"Йду на Ви" (Критичний аналіз друкованих творів сучасної української літератури)

2024-06-27T06:51:00.000-07:00

NOTA BENE: ШАНОВНІ ЧИТАЧІ, БЛОГ ТИМЧАСОВО, ДО ПОВНОГО ЗАКІНЧЕННЯ ВІЙНИ, ПРИПИНЯЄ СВОЮ ДІЯЛЬНІСТЬ. ДАТИ ОСТАННІХ ОНОВЛЕНЬ КОЖНОЇ З ТЕМ АВТОМАТИЧНО ПЕРЕВОДЯТЬСЯ НА 24.02.2022 РОКУ - ДЕНЬ ПОЧАТКУ ВІЙНИ НА УКРАЇНІ

"МАТИ ВСЕ" (Люко Дашвар)

2014-03-16T13:35:00.001-07:00

24.12.2015 - вчора я врешті-решт "розібралася" з цим шедевром графоманії і готова вас трохи потішити цікавинками з свого критичного доробку

Дякую всім, хто дочекався і не не дочекався мого нового "опусу", але хто хоч іноді заходить на цей блог, аби...
Привезли мені твір Л.Дашвар "Мати все" для чергового "розбору польотів" - кажуть, що і не найкращий з її доробку, але маємо те, що маємо і розбір на атоми буде відбуватися саме з цим твором. На вас чекає таке собі віртуально-інтерактивне рецензування, коли я буду по прочитанню певного шматка твору одразу писати свої враження, за потреби їх коригувати трохи не на ваших очах та змінювати свою думку, отримуючи якусь невідому мені заздалегідь інформацію з твору. Кінцевий "результат" буде у кілька разів менший за розлоге нижче написане, але ви зможете наживо тепер бачити, як це робиться. Поїхали...

Твір починається з того, що у суцільно дощову погоду, лякаючи двох старих з собачкою, несеться вулицями вагітна з надутою гумовою секс-лялькою у руках. Розуму випустити з неї повітря видко у жінки забракло, проте який ефектний початок. Перед тим собака старих принюхується до поліетиленової торби, у якій чомусь ховається безпритульний. Все б нічого, але ми не у Америці та й там безпритульні не ховаються у мішки від негоди. Якщо чесно, то сидіти під дощем під мішком чи у мішку, зовсім не притаманне безхатченкам, бо можна так само переховуватися і під чимось більш матеріальним і у тому, де саме, кожний безпритульний дасть фору автору твору. Я не чіпляюсь до дрібниць, але якщо ти берешся щось зображувати, то, мабуть, це має якусь мету. У даному випадку, здається, це зроблено, аби показати, як тій неодягненій вагітній не переливки бігати восени під холодним дощем. Бідна жінка розривається між бажанням, як найскорше принести ту "лялю" у домівку до рідної матусі Іветти Андріївни і встигнути сісти у її власну машину до дев’яносто кілограмового колобка-чоловіка, який під блатний шансон дає їй на все-про все одну хвилину і, більше не чекаючи, їде розписувати "пульку" з таким же як, і він сам гопником. Ось тут би і справедливо обуритися, а дехто так і зробив, а дехто просто пожбурив книжку у смітник, бо далі читати чомусь розхотілося. Ось така вона мелодраматична зав’язка цього твору аж на цілих 333 сторінки. У мене ж мета попри все дочитати твір, хоча і мені у подальшому доводилося після 3-4 сторінок зупинятися і займатися якоюсь іншою справою. Чому так, ви зрозумієте згодом.
На перших порах нам доведеться познайомитися з наступними ГГ: Ліда - дружина Стаса і дочка Іветти Андріївни, Стас Скакун - чоловік Ліди і зять Іветти Андріївни, Іветта Андріївна - мати Ліди і теща Стаса. Ще є Платон - брат Ліди, геній від народження з медичним діагнозом "розумова відсталість"
Початок твору уже відомий, а ось у чому конфлікт, без якого жодний твір виглядає прісним і нечитабельним. Двадцяти трирічна терапевт однієї з київських поліклінік Ліда Вербицька має намір одружитися по любові з мілким бізнесменом-дезінфектором Стасом. Мати Ліди, вдова покійного професора-світоча медицини, Іветта Андріївна після кількох не дуже переконливих вагань таки дає згоду на цей брак і навіть купує за власний кошт двокімнатну (щоправда, чомусь з суміщеним туалетом та ванною) квартиру молодятам площею у 100 квадратних метрів у "нормальному" районі Києва та на додаток дає 100 тисяч доларів, так би мовити, на розвиток бізнесу Дезінфектора.
Якось непомітно випливає питання про сутність статків видатної родини Вітвицьких: розкішна квартира у старому фонді на Подолі, утримання все життя няні-покоївки, дача у селі, ліки для Платосика з Парижу, одяг та взуття для Ліди від кутюр, лідина "Тойота", квартира у подарунок молодятам, 100 тисяч доларів у якості весільного подарунку, торбами дорогі гумові ляльки з секс-шопу та ще повно всього подібного, що, не помилюсь, ще не раз випливе на сторінках твору і все це зароблене родиною лікарів, нехай до того і попрацювавших кілька років у Африці і досягнувших певних висот у вітчизняній державній медицині.
Далі на сцену виходить тінь Платона - утаємниченого сина-генія на думку Іветти Андріївни та Ліди та психічно-нездорової людини на думку Стаса і який і стає причиною конфлікту у цьому творі. Насправді, якщо бути чесними до кінця, конфлікт у відносинах між зятем і тещею неминуче назрів би і за відсутності цього "скелета у шафі" родини Вербицьких, бо надто вже різні ці люди за будь-якими, якщо не за всіма можливими іпостасями. Страж честі родини Вербицьких, Іветта Андріївна драконячими методами підкорила своїй волі як дочку Ліду, так і стару діву, няню-покоївку Ангеліну. Гонорова стара ретельно, роками відсіювала кандидатів на руку дочки Ліди, справедливо сумніваючись у їхніх показному бажанні не зазіхати на честь та статки "видатної" родини Вербицьких та бути ще одним покірним рабом стосовно всього, що забажає Платосик. А от палкого шанувальника "Володимирського централу", успішного гопника з Троєщини, який підкорив чи обманув її своєю інтелігентною борідкою, вона якось зовсім непереконливо взяла і прогледіла. Хочеться заволати разом з Станіславським: "Не вірю!!!". Авторка сама визнає, що це зажиріле опудало у центнер вагою, купило собі за гроші рідних братів-сестер диплом про вищу освіту якогось з численних маловідомих вишів Києва і нічого не вміє, як, займаючись перекупкою-перепродажем дезінфікувальних засобів, потроху ставати мілким "господарем життя". Однієї розмови з ним та фейс-контролю повинно було вистачити з головою, аби побачити за "фасадом" цієї людини все "багатство" взаємовідносин троєщинської ліміти, ницість її існування і численні майбутні проблеми для себе, для дочки і для Платона. Але напрочуд нічого такого не побачила славетна захисниця видатного роду Вербицьких. І ось тут вже мені захотілося пожбурити книжку у смітник, бо не надто приємно, коли з тебе, а я відстоюю позицію пересічного читача, намагаються зробити повну дурепу. Для сценарію якогось телевізійного "мила" подібне ще й згодиться, але не більше того.
Конфлікт між рафінованою аристократкою радянського розливу, безжальним деспотом за натурою, Іветтою Андріївною та її зятем Стасом Скакуном стає лишень справою часу і, аби чимось відрізнятися від інших авторів, Люко Дашвар вводить у твір рідного братика Ліди Платона, який стає кісткою у горлі у Стаса. За великим рахунком, теж досить надуманий привід собачитися з дружиною та тещею, але на то він і "молодий та завзятий", аби не давати спуску задерикуватій тещі, яка постійно гонориться перед ним. Далі Ліда Скакун-Вербицька починає краяти себе навпіл між матір’ю та чоловіком у надії знайти якійсь консенсус.
Аби підняти градус напруги, автор робить через чотири роки по одруженню Ліду вагітною та вводить ще одного ГГ - колежанку Ліди по роботі - західнячку Зоряну.
На жаль, але за чотири роки подружнього життя Стасу так і не пощастило дізнатися аби щось про незрозумілий статус Платона у родині Вербицьких ні від власної дружини, ні від тещі, більше того - Іветта Андріївна нарешті прозріла у тому, що новоспечений зятьок так і не став її союзником на боці Платона і вона переконує дочку Ліду розірвати шлюб. Та і та вже не проти цього, бо ще не народжена і невчасна, як для тещі, так і для її чоловіка, дитина, на її ж власну думку, вже не зможе поліпшити стосунки між ворогуючими сторонами.
І ось тут, нарешті, авторка починає розповідь про Платошу - не чоловікові, а колежанці-західнячці Зоряні. Виявляється, що батьки, яким за сорок, вирішили "зробити" дитинку задля дев’ятирічної доньки Ліди, аби їй не було так самотньо у цьому світі. Ніби і Ліда не дитина з вадами розвитку та і у дев’ять років саме починається, нехай і дитяче, але суспільне життя, та і не іграшку, до речі, вирішили їй подарувати батьки. Батькам, а найбільше матері, закортіло доньку спровадити подалі від негативного впливу зовнішнього світу, зацикливши її на вихованні новонародженого брата чи дочки. Якесь досить сумнівне рішення, як на мене, якщо взяти до уваги, що Ліда гарно вчилася і закінчила школу з золотою медаллю.
У трирічному віці Платону медики ставлять діагноз "розумова відсталість", у той час, як мати переконана, що у сина лише педагогічна запущеність. І одне, і друге викликає у мене, як у читача, неабияке здивування - чому за такої, як у книзі всебічної опіки, дитина лише на третьому році свого життя стає об’єктом уваги батьків-медичних світочів і педіатрів. З книги неможливо цього дізнатися, бо Платон - це невизнаний геній, якого починає самотужки лікувати мати, Іветта Андріївна за допомогою пігулок та уколів. Дитина росте, з слів Л.Дашвар, дійсно справжнім генієм, випереджуючи за своїм розвитком відмінницю Ліду, а матері доводиться з її зв’язками та статками лише своєчасно облаштувати отримання сином шкільного атестата зрілості. Жодних ознак якоїсь психопатології - лише деякі несуттєві дивакуватості і все завдяки чудодійному, без жодних побічних ефектів, матусиному лікуванню.
І ось "дитинка" досягає пубертатного періоду з усіма "підлітковими гормональними сплесками" і, аби Платоша не затоваришував з "лівою рукою", за новою схемою "лікування" Іветта Андріївна "прописує" сину мішок гумових дівок з секс-шопу. Що ще саме він з ними робить, нам так і не дізнатися ніколи, але коли, ось так невдача, одного вкрай дощового осіннього дня ці трудівниці секс-фронту раптом закінчилися, а Платоші знову приспічило, вагітна, на сьомому місяці Ліда мерщій летить за новою порцією... Няня Ангеліна, за авторкою, побігти за ними не могла, бо вгамовувала сексуально збудженого Платошу, а мамі Іветті Андріївні не можна хвилюватися та і не могла вона б купити скорше за животату Ліду. Вам це нічого не нагадує? Таке, до речі, чергове відчуття, що тебе знову і знову хочуть пошити у повного дурня, бо як ще інакше сприймати подібну маячню...
Дошкрябалася сьогодні, 31.05.14р до 55 сторінки - читаю 2-3 сторінки і кидаю спересердя цей мотлох на підлогу, аби через 1-2 години знову взятися за читання. Що поробиш, коли "не заходить" нічого і ніяк. Проте не без певного результату: як колись у давнину Архімед вигукнув "евріка", так і я годину тому заволала на всю кімнату: "Ось воно, ось!". Я зрозуміла для кого написано це чтиво: це ж майже готовий кіносценарій власне вітчизняного "телемила" для домогосподарок. Всі звикли до того, що ця категорія медіаспоживачів звично дивиться певну лише для неї категорію телепередач і мало хто задумувався про те, що вони читають з не меншим задоволенням. Наша ж авторка знайшла вірний шлях до серця цих шанувальників "мила" у всіх його різновидах. Переважна більшість авторів або стидається писати для них, або принципово не бажає цього робити, але тільки не Люко Дашвар. Внесла у написане попередньо деякі штрихи, бо повністю переповідати прочитане немає жодного сенсу.
Наразі хочу познайомити вас ще з одним перлом: настільки слабка після звичайно ж, а як ще інакше може бути у цьому творі, передчасних пологів з народженням мертвої дитини, породілля Ліда навіть не може триматися стіни, бо "слабкі ноги ще тремтіли", але вона вже за кілька хвилин не тільки вправно знаходить місце, де щосили і досить давно вовтузять її рідного Дезінфектора такі ж гопники, як і він сам, але й за допомогою однієї лише туфлі дає відсіч кожному з них так, що ті тікають. І що з того для авторки, що її ГГ носиться темрявою глухими остромами у туфлях на високих підборах? Може після пологів саме у Києві інше взуття жінкам лікарі і не радять носити? А головне, у туфлях на високих підборах добре підкрадатися до ворога, бо їх зовсім-зовсім не чути, особливо на бездоріжжі десь біля "баків з сміттям та захланних будинків з темними вікнами".
Ось яких сил, витримки, мужності та другого дихання надає люблячій людині справжнє кохання! А все через те, що кросівкою, попри все бажання, так не вдариш, як довгою шпилькою чи платформою гарної модельної туфлі. Мене трохи знудило від цього вкрай пафосного мелодраматизму і від того з яким захопленням будуть шаленіти від цієї нудотини шановні домогосподарки, але я таки втрималася, бо здоров’я не напасешся через таке кожні кілька сторінок бігати до туалету.
04.06.2014: сиджу і думаю, а що ще придумав автор далі, бо хочеш-не хочеш, але треба якось підтримувати або "градус напруги" після "переможної" бійки, або придумати якійсь неординарний сюжетний хід, що перекине увагу читача на щось інше у творі. А якщо спробувати всістися, перепрошую за грубість, однією дупою на два стільчики одразу? І ось наша героїня босоніж, у одних лише колготках, кільканадцять хвилин бреде у темряві осінніми калюжами та багнюкою разом з побитим, як собака, чоловіком-товстуном до себе у домівку. Викликати таксі у жодного з них, за задумом автора, не вистачає клепки, як і не вистачає її чоловікові, який би міг нести свою тендітну дружину на спині. Ну як же ж, він же побитий і не може, бідолага, а, побачивши краплі молока на грудях нещодавньої породіллі, він, немов молодий козел, може цілу ніч без втоми гоцати на ній. А чого б і ні: гарячковий і справді брудний секс на підлозі всю ніч, коли ти без упину своїм макогоном пристрасно тицькаєш у не зажиле, як у кожної жінки після пологів, лоно. Ви не уявляєте, як романтично кохатися немитим, перемазаним з ніг до голови кров’ю, потом, статевими випорожненнями, слізьми та смердючим багном смітника, будучи розпухлим від синців та забоїв, у пошматованому одязі та з неодмінно ушкодженим пологами лоном. І ось він і апофеоз: "вперше і саме після такого сексу Стасу захотілося закурити і завести собаку". Здогадайтеся з трьох разів, до чого тут знадобилася собака нашому герою після такого сексу. Для чого це все? А для того, аби у черговий раз порозумітися і, як ще один поточний підсумок сімейних стосунків, Стас перетягнув Ліду, нехай і на невизначений час, на свій бік у конфлікті з тещею Іветтою Андріївною.
Ображена стара пропонує 10 тис. доларів на місяць, аби дочка не приходила до неї у дім - пропонує ж ці гроші саме Стасу, хоча перед тим головною умовою було не перешкоджати Лідії приходити до Платона. Цікаво, а як це вона може проконтролювати без допомоги Ангеліни - теж слабке місце у цій її новій авантюрі. Якщо наразі Ліда та Стас є одне ціле, то чому він не може розповісти дружині про грошову пропозицію тещі і спокійно разом користуватися грошима? Нажаль, але ця логічна для всіх читачів і для авторки твору дія перекреслює подальше існування сюжету та й твору загалом, а тому не має права на існування. А що поробиш, коли треба писати, а писанина не підкорюється логічним умовисновкам?
Ліда ж продовжує стійко терпіти вибрики своєї матері, бо більше за все любить нездалого брата? Повна маячня?
Сучасний твір не був би таким сучасним, якби не проскочила б тема хоч якогось збочення. Перегляд порно з наступними любощами на підлозі вже нікого не дивує, а тому автор пропонує нам поринути у світ вітчизняних свінгерів, бо саме, або приблизно так, так повинні вирішуватися питання у сучасних сім’ях проблеми сексуальних розладів між партнерами. Знову і знову хочеться заволати "не вірю", але рафінована інтелігентка Ліда преться за чоловіком на лісове свінгерське збіговисько. І навіть там вона має всі можливості відмовитися від участі у "культурній програмі". Автор щось белькоче про її сумніви, але настільки непереконливо, що на 100% розумієш те, що горепашна "рушниця на стіні" вистрелить за будь-яких обставин і гріхопадіння Ліди таки відбувається - більше того з цього вона додатково ще й отримує певний позитивний досвід на кшталт того, що все, що вона отримувала до цього від сексу з чоловіком, не йшло у ніяке порівняння з її сексом на підлозі душової. А ось її чоловік Стас, навпаки, добряче обломався, бо фізично, як чоловік, не зміг нічого у вирішальну мить запропонувати своїй партнерці-свінгерші. І після цього вирішив за всі свої прикрощі помститися дружині. Несподівано? Ще б пак!
І головне, за що? За те, що нічого не зміг, а дружина, навпаки, змогла? Зазвичай, подібна ситуація відбувається саме тоді, коли більш вразлива та морально непідготовлена сторона не може подолати внутрішні заборони та морально-етичні перестороги, а це говорить про те, що Стас аж ніяк не міг бути такою людиною у даній ситуації. Але чого тільки не може бути у цьому творі, якщо автор так вирішила - можна, за бажання, і несумісне між собою поєднати! Ця невеличка пригода лише трошки пожвавлює нудний сюжет, а тому треба обов’язково вносити щось більш значуще, а тому наступним кроком постало питання припасування Платоші постійної партнерки. Іветта сідає на "коня", аби на кілька місяців не вилазити з салону найманої автівки у пошуках у глибинці сільської, тихої, покірної та, бажано, не надто розвиненої розумово, "попелюшки". Знайшовши жертву, стара карга не пошкодувала грошей, аби владнати всі попутні, скажемо чесно, зовсім незначні проблеми по перетворенню сільського дівчиська Раєчки на платонову наречену.
Аби не розпливатися зайвий раз "думкою по древу", авторка наполягає, що все у наших героїв відбувається напрочуд швидко, з першого разу і без зайвих проблем, як, не менш вдало все влагоджується все, що пов’язано з інтеграцією нової ланки суспільства у достославну родину Вербицьких.
Тут би і поставити жирну крапку, але вийшло все вкрай нудно і важко зрозуміти, а нащо заварювалася ця лабуда, якщо нічого цікавого, за великим рахунком, не відбулося.
І ось тут на нас чекає, за задумом Л.Дашвар, справжній сюрприз! За кілька місяців диктаторша Іветта постає перед фактом того, що молода дружина Платона, попри заборону, завагітніла. Спроба аборту призводить до втечі молодих. Якщо не брати до уваги, що на вулиці київська зима, а Платон принципово не носить взуття, то втеча не видається простою прогулянкою.
За законами жанру, Іветта Андріївна нашвидкуруч старішає і вмирає, але перед цим встигає простити доньку Ліду, яка у свою чергу дізнається про своє справжнє походження. Вічний ворог за її життя, зять Стас встигає стати її трохи не кращим другом. Всі ці метаморфози відбуваються настільки швидко, що всі пояснення авторки стосовно змін у поведінці та характерах Ліди та Стаса виглядають вкрай жалюгідно та непереконливо, але автор поспішає за будь-що завершити сюжет, бо, припускаю, і їй самій він давно сидить у печінках.
Події надалі розгортаються трохи не блискавично - перед тим, як померти, Іветта Андріївна випадково бачить у телепередачі Платона та Раю. Стас кидається шукати, аби дізнатися, що Рая померла від передчасних пологів, а Платон вже збирається на той світ за дружиною. Як це може статися, зазвичай, у творі не дізнатися, але дитину Стас забирає собі на виховання, бо його дружина Ліда Вербицька від цього відмовляється і це стає причиною остаточного та офіційного розриву між ними. Чому я все це переповідаю? А лише тому, що зрозуміти морально-етичні та психологічні причини вчинків головних героїв наприкінці твору зрозуміти і прийняти дуже важко, настільки вони недопрацьовуванні, а тому, у жодному випадку, непереконливі.
І ось тут виявляється, що вся ця катавасія відбувається через те, що Ліда Вербицька є і залишається єдиною справжньою представницею роду Вербицьких, прапор якого вона повинна, попри всі негаразди, гордо нести у майбутнє. Ви скажете, що це за ще одна маячня у цьому творі? А ось і не маячня! Аби бути гідною роду Вербицьких і відповідати рівню неперевершеного Петра Григоровича Вербицького Ліда Вербицька залишає Україну і їде в Німеччину, аби стати таким же славетним хірургом, як її батько. І обов’язково стане, бо персонал німецької клініки вже дав їй прізвисько "Фрау Попіл" за її рішучість у володінні скальпелем!
Дурня? Не те слово, але, власне, до твору останнє має дуже і дуже опосередкований стосунок

ВИСНОВКИ:
- "Не вірю" вигукую через сторінку слідом за Станіславським через ницу зневагу автора цього опусу до достовірності описів характерів ГГ та психології їхніх вчинків
- мені щиро жаль дерев, які пішли на папір для друкування цього "нетлінного" мотлоху, але не все ще втрачено, бо з макулатури, куди я сподіваюсь, і потрапить цей літературний непотріб, завжди можна зробити не один рулон туалетного папіру
- читати роман можна з будь-якої глави. По-перше: ви нічого не втрачаєте, бо у кожній новій главі характери головних героїв змінюються до невпізнання і кардинально відрізняються від попередніх і майбутніх глав. По-друге: кожна з глав не надто пов’язана з іншими і за бажання довільно її можна пропустити і на сюжеті це жодним чином не позначиться
- багато хто купить цю книгу за принципом "сарафанного радіо" - так домогосподарки, почувши слізливі відгуки на радіо чи ТБ, придбають її, аби згодом покласти її на цільне місце після перших прочитаних 10-15 сторінок.
- саме читаючи подібні твори, краще за все розумієш, чому наша, сучасна, українська література плентається у хвості
-

Те, що ви бачите нижче цього речення, буде опрацьоване завтра. На вас ще чекають проміжні та остаточні висновки:
Надалі з твором відбуваються певні метаморфози, головним у яких є те, що авторка щиросердно сподівається у забудькуватості читачів, а тому можна ще не раз переписати заново характер будь-якого з головних персонажів за принципом "людина не є набір сталих рис характеру", а тому у кожному з нових сюжетних ходів можна її характер переписати по-новому, хоч би і змінивши його на протилежний від того, про що нас переконувала авторка на попередніх сторінках. Всього то треба обґрунтувати нову поведінку і жодним чином не згадувати її попередні вчинки і все буде гаразд!
Авторці натепер не цікаво, що у попередніх главах вона трохи не з піною у рота переконувала читача у сталості певних базових чеснот, психологічних характеристик та незмінності поведінки своїх героїв, змальовуючи головних героїв саме так, а не інакше.
Наразі саме сюжетний хід докорінно міняє "під себе" зображення характерів головних героїв і як тут не пригадати телемаячню у стилі "Санта-Барбари", але й там така різка зміна характерів головних героїв не відбувається так блискавично, як у цьому твориві. Як на мене, то таке "проституювання" характерів головних героїв більше схоже у людей безхарактерних, а тому не цікавих у справжньому житті, авторка ж, мабуть, хоче нас переконати, що її герої дуже схожі на нас з вами, з нашими вадами та чеснотами, але замість "ковбаси московської", де чітко бачимо м’ясо та жир, перед нами "ковбаса варена", де риси характеру від сюжету до сюжету змінюються настільки кардинально, що викликають відчуття щирої недовіри та відрази до запропонованих персонажів.
Якщо на початку твору головна діюча особа, Ліда Вербицька виглядає трохи не "святою", а від того і дещо пришелепкуватою, то наприкінці зображують її черствою, корисливою та безжальною сучкою, якою вона стала через перипетії сюжету. Насправді, у творі, окрім настирливих пустопорожніх мантр авторки, аби нас у цьому запевнити, немає нічого такого суттєвого, аби головна героїня стала саме такою, якою вона постає перед нами на останніх сторінках роману. Її мати, Іветта - цілком, за твором, негативний персонаж, але вона щиро любить свого, несповна розуму, сина Платона, а тому і в неї, за задумом, повинні бути власні шанувальники, Стас, чоловік Ліди Вербицької, на початку твору яскравий представник плебсу, який "вибився у люди" з усіма властивими цій категорії людей недоліками та чеснотами, але він по-своєму щиро любить дружину, а наприкінці твору він виявляється найбільш порядним з персонажів, хоча йому, як і всім головним героям не вистачає переконливості стосовно чого і як він так докорінно змінився; покоївка-слуга-нянька у родині Вербицьких, Ангеліна, така собі вічна біла "П’ятниця" - більше з усіх викликає нарікання на ходульність цього образу, бо вибухова суміш придуркуватості та хитрощів повинна колись вибухнути, а цього так і не відбувається. Другорядні герої: "западенка" Зоряна - такий собі холодний зовнішній споглядач, який і потрібен лише задля того, аби іноді закривати дірки та нестикування у сюжетних ходах. Петро Григорович Вербицький, чоловік Іветти та батько Ліди та Платона - взагалі напівміфічний персонаж, який не може викликати до себе якогось ставлення, бо він настільки примарний, що скорше повіриш у існування привида, ніж у нього. І нарешті, Платон - за наказом Іветти Ангеліна до 24 років психотропними препаратами, що призводять до примусового сну. До 19 років цей Платоша повинен був би перетворитися на живу рослину, у якої мозок повинен був би атрофуватися. Лікар, який не є клінічним психіатром, лікує більше 20 років іншу людину, нехай і власного сина, повинен був би усвідомлювати наслідки такої хіміотерапії. На превеликий жаль, всі відомі сучасні психотропні препарати несуть у собі безліч негативних наслідків та ускладнень і у першу чергу це поступове збільшення дози через звикання, що призводить до зниження лікувального ефекту. Майже всі ці препарати суттєво знижують чоловічу потенцію та лібідо до повного їхнього зникнення. За авторським задумом, Платону ніяк та нічим не зашкодило таке "лікування", бо він, навпаки, трохи не перетворюється на якогось сексуального монстра, що рве на шматки гумових жінок своєю сексуальною ненаситністю. Смішно ж!!!
Платон через заборону Іветти Андріївни до 24 років не має жодного комунікативного зв’язку з світом, а відповідно, і ніякого досвіду спілкування з іншими людьми (лише через Ліду (її очима) і Ангеліну (подай-принеси) та навколишнім світом. Зрозумівши, що за таких умов перед нами постає постать природно (з народження) та штучно (через всебічну депривацію) обмеженої розумово людини, авторки у передостанній третині роману майже непомітно для читачів вводить комп’ютер та інтернет у оточення Платона, але того вони не розбестили, бо він брав, за задумом Л.Дашвар, з мережі виключно добре, гарне і нетлінне, а не яке там порно тощо. Аби якось надати позитивного забарвлення цьому наскрізь фрагментованому персонажу, авторка відвела Іветті Андріївні заслугу привчання Платона до щоденної зарядки, тренажерів та душу, але Платон так і не вдарився у бодібілдинг, бо не надто, видно йому це подобалося. Проте він краще за Ліду знає логіку, але сидить за літерою "Д" у тлумачному словнику і тепер розуміє, яке значення має слово "відчути". Коли гумові цяці набридли Платону, мати вирішила підкласти під синочка справжню, але повію. Навіть бита життям жінка за викликом вранці наступного дня з жахом згадує проведену з Платошею ніч. Звісно, що далеко не кожна хоче отримувати те, що витерпить гумова лялька, тим більше, що Платон просто не розуміє, як по іншому можна вгамовувати свою сексуальну пристрасть, бо його ніхто цьому у цій дивній родині не навчив.
Комусь могло би здатися і це буде цілковито невірним припущенням, що загалом твір про "перетягування" канату під назвою "Ліда Вербицька" між чоловіком-зятем та матінкою-тещею. І справа не у тім, що важко зрозуміти справжній характер Ліди, бо внаслідок родинного виховання це повинна була б вирости або слухняна рабиня, або хитра та підступна істота, яка тільки і чекає на власне одруження аби позбутися маминого тиску. Важко уявити собі людину, якій подобається стиль керування Іветти Андріївни, а тому і не віриш Ліді з твору, бо нічого подібного у житті не буває. Буває варіант, коли зять та дочка домовляються разом протидіяти мамі у той спосіб, що дає можливість отримувати хоч якусь користь для себе, якщо правильно скористатися її слабким місцем. І у цьому їй повинен був би допомогти саме Стас, але автор не наділяє його такою рисою характеру аж до кінця твору, коли це нікому не потрібно. Ліда ж маріонетка у руках матері, за винятком невеликого за часом бунту проти неї, і то тільки задля того, аби ще сильніше стати під її важку руку.

- де не вистачає автору майстерності - фрагментарно, як у коміксах

Старий, що приходив до лікаря Ліди, розповідає, як він багато ночей прикидався сплячим, коли поряд на ліжку його дружина бавилася сексом з любасиком - оце так витримка. А тим по барабану - секс поряд з сплячою людиною - просто фантастика якась!

Аби ще якось підтримувати увагу тих читачів, які не пожбурили книжку до смітника, авторка веде нас далі сагою про родину великих і недосяжних для простих смертних Вербицьких. І ось тут виявляється, що, за законами жанру "телемила", для пожвавлення сюжету конче треба або ввести нових персонажів, або переписати старих на новий лад, або ввести нові сюжетні ходи, або побажати всім "до побачення" і прикінчити у кілька абзаців твір.

"КОТИГОРОШКО" (Кожелянко Василь)

2013-12-16T05:55:00.002-08:00

"КОТИГОРОШКО АБО ЖИТТЯ ЗА ДИКТАТОРА ГОРОХА"

Я дочитала, я дочитала ЦЕ, я спромоглася дочитати ЦЕ до кінця, я знайшла у собі сили і витримку, аби дочитати ЦЮ ГРАФОМАНСЬКУ МАЯЧНЮ! Чого тільки я не читала до цього часу неймовірно тупого, але цей "ШЕДЕВР" заслуговує на головний приз серед кращих здобутків графоманів усіх часів та народів. Окремим призом з радістю нагородила би людину, яка у видавництві "Кальварія" дала життя цьому справді вікопомному твориву!
Пройшло вже кілька днів після прочитання твору, а я все тягну "кота за хвіст", бо не можу змусити себе написати аналіз цього твору. Написати просто рецензію замало, бо знайдуться, як це було раніше, є і буде завжди, дотепники з числа кожелянкових адептів, які з піною у рота будуть верещати, що у моїй рецензії немає посилань на твір, а тому я займаюся наклепництвом у його первинному вигляді. Одразу хочу попередити, що всі кожелянкові маразми взяті у лапки, аби ви не подумали, що я то сама напридумувала. В текстах у лапках збережена авторська орфографія.

Перше враження: за сюжетом на вас чекає трохи змінена в деталях, але однотипна за "Дефілядою" розповідь про чергове стрімке кар'єрне зростання ще одного "дикоростущого" молодшого офіцера до висот диктатора всія України. Це зростання відбувається звичним для Кожелянко способом - за допомогою всеукраїнських подвигів на ниві військового служіння намріяної ним Україні, які цього разу просто нумеруються: подвиг №1, подвиг №2 тощо, які здійснюються ГГ, незалежно від складності завдання чи кількості ворогів, зазвичай невимушено-легко, аби не сказати, буденно.
Початок твору має всі підстави для того, що буде цікаво і автор попервах справджує наші сподівання, бо твір починається з дуелі за кілька годин перед випуском з військового вищу між ГГ- Вишнеславом Котигорошком (сином власника великої ферми з вирощування гороху, що йде на стіл імператорам Китаю, Гелії та президенту України) та круглим сиротою Титом Яблуненко. По закінченню поєдинку, як і протягом всього твору ми ще не раз переконаємося, що нашому герою не властиве почуття благородства, а тому він, залишаючи людину з вкрай не типовим для майбутньої української влади, примітивно простим, якимось плебейським прізвищем, жити, говорить йому: "Ось цей набій, Яблуненко, я залишаю на майбутнє. Замочу тебе, коли настрій з'явиться." В якості невеличкого спостереження: автор, що у цьому творі, що у "Дефіляді" принципово не жалує своєю увагою персонажів, які не належать до когорти "людей з грошима". Але менше з тим, бо зачин твору зроблений - читач зацікавлений, а автору лишається не втратити, так би мовити, ініціативу і продовжити вражати уяву не менш цікавим розвитком сюжету. На жаль, але автора вистачило лише на більш-менш цікавий початок, бо далі починається та маячня, яка нагадала мені гірший випадок марень пришелепкуватого кінематографічного Бальзамінова. Трохи мене збентежило, коли прочитала, що за 4 роки навчання у "Чернівецькому військовому інституті імені 300 Героїв-парашутистів" випускник повинен, окрім "галерної каторги з бузувірським розкладом дня, з виснажливими муштрами на плаці, із зимовими та літніми маневрами в умовах, максимально наближених до бойових, з різноманітними практичними заняттями, де їх вчили від галантного вальсування до вбивства людини голими руками" ще й досконало оволодіти кожною з 32 дисциплін, що подає нам автор: "... а про теорію вже й годі казати, чим лише професори-генерали не напихали їхні бідні голови — тактикою і стратегією, балістикою і фортифікацією, військовою історією та історією знаків розрізнення, бойовими хімією, біологією, кібернетикою і психотронікою, фізикою твердого тіла і м'яких структур, астрономією і астрологією, теософією і теологією, законом Божим та історією України, Каббалою і біографією президента України Охріміяна Трипільського, принципами роботи геотермальних станцій і сонячних машин, українською класичною і українською же сучасною літературами і, звичайно, десятьма основними світовими мовами — українською, індійською, китайською, туранською, атлантською, германською, ретро-романською, лемурською, ацтекі та гельською." Вас нічого не насторожило? А повинно було, бо можна тільки гадати, а яким саме фахівцем надширокого профілю повинен бути випускник подібного вищу.
Ось і підійшов час дізнатися, що то за країна, яка вимагає подібних випускників. А країна ця Україна, яка наразі є світовою наддержавою, бо випускники "чернівецького веенезу" призначені "захищати інтереси України де б це не було — на китайському кордоні, на Північному Сході — у санітарній зоні-поясі, який охороняє цивілізований світ від проникнення мутантів і покручів із радіаційної Зони (якими, мабуть є території сучасних Росії, США та Канади, але про будь-яку можливість їхнього існування, навіть у минулому, автор сором'язливо замовчує, хоча і визнає, що Аляска таки існує), на тривожному західному боці чи у комфортабельних північноафриканських базах". І куди там після Кожелянко якомусь ницому Жириновському з його російськими чоботами на березі Індійського океану!?
Та держава складається власне з України та "Старої Европи, Африки і Кавказьких еміратів — квазідержав, які хоча й мали суверенний статус, проте насправді були невід'ємною частиною України." Ще у творі присутні на другорядних ролях ближні та дальні союзники України: Китай, Іран, Гелія, Арабія, Лемурія, Індія, Ацтекія, Туран та держава-антагоніст України - Атлантида, якими відповідно правлять "король Германії, президент Гелії, імператор Турану, шах Ірану, прем'єр-міністр Індії, імператор Китаю, султан Арабії, верховний вождь Ацтекії, президент Перу та Голова Президії Верховної ради Лемурії."
Тією кожелянковою Україною керує президент Охриміян Трипільський, який внаслідок військового перевороту змістив свого попередника президента Вовкослава, який, як побіжно зізнається автор, був обраний всенародно. Причиною ж перевороту було те, що "ех-президент Вовкослав — прихований агент впливу Атлантиди. Якби не генерал Трипільський з трьома сотнями бійців, то Вовкослав ще за рік-два розвалив би Україну вщент. Адже він збирався надати державну незалежність Старій Европі!" Надалі ми дізнаємося, що насправді Трипільський є ставлеником тріумвірату трьох українських олігархів Крутивуса (насправді, як виявляється Крутипейса), Вернидуба та Вернигори, які з часом, невдоволені правлінням Трипільського-Тріпака, знищують і його, аби самим керувати країною. Аби визначити, хто яку посаду буде обіймати, вони тягнуть папірці з кашкета завжди п'яного шефа української таємної поліції, який валяється десь неподалік.
Що ще цікаве з життя тієї України: за весь твір жодного слова не прочитала, а хто є такий і як він виглядає та чим він займається, отой міфічний український народ. Він як би десь є, але мова про нього ніколи не їде. Також у цій дивовижній країні-Україні є єдина офіційна Всеукраїнська Помісна Законопослужницька церква аж з двома патріархами одразу - в Києві та Царгороді (знак цієї церкви, яким треба покривати чоло, є контур яйця з крапкою в центрі), єдина Пан-українська партія, Верховна рада України, ззовні країну охороняють ВНУ - Військо Непереможне Українське, а всередині країни стоїть на варті ТАДЕПО - Таємна Державна політична поліція. Тільки дві останні державні структури мають привілей у тій кожелянковій Україні носити чоботи, які є істинною причиною, чому випускники "чернівецького веенеза" йдуть через всі навчальні чотирирічні тортури: "знаки їх нового статусу — срібні аксельбанти, шаблю на оксамитовій малиновій портупеї, срібні ромби на погони та найважливіше — ознаку добірної української еліти — червону пов'язку на ліву руку з вписаним у біле коло чорним тризубом — символом єдности Бога, нації і президента. Але навіть не це головне. Якщо було заради чого витримувати всі ці чотири роки нелюдської муки навчання у військовому веенезі, то це заради — чобіт. Гарних шкіряних чобіт з високими халявами, блискучими, як чорне дзеркало!" А загалом, все, як і положено півникам будь-якої опереткової армії якоїсь бананової країни. Але головне, чим так переймається Кожелянко: це чоботи, які ще не раз будуть фігурувати протягом твору.
Нашому ГГ - Котигорошко призначено служити "на Кавказ, де вже кілька десятиліть з невеликими перервами триває затяжна війна з піратами Каспійського моря". Але поки що, за усталеною традицією, офіцери-випускники повинні обов'язково добряче нализатися спиртного, потрощити заклад громадського харчування та побитися у парадному одязі з цивільними , а потім до ранку "зализувати рани" в обіймах чернівецьких повій. І спробуй-но не підтримати цю традицію, якщо на неї так схвально ставиться тогочасна влада та українське суспільство.
Дещо про спиртне: "в колах чернівецьких плейбоїв найвищим шиком вважалося пити текілу в ацтекських їдальнях або бурякову самогонку в псевдонаціональних корчмах." Загалом персонажі твору п'ють здебільшого закордонні напої, а наш ГГ налягає на віскі, а ми хоч таким чином, з назв спиртних напоїв, можемо дізнатися про звичні для нас місцевості, місця яким на кожелянковій мапі світу не знайшлося. До речі, не варто очікувати прочитати щось про Францію, Англію, Іспанію, Італію, Прибалтику, Білорусь або Австралію з Японією - їх просто ніколи не існувало у природі, а єдиною згадкою про Італію є якісь вузькі генуезькі штані, що є модними в якоїсь, не менш міфічної, української богеми, єдиним представником якої у творі є співак тужливих українських пісень, бандурист Кобзо-Кобзаренко
Новопризначений чотар Котигорошко командує одним з "блок-постів, ланцюжок яких захищав славне місто Святослав-юрт від нападів каспійських піратів". Під час перегляду футбольного матчу між українськими командами Києва та Царгорода, він мимохідь та знову ж таки невимушено-легко розплутує таємницю, до розгадки якої десятиліттями не змогли навіть наблизитися розвідники трьох країн. Аби пересвідчитися у правоті власної здогадки він відкриває "файл з надтаємної комірки Управління військової контррозвідки Генерального штабу ВНУ." Ось воно так завжди і є: всі надтаємні таємниці Генштабу у тебе завжди під рукою і не біда, що ти лишень новоспечений "взводний Ваня" на якомусь блок-посту у чорта на рогах! Відтоді "кожного дня Котигорошко залізав у головні комп'ютери військово-морських штабів прикаспійських держав і відстежував усі накази" - просто заходив і брав, що хотів і ніхто цього не бачив і не знав, бо це суперчотар! Вияснивши, що головний пірат - адмірал Веслоу є телепатом, наш ГГ "включає всю електроніку бункера (мабуть і електробритву теж увімкнув), щоб телепату "фонило", а сам "вирішує знищити піратську підводну базу". І тут, ми дізнаємося, що до Котигорошкового блок-поста було "прикріплено десять швидкохідних універсальних бойових катерів, з дванадцятьма гелікоптерами, що становило серйозну потугу". Аби у вас не виникало зайвих питань, а чому власне якійсь лейтенант командує "потугою", яка є трохи не усім сучасним українським флотом разом з ВПС прикордонних військ, Кожелянко заднім числом пояснює, що "Котигорошко мав нагоду перевірити міць своїх мілітарних сил, коли на початку своєї служби на Кавказі відбив атаку гірських розбійників, які якимось дивом проникли у регіон Святослав-юрти, за що уряд України і нагородив його орденом "Шлях Сагайдачного". Може уряд одночасно з нагородою ще і призначив Котигорошко командувати цією військовою армадою, забувши, однак присвоїти нашому ГГ хоча б звання старшого офіцера?!
Для тих, кому це цікаво, чота - це підрозділ, що організаційно входить до складу роти, відповідно, чотар - командир чоти, що у сучасному розумінні відповідає командиру взводу, кількість підлеглих якого у піхотному варіанті не перебільшує тридцяти чоловік, і саме з цієї посади зазвичай і починає офіцерську службу випускник-лейтенант, аби, після двох років служби на цій посаді, отримати звання старшого лейтенанта. На жаль, авторське неуцтво жодним чином не змінилося з часів написання не менш шедевральної "Дефіляди".
Так як, за Кожелянком, ГГ сам собі командир, то він "дає наказ підлеглому чотарю-лейтенанту йти бойовим катером у Астрахань". А що тут такого? Куди захотів - туди і послав! Нікого не питаючись, наш ГГ з усім своїм флотом і собі йде під Астрахань і далі, трохи не одним реченням та десятком глибинних бомб змушує капітулювати піратське лігво у вигляді величезного підводного човна. А чого б і ні: це ж так легко і простіше, ніж зьобати соняшникове насіння: "Зранку до полудня баражували Котигорошкові катери акваторію неподалік Астрахані з увімкненими електронними сканерами, аж поки один з них не зафіксував невпізнаний підводний об'єкт. Дуже великий. Котигорошко на своєму катері ще раз обстежив об'єкт і виявив ініціативу: дав команду атакувати цей предмет глибинними бомбами. Коли весь боєкомплект було витрачено, прилади показали, що підводний об'єкт підіймається на поверхню." І нічого ворогу не вдіяти, як здатися у полон, бо за Кожелянком, підводний флот дуже і дуже деградував і став за технічним прогресом гіршим, ніж було до часів другої світової війни. І яке воно, Каспійське море надвелике та глибоке, що величезний піратський підводний авіаносець сам по собі утворився у ньому і без усяких перешкод роками то випливає, то поринає у його глибини, залишаючись весь цей час непомітним ніяким технічним засобам трьох союзних флотів і тільки у чотаря Котигорошко є на катерах сканери і саме він знає де та як ними треба користуватися, аби стати на заваді невловимим міжнародним піратам. Але від власної ініціативи навіть наш ГГ трохи перепудився: у раз невдачі він очікує на розстріл перед строєм, як це завжди і робилося у велику вітчизняну війну у радянських військах.
Від цієї миті навала словесної маячні починає безупинно та неконтрольовано зростати і тільки моя впертість у бажанні все таки дізнатися, чим же усе закінчиться, не дала мені перервати дочасно читання.
Далі за тестом: "Після цієї великої перемоги над морськими розбійниками Котигорошка було визнано героєм. Уряд України нагородив його дивним орденом — Бронзовим Хрестом Майбутнього із Золотими Тризубами, Рубіновими Півмісяцями і Срібними Зірками." Ще у "Дефіляді" відмітила дивну тенденцію стосовно фантастичної винахідливості Кожелянко до вигадування та детального опису нових українських нагород, яких, на його, думку, так не вистачає сучасній Україні. Окрім цієї дивної нагороди та вже згадуваного ордена "Шлях Сагайдачного" на вас чекають медаль "Чисті руки", медаль "Гаряче серце" (а чому не "Холодні ноги?"), орден Срібний Хрест "За відвагу", медаль "Неземна слава" і ще багато чого подібного.
Під час не менш щедрого нагороджування іранським шахом, наш ГГ травмувався, підсковзнувшись на палубі корабля, а тому "у елітному шпиталі при Генеральному Штабі ВНУ хворого ГГ "відвідувало найвище українське генеральство на чолі з чотиризубним Жовтовод-Водяником, секретарі ЦК Пан-української партії, різноманітні делегації — від профспілки повій до Союзу літніх цнотливиць, від юних пластунів до ветеранів ще Першого Гольфстрімського походу, від професорів окультних наук до самого Патріярха Помісної Всеукраїнської Законослужницької Церкви з найвищими ієрархами. Усе це дбайливо фіксували журналісти державних телеканалів. радіостанцій та газет"... які "усі хибують на поверхневість, ура-патріотизм і казенний фальш.." Не менш непересічне виглядають за Кожелянком і опозиційні ЗМІ: "Після того, як Котигорошко дав величезне (на дві шпальти) інтерв'ю головному редакторові органу цека — газеті "Народний каламар", настала черга недержавної журналістики. Почали приходити якісь легковажно вбрані (без піджаків, без вишиванок, а натомість у футболках і синіх генуезьких штанах з мідними заклепками) люди". Отакі вони провідні політичні та соціальні інститути України за статусу наддержави!!!
Визнаний національним героєм України наш ГГ починає робити те, що найбільше за все подобається описувати автору у своїх творах - він починає кар'єрно зростати, але, якби прибрати всі гіпертрофовані подробиці (у що він починає вдягатися, їсти-пити за новим статусом, як облаштовується за новим місцем, які нові емблеми, нагороди та пошанування отримує тощо), то половину твору можна з легкістю пожбурити до смітника.
Після лікування офіційного "бойового" поранення ГГ отримує нове призначення до начальника над-таємного "Управління "М" генерального штабу Війська Непереможного Українського, де його першим здивуванням було те, що жінка-ад'ютант цього начальника "виявляється, не є стовідсотковою дурепою!". Упс!!! Далі вже довелося дивуватися мені: генерал-полковнику, начальнику цього над-таємного управління повсякчасно доводилося "маскуватись під хворого, літнього та немічного спонукали особливості генералової служби — він боявся навроку", а тому "одягав завеликі сорочки, ходив погано поголеним, носив великі окуляри з простим склом і охоче демонстрував свої невеликі залисини", тобто роками, всіма можливими способами прикидався таким собі телепнем і це круто!!!
Під час розмови це опудало у генеральській формі каже нашому герою: - "А тепер слухайте страшну військову таємницю." Після цих вікопомних слів з вуст кожелянкового генерала генерального штабу Війська Непереможного Українського вже можна було і не читати далі. І справа зовсім не у тому, що пригадалися з далекого дитинства кіношні Карабас з Дуремаром з його сакраментальним "Я відкрию тобі страшну тайну"
Однак, попри все, рухаємося далі, бо за новим призначенням у чернівецьку сотню бойової магії ГГ відтепер "буде розробляти і впроваджувати новий вид магії — неритуальну, нецеремоніяльну, неатрибутивну магію." Це зовсім новий, нікому невідомий вид магії, про сутність якого не знає і сам командир магічної сотні. Все як і повинно бути: зроби те, не знаю що. Наш ГГ нічого немає від магії, але він повинен очолити чоту, розробити з нуля цю новітню магію і навчити неї підлеглих йому магів. Ви думаєте, наш герой знітився від такого завдання? Аж ніяк, бо ніяке навчання принципово йому не потрібно, так як, на думку автора, кожний арій-українець з пелюшок є готовим природнім магом!!! І ось "Після шести місяців напруженого тренування Котигорошко зрозумів, що мусить доповісти начальству про свою якусь бойову готовність." Оце "про свою якусь бойову магію" вартує того, аби продовжувати читати далі. Мова ж йде про те, що ГГ за 6 місяців не просто опанував бойову магію, але й, за суттю, створив з нуля її новий різновид, яким володіє у цілому світі він такий один. І не додаси нічого, бо задля цього ніякого таланту у такій дрібниці, як опанування магією, для випускника Чернівецького військового вищу надширокого профілю не потрібно і може бути за принципом!!! Сміх сміхом, але я вважаю, що не всі збагнуть сутність тієї нової бойової магії і я, з свого боку, хочу трошки пояснити цей фантелемент, якій на мою думку, так і не відіграв ніякої суттєвої ролі через свою малозначність у розвитку сюжету. Так ось, всі, за втором, українські бойові маги впливають на кінцевий об'єкт через духів-посередників, а Котигорошко винайшов спосіб, як все те саме робити, проте без чийогось посередництва, а напряму.
Перевіркою нової бойової магії став наказ генерала Доброзола про наслання "імпотенції на верховного вождя Атлантиди некоронованого імператора, самочинованого генералісимуса та вищого ієрарха культу Трьох Богів Птеро XXVI-го Дактиліяна.", для чого "Як воно водиться, все було облаштовано з величезною секретністю, і глупої листопадової ночі в джипі із затемненим склом". Ніч чомусь може бути, за автором, і глупою, а ось цікаво, як вночі додають секретності затемнені вікна на джипі? Експеримент вдається і всі учасники щиро радіють та обговорюють, що і як у ворога "не стоїть" і обіцяють один одному поставити пляшки спиртного за гарно виконану справу. Найбільш цікаво те, що якась захланна Атлантида все ще протистоїть Україні, якщо без жодних перешкод з її боку можна не тільки шпортатися її астральною територією, але й робити що завгодно.
За цей подвиг з імпотенцією учасники отримали чергові брязкальця, а хорунжого Котигорошка підвищено до чину поручника, а його товариша, осавула Побивана, окрім всього, нагороджено ще й грошовою премією, яку вони негайно пропили. Ви спитаєте, а як там стосовно винаходу ГГ нового виду бойової магії? Це, за Кожелянком, така дріб'язкова дурня, що і згадувати про неї не варто і, дійсно, більше у творі бойова котигорошкова магія ніде не використовується і не згадується взагалі.
Не можна обійти тему кохання у цьому творі хоча б тому, що ГГ доводиться кохати одночасно дві жінки - опозиційну журналістку та позашлюбну дочку міністра оборони, яка у творі виступає у образі жінки-ад'ютанта начальника надтаємного "Управління "М". Вкрай цікаво читати міркування Котигорошко стосовно того, кого з цих жінок він буде тримати за дружину, а кого з них - за коханку. Одночасно ГГ весь час гнітить те, що він надто мало часу може приділяти аж двом коханкам одразу, бо цього разу його відправляють охороняти українську психотронну зброю у одній з українських пірамід у Єгипті. Аби всі бачили, яке наш ГГ велике цабе, на Котигорошко "закодований знак управління "М" — бронзовий амулет на шовковій шворці, що носився на шиї поверх краватки, на якому було зображено руну "М", ієрогліф "алеф", тризуб, свастику, октаграму, хрест і багато ще різної окультної графіки". Не менш цікаво, як автор, виклав те, у чому полягала тамтешня служба ГГ - "кожного дня без винятку на будь-які свята, не кажучи вже про неділі, він мусив заходити у свій кабінет і сидіти там абсолютно без будь-якого діла. Читати було заборонено, слухати музику чи дивитися телевізор — теж, телефонні розмови можна вести лише з начальством, виходити без особливої потреби категорично не рекомендувалося. Треба було пильнувати!" І так по 8 годин на день! Цікаво не те, що він за 2 роки так нічого і не "впильнував", а те, що інші 16 годин на добу його ніхто не заміняв, бо чота Ярне - це він сам і є тією чотою! Він повинен був 8 годин щоденно відробити (відсидівши-відлежавши-відстоявши) , а потім був вільний. Але що саме треба було робити, він і сам не знав, і ніхто не знав - отака вона служба бойового українського мага! А яка невимовно важка! З іншими офіцерами наш ГГ мови не знайшов, бо вони лише грали у більярд та цілодобово пиячили. У більярд він не грав, а напивався лише раз на тиждень - через похмілля. Чимось корисним зайняти ГГ автор чомусь не додумався, окрім, як від нудьги наш ГГ "вирішив, що найкращим заняттям під час восьмигодинної "варти" буде — мріяти. Він уявляв собі, як зростає по службі аж до генерала, здійснюючи на кожному службовому щаблі по невеликому акуратному подвигу (во ім'я Неньки, звичайно).За двадцять років він поклав собі стати генерал-полковником чи, як мінімум, — генерал-хорунжим....А потім Котигорошко має здійснити свій Головний Подвиг. Лише він має зробити ЦЕ. А щось іншого, як пермога над Атлантидою, й бути не може!...Котигорошка нагородять усіма орденами-медалями, які лише є, присвоять йому військове звання "генералісимуса" та цивільний титул "Рятівник людства", а потім проголосять довічним диктатором України. І ось він виходитиме кожної неділі на балкон свого імператорського палацу на Майдані Незалежности у Києві і промовлятиме до свого українського народу... Ні, до цілого людства, бо всі електронні та друковані засоби масової інформації розноситимуть його слова цілим світом." - і до чого пересічному українському читачеві вся оця кожелянкова маячня?
Спробуйте спокійно витримати ще один наступ наступної дурні: "Котигорошко, аби передчасно не з'їхати з глузду і не вчинити якусь дурницю, уже почав себе готувати до того, що рано чи пізно якась одна з його коханих одружиться з чужим чоловіком. Тому треба починати страждати вже відтепер. Але за ким? Хто з цих двох тепер таких лагідних і щирих дівчат через якийсь час (після того, як він одружиться з однією) зробить його життя нестерпним від постійного болю? Наразі це важко з'ясувати, тому треба відпрацьовувати обидва варіанти. Котигорошко як зразковий офіцер любив порядок в усьому, тому впорядкував і цей свій тренінг превентивного страждання. Він розробив графік, за яким парними числами місяця він з 18.00 до 20.00 дві години тужив за Яриною, а з 20.00 до 22.00 рівно стільки ж часу — за Небославою, а непарними числами порядок страждання змінювався на зворотний: спочатку — за Небославою, а потім за Яриною... З часом Котигорошко так звик до періодів туги за "втраченим коханням", що коли настрій у нього був далеко не сумовитий, то він із великими зусиллями змушував себе займатись цими стражданнями. Все-таки він був вольовою людиною.", бо "Так непомітно мине два роки, і він повернеться з почуттям виконаного обов'язку, з новими орденами-медалями (не може бути, аби він не вчинив на цій службі якогось, хай невеликого, але подвигу)" Щодо вольової людини то про це ще баба, як то кажуть, навпіл казала, а те, що автор писав твір у не зовсім нормальному стані, видається більш вірогідним.
Одного разу від нудьги його рятує товариш-бойовий маг: "Отож, Вишнеславе, — говорив Котигорошкови осавул А.Г.Ріппа телефоном, — двадцять першого вересня рівно о двадцять першій годині двадцять одна хвилина ти маєш зосередитись і замедитувати на ось цьому талісмані, який я послав тобі електронкою. — Котигорошко вже мав перед собою білий аркуш з видрукуваною принтером якоюсь карлюкою. — Замкнись у своїй кімнаті, Вишнеславе, — напучував Котигорошка осавул А.Г.Ріппа, — вимкни усі засоби зв'язку, освітлення, телевізор і довго дивись на печатку "Лемегетон". Потім прийду я і проведу для тебе цікаву екскурсію." - Куди там іншим фантастам, коли наш ГГ успішно медитує за допомогою електронної пошти!!! І справді, у призначений час А.Г.Ріппа з'являється перед Котигорошком - ось вам і телепортація у чистому вигляді! І знову напрошується висновок про марність боротьби якоїсь там Атлантиди з Україною, якщо є телепортація, якою щосили користується українська армія. З іншого ж боку якось прикро, що нашому герою чомусь не довірили тепепортаційних можливостей.
Автор таки зрозумів, що майже зупинений через відсутність будь-якого руху сюжет треба якось пожвавити і здійснює силами тріумвірату українських олігархів черговий переворот в Україні, для чого президента Трипільського-Тріпака вбиває старий знайомий нашого ГГ, "чорний маг шостого ступеня Ордену Порожнього Місяця" і за сумісництвом "великий шкурник" Тит Яблуненко, який працює на тайняків - тобто таємну державну поліцію. Після виконання завдання Яблуненка у своєму кабінеті труїть сам шеф тайняків, непросихаючий від спиртного генерал Буха Копитович. Вмираючого непритомного Яблуненко чомусь везуть не в трупарню, а під охорону двох таємних агентів у спецшпиталь. Звісно, що Яблуненко успішно збігає, попутно вивівши з ладу своїх наглядачів і ховається на "конспіративної квартири, яку за бюджетні кошти утримував для побачень з курвами", де заодно вживає протиотруту. Потім, прихопивши фальшиві документи неіснуючого офіцера, біжить не куди не будь, а саме туди, де саме служить Котигорошко, аби за всіма законами "рояля у кущах" померти у того на руках, за кілька годин встигнувши переказати все те, про що Кожелянко у подальшому втаємничив під назвою "заповіт".
"Після двох довгих років тяжкої служби на варті українських пірамід поручник Котигорошко перед новим призначенням отримав двотижневу відпустку." Тверезо поміркувавши, після того, як гарно почергово відпочив з кожною з коханих, наш герой приймає тверде рішення одружитися на позашлюбній дочці міністра оборони, тим більше, що той заради такого випадку ще й прийняв рішення визнати її за рідну! Одразу "йому присвоєно чергове військове звання — сотник та призначено в управління "М" начальником відділу з питань структурної реформи, тобто безпосередньо він мав займатися розгортанням сотні бойової магії в полк. Отож він залишився в Києві, тому, "яко Героєви України та булавному старшині, уряд виділив йому квартиру в самому центрі." Я спеціально наводжу цю нудятину, аби ви наочно побачили, чому присвячена переважна більшість сторінок цього твору.
А у цей час, по наглій смерті Тріпака-Трипільського "Найбільш завзяті трипіломани пропонували ще й місто Рим перейменувати в Охрімськ, але в.о. президента України Вернидуб не піддався. Голова ж ВР на три тижні запив з горя за померлим президентом і попрохав його звільнити. А поки що Україна впивалася жалобою. На майданах великих міст проходили перманентні мітинги, процесії і молебні. Екзальтовані жіночки рвали на собі рештки волосся, літні дівчата давали обітницю присвятити пам'яті померлого Першого Мужа України дотримання цноти до кінця своїх днів, ... дядьки-патріоти тужливо чухали потилиці — до крови, і це була неабияка демонстрація їх жалоби, молодші обіцяли записатися добровольцями у допоміжні частини ВНУ, деякі смикали себе за чуби, а найбільш зажурені — ревіли, як бугаї, і всі, всі, без винятку, опановані шляхетною люттю, безперестанку погрожували... Атлантиді.", а "На поминках за небіжчиком на президентській дачі в.о. президента України Вернидуб тяжко напився. Він ходив поміж столами, чіплявся до гостей і все вимагав, аби вони плювали на нього."
Влада тріумвірату втрималася недовго, бо олігарху Вернидубу-президенту стало мало влади і він вирішив позбутися двох інших тріумвірів - Крутивуса та Вернигори. Крутивус (він же вавилонянин Крутипейс) встигає без жодних перешкод чкурнути на власному літаку "Гусак-Л" з усією родиною та всіма скарбами до Атлантиди, а ось Вернигорі не пощастило за повною програмою - спочатку "Спантеличений тріумвіарх Вернигора витягнув з кишені мобільний телефон, та два охоронники за командою Яйценюка видерли апарат з його рук, мовляв, це державна власність, яка підлягає вилученню. Персональної машини Вернигора теж уже не мав, тому поплентався додому пішки." І подібна дурня про людину, яка на трьох більше десятка років володіла всією кожелянковою Україною. Ото бідний так бідний: ні власної мобілки, ні охоронців, ні власного авто - навіть на таксі не було грошей, аби доїхати додому!!! Можна тільки позаздрити фантазії автора стосовно подальшої долі цього персонажу: "Далі неприємності посипались, як із Пандориного пуделка. Втративши владу, Вернигора позбувся й усіх своїх підприємницьких проектів і залишився без засобів до існування. Податкова інспекція несподівано виявила у нього величезну заборгованість і конфіскувала усю його нерухомість: квартири, будинки, дачі, вілли і навіть лицарський замок у Карпатах. Наостанок дружина, забравши останні гроші і коштовності, втекла з дітьми у Скандинавію. Вернигора став бездомним волоцюгою і поселився у картонному ящику у підземному переході під Хрещатиком. А своє нове робоче місце він влаштував неподалік Верховної Ради і вельми вдало: народні депутати охоче подавали милостиню колишньому своєму голові, а тепер жебракові — як правило, гривню, а то й дві..."
Проскакуємо за волею автора кілька років, аби побачити вже тридцятирічного осавула Котигорошко, заступника начальника управління "М", з сивиною у вусах та з залисинами на голові, батька трьох діточок та сталого алконавта, якому справедливо за це дорікає дружина. Загалом, як і у "Дефіляді", так і у цьому творі всі навколо щосили тиснуть на спиртне, немов записні пияки, проте жодного разу, навіть окрайцем, не промайнув натяк на те, щоб хтось з персонажів узяв до рук хоч якусь книжку. Вже забула, скільки років надалі наш ГГ день у день наливається спиртним, бо автор нас продовжує переконувати, що то відбувається через його нерозділену любов до покинутої ним опозиційної журналістки. "Такі поривання, однак, у Котигорошка з'являлись, поки він не випивав першу чарку на Прорізній, опісля спожитку горілки бажання телефонувати Ярині притуплювалося."
З настанням 50 років наш герой почав чекати на смерть і нарешті вирішив накласти на себе руки, але "Як кожен гарний собою чоловік, Котигорошко страждав на таємний нарцисизм і надто любив свою голову (з гарними очима, рівним носом, різьбленим ротом і медальним профілем), аби розбивати її кулею, як гарбуз, на шматки. Треба вважати на те, як ти будеш виглядати у труні!". Його таки рятує дружина, яка пожалілась новому президенту Вернидубу і той придумав, як врятувати нашого героя, а заодно і Україну від телесиків - прихильників релігійної течії Телесія Новоявленого: "— А тепер слухайте мою пропозицію, осавуле. За моїм конфідентним указом створюється нова закрита силова структура. За профілем — це ідеологічна поліція. Не всупереч ТАДЕПО, а на її підсилення. Називатися вона буде просто: "Наглядовий контроль за вірою і законом", скорочено — НКВЗ. Я пропоную вам очолити цю структуру у чині полковника поки що. Скільки просите часу на обдумування?" Котигорошко погоджується і одразу починає діяти: винайняв для своєї служби дім у Царгороді і почав збирати команду, а поки що "вивчав досьє потенційних кандидатів у енквізитори та аналізував інформацію від численних шпигунів про переміщення і зв'язки Телесія" і вже за місяць "виписав до себе" 20 молодих чоловіків та 10 жінок з числа молодих офіцерів таємної політичної поліції та управляння бойової магії. Далі довго і вкрай нудно йдеться, як, згідно аматорському розумінню Кожелянком шпигунської справи, котигорошкові агенти успішно займаються дискредитацією релігійної верхівки телесиків. Ще наш ГГ створив підвладну лише йому таємну тюрму для противників існуючого режиму, де "... коридором походжали озброєні бійці-інквізитори у зловісній чорній уніформі зі срібними емблемами НКВЗ на петлицях, що зображували розведені кліщі і меч лезом догори. Таке поєднання цих предметів нагадувало два дзеркальні симетричні тризуби, а на мілітарно-поліцейському жаргоні цей знак отримав назвисько — павук.". Ввівши власну форму, наш герой ввів і власний прапор, що повинен відтепер теліпатися під час страти засудженого поруч з державним.
Після страти релігійного месії Телесія та "після усіх цих подвигів ... вже генерал-полковник Котигорошко ще раз зробив для себе переоцінку цінностей і вирішив просто доживати. Він більше нічого не хотів у цьому житті. Навіть пускати в хід Яблуненків "заповіт" і "свідомо самоусунувся від закулісної політичної вовтузні і пильнував лише за двома речами — своєю спецслужбою і своїм спокоєм. НКВЗ із страшної каральної установи, якої боявся увесь український світ, перетворилася на елітарний інтелектуальний центр, що займався вишуканою аналітикою." Вам же просто, без жодних переконувань, треба, за Кожелянком, прийняти на віру, як істину останньої інстанції, що кращих кандидатів на посаду державних інтелектуалів, ніж інквізитори, на кшталт співробітників радянського НКВС-ГПУ, не могло і не може бути. Берія, мабуть, на радощах разів з десять у домовині перевернувся!
Так би на цьому і закінчилася ця графоманська лабуда, але ж не виконана головна мета марень ГГ - він поки що не став володарем-диктатором всієї України. І тут йому на допомогу приходить зловісний нинішній український президент Вернигора, який починає силами "конспіративних терористів - так званої бригади "чорних колобків" нищити телесиків і тоді наш ГГ стає на їхній захист, а заодно, звичним шляхом військового захоплення влади нищить Вернигору і проголошує себе диктатором. Я спеціально тут не наводжу в лапках кожелянкові маразми, бо мені здалося, що і йому самому набрид і Котигорошко, і сам твір з його довбаним, занудним до нестями сюжетом.
Захопивши владу Україні, наш герой стрімголов починає проводити давно назрілі, за думкою Кожелянко, реформи у всіх сферах життя, але раптом наражається на війну з Атлантидою і, не дивуйтесь, за дуже короткий час трохи зовсім її не програє. Ви будете ще більш здивовані, коли дізнаєтеся, що єдиний воєнний суперник України - Атлантида зовсім немає ніяких бойових магів, бо автор жодним натяком не сповіщає нас про це. На власній території-континенті ця міфічна держава має 50 психотронних установок, Україна їх має всього десять, але вони стратегічно більш вигідно розташовані навколо Атлантиди та на додаток володіє геофізичними мінометами. У наступній світовій війні між Україною та Атлантидою жодний з цих пристроїв, як і бойова українська магія, чомусь так і не був використаним, бо, схоже на те, що окрім чудернацької назви автор так нічого і не зміг для них і про них путнього придумати. Не скористалися противники і ядерною зброєю, бо, за даними генштабу ВНУ, в атлантидців її немає, так як "вони дотримуються Всесвітнього консенсусу із заборони нуклеарної зброї."
"Він розстрілював командирів полків і дивізій лише за пригнічений вигляд, він підіймав українських вояків у атаку, сам ідучи у перших шеренгах, він робив нічні рейди з розвідниками ворожими тилами — і за кілька місяців добився того, що бойові дії набрали позиційного характеру", але і це не допомогло і ось, коли Україні треба вже прийняти принизливі умови миру з Атлантидою, наш ГГ дізнається, що, аби перемогти ворога, доведеться використати "ЕТЗГ — егрегоріяльно-тектонічну зональну гармату", що діє за принципом: "Зусиллями людської волі за таємною окультною технологією утворюється спеціяльний егрегор, який програмується на певне завдання, він акумулює величезну кількість енергії з психічних виділень людей, що перебувають в екстремальних умовах, і потім цим енергетичним зарядом "вистрілює" по заздалегідь наміченій цілі." Звісно, що та диво-гармата до часу була захована у Карпатах і по її використанню Атлантида ("відправити на той світ півмільярда людських душ і під воду цілий континент") перестає існувати, бо навіть Кожелянко з його несусвітніми дурницями не зміг залишити існувати Атлантиду надалі. "Разом з Атлантидою під воду пішли і українські союзники: острівна держава Туле, частина Ацтекії, шмат Гренландії і трохи Африки. Шкода, звичайно, але війна є війна.", але і "Світ і Україна вкотре переконалися, що Котигорошко таки герой."
Справжньою причиною, за якою ГГ не хотів миру з Атлантидою, було те, що
"- Збройні сили доведеться перейменовувати, адже це буде вже не Військо Непереможне Українське.
— Це не найстрашніше, пане Котигорошку.
— А що найстрашніше, пане Доброзоле?
— Якщо ми укладемо мир з Атлантидою на їхніх умовах, це по суті означатиме поразку, і ви правильно відзначили — ВНУ доведеться перейменувати у якісь там сили самооборони, це так, але перейменувати також доведеться і Героя України Вишнеслава Котигорошка." Це неможливо припустити, "бо ж тепер ви для народу постать сакральна, міфічна і харизматична. Ви майже небожитель." Якщо би я щось наразі додала від себе, то тільки б зганьбила себе в очах всіх неофітів та адептів божественного літературного дару В.Кожелянко!
Далі наш ГГ дає волю всім країнам та народам, які до цього входили в українську наддержаву: "Відтоді й пішло-поїхало. Стара Європа здобула державну незалежність... На півдні утворилися нові незалежні держави: Єгипет, Лівія, Сирія, Картагенська федерація і Мала Азія. На Кавказі теж виникло кілька незалежних держав — Аланія, Ічкерія, Адигея. Скандинавія, Германія, Гелія перестали координувати свою зовнішню політику з Києвом. Відвернулися від України і колишні союзники по Антиатлантидському блоку: Перу і Ацтекія. На довершення Україна втратила Царгород. Через кілька років Велика Україна — від Нілу до Балтики, від Апеннін до Кавказу перетворилась у пересічну державу в європейському пограниччі — уже лише від Сяну до Дону. Котигорошкові піддані — громадяни України — боляче переживали фантомний біль за втраченими територіями — але недовго." Мабуть, дійсно, що недовго!!!
"Минали роки. Котигорошко залишився при владі. Він уже би давно відбув на спочинок, але знав, що вся державна машина України тримається на ньому одному. Варто йому піти на пенсію чи нагло вмерти, як між різними групами у вищому керівництві розпочнеться затята боротьба за владу, що може ввергнути всю країну у затяжну громадянську війну. Єдиного спадкоємця, якому можна було би передати країну з рук у руки, Котигорошко не виховав і навіть прийнятних кандидатур не бачив, тому мусив сам, знемагаючи від втоми, правити Україною. На випадок своєї раптової смерті він уклав заповіт, у якому передбачав модель колективного управління Україною, проте це було актом відчаю, бо він добре знав, що з того нічого не вийде." Проте, якось "Котигорошко у нападі ревнощів надумав піти війною на Арабію. Просто так, аби не забували, хто у Евразії господар. Він викликав до себе начальника Генерального штабу ВНУ і зажадав через тиждень принести план окупації Арабії під приводом відновлення суверенітету над споконвічно українськими містами — Царгородом, Олександрією і Дамаском."

Ось якби і все, але є ще кілька вибраних місць у творі, які викликають не менший подив:
- "телепат відзначив "енергетичну впадину в паху" - ось воно як?
- "Одночасно "міністр мілітарних справ України, генерал-гетьман (чотири тризуби на погонах) довго качався підлогою і гриз паркет на доказ своєї безмежної вірности особисто пану Вернидубу" - !!!
- про пророка Телесія: "А я, а діти? — Матеріяльно ви забезпечені — ставки приносять добрий дохід, а духовно, коли дозрієте, то прийдете до мене. Після цих слів Телесій взув свої добротні чоботи, одягнув кожух, взяв у руки вузлувату пастушу палицю і пішов з дому геть." - і це у вік мобільних телефонів та інтернету?! Та ще й пішов "у народ" у чоботах, заборонених для носіння всім, окрім офіцерів та таємної поліції!
У творі ще ой, як багато подібних перлів, але виписала лиш ті, що першими потрапили на очі.
Не можу не зупинитися на словах-прикрасах, що додали певного колориту авторській мовній маячні: збираниця, потуга, касарня, гунцвот, тайнякі, спецняки, дуча, партикуляр, бігме, знимкуй тощо

Це все ще далеко не все...

"ДЕФІЛЯДА У МОСКВІ" (Кожелянко Василь)

2013-11-09T22:23:00.005-08:00

Nota Bene: все одно поки що ця рецензія є лише чернеткою, а тому неодмінно буде доповнюватися. Чому виставлена чернетка, а не готова, опрацьована рецензія? Трошки перепочину і на свіжу голову таки все дотисну, але трохи згодом - прочитавши цю трохи кострубату рецензію, ви зрозумієте, чому все саме так.

Одразу хочу подякувати всім, без кого мені було б важко дізнатися деяких незнайомих мені сфер людської діяльності у цьому творі і без допомоги цих людей я змогла б лишень однобічно освітити цей твір. Моя подяка Наталці Процюк з Чернівців за консультації з історії Чернівців, моїм друзям-колишнім офіцерам ЗС СРСР та України за консультації з військових питань, форумчанину Юрію Муляру (такітак) та його www.bilaplyama.blogspot.com , які мені неодноразово ставали в нагоді з питань історії Другої світової війни.

Спочатку було бажання зробити дещо академічний, за розділами, сюжетом тощо аналіз, але сам твір підштовхнув до того, аби зробити його аналіз як найбільш близьким і зрозумілим ширшому колу читачів.

Твір починається з того, що ГГ пішки крокує від вокзалу аж додому - хто знає трошки Чернівці, той знає, що таке йти від вокзалу - весь час крутенько вгору. Йде один, бо в українській армії денщиків-холуїв немає, хоча у всіх вони є і навіть в РККА, починаючи від командира роти і вище. Йде не одразу додому, а через кнайпу, де трошки вдаряє по коньячку. Вдома з батьком теж спочатку йде під стіл спустошена пляшка коньяку, а потім, за звичкою української тогочасної інтелігенції, за нею йде сулія з сливовою цуйкою (сливовий самогон для тих хто не знав), хоча наш лицар привіз батькові дві пляшки його улюбленого червоного вина, аби потім, у ресторані ще вдарити "білого італійського плюс добра пляшка французького коньяку". Зрозуміло, що син відомого у Європі вченого-психіатра, нещодавній недовчений студент і нинішній герой переважно смокче не якесь там винце, а виключно благородні, міцні напої. На жаль, моє припущення потім повністю справджується, бо надалі майже весь твір проходить під дзвін наповнених по вінця гранчаків, чарок, келихів, "з горла" тощо і тут наш ГГ, як і у всіх інших справах тримається, більше ніж гідно, "бо в генах мав тисячолітню здорову чорноземну силу" та міцний "хліборобський кулак".

Він не просто заходить до першої чернівецької кнайпи під українською вивіскою - він її хоч і непомітно, але пильно інспектує на наявність справді українського духу і знаходить, що і корчмар і теперішнє її наповнення не відповідає українським вимогам і пізніше тут конче треба навести лад, а коли треба, то й не тільки силою українських законів, але й силою фізичною, а коли треба, то і зброї. Бідний корчмар і не здогадується, що його пришелепкувата вивіска на картоні українською та вміння розбиратися в тонкощах новоствореної української військової форми ні до чого доброго не призведе у дуже скорому для нього особисто майбутньому. Інші ж не прогнулися з вивіскою і їм пощастило більше, бо наш ГГ завітав до Чернівців лише на один день.

Смішно читати про ту "українську" кнайпу, бо, згідно твору, жителі Буковини і Чернівців не менше, як 1-3 тижні офіційно знають, відповідно до кожелянкового вересневого пакту між союзниками, що Буковина переходить від Румунії до України і у корчмарів та власників інших подібних закладів було більше, ніж треба часу зробити вивіски українською не на клаптях картону. Чомусь власник кнайпи у брудній сорочці і з брудом під нігтями, і це у центрі Чернівців, у яких в усі роки буремних 40-х заклади громадського харчування ніколи не скидалися на радянські залізничні буфети ні асортиментом, ні своїми відвідувачами.

Прихід українських військ на Буковину виглядає повною калькою з приходу РККА у 1940р і це при тому, що за твором, передача території відбувається між союзниками з антибільшовицької коаліції, коли, згідно всіх міжнародних правил спочатку приходить громадянська адміністрація, облаштовуються кордони і відбувається комісійна передача заздалегідь узгодженого майна та нерухомості. Ну, звик до радянського політесу п.Кожелянко, або ніколи не знав, як то воно може бути між країнами, одна з яких вкрай цивілізована, як кожелянкова Україна.

Ця Україна, за автором, вже на 06.11.1941 простягається від Ужгорода до Єкатеринодара (Краснодар нині), хоча і під зовнішнім керуванням фашистів, бо Гітлер поки що дозволив уряду Стецька займатися лише внутрішніми справами, але, аби цю незручність виправити на користь справжніх українських державників, то є лише справою кількох трохи не тижнів, бо, як каже автор, "німота буде бита, бо наші генерали кажуть".

Хто є такий наш ГГ? Син доктора з психології, Теофіла Левицького, якого "сам З.Фройд шанував за постійне полемізування з психоаналізом на сторінках спеціальних журналів", людини не бідної, бо має помешкання у Чернівцях та у селі Великий Кучурів. Наш ГГ, Дмитро Левицький також звик до гарного, безбідного життя у студентські роки за румунської окупації, бо дуже "ех, скучив, зрештою, за цивільним костюмом — сірим, двобортним, таким же сірим велюровим капелюхом, краваткою в навскісну смужку, мешти легкі з дірочками, одеколон французький". Мабуть, через часте відвідування дорогих закладів харчування, Дмитро добре знається на дорогих винах та сервіруванні столу. За 3 роки, від трохи не заарештованого румунською сигуранцею у 1938 році, студента держуніверситету він постає перед нами у 1941р хорунжим (хорунжий - молодше офіцерський звання, в різних країнах раніше відповідало підпоручику, прапорщику, лейтенанту або молодшому лейтенанту) - командиром роти розвідників, який спромігся зловити самого Сталіна (як були наші достойники жадібними, так і лишилися такими за Кожелянко - ні посади, ні звання за подвиг "герою" не дали). Сам себе ГГ позіціонує "українським лицарем", який закоханий у Адольфа Гітлера - "Але ж Дмитро саме тому й носив коротенькі вусики і зачісувався навскіс, аби бути схожим на свого неперевершеного кумира — великого фірера (саме так!) німецького народу Адольфа Гітлера." Він у задоволенні, навзаєм відповідає на привітання викинутою угору правицею корчмаря.

Цікавий ідеал "жони українського лицаря", який намріяв собі на ГГ: "Українська дружина має бути поштива, чемна до мужа, бісики очима не пускати, вміти добре куховарити, чепурити помешкання, себе, дітей і чоловіка, а перше, то вміти мовчати. Має бути ледь сумовита, при шиттю чи плетенню співати, а до чоловіка усміхатись, і жодним чином не пискувати. Бо..." Що бо? Бо її треба, якщо вона не така, мабуть за автором, вчити "з ноги", аби стала така, як треба? Сам же "волочився по борделях, і навіть із двома курвами зразу, ..., але на збоченство його не тягнуло".

За твором, його коханка - трохи не "комсомолістка" за політичними переконаннями, Генця Мангер з Чернівців, чий вар'юватий татусь є власником двох будинків розпусти у Стамбулі та Загребі, а вересклива мати має ательє з пошиття капелюшків. Як і наш Дмитро, щиро полюбляє стосунки з протилежною статтю і трохи не єдина з усіх персонажів твору хоч і не дуже вдало, але іноді намагається говорити не штучно-просторікуватою мовою.

У ресторані наш герой перед своєю коханкою вправно ставить на місце знахабнілого кельнера "невизначеного віку та національності", який не знає державної мови переможців, які вже тиждень, як на папері володіють Буковиною. Мені щиро жаль того кельнера, бо трохи більш детально познайомившись з історією Чернівців, доводиться визнати, що на 1941 рік Чернівці були переважно єврейським містечком з незначною домішкою німців, українців та румунів, у якому до приходу румунів у 1917 році населення розмовляло здебільшого німецькою, а за румунів - румунською і вкрай негарно виглядає наш бовдур, який зло тішиться з того, що кельнер не впізнав за європейськім одягом звичайнісіньку бидлоту, яке виставляється-лякає того кельнера печаткою з тризубом, аби ще більше поганяти понти перед Генцею. Саме вона і рятує цю підневільну людину, коли наш герой в чергове намагається прискіпуватися вже до чистоти полірування принесених тим ножів. Ось тут, так і хочеться просякнутися симпатією до тієї Генці, але вона, мабуть, через психічну неврівноваженість та показну екзальтованість, починає ні з того, ні з сього плакати і далі впадає в істерику. Невгамовному ж Дмитру продовжує муляти очі невизначена ним національність кельнера, через що він, як справжній юберменш, не знає, як йому у подальшому покарати того кельнера. Цікава, як на мене, риса справжнього, за твором, українського лицаря без страху і докору.

Отримавши між очей "фаховий" удар від саме типово одягнутих агентів сигуранци (а чого б їм й не ходити у типовому для них одязі, який так добре кидається всім в очі, по території фактично іншої країни, бо відтепер не треба визначати хто є хто з них?) наш герой перед тим, як знепритомніти, помічає, що один з агентів, за всіма законами детективного жанру, "засунув руку по лікоть їй у пазуху", аби помацати її дівочі груди. Ну, не спроможні агенти секретної служби на щось інше, просто, по-людські не спроможні, а тому, мабуть, і не втрималися, що і стало їхньою смертельною помилкою. Цікаво інше, якісь напрочуд чудернацькі дівочі груди у Ганці, бо знаходилися вони, за задумом автора, мабуть, нижче пупа, в труселях, бо що ще можна шукати, засунувши руку по лікоть у пазуху? Може й не груди їх цікавили, тоді і шукати оте треба було дещо з іншого боку. Ще неабияк насмішили "набубнявілі" агентові геніталії, які такими стали, немов бійка відбувалася за уповільненої зйомки, а не всього пару-трійку секунд. Після цього, як належить, нестримні та довготривалі любощі двох гігантів сексу, з яких на ранок їх виводить до тями наступне повідомлення радіо і ось тут мене перемкнуло: "Після перевороту, керманичем Грузії стає Л.Берія, який "антикомуністично поблискує своїм легендарним пенсне"! Чим так сподобався Кожелянко цей упир, але нікого кращого на цю посаду він не знайшов. Далі у повідомленні йдеться про те, антикомуністичні перевороти відбулись і в двох інших закавказьких республіках — Вірменії та Азербайджані, ... керівники яких підтримують Л.Берія у його прагненні виступити ... у союзі з непереможною Німеччиною і звитяжною Україною.

Далі, власне, подорож до Москви, де наш герой їде довгий час один в цілому купе, бо "бідних у купейні вагони не пускали". Отака вона, за Кожелянком, нова Україна потроху перед нами і вимальовується. А ви думали, що він запропонує щось інше, ніж улюблений ним автократично-капіталістичний лад? Менше з тим, автор так загрався, що не розуміє того, зо окупованою територією ще до решти непереможеного ворога курсують лише військові поїзди, куди ні бідний, ні багатий сідати не може за визначенням і, поважаючи знану німецьку пунктуальність, навіть за часів минулої світової війни, можна бути впевненим, що поїзд не буде зупинятися біля кожного стовпа, як це хочеться автору за трохи не сталим радянським звичаєм.

Коли у купе до ГГ сідає спочатку румунський майор- немолодий кадровий військовий, наш бовдур, як і годиться цивільному одоробалу, неохоче відриває дупу від сидіння і ледь вклоняється по-військовому. Він би ще навколішки впав, бо оте військове вклоняння - особиста новація від п.Кожелянко. Всі чемні люди, незалежно від того, цивільні вони чи військові на знак згоди нахиляють голови трохи вперед і не більше того. Мабуть, автор передивився фільмів про царську армію, де штабні офіцери ще й пристукували чоботами з острогами одна об одну на знак розуміння в отриманні наказу. Потім у вагон заносять п'яного угорського капітана, який викликає благородне обурення у нашого ГГ, яке він не виказує, бо на відміну від інших офіцерів, як ми побачимо далі, він повинен бути на кшталт Енея Котляревського. Потім ще додається оберштурмбанфюрер СС (підполковник), а далі починаються образи союзниками один одного, від яких наш ГГ дипломатично стоїть осторонь, як самий мудрий і розумний, за Кожелянком, серед них. Ще і не раз доводиться констатувати, що, на превеликий жаль, автор не має жодного поняття, у чому полягала і полягає різниця між старшими і молодшими, а також між кадровими офіцерами і офіцерами військового часу, і як свого часу поводилися офіцери між собою, особливо в роки Другої Світової війни. Зайве переповідати для таких, як він, що, незалежно від країни походження, карикатурне зображення будь-якої соціальної групи говорить про скалічену уяву автора про справжній стан речей. Така дурна традиція чомусь тягнеться завдяки "Кожелянкам" ще з радянських часів, може тому, що деякі з радянських офіцерів перед розпадом СРСР чимось і нагадують описаних ним персонажів.

Але і тут автору вдалося таки перевершити себе: "але раптом схопився з лавиці угорський капітан, він вклав усю свою тисячолітню ненависть до німців у віртуозну мадярську лайку, тріснув есесівця в зуби, ліг на лаву і захропів." І тут до мене дійшло, що аналізую я не твір, який дехто намагається віднести до альтернативної історії, а таку собі, не досить вдалу, але з непомірною претензією на це, гумористичну повість, бо ставитися до епізоду перебування союзників в одному купе серйозно аж ніяк не можна. На додаток скажу, що, мабуть, Кожелянко ніколи нічого не читав про славнозвісного Швейка, бо тоді б знав, що те, чим союзницькі офіцери займалися в купе, повинні були б робити їхні денщики, які, як мені ще раз нагадали мої "військові експерти", повинні бути за статутом у кожного тамтешнього офіцера. Більше того, на таку ситуацію, у якій опинився на початку цього розділу угорський капітан, він мав би знаходитися в купе свого денщика, який би за ним наглядав весь час, поки той не прийшов у нормальний стан, аби повернутися у своє, суто офіцерське купе, а не "Із верхньої полиці впав угорський офіцер, розбив собі голову і трохи протверезів." На час війни, у суто військовому поїзді, для офіцерів все одно існував вагон-ресторан, як і окремі купе для старших та молодших офіцерів. Перепрошую, але навіть я не можу аналізувати оте тупувате авторське белькотіння, за яке він видає розмови у офіцерському купе, а тому - пропускаємо! Дозвольте мені також не займатися аналізом розділу "Дикий Схід", бо неможливо аналізувати те, що принципово не відбувалося ніколи за описаних часів, а саме тимчасове захоплення поїзда якимось театрально-партизанським загоном "вольних казачішєк". Вся справа у тому, що за часів минулої війни не відомо жодного випадку, коли партизани або будь хто ще зупиняли і захоплювали військовий поїзд, навіть якщо він був санітарним. Все, що рухалося залізницею окупованою територією, обов'язково мало спереду і ззаду озброєні, як мінімум, кулеметами та зенітками платформи, а кожен з військових у поїзді, згідно вимог військового часу, мав при собі власну зброю, тобто відносно легше було здійснити підрив колії або обстріляти вагони, ніж захоплювати їх, як це доводить автор цього вікопомного твору. А тому, ви можете самотужки дізнатися, як вправно діяв нещодавній студент Дмитро у цій ситуації і навпаки, як незграбно - кращі кадрові офіцери-союзники. Все дійство від початку і до свого логічного закінчення звично відбувається під розливане море спиртного.

Що цікаво, у розділі "Політична мапа Евразії у листопаді 1941-го" на початку 1940 року автор визнає, що політична мапа відповідала загальноприйнятому історичному вигляду і це добре, бо є хоч від чогось "відштовхуватись" у цій лабуді. Загалом, по прочитанню цього розділу складається враження, що Гітлер тільки те і робив, аби вгодити своїм недолугим, за Кожелянком, союзникам, надаючи їм що раз більші територіальні надбання, а також тільки і думав про те, як створити собі і Німеччині на погибель велику і могутню Україну, яка, знову ж за думкою автора, повинна стати імперією Аріаною. Зважити на те, що Кожелянко не знайомі військово-технічні питання, як і військово-географічні, легко припустити, що та ж Італія без війни завойовує у англійців Кіпр, потім Грецію та Албанію "які було завойовано не без допомоги великого німецького друга.", а Корсіку відбирає у Франції, знову не ведучи з нею війни тощо. І це все при тому, що на 1940р весь світ вже знав, що італійці самі слабкі вояки серед європейців. Важко допетрати чому автору прийшло отаке до голови: "І Гітлер, і Муссоліні, і хорватський вождь Павеліч хотіли мати на Балканах таку собі нейтральну Швайцарію. Може, стане в нагоді." Мова, за Кожелянком, йшла про Словенію, що стала незалежною після розгрому Югославії. Мене особисто дотисло оце - "може, стане в нагоді"! Бідний автор ще не придумав, для чого він створив оту кляту Словенію і куди б її притулити. Далі - гірше: "Фінляндія, прагнучи реваншу за зимову поразку, оголосила війну Совєтському Союзу." І це робиться автором весною 1940 року, коли та сама Фінляндія ще не оговталася від попередньої війни і коли СРСР ще ні з ким не веде ніякої війни! Це не маразм? А що тоді?
І вже після того, як Італія, не оголошуючи війни, таки дала Англії та Франції "перцю", вермахт, захопивши лише Бельгію та Голландію, зупиняється на кордоні з Францією, аби підписати з нею мир. Далі всі, хто не хоче, відривають ласі шматки від Англії та Франції, які у купі з США спокійно на це дивляться, бо не бажають війни з Німеччиною і Італією. І ми повинні цьому вірити на слово, бо ніяких доказів такої небувальщини автор не наводить! А як вам такий пасаж: "Італія планувала перебрати на себе весь колоніальний тягар Франції в Африці, але пан Адольф ще не дав на це своєї згоди." І чого б того біснуватого Мусоліні повинен слухати, якщо він і без нього заграбастав територію більшу за новостворений фашистський рейх та й армія у нього така, що все і вся перемагає на раз! Як сказав далі Кожелянко перед нападом Гітлера на СРСР: "В Европі ніби все було гаразд" і мені одразу пригадався радянський мультик "Падав минулорічний сніг", де справді недалекий ГГ, намріявши собі всіляке безглуздя, просторікувато каже з екрану: "Ну і що, що я жадібнічаю, проте від чистої душі!"

"Ввійшовши 22 червня 1941 року на територію СССР, Гітлер без особливих зусиль у жовтні взяв Москву." Оце "без особливих зусиль" і надалі буде мене чомусь найбільше дратувати протягом всього цього шедеврального твору, бо, за Кожелянком, немає нічого легше і простіше, як "переможним маршем" у стилі німецько-радянської (на ваш вибір) кінохроніки захоплювати цілий світ. Мене дрижаки беруть від неуцтва автора, через його свідомо прищелепкувате, на кшталт того, як це робить Задорнов, ставлення до минулої історії.

Далі, за твором, роздуми Гітлера, як навести лад серед союзників під час розподілу колишнього СРСР та майбутній розгром безпомічної США за допомогою Японії. Але перед цим "на черзі великий похід в Індію. Німецькі вояки невдовзі обмиють свої чоботи в теплих хвилях Індійського океану". Ну, що, Жиріновський не привидівся? А мав би! І ще маразм від Гітлера у виконанні Кожелянко: "Цей незбагненний світ так і вабить моє арійське єство". І знову перед очима той недолугий дурник з "Падав минулорічний сніг"! Пряме влучення! І далі: "Не знати, що робити з Північним Кавказом. Ті дикі народи ... встановили ісламські порядки, ... але там дуже помітні проукраїнські настрої." Оба-на і тільки!!!
І солодке на десерт: "Наївний Гімлер! Він навіть не помітив, як прапор його майбутнього Райху — блакитне і золоте — вже присвоїла держава-союзник, яка розростається з кожним днем, і вже захопила простори від Дністра до Волги. Так і до Тибету дійдуть! Щось треба з цією Україною робити. Ні, Білорусь їм віддавати не можна. Ця Українська Держава вже обсягом більша за Райх! В Гіммлера прапор украли, але ж кажуть, що це їхні споконвічні барви. Гм! Хто ж тоді арійці? " Ну, звісно, що не німці, а українці, телепень! Це ми прийшли з Тибету і саме ми хазяї Аріани! Нарешті і до тебе, з подачі Кожелянко, це дійшло?! "Україна! Яким олівцем штрихувати цю країну, яка розростається мало не кожен день?" - і дійсно, завойовує все навкруги, нікого не питаючи, тим більше, якусь німчуру!!!

Для розуміння творчого задуму автора варто прочитати розділ твору "Трохи історії". Розділ починається з того, що в 1972 році у побудованій фантазією автора Україні можна знайти лише один, до того ж початковий, розділ з сталого справжнім раритетом посібника з історії України. Ось відповідь чому так сталося: "Решта розділу, як і цього підручника на загал, щезла безслідно в умовах сумного існування непотрібної книжки по сільських садибах при наявності відсутності вітчизняного туалетного паперу. А може, ту решту спіткала краща доля. І добре висохлі легкозаймисті листочки, списані історичними викладами об'єктивного професора Оленя, просто пішли на розпал селянських грубок. Цього ніхто не знає. Але дещиця збереглась, і гріх би її не навести у цьому правдивому дослідженні". Отже, після цього пасажу можна було б цей твір так само кинути до грубки, бо яка з нього користь, коли автор зізнається, що на 1972 рік нічого не лишилося від запропонованої ним України, бо, як і при СРСР, в його, кожелянковій сільській Україні, немає туалетного паперу, а замість газових плит треба розпалювати грубки книжками. Попри все, спробуємо за допомогою запропонованої автором хронології розставити все по своїх місцях. Отже 30 червня 1941 року створюється український уряд, а 3 липня Україна оголошує війну СРСР. В цей же час створюється Державний комітет оборони, який переймає на час війни всю повноту владу в Україні і, у свою чергу, створює Національну Гвардію України, яка повинна стати прообразом української армії. Ось чим вона тоді займалася: "запобігала евакуації промислових підприємств, викривала підпільні обкоми, роззброювала партизанські банди". Цей же ДКО наголошує, що конче потрібно, аби "Народне господарство, робота партійних, державних і громадських організацій за умов війни перебудувалися для обслуговування фронту." Звісно, що фронту боротьби з більшовиками, але на якому є всі фашистські союзники, окрім України, бо у неї є тільки новостворена Національна гвардія, яка займається виключно внутрішніми, протипартизанськими, поліційними за суттю, функціями. Я же раз навела приклад протиріччя, з яких і створений цей твір - протиріч логічних, історичних, політичних, дипломатичних, економічних тощо. Просуваємося далі: автор вказує, що тільки в липні 1941 року разом з німецькими військами у звільненні Києва приймають участь загони українських ополченців. Одразу, буквально наступним реченням, ці ополченці вже названі повітряно-десантною бригадою. Повірте на слово, але колишні кадрові військові, які читали цей черговий маразм, пластом лежали від сміху, як і від інших перлів військової обізнаності автора, як то, разом з німцями знаходиться козацький загін та козацький курінь з юних пластунів Донбасу, що, до речі, на той момент повинен знаходитися під більшовиками. Німці за часів війни й близько не підпускали до фронту жодну союзницьку військову частину, що не була проїнспектована ними на предмет боєздатності та бойового злагодження у відповідності до структури вермахту і лише наприкінці минулої війни вимушені не надто рахуватись з цим принципом.

Як би там не було, але на липень 1941 року у творі українське військо через свою мізерність ще не проглядається. На початку серпня у української влади виникла потреба створити український воєнний флот. Біда лише у тому, що морське узбережжя Чорного моря знаходиться під більшовиками, а проти радянської Приморської армії наступає 18 румунських дивізій з німцями на додачу та аж цілий полк української морської піхоти (???). Саме в серпні 1941 року отримує під Одесою бойове хрещення і українська військова авіація. Невідомо звідки, але флот тут же якось сам собою створився і десантом знищив 6 тисяч радянських вояків! Мабуть, швиденько настругали за межами України чайок і, озброївши їх ще запорозькими гарматами, дали більшовикам прочуханки. Перепрошую за ненавмисне блазнювання, але навіть дитині зрозуміло, що наявність купи сучасних, озброєних суден не призводить до їхньої автоматичної трансформації у боєздатні військові кораблі. "16 серпня 1941 року українські, румунські та німецькі звитяжні полки ввійшли в Одесу. Це розчистило шлях на Крим, Донбас і Кавказ." - ось воно як!!! "Під час запеклих боїв загинули ... член Проводу ОУН М. Берштейненко." - приємно, що й українські євреї, за думкою Кожелянко, долучилися до визвольного руху.
Восени 1941 року союзні війська визволили, окрім Севастополя, майже всю Україну, а 8 жовтня скорилася Москва. Дозвольте вас потішити ще одним авторським перлом: "Яскравий приклад масового героїзму під час штурму Севастополя показала чота спеціяльного призначення, що складалася з семи молодих членів ОУН: С. Лоєнка, О. Калюжного, Д. Погорілого, В. Раденка, В. Мудренка, І. Потрійного, Г. Гулі. Чотири дні вони штурмували укріплений пункт, де засів батальйон радянців, одних перебили, а решту взяли в полон." Кожелянко був би щиро здивований, коли б дізнався, що піхотний радянський батальйон на 1941 рік налічував 572 військовика і що щось штурмувати значно важче, ніж оборонятися навіть за однакової кількості противників.

Хотіла не аналізувати розділ "Шурівство", бо там, за великим рахунком немає що аналізувати. Мені не цікаве припущення автора, що найближче оточення Сталіна змогло б успішно залишити його і було б радо прийнято ворогами більшовизму. Трохи пожвавив мою увагу епізод, у якому вірний Сталіну Судоплатов знаходить під подушкою Кагановича карту великого Ізраїлю, якого той хоче розбудувати за падіння Сталіна. Припускати подібну дурню стало фірмовим знаком Кожелянко, бо тільки у цього автора хтось міг би зберігати подібний компромат під подушкою. Коли Сталін дає наказ стратити Кагановича, придуркуватий, за Кожелянко, Судоплатов перепитує Сталіна, чи не переодягнути Кагановича, як і убитого раніше Хрущова, у вишиванку. І отакий буває, як бачите, гумор - гумор від Кожелянко!

У розділі під назвою "Огляд чернівецької преси осени 1941 року" мова йде про першу і знову єдину сторінку дивом збереженої від дьогтю газети "Дзигарок" від 3 листопада 1941 року. Зверніть увагу ще раз на число, яке збігається з днем приїзду головного героя до Чернівців. Ви, мабуть, пам'ятає того славнозвісного оселедця під цибулею, що він наминав у першій зустрічній кнайпі і знову ту ж страву їсть він того ж дня у ресторані з Генцею. Перша думка, що приходить до голови: або наш герой закоханий у ту страву, або нічого кращого на той момент чернівецькі заклади харчування запропонувати не можуть? Тепер звернемося до опису бенкету, що давав у переддень приїзду Дмитра український губернатор і який відвідали репортери "Дзигарка": "... У розкішній залі ресторану “Прут” було тепло, світло, затишно і ніби не було за вікном мокрої осени з жовтим листям, прибитим косим дощем до бруківки, а десь на сході — кривавої війни з нечуваним героїзмом і кров'ю — ворожою неправедною і нашою — священною. Зібрання було найвишуканіше, яке тільки могло бути у цих провінційних Чернівцях. Чоловіки — або у військових одностроях Українського війська, або у фраках, як пан губернатор... Я помітив, що фальшивих прикрас на жінках майже не було, а шпильки їхніх італійських черевичків зовсім не стоптані, і ще раз відзначу — ми йдемо до Европи!...На карафці з горілкою, принесеній з холоду, я помітив краплину, прозору, як сльоза — губернатор проголосив тост за Україну, і кельнери налили нам золотистого шампанського “Вдова Кліко”, яке ми продумано і неквапом заїли червоною і чорною ікрою, сьомгою і салатом зі спаржі та вижницької шинки. Під французьких устриць подали “Абрау-Дюрсо”, а під кримське шампанське, перейменоване самими виноробами на “Козака Мамая”, подали патріотичні канапки з овечою бринзою і холодною бараниною. З їжі ще було: асорті зі свіжих овочів, баклажани, смажені з яйцем і помідорами, язик заливний, помідори, фаршировані грибами, асорті м'ясне, сир фарширований, рулет із чорносливом, жульєн, самбук зі слив з горіхом, бануш, деруни, вареники з вишнями, млинці з молоком, горіхами і медом, цукерки “Пташине молоко" і такий же торт, але це вже на десерт. Потім надійшла черга міцніших напоїв. Кельнери ненав'язливе опитували гостей, хто якого напою бажає. Більшість із патріотичних мотивів, а, може, просто через низький смак, обирали “Українську з перцем" новоселицького розливу або львівську горілку “Гетьман”. Подали рибу — смажену форель, заливну осетрину і, як данину українській екзотиці, — карасів у сметані. З-поміж вин своєю шляхетністю виділявся білий колекційний “Барзак”. До смажених фазанів подали червоне “Божоле”, а до молочних поросят, які кумедно тримали в писках кружальця цитрини, — угорський солодкуватий “Токай”. Про такі дрібниці, як анчоуси у соусі “піке” з оливками та гриби по-путильськи під коньяк “Наполеон” і віскі “Джек Даніель” чи сир “Рокфор” із Женеви і паштет із гусячої печінки з трюфелями зі Страсбурґа під лікер “Амаретто” і вермут з боржомі й згадувати не хочеться". Що дивно: у чому тут полягав авторський задум, за яким цей бенкет у дрібницях описують газетярі наступного дня в тому ж "Дзигарку"? Ще українські війська тільки почнуть перетинати кордон Буковини у напрямку Чернівців, ще в місті ночами сваволя румунської сигуранци, ще скрізь вільно пасуться юрмами румунські офіцери, а з українського - лишень прапор на будівлі мерії і поодинока вивіска українською на якійсь підозрілій кнайпі. Адже ж мова йде про одні й ті ж самі Чернівці 3 листопада 1941 року - за 3 дні до переможної антибільшовицької дефіляди-параду на Червоній площі переможеної Москви.

А тепер саме головне: розділ "Глобальна експансія, як архетип", роз'яснює все у цьому творі для тих, кого ще не переконало попереднє авторське базікання. Якщо ви сидите, то негайно підводьтеся, аби стоячки до вас дійшло слово авторське - слово прозріння: "Пасіонарний вибух, який потряс евразійські простори і привів у рух приховані важелі одвічного арійського архетипу, спричинив не лише виникнення нового Райху на північних кресах цього згаданого геополітичного масиву, а й визволив із-під столітніх чужорідних нашарувань викристалізуване диво з міцною державницькою основою, прихованою під попелом колонізаторських фальшивих декорацій, під назвою Українська Держава." Не знаю, чого тут більше - пафосного марення самозакоханого шарлатана чи до часу прихованого маразматичного слововиверження доморощеного філософа-аматора. Ще не сідайте, бо далі буде обґрунтування вищенаведеного, яке мені доводиться наводити повністю: "Потенціал арійської нації, націлений на опанування своїх природніх територій, не може бути нереалізованим на тому чи іншому відтинку історичного буття. Тут варто згадати відому теорію циклічности, яку низка провідних учених-геополітологів цілком резиґнують, але евентуально її можна використати для підтвердження нашої тези, яка покликана засадничо обґрунтувати неухильне просування української нації на схід. Українська нація завдяки, з одного боку, своїй історичній місії бути хранителькою і водночас засновницею всієї арійської раси. З іншого, завдяки своєму існуванню в ілюзорно бездержавному стані (бо латентно державницька структуралізація української нації розвивалась не дискретно, як виглядає на поверхні історичних фактів, а таки перманентно) зберегла ґлобалістичний потенціял експансії арійства на схід і південь у майже первозданній чистоті.

Україна як законний терен найдавнішої арійської нації — українців — має свої природні кордони і мусить опанувати їх. Але ці кордони є двох плянів: першого — ті, що життєво необхідні і обґрунтовані впродовж тисячоліть як розвитком нації, так і впливом на неї ландшафтів, автентично питомих лише для певного етносу. І кордони другого пляну — теоретично можливі й практично зреалізовані лише при певному збігові обставин, властиві менталітету тієї чи тієї нації. Границі Першого Пляну — білоруські болота на півночі, узбережжя — все! Чорного моря на півдні — вже можна вважати опанованими. Проте на заході і на сході вони ще формуються, але експансія в той та той бік дає простір для набуття Україною в майбутньому назви Імперія Трьох Морів (Чорного, Каспійського і Балтійського). Про Границі Другого Пляну говорити передчасно, можна лише сказати, що тут треба оперувати такими географічними топонімами, як Урал, Альпи, Ардени, та гідронімами — Волга, Атлантика, Ла Манш. Тож вперед, залізні лицарі, під сяйвом Золотого Тризуба на синьому тлі!"

Ось тут і закінчитися цьому програмному у всіх відношеннях твориву, як на сцену виходять вищі сили - Постійна Президія Ради Великих Махатм Шамбали на чолі з його Координатором - Махатмою Лі Коваленко, до якого приєднуються Махатма Рабіндранат Джексон, Махатма Ятамото Хіро і ще десять подібних. Координатор напередодні зійшов в астрал з звичайною контрольною інспекцією і раптом побачив, що там точаться запеклі бої і тепер таке саме повинно розпочатися і на Землі. "Панове Махатми, ми сьогодні мусимо спрямувати цей астральний бій у русло, вигідне Вищій Ієрархії Сущого, і не допустити, аби цим скористалась Нижча Ієрархія такого ж Сущого. — промовив Махатма Лі Коваленко. — оголошую таким чином безперервний сеанс медитації аж до повного виявлення переможця й остаточної поразки однієї з сторін". Ви думаєте, що у НЛО інопланетяни? Насправді, за автором, то є Махатми і у відповідному розділі твору він це елементарно всім нам доводить!!!

А ми поки що почитаємо листа Генці до Дмитра з розділу "Епістолярне": "хоч тепер у Чернівцях ввечері є куди піти — оперета є, кабаре теж, а ще цей, як його, кінематограф" - це така собі цеглинка в румунський город, бо за Кожелянком, всього цього не було за румунської окупації Буковини. Щиро не розумію, нащо і кому потрібна подібна брехня, якщо все вищенаведене якраз і не переставало існувати в Чернівцях за їхнього панування, бо просто не було причин закривати все те, що так подобається представникам будь-якого панівного класу. Далі: "ти скажеш, що то не люди, а інтеліґенція" - дивно, як на мене, що недовчений студент - наш український герой, батько якого сам є представником тієї інтелігенції, вважає, як і Ленін колись, що інтелігенція не є людьми.

Потішив епізод з приїздом Гітлера до Чернівців, де той виступав перед місцевими жителями, чого в дійсності той ніколи не робив в жодній з країн, ні союзницьких, ні окупованих. Від України Гітлера супроводжував аж цілий губернатор Буковини, а Кожелянко і тут перевершив себе, бо міг замість губернатора вписати і мера Чернівців. Мешканці ж Чернівців перед виступом фюрера ще й встигають за так натовкти один одному пики.

Далі йде розділ "Дикій Схід-2", де генерал-лейтенант, перепрошую, генерал-хорунжий, командувач українських військ спеціального призначення чомусь на вухо ставить бойове завдання молодшому лейтенанту, знову перепрошую, хорунжому Левицькому захопити "вуйка Сталіна" саме до 7 лиспопада - роковини радянської Жовтневої революції. За успішне виконання обіцяє зробити головного героя аж цілим лейтенантом або навіть капітаном чи взяти до себе у ад'ютанти. Дізнавшись від Дмитра, що той у нагороду хоче бути на урочистому параді Червоною площею Москви, генерал трохи не вмирає від страху, бо майбутня парад-дефіляда є таємницею з таємниць союзників. Загалом, всі розмови персонажів протягом всього твору нагадують, без жодного перебільшення, балаканину підпитих малоосвічених людей, яких якимось дивним чином раптово змусити у цьому спектаклі грати ще й і невластиві їм життєві ролі. Цікаво ще й таке: Гітлер хоч знайшов капітана Скорцені для виконання ризикованих завдань, а автор "Дефіляди" спромігся лише на молодшого лейтенанта для захоплення якогось там "вуйка Йосипа". До колишнього нквсника, а тепер радянського зрадника Черевичкина-Башмачніка у українській військовій формі без відзнак, дивний генерал звертається "друже", аби той показав на прихопленій під час втечі мапі великого масштабу план розташування сім кіл захисту бункера Сталіна.

Для повноти інформації: ці сім кіл складаються з "Сємь колєц защіти, дєлают ставку товаріща Сталіна практічєскі нєпріступной ні с землі, ні с воздуха. Пєрвоє кольцо — ето танковая армія, которая может остановіть бронєтєхніку протівніка. Второє кольцо — трі ряда окопов, гдє чєрєз каждий мєтр сідіт пєхотний ванька с автоматом в руках. Трєтьє кольцо — двєнадцать зенітних дівізіонов, оснащьонних прожекторамі, для авіаціі, оні уже сбілі дєсяткі “юнкєрсов” і “мєссєршмітов”. Чєтвьортоє кольцо — опять танкі і самоходкі. Пятоє — опять зєнітниє батарєі с прожекторамі. Шестоє — опять пєхота, но уже с пулемьотамі. І, наконец, сєдьмое — двє дівізіі НКВД — звєрі, вооруженниє до зубов, у каждого — автомат, пістолет, гранати, бінокль, в каждом отдєлєніі пулємьотчік, і снайпер, і радіст, вмєстє с водкой ім видают кокаін..." Згідно українському плану "Дмитро зі спеціальною чотою в тридцять осіб летять на найновішому українському транспортному літаку київського авіазаводу “Анті”, а щоб їх не збили зенітники, літак робить нечуваний маневр — набирає максимальну висоту, а над самим бункером тов. Сталіна різко знижається, викидає Дмитрових парашутистів, знову набирає висоту і летить собі геть. Дмитро зі своїми відчайдухами у формі енкаведистів пробираються в бункер, арештовують тов. Сталіна і з боями йдуть на з'єднання з бронетанковою україно-німецькою бриґадою, яка залізним кулаком має прорвати “сємь колєц защіти” з півночі."
Мабуть, щось додавати принципово не варто до запропонованого Кожелянко плану, окрім маленького доповнення - аби себе не демаскувати відкритими парашутами, українському літаку я би порадила опуститися, як можна нижче, щоб наші відчайдухи могли просто вистрибнути без парашутів на голови нквсників. По успішному виконанню завдання всі сідають у чотирьох моторний Ту-95, який був створений лише у 1952 році і мав, до речі, якісь там турбогвинтові двигуни.

Справжню ж маячню, написану ніби у 1995 році від імені учня 7 класу якоїсь чернівецької гімназії за вищезазначеним твором того ж Кожелянко, не маю за потребу аналізувати, бо то є квінтесенція цієї ж збірки авторських маразмів, лишень у стислому і ще більш гіперболізованому вигляді.

Апофеозом же всієї цієї нісенітниці є передостанній розділ у творі - "А ми тую червону калину". Здавалося, що мене у цьому твориві ніщо вже не зможе здивувати, але я помилилася - автор таки спромігся скакнути вище власної голови. У цьому розділі розповідається як легко і невимушено, кількома реченнями можна створити за три місяці повністю боєздатну та відмобілізовану, а головне, найсильнішу армію у світі, до того ж озброєну кращим у світі озброєнням виключно власного виробництва, починаючи від танків, літаків до самострілів. То якимось іншим країнам та народам на це треба десятиріччя, а справжнім арійцям-українцям і трьох місяців забагато!

Нарешті світло у кінці тунелю - передостанній розділ "Сімнадцять миттєвостей зими": перед нами Швейцарія і наш герой Дмитро, у якого "у лівій внутрішній кишені його піджака лежав у сірій шкіряній палітурці паспорт громадянина Швейцарської Конфедерації на ім'я Дітера фон Левітскі, вільного адвоката за фахом", і який "зразу не вийшов із двірця, а попрямував до ресторану, не роздягаючись і не залишаючи швейцарові валізи, підійшов до шинквасу". А чого, всі ж швейцарські ресторани не вважаються ресторанами, якщо в них немає шинквасу. І роздягатися в них не прийнято, бо в одязі і стоячки більше влазить! Дмитра ж більше за все здивувало, що у швейцарських ресторанах чомусь подають справжню каву! Я б сприйняла за належне, коли Кожелянко написав би, що і в поїзді Дмитро не роздягався і спав також у верхньому одязі! Чимось же повинен у кращий бік відрізнятися вітчизняний Джеймс Бонд від своїх недолугих закордонних клонів.
Трохи далі нас чекає зустріч з українським розвідником Штірліцем-Максимом Ісаченко, якому Дмитро передає пакунок-вісточку з ненькі-України - "біла паляниця — хліб, якого не дістати в Берліні, дві головки часнику, дві золоті цибулини, шмат добре прокопченого сала, два кільця домашньої ковбаси і — о, ненько, — тричверткова пляшка доброї української горілки з перцем." Про перипетії вбивства Дмитром агента Московського царства, Мюллера я не згадую, бо це ще одна, чергова дитяча казочка від Кожелянко.

Закінчується твір, власне, дефілядою, яка виглядає звичною вже феєрично-барвистою сумішшю вистави ааторського театру-буфф та дешевої циркової антрепризи і тут Кожелянко розстарався на славу, аби показати нам це довести. По закінченню ж дефіляди всі персонажі дружньо йдуть продовжувати пити те, що не встигли випити до та під час самої дефіляди!!!

В якості висновку: шановні читачі, добре що ми маємо власну історію, в якій є все - і добре, і погане, але це є історія народу, якому немає за що стидатися. Борони боже нас від того, що написано в якості її альтернативи Кожелянком. І мені одночасно і стидно, і прикро за те, як зображена у його творі Україна та її народ. На превеликий жаль, багатьом українцям не цікава власна історія і вони без жодного здивування, а деякі і з насолодою, ковтають цю збірку дешевих маразмів. Ще раз переконалася, що зазвичай з під пера журналіста не виходить нічого, окрім модної коньюктурщини. Звичка шукати серед моря інформації дешеву сенсаційність підвела автора цього твору. Мені неприємно, що свого часу дехто з відомих людей мистецтва доклав зусиль, аби створити навколо цього твору нездоровий ажіотаж на порожньому місці, через що інші читачі витратити свій час на читання цієї беліберди. Хотіла зупинитися на мові, на якій написаний твір, але пригадалася історія, як свого часу чернівецький літературний редактор-літня, досвідчена жінка перед друком видряпувала з твору всілякі мовні неоковирності та помилки і вирішила це пропустити, бо дуже багато помилок відкорегувати не вдалося і це надто вже кидається в очі. Невже немає нічого позитивного у цьому творі? Якщо ж вважати знущання над альтернативною історією фантастикою, то Кожелянко перший, хто на це спромігся і довів, що нічого неможливого у цьому немає

Ваша Samnasam

"НЕПРИРОДНІЙ ДОБІР" (Солодченко Ірина)

2013-10-07T01:12:00.002-07:00

Перепрошую, але ця готова рецензія може зазнати згодом невеличких змін, бо це ще не все.

Загальне враження: Вам колись доводилося описувати своїми словами страву, що називається вінегрет? Страва, як страва і шанувальників, попри всю її невибагливість і демократичність, досить, бо приготувати добрий вінегрет вдасться не кожному, попри його удавану простоту приготування. Ну, не славнозвісний салат олів'є, однак страва поживна і не треба шукати дефіцитних продуктів. А головне - важко примудритися, якщо ретельно слідувати за рецептом, приготування щось неїстівне. Отаке враження у мене і виникло після про прочитання доброї третини цього вікопомного творива, що зветься "Неприродній добір" Ірини Солодченко. Я детально аналізувала кожний абзац до моменту, допоки головна героїня, Марина "Кулачка" Томащенко остаточно не "сходить зі сцені" і вже за кілька наступних сторінок зрозуміла, що мій аналіз нічого не вартий, бо на повірку виявляється, що вінегрету то і немає взагалі. Тобто хтось (у нашому випадку - авторка І.Солодченко) тупо накидала до миски складові вінегрету, забула чомусь їх порізати та перемішати, але щедро все посолила і полила олією та оцтом, дала постояти кілька днів і вже потім виставила на стіл!
Це все я до того, що оті кавалки тексту лишень в уяві авторки з'єднані між собою якоюсь неприродною логікою, бо інша думка до голови чомусь не надходить. Я недаремно порівнюю цей літературний твір з чудернацьким недоробком під вінегрет, бо цілі продукти, хаотично покладені до миски, з часом передають свій колір та смак у місці дотику іншому продукту та навзаєм, але ніхто не скаже, що все це колись перетвориться на вінегрет.
Про що сюжет? Ні про що, якщо бути відвертою! Спочатку здалося, що на мене чекає замаскований під "вимоги" літературного сьогодення роман на виробничу тематику і я стійко приготувалася до невибагливого за сюжетом такого собі літературного вінегрету. Не справдилося і ось чому: добра третина твору розповідається про трохи не справжні поневіряння на кшталт "багаті теж плачуть" головного бухгалтера великої приватної української фармацевтичної компанії, а за сумісництвом і головної героїні Марини "Кулачки" Тимощенко. І як їй важко бути головним бухгалтером і які всі навкруги підступні і ворожі, та яка вона добра та гарна. Виявляється, що, аби втриматися на високій посаді головбуха, вона вимушена, хоч і з певним задоволенням, стати на шлях вдосконалення свого зовнішнього, від природи незграбного тіла та незугарного зовнішнього вигляду і почати слідкувати за допомогою перукарів, модельєрів та стилістів за собою. Жерти та пити, як божевільна, за кожним обідом з жіночою верхівкою компанії та не слідкувати за власним обвислим черевцем їй у її поза сорокарічний вік вже, мабуть, можна. Ще їй дуже припало до смаку кидатися в чоловічі обійми і, якщо з деякими з них, їй це не дозволяє робити директор, то лягати в ліжко з відносно молодими та симпатичними працівниками цієї ж компанії їй заборонити ніхто не може. Нехай би це все робилося за покликом почуттів, але у творі виглядає то все надто вже жалюгідно, бо відбувається цілковито за її гроші і подарунки власне не коханцям, а справжнім, не високого штибу, альфонсам-аматорам і ні про яку любов чи почуття у цих "скаканнях у гречку" жодним чином не йде, зате є про що поділитися з невдахами-подружками.
Побічною лінією у цій частині твору зображений її чоловік, за сумісництвом прораб-сторож-наглядач за будуванням їхньої дачі Олег Тимощенко. Майже ефемерна істота набуває певних людських рис лише після трагічної загибелі дружини. За її життя цей колишній доцент-викладач історії, володар двох неприбуткових кіосків та справжній безкоштовний додаток до домашнього інтер'єру. Йому під п'ятдесят, це гарний за оцінками жінок, високий та міцний чолов'яга, який тільки і робить, що живе на недобудованій дачі поблизу села та іноді дудлить горілочку з сусідом Мареком. Про його стосунки з власною дружиною авторка сором'язливо умовчує і здається цілком логічне припущення, що, як чоловік та жінка вони давно не живуть разом і що саме такий стан речей його повністю задовольняє. На мою думку, якщо цей головний герой повинен був у подальшому розкритті сюжету відігравати більш поважну роль, то треба і не зображувати його настільки схематично у тій частині твору, де ще жива була його дружина. Більше того, дружина за життя жодним чином не зображена сімейним деспотом, а
її чоловік навпаки схожий на опустившегося від лінощів і безконтрольності за собою слабовільного деграданта. Тільки по смерті дружини він починає "чухатися", хоча за текстом ніде не проглядає, що йому та загибла дружина так вже й була потрібною за життя. Іноді здається, що йому було на краще, коли вона не чіпала його у його рослинному життя. Далі він повертається до свого колишнього вишу і трохи не за місяць йому вже пропонується писати докторську, їхати кудись у наукову експедицію, бо у ближній перспективі він повинен обійняти посаду керівника кафедри.
Вас це трохи дивує? А мене вже ні, бо авторка так само, нашвидкуруч, "підвищує" і всіх інших позитивних героїв у романі. Як на мене, людина, яка 20 років не займалася історією навіть на аматорському рівні, не може того досягти, що пропонує автор, якщо не зробить того, з чим так заповзято авторка і бореться у творі - просто купить ту посаду за гроші. Звісно, що любовна лінія теж повинна не оминути цього позитивного героя-вдівця і, як той рояль у кущах, тут з'являється молода розведена красуня-юрист, з якою врешті-решт він, мабуть, таки і знайте своє щастя. Чому я це пишу з деякою часткою іронії? Бо описи любовних стосунків не є кращою стороною, аби не сказати гірше, літературної творчості цього автора.
У другій частині роману непомітно з'являється молодий хірург Андрій, який, як цілковито позитивний герой, повинен якось зв'язати до купи ще одного, теж досить позитивного героя, патологоанатома Смідовича, розведеного невдаху з точки зору негативних героїв та більшості оточуючих. Епізодична поява цього героя у першій частині, мабуть, була потрібна авторці аби спробувати хоч трохи урівноважити велику, жахливо переважаючу кількість негативних персонажів та ще й на тлі її суцільної критики навколишнього сьогодення. Аби було про
що розмовляти персонажам, авторка вдається до килимового бомбардування читача численними медичними сентенціями, які, з одного боку або вказують на її медичну обізнаність, або на її бажання не виглядати профаном, проте на загальне враження від цих куснів тексту на медичну тематику твір аж ніяк не виграє, бо подібне часте "високе" мудрування викликає невідворотну нудоту. Всі зустрічі Смідовича з іншими позитивними героями відбуваються виключно під акомпанемент міцних спиртних напоїв і невільно перестаєш вірити у подальшому цьому збирачеві книг, що невдахою його зробила тільки власна принципова справедливість
до всього. Наприкінці твору і Андрію і Смідовича, як-то кажуть, "воздасться по заслугах" - першому світить стати не менш, як висококласним хірургом, а Смідович отримує гарну звістку від доньки, бо патологоанатом сільської лікарні може залишитися тільки патологоанатомом і це розуміє навіть автор.
Загалом, всі герої цього твору поділяються на негативних "хазяїв життя" та романтиків-невдах, які, тільки об'єднавшись, можуть дати бій капіталістичному зневоленню в цій країні. Якщо "хазяї життя" зображені виключно чорною фарбою, то позитивні герої зображені трохи не ангелами, бо ще треба так наївно вміти їх зобразити, як це зробила автор. Якщо на зображення дії негативних героїв автор не жаліє нічого, то повірити у те, чого з легкістю досягають позитивні герої, напрочуд важко. Описувати негативних героїв не важко, бо вони, за задумом автора, суцільно негативні, що ззовні, що зсередини. Гірше інше - всі інші, десятки чи добра сотня людей, яких автор встромила у свій твір, виглядають у творі не менш негативно,
принаймні, не викликають ніякого приємного враження. Три з чотирьох другорядних героїв твору - сусід Марек, хірург Семен Михайлович і операційна медсестра описані виключно позитивно, бо не можуть же головні позитивні герої повсякчасно теревенити лише з негативними. Що ще? Окрім шматків суто медичних пояснень на читача чекають не менш нудні бухгалтерські та юридичні слововиливи, що ще більше бетонують статичність зображеного у творі. Я недарма порівняла цей твір з напівфабрикатами для вінегрету, бо всі наявні головні герої лише формально, як цілі, не порізані продукти, ледь торкаються в романі один одного, залишаючи кожний по собі присмак, що десь-колись повинен нагадувати вінегрет.
Все б не виглядало може й так кострубато, якби авторка повсякчас не займалася критикою всього, про що йде мова у творі. Я розумію, що "нові українці" не привнесли в наше життя ніякого позитиву, окрім численних анекдотів про себе, але численні і не менш деталізовані описи негараздів, негативних наслідків їхньої діяльності та негативної соціально-психологічної атмосфери, що панує, за враженням автора, трохи не в усіх сферах нашого сучасного життя, займає левову частку тексту роману і всім давно набридли з численних теле-радіо-друкованих матеріалів. На противагу цьому всеукраїнському негативу автор пропонує світлі ідеали ще не до кінця загубленого та зіпсованого, якогось буколічно чистого, сільського життя та незайманої природи, повернення до яких рятівне підживлює людські почуття позитивних героїв твору. Все це зображується на солодкаво-позитивних прикладах, які, на думку авторки, треба якомога скорше наслідувати і пересічним громадянам і державі в цілому.
В якості висновку: не знаю, бо не цікавилася і на майбутнє мене це не цікавить, чи видавалася на папері ця нудятина, але все може бути у цьому житті. Просто хочу застерегти потенційного читача не читати подібне чтиво, бо марно витратите час і гроші - воно того жодним чином не варте! Не знаю чому, але мені здається цілком ймовірним те, що цей твір міг бути написаним в якості певного соціального замовлення однією з партій лівого спрямування чи суспільно-політичної організації, члени якої прихильно ставляться до подібної писанини або ж автор твору є адептом схожих політичних спрямувань, бо надто вже у тексті твору проглядає певна політично-ідеологічна спрямованість.

З повагою - Ваша Samnasam

"ПАСЕРБКИ ВОСЬМОЇ ЗАПОВІДІ" (Олді Генрі Лайон)

2013-02-22T02:11:00.000-08:00

ВЕЛИКА ТАКА ЗДРАЙЦЯ ("ПАСЕРБКИ ВОСЬМОЇ ЗАПОВІДІ" Олді Генрі Лайон)

По перше: хочу щиро вибачитися перед вельмишановним Муляром Юрієм, якого в черговий раз змушую йти всупереч власним поглядам на той чи інший твір і змушувати публікувати власні, такі недоречні, на його погляд рецензії на блогу, який я не вмію вести.

Відверто повідомляю, що даний твір - перший з творів цього видатного тандему, який я прочитала, а тому не можу нічого поганого або доброго написати про їхню творчість загалом.
Хтось підкаже, що він, можливо, не характеризує уповні творчу манеру цих фантастів і буде безперечно правий. Що стосується "Пасербків восьмої заповіді", то давно не читала чогось настільки слабкого та занудливого за сюжетом, що вирішила не обминути цей факт.
Може на момент написання автори вирішили додати щось і від себе до надто вже модної "карпатської" теми у сучасній українській фантастиці, може це і не має до цього феномену ніякого стосунку прочитаний твір, але події розгортаються саме у Карпатах. Вражає вміле використання притаманної навколишньої етники - читач, який вперше з цим стикається саме у цьому творі, буде ймовірно вражений і це цілком справедливо.
Тепер до сюжету: буде не зайвим нагадати його хоч у кількох реченнях. Особа турецького вигляду Самуїл-баца (такий собі середньовічний Остап Бендер на пенсії) оселяється у глухому карпатському селі Шафляри, де швидко, зокрема і силою, змушує себе поважати навколишніх напіввівчарів-напіврозбійників з великої дороги. Загалом село та його мешканці зображені настільки позитивно, що самій хочеться нести сокирою у руцях справедливість навколо себе.
Село тільки на перший погляд патріархально просте, насправді це типове розбійницьке кубло, жителі якого за нагоди не вважають за якусь дивину напасти на навколишніх князів, які, у свою чергу, жодного разу не змогли завдати шкоди жителям села. Така собі типова розбійницька республіка імені Нестора Івановича Махно у його середньовічному варіанті, що живе за ідеально справедливими законами. Тепер про Самуїла-бацу: злодій на пенсії підшуковує у навколишніх селах дітей, яких, відповідно до їхніх злодійських схильностей, робить "фахівцями" у обраному ним самим злодійському напрямку. По досягненню повноліття вони розлітаються світом, аби під виглядом "чесних" людей шліфувати злочинну майстерність і підтримувати один одного у скрушну годину. Слово "чесних" спеціально у лапках, бо, чесними людьми у цьому творі виглядають виключно злодії, а всі інші люди виключно погань, до якої не гріх і скористатися отриманим злодійським ремеслом.
Одна з випускниць Самуїла-баци Марта краде душу свого любасика у диявола - Великого Здрайці і той, за сюжетом, повинен покарати за це злодійку. У принципі, саме тут і починають розгортатися події твору, бо все попереднє було лише млявим пережовуванням супутньої, не завжди доречної інформації. Ви думаєте, що автори пішли тореним шляхом у зображенні Диявола? Зовсім ні! Власний князь темряви - відчайдушній одинак, який руками людей, чиї душі є його власністю, і намагається щось протидіяти головним героям - "діточкам" Самуїла-баци. За авторами, диявол сам є іграшкою чи виконавцем волі вищих темних сил, а тому відчуває себе не зовсім у своїй тарілці. З іншого боку, який же це повинен бути моторний персонаж, аби крутити цілим світом, але то вже не цікавить авторів, бо наочний інцидент вимагає диявола докласти всіх наявних у нього зусиль задля його вирішення на власну користь. Далі відбуваються події, до яких диявол, як не дивно, або не має зовсім ніякого стосунку або лише має опосередковане відношення, бо, насправді, сили окремих бациних "діточок" значно могутніші, як виявляється, від власних сил сатани. Хоч протягом твору автори не раз попереджають читача про заклик старого баци не перетинати шлях Великому Здрайці, але чим далі, тим більше розумієш, що то пужално зайве проти такого нікчемного супротивника.
Інші дійові особи, особливо другорядні, як то ченці, священики, гайдуки, шляхта всіх ґатунків (окрім всілякого штибу злодіїв та бандюків) тощо характеризуються виключно у негативному світлі, що кидається в очі, особливо у випадках, коли їм доводиться стикатися з ГГ. Оточення, у якому перебувають негативні герої також виключно негативне. Нейтральних персонажів не варто шукати, бо, окрім малих дітей і найкращих у світі за вродою шафлярських дівок, їх немає.
Далі починається трохи не індійське кіно: всі конфлікти між злодіями щасливо виладновуються, а вороги гинуть від рук чесних і справедливих злодіїв, які задля цього об'єднуються, допомагають один одному, а за нагоди у цьому їм допомагає і сам Великий Здрайця. Гірше за все, але, аби справдився якийсь сюжетний хід, автори не соромляться підтягувати трохи не за вуха потрібних персонажів, хоча виглядає це напрочуд непереконливо.
На якійсь момент центром трохи не світових подій стають Шафляри, бо залишається кілька сторінок тексту, а подіям за логікою далеко не видно кінця. Нашвидку вороги скарані, а хто ні, то зрозуміли, що ставати на заваді "діточкам" Самуїла-баци собі на шкоду. Це зрозумів навіть диявол, який наприкінці твору за радянськими традиціями трохи не "перековується" на цілком порядну і людинолюбну істоту, бо його, бачте, зверху тиснуть бути поганим, а так він насправді білий і пухнастий.
У якості висновку: так ось вони які карпатські мольфари чи, принаймні, звідки беруть своє коріння за авторами "Пасербків восьмої заповіді". Що ще? Стільки зайвої "води", що стає неприємно за авторів. Здається враження, що їх примусили в окремих місцях твору якнайчастіше лити ту кляту "воду", бо тоді не набереться потрібної за видавничим договором певної кількості друкованих знаків. На жаль, надмірне використання у творі карпатської етники не рятує слабкий за сюжетом твір. Не думає, що самі автори сильно образяться на мене, якщо їм колись доведеться прочитати цю рецензію. Інша справа, що ряди успішних українських фантастів настільки ж нечисленні, як і щільні і навряд чи хто з них наважиться саме надрукувати критику на побратима по перу.

З щирою повагою до творчого тандему Олді - Самнасам (22.02.2013)

"ЧОРНА ШКІРА" (Енгстром Елізабет)

2012-12-24T14:05:00.001-08:00

НЕ ТАКА ВЖЕ Й ТА ШКІРА І ЧОРНА! ("ЧОРНА ШКІРА" Елізабет Енгстром)

У №12 журналу "Дніпро" за грудень 2012 року дочитала таки еротичний трилер з елементами детективу Елізабет Енгстром "Чорна шкіра", а на додаток рецензію на цей твір вельмишановної Лілії Шутяк з Чернівців і не можу не вставити власні "п'ять копійок" до прочитаного. Приємно вразив гарний професійний переклад з англійської - ніяких там кальок та вкрай рідко вживаних діалектизмів тощо.
Прочитала твір, а на душі якійсь незрозумілий осад і до того ж зовсім не позитивний. Прочитала рецензію і ще більше переконалася у тому, що і рецензент не розвіяв мої підсвідомі сумніви. Ні, все, немовби до теми - і сюжет досить неординарний, і сюжетні хитросплетення не менш закручені і не заяложені іншими авторами, і все в міру розбавлене еротикою, садомазо і расовою політикою, "гнітючою і містичною атмосферою" на тлі дещо нетипового любовного трикутника, а чогось, заради чого саме й читаєш цей детектив, однак не вистачає. Жодного разу не виникло відчуття, що не зможу, попри бажання, відірватися від читання, а це вже говорить про певні сумніви стосовно написаного авторкою і що так і не вгледіла рецензент. Взагалі, рецензія п.Шутяк - це не більш, ніж короткий переказ цього твору з виключно позитивних позицій до автора. Жодного натяку на будь-яке слабке місце тут шукати марно, а, якщо чесно, то саме це і варто зробити, що я залюбки і зроблю за неї.
У романі послідовно відбуваються три вбивства на сексуальному ґрунті за які одна з двох білошкірих сестер-ГГ на ім'я Синтія за підозрою у цих вбивствах сідає за грати. Інша сестра - успішний адвокат Ірен успішно витягає її звідси і попутно навзаєм закохується у майже колишнього чоловіка Синтії - чорношкірого Джозефа. Все б добре, любощі любощами, але ще добре було дізнатися про те, хто за сюжетом вбив двох чоловіків. Опосередковано ми наприкінці твору здогадуємося, що це вчинила Синтія, проте всі її дії то того, як її тимчасово відправили за грати, нагадують дії людини, яка втратила, нехай і тимчасово, пам'ять. Мотиви цих вбивств можна притягнути виключно "за вуха" до тих стосунків, що за Фрейдом, намагається раз у раз нагадувати нам Е.Енгстром. Копи знаходять під час обшуку Синтії "неспростовний" доказ її вини - шматок шкіри, зрізаної з тіла вбитого. Далі ми бачимо, що зрізанням шкіри в романі займається виключно її сестра Ірен, але тоді ніяк не зрозуміло, яким чином ця шкіра могла опинитися серед речей Синтії, якщо взяти до уваги, що її сестра жодним чином не бачила у сестрі суперницю і такий "сувенір" на згадку обов'язково не лишає напризволяще. На превеликий жаль, дії слідчих також не проглядаються у творі, а тому важко повірити, що всі три суто "аматорських" вбивства однією і тією ж людиною в стані афекту, яка не мала на меті вбивати і ніколи не вбивала, не залишили ніякої поживи для сучасної криміналістики.
Часто у творі ГГ - Ірен знаходиться в одному приміщенні з незамаскованими сестрою Синтією або Джозефом і не бачить його, хоча і займається активними оглядинами тієї невеликої кількості людей, що знаходяться там. Коли ж сестра Синтія одягається так само, як Ірен, то ні Ірен, ні Джозеф також її чомусь не помічають. Чергова третя жертва - колишній чоловік Ірен так до самої наглої смерті і не підозрює з ким займався насправді любощами, хоча сама авторка визнає, що переодягнена у чорну шкіру та перуку Синтія виглядає за всіма ознаками, немов справжня карикатура на свою, "ковану з криці", садомазо-сестричку Ірен. Три однакові вбивства викруткою в одне й те саме місце - це вже занадто багато на що наштовхує читача, але тема агресії та схильності до вбивств, притаманна Синтії, ніяк не виписана в романі, немовби це взагалі не стосується цієї "білої та пухнастої" сестрички Ірен. Осьдечки б де "погратися" у Фрейда, але чомусь авторка не захотіла нам показати звідки стирчить коріння зловісної Синтієвої агресії. Хочеться того чи ні, але, аби сюжет збігався, ми повинні силоміць примусити себе закрити очі на всі ці недоречності, бо тоді важко повірити, що таке може статися у дійсності.
Один з другорядних героїв - конкурент у боротьбі за місце окружного судді Оуен Кроуел, на відміну від характеристики, даної йому п.Шутяк, виглядає не настільки однобічною фігурою, як це здається на перший погляд. Насправді, він не менш людяний і різнобічний, ніж кожний з ГГ і вже за це хочеться подякувати авторці, що не зробила з нього дешевого шаблонно-картонного злодія. Розв'язка твору, як на мене, дещо змазана передбачуваною смертю вбивці, яка сама вкорочує життя в обіймах власної сестри. Досить нестандартний хід, який дає можливість хоч якось уникнути патової ситуації у випадку, коли вбивцю-Синтію просто заарештують копи, але який не рятує від відчуття, що авторка дещо "підвтомилася" власним твором і сама чекає на його скоріше завершення. Чого ще не вистачає? Відчувається однак, що твір написаний саме жінкою і мені, як жінці, трохи прикро, що у ньому трохи не вистачає притаманного авторам-чоловікам аналітичного прорахунку сюжетних ходів.
У якості висновку: читати "Чорну шкіру" варто, особливо вона припаде до душі шанувальникам еротичних трилерів. У якості детективу, цей твір дещо нижчого ґатунку, проте, не надто прискіпливому читачу він також сподобається. Читається твір без напруження - відчувається, що авторці літературної майстерності не позичати!
"САМНАСАМ"

"САГИ ТЕРРИ" (Батурин Сергій)

2012-06-11T11:23:00.002-07:00

Сюжет твору не важкий і не надто заплутаний, проте через безліч не зовсім і не одразу зрозумілих пояснень продираєшся крізь текст з певними труднощами. На якого читача розрахований твір? Одразу скажу, що, однозначно, не на дорослу людину, можливо на молодь 12-14 років, бо більш старші відверто будуть нудьгувати за читанням книжки. Твір написаний у 2006 році, що говорить про те, що твір майже сучасний. Весь час мене переслідувало якесь дежа-вю: раз по разу у пам'яті вискакували кадри з подіями чорно-білого радянського фільму "Петро-1", з Петренком у головній ролі. Задля екранізації однойменного твору О.Толстого довелося добре його зіжмакати, аби кіносценарій не займав часу більше, ніж того вимагав тодішній кінематограф. Тобто, на початку, як у доброму індійському кіно, трохи труднощів, які ГГ успішно долають, щоб у подальшому йти від одного шаленого успіху до іншого всеперемагаючим поступом. У принципі, це і є сюжет "Саги Терри" з єдиною відмінністю – у ньому "успіхи" ГГ-молодого короля та його друзів почалися від початку і тривають до кінця, а «труднощі» виникають тоді, коли без них сюжет починає пробуксовувати, тобто необхідні, як чергові складові розвитку сюжету. Обидва слова в лапках, бо ГГ нічого не лишається, як перемагати зовнішніх і внутрішніх ворогів, які заздалегідь приречені на поразку. Чому саме так? Всі, без винятку, ворожі сили наділені виключно негативними рисами, і виглядають, за всіма ознаками, негідними щось путнє протиставити ГГ, а тому їх без скільки не будь значних складнощів в короткий час примушено просити миру. Для посилення негативного ефекту сприйняття ворога автор щиро використав подібне: "ганяють портом жандарми, верещать алярми, гасають моряки, шастають шпигуни, увесь ринок перевернули, трясе поліція постоялі двори, вештався по тавернах, заверещав начальник порту, продовжує огидне скрипіння, репетує на весь палац, по воронах з пістолів шмаляти, верещать, тупо повторює, белькоче, пхатися". Щось подібне до жодного з ГГ не використовується, бо всі їхні дії виключно цілеспрямовані і вірні, а тому нам легко відрізняти, хто є хто у творі. Загалом ворог у творі від початку виглядає недоумкуватим, недисциплінованим, неорганізованим за вчинками та, короткозорим за намірами, проте агресивним, підступним, пихатим і, зазвичай, необачним у своїх діях. Його не важко обманути і він легко стає деморалізованою галасливою юрбою, яку легко перемагати.
В очі читачеві буде не раз і не два, а постійно, до закінчення твору впадати в очі перенасиченість в невиміряній кількості пояснювальними словосполученнями на кшталт: хасілойської вовни, атріанської кави, мозарський тютюн, джиджирський тютюн, партеренських горішків, Сільбертальських хронік, матхонський лев, арпадської беладони, черепаху ольську, ядранський кшталт, ізерлонські, атріанською кавою, руттійські, додохських гармат, мезумською вимовою, матхонської парусини, руттійські купці, партеренських пістолів, фатійською підзорною трубою, кайванської горілки, яранського шовку, атріанських берегів, джиджирським тютюном, додосські гармати, руттійська вівчарка, бушарського вовка, бушарський лев, тургальський поштар, глосійської мішковини, Ґраґодамська Незайманка і багато-багато чогось подібного тощо.
Я дещо, (перепрошую, не стерпіла) спародіювала один з абзаців, аби ви зрозуміли недоречність засмічення тексту великою кількістю подібних, повторюваних словосполучень: "І одразу – на жуанкотський аромат – до місця їхньої загибелі стрімко зліталися репенські оси, діловито поспішали величезні – у палець – жовті ольські мурахи, обережно підкрадалась і терпляче очкувала трохи осторонь різна дрібнота: пумпертанські комарі, сенентейські мухи, лаворські жуки – поки не наситяться носії могутніх орсакськіх жувалець та реавських жал, аби встигнути потім кинутись на дорнатські недоїдки...» Ця засміченість суттєво шкодить і без того, нічим не вражаючій дійовій напрузі. Тобто автор відчуває, що треба якось пожвавити певний сюжетний хід і тоді вводиться якийсь персонаж, який, зазвичай повинен вмерти, виконавши, за сюжетом свою роль. Іноді з’являється враження, що автор і сам достеменно не знає, що надалі робити з тим чи іншим героєм, а тому дає йому героїчно померти, аби той в останній момент передави закладену в нього цінну інформацію іншому позитивному герою. Ось і приклад: " - Ніхто не сміє стріляти у моїх гостей у моєму домі, - вихопив партеренського пістоля Зульфікар і бахкнув графові просто в груди. - величезні двері розчинилися і вбігли стурбовані пострілами гвардійці. Ну чим не індійське кіно! Куля ж ворога-графа заодно потрапила в старого адмірала, бо він вже не потрібен за сюжетом. Вмираючи той дає наставляння"
Дія у творі вперше дещо пожвавлюється, коли за сюжетом викрадається королівський меч. Вороги чомусь не придумують нічого кращого, як спробувати вивезти меч за межі цієї країни мореплавців саме кораблем. Не менш дивним є той факт, що ГГ женеться за цим кораблем, твердо упевнений, що меч саме на ньому, хоча ні за якою логікою це не простежується. Три місяці ГГ з друзями перебуває за межами своєї країни (наносить між державницькі візити) і королю-батькові ГГ нічого невідомо про нього, хоча йде жваве і саме морське сполучення між всіма країнами Терри. На зворотному шляху молодий ГГ неодноразово завертає у порти свого нового союзника, керівництво яких чомусь нічого не знає про нього і це за умов, що існує добре розвинута голубина і диліжансова пошта. І за таких умов, фактично у ворожому оточенні на чужій території, на березі ніколи не лишається шлюпка з частиною команди. Такого високого гості, як спадкоємця іншої країни, не зустрічає начальник порту і, відповідно, не бере на себе відповідальність за його охорону. На жаль, отакі неточності із знанням морських правил та звичаїв, не додають довіри написаному.
Нарешті корабель з ГГ приходить у рідний порт, але ні він про себе ніяким чином не повідомляє, ні хтось інший не повідомляє про його прибуття, хоча на нього з нетерпінням чекають весь час його відсутності. Ну а далі все за голлівудським штампом – він вбігає в приміщення саме в той момент, коли негативному герою-його брату залишається промовити одне-єдине слово і він стане законним спадкоємцем престолу. Звісно, що його негативний брат гине на поєдинку, бо тільки і робить, як і всі вороги у творі, що п’є-гуляє, а у його недисциплінованого оточення все валиться з рук. Отакий "дешевий" мелодраматизм не додає нічого позитивного твору.
Що неприємно вражає: у творі немає жодного натягу хоч на якусь детективну складову – всі інтриги розв'язуються одразу, бо всі їх учасники-вороги тільки і бажають, аби про це повідомити комусь ще, а особливо, тим ГГ, яких це безпосередньо стосується. Це і епізоди, коли ГГ без жодних труднощів дізнається про механізм отруєння свого батька, оповідь позашлюбного сина старого адмірала-друга ГГ, «таємна» інформація про вкрадений меч та ще не менш чисельні тощо. Те, чому в інших творах присвячують численні сторінки і час, у цього автора відбувається виключно одразу. Щоб не відбувалося у творі, навкруги всі відверті один з одним і всі про все знають - достатньо про це спитати першого-ліпшого жебрака-рибалку і отримаєш всю потрібну інформацію. - без жодних проблем "довіряти чи не довіряти" один одному, заколотники, ніколи не знаючи до цієї зустрічі один одного, при першій же розмові посвячують один одного у всі можливі плани по знищенню ГГ.
З приходом нового володаря починаються реформи в стилі Петра-1. Йому намагаються перешкоджати старе не-прогресивне духовенство і реакційне баронство, але він легко їх ставить на «місце», заодно, тепер вже на законних засадах, ставлячи на ними свою людину, яка від початку твору є його другом і соратником. Сам той конфлікт виглядає не більш фрагментарно, як шпаргалка, написана на коліні.
Тепер те, що стосується елементів, так би мовити, стім-панку у творі: якщо перед плаванням у його країні не знають колеса (носять високо-посадовців ношами), то тепер широко починають використовувати у якості гужового транспорту та кавалерії муфлонів. Ну і що, що це один з видів гірського барана – для кавалерії краще нічого й не треба. У його нових союзників муфлонів здавна запрягають у диліжанси.
На суходолі, стоячи один проти одного, персонажі деруться дворучними мечами, хоча автору повинно бути відомо, що такий тип зброї використовується виключно кіннотниками і тільки для того, аби оглушити супротивника, якого на землі добиває зброєносець.
- "на воловій шкірі не списати" - тільки раз зустрічається у творі згадка про вола і жодного разу про молочні продукти чи корів
Далі: корабель ГГ йде вночі по приладах, відповідно до прокладеного вдень курсу. По яким приборам він вночі може йти в часи, коли рівень виробництва відповідаю феодалізму. "Небом же (союзом планет) поставлено межу знань, якої нам (тодішнім переселенцям-землянам) не дано подолати - яким чином неможливо вивчати природу або вдосконалювати технологію"
- звісно, що у творі всі персонажі п'ють незміряно спиртне, проте гарні і молоді п'ють вишукані вина, старі та вороги п'ють виключно горілку і тільки погані ГГ напиваються і ведуть себе не чемно. Тобто, скільки б позитивні ГГ не випили спиртного, це на них ніяк не позначиться, але пити спиртне є позитивною характерною рисою, окрім ворогів, бо ті пити не вміють і це теж є однак з їхніх характерних ознак у творі.
Метиси у творі розмовляють тільки і тільки суржиком і це є їхньою характерною ознакою В них, мабуть, ротова порожнина не сприяє вимові будь-якої іншої мови. Отак воно, народився метисом і будеш розмовляти виключно суржиком.
Перебуваючи на території сусідньої держави ГГ-молодий король з дружиною роблять все, що їм заманеться і їх ніхто (???) не супроводжує окрім гіда і це на думку ГГ є справжньою причиною зневажати таку країну з її керівниками. Бо, якби їх хтось супроводжував, то якби вони змогли вивезти з цієї країни артефакти – кілька десятків великих кришталевих куль.
Є ще просто перл, що треба приводити повністю: «дим і газ, що йшли на Гряду з вулкану (зауважте, виключно на Гряду!) породили у організмах прангів мутації, тобто, зміни, - пояснив Мольфар. – Ви, пранги, можете тепер одружуватись з ядранками і виходити заміж за ядранців – і від тих шлюбів будуть і онуки, і правнуки. Це був єдиний спосіб об’єднати через ваш народ дві раси. Королево Оло, дитина, яку ти носиш, не буде безплідною». Просто взяли і породили мутації не у майбутніх дітей уражених газом-димом, а у самих уражених – куди там Менделю з його дрозофілами!
На цьому дозвольте закінчити аналіз першої частини твору, бо він складається з двох частин, що майже не з'єднані між собою – оповідь про славні діла молодого короля з дружиною та його непереможних друзів та оповідь браконьєра-єгеря-шляхтича про його пригоди в стані прибульців-землян.
Сюжет другої частини майже не пов'язаний з першою - ГГ - браконьєр одним реченням з'являється в першій частині твору, аби бути найманим для переводу війська ще одного майбутнього короля через болота. Вже у другій частині твору читач дізнається, що за це йому надану посаду королівського лісника, тобто посаду, яка надає можливість боротися з браконьєрами, що він тепер сумлінно і робить. Так, як він все своє життя більш нічим не займався і завжди був дуже "добрим" і "чесним" браконьєром, то йому легко навести лад в канцелярії і стати взірцевим чиновником. Одного дня він йде вглиб своїх володінь і стає заручником землян, які впали у рятувальному човні з неба. Далі він, як більш розумний і спритний, поступово всіх їх нищить, як і прилади і зброю, з якою вони прибули, залишаючи лише розряджену рушницю (бластер), ліхтарик та запальничку на доказ своїх пригод. Звісно, що прибульці-земляни це чисто виродки, наділені ще більш негативними рисами, ніж будь-які негативні персонажі Терри.
Все б нічого, але мова, якою говорить ГГ-браконьєр, він ще спадковий шляхтич у 26 поколінні, вихований випускницею філологічного факультету найбільш відомого університету його країни (залишилася до скону у них кухаркою), любителя поезії та сумлінного читача центральної газети "Покківська газета" вражає і не навести хоч частку цих перлів було б нечемно і несправедливо: "либу єхидну давить, попадалово, хай хоч дупа з ручкою, тільки на очку і читатиме, пофіґачили, ясний – красний, як гукнеться, так відпукнеться, нехило, бляха-муха!, суко, сочок , вважаючи неприкольною і неґламурною, пищить у їхніх яйцях, блін марской, тусняк , по безпрєдєлу, жлобкуватої шелупоні, мутне зажерливе мудило, класна хавіра, тут така муйня, фіґня, лох галімий, ти і залупив, заліпуху прогнати, здрастуй, дупа – новий рік, прикидати хрін до носа, а сам потроху хаваю ситуацію, мулька, хер гну, базару нема, зовсім не кліматило нам, левові пред’яви, запохабити компот, щоб не задурачити їй, як останній протухлий дупель, таку шоблу, ту шмару, вирішив з’їхати по-рихлому, наша мастирка, обкалампоцую, задрушляв, не пускаючи до своєї терки, припарок довбонутий, понтогони, гнали протокольний порожняк, бздо пішло, чучундро, під час Нурового шмону, я за базар відповів, закіпешували, старпер у кліфту, тра бути останньою сукою, щоб оце здриснути, прикололися , прохавав момент я, гониво, відфільтрував базар, типу все ніштяк, налапшати , пофіґень, вийожувались, базлати, ботанів, чікі-пікі, пафос і роко-бароко, мені не хотілося за них мазу тягти, хезати де прийдеться, бля буду, цими мокрожопими муделями, зліпивши горбатого фуфлижників , закіпешував, волини.
Вражає! Цією "мовою" говорить виключно ГГ-шляхтич-браконьєр, тобто розповідь у цій частині твору йде виключно від його імені, а всі інші герої чомусь розмовляють нормальною, не блатною мовою. Для більшого контрасту, зустрічаються іноді міркування ГГ і іншого порядку: "надав допомогу з міркувань доцільного використання робочої сили", "усі хіміки були звинувачені у виготовленні отрути, медики – у вівісекції, "я знайомий з деякими відомими поетами, дружу з ними, цілую при зустрічі, хвалю їхні вірші, як подобаються, мовчу, якщо – ні, і дуже дорожу цими знайомствами, подобається мені це діло – читати.
Читаючи другу частину твору, перед очима невідступно стоїть мармиза одного з героїв Жори Делієва з "Маски-шоу", а саме такого собі "приблатньонного" живчика, якому все, трохи не жартома, вдається, бо так вже воно за сценарієм і у який би він негаразд не потрапляв, ми заздалегідь знаємо, що він з честю з нього виплутається.
- "У Відомлі розмовляють руттійським діалектом небесної мови: руттійський, сильбертальський та партеренський діалекти небесної я більш-менш знаю. Не говорячи вже про високу небесну. А цією так писали романи великі майстри минулого років сто – сто п’ятдесят тому, тепер так розмовляють лише попи у соборах небесних народів." Цей ГГ-браконьєр є справжнім поліглотом, бо знає всі діалекти всіх навколишніх мов і навіть дещо розуміє небесну мову, тобто мову, якою розмовляють прибулі земляни.
Іноді автор постскриптум вводить якісь додавання з дитинства ГГ, аби можна було якось виправдати його теперішні дії, або коли за сюжетом йому потрібно щось зробити за його невідомими здібностями. Тобто наявна постлітературна обробка, яка на жаль, носить поверхневий характер і сильно кидається в очі. Чи то не було часу чи бажання, але такі додавання не існуючих раніше рис, навичок чи здібностей ГГ не додають цілісності аморфному образу ГГ.
- наявність глобусу Терри у канцелярії лісництва, сольник відомого тамтешнього співака, який він випустив поза групою, оприлюднення статей скандальним юним журналістом, наявність газет, що може собі дозволити виписувати бідний браконьєр, наявність промислово переробленого гасу, хоча він використовується лише для каганців - таких дрібничок можна перераховувати по кілька на кожній сторінці.
А тепер про головне: червоною стрічкою крізь твір проходить твердження, що колись, на населену гуманоїдами планету, які абсолютно у всьому фізіологічно не відрізнялися від людей, закинуто з планети Земля на заслання більше двох тисяч землян, які не захотіли певним чином модифікуватися. Прибульці були озброєні променевою зброєю і в короткий час завоювали значну частину території. Аби вони на майбутнє не стали конкурентами жителям Землі, їм "Небом же (союзом планет) поставлено межу знань, якої нам (тодішнім переселенцям-землянам) не дано подолати - яким чином неможливо вивчати природу або вдосконалювати технологію". Від змішаних шлюбів метиси говорять лише суржиком і є безплідними, але газ-дим з жерла вулкану змушує наприкінці книги мутувати мешканців потрібної автору території Гряди і вони цю перешкоду успішно віднині долають. За час життя на Террі колишні земляни втрачають всі навички (забувають навіть для чого є колесо і не навчилися одомашнювати свійських тварин - корів) повертаючись у загальний для жителів Терри суцільний суспільний стан феодалізму. Тут би автору розкритися в царині стім-панку, але на 2006р це, мабуть, не судилося.
Що сказати? Чомусь герої Ж.Верна на "Загубленому острові" змогли якось не стати на ступінь нижче у власному розвитку, а більше двох тисяч землян змогли вщент деградувати. Прибульці-земляни у другій частині твору небезуспішно нашвидкуруч намагаються відтворити дизель, а першопереселенці по собі не лишили навіть будь-яких артефактів. Надто багато чого у творі, що кидається в очі кричущою непереконливістю, я не навожу, бо аналіз і так вийшов завеликий.
Яке загальне враження? Твір дуже сирий, у ньому є величезна купа кричущих недоречностей, але, зважаючи на молодий вік його потенційних читачів, він має безперечне право на існування і може бути їм цікавий. У цьому творі, як у більшості фентезійних творів, багато різнопланових персонажів, але обіграні вони не надто творчо - психологічні портрети навіть ГГ страждають на численні протиріччя, а другорядні персонажі так взагалі скидаються на декорації, що ожили на певний час. Дорослій же людині надто важко сприймати численні сумнівні авторські припущення. З часу написання подібних за сюжетом творів написано багато і серед них "Саги Терри" не справляють враження чогось виняткового. Іноді про щось подібне кажуть народними словами "поверхаххапайко", тобто навалено у творі всього по вінця, але описано все лишень фрагментарно, а тому не виникає відчуття загальної цілісності твору.
P.S - мовний аспект, особливо в другій частині твору, викликав моє щире здивування і занепокоєння, особливо в світлі прийняття Радою зловісного мовного закону.

"СВІДКИ АБРАХАМА" (Гайдаш Микола)

2012-06-11T11:19:00.001-07:00

Можна було зважити на багато яких обставин, але краще чесна власна думка, ніж потім будуть думати, що я поступилася правдою і зробила рецензію на замовлення. Я поважаю автора цього твору, як чесного і порядного форумчанина, але прошу розглядати дану рецензію без жодних проекцій на особистість автора.

Перше і саме головне - я не розумію, чому цю книгу вилучали з електронних бібліотек? В ній принципово, немає нічого, щоб могло образити будь-кого будь-чим. Вірогідні з чиєїсь точки зору "нападки" на існуючі релігії виглядають надто блідими, млявими та неаргументованими у порівнянні із запропонованими свого часу творами на цю тематику Теофіла Готье та Лео Таксіля. Якось зовсім недоречно виглядають конкретні посилання на сторінки Біблію, викладки з фізики високих матерій, астрономії та нудно-одноманітні, через неодноразові повтори, дискутування з пересічними людьми в якості представників інших релігій.
Загальне враження - це дуже слабкий літературний твір з не менш слабким художнім змістом. Тепер детальніше: сюжет вражаюче примітивний - ГГ-молодика за один раз під час проповіді дві дівчини переконують пристати до нового віровчення. Одна з них стає його коханою і другим ГГ цього твору. Вони щасливо любляться, аби під кінець твору у близько осяжному, не менш щасливому майбутньому гарантовано одружитися один з одним. Все це відбувається на тлі трохи не безперервних проповідей і теоретичного напучування читача у перевагах нової віри "свідків Абрахама". До решти твору важно зорієнтуватися, чи то художній твір на релігійну тематику, чи то проповідь нового віровчення художніми засобами. В обох випадках ці спроби виглядають цілковито невдалими, через що твір читається вкрай важко, бо поєднати такі різні за значенням речі у щось читабельне доволі важко і, перепрошую, письменник, який береться за це, повинен бути наділеним неабияким творчим хистом.
Головні герої - дівчина і хлопець, відповідно настільки цілковито позитивні, що всі їхні минулі вади після їхнього, дивовижно легкого подолання, перетворюються на справжні чесноти.
ГГ-молодик на початку твору нудиться від невизначеного власного майбутнього. Насправді він ще нічого, хоча б толком і не шукав, але його справедливо ображає те, що йому, як випускнику університету, нічого державою не запропоновано в сенсі подальшої роботи, їхати ж у село вчителем фізики за отриманим, фахом він не хрче, бо встиг звикнути до міського життя з усіма його принадами. Цей ГГ сам визнає себе не спроможним до справжніх дій "гнилим інтелігентиком" і конче бажає, аби ним керувала вольова, але приваблива жінка.("йому швидше подобалось би виконувати примхи вольових пань, аніж самому організовувати якусь авантюру").
ГГ-дівчина, цьогорічна випускниця гімназії, майбутня першокурсниця університету, войовнича проповідниця віровчення Абрахама, яка досконало знає існуючі віровчення та філософію на рівні викладача вишу, природжений оратор ("як він любив її у такі моменти, її блискучу логіку ДОСВІДЧЕНОГО оратора") та непереможний, агресивний диспутант (ГГ торочить що він її кохає, а вона не слухає його, бо продовжує йому ж проповідувати!). Проповідями вона, випускниця ліцею, виявляється займається вже тривалий час.
Попри всі вище-означені якості обидва ГГ виглядають напрочуд одномірними, пласкими та нудними і все завдяки тому, що психологічна складова їхніх характерів не розкрита, а всі їхні дії схожі на рухи від мотузяного смикання ляльок недолугим лялькарем.
ГГ їде до мами у гості, аби розповісти про свою наречену, а перед тим у нього і ГГ-його дівчини виникає диспут з католиком, по приїзду з гостин, вона чомусь ??? попервах питає свого коханого, не як сприйняла її його мати, а як він закінчив диспут з тим віруючим. Так і не дослухавши його вона починає знову проповідувати йому. Це ознаки початку якогось релігійного фанатизму - важко сподіватися, що відношення до такої людини у читача буде надто позитивним, як того вперто хоче автор. ГГ-ям все напрочуд легко вдається, а перешкоди виглядають такими несуттєвими, саме завдяки тому, що вони свято вірять у віровчення свідків Абрахама - "їхні обличчя світилися, їхні очі блищали священним світлом…."
Хто такий Абрахам, чиїми свідками є ГГ? Це підполковник-ракетник у відставці, який ледь-ледь з'являється у творі, аби так само раптово зникнути. Він пише свої Писання Абрахама, сутність яких непреложна для його послідовників, які проте невідомо на чому ґрунтуються, як і невідомо якими першоджерелами користувався їхній автор, окрім того що він мав можливість в усний спосіб ознайомитися з проповідниками протестантських та іудей-християнських церков під час знаходження в лікарні. Про те, що він щось самотужки читав взагалі нічого достеменно невідомо. Це напрочуд зовсім не, як повинно здаватися за всіма вимогами до такого типу засновників віровчень, харизматична людина. Напрочуд, це людина, яка у творі виглядає категорично непереконливо до тієї ролі, яка повинна на неї лягти в якості пророка нового віровчення. Дивує і той факт що, Абрахам - Харченко їде на заробітки за кордон, навіть не збираючись прощатися з власною паствою!!!
Інші та другорядні герої твору: всі до кого звертаються ГГ-ї з проповідями, або без опору майже одразу стають ревними прихильниками нового віровчення, або посоромленні не менш обов'язковою поразкою уникають подальшого дискутування.
Мова твору доволі нерозвинена, часом суха, іноді ж доста насичена канцеляризмами; "Правда, ОДНОМАНІТНІСТЬ сільських ПОРЯДКІВ, низька, як на його РІВЕНЬ міського ЖИТЕЛЯ, ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА НАСИЧЕНІСТЬ сільського побуту, потрохи почала обридати і навіть гнітити", "вони ПОСТАНОВИЛИ разом відвідувати бібліотеку", "це від слабосилля так званого СТРАТЕГІЧНОГО РОЗУМУ"
- або ж мовні недоречності побутового рівня; “Бо з дурним треба говорити по-дурному…” – зразу відповів дядько Микола… “Тут таке майже викристалізоване переконання”, – ГГ побачив у цьому цікавий ФІЛОСОФСЬКИЙ ФІНТ…" - навіщо це ???
- у творів надто багато інших недоречностей, плутанини і неясностей, важко читаємих місць і місць, які, прочитавши, важко зрозуміти через кострубату мову, що особливо позначилося на релігійних роз'ясненнях. Ось кілька прикладів:
- "ми, люди, повинні зменшувати дику жорстокість і збільшувати розумність Всесвіту" - а не дику жорстокість, а просто жорстокість, а як збільшити "розумність" Всесвіту ???
- “Бог уже існує в людстві, в його ідеях, – але ще не настала остаточно його пора…” - яка його "пора" повинна колись настати ???
- "Абрахам додає, що Бог – не тільки начало впорядкування, але й мета нашого прогресу… при цьому в Абрахама демократичний підхід – Бог “розчинений” головно в людстві, постає завдяки обраним, що відчули свій поклик у служінні Богу, і хоч, правдоподібно, Творець не є зараз досконалим, але постане як вершина вдосконалення…” - куди і як він має поставати, що таке є поставання, як вершина досконалості ???
- "ми повинні відчути у собі поклик до вдосконалення – і іти з цим покликом у світі, скільки вистачить сил…", "тут потрібна геніальна переконаність і геніальна діяльність...", "красиве і розумне – понад усе..." - ці всі вирази настільки неоковирні і малоінформативні
- "так що ми гуртуємо сили, які сприятимуть становленню досконалого Бога… аж поки не будуть утверджені засади рівноправності і справедливості, аж поки не буде подолана смерть…" - а поки що, бога немає чи він у якомусь зародковому стані, чи він, бог, такі є , але через те, що він недосконалий, десь перебуває до свого "становлення" ???
- "старша сестра ГГ- греко-католичка - що ж, це її шлях до Бога, і це добре, що вона іде хоч утоптаним (це від слабосилля так званого стратегічного розуму), але хоч якимось шляхом до Бога… а у нас свій шлях…" - тобто до Бога таки все одно можна дійти і без віровчення свідків Абрахама?
- "Інша річ, коли Бог іще перебуває на стадії становлення і зовсім ще далекий від досконалості, більше того, якщо його становлення у визначальній мірі тепер залежить від нас, людей, бо він, Бог, певним чином перетворився і в нас" - все це добре, але де ж він, той бог Абрахама, у цей час перебуває чи знаходиться, як він дає знати про себе і яким чином.
- “Отож, Бог запрограмував так себе у світі, щоб ми, люди, керували його становленням… сприяли, так би мовити, його становленню… так у Абрахама?.. – резюмував через декілька днів інформатик. – смілива гіпотеза… але ближчої до істини я ще не зустрічав…"
- "але у нього, Творчого Начала, є чимало можливостей виправлятися… аж до довершеності… а управління цим процесом, бачиться, запрограмовано передається людям…" - мабуть, творче начало є ще одним уособленням бога в інтерпретації Абрахама?
- "Абрахам припускає, що Бог перетворився у зараз існуючий світ, запрограмувавши себе так, щоб поставати завдяки передовій мислячій еліті…" - тобто творець Всесвіту сам перетворився на Всесвіт за Абрахамом, щоб потім поставати? І це також потрібно богу?
- "Поставало однак питання про людяність Творця цієї “махіни”, іменованої Всесвітом, про гуманність експериментів над живими і розумними істотами, але розумні дії самих людей, здається, могли б і таку суперечливу реальність дещо поправити" - знову ж таки виходить, що Абрахам апелює до того ж бога, якого він же звинувачує у жорстокості і статичності, тобто припускає, що бог може змінитися на краще за розумних дій людей?
І не просто людей, а як вже сказано автором раніше - вибраних людей, інтелектуальної еліти, яка присвятила себе вдосконаленню - "… так, Бог зараз недосконалий, але від нас, розумно мислячої еліти, залежить його становлення… тут потрібна геніальна переконаність і геніальна діяльність… і звідси – поклик до вдосконалення…”
- "так, Творець світу є теж грішний… недосконалий і грішний…" - це якби доречно підтверджує мої розвідки попередньої цитати - "відкрита світові, людина покликана рятувати життя-у-світі, тим самим рятуючи не лиш себе, але, напевно, і сам світ…" - а якщо не напевне, то як?
А тепер про те, що автор намагається донести читачу протягом всього твору на кожній сторінці багато-багато разів і трохи не підряд - про нове віровчення Абрахама. Для цього автор вибрав типовий, проте не найкращий, спосіб переконання - довести те, що запропонована нова релігія краща за інших шляхом приниження релігій, які вірогідно можуть з нею конкурувати. Для цього береться наявний негатив і пропускається через мову пересічних людей в якості безперечного доказу хибності цієї релігії. Автор твору пішов ще далі - він доводить, що існуючий у всіх релігіях бог є статичним і жорстоким, що і є головною відміною від бога свідків Абрахама, який постійно розвивається через особистісне вдосконалення кожного у нього увірувавшого. Невідомо і незрозуміло, чи є це зовсім новий чи якимось чином віднайдений Абрахамом, бог, чи це той самий бог, що створив Всесвіт і є богом для більшості традиційних релігій. Якщо це саме той бог, то він за задумом свідків Абрахаму творить жорстокість, але як же він буде розвиватися, якщо він, створивши все і вся, вже встиг засвідчити своє потурання жорстокості, як і власну жорстокість до людей. Далі дивне: свідки Абрахама борються проти жорстокості існуючого бога, але одночасно "я злюсь, я конфліктую, але це Бог (який бог???) створив таким світ, що розвивається не без конфліктів… що робити, коли у цій дійсності конфлікт є основою для вдосконалення?.. це значить, що світ іще досить недосконалий… - тобто до моменту настання "досконалості" бога жорстокість, як один із проявів конфліктності, цілком виправдана заради "вдосконалення"!!!
Неприємно, що опонентами ГГ-їв виступають люди, які професійно не представляють власну релігію, а тому може б і не виглядали б цілковитими дурниками, як ті, що зображені у диспутах з ГГ.
Дивна еклектичність з різних релігійних вірувань характеризує дивне віровчення Абрахама. Саме цікаве те, що бог ніде, жодним чином не проявив себе до свідків Абрахама, тобто немає ніякого зворотнього зв'язку, звичного у традиційних релігіях. Відповідно до викладеного бог і не повинен з'являтися до людей, поки він недосконалий?
В творі одноразово проскакує твердження, що свідки Абрахама шанують Христа, але ніяким чином їх не обходить те, що він є сином того бога, якого вони клянуть за потурання жорстокості та статичність. Під час проповідей проповідники не надають ніяких друкованих матеріалів, бо релігійні твори цього віровчення лише винятково продаються. Аби стати СПРАВЖНІМ свідком Абрахама треба чомусь обов'язково прийняти водне освячення саме в ополонці. Свідкам Абрахама треба також каятися, аби бог ставав краще, бо "Бог мав би просто ставати кращим… каятися повинен би хтось розумніший, ніж така істота зараз…"
- "Під Богом ми розуміємо узагальнене усвідомлення людиною характеру і мети розвитку світу, відчуття батьківства-материнства, потребу реалізувати своє прагнення удосконалювати себе і світ навколо себе до кінця, кожен в міру своїх сил… Бог пробивається через нас, людей, могутнішає в нових поколіннях рівноправних його синів і дочок, які, отож, поміж собою як брати і сестри… Постає нова реальність, ім'я якій – Динамос…”
- "бог Динамос змінюється, змінює і надалі змінюватиме світ…"
- “Бог повинен бути кращим…Ми (прогресивне людство) обираємо більш здорові форми життя і розвитку, для цього ми зосереджуємо здорові сили… Ми творимо нову НАДРЕАЛЬНІСТЬ для скерування процесами в глобальному масштабі, іменовану ДИНАМОС…
Таким чином, нова надреальність для керування процесами в глобальному масштабі і є бог Динамос, який Вершиною Досконалості!!!
Ви повірите у таку нісенітницю? Перепрошую, але мене не переконали жодним чином хитромудро закручені псевдонаучні словеса. Я зрозуміла сутність ідеї бога Динамоса, але добра за своєю сутністю, вона не переконує мене вірити у цю утопію, яка ні на чому не ґрунтується, окрім якогось набору мало пов'язаних між собою за змістом, напищених незрозумілим пафосом слів. Як на мене, то написане автором у чомусь віддалено перекликається з віровченням саєнтологів і вченням Баби, проте жодним чином не є і не може бути віровченням у жодному розумінні цього слова.
У якості висновку: твір слабкий, як літературне явище через недосконалий, примітивний художній сюжет, головних героїв, які виглядають зовсім непереконливо та невиразну мову, якою написаний твір. Перепрошую, але твір ані тоді, ані зараз, на мою особисту думку, не мав і не має перспектив бути надрукованим ніде, окрім Нету.
P.S. Велике прохання до всіх, хто прочитає цю рецензію, не скочуватися у обговоренні її до релігійного диспуту, бо насправді цей допис є рецензією саме літературного твору і ніяким чином не стосується релігійного значення того, що написано у ньому написано.
п.авторе, будь ласка, дайте точне посилання на використане у даному випадку першоджерело: "Значно пізніше інший “пророк” Мохаммед чітко заявив: “Клянусь… зіркою, що сходить… Бог один…” Але повинен був прийти інший пророк Абрахам, щоб сказати: “Кожний з вас є образ (відображення) Бога… ви в певній мірі грішні (недосконалі), бо в тій же мірі грішний (недосконалий) і Бог… але маємо шанс разом зі своїм Богом творити кращий світ, вдосконалюючись при цьому… будьмо, отож, сміливі і розумні…” Це якраз той випадок, коли посилання на першоджерело має певну потребу.

"РЕКРЕАЦІЇ" (Андрухович Юрій)

2012-06-11T11:15:00.003-07:00

Повість, яку віднедавна чомусь вперто дехто намагається називати виключно першим романом цього автора.

Почну з сюжету: п'ятеро ГГ (чотири поета + дружина одного з них) їдуть виступати в якості запрошених гостей у вигадане автором, богом забуте прикарпатське містечко Чортопіль, яке на пару днів стає центром театралізованого свята. На дворі - останні дні горбачовської "перебудови" ще нічого за автором не говорить про зростання українського національного духу, окрім намальованого на стіні туалету у пивний малюнку тризуба, стрілецьких пісень у виконанні "студентства та петеушників" і жовто-блакитних прапорців, якими вони, у піднесенні від передчуття святкового балагану, бадьоро полощуть з вагонних вікон. Таке собі всеукраїнське замилування власним національним колоритом. І нічого від того, що в 1991р поставить, перепрошую, раком цю країну, навіть близько не має, або автор свідомо заплющує на це очі.
В принципі, ГГ-поетам байдуже, що відбувається навколо, бо вони приїхали на чергове для них зборисько, де їх повинні від початку гарно напоїти не менш Гарним та вартісним пійлом і нагодувати вишуканими наїдками, покласти спати у найкращий готель міста - коротше надати їм всі належні "великим поетам минаючої епохи" почесті, а вже потім вони викажуть власну думку стосовно того, чи захочуть або фізично зможуть щось там пробелькотіти зі сцени в натовп, що, за автором, тільки і робить, що дивиться на них, роззявивши у захопленні рот. І тільки так, а не ще як інакше, бо, на думку Андруховича, будь який поет так і повинен сприйматися народом, для якого він і пише свою "нетлєнку".
Хто такі ці ГГ-поети: один з них їде з Ленінграду, де, відповідно живе і творить, такий собі бісексуал-ловелас, який таки затягує в ліжко едину ГГ-жінку, дружину ще одного ГГ-поета. Другий поет - перманентно безробітній тридцятирічний алкоголік - чоловік тієї ГГ-жінки, батько двох її дітей. Ще два ГГ-поети - молоді, перспективні,за автором, поети, голодні у прямому сенсі, до їжі, жінок та інших земних насолод. Однією з головних їхніх чеснот за Андруховичем виступає наглість і хамовитість, що є позитивною рисою, яка надає їм можливість самоствердитися в буремному морі тогочасно-сучасної української поезії. Ще один ГГ - дружина одного з поетів, яка постійно волиндається з ним по подібним заходам, свідомо залишаючи вдома малолітніх дітей. Вона добре усвідомлює, що її чоловік-ГГ, буде неодмінно напиватися трохи не до білої гарячки, невідомо де і як завгодно блудити і вона проти цього не може нічого, як завжди, вдіяти, бо ?????? вона його все ж таки любить і ВІН ТАКИ Є НЕПЕРЕСІЧНИЙ ПОЕТ. А поки він насолоджується таким чином життям, вона, так би мовити, з горя любиться з його друзями-знайомими, бо щось інше на думку не спадає, що ще може робити питуща дружина такого ГГ. Сам ГГ пригадує лише раз, що тримав її за руку лише 7 років тому - тобто, за задумом Андруховича, продовжує її палко любити. Поки два старших сп'янілих поети традиційно шукають де і як задовольнити статеві бажання, їхні молодші товариші шукають собі пригод у іншій спосіб - один з них, ледь тримаючись на ногах від сп'яніння, у нічній темряві лізе горішнім лісом побачити місце, де колись було село, що було вивезено НКВС у Азію разом з його батьком, а знаходить будмайданчик на його місці з мертвим рекетиром у канаві. Другий початківець-алкоголік перебирає дозу і йому здається, що він потрапив на вечірку до мерців-колишніх господарів міста, але молоді, ще прудкі ноги і цілюще місцеве повітря приводять його до тями. Хоча Андрухович і намагається переконати, що у творі є певна містична нотка, але злетівший на очах натовпу людей у небо автомобіль виглядає більш принагідним у алкогольному маренні одного з ГГ, ніж те, що подіє автор.
Що об'єднує всіх цих ГГ - бажання і вміння пити спиртне у необмеженій кількості, що, знову ж таки за задумом Андруховича, є неодмінною рисою справжнього поета, принаймні - українського. Протягом твору, скільки б чого не випили ці ГГ, жодний з них не поринає фейсом у салат чи десерт.
Автор не менш свідомо мовчить про діючий тоді, горопашний "сухий" закон у описані ним часи, коли ніяке розливане море спиртного не могло бути не тільки для пияків описаного ним пивняка для пересічного громадянства, але й під час описаного ним балагану. Хоча чому не могло? У творі ніде не побачиш жодного міліціонера - їх немає у принципі, бо ГГ-герої неодмінно героїчно натовкли б їм пику і їм нічого б за це не було, бо це був би вже не Андрухович.
Через кожний абзац автор прискіпливо нам нагадує, що ГГ - є справжні, визнані (незрозуміло ким - радянською владою чи українським закордоном) поети, яким дозволено все, аби вони отримали задоволення у будь-якому вигляді, бо це задоволення може з часом перетворитися на поетичні шедеври. За суттю, всі ГГ є суто радянськими поетами, які пишуть російською або тією українською, якою дозволяло у ті часи писати КПРС-КДБ, тобто псевдо-національну лабуду, що і повинна заздалегідь і завжди на майбутнє направляти зароджуючийся національний дух виключно у прокрустове русло всіляких світ типу запропонованого у творі "Свята Воскресаючого духу" під патронатом місцевого, як це у творі, райкому-обкому КПРС.
Такий собі - один з запобіжників-випускачів пари для, в першу чергу, нуртуючої української молоді. Ми, так би мовити, повинні до нестями танцювати, співати, пити та гуляти, аби ні про що інше не було сили думати поки хтось за нас тихцем буде вирішувати, куди і що робити з країною і з нами. Аби ми не надто під дією горілки не почати вдавати з себе, що можемо це зробити й самі - наприкінці твору нас трошки лякають БТР-ами, аби ми зрозуміли, що бидло і п'є, і їсть, і радіє-веселиться чітко за графіком і виключно з хазяйських рук. Після такого "красномовного" нагадування свято гучно продовжується у запропонованому автором порядку радянського карнавалу.
Невже все так кепсько у описаному творі? Ні, не зовсім - дуже типово і правдиво, як на мене, показано все, що відбувалося у середовищі популярних поетів, коли вони запрошені на подібні заходи. Дуже правдива і їхня асоціальність і зневажливе ставлення до чужих і власних грошей, коли вони напідпитку. Не варто й казати, що ніхто і ніщо не гарантує, виходячи з поведінки ГГ, що вони знайдуть в собі бажання задовольнити вимогу організаторів свята таки виступити на ньому, бо кожне їхнє бажання - трохи не закон у цьому творі.
У якості висновку: все далі від нас 1992 рік - року написання цього твору і у тих, хто не пережив ті часи може по прочитанню цього твору виникнути і, найгірше, вкорінитися думка, що саме завдяки подібним описаним балаганам і призвело якимось незрозумілим чином до появи нашої країни у тому вигляді, що ми маємо наразі. Що дивує найбільше - твір з'явився за рік після отримання України незалежності і треба було мати сміливість все так перевернути до гори ногами, аби тепер не бачити за тим балаганом тогочасну реальність.
Хоча що міг тоді написати Андрухович, коли його самого і на тепер попід руки приводять на поетичні виступи.

"НАРОДЖЕНИЙ БЛИСКАВКОЮ" (Руденко Микола)

2012-06-11T11:14:00.001-07:00

(повість-феєрія) 1971р

Негарно якось, за одним, нехай і найбільш знаковим, твором визначати творчість у царині фантастики цього автора, а тому я і пишу знову відгук на ще один його фантастичний твір. Знову це не рецензія і не аналіз, бо аналізувати, чесно кажучи, немає що. Сюжет "до безобразия" простий - кульова блискавка (представник іншої форми життя) дарує ГГ сина у вигляді шматочка себе. Так як події відбуваються у країні вкрай загниваючого капіталізму середини минулого сторіччя (дуже схожій на вигадану латиноамериканську країну з пригод про іхтіандра), то у подальшому легко передбачити важку, але ж знову таки передбачувано переможну боротьбу позитивних ГГ проти капіталістичної системи за ідеали комунізму.
Сюжетні ходи, аби не сказати щось ненормативне, зовсім примітивні, передбачити можна буквально будь-яку наступну подію задовго до того, як автор почне реалізовувати її. Заангажованість соцреалізмом не дозволяє автору хоч скільки тримати читача у напрузі - навпаки, нудота, немов страшна кара не полишить вас до закінчення читання, бо не у кожного воно співпаде з фактичним закінченням цього твору.
Тепер кілька думок дещо віддалених від цього твору. У багатьох літературних дослідженнях з сучасної української фантастики М.Руденко подається в якості визначного вітчизняного фантаста. Ця традиція йде ще з радянських часів, аби старанно бути прийнятою на віру сучасними літературознавцями. Впевнена, що вони й не брали до рук його фантастичних творів або, якщо і читали, то свідомо пишуть неправду. У передмові до твору сором'язливо йдеться про те, що твір буде цікавий насамперед молоді - звісно, що тільки невимогливі і невибагливі до літератури дітки молодшого шкільного віку у радянські часи могли "ковтати" таку дурківню. Доросла ж людина у всі часи з огидою відкидає подібну спробу знущання над власною свідомістю. Гірше за все, що тільки отака псевдо-ерзац-фантастика повинна була всуціль заполонити книжкові полиці радянських книгарень і подавалася читачам не як альтернатива західній фантастиці, а саме як літературний продукт, значно кращий за неї.

"ЧАРІВНИЙ БУМЕРАНГ" (Руденко Микола)

2012-06-11T11:13:00.004-07:00

Роман-феєрія, він же космологічна феєрія, він же фантастичний роман. 1966р

Як же до місця пристало зауваження п.Дима стосовно необхідності аналізу твору у контексті часу, у якому він створювався та особистості самого автора. Перечитала твір, і вже потім набрала у гуглику прізвище автора. І ось тут зрозуміла, що, аби охарактеризувати творчість поета, прозаїка, публіциста, філософа та громадського діяча Руденко М, треба перелопатити через себе бо-зна скільки його творів. А тому моє завдання значно простіше і стосується лише одного його твору, а саме - "Чарівного бумерангу". Чому саме цей твір? Бо дехто з українських літераторів жваво кинувся робити з Руденко трохи не засновника всієї сучасної української фантастики, а тому мені стало цікаво скласти власну думку стосовно одного з його найбільш відомих творів у царині фантастики.
Почну власний відгук (не рецензію і не аналіз) з того, чим зазвичай закінчують власне розлоге судження - не читайте ні за яких обставин даний твір! Дочитав таки цей твір, негайно подивилася у люстерко на предмет появи ранньої сивини. У наш час такі твори здатні винести мозок у будь-якого, навіть зовсім далекого від сучасної літератури, читача.
Одразу випереджу чиєсь слушне зауваження, що твір написаний в далекому 1966 році, а тому треба зважати на це. Перепрошую, але за 5-10 років до написання цієї дурківні вже були написані трохи не найкращі твори Г.Гаррісона, Р.Шеклі, брати Стругацькі, А.Кларк тощо. Хтось скаже, що Руденко міг не читати або не знати про їхнє існування, що зовсім маловірогідне. Добре, полишимо це - якщо людина пише фантастику, то робить це не у суцільному інформаційному вакуумі і не страждає на інформаційну депривацію.
Тепер безпосередньо до твору. По прочитанню зрозуміла, чому цей безглуздий до нудоти твір таки вийшов з друку у радянські часи - саме у період сумнозвісного застою. Бо саме таке болотне булькотіння про комсомольські наради, студентських стукачів-комсомольців, пропаганду радянського типу соціалізму у вигляді соцреалізму, вихолощення та підміну загальнолюдських гуманістичних цінностей виключно їхніми радянськими ерзацами, виправдання будь-чого соціалістичною доцільністю заради кращого комуністичного майбутнього тощо. Звісно, що такий твір без проблем пройшов літературну перевірку відповідним ідеологічним органом КПРС, бо саме така "солодка вата" для мізків і повинна була друкуватися у видавництві "Молодь" для дитячої і молодіжної читацької аудиторії. Як на мене, за всієї поваги до подальшої долі Руденко, подібний твір не повинен був виходити з під пера. Це явна халтура, аби не сказати гірше - надто ця писанина схожа на тогочасне соціальне замовлення від влади. Мене не цікавить, чи писав він під примусом або ні, але свого часу ця немовби-фантастика, покладену на неї ідеологічну справу,справно виконувала завдяки не одній тисячі примірників.

"КАЗКА ПРО КАЛИНОВУ СОПІЛКУ" (Забужко Оксана)

2012-06-11T11:10:00.005-07:00

Тема для української літератури далеко не нова, а тому треба бути дійсно сповненою талантом, аби додати щось нове, незабутнє і непересічне.
Як на мене, цього і не сталося, бо літературно обробити та скомпілювати до купи численні народні оповідки на дану тему не треба надто великої майстерності. Що найперше впадає в очі: твір написаний міською людиною і це відчувається, попри намагання якнайбільше скористатися сільським колоритом і антуражем. Зображене майже "сільське життя" не набуває органічного вигляду і відчуваєш це у якомусь, скорше механічному, поєднанні сюжетних часточок. Враження таке ж, як від перегляду "Весілля у Малинівці", аби ви зрозуміли, на якому тлі розкривається сюжет. Від початку ще гадалося, що авторка хоч якось психологічно оживить героїв твору, але вийшли вони такими, як їх нам і подають народні оповідки. Ось де можна було за будь-яких умов "розгулятися" творчій фантазії, але психологічні портрети ГГ-рідних сестер чи ГГ-батьків просто до нестями примітивні - нічого кращого, ніж російська калька "лубочні", не приходить на пам'ять. Тепер трохи детальніше: мати ГГ назло своєму батькові виходить заміж за першого , що трапився під руку, парубка, якого просто затюкує по життю. Первістка- доньку виховує своєю улюбленицею, другу ж - "віддає" батькові, бо незлюбила її від народження. Що з цього може вийти, не надто важко здогадатися, якщо подивитися на це не з боку "попелюшки".
Що не менш неприємно вразило у творі: ніде не побачите ви старше покоління ГГ, як не зрозуміти чудну поведінку старшої сестри протягом її життя по відношенню до оточуючих її людей, окрім батьків і сестри. Таке враження, що живе ця родина десь на далекому хуторі, де немає ні близьких родичів або дітей-подружок. Повсякденні події, що відбуваються за сюжетом, використовуються більше для змалювання історичного тла, ніж для логічного сюжетного зв'язку. Ставка у творі зроблена на казковий елемент, що значно пожвавлює досить ненапружений сюжет. Елементи містики, що повинні додавати певної психологічної напруги, використані слабко і не виконують своєї мети у принципі. Зображене село немовби існує за межами тогочасного суспільства - церква та державницький апарат майже ніби не існують взагалі. Я би не мала нічого проти такого зображення, якби це був сценарій, проте навіть у гоголівський творах автором спеціально приділялася цьому увага, аби ми могли бачити суттєву відміну між літературно опрацьованим фольклором і його народним першоджерелом.
У якості попереднього висновку: просто збити до купи і механічно розставити у певному порядку народні оповідки на одну тему, не важко, проте даний твір виглядає, попри мою повагу до авторки, дуже поверхневим.
Важко зрозуміти сутність конфлікту у цьому творі: старша сестра вбиває молодшу через те, що свого часу відмовила парубку, який на тепер є нареченим її молодшої сестри. Друга причина досить незрозумілого вбивства - знеславлення перед населенням села і, як наслідок, вірогідне доконечне дівування, або, у кращому випадку, одруження на вдівцеві, старигані чи бідняку. На сучасний погляд, обидві причини не надто вагомі для отримання такого наслідку, як смерть рідної сестри. Більш того, старша сестра Ганна - вбивця молодшої Олени, нізащо не бажала свого часу виходити заміж за майбутнього нареченого Олени, так як не любила його ніколи. Що ж тоді? Перше, що спадає на думку - якась нереальна, ірраціональна чорна заздрість до майбутнього щастя сестри? Щось не в'яжеться ніяк! Навіть колективна селянська думка не змогла свого часу знайти раціональне пояснення вбивства і тоді на перший план виходить пояснення за межами звичного людського розуміння - Ганна вбиває сестру через напучування нечистої сили - істоти з усіма ознаками вампіра. Коло замкнулося і все стало по своїх місцях - лишилося знайти прийнятне для розуміння закінчення. І воно знайдене - зло в образі підступної Ганни розкрито і назавжди полишає село, хоча і незбореним.
Народні оповідки не засуджують, як і авторка, матір сестровбивці, полишаючи всю провину на знак нечистої сили, що з народження носить на голові майбутня вбивця. Те, що матір, не дозволяє близько підходити до виховання власної дитини своєму чоловікові, ні на що не наштовхує авторку. Як же треба виховати дитину і що втовкмачити їй у свідомість, аби змогла вирости та моральна потвора, яка врешті-решт вбиває власну сестру. Жодних друзів-подружок, нарцисизм з певним німфоманським забарвленням, жодних натяків на закоханість до будь-кого, фанатична віра у передбачене, особливе від інших, виключне майбутнє, якась нереальна зверхність і безжальність до оточуючих - ось далеко неповний набір "позитивних" рис ГГ Ганни-панни. Аби якось збити негативний контраст авторка наділяє не зовсім привабливими рисами і молодшу сестру, як хитру та підступну до сестри людину. Виглядає це, напрочуд, непереконливо, так як молодша сестра виховувалася лагідним, простуватим, хоч і недалеким, проте добрим душею батьком і була під постійним тиском матері, яка бачила в ній лише суперницю старшій дитині. Попри все негативне, що приписує їй авторка, виросла Олена гарною, комунікабельною і працьовитою дитиною, яку лише під час хвороб підміняла по господарству старша Ганна. Батько і до старшої дитини ставився, як до рідної дитини, попри блокування з боку власної дружини.
Непривабливі риси Ганни авторка чомусь виправдовує, проте, навпаки акцентує, на них увагу стосовно Олени. Образ сильної жінки, нехай й сестровбивці, для Забужко більш привабливий, ніж сталий образ тієї української жінки, яка зазвичай історично не вельми несамостійна в українській літературі без підтримки, участі або співпраці з чоловічою статтю.
Тепер до головного - не важко зрозуміти, що у будь-якому випадку доля Ганни-панни нещаслива. Це український варіант "собаки на сіні" - навіть рідна мати допомагає їй у тому, аби довше вона жила в полоні власних нереальних марень. Вихована матір'ю, вона чекає на "принца на білому коні", проте не має уявлення, як той "принц" повинен виглядати. Дивно? Ще б пак!!! Ще більш дивно, що вона злягається з нечистою силою, яка з першого погляду назавжди полонила її перебірливе серце.
ГГ знає, що у селі немає нікого, хто б припав їй до серця, проте вона чорною заздрістю заздрить сестрі Олені, яка полюбила парубка, якому вона сама і дала відкоша. Парубок той - цілковито негативний персонаж, проте ГГ Ганну-панну "жаба давить", що він буде чоловіком її сестри.
Тепер про інше: Ганні-панні - 18 років, 4 роки освіти у сільській школі, проте несамовита віра у власне неперевершене майбутнє, що ніяк не в'яжеться з неподільною переконаністю у непорушність селянських звичаїв. Як на мене, то у цього і полягає той штучний конфлікт, що намагається розкрити авторка у своєму сюжеті - вихована у вірі про непереборність власного передбаченого щасливого майбутнього, ГГ повинна була б наплювати на те, що її молодша сестра раніше її виходить заміж, як і на те, що у цьому селі їй не знайти щасливої пари собі.

"СКРИПАЛЬ І ФОССЕГРИМ" (Кривоніс Віталій)

2012-06-11T11:06:00.002-07:00

Якось вийшла на мене людина і запропонувала зробити аналіз цього твору. Аби трохи відійти від творчості Забужко, я погодилася, а що з цього вийшло судити Вам.

Спробуйте уявити таку ситуацію: на вулиці більш, ніж зимно, а Вам пропонують негайно випити цілу пляшчину дорогого, дуже гарного, але трохи не крижаного пива і відмовитися немає ніякої можливості. Уявили? Щось подібне виникло у моїй свідомості по прочитанню цього фентезі. А тепер - докладніше.
Все на місцях у цьому творі, а скільки використано автентичних скандинавських імен, назв, значень та позначок - того й не переказати, доки власноруч не прочитаєш твір. І головне - все до місця і не менш своєчасне та нагальне. Радіти б з такого довгоочікуваного твору, але чомусь, відклавши по прочитанню твір в бік, не виникає відчуття великого задоволення. Формально - все у творі на належному рівні: сюжет, мова, історична автентичність тощо, але кайфу від прочитання не відчувається.
Хочеш-не хочеш, а треба читати ще раз, добре хоч, що читається твір не важко. Кайф від прочитання твору так і не з'явився, проте таки змогла знайти певні підтвердження власним підозрам.
Даний твір виглядає, як ожила легенда і це безумовно добре, бо саме так, у первинному вигляді могли виглядати літературно оброблені людські переповіді того, що з роками перетвориться на справжню легенду. Разом з тим, ловлю себе на думці, що іноді, мимоволі автор подає події, як це це робиться у казках і саме таке подання матеріалу не дає отримати справжнє задоволення від твору. Тобто, в якісь моменти починаєш відчувати, що перестаєш читати власне не фентезі, а лише казку. Хтось скаже, що фентезі є осучасненим варіантом казки і буде частково правий, проте більшість погодиться, що зайве і зовсім недоречно спрощувати таким чином фентезі до рівня казки. Це я до того, що надто важко створити у казці справжню сюжетну напругу, яка буде тримати увагу прискіпливого читача.
В якості висновку: твір читається легко, мова використана належним чином, відчувається, що автор більш, ніж достатньо опрацював відповідний історичний матеріал. Лишилося отримати задоволення від прочитання і це багатьом читачам вдасться попри мої особисті враження.
Додаток №1: "окрім легкості читання й імен" присутній і головний чинник кожного цілісного твору - сюжет, який автор цього твору зміг досконало опрацювати. Сюжет, за бажання, можна втиснути в одне речення - могутність музики може навіть вбивати, а тому опанувати її у такому вигляді може і повинна людина, яка розуміє наслідки такого вміння. Добре, що ця, дещо пряма думка, "гарно" захована до певного часу (до розв'язки твору) серед звивистих сюжетних ходів і щедро приправлена скандинавським автентичним антуражем.
Повторюся, що мені геть не сподобалося у цьому творі: твір читається, як ожила легенда, проте автор іноді скочується до опису казки, коли елементів чудодійного стає більше, ніж елементів реального. І у легенді і у казці присутня велика доля передбачуваності, що трохи не нанівець зводить сюжетну (а коли присутня, то і психологічну) напругу. У цьому творі ніякої напруги, ні сюжетної, ні психологічної - немає. Є намагання підмінити її описами бурхливої природи та розмаїття неординарних казкових скандинавських персонажів. Теж, до речі, непоганий літературний хід, який дещо пожвавлює всякого роду епоси, легенди та казки.
p.s - посилання внизу кожного мого допису - це сайт "Дайджест сучасної короткої пострадянської фантастики" з чиїм автором я співпрацюю на добровільних засадах і цього твору там немає, як ніколи не було і, я впевнена, не буде, бо за своєю стилістикою від докорінно відрізняється від виставлених там творів. Цей же твір мені надіслали на "мило".
Додаток №2: Вся справа у тому, що "Скрипаль і фоссегрим" позиціонується в якості фентезі, а тому і очікуєш відповідний твір, а не суміш легенди-казки. Можна до холівару сперечатися про передбачуваність сюжетних подій у будь-якому фентезі, проте це не виглядає настільки нарочито, як то буває у казках-легендах-епосах.
- "1-назви мі непередбачуємі сюжети невикористоємі в казках?". Не маю на меті образити, проте фантастика загалом і казки є спорідненими лише у тому, що використовують елементи чудодійного. Інша справа, у фантастиці припускається з певною вірогідністю, що елементи чудодійного (авторські припущення) можуть за певних обставин колись і справдитися на відміну від казки.
- "2-назви казки й легенди, якы вважаєш вартісними." - не бачу причини, аби не вважати всі, без винятку, казки та легенди вартісними. Чому так? Малеча повинна мати власну літературу і для цього найкраще підійдуть казки, то чому я повинна бути проти цього. Легенди - усна історична творчість, творцем і носієм якої є народ, то і це все мені прийнятно без жодного винятку. Користь від казок і легенд - безперечна!
Стосовно уривку: якщо автор присутній на форумі, то йому нічого не заважає виставити у певній гілці форуму власний твір чи його уривки, або виказати власну думку стосовно мого відгуку.

"Я - МІЛЕНА" (Забужко Оксана)

2012-06-11T11:03:00.001-07:00

Як і обіцяла, може трохи із запізненням, але так вже сталося. Рік написання цього твору - 1977, тобто за 7 років до "Польових досліджень...", що говорить про те, що цей твір від початку ще не заплямований тією дещо скандальною аурою. Як на мене, то всім, хто насмілиться читати цю авторку, раджу починати читати її творчість саме у такому порядку і ось чому. Вже у цьому творі можна побачити ті слововиверти та новотвори, що потім вас будуть так діставати у "Польових дослідженнях..." Не хочу кидати каміння в город філологів, але, коли ти маєш батьків-філологів і сама вибрала цю стезю, то не варто очікувати, що ти не скористаєшся багатим надбанням рідної мови. Інша справа, яким чином вийде цим надбанням скористатися. У нашому випадку авторка більш, ніж сміливо вводить в текст рідко вживані на загал українські слова, не менш сміливо змінює їхній правопис та щедро приправляє текст діалектизмами, значення яких може бути невідоме читачу, але вони їй подобаються і це головна причина появи їх у тексті. Це я до того, що іноді набуті філологічні знання можуть стати причиною того, що пересічний читач починає плутатися в мереживі нових для нього слів, через які стає надто важко спостерігати за перебігом сюжету.
Перечитувати довелося тричі, бо, однозначно, з першого разу деякі сюжетоутворюючі моменти мимоволі лишаються поза увагою через зайве длубання у мовній складовій твору.
Тепер, безпосередньо самий твір. Чомусь у передмові на твір причепили ярлик "притча" - може таким робом твір заздалегідь намагаються захистити від можливої критики, що твір не буде зрозумілим пересічному читачеві? Насправді немає там нічого від притчі у будь-якому її значенні. Є певні елементи містики, на основі якої і є намагання і побудувати сюжетну лінію цього твору.
ГГ - тележурналістка Мілена разом з чоловіком-фотохудожником поволі стають заручниками телевізора, як уособлення всепоглинаючої телеіндустрії загалом. Родзинка у тому, що подається все це через показ телепрограми, яку ГГ веде на ТБ і яку ми можемо бачити зсередини. Поступово екранний образ ГГ дивним чином починає жити трохи не власним життям і ображена ГГ хоче будь що покласти цьому край, але дивним чином невидимою потрапляє на ТБ, за лаштунки того, що ми звикли сприймати, як творчий процес виробництва телепродукту. Відтоді назавжди зникає справжня, тілесно-фізична ГГ, а є лишень її безтілесний клон, який знову, якимось дивним чином, трохи не матеріалізується у себе вдома і чий клон ножичком намагається вкоротити собі життя, аби таким чином припинити існування свого екранного образу.
Трошки плутано? З третього разу може й не плутано, проте, насправді, одразу збагнути все доволі важко, бо, навіть, використання елементів містики повинно базуватися на певних логічних зв'язках, яких досить таки бракує.
Що у позитиві? Безумовно, це гротескне зображення "творчого" телевізійного процесу творення типової телепрограми на вітчизняному ТБ. Думаю, що не помилюсь, якщо скажу, що з 1977 не надто багато чого і змінилося на ТБ. Що ще? Не перевантажений сексом інтим між ГГ та її чоловіком. Також гріє душу, що авторка скористалася саме містикою задля більш дієвого донесення задуму твору до читача.
В якості висновку: мова тексту наразі сприймається, як зайва перешкода у розумінні перипетій сюжету. Закінчення твору не зовсім продумане, якесь пожмакане. Не важко зрозуміти лише одне - ГГ "вбила" таки свій екранний образ. Далі, все, що стосується ГГ - по волі авторки чомусь вкрито якоюсь непроглядною, так і хочеться сказати, безперспективною імлою.
І головне - твір далеко на любителя. У великому та й просто, у захваті ви, я впевнена, від його прочитання не будете, проте і не сказати, що дарма згаяли час. Цікаво ж буде людям, які досліджують еволюцію творчості О.Забужко - адже через 7 років по цьому твору з'явилися "Польові дослідження...

"ПОЛЬОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО СЕКСУ" (Забужко Оксана)

2012-06-11T10:53:00.002-07:00

Трошки перепочила і взялася за кимось колись визнаний за неокласику укрсучліту твір. Здавалося, що повинна б на одному подиху проскочити у захваті його, але не так сталося, як того бажалося. З чого б це? У мене немає ні на йоту упередженості до цього твору, а от відкладаю його в котрий раз в бік, аби знову і знову перечитати один і той же шматок. Від чого така важкість сприйняття цього твору? Написані "Польові дослідження..." в 1994р, але сама мова настільки не сприяє сприйняттю змісту, що ледь не уривається терпець. Мова твору по-своєму соковита і колоритна, але за 17 років величезна кількість слів або наразі не вживаються взагалі, або вживається лише в розмовному варіанті в певних місцевостях, або ж змінилися, хоча завжди, за бажання, можна знайти їх в поважних словниках рідної мови. Не надто сильно впадає в очі матюччя та суржик - вони просто губляться серед нагромадження отих малозрозумілих пересічному читачеві слів, що вкрай рідко на тепер вживаються.
Отак, з великими труднощами подолала чверть тексту і дещо зрозуміла стосовно феномену колишньої популярності цього твору. Шматочки інтимних сцен наразі вже ніяк не викликають того захоплення, як у когось з читачів раніше. Не самі сцени сексу та упомини про них викликають розуміння цього феномену, а скоріше сміливість автора 17 років тому однієї з перших, до того ж будучи жінкою, написати про це прямою мовою. Щирі, і не дуже, послідовники Забужко довели показ сексу до абсурду, бо іноді у гонитві за тим показом сам сюжет ставав трохи не другорядним. Це ж стосується використання матюків та суржику.
Буду відвертою, поки що мене нічим цей твір не заціпив - буду читати далі у щирій надії знайти якісь сюжетні перлинки.
"Сексуальна одiсея художника й поетеси, розгортаючись в Україні й Америцi кiнця ХХ-го столiття, обертається правдивою середньовiчною мiстерiєю, в якiй героїня проходить кругами недавньої української історії, щоб зустрiтися вiч-на-вiч iз Дияволом..." Автор свідомо дозволив, бо так, мабуть, вважав за доцільне, вставити подібну заяву перед власною передмовою до твору. Звісно, що дана вставка повинна на коротко пояснити в одному розлогому реченні, що очікує на читача у цьому творі. Мені ж ніщо не завадить повідомити, що насправді ні про що подібне у творі не йдеться. Трохи по порядку: події, дійсно, відбуваються в Україні та Америці, проте ГГ не є навіть художником-аматором, немає ніякої середньовічної містерії, як і зустрічі з Дияволом, а проходження "кругами недавньої української історії", як і міфічну "сексуальну одіссею", можна визначити дуже і дуже опосередковано і побічно. Я розумію, що всюдисущий "маркетинг енд мерчандайзінг" передбачає просування (продаж) продукції (книжки) за будь-яких умов, проте не таким наглим чином.
Аби написати цю рецензію твір довелося читати кілька раз, проте, коли для підтвердження власних спостережень треба було зробити оригінальні вставки, я не змогла себе змусити ще раз пробігтися текстом. І ви зараз зрозумієте чому. Спочатку здалося, що вся справа тільки у незвичному використанні всього багатства рідної мови, але згодом довелося переконатися, що хоч твір і написаний у більшості словами українського походження, проте зустрічаються дані слова на 2012 рік дуже обмежено і сучасному читачеві буде напрочуд важко добирати їх зміст, що суттєво заважає читанню. Інша справа, що у творі зустрічаються локальні скупчення діалектизмів (зокрема - галицизмів канадської діаспори, гуцульської говірки тощо), які ГГ використовує без жодного зв'язку з сюжетом. Текст багато пересипаний російськими та англійськими словами, а також суржиком і ненормативною лексикою. Так що, у сукупності, ця словесна мішанина змушувала мене неодноразово повторно вчитуватися у окремі шматки тексту. Також довго не полишало враження, що писала твір саме поетеса, яка, заради довершеної рими, використовує слова, які у прозовому творі додають зайвої складнощі сприйняття.
Проте найбільше здивувала мене передмова автора до власного твору, що написана мовою, кардинально відмінною від мови, якою написаний твір і яка нічим не відрізняється від сучасної літературної мови, принаймні, тієї мови, якою наразі пише переважна більшість сучасних авторів. Тому і виникає логічне питання: "А чому твір не написаний мовою, якою подана до твору передмова"
- Книжка у вже далекому 1994р брала за живе ще й своєю непересічною назвою, де слова "Секс" вдало поєднувалися з "Український" (що надає певну окремішність від всіх інших "сексів" і "польове дослідження" (що для шукачів пікантного також могло б навіювати якісь збуджуючи думки). Насправді того сексу рівно стільки, скільки є соку у соковмісній газировці і це співвідношення у творі добре дозоване, аби не перетворити його на порночтиво. За суттю, у творі у переважній більшості випадків зображується ставлення до сексу ГГ.
- образ ГГ розкиданий шматочками по всьому твору, але якщо зібрати його до купи, то ми бачимо ідеальну за фізичними формами, сексуально не вдоволену тридцяти-чотирьох річну жінку, щоправда, трохи не сліпу (одягає за нагоди окуляри з товстими великими скельцями), проте має від природи гарніші за ноги модельок, довгі ноги, груди четвертого розміру, що навдивовижу мають властивість якимось чином, без сілікону стирчати навперейми, дитячу тендітну голівку з короткою зачіскою, тонкі музичні пальці і вродливе обличчя.
- головний стрижень твору: - опис чуттєвих самопочуттів української інтелектуалки через призму впливу українського та американського соціального оточення та суспільного середовища загалом та її стосунки з чоловіком - художником зокрема. Цікаві, насамперед, подружні стосунки ГГ з трохи не імпотентом - художником, переобтяженим "комунікативними негараздами та неконтактністю" і ще купою супутніх негативних рис, хоча мала б його не любити саме через те, що вона й не отримує від нього нічого, що міг би дати їй сексуально нормальний чоловік.
- психологія ГГ: сама визнає, що не може жити під одним дахом з людиною, яка не має такої самої, як у неї зіпсованої меншовартістю, психіки. Насправді, вона не може жити з жодною людиною, бо у кожній з них, вона знаходить щось таке, через що їй надалі стає некомфортно. Справня мазохістка, любить на відстані, а зблизька вже за короткий проміжок часу починає ненавидіти. Притаманне бути незалежною у всьому, проте завжди їй чогось не вистачає від інших.
- ГГ не вміє любити, хоча безперестанку тільки і говорить про це - шукає ту любов, проте, скільки не вчитуйся у текст, так і не знайти, чого саме шукає у любові ГГ. Іноді здається, що у цьому їй заважає навіть українська національна ідея, чиєю сексуальною жертвою, ГГ себе уявляє - "радiй i веселися, що не вмерла, бiдолашна сексуальна жертва нацiональної iдеї". Все, що ГГ називає проявами любові у своєму житті більше нагадує певні сублімації, що жодним чином наближаються до поняття любові.
- важко підрахувати кількість отих "леді та джентльмени", як і зрозуміти, чому вона звертається до закордоння, хоча протягом всієї книги тільки і каже, що закордоння глухе на обидва вуха до українських проблем і всього, що несе з собою колишнє пострадянське середовище. Ще більш дивно ці звернення звучать до уявних читачів-іноземців у 1994 році - коли закордоння вже наїлося цікавістю до всього, що відбувається в колишньому СРСР і ми вже відносно набридли їм, бо нічого нового і, відповідно, цікавого для них не становимо. Поневіряння ГГ Америкою ясно про це говорить, бо завжди є межа, до якої інше суспільство готове допускати в себе чужорідні впливи та асимілювати їх.
- трохи смішно читати вимоги ГГ до закордонного середовища загалом, особливо коли вона, устами авторки, прямо наголошує, що не збирається нічим поступатися власними національними принципами закордонним, але щось ще вона очікує від того закордоння. Хоче, аби її чоловік розкрився, як художник в Америці, проте кардинально змінює власне ставлення до його творчості після кількох років проживання там. Якщо у його майстрні на Україні вона радіє з його креативу, то в Америці вона бачить, що нічого нового у його творах вже немає у порівнянні з тим, що вона побачила в закордонних художніх музеях та виставкових залах. Тобто, вона знає, що він ніщо, як художник, але чомусь вперто тягне його в Америку, хоча на той час сама не змогла там нічого досягти. Тягне ж у те закордонне життя, аби не гнити у дірявій тогочасній Україні і до чого тоді українська національна ідея?
- на мою думку твору підійшла б назва "Польове дослідження українського мазохізму",бо ГГ добре знає, що являє собою українське мистецтво, література, суспільство і розповідає трохи не з насолодою про це читачам, аби цим довести, що саме так, як з нами поводяться, є найкраще і саме так з нами і треба поводитися іншому світу, бо в нас нічого доброго не лишилося і не може бути апріорі, бо все те добре-гарне-талановите споконвіку на генетичному рівні було знищене.
У творі навіть слова гімну смішні іноземцям і авторка чомусь солідарна з ними, забуваючи, що ті слова багато у чому збігаються з словами польського гімну.
- психологічний портрет ГГ - це справжня, але прихована егоїстка. Авторка щиро симпатизує ГГ, а тому не бажає, щоб саме такою бачили її читачі. ГГ завжди хоче, аби було по її і, якщо робить, щось задля іншого, то чекає на щиру подяку, навіть, якщо та людина й не здогадується, що для неї було щось зроблено. Тільки но інша людина перестає бути цікавою для ГГ, вона одразу ставиться до неї з положення закоренілої егоїстки. Якщо ГГ не перетинається у своїх інтересах з іншою людиною, то справляє враження цілком порядної людини. Перебуваючи півроку в Америці ГГ ідеалізує свого нового чоловіка, проте суто у світлі власних бажань і вимог до нього. Проте перша довгоочікувана розмова по телефону доводить те, що її власний, штучно змальований образ не відповідає її очікуванням і вона, як справжня егоїстка-власниця, не бажає поступатися і, відповідно, реальний образ її чоловіка жодним чином не сприймається нею і викликає на майбутнє його несприйняття. Вона тягне його до Америки, проте підсвідомо розуміє, що нічого путнього з цього не буде, бо за всіма її показниками він не та людина, яка зможе чогось досягти в США. Проте вона робить це, бо встигла переконатися, що і сама не в змозі чогось досягти одна.
- мабуть, не оминути і деяких історичних аспектів українського минулого, зображеного через призму споминів ГГ. Звісно, що не обійтися і без політичних переслідувань і КДБ. Батько ГГ, після відбуття покарання за політичною статтею, цілком логічно труситься від страху, роками ніде не працює і живе з дитиною на 150 рублів дружини. Всюдисуще КДБ запроторює його за "тунеядство" на роботу вахтером у кар'єрі, де він сидить у будочці і читає філософські книги. Важко зрозуміти, що йому перешкоджало робити без "уваги" з боку КДБ тим же вахтером, або двірником чи, як В.Цой, кочегаром у котельні. Низькокваліфіковані професії примусово нав'язувалися колишнім радянським політв'язням, аби під невсипущою увагою "трудового колективу" такі особи мали змогу, якщо не "перевиховатися", то не займатися протиправною антирадянською діяльністю.
- ГГ протягом твору не раз з повагою пригадує татка, який змушував дочку-підлітка задирати догори спідницю, аби подивитися, як вона розвивається фізіологічно. Образ же матері, яка роками годувала родину на ті важко зароблені копійки, носить відсторонений характер і чомусь жодним чином не вплинув на формування дочки.
І наостанку: більш, ніж впевнена, що дуже багато людей кинули читати цю книжку після перших 5-10 сторінок не через те, що автор пише нецікаво. Просто хтось зловився на упомини в назві твору слова "Секс", хтось повівся на певну тогочасну скандальну моду на цю книжку, хтось не зміг подолати важку мову написання, а хтось кинув книжку після того, як прочитав третину, бо далі оповідь переходить у площину трохи не суцільних споминів про нещодавнє українське минуле.
Незвичний для тогочасної Української літератури сюжет з "сексуальним" підтекстом, ненормативна лексика та вміле використання меркетингових важелів дозволило у 1994 році цій недвозначній книжці зажити певної модної скандальності, за рахунок чого вона добре продавалася. У 2012 році такий прийом навряд чи міг би повторитися, проте, всі ми добре знаємо, що все розвивається за спіраллю, так що все може бути.
Загальне особисте враження: через перенасичену образну мову читати твір дуже важко і це негативно позначається на його подальшому сприйнятті. Правдиві авторські спостереження та оцінки тих чи інших подій та явищ будуть приємним подарунком для тих, хто наважився дочитати твір до кінця.

"ОСТ" (Батурин Сергій)

2012-06-11T10:40:00.001-07:00

Взяла і порахувала скільки раз сідала за читання цього твору, не витримувала, кидала, аби знову таки дочитати його до решти - 16 спроб загалом. Якось мимоволі закралася негарна думка, що автор надто вільно поводиться з історичними фактами, а тому скопіювала текст і попросила дати оцінку друзям, які більше, ніж я петрають у питаннях військової історії, зокрема періоду великої вітчизняної війни. Ці люди чесно зізналися, що змогли витримати лише першу частину твору, бо далі цю над-нудну писанину читати у них просто увірвався терпець.
Тепер, до твору - автор вибрав насправді довіку безпрограшну тему: поневіряння радянської молоді на примусових роботах в фашистській Німеччині. Тема й справді безпрограшна з точки зору розвитку патріотизму у підростаючого покоління. Головне те, що хто би не знаходився на верхах української влади, не зможе не погодитися з непересічною значущістю історичної пам'яті. Інша справа, що за бажання завжди можна загубити будь-яке благе діло, навіть не беручи до уваги, що до даної теми вже зверталося не одне покоління письменників. Відповідно, аби новий твір на заїжджену роками тему заграв новими кольорами, треба внести у сюжет дійсно щось нове та варте уваги потенційного читача. У цьому й криється та прірва, що роками стає все глибшою і ширшою - між уподобаннями сучасних читачів і бажанням письменництва з НСПУ будь-що друкуватися. Кожний твір пишеться для певної пріоритетної читацької аудиторії, хоча автору завжди хочеться, аби його твір був, так би мовити, для всіх. Цей відверто пустий і відверто нудний твір проектувався насамперед для читання людьми, які не цікавляться власною історією, або за віком ще можуть на це не надто звертати увагу. Літні ж люди, які пережили війну на окупованих німцями територіях, сприймуть цей опус, як прикрий ідеологічний непотріб.
Чомусь, по прочитанню, не зникало якесь підсвідоме враження, що твір зроблений трохи не на чиєсь замовлення, бо вся та "любовь-морковь" на тлі поневірянь надто вже виглядає поверхневим прикриттям показати, що взірці таких неперевершених у всіх відношеннях людей могли з'явитися виключно у СРСР. І навіть те, що ГГ-коханий Марічки жорстко рве стосунки з нею наприкінці твору, можна сприймати, за бажання, як цілком правильне рішення справжньої радянської людини стосовно колишнього гастарбайтера - хто його знає, що вона після того перебування у фашистів. Чому твір на замовлення? Бо не може автор несвідомо обходити історичні реалії, на тлі яких відбуваються події твору.
Що кидається в очі: автор свідомо спотворює довоєнну радянську історію, аби створити певну, бажану йому, суспільно-психологічну атмосферу трохи не раю, який би насправді повинен був би неодмінно настати, якби на СРСР на напала фашистська Німеччина. Зроблено це свідомо саме для сучасного читача, який повинен сприймати написане цим автором в якості аксіоми. В жодному разі, читач ніде не прочитає жодного слова про зростання класової боротьби в передвоєнний час, що позначилося в вишукуванні уявних ворогів. Ніде не прочитаєте ви і про поголоски труднощів, пов'язаних з колективізацією на селі. Якось соромливо, трохи забувшися, автор у розділі поневірянь наших ГГ у Німеччині, таки пише, що у колгоспах не платили за роботу, але ж у раю і не повинні платити. Потім він ще раз, вустами юнака, який не захотів повертатися в СРСР, проговорюється наприкінці твору, що в колгоспи таки заганяли, виходить, силою. Ще автор мовчить, що радянський селянин, на відміну від городянина, не мав право на паспорт, чим був фактично прикріплений до колгоспу в якості тодішнього еквіваленту римського раба. Сільські ж ГГ цього автора невідомо як, але вчаться у міській школі, хоча повинні виключно вчитися у рідній сільській, бо вони є селянами. Як і ніде не проскочить жодне слово про діяльність НКВС та всеохоплюючу істерію військових готувань СРСР. Лише в одному місці, більше для антуражу, ніж для чогось іншого, згадується про портрет Сталіна на стіні і обов'язкову телеграму-привітання йому від випускників школи.
Загалом, у читача повинно скластися враження, що все крутиться у цій казковій країні СРСР немовби само по собі, але якби у виконанні всіма якихось, виключно мудрих ідей Сталіна, які всі громадяни одностайно закарбували якимось невідомим чином собі в душі і вийти за межі яких чи критикувати ні у кого не виникає жодної думки. Такі собі щасливі зомбі, які перетворюються на переповнених класовою злобою до всіх ворогів радянського раю. Те, що між Сталіним і його народом ще є якісь посередники, на кшталт, КПРС та НКВС, мова взагалі не йде.
У спогадах про нещодавнє минуле одного з другорядних ГГ проскакує факт його участі у фінській війні. Аби згустити негатив, в руках у фінських найманців виключно німецьке спорядження і зброя, на що наголошує цей персонаж і за які вони продалися фашистам заради того, щоб відірвати радянське населення від мирного життя. Автор свідомо підтасовує історичні факти, бо добре знає, що саме СРСР напав на крихітну Фінляндію, на захист якої постав трохи не весь світ і за агресію проти якої був з ганьбою позбавлений членства в лізі Націй СРСР. Правда у тому, що можна було побачити будь-яку зброю в руках фінів, окрім німецької, бо саме Німеччина у той час намагалася не псувати стосунки з "братнім" СРСР. Ну і наостанку, фіни мали власний автомат "Суомі", який став основою для знаного радянського ППШ. Інша справа, що тих автоматів було значно менше (по штату - 1 на 10 військовослужбовців), ніж кількість автоматів у тодішній радянській армії проти фінів. Отаке пересмикування фактів надалі зустрічається часто.
Стосовно дійових осіб: якщо ГГ належить до сил, так би мовити, добра, то він однозначно зображений виключно позитивно. Ворог же має виключно негативне зображення. Не зникає враження, що перед очима якийсь ура-патріотичний лубок для розумово-відсталих або якась гротескна радянська карикатура. Ніяких напівтонів - тільки біле або чорне у зображенні ГГ. Якщо ворог, то це покидьок, який і у довоєнний час був таким самим покидьком. Те, що німцям свідомо чи несвідомо, іноді - за примусом німців, допомагали й такі люди, що мали авторитет серед односельців, мова у цього автора не може йди за визначенням.
Шкільний випускний: нікого з батьків не запрошено на цю урочисту подію, проте директор радіє з слів дільничного, що цього разу ніхто навіть трохи не вжив спиртного. На що директор заявляє, що всі випуски обходилися без цього, хоча у його роки, під час клятого царизму - на гімназійний випуск спиртне було спеціально заховане. Насправді, автору б непогано було почитати щось з цього приводу у класиків російської літератури про те, як насправді відбувалися ці події. Дільничний таки дістає від когось ???? інформацію, що разом 4 хлопців-випускників таки розпили 250 грам горілки. Жодного парт-функціонера, лише райкомівський комсомолець завітав на випускний. Чого ж Ви так всіх сучасних читачів за дурників тримаєте - на передвоєнних випускних не тільки райкомівські комуністи повинні були в обов'язковому порядку, але й представників від всіх шефських організацій, і, в першу чергу, представник від військових.
Військомат: виходить з слів автора, що через раптовість німецького нападу, у військоматі всього-то двоє робітників - кульгавий воєнком та лейтенант. Може такий спрощений підхід і потрібен для сучасного читача такого замовного опусу, але, насправді, всі військомати задовго до початку війни працювали за штатом військового часу. Більше того, встигли значну кількість військовозобов'язаних викликати на збори, з яких вони у більшості так і не повернулися ніколи. Кожний радянський чоловік призовного віку проходив щорічно подібні зроби і чітко знав свої дії на випадок війни. Всі повістки у кожному віськоматі були заздалегідь написані і залишалося лише проставити дату і викликати таку людину до військомату. Автор невільно відкриває певну таємницю початку війни - з репродуктора линула пісня Олександрова "Священная война" а по місту скрізь висіли кольорові плакати з радянською селянкою на тлі багнетів. Цікаво, як таке могло статися в день нападу німців? Відповідь проста - пісня була створена і покладена на стіл Сталіну в лютому 1940р, а дані плакати зберігалися у кожному військоматі далеко до нападу фашистів. Ще автор неодноразово наголошує про "мужні", патріотичні пісні, що безперестанно линули з репродукторів після початку війни. Насправді, такі пісні передостанні кілька років не змовкали з того часу, як СРСР почав почергово займати території Польщі, Прибалтики, Румунії та Фінляндії. Те, що доручили виконувати ГГ-Марічці, й так повинна була виконувати людина, яка заздалегідь була для цього ще у мирний час призначена і на неодноразових передвоєнних навчаннях виконувала трохи не автоматично. У разі форсмажору кожний такий призначенець мав дублера, який все одно повинен був прибувати до військомату.
Смішно читати про збиття літака з гвинтівки. Навіть не те, що це неможливо зробити у принципі, а те, що даний штамп, має місце у всіх художніх творах агітаційно-пропагандистської спрямованості радянського періоду, а тепер успішно переповз і до укрсучліту. Можна спробувати влучити в пілота через загартоване скло кабіни, але спеціально броньованому від зенітного вогню штурмовику "Юнкерсу" кулі гвинтівки не завдають шкоди, бо він і спроектований саме для того, аби продовжувати виконувати бойове завдання при наявності чисельних ушкоджень. Під час німецького нальоту вбито жінку - у неї "невеличка — наче вишню розчавили — плямка крові". І це після влучення кулі від великокаліберного авіаційного кулемета??? Мені і самій дивно, навіщо автор вписав про той наліт на неозброєних цивільних людей, хоча сам же доводить, що поруч знаходилися військові, які облаштовували позиції. Якби автор трохи почитав історію, бо б знав, що німецькі штурмовики під час атак використовували ревіння сирен, що спеціально встановлювали на літаки для деморалізації ворога. За знищення цього "літаючого танка" коханий ГГ отримує медаль "За бойові заслуги" - медаль, яку отримали в роки війни понад 6 мільйонів радянських військовослужбовців і яка користувалася найменшою повагою серед солдат через те, що отримати її могла людина, яка за весь час перебування на війні жодного разу не приймала безпосередньої участі в боях. Я розумію задля чого Ви використали цей наліт, але це дуже дешевий і непереконливий літературний трюк, хоча, якщо Ви по іншому не можете писати, то далі щось і казати важко. Далі, під час нальотів на батарею - "Дивно, але жодного німця не підбили". І дійсно, дивно, бо один-єдиний спарений "максим" повинен був бути знищеним штурмовиками першим. Вам, шановний автор, це трохи дивно? Мабуть так, але кожний літак на час бою має власне завдання, а знищення ППО - одно з найбільш важливих.
Німці: тут все, як завжди - куди ж без автоматів! Іншої зброї у фашистів, на думку автора, просто принципово не існує. Те, що основною зброєю німецького піхотинця була гвинтівка "Маузер" зразка 1898р, для автора, мабуть, є повною несподіванкою. А те, що автомат за штатом був один на відділення з 6 чоловік? Чому потрібно показувати ворога-німця виключно, як якесь страхіття у людській подобі. Невже неможливо відійти від радянських ідеологічних штампів??? Скільки доводилося розмовляти з літніми людьми (ветеранами і тими, хто перебував на окупованій території), які пережили страхітливі часи війни, але й вони не були настільки категоричні у власних спостереженнях і жодний з них виключно негативно ніколи не описував ворога. Таке зображення ворога вже давно набило оскому, а автору, мабуть, здається навпаки. Далі: "Похапавши перше-ліпше, що потрапило у вічі, передовий загін вермахту пішов із Джулаївки". Перепрошую, але, мабуть, такі ніколи не служили в армії, бо кожна військова частина спершу займається не побутовим облаштуванням на новому місці, а налагодженням взаємодії з сусідніми частинами і закріпленням на новому рубежі.
А тепер трохи про те, що радянські війська намагалися робити лише під кінець війни. У німців весь час існувала моторизована розвідка на швидкісних колісних бронетранспортерах, завдяки яким вони проводили глибоку розвідку, але ніколи не займалися захопленням якоїсь території. Таким чином, визначалося місце-знаходження противника, яке потім знищувалося призначеними для цього родами військ - авіацією, артилерією, танками або мінерами тощо. Бойові дії: батальйон густо встелив трупами за кілька днів поле. У ньому скільки бійців? За Вашими втратами, мабуть, кілька тисяч. Насправді ж не більше 300. Дивно читати про артилерійську батарею, що набрана з резервістів, а потім доукомплектована зв'язківцями. А хто тоді стріляє з гармат? Ви розумієте, що ніхто на Вашій батареї, окрім кількох офіцерів, не вміє цього робити. "хижі "юнкерси" ... бомбують розлючено й несамовито". І що цікаво, за кілька днів тих бомбувань і артилерійських нальотів на батареї жодної гармати не ушкоджено. Вам невідомо, мабуть, що будь-яка частина, з зображених Вами, вже давно повинна перестати існувати. Чомусь серед військовослужбовців не просто знаходяться, але й воюють разом з ними, цивільні люди. Це ще можна зрозуміти у випадку, коли частина знаходиться в оточенні, або одноразово, коли це сталося безпосередньо під час бойових дій. У творі нічого подібного не відбувається, що говорить про те, що батальйон отримує раз за разом чергове поповнення або повинен відводитися на переформування. Кожний батальйон має власний штатний медичний підрозділ, який так само, за потреби, поповнюється медичним персоналом. Коли я дала почитати твір знайомим - колишнім військовим, то вони довго сміялися, бо таке, кажуть вони, могла написати людина, яка не має уявлення щодо військової тактики, зокрема часів вітчизняної війни. І тут вже інтимно-ліричними вставками справі не допоможеш.
У німецькому полоні: "Не бразильська, не колумбійська, взагалі ненатуральна підсолоджена ерзац-кава". Мабуть, ГГ-українка Марія пила вдома, до війни виключно саме бразильську або колумбійську. Що щиро дивує - Марія отримує посилки з доморощеним тютюном, яку їй надіслали з України батьки і весь час перебування в Німеччині вільно листується з такими ж гастарбайтерами. Ще на німецьких хазяїв працюють військовополонені поляки, які тільки й роблять, що п'ють горілку. Все як завжди - пухнемо з голоду від якоїсь бурди з гнилого м'яса та брукви, але якось можемо спромогтися на щоденну горілку. Далі якась з польських робітниць провокує ГГ читанням емігрантських газет, але наша комсомолка жодним чином не піддається. Оце і "вбиває" у творі найбільше: коли автор притримується якогось певного ідеологічного одного боку і це випирає у кожному з речень. Німець-господар щиро радіє з того, що його український робітник, трохи не єдиний з усіх робітників, любить митися під душем. Хоча автор і пише, що у його рідному селі майже у кожного була власна лазня, але інші робітники так, мабуть, і не змогли пристосуватися до щоденного миття під душем. Ви хоч розумієте, не вельми шанований мною авторе, що пишете таку маячню, що за неї стає прикро за рідний народ. Людина миється не тому, що звикла до лазні чи душа, а тому, що хоче бути чистою. Про лазні у кожній сільській хаті у часи сталінського раю годі і читати - добре хоч мова не йде про джакузі.
Хлопців після звільнення поправляють на ППП, завдання якого після трохи не миттєвої перевірки направляти в діючу радянську армію, а ГГ-Марію коротенько опитав сержант-нквсник і відпустив. Ось воно виходить, як було!!! А те, що всі, навіть ті, що перебували в німецьких концтаборах, потрапили для кілька-місячної перевірки у фільтраційні табори НКВС, автор чомусь не пише, бо може не знав про це? Нехай це лишиться на його совісті, то я у це не вірю.
Тема інтернаціоналізму у цьому творі зовсім не популярна, а тому можна всіх без винятку польських гастарбайтерів виставляти у негативному вигляді - це й полька-наглядачка, полька-провокаторка з емігрантською газетою і поляки-військовополонені. Дісталося і етнічним німцям з України, які всі, як один, репатріювалися на історичну Батьківщину і вірно служать їй проти колишніх односельчан. Виходить, таки Сталін був правий, що розправився свого часу з радянськими німцями - інша думка після прочитання твору С.Батурина не виникає. Чомусь німці у самій Німеччині виглядають більш поблажливо, особливо, якщо вони знають "Інтернаціонал" чи ставляться позитивно до українців.
В якості висновку: думала, що вже ніхто і ніколи не пише щось подібне, але помилилася. Якби не п.Тім-Літ (окрема подяка йому за це) у суперечці з п.Димом кілька разів не нагадав про цей твір, то я би і не зацікавилась ним. Перепрошую за чисельне використання слова "насправді", але саме так мені доводилося хоч якось вирізняти не менш чисельні спроби автора відійти від правдивого зображення описаних ним подій. Я не розбираю творчість С.Батурина загалом, але цей твір я би під страхом покарання не порадила читати нікому, навіть людям, які до мене, можливо, ставляться негативно.