергій Параджанов, Леонід Осика, Юрій Іллєнко, Леонід Биков, Борис Івченко, Іван Миколайчук, Борислав Брондуков, Кость Степанков, Лариса Кадочникова, Раїса Недашківська й десятки інших кіномитців теж по праву мають називатися шістдесятниками. Саме в цей час Сергій Параджанов зняв свій знаменитий фільм «Тіні забутих предків», який започаткував оригінальний, досі невідомий напрямок у мистецтві, що увійшов в історію під назвою — український поетичний кінематограф.

Далі почався період «закручування гайок», відходила у небуття коротка хрущовська відлига, й починалися брежневські заморозки. Вже в останні роки свого правління Микита Сергійович скинув овечу маску борця з тоталітаризмом, культом Сталіна, й сам вдався до репресії проти, на його думку, занадто сміливих представників творчої інтелігенції: бульдозерами знищував твори художників-авангардистів, ганьбив, таврував, шельмував поетів-інакодумців, деяких піддавав остракізмові — висилав за кордон.

Леонід Брежнєв, усунувши від влади Микиту Хрущова, повів ще жорстокішу боротьбу з вільнодумцями. Саме в цей час, коли КДБ керував Ю.Андропов, ця організація стала наймогутнішою репресивною машиною світу — чисельність її досягла 480 тисяч! (для порівняння: перед війною в НКВС було 37 тисяч). Знову почалися арешти, запроторення в тюрми, концтабори та у психіатричні лікарні національно свідомих письменників, вчених, журналістів, істориків. Україна, як завжди, першою попала під жорна нових репресій: 1965 року заарештували, судили і відправили у сибірські концтабори багатьох представників української інтелігенції, зокрема, братів Богдана і Михайла Горинів, Івана Світличного, Опанаса Заливаху, Ярослава Геврича, Михайла Осадчого, Олександра Назаренка, Івана Геля, Мирославу Зваричевську, Івана Русина, Михайла Масютка...

Про новий розгул реакції київська громадськість довідалася на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків». Я тоді вчилася в Київському театральному інституті. Пам’ятаю, як у перші дні осіннього семестру 1965 року всіма аудиторіями інституту пронеслося, що 4 вересня о 19 годині треба обов’язково бути в кінотеатрі «Україна» на прем’єрі картини Сергія Параджанова, що він зняв потрясаючий фільм, і при цьому втаємничено додавали, що там має відбутися щось незвичайне. Кінотеатр був заповнений вщерть, люди стояли в проходах. Святково вдягнуті представники творчої інтелігенції. І багато чоловіків в однакових сірих костюмах, які пильно вдивлялися в кожного глядача. Атмосфера була наелектризована. На сцену вийшли Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Георгій Якутович, Іван Миколайчук, Лариса Кадочникова, Лідія Байкова...

І.Дзюба

Коли групу представили і кожен розповів про роботу над фільмом, несподівано із зали піднявся Іван Дзюба з букетом квітів. Він підійшов до сцени з правого боку, піднявся невеличкими сходами, підійшов до художниці по костюмах Лідії Байкової, яка сиділа крайньою, вручив їй квіти, розпрямився, повернувся лицем до зали і почав говорити про репресії на Україні, називаючи прізвища і міста, де відбулися арешти. Стояла дзвінка тиша. Я сиділа десь у ряді 10— 12. Несподівано, приблизно в 5—7 ряді трохи зліва від середини піднявся високий молодий чорноволосий чоловік із худорлявим різьбленим обличчям і крикнув: «Хто проти арештів, встаньте!». Це був Василь Стус. Потім щось викрикнув В’ячеслав Чорновіл і ще хтось.

Збуджений зал встав. До сцени підскочив блідий чоловік — директор кінотеатру — і крикнув кіномеханіку починати показ фільму... Виходили з зали десь після 21 години. Вже було темно. Йшли мовчки через тунель, що виводив на вулицю Карла Маркса (тепер В.Городецького). Пам’ятаю, що біля стін тунелю з обох боків щільними рядами стояли чоловіки, подібні до тих, що наповнювали зал кінотеатру, — в однакових сірих костюмах, кречетоокими поглядами «фотографували» всіх, хто виходив із кінотеатру...
***
Слідом за Сергієм Параджановим почалися гоніння на інших митців кіностудії імені Довженка, які були причетні до українського поетичного кінематографу. Коли на Політбюро ЦК КПУ забороняли фільм «Криниця для спраглих», сказавши, що це поганий фільм, шкідливий фільм, В.Цвіркунов взяв, як образно сказав Ю. Іллєнко, «останнє слово перед стратою», бо його ще тоді могли за такий виступ зняти з роботи, однак він не побоявся сказати: «Це дуже хороший фільм! І я повністю розділяю позицію творців фільму. Це дуже хороший фільм!» Дмитро Павличко розповів, як В.Цвіркунов став на захист фільму «Сон», коли секретар ЦК Компартії України А.Скаба кричав: «Це петлюрівщина! Де ви взяли цих козаків!» І Василь Васильович сказав, що Тарас Шевченко, перебуваючи у Варшаві, був свідком революційних подій, коли поляки боролися за свою незалежність, а по них стріляли російські козаки: «То ж до чого тут петлюрівщина?!» — запитав він секретаря ЦК. «Сон» В.Цвіркунов відстояв, а фільм «Перевірте свої годинники» за сценарієм Ліни Костенко не зміг, його заборонили показувати глядачам.

А скільки здоров’я, нервів коштувала Василю Васильовичу картина «Комісари», над якою працював М.Мащенко з когортою прекрасних акторів — І.Миколайчуком, К.Степанковим, Б.Брондуковим, Ф.Панасенком, І.Гаврилюком. Роботу над цією надзвичайно гострою політичною стрічкою припиняли й починали знову десятки разів, різали по живому, викидали цілі епізоди, монологи, принципові суперечки героїв, перезнімали, перемонтовували, аж поки не вихолостили мало не всю ідею, заради якої створювався фільм. Рішення Громова (І.Миколайчук) вийти з лав партії в знак протесту проти НЕПу, тому що із рядів комісарів, які зробили революцію, піднялися вершки, які погрузли в комчванстві, корупції, підкупах — звучало тоді, в 70-ті роки, великою крамолою. Як це вийти з партії? З партії ніхто не може вийти добровільно! Партія сама може викинути із своїх рядів відщепенців. Цю гнівну фразу, яку з болем кидає Громов (І.Миколайчук) Федору (К.Степанкову), вирізали з фільму… Не лише фільм про комісарів перелякав «власть предержащих». Багато претензій було з боку високих інстанцій до картини «Іду до тебе» — про Лесю Українку, яку теж знімав М.Мащенко за сценарієм І.Драча. Творців фільму теж звинувачували в націоналізмі, і Василь Васильович витратив багато часу і нервів, щоб захистити її.

В.Цвіркунов у той час працював ніби на пороховій бочці, яка от-от має вибухнути. І вибухнула при здачі стрічки «Пропала грамота», що її зняв Борис Івченко за сценарієм Івана Драча. Драчливий Драч, як його дещо іронічно називали колеги по перу, одночасно віддаючи належне бунтарському характеру, бо той мав загострене почуття національної свідомості, створив такі сценарії, які або піддавалися значній переробці, як «Іду до тебе», або фільми за ними були заборонені на десятки років, як «Криниця для спраглих» і «Пропала грамота». Ті, хто дивилися фільм «Пропала грамота» на кіностудії, сприйняли його з великим захопленням. Експансивний, нестримний Сергій Параджанов бігав по студії і кричав: «Це геніальний фільм!» Але «навуходоносори» відчули його націоналістичний дух, який проявився і в піснях (музику і пісні підбирав І.Миколайчук, ввівши в тканину стрічки бравурний «Козацький марш», а також заборонені стрілецькі пісні, і, найбільше, що злякало шовіністів, пісню «А вже років триста козак у неволі...») і в тому, як виведено Катерину II.

Обурені чиновники від мистецтва наполягли на тому, щоб обговорення стрічки проходило не в залі, де відбувся перегляд, а в кабінеті В.Цвіркунова, куди запросили лише постановників фільму і директора картини Т.Кульчицьку. Там розгорілася справжня баталія між творцями «Пропалої грамоти» і чиновниками-цензорами. Вони вимагали, щоб з фільму викинули усі стрілецькі пісні, а також пісню «А вже років триста...»… Ляпас Катерині залишили, переконавши опонентів в тому, що це не ляпас, це козак Василь, побачивши, як на вилицю цариці сіла муха, вбиває її. Однак у Москву, в Держкіно Радянського Союзу миттєво, як кажуть, телеграфно, пішов донос, що «Пропала грамота» — націоналістичний фільм. В.Цвіркунов не знав про це. Він вважав картину надзвичайно талановитою, знаковою — якою вона дійсно є — був переконаний, що її одразу приймуть, і вона отримає найвищу категорію. Однак цього не сталося. Московські чиновники наказали переробити епізод зустрічі козака Василя з Катериною II, викинути багато інших гострих сцен. Дещо переробили: козак Василь давав ляпаса не цариці, а її всесильному фаворитові одноокому графові Потьомкіну... Ще кілька разів приїздив В.Цвіркунов із Б.Івченком і Т.Кульчицькою до зореносної і з настирливістю Дон Кіхота захищав картину, запитував, що ще треба переробити, щоб фільм дозволили показувати в кінотеатрах. Вельможні сановники прорікли, що прийняти цю картину вони не можуть, бо їм не подобається її дух. І тут завжди спокійний, неговіркий Б.Івченко не втерпів і сказав те, що від нього ніхто не чекав: «Дух я їй не випущу». Фільм «Пропала грамота» заборонили (він пролежав на полиці двадцять років). Одразу ж після цього Василя Васильовича позбавили права керувати кіностудією імені О. Довженка.

Захисник Вітчизни, який під час війни став інвалідом, певний час не мав ніякої роботи, маючи малолітнього сина, змушений був жити за рахунок дружини, яку теж, через її національну свідомість і принципову непоступливість, протягом десятків років позбавляли права не лише видавати книжки, а й друкуватися в газетах і журналах. Протримавши В.Цвіркунова, як кажуть, у чорному тілі, ЦК Компартії України дозволив йому працювати старшим науковим співробітником і заввідділом кінознавства в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України, а опісля деканом кінофакультету Київського інституту театрального мистецтва імені І. К. Карпенка-Карого.

Надійною підтримкою у ці важкі для нього часи була дружина Ліна Костенко. Ліна Василівна подарувала Василю Васильовичу сина. Він живе в десятках її віршів, опромінених їхнім великим коханням, яке відбулося наперекір усьому. На вечорі Ліна Василівна спочатку не хотіла говорити, але коли вийшла до мікрофону, немов розкрилилася. Розповідала про події, знайомства, зустрічі так, ніби зазирала в минуле. У тембрі її голосу, у кожному мовленому нею слові відчувалася велика, незгасна, не притлумлена часом велика любов і глибокий щем. Ліна Василівна зазначила, що Василь Васильович не був старим навіть у похилому віці, коли його густа смоляниста кучерява чуприна стала сивою і він розміняв восьмий десяток: «Про нього ніколи не можна було сказати, що він старий, він був у високих літах, ВИСОКИМ». І ще Ліна Василівна зауважила, що в запрошенні з нагоди вшанування В.Цвіркунова є слово, яке досі не вживалося ні до кого — ЛИЦАР. І додала: «Він був справжнім Мужчиною, Лицарем, чого не скажеш про багатьох сучасних чоловіків...»

9) 25 ЛЕТ В ТЮРЬМАХ И ЛАГЕРЯХ И ЕЩЁ ПЯТЬ ЛЕТ В ССЫЛКЕ — ТАКУЮ ЦЕНУ ЗАПЛАТИЛ ЛЕВКО ЛУКЬЯНЕНКО ЗА ЖЕЛАНИЕ ЖИТЬ В НЕЗАВИСИМОЙ УКРАИНЕ
Автор: Анна ЯРОШЕНКО (Полтава). Зеркало недели, № 30 (810) 21 — 27 августа 2010
«Говорят, сейчас, если и борются, то разве что за материальные блага. Дескать, борцы за идею вымерли, словно динозавры. Остались только прагматики. Левко Лукьяненко всей своей жизнью это утверждение отрицает.

Узник собственного мировоззрения, узник совести, он впервые был осужден «за антисоветскую агитацию и пропаганду» в 1961 году к высшей мере наказания, три месяца провел в камере смертников. А преступлением было то, что он отстаивал конституционное право Украины на самоопределение. Верховный суд заменил высшую меру на 15 лет заключения. После освобождения в 1976 году Левко Лукьяненко, юрист по образованию, вынужден работать электриком в больнице. Не прошло и двух лет — и снова арест (по иронии судьбы, постановление об аресте подписано 10 декабря — в День прав человека). На этот раз суд признает члена Украинской группы содействия выполнению Хельсинкских соглашений Левко Лукьяненко особо опасным государственным преступником-рецидивистом и осуждает к десяти годам лишения свободы в лагерях особого режима и пяти годам ссылки... Годы заключения не сломали этого непокорного украинца. Пройдя через сложные испытания, Левко Григорьевич сохранил живой ум, чувство юмора и доброжелательность. 24 августа у Льва Лукьяненко двойной праздник: День рождения свободной Украины и день его рождения…
***
— Кстати, о тех, кто не выжил. Вы близко знали тех узников совести, которых сейчас знает вся Украина, ваши пути пересекались в той или иной тюрьме, вы рассказали о последних мгновениях жизни Юрка Литвина, Олексы Тихого, Васыля Стуса… Этим людям было присуще обостренное чувство справедливости. Не оно ли и привело их к трагическому концу?
— … Васыль Стус, не выдержав постоянных издевательств, объявил голодовку. Когда он умер, его тело тайно вынесли из камеры. Наверное, мы так никогда и не узнаем, какой была кончина Стуса. Последние его слова: «Убили, гады» — наталкивают на мысль, что ему помогли отправиться в мир иной... Ежедневно надзиратели вели меня на работу, и, проходя мимо камеры Стуса, я кричал: «Доброго ранку, Васылю!» (хотя нам это и запрещали). И он откликался. В то утро я поздоровался, как всегда. Но Васыль не ответил…
***
— Что вы почувствовали, когда 9 декабря 1991 года зампред СБУ вручил вам 54 документа, изъятых из вашего следственного дела как таких, которые не содержат признаков преступления? Что чувствует человек, проведший за решеткой треть жизни, после чего ему говорят, что он, оказывается, не преступник?
— Знаете, к тому времени, когда меня реабилитировали, давно уже все переосмыслил. Я понимал, что так называемые документы были написаны для того, чтобы посадить меня за решетку. А теперь мне их возвращают и говорят, что в этом нет состава преступления. Возникает вопрос: совершил я преступление или нет? Мне говорят: не совершил. Но я теперь говорю: да нет, совершил. Я не совершил преступления против украинской нации. Но против Российской империи я действительно боролся, и здесь мне не нужны никакие оправдания.
***
— Левко Григорьевич, о чем жалеете в жизни?
— О том, что родился не в свободном государстве, а в колонии. И вместо того, чтобы стать профессором философии или политологии, вынужден был потратить жизнь на борьбу за независимость Украины.»

8 - Б ЗАВЖДИ АКТИВНІ.....

noreply@blogger.com (мар'яна) — Thu, 12 May 2016 19:37:00 +0000

Доброчинний ярмарок: "Зберімо кошти на операцію своєму однокласнику!"

Перемога у турнірі з хімії між паралелями: "- молодці!!!!!!! у нас І - ше місце!!!! ))))))))"

І вчаться і відпочивають тай мені частенько настрій піднімають))))))))

Вітання з Днем Збройних Сил України

noreply@blogger.com (мар'яна) — Sun, 06 Dec 2015 17:37:00 +0000

Збройні сили України -
Слава, гордість, міць країни!
Захищають мир, свободу
Служать рідному народу!
Щира шана і подяка
Хлопцям, молодим солдатам,
Що строкову службу чесно
Сприйняли, як борг почесний!

Матері й батьки шановні
Вихованням послідовним
Відчуття патріотизму
І повагу до Вітчизни
У серцях синів зростили -
Вартувати відпустили
Мирну, вільну і єдину
Незалежну Україну!

Тож вшануймо в день святковий
Всіх без винятку військових!
Завдяки їх чесній службі
Живемо у мирі, дружбі!
Адже мир тоді панує,
Коли армія чатує.

Як швидко виріс ТИ, яким же став у нас дорослим...
Ми, як ніколи, вірим в силу доброти, та в те, що завтра буде спокій. І всі учасники АТО, в тому числі також і ти - повернешся додому. І я, і ти забудем ту страшенну осінь, коли пішов на передову віддати честь за мир і спокій...
Вітаю з ДНЕМ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ!!! Бажаю всім миру і щоб якомога швидше всі наші родичі, рідні та друзі повернулись додому....

Люди правди. Спецпроект до Дня пам’яті жертв голодомору

noreply@blogger.com (мар'яна) — Sat, 28 Nov 2015 12:04:00 +0000

Якщо захочете поділитись моєю публікацією,натискайте на кнопочки -

http://1tv.com.ua/programs/liudypravdy

http://www.1tv.com.ua/video/12303

Комуністичний режим намагався приховати правду про Голодомор в Україні й назавжди знищити крихти пам’яті про цей злочин. Небезпечним було не тільки писати про це в пресі, листах до партійних "вождів" або ж родичів за кордон, але навіть згадувати в приватних щоденниках. Бо це могло зруйнувати життя, вилитися в десятиліття таборів ҐУЛАҐу. Однак, попри всі небезпеки, були люди, що відчували відповідальність перед наступними поколіннями і тому не могли мовчати, намагалися розповісти правду.

Люди правди – це журналісти, громадські діячі, політики і звичайні українці – вчителі, селяни. Одні публікували статті в західній пресі, інші – описували побачене й пережите у своїх щоденниках чи просто фотографували той жах, що відбувався навколо.

Проект "Люди правди" на сайті Українського інституту національної пам’яті – www.memory.gov.ua

Моя Україна.

noreply@blogger.com (мар'яна) — Sun, 22 Nov 2015 19:44:00 +0000

Для перегляду відео "МОЯ УКРАЇНА" натисніть на зображення або на посилання під зображенням.

https://drive.google.com/file/d/0B_iEY-DQjQOnajNMS3laNWswUWc/view?usp=sharing

Державні символи України.

noreply@blogger.com (мар'яна) — Thu, 19 Nov 2015 09:35:00 +0000

Державні символи України.

Тризуб

Тризуб як символ репрезентував різні політичні організації. Ставши Державним Гербом сучасної України тризуб символізує тяглість і спадкоємність традицій нашої території.

Державний прапор України

Український прапор – це символ пшениці в степах під блакитною аркою неба, який уособлює споконвічне прагнення народу до миру, праці, краси та багатства рідної землі

Державний гімн України

УРОК ІСТОРІЇ

noreply@blogger.com (мар'яна) — Wed, 18 Nov 2015 14:25:00 +0000

Шановні відвідувачі мого блогу,для перегляду відео, натисніть будь ласка на будь яке зображення,або на посилання під ним.Приємного Вам перегляду,з повагою до вас вчитель історії - Мар'яна Ончуленко.

https://drive.google.com/open?id=0B_iEY-DQjQOnc3QxaEt6MFAxb3c

Посилання на відео "МАЙСТЕР - КЛАС"

noreply@blogger.com (мар'яна) — Tue, 17 Nov 2015 22:49:00 +0000

Шановні відвідувачі мого блогу,для перегляду відео, натисніть будь ласка на зображення,або на посилання під ним. Приємного Вам перегляду, з повагою до вас - Мар'яна Ончуленко.

Майстер - клас

https://drive.google.com/open?id=0B_iEY-DQjQOnU1c2RXBGS19GdTg

З днем Студента, дорогі підкорювачі вершин науки!

noreply@blogger.com (мар'яна) — Mon, 16 Nov 2015 23:14:00 +0000

Вітаю тих, хто здобуває "вищу"

Від вас залежить майбуття.

Нехай міцним буде граніт науки

І в світлих головах примножаться знання.

А чи знаєте ви чим цікавий день 11 листопада??? тоді прочитайте ----------------

noreply@blogger.com (мар'яна) — Tue, 10 Nov 2015 18:48:00 +0000

Цей день в історії:

10 листопада—11 листопада—12 листопада
11 листопада — 315-й день року (316-й у високосні роки) в григоріанському календарі. До кінця року залишається 50 днів.

Свята і пам'ятні дні
Ангола: день незалежності (1975)
Латвія: день Лачплеса (латис. Lāčplēša)
Мальдіви: день республіки (1968)
Польща: день незалежності (1918)
Бельгія, Франція, Нова Зеландія: день перемир'я
Великобританія, Канада, Австралія: день поминання загиблих у Першій світовій війні
США: день ветеранів

Релігійні
Православна церква:
Католицька церква: день святого Мартина

Іменини Православні: Анастасія, Авраамій, Марія, Клавдій, Астерій, Неон, Феоніла, Анна
Католицькі: Мартин

Події
1215 — скликаний найбільший в історії середньовіччя Латеранський Вселенський собор.
1417 — в Констанці завершився початий ще в 1414 році собор, який поклав край Великій схизмі, коли на папському престолі знаходилося одночасно до трьох пап. Новим папою був вибраний представник римської знаті Оддо Колона, який узяв собі ім'я Мартін V.
1480 — закінчилося «стояння на Угрі». Московське князівство позбавилось двохсотлітнього монголо-татарського панування.
1702 — загін запорізьких козаків визволив від польської облоги Білу Церкву.
1790 — в Англію з Китаю вперше завезені хризантеми.
1830 — проголошена держава Бельгія.
1872 — в Одесі заснований Бессарабсько-Таврійський банк.
1889 — Вашингтон став 42-м штатом США.
1893 — У Великому театрі у Москві відбулася прем'єра опери Петра Чайковського «Іоланта».
1909 — почалося будівництво головної бази ВМС США на Перл-Гарборі.
1917 — український полк, сформований з делегатів III Всеукраїнського військового з'їзду, придушив більшовицьке повстання в Києві
— у Росії введений 8-годинний робочий день
— на засіданні Петроградського революційного комітету вперше в Росії вжитий термін «ворог народу»
1918 — підписане Комп'єнське перемир'я, що означало капітуляцію Німеччини і кінець Першої світової війни
— територія Північної Буковини (сучасна Чернівецька область) передана до складу Румунії, де перебувала по 28 червня 1940 року, після чого перейшла до СРСР
— Румунські війська захопили Чернівці
— поляки скинули окупаційний режим німців у Варшаві. Проголошення незалежності Польщі.
1920 — частини Червоної армії взяли Перекоп, відкривши дорогу до Криму. Головну роль у розгромі врангелівців відіграли частини повстанської армії Нестора Махна. Петро Врангель наказав евакуювати Крим
1925 — вийшла перша пластинка Луї Армстронга.
1930 — запатентований газовий холодильник, винахід Альберта Ейнштейна та Лео Сіларда
1935 — на Горлівському хімічному заводі стався вибух, що послужило приводом для судового процесу над «саботажниками».

Джип «Вілліс»1940 — в США випущені перші автомобілі «Джип»
— нацисти розстріляли демонстрацію паризьких студентів на Єлисейських полях.
— У концтаборі Дахау страчено 55 польських інтелігентів — перша масова страта у Дахау
1943 — радянські війська зайняли місто Житомир, райцентр Іванків Київської області.
1952 — У Каліфорнії продемонстрована дія першого відеомагнітофона.
1972 — США закрили свою останню військову базу у В'єтнамі.
1973 — Ізраїль і Єгипет підписали договір, що завершив війну між ними.
1978 — Міністерство освіти УРСР видало директиву: «Удосконалювати вивчення російської мови в загальноосвітніх школах республіки» (посилення русифікації).
1983 — студент Массачусетського університету Фред Коен продемонстрував перший у світі комп'ютерний вірус
1987 — картина Ван Гога «Іриси» продана за рекордну суму — 53,6 млн доларів
1990 — набула чинності Міжнародна конвенція про боротьбу проти незаконного обороту наркотичних і психотропних речовин
1994 — американський мільярдер Білл Ґейтс на аукціоні в Нью-Йорку заплатив 30,8 млн доларів за рукопис Леонардо да Вінчі (рекордна ціна для рукописів).
1999 — у португальський парламент директор лісабонського зоопарку привів лева і тигра на знак протесту проти слабкого фінансування його установи
2002 — оглядач «Нової газети» Анна Політковська, посилаючись на джерела в Кремлі, оприлюднює твердження щодо препарату налоксон, який використовували російські спецслужби під час штурму театрального центру у Москві і від якого загинули понад 120 заручників, добраного з кількох варіантів особисто президентом Володимиром Путіним

Народились
1106 — Генріх IV — імператор Священної Римської імперії.
1513 — Станіслав Оріховський, український філософ.
1821 — Федір Достоєвський, російський письменник.
1835 — Маттіас Йокумссон — національний поет Ісландії та автор ісландського державного гімну (†1920).
1837 — Артур Ґроттґер, польський художник, провідний представник романтизму в польському мистецтві, автор циклу творів на тему повстання 1863–1864 рр.
1849 — Калашников Василь, російський винахідник річкових пароплавів.
1863 — Поль Синьяк, французький художник-імпресіоніст («Піщаний берег моря»).
1884 — Елеонора Рузвельт, дипломат, дружина президента Франкліна Делано Рузвельта.
1891 — Ліля Брік, муза Володимира Маяковського, старша сестра французької письменниці Ельзи Тріолє.
1894 — Павло Рибалко, радянський маршал бронетанкових військ, двічі Герой Радянського Союзу.
1912 — Анатолій, митрополит Паризький УАПЦ на Зх. Європу (п.1997)
1919 — Юхим Березін, український актор, член дуету «Тарапунька і Штепсель».
1919 — Кусенко Ольга Яківна, українська актриса.
1928 — Карлос Фуентес, мексиканський письменник.
1945 — Даніель Ортега Сааведра, президент Нікарагуа (1985–1990 рр. і від 2007 р.)
1958 — Вадим Сікорський, актор та режисер львівського театру імені Марії Заньковецької, заслужений діяч мистецтв України
1962 — Демі Мур, американська акторка.

Померли
1911 — Володимир Ніколаєв, український архітектор російського походження.
1946 — Микола Бурденко, хірург, один із творців нейрохірургії, перший президент Академії медичних наук СРСР.
1983 — Арно Бабаджанян, радянський композитор .
2004 — Ясер Арафат, лідер палестинського визвольного руху.
2005 — Пітер Друкер, американський економіст австрійського походження, який вважається батьком сучасної теорії менеджменту.
2012 — Ілля Олейников, російський актор.

ОДИН ДЕНЬ - ВРАЖЕНЬ БІЛЬШЕ,,,

румунський поет

noreply@blogger.com (мар'яна) — Tue, 10 Nov 2015 18:29:00 +0000

15 січня – 160 років від дня народження румунського і молдавського поета-романтика Міхая Емінеску (справжнє Емінович) (1850-1889)

І завжди, як тільки тебе я згадаю,
Бідну мою душу стогін розтинає,
Рідна Буковино!
М.Емінеску

Народився в селі Іпотешти Ботошанського повіту (Румунія) у сім’ї дрібного поміщика.
Навчався в гімназії в Чернівцях. У 1869-1873 рр. Проживав у Відні і Берліні, був вільнослухачем Віденського університету. З 1874 р., повернувшись на батьківщину, працював в Яссах бібліотекарем, інспектором народних училищ. В 1877 р. переїхав до Бухаресту, де працював у консервативній газеті «Тимпул». У 1883 р. захворів на важкий душевний розлад.
Перший вірш опублікував у 1866 р. В поезії Емінеску важливе місце займають романтичні антитези добра і зла («Ангел і Демон»), мистецтва і життя («Венера і Мадонна»), любові земної і любові «досконалої», ідеальної (поема-казка «Мирон і блискуча красуня») та інші.
В останні роки свого життя у ліриці Емінеску все частіше звучать мотиви самотності, відчаю, недоступності щастя. Один з кращих творів Емінеску філософсько-символічна романтична поема «Лучафер».
Творчість Емінеску збагатила румунську і європейську романтичну поезію, сприяла оновленню словника і ритміки румунської мови. З Емінеску завершується романтичний напрямок у румунській літературі. Його поезії відомі у багатьох країнах світу, деякі стали народними піснями.
Помер Мігай Емінеску 15 червня 1889 року у Бухаресті.
В Чернівцях пов’язане місце з життям М.Емінеску приміщення ЗОШ № 14 (колишня початкова школа, де поет навчався протягом 1858-1960 рр.); ЗОШ № 1 (колишня німецька гімназія, де поет навчався з перервами в 1860-1866 роках); будинок № 19 по вулиці Пумнула, де Емінеску жив на квартирі у професора Арона Пумнула, наглядаючи за його бібліотекою і де він написав перші свої поезії; будинок Аглеї Дроглі – сестри поета (вул. Університетська, 34).
Ім’я М.Емінеску носить одна з вулиць м. Чернівців.
На приміщенні Чернівецької середньої школи № 1
15 червня 1989 р. встановлено меморіальну дошку з барельєфом поета. Напис українською мовою сповіщає: «У цьому будинку у 1860-1863 роках навчався класик літератури румунського і молдавського народів Михаїл Емінеску» (автор - скульптор Микола Мірошниченко).
У 2000 р. в сквері на розі вулиць Університетської та Ватутіна встановлено бронзовий пам’ятник поету (автор Думітру Горшковський).
В краєзнавчому музеї діє кімната М.Емінеску.

Література:
ЕМІНЕСКУ М. Зневірений духом / Міхай Емінеску.- К., 1989.
ЕМІНЕСКУ М. Поезії / Міхай Емінеску.- К., 1952.
ЕМІНЕСКУ М. Поезії / Міхай Емінеску.- К., 1974.
ЭМИНЕСКУ М. Избранное / М.Эминеску.- Кишинев, 1980.
ЭМИНЕСКУ М. Лирика / М.Эминеску.- М., 1968.
ЕМІНЕСКУ Міхай // Буковина. Визначні постаті 1774-1918: біогр. довідник / авт.-упоряд. О.М. Павлюк.- Чернівці, 2000.- С. 175-176.
***
ЕМІНЕСКУ Міхай // Богайчук М.А. Література і мистецтво Буковини в іменах: словник-довідник / Микола Богайчук.- Чернівці, 2005.- С. 93-94.
***
БОЖЕСКУ М. Своєрідність фантастичної прози М.Емінеску / Марінела Божеску // Матеріали студентської наукової конференції 14-15 трав. 2003 р.: гуманітарні науки.- Чернівці, 2003.- Кн. 3.- С. 335-336.
ЛЮТИК М. Не тільки унікальна подія, а й творчий подвиг / М.Лютик // Емінеску М. Лучафер: поема / М.Емінеску, пер. з рум. В.Колодія.- К., 2004.- С. 13-14.
МИХАЇЛ Емінеску // Глогорожечка: кн. для чит. дітей дошк. та молод. шк. віку.- Чернівці, 2003.- С. 152.
МІХАЙ Емінеску: [(1850-1889) - класик румунської та світової літератури] // Колодій В. З вогню і квітів: книга перекладів / Віталій Колодій.- Чернівці, 2008.- С. 341-343.
***
ЛІТЕРАТУРНО-меморіальний музей Міхая Емінеску // Інформаційні матеріали для слухачів школи молодого екскурсовода: курс «Основи краєзнавства».- Чернівці, 2005.-
С. 41.
ПАМЯТНИК класику румунської літератури поету Міхаю Емінеску // Чернівці: 100 відомих адрес: довідник туриста-краєзнавця / Наталя Шевченко.- Чернівці, 2007.- С. 46.
ПОГРУДДЯ Міхая Емінеску // Заполовський В. Пам’ятники Чернівців = Denkmaler von Czernowitz / В.Заполовський, С.Осачук, Н.Шевченко.- Чернівці, 2007.-С. 30.
***

Він з-поміж нас підняв свою зорю,
з-поміж людей у горде високостя.
І він прийшов назавжди, а не в гості –
сказав собі: «Горю, та не згорю!»
В.Вознюк «Зоря Михая Емінеску»

БОГАЙЧУК М.А. Геній румунської поезії / М.Богайчук // Буковина.- 2000.- 14 січ.
БУРБАН В. Усе, що хотів сказати, сказав до 33 років / В.Бурбан // Дзеркало тижня.- 2005.- 22 січ. (№ 2).- С. 13.
ГАФІЙЧУК Г. Ще одна помилка біографів Емінеску / Г.Гафійчук // Буковин. віче.- 2003.- 22 жовт.
ГУСАР Ю. 15 січня народився видатний румунський поет Міхай Емінеску (1850-1889) // Юхим Гусар // Вечірні Чернівці.- 2008.- 10 січ. (№ 2).- С. 9.
ЛУЧКАНИН С. Незгасне сяйво зорі Емінеску: [літ. вечір в Буд. письм.] / С.Лучканин // Літ. Україна.- 2008.- 27 берез. (№ 12).- С. 2.
МІНТЕНКО М. Переспіви з М.Емінеску / М.Мінтенко // Буковин. віче.- 2007.- 18 лип. (№ 52).- С. 2.
НАЙВІДОМІШІ випускники ЗОШ № 1: [Міхай Емінеску (1850-1889)] // Свобода слова.- 2008.- 21 серп. (ч.32).- С. 17.
ПЕРНАЙ Н. У Новоселиці відкрито пам’ятник Міхаю Емінеску: [автор - скульптор з Румунії Іон Єремеску] / Н.Пернай // Свобода слова.- 2003.- 4 лип. (ч. 67).- С.2; Час 2000.- 2003.- 4 лип. (ч. 27).- С. 3.
РОМАНЕЦЬ О. У вінок шани Лучаферові / Олекса Романець // Буковин. журнал.- 2000.- № 1-2.- С. 161-163.
РОСИНСЬКА О. Кузня на Рудольфпляц і толока на вулиці Емінеску / О.Росинська // Свобода слова.- 2007.- 11 жовт. (№41).- С. 18.
САНДУЛЕСКУ Р. М.Емінеску – син двох народів: [«Дні Міхая Емінеску в Чернівцях»] // Буковин. віче.- 2005.- 21 січ.
СКОРОМОВКА Л. «Світло зірок злилося: Тарас Шевченко та Міхай Емінеску» // Доба.- 2005.- 24 берез. (ч. 12).- С. 4.
ФЕЩУК Н. Незгасна мить поезії Емінеску / Н.Фещук // Чернівці.- 2005.- 21 січ. (№ 3).- С. 13.
***
ВОЗНЮК В. Зоря Михая Емінеску: [поезія] / В.Вознюк // Буковин. журнал.- 2000.- № 1-2.- С. 169.
МИХАИЛ Эминеску: [вірш] // Фоменко В. Земная связь.- Чернівці, 2004.- С. 24.
ТОБІ, Емінеску: [вірш] // Васкан В.В. Спів душі.- Чернівці, 2006.- С. 147.
***
15 ЧЕРВНЯ – 120 років з дня смерті румунського і молдавського поета-романтика Міхая Емінеску (справжнє Емінович) (1850-1889) // Пам’ятаймо! (Знаменні та пам’ятні дати Буковини в 2009 р.): бібліогр. покажчик.- Чернівці, 2008.- С. 155-159.

День украї́нської писе́мності та мо́ви

noreply@blogger.com (мар'яна) — Mon, 09 Nov 2015 00:56:00 +0000

День украї́нської писе́мності та мо́ви — свято, яке щороку відзначається в Україні 9 листопада. За православним календарем — це день вшанування пам'яті Преподобного Нестора-Літописця — послідовника творців слов'янської писемності Кирила і Мефодія.

Свято встановлено 9 листопада 1997 року, коли Президент України Леонід Кучма на підтримку ініціативи громадських організацій та з урахуванням важливої ролі української мови в консолідації українського суспільства видав Указ № 1241/97 «Про День української писемності та мови». В Указі зазначено: «Установити в Україні День української писемності та мови, який відзначати щорічно 9 листопада в день вшанування пам'яті Преподобного Нестора-Літописця».

У День української писемності та мови за традицією:

покладають квіти до пам'ятника Несторові-літописцю;
відзначають найкращих популяризаторів українського слова;
заохочують видавництва, які випускають літературу українською мовою;
стартує Міжнародний конкурс знавців української мови імені Петра Яцика — конкурс проводився за підтримки Міністерства освіти та науки України та Ліги українських меценатів. Щорічна кількість учасників понад 5 млн із 20 країн світу.

У День української писемності та мови, на Українському радіо традиційно відбувається радіодиктант національної єдності. Цю акцію започатковано 2000 року. Відтоді щороку всі охочі можуть взяти участь у написанні радіодиктанту та не стільки з’ясувати, чи добре знають українську мову, як продемонструвати єдність з усіма, хто любить і шанує українське слово

Опис педагогічного довіду

noreply@blogger.com (мар'яна) — Mon, 02 Nov 2015 18:15:00 +0000

Опис педагогічного досвіду.

Я, Дячук Мар’яна Ярославівна, працюю в Лазещинській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів. Це великий талан у моєму житті. Ви запитаєте чому? Та тому, що справдилася моя мрія з дитинства – бути вчителем.

Закінчивши в свій час Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича факультету історії, політології та міжнародних відносин за спеціальністю вчитель історії, я отримала базу знань щодо навчання та виховання підростаючого покоління.

На початку своєї педагогічної кар’єри я мала безліч перепонів. Але досвід приходить не зразу, його набувають з роками. Особливо вагоме значення він має у діяльності класного керівника, адже від того, як вчитель може використати у власній роботі набуті методи і прийоми, залежить ефективність виховного процесу.

Класний керівник – це в першу чергу керівник учнівського колективу дітей, що разом навчаються. Серед вчителів - предметників тільки класний керівник безпосередньо займається вихованням учнів. Тому ця робота, що зовні малопомітна, що фактично не має критеріїв оцінки, насправді є однією з найважливіших в результатах роботи школи як державного інституту.

Кожен педагог – предметник, педагогічний колектив школи в цілому докладають рук до цієї справи, але повсякденно з учнями – класний керівник.Сьогодні класний керівник робить глобальну роботу по вихованню нашої молоді.

Моя участь в цьому – це мій вклад в загальну справу.

Вивчити власну виховну діяльність – значить перед усім розкласти її на складові частини, зрозуміти з чого вона складається. Це не просте завдання, потрібно все проаналізувати, оцінити найдрібніші деталі своєї роботи.
Одне те, що потрібно відійти хоч на крок і подивитись на себе й своїх учнів, їх батьків зі сторони, узагальнити по можливості всі аспекти своєї роботи – принесе певну користь як для мене – педагога і класного керівника, - так і моїм дітям.