БЛОҐ ІВАНА БАЧИНСЬКОГО

Родовід Апостольського адміністратора Мукачівської греко-католицької єпархії о. Миколая Мурані

2026-10-29T11:15:25.306+01:00

Апостольський адміністратор підпільної Мукачівської греко-католицької єпархії о. Миколай Мурані та його батько о. Іван Мурані були прямими нащадками родини відомого будителя Александра Духновича. Ця родоводна гілка тягнеться по лінії Зузани Духнович — рідної сестри автора знаменитого гімну "Я русин був, єсть і буду". … По материнській лінії дідом о. Миколая Мурані був о. Іван Сільвай (1838–1904) — постать дивовижного масштабного таланту. Він по праву вважається найпродуктивнішим письменником нашого краю другої половини XIX століття. Його рукописна спадщина вражає: чотири грубезні фоліанти творів (більшість з яких так і не побачили світ за життя автора), окремо видана збірка з 40 надгробних проповідей (1898) та щонайменше 35 байок, розсереджених по приватних бібліотеках.

1. Духовне значення та роль священничих династій нашого краю

Історія Мукачівської греко-католицької єпархії XIX–XX століть нерозривно пов'язана з феноменом спадкових родин священників. Ці родини виступали не лише осередками релігійного благочестя, а й головними носіями освіти, національної свідомості та книжної культури в краї. Серед них особливе місце посідає родина Мурані, яка через родинні та шлюбні зв'язки поєднала кілька видатних душпастирських родів Нашого краю — Невицьких, Натоля, Сільвай, Легеза, Рац.

Найвищим проявом духовної спадкоємності цієї династії стало служіння о. Миколи Мурані (1911–1979) — Капітульного вікарія та Апостольського адміністратора Мукачівської єпархії, який очолив підпільну Греко-Католицьку Церкву в найдраматичніший період її катакомбного існування. Дослідження генеалогії родини Мурані засвідчує її прямий кровний зв'язок із видатним культурно-освітнім діячем, поетом і закарпатським будителем — священником Александром Духновичом (1803–1865).

2. Генеалогічний зв'язок із провідником русинського відродження Александром Духновичом

Генеалогічна реконструкція на основі єпархіальних документів та родинних хронік підтверджує, що о. Миколай Мурані та його батько о. Іван Мурані належать до прямої лінії нащадків родини Духновичів по лінії Сусанни (Зузани) Духнович — рідної сестри Александра Духновича.

Александр Духнович народився 24 квітня 1803 року в селі Тополя (Пряшівщина) у родині греко-католицького священника Василя Дмитровича Духновича та Марії Гербері. Його рідна сестра Сусанна взяла шлюб із греко-католицьким священником Георгієм Невицьким. Через цей шлюб започаткувалася родинна гілка, що через чотири покоління поєдналася з родиною Мурані.

Прямий ланцюг родового наступництва

Родинний зв'язок між Александром Духновичем та о. Миколаєм Мурані прослідковується через п'ять поколінь душпастирських родин:

● 1. Александр Духнович (1803–1865) — греко-католицький священник, письменник, будитель. Його рідна сестра — Сусанна (Зузана) Духнович.

● 2. Сусанна Духнович обвінчалася з о. Георгієм (Дьордем) Невицьким (1791–1854). У шлюбі народилася Терезія Невицька (1827–1905) — рідна племінниця Александра Духновича.

● 3. Терезія Невицька стала дружиною священника о. Михайла Натолі (1827–1870). У них народилася донька Марія Натоля — внучата племінниця Александра Духновича.

● 4. Марія Натоля вийшла заміж за Івана Мурані. Їхній син — священник Іван (Янош) Мурані (1881–1945), який став правнучатим племінником будителя.

● 5. о. Іван Мурані у шлюбі з Лаурою Сільвай (1883–1915) народив сина — о. Миколая Мурані (1911–1979), Капітулярного вікарія Мукачівської єпархії, який є праправнучатим племінником Александра Духновича.

3. Батьківська лінія родоводу: Духновичі – Невицькі – Натоля – Мурані

Батьківська лінія о. Миколая Мурані уособлює послідовне служіння чотирьох поколінь священників у парафіях Ужанського та Мармароського комітатів.

1. Рід Невицьких

Засновником цієї гілки в родоводі Мурані був о. Георгій Невицький (1791–1854), син священника Івана Невицького. Народився в селі Ясеенов. Здобув богословську освіту в Ужгороді та Кошицях. Рукопокладений на священника 16 грудня 1821 року мукачівським єпископом Олексієм Повчієм.

● Служіння: У 1822–1830 роках душпастирював у селі Великі Геївці, а з 1830 по 1854 рік очолював парафію в селі Тур'я-Ремета.

● Шлюб: Дружина — Сусанна Духнович. Їхня донька Терезія (1827–1905) продовжила династійну лінію.

2. Рід Натоля

о. Михайло Натоля (1827–1870) народився 13 грудня 1827 року в селі Хижа (Мармароський комітат) у родині священника Василя Натолі та Марії Стецович. Богословську освіту здобув в Ужгородській семінарії. Рукопокладений 31 серпня 1853 року єпископом Василем Поповичем.

● Служіння: У 1853–1857 роках — священник у Стужиці, у 1857–1863 роках — у Княгині, згодом — у Тур'я-Реметі. Обіймав посаду декана (благочинного) Тур'янського деканату (1874–1879). Упокоївся 6 серпня 1870 року у Тур'я-Реметі.

● Шлюб та діти: Дружина — Терезія Невицька (1827–1905). У шлюбі народилися: Ілона (дружина о. Еміля Меллеша), о. Михайло (1857–1934), Алоїзія (дружина о. Андрея / Андраша Моока) та Марія (дружина Івана Мурані).

3. Рід Мурані

о. Іван Мурані (1881–1945) народився 9 березня 1881 року в Тур'я-Реметі в родині Івана Мурані та Марії Натолі. Після вищої богословської освіти в Ужгороді 24 грудня 1905 року був висвячений єпископом Юлієм Фірцаком.

● Служіння та педагогіка: Працював помічником священника у Сиготі (1905–1906), парохом у Нижньому Селищі (1906–1910) та Березові (1910–1920). З 1920 року викладав в Ужгородській гімназії, а з 1929 року — в Ужгородській учительській семінарії. З 1936 року — радник єпископської канцелярії.

● Культурний внесок: Отець Іван Мурані був відомим письменником та інтелектуалом. Він уклав цінний приватний архів та бібліотеку, яка в 1949 році після арешту його сина була конфіскована радянськими органами МДБ.

Він був науковцем-математиком, членом-кореспондентом Угорської академії наук, автором підручників з астрономії й математики, історичної п'єси "Тарасович", комедії "Тестамент", збірок прози "Оповѣданя и байки", "Давнѣ дяки" та перекладу шекспірівського "Ричарда III". У 1949 році після арешту його сина співробітники МДБ конфіскували багату приватну бібліотеку та сімейний архів письменника. За свідченнями сучасників, вивезені на трьох возах рукописи та цінні документи були знищені, потрапивши на Рахівську картонну фабрику.

4. Материнська лінія родоводу: Сільваї – Легеза – Рац – Густі

Материнська лінія о. Миколи Мурані представлена священничим родом Сільвай, який дав Мукачівській єпархії цілу плеяду душпастирів і деканів.

Покоління прапрадіда: о. Іван Сільвай (1779–1836)

Народився 21 червня 1779 року в Маріяпочі (Саболчський комітат) у родині Іллі Сільвая. Закінчив Ужгородську семінарію, рукопокладений 6 липня 1806 року єпископом Андрієм Бачинським.

● Служіння: Матійово (1806–1813), Малі Селменці (1813–1818), Нижнє Солотвино (1818–1836).

● Шлюб: Анастасія Єлизавета Густі (нар. 1785).

Покоління прадіда: о. Антон Сільвай (1804–1871)

Народився 1 грудня 1804 року в Ньїрдьюлаї. Рукопокладений 11 липня 1830 року єпископом Алексієм Повчієм.

● Служіння: Упродовж 41 року (1830–1871) був незмінним душпастирем парафії в Сускові (Березький комітат).

● Шлюб: Каталіна Легеза (померла 1873 р.), донька священника Івана Легези та Анни Яцкович.

Покоління діда: о. Іван Сільвай (1838–1904)

Народився 15 березня 1838 року в Сускові. Богословську освіту здобував в Ужгороді та Пештському університеті (Будапешт). Рукопокладений 4 листопада 1862 року єпископом Васильом Поповичом.

● Служіння: Сусково (1862–1865, 1866–1881), Дусино (1865–1866), Тур'я-Ремета (1881–1899), Нове Давидково (1899–1904). У 1881–1884 роках обіймав посаду декана Тур'янського деканату.

● Шлюб: Марія Рац, донька священника Петра Раца та Марії Лакі-Бакич. Їхня донька Лаура Сільвай (1883–1915) стала дружиною о. Івана Мурані та матір'ю о. Миколи Мурані.

Отець Іван Сільвай залишив розмаїту літературну спадщину з чотирьох об'ємних рукописних томів, збірки 40 надгробних проповідей (1898) та щонайменше 35 байок. Переважну більшість своїх праць душпастир публікував під псевдонімом "Уріїл Метеор", де ім'я "Уріїл" перекладається як "господнє полум'я". Цей псевдонім автор обрав із будительських міркувань, вкладаючи в нього ідею власного високого покликання освітити шлях рідного народу та вести його до просвітництва.

5. Чин Капітульного вікарія о. Миколая Муранія у часи радянських переслідувань

Отець Миколай Мурані народився 1 травня 1911 року в селищі Березово. Здобувши в 1928 році середню освіту з відзнакою в Ужгородській гімназії, він продовжив богословське навчання в Ужгородській духовній семінарії та Університеті Страсбурга (Франція).

17 вересня 1933 року єпископ Александр Стойка висвятив його на священника у целібаті. Упродовж 1930–1940-х років о. Миколай обіймав ключові посади в єпархіальному управлінні: був секретарем єпископа, директором єпископської канцелярії та викладав церковне право, історію Церкви і грецьку мову в Ужгородській духовній семінарії.

Обрання Капітульним вікарієм та спротив ліквідації Унії

Після трагічної загибелі єпископа-мученика Теодора Ромжі 1 листопада 1947 року Консисторія Мукачівської єпархії 7 листопада 1947 року обрала о. Миколая Мурані Капітульним вікарієм. На його плечі ліг основний тягар протистояння радянському репресивному апарату.

У 1948–1949 роках органи КДБ чинили колосальний тиск на о. Миколу з метою змусити його підписати акт про "возз'єднання" з Російською Православною Церквою. Під час діалогу з православним єпископом Михаїлом Мельником, організованого органами влади, о. Миколай розмовляв латинською мовою і висунув категоричні вимоги:

● Відмова від публічного чину "возз'єднання".

● Збереження вірності католицьким догматам та повна свобода у кадрових призначеннях духовенства.

● Надання офіційних державних гарантій безпеки для всіх греко-католицьких священників, які відмовляються від переходу.

Представники влади оцінили цю позицію як безкомпромісну відданість Риму, після чого приступили до силового захоплення майна єпархії.

Сфабрикований документ про саморозпуск та арешт

16 лютого 1949 року радянська влада захопила Ужгородський кафедральний собор та єпископську резиденцію. Використавши захоплені бланк та печатку єпископської канцелярії, органи КДБ виготовили фальшивий "лист-звернення" від імені о. Миколая Мурані про припинення діяльності Капітули та вікаріату. Текстологічний та графічний аналіз, проведений сучасниками (зокрема о. Стефаном Бендасом), беззаперечно довів факт підробки підпису о. Миколи.

24 червня 1949 року о. Миколу заарештували. Він провів 2 роки і 3 місяці в одиночних камерах Київської тюрми МДБ ("на Короленка"). 6 вересня 1950 року Особлива нарада при МДБ СРСР засудила його до 10 років таборів ГУЛАГу з конфіскацією майна за ст. 54-4 та 54-10 ч. 2 КК УРСР.

Заслання та підпільне служіння Апостольського адміністратора

Покарання відбував у карагандинських таборах (Новий Майкодук, Контувка, Тихоновка, Дубовка). Після звільнення у травні 1956 року йому було заборонено мешкати в УРСР. Разом із єпископом Александром Хірою о. Миколай повернувся до Караганди, де організував підпільні католицькі громади для виселених німців, поляків та українців.

23 серпня 1957 року отримав дозвіл повернутися до Ужгорода. Отримавши від Святого Престолу (Ватикану) повноваження Апостольського адміністратора підпільної Мукачівської єпархії, о. Миколая Мурані таємно:

● Навчав богословів та готував їх до рукоположення.

● Чинно приймав назад до Євхаристійного спілкування священників, які раніше підписали православ'я.

● Забезпечив спадкоємність єпархіального проводу, призначивши 9 липня 1976 року своїм наступником о. Івана Семедія.

Отець Миколай Мурані упокоївся 12 січня 1979 року в Ужгороді на 68-му році життя та 46-му році душпастирства. 26 квітня 1989 року був повністю реабілітований державою.

Іван Бачинський

краєзнавець, Перечин

о. Александр Духнович

о. Іван Сільвай

о. Іван Мурані

Лаура Сільвай- Мурані

семінарист Миколай Мурані

канонік Миколай Мурані та єпископ Теодор Ромжа

Канонік Василь Гаджега (1864–1938): Життєвий шлях, богословсько-історична спадщина та громадська діяльність

2026-10-26T11:41:17.503+01:00

Історичні та церковні діячі минулих століть у сучасній масовій уяві часто перетворюються на застиглі, суховіючі портрети з підручників. Людям здається, що їхнє життя складалося виключно з нудної бюрократії, богословських формальностей та далеких від реальності канонічних текстів. Проте такий спрощений погляд позбавляє нас можливості побачити живий інтелектуальний драйв, який вирував у культурно-освітніх осередках минулого, де точилися запеклі суперечки про майбутнє всієї громади.

Постать каноніка, доктора богослов'я Василя Гаджеги (1864–1938) з Ужгорода повністю руйнує ці стереотипи. Людина високої академічної культури, він перетворив Мукачівську капітулу з чисто адміністративного органу на справжній науково-історичний центр.

● «Архітектор історичної пам'яті» Мукачівської єпархії: Д-р Василь Гаджега перетворив Мукачівську капітулу з чисто адміністративного органу на визначний осередки науково-історичних досліджень, систематизувавши й урятувавши від забуття величезний масив архівних джерел про витоки Ужгородської унії, перших єпископів та єпархіальне минуле.

● Богослов, філософ і фахівець із канонічного права: Здобувши ступінь доктора теології у Відні, виступав автором ґрунтовних праць з онтології (розділ філософії, який вивчає фундаментальні принципи буття) та натурфілософії (філософське означення та осмислення природи як єдиного цілого), а також ключовим учасником авторитетної дискусії довкола питання священницького целібату.

● Археограф, історик та перекладач-першопроходець: На основі першоджерел із архівів Ужгорода, Будапешта, Відня та Ватикану склав фундаментальні монографії про видатних діячів краю (М. Лучкая, І. Фогарашія, Ф. Корятовича, єпископів А. Бачинського та М. Ольшавського) й уперше перевів у науковий обіг латиномовні та угорськомовні акти, папські булли, матеріали візитацій і найдавнішу угорську хроніку «Діяння угрів».

● Організатор крайового культурно-просвітницького життя: Відіграв провідну роль у роботі «Общества св. Василія Великого», очолював видавниче товариство «Унія», став співзасновником і членом президії закарпатської «Просвіти», редагував її «Науковий збірник» та керував «Руським клубом».

2. Біографічні відомості та церковна кар’єра

2.1. Походження та освіта

Василь Гаджега народився 28 липня 1864 року в родині священника-викладача. У джерельних відомостях місцем його народження вказуються села Ганичі (Havasmező, Марамороський комітат), Руська Поляна на Тячівщині, а також с. Приборжавське (Іршавщина).

Початкову та середню освіту здобував в Ужгородській та Левоцькій гімназіях. Протягом 1881–1883 років навчався в Ужгородській духовній семінарії, після чого продовжував богословські студії в Будапештській семінарії (1883 р.). Вищу світську та богословську освіту отримав у Віденському університеті (1883–1887 рр.), де в 1887 році здобув науковий ступінь доктора теології.

16 жовтня 1887 року був висвячений на священника безшлюбним («Nőtlenül szentelte pappá») Мукачівським єпископом Іваном Ковачем Пастелієм.

2.2. Хронологія церковного та викладацького служіння

1887: Здобуття ступеня доктора теології у Відні; висвячення на священника безшлюбним єпископом Іваном Ковачем Пастелієм.
1888–1891: Капелан у місті Сигіт (Máramarossziget) та місті Шаторальяуйхей (Sátoraljaújhely).
1891–1893: Єпископський діловод.
1892–1893: Катехит у м. Ужгород.
1893–1897: Єпископський секретар.
1896: Призначення папським капеланом.
1897–1899, 1906, 1925: Професор (викладач) теології в Ужгородській богословській семінарії.
1902: Радикт Святого Престолу (консисторський радник).
1906–1914: Свьященник в Цегольнянській церкві м. Ужгорода.
1907–1914: Ужгородський архипресвітер.
1914–1938: Канонік Мукачівської греко-католицької єпархії.
1930–1936: Ректор та продиректор Ужгородської богословської семінарії.
1930–1938: Великий пропост (archidiaconus) Мукачівської капітули.
1932: Нагородження титулом папського прелата.

3. Генеалогія та родинне оточення

На основі архівно-генеалогічних розвідок (зокрема моїх досліджень за працями о. Степана Бендаса відтворено родинне дерево та зв'язки Василя Гаджеги з церковною елітою краю. Важливо підкреслити, що за батьківською лінією д-р Гаджега походив із спадкового роду дяків-учителів ( прадід Іван Гаджега), що надалі безпосередньо зумовило його науковий інтерес до історії народної освіти та духовно-просвітницької ролі дяківства.

● Батьки:

o Батько: о. Микола Гаджега (1839–1920) — народився в с. Довге, здобув теологічну освіту в Ужгороді. 10 квітня 1864 року висвячений на священника Мукачівським єпископом Василем Поповичем. Душпастирював у Ганичах, Вишково, Веряці, Великому Бичкові, Малій Тарні, Вільхівці. Консисторський радник, декан Ком'ятського деканату (1898–1916).

o Мати: Емілія Зекань (1844–1916) — донька священника Йосипа Зеканя.

● Дідусь і бабуся по батьківській лінії:

o Дідусь: о. Іван Гаджега (1783–1845) — син дяка Івана Гаджеги. Навчався в Ужгороді, 1 березня 1810 року висвячений на священника Мукачівським єпископом Михайлом Брадачем. Священник у Новому Селі, Ракошині, Великих Ком'ятах. Декан Боржавського та Ком'ятського деканатів, консисторський радник.

o Бабуся: Юліанна Попович (1793–1847) — донька священника Юрія Поповича (1764–1817; висвячений 12 червня 1790 року єпископом Андрієм Бачинським) та Марії Лендєл (1773–1849).

Родинні зв'язки з єпископатом:

1. Єпископ Юлій Фірцак (1836–1912):Двоюрідний брат д-ра Василя Гаджеги по лінії батька. Їхні батьки (о. Микола Гаджега та Терезія Гаджега-Фірцак) були рідними братом і сестрою, дітьми о. Івана Гаджеги та Юліанни Попович.

2. Єпископ Василь Попович (1796–1864):Рідний дядько бабусі по батьківській лінії (Юліанни Попович). Єпископ Василь Попович і Юліанна Попович були рідними дітьми о. Юрія Поповича та Марії Лендьел.

4. Богословсько-філософська спадщина та дискусія про целібат

4.1. Полеміка щодо священницького целібату

Питання безшлюбності духовенства на межі XIX–XX століть викликало запеклі дискусії у греко-католицькому середовищі під тиском латинізаційних реформ.

● Праця «Van-e szükség a papi nőtlenségre?» («Чи є потреба в священницькому целібаті?»): У цій дослідно-полемічній праці д-р Гаджега проаналізував проблему з позицій канонічного права та церковної історії.

● Аналітична позиція: Сам будучи безшлюбним священником («Nőtlenül szentelte pappá»), Гаджега зважено підійшов до історичних традицій Східної та Західної Церков. Його аргументація викликала активні дискусії як серед прихильників збереження традиційного одруженого духовенства на Закарпатті, так і серед прибічників латинізації. Його авторитетні висновки цитували відомі дослідники церковного права (зокрема Іштван Шипош).

● Висвітлення у пресі: Статті Гаджеги з канонічного права та релігійно-суспільних питань регулярно виходили у фахових виданнях, таких як часопис «Görög Katholikus Szemle» («Греко-католицький огляд») та угорськомовних теологічних журналах.

4.2. Філософські та богословські праці

Як професор семінарії, Василь Гаджега розробляв і публікував фундаментальні трактати з богослов'я та філософії:

● «Lénytan (Ontológia)» («Онтологія / Вчення про буття») — опубліковано у Будапешті у фаховому виданні Bölcseleti Folyóirat.

● «Természetbölcselet és világnézet»(«Натурфілософія та світогляд») — студія, присвячена християнській філософії та природничо-науковому світогляду.

● Його філософсько-естетичні та канонічні розвідки постійно рецензувалися в угорських наукових часописах (Religio, Hittudományi Folyóiratтощо).

Глибоке опанування богословської онтології (Ontológia) та систематична підготовка у царині канонічного права стали тим інтелектуальним фундаментом, який безпосередньо визначив дослідницький метод д-ра Василя Гаджеги: його перехід до архівно-історичних студій відзначився безпристрасною академічною об'єктивністю, суворим фактажем та концептуальним системним аналізом першоджерел.

5. Історичні, краєзнавчі та джерелознавчі дослідження

5.1. Реєстр основних наукових праць

● «Додатки до исторіи русинов и руських церквей в бувший жупі Земплинской» (Ужгород, 1922–1937, декілька частин): Монументальна серія архівно-історичних розвідок про парафії, релігійне та культурне життя русинського населення Земплинського комітату.

● «До історії русинів і руських церквей у Мармароші»: Фундаментальне дослідження церковного устрою, парафіяльного життя та документальної спадщини Марамороського комітату.

● «Перва проба исторіи греко-католицькой Мукачевской епархии» (Ужгород, 1924): Перша спроба системного викладу історії єпархії від найдавніших часів до XIX століття.

● «Перші єпископи Мукачівської єпархії»: Джерелознавчий нарис, присвячений ранньому періоду становлення ієрархії Мукачівського греко-католицького престолу.

● Біографічно-історичні дослідження про єпископів Андрія Бачинського та Михайла Ольшавського: Серія розвідок, що розкривають роль видатних ієрархів у канонічному оформленні єпархії та відродженні національно-культурного життя.

● «Іван Фогарашій» (Ужгород, 1927):Історико-біографічне дослідження життя та діяльності мовознавця і освітнього діяча.

● «О первых начатках народного школьництва на Подкарпатской Руси» (Ужгород, 1927): Праця про розвиток церковнопарафіяльних шкіл та культурно-освітню роль дяків-учителів.

● «Михайло Лучкай: життєпис і твори» (Ужгород, 1929): Фундаментальна монографія про закарпатського історика та мовознавця.

● «Князь Федор Корятович и Марамарош» (Ужгород, 1931): Історико-критична студія про політичну та релігійну роль князя на Мараморощині.

● «Папська булла о переложеню оседка греко-католицькой Мукачевськой епархіи з Мукачева до Ужгороду» (Ужгород, 1935): Джерелознавче дослідження канонічного перенесення резиденції єпископів у XVIII ст.

● «Вплив Реформації на підкарпатських русинів» (1943, посмертно): Наукова розвідка про релігійні рухи XVI–XVII століть у регіоні.

5.2. Археографічна, перекладацька та архівна діяльність

Працюючи в єпископському архіві Ужгорода, а також у фондах Будапешта, Відня та Ватикану, д-р Гаджега виступив як археограф та перекладач, який залучив до наукового обігу величезні масиви першоджерел.

● Специфіка та мовна адаптація перекладів: Здійснював переклади з латини (офіційної мови Церкви та канонічного права) та угорської (мови державного управління) на тогочасну науково-літературну мову русинів (з елементами церковнослов'янізмів та регіонального академічного регістру). Це надало місцевим священникам, вчителям та дослідникам прямий доступ до раніше закритих латиномовних та угорськомовних державних і єпархіальних архівів.

● Переклад хронік та булл: У 1910 році зробив перший ґрунтовний переклад уривків найдавнішої угорської хроніки «Діяння угрів» (Gesta Hungarorum). Опублікував із розширеним юридично-історичним коментарем Папську буллу про перенесення єпископського престолу до Ужгорода.

● Опрацювання канонічних візитацій (Canonicae Visitationes): Перекладав фрагменти актів єпископських візитацій парафій Мараморощини, Угочі, Берега та Земплина (описи храмів, шкіл, стану майна, списки священницьких родин), супроводжуючи їх історичними виправленнями топонімів та родоводів.

● Збереження джерел: Опубліковані ним тексти й переклади зберегли унікальну інформацію про пласти історії, чиї оригінальні архівні фонди були пізніше втрачені або знищені у воєнні та радянські часи.

6. Громадсько-культурна та видавнича діяльність

Д-р Василь Гаджега відігравав ключову роль у створенні та функціонуванні провідних інституцій крайового життя:

● «Общество св. Василія Великого» та товариство «Унія»:

o У ранній період своєї діяльності обіймав посаду секретаря «Общества св. Василія Великого».

o Очолював видавниче товариство «Унія» («Unio»), яке стало правонаступником «Общества».

● Товариство «Просвіта»:

o У 1919 році виступив одним із співзасновників та членів президії товариства «Просвіта».

o Протягом 1920–1930-х років був головним редактором «Наукового збірника» товариства «Просвіта».

● «Руський клуб»:

o У 1919 році був обраний головою «Руського клубу» в Ужгороді.

7. Виствітлення постаті в періодиці та оцінка сучасників

7.1. Резонансні теми у пресі

У міжвоєнний період (у складі Чехословаччини) та часи Австро-Угорщини постать Гаджеги постійно перебувала у центрі уваги медіа:

● Дискусія довкола посади Мукачівського єпископа (1920-ті рр.): У чеській, угорській та місцевій пресі Гаджегу розглядали як одного з головних кандидатів на єпископську кафедру. Це питання супроводжувалося дипломатичною полемікою між Ватиканом, урядом Чехословаччини та угорськими колами.

● Науково-критичний авторитет у періодиці: Його філософські, богословські та канонічні розвідки регулярно рецензувалися у фахових журналах Religio, Hittudományi Folyóirat, а також у регіональному виданні Kárpáti Lapok, де він активно публікував свої історико-церковні нариси.

7.2. Вшанування пам'яті та некрологи (1938 рік)

Василь Гаджега помер 15 березня 1938 року в Ужгороді. Похований у крипті Кафедрального собору м. Ужгорода.

Після його смерті провідні часописи (зокрема «Podkarpatské Hlasy» та церковні вісники) вмістили розлогі некрологи, оцінивши його як видатного теолога, каноніка й історика, який виступав «однією з найстовповіших фігур» інтелектуального та духовно-культурного життя Ужгорода першої третини XX століття.

8. Ключові цитати та аналіз авторського стилю

8.1. Особливості дослідницького стилю

Мова праць Гаджеги є академічною та поєднує церковно-науковий стиль тогочасної літературної мови русинів із латинською й угорською термінологією. Авторський стиль вирізняється:

● Суворим академізмом та відсутністю емоційного популізму чи патетики;

● Глибоким аналітизмом, спертим на фактаж, булеві тексти, дати, відсутність суб'єктивізму та юридичні аргументи канонічного права;

● Деталізованою увагою до архівних джерел, родоводів та виправлення історико-топонімічних похибок.

8.2. Вибрані цитати Гаджеги:

З праці «О первых начатках народного школьництва на Подкарпатской Руси» (1927) — про стан народної освіти та роль дяків-учителів: «Народ наш, покинутий на власний доробок, довгі століття черпав світло знання і моралі лише з підмурівку церковних парафій та старань сільських дяків-учителів, які були єдиними світичами грамотності в темряві неписьменності.»

З дослідження «Папська булла о переложеню оседка греко-католицькой Мукачевськой епархіи з Мукачева до Ужгороду» (1935) — про перенесення єпископського престолу: «Перенесення єпископського престолу з древніх стін монастиря у Мукачеві до Ужгорода було не просто адміністративним кроком, а географічним і духовним переродженням єпархії, яка шукала нових шляхів для ефективнішого пастирського окормлення вірних у нових державних реаліях.»

З передмови до збірника «Додатки до історії русинів...» (із латинсько-угорським інципітом «Fájdalom, önmagam nem tudom...») — про рефлексію щодо архівних пошуків та «білих плям»: «Шкода, але часом навіть маючи перед собою архівні першоджерела, ми натрапляємо на такі білі плями у нашому минулому, які колись свідомо стиралися часом або людьми, і тепер їх доводиться збирати буквально по крихтах із пожовклих листів та декретів.»

Зі статті «Haladunk-e?» («Чи рухаємося ми вперед?») у часописі «Görög Katholikus Szemle» — про співвідношення духовного фундамента та матеріально-політичного прогресу: «Перш за все шукайте Царства Божого і правди його... Всякий матеріальний чи політичний прогрес народу є химерним і непевним, якщо він не освячений моральним фундаментом віри наших предків і любов'ю до рідної Церкви.»

Його життєвий шлях — це приклад служіння науці, церкві та рідному народові через суворий академізм, безпристрасний аналіз першоджерел і активну організацію культурно-просвітницького життя краю. Дослідження д-ра Гаджеги донині залишаються авторитетним орієнтиром для істориків, богословів та дослідників церковного минулого Центрально-Східної Європи. Він перетворив церковну історію з сухих дат на зрозумілий, глибоко документований літопис народно-культурного життя.

Іван Бачинський, краєзнавець

м. Перечин0

ЖИТТЯ КАНОНІКА ОЛЕКСАНДРА ІЛЬНИЦЬКОГО (1889–1947) — ГРОМАДСЬКОГО ДІЯЧА, НАУКОВЦЯ ТА МУЧЕНИКА ЗА ВІРУ

2026-10-23T10:57:12.323+02:00

Досліджуючи історію Мукачівської греко-католицької єпархії (МГКЄ) у період найдраматичніших геополітичних трансформацій першої половини XX століття, неможливо оминути постать каноніка Олександра Ільницького (30 січня 1889 — 19 червня 1947). Проходячи крізь послідовну зміну державних режимів — від австро-угорського до чехословацького, угорського та подальшої радянської анексії, — Мукачівська греко-католицька єпархія зберігала свою інституційну цілісність багато в чому завдяки універсальній діяльності о. Олександра.

Як єпископський канцлер, канонік, видавець, сенатор та Капітулярний вікарій, він реалізував всебічну стратегію захисту східнохристиянської обрядової та культурної самобутності краю. Спадщина цього видатного діяча інтегрує чотири фундаментальні виміри: духовного лідера, медіа-новатора, науковця й громадського діяча, а також мученика за віру. Осмислення витоків його безальтернативної відданості Церкві вимагає детального аналізу його соціо-генеалогічного коріння.

РОДИНА ТА СОЦІО-ГЕНЕАЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ

● Аналіз священничих родів Закарпаття є базовим інструментом для розуміння механізмів формування релігійно-національної та культурної ідентичності краю.

● В умовах багатовікового перебування під зовнішньополітичним тиском саме священничі династії виконували роль самоорганізаційного каркаса суспільства, забезпечуючи збереження східнохристиянського обряду та високого освітнього цензу.

● Родовід о. Олександра Ільницького постає класичним взірцем такої спадкової «династії служіння».

● Батько Юлій Ільницький (1843–1902), богословську освіту здобув в Ужгороді, рукоположений 27 серпня 1868 року єпископом Стефаном Панковичем. Душпастирював як сотрудник у Чорнотисові (1868–1869) та Велятині (1869–1870), а з 1870 по 1902 рік обіймав посаду пароха у с. Чорнотисові.

Мати - Мальвіна Варвара Бендас (1848–1905), походила з авторитетного священничого роду її батько о. Йосип Бендас, а мама Варвара Таркович.

● Дід по батькові, о. Стефан Ільницький (1809–1896), був консисторіальним радником і парохом, а діди та прадіди з усіх ліній (Ільницькі, Маркоші, Бендаси, Крив'янські, Тарковичі) були висвяченими священниками або походили з сімей греко-католицьких священників.

● Феномен міжродинних шлюбів виключно в межах священничого стану мав вирішальне значення для забезпечення високого освітнього цензу, передачі пастирського досвіду та потужної стійкості до асиміляції й ідеологічного тиску.

ОСВІТА, ДУХОВНЕ ФОРМУВАННЯ ТА СВЯЩЕНСТВО

● Початкову освіту о. Олександр здобув у 4-класній греко-католицькій школі рідного села Чорнотисово, яку закінчив у 1900 році.

● Надалі навчався у гімназії міста Сатмар ( тепер Сату-Маре Ромуня) та завершив курс середньої освіти іспитами зрілості в Ужгородській гімназії у 1908 році.

● Вищу богословську освіту здобував у духовних семінаріях Пряшева, Будапешта та Ужгорода.

● 15 березня 1914 року в Ужгородському кафедральному соборі єпископ Антоній Папп висвятив його на священника.

● Свою першу святу Літургію (приміцію) о. Олександр відправив 22 березня 1914 року в храмі Покрови Пресвятої Богородиці в с. Мирча.

● Напередодні свячення він узяв шлюб із Анною Контратович (1891–1915), дочкою Дубриницького священника о. Івана Контратовича та Етели Гебей (походить з роду майбутнього Мукачівського єпископа Петра Гебея)

● З 1914 по 1915 рік був помічним священником Ільниці. З 1915 по 1916 рік служив помічним священником у Великих Лучках. У цих громадах він був змушений захищати греко-католицьку церкву від агітаторів, що з'явилися там, які намагалися переманити вірян до різних сект та до схизми.

● У листопаді 1915 року його 24-річна дружина раптово померла після трохи більше ніж року подружнього життя.

● Відповідно до канонічного права Східних Католицьких Церков, одовілий священник не міг брати другий шлюб, змирившись із волею Божою, заглушаючи свій глибокий душевний біль, він із глибокою самовідданістю продовжив служити вірянам і Церкві. У віці 27 років о. Олександр свідомо обрав стан «духовного чернецтва» у світському душпастирстві, спрямувавши весь свій потенціал на служіння Церкві.

ЦЕРКОВНО-АДМІНІСТРАТИВНА ТА ДЕРЖАВНА ДІЯЛЬНІСТЬ

Протягом трьох десятиліть о. Олександр обіймав ключові посади в єпархіальному управлінні:0000

● Наприкінці 1916 року єпископ призначив його секретарем єпископської консисторії, яку посаду він обіймав до 1931 року. З 1917 по 1919 рік він був економом у єпископській резиденції, а з 1919 по 1931 рік — духовником Ужгородської державної громадянської жіночої школи, де йому доручили викладання релігії.

● З 1921 року він став консисторіальним радником, а 9 лютого 1930 року єпископ Петро Гебей призначив його каноніком Капітули Мукачівської греко-католицької єпархії. Як канонік, він і надалі непомітно, скромно, але завжди активно працював, служив і захищав інтереси греко-католицької церкви та її народу.

● У 1938 році Папою Пієм XII був призначений Великим препоштом (архіпресвітером) Капітули.

● У 1939–1944 роках обіймав посаду продиректора Ужгородської духовної семінарії, готуючи новий масив священничих кадрів.

● У 1939 році декретом регента Міклоша Горті був призначений довічним членом Верхньої палати Угорського парламенту та головним радником регентського комісаріату.

● З 1940 року очолював спортивний клуб «Русь» в Ужгороді, підтримуючи молодіжний рух, і отримав високий титул Апостольського протонотарія (папського прелата).

● У червні 1942 року очолив «Подкарпатское общество наук» (ПТН).

● З 2 червня 1943 по 12 лютого 1944 року обіймав посаду Капітулярного вікарія Мукачівської єпархії, де-факто очолюючи МГКЄ після смерті єпископа Олександра Стойки до хіротонії владики Теодора Ромжі.

● Свій високий «подвійний статус» (церковного ієрарха та сенатора) він використовував виключно як інструмент адвокації інтересів єпархії та захисту майнової і культурної автономії краю перед центральним урядом.

ВИДАВНИЧА ДІЯЛЬНІСТЬ ТА КОНЦЕПЦІЯ «ОБОРОНИ ВІРИ»

● У 1924 році єпископ Петро Гебей доручив о. Олександру очолити Єпархіальне бюро оборони віри і Церкви, створене для протидії атеїстичній пропаганді, зниженняю ролі релігії в житті суспільства та сектантству.

● Він сформував розгалужену трирівневу медійну систему для всіх верств населення нашого краю. Завданням цієї інституції було, серед іншого, поширення серед русинського народу творів на захист віри, книг та взагалі католицької літератури. Випущені видання роздавалися безкоштовно:

Для еліти та науковців: науковий часопис «Зоря — Hajnal».

Для духовенства: офіційний єпархіальний орган «Душпастир» (яким керував з 1924 р.), гомілетичні журнали «Проповіді» та «Добрий Пастир» (для яких особисто написав 363 проповіді).

Для селянства і молоді: народна газета «Недѣля» (1941–1944) русинським народним наріччям, а також «Місіонерський вісник» і «Місіонерський календар».

● Його багата письменницька спадщина охоплює апологетичні праці («Что дает коммунізм русинам на Подкарпатю», «Может-ли быти розумный человік безбожником»), катехитичні збірки, дитячу літературу та історичні розвідки (зокрема дослідження про домінію графа Василія Телекі в Марамороші).

СИСТЕМАТИЗОВАНИЙ БІБЛІОГРАФІЧНИЙ ПЕРЕЛІК ПРАЦЬ

Захист і обґрунтуванню віровчення та полеміка:

● «Что дает коммунізм русинам на Подкарпатю»(Ужгород, 1927) — апологетична праця проти поширення атеїстично-комуністичної ідеології.

● «Яку правду мають адвентисты-субботники»(Ужгород, 1932) — полемічне видання, спрямоване проти сектантських течій.

● «Может-ли быти розумный человік безбожником»(Ужгород, 1938) — полемічно-філософська брошура проти атеїзму.

Пастирські настанови, посібники та молитвенники:

● «Прощальное слово к Великолучанским вірникам»(Унгвар, 1917) — духовна пам'ятка, видана при переході з парафії Великі Лучки до Ужгорода.

● «Памятная книга по ювилейному римскому паломничеству Подкарпатских русинов св. года 1925» (Ужгород, 1925) — історико-паломницький нарис.

● Б. Банга «Велика обітниця св. Серца Ісуса»(Ужгород, 1926) — переклад із угорської мови.

● «Начто сповідатися» (Ужгород, 1929) — катехитично-пастирське роз'яснення Таїнства Покаяння.

● «Як зыскати ювилейный отпуст» (Ужгород, 1934–1935) — практичний посібник для вірників.

● «Статут Міссійного Союза Духновича» (Ужгород, 1938) — організаційно-статутний документ місійного товариства.

Виховання молоді та дитяча література:

● «Все для большой славы Христа-Царя (три казки)»(Ужгород, 1929) — збірка духовно-моральних оповідань.

● «Божа гарфа» (Ужгород, 1933) — духовна просвітницька збірка.

● «Где суть мертві» (Ужгород, 1933) — роз'яснення католицького вчення про позаземне життя та стан душ після смерті.

Науково-історичні дослідження:

● «Граф Василій Телекі і його домінія в Марамороші (1751–1780)» (опубліковано в журналі «Зоря — Hajnal») — фундаментальна науково-історична розвідка соціально-економічного та релігійного життя Закарпаття XVIII ст.

Редагування періодичних видань:

· У 1924 році Олександр Ілницький став редактором офіційного часопису Мукачівської та Пряшівської греко-католицьких єпархій — «Душпастир» (Lelkipásztor - Duspásztir).

· 1928–1930 роками він редагував проповідницький журнал для духовенства обох єпархій під назвою «Проповіді» (Prédikációk / Propovigyi), а між 1933–1937 роками — «Добрий Пастир» (Jó Pásztor - Dobrij Pásztir).

· 1939–1944 роками редагував часопис «Вісник радості» (Örömhírnök - Blahovisznik).

· Для журналів «Проповіді» та «Добрий Пастир» він сам написав 363 проповіді.

· У 1928 році за часів чехословацького уряду в Мукачівській єпархії утворилося Товариство поширення віри Папи Римського (Pontificium Opus a Propagatione Fidei — Papszke Dilo Sirenyja Viri), чиєю римською центральною радою від імені русинів Олександра Ілницького було призначено його національним директором. Секція русинів між 1931 і 1938 роками видавала під редакцією Олександра Ілницького часопис під назвою «Місіонерський вісник» (Missziós Hírnök), а між 1935 і 1944 роками — «Місіонерський календар» (Missziós Kalendárium). «Місіонерський календар» мав велику читацьку аудиторію серед русинів, у 1938 році він виходив накладом уже в 6000 примірників.

· Коли у 1939 році його призначили головним радником, він не без смутку попрощався зі своїм часописом: «Дорогі “Душпастир” і “Добрий Пастир”, а також ваші любі співробітники та читачі! Смуток гнітить моє серце, коли я прощаюся з вами... “Душпастирю”, тобі було 16 років, тобі було 10 років, мій сину... З болем у серці кажу, що мені краще було б і надалі залишатися у вашому служінні».

· Але він, будучи невіддільним письменником, не міг покинути редакторську роботу: з 1 січня 1939 року він залишився головним редактором газети «Новий день» (Új Vasárnap), започаткованої під назвою «Карпатський недільний вісник» (Kárpáti Vásárnap), а з 1 січня 1940 року заснував русино-угорський двомовний тижневик, релігійно-науковий часопис «Вісник добра» (Jó Hírnök).

ЦИТАТИ З ПУБЛІКАЦІЙ

● Про місію священника (з публікації у часописі «Душпастир»):

«Кожний душпастир, покликаний до праці над спасінням людських душ, виконує потрійне завдання, а саме завдання вчителя, священика і пастиря. Як учитель – він повинен навчати людей вічних правд віри, пізнавши Бога, його з цілого серця полюбити і, зберігаючи Божі заповіді, Йому вірно служити...»

● Про оборону віри (з програмного звернення Центральної Канцелярії оборони віри):

«Найперший обов'язок Канцелярії — поставити релігійну освіту народу на такий рівень, щоб кожен вірник міг твердо і свідомо протистояти будь-яким нападкам на святу Церкву і традиції наших батьків».

● Про народну пресу (з передмови до першого числа газети «Недѣля»):

«Наша газета приходить до русинської хати не для політики, а для того, щоб принести світло науки, скріпити християнську мораль молоді та допомогти нашому господарю краще розуміти виклики сьогодення».

● Про значення історії (з матеріалів у науковому журналі «Зоря — Hajnal»):

«Вивчення нашого минулого — це не просто забава для розуму, а віднайдення коріння нашого народу, без якого неможливо збудувати тривке майбутнє».

РЕПРЕСІЇ, ГУЛАГ ТА МУЧЕНИЦЬКА СМЕРТЬ

● Безкомпромісна ідейна позиція о. Олександра та його активна протидія комуністичній ідеології зробили його однією з головних цілей радянського репресивного апарату після вступу Червоної армії на Закарпаття.

● 21 жовтня 1944 року, побоюючись переслідувань через свою принципову антикомуністичну позицію та державну службу, о. Олександр виїхав до Будапешта.

● 8 березня 1945 року він був заарештований контррозвідкою «СМЕРШ» 4-го Українського фронту у Будапешті та етапований до Ужгорода.

● 9–10 червня 1946 року Військовий трибунал прикордонних військ МВС засудив 57-річного священника за ст. 54-13 КК УРСР до 20 років каторжних робіт за сфабрикованими обвинуваченнями у колабораціонізмі, «антирадянській агітації» та шпигунстві на користь Ватикану.

● Отця Олександра етапували до каторжного спецтабору суворого режиму (Сиблаг) поблизу Томска.

● Через нелюдські побутові умови та виснажливу працю він помер 19 червня 1947 року на 59-му році життя.

● 7 серпня 1990 року Закарпатський обласний суд повністю реабілітував Олександра Юлійовича Ільницького посмертно за відсутністю складу злочину.

ПАРАДОКС ЗНИЩЕННЯ

● Намагання сталінського репресивного апарату повністю викреслити ім'я о. Олександра Ільницького з історії зазнали поразки.

● Тоталітарна машина досягла успіху лише у фізичному вимірі, проте в духовному плані спрацював «парадокс знищення»: жорстокість ліквідації перетворила його на мученика за віру.

● Створена ним концепція «Оборони Віри», видавнича база та праці стали практичним посібником і духовним фундаментом, який допоміг Мукачівській греко-католицькій єпархії вижити в катакомбах підпілля протягом десятиліть радянського режиму.

Іван Бачинський

Краєзнавець, Перечин

Капітульний канонік Іван Чургович: ревний душпастирь, далекоглядний реформатор освіти, дипломат та кризовий менеджер

2026-10-09T13:22:40.822+02:00

Канонік Іван Чургович — постать фундаментального значення для просвітництва нашого краю XIX століття. Він поєднав у собі реформатора шкільництва, видатного доктора богослов'я, каноніка, капітульного вікарія Мукачівської єпархії та будівничого освітньої системи європейського зразка. Гармонійно поєднуючи духовне служіння з педагогічною та адміністративною діяльністю, о. Чургович створив ефективне інституційне середовище, яке піднесло якість навчання та культурне життя регіону на академічний рівень.

1. Інтелектуальне становлення та біографічний контекст Івана Чурговича

Формування особистості Івана Чурговича (народився 26 січня 1791 року в гірському селі Новоселиця, нині Ужгородського району Закарпатської області) відбувалося у специфічному соціокультурному середовищі греко-католицького духовенства краю. В умовах складної конфесійної та етнополітичної ситуації в Угорському королівстві XIX століття здобуття фундаментальної європейської освіти поставало не лише особистісним досягненням, а й стратегічним ресурсом для інституційного збереження та модернізації Мукачівської єпархії. Глибока академічна підготовка Чурговича дозволила закласти підґрунтя для майбутнього трансферу західноєвропейських освітніх, канонічно-правових та адміністративних моделей у церковно-культурне життя Нашого краю.

1.1. Походження та академічний шлях

Родові коріння Івана Чурговича сягали спадкового священницького роду: він народився в родині греко-католицького пароха села Новоселиця (Уйкеменце) Івана Чурговича та його дружини Анни. Виховання у традиційному духу східного обряду поєднувалося із прагненням родини надати здібному юнакові ґрунтовну освіту.

Академічний шлях майбутнього реформатора відзначався послідовністю та високими результатами:

Отримання первинної базової освіти та успішне освоєння гімназійного курсу в Ужгородській гімназії;
Продовження навчання у вищому навчальному закладі (училищі/університеті) Пешта (Будапешта);
Пройдення чотирирічного богословського курсу в Ужгородському богословському ліцеї (семінарії).

У 1817 році Іван Чургович був висвячений у сан пресвітера. Одразу після висвячення він розпочав свою викладацьку та педагогічну діяльність, працюючи професором і учителем в Ужгородській королівській гімназії.

1.2. Віденський «Фрінтанеум» та виховання інтелектуальної еліти

Важливим етапом інтелектуального зростання Чурговича стало направлення його у 1819 році до Відня для навчання у новоствореному Вищому богословському інституті святого Августина, відомому в австрійській та угорській церковній традиції як «Фрінтанеум» / «Августинеум». Навчання у цьому елітарному закладі Габсбурзької монархії тривало до 1823 року і завершилося блискучим захистом наукового ступеня доктора богослов'я.

Показники європейської ерудиції та душпастирського досвіду Івана Чурговича:

Мовна підготовка: Досконале володіння 9 європейськими мовами, що відкривало доступ до провідних богословських, юридичних та філософських праць епохи.
Академічний статус: Отримання ступеня доктора теології у Відні, що зараховувало його до вузького кола інтелектуальної еліти Габсбурзької імперії.
Практичний душпастирський досвід: Після повернення зі столиці протягом трьох років (1823–1826 рр.) служив священником у містечку Гайдубесермень (Hajdúböszörmény), де здобув практичний досвід парафіяльного служіння та ораторської майстерності.

Повернення у 1827 році до Ужгорода, де Чургович отримав титул каноника консисторії та був призначений директором Ужгородської королівської державної гімназії, підтвердило його високий академічний статус, який створив міцне підґрунтя для подальшого обрання на вищі керівні посади в Мукачівській єпархії.

2. Канонічно-правова діяльність та адміністративне реформування (1831–1838)

Смерть єпископа Олексія Повчія у 1831 році поставила Мукачівську єпархію перед загрозою тривалого адміністративного вакууму та поглиблення внутрішнього занепаду. У цей критичний період капітул Мукачівської єпархії 15 липня 1831 року обрав каноніка Івана Чурговича капітулярним (генеральним) вікарієм. Покладення на нього функцій головного адміністратора єпархії, яке тривало до висвячення єпископа Василя Поповича у 1838 році, стало стратегічним кроком для системного реформування канонічного життя та шкільництва краю.

2.1. Впорядкування єпархіального життя та «Instructio Pastoralis»

Очоливши єпархію у стані глибокої деорганізації, що накопичилася за попередні десятиліття, Іван Чургович розпочав системну роботу з подолання свавілля, відновлення дисципліни серед духовенства та розбудови мережі народних шкіл у селах. Для консервативного парафіяльного середовища, яке звикло до патріархального й здебільшого хаотичного укладу, системним проривом стало впровадження Чурговичем чітких канонічно-правових механізмів.

Головним інструментом нормативно-правового врегулювання стало видання 4 липня 1832 року латиномовного пастирського циркуляру «Instructio Pastoralis» («De dispensationibus ecclesiasticis» / «Інструкція пастирям»).

Побут та поведінка духовенства: Встановлення суворих морально-етичних норм життя для сільських священників, вимоги до професійної етики, дисципліни та гідного виконання душпастирських обов'язків.

Адміністративний облік: Регламентація чіткого та уніфікованого порядку ведення метричних книг і церковної документації на парафіях.

Народна освіта: Зобов'язання священників опікуватися відновленням, будівництвом та функціонуванням сільських народних шкіл у своїх парафіях.

Парафіяльне канонічне право: Фіксація правил надання церковних дозволів і звільнень (dispensationes), що впорядковувало канонічну практику на місцях.

Аналітики та тогочасна церковна преса називали «Instructio Pastoralis» «дзеркалом епохи». Впровадження Чурговичем цієї інструкції означало фактичний трансфер елементів «західного правопорядку» (Nyugati jogrend) у церковне середовище нашого краю. Це дозволило детально систематизувати канонічне життя, викорінити суб'єктивізм у прийнятті адміністративних рішень та надати парафіяльному духовенству прозору нормативну базу.

2.2. Заснування кафедрального хору як інституційний прорив

У 1833 році, прагнучи підняти рівень богослужбової культури, Іван Чургович виступив ініціатором створення кафедрального хору при ужгородському соборі. У цей час свої послуги як хормейстера запропонував Костянтин Матезонський, який прибув із Перемишля.

Попри тривалі бюрократичні вагання, зумовлені відсутністю у Матезонського необхідних офіційних документів, Чургович проявив адміністративну сміливість і прийняв його на службу. Рішення вікарія мало визначальний ефект: під керівництвом Матезонського було створено перший на Закарпатті багатоголосий хор. Покликаний спочатку піднести урочистість єпархіальних богослужінь, цей колектив здобув широку популярність далеко за межами Мукачівської єпархії та створив прецедент, ставши взірцем для формування хорових колективів по всьому регіону.

2.3. Внутрішньоцерковні протиріччя та конфлікти

Безкомпромісна вимогливість та реформаторський радикалізм Чурговича викликали спротив у середовищі консервативного духовенства, яке опиралося змінам традиційного укладу. Водночас видатні тогочасні діячі — В. Довгович та М. Лучкай — критикували його за виявлені, на їхню думку, елементи непослідовності в адміністративних діях.

Взаємини з новим єпископом Василем Поповичем (очолив єпархію у 1837–1838 рр.) відзначалися високою напругою та гострим конфліктом, унаслідок чого Попович усунув Чурговича з посади капітулярного вікарія. Проте, зважаючи на його винятковий авторитет та педагогічний талант, єпископ призначив Чурговича директором Ужгородської учительської семінарії (1839–1861 рр.). Згодом, у 1844 році, на тлі триваючого протистояння, Івану Чурговичу було надано вищий канонічний титул великого препоста (nagyprépost / великого протоієрея). Ця посада за канонічним правом супроводжувалася обов'язками настоятеля кафедрального собору та архідиякона капітулу. Таке рішення свідчило, що навіть за умов гострого особистого конфлікту єпископ Василь Попович був змушений ієрархічно піднести Чурговича, зважаючи на його статус ученішого богослова єпархії та норми катедрального права.

Набутий під час реформування єпархії адміністративний та канонічний досвід став інструментом збереження цілісності інституції під час зовнішньополітичних струсів середини XIX століття.

3. Кризовий менеджмент під час політичних потрясінь 1849 року та захист інституційної автономії

Революційні події 1848–1849 років в Угорському королівстві та їх подальше жорстке придушення австрійськими військами створили безпосередню загрозу для існування єпархіальних та освітніх структур Ужгорода. У ситуації військового стану, політичного тиску та репресій Іван Чургович знову перебрав на себе роль антикризового керманича, здатного зберегти інституційну автономію Церкви.

3.1. Управління єпархією в умовах австрійських репресій

У вересні 1849 року австрійська військова влада усунула від виконання обов'язків та помістила під домашній арешт єпископа Василя Поповича за підозрою у лояльності до революційного уряду Лайоша Кошута. Офіційним розпорядженням військової адміністрації тимчасове управління Мукачівською греко-католицькою єпархією було покладено на великого препоста Івана Чурговича.

Перебуваючи на чолі єпархії у цей критичний період, Чургович виступив високоефективним дипломатичним «буфером» між репресивним апаратом імперії та місцевим духовенством. Налагодивши складний переговорний процес із військовими чиновниками, він зумів:

Відвернути хвилю масових арештів та репресій проти греко-католицького духовенства, яке звинувачували у сприянні революції;
Захистити семінаристів від військових переслідувань, залякувань та забезпечити безперервність навчального процесу в семінарії;
Утримати єпархіальні інституції від повного адміністративного розвалу та зовнішнього свавілля австрійської військово-адміністративної машини.

3.2. Захист освітньої автономії та принципова відставка 1861 року

У повоєнний період Чургович продовжував послідовно відстоювати автономію освітніх закладів краю від втручання австрійської бюрократичної системи. На посаді директора Ужгородської учительської семінарії він протидіяв спробам обмеження самостійності закладу та реорганізації, яка загрожувала зниженням якості підготовки педагогів.

Конфлікт із владними структурами досяг апогею восени 1861 року, коли імперські органы посилили адміністрування та тиск на семінарію.

Принциповий протест проти обмеження освітньої автономії:

«Не бажаючи йти на компроміси із владними інституціями за рахунок обмеження автономії та зниження якості освіти в Ужгородській учительській семінарії, великий препост доктор Іван Чургович 26 листопада 1861 року добровільно подав у відставку з посади директора закладу. Цей крок став відкритою формою протесту проти адміністрування та тиску на освітню систему, продемонструвавши вірність діяча своїм моральним і громадянським принципам».

Кризове управління Івана Чурговича в період політичних потрясінь дозволило зберегти кадровий та інституційний потенціал Мукачівської єпархії, підготувавши підґрунтя для подальшого культурно-освітнього піднесення нашого краю.

4. Освітньо-педагогічна система та реформування інституцій

Педагогічна діяльність була одним із головних покликань Івана Чурговича. Очолюючи протягом десятиліть ключові навчальні заклади краю, розташовані поруч на вулиці Капітульній в Ужгороді, він реалізував цілісну концепцію модернізації освіти, спрямовану на формування європейської моделі навчання та виховання національно свідомої інтелігенції.

4.1. Модернізація Ужгородської гімназії та Вчительської семінарії

Іван Чургович увійшов в історію як керівник, який найдовше за всіх очолював Ужгородську гімназію — з 1825/1827 по 1856 рік. Одночасно у 1839–1861 роках він обіймав посаду директора Ужгородської учительської семінарії, вдало поєднуючи канонічні обов'язки із подвійним директорським служінням.

За час його керівництва освітні заклади зазнали глибоких якісних перетворень:

Трансформація гімназії: У 1856–1857 роках заклад розширено до повного класичного типу: до існуючого шестикласного курсу було долучено 7-й і 8-й класи з відповідним збільшенням штату викладачів;
Впровадження філософської підготовки: У випускному (8-му) класі гімназії введено обов'язкове вивчення курсу філософії;
Інфраструктурний прорив: Створено наукову бібліотеку, запроваджено катедрально-кабінетну та лабораторну систему навчання, впорядковано спеціальні спортивні майданчики для фізичного виховання молоді.

4.2. Етично-дисциплінарний кодекс: «Правила семінариста» / «Правила гімназиста»

Для підтримання високих моральних і дисциплінарних стандартів Чургович розробив спеціальний кодекс — «Правила семінариста», які також діяли як «Правила гімназиста» в Ужгородській гімназії. Цей документ фактично став етичним кодексом із 10 заповідей здобувача освіти:

1. Духовність — первинна, а матеріальні цінності — вторинні критерії життя.

2. Любов до ближнього не менша, ніж до самого себе.

3. Будь щасливий, коли віддаєш, а не коли отримуєш.

4. Шануй старших, чужу працю і гордись цінностями минулого та зберігай їх.

5. Проявляй національну гордість (гідність), але, як у всьому, знай міру.

6. Підтримуй злагоду між людьми різних поглядів, віросповідань і походження.

7. Безмежна (безконечна) старанність у навчанні, труді та наполегливість — запорука успіху.

8. Совість, правдивість, скромність і порядність — прикраса людини.

9. Не ний (не тяжкай ся), не будь заздрісним, не висміюй інших, а розумій їх.

10. Тільки праця збагачує науку, культуру та духовність.

Заповіді № 5 та № 6 мали глибокий гуманістичний зміст. Заохочення виявляти національну гідність із закликом «знати міру» запобігало шовіністичним перегинам, а вимога підтримувати злагоду між людьми незалежно від їхніх поглядів, конфесії та походження формувала атмосферу міжконфесійної та міжетнічної толерантності.

4.3. Кадрова політика та шкільництво у селах

Реформування кадрового складу стало запорукою успіху педагогічної системи Чурговича. На посади викладачів у гімназію та семінарію він залучив понад 15 кваліфікованих учителів руського походження з числа місцевої, національно свідомої інтелігенції. Головною метою кадрової політики було виховання учнів справжніми патріотами свого народу, духовно зрілими та добре підготовленими до практичного життя.

Паралельно з роботою в Ужгороді Чургович постійно дбав про розбудову початкової ланки освіти: він особисто ініціював будівництво нових народних шкіл у селах Мукачівської єпархії та займався забезпеченням їх фаховими педагогічними кадрами, підготовленими у стінах учительської семінарії.

Педагогічні досягнення Івана Чурговича органічно перепліталися з його науково-літературним доробком та бібліофільською діяльністю.

5. Інтелектуальний доробок, мережеві зв'язки та історіографічна пам'ять

Багатогранна спадщина Івана Чурговича охоплює канонічно-правові дослідження, теоретичні посібники з педагогіки, духовно-ораторські твори та унікальну книжкову колекцію. Вона мала тривалий вплив на формування кількох поколінь закарпатської інтелектуальної еліти XIX–XX століть.

5.1. Наукові праці, проповідництво та бібліофільство

Доробок Чурговича містить як опубліковані праці, так і значний масив рукописів:

Педагогічні посібники: Авторський підручник з теорії та практики освіти «Педагогія і методика» (Paedagogia és Methodica), укладений русинською та угорською мовами;
Правові дослідження: Канонічні розвідки «Egyházjogi tanulmányai» («Дослідження з церковного права»), праці «A figyelemről», «De dispensationibus ecclesiasticis» (перекладена угорською мовою як Az egyházi felmentésekről) та «De dissolubilitate matrimonii ex capite adulterii» (перекладена русинською мовою Юрієм Калманом Жатковичем для журналу «Листок» у 1888 р.);
Духовна ораторика: Збірки проповідей угорською мовою (Ünnepi, vasárnapi, nagybőjti és gyászbeszédek) та 18 проповідей русинською мовою (Недѣльны, святочны и постовы проповѣди). Тексти друкувалися у часописах «Листок» (редактор Євген Фенцик) та угорськомовному «Felvidéki Sion» (переклади угорською здійснював Корнел Зомбори).

У 1888 році директор Ужгородської співоучительської семінарії о. Віктор Камінський видав проповіді Чурговича окремою книгою під назвою «Церковныя проповѣди Іоанна Чурговича».

Чургович володів фундаментальною науковою бібліотекою, підбір книг у якій засвідчував його філософську ерудицію європейського рівня. Після смерті діяча його бібліотека зберігалася в Товаристві ім. А. Духновича аж до 1948 року (до ліквідації товариства радянською владою), після чого її унікальні фонди були передані до бібліотеки Ужгородського державного університету, краєзнавчого музею та приватних колекцій.

Серед нереалізованих просвітницьких задумів Чурговича були плани випускати «Руську народну газету» та заснувати в Ужгороді кириличну друкарню.

5.2. Соціально-священницькі та родинні мережі

Родинні та соціальні зв'язки Івана Чурговича яскраво ілюструють спадкоємність духовно-інтелектуальних династій Нашого краю XIX століття:

Священницька династія братів:

Василій Чургович (1787–1845) — греко-католицький священник, парох у Новоселиці 1815-1929) та Великих Лазах (1829-1845). Його дружина — Марія Бренцович (1796–1846), дочка священника Стефана Бренцовича.
Михаїл Чургович (1795–1862) — греко-католицький священник (служив у Nyíregyháza, Bányafalu, Őrhegyalja, перебував на пенсії в Мукачеві-Чернечій горі), з 1835 року — табелярний суддя (член комітатського суду) комітату Берег.

Родина племінниці Кароліни:

Племінниця Кароліна Чургович (1824–1858, дочка брата Василія) вийшла заміж за греко-католицького священника Олександра Шолтиса (1818–1884; служив у Грибівцях, Костовій Пастелі, Порошкові, Заричові).
Онук брата Василія — Олександр Олександрович Шолтис (1854–1931), протягом 20 років працював учителем у селі Тур'я-Ремети. Його дружина Анна Яцкович (1855–1935) була дочкою священника Василя Яцковича та Варвари Легези.

5.3. Завершення земного шляху та меморіалізація

Іван Чургович помер 2 жовтня 1862 року в Ужгороді. Його поховали на історичному кладовищі — Ужгородській Кальварії. Місцем його спочинку є одна зі стацій Хресної дороги.

Ужгородська Кальварія визнана пам'яткою європейського значення, оскільки є унікальним об'єктом ландшафтно-архітектурної та духовної спадщини (з 14 стацій Хресної дороги дотепер збереглося 10). Комплекс Кальварії, де спочивають видатні діячі минулого, потребує подальшого впорядкування та реставрації як об'єкт пам'яткоохоронного значення.

Постать доктора богослов'я Івана Чурговича увійшла в історію нашого краю як приклад високоефективного церковного адміністратора, антикризового менеджера, патріота та просвітителя європейського рівня. Поєднуючи глибоку відданість східному обряду із прогресивними методами західної освіти та канонічного права, він заклав міцний інституційний фундамент для подальшого культурного й духовного розвитку регіону.

Духовенство Перечина: Хроніка парафіяльного служіння та генеалогія душпастирських родин (1726–1949)

2026-09-30T13:08:17.379+02:00

Історія Перечина нерозривно пов’язана з вірою, яка століттями гуртувала громаду навколо її святинь. Проте справжньою душею цих храмів завжди були люди. Священники Перечина впродовж трьох століть — були не просто духовними провідниками, а справжніми опорами для своїх парафіян. Вони рятували віру в часи лихоліть, гуртували громаду та залишали по собі не лише архітектурні пам’ятки, а й незгасимий слід у пам'яті поколінь. Яким був шлях перечинських душпастирів та як змінювалося церковне життя Перечина від XVIII до середини ХХ століття.

Витяг із єпархіального шематизму (Schematismus): «Ecclesia ad S. Nicolaum Ep. e lapide erecta a. 1834. Patronus: Aerarium Regium. Lingva cultus: Ruthenica». (Церква Св. Миколая, зведена з каменю року 1834. Патрон: Королівська казна. Мова богослужіння: руська [церковнослов’янська])

Статус під патронатом Aerarium Regium виокремлював Перечин серед інших парафій. Державне фінансування дозволяло священникам не лише зводити величні споруди (храм освячено у 1834 році єпископом Васильом Поповичом), а й акумулювати ресурси для університетської освіти нащадків, що стало передумовою їхнього виходу на наукову арену.

Парохи та адміністратори парафії Святого Миколая Перечина

? -1726 р. — о. Василь Сказі. Душпастирював у Перечині до 1726 року.

1726–1733 рр. — о. Стефан Беньович-Міндель. Народився близько 1700 року. Рукопокладений перемишльським єпископом Єронімом Устрицьким. До Перечина служив у Вільхівцях на Мараморощині, а після 1739 року — у Коромлі, Матьовцях, Бежовцях, Нижній Доманинці та Минаї.

1733–1751 рр. — о. Василь Сіванич. Рукоположений мукачівським єпископом Юрієм Геннадієм Бізанцієм. Забезпечував духовно-пастирське окормлення громади у першій половині XVIII століття.

1752 р. — о. Василь Конч. Згадується в церковних реєстрах як священник у Перечині у 1752 році.

1761–1765 рр. — о. Василь Раколвич. Душпастирював у Перечині в першій половині 1760-х років.

1765–1770 рр. — о. Григорій Волкай. висвячений 3 квітня 1824 року єпископом Олексієм Почі. Очолював парафію у час канонічного узаконення Мукачівської єпархії Папою Климентом XIV у 1771 році. Служив у Кіштополі, Утчаші та Сімерках. З 1869 року перебував на пенсії в Перечині, де помер у серпні 1870 року.

За його душпастирства розпочалася підготовка перших планів та збір ресурсів для будівництва мурованого храму замість старої дерев'яної церкви.

Дружина та її батьки: Анна Ортутай (померла у 1856 році). Дочка священника Михайла Ортутая..

● Сини, які стали священниками: Мартин Волкай (1827–1861) та Антон Волкай (помер у 1874 році).

1775–1788 рр. — о. Іоанн Годинка. Богословську освіту здобув у Мукачеві. Рукоположений у 1775 році єпископом Андреєм Бачинським. Пізніше служив у Чертежі у 1788–1792 роках. Опікувався розбудовою парафіяльних шкіл, належним веденням метрик і розширенням фонду для спорудження мурованого храму. Предкок видатного академіка Антонія Годинки.

1790–1803 рр. — о. Іоанн Попович. Народився в Сімері, помер у 1805 році. Навчався в Ужгороді та Мукачеві. Висвячений у 1779 році єпископом Андрієм Бачинським. Служив у Вільшинках у 1779–1790 роках, Перечині у 1790–1803 роках та Порошкові у 1803–1805 роках. У 1803 році став деканом Турянського деканату. Юридично закріпив церковні землі Перечина та довколишніх філій.

● Дружина та її батьки: Марія Теодорович. Дочка священника Тодора Теодоровича та Анни Бачинської..

1803–1810 рр. — о. Атанасій Легеза-Лігенза. Народився у 1774 році в Тур'ї Бистрій у сім'ї священника Григорія Легези, помер у 1839 році. Навчався в Братиславі. Висвячений у 1801 році єпископом Андрієм Бачинським. Помічник у Тихій у 1801–1802 роках, у Ставному у 1802–1803 роках, парох у Перечині у 1803–1810 роках, Тур'ї Бистрійі у 1810–1835 роках та Ладомирові у 1835–1839 роках. Очолював Турянський деканат у 1803–1810 роках. За його душпастирства Перечинську парафію оформлено під патронат Королівської казни.

● Дружина та її батьки: Сусанна Яроміс. Дочка священника Михайла Яроміса та Марії Ількович..

● Сини, які стали священниками: Атанасій Легеза (1811–1866) та Василь Легеза (1818–1873).

● Шлюби дочок зі священниками: Варвара Легеза (1814–1890) вийшла заміж за священника Василя Яцковича (1812–1868).

1810–1815 рр. — о. Антон Попович. Народився у 1785 році в Тур'ї Бистрій, помер у 1822 році. Навчався в Трнаві та Ораді. Висвячений у 1810 році єпископом Михайлом Брадачем. Парох у Перечині у 1810–1815 роках, Руських Комарівцях у 1815–1821 роках та Зняцьові у 1821–1822 роках. Декан Турянського у 1810–1815 роках та Середнянського у 1815–1821 роках деканатів. Дбав про безперервність навчання у парафіяльній школі під час Наполеонівських війн.

● Дружина та її батьки: Катерина Йоббі. Дочка священника Гавриїла Йоббі та Юліанни Бузінкай..

1815–1824 рр. — о. Андрей Кампов. Народився у 1786 році в Драчині в сім'ї Василя Кампо. Навчався в Трнаві та Кошицях. Висвячений у 1810 році єпископом Михайлом Брадачем. Служив у Пряшеві у 1810–1815 роках та Перечині у 1815–1824 роках. Очолював Пряшівський у 1814–1815 роках та Турянський у 1815–1824 роках деканати. За його душпастирства зведено стіни та дах мурованого храму Святого Миколая.

1824–1843 рр. — о. Іоанн Табакович. Народився у 1772 році в Міклошвагаші, помер у 1843 році. Висвячений у 1795 році єпископом Андрієм Бачинським. Служив у Пряшеві, Міклошвагаші, Челеї, Здобі, Краській, а у 1824–1843 роках — парох Перечина. Очолював Кошицький у 1806–1817 роках та Турянський у 1824–1843 роках деканати, консисторіальний радник з 1814 року. Керував завершенням будівництва та освяченням кам'яного храму Святого Миколая у 1834 році.

● Дружина та її батьки: Анна Бурик. Дочка священника Петра Бурика..

● Сини, які стали священниками: Василь Табакович (1800–1855).

● Шлюби дочок зі священниками: Юліанна Анна Табакович (1822–1872) вийшла заміж за священника Йосифа Куштана (наступного пароха Перечина); Марія Табакович вийшла заміж за священника Антона Токача (їхній син о. Йосиф Токач згодом став парохом Перечина).

1843–1866 рр. — о. Йосиф Куштан. Народився у 1816 році в Лютій у сім'ї священника Василя Куштана, помер у 1866 році. Навчався в Ужгороді та Сегеді. Висвячений у 1840 році єпископом Василем Поповичем. Служив у Солочині у 1841–1843 роках та Перечині у 1843–1866 роках. Віце-декан, інспектор парафіяльних шкіл. Зміцнив церковну школу, очолював громаду під час Угорської революції 1848–1849 років.

● Дружина та її батьки: Юліанна Анна Табакович (1822–1872). Дочка перечинського пароха о. Іоанна Табаковича та Анни Бурик..

● Сини, які стали священниками: Йосип Куштан (1848–1921) та Петро Куштан (1857–1930).

1866–1867 рр. — о. Костянтин Кальман Пуза. Народився у 1840 році в Галку, помер у 1925 році. Навчався в Ужгороді. Висвячений у 1865 році єпископом Йосифом Ґаганцем. Тимчасовий адміністратор Перечина у 1866–1867 роках. Надалі служив у Цегольні, Драгині, Баньяпатаку, Берегшарреті та Ракошині у 1889–1923 роках, де був деканом.

Дружина та її батьки: Емілія Уйгелі (1847–1924). Дочка священника Ігнатія Уйгелі та Гонорії Пузи..

● Сини, які стали священниками: Константин Пуза (1874–1953) та Стефан Пуза (народився у 1886 році).

● Шлюби дочок зі священниками: Ірена Пуза вийшла заміж за священника Івана Шерегі (1859–1945); Марія Пуза вийшла заміж за священника Олександра Шерегі (1861–1912); Ольга Пуза (померла у 1943 році) вийшла заміж за священника Нестора Сільвая (1865–1920).

1867–1902 рр. — о. Гавриіл Чопей. Народився у 1828 році в Макарьові в сім'ї священника Михайла Чопея, помер у 1902 році. Навчався в Ужгороді та Сатмарі. Висвячений у 1852 році єпископом Василем Поповичем. Адміністратор у Береговому у 1853–1867 роках, парох Перечина протягом 35 років у 1867–1902 роках. Консисторіальний радник з 1874 року, Ужанський архіпресвітер у 1876–1902 роках. Оновлював інтер'єр храму, збудував фару, придбав нові дзвони.

● Дружина та її батьки: Ілона (Юліанна Кароліна) Пульська (народилася у 1834 році). Дочка Хустського декана о. Івана Пульського та Марії Берлані..

● Сини, які стали священниками: Гавриїл Чопей (1869–1930) — каплан у Перечині, душпастир в Угорщині та США; Микола Чопей (народився у 1876 році) — каплан у Перечині, декан у США.

● Шлюби дочок зі священниками: Ілона Чопей вийшла заміж за священника Костянтина Кальмана Доліная (1850–1916); Кароліна Чопей (1861–1920) вийшла заміж за священника Євгена Гомичка (пароха Перечина); Емілія Чопей (1870–1888) вийшла заміж за священника Миколу Стецовича (1863–1940); Єлизавета Чопей (народилася у 1873 році) вийшла заміж за священника Євгена Кіша (каплана у Перечині); Анастасія Чопей (померла у 1943 році) вийшла заміж за почесного декана о. Тітуса Коссея (1849–1928).

1902–1911 рр. — о. Йосиф Токач. Народився у 1852 році в Ужоку в сім'ї священника Антона Токача та Марії Табакович (доньки перечинського пароха о. Іоанна Табаковича), помер у 1911 році. Навчався в Ужгороді. Висвячений у 1879 році єпископом Іваном Пастелієм Ковачем. Декан Турянського деканату. Служив у Лютій, Новоселиці, Тур'ї Бистрій та Перечині у 1902–1911 роках. Декан Турянського деканату у 1902–1911 роках. Ініціював масштабну реконструкцію храму у 1903 році зі зведенням двох нових веж.

● Дружина та її батьки: Ілона Бачинська (1854–1926). Дочка священника Євгена Бачинського та Аполлонії Яроміс..

● Сини, які стали священниками: Микола Токач (1891–1970).

● Шлюби дочок зі священниками: Ілона Токач (народилася у 1889 році) вийшла заміж за священника Дезидерія Натолю (наступного пароха Перечина).

1913–1920 рр. — о. Євген Гомичко. Народився у 1857 році в Гайдубесермені, помер у 1920 році. Навчався в Пешті та Ужгороді. Висвячений у 1880 році єпископом Іваном Пастелієм Ковачем. Катехит, помічник в Ужгороді, Драчині, Дубинці та парох у Перечині у 1913–1920 роках. Консисторіальний радник з 1919 року. Організовував доброчинну допомогу та збори на військові позики під час Першої світової війни.

● Дружина та її батьки: Марія Чопей (1861–1920). Дочка перечинського пароха о. Гаврила Чопея та Ілони Пульської..

● Сини, які стали священниками: Іван Гомичко (1883–1948).

● Шлюби дочок зі священниками: Ірен Гомичко (1897–1920) вийшла заміж за священника Олександра Стріпського (адміністратора Перечина).

1920–1921 рр. — о. Олександр Стріпський. Народився у 1891 році в Бальші, помер у 1948 році. Висвячений у 1917 році єпископом Антоном Паппом. Служив у низці парафій, а у 1920–1921 роках був адміністратором Перечина, впорядковував майно та документацію у складні повоєнні роки.

● Дружина та її батьки: Ірена Гомичко (1897–1920). Дочка перечинського пароха о. Євгена Гомичка та Марії Чопей..

1911–1912, 1921–1949 рр. — о. Дезидерій Натоля. Народився у 1886 році в Домбоштельку, помер у 1951 році. Висвячений у 1911 році єпископом Юлієм Фірцаком. Тимчасовий адміністратор у 1911–1912 роках, а згодом парох Перечина у 1921–1949 роках. Почесний декан з 1933 року. Очолював громаду майже 30 років у чехословацький, угорський та післявоєнний радянський періоди. Його служіння — це приклад того, як церква стає для людей і вчителем, і годувальником у часи нестабільності.

Період Чехословаччини (1921–1939): Церква стала центром культурного відродження. Газети «Свобода» та «Руський Вѣстник» писали про о. Натолю як про патрона місцевих читалень та натхненника художнього оновлення храму.

Угорський період (1939–1944): Коли почалася війна, парафія перетворилася на гуманітарний штаб. Часописи «Kárpátalja» та «Görög Katholikus Szemle» фіксували численні акти допомоги сиротам та родинам мобілізованих.

Зазнавав жорстокого тиску МДБ, опинився між молотом репресій МДБ та ковадлом сумління. Внаслідок постійного переслідування він важко захворів і помер у 1951 році.

● Дружина та її батьки: Ілона Токач (народилася у 1889 році). Дочка перечинського пароха о. Йосифа Токача та Ілони Бачинської..

Помічні священники (каплани)

1843 р. — о. Еммануїл Чанда. Служив капланом у Перечині у 1843 році (ієромонах Чину Святого Василія Великого).

1894–1896 рр. — о. Євген Кіш. Народився у 1868 році в Тольчві, помер у 1897 році. Висвячений у 1893 році єпископом Юлієм Фірцаком. Каплан у Перечині, згодом душпастир у Ньїрмаді (Угорщина).

● Дружина та її батьки: Єлизавета Чопей (народилася у 1873 році). Дочка перечинського пароха о. Гаврила Чопея та Ілони Пульської..

● Сини, які стали священниками: Євген Кіш (1894–1940).

1896–1897 рр. — о. Гавриїл Чопей (молодший). Народився у 1869 році в Перечині, помер у 1930 році. Висвячений у 1896 році єпископом Юлієм Фірцаком. Каплан у Перечині, надалі душпастирював в Угорщині (Гайдудорог, Опальї) та у США (штати Огайо, Нью-Джерсі, Пенсільванія).

● Дружина та її батьки: Наталія Кричфалуші (1877–1944). Дочка священника Юрія Кричфалуші та Софії Зомборі..

1898–1899 рр. — о. Микола Чопей. Народився у 1876 році в Перечині. Висвячений у 1898 році єпископом Юлієм Фірцаком. Каплан у Перечині, пізніше служив у Ворочові, а протягом 1903–1938 років очолював парафію у Вілкс-Барре (Пенсільванія, США) і був деканом Скрентонського деканату.

● Дружина та її батьки: Пауліна Шуба (народилася у 1879 році). Дочка священника Юрія Шуби та Пауліни Ґебей

Аналіз родинних зв'язків та династичних мереж

Перечинська греко-католицька парафія Святого Миколая протягом XVIII–XX століть являла собою унікальний мікрокосм, де духовно-пастирське служіння було тісно переплетене з родинними союзами провідних священничих династій Мукачівської єпархії. Аналіз династичних зв'язків демонструє кілька фундаментальних закономірностей у формуванні місцевої духовної еліти:

1. Лінійність спадкоємності парафії (Тесть — Зять)

Протягом понад століття керівництво перечинською парафією часто передавалося в межах однієї родинної мережі через шлюби дочок парохів зі священнослужителями:

● Лінія Табаковичів — Куштанів: Парох о. Іоанн Табакович (1824–1843) видав доньку Юліанну Анну за о. Йосифа Куштана, який перейняв душпастирство в Перечині і керував парафією понад 20 років (1843–1866). Друга донька, Марія, вийшла за о. Антона Токача — їхній син о. Йосиф Токач став парохом у 1902 році.

● Лінія Токачів — Натолів: Парох о. Йосиф Токач (1902–1911) видав доньку Ілону за о. Дезидерія Натолю, який очолював перечинську громаду найдовше у XX столітті (1911–1912, 1921–1949).

● Лінія Чопеїв — Гомичків — Стріпських: Донька довголітнього пароха о. Гаврила Чопея, Кароліна, вийшла за о. Євгена Гомичка (парох у 1913–1920 рр.). Їхня донька Ірен вийшла за о. Олександра Стріпського, який став адміністратором парафії у 1920–1921 роках.

2. Родина о. Гаврила Чопея як центральний духовно-громадський вузол

Отець Гаврило Чопей (парох у 1867–1902 рр.), одружений з Ілоною Пульською (донькою Хустського декана о. Івана Пульського). Маючи титул Ungi főesperes (Ужанського архідиякона) та консисторіального радника, він перетворив Перечин на зразкову парафію. Саме за Чопея храм на пагорбі Гурка набув сучасного вигляду: з’явився художній розпис, були закуплені три нові дзвони, зведена простора фара. Утворив один із найвпливовіших розгалужених родоводів Закарпаття:

● Сини-священники та еміграція: Двоє його синів, о. Гавриїл Чопей-молодший та о. Микола Чопей, розпочинали служіння як каплани у Перечині, а згодом стали визначними душпастирями та деканами серед русинської еміграції у США (штати Пенсільванія, Огайо, Нью-Джерсі).

● Шлюби дочок: Усі п'ять дочок о. Гаврила Чопея вийшли заміж за священників (о. Костянтина Доліная, о. Євгена Гомичка, о. Миколу Стецовича, о. Євгена Кіша та почесного декана о. Тітуса Коссея).

3. Видатний інтелектуальний, науковий та духовно-підпільний спадок нащадків

Шлюбні союзи перечинського духовенства дали нашому краю цілу плеяду видатних діячів науки, культури та церкви:

● Церковне підпілля: Правнук о. Гаврила Чопея — о. Юрій Сабов (1927–2009), кандидат економічних наук, таємно висвячений у 1974 році, відіграв ключову роль у легалізації єпархії та її виходу з підпілля. Після 1989 року став директором канцелярії Мукачівської греко-католицької єпархії та архітектором її юридичного відновлення.

● Мовознавство та наука: племінник пароха — Ласло Чопей (1842–1934) — став автором фундаментального «Русько-угорського словника» (1883), відзначеного премією Угорської академії наук.

● Антоній Годинка: правнук перечинського пароха о. Іоанна Годинки (1775–1788). Академік і професор, він став головним істориком Мукачівської єпархії, заклавши фундамент джерелознавства Карпат.

● Гіядор Стріпський: син Поліни Чопей (близької родички о. Гавриїла). Видатний етнограф і член НТШ у Львові та Будапешті.

Історія Перечина — це не просто хронологія будівництва стін. Це літопис інтелектуальної стійкості. Маленька церква на пагорбі Гурка, підтримана королівською казною і збережена зусиллями корінних перечинців та священників, довела: культура та віра, вкорінені в освіту та родинну традицію, здатні пережити будь-які геополітичні катастрофи.

Іван Бачинський

краєзнавець

о. Константин Пуза

о. Гавриіл Чопей

о. Дезидерій Натоля

ХТО ТАКІ КУРУЦИ?

2026-09-26T17:09:20.758+02:00

Куруци (від латинського crux — «хрест») — це учасники антигабсбурзьких народно-визвольних повстань у Угорському королівстві та на Закарпатті наприкінці XVII — на початку XVIII століття.

Основні факти про куруців:

Проти кого воювали: Головним ворогом куруців була австрійська династія Габсбургів, яка проводила політику централізації, збільшувала податки та обмежувала релігійні й політичні свободи. Ворогів куруців — австрійських солдатів та їхніх прибічників — називали лабанцями.
Етнічний склад: Рух куруців мав багатонаціональний характер. Поруч із угорцями у військових діях активну участь брали закарпатські русини, словаки та румуни.
Головне повстання (1703–1711): Найвідомішим етапом руху стало Визвольне повстання під проводом князя Ференца II Ракоці. Повстання розпочалося саме на Закарпатті, а закарпатські селяни стали першими та найвідданішими бійцями армії Ракоці.
«Найвірніший народ»: За виняткову мужність та підтримку Ференц II Ракоці закарбував у історії вислів про закарпатських русинів — Gens fidelissima («Найвірніший народ»).

Після поразки повстання у 1711 році частина куруців змушена була емігрувати, а сам рух припинив існування, увійшовши до фольклору та історичної пам’яті народів Центрально-Східної Європи.

Закарпаття відіграло ключову роль у національно-визвольному русі під проводом Ференца II Ракоці (1703–1711 рр.). Саме гірський рельєф, наявність міцних замків та щира підтримка закарпатських русинів зробили цей регіон колискою та головним оплотом куруців.

Ось детальний огляд найважливіших битв, стратегічних центрів та військової тактики куруців на Закарпатті:

Ключові битви та події на Закарпатті

Битва під Довгим (7 червня 1703 року)

Де: село Довге (сучасний Хустський район).
Контекст: Це перший офіційний бій повстання куруців. Загін селян-повстанців під проводом Альберта Кіша та Томаша Есе (близько 500 осіб) зіткнувся з добре озброєним австрійським військом під командуванням графа Шандора Каролі (який на той час воював на боці Габсбургів).
Результат: Повстанці, озброєні переважно косами, вилами та сокирами, зазнали поразки через брак вогнепальної зброї та досвіду. Однак битва мала величезний моральний ефект: вона показала, що народ готовий воювати, і вже за кілька днів до Закарпаття прибув сам князь Ференц II Ракоці.
Пам'ять: У центрі села Довге сьогодні стоїть пам’ятник куруцам — колона з турулом (священним птахом угорської міфології).

Битва під Тисабечем (14–16 липня 1703 року)

Де: переправа через річку Тису (неподалік від сучасного селища Вилок на Закарпатті).
Контекст: Перша масштабна битва під особистим командуванням Ференца II Ракоці. Австрійські війська намагалися заблокувати куруців на Закарпатті та не допустити їхнього виходу на Угорську рівнину.
Результат: Завдяки сміливій форсованій атаці через Тису куруци вщент розгромили австрійський загін генерала Окліча. Ця перемога відкрила куруцам шлях до центральних районів Угорщини та залучила до лав повстанців тисячі нових добровольців.

Осада та взяття Мукачівського замку «Паланок» (1703–1704 рр.)

Значення: Замок «Паланок» був родинним гніздом династії Ракоці та однією з найцінніших фортець регіону.
Хід подій: Наприкінці 1703 року куруці блокували австрійський гарнізон у Мукачеві. Оскільки штурмувати потужні мури без важкої артилерії було ризиковано, куруці застосували тривалу облогу та виснаження. У лютому 1704 року австрійський гарнізон капітулював.
Результат: Мукачівський замок став столицею повсталої держави, тут розташовувалася резиденція Ракоці, карбувалися власні гроші куруців («ліберташі») та зберігалися арсенали зброї.

Захоплення Ужгородського та Хустського замків (1703–1704 рр.)

Хустський замок: Був зайнятий куруцами майже без бою на самому початку повстання завдяки підтримці місцевих селян і міщан.
Ужгородський замок: Твердиню графа Міклоша Берчені (соратника Ракоці) блокували куруци та визволили на початку 1704 року, зробивши її важливим дипломатичним центром.

Військова тактика куруци

Куруці не мали змоги на перших етапах протистояти регулярній австрійській армії (лабанцям) у відкритому лінійному бою, тому розробили власну унікальну тактику:

1. Застосування легкої кінноти (гусарів):

o Основою війська куруців були мобільні кінні загони. Вони здійснювали блискавичні набіги («portyázás»), знищували лінії постачання ворога, обози та маленькі гарнізони, а потім швидко відступали до лісів та гір.

2. Засідки в гірських перевалах:

o Використовуючи знання Карпатського рельєфу (Верецький, Яблуницький перевали), закарпатські русини створювали завали з дерев, влаштовували засідки на вузьких стежках і знищували переважаючі сили австрійців ще на підході.

3. Нічні напади та психологічна війна:

o Куруці часто нападали на табори лабанців уночі, зненацька, імітуючи присутність значно більшого війська за допомогою шуму, факелів та горнів.

4. Гнучке поєднання професіоналів та селянського рушення:

o Професійне ядро армії (колишні дворяни, найманці, досвідчені вершники) діяло разом із селянськими загонами. Селяни виконували роль розвідників, провідників, забезпечення та партизанів.

Чому закарпатці билися за Ракоці?

Ференц II Ракоці володів величезними маєтками на Закарпатті (Мукачево, Чинадійово, Берегове). Місцеве населення сприймало його не як чужого володаря, а як захисника від жорстокого австрійського податкового гніту та релігійних утисків.

Закарпатські русини складали кістяк особистої гвардії Ракоці. Саме за їхню самовідданість князь залишив у своєму щоденнику знаменитий запис:

«Це були люди неймовірно хоробрі, віддані та скромні. Вони йшли за мною у найтемніші часи без взуття та зброї, вирубавши собі кийками шлях до свободи».

Іван Беца — це один із найвідоміших народних ватажків куруців та селянських загонів на Закарпатті (зокрема на Ужанщині та Перечинщині) під час Визвольної війни 1703–1711 років під проводом Ференца II Ракоці.

Роль Івана Беци у русі куруців

1. Організація повстання в Ужанській долині (1703 рік)

o Коли Ференц II Ракоці закликав народ до збройного виступу проти Габсбургів, Іван Беца став одним із перших місцевих ватажків, який підняв селян Ужанщини (сучасні Перечинський та Великоберезнянський райони).

o За короткий час він зібрав боєздатний загін із місцевих русинів (селян, міщан та опришків), який увійшов до складу народної армії куруців.

2. Блокада та облога Ужгородського замку (1703–1704 рр.)

o Загін під командуванням Івана Беци брав безпосередню участь у тривалій облозі Ужгородського замку, де забарикадувався австрійський гарнізон (лабанці).

o Його бійці контролювали шляхи сполучення навколо Ужгорода, Перечина та гірських перевалів, не даючи австрійським військам отримувати підкріплення та провізію з Галичини чи Центральної Угорщини.

3. Партизанська тактика в Карпатах

o Загін Беци чудово орієнтувався у гірській місцевості Перечинщини. Вони влаштовували засідки на австрійські обози, перехоплювали кур'єрів та захищали місцеві села від грабунків австрійських каральних загонів.

Історичне значення та народна пам'ять

Символ народної підтримки: Постать Івана Беци демонструє, що рух куруців на Закарпатті був не лише виступом угорської шляхти, а справді народним визвольним рухом, де провідну роль відігравали місцеві селянські ватажки.
Фольклор Ужанщини: В історичних переказах та легендах Перечинщини та Ужгородщини Іван Беца згадується як безстрашний опришок і куруцький народний герой, який боронив простих людей від феодального та австрійського гніту.

Окрім Івана Беци, у Визвольній війні 1703–1711 років яскраво проявилися й інші народні ватажки та отамани із Закарпаття і прилеглих земель, які підняли селянство на боротьбу:

Томаш Есе (Tamás Esze) — селянин і солевар із Берегівщини. Саме він став головним рушієм і організатором перших загонів куруців на Закарпатті. У травні 1703 року Есе особисто зустрівся з Ференцем II Ракоці в Польщі та приніс на Закарпаття освячені прапори з гаслом «Cum Deo pro Patria et Libertate» («З Богом за Батьківщину і Свободу»). За бойові заслуги отримав від Ракоці дворянство та звання полковника куруцької піхоти.
Альберт Кіш (Albert Kis) — соратник Томаша Есе та один із перших польових командирів повстання. Саме Альберт Кіш очолював загони селян-куруців у першому офіційному бою проти австрійських військ під селом Довге 7 червня 1703 року.
Пинтя Хоробрий (Григор Пинтя) — легендарний опришківський ватажок, який діяв у гірських районах Мараморощини та Хустщини. У 1703 році зі своїм загоном опришків приєднався до куруців і відіграв вирішальну роль під час взяття стратегічного Хустського замку.
Василь Сочка та Іван Папп — місцеві селянські ватажки з Верховини, які організовували загони самооборони на Ужанщині та Воловеччині, блокували гірські перевали та перехоплювали австрійські обози зі зброєю.

Завдяки цим ватажкам рух куруців на Закарпатті поєднав селянські опришківські традиції з організацією регулярного війська, що дозволяло тривалий час утримувати контроль над гірськими районами Карпат.

Після придушення повстання у 1711 році князь Ференц II Ракоці категорично відмовився скласти присягу на вірність Габсбургам і відкинув пропоновану йому амністію та повернення маєтків, обравши довічний вигнанка та боротьбу дипломатичними шляхами.

Шлях еміграції Ференца II Ракоці

Польща (1711–1712 рр.): Залишивши Закарпаття ще до підписання Сатмарського миру, Ракоці деякий час мешкав у Польщі під ім'ям графа Шароші, сподіваючись на дипломатичну підтримку Франції та Московського царства.
Франція та Версаль (1712–1717 рр.): Ракоці прибув до двору короля Людовіка XIV, де його прийняли з великою шаною. Проте після смерті Людовіка XIV Франція змінила зовнішню політику і відмовилася відкривати новий фронт проти Габсбургів. Деякий час князь жив у монастирі камальдулів неподалік Парижа.
Османська імперія та Родосто (1717–1735 рр.): На запрошення османського султана Агмеда III князь переїхав до Туреччини. Останні 18 років життя він провів у місті Родосто (сучасний Текірдаг) на березі Мармурового моря разом із невеликою спільнотою вірних соратників. Князь помер у вигнанні 8 квітня 1735 року.

Доля найближчих соратників

Міклош Берчені (Miklós Bercsényi): Найближчий радник і генерал-лейтенант Ракоці (володар Ужгородського замку) також відмовився від капітуляції. Він розділив із князем усі роки вигнанця й помер у Родосто у 1725 році.
Келемен Мікеш (Kelemen Mikes): Особистий секретар Ракоці. Його знамениті «Листи з Туреччини» стали головним історичним джерелом про повсякденне життя русинськрї та угорської еліти в турецькій еміграції.
Шандор Каролі (Sándor Károlyi): Генерал куруців, який за відсутності Ракоці у квітні 1711 року підписав Сатмарський мирний договір з австрійцями. Він зберег свої володіння, присягнув Габсбургам і згодом отримав звання імперського фельдмаршала, через що частина куруци вважала його зрадником.

Повернення на Батьківщину

У 1906 році австро-угорський уряд офіційно реабілітував пам’ять учасників руху куруців. Прах Ференца II Ракоці, його матері Ілони Зріні та графа Міклоша Берчені урочисто перевезли з Константинополя до Східної Європи.

Сьогодні їхні останки спочивають у крипті Собору святої Єлизавети в Кошице (Словаччина) .

Євменій Сабов: Людина, яка рятувала культуру та віру Закарпаття

2026-09-23T13:37:09.349+02:00

о.Євменій Сабов жив на зламі епох і став справжнім орієнтиром для людей у часи, коли намагалися змінити їхню ідентичність. Сучасники називали його совістю краю за чесність, незламність і відданість традиціям предків. Його шлях — це історія про те, як родинна пам'ять і любов до свого народу допомагають вижити у найскладніші часи.

Генеалогічне коріння: Феномен спадкового духовенства

Генеалогія Євменія Сабова є класичним втіленням феномену закарпатської інтелігенції, де живий звʼязок поколінь забезпечував не лише соціальний статус, а й безперервність інтелектуальної еліти. Його родовід — це «могутнє древо», що живилося соками рідної землі протягом багатьох поколінь.

● Походження: Євменій народився 1 жовтня 1859 року в селі Верб'яж. Його духовне становлення почалося під опікою хресного батька — видатного історика о. Іоанна Дулишковича, що символічно поєднало малого Євменія з академічною традицією краю.

● Батьківська лінія (Династія Сабових):

Прадід: о. Янош Сабов — душпастир, який розпочинав службу ще за часів єпископа Андрея Бачинського, закладаючи підвалини родинного служіння.

Дід: о. Антал Сабов — продовжувач священницької династії в епоху єпископа Василія Поповича.

Батько: о. Іван (Янош) Антонович Сабов (1834–1878) — вихованець Ужгородської семінарії, який своєю взірцевою службою у Верб'яжі та Іванівцях сформував світогляд майбутнього будителя.000

● Материнська лінія: Мати, Емілія Лабанц, належала до старовинних родів Лабанців, Баранковичів та Бачинських, що ще міцніше вкорінювало Євменія у середовище вищого духовенства.

Виховання в «старій священницькій сім'ї» зумовило не лише вибір професійного шляху, а й особливий тип характеру — поєднання смиренності душпастиря із твердістю захисника віри та мови предків.

Формування інтелектуала: Освітній шлях та духовне становлення

Освітня географія Сабова — Ужгород, Мукачево, Пряшів, Левоча — стала фактором формування його широкого міжрегіонального кругозору. Це було маневрування між різними культурними центрами, де студент гартувався в умовах мовного тиску.

Особливе значення мав період навчання в Левочі. Саме там Сабов відчув серйозне випробування: попри заборони, він із однокласниками відвідував богослужіння східного обряду у старця о. Йосифа Ільковича. Промовистою деталлю того часу було те, що через відсутність східних риз старий священик служив у «латинських», проте саме ці літургії зміцнювали в молоді відчуття належності до своєї традиції.

Величезний вплив на Євменія мав його стрико — Кирило Сабов, автор першої граматики та викладач семінарії. Він став для племінника уособленням боротьби за живу руську мову. Після блискучого закінчення Ужгородського богословського ліцею в 1881 році та рукоположення в священники - єпископом Іваном Пастелієм Ковачем у 1886 році, о. Євменій розпочав свою місію, де академічна підготовка поєдну0валася з живою народною практикою.

Душпастирська та педагогічна діяльність: Між собором та кафедрою

Життя о. Сабова стало взірцевим синтезом священицького обов’язку та просвітництва. Його педагогічна праця в Ужгородській гімназії та учительській семінарії була спрямована на формування національно свідомої еліти.

Проте його професійна кар’єра не була позбавлена драматизму. У 1898 році, коли викладання руської мови в семінарії було фактично заборонене, Сабов вчинив як людина честі — він добровільно залишив викладацьку кафедру. Для нього було немислимим перетворювати навчання на інструмент денаціоналізації. Переїхавши до Севлюша (нині Виноградів), він понад 35 років служив парафіяльним священником, одночасно обіймаючи посади консисторіального радника та архідиякона Угочанського комітату. Цей підхід у «провінцію» насправді лише посилює його авторитет як духовного лідера, не підвладного політичній кон’юнктурі.

Хронологія та географія священничого служіння:

● Арданово (комітат Береґ): 1886 рік (із січня по вересень/жовтень) — помічний священник (капелан).

● Ужгород (комітат Унґ):

1886–1898 роки — викладач Закону Божого, руської мови та літератури в Ужгородській гімназії та учительській семінарії (препарандії).

1891–1898 роки — помічний священник (капелан) Ужгородського греко-католицького кафедрального собору.

Севлюш / Виноградово (комітат Угоча):

1898–1934 роки — парох (настоятель) місцевої греко-католицької парафії, де прослужив до кінця життя.

1900–1917 роки (за окремими документами з 1899 р.) — декан (благочинний) Севлюшського деканського округу.

З 1904 року — консисторіальний радник (радник Святого Престолу).

1917–1934 роки — архідиякон Угочанського комітату (жупи).

Родинний портрет: Опора та приватний світ

Священницька родина Сабових була осередком збереження традиційних цінностей у часи перемін. Дружина, Анізія Кофланович (1868–1942), дочка священника Василя Кофлановича та Анни Талапкович, стала для нього надійною опорою в роки репресій та суспільного тиску.

Родинна лінія знайшла своє продовження у дітях: Д-р Іван Сабов — успадкував інтелектуальну міць батька, Ілона Сабов, Емма Сабов (1895 р.н.), Єлізавета Сабов (1892–1937) — через шлюб з о. Людвігом Дудинським (1887–1941) зміцнила зв’язки з відомими священицькими династіями краю.

6. Громадсько-культурний провід: Товариство ім. О. Духновича

Євменій Сабов очолив Товариство ім. О. Духновича у 1923 році завдяки своєму високому авторитету як відомого педагога, науковця та священника. За вагомі заслуги та розбудову організації у 1926 році на загальних зборах у Мукачеві його одностайно обрали пожиттєвим головою. Під його проводом організація перетворилася на головний бастіон захисту прав підкарпатських русинів.

● Руський народний дім: Важливою перемогою Сабова стало будівництво цього осередку в Ужгороді.

● Символ незламності: Історія з великим дзвоном катедрального собору — «Руським Іваном». Сабов разом із руською молоддю домігся встановлення цього дзвона з кириличним написом, що стало потужним ляпасом мадярським шовіністам і маніфестацією того, що «руський дух» у краї не подолано.

● Випробування: 1 червня 1930 року під час урочистостей на нього було вчинено замах Федором Тацинцем членом організації (УВО), попри поранення, 70-річний архідиякон не залишив своєї ниви, остаточно закріпивши за собою статус «лицаря без страху і догани».

Наукова та літературна спадщина: Мовний фундамент

Науковий доробок Євменія Сабова — це інтелектуальний заповіт майбутнім поколінням. Його праці мали на меті створити надійний мовний фундамент для народу:

● «Рус,ская грамматика» (1890, 1924) — фундаментальний підручник, що став нормою для шкільної освіти.

● «Хрестоматія церковно-славянскихъ и угро-русскихъ памятниковъ» (1893) — праця, що є справжньою «рятувальною місією» для національної пам’яті. Вона зберегла тексти, оригінали яких згодом були втрачені або знищені, ставши історико-літературною енциклопедією краю.

● «Ангел-Хранитель» (1891) — дитячий молитовник, покликаний виховувати віру з найменших літ.

● «Что за край Бразилія?» (1897) — публіцистична праця, що свідчила про його увагу до соціальних бід народу (еміграції).

● «Очерки літературної діяльності подкарпатскихъ русиновъ» (1925) — глибокий аналіз шляху руської словесності.

● «Воспоминанія» (під псевдонімом Е. Иванов) — мемуари, що є неоціненним джерелом з інтелектуальної історії регіону.

Його «Хрестоматія» досі вважається науковим еталоном, оскільки Сабов підходив до збирання пам’яток із сумлінністю дослідника, що усвідомлює: без писемності народ приречений на забуття.

Церковні титули, нагороди та світське визнання:

● Консисторіальний радник (радник Святого Престолу) — високий церковний титул, наданий йому Мукачівською єпархією у 1904 році за багаторічну віддану душпастирську та педагогічну працю.

● Декан (благочинний) — призначений у 1899–1900 роках очільником Севлюшського деканського округу.

● Архідиякон Угочанського комітату — призначений 17 лютого 1917 року, очоливши церковну структуру цілого комітату (жупи).

● Почесний громадянин міста Севлюш (Виноградова) — присвоєно за вагомий внесок у духовний, культурний та освітній розвиток міста.

● Пожиттєвий голова Товариства ім. Олександра Духновича — обраний у 1926 0році на загальних зборах у Мукачеві за особливі заслуги у збереженні культурно-просвітницької спадщини.

● Пошана від єпископа Петра (Ґебея): Під час святкування 70-річного ювілею о. Євменія у 1929 році Мукачівський єпископ Петро (Ґебей) направив йому офіційний єпископський лист, звертаючись як до «дорогого й возлюбленого Друга» та висловлюючи глибоку вдячність.

● Співпраця з часописами: Головні видання о. Євменія виходили за підтримки Книгодрукарського фонду Мукачівської єпархії, а журнал «Душпастырь» висвітлював його діяльність як взірець служіння Церкві.

● Авторитет серед єпархій: На адресу о. Євменія надходили вітання від очільника Пряшівської греко-католицької єпархії — єпископа Павла Ґойдича.

8. Висновки: Вічність у пам'яті народу

Євменій Сабов завершив свій земний шлях 1 листопада 1934 року, залишивши по собі спадщину, яку не змогли стерти ні часи, ні політичні режими. Його життя доводить: справжній лідер тримається не на гучних посадах, а на чесності, вірності своїм ідеалам та щирій любові до людей.

Іван Бачинський, краєзнавець, Перечин

Публікація о. Даниїла Бендаса «Виховання духовних кадрів у Мукачівській греко-католицькій єпархії (1949–1989)» із збірника: Науково-дослідного центру історично-релігійних студій «ЛОГОС» УжНУ за 2012 рік

2026-09-18T11:07:25.457+02:00

Так згально відомо, що заснування Мукачівської єпархії губиться в тисячолітній давнині, але про навчальні заклади з підготовки і вихованню духовних отців і дяків для неї можемо говорити тільки після створення на Чернечій горі Мукачівського монастиря, який став не тільки центром для віруючих, але й осередком знань, культури й освіти. При монастирі існувала елементарна школа для навчання грамоти, переписувались книги для богослужіння, створювались перші літописи. У 1391 р. відкрито Грушівський монастир, де з початку XV ст. працювала школа для народу, а також богословська, де навчалися молоді ченці та сини священиків.

Таким чином чином, з упевненістю можна сказати, що рушійною силою розвитку як освіти взагалік, так і церковної зокрема, в нашому краї була Церква, бо поширення християнства вимагало підготовки місцевих священиків і дяків, які б могли задовольнити духовні потреби вірників і по можливості навчати грамоті місцеве населення. Тому більшість дослідників краю вважає, що такі школи існували при монастирях Мукачева, Малого Березного, Імстичева, Бороняви, Марія-Повчі, Красного Броду і давали певну освіту священикам, монахам, а інколи й мирянам.

Саме життя викликало необхідність і доцільність в заснуванні т.зв. парафіальних шкіл при церквах. Такі школи під керівництвом духовенства спочатку засновувались в містах Ужгород (1401), Берегово (1467), Мукачево (1552). В кінці XVII ст. на території Мукачівської єпархії таких парафіальних шкіл налічувалося вже 40^2.

На сьогоднішній день достовірним фактом є те, що першою згадкою про Мукачівську єпархію є грамота угорського короля Матяша Гуняді від 1458 р. про заснування Мукачівського монастиря, який був духовно-релігійним центром русинів на протязі трьох століть. Для великої (на той час охоплювала 13 комітатів) Мукачівської єпархії згадана вище кількість шкіл не могла забезпечити потрібну кількість священиків, дяків і вчителів. Тому в 1638 р. Естергомський єпископ Георгій Ліппай (1637-1642), а пізніше архиєпископ Естергомський (1642-1666), повідомляв Конгрегацію для пропаганди віри в Римі про низьку освіченість священиків і просив фінансової підтримки для налагодження освітнього рівня русинського духовенства.

Пізніше Егерський єпископ Томаш Палфі теж звертався до Конгрегації, який вважав доцільним направити в Рим на навчання кількох здібних молодих людей русинського походження. Але ці прохання єпископів залишились без задовільної відповіді. Отже, освіченість духовенства продовжувала перебувати на низькому рівні. Закріплена в нашому краї ще в ХІ-ХІІ ст. за вірниками східного обряду назва «схизматики» із-за відстоювання свого обряду, приводило їх до невтішного стану, бо цим населенням, Його священиками "батьками" та їх єпископами ніхто не цікавився.

Передумовою і початком розквіту релігійного життя, розвитку науки, культури й освіти в нашому краї стала прийнята у 1646 р. Ужгородська церковна унія. З'явилась реальна можливість для заснування школи для підготовки священиків у Мукачівській єпархії. Але, цьому ще передував тривалий період домагань за становлення ієрархічної влади, за визнання канонічної самостійності і незалежності єпархії.

Мукачівська єпархія, починаючи від славних єпископів Василя Тарасовича (1633-1648), Петра Партенія (1648-1670), Йосифа де Камілліса (1690-1706), Михайла Ольшавського (1743-1767), блаженної пам'яті єпископа Андрея Бачинського (1772-1809) не дивлячись на її послаблення міжконфесійною боротьбою у 1920-1930 рр., зазнала істотного розвитку і за період правління єпархією такими єпископами, як Петро Гебей (1924-1931), Олександр Стойка (1932-1943) і Теодор Ромжа (1944-1947), переживала духовний ренесанс.

31 травня 1943 р. помер єпископ Олександр Стойка і Мукачівська єпархія осиротіла. Для подальшого управління єпархією, згідно з церковними законами, 2 червня 1943 р. члени Капітулу Олександр Ільницький (1889-1947), Олександр Янкович (1887-1945), Олександр Хіра (1897-1983), Теодор Коссей (1885-1944), Теодор Когутич (1881-1955), Віктор Хома (1891-1953) і д-р Юлій Марина (1901-1983) обирають прелата-протоієрея Олександра Ільницького Капітулярним вікарієм, функції якого він виконував до 12 лютого 1944 р., коли Апостольський Престол призначає Апостольським адміністратором Мукачівської греко-католицької єпархії д-ра Миколу Дудаша дочасного єпископа-ординарія сусідньої Гайдудорозької угорської греко-католицької єпархії.

В цей час Мукачівська єпархія мала п'ять архідияконатів (Березький, Земплинський, Марамороський, Угочанський і Ужанський), 32 намісницьких округи (деканати), 280 парохій, 346 священиків. Центром єпархії є м. Ужгород, де знаходиться Кафедральний храм, єпископська палата і духовна академія. Під керівництвом єпархії діяли: Ужгородська духовна академія і Ужгородська єпископська семінарія, Ужгородська греко-католицька півцеучительська семінарія і народна школа при ній, Ужгородська жіноча учительська семінарія, сільські церковні школи. Під безпосереднім керівництвом єпархії знаходились інтернати: в Ужгороді "Конвікт" і „Алумнеум", інтернат Ужгородської учительської семінарії, інтернат для дівчат при Ужгородській учительській семінарії, Хустський інтернат "Алумнеум", інтернат Мукачівської гімназії, Ужгородський інтернат для сиріт "Святе сімейство" та ін.

Директором Ужгородської духовної академії був о. Олександр Ільницький, його заступником о. Олександр Хіра, секретарем о. д-р. Стефан Качур, а викладачами: о. Олександр Хіра, о. д-р. Олександр Марина, о. д-р. Людвик Міня, о. д-р. Стефан Качур, о. Теодор Ромжа, о. Георгій Чургович, о. д-р. Ернест Дунда.

Ректором Ужгородської єпископської семінарії був о. д-р. Людвик Міня, проректором Віктор Шуба (мол.), духівником о. Теодор Ромжа, префектом о. д-р. Стефан Качур.

Отримавши відповідні повноваження від Апостольського престолу, єпископ д-р Микола Дудаш при співслужінні римо-католицьких єпископів із Кошиць (Словаччина) Іштвана Мадараса та із Сату-Маре (Румунія) Яноша Шеффлера, 24 вересня 1944 р., коли бої Другої світової війни вже точилися в Карпатах, висвятив на єпископа молодого й енергійного випускника Римського колегіуму св. Терезії "Руссикум" о. Теодора Ромжу.

Після приходу Червоної армії в наш край (Ужгород звільнено 27-го жовтня 1944 р.) перед молодим 33-річним єпископом постали складні і важкі завдання по захисту єпархії від сталінського терору. Військові одразу ж розмістились в Ужгородському замку і єпископ вимушений був розпустити семінаристів по домівках на позачергові канікули. Керівництво єпархії семінаристів запевнило, що при першій нагоді навчання буде відновлено. Враховуючи тодішній стан справ єпископ Теодор особливо важливим завданням для зміцнення духу єпархії вважав підготовку богословських кадрів і після чисельних заходів йому вдається в середині квітня 1945 р. звільнити одне крило семінарії від червоноармійців. Єпископ негайно скликав семінаристів для продовження навчання. На заклик відгукнулося біля сорока семінаристів. Мова йде про тих 32 семінаристів, яких у 1945-1947 рр. висвятив єпископ Теодор Ромжа і шістьох семінаристів (Олександр Легеза, Іван Ляхович, Антон Габел, Михайло Маслей, Василь Чейпеш, Йосиф Штилиха), які вже не встигли бути рукоположеними єпископом-мучеником. Владика Ромжа, як ректор Духовної Академії, викладав філософію. Олександр Хіра церковне право, др. Олександр Марина догматику, др. Юлій Гаджега Святе Письмо, Юрій Чургович педагогіку, Микола Мурані і Віктор Хома теж входили до викладацького складу.

Спочатку дії нових політичних організаторів життя в нашому краї генерала Лева Мехліса і полковника Георгія Тюльпанова та їх місцевих поплічників не були спрямовані проти ГКЦ. Навпаки, вони намагались використати її для своєї пропаганди по приєднанню "Закарпатської України на території Чехословаччини" до УРСР. Тому всі ті дії проти ГКЦ, які мали місце в цей період, можна вважати ексцесами окупаційної армії, місцевої влади або антикатолицькими випадами деяких православних громад і їх діячів. Після першого з'їзду Народних комітетів 26 листопада 1944 р., на якому було обрано вищий орган державної влади Народну Раду Закарпатської України, відпала потреба в авторитеті, який мала ГКЦ серед населення в краї. З перших днів новоутворена із комуністів-атеїстів Народна Рада не без відповідних установок органів НКВС під керівництвом Л. Мехліса і особливо політорганів армії, які очолював Л. Брежнєв, розпочала свою руйнівну роботу проти Церкви, а особливо проти Греко-Католицької.

В середині січня 1945 р. сам генерал Іван Петров під час зустрічі з єпископом Теодором Ромжею в Михайловцях (Словаччина) із задоволенням висловив подяку за теплі слова на честь радянської армії, подав єпископу руку і запевнив: „Ми будемо підтримувати Вас!" Невдовзі єпископ міг упевнитись у „безкорисній підтримці", яку обіцяли військові, бо вже у липні 1945 р. військова делегація просила єпископа віддати „на тимчасове користування" приміщення духовної семінарії, альма-матер багатьох поколінь наших священиків, що була розташована в стінах історичного Ужгородського замку. Єпископ вимушений був погодитись і „тимчасово" духовна семінарія була перенесена до двох невеликих єпархіальних гуртожитків „Конвікт" і „Алумней" по вулиці Капітульній. Військові з надзвичайною люб'язністю допомогли перевезти інвентар семінарії в ці будинки і запевняли, що все це здійснюється в рамках законності з укладанням між церквою і військовими властями відповідної угоди.

Єпископ Ромжа 21 грудня 1945 р. звернувся з листом до місцевої влади, в якому просив затвердити діяльність академії на наступні роки, бо цей учбовий заклад вважається вищою школою з п'ятирічним терміном навчання, має 5 кафедр і 25 учнів, готує кадри для ГКЦ. У відповідь на це голова НРЗУ І. Туряниця і уповноважений ради у справах релігійних культів Петро Лінтур вказували, що подальша робота духовної академії можлива лише після її затвердження урядом. А оскільки такого рішення досі немає, єпископу пропонувалося припинити навчання в академії і закрити її до одержання такого дозволу, а також направити уповноваженому список усіх викладачів і семінаристів окремо по кожному курсу.

Але невдовзі після звільнення приміщення замку у місцевій пресі з'явилася стаття про відкриття в приміщені Ужгородського замку Державного історико-краєзнавчого музею. Духовна Академія вимушена була розміститись у цих двох будинках по вулиці Капітульній, 7 і 14, де на початку жовтня 1945 р. богослови продовжили навчання.

Тодішня влада, не без підтримки військового командування і їхньої „безкорисної допомоги", мають намір змусити єпископа звільнити єпархіальні гуртожитки „Конвікт" і „Алумней", але єпископ у своєму листі до місцевих урядовців оскаржив їх намагання. У відповідь на цю скаргу тодішній голова облвиконкому Іван Туряниця у листі від 26 липня 1946 р. Управлінню Мукачівської греко-католицької єпархії відповів, що будинки по вулиці Капітульній (в той час уже вул. Кремлівська) раніше використовувались як гуртожитки для учнів середніх шкіл і тому на підставі декрету Народної Ради Закарпатської України „Про здержавлення шкіл" ці будинки перейшли у власність держави і були закріплені як гуртожитки за обласним відділом народної освіти. У листі висловлено прохання до 10 серпня 1946 р. звільнити будинки, в яких розміщена духовна семінарія, яка „існує без дозволу".

В тім семінаристи не звільнили у зазначений строк ці гуртожитки і тодішня влада прийняла рішення насильно з допомогою міліції, як репресивного органу влади, вигнати семінаристів. Міліція при підтримці військових в один із осінніх днів 1946 р. намагалася реалізувати задум влади, але не дивлячись на перевагу у силі їм вдалося захопити тільки „Алумнеум". Богослови забарикадувалися у „Конвікті" і відстояли його, але пізніше, під тиском чиновників, все ж вимушені були звільнити і цей гуртожиток.

Єпископ Теодор Ромжа знає і інтуїтивно догадується, що ця безбожна тоталітарна влада, щоб досягти свою мету, не зупиниться ні перед чим і тому він розраховуючи на найгірше, вже 28 вересня 1945 р. повідомляє Святу Столицю: „Монс. Ромжа, єдиний південно-карпатський єпископ, у великій небезпеці депортації, благає екстерне, позачергове право висвятити самому під секретом двох (виділено мною Д.Б.) єпископів для руської південно-карпатської території".

Святіший Отець 17 жовтня 1945 р. дав такий дозвіл „на єпископське висвячення монс. Хіри, що був номінований титулярним єпископом Іппійським". Через відповідні канали св. Конгрегація з надзвичайних церковних справ 4 червня 1946 р. отримала повідомлення, що „Преосвященний Олександр Хіра був дійсно рукоположений владикою Теодором Ромжею 30 грудня 1945 р.". Таким чином, єпископ Теодор Ромжа вже на самому початку свого єпископства думав про майбутню підпільну діяльність Мукачівської греко-католицької єпархії у радянській тоталітарній державі.

29 листопада 1946 р. Закарпатський облвиконком приймає таємну постанову за № 0422 про закриття Ужгородської духовної академії, «...бо це розсадник унії». Зокрема у цій постанові вказано, що вона „відновила свою роботу при радянській владі в Закарпатті без особливого на те дозволу Ради у справах релігійних культів при РМ СРСР. У ній зазначалося також, що греко-католицька церква не має ні союзного, ні республіканського центру, а існування богословської семінарії не виправдовується необхідністю, у зв'язку з чим, облвиконком постановив:Закрити греко-католицьку богословську семінарію в Ужгороді;

Передати приміщення семінарії (вул. Кремлівська) (тепер знову Капітульна), 7 і 14 у житловий фонд міськради;

Просити Раду у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР погодитися з даним рішенням".

Однак уповноважений у справах релігійних культів при РМ СРСР по УРСР П. Вільховий в таємному листі до уповноваженого у справах релігійних культів по Закарпатській області С. Ляміна-Агафонова писав, мовляв, у Москві сказали, що "закривати духовну семінарію зараз з тактичних міркувань недоцільно. Отже, поки що цього питання не порушуйте. Детально про це проінформуємо усно".

Питання Ужгородської духовної академії не давало спокою ні обласним, ні республіканським органам влади, бо як свідчать архівні матеріали, між ними йде активний обмін листами і видаються різні постанови та вказівки з цього питання. Так, уповноважений Ради у справах православної церкви при Раді Міністрів СРСР по УРСР П. Ходченко писав уповноваженому ради по Закарпатській області 21 січня 1947 р.: „Прошу терміново повідомити мені вашу думку з питань ліквідації греко-католицької семінарії в Ужгороді. Було б бажано одержати від вас докладний план і методи ліквідації цієї семінарії. Прикладіть також характеристику, хто в керівництві семінарії, яким порядком проводяться заняття у ній, по можливості, які предмети вивчаються, за чий рахунок утримується, чи відпускається хліб і продукти по карточках, хто це санкціонував. Прикладіть список слухачів".

Не залишили осторонь питання закриття семінарії і уповноважений ради у справах релігійних культів С. Лямін-Агафонов, бо він вважав, що в семінарії навчаються військовозобов'язані юнаки і вніс пропозицію: „Чи можна б цих осіб через відповідні військові органи призвати до лав Радянської Армії, адже всі вони військовозобов'язані". Список семінаристів і викладачів був висланий до Києва. Згідно з пропозицією С. Ляміна-Агафонова деякі богослови, наприклад, Андрій-Йосиф Васков та Павло Сокол влітку 1948 р. за військовою повісткою з групою інших молодих закарпатців, яким тодішня влада не довіряла стати захисниками радянської держави, у примусовому порядку відправили, замість служби в армії, працювати на відбудову зруйнованих під час війни шахт Донбасу.

Єпископ Теодор Ромжа бачачи жорстоке переслідування і дике нищення ГКЦ попереджає і просить семінаристів вільно вирішувати свою подальшу долю, звертає увагу на те, що до щойно відкритого університету запрошують відмінників з гімназій, бо на душпастирській роботі їх можуть чекати надзвичайні випробування, які можуть їм коштувати навіть життя. Єпископ Теодор і його сміливі дії в цих складних умовах подобались семінаристам і стали взірцевими для них і тому він мав надзвичайно великий вплив на їх духовне формування. Не дивлячись на попередження єпископа в 1945-му ним було висвячено 5, в 1946 – 14, а в 1947 р. – 13 семінаристів на священиків, які виявили намір наслідувати ХРИСТА. Крім цього, Теодор Ромжа, 13 червня 1947 р. у єпископській каплиці таємно, у присутності двох свідків: римо-католицького священика Берната Буяло і греко-католицького семінариста Андрія Васкова, висвятив на священика Лайоша Гудру (1917-1995).

В травні 1947 р. радянські чиновники конфіскували все обладнання духовної академії, а будинки «Алумнеума» і «Конвікта» по вул. Капітульній реквізували, мотивуючи свій вчинок тим, що будинки потрібні новоствореному Ужгородському педагогічному училищу під гуртожитки. Семінаристів було вигнано на вулицю, не забезпечивши їм ані житла, ані учбового приміщення. Будинки «Алумнеума» і «Конвікта» охоронялись міліцією, а семінаристів під загрозою арешту розігнали. І тоді, не дивлячись на складність обстановки, за розпорядженням єпископа Теодора навчання семінаристів продовжилось в єпископській резиденції. Управління Мукачівської греко-католицької єпархії у зв'язку з цим написало скаргу на ім'я прокурора УРСР Руденка, копії обласному і міському прокурорам та уповноваженому ради у справах релігійних культів. У цій скарзі висловлювалася незгода з рішенням прокурора м. Ужгорода від 22 серпня 1947 р. та рішенням обласного прокурора від 2 вересня 1947 р. про передачу цих будинків освітнім установам міста. Управління просило відмінити попередні рішення, поки не буде прийнята постанова Ради Міністрів СРСР з цього питання.

У єпископській резиденції не було можливості розмістити всіх семінаристів і тому там проживали тільки семінаристи останнього року навчання, а всі інші вдома чи на квартирах у місті і приходили до єпископської резиденції тільки на заняття. Тут у надзвичайній тісноті продовжувалось легальне навчання семінаристів ще й після мученицької смерті єпископа Теодора Ромжі (1 листопада 1947 р.). Після його смерті на вакантну посаду викладача було запрошено о. д-ра Елемира Ортутая (1916-1997). Під керівництвом тайно висвяченого єпископа Олександра Хіри продовжувалось навчання аж до його арешту 10 лютого 1949 р. і реквізіції Кафедрального храму, а з ним і єпископської палати, передавши ці споруди іншим господарям.

Вже у другій половині січня 1949 р. розпочався генеральний наступ влади на ГКЦ і тому семінаристи духовної академії вимушені були йти шукати для себе місце цивільної праці або навчання. У тих семінаристів (Олександр Легеза, Іван Ляхович, Йосиф Штилиха, Василь Чейпеш, Михайло Маслей, Антон Габел), які були на останньому році навчання, зникла надія на висвячення, бо вже не було єпископа, який би їх міг рукоположити. Розпочались арешти священиків, які закінчилися 5 липня 1952 р. арештом останнього греко-католицького священика о. Василя Похіла (1910-1983). Всі ті 49 священиків, які залишились вірними Католицькій Церкві і не були заарештованими, вимушені піти у підпілля.

ГКЦ в період з 1949 по 1989 р. діяла в підпіллі як катакомбна Церква подібно до перших християн. Богослужіння, хрещення, чин похорону, ружанець і інші молебні, які проводились таємно у вузькому родинному колі були основними стовпами збереження віри. Число греко-католицьких священиків з кожним днем рідшало і в 1952 р., коли їх арешти припинилися, вже тільки 47 священиків таємно обслуговували греко-католицьких вірників. Протягом 1952 р. померли із них ще троє священиків (Віктор Крічфолуші 18 лютого, Антон Ромжа 20 листопада і Віктор Шуба (ст.) 25 квітня. Нелегку долю підпільного обслуговування греко-католицьких вірників упродовж 1953-1955 рр. випало нести по всій Мукачівській єпархії 44 священикам. На поповнення їхніх рядів не було ніякої надії, а влада з радістю чекала їхнього вимирання. Але Боже Провидіння розпорядилося так, що їхня праця стала легшою, коли греко-католицькі священики почали повертатись додому з таборів ГУЛАГу і активно включатися в підпільну душпастирську роботу.

Після смерті Сталіна у березні 1953 р. розпочалась жорстока боротьба за владу у Кремлі, а пізніше хрущовська кампанія десталінізації мала свій вплив і на становище ГКЦ взагалі, а на Закарпатті зокрема. Радикальні хрущовські скорочення у радянській карній системі в 1955 і 1956 рр. призвели до перегляду справ засуджених політичних в'язнів і ті греко-католицькі священики, які були між ними і вижили, повернулися додому з таборів ГУЛАГу. Але все це не означало відновлення ГКЦ, і тому репресії проти її служителів тривали й надалі. Хоч жорстокий і пильний нагляд працівників КДБ та відновлення у 1957 р. антирелігійної наклепницької пропаганди продовжувався, але повернення до суворих законів сталінських років не було. Застосування терору проти ГКЦ стало вибірковим і більш витонченим. Влада основні свої зусилля зконцентрувала на тому, щоб перешкодити Церкві відновити єрархію та священство в надії на те, що "уніатська проблема" вирішиться сама по собі після смерті єпископів та священиків похилого віку. Боже Провидіння цього не могло допустити, бо сам наш Спаситель Ісус Христос сказав, що Його Церкву, побудовану на скалі Петровій "і сили адові не переможуть" (Мт. 16,18) і тому, щоб забезпечити існування Церкви священики і єпископи висвячувались таємно.

Коли повернувся додому із таборів ГУЛАГу у вересні 1956 р. Олександр Хіра, він одразу ж приступив до виконання своїх єпископських функцій разом з капітулярним вікарієм Мукачівської єпархії Миколою Мурані. Першочерговим завданням для відродження і зміцнення єпархії вони вважали поповнення її складу молодими священицькими кадрами із числа семінаристів останнього курсу закритої, а точніше ліквідованої, в 1949 р. Ужгородської духовної академії. Так, після відповідної підготовки і з дозволу капітулярного вікарія о. Миколи Муранія, 7 листопада 1956 р. на квартирі о. Теодора Мішкольці єпископ Олександр Хіра висвятив на священиків колишніх своїх учнів-семінаристів Михайла Бугіра, Констянтина Сабова (1926-1982), Йосифа Штилиху і Василя Чейпеша.

Місцева влада при підтримці радянських репресивних органів тримала під особливим контролем греко-католицьких священиків, які повернулися із таборів ГУЛАГу. Під час відправи Святої Літургії на свято Різдва Христового у с. Вільхівці Тячівського району о. Хіра був затриманий міліцією і запідозривши в його діях керівні функції в підпільно діючої єпархії, влада поспішила вислати його разом з вікарієм Мукачівської греко-католицької єпархії о. Миколою Мурані з території Української РСР.

Канонік, папський прелат і підпільно висвячений єпископ Олександр Хіра проживаючи в далекій Караганді із заслання виконував єпископські функції. В єпархії не припиняється підготовка і висвячення священиків. З кожним роком перебуваючому в Караганді єпископу Олександру Хірі доводилось переборювати все більші труднощі, щоб один раз на рік можновладці дозволяли йому приїздити додому навідати рідних, а по потребі і лікуватись. Але не дивлячись на це Мукачівська єпархія, хоч і загнанна в підпілля жила дякуючи Божому Провидінню, а її священики і колишні викладачі Ужгородської греко-католицької духовної академії о. д-р. Олександр Марина, вікарій Микола Мурані (якому можновладці у зв'язку з хворобою 23 серпня 1957 р. дозволили повернутись із заслання додому), оо. Адальберт Грабар, Микола Ляхович, протоігумен підпільного ЧСВВ Антон Мондик, Мелетій Малинич ЧСВВ, д-р. Елемир Ортутай, Йосиф Головач і Георгій Чургович, з дозволу Капітулярного вікарія о. Миколи Муранія, підпільно навчають колишніх семінаристів вдома у своїх квартирах. Весною 1957 р. капітулярний вікарій Микола Мурані просить щойно звільненого з таборів ГУЛАГу львівського єпископа Миколу Чарнецького висвятити підпільно підготовлених семінаристів на священиків, бо єпископ Олександр Хіра не мав можливості приїхати додому. Так, 19 травня 1957 р. богослов Олександр Легеза в супроводі о. Теодора Мішкольці, а брат Павло Мадяр – у супроводі протоігумена ЧСВВ о. Антона Мондика (1913-1989), приїхали до Львова, де на своїй квартирі по вул. Вечірній єпископ Микола Чарнецький їх висвятив на священиків.

Даними про обставини висвячення ієромонахів ЧСВВ Богдана Тодавчича (1923-1992) і Христофора (Михайла) Маргітича (1923-1983) автор не володіє, але точно відомо, що вони були висвячені 11 лютого 1958 р. Тим самим єпископом Миколою Чарнецьким. Не виключено, що вони були висвячені там-таки у Львові на квартирі єпископа по вулиці Вечірній.

На початку 1961 р. при безпосередній допомозі о. Павла Мадяря, ЧСВВ та з відома вікарія Мукачівської підпільної греко-католицької єпархії о. Миколи Муранія на допомогу підпільним священикам єпархії приєднується о. Володимир Маргітич, який щойно звільнився з таборів ГУЛАГУ. Отець Володимир богословське навчання проходив у складних табірних умовах і після успішної здачі екзаменів був висвячений на священика 19 серпня 1960 р. в таборі ГУЛАГу біля станції Потьма Мордовської АРСР архієпископом Йосифом Сліпим при асистенції засуджених священиків з Мукачівської греко-католицької єпархії оо. Стефана Урсти, Антона Бачкая і Діонісія Дребітко ЧСВВ.

Не дивлячись на заборону і переслідування владою будь-якої духовної діяльності греко-католицьких священиків, вони підпільно виконували кожен свою душпастирську працю, в т.ч. і підготовку священиків. У зв'язку з суворою конспірацією сьогодні важко зібрати повністю всі матеріали і тому нижче наведені дані з цього періоду не можуть претендувати на повноту і бездоганність, бо в більшості випадків навіть члени сімей підпільно висвячених священиків не могли нам в цьому допомогти. Єпископи-святителі, не дивлячись на конспірацію, виконують з дозволу або на прохання капітулярного вікарія підпільної Мукачівської греко-католицької єпархії висвячення:Парасич Василь (1924-1994) – 1963 р., єпископ Олександр Хіра.

Ляхович Іван (1923-1995) – 14 жовтня 1967 р., єпископ Володимир Стернюк.

Товт Микола (1924-1994) – 11 січня 1968 р., єпископ Володимир Стернюк.

Копинець Іван (1910-1998) – 11 січня 1968 р., єпископ Володимир Стернюк.

Береш Іван (1914-1981) – 11 січня 1968 р., єпископ Володимир Стернюк.

Думнич Іван (1915-2006) – 2 травня 1972 р., єпископ Володимир Стернюк.

Федака Георгій (1925-2009) – 18 липня 1972 р., єпископ Олександр Хіра.

У зв'язку з конспірацією при виборі кандидатів для підпільної підготовки майбутніх священиків капітулярний вікарій Мукачівської єпархії о. Микола Мурані проявляв надзвичайно велику обережність, бо на протязі дев'яти років було підготовлено до висвячення тільки сім семінаристів і всі вони до генерального наступу радянської влади на Мукачівську греко-католицьку єпархію були з нею у тому або іншому випадку пов'язані: Василь Парасич, Іван Ляхович і Микола Товт були семінаристами Ужгородської духовної академії, а Іван Думнич і Георгій Федака готувались служити Господу як монахи ЧСВВ. Іван Копинець закінчив у 1933 р. Ужгородську півце-учительську семінарію.

До наступного висвячення готувались теж колишні семінаристи Ужгородської духовної академії. Так, 24 вересня 1974 р. єпископ Олександр Хіра висвятив Васкова Йосифа (1929-2009), Сабова Павла та Сабова Юрія (1927-2009). Після висвячення всі новоієреї активно включились в підпільну душпастирську роботу.

Працівники КДБ з особливою пильністю стежили за діяльністю єпископа Олександра Хіри, намагались встановити його роль в діяльності підпільної Мукачівської греко-католицької єпархії. Його дії, а особливо листування з рідними і знайомими знаходились під пильним наглядом репресивних органів влади. І тому, для підтримки надійного зв'язку із священиками виникла необхідність доручити о. Констянтину Сабову дуже важливе, відповідальне і небезпечне завдання бути зв'язковим між Карагандою в Казахстані, де жив у вигнанні єпископ Олександр Хіра, та Ужгородом і священиками підпільної єпархії. Час від часу він сам, а інколи разом з іншими священиками єпархії (Іваном Соколом, або Йосифом Головачем) здійснював поїздки в Караганду. Були випадки, коли обставини вимушували відкладати поїздку, а інколи повертатись з півдороги, бо працівники влади, або КДБ особливим інтересом тримали його під контролем.

Вихід з цього досить складного і ризикованого становища єпископ Хіра вбачав у тому, щоб підпільна Мукачівська єпархія на своїй території мала єпископа. На цю відповідальну посаду як Апостольський адміністратор Микола Мурані, так і владика Олександр Хіра, враховуючи свій вік і стан здоров'я, прийшли до спільної думки, що долю підпільної Мукачівської єпархії потрібно доручити в надійні руки молодого і віданного священика. 9 липня 1976 р. конкретним наступником на пост ординарія підпільної Мукачівської єпархії було схвалено о. Івана Семедія.

Коли о. Іван Семедій дав згоду на прийняття єпископського чину, Владика Олександр Хіра і вікарій Микола Мурані на цей випадок уже мали заздалегідь розроблений план відвернення уваги репресивних органів влади від особи номінанта. Вони повторили вже раніше (у 1947 р.) випробуваний метод, коли після смерті єпископа Теодора Ромжі в Мукачівській єпархії залишилось тільки троє членів Капітули оо. Олександр Хіра (вже тоді висвячений на єпископа), Теодор Когутич і Віктор Хома, тоді вони вибрали Капітулярним вікарієм не члена Капітули, а звичайного священика о. Миколу Муранія.

На цей час в полі зору органів влади міг бути тільки один потенційний кандидат на єпископа із співробітників останнього колективу єпархіальної канцелярії – це нелегальний священник Іван Семедій. Коли владика Олександр Хіра приїхав додому відвідати родичів, то він 18 червня 1977 р. у с. Оноківці на квартирі о. Йосифа Головача в присутності Вікарія о. Миколи Муранія, отців Йосифа Головача, Теодора Мішкольці, Івана Семедія та рідного брата висвячуваного о. Павла Сабова, рукоположив о. Констянтина Сабова на єпископа. На о. Костянтина Сабова не могла впасти підозра, адже він не закінчував легально Духовну академію до гоніння Церкви. Богословські студії він завершував уже в підпіллі і був тайно висвячений на священика єпископом Олександром Хірою у 1956 р.

Капітулярний вікарій Микола Мурані відчуваючи погіршення стану здоров'я і враховуючи 33-ох річний атеїстичний вплив комуністичної влади на молоде покоління в нашому краї, яке штовхало своїх громадян до повного духовного і морального зубожіння, при одній з чергових зустрічей з о. Іваном Семедієм ще 9 липня 1978 р. як Апостольський вікарій заявив, що після його смерті він, Іван Семедій, буде його наступником. Одержавши дозвіл від вищих ієрархічних інстанцій Католицької Церкви, постановою Капітулярного вікарія підпільної Мукачівської греко-католицької єпархії Миколи Мурані було довірено священику Івану Семедію бути нелегальним єпископом із правом наслідування єпископської кафедри.

Боже Провидіння розпорядилось так, що владика Олександр Хіра приїхав додому важко хворим. Лікувався у лікарні. Коли видужував, то після лікування відпочивав у родичів. Тому перебував на Закарпатті довше, ніж зазвичай, і його присутність конче необхідно було використати для рукоположення о. Івана на єпископа. Та справа ускладнювалась тим, що тодішня влада встановила за єпископом Хірою постійний і суворий нагляд. Не мав спокійної хвилини від них ні в ужгородській лікарні, ні у свого брата в Берегові, ані у близьких та родичів у с. Вільхівці Тячівського району. Всюди досягали його переслідувачі, вимагали залишити чим швидше рідний край і повернутись на місце заслання.

Єпископська хіротонія о. Івана Семедія була призначена на 24 серпня 1978 р. Отці духовні катакомбної Церкви довго радилися, де і як організувати Таїнство єпископського рукоположення, таким чином, щоб нікому не нашкодити. Із скрутного становища виручив священик Йосиф Головач, відважно запропонувавши для єпископської хіротонії власний дім у с. Оноківці. Це був смілий і безстрашний вчинок на той період. В назначений час, 24 серпня 1978 р., в будинку о. Йосифа Головача при співслужінні Капітулярного вікарія Миколи Мурані, єпископа Константина Сабова, оо. Йосифа Головача і Павла Сабова, єпископ Олександр Хіра рукоположив на єпископа о. Івана Семедія.

Після смерті Капітулярного вікарія Миколи Мурані 2 січня 1979 р. вся відповідальність за підпільну Мукачівську греко-католицьку єпархію зі своїми труднощами і проблемами лягла на плечі підпільно висвяченого єпископа-ординарія Іоанна Семедія, який вдень був зразковим працівником Автотранспортної контори, а вночі йому не давала спати думка про подальшу долю дорученої йому підпільної єпархії, обмірковував шляхи її зміцнення і збереження від руйнівного впливу антирелігійної пропаганди. Відсутність практичних порад Капітулярного вікарія і перебуваючого на засланні єпископа Хіри, а також постійне переслідування ГКЦ змушували єпископа Іоанна Семедія бути дуже обережним, бо один необачний крок з його боку міг призвести до зруйнування структури ієрархії, могли постраждати як священики, так і вся єпархія.

Однією з найважливіших і пекучих проблем для єпископа Іоанна була проблема поповнення єпархії молодими кадрами священнослужителів. З того часу, коли атеїстична влада своїм Декретом від 20 квітня 1945 р. "Про відділення школи від церкви" заборонила Церкві приймати участь у вихованні молоді вже пройшло 34 роки і виросло нове покоління в умовах атеїзму і гонінь на релігію, а особливо на ГКЦ. Тому вихованням християнських чеснот у підростаючого покоління мали займатися високоосвічені і добре підготовлені кадри духовенства старшого покоління. Для священиків старшого покоління з кожним роком ставало все важче переборювати складнощі підпільної і надзвичайно конспіративної душпастирської праці і враховуючи, що їх ряди вже дуже поріділи, то для виживання єпархії невідкладним і першочерговим завданням було питання виховання і підготовка священиків.

В підпіллі для групового навчання можливостей не було. Сам єпископ жив на квартирі, винаймав одну кімнату і займатись тут підготовкою і вихованням семінаристів-підпільників не було можливості. Не маючи приміщення єпископ сам не міг вирішити цю проблему, тому він доручив зайнятись цим важливим для єпархії питанням заслуженим і тямущим у теологічних науках о. д-ру. Елемиру Ортутаю, о. д-ру Олександру Марині і о. Йосифу Головачу. Вони погодились виконувати цю важливу справу, хоч і самі були під постійним наглядом влади і працівників КДБ.

Семінаристи-підпільники підбирались і рекомендувались викладачам, в більшості випадків, священиками старшого покоління. Ряди кандидатів у священики в більшості випадків поповнювали колишні семінаристи, колишні монаші новики, дяки і просто вірники з середнью і вищою освітою. Заняття проводились індивідуально в будинку і на квартирі вищезгаданих викладачів, семінаристи дотримувалися суворої конспірації, коли приходили на заняття, бо їм було відомо, що за цими приміщеннями ведеться нагляд. І той факт, що за весь період підпільного навчання ніхто із семінаристів не був притягнутим владою до відповідальності, говорить про особливу Божу ласку.

Наступною проблемою була відсутність підручників. Довоєнна русинська, російська і українська церковна література свого часу владою була знищена, як заборонена. Довоєнні латинські, чеські, німецькі, а також друковані на інших мовах підручники не могли бути використаними, бо цими мовами молодь вихована у радянській школі не володіла. Тому самим викладачам доводилось готувати необхідні конспекти на українській мові. Ця кропітка робота від них забирала не тільки весь їх вільний час, але вони часто заради досягнення мети не досипали. Викладачам неодноразово доводилось переживати брутальні тортури обшуків і, оберігаючи себе від покарання, рукописи, які ще не встигли потрапити до семінаристів, спалювати. Знищений конспект потрібно було відновлювати, що називається «з нуля». В таких складних умовах велася підготовка семінаристів до їх висвячення.

Невдовзі були висвяченими у священики і перші учні о. д-ра Елемира Ортутая. Ними стали семінарист Іван Сливка, який вже мав вищу технічну освіту, закінчив богословські студії в грудні 1979 р. і з дозволу єпископа Іоанна Семедія 3 січня 1980 р. був рукоположеним на священика, а семінарист Василь Карпинець з вищою сільськогосподарською освітою висвячений 10 червня 1980 р. єпископом Павлом Василиком (Владика Павло Василик висвячений на єпископа у травні 1974 р. без територіальної юрисдикції).

У серпні 1980 р. єпископ Олександр Хіра, як і в попередні роки, отримавши дозвіл для в'їзду на територію Української РСР, приїхав додому провідати своїх родичів. І на цей раз, коли єпископ Олександр Хіра перебував в Ужгороді, керуючий єпископ Мукачівською єпархією Іоанн Семедій запросив його рукоположити наступну групу семінаристів-підпільників. 28 серпня 1980 р. на квартирі о. Йосифа Головача в с. Оноківці єпископ Олександр Хіра рукоположив на священиків Констянтина Ковача і Павла Сокола, а 31 серпня 1980 р. в Ужгороді на квартирі о. Йосифа Штилихи Олександра Петкі (1917-2005), Василя Хвасту і Йосифа Гатрака (+24.10.1991).

12 січня 1981 р. у м. Виноградово в будинку о. Стефана Федорки єпископ Павло Василик висвятив на священика лікаря Василя Носу. Тут необхідно відмітити, що єпископ Іоанн Семедій на це свячення дозволу не давав, як він про це сам говорить, "не давав бо такого дозволу у мене ніхто і не просив". Пізніше єпископ Павло Василик свою дію виправдовував перед керуючим єпископом Мукачівської єпархії тим, що священики єпархії оо. Іван Маргітич та Павло Мадяр, під керівництвом яких велась богословська підготовка Василя Носи, запевнили його, що він, тобто єпископ Іоанн Семедій, дав згоду і дозвіл на це свячення.

Не дивлячись на те, що підпільна Мукачівська єпархія має свого керуючого єпископа, але єпископ Іоанн Семедій працює на державній роботі і його єпископський сан перед владою необхідно тримати в таємниці, щоб влада не мала можливості зруйнувати ієрархічну структуру єпархії. За віком він уже мав право піти на відпочинок, але бракувало ще шість років до трудового стажу, щоб одержати повну пенсію. Щоб забезпечити свою старість, він залишився працювати на державній роботі до 1987 р. Тому при черговому перебуванні єпископа Олександра Хіри вдома, на запрошення єпископа Іоанна Семедія, він, 22 вересня 1981 р. в Ужгороді на квартирі о. Йосифа Штилихи, рукоположив на священика семінариста-підпільника Михайла Хвасту.

Єпископи і священики діючої у підпіллі Мукачівської греко-католицької єпархії завдають владі і працівникам КДБ багато клопоту і несподіванок. Уже той факт для них став шокуючим, коли під час похорону Капітулярного вікарія о. Миколи Муранія вони усвідомили, що Константин Сабов у підпіллі став священиком, а можливо і єпископом. Наслідком цього були частенькі виклики для розмов, залякування і шантаж, час від часу на його квартирі робились обшуки, влаштовувались різного роду інтриги і т.д. Не звертаючи уваги на цю підлу і підступну діяльність влади проти його особи, він завжди працював чесно і добросовісно як на державній, так і на душпастирській роботі. Але людська енергія і здоров'я не є безмежним. Виснажлива робота і підступні дії влади вичерпали здоров'я і єпископ Констянтин Сабов, ідучи додому з роботи, 18 листопада 1982 р. помер в Ужгороді від інфаркту у скверику неподалік від свого будинку.

Незважаючи на гоніння священики одночасно з душпастирською роботою та підготовкою молодих духовних кадрів турбувались і про збереження ієрархічної структури та своєчасного заповнення вакансій у підпільній ієрархії. Єпископ Олександр Хіра клопотався про наступника покійного єпископа Констянтина, але він у січні 1983 р. важко захворів і приїхати в Ужгород для полагодження цієї справи вже не мав можливості. Стан його здоров'я став різко погіршуватись і тому він повідомив о. Йосифа Головача, який по волі Божій 1 липня 1979 р. став вдівцем, не гаючи часу приїхати до нього в Караганду, щоб той застав його ще живим. Тут у Караганді єпископ Олександр Хіра 15 березня 1983 р., таємно висвятив на єпископа о. Йосифа Головача. А через два місяці, 23 травня 1983 р. єпископ Олександр Хіра помер і владика Йосиф, як єпископ-помічник Мукачівської підпільної єпархії, їде знову до Караганди, щоб прийняти участь у похоронах свого святителя.

У 80-х роках ХХ ст. дуже невтішним було покликання молоді до богословського навчання. Сильно відчувається вплив атеїстичного виховання у державних школах. Квартиру і будинок викладачів д-ра о. Елемира Ортутая і помічного єпископа Йосифа Головача відвідують тільки декілька семінаристів. Майже упродовж п'яти років не було кого висвячувати і тільки в 1986 р. д-р о. Елемир Ортутай з великою радістю може рекомендувати єпископу Іоанну Семедію до висвячення семінариста Констянтина Сабова і одночасно просить дозвіл від нього, щоб святителем був єпископ-помічник Йосиф Головач, який і рукоположив Констянтина Сабова на священика 2 серпня 1986 р. 9 травня 1987 р. в с. Оноківцях, у власній хаті, єпископ Йосиф Головач висвячує на священика Василя Бабинця (1959-2009).

У червні 1987 р. владика Іоанн Семедій пішов на заслужений відпочинок з цивільної роботи і тепер міг повністю віддатися праці на душпастирській ниві. І вже 24 серпня 1987 р. на квартирі о. д-ра Елемира Ортутая єпископ Іоанн Семедій, у співслужінні з оо. Елемиром Ортутаєм і Констянтином Сабовим, вперше, як він став єпископом, уділяє тайну Свячення і рукоположив на священика семінариста Василя Береца (1929-2005).

Управління і духовенство підпільної Мукачівської греко-католицької єпархії із здивуванням сприйняло той факт, коли Івано-Франківський єпископ Софрон Дмитерко (1917-2008) 10 вересня 1987 р. у Львові "висвятив для Закарпаття" на єпископа о. Івана Маргітича. Це свячення відбулося без відома і дозволу не лише керуючого єпархією Мукачівської єпархії Іоанна Семедія, але і тодішнього Львівського архієпископа Володимира Стернюка.

Ще в грудні 1981 р. у своєму рідному с. Боржавське Виноградівського району о. Іван Маргітич разом з ієромонахом ЧСВВ Павлом Мадяром, ще до свого висвячення на підпільного єпископа, започаткував і розгорнув підготовку дуже потрібних на той час духовних кадрів для підпільної Мукачівської єпархії. 27 березня 1988 р., знову без відома і дозволу керуючого єпархією підпільною Мукачівською єпархією, єпископ Софрон Дмитерко висвятив на священиків 12 семінаристів-підпільників: 73-х річного Івана Бровді і його п'ять синів: Василя, Михайла, Юрія, Петра і Андрія, а також Михайла Гульпу, Михайла Данилаша, Василя Зейкана, Василя Костака, Михайла Погоріляка та Івана Тернинко.

Законність цих свячень пізніше пояснюватимуть тим, що в умовах підпілля не існувало територіальної юрисдикції і просити дозволу від керуючого єпархії не було потреби. Але чомусь раніше в Мукачівській підпільній єпархії ця територіальна юрисдикція існувала і її суворо дотримувались всі єпископи-святителі (єпископи Олександр Хіра, Микола Чернецький, Володимир Стернюк, Павло Василик). Це дисциплінувало і тримало в єдності підпільне духовенство єпархії. Старші священики і священики висвячені до цього часу підпільно визнавали владу керуючого єпископа Іоанна Семедія, а тепер висвячені вважали себе підпорядкованими єпископу Івану Маргітичу і єпископу, який їх таємно висвятив. Всі нововисвячені священики включились у підпільну душпастирську роботу, виконуючи важку, благородну і небезпечну місійну працю, але без відома і юрисдикції керуючого єпархії підпільної Мукачівської єпархії.

Створені таким чином обставини вносили напруження, настороженість і недорозуміння не тільки між священиками, але і між вірниками, а також і в діяльності всієї підпільної Мукачівської єпархії. Оцінюючи ці ззовні створенні обставини і непорозуміння в Мукачівській єпархії єпископ Йосиф Головач у своїх листах до Кардинала Мирослава Марусина і Митрополита Володимира Стернюка писав: «Дорогий Отче Володимир! Наше декілька десяток річне знайомство, котре з перших днів його існування створилося тіснійші зв'язки в житті наших єпархій. ...В цей час Ваші погляди щодо життя наших єпархій не розходились, ми могли відверто обмінюватись думками, щиросердечно співробітничати. Ми тоді повністю обсудили ті безчинства і грубі втручання в справи нашої єпархії, котрі творились зараз вже Вашими підлеглими. Ви самі жалілись на них, і ми були, і почували себе безсильними. І все-ж я окриленим від'їхав від Вас, увіреним в тім, що все поправиться. На мій великий жаль, що сталося не можу зрозуміти. Перший ледяний душ дістав я тоді, коли будучи в Римі, Блаженнійший Мирослав заставляв підписувати мого ординарія і мене на предмет прохання в приєднанні Мукачівської єпархії до Львівської і тоді стало нам тільки ясним навіщо потрібно було з грубішим нарушенням церковного законодавства висвятити Вами нам єпископа Івана Маргітича, зробити з нього „порушника присяги" при висвячені в пресвітери, де він під присягою обіцяв „вірність і послуг єпископу Теодору і всім його законним наслідкам". Перший крок був важким, наступні вже йдуть краще. Тепер вже з легкої руки було посвячено в пресвітери 12 священиків. Знову цілий букет порушень торкалися дотримання законів церкви щодо потрібної освіти, а саме головне, висвячені для єпархії без відома її ординарія.... Це все, що сталося у Хусті в суботу 3 листопада є логічним продовженням вище сказаного і Вашою присутністю в повні піддержано... Зараз вже кожному стало ясно для чого потрібно було Вам єпископа Маргітича і його священиків. ... То, що прийшлося бачити в Хусті від пароха і його помічника прямо жахливо».

«Владика Йосиф Головач, згідно з посадою помічного єпископа, мав право порівнювати і судити про становище парохії, тим більше в гімназійні роки він часто відвідував сім'ї парохів о. Іоанна Бокшая, а згодом о. Миколи Русинко,... так що єпископ Йосиф Головач порівнював стан минулого (1939-1943) з теперішнім (1990) і робив висновки, прикрі, на жаль, але дійсні», – констатує його біограф Юрій Коссей.

«Мені дуже прикро від того, – говорив Владика Головач, – що ще раз стався великий непідхожий випадок, який не може розв'язати проблеми. Між греко-католиками на наших очах розкидують злі люди горючі смолоскипи, вже й спричинився пожар у нас, вже є згарища по наших селах і містах. Підложили вогонь не під доробок і авторитет патріотичних єпископів Іоанна і Йосифа, але в живудушу народа. І вже не безвірство й православна схизма нищить греко-католицьку душу народу, але свої заполітизовані архіпастирі і пастирі роздирають її на частини, як роздирали колись жовніри одежу Христа під Хрестом».

За всю історію канонізованої 19 вересня 1771 р. Мукачівської єпархії не було ще такого випадку, щоб без дозволу і відома єпископа-ординарія хтось із чужих єпископів висвячував священиків для неї. Кожен, хто шанує закон і тим більше церковний, не буде дивуватись, що ця подія шокувала керівництво і більшу частину священиків і вірників Мукачівської єпархії, а також всіх католицьких вірників Закарпаття і не є дивним, що Владики Іоанн і Йосиф засуджували ці дії.

Прихід до влади в СРСР Михайла Горбачова та боротьба за економічні реформи привела до цілого ряду політичних поступок. Однією з позитивних сторін горбачовських реформ було звільнення протягом 1986 і 1987 рр. майже всіх політичних та релігійних в'язнів. Поступово відпала загроза масових репресій, і активісти підпільної ГКЦ ставали сміливішими та голоснішими, випробовуючи межі горбачовських реформ.

У Великодну П'ятницю 1989 р. вперше було проведено публічно Богослужіння в Ужгороді на Кальварії відважним і сміливим висвяченим уже у підпіллі священиком о. Георгієм Федакою. Починаючи з цього дня тут щоденно чергували вірники й щонеділі та в релігійні свята збиралось їх все більше і більше. В день храмового свята Хрестовоздвиженського кафедрального собору 27 вересня 1989 р., ще задовго до проголошення легалізації, єпископ Іоанн Семедій у співслужінні багатьох священиків та за участі великої кількості вірників на Кальварії під відкритим небом відслужив свою першу публічну Архієрейську Службу Божу.

Проведена керуючим єпископом Служба Божа послужила прикладом і дала натхнення, щоб і в інших містах і селах розпочались публічні богослужіння у цвинтарях біля хрестів, на вулицях і т.д. Ці події засвідчували той факт, що Мукачівська греко-католицька єпархія вийшла з підпілля. Вона вийшла з підпілля ослабленою, але не зломленою, з великим моральним авторитетом. На той час в єпархії налічувалося 90 священиків, з них 20 похилого віку і непрацездатних. Цей малочислений, ослаблений, але загартований загін духовенства розпочав титанічну роботу по відродженню ГКЦ. Хоч це й були роки перебудови, але влада і правоохоронні органи ніяк не могли позбутися старих методів. Вони в релігії вбачали обман, а священиків рахували ворожими особами для соціалістичного суспільства, не говорячи про ГКЦ, за якою взагалі не хотіли визнати ніякого права на існування.

РПЦ теж активно виступила на офіційному рівні як всередині країни, так і за кордоном проти того, щоб відмінити здійснену в сталінські часи заборону ГКЦ. Через це стали частими напади репресивних органів влади на місця зборів вірників, штрафували священиків і вірників, проводились обшуки, але зрушену лаву відродження ГКЦ вже не можна було зупинити. Дуже повільно, але все ж таки у 1989 р. справа відродження ГКЦ зрушила з місця.

Під час підпілля у Мукачівській греко-католицькій єпархії траплялись випадки, коли декотрі священики і навіть єпископи не завжди діяли за церковними законами, відвикли від церковної дисципліни, а молоді кадри не мали навіть можливості познати суворі церковні порядки на практиці тим більше в глибокому підпіллі. Це виявилося в тому, що окремі священики не бажали підпорядковуватись існуючій церковній ієрархії і їхня поведінка приводила до незаконних дій у дотриманні церковної ієрархічної субординації. Єпископ Іоанн Семедій спрямовує всі свої зусилля на встановлення більш тісних контактів і старався йти на зближення з священиками і вірниками. У своїй проповіді під час Архієрейської Служби Божої в с. Боржавське Виноградівського району з нагоди свята Покров Пресвятої Богородиці 14 жовтня 1989 р. він закликав до єдності і запевняв, що як і омофор Божої Матері, так і "єпископський омофор знаменує собою особливу благодать Божу, якою наділений єпископ, і те, що він турбується про всяку людину, яка заблудила чи відстала від церковної громади. Подібно до того, як пастух, знайшовши заблудшу чи скалічену вівцю, бере її на свої рамена і приносить до стада овець, котрих він пасе". Незважаючи на завзяту і старанну працю владики Іоанна, спрямовану на утримання монолітної єдності духовенства і пастви, всередині єпархії і в майбутньому виникали певні протиріччя.

Старання ієрархії РПЦ і державних адміністративних і репресивних органів довести безпідставність існування ГКЦ в західних областях України не досягли успіху, бо Боже Провидіння розпорядилось по-іншому. 1 грудня 1989 р. Папа Іоанн Павло II прийняв президента СРСР і під час прийому наполягав на наданні свободи для ГКЦ, що і було обіцяно М. Горбачовим.

Нема сумніву, що саме ці події у Ватикані пришвидшили появу заяви голови Ради у справах релігій при Раді Міністрів УРСР М. Колесника від 30 листопада 1989 р., в якій говориться: "Рада у справах релігій офіційно заявляє, що при умові беззастережного дотримання Конституції УРСР і законодавства про культи, греко-католики можуть користуватися усіми правами, встановленими Законом для релігійних об'єднань в Українській РСР".

Ця заява була сприйнята як вірниками, так і священиками переслідуваної Церкви з великою радістю, але на жаль, вона давала тільки дозвіл на публічну діяльність, без поновлення в правах і не вирішувала основного питання – реабілітації ГКЦ. Тішило хіба те, що ці події відкривали шлях до легалізації та відновлення ГКЦ. В той же час радянські і партійні органи робили відчайдушний опір на шляху відновлення і реєстрації громад Мукачівської греко-католицької єпархії. В одному із своїх інтерв'ю в першій половині 1990 р. єпископ Іоанн Семедій з сумом говорить, що "надіючись на те, що ось-ось ми одержимо документ про нашу реєстрацію, ми відкрили рахунок у Ощадбанку. Але поскільки такого документа нема і по сьогодні, його "заморозили"". Влада прикриваючись документами Віденської зустрічі не хоче визнати факту існування ГКЦ, а говорить про створення нової Церкви і тому для її реєстрації спочатку повинні бути утворені релігійні громади. Голова Ради у справах релігій М. Колесник пояснив це так: "...релігійна організація, як і храм, створюється, починаючи з фундамента, які по суті своїй і є первинні об'єднання віруючих громадян. Коли складеться цей фундамент, тоді з'явиться і споруда, тобто церковна ієрархія".

Бюрократична тяганина з реєстрацією греко-католицьких громад в області сильно загострила соціально-політичну обстановку і тому обласна Рада вимушена була у червні 1990 р. звернутися телеграмою до Рад у справах релігій при Радах Міністрів УРСР і СРСР, що "матеріали на реєстрацію вислані Вам давно. Повільність у рішенні цього питання може привести до непередбачених наслідків.... просимо Вас негайно рішити питання про реєстрацію греко-католицьких громад". Цим питанням займалась і третя сесія обласної Ради народних депутатів 14-18 серпня 1990 р., яка надала право проводити реєстрацію релігійних громад районним і міським Радам народних депутатів.

Питання реєстрації зрушилось з мертвої точки і вже згідно з рішенням Виноградівської ради народних депутатів від 21 серпня 1990 р. були зареєстровані греко-католицькі громади у м. Виноградово, селищі Королево і в селах Бобове, Веряця, Завадка, Матієво, Олешник, Онок, Підвиноградово, Фанчиково, а в селищі Вілок і в селах Братово, Нове Село і Шаланки були передані греко-католицьким громадам церковні споруди. Берегівська рада народних депутатів рішенням від 14 вересня 1990 р., у зв'язку з самоліквідацією православної громади в с. Дідово, передала церковну споруду новоутвореній греко-католицькій громаді. А в селі Іванівка (в 1993 р. відновлена історична назва с. Яноші) передано церковну споруду новоутвореній греко-католицькій громаді. Ужгородська районна рада народних депутатів зареєструвала греко-католицькі громади з передачею культових споруд у селах Глибоке, Минай, Оріховиця, Ратівці, Шишловці і без передачі церковних споруд у селах Баранинці, Невицьке, Руські Комарівці і в с. Середнє.

Священики Мукачівської греко-католицької єпархії, які у свій час піддались тиску з боку радянської влади і перейшли до руського православ'я, починаючи з 1956 р. почали навертатись в лоно своєї прадідівської віри і переходили працювати на цивільну роботу, а з дозволу Капітулярного вікарія о. Миколи Муранія виконували підпільну душпастирську роботу на території підпільної Мукачівської єпархії. Ті з них, які і надалі залишились у підпорядкуванні РПЦ, з великою радістю сприйняли вістку про реабілітацію ГКЦ і разом з вірниками перейшли під юрисдикцію греко-католицького єпископа Іоанна Семедія (о. Віктор Федорчак парох с. Мала Копаня Виноградівського району в 1990 р., о. Ілля Сидор парох с. Сільце Іршавського району в 1991 р., о. Микола Пуза парох с. Загаття Іршавського району в 1991 р., о. Федір Роман парох с. Репинне Міжгірського району в 1991 р., о. Стефан Кабацій парох с. Старе Давидково Мукачівського району в 1991 р.).

Серед духовенства Мукачівсько-Ужгородської православної єпархії, в основному вихідців із Закарпаття, деякі священики теж з великою радістю зустріли акт легалізації ГКЦ і переважна більшість в душі думала так, як о. Іван Тидір: "...Я пішов у московське православ'я, бо іншого виходу служити Богу не було, та серцем я був завжди в злуці з Вселенською Церквою. А коли ГКЦ легалізували, як же я міг залишитись православним!? Коли ні я, ані батьки мої ніколи не були такими".

Але пішли на цей відповідальний крок не всі, хто так думав, а тільки 18 священиків: в 1990 р. о. Василь Матійко, в 1991 р. оо. Владислав Будуйкевич, Леонтін Сайков, в 1992 р. оо. Володимир Іванцанич, Василь Маханець, в 1993 р., оо. Іван Левко, Юрій Роман, Юрій Калинич. Багатьох з них підтримали в їх задумі і вірники громад, бо вони разом зі своїми священиками перейшли під юрисдикцію єпископа Іоанна Семедія. В Ужгородському районі: о. Михайло Баник парох громади Ужгород-Дравці 03.01.1991 р., о. Іван Тидір парох громади Ужгород-Горяни 15.06.1991 р., о. Василь Вайдулич парох сс. Невицьке і Сторожниця 16.11.1990 р., о. Юрій Довганинець парох с. Баранинці 24.11.1991 р. В Мукачівському районі: о. Юрій Зварич парох с. Крите з філіями в сс. Грабово, Пузняковці і Тростянець 29.05.1991 р., о. Іван Іванцанич парох с. Макарьова 26.08.1992 р. В Іршавському районі: о. Василь Чулей парох с. Дунковиця 14.09.1991 р., о. Іван Кормош – парох сс. Вільхівка і Гребля 20.09.1991 р.

Єпископу Іоанну вдається зареєструвати Статут Мукачівської греко-католицької єпархії, що підтверджується рішенням Ужгородської міської ради народних депутатів за № 185 від 31 жовтня 1990 р., в якому сказано: "Взяти до уваги, що згідно рішення облвиконкому за № 172 від 18.09.90 р. зареєстровано управління греко-католицької єпархії Мукачівської". Доцільно зазначити, що Рада в справах релігії при Кабінеті Міністрів України видала Свідоцтво № 119 про реєстрацію статуту Управління Мукачівської Греко-Католицької єпархії тільки 11 вересня 1991 р. Впевнено ведучи за собою своїх вірників він скликав першу нараду священиків в Ужгороді в будинку нині вже покійного о. Івана Лелекача (1924-1998), де сповістив про відновлення навчання в Духовній академії, яка повинна стати запорукою майбутнього єпархії.

Ще задовго до реєстрації статуту Управління Мукачівської єпархії, з Божої ласки настав той благословенний день 26 серпня 1990 р., коли у церкві Святого Миколая Чудотворця в с. Доробратово Іршавського району єпископ Іоанн Семедій у співслужінні багатьох священиків і великої кількості вірників і паломників (тільки з Ужгорода прибуло 12 автобусів) вперше легально рукоположив на священиків підготовлених в підпіллі помічним єпископом Йосифом Головачем і о. д-ром Елемиром Ортутаєм чотирьох семінаристів: Томаша Грабара, Гаврила Кубіні (1927-2006), Миколу Пайкоші і Стефана Січа. Ця подія мала великий вплив на духовне піднесення вірників і духовенства колишньої підпільної єпархії і давала надію на відродження її у колишній славі.

Тодішнє керівництво єпархії одним з першочергових завдань вважало відродження Духовної академії, але в Ужгороді, де єпархія раніше володіла навчальними корпусами, тепер всі вони знаходяться в підпорядкуванні державних освітніх навчальних закладів і сьогоднішня влада навіть і не обіцяє виділити хоч одне з приміщень під відновлений учбовий духовний заклад.

Тим часом священики єпархії Василь Худа (1918-1997) і Мирон Бескід (1925-2001) у м. Мукачеві знайшли придатне приміщення для тимчасового розміщення відновленої духовної академії, яка розпочала свою легальну діяльність 4 листопада 1990 р. Пізніше Мукачівський міськвиконком виділяє для цього духовного навчального закладу приміщення колишнього дитсадка по вул. Червоноармійській 77. На денну форму навчання в духовну академію було прийнято 16 семінаристів, а всі ті семінаристи, які розпочали навчання у підпіллі продовжили заочну форму навчання у своїх викладачів.

Форми і методи навчання у нововідкритій Духовній Академії зумовлені тим, що заняття проводились у арендованих приміщеннях. Вихованці з'їжджалися в кінці тижня, одержували тут духовне виховання, практикували церковне богослужіння, вивчали курси філософії, історії, комплекс богословських наук у відповідності з діючою програмою п'ятирічного навчання. Навчальний заклад утримувався за рахунок пожертвувань вірників. Згідно з рішенням Єпархіальної Ради збір пожертвувань проводився у першу неділю Великого Посту і на свято Царя-Христа.

Першим ректором відновленого духовного закладу єпископ-ординарій Іоанн Семедій призначив помічного єпископа Йосифа Головача, який викладав біблійну історію Старого і Нового Завіту. Навчальний процес забезпечувало 7 викладачів: о. д-р. Елемир Ортутай – догматику і церковне право; о. Мирон Бескід, спірітуал – філософію; о. Андрій-Йосиф Васков – історію Церкви і Патрологію; о. Ігнатій Сіксай – етику; о. Тіберій Бедь – моральне Богослов'я; Алберт Баньої – німецьку і угорську мови; о. Василь Худа – літургіку. Сам ректор і більшість викладачів автобусом добиралися на роботу в Мукачево із Ужгороду. Вони всі перемагаючи тимчасові труднощі, з великим завзяттям виконували свої обов'язки і сподівалися, що цей тимчасовий варіант богословського навчання в Мукачеві скоро минеться і семінаристи повернуться у свою споконвічну духовну столицю.

Одночасно з початком навчання в академії розпочалася підготовка Статуту Ужгородської греко-католицької богословської академії, який був прийнятий і затверджений на засіданні Єпархіальної Ради 27 червня 1991 р. Але, як і питання реєстрації Мукачівської єпархії воно затримувалось владою, і тільки 28 листопада 1992 р. голова Ради в справах релігій при Кабінеті Міністрів України Колесник М.П. підписав Свідоцтво № 153 про реєстрацію статуту Ужгородської греко-католицької богословської академії.

Не дивлячись на те, що в духовній академії розпочалось навчання на денній формі, нестача священнослужителів залишалася відчутною і надалі. Тому заочну форму підготовки священиків вирішили продовжити для тих сімейних і працюючих семінаристів, які розпочали своє навчання ще у підпіллі. Започатковану нелегку працю по вихованню майбутніх душпастирів продовжують о. д-р. Елемир Ортутай і о. Йосиф Головач. Результати цієї роботи говорять за себе, бо вони знову підготували наступну групу семінаристів, які були рукоположені єпископом Іоанном у 1991 р.: Андрій Панюта 4-го квітня, Тіберій Вереш, Іван Довбак і Іван Кіш 1-го вересня, Георгій Кікінежді (для румунських вірників) 5-го листопада і Олексій Мешко 17-го листопада.

Крім цього о. д-р. Ортутай Елемир веде підготовчі курси для вступу до Ніредьгазської духовної семінарії, щоб у майбутньому забезпечити священиками угорські села Мукачівської єпархії. Ним були підготовлені і рекомендовані єпископу Іоанну Семедію, щоб направити для богословського навчання в Ніредьгазську духовну семінарію: в 1990 р. Ференца Демко, а в 1991 р. Мікловша Горонгозова, Роберта Левченка і Віктора Січа.

Ще за часів радянської влади, переборюючи всі безбожні атеїстичні перепони, 22 листопада 1987 р. уродженець с. Дротинці Виноградівського району Тарас Ловска розпочав свої теологічні студії в Ризьській римо-католицькій митрополичій семінарії, куди його рекомендував тодішній парох м. Мукачево і вікарій римо-католицької церкви на Закарпатті о. Йосиф Чаті (1912-1993). Дорогу до цієї семінарії юнакові допомогли знайти ієромонах Іван Сідей (1915-1989), єпископ Іван Маргітич і д-р. о. Елемир Ортутай (1916-1997). У Ризькій семінарії Т. Ловска провчився п'ять семестрів, після чого ще три семестри навчався в духовній семінарії м. Егера (Угорщина).

Помічний єпископ Іван Маргітич рекомендував йому продовжити навчання в Римі (Італія). З дозволу єпископа-ординарія Мукачівської греко-католицької єпархії Іоанна Семедія Тарас Ловска разом з першою групою семінаристів Львівської Архієпархії був направлений до Риму, де починаючи з 1990/1991 навчального року три роки проходив духовну формацію, проживаючи весь цей час в Римській Колегії Святої Софії і одночасно слухаючи лекції в Папському Університеті Урбаніана. Здобувши теологічну освіту і бакалаврат з теології, Тарас Ловска приїхав додому, щоб як неодружений прийняти свячення від свого ординарія. Він був рукоположений на священика 3 квітня 1994 р. єпископом Іоанном Семедієм в Ужгородському кафедральному храмі. Після висвячення повернувся до Риму для продовження навчання і здобуття вченого ступеню. Перебуваючи у Папській російській колегії (Руссікум), він продовжив навчання у Папському східному інституті, де здобув ліценціат з церковного права Східної Церкви. Тут він розпочинає працю над докторською дисертацією на тему "Історично-юридичний розвиток Мукачівської єпархії", яка, після відповідних погоджень, була затверджена 20 грудня 1997 р.

Помічний єпископ Іван Маргітич теж підготував до вступу в духовний навчальний заклад Василя Блецко, Івана Бровді, Володимира Буришина, Миколу Дербака, Петра Кобаля, Юрія Маргітича і направив їх у 1990 р. для навчання у Львівську духовну семінарію Святого Духа, але прикро, що це робилось знову без відома і дозволу керуючого єпархії, який ніколи не став би заперечувати цьому. Це підтверджують подальші дії єпископа-ординарія і його батьківська опіка над довіреною йому паствою, який ставить інтереси єпархії вище від своїх особисто перенесених образ, бо одразу ж дав згоду, щоб Володимир Буришин продовжував навчання в Римі, Василь Блецко зміг перевестись і продовжити навчання до Ужгородської духовної академії (рукоположений єпископом Іоанном Семедієм 10 грудня 1994 р.), а Івана Бровдія і Миколу Дербака, після закінчення семінарії, рукоположив на священиків 12 липня 1993 р. в с. Білки Іршавського району.

Велике потрясіння спіткнуло Мукачівську єпархію, її керівництво та більшу частину духовенства, коли у Львові, без відома єпископа-ординарія Іоанна Семедія, 14 вересня 1992 р. єпископ Юліан Вороновський, тодішній ректор Львівської духовної семінарії Святого Духа, рукоположил богословів Мукачівської єпархії на священиків, які навчались у семінарії тільки три семестри (півтора роки!). Ними були: Йосиф Амбруш, Василь Бляшин, Василь Данилаш, Юрій Звонарь, Олекса Маргітич, Михайло Шелемба і разом з ними монах ЧСВВ Павло Райчинець. Єпископ-ординарій Іоанн Семедій у своєму листі від 24 вересня 1992 р. до папського нунція в Україні Архієпископа Антоніо Франко писав: „Ваша екселенція! З великою тривогою в серцях звертаємось до Вас. Подія, яка сталася 14 вересня 1992 р. – висвячення сімох семінаристів на священиків у Львові привела мене, єпископа Головача, священиків і багатьох вірників в жах. До цього часу не можемо повірити, що це дійсно сталося. З великим нетерпінням чекаємо Вашого приїзду в Ужгород..."

Єпископ Вороновський пізніше свою дію пояснював так, що він одержав пряму вказівку від Архиєпископа Мирослава Любачівського бути святителем, бо згідно з інформацією помічного єпископа Мукачівської єпархії Івана Маргітича, цих семінаристів утискують у Мукачівській єпархії як "найсвідоміших" українців. Новопризначений у серпні 1992 р. нунцій в Україні Архієпископ Антоніо Франко почав займатися цею і іншими конфліктними справами Мукачівської єпархії, які були започатковані групою священиків на чолі з помічним єпископом Іваном Маргітичем і поставили свої амбітні національні почуття понад релігійний характер Церкви.

Святійший Отець, турбуючись справами греко-католиків на Закарпатті, у жовтні 1992 р. послав апостольського візитатора його екселенцію Франческо Колосуано, представника Апостольського Престолу в Москві, щоб вивчив ситуацію. Протягом двох тижнів, він, разом із своїми співробітниками мав зустрічі з єпископом Іоанном Семедієм і двома його помічниками. Також були зустрічі із священиками, з деякими громадами і вірниками, які висловлювали свої думки з приводу подій у єпархії. Префект Конгрегації для Східних Церков інформував Святішого Отця про все, що діється в Мукачівській греко-католицькій єпархії. Згодом у листі від 8 січня 1993 р. Апостольському нунцію в Україні Антоніо Франко було доручено від імені Апостольського Престору дати відповідь Мукачівській єпархії.

Апостольський нунцій відразу ж відреагував і вже 25 вересня 1992 р. пише до єпископа-ординарія Мукачівської єпархії: "Відповідаючи на Вашого вчорашнього листа, після вислухання думки Конгрегації для Східних Церков, поспішаю повідомити Ваше Преосвященство, що єрейські свячення сімох священиків Мукачівської єпархії у Львові, які відбулися без потрібного дозволу Ординарія тієї Єпархії (див. Кан. 747 Кодексу Канонів Східніх Церков), є нерегулярними. Отже, з цієї причини, ті священики не можуть "дозволено" виконувати священиче служіння. Щоб уточнити їхній стан, отже, треба представити справу Апостольському Престолу, очевидно з включеним поглядом місцевого Ординарія. Крім того, вони, після того як їхній стан буде уведений в норму, зможуть дістати дозволу регулярно виконувати священиче служіння тільки від Вас, Владико, бо Ви – Ординарій Єпархії... Я повідомив Блаженнійшого Кардинала Мирослава Івана Любачівського Львівського Верховного Архиєпископа Українців запрошуючи Його, щоб поінформував тих священиків про вищезгадані рішення..."

Єпископ-ординарій своїм Декретом за № 717 від 29 жовтня 1992 р. вищезгаданим священикам, висвяченим "без відому і дозволу єпископа-ординарія Мукачівської греко-католицької єпархії", заборонив виконувати священичі функції. Незабаром у ЗМІ з'явилися публікації, автори яких поділяють погляди Народного руху України в Закарпатській області, але зовсім необізнані з канонічним правом Східної Церкви. Вони стараються захистити незаконно висвячених священиків і звинувачуючи єпископа Іоанна Семедія в тому, що він "увійде в історію, як особа, яка розвалювала греко-католицьку церкву зсередини", бо ці священики, хоч і є винними, виявивши непослух, але їм це можна робити, бо "це завтрашній цвіт греко-католицького духовенства на Закарпатті".

Тим часом сам єпископ і керівництво єпархії прикладають всі зусилля, щоб цих священиків, які знаходяться в нерегулярному стані підвести до норми через Апостольську Столицю. Коли цей стан був приведений до норми, єпископ Іоанн Семедій, після особистого звернення кожного із них, видає оо. Йосифу Амбрушу, Василю Бляшину і Михайлу Шелембі 11 березня 1993 р., а оо. Василю Данилашу, Георгію Звонарю і Олексію Маргітичу довідки, що кожен із них "дійсно є греко-католицьким священиком Мукачівської греко-католицької єпархії і має повну юрисдикцію на території Мукачівської греко-католицької єпархії". Одночасно з цим, всі вони були направлені єпископом-ординарієм обслуговувати громади вірників у селах Мукачівської єпархії.

У зв'язку з вище наведеними подіями у Мукачівській єпархії єпископ Іоанн Семедій у 1992 р. не висвятив жодного семінариста. Лише в 1993-1994 рр. владика висвячує 12 семінаристів, які розпочали своє навчання ще в підпіллі і працювали на державній роботі. В кінці 1994 р. була ліквідована заочна форма навчання: для всіх тих, які ще не встигли закінчити повністю навчання був проведений відповідний екзамен і визначені строки доздачі відповідного матеріалу, щоб вони могли бути висвячені. Деякі з них поступили на заочний відділ Івано-Франківського теологічно-катехитичного інституту, після закінчення якого єпископ Іоанн Семедій висвятив їх у 1996 р.

Таким чином, наведений нами фактичний матеріал дозволяє зробити кілька висновків: по-перше, підготовка греко-католицьких священиків незважаючи на катакомбний період в історії «Церкви мовчання» продовжувала вестись частиною підпільного священства і висвячувалась єпископами у вповні канонічний спосіб; по-друге, після легалізації діяльності громад Греко-Католицької Церкви в СРСР, деякі владики місцевих церков, втягнувши частину недосвідчених семінаристів із т.зв. «домашніх семінарій» у національно-політичну боротьбу за приєднання Мукачівської єпархії під архієрейську владу глави Галицької митрополії, здійснили їх висвячення із порушенням церковного закону. Та попри ці неприємні сторінки в історії підготовки духовних кадрів Мукачівської греко-католицької єпархії, станом на початок 1990-х рр. вона оговталася від переслідувань і почала сповнена сил і Святого Духа плодити у Христовому винограднику.

Служіння у світлі та підпіллі: Життєвий шлях отця Юрія Сабова (1927–2009

2026-08-08T00:25:25.165+02:00

1. Подвійна ідентичність пастиря і науковця

Постать отця Юрія Сабова є унікальним прикладом інтелектуального та духовного спротиву тоталітарній системі. Його життєвий шлях, що розпочався 3 травня 1927 року в с.Бедевля в родині греко-католицького священника Стефана Сабова та Корнелії Коссей, втілив рідкісний синтез: успішну кар’єру радянського науковця-економіста та віддане служіння таємного священника в часи жорстоких переслідувань Греко-католицької церкви. Будучи кандидатом наук і доцентом державного університету, він спрямовував свій аналітичний талант на розбудову церковних структур. Ця стаття, присвячена майбутньому на слідуюий рік 100-річчю з дня його народження, розкриває історію людини, яка стала «нервовим центром» відродження Мукачівської греко-католицької єпархії (МГКЄ) та мостом між епохою «катакомб» і сучасною інституційною повнотою Церкви.

2. Духовне коріння: Генеалогія священницького роду

Отець Юрій походив з старовинної священницької династії, де вірність Апостольському Престолу передавалася як спадок. Його стійкість у вірі була загартована досвідом багатьох поколінь:

Батько (о. Стефан Сабов): роки життя 1894–1945. Теологічну освіту здобув в Ужгороді. 22 грудня 1918 року мукачівський єпископ Антал Папп висвятив його на священника. Служив парохом у Бедевлі та Рахові, а в роки війни (1941–1945) виконував обов'язки тюремного капелана в Ужгороді та служив у селі Пастілки. З 1937 року мав титул почесного декана.
Мати (Корнелія Коссей): роки життя 1893–1967, донька священника Тітуса Коссея та Анастасії Чопей (доньки о. Габора Чопея).
Дід по батькові (Ераст Сабо): роки життя 1866–1924, служив у Келечині та Арданові, почесний декан з 1919 року. Був одружений з Ержебет Шерегі (донькою о. Василя Шерегія).
Дід по матері (Тітус Коссей): народився в родині священника Яноша Коссея та Марти Яроміс роки життя 1849–1928, душпастирював у Ладомирові, Реметах, Бедевлі та Нижній Калині.

Це розгалужене родинне дерево, що охоплювало родини Сабовів, Чопеїв, Шерегіїв, Коссеїв, Яромісів… створило фундамент незламності Юрія Сабова. Спадковість поколінь сформувала його як патріота своєї Церкви, готового до викликів підпілля.

3. Світський успіх та таємна хіротонія

Життя Юрія Стефановича в радянський період було зразком конспірації, де високий професійний статус слугував захистом для духовної місії.

Наукова кар'єра: Він здобув ступінь кандидата економічних наук і працював на посаді доцента кафедри обліку і аудиту Ужгородського державного університету. Його досвід в аудиті пізніше став ключовим для впорядкування адміністративних справ єпархії.
Духовний поворот: Попри кар'єрний успіх та нагляд спецслужб, він обрав шлях служіння. 24 вересня 1974 року владика Олександр Хіра підпільно висвятив Юрія Сабова на священника.

Душпастирство о. Юрія у 1970–80-х роках проходило виключно у катакомбних умовах. Він став частиною таємної мережі, що зберігала неперервність ієрархії МГКЄ у найтемніші часи.

4. Фундатор єпархіальної структури: Діяльність у МГКЄ

Після виходу Церкви з підпілля наприкінці 1980-х років о. Юрій очолив стратегічні напрямки в єпархіальній Курії, обіймаючи посаду директора канцелярії Управління МГКЄ (1989-2006р.р.). Його адміністративна робота стала фундаментом відродження:

Юридична легітимізація: Він керував процесом реєстрації парафій та розробкою статутів, які закріплювали статус Sui iuris у правовому полі незалежної України.
Церковна дипломатія: Забезпечував пряму комунікацію з Апостольською Нунціатурою та Державним секретаріатом Ватикану, позиціонуючи МГКЄ як самодостатній суб'єкт.
Стратегічні заходи: Брав участь у Львівській конференції, присвяченій аналізу ліквідації ГКЦ, та відіграв ключову роль у підготовці візиту Папи Івана Павла ІІ у 2001 році, що стало актом світового визнання єпархії.

Юридичне та канонічне оформлення парафій під керівництвом отця Юрія Сабова відбувалося в умовах правового вакууму 1990-х років. Радянське законодавство про релігійні культи вже не діяло, а нове українське лише формувалося. Канцелярія єпархії під безпосереднім наглядом о. Юрія розробила унікальну схему подвійної реєстрації, щоб захистити майно громад і забезпечити прямий зв'язок із Ватиканом.

· Розробка та впровадження Типового статуту парафії

Головним досягненням канцелярії стало створення єдиного Типового статуту релігійної громади МГКЄ. Отець Юрій особисто координував цей процес із юристами:

Канонічна прив'язка: У перших розділах статуту кожної парафії чітко прописували, що громада є складовою частиною Мукачівської греко-католицької єпархії, яка, відповідно до історичного статусу, перебуває у прямому підпорядкуванні Апостольському Престолу в Римі.

· Подвійна верифікація: Держава та Ватикан

Щоб парафія отримала законний статус, о. було розроблено чіткий двокроковий алгоритм для кожного священника на місцях:

· Єпархіальне схвалення (Декрет): Парафіяни збирали підписи та протокол зборів, які передавали до канцелярії єпархії. Після перевірки документиів, єпископ (Іван Семедій) видавав офіційний канонічний Декрет про заснування або відновлення парафії.

· Державна реєстрація: Лише після отримання єпархіального декрету канцелярія передавала документи до Закарпатської обласної державної адміністрації (управління у справах релігій) для внесення до державного реєстру. Держава реєструвала громаду саме як частину автономної МГКЄ.

Синхронізація з Кодексом Канонів Східних Церкорв (ККСЦ)

Коли Папа Іван Павло ІІ проголосив новий Кодекс Канонів Східних Церков (CCEO), канцелярія МГКЄ під керівництвом о. Юрія провела масштабну ревізію всієї документації.

Кожну парафію було чітко підведено під визначення «парохії» за загальнокатолицьким правом.
Це дозволило надсилати офіційні звіти (Relationes) до Ватикану (Конгрегації Східних Церков) у строго стандартизованому західному форматі, що підтверджувало високу юридичну культуру автономної закарпатської канцелярії та її здатність діяти як повноцінна Церква свого права.

5. Захисник статусу Sui Iuris та церковний дипломат

Отець Юрій разом з єпископами Іваном Семедієм та Йосифом Головачем, був провідним інтелектуальним захисником канонічної самостійності Мукачівської єпархії розглядаючи статус «Церкви свого права» як питання історичної справедливості.

Аргументи на користь статусу Sui Iuris

· Канонічний: приналежність до Ecclesia Ruthena (Русинської Церкви) та пряма юрисдикційна залежність від Апостольського Престолу (stretta dipendenza), зафіксована в Annuario Pontificio.

· Історичний: теорія «Материнської Церкви»: МГКЄ є витоком для митрополій у Піттсбурзі (США), Пряшеві (Словаччина) та Гайдудорозі (Угорщина).

· Юридичний: Декрет Конгрегації для Східних Церков від 30.12.1995 р., який підтвердив, що влада Синоду УГКЦ не поширюється на території з наявною власною звичайною юрисдикцією, якою є МГКЄ.

6. Організація гуманітарних та соціальних місій у 1990-х роках

Період відновлення єпархії збігся з важкою економічною кризою в Україні. Канцелярія стала головним хабом для координації міжнародної допомоги:

Робота з фондами: Отець Юрій безпосередньо координував співпрацю з великими західними благодійними організаціями, такими як «Kirche in Not» (Церква в потребі) та європейськими відділеннями «Caritas».
Розподіл допомоги: Через канцелярію проходили транші на будівництво нових храмів, закупівлю літургійного посуду, а також тонни гуманітарної допомоги (медикаменти, одяг, продукти), які розподілялися між найбіднішими парафіями у гірських районах Закарпаття.

· Протокольне та організаційне забезпечення єпископських візитів

Будучи «правою рукою» владик Іоанна Семедія та Мілана Шашіка, о. Юрій відповідав за всю логістику та офіційний протокол єпархії:

Пастирські візити: Кожен виїзд єпископа на освячення наріжного каменя чи нового храму детально планувався канцелярією — від безпекових питань до взаємодії з місцевою державною владою і міліцією/поліцією.
Прийом іноземних делегацій: Оскільки МГКЄ підпорядкована безпосередньо Ватикану, Закарпаття часто відвідували кардинали, папські нунції та єпископи з Європи й США. Канцелярія Сабова організовувала ці візити на найвищому дипломатичному рівні.

7.Випуск часописів та книг

До найважливіших часописів та книг, до створення й поширення яких був причетний о. Юрій Сабов, належать такі видання:

7.1. Головний єпархіальний часопис «Благовісник» (перший редактор Людвіг Філіп) став першим регулярним греко-католицьким виданням краю після виходу церкви з підпілля. Канцелярія під керівництвом о. Юрія забезпечувала його наповнення, друк та логістику по парафіях.

Історико-біографічна рубрика: Оскільки Сабов особисто досліджував долі репресованого духовенства, на сторінках «Благовісника» регулярно виходили його авторські статті (наприклад, публікація «Пам'ять наших ісповідників мучеників» у 1997 році).
Катехизація: Часопис містив роз'яснення канонічного права, недільні проповіді єпископів та новини про відновлення єпархіальних структур і канонічний статус Sui iuris.

7. 2. Історико-документальні книги та мартирологи

Працюючи з архівами канцелярії, о. Юрій Сабов сприяв виходу книг, які стали першоджерелами з історії ліквідації та підпілля МГКЄ:

«Терниста дорога до єдності» (1995 р.): Фундаментальний збірник матеріалів та документів про долю греко-католиків Закарпаття, який Сабов готував і редагував спільно з істориками краю. Книга містить унікальні архівні розсекречені дані КДБ про репресії проти єпископів Теодора Ромжі та Олександра Хіри.
Підтримка досліджень родини Бендас: Завдяки сприянню єпархіальної канцелярії світ побачили унікальні праці отців Стефана та Даниіла Бендасів — «Священики-мученики, сповідники вірності» (1999 р.) та табірний щоденник о. Стефана «П'ять років за колючим дротом». Ці видання базувалися на документах, верифікацією яких займався канонічний апарат єпархії.

7.3. Літургійна та богослужбова література

У перші роки після виходу з підпілля священники МГКЄ не мали офіційних книг для служіння українською мовою. Канцелярія скоординувала друк:

Молитовники та служебники: Масові видання повсякденних молитовників для вірян та літургійних текстів для священників візантійського обряду, адаптованих до традицій саме Мукачівської єпархії.
Катехитичні посібники: Підручники для недільних шкіл та катехитів, які впроваджувалися за вказівкою єпископів Іоанна Семедія та Мілана Шашіка для релігійного виховання молоді після десятиліть державного атеїзму.

8. Монографії, збірники, аналітичні праці та публікації в періодиці о.Ю. Сабова

Сабов Ю. Мукачівська Греко-Католицька Епархія: історичне минуле і сьогодення / Юрій Сабов // Патріярхат. — 1996. — 6 травня.

Опис: Грунтовне дослідження витоків МГКЄ від витоків на Чернечій горі, Ужгородської унії 1646 року та буллы Папи Климента XIV 1771 року до відродження структури.

Терниста дорога до єдності: Збірник матеріалів, документів і публікацій з історії Мукачівської греко-католицької єпархії / упоряд. та ред. о. Ю. Сабов та ін. — Ужгород: [Видавництво Ужгородської єпархії МГКЄ], 1995. — 184 с.

Опис: Фундаментальний історичний збірник єпархії, де зафіксовано перші розсекречені архівні документи КДБ про ліквідацію церкви та переслідування єпископа Теодора Ромжі.

Сабов Ю. Пам'ять наших ісповідників-мучеників / Юрій Сабов // Благовісник. — 1997. — № 7.

Опис: Ключова стаття у головному віснику єпархії, присвячена мартирологу (списку) священників, які відмовилися підписувати перехід у православ'я та загинули в радянських таборах.

Сабов Ю. Спогади із заслання Олександра Хіри / Юрій Сабов // Благовісник. — 1997. — № 9. — С. 2.

Опис: Публікація, де о. Юрій оприлюднив зібрані ним конспіративні свідчення про карагандинський період життя таємного єпископа Олександра Хіри та долі «возз'єднаних» священників (зокрема, сповідь о. Іринея Кондратовича).

Олександр Хіра, після десяти років таборів, оселився в Караганді, де йому було заборонено займатися релігійною діяльністю. Вдень Олександр Хіра був звичайним робітником на шахті, вкритим вугільним пилом, а вночі, у глибокому підпіллі, він ставав духовним лідером величезного регіону. Хіра таємно висвячував нових священників для всієї України та Казахстану. Праця о. Юрія щодо збору інтерв’ю та документів (зокрема комплекс свідчень 1997 року) стала фундаментальною базою для процесу беатифікації владики Хіри, перетворюючи усну історію на канонічний доказ святості.

9. Матеріали наукових конференцій та усна історія

Сабов Ю. Особливості нищення Греко-католицької Церкви на Закарпатті та особисті долі окремих мучеників за віру / о. Юрій Сабов, о. Даниїл Бендас // Матеріали Міжнародної наукової конференції «Більшовицький геноцид проти Греко-Католицької Церкви в Україні» (Львів, 1996) / Патріярхат. — 2020. — 14 квітня.

Опис: Текст спільної доповіді на масштабному міжнародному форумі, де автори розкривали механізми сталінських репресій на основі донедавна таємних інструкцій органів НКҐБ. [4]

Сабов Юрій (о.) Інтерв’ю від 10 липня 1997 р. в Ужгороді / Інтерв'юер О. Петринку // Архів Інституту Історії Церкви Українського Католицького Університету (АІІЦ УКУ). — Ф. 1 (Усна історія), Спр. 412. — 12 с.

Опис: Офіційно зафіксоване науковцями інтерв'ю о. Юрія як директора канцелярії про структуру підпілля, таємні висвячення та його власну роботу зі збору свідчень очевидців.

10. Особисте життя та родина

Родина для о. Юрія була справжньою Ecclesia domestica (домашньою церквою), що забезпечувала надійний тил у роки підпілля. Його дружина, Терезія Ченгері (12.09.1944 — 20.09.2021), розділила з ним усі тягарі таємного служіння. Разом вони виховали трьох дітей: доньку Катерину за чоловіком Береш 1967 р.н., сина Степана 1970 р.н. та сина Василя 1977 р.н.

11. Спадщина, що триває

Отець Юрій Сабов упокоївся 1 січня 2009 року в Ужгороді. Він увійшов в історію як людина, що поєднала наукову прецизійність із пастирською жертовністю. Його діяльність на посаді директора канцелярії дозволила МГКЄ зберегти свою канонічну самобутність і стати сучасною, відкритою світові Церквою. Сьогодні його праці залишаються головним дороговказом для дослідників закарпатського церковного підпілля, а його життя — прикладом того, як інтелект і віра перемагають будь-яку тоталітарну систему. Його спадщина залишає нам фундаментальне запитання: «Чи здатні ми сьогодні так само ревно оберігати свою ідентичність, як це робив доцент економіки з таємним благословенням у серці?»

Джерела:

Інтерв’ю з о. Юрієм Сабовим від 10 липня 1997 р. в Ужгороді / інтерв’юер О. Петринку // Архів Інституту Історії Церкви Українського Католицького Університету. — Ф. 1 (Усна історія), Спр. 412. — 12 с.
Сабов Ю. Мукачівська Греко-Католицька Епархія: історичне минуле і сьогодення [Електронний ресурс] / Юрій Сабов // Патріярхат. — 2020. — 6 травня. — Режим доступу: patriyarkhat.org.ua.
Сабов Ю. Особливості нищення Греко-католицької Церкви на Закарпатті та особисті долі окремих мучеників за віру [Електронний ресурс] / о. Юрій Сабов, о. Даниїл Бендас // Патріярхат. — 2020. — 14 квітня. — Режим доступу: patriyarkhat.org.ua.
Юрій Сабов. Спогади із заслання о. Олександра Хіри, папського прелата, каноніка Мукачівської єпархії, професора теології // Закарпатська Правда, 25.ХІІ,1991

Сабов Ю. Пам'ять наших ісповідників-мучеників / Юрій Сабов // Благовісник. — 1997. — № 7. — С. 3–40.
Сабов Ю. Спогади із заслання Олександра Хіри / Юрій Сабов // Благовісник. — 1997. — № 9. — С. 2.
Терниста дорога до єдності: Збірник матеріалів, документів і публікацій з історії Мукачівської греко-католицької єпархії / упоряд. та ред. о. Ю. Сабов та ін. — Ужгород: Видавництво Ужгородської єпархії МГКЄ, 1995. — 184 с.
Bendász -Hagyaték Marosi Anita – Marosi István A történeti Munkácsi Görögkatolikus Egyházmegye papi névtára. Іменний довідник священиків історичної Мукачівської греко-католицької єпархії. Берегове, 2023.. 1091 old.
3. Bendász István – Bendász Dániel. Helytállás és tanuságtétel. A Munrfcsi Görög Katolikus Egyházmrgye hitvalló és meghurcolt papjai. – Kariosz Kiadó.- Budapest, 2014. – 148 – 152 old.
Коссей Ю. Помічний єпископ Йосиф Головач і його заслуги. Ужгород, 2001. 655 с.
Стефан та Даниїл Бендаси. “Священики-мученики, сповідники вірності” . Ужгород. – «Патент». – 1999.- 421 с.
о. Бендас С. П’ять років за колючим дротом : щоденник священика, написаний 0в ГУЛАЗі / С. М. Бендас. — Ужгород : Карпати, 2008. — 264 с
Іван Бачинський. Поділ Мукачівської греко-католицької єпархії на архідияконати.// Історичний ракурс. – Ужгород. - «Благовісник». -2011.,0– листопад.

Підготував: Іван Бачинський, м. Перечин

Душа русинської кухні: смак, що повертає додому

2026-07-22T23:00:50.567+02:00

Забутий смак дитинства

Старі рецепти русинської кухні — це смаки, за якими готували наші бабусі та мами. У світі однакової та швидкої їжі ми все частіше сумуємо за чимось справжнім. Куди зникає теплий аромат свіжого хліба і секрети приготування, які колись передавалися від матері до доньки? Рецепти предків часто зникають разом із ними, залишаючи по собі лише пустку в пам'яті.

Більше, ніж просто їжа

Смак дитинства — це жива пам'ять:шорсткість кукурудзяного борошна, запах лісових грибів, тепло тіста, замішаного натрудженими руками.Кожна страва тут перетворюється на родинний скарб, який відновлює перерваний зв'язок між поколіннями.

Чому важливі локальні рецепти?

Фіксація русинської кухні сьогодні — це не ностальгія, а акт відновлення історичної справедливості. Русинська культура, що існує на перетині кордонів та мовних пластів тривалий час перебувала у тіні великих наративів. Збереження цих «старих рецептів» є формою опору проти культурного знеособлення. Кожна страва тут є свідченням транскордонної долі народу, що зумів зберегти свій гастрономічний голос попри всі політичні шторми.

Локальна кухня стає фундаментом, на якому вибудовується усвідомлення власної унікальності. Це спроба зафіксувати невловимий дух Центральної Європи, де в одному казанку варяться історія, традиція та особиста драма багатьох поколінь.

Смак, що повертає додому

Справжня культура починається з родинного столу, за яким пахне затишком. Щоб зрозуміти себе, іноді достатньо відкрити старий зошит із рецептами. Смак — це найнадійніший міст у минуле та дороговказ додому. У простих інгредієнтах і бабусиних порадах прихована відповідь на головне питання: ким ми є насправді і звідки родом.

1. Токан з бринзою та шкварками

Традиційна страва з кукурудзяного борошна

Інгредієнти:

Кукурудзяне борошно (дрібного або середнього помелу) — 2 склянки
Вода або молоко — 4–5 склянок
Сіль — за смаком
Свіжа бринза (овечий сир) — 200–250 г
Домашнє солоне сало або бекон (для шкварок) — 150 г
Сметана (домашня) — 3–4 ст. ложки

Приготування:

1. У чавунному казані або товстостінній каструлі закип'ятити воду, посолити її.

2. Постійно помішуючи дерев'яною ложкою, тонкою цівкою всипати кукурудзяне борошно, щоб не утворювалися грудочки.

3. Варити на слабкому вогні, постійно помішуючи, приблизно 20–25 хвилин, поки каша стане густою і почне відставати від стінок казана.

4. На окремій сковороді нарізати сало дрібними кубиками й висмажити рум'яні шкварки.

5. Викладати токаш шарами на тарілку або в макітру: шар гарячого токашу, рясно посипаний кришеною бринзою та политий гарячим жиром зі шкварками. Повторити шари.

6. Зверху полити домашньою сметаною та подавати гарячим.

2. Курячий паприкаш з домашніми галушками

Ситна м'ясна страва у ніжному соусі з паприкою та сметаною

Інгредієнти:

Домашня курка (або стегенця) — 1–1.2 кг
Цибуля ріпчаста — 2–3 шт.
Солодка мелена паприка — 2 ст. ложки
Сметана (від 20%) — 250 мл
Борошно пшеничне — 1 ст. ложка (для згущення)
Олія або смалець — 2 ст. ложки
Сіль, чорний перець — за смаком
Для галушок: борошно — 2 склянки, яйця — 2 шт., вода — ~1/2 склянки, сіль.

Приготування:

1. М'ясо курки нарізати порційними шматочками. Цибулю дрібно посікти.

2. У розігрітому в казані смальці обсмажити цибулю до м'якості та золотистого кольору. Зняти з вогню, додати мелену паприку, швидко перемішати.

3. Додати шматочки курки, посолити, поперчити, додати трохи води й тушкувати на повільному вогні під кришкою до напівготовності м'яса.

4. Замісити густувате тісто на галушки з борошна, яйця, води та дріпки солі. Кидати шматочки тіста в киплячу підсолену воду, відварити.

5. Сметану з'єднати з ложкою борошна й невеликою кількістю соусу з казана, добре збити і влити до курки. Протушкувати ще 5–7 хвилин.

6. Подавати курку з паприковим соусом гарячою разом із відвареними галушками.

3. Закарпатська торгоня з м'ясом

Традиційні домашні макаронні вироби (торгоня), обсмажені та тушковані з м'ясом

Інгредієнти:

Торгоня (дрібна закарпатська) — 300 г
Свинина або телятина — 400 г
Цибуля ріпчаста — 2 шт.
Солодка паприка — 1 ст. ложка
Смалець або олія — 3 ст. ложки
Вода або бульйон — 600 мл
Сіль, спеції — за смаком

Приготування:

1. М'ясо нарізати кубиками, цибулю подрібнити.

2. У глибокій сковороді або казані розігріти смалець, висипати тархоню і обсмажувати її до золотисто-коричневого кольору. Вийняти тархоню.

3. У тій самій ємності обсмажити цибулю, додати м'ясо, смажити до випаровування вологи. Додати паприку та сіль.

4. Повернути обсмажену тархоню до м'яса, перемішати й залити гарячим бульйоном або водою (1:2).

5. Накрити кришкою і тушкувати на слабкому вогні 15–20 хвилин до поглинання рідини.

4. Традиційне закарпатське лечо

Осіння класика зі свіжих перців, помідорів та цибулі з копченостями

Інгредієнти:

Болгарський перець — 1 кг
Стиглі помідори — 1 кг
Цибуля ріпчаста — 300 г
Домашня копчена ковбаса або солонина — 150 г
Солодка мелена паприка — 1 ч. ложка
Сіль — за смаком

Приготування:

1. Перець нарізати соломкою, помідори очистити від шкірки й нарізати кубиками, цибулю — півкільцями.

2. В казані висмажити шматочки ковбаси чи солонини, додати цибулю і пасерувати до прозорості.

3. Додати мелену паприку та нарізаний перець, тушкувати під кришкою 10 хвилин.

4. Додати помідори і тушкувати все разом на середньому вогні приблизно 25–30 хвилин до загустіння. Посолити за смаком.

5. Закарпатські творожні ґомбовці

Ніжні солодкі кульки з домашнього сиру, зварені на воді та обсмажені в масляних панірувальних сухарях

Інгредієнти:

Домашній сир (творог, добре віджатий) — 500 г
Манна крупа — 4–5 ст. ложок
Яйця — 2 шт.
Цукор — 2 ст. ложки
Сіль — дрібка
Панірувальні сухарі (або мелений мак) — 100 г
Вершкове масло — 50 г
Цукрова пудра — для подачі

Приготування:

1. Сир ретельно розім'яти виделкою або перетерти, щоб не було грудочок.

2. Додати яйця, манну крупу, цукор і дрібку солі. Перемішати й залишити тісто на 20–30 хвилин, щоб манка набрякла.

3. Змоченими у воді руками сформувати з тіста невеликі кульки (ґомбовці).

4. Опустити кульки в киплячу підсолену воду. Після того як вони спливуть на поверхню, варити на слабкому вогні ще 3–4 хвилини.

5. На сковороді розтопити вершкове масло і обсмажити в ньому панірувальні сухарі до золотистого кольору.

6. Вийняти готові ґомбовці шумовкою, обваляти в масляних сухарях і подавати теплими, посипавши цукровою пудрою.

6. Закарпатська ріплянка

Знаменита традиційна страва верховинців із поєднанням картоплі та кукурудзяного борошна

Інгредієнти:

Картопля — 1 кг
Кукурудзяне борошно — 1.5–2 склянки
Вода — 3–4 склянки
Сіль — за смаком
Сало зі шкварками — 150–200 г
Бринза або сметана — за смаком

Приготування:

1. Очищену картоплю нарізати, залити водою, посолити і варити до повної готовності.

2. Частину картопляного відвару злити в окрему чашку (він ще може знадобитися).

3. Поверх гарячої розвареної картоплі рівномірним шаром насипати кукурудзяне борошно. Зробити в центрі ручкою ложки кілька отворів до дна для виходу пари.

4. Накрити кришкою і тушкувати на мінімальному вогні приблизно 15–20 хвилин.

5. Інтенсивно розім'яти масу товкачкою до однорідного стану (якщо занадто густо — долити трохи відвару), щоб утворилася пластична каша.

6. Подавати гарячою, щедро полити шкварками з витопленим жиром або додати кришену бринзу.

Ось ще дві класичні традиційні страви закарпатської кухні:

7. Закарпатський бограч у казані

Традиційний густий і ароматний суп-гуляш із кількох видів м'яса, овочів та паприки

Інгредієнти:

Яловичина (лопатка або голяшка) — 600 г
Свинина — 300 г
Копчений бекон або грудинка — 150 г
Цибуля — 3-4 шт.
Картопля — 4-5 шт.
Солодкий перець — 2 шт.
Томати — 2 шт.
Часник — 3-4 зубчики
Мелена солодка паприка — 2–3 ст. ложки
Гострий перець, кмин, сіль, чорний перець — за смаком
Вода — 2-2.5 л

Приготування:

1. На дні казана витопити дрібно нарізаний бекон до стану шкварок.

2. У витопленому жирі обсмажити дрібно нарізану цибулю до золотистого кольору.

3. Зняти казан з вогню, додати мелену паприку, швидко перемішати, щоб вона не згоріла, і одразу додати нарізане невеликими шматочками м'ясо (спочатку яловичину).

4. Тушкувати м'ясо у власному соку під кришкою приблизно 30 хвилин, після чого додати свинину.

5. Коли м'ясо стане напівм'яким, додати нарізаний солодкий перець, помідори (без шкірки) та спеції (кмин, сіль, чорний перець).

6. Залити гарячою водою і варити на повільному вогні до готовності м'яса. За 20 хвилин до кінця додати нарізану кубиками картоплю.

7. Наприкінці додати подрібнений часник і шматочок гострого перцю. Дати настоятися під кришкою 15 хвилин.

8. Закарпатські палачінти з лекваром

Ніжні тонкі млинці, які традиційно змащують густим домашнім сливовим повидлом (лекваром) та скручують трубочкою

Інгредієнти:

Борошно — 200 г
Яйця — 2 шт.
Молоко — 250 мл
Газована мінеральна вода — 150 мл
Цукор — 1 ст. ложка
Сіль — дрібка
Рослинна олія — 2 ст. ложки (у тісто)
Густий сливовий леквар (повидло) — для начинки
Цукрова пудра — для подачі

Приготування:

1. У глибокій мисці збити яйця з цукром і сіллю.

2. Додати половину молока та всю норму борошна, ретельно вимішати вінчиком до зникнення грудочок.

3. Влити решту молока, мінеральну воду та олію. Залишити готове рідке тісто відпочити на 15–20 хвилин.

4. Розігріти сковороду, злегка змастити олією. Виливати порцію тіста тонким шаром і обсмажувати палачінчі з двох боків до легкого золотистого кольору.

5. Кожен гарячий млинець щедро змастити густим сливовим лекваром і скрутити рулетом.

6. Перед подачею прикрасити цукровою пудрою.

Ось ще три класичні традиційні рецепти закарпатської кухні, які часто входять до збірок місцевих страв:

9. Закарпатські рокот-крумплі

Традиційна шарована страва з картоплі, домашньої ковбаси, яєць та сметани, запечена в духовці

Інгредієнти:

Картопля — 1 кг
Домашня копчена ковбаса — 300 г
Яйця — 4 шт. (відварені) + 1 сире
Жирна сметана — 400 г
Вершкове масло — 30–40 г
Солодка мелена паприка — 1 ч. ложка
Сіль, чорний перець — за смаком

Приготування:

1. Відварити картоплю в мундирах до готовності, охолодити, почистити і нарізати кружальцями.

2. Відварити яйця круто і також нарізати кружальцями. Ковбасу нарізати тонкими кільцями.

3. Змішати сметану з сирим яйцем, сіллю, перцем та паприкою.

4. Форму для запікання змастити маслом. Викладати шарами: шар картоплі, посолити, потім шар ковбаси, шар яєць. Повторювати шари, заливаючи кожен невеликою кількістю сметанного соусу. Верхнім має бути шар картоплі, залитий рештою сметани.

5. Запікати в розігрітій до 180°C духовці приблизно 30–40 хвилин до апетитної рум'яної скоринки.

10. Закарпатські кнедлики

Ніжні хлібні вироби, які традиційно подають до м'ясних страв із підливкою

Інгредієнти:

Черствий білий хліб або батон — 300 г
Молоко — 150 мл
Яйця — 2 шт.
Борошно — 3–4 ст. ложки
Вершкове масло — 30 г
Зелень (петрушка), сіль, мускатний горіх — за смаком

Приготування:

1. Білий хліб нарізати невеликими кубиками і злегка підсушити.

2. Збити яйця з молоком, розтопленим маслом, сіллю, дрібкою мускатного горіха та подрібненою зеленню.

3. Залити підсушені кубики хліба цією сумішшю, перемішати і залишити на 10–15 хвилин, щоб хліб увібрав рідину.

4. Додати борошно і акуратно вимісити масу. Змоченими у воді руками сформувати невеликі продовгуваті кульки або батончики.

5. Варити в підсоленій киплячій воді на середньому вогні приблизно 15–20 хвилин. Нарізати порційно перед подачею.

11. Закарпатські голубці (голубки)

Мініатюрні голубці у квашеному або свіжому капустяному листі з фаршем та рисом, тушковані з копченостями

Інгредієнти:

Капуста (найкраще квашені цілі листки або м'яка свіжа) — 1 кочан
М'ясний фарш (свинина + яловичина) — 600 г
Рис — 100 г (зварений до напівготовності)
Цибуля — 2 шт.
Морква — 1 шт.
Копчене сало або грудинка — 100 г
Томатна паста — 3–4 ст. ложки
Сіль, чорний перець, мелена паприка — за смаком

Приготування:

1. Підготувати капустяне листя (якщо свіжа — зварити качан і розібрати; якщо квашена — за потреби промити).

2. Подрібнені цибулю та моркву змішати з м'ясним фаршем, напівготовим рисом, сіллю та спеціями.

3. Загорнути невелику кількість фаршу в капустяні листки, формуючи акуратні маленькі «голубки».

4. На дно казана викласти шматочки копченого сала та кілька капустяних листків.

5. Щільно викласти голубці рядами, перекладаючи їх шматочками сала чи зажаркою.

6. Залити водою з розведеною томатною пастою, щоб рідина покривала страву. Накрити кришкою і тушкувати на повільному вогні (або в духовці) близько 1,5–2 годин.

12. Закарпатський керезет (Körözött)

Пікантна традиційна намазка з бринзи (або сиру) з вершковим маслом, цибулею та паприкою

Інгредієнти:

Бринза (або суміш бринзи з м'яким домашнім сиром) — 250 г
Вершкове масло (кімнатної температури) — 100 г
Цибуля ріпчаста (або червона / шалот) — 1 шт. (дуже дрібно нарізана)
Мелена солодка паприка — 1–2 ст. ложки
Кмин — 0.5 ч. ложки
Гірчиця — 1 ч. ложка
Сіль, чорний перець — за смаком (з огляду на солоність бринзи)

Приготування:

1. Вершкове масло ретельно розтерти до кремоподібного стану.

2. Бринзу розім'яти виделкою (або перетерти для більш ніжної текстури) і з'єднати з підготовленим маслом.

3. Додати до сирної маси дуже дрібно нарізану цибулю, гірчицю, солодку паприку, кмин, чорний перець та сіль за потреби.

4. Добре вимішати все до отримання однорідної пастоподібної консистенції.

5. Накрити ємність кришкою або харчовою плівкою та поставити в холодильник мінімум на 30–60 хвилин, щоб смаки гарно поєдналися.

6. Подавати охолодженим зі свіжим хлібом, грінками чи скибочками свіжих овочів.

Іван Бачинський, краєзнавець, Перечин

Микола РІШКО: «До 30-ої річниці священичої хіротонії Преосвященного владики Ніла»

2026-07-06T20:24:10.391+02:00

« Я добрий пастир. Добрий пастир

Життя своє за овець покладе»

( Ів.10,11.)

Віра Христова, це переворот в житті особи, родини, спільноти. Тими, хто повинен понести Христовий Ідеал у світ є єпископи та душ пастирі.

Кожний християнин, будучи мирянином, єпископом чи священником повинен жити, «йдучи слідами Учителя», відповідально беручи на себе божественну місію, яку покладає на нього Хрещення: «Ідіть, отже,і зробіть учнями всі народи…. Я з вами по всі дні, аж до кінця віку… - це сказав Ісус.. І він сказав це тобі.»

Історія Церкви свідчить , що апостоли і їх наслідники передавали свою владу так, що вже за апостольських часів маємо три ступені священства: Єпископ, священник і диякон.Цей розподіл священичої влади мусів відбутися, якщо не за наказом Спасителя перед Вознесінням, то обов’язково під проводом і натхненням Духа Святого. Апостоли з великою досконалістю заклали фундамент під будову Божого Царства, строго дотримуючись розпоряджень свого Божественного Учителя.

Первісні християнські громади очолювали єпископи, які були оточені священниками і дияконами. Що в спеціальний спосіб допомагали в служінні своєму єпіскопу. Це означає,що єпископи – це безпосередні наслідники Святих Апостолів, а інші священичі чини мають меншу від єпископів владу.

З часом деякі єпископи почали прибирати, залежно від адміністративної ваги їхніх єпархій, титули митрополита, архієпископа, патріарха, але всі єпископи, незалежно від різної ваги їхніх адміністративних функцій, вважаються рівними в благодаті. Вони рукополагають священників і дияконів, призначають настоятелів та інших духівників і зміщують їх. Їм належить нагороджувати за пильну службу і судити підлегле їм духовенство за проти канонічні та неморальні вчинки. Судити єпископа може тільки собор єпіскопів.

Ця наша розповідь, про наймолодшого хіротонізованого єпископа в Україні 47 – річного уродженця Ужгорода владику Ніла(Лущака) призначеного 20 липня 2020 року Апостольським адміністратором Мукачівської греко – католицької єпархії.

Юрій Лущак (єпископ Ніл) народився 22 травня 1973 року в місті Ужгород. Тут же закінчив середню школу.Його світогляд формувався в період розквіту радянської пропаганди ,але на щастя дідик та бабка по материнській лінії були глибоко віруючими практикуючими християнами. Першу сповідь, та перше причастя отримав з рук підпільного священника Йосипа Штелихи.

Відбув військову службу в армії 1991 – 1993 року, а після повернення з армії зразу вступив в Ужгородську Богословську Академію. На його формування як священника, а згодом і владики, відіграли ієреї підпільної церкви о. Стефан Федор, Іван Лелекач, Йосиф Штилиха; Василь Худа; Михайло Орос.

Ієрейські свячення отримав з рук преосвященного владики Іоана Семедія 2 липня 1996 року, зразу при освяченні отримав направлення , як співробітник Ужгородського Хрестовоздвиженського кафедрального собору.

У 1998 році був призначений владикою Іваном Семедієм адміністратором парафії, а згодом – як парох смт Перечин на парафії свт.Миколая Чудотворця. Зразу після прибуття в Перечин розпочав будівництво нової церкви, яку завершили в у 2003 році. В Перечині працював 1998 – 2006 рік. Також працював в парафії Успіння Пресвятої Богородиці с. Дубриничі Перечинського району.

В 2004 році був направлений владикою Міланом Шашіком на навчання до Рима. У Римі провчився 4 роки, в 2008 році закінчив бакалаврат та захистив кандидатську дисертацію в університеті Папи Урбана.

У 2008 році був призначений владикою Міланом викладачем філософії і духівником Ужгородської Богословської Академії.

У 2009 році вступив на новоціят Чину Братів Менших( м. Тернопіль), прийнявши чернече імя Ніл та 2010 року склав тимчасові обіти.

12 січня 2013 року в Ужгородському греко – католицькому Хрестовоздвиженському кафедральному соборі відбулася хіротонія преподобного о. Ніла Лущака, ЧБМ, викладача богословської академії Мукачівської єпархії. Головним святителем виступив єпарх Мукачівський владика Мілан Шашік; спів святителі – Вільям Чарлз Шкурла, митрополит Пітсбурський (США), та архієпископ Кирил Василь ТІ, Секретар Конгрегації для Східних Церков.

Після смерті 14 липня 2020 року правлячого єпископа Мукачівської єпархії владики Мілана Шашіка, 20 липня 2020 року Папа Франциск призначив владику Ніла Лущака Апостольським Адміністратором вакантного осідку Мукачівської греко – католицької єпархії.

Ніл Лущак – людина з лагідною усмішкою та спокійним поглядом. В кожному його слові та жесті проявляються його добре виховання, він має гідність самостійної думки і серце віддане одній справі.

Строгий і добрий, задуманий і ласкавий,, завжди шляхетний і сміливий владика Ніл прислуховується до всіх , але зваживши всі за і проти приймає своє рішення. Він виявляє у своїй поведінці благородність душі, відзначається надзвичайною стриманістю, спокоєм і самовладанням.

Навчаючись в семінарії, пізніше у Римі та вже і будучи єпископом він постійно займається самоосвітою. Він здебільшого цікавиться релігійною тематикою, однак серед книг які він читає є полемічні, філософські, історичні та літописні твори.

Вибираючи собі помічного єпископа покійний владика Мілан вважав о. Ніла готовим до прийняття цього сану зважаючи на його врівноваженість та зважаючи на його знання основ богословя та церковних богослужінь.

Формування особистості владики Ніла проявляються в його поведінці та через власні риси характеру. Однак треба наголосити, що всі його достоїнства родом із дитинства та юності.

Початкову релігійну освіту він отримав від своєї бабусі та дідуся, які терпіли переслідування в часи радянської інквізиції. Його бабуся по краплині вливала в маленьке сердечко любов до Бога і безстрашну відвагу до боротьби за справу церкви. Пізніше, навчаючись у семінарії він мав гарних вчителів, які були членами підпільної церкви. Цей вплив знадобився пізніше, коли він став єпископом та почав захищати Церкву від зовнішніх та внутрішніх ворогів. Від нечистоплотних ділків від релігії та різних зовнішніх зайд та радикалів.

Владика Ніл велику увагу приділяє молитві , особливо літургійним богослужінням. Літургія для нього є основою побожності та благочестя. Він є неабияким знавцем східної Літургії, він знає на память усі церковні напіви та приписи.

Самостійне єпископське служіння розпочалося із єпископських свячень. З першого дня перебування на древньому єпископському престолі Мукачівської церкви він почав на практиці використовувати слова св.. Павла «Треба, щоб єпископ був бездоганним, тверезим, розважливим, чесним, гостинним, здібним навчати….» (1 тим.3:2). З початку свого служіння на нього навалилося безліч справ, які раніше вони виконували разом з владикою Міланом.

Владикові Нілу закидують , що він називає Мукачівську єпархію, яка є однією з найбільших на Україні та має понад 300 тисяч вірних, зареєстровано біля 420 громад, понад 20 монастирів і монаших домів, церквою. Але не він перший, понад 2 тисячі років тому Ісус Христос сказав: «Де ви двоє або троє зберетеся в моє ім’я, там я буду серед вас» а церква – це зібрання людей, другим був апостол народів Павло коли писав свої послання до церков різних міст, третім був апостол Іван, де він у Апокаліпсисі звертався до семи церков, а владика Ніл у цьому порядку є хіба сто двадцять другим.

У своїй останній проповіді до Апостолів, майже останній, у земному житті Ісуса він сказав одну фразу, яку можна застосувати у нашому випадку, по крайній мірі вона є актуальною: «Хай не тривожиться ваше серце». Хай не тривожиться Ваше серце владико, коли Вас оббріхують, коли на Вас наговорюють неправду, коли принижують ту церкву, яку Бог Вам довірив до керівництва. Адже і Його переслідували та гнали і він сказав , що так буде з його вірними учнями.

Священник та єпископ Ніл є достойним учнем своїх попередників, своїх учителів, які навчали його в семінарії оо. Штелиха, Худа, Федор, Лелекач, Орос, та попередників єпископів Мілана Шашіка, Івана Семедія, Йосифа Головача, Івана Маргітича і він, виконуючи своє єпископське служіння , стоїть на охороні прабатьківської віри, та рідної церкви.

У Перечині та Дубриничах з великою любовю, ще й дотепер згадують пастирське служіння владики Ніла у них, у ранзі парафіяльного священника, згадують його подвижницьку діяльність, під час будівництва церкви, тоді ще, молодого священника, який віддавав всього себе служінню Богу.

Владика і сьогодні не жаліє свій час , а віддає всього його для єпископського служіння. Він може бути одного дня на двох а навіть і трьох парафіях, допомагаючи в служінні, освячуючи церкви, іконостаси, парафіяльні будинки та проводячи пастирську, батьківську опіку. Бо читаємо у посланні апостола Павла до Римлян : «Хто має дар служіння, нехай служить…. Господеві служіть, духом горіть… Веселі в надії, в горі терпеливі, в молитви витривалі». Ці слова, апостола народів є життєвим кредом нашого владики, вони дають йому сили витримати різні нападки.

Повномаштабна війна триває уже четвертий рік, вона все змінила, змінила ритм та порядок життя, але основна місія не змінилася. Тому й зараз, кожний християнин має виконувати своє служіння, протистояти злу, проявляти милосердя до ближнього.

Постійно на схід і південь їдуть капелани та команди волонтерів нашої церкви. Буси заповнені всім необхідним для побуту солдат та населення яке проживає в прифронтовій зоні. Багато разів на схід та південь нашої держави для пастирської опіки наших хлопців 128 бригади, та з благодійною місією їздив єпископ Ніл.

Повернувшись із сходу нашої країни, у одній із своїх проповідей єпископ Ніл говорив : «Ми живемо в одній країні, ми християни. Нам потрібне глибинне волонтерство, глибинна підтримка всього свідомого світу. За що гинуть наші хлопці? За те, щоб ми сформували нову імперію? Ні! За демократію, за те, Щоб ми могли бути різними».

Проповіді нашого владики Ніла націлюють нас віруючих на осмислення соціальної та громадської відповідальності. Обов’язковою частиною богослужіння стали молитви за Україну, та перемогу нашого війська над агресором.

А закінчити хочеться словами блаженнійшого Верховного Архієпископа, Кардинала Любомира Гузара, великого друга нашої церкви: «Усе пусте, що там люди про тебе думають. Одні дивляться лагідним, добрим,зичливим оком. Другі – лукавим… Люди які таким переймаються, дуже скоро з ума сходять. Найліпше сміятися з того. Бо нині кричать «осана!», а завтра «розпни!» Своє робити і йти вперед.»

Микола Рішко.

Голубине

Інженери вічності: Неймовірні парадокси життя родини Бендасів

2026-06-22T10:50:17.456+02:00

У добу цифрової амнезії, де інформація живе кілька годин, а пам’ять про предків стирається за два покоління, історія Закарпаття ризикувала перетворитися на білу пляму. Системне стирання ідентичності в радянський період мало б досягти своєї мети, якби не двоє людей — Стефан та Даниїл Бендаси. Батько й син, канонік та інженер, вони стали архітекторами пам’яті, чиї долі — це ланцюг інтелектуальних подвигів та трагічних парадоксів, що виходять за межі звичайної біографії.

Мовний калейдоскоп: Чотири класи — чотири мови

Інтелектуальний фундамент Стефана Бендаса був закладений у дивовижній мандрівці мовами та культурами. Його початкова освіта відображала розбурхану географію початку XX століття, де кожна зміна школи означала зміну цивілізаційного коду:

1-й клас: англійська мова (м. Стрентон, Пенсільванія, США) — дитинство в еміграції;

2-й клас: угорська мова (м. Мукачево) — повернення до витоків Австро-Угорщини;

3-й клас: русинська мова (с. Грушево, Тячівщина) — занурення в народну стихію;

4-й клас: латинська мова (римо-католицька школа в Мараморош-Сигеті) — дотик до сакральної мови Церкви.

Цей «мовний квест» не був просто випадковістю.

Він сформував унікального поліглота, здатного десятиліття потому читати історію Закарпаття в оригіналах — від середньовічної латини до юридичної угорської. Стефан став живим містком між епохами, який не могли зруйнувати жодні кордони.

Парадокс професії: Священик, який викладав опір матеріалів

Життя Даниїла Бендаса стало продовженням батьківського служіння, але у формі, яку важко уявити поза контекстом тоталітаризму. До 1999 року вдень він був викладачем Виноградівського політехнікуму, а ввечері — семінаристом.

Маючи диплом лісоінженера, Даниїл професійно навчав майбутніх фахівців теоретичній механіці, опору матеріалів, деталям машин, геодезії та технічному кресленню. У цьому криється глибока іронія: викладаючи «сопромат» (опір матеріалів), він сам демонстрував неймовірний опір людського духу державній машині.

Його інженерний бекграунд став ключем до історичної праці. Скрупульозність, з якою Даниїл креслив схеми та розраховував навантаження, він переніс на систематизацію церковних архівів. Він будував історію Церкви так само точно, як проектував технічні вузли, не допускаючи жодної похибки у фактах чи цифрах.

1437 кілограмів історії: Науковий подвиг під наглядом КДБ

У 1949 році, під час арешту Стефана Бендаса, радянська влада конфіскувала його унікальну бібліотеку, яка згодом безслідно зникла. Це була особиста інтелектуальна катастрофа, проте доля підготувала несподіваний реванш. У 1956 році влада, нездатна розібрати латиномовні скарби минулого, була змушена найняти «ворога народу» Стефана до Берегівського архіву.

Разом із іншими священиками-інтелектуалами — М. Васовчиком, М. Сотаком та М. Тербаном — Стефан здійснив те, що сьогодні здається неможливим. За 11 місяців він опрацював:

1437 кілограмів пергаментів та паперів XV–XIX століть;

Склав 11 287 анотованих перекладів та пояснень.

Це була справжня інтелектуальна аскеза. Людина, чию власну історію (бібліотеку) вкрали, рятувала історію всього краю, перетворюючи купи «макулатури» на структурований науковий фонд під мовчазним наглядом КДБ.

Голос із ГУЛАГу: Моральний вибір між родиною та Богом

Центральним моментом у житті Стефана був 1949 рік, коли ціною свободи могла стати лише зрада віри. У 1951 році з Карагандинських таборів він надіслав нелегальний лист, що став маніфестом стійкості. Усвідомлюючи, що його родина живе в постійному страху перед депортацією та злиднями через його «впертість», він писав дружині:

«Віровідступником я не міг стати. Якщо б я і поступив так, то вам цим би не допоміг, а сам через такий вчинок став би живим трупом, муки совісті вже давно відправили б мене до гробу. А на наших дітей показували би пальцем: "І цих батько був віровідступником, зрадником, не годним страждати за свою віру"… Дуже важкою проблемою було для мене прийняття рішення на користь Господа Бога, це і ви повинні зрозуміти».

Це не був фанатизм — це був розрахунок людини, яка розуміла, що духовна смерть страшніша за фізичну. Його «ні» системі стало наріжним каменем, на якому вистояла вся родина.

Інтелектуал на варті: Нічний сторож із енциклопедичними знаннями

Після ГУЛАГу та місіонерської роботи в Казахстані, Стефан Бендас повернувся додому, де для каноніка з енциклопедичною освітою знайшлося лише одне місце — нічний сторож на будівництві та харчокомбінаті.

Тут виникає ще один сюрреалістичний образ: поліглот, який переклав тонни середньовічної латини, охороняє склади з продуктами. Місцеві знали його як «Пішто-бачія». Депутат Андрій Кромак згадував, як цей «простий сторож» вражав його такою глибиною знань, яку неможливо було зустріти в офіційних кабінетах. Це був тріумф внутрішньої величі над соціальним статусом. Влада могла дати йому рушницю сторожа, але не могла відібрати у нього статус духовного авторитета.

Справа 8000 доль: Фанатичне збереження спадщини

Головним проектом життя Бендасів став монументальний мартиролог. Стефан підготував дані про 8000 священиків Мукачівської єпархії — фактично, він вирвав із небуття ціле покоління репресованої інтелігенції. Даниїл підхопив цю естафету, видаючи праці батька, перекладаючи його табірні щоденники та доповнюючи їх власними дослідженнями з архівів СБУ.

Науковець Володимир Фенич влучно охарактеризував цей феномен:

«Не знаю такої іншої родини в Закарпатті, яка б так фанатично займалась збереженням історичної спадщини Закарпаття на протязі 20 століття».

Ця «фанатичність» була формою інтелектуального виживання. Без них історія регіону була б не текстом, а мовчазним кладовищем забутих імен.

Висновки: Урок «нелогічної» вірності

Життя Стефана Бендаса обірвалося 13 серпня 1991 року. У цьому криється останній, найгіркіший парадокс: він помер «злочинцем» ув очах держави, якій служив як архіваріус. Офіційна реабілітація прийшла лише через десять днів — 23 серпня 1991 року. Він не дожив до відновлення своєї честі зовсім трохи, хоча сам ніколи не сумнівався у своїй правоті.

Бендаси були «інженерами вічності». Вони довели, що професія — це лише оболонка, а справжнє покликання знайде шлях навіть через опір найміцніших матеріалів — страху, репресій та забуття. Їхня історія залишає нам відкрите питання: що ми готові зберегти сьогодні, щоб завтра наш рід не став безіменним?

Іван Бачинський, краєзнавець, Перечин

Династія Легеза: Трьохсотлітній літопис духовної та інтелектуальної еліти Закарпаття

2026-05-01T12:25:00.002+02:00

Історико-генеалогічний фундамент династії

Рід Легеза (Legaza/Legeza) в ієрархічній структурі Мукачівської греко-католицької єпархії (МГКЕ) постає не просто як сукупність біографій, а як фундаментальний інтелектуальний та духовний хребет закарпатської «священичої аристократії». Протягом століть представники цього роду виступали основними трансляторами європейських культурних цінностей, утримуючи баланс між локальною ідентичністю та ширшим цивілізаційним контекстом Центрально-Східної Європи.

Генеалогічне коріння династії сягає польського шляхетства (рід Ligęza/de Bobrk. Переселення братів Андрія та Івана Легези з Польщі до села Ізвір (Берегфорраш/Rodnikivka) стало відправною точкою формування закарпатської гілки. Перехід із римо-католицизму в греко-католицизм був актом глибокої соціокультурної асиміляції: колишня польська шляхта перетворилася на провідну еліту русинської громади. Стратегічне значення роду було закріплене через «золотий стандарт» шлюбної дипломатії — зв'язок із родиною єпископа Андрія Бачинського (зокрема через шлюб Василя Легези та Сусанни Бачинської), що перетворило рід на частину закритої інтелектуальної мережі, яка визначала долю краю протягом XVIII–XX століть.

2. Золота доба: Просвітництво, наукова думка та сакральне меценатство

У період XVIII — початку XX століття рід Легеза трансформував свій статус із суто пастирського на державотворчий та науковий. Представники династії виступали не лише як душпастирі, а й як архітектори суспільного прогресу.

Аналіз ключових напрямків діяльності:

· Сакральна архітектура та церковне управління:

Теодор (Тивадар) Легеза (1846–1908): Член єпархіальної консисторії в Ужгороді. Його діяльність ознаменувалася масштабною розбудовою кам’яного храмового будівництва в Мукачівському та Берегівському районах, що докорінно змінило архітектурне обличчя парафій.

· Літературно-правозахисна діяльність:

Іриней Легеза (1861–1922), псевдонім Іван Лоцуга: Письменник-мораліст та публіцист. Його творчість була невід’ємною від практичної допомоги селянству: він став піонером кооперативного руху, засновуючи «кредитні каси» (hitelpénztárak) для захисту пастви від фінансової експлуатації.

· Фундаментальна наука та журналістика:

Віктор Легеза (1851–1924): Науковець-енциклопедист, спеціаліст із ботаніки та мікології. Його праці з мінералогії та хімії витримали численні видання в Будапешті. Протягом п’яти років він редагував русинськомовний тижневик «Неділя» (Negyilya), а також був постійним дописувачем часописів «Наука» та «Görögkatolikus Szemle», виступаючи інтелектуальним містком між Ужгородом та Будапештом.

· Освітнє меценатство:

Петро Легеза (XIX ст.): Використовував власні капітали для заснування іменних стипендій, що дозволяло талановитим дітям із незаможних родин здобувати освіту в Ужгородській та Пряшівській гімназіях.

3. Епоха випробувань: (1944–1950-ті рр.)

Після ліквідації ГКЦ у 1949 році рід Легеза став символом принципової відмови від апостазії. Аналіз архівних даних свідчить про свідомий вибір більшості членів роду на користь «Катакомбної церкви» та прийняття мученицького вінця.

Документальний реєстр репресій та спротиву:

Едмунд Легеза (1886–1969): Служив у Нир-Адоні (Угорщина). Став першою жертвою переслідувань у Гайдудорозькій єпархії за активний спротив націоналізації церковних шкіл. Був підданий жорстоким тортурам у поліції, позбавлений засобів до існування та вигнаний, проте до кінця днів залишався взірцем вірності Апостольському Престолу.
Стефан Легеза (парох Берегкьовешда/Березівки): Заарештований 26 лютого 1949 року. Засуджений до 25 років виправно-трудових таборів із конфіскацією майна та 5 років позбавлення прав. Помер у липні 1955 року в таборах селища Явас (Росія), не зрадивши присязі.
Йосип Легеза (парох Батаря, 1888–1985): Заарештований 20 квітня 1950 року за відмову перейти в православ’я. Вирок: 25 років каторжних робіт, 5 років позбавлення прав та повна конфіскація майна. Перебував у мордовських таборах до 1954 року. Після повернення продовжував служіння в підпіллі в Берегові.
Петро Легеза (парох Фільсокалочі/Верхньої Колочави): У листопаді 1946 року став жертвою терору — був підступно вбитий за віру через безкомпромісну позицію щодо незаконного «Львівського собору».
Елек Тивадар Легеза (1890–1973): Чернець-василіянин (OSBM), настоятель монастиря в Ужгороді. Пройшов через тиск та переслідування, відомий своєю місіонерською діяльністю в США, що дозволяло підтримувати зв’язок із вільною Церквою.

4. Систематизований біографічний реєстр представників роду

На основі «Схематизмів Мукачівської єпархії» (1816, 1846 рр.) та архівних розвідок каноніка Стефана Бендаса, нижче подано верифікований каталог персоналій:

Духовенство (пастирська лінія):

Василь Легеза (1769–1826): Син Андрія Легези. Освіту здобув у Львові. Висвячений 21 квітня 1793 р. єпископом Андрієм Бачинським. Служив у Тур’я Ремета. Його шлюб із Сусанною Бачинською став фундаментом елітарного статусу роду.
Андрій Легеза (1795–1874): Син Василя та Сусанни Бачинської. Висвячений 2 квітня 1820 р. єпископом Олександром Повчі. Парох у селах Нижній Галас та Коромалак.
Атаназій Легеза (1774–1839): Син Григорія. Висвячений 14 березня 1801 р. єпископом Андрієм Бачинським. Декан Турянського округу. Служив у Перечині та Ладомирі.
Йосип Легеза (1820–1890): Парох у селах Чонтош, Тур’я Ремета та Драгово. Радник єпископської консисторії.
Йосип Легеза (1880–1959): Служив у Нир-Адоні та Оросі. Представник гілки, що розвивала Гайдудорозьку єпархію.
Олександр Легеза (XIX ст.): Авторитетний учасник єпархіальних синодів, реформатор парафіяльної освіти.
Августин Легеза (1871–1927): Висвячений 17 грудня 1899 р. єпископом Юлієм Фірцаком. Служив у селах Єсеньо та Сольмос.

Світська інтелігенція та державні діячі:

Д-р Павло (Пал) Легеза (1872–?): Доктор права, у 1918 році призначений ішпаном (губернатором) Ужанського комітату. Очолював русинський відділ у Міністерстві національних меншин.
Стефан (Іштван) Легеза (1848–1920): Королівський суддя в Левочі, президент касино, кавалер ордена Франца Йосифа.
Йосип Легеза (1888–1985): Під час Першої світової війни — військовий священик (feldburát), відзначений за мужність при порятунку поранених на східному фронті.
Емануїл Легеза (1893–1918): Лейтенант, кавалер ордена Signum Laudis. Загинув у Вінниці під час Першої світової війни.
Д-р Євген Фенцик (Байза) (1894–1962): Науковець, редактор часопису «Kárpáti Vadász», дослідник архівів та педагог.

5. Інтелектуальна мережа: Генеалогічний «закритий цикл» еліти

Унікальність Легез полягала в їхній здатності перетворити родинні зв’язки на інструмент збереження політичного та культурного впливу. Союзи з родами Бачинських, Фенциків та Ламфалуші створювали непроникне для зовнішніх асиміляційних тисків середовище.

Особливе місце займає постать Марії Легези (доньки пароха Йосипа Легези), яка стала матір’ю Стефана Фенцика — лідера автономістського руху. Через материнську лінію Фенцик успадкував лояльність консервативного духовенства та родинні зв’язки з єпископськими колами. Цей «непотизм» у позитивному історичному значенні був формою виживання проєвропейської еліти: навіть за політичних розбіжностей (як-от між прочехословацьким Віктором Легезою та автономістом Стефаном Фенциком), спільне походження дозволяло утримувати інтелектуальний контроль над регіоном.

6. Значення спадщини

Історія роду Легеза — це велична епопея стійкості, що пролягла від шляхетських грамот XVIII століття до табірних номерів Мордовії та Яваса. Як провідні кадри Мукачівської єпархії, Легези забезпечили неперервність релігійної традиції в умовах зміни імперій та режимів.

Доля Легез є ключем до розуміння феномену Ужгородської унії: Церква вистояла завдяки таким династіям, де вірність Богу та ідеалам свободи передавалася разом із родовим іменем. Їхній подвиг залишається нетлінною сторінкою мартирології, свідченням того, що інтелектуальна аристократія духу є непереможною перед обличчям тоталітаризму.

Список греко-католицьких священників із роду Легеза

**Джерело:** Мароші Іштван – Мароші Аніта. «Шематизм духовенства Мукачівської греко-католицької єпархії»

- Легеза Августин

Батько — Микола Легеза, священник; мати — Марія Мальцовська. Народився в с. Ужлова (Ужгородський комітат) 6 квітня 1871 року. Богословську освіту здобув в Ужгороді. 17 грудня 1899 року висвячений на священника Мукачівським єпископом Юлієм Фірцаком. У 1899–1900 роках — помічний священник у с. Віче (Земплінський ком.). З 1900 по 1911 рік — священник у с. Ясенове (Ужгородський ком.), у 1912–1927 роках — у с. Соломонове (Ужгородський ком.). Помер 8 вересня 1927 року. Дружина — Ірина Лещишин (†1930), донька священника Георгія Лещишина та Ілони Гебе. Відомі діти: Анна (*1905), дружина священника Михайла Мочкоша (1898–1938); Петро, священник (1912–1946).

- Легеза Андрій

Батько — Василь Легеза. Народився в с. Тур’я Бистра (Ужгородський ком.). Богословську освіту здобув у Мукачеві. У 1765 році висвячений на священника Мукачівським єпископом Михайлом Еммануїлом Ольшавським. У 1765–1785 роках — священник у с. Тур’я Пасіка (Ужгородський ком.). Дружина — Анна Мудра. Відомі діти: Василь, священник (1769–1826); Іван, священник (1773–1834).

- Легеза Андрій

Батько — Василь Легеза (Лігенза), священник; мати — Сусанна Бачинська. Народився в с. Нижнє Солотвино (Ужгородський ком.) у 1795 році. Богословську освіту здобув в Ужгороді та Сатмарі. 2 квітня 1820 року висвячений на священника Мукачівським єпископом Алексієм Повчієм. У 1820–1833 роках — священник у с. Нижнє Рибнице (Ужгородський ком.), у 1833–1846 роках — у с. Коромля (Ужгородський ком.). З 1846 року на пенсії у Вишньому Німецькому та с. Ворочево (Ужгородський ком.). Помер 31 березня 1874 року. Дружина — Анна Ладижинська, донька священника Василя Ладижинського та Марії Розалії Фаркаш. Відомі діти: Августина (1832–1903), дружина священника Ласло Йосипа (1822–1912); Меланія (1834–1881), дружина священника Йосипа Сотака (1828–1907).

- Легеза Афанасій (Лігенза)

Батько — Григорій Легеза (Лігенза), священник. Народився в с. Тур’я Бистра (Ужгородський ком.) 5 листопада 1774 року. Навчався в Братиславі. 14 березня 1801 року висвячений на священника Мукачівським єпископом Андрієм Бачинським. У 1801–1802 роках — помічний священник у с. Тихий (Ужгородський ком.). З 1802 по 1803 рік — у с. Буківцьово (Ужгородський ком.), у 1803–1810 роках — у м. Перечин (Ужгородський ком.), у 1810–1835 роках — у с. Тур’я Пасіка (Ужгородський ком.), у 1835–1839 роках — у с. Ладомир (Земплінський ком.). Декан Тур’янського деканату (1803–1810). Помер у Ладомирі 4 вересня 1839 року. Дружина — Сусанна Яромиш, донька священника Михайла Яромиша та Марії Ількович. Відомі діти: Афанасій, священник (1811–1866); Варвара (1814–1890), дружина священника Василя Яцковича (1812–1868); Василь, священник (1818–1873).

- Легеза Афанасій

Батько — Афанасій Легеза (Лігенза), священник; мати — Сусанна Яроміс. Народився в с. Тур’я Пасіка (Ужгородський ком.) 25 червня 1811 року. Навчався в Ужгороді та Трнаві. 15 квітня 1836 року висвячений на священника Пряшівським єпископом Григорієм Тарковичем. У 1836–1844 роках — священник у с. Колінковце (Земплінський ком.), у 1845–1866 роках — у с. Неліпино (Березький ком.). Декан Свалявського деканату (1847–1866). Помер у Неліпині 17 лютого 1866 року. Дружина — Анна Шивульська (†1862), донька священника Іллі Шивульського та Анни Пастелій.

- Легеза Василь

17 лютого 1737 року висвячений на священника Мукачівським єпископом Стефаном Симеоном Ольшавським. У 1737–1752 роках — священник у с. Тур’я Бистра (Ужгородський ком.). Одружений, ім’я дружини невідоме. Відомі діти: Григорій Георгій, священник (висв. 1759); Андрій, священник (висв. 1765); Симеон, священник (висв. 1770).

- Легеза Василь

Батько — Григорій Георгій Легеза (Лігенза), священник. Народився в с. Тур’я Бистра (Ужгородський ком.). Навчався в Ужгороді. 29 червня 1784 року висвячений на священника Мукачівським єпископом Андрієм Бачинським. У 1784–1785 роках — священник у с. Буківцьово (Ужгородський ком.), з 1785 по 1804 рік — у с. Люта (Ужгородський ком.). Дружина — Анна Дудрович, донька священника Івана Дудровича.

- Легеза Василь (Лігенза)

Батько — Андрій Легеза, священник; мати — Анна Мудра. Народився в с. Тур’я Бистра (Ужгородський ком.) 26 грудня 1769 року. Навчався у Львові. 21 квітня 1793 року висвячений на священника Мукачівським єпископом Андрієм Бачинським. У 1793–1799 роках — помічний священник у с. Нижнє Солотвино (Ужгородський ком.). З 1799 по 1801 рік — у с. Глибоке (Ужгородський ком.), у 1805–1818 роках — у с. Тур’я Ремета (Ужгородський ком.), у 1818–1820 роках — у с. Тур’я Бистра. З 1820 року на пенсії в Тур’я Пасіці, де й помер 16 травня 1826 року. Дружина — Сусанна Бачинська, донька священника Георгія Бачинського та Ілони Стрипської. Відома дитина: Андрій, священник (1795–1874).

- Легеза Василь

Батько — Афанасій Легеза (Лігенза), священник; мати — Сусанна Яромиш. Народився в с. Тур’я Пасіка (Ужгородський ком.) 21 грудня 1818 року. Навчався в Ужгороді та Трнаві. 21 грудня 1843 року висвячений на священника Мукачівським єпископом Василем Поповичем. У 1843–1844 роках — священник у с. Порошково (Ужгородський ком.), у 1844–1855 роках — у с. Колінковце (Земплінський ком.), у 1855–1873 роках — у с. Анталовці (Ужгородський ком.). Дружина — Анна Табакович (1826–1895), донька священника Василя Табаковича та Марії Лендєл. Відомі діти: Ілона (1845–1895), дружина священника Августина Гуловича (1838–1887); Емілія, дружина священника Євгена Сатали (1849–1914).

- Легеза Гавриїл

Батько — Григорій Георгій Легеза (Лігенза), священник. Народився в с. Тур’я Бистра (Ужгородський ком.). Навчався в Ужгороді. 24 червня 1782 року висвячений на священника Мукачівським єпископом Андрієм Бачинським. У 1782–1795 роках — священник у Малому Березному (Ужгородський ком.). Дружина — Марія Жеткей (1763–1802).

- Легеза Григорій Георгій (Лігенза)

Батько — Василь Легеза, священник. Народився в с. Тур’я Бистра (Ужгородський ком.). 23 липня 1759 року висвячений на священника Мукачівським єпископом Михайлом Еммануїлом Ольшавським. У 1759–1782 роках — священник у с. Тур’я Бистра, з 1782 по 1821 рік — у с. Тихий (Ужгородський ком.). Помер у Тихому 22 грудня 1821 року. Одружений, ім’я дружини невідоме. Відомі діти: Ілона (†1816), дружина священника Андрія Поповича (†1816); Гавриїл, священник (висв. 1782); Василь, священник (висв. 1784); Афанасій, священник (1774–1839).

- Легеза Георгій

Батько — Іван Легеза, священник; мати — Анна. Народився в с. Тур’я Ремета (Ужгородський ком.) 24 вересня 1793 року. Навчався в Ужгороді. 2 квітня 1820 року висвячений на священника Мукачівським єпископом Алексієм Повчієм. У 1820–1822 роках — священник у с. Тур’я Бистра (Ужгородський ком.), у 1822–1846 роках — у с. Анталовці (Ужгородський ком.), у 1854–1855 роках — у с. Нижнє Рибнице (Ужгородський ком.). З 1855 року на пенсії. Помер 16 квітня 1856 року. Дружина — Марія Фройндгоффер (†1846). Відомі діти: Йосип, священник (1820–1890); Михайло, священник (1822–1869); Олександр, священник (1827–1897); Микола, священник (1837–1902).

- Легеза Григорій

Народився у 1806 році. Навчався в Ужгороді та Ораді. 28 квітня 1831 року висвячений на священника Мукачівським єпископом Алексієм Повчієм. У 1831–1844 роках — священник у с. Смерково (Ужгородський ком.), у 1844–1870 роках — у Малому Березному (Ужгородський ком.). Помер 23 травня 1870 року. Дружина — Варвара Бренцович (*1809), донька священника Степана Бренцовича. Відома дитина: Олександр, священник (1832–1870).

- Легеза Георгій

Батько — Іван Легеза, священник. Народився в с. Драгово (Березький ком.). Навчався в Ужгороді. 21 квітня 1793 року висвячений на священника Мукачівським єпископом Андрієм Бачинським. У 1793–1805 роках — священник у с. Новоселиця (Ужгородський ком.), у 1805 році — у с. Тур’я Пасіка (Ужгородський ком.). Помер у Тур’я Пасіці 13 липня 1805 року. Дружина — донька священника Федора Гуци.

- Легеза Іриней

Батько — Йосип Легеза, священник; мати — Анна Саксун. Народився в с. Тур’я Бистра (Ужгородський ком.) 2 квітня 1861 року. Навчався в Ужгороді. 7 січня 1886 року висвячений на священника Мукачівським єпископом Іваном Пастелієм-Ковачем. У 1886–1892 роках — помічний священник у с. Тур’я Пасіка (Ужгородський ком.), з 1892 по 1920 рік — у с. Кленова (Земплінський ком.), у 1920–1929 роках — у с. Тур’я Пасіка. З 1915 року — почесний декан. Помер у Тур’я Пасіці 8 вересня 1929 року. Дружина — Емілія Петрович, донька священника Еміля Петровича та Варфоломеї Бачинської.

- Легеза Степан

Батько — Федір Легеза, священник; мати — Марія Іванчо. Народився в с. Ділок (Березький ком.) 24 серпня 1892 року. Навчався в Ужгороді. 14 березня 1920 року висвячений на священника Мукачівським єпископом Антонієм Паппом. У 1920 році — помічний священник у Великих Лучках (Березький ком.). У 1920–1933 роках — у с. Швидке (Березький ком.), у 1933–1949 роках — у с. Берегуйфалу (Березький ком.). З 1937 року — почесний декан. З 1942 року — кавалер Хреста Національної Оборони. Відмовився переходити в православ’я, за що 26 лютого 1949 року був заарештований радянською владою. 20 квітня 1949 року засуджений до 25 років примусових робіт. Помер у таборах (Явас, нині Мордовія) у липні 1955 року.

- Легеза Іван (Лігенза)

Батько — Андрій Легеза, священник; мати — Анна Мудра. Народився в с. Тур’я Пасіка (Ужгородський ком.) у 1773 році. Навчався в Ужгороді. 6 квітня 1800 року висвячений на священника Мукачівським єпископом Андрієм Бачинським. У 1800–1824 роках — священник у с. Серне (Березький ком.), у 1824–1834 роках — у с. Брестів (Березький ком.). З 1834 року на пенсії. Помер 6 жовтня 1834 року.

- Легеза Іван

Батько — Ілля Легеза, дяк. Народився в с. Тур’я Бистра (Ужгородський ком.) у 1783 році. Навчався в Ужгороді. 1 травня 1810 року висвячений на священника Мукачівським єпископом Михайлом Брадачем. Помічний священник у с. Тихий (1810–1821), згодом парох (1821–1840). Помер 27 вересня 1840 року. Дружина — Анна Яцкович (1792–1825), донька священника Василя Яцковича та Анни Рапач. Відома дитина: Катерина (†1873), дружина священника Антона Сильвая (1804–1871).

- Легеза Євген

Батько — Іван Легеза; мати — Марія Широкай. Народився в м. Берегово (Березький ком.) 4 січня 1885 року. Навчався в Будапешті та Ужгороді. 7 березня 1909 року висвячений на священника Мукачівським єпископом Юлієм Фірцаком. У 1909–1910 роках — у с. Яноші (Березький ком.), у 1910–1915 роках — у с. Квасово (Березький ком.). Помер у Квасові 13 березня 1915 року. Дружина — Гізелла Скіра (1883–1967).

- Легеза Йосип

Батько — Григорій Легеза, священник; мати — Марія Фройндгоффер. Народився в с. Тур’я Бистра (Ужгородський ком.) 4 грудня 1820 року. Навчався в Ужгороді та Сатмарі. 18 грудня 1845 року висвячений на священника Мукачівським єпископом Василем Поповичем. Священник в Анталовцях (1846–1848), Тур’я Бистрій (1848–1868), с. Драгово (1868–1872) та Тур’я Пасіці (1872–1890). З 1885 року — радник консисторії. Помер 3 липня 1890 року. Дружина — Анна Саксун (1828–1884), донька священника Федора Саксуна та Юліанни Данилович. Відомі діти: Федір, священник (1846–1908); Емілія (†1930), дружина Олексія Іванча; Олександр, священник (1855–1919); Марія (†1934), дружина Євгена Вайди; Єлизавета, дружина Олександра Ламфалуші; Іриней, священник (1861–1929); Юліанна Меланія (*1869), дружина Андрія Фенцика.

- Легеза Йосип

Батько — Федір Легеза, священник; мати — Марія Іванчо. Народився в с. Ділок (Березький ком.) 25 листопада 1880 року. Навчався в Ужгороді. 24 грудня 1905 року висвячений на священника Мукачівським єпископом Юлієм Фірцаком. Служив у Хусті, Фекетіардо (Виноградівщина), Нижні Ворота (1915–1925), згодом в Угорщині (Ченгеруйфалу та Орос). Декан Воловецького деканату (1915–1923). Помер в Оросі (Угорщина) 23 липня 1959 року. Дружина — Анна Медвецька.

- Легеза Йосип

Батько — Іван Легеза; мати — Марія Широкай. Народився в м. Берегово (Березький ком.) 9 вересня 1888 року. Висвячений у 1914 році єпископом Антонієм Паппом. Служив у Берегові, Яношах, Квасові, Ільниці та Батарі. Відмовився від переходу в православ’я, заарештований у 1950 році, засуджений на 25 років. Звільнений у 1954 році, оселився в Берегові, де й помер 21 листопада 1985 року. Реабілітований у 1992 році. Дружина — Ілона Балтович. Діти: Йосип, Ілона, Марія, Данило, Федір.

- Легеза Михайло

Батько — Григорій Легеза, священник; мати — Марія Фройндгоффер. Народився в с. Анталовці (Ужгородський ком.) 22 вересня 1822 року. Віцеректор Ужгородської семінарії (1850–1856). Служив у Шаторальяуйхей, Іванівцях та Давидкові. Помер у Драгові 4 грудня 1869 року.

- Легеза Микола

Батько — Григорій Легеза, священник; мати — Марія Фройндгоффер. Народився в с. Анталовці (Ужгородський ком.) 9 березня 1837 року. Служив у с. Гут, Неліпино, Давидково, Ужлова та Нижнє Солотвино. Декан Собранського деканату (1892–1902). Помер 30 квітня 1902 року. Дружина — Марія Мальцовська.

- Легеза Микола

Батько — Микола Легеза, священник; мати — Марія Мальцовська. Народився в с. Ужлова 27 березня 1877 року. Служив у Гайдудорозі, Карасі, Аяку та Ньїрдержі (Угорщина). Помер 8 березня 1934 року. Дружина — Ірина Саплонцай.

- Легеза Петро

Батько — Августин Легеза, священник; мати — Ірма Лещишин. Народився в с. Соломонове 12 серпня 1912 року. Висвячений у 1938 році єпископом Олександром Стойкою. Служив у с. Луг, Хусті, Богдані та Верхній Грабівниці. **Убитий православними 24 листопада 1946 року через відмову перейти у віру.** Дружина — Єлизавета Петрецька.

- Легеза Олександр (1827–1897)

Батько — Григорій Легеза. Народився в с. Анталовці. Служив у селах Галабор, Годас, Аяк та Бачараньош (Угорщина).

- Легеза Олександр (1832–1870)

Батько — Григорій Легеза. Народився в с. Смерково. Служив у Руських Комарівцях та Великому Пастілі.

- Легеза Олександр (1855–1919)

Батько — Йосип Легеза. Народився в Тур’я Бистрій. Служив у Гайдудорозі, Тісабекені, Батарі та Королеві.

- Легеза Симеон

Батько — Василь Легеза. Народився в Тур’я Бистрій. Служив у селах Гайдош, Кіблер, Вишній Пастіль, Ужлова, Ігнатце та Глибоке.

- Легеза Федір

Батько — Йосип Легеза; мати — Анна Саксун. Народився в с. Анталовці 13 листопада 1846 року. Служив у Ниредьгазі та Ділку (Березький ком.). Помер у Ділку 13 липня 1908 року. Дружина — Марія Іванчо.

Іван Бачинський, краєзнавець, Перечин

Династія Яцковичів: Духовне служіння та інтелектуальна спадщина Мукачівської греко-католицької єпархії

2026-04-30T19:59:00.003+02:00

«Священницька династія — це живий ланцюг поколінь, де віра, освіта та високі моральні цінності передавалися від батька до сина як найцінніший спадок. Це була інтелектуальна еліта краю, яка в часи бездержавності виконувала роль пастирів, дипломатів, лікарів та вчителів, зберігаючи ідентичність свого народу».

Цей ланцюг не переривався навіть під тиском імперій та режимів. Яскравим прикладом такої незламності є рід Яцковичів (Jaczkovics), чиє служіння понад двісті років формувало духовне обличчя сіл від Ужанщини до Берегівщини.

Родове дерево Яцковичів (Jatskovics/Jaczkovics) — це не просто перелік імен у церковних метриках. Це жива карта карпатської душі, чиє коріння глибоко вросла у вулканічний ґрунт Доробратова та Туриці, а гілки розкинулися далеко за Атлантику, до Пенсильванії та Нью-Джерсі. Протягом двох століть ця священнича династія була хребтом місцевої інтелігенції, тримаючи на своїх плечах не лише віру, а й освіту, медицину та саму ідентичність краю.

Історія цієї родини — це дзеркало, у якому відбиваються всі злами долі Срібної Землі: від золотої доби австро-угорського монархізму до чехословацького демократичного поступу, від жахів радянських репресій до підпільної вірності та тріумфального повернення. Як нащадкам вдалося зберегти своє «я» крізь десятиліття заборон? Відповідь криється у феномені служіння, яке для Яцковичів завжди було чимось більшим за професію.

. Генеалогічна мережа та міжродинні зв'язки

Згуртованість династії Яцковичів зміцнювалася завдяки шлюбній політиці, завдяки якій вони перепліталися з найвпливовішими родинами єпархії:

• Легеза: Численні шлюби між родичами; Агостон Яцкович та Василь Яцкович (1812–1868) також одружилися з доньками Легези (Ержебет та Барбара).

• Ромжа: Олександр Яцкович (1832–1882) був одружений з Марією Ромжою, що створило прямий родинний зв'язок з родиною

пізнішого єпископа-мученика.

• Бачинський: Василь Яцкович був одружений з Марією Бачинською, що означало союз з найвидатнішою єпископською родиною.

• Шерегій: Ізабелла та Цецилія Яцкович також одружилися зі священиками Шерегій, зміцнюючи зв'язки Земплена та Берега.

• Товт: Саролта Яцкович стала дружиною парафіяльного священика Елека Товта.

Інші значні священничі родини: Данилович, Чопей, Гуснай, Дзюбай, Невіцький, Горзо.

Більше ніж священники: Соціальна місія та шлях до Праги

Постать отця Василя Яцковича (1891–1940) виходить далеко за межі традиційного образу сільського пастиря. У міжвоєнний період, коли Закарпаття перебувало у складі Чехословаччини, він став справжнім «цивілізатором» Доробратова (тоді — Драгабартфолво). Для нього церква була центром не лише духовного, а й соціального порятунку.

Коли у 1922 році край охопили тиф та дифтерія, отець Василь не зачинився у плебанії. Він став лідером опору невидимому ворогу.

«Він особисто відвідував кожну хату, не боячись інфекції. Отець ініціював санітарно-освітню роботу, надавав поради щодо захисту та домігся призначення лікаря в село для проведення вакцинації. Завдяки цим заходам інфекція не переросла в масштабну епідемію».

Проте його амбіції сягали далі фізичного здоров’я вірян. Розуміючи, що майбутнє — за освітою, він не просто просив допомоги, а діяв як політик. Василь Яцкович особисто вирушив до Праги, до Міністерства шкіл та народної освіти, щоб лобіювати будівництво нової восьмирічної школи в Доробратові за державні кошти. Він переконав столичних чиновників, і збудована ним школа досі служить дітям, залишаючись пам’ятником його залізної волі.

Від Карпат до Пенсильванії: Глобальний вплив та ідентичність «Hungarus»

Поки одна частина родини розбудовувала храми вдома, інша — закладала фундамент греко-католицької церкви в США. Ще на зламі XIX та XX століть Степан та Михайло Яцковичі несли служіння у Скрентоні, Маккіспорті та Пассейку. Вони були носіями унікальної ідентичності — «Hungarus». Це був інтелектуальний синтез східного візантійського обряду та високої центральноєвропейської культури, що дозволяв закарпатцям почуватися частиною великого західного світу, не втрачаючи своєї релігійної коріння.

Символом цієї трансатлантичної єдності стала доля Ізабелли Шерегій-Яцкович. Після трагічної загибелі чоловіка, отця Андрія Шерегія, якого переслідували радянські спецслужби, вона знайшла притулок у Юніонтауні. Її спочинок на горі Святої Макрини (Mount St. Macrina) — духовному пантеоні нашої діаспори — назавжди зафіксував присутність закарпатського духу в серці Америки.

Темні часи: Підпільна вірність та вигнання

1949 рік приніс «декапітацію» місцевої еліти. Радянська влада, ліквідувавши Мукачівську єпархію, намагалася стерти саму пам'ять про таких, як Яцковичі. Храм у селі Туриця, де служили предки родини, був конфіскований, а священникам запропонували зраду або забуття.

Тут варто згадати Ласло (Василя) Яцковича (1918–1985) — сина отця Панфіла та племінника згаданого вище отця Василя. Його доля — це приклад тихого героїзму. Після 1949 року йому не просто заборонили служити — його буквально вигнали з рідного села. Опинившись на цивільній роботі, він змушений був працювати бухгалтером чи інженером, але вночі, таємно, продовжував пастирську діяльність. У часи, коли за молитву можна було поплатитися свободою, він зберігав вірність присязі, доводячи, що церква — це не стіни, а люди.

Повернення до витоків: Будівництво храмів та поклик крові

Історія замикається красиво і справедливо. У 2015 році в селі Туриця на Перечинщині постав новий храм святих Петра і Павла. Його будівництво стало можливим завдяки Томашу (Томасу) Яцковичу — онуку отця Василя, який приїхав зі США на землю предків. Побачивши, що громада після десятиліть репресій змушена молитися просто неба, Томаш відчув поклик, який його дід відчував у 1920-х.

Його філантропія не обмежилася Турицею: він допоміг громаді Макарьова у зведенні храму та підтримав ремонт церкви в Паладь-Комарівцях. За ці благодіяння Томаш був нагороджений орденом «Єпископа Андрея Бачинського» II ступеня — вищою відзнакою єпархії.

Найбільш зворушливим моментом цієї сучасної хроніки став травень 2016 року. Під час панахиди, яку очолив владика Мілан Шашік, на могилах предків у Туриці зібралася вся велика родина: з Угорщини, США та різних куточків України. Свіже гірське повітря, запах ладану та сльози на очах онуків, які вперше торкнулися нагробків своїх прадідів-пастирів, стали кращим доказом неперервності життя. Те, що колись намагалися знищити тракторами та декретами, розквітло новою церквою.

Цей жест замикає особливу історичну дугу: саме єпископ Андрей Бачинський рукоположив на перших священників Яцковичів на рубежі XVIII та XIX століть, а тепер їх нащадка відзначили орденом, що носить його ім'я. Цей «історичний цикл» символізує перемогу церковної та сімейної спадкоємності над деструктивними ідеологіями.

Спадщина, що живе крізь віки

Історія династії Яцковичів вчить нас, що справжня аристократія — це не титули, а відповідальність перед «фелебаратом» — своїм ближнім. Їхня місія еволюціонувала: від боротьби з тифом і поїздок до Праги за фінансуванням шкіл до підпільного збереження віри та сучасної філантропії. Це історія про те, як віра в Бога і любов до свого народу долають кордони, ідеології та океани.

Сьогодні, дивлячись на храми в Туриці чи Макарьові, ми бачимо не просто архітектуру, а застиглу в камені вдячність нащадків.

Що ми можемо зробити сьогодні для збереження пам’яті про своїх предків, щоб вона стала фундаментом для майбутніх поколінь? Можливо, варто почати з того, щоб просто запитати себе: чи знаємо ми імена тих, хто тримав небо над нашою родиною сто років тому? Адже пам'ять — це єдина сила, здатна зробити нас безсмертними.

Біографії священників родини Яцкович (Jaczkovics)

Джерело: Іштван Мароші – Аніта Мароші. «Шематизм духовенства Мукачівської греко-католицької єпархії»

• Яцкович Августин. Батько — священник Василь Яцкович, мати — Варвара Легеза. Народився 4 лютого в с. Утцяш (Zemplén vm. — комітат Земплен). Теологічні студії закінчив в Ужгороді. 5 жовтня 1881 року висвячений на священника Мукачівським єпископом Іоанном Пастелієм Ковачем. У 1881–1883 рр. — священник у Минаї (комітат Унг), з 1883 по 1890 рр. — у Вишньому Пастелі (комітат Унг). У 1890–1891 рр. — професор релігії Ужгородської вчительської семінарії та помічний священник Ужгородського собору. З 1891 по 1892 рр. — помічний священник у Богдані (комітат Марамарош), у 1892–1893 рр. — у Гежені (комітат Унг). З 1893 по 1895 рр. — священник у Вучковому (комітат Марамарош), у 1895–1896 рр. — у Репинному (комітат Марамарош), з 1896 по 1901 рр. — у Буківці (комітат Марамарош), у 1901–1905 рр. — у Кішпатаку (комітат Марамарош), з 1905 по 1907 рр. — у Нижніх Воротах (комітат Берег). У 1907–1909 рр. — на пенсії. З 1909 по 1910 рр. — у Венчелло (комітат Саболч), у 1910–1911 рр. — у Смерековій (Унг). Помер у Смерековій 16 січня 1911 року. Дружина — Єлизавета Данилович (1858–1907), донька священника Павла Даниловича та Верони Комлоші.

• Яцкович Андрій. Батько — священник Василь Яцкович, мати — Анна Рапач. Народився 15 грудня в с. Берченіфалва (Ворочево, комітат Унг). Теологічні студії закінчив в Ужгороді. 19 березня 1803 року висвячений єпископом Андрієм Бачинським. У 1803–1805 рр. — священник у Феньвешвельдь (с. Порошково, Унг), з 1805 по 1808 рр. — у Гавашкоз (с. Люта, Унг), у 1808–1820 рр. — в Алшогалаш (с. Глубоке, Унг), з 1820 по 1833 рр. — в Уйсемере (с. Новоселиця, Унг), у 1833–1837 рр. — у Кісшольва (с. Скотарське, Берег). Помер 20 січня. Дружина — Марія Мікулич, донька священника Іоанна Мікулича. Відома дитина: священник Андрій (1814–1873).

• Яцкович Андрій. Батько — священник Андрій Яцкович, мати — Марія Мікулич. Народився в Алшогалаш (с. Глубоке, Унг). Теологічні студії закінчив в Ужгороді. 12 грудня 1839 року висвячений єпископом Василем Поповичем. У 1839–1844 рр. — священник у Дункофалві (с. Обава, Берег), з 1844 по 1858 рр. — у Санфалві (с. Станово, Берег), у 1858–1859 рр. — в Ормоді (с. Брестів, Берег), з 1859 по 1861 рр. — у Гаяшді (с. Волосянка, Унг), у 1861–1873 рр. — у Ладомирі (комітат Земплен). Був офіцером національної гвардії у визвольній боротьбі 1848/1849 рр. Помер у Ладомирі 19 липня 1873 року. Дружина — Анна Чопей. Відомі діти: Анна (1847–1873), дружина священника Олександра Головача (1840–1874); Марія (*1851), дружина священника Йосипа Петрашовича (1847–1904).

• Яцкович Андрій. Батько — священник Федір Яцкович, мати — Юліанна Бренцович. Народився в Малому Березному (Унг). Теологічні студії проходив в Ужгороді та Будапешті. 21 грудня 1846 року висвячений єпископом Василем Поповичем. У 1847–1848 рр. — у Вилку (комітат Угоча), з 1848 по 1863 рр. — священник у Селестові (Берег). Помер тут 13 червня 1863 року.

• Яцкович Василь. Батько — священник Яків Яцкович. У 1726–1742 рр. — священник у Пчолиному (Земплен). Одружений, ім’я дружини невідоме. Відома дитина: священник Михайло Сабадош-Василевич (Яцкович) (рукопокладений 1737 р.).

• Яцкович Василь. Батько — священник Симон Яцкович. Народився в Ладомирі (Земплен) 26 січня 1753 року. 12 червня висвячений єпископом Андрієм Бачинським. У 1778–1799 рр. — у Ворочеві (Унг), з 1799 по 1832 рр. — священник у Ладомирі. Дружина — Анна Рапач (*1762), донька священника Андрія Рапача. Відомі діти: священник Андрій (1780–1857); священник Михайло (1790–1842); Анна (1792–1825), дружина священника Іоанна Легези (1783–1840); священник Федір (1797–1838); священник Василь (1799–1848).

• Яцкович Василь. Батько — священник Василь Яцкович, мати — Анна Рапач. Народився в Ладомирі (Земплен) 6 листопада. Навчався в Ужгороді та Будапешті. 18 грудня 1825 року висвячений єпископом Алексієм Почі. У 1826–1832 рр. — у Гербесегу (Земплен), у 1832–1833 рр. — у Кішколоні (с. Колонниця, Унг), у 1833–1835 рр. — у Ладомирі, у 1835–1839 рр. — у Надьпастелі (с. Пастіль, Унг), у 1840–1842 рр. — в Унггестенєші (с. Лінці, Унг). У 1842–1845 рр. — на пенсії. У 1845–1848 рр. — священник у Малмоші (с. Страбичово, Берег). Помер 1 грудня 1848 року. Дружина — Тереза Гуснай (†1870), донька священника Іоанна Гусная та Марії Галадай. Відома дитина: священник Василь (1847–1892).

• Яцкович Василь. Батько — священник Михайло Яцкович, мати — Юліанна Невицька. Народився в Порошкові (Унг) 1 січня. Навчався в Ужгороді та Сатмарі. 9 листопада 1834 року висвячений Пряшівським єпископом Григорієм Тарковичем. У 1834–1868 рр. — священник в Утцяші (Земплен). Помер у 1868 році. Дружина — Варвара Легеза (1814–1890), донька священника Афанасія Легези та Сусанни Яромиш. Відомі діти: священник Микола (1835–1903); Цецилія (†1917), дружина священника Антона Шерегілля (1839–1876); Вікторія (*1852), дружина священника Миколи Славіка (1836–1876); священник Августин (1858–1911), Анна, Іоанн.

• Яцкович Василь. Батько — священник Микола Яцкович, мати — Марія Ференчик. Народився в Надьтурясьогу (с. Тур'я Пасіка, Унг) 30 квітня 1865 року. Навчався в Ужгороді. 13 жовтня 1892 року висвячений єпископом Юлієм Фірцаком. У 1892–1897 рр. — у Кайданові (Берег), у 1897–1916 рр. — у Берегшарреті (с. Свобода/Бакош, Берег), у 1916–1926 рр. — у Драгабартфалві (с. Доробратово, Берег), у 1927–1940 рр. — священник у Тур'я Пасіці. З 1924 року — почесний декан. Помер у Тур'я Пасіці 26 липня 1940 року. Дружина — Юліанна Яцкович (1865–1941), донька священника Олександра Яцковича та Марії Ромжі. Відомі діти: Шарлота (*1895), дружина священника Алексія Тота (1891–1951); Ізабелла (*1898), дружина священника Андрія Шерегія (1893–1950); Магдалина (†1958), дружина священника Євгена Скляра (1895–1967).

• Яцкович Гавриїл. Батько — священник Василь Яцкович, мати — Тереза Гуснай. Народився в Страбичові (Берег) 7 серпня 1847 року. Навчався в Ужгороді. 17 березня 1874 року висвячений єпископом Стефаном Панковичем. У 1874–1875 рр. — у Баняпатаці (Земплен), з 1875 по 1884 рр. — у Гардічі (Земплен), у 1884–1887 рр. — священник у Минаї (Унг). Також був контролером управління фондів. У 1887–1892 рр. — священник у Кинчеші (Угоча). Помер 3 вересня 1892 року. Дружина — Марія Веляцька, донька священника Михайла Веляцького та Анни Барни.

• Яцкович Стефан. Походив із родини священників. Рідне село — Воловиця (Волове, Земплен). Висвячений у 1764 році.

• Яцкович Стефан. Батько — священник Олександр Яцкович, мати — Марія Ромжа. Народився в Нижній Домоні (Унг) 25 жовтня. Навчався в Ужгороді. 28 вересня 1890 року висвячений єпископом Іоанном Пастелієм Ковачем. Служив у США з 1890 по 1902 рр. (Мак-Кіспорт, Дюкейн, Хомстед, Піттсбург). Помічний священник у Середньому (Унг) (1902–1909), згодом парох (1909–1910). Помер у Середньому 6 січня 1915 року. Перша дружина — Ірина Візанік, друга — Ілона Дзубай (†1936), донька священника Стефана Дзубая. Відомі діти: Юстина, Стефан, Іоанн.

• Яцкович Іоанн. Народився у Воловому (Земплен). Навчався в Ужгороді. 24 січня 1781 року висвячений єпископом Андрієм Бачинським. У 1781–1784 рр. — у Вишньому Пастелі (Унг), у 1784–1793 рр. — у Кальнаростоці (Земплен), у 1793–1802 рр. — у Горляні (Унг). Помер у Горляні 3 грудня 1802 року. Дружина — Єлизавета Піпта (†1823).

• Яцкович Іоанн. Батько — священник Симон Яцкович. Народився в Ладомирі (Земплен). Навчався в Ужгороді. 9 квітня 1791 року висвячений єпископом Андрієм Бачинським. У 1791–1793 рр. — у Порубці (Земплен), з 1793 по 1800 рр. — в Ороскомумороці (Руські Комарівці, Унг), у 1800–1802 рр. — у Тарні (с. Терновці, Унг). Помер у Тарні 22 січня 1804 року. Дружина — донька священника Іоанна Гопканіча.

• Яцкович Іоанн. Батько — священник Михайло Яцкович, мати — Юліанна Невицька. Народився у Вишньому Неміцькому (Унг) 28 листопада 1803 року. Навчався в Ужгороді та Кошицях. 15 квітня 1830 року висвячений єпископом Алексієм Почі. У 1830–1831 рр. — у Надьмодьороші (с. Великі Лучки, Берег), з 1831 по 1837 рр. — у Квасові (Берег), у 1837–1843 рр. — у Санфалві (Станово, Берег). Помер у Станові 22 червня 1843 року. Дружина — Вероніка Ковач (1814–1891), донька священника Андрія Ковача та Каталіни Беньовської. Відомі діти: священник Олександр (1832–1882); Вільгельміна (1835–1868), дружина священника Павла Шерегія (1832–1870); Кароліна (*1839), дружина священника Олександра Вегше (1828–1895).

• Яцкович Іоанн. Батько — священник Олександр Яцкович, мати — Марія Ромжа. Народився в Нижній Домоні (Унг) 14 липня 1869 року. Навчався в Ужгороді. 6 квітня 1895 року висвячений єпископом Юлієм Фірцаком. У 1895–1897 рр. — помічний священник у Цегольні (Ужгород). Помер в Ужгороді 5 квітня 1897 року. Дружина — Етель Оттілія Варвара Данилович (*1874), донька священника Миколи Даниловича та Амалії Дам'янович.

• Яцкович Євген. Батько — священник Панфіл Яцкович, мати — Анна Семак. Народився в с. Колодне (Берег) 1 вересня 1905 року. Висвячений 16 липня 1931 року Пряшівським єпископом Павлом Ґойдичем. З 1931 по 1937 рр. — в Ізках (Марамарош), у 1937–1949 рр. — у Селестові (Берег). У 1949 році перейшов у православ'я («апостатував») і продовжував служити як схизматик у Селестові. Дружина — Клара Беллович (*1911), донька священника Євгена Белловича та Емілії Гомичко.

• Яцкович Ласло (Василь). Батько — священник Панфіл Яцкович, мати — Анна Семак. Народився 25 січня 1918 року у Вишньому Шарді (с. Горбок, Угоча). Висвячений 5 жовтня 1941 року єпископом Олександром Стойкою. У 1941 році — у Довгому (Марамарош), у 1941–1945 рр. — у Зарні (с. Терново, Марамарош). З 1945 р. — помічний священник у Вишньому Шарді. Після 17 лютого радянська влада заборонила йому служіння і вислала з села. Працював на цивільних роботах, таємно виконуючи священницькі обов’язки. Помер 17 травня 1985 року в Мукачеві. Дружина — Марія Бачинська (1919–1993), донька священника Даниїла Бачинського та Маргарити Гомичко. Мали двох дітей.

• Яцкович Михайло. Батько — священник Симон Яцкович. Народився в Ладомирі (Земплен). Навчався в Ужгороді та Орадя. 26 серпня 1797 року висвячений єпископом Андрієм Бачинським. У 1797–1799 рр. — помічний священник у Цегольні (Ужгород). У 1799–1805 рр. — у Вишньому Неміцькому (Унг), у 1805–1817 рр. — у Порошкові (Унг), у 1817–1826 рр. — у Великих Лучках (Берег). Помер у Лучках 5 липня 1826 року. Дружина — Юліанна Невицька, донька священника Іоанна Невицького. Відомі діти: священник Іоанн (1803–1843), священник Василь (1812–1868). Михайло Яцкович (нащадок) помер у Дебрецені 23 лютого внаслідок замаху (вибуху бомби), спрямованого проти Гайдудорозького єпископа Стефана Міклоші. Дружина — Анна Чопей (1862–1889), донька священника Гавриїла Чопея.

• Яцкович Михайло. Батько — священник Микола Яцкович, мати — Марія Ференчик. Народився в с. Пузняківці (Берег) 24 січня 1875 року. Навчався в Ужгороді. 12 грудня 1899 року висвячений єпископом Юлієм Фірцаком. У 1899–1900 рр. — помічний священник у Хусті. З 1900 року служив у США (Бриджпорт, Скрентон, Пассейк). З 1924 року працював у Піттсбурзькій єпархії. Помер 7 грудня 1949 року в Пенсільванії, США. Дружина — Йолана Анна Камінська (*1881), донька священника Акоша Камінського.

• Яцкович Микола. Батько — священник Василь Яцкович, мати — Варвара Легеза. Народився в Утцяші (Земплен) 9 грудня. Навчався в Ужгороді. 30 жовтня 1862 року висвячений єпископом Василем Поповичем. Помічний священник у Тур’я Реметах (1862–1863), священник у Тур’я Бистрій (1863–1866), Пузняківцях (1866–1875), Верхній Визниці (1875–1884), Тур’я Пасіці (1884–1903). Помер у Тур’я Пасіці 17 червня 1903 року. Дружина — Марія Ференчик. Відомі діти: священники Василь, Михайло, Панфіл; доньки Ілона, Ірина, син Микола.

Яцкович Павло
Батько — священник Олександр Яцкович, мати — Марія Ромжа. Народився в Нижніх Доманинцях (Ужанський комітат) 17 вересня 1860 року. Богословську освіту здобув в Ужгороді. 7 січня 1886 року висвячений на священника Мукачівським єпископом Іоанном Пастелієм Ковачем. У 1886–1887 роках — помічник священника у Чичері (Ужанський комітат). З 1887 по 1888 рік служить у Раковці (Земплинський комітат). У 1888–1889 роках — помічник священника в Торньошпалці (Саболцький комітат). З 1889 по 1900 рік — священник у Петрику (Земплинський комітат), у 1900–1918 роках — у Берегкішалмаші (Березький комітат), з 1919 по 1926 рік — у Дравцях (Ужанський комітат). Декан Кішалмаського деканського округу (1910–1918). Помер у Дравцях 20 липня 1926 року. Дружина — Ілона Азарі (1864–1938), донька священника Андрія Азарі та Антонії Кіш. Їхні діти: Анна (1885–1965), дружина священника Даниїла Вегшео (1883–1971); Ілона (1887–1967), дружина священника Павла Медвецького (1883–1933); Каталіна, дружина священника Ендре Меллеша (1893–1923); Софія.

• Яцкович Панфіл. Батько — священник Микола Яцкович, мати — Марія Ференчик. Народився у Верхній Визниці (Берег) 9 квітня 1877 року. Висвячений 1 січня 1905 року єпископом Юлієм Фірцаком. Служив у с. Колодне (1905–1917) та Вишньому Шарді (Горбок, 1917–1949). Почесний декан з 1924 року. Помер у Горбку 28 січня 1949 року. Дружина — Анна Семак (1884–1973). Відомі діти: священник Євген, Ельвіра, Микола, Антон, Габріелла, священник Ласло (Василь).

• Яцкович Олександр. Батько — священник Іоанн Яцкович, мати — Вероніка Ковач. Народився у Квасові (Берег) 9 вересня. Висвячений 18 грудня 1855 року єпископом Василем Поповичем. Священник у Нижній Домоні (1856–1882). Декан Ужгородського округу. Кавалер Золотого Хреста Заслуг із короною від Франца Йосифа I (1869). Помер 14 серпня 1882 року. Дружина — Марія Ромжа (1838–1910). Мали велику родину, багато синів стали священниками.

• Яцкович Симон. Батько — священник Яків Лодінко-Яцко. Народився в Баркочазі (Земплен). Висвячений 23 травня 1761 року єпископом Михайлом Мануїлом Ольшавським. Священник у Ладомирі (1761–1793). Помер там само у 1793 році. Дружина — Анастасія.

Іван Бачинський, краєзнавець, Перечин

МИКОЛА РІШКО: "Свалявський «Едем» або перлина Срібної Землі"

2026-03-06T10:23:00.002+01:00

Мальовнича Свалявщина – це самий захід України, мальовнича Голубинсько – Полянська улоговина, тут, на правому березі швидкоплинної, а колись повноводної річки Пеня, біля підніжжя гори Завершок, розмістився свалявський «Едем»або перлина Срібної Землі - санаторій Квітка Полонини.

Навколо, ніби короною оточено горами, з північно – східного боку історична гора Ясенівка, з північного - заходу гора Тесаник, а з півдня гора Кичера, ці гори створюють природній захист від пануючих північних вітрів. Гори вкриті густими грабово – буковими лісами. Сама природа ніби підказала створити тут санаторно – оздоровчу повноцінну базу у цей природній ландшаф гарно вписується і є його окрасою санаторій Квітка Полонини.

Все частіше і частіше ми усвідомлюємо, що турбота про власне здоровя повинна зосереджуватися не лише на традиційних ліках та лікарях. Тут необхідно набагато більше і це набагато більше, поєднання різних методів, форм та способів лікування нашого організму можна знайти в санаторії «Квітка Полонини». Тут майже всі види лікування поєднанні з живою природою, де людина відпочиває і тілом і душею.

Наукові дослідження показують, що єднання з природою сприяє зниженню рівня тривожності, яке так дуже необхідне майже всім у час війни, знімає стрес та підвищенний кровяний тиск, сприяє відновленню природніх сил.

Квіти, дерева, тварини, птиці,озерця та озера, штучні водопади, ландшафтно – розвиткова архітектура та деякі елементи паркової скульптури, яких є дуже багато в санаторії таять в собі щось особливе, а це відчуття спокою, тиші, тут кожен забуває про буденні турботи та повсякденну суєту. Бути наодинці з природою, сам на сам розмовляти з нею, дивитися на поведінку птиці та інших тварин – це основний спосіб лікування психо – неврологічних стресів, реабілітація всіх інших захворювань проходить швидше. Перебуваючи в таких місцях навіть не тривалий час сприяє зміцненню здоровя і продовжує життя, особливо в цей час, час неспокою, час війни, час постійних переживань.

До рукотворного парку санаторію «Квітка Полонини» можна застосувати метафору раю, небесної обителі для вибраних і хто побував тут хоча би один раз підтвердить мої слова.

Ще одне, чим може гордитися санаторій «Квітка Полонини» - неперевершена мінеральна вода, аналогів якій немає ніде в світі. Якщо говорити про цю мінеральну воду, то для того щоб познайомитися з цим природнім багатством, варто спочатку засісти в бібліотеці та познайомитися з працями нашого земляка Тиводара Легоцького «Beregvarmegue Monographia»,С.П. Білака «Минеральные воды Закарпаття(химический состав,путь формирования, переспективы использования)» та монографією «Кращі мінеральні води Закарпаття: Святі криниці» книгою під редакцією П.П. Ганинця та М.І. Завадяка «Питні мінеральні води Свалявщини» . Особливо цінним є записи Тіводара Легоцького у розділі «Квасні мінеральні води» том 3 де детально описані всі мінеральні джерела Підкарпатської Русі станом на другу половину XIX століття.

А тепер трохи історії. Про мінеральні джерела Свалявщини відомо вже давно, так на прохання Амбруша Долгая , король Матяш в 1463 році видав наказ на підставі надрового конвенту про дослідження їх. З архіву Ракоція відомо про те, що правитель мукачівського замку Ференц Ракоці II тричі відвідував село Голубине , та мінеральні джерела розташовані там. Про одні відвідини описано так : «…… 1 лютого 1709 року правитель Мукачівського князівства Ференц Ракоці II відвідав ці джерела( мається на увазі «Ержабет» та «Маргіт Луги авт..) з метою відпочинку там, так, як неподалік були від Чинадіївського замку, на відвідини погодилася княгиня Ілона Сініавські – польська державна генеральша ( Головна Генеральша Полщі) виїхав їй на зустріч і той день очікував на неї марно.(Архів Ракоці I том, ст.. 185).

Територія де розташовані джерела мінеральної води «Маргіт – Луги» та «Ержибет» завжди були приналежні до села Голубине, про це читаємо у Pallas Lexikon (Лексикон Паллаш, велика енциклопедія Паллаша, або ще одна її назва « Енциклопедія всіх знань») – великий літературний твір кінця 19 століття, перша незалежна угорська енциклопедія (ст..632; 1891 рік)». Голубине – село на Свалявщині, 978 мешканців(Русини і німці). У його межах знаходиться джерело «Маргіт»в Лугах ,та джерело «Ержабет».

У газеті Nemzeti Usag (Національна газета) грудневий номер вівторок 12, 1928 року згадується про джерела мінеральної води «Маргіт» та « Ержибет»: «….Доктор Лойош Карловський відкрив знамените Лужанське джерело «Маргіт», рядом, через річку було ще одне джерело «Ержабет», яке належало графу Шенборну, тоді ще примітивно у землю була закопана бочка яка заповнювалася водою з бульбашками. Між власниками цих мінеральних джерел розгорівся великий судовий процес. Суд по джерелу «Луги» виграв доктор Лойош Карловський і назвав його іменем своєї дочки Маргарети Карловської».

Але початок розвитку цих мінеральних джерел, та створення на їх базі сучасних рекреаційно – оздоровчих комплексів почалося у радянський період. 1946 рік інститут геологічних наук Академії Наук України розпочав детальне вивчення мінеральних вод Лугів, на базі яких 4 лютого 1965 року було відкрито санаторій «Квітка Полонини».

На самих початках, санаторій «Квітка Полонини» нічим не відрізнявся від інших санаторіїв Свалявщини – типовий радянський штамп. Але все почало змінюватися, коли головним лікарем цього санаторію було призначено Ганинця Павла, він почав велику перебудову, перетворивши рядовий радянський профспілковий санаторій на зразковий садово – парковий комплекс, перлину та гордість Свалявщини.

Я, хотів би сказати, що починаючи з 1986 року для санаторії « Квітка Полонини» почалася «золота доба», розвиток цього санаторно – відпочинкового комплексу випередив на декілька років розвиток інших санаторіїв.

Відпочиваючим тут запропонують відпочинок на будь який смак – пізнавальний, активний,водний, творчий,пасивний та змішаний, загально оздоровчий та науково – пізнавальний.

Садово – парковий комплекс, що створено при санаторії, може бути одним із чинників заради яких хочеться сюди повертатися. Хоча парк, створений на базі санаторії невеликий, але затишний, тому є улюбленим місцем відпочинку не тільки відпочиваючих, що проживають у санаторії, а й жителів міста та навколишніх сіл.

У парку свторені дитячі майданчики, спортивні площадки, атракціони, фонтани та водоспади, гарно облаштована пішохідна зона по березі річки Пеня, є заклади харчування, кафе та ресторани, танцювальні площадки – є все для гарного проведення вихідного дня.

Знання садово – паркового мистецтва , мова ланшафтно – розвиткової архітектури, правила розміщення та суміщення паркових скульптур та водяних об’єктів (озерець, потічків, водопадів), що застосовує головний лікар санаторії створюючи ці об’єкти заслуговують уваги. Всі вони пов’язані з ідеологією та інформаційним впливом навколишнього простору на людину і є ще одним чинником лікувально – оздоровчого впливу. Бо садово – квіткові парки – це не просто квіти, дерева, кущі, потічки, озерця чи водоспади. Коли людина потрапляє в середовище такого парку, то повністю змінюється на енергетичному й психологічному рівнях. Чергування веселих або меланхолічних, романтичних або песимістичних композицій дає свої враження і створює певний настрій. Кожний предмет, чи то дерево, чи кущик, або клумба з квітами, вода, несе свій емоційний заряд та впливає на певну функцію нашого організму.

Поштовхом до написання цієї статті стала розмова із моїм другом та земляком, уродженцем села Драгово на Хустщині, а тепер жителем держави Ізраїль Моше Адлером, що уже декілька років приїзжає відпочивати до цієї санаторії із Єрусалиму. Він підказав мені, про два методи лікування, які застосовують тут, та не були раніше описані. Це флоро терапія та зоотерапія або анімалотерапія.

Рослини мають потужний вплив на наше життя, самопочуття та здоровя.Це не просто прикраса для наших домівок або садів, але також вони можуть бути використані для лікування та поліпшення нашого самопочуття. Квіткова та дендротерапія, відома ще як ботанічна терапія, полягає в тому, що людина спілкується з рослинами з метою покращення свого фізичного та емоційного стану.

Поняття «квітотерапія», ще тільки набирає популярності в науковому світі, а в санаторії «Квітка Полонини» його вже застосовують на повну силу уже декілька років підряд. Цей напрям втілює в собі декілька видів терапій : природотерапію,кольоротерапію,ароматерапію, арт – терапію, фітотерапію.

Дендротерапія – методика використання з лікувальною та профілактичною метою дерев. З окремих джерел відомо,що хвойні дерева відтягують біль, негативну енергію, мають заспокійливу дію. Листвяні породи дають енергію.

Зоотерапія є один із видів терапії, яка широко застосовується у санаторії «Квітка Полонини», вона охоплює використання тварин, як засіб лікування. Мета такої терапії полягає у поліпшенні соціальних та емоційних функцій пацієнта. Використовується у лікувальній практиці взаємозв’язку людини і тварини.

Найпоширенішими, та використовується в санаторії, є спостереження за тваринами і тактильний контакт з ними, що забезпечує психотерапевтичний ефект покращення загального психічного стану, апетиту, зниженню нервового збудження, тривожності. Серед різновидів цього напряму – іпотерапія ( лікувальна їзда на конях), яку використовують при захворюваннях опорно – рухового апарату, гінекологічних захворюваннях, психосоматичних хворобах та інших. Для цього виду терапії у сан. «Квітка Полонини» є невеликий зоопарк який складається з 5 коней, 19 ланей,лебедів, диких качок, павлінів, цесарок, куропаток, риб, а недавно завезли 2 страусів.

Ці види лікувально – профілактичних процедур не застосовуються більше ні в одній санаторії нашої області.

Судити про мову квітів, дерев,води, паркових скульптур та ландшафтно – розвиткової архітектури, як її розуміє Павло Ганинець, я можу сьогодні, відвідуючи у вільний час територію санаторію «Квітка Полонини». Ця мова пов’язана з ідеологією, інформаційним впливом навколишнього простору на людину. Бо такі парки, або парково – садові комплекси які є в « Квітці Полонини» - це не просто квіти, кущі або дерева,це симфонія, або поєднання цих усіх чинників у одному цілому, це божественна музика природи.

Майже 40 років тому, відомий майже на весь світ санаторно – відпочинковий комплекс « Квітка Полонини – Сузіря» очолив корінний закарпатець, людина, яка щиро любить цю землю , яка успішно працює прославляючи нашу Срібну Землю,меценат,заслужений лікар України, та просто людина з великої літери Павло Ганинець.

Відтоді, рік за роком наполегливо й вдумливо він працював над тим,щоб зробити з посередньої санаторії перлину Срібної Землі, наш Свалявський «едем». Невтомним надхенником і організатором цих ідей виступав він сам, сам і втілював їх у життя. Сьогодні тут постійно здійснюються відновлення природніх ландшафтів, укріплення берегів річки, прокладення нових пішохідних маршрутів ,зон відпочинку, нових локацій для відпочинку та багато багато іншого.

Павло Ганинець – це відомий на всю округу філантроп, меценат, благодійник, він підтримує культурні та благодійні ініціативи на території всієї Свалявщини.

Микола Рішко

Доктор теології о. Теодор Бачинський: шлях служіння, випробувань та вірності Церкві до 115 річниці з дня народження

2026-02-13T20:38:00.002+01:00

Постать у контексті епохи

Постать доктора теології Теодора Бачинського постає перед нами не лише як життєпис душпастиря, а як стратегічний символ інтелектуальної та духовної незламності Мукачівської греко-католицької єпархії.

Його біографія є гранично репрезентативною для цілого покоління закарпатської інтелігенції, яка сформувалася в поліфонічному культурному просторі Центральної Європи, а згодом опинилася в лещатах радянської тоталітарної машини.

У Бачинському ми бачимо унікальний синтез: з одного боку — це вчений-гуманітарій високого європейського гарту, з іншого — безкомпромісний «в’язень сумління». Його інтелектуальний доробок, присвячений русинській ідентичності та історії, став формою культурного опору, що безпосередньо загрожував радянському міфу про «одвічне прагнення до возз’єднання». Перед нами постає трагічна з одного боку, але тріумфальна трансформація блискучого академіста у незламного сповідника віри, чий фундамент особистості був закладений у найкращих університетських центрах Європи.

Формування особистості: Інтелектуальний та духовний фундамент

Теодор Бачинський народився 16 лютого 1911 року в родині священника Костянтина Бачинського та Марії Дзубай у селі Ставне. Його освітній шлях — від церковнопарафіяльної школи у Великому Рускові до Кошицької гімназії (випуск 1929 р.) — сформував ту широту світогляду, яка згодом дозволить йому вести діалог з епохою на рівних.

Вирішальним етапом стало навчання в Ужгородській духовній семінарії.

Точкою відліку його духовного шляху стало 17 вересня 1933 року, коли єпископ Олександр Стойка рукоположив його на священника в Ужгородському кафедральному храмі. Теодор Бачинський належав до блискучої плеяди випускників, висвячених того дня разом із Юлієм Желтваем, Миколою Мурані, Миколою Мустяновичем та Іоанном Йосифом Сатмарієм. Його перші кроки на ниві душпастирства відбулися у с. Вишній Бистрий (1933) та с. Осій (1933–1937), що передувало його академічному злету.

Етап наукового злету:

• 1937–1940: Аспірантура на богословських факультетах Празького Карлового та Будапештського університетів. Поєднання празького раціоналізму та будапештської історичної школи створило унікальний інтелектуальний профіль Бачинського.

• 1941: Захист докторської дисертації з історії східних слов’ян у Будапештському університеті ім. Петра Пазманя. Здобуття цього ступеня виокремило його як одного з найосвіченіших представників закарпатського духовенства, чий авторитет базувався на глибокому знанні джерел.

Науковий та публіцистичний внесок: Опір через знання

Наукова діяльність о. Теодора була прямою загрозою для ідеологічних догм, що згодом прийшли зі Сходу. Його праці, присвячені етнографії та національній свідомості, артикулювали самобутність закарпатців у часи політичних турбулентностей. Особливої ваги набули його радіовиступи (зокрема 8 липня 1941 року про участь русинів у визвольній боротьбі Ракоці) та публікації у провідних часописах краю.

Ключові наукові праці (згідно з першоджерелами):

Систематизований бібліографічний огляд праць:

Назва праці	Мова / Видання	Тематика та контекст
"Єго вельможіє «пресса»" (1938)	Русинська / Газета "Неділя", № 7	Соціально-критичний аналіз ролі преси у суспільстві.
"A magyar-orosz lakosság néprajza"	Угорська / Ungvár és Ungmegye, 1940. S. 112-119	Фундаментальне етнографічне дослідження русинського населення.
"A görög katolikus egyház"	Угорська / Ungvár és Ungmegye, 1940. S. 132-137	Нарис історії та інституційного стану ГКЦ.
"Русини під прапором Раковці"	Русинська / Будапештське радіо, 8 липня 1941	Публічний інтелектуальний виступ про національну героїку.
"Orosz-ruszin kapcsolatok a XIX. század közepén"	Угорська / Ужгород, 1942	Монографічне дослідження міжслов'янських зв’язків.
"A ruszin nemzeti öntudat útjai"	Угорська / "Зоря-Hajnal", 1943. S. 177-200	Аналіз шляхів національної самосвідомості русинів, що став маніфестом культурної ідентичності

Оцінюючи тематичну розмаїтість, слід підкреслити роль Бачинського як публічного інтелектуала. Його виступ на Будапештському радіо у 1941 році свідчить про активну медіацію між науковим знанням та національною свідомістю. Проте цей стрімкий академічний розвиток, закріплений служінням у с. Кайданово (1943–1949), був систематично таргетований та перерваний радянською репресивною машиною.

Голгофа: Стійкість духу в ГУЛАГу

Після насильницького «саморозпуску» ГКЦ о. Теодор відкинув будь-які компроміси з владою. Відмова від переходу в православ’я стала його особистим ісповіданням віри. 6 травня 1950 року він був заарештований КДБ.

Етап репресій	Зміст та обставини
Вирок (25.05.1950)	25 років виправно-трудових таборів, 5 років поразки в правах, конфіскація майна.
Казахстан (1950–1951)	Табір Карабас: робота вантажником, виснажливе будівництво залізниці.
Стан здоров'я	Втрата зору, підозра на туберкульоз, переведення до лікарні Спаська, плевропневмонія.
Інтелектуальна стійкість	Завдяки допомозі співкамерника-фельдшера о. Івана Міні, переведений на посаду писаря будбригади, пізніше — бухгалтера аптеки.

Навіть у нелюдських умовах Спаська, де доктор теології змушений був чистити овочі та бути посудомийником, він зберігав гідність науковця. Його звільнили 6 вересня 1956 року лише тому, що вважали «безнадійно хворим».

Повернення та вимушене вигнання: Трагедія родини

Повернення на Закарпаття стало початком нової форми репресій — соціальної ізоляції. Протягом десятиліття доктор теології та філософії зазнавав систематичного приниження. Коли у 1959 році він влаштувався до Середнянського винрадгоспу, його негайно звільнили, щойно дізналися про священство.

У 1960 році він, вчений зі світовим іменем, працював вантажником на складі пиломатеріалів Ужгородського фанерно-меблевого комбінату. Лише у 1964 році йому дозволили виконувати обов’язки бухгалтера.

Окремою сторінкою є трагедія його дружини, Шарлоти Пайкоші. Кваліфікована вчителька музики, співів і танцю, вона була звільнена з роботи в Кайданові ще у 1946 році за статус «дружини священника». Поки чоловік був у ГУЛАГу, вона з трьома дітьми виживала лише завдяки допомозі сестри Магдалини та брата Стефана. Навіть коли їй вдалося влаштуватися у Великих Ком’ятах, її знову звільнили після повернення Теодора з таборів.

Виїзд до Кошице 30 жовтня 1966 року став єдиним способом врятувати родину від остаточного фізичного та морального знищення.

Духовне служіння та незакінчена справедливість

У Кошицях о. Теодор пройшов шлях від архіваріуса до юрисконсульта транспортного підприємства (1969–1975). Після легалізації ГКЦ у Чехословаччині в 1968 році він повернувся до вівтаря. Попри те, що він жив з однією легенею, переніс важку операцію на виразку шлунку в 1970 році та майже повністю втратив зір, він залишався активним сповідачем кошицької громади.

Резюме та спадкоємність:

• Смерть: 9 вересня 1996 року на 86-му році життя (63 роки душпастирства).

• Реабілітація: 31 січня 1992 року (згідно із законом від 17.04.1991).

• Меморіалізація: У 2016 році в селі Ракошино було освячено пам’ятну дошку о. Теодору.

Проте акт історичної справедливості залишається незавершеним. Пам’ятну дошку не змогли встановити у селі Кайданово, де о. Теодор служив найдовше (1943–1949), оскільки місцевий храм Святого Василія Великого досі не повернутий греко-католицькій громаді. Його життя — це перемога інтелекту над забуттям і духу над тоталітарною неміччю.

Священники які служили в Храмі Святих Петра і Павла села Дубровка з давніших часів до 1949 року.

2026-01-14T20:26:00.011+01:00

Історія храму Святих Петра і Павла в селі Дубровка — це шлях від скромної дерев'яної церкви XVIII століття, що обслуговувала невелику громаду, до мурованого, який став центром духовного та громадського життя.

Історія храму нерозривно пов'язана з долями його священників. Серед них були просвітники, громадські та політичні діячі, що відігравали ключову роль у розбудові краю, і мученики за віру чия стійкість стала духовним орієнтиром для майбутніх поколінь.

Таким чином, історія парафії в Дубровці є мікрокосмом, що віддзеркалює ширші релігійні, культурні та політичні процеси в історії Закарпаття протягом XVIII–XX століть. Вона охоплює періоди стабільності, національного відродження та жорстоких репресій тоталітарного режиму, демонструючи незламність віри та силу людського духу.

ІСТОРІЯ ХРАМУ

Основним джерелом інформації про ранній стан парафії та її першого, дерев'яного храму, є протокол єпископської візитації Мукачівської єпархії, проведеної єпископом Михайлом Ольшавським у 1751 році. Цей документ дозволяє відтворити картину релігійного життя дубровської громади в середині XVIII століття.

Згідно з протоколом, на 1751 рік храм Святих Петра і Павла був дерев'яним, покритим шинглями (дерев'яною черепицею), а його загальний стан оцінювався як задовільний. Внутрішнє оздоблення було скромним: іконостас, виконаний простим сільським маляром, мав образи у верхньому та нижньому рядах, а вся церква була «стараннями одного простого селянина украшена». Літургійне начиння включало дерев'яний ковчег для Святих Дарів та цинкову чашу для причастя. Церковне майно складалося з двох дзвонів та необхідного набору богослужбових книг. Фінансовий стан парафії був скрутним — протокол зазначає, що церква не мала жодних доходів.

Важливим свідченням збереження культурної ідентичності громади є запис, що станом на 1805 рік проповіді в храмі відбувалися «руською (русинською) мовою». Цей факт є яскравим маркером ширшого процесу культурної самоідентифікації русинів у межах Австро-Угорської імперії.

Будівництво нової мурованої церкви в другій половині XIX століття стало свідченням не лише духовної зрілості, але й економічної спроможності дубровської громади.

Цей проєкт ознаменував новий етап в історії парафії. Щодо долі старої дерев'яної церкви існують суперечливі відомості. Місцева легенда стверджує, що вона згоріла у 1864 році,

що й стало безпосереднім поштовхом до будівництва нової. Проте газетне повідомлення в «Унґ» за 1875 рік свідчить про продаж дерев'яної дубрівської церкви з аукціону. Ймовірно, легенда про пожежу є пізнішим драматичним переказом, що мав на меті підкреслити нагальність будівництва нового храму, тоді як газетне оголошення відображає більш прозаїчну реальність — продаж будівельних матеріалів розібраної споруди.

Будівництво мурованого храму розпочалося у 1864 році на мальовничому підвищенні «Горб». Хоча документальних свідчень про точну дату завершення будівництва не збереглося, дослідники схиляються до думки, що основні роботи було закінчено близько 1884 року.

СВЯЩЕННИКИ ЯКІ СЛУЖИЛИ В ХРАМІ

1603, ? ? Дмитро.

1603, ? ? Петро.

1738, 1749 Дикун Іоанн.

1751-, 1753 Сокалевич Іоанн.

1758, ? Гльога Матей.

1771-, 1792 Мосла-Мізга Василь.

1792- 1796 Легеза Сімеон.

1798 – 1805 Яворський Андрій.

1806 – 1807 Шеян Василь.

1807 – 1823 Митрович Теодор.

1823 – 1834 Крив’янський Андрій.

1835 – 1856 Станкович Іоанн.

1856 – 1863 Ковач Андрій.

1863 – 1864 Слук Стефан.

1864 – 1879 Лавришин Іван.

1879 – 1912 Грабар Леонтін.

1912 – 1921 Грабар Костянтин

1921 – 1921 Гірецький Денис.

1921 – 1949 Бачинський Даниіл ст.

Каплани:

1909 – 1912 Грабар Костянтин.

БІОГРАФІЇ СВЯЩЕННИКІВ ЩО СЛУЖИЛИ В ХРАМІ ДУБРОВКИ

1792, - 1796 Легеза Сімеон.

Народився в селі Тур’я-Бистра в родині греко-католицького священника Василя Легези. Богословські студії закінчив в Мукачеві. Був висвячений на священика 6 червня 1770 року єпископом Мукачівським Іваном Брадачем. Між 1770–1775 роками він був священиком в Ірляві, з 1784 по 1790 рік в Кеблері (Угорщина), з 1790 по 1792 рік у Кіблярах. з 1792 по 1796рік в Дубровці , з 1796 по 1802 рік в Зняцеві, з 1802 по 1803 рік в Грибівцях.

1798 – 1805 Яворський Андрій.

Рукоположений на священика 19 квітня 1772 року єпископом Мукачівським Іваном Брадачем. Між 1772 і 1780 роками був священиком Берегові. з 1780 по 1787 р. — Білках, з 1787 по 1798 р. — Чинадієві, з 1798 по 1805 р. — Дубровці. Декан Боржавського єпископського округу (1780–1787), декан єпископського Чинадіївського округу (1787–1798). Він помер в Дубровці 15 лютого 1805 р. Одружений, дружина Анна

1806 – 1807 Шеян Василь.

Богословські студії закінчив в Ужгороді. Його висвятив на священика 23 травня 1790 року єпископ Мукачівський Андрей Бачинський. Між 1790 і 1792 роками він був священиком Верховині-Бистрій, з 1801 по 1806 рік на Ужку, а з 1806 по 1807 рік в Дубровці. Помер в Дубровці 25 січня 1807 року.

1807 – 1823 Митрович Теодор.

Народився в родині священника Михайла Митровича в селі Середнє на Ужгородчині. Богословську освіту здобув в Ужгороді. На священника його висвятив єпископ МукачівськийАндрей Бачинський 29 січня 1804 року. З 1804 по1807 рік був священиком в Верховині-Бистрій з 1807 по 1823 рік в Дубровці, а з 1823 по 1829 рік в Загатті. Він помер в Загатті 7 жовтня 1829 р. Його дружиною була Марія Громоська (†1845).

1823 – 1834 Крив’янський Андрій.

Він народився в Коритнянах у 1796 році. Богословську освіту здобував в Ужгороді та Трнаві. Висвячений на священника 17 березня 1821 року єпископом Олексієм Повчієм. Був священником у Голубиному з 1821 по 1823 рік в Дубровці з 1823 по 1834 рік. Дальше служив Вулшинках з 1834 по 1858 рік. Помер 28 січня 1858 року. Його дружиною була Марія Поратунська.

1835 – 1856 Станкович Іоанн.

Народився в Ужгороді (19 березня 1809 р. Богословську освіту здобув в Ужгороді. На священника його рукоположив 22 березня 1835 року румунський греко-католицький єпископ Орадейський Самуїл Вулкан. З 1835 по 1856 рік був священиком в Дубровці. Помер в Дубровці 19 січня 1856 р. Його дружиною була Терезія Пастор (†1862), донька священика Стефана Пастора та Марії Губай. Їхні відомі діти: Катерина дружина священика Стефана Слука (1836-1905).

1856 – 1863 Ковач Андрій.

Народився 25 лютого 1825 року в Сускові сім’ї греко-католицького священника Андрія Ковача та Катерини Беньовської. Богословську освіту здобув в Ужгороді. На священика його висвятив 12 грудня 1852 року єпископ Мукачівський Василь Попович. З 1853 по 1855 рік він був священиком Nagydobos (Угорщина), а з 1856 по 1863 рік — священиком в Дубровці. Помер 23 квітня 1863 року. Його дружиною була Ірина Ляхович (†1895), дочка священика Іоанна Ляховича. Їхня відома дитина: священик Андрій (1859–1920).

1863 – 1864 Слук Стефан.

Народився 3 січня 1836 року в родині священника Івана Слука та Юліани Голоснай. Богословську освіту здобув в Ужгороді. Був висвячений на священика 29 березня 1863 року єпископом Мукачівським Василем Поповичом. З 1863 по 1864 рік був священиком в Дубровці, з 1864 по 1865 рік — священиком в Ляховцях, з 1865 по 1873 рік — священиком в Скотарському, з 1873 по 1905 рік — священиком в Ірляві. Помер в Ірляві 20 січня 1905 року. Його дружиною була Катерина донька священика Іоанна Станковича та Терезії Пастор. Відомі їхні діти: священик Юлій (1865–1917); Марія (*1870) дружина священика Стефана Дініеловича (1865–1941)

1864 – 1879 Лавришин Іван.

Народився 2 січня 1834 року в сім’ї священника Івана Лавришина та Анни Волосан. Богословську освіту здобув в Ужгороді. Був висвячений на священика 13 грудня 1857 року єпископом Мукачівським Василем Поповичом. З 1857 по1860 рік він був священиком у Завидові, з 1860 по 1864 рік у Ляховцях, з 1864 по 1879 рік був священником в Дубровці, з 1879 по 1899 рік у Макарьові. З 1899 по1911 рік був помічником пароха(капланом) в Макарьові у свого сина Августина Лавришина. Помер у Мукачеві 18 січня 1911 р. Його дружиною була Емілія Ільницька (*1839), дочка священика Стефана Ільницького та Юліанни Маркос. Відомі їхні діти: священик Корнелій(1858–1925); священик Августин (1860–1924); Марія (*1867), дружина священика Андрія Станканинця (1865–1937); Ержебет (*1872), дружина священика Івана Маринця (1867–1902); Емілія (1877–1913), дружина священика Августина (1867–1938).

1879 – 1912 Грабар Леонтін.

Він народився 19 липня 1846 року в Березниках в сім’ї священника Василя Грабаря та Терезії Сабо. Богословську освіту здобув в Ужгороді. Його висвятив на священика 11 липня 1875 року єпископ Мукачівський Іван Пастелій - Ковач. З 1875 по1879 рік був священиком Сімерках, з 1879 по 1912 рік був священиком Дубровці. З 1912 року перебував на пенсії проживаючи в Чертежі. З 1919 року був радником Святого Престолу. Помер в Ужгороді 12 лютого 1933 р. Його дружиною була Ілона Мондок (1852–1880), донька священика Івана Мондока та Емілії Беоті. Відомий їхній син: священик Костянтин (1877–1938) та дочка Гелена (1880-1974) дружина Андрія Ільковича.

1912 – 1921 Грабар Констянтин

Народився в Ужгороді 15 серпня 1877 року в сім’ї священика Леонтіна Грабаря та Ілони Мондок. Богословську освіту здобув в Естергомі. Був висвячений на священика 20 квітня 1902 року єпископом Мукачівським Юлієм Фірцаком. З 1902 по1909 рік був священиком у Великих Лучках. Був помічником пароха Дубровці (1909–1912), потім його парафіяльним настоятелем (1912–1921). З 1921 року був директором Підкарпатського банку, мером Ужгорода (1924–1935), губернатором Подкарпатської Русі(1935–1938). З 1936 року був кавалером Великого хреста Ордена Румунської корони. Декан Середнього єпископського округу (1918–1921). Він помер в Ужгороді 21 грудня 1938 р. Його дружиною була Єлізавета Бачинська (1886–1951), донька священика Михайла Бачинського та Ернестини Табакович. Два сини: Миколай та Володимир-Мирон (1909-1971)

1921 – 1921 Гірецький Денис.

Народився в Корові (Хмельницька область) 10 червня 1891 року. У 1921 році був священиком в Дубровці. З 1921 року служив у Сполучених Штатах Америки. У 1921 році був священиком Бадена (США, Пенсільванія), у 1923–1925 роках – церкви Святого Йосипа (США, Міссурі), у 1925 році – Бартона (США, Огайо), у 1926–1933 роках – Барнсборо (США, Пенсільванія), з 1937 року – священиком Таллмаджа (США, Огайо). З 1924 року працював у Піттсбурзькій єпархії. Одружений, ім'я дружини невідоме.

1921 – 1949 Бачинський Даниіл (старший)

Він народився у селі Вишково 12 січня 1879 року в родині священника Михайла Бачинського та Ернестини Табакович. Богословську освіту здобув в Ужгороді. Його рукоположив на священика 14 грудня 1902 року єпископ Мукачівський Юлій Фірцак. З 1902 по 1907 рік був помічником пароха Заріччі (де парохом тоді був тесть о. Даниіла –Юрій Гомичко). У 1907 р. короткий час виконував також обов'язки пароха в с. Велика Чингава (з 1946 р. с. Боржавське), з 1907 по 1921 р. — священик в Сільці, а з 1921 по 1949 р. — священик в Дубровці.

В 1919 р., враховуючи його плідну роботу і заслуги на душпастирській ниві, єпископ Антон Папп відзначає о. Даниіла титулом почесного намісника (декана).

Радянська влада намагалася умовити о. Даниіла на перехід до православ’я, застосовуючи різні методи тиску на нього. 28 грудня 1950 року його було заарештовано радянською владою за відмову відступництва від віри. 13 лютого 1951 року суд засудив його до 25 років примусових робіт, 5 років позбавлення прав та конфіскації майна. Помер в Ужгородському слідчому ізоляторі НКВД 15 липня 1951 року. Реабілітований 24 лютого 1992 року.

Його дружиною була Маргарета Гомічко (1885–1964), дочка священика Юрія Гомічка (1858-1915) та Ілони Фенцик.

Їхні діти: Михайло (1904-1975); Єлізавета (1905-1952), дружина священика Івана Лої (1897-1970); Маргарета (1907–1972), дружина священика Петера Васкова (1903–1981); Іван (1909-1985); священик Даниіл (1911–1968); Ілона (*†1913); Августин(1914-1990); Магдалина (1917-1993) дружина вчителя Ернеста Марка; Марія (1919–1993), дружина священика Василя Яцковича; Анна (1923-1996).

СОЦІАЛЬНИЙ ПОРТРЕТ ДУХОВЕНСТВА ПАРАФІЇ

Аналіз біографій священників Дубрівки дозволяє узагальнити та систематизувати ключові характеристики соціальної структури духовенства Мукачівської єпархії. Це була не просто група служителів, а складна, самовідтворювана соціальна система зі своїми законами та традиціями.

Династійність як основа спадкоємності

Явище «священницьких династій» було фундаментальною основою стабільності парафіяльного життя. Професія душпастиря часто передавалася від батька до сина, як у родинах Грабарів, Ковачів, Слуків, Лавришиних та Бачинських. Це забезпечувало наступність не лише в служінні, але й у світогляді. Більше того, ці династії виконували важливу соціальну функцію: вони були хранителями русинської культурної, мовної та релігійної ідентичності в умовах багатоетнічних імперій та держав.

Шлюбні союзи та формування клерикальної еліти

Шлюб відігравав роль ключового інструменту для консолідації соціального капіталу, перетворюючи духовенство на окрему, згуртовану еліту. Систематичні шлюби між дітьми священників створювали закриту касту. Це був механізм не лише зміцнення родинних зв'язків, а й збереження та примноження спільного статусу, освіти та цінностей, що чітко відрізняли духовенство від селянства та світської шляхти.

Освіта та географія служіння

Формування єдиного освітнього та культурного простору було ще одним важливим чинником консолідації кліру. Священники Дубровки здобували освіту в провідних духовних закладах регіону та Центральної Європи: семінаріях в Ужгороді та Мукачеві, академіях у Трнаві та Естергомі. Така освіта не лише забезпечувала високий інтелектуальний рівень, але й долучала місцеве духовенство до ширших течій європейської католицької думки, роблячи їх провідниками культури, а не лише сільськими пастирями. Типовий кар'єрний шлях передбачав ротацію між парафіями, що зміцнювало зв'язки з єпархіальним центром та посилювало корпоративну єдність кліру.

Отже, духовенство Дубрівки було не просто сукупністю окремих служителів, а складною, добре організованою та самовідтворюваною соціальною структурою.

ВИСНОВОК

Історія духовенства храму Святих Петра і Павла в селі Дубрівка — це мікроісторія, яка з надзвичайною чіткістю відображає макропроцеси в житті Мукачівської греко-католицької єпархії протягом понад трьох століть. Аналіз біографій священників дозволив виявити ключові етапи еволюції кліру: від раннього періоду з фрагментарними даними до формування освіченої клерикальної еліти у XVIII–XIX століттях.

Дослідження показало, що основою цієї еліти були два потужні соціальні механізми: династична спадкоємність, що забезпечувала стабільність, та стратегічні шлюбні союзи, які перетворили духовенство на згуртовану, майже ендогамну соціальну групу зі спільними цінностями та інтересами. Вершиною розвитку цього стану став початок XX століття, коли його представники, як-от Костянтин Грабар, досягли найвищих щаблів у суспільно-політичному житті краю. Однак ця епоха завершилася трагічною ліквідацією єпархії тоталітарним режимом, символом якої стала мученицька смерть останнього пароха Дубровки, отця Даниїла Бачинського.

Пам'ять про цих людей, збережена в архівних записах, є невід'ємною частиною історичної та культурної спадщини Закарпаття. Їхні долі нагадують про складний шлях, який пройшла місцева Церква та її вірні, і є цінним джерелом для розуміння минулого нашого регіону.

Іван Бачинський, краєзнавець, Перечин

Джерела:

1. Стефан та Даниїл Бендаси. “Священики-мученики, сповідники вірності” . Ужгород. – «Патент». – 1999.- 421 с.

2. A Munkácsi Görög Katolikus Egyházmegyéhez tartozó parókiákon működő lekkészek névsora a legrégebbi időktől 1949-ig.// Bendász István. Részletek a Munkácsi Görög Katolikus Egyházmegye történetéből.- Ungvár, 1999.- 265-266 old.

3. Bendász István – Bendász Dániel. Helytállás és tanuságtétel. A Munrfcsi Görög Katolikus Egyházmrgye hitvalló és meghurcolt papjai. – Kariosz Kiadó.- Budapest, 2014. – 148 – 152 old.

Сирохман М. Церкви України: Закарпаття. – Льв.: 2000 р., с. 61.

4. Bendász -Hagyaték Marosi Anita – Marosi István A történeti Munkácsi Görögkatolikus Egyházmegye papi névtára. Іменний довідник священиків історичної Мукачівської греко-католицької єпархії. Берегове, 2023.. 1091 old.

5.Вікіпедія

6. Сайт Мукачівської греко-католицької єпархії https://mgce.uz.ua/

7. Schematismus venerabilis Cleri Graeci ritus catholicorum diocesis Munkacsiensis, ad annum domini

8. Фотографії з родинного архіву онуки о. Даниіла Бачинського – Марії Марко з її коментарями.

о. Михайло батько о. Даниїла Бачинського (ст.)

Михайло та Ернестіна Бачинські із чотирма наймолодшими дітьми

Маргарета Гомічко-Бачинська

Маргарета Гомічко-Бачинська 24серпня1931 року з молодшими доньками Марією, Анною та Магдалиною

Магдалина Бачинська-Марко 1917-1993

Магдалина Гомічко-Бачинська з синами

о. Константир Грабар з дружиною Єлизаветою Бачинською (сестра о. Даниіла Бачинського (Ст.)

Ернестина Табакович мама о. Даниіла Бачинського (ст.)

Даниіл Бачинський і Маргарета Гомічко з двома старшими Михайлом і Єлизаветою (1906)

Даниїл і Маргарета Бачинські із трьома найстаршими дітьми Михайлом, Єлизаветою та Маргаретою фото орієнтовно 1908 рік

Даниїл Бачинський-старший зі своїми чотирма синами Михайлом, Августином, Іваном та Даниілом

о. Леонтін Грабар з дружиною Ілоною Мондок

о. Даниіл Бачинський із зятями Пером Васковим і Василем Яцковичом та Сином Августином

1947 рік, один з останніх знімків о. Даниіла Бачинського разом з дружиною та наймолодшою дочкою Анною, у саду ужгородського дому на нинішній Берчені

Це фото зроблене в серпні 1935 у Чертежи, Зліва направо: Августин Бачинський, Констянтин Грабар, його сестра Гелена, ?, Маргарета Бачинська, Пітю і Шаріка Ґладоники,вуйко і мама Йосифа Головача, третю дитину не можу ідентифікувати, Єлизавета Грабар, її сестра Йолана, за ними - троє чоловіків, яких не знаю, мій Дідик Данило, чоловік Йолани і ще двоє невідомих мені чоловіків


					Петра і Павла - храмове свято в Дубровці. Традиційно збиралися багаточисленні родичі, гості...на фарі..


Наш Пан Його Святість Папа Лев 13	Надає повний відпуст гріхів у разі небезпеки смерті згідно звичайної церковної процедури Даніилу Бачинському, який здійснив прощу до Риму у Святому році, його рідним та родичам по шлюбу , аж до третього покоління включно. У Римі Ватикані 1900 року.

Страта Стефана Фенцика у березні 1946 року стала символічним початком ліквідації Мукачівської греко-католицької єпархії

2025-12-15T17:22:00.013+01:00

Страта Стефана Фенцика у березні 1946 року стала символічним початком повної ліквідації Мукачівської греко-католицької єпархії. Радянська влада використала його справу як інструмент для залякування духовенства та дискредитації церкви як «кубла іноземних шпигунів».

Тут повна біографія о. Стефана Фенцика …

Ось як це вплинуло на подальші події:
1. Створення «Прецеденту зрадника»
Справа Фенцика дала СРСР юридичне та пропагандистське підґрунтя для арештів інших священників. В офіційній пресі стверджували: «Якщо навіть такий високий чин, як Фенцик, був шпигуном, то вся греко-католицька ієрархія є ворожою державі». Це дозволило розпочати масові репресії під виглядом «боротьби з п'ятою колоною».
2. Тиск на єпископа Теодора Ромжу
Страта Фенцика була прямим сигналом єпископу Теодору Ромжі. Йому наочно показали, що чекає на тих, хто відмовляється від переходу до Московського патріархату. Оскільки Ромжа, як і Фенцик, виявив непохитність, радянські спецслужби перейшли від судових розправ до терористичних методів — у 1947 році Ромжу було вбито (отруєно) після інсценованої аварії.

3. Насильницьке «саморозпуску» (1949)
Після ліквідації ключових постатей утсерпні 1949 року було офіційно проголошено про «добровільне возз'єднання» греко-католиків Закарпаття з Російською православною церквою. Церква пішла у підпілля («катакомби») майже на 40 років.
Фенцик своєю смертю фактично «викупив» свою політичну суперечливість. Якщо раніше його критикували за амбіції, то після 1946 року він залишився в пам'яті як один із перших мучеників за віру, що не пішов на компроміс із режимом.
* Автори-очорнювачі: Намагалися стерти пам'ять про нього та інших репресованих греко-католицьких священиків поступово повертається з забуття, хоча його ім'я все ще викликає дискусії через політичну складність тієї епохи.

Ось як вшановують пам'ять мучеників сповідників вірності:
1. Меморіальні дошки та пам'ятники
* Ужгородський кафедральний собор: На території головного греко-католицького храму міста встановлено меморіальну стелу з іменами священиків-мучеників, які загинули в радянських таборах або були страчені. Прізвище Фенцика згадується у списках репресованого духовенства.
* Капушанський цвинтар (Ужгород): Хоча точне місце поховання Фенцика після розстрілу було приховане («могила зрівняна з землею»), на цьому цвинтарі встановлено символічні хрести та меморіали пам'яті жертв політичних репресій, де відбуваються панахиди.
2. Релігійне вшанування та беатифікація
* Процес беатифікації: Мукачівська греко-католицька єпархія (МГКЕ) проводить активну роботу з дослідження життєвих шляхів священиків, які віддали своє життя за віру.
* День пам'яті: Щороку в листопаді (у день пам'яті мучеників МГКЕ) проводяться богослужіння за упокій усіх священиків, страчених радянською владою.
3. Культурна та наукова рефлексія
* Музеї: В Ужгороді працює Музей історії Мукачівської греко-католицької єпархії (в резиденції єпископів), де представлені експозиції про «катакомбну» церкву. Там можна знайти згадки й про Фенцика.
* Публіцистика: Історія Фенцика стає доступною не лише історикам, а й звичайним людям через блоги та соціальні мережі.
4. Музична спадщина
Гімн «Подкарпатськіи русины», мелодію до якого написав Фенцик, досі виконується на заходах русинських культурних організацій та досліджується музикознавцями як важливий зразок закарпатської мелодики початку XX століття.
Досліджуючи Фенцика через призму освіченості ми бачимо не просто «шпигуна» з радянських газет, а трагічну фігуру європейського масштабу. Його історія — це приклад того, як людина може помилятися в політиці, але проявити неймовірну силу духу в знакові моменти.

Праці Стефана Фенцика сьогодні є бібліографічною рідкістю, проте завдяки цифровізації архівів Угорщини, Чехії та Словаччини, деякі з них доступні у вільному доступі. Його публікації можна розділити на три категорії: релігійно-філософські, музично-етнографічні та політичні.
Ось де їх можна знайти онлайн:
1. Музично-етнографічні праці (Найбільш цінні)
Це сфера, де Фенцик визнаний як професіонал. Його збірки пісень зберігаються в цифрових фондах бібліотек Чехії та Словаччини.
* "Пісні підкарпатських русинів" (Písně podkarpatských rusínů, 1921–1922): Двотомне видання, надруковане в Празі. Містить 70 зразків народних мелодій.
* Де шукати: В електронному каталозі Národní knihovna ČR (Національна бібліотека Чехії) або Manuscriptorium.
* Гімн "Подкарпатськіи русины": Тексти та ноти часто публікуються в оцифрованих випусках газети «Карпаторусскій Голосъ».
2. Політична публіцистика та часописи
Фенцик був активним видавцем. Більшість його статей розсіяні по періодиці 20-30-х років.
* Газета «Карпаторусскій Голосъ» (1932–1938): Орган його партії РНАП. Фенцик був головним редактором. У цих газетах публікувалися його програмні статті про автономію.
* Де шукати: У цифровій бібліотеці Arcanum (Угорщина) або в архіві Ужгородського національного університету (через систему «Наукова бібліотека УжНУ»).
* Журнал «Листок»: Хоча його заснував Євгеній Фенцик (його дядько), Стефан публікував там свої ранні етнографічні розвідки.
* Де шукати: На порталі ELIB (Електронна бібліотека УжНУ).
3. Релігійно-філософські роботи
Його докторські дисертації та богословські праці.
* Докторська дисертація з теології (Відень, 1916): Оцифрована в архівах Віденського університету (Universität Wien). Доступна переважно латиною або німецькою мовою в академічних репозиторіях.
* Статті в «Görög Katolikus Szemle»: Угорськомовний греко-католицький часопис, де він публікував свої погляди на розвиток єпархії.
* Де шукати: В угорському архіві EPA (Elektronikus Periodika Archívum).
Як шукати самостійно (Ключові запити):
Щоб знайти праці через пошукові системи в іноземних архівах, використовуйте такі варіанти написання імені:
* Stefan Fencik (для чеських та польських архівів)
* Fenczik István (для угорських бібліотек)
* Stephan Fenczik (для Віденських архівів)
Бібліотеки з відкритим доступом:
* Arcanum Digitheca (Угорщина): Найкращий ресурс для пошуку газет того часу. Потрібна реєстрація, але багато матеріалів доступні для перегляду.
* Kramerius (Чехія): Система цифрових бібліотек Чехії, де оцифровано багато видань часів Підкарпатської Русі у складі ЧСР.
* Електронна бібліотека УжНУ: Містить оцифровані версії місцевих часописів, де Фенцик був автором.

Оцифровані праці та публікації Стефана Фенцика, доступні у відкритих цифрових архівах Угорщини, Чехії та України:
1. Філософські та наукові праці (Портал Arcanum)
На угорському порталі Arcanum доступні його фундаментальні роботи (деякі сторінки можуть бути у платній зоні, але бібліографічні дані та вступи доступні):
* «Szent Gellért helye a filozófia történetében» (Місце Святого Герхарда в історії філософії), Будапешт, 1918.
* Читати фрагменти на Arcanum — це його докторська праця з філософії.
2. Історико-політичні книги
* «A kárpátoroszok múltja és jelene» (Минуле і сучасне підкарпатських русинів), Печ, 1939.
* Посилання на книгу в архіві Arcanum — робота, написана в період угорської анексії Закарпаття, що відображає його тодішню політичну позицію.
3. Музична спадщина (Національна бібліотека Чехії)
Стефан Фенцик був професійним скрипалем та етнографом. Його збірки пісень оцифровані в системі Kramerius:
* «Písně podkarpatských rusínů» (Пісні підкарпатських русинів), Прага, 1921–1922.
* Перейти до пошуку в каталозі NKP.cz (шукайте за автором Stefan Fencik). Це двотомне видання з нотами народних пісень Закарпаття.
4. Статті та часописи (Електронна бібліотека УжНУ)
На порталі DSpace Ужгородського національного університету можна знайти біографічні розвідки та посилання на оцифровану періодику, яку він редагував:
* Біографічна довідка та перелік видань: * Завантажити PDF з DSpace УжНУ — тут вказано про його участь у газетах «Карпато-русский голос» та «Наш путь».

Деякі публікації в електронній бібліотеці каноніка Стефана Бендаса

5. Періодика (газети), де він був автором та редактором
Порада для пошуку: В іноземних архівах використовуйте латинське написання:
* Угорщина: Fenczik István
* Чехія: Stefan Fencik

Інтерв'ю з о. Констянтином Сабо: "Спогади про о. Петра Ороса"

2025-09-30T16:49:00.004+02:00

Як це - служити в підпіллі - знає й о. Костянтин Сабо - нині священник-емерит, котрий розповів нам про «катакомбний період» та про о. Петра-Павла Ороса. Блаженний Петро-Орос, до слова, - двоюрідний брат дідуся отця Костянтина. Узагалі в його родині по батьковій та маминій лініях є репресовані священники. Чи міг бути таємно висвяченим і на єпископа о. Петро-Павло Орос? Чи правда, що за тих часів про висвчення священників (і на прикладі отця Костянтина Сабо) не знали навіть найрідніші? Дивіться в інтервʼю

Микола РІШКО: "Петро Орос - служитель слова, вівтаря та любові"

2025-09-22T10:41:00.005+02:00

«Відкрий очі мої, і зрозумію чуда закону

Твого, Я подорожній на землі, не

приховуй від мене заповідей Твоїх».

(Пс.118, 18 – 19)

У житті кожного народу бувають важкі, трагічні часи, які настали для нашої Срібної Землі із жовтня місяця 1944 року, з часу «визволення» радянськими військами Підкарпатської Русі. І для того, щоб зберегти і розвивати духовність народу, мусить зявитися сильна особистість, яка прикладом свого життя підніме народ. Або прийде нове жертовне покоління, яке переможе заскорузлість і зуміє усе посвятити Богу, ближньому, рідному народові.

Таким представником нового жертовного покоління став уродженець нашої землі , священик Петро Орос. Тоді, коли безбожний окупаційний комуністичний режим приніс на наші землі не визнання Божих постулатів, моральну деградацію, коли почали закривати наші церкви , а священиків відправляли в радянські концентраційні табори , як смолоскип у суцільній пітьмі зявляється постать отця Петра Ороса. Прикладом жертовного життя, любовю до ближніх, він піднімає із занепаду рідний народ, своїми проповідями відновлює в душі віру , надає настанови життя в Бозі.

Історія нашої церкви, це історія конкретних людей, які присвятили , а деякі і віддали своє життя пізнанню Ісуса Христа і служінню йому та його Церкві.

Ми маємо велику нагоду познайомитися з великою святою особою і побачити , як приклад його життя відображає запал і творчий потенціал католицької церкви взагалі та греко – католицької зокрема.

Постать о. Петра Павла Ороса, вказує нам на присутність Бога, як вказував і за свого земного життя. Сьогодні ми ходимо по тій землі, по якій ходив він, ходимо стежками його дитинства, молодості , це села Березники та Керецьки на Свалявщині Скотарське на Воловеччині , Сокирниця на Хустщині. Протягом свого короткого життя йому вдалося зробити багато добра, вказати на присутність Бога у нашому житті , та своїм жертовним подвигом вказати свою любов до нього та ближнього. Життєвий приклад Блаженного Петра Ороса показує на те, що і ми люди 21 століття також можемо праведно жити, робити добрі справи.

Нехай приклад нашого життя буде світлом для тих людей, які ще Бога не впізнали або від Нього відійшли. Нехай наше життя буде таким, що якщо хтось піде за нами, щоб він дійшов до вічної радості.

Житєписи Теодора Ромжі, Петра Ороса та всіх інших священиків, що перебували в радянських концтаборах, та проводили підпільні Богослужіння в період радянської окупації, повинні стати настільною книгою, для богословської студентської молоді, для священиків на парафіях і для усіх тих, чиїм завданням є відродити в нашому народі ідеали Христової віри, ідеали жертовності і любові.

Петро Павло Орос народився 14 липня 1917 року в селі Бірі в Угорщині, недалеко від Маріяповчі в сімї греко – католицького священика.

Отець Янош Орос, батько Петра Ороса. Закінчив Ужгородську семінарію, та перед руко- положенням повінчався з донькою отця Кирила Раковського та Меланії Сотак із с. Березники Ержибет Раковською( нар. 1.12.1893 року, померла в квітні 1926 року в Керецьках).Батько Петра Павла Ороса о. Янош помер 9 листопада 1918 року в с. Бірі Угорщина де і похований.

У березні 1919 року мати з двома дітьми переїхала в село Березники Свалявського району, де парохом був її батько Кирило Раковський(1860 – 1923). Помер Кирило Раковський 12 квітня 1923р. в с. Березники та похований біля Свято - Вознесенської греко – католицької церкви навпроти входу в церкву, на гробі був поставлений камінний хрест. Церковна фара була на місці сучасної школи. Біля фари був великий сад, де мабудь і грався майбутній блаженний, та онук Кирила Раковського Петро Орос. У радянські часи На місці церкви та церковного кладовища, щоб знищити згадку про греко – католицьку церкву у Березниках було викопано яму для закладки силоса, а останки людей зібрали, та просто закопали у другу яму. Із слів краєзнавця поета Михайла Чикивді, гріб Раковського зберігся, бо був трохи вище тої ями, але на сьогодні хрест на гробі знищено, а могилу засипали землею. Були поховані біля Церкви Вознесіння Господнього с. Березники о. Неймет Андрій гр. – кат. Священик с. Березники, помер 11 липня 1872р.; Легеза Меланія дружина пароха с. Березники, о. Йосифа Сотака, померла 18 червня 1881 р. ;о. Дідик Стефан гр.. – кат. священик с. Березники; Сотак Меланія дружина пароха о. Кирила Раковського померла 23 серпня 1903 року ( бабка Петра Ороса); о. Кирило Раковський парох с. Березники помер 12 квітня 1923 року.( дідик о. Петра Ороса). У Березниках зберігся дзвін вилитий у 1906 році, та перенесений у православну церкву, голос якоуго майже слухав майбутній блаженний Петро Орос.

У 1921 році вдова Єлізавета Орос вийшла заміж за нотаря Тібора Дудинського і переїхала з синами до нього в с. Керецьки Свалявського района. В квітні 1926 року мати Петра ороса помирає і двоє хлопців залишаються круглими сиротами. Похована мати майбутнього блаженного на кладовищі у с. Керецьки, на могилі встановлено сучасний пам’ятник. В 1927 році двоє хлопців було відправлено у с. Скотарське до молодшої сестри діда хлопців по батькові, у якої було 11 своїх дітей.

Початкову школу закінчив у Скотарському, а від 5 – го класу продовжує навчатися в Хустській гімназії. Випускні екзамени здав 1937 року, а уже в березні вступив в Ужгородську духовну семінарію.Семінарію Петро Орос закінчив у 1942 році.

28 червня 1942 року отця Петра Ороса руко положив на священика єпископ Олександр Стойка в Доманинській церкві, після свячень отримав направлення в с. Великі Комяти Виноградівського району, а після був переведений в с. Білки Іршавського району, де тепер і знаходяться його тлінні останки.

Блаженний Петро Орос був поліглотом, як і майже всі священики того часу, Поряд з рідною угорською мовою о. Петро володів латинською, що було обов’язковим для тогочасного священика,місцевою русинською, на якій служив Служби Божі,українською та французькою.

За розпорядженням Сталіна розпочалося знищення Мукачівської греко – католицької церкви. Органи радянської влади неодноразово викликали о. Петра, та схиляли його до переходу на московське православіє.

27 жовтня 1947 року на владику Теодора Ромжу було вчинено замах , а 31 жовтня цього ж року його отруїли в Мукачівській лікарні. Частина священиків приєдналася до єпархії Російської православної церкви, а частина пішла в підпілля , як і о. Петро. Він ревно служив духовним потребам вірних «Мовчазної церкви»на Іршавщині.

Свою ревність і небувалу посвяту о. Орос підтримував довгими молитвами, строгими постами й покутами. За стародавнім звичаєм східних подвижників, їв тільки один раз на день.Він завжди переховував у своїй кімнаті, чи в печері, а літом в колибі, Пресвяту Євхаристію.

Під кінець 1953 року о. Петро зібрав декілька священиків для ре колекцій, під час цих ре колекцій він розказував свої атарним братам , що не переживе віку Владики – Мученика Кир Теодора, а 14 липня 1953 року о. Петрові минуло 36. Тому під час ре колекцій, говорячи про смерть, він прорік віщі слова: «Відчуваю, що це мої останні ре колекції». І не помилився. Вночі перед святом Успіння з 27 на 28 серпня 1953 року, він загинув як мученик від кулі більшовицького міліціонера.

Ті, що зустрічалися з о. Петром Оросом, не могли повірити, що цей чоловік худої статури, непримітний, мав таку сильну віру, що вона зробила з нього мученика.

Від себе хотілося б додати, що о. Петро не єдиний віддав своє життя за віру, за вірність Христові й Апостольському престолові, за те, що не згодилися перейти на російське православ’я. У їхніх вухах звучали слова того , хто подав їм приклад мучеництва, їхнього владики Теодора Ромжі : «Я радше помру, ніж мав би зрадити свою віру». Вісімнадцять священиків загинуло під час допитів у застінках НКВД, 40 пропали безвісти, близько 150 священиків Мукачівської церкви опинилися на засланні на каторжних роботах. Вони, вірні слуги Христа радше вмирали, йшли на заслання залишаючи свої сімї,як мали зрадити свою віру, пам’ятаючи Христові слова: «Хто погубить свою душу мене ради та Євангелії, той її спасе».(Мр. 8:35).

Згадуючи про о. Петра Ороса, його алтарний брат Павло Мадяр , так про нього писав: «Найбільший дар церкви і народу є святі люди, це через них здійснюється ідеал Божого Царства. Це через них, видимим способом живе між нами сам Ісус Христос, бо це в них найкраще сповнюється Його слово: «Хто вас приймає, мене приймає …. Хто видів Мене, видів Отця».

Однокурсник о. Петра о. Іштван Піріді згадуючи про нього пише: «….Мені ніколи не доводилося зустрічати живого святого, яким я вважаю о. Петра він дуже ревно дотримувався засад нашої матері церкви. У його висловлюваннях завше відчувалася непохитна віра щирого греко – католика, та справжня, християнська любов до ближнього. Це проявлялося і в його стосунках з товаришами по навчанню».

Іван Маргітич, у розмовах згадуючи про о. Петра говорив: «Він вів аскетичний образ життя, ніколи ні на що не нарікав, мав гарячу любов до ближнього, ділився останнім куском хліба чи одежиною. Разом з цим він був добре обізнаний із проблемами підпільної церкви – мучениці».

Отець Петро у інших священиків підтримував дух вірності церкві та Апостольському Престолові. Закликав їх бути стійкими, не піддаватися тиску властей.

Мощі блаженного о. Петра Павла Ороса були віднайдені та 28 серпня 1992 року перезахоронені у спеціально побудованій капличці біля церкви у с. Білки.

За розпорядженням владики Мукачівської Греко – Католицької Єпархії уже покійного Мілана Шашіка розпочато процес беатифікації мученика нашої віри о. Петра Ороса.

У 1922 році Папа Франціск затвердив Декрети Дикастерії у справах визнання святих, між якими визнання мучеництва священика Мукачівської греко – католицької єпархії о. Петро Павло Орос, та затвердив проголошення декрету цього відомства, що стосуються деяких беатифікаційних процесів.

Офіційне проголошення блаженним Петра Павла Ороса , мало відбутися цього 2023 року 27 серпня в неділю, але у зв’язку з нападом рашистської росії на нашу країну, воно відкладається до закінчення війни.

Блаженний Петро Павло Орос, великий ревнитель Слави Божої, та відданий поборник Христової євангелії, слуга церкви Апостольської, сьогодні молиться перед Богом за тих, хто також ревнує про те, щоб прославляти своїм життям не себе чи когось іншого, а Бога. Правильне життя – це коли люди дивляться на нас і кажуть : «Так, є істинний Бог, Який сотворив небо і землю, я це бачу в житті цієї людини, тому, що вона є провідник, свідок цього істинного Бога».

Микола Рішко

11.08.2023р.

ІСТОРІЯ CЕЛА ВУЛШИНКИ, ЦЕРКВИ ТА СВЯЩЕННИКІВ

2025-09-09T20:13:00.006+02:00

Село Вулшинки має глибоке історичне коріння, згадуючись з XIV століття та офіційно з 1602 року. Центральною спорудою та духовним осередком села є кам'яна греко-католицька церква, будівництво якої розпочалося в 1770 році і тривало кілька десятиліть. Історія церкви, її будівництва, ремонтів та дзвонів відображає місцеві традиції та вплив зовнішніх подій.

Життя громади тісно переплетене з релігією, про що свідчить довгий список священників, які служили в парафії, їхні біографії та роль у суспільному житті.

Період радянської влади став трагічним для греко-католицької громади Вулшинок: церква була насильно передана православним, а багато священників зазнали репресій, включаючи арешти, ув'язнення та примусові роботи за відмову відректися від своєї віри. Це підкреслює стійкість та відданість вірян та духовенства.

Біографій священників дозволяють простежити їхній шлях, освіту, служіння та випробування, через які вони пройшли, особливо в часи переслідувань.

1. Історія Церкви Покрови Пресвятої Богородиці села Вулшинки

В селі стояла "дерев’яна церква Святого Михайла, у доброму стані з двома дзвонами, прикрашена всіма образами". Ця дерев'яна церква кілька разів горіла, що спонукало місцевих жителів до будівництва кам'яної споруди.

Будівництво кам'яної базилічної церкви в місцевості "За кадубом" розпочалося у 1770 році і було завершено у 1801 році, хоча деякі джерела згадують і 1806 рік як дату завершення. До будівництва були причетні італійські майстри. Спочатку дахи церкви були вкриті ґонтом.

П’ятирядний іконостас походить з часу спорудження церкви. У 1930 році біля церкви споруджено кам’яну дзвіницю, куди було перенесено дзвони, щоб зберегти церковні мури. Дзвони були виготовлені в Чехії і привезені з Ужгорода возами волами.

В період війни, два малі дзвони забрали, щоб переплавити їх на зброю. Один дзвін залишився, а два малі виготовила ужгородська фірма «Акорд»".

Менший дзвін відлив «Фрідєш Геніху Араді» в 1913 р.", більший – виріб фірми "Акорд" з 1935 р., коли священиком був о. Євген Догович.

До 1936 року храмовий празник був на святого Миколи, а потім – на Покрову. Багато церковних книг та документів зникло в 1948 – 1949 роках, з приходом радянської влади.

Села Лумшори, Лікіцари, Липовець та певний період Турички були філіями парохії в с.Вільшинки.

2. Біографія священників, які служили в Вулшинках з найдавніших часів по 1949 рік.

1733 - 1763 Стрішбецький-Стрільбкцький Іван

Висвячений на священника єпископом Геннадієм Бізанцієм. Між 1733 і 1763 роками він був священником в Вулшинках там він і помер у 1763 році.

1779 – 1790 Попович Іван

Народився в Сімерках. Продовжував богословські студії в Ужгороді та Мукачеві. Висвячений на священника 23 грудня 1779 року єпископом Андреєм Бачинським. Між 1779–1790 роками він був священником Вулшинках з 1790 по 1803 року Перечині, між 1803–1805 роками В Порошкові. З 1803 року — благочинний Тур'янського єпископського округу. Помер у 1805 році. Його дружиною була Марія Теодорович, донька священника Теодора Теодоровича та Анни Бачинської.

1790 – 1802 Мігаліцький Миколай

Народився в Оріховиці. Теологічні студії здобув в Ужгороді та Львові. На священника його рукоположив 23 травня 1790 року єпископ Андрій Бачинський. З 1790 по 1802 ріку він був священником у Вулшинках, з 1802 по 1824 роки Ворочові, а між 1824–1825 роками в Латірці на Воловечині. Його дружиною була Анна Анастасія Таркович.

1802 – 1804 Чобаль Іван.

Він народився в селі Ярок на Ужгородщині. Закінчив теологічні студії в Мукачеві. 1 жовтня 1774 року він був висвячений на священника Андреєм Бачинським. Між 1774 та 1775 роками він був священником у Сімерках, з 1780 по 1802 рік у Ворочеві, з 1802 по 1804 рік – священником у Вулшинках, з 1804 по 1816 рік – знову священником в Сімерках. Помер в Сімерках 13 грудня 1816 року. Був одружений, ім'я дружини невідоме. Син Олексій був священником. Служив 1801 – 1817 роках в Чорноголові, а 1817 - 1832 роках в Порошкові.

1804 – 1816 Кречун-Попович Іван.

Його бать
ком був священник Андрій Кречун. Він народився в селі Стройне на Свалявщині. Закінчив богословські студії в Ужгороді. Його висвятив на священника 5 серпня 1796 року єпископ Андрій Бачинський. Між 1796 і 1801 роками він був священником в Грушеві, з 1801 по 1804 рік — священником в селі Ділок (Мукачівщина), а з 1804 по 1816 рік — Вулшинках. Помер в Вулшинках 16 травня 1816 року.

1819 – 1827 Гудак Василь.

Народився в Мішкольці (Угорщина)5 травня 1782 року Закінчив свої теологічні студії в Ужгороді. Був висвячений на священника 15 серпня 1808 року єпископом Самуїлом Вулканом з Орадеї. Між 1808 і 1811 роками він був священником у Болдогковароля (Угорщина), з 1811 по 1814 в Комлошці ( Угорщина), з 1814 по 1819 в Сімерках, з 1819 по 1827 в Вулшинках. З 1827 року вийшов у відставку. Помер в Ужгороді 15 травня 1845 року. Його селі ла Барбара Месарош.

1829 – 1833 Ференчик Михайло.

Його батьком був Іван Ференчик, матір’ю – Марія Угрін. Народився 30 липня 1802 року у селі Веч (Угорщина). Продовжував богословські студії в Ужгороді та Кошицях. Його висвятив на священника 11 квітня 1829 року єпископ Олексій Повчій. Між 1829 і 1833 роками він був священником Вулшинках, а з 1833 до 1884 року він був священником Туриці. З 1870 року він був радником Святого Престолу. Помер 13 червня 1884 року. Його дружиною була Терезія Яроміс (†1899), донька священника Стефана Яроміса та Анни Гуснай. Їхні відомі діти: Цецілія (†1881), дружина священника Михайла Сабо (1831–1878); священник Андрій (1832–1898); священник Миколай (1833–1913); священник Іван (1838–1897); Агата (1852–1884), дружина священника Адама Прамера (1853–1926).

1833 – 1834 Галас Михайло.

Його батьком був священник Андрій Галас, матір’ю – Софія Ніффор Він народився в Лінцях на Ужгородчині 6 липня 1807 року. Закінчив теологічні студії в Ужгороді та Трнаві. Він був висвячений на священника 4 квітня 1833 року єпископом Пряшівським Георгієм Тарковичем. Між 1833 і 1834 роками він був священником в Вулшинках де і помер 23 лютого 1834 року. Його дружиною була Анна Климко.

1834 – 1858 Крив’янський Андрій.

Народився в Коритнянах у 1796 році. Закінчив богословські студії в Ужгороді та Трнаві. Висвячений на священника 17 березня 1821 року єпископом Олексієм Повчієм. Він був священником у Голубиному між 1821 і 1823 роками, в Дубровці з 1823 по 1834 роки та в Вулшинках з 1834 по 1858 рік. Помер 28 січня 1858 року. Його дружиною була Марія Поратунська.

1858 – 1859 Волкай Мартон.

Народився 29 вересня 1827 року у Тополі північно-східна Словаччина в сімї священника Андрія Волкая та Анни Ортутай. Закінчив богословські студії в Ужгороді. Його висвятив на священника 21 грудня 1850 року єпископ Василь Попович. З 1851 по 1858 рік був священником в Ясинові (Східна Словакія), з 1858 по 1859 рік в Вулшинках. Був змушений піти на пенсію в 1859 році. Помер у 1861 році.

1859 – 1859 Ференчик Андрій.

Народився в Вулшинка 12 грудня 1832 року в сімї священника Михайла Ференчика та Терезії Яроміс. Свої теологічні студії закінчив в Ужгороді. 7 березня 1858 року його висвятив на священника єпископ Василь Попович. У 1858–1859 роках був священником у Білках, у 1859 році —Вулшинках, 1859–1864 роках — у селі Збой (повіта Земплен), у 1865–1868 роками — в Малій Копані, у 1868–1873 роками у Підвиноградові, з 1873 по 1888 рік в Пацканьові, з 1888 по 1898 рік у Ладомирові (східна Словакія). Він був сержантом у Визвольній війні 1848/1849 років. Помер у Ладомирові 24 грудня 1898 року. Його дружиною була Харитина Талапкович (1839 р.н.) донька священника Василя Талапковича та Анни Добрянської.

1859 –1878 Сабов Михайло.

Народився в Малому Березному 1 серпня 1831 року в сімї церковного кантора Михайла Сабова. Закінчив богословські студії в Ужгороді. Його висвятив на священника 18 грудня 1855 року єпископ Василь Попович. У 1855–1856 роках він був священником в Порошкові, у 1857–1859 роках — священником у Збой (східна Словакія), з 1859 по 1878 рік священник у Вулшинках. Помер в Вулшинках 3 листопада 1878 року. Його дружиною була Цецілія Ференчік (†1881), донька священника Михайла Ференчика та Терезії Яроміс. Відомий їхній син: священник Орест Сабов (1856–1914).

1878 – 1922 Прамер Адам.

Його батьком був священник Амбрус Праммер, мати Аполонія дочка священника Василя Чурговича та Марії Брензович. Він народився 23 грудня 1853 року у Вишній Рибниці (біля Собранців). Закінчив богословські студії в Ужгороді. Його висвятив на священника 31 березня 1878 року єпископ Іван Пастелі Ковач. У 1878 році він був помічним священников в Туриці. З 1878 по 1922 рік він був священником Вулшинках, а з 1922 по 1925 рік — помічним священником в Туря-Пасіці. На пенсії з 1925 року. Помер в Туриці 20 квітня 1926 року. Його дружиною була Аґата Ференчік (1852–1884), донька священника Михайла Ференчика та Терезії Яроміс.

1923 – 1926 Сабов Андрій.

Народився 28 січня 1894 року в сім'ї греко-католицького священика Олександра Сабова та Анни Орос у с. Банське, округ Вранов (Словаччина). У Закінчив Ужгородську духовну семінарію. 16 жовтня 1921 року єпископ Антоній Папп висвятив його на священиків. Душпастирську працю розпочав помічним священиком у Виноградові. У 1923 році був призначений парохом у с. Вільшинки Перечинського району, 1926 — 1933 рроку був парохом в с. Сімерки, а 1933 — 1939 рроку — парохом у Сокирниці Хустського району. З 1939 по 1949 рік служив в Доманинцях.

У зв'язку з незгодою о. Сабова перейти на російське православ'я працівники Ужгородського КДБ 21 квітня 1950 року заарештовують його. Закарпатський обласний суд 26 травня 1950 року засудив о. Андрія Сабова на 25 роки позбавлення волі з поразкою в правах терміном па 5 років і конфіскацією належного йому майна.

З місць позбавлення волі повернувся додому в Ужгород 8 липня 1956 року хворим і фізично виснаженим. Помер 27 березня 1957 року в Ужгороді. . о. Андрія Сабова реабілітовано 17 березня 1992 року

Дружина о. Андрія Сабова, Софія Яцкович, народилася 29 вересня 1901 року у сім'ї лісника Миколи Яцковича і Маргарети Грігаші в с. Великі Лази Ужгородського району. Працювала вчителькою початкових класів у селах, де був парохом її чоловік.Померла 1991 року в Ужгороді. Похована у Доманинцях біля могили чоловіка.

Разом із чоловіком виховали й вивели в люди сімох дітей.

Дочка Єва (*1922) педагог - дружина Тіберія Йордана, син Йосиф (1924–1972), — греко-католицький священик, син Костянтин (1926–1982), колишній богослов Ужгородської семінарії, висвячений на священика підпільно 7 листопада 1956 року, а 16 червня 1977 року — на єпископа єпископом Олександром Хірою на квартирі о. Йосифа Головача в присутності вікарія о. Миколи Мурані й оо. Івана Семедія, Федора Мішкольці та брата Павла Сабова, Павло 1928 р.н.— колишній богослов Ужгородської духовної семінарії. З 1968 року продовжили богословські студії під керівництвом о. Йосифа Головача і 24 вересня 1974 року єпископом Олександром Хірою були висвячені на священиків. Після легалізаціі Греко- Католицької Церкви, Павло обслуговува церковні громади сіл Оріховиця, Ярок і Стрипа Ужгородського району до 28 вересня 2003 року. Син Юрій (*1930) — бухгалтер, дочка Марія (1934–2001), дружина Павла Карцуба, Габрієла (*1937) працювала в обласній станції переливання крові.

1928 – 1931 Сільвай Костянтин.

Народився 25 серпня 1903 року в Великих-Лучках в сім’ї священника Сіона Сільвая та Ізабели Бачинської. Закінчив богословські студії в Ужгороді. 29 квітня 1928 року бу рукоположений в священники єпископом Петром Гебеєм. З 1928 по 1931 рік був священником в Вулшинках, з 1931 по 1941 року — Верхній-Визниці, з 1941 по 1948 рік в Іванівцях. Помер у Мукачеві 25 вересня 1958 року Його дружиною була Магдалина. Ференчик (*1908), донька священника Федора Ференчика та Євгенії Семак.

1931 – 1937 Довгович Євген.

Євген Довгович народився в 1905 році в сімї викладача фізики й математики Мукачівської гімназії Діонісія Довговича. Закінчив богословські студії в Ужгороді. Рукоположений в священники єпископом Петром Гебеєм. В 1931–1937 роках служив парохом в Вулшинках. З 1937 року по 1944 рік служив в Лінцях на Ужгородщині. Рятуючись перед арештом у 1944 році, утік до Чехословаччини. З 1948 по 1950 рік служив Велике Слеменце (Словатчина). Помер 1969 року в Чехословаччині.

Дружина Анизія Сільвай дочка грек-католицького сященника Нестора Сільвая та Ольги Пуза. Діти дочка Олівія та син Леонтин.

1938 – 1942 Кость Іван.

Його батько — Стефан Кость, мати — Марія Загорчак. Народився в Аліквіппі (США, Пенсільванія) 7 вересня 1913 року Закінчив богословські студії в Ужгороді. Його висвятив на священника 27 березня 1938 року єпископ Олександр Стойка. З 1938 по 1942 рік був священником у Вулшинках, а з 1942 по 1945 рік — священником Берегсільваса. З 1945 року жив у Чехословаччині. У 1945 року він був капеланом у Боджасуйлаку (Земплен). Згодом виїхав до США. Його дружина — Магдалина Крафчик (1917), дочка священника Івана Крафчика та Анни Шуби.

1942 – 1946 Боднар Георгій.

Його батько був фермером, мати — Марія Баник. Він народився в Арданові 15 липня 1910 року Закінчив свої теологічні студії в Ужгороді. Його висвятив на священника 13 вересня 1942 року єпископ Олександр Стойка. З 1942 по 1946 рік він був Вулшинках, а з 1946 по 1949 рік він був священником в Грушеві. 21 травня 1949 року, піддавшись тиску, відступив і діяв як розкольник. З 1949 по 1955 роками був священником у Виноградові. Його дружиною була Марія Катерина Дудинська (1919), дочка священника Лайоша Дудинського та Ержебет Сабо. Помер у Виноградові 1 березня 1955 року.

1946 – 1949 Гафич Стефан.

Народився 10 липня 1921 р. в сім’ї столяра Йосифа Гафича та Марії Кухти в с. Бутновці (Словаччина). Закінчив Ужгородську духовну семинарію. 14 липня 1946 р. єпископ Теодор Ромжа рукоположив на священика. Після висвячення був призначений парохом в с. Вільшинки, де проводив душпастирську роботу до початку 1949 р., Це був період коли тодішня тоталітарна влада розпочала планомірний наступ на Греко-Католицьку Церкву, примушуючи її священиків “добровільно возз’єдну ватися” з російським православ’ям.

Оскільки він відмовився відступити від віри, його заарештувала 10 березня 1949 року, а уже 18 квітня 1949 року засудили до 25 років примусових робіт, 5 років позбавлення прав та конфіскації майна. Він був ув'язнений і працював у таборах Рудник (нині Казахстан) та Кенгір (нині Казахстан).

З місць ув'язнення був звільнений 6 лютого 1956 р., а додому в Ужгород приїхав 22 лютого. Йому вдається влаштуватися грузчиком на Ужгородському каменедробильному заводі, пізніше працює шліфувальщиком меблів на меблевому заводі. Поступивши на заочний відділ Московського технікуму жирової промисловості, переходить на роботу майстром в Ужгородський маргарниновий завод, пізніше тут же — головний технолог, а потім — зав. виробництвом.

Про своє основне покликання о. Стефан ніколи не забував. Після повернення з таборів ГУЛАГу активно включається в підпільну душпастирську роботу, хоч проводити священичу діяльність йому було заборонено і тим більше, що знаходився під пильним наглядом репресивних органів влади, обслуговує греко-католицьких вірників в м. Ужгород і за потребою — в найвіддаленіших селах Мукачівської єпархії. Він у ті страшні часи переслідувань сміливо визнавав свою прадідну греко-католицьку віру, добивався її легалізації та реабілітації.

Отець Стефан був у числі тих, котрі ще задовго до проголошення легалізації, 27 вересня 1988 р., в день храмового свята Хрестовоздвиженського кафедрального храму разом з єпископом-ординарієм Іоанном Семедієм та іншими священиками відправили першу архієрейську Службу Божу біля каплиці Розп’яття на Кальварії. Після легалізації Греко-Католицької Церкви в листопаді 1989 р. о. Стефан бере активну участь у відновленні греко-католицьких громад. Він був одним з перших, який почав відправляти Служби Божі

До арешту першим його приходом була громада вірників у с. Вульшинки, про яких він не забував і в підпіллі, а після легалізації продовжив опікатися.

На початку 2004 року Преосвященний Владика Мілан з нагоди першої річниці своєї єпископської хіротонії, яку він отримав з рук Його Святості Папи Павла ІІ 6 січня 2003 року у Римі нагородив о.Стефана Гафича правом носити Золотий хрест з прикрасами за довголітню працю для Греко-Католицької Церкви як за часів підпілля, так і після легалізації Мукачівської єпархії .

Помер о.Стефан Гафич 27 січня 2004 року в Ужгороді. Похорон, який відбувся в Ужгородському кафедральному соборі, очолив владика Мілан. Похоронено отця Степана на цвинтарі в м.Ужгороді-Радванка.

Дружина о. Стефана Гафича, Марія Газі, народилася 28 серпня 1925 р. в сім'ї залізничника Юрія Газі і Марії Вельзер у с. Великий Березний

Закінчивши Ужгородську учительську семінарію в 1945 році, працювала вчителькою. В 1946 році вийшла замуж за богослова, майбутнього священика Гафич Стефана і продовжувала працювати вчителькою. Пізніше, в 1948 р., як дружина священика і як така, що не забезпечує принципів радянської системи освіти, була звільнена з учительської роботи. Разом із чоловіком виховали трьох дітей: Любу, Олександра та Агнесу.

Іван Бачинський, краєзнавець, Перечин

На відео Віктора Мадяра о. Стефан Гафич розповідає про Вулшинки, Церкву та людей. Також на відео Служба Божа в Вулшанській Церкві

3. Священники села Вулшинки з 1733 по 1949 рік аналіз

Тривалість служіння: Деякі священники служили у Вулшинках протягом значного періоду (наприклад, Іван Стрішбецький-Стрілбкцький - 30 років, Андрій Крив’янський - 24 роки, Адам Прамер - 44 роки), що свідчить про стабільність душпастирського служіння. Інші перебували на парафії лише короткий час (наприклад, Михайло Галас - 1 рік, Мартон Волкай - 1 рік, Андрій Ференчик - менше року).

Освіта: Переважна більшість священників здобували теологічну освіту в Ужгороді. Інші місця навчання включають Мукачево, Львів, Кошицях та Трнаві. Це вказує на регіональні освітні центри греко-католицького духовенства.
Рукоположення: Значна кількість священників була рукоположена Мукачівськими єпископами, зокрема Андрієм Бачинським (1779-1804), Олексієм Повчієм (1829-1834), Васильом Поповичем (1850-1858), Іоанном Пастелі-Ковачем (1878), Антонієм Паппом (1921), Петром Гебеєм (1928) та Олександром Стойкою (1938-1942), та Теодором Ромжею (1946). Також згадуються рукоположення від Самуїла Вулкана, єпископа Великовардинського, та Григорія Тарковича, єпископа Пряшева, що вказує на зв'язки з іншими єпархіями.
Переміщення священників: Багато священників служили на кількох парафіях протягом своєї кар'єри, що є типовою практикою для духовенства. Географічні назви вказують на територіальне охоплення Мукачівської греко-католицької єпархії та сусідніх регіонів.

Родинні зв'язки та спадковість духовенства

Біографії священників які служили в Вулшинках демонструє, що служіння у Греко-Католицькій Церкві часто було спадковим, з династіями священників, які передавали свою професію та покликання з покоління в покоління.

Батьки-священники: Багато священників були синами священників (наприклад, Іоанн Кречун-Попович, Михайло Ференчик, Михайло Галас, Мартон Волкай, Андрій Ференчик, Адам Прамер, Йосип Сабов, Костянтин Сабов, Павло Сабов).
Шлюби між родинами духовенства: Жінки священників часто були доньками інших священників (наприклад, Марія Теодорович, дружина Івана Поповича, була донькою священика Теодора Тедоровича; Терезія Яроміс, дружина Михайла Ференчика, була донькою священика Стефана Яроміса; Магдалена Крафчик, дружина Івана Костя, була донькою священика Івана Крафчика). Це створювало міцну соціальну мережу всередині духовенства.
Спадковість покликання: Кілька дітей священників також ставали священниками, що свідчить про сильну традицію та передачу віри та служіння у родинах.

Приклади:

Діти Михайла Ференчика: Андрій, Микола та Іван стали священиками, а дочки Цецилія та Агата вийшли заміж за священиків Михайла Сабова та Адама Прамера відповідно.
Отець Євген Довгович походив зі священницько-учительського роду." Його батько був професором, а дружина Анизія Сільвай була донькою греко-католицького священника Нестора Сільвая.

· Релігійна приналежність та радянський період

· Греко-католицька церква: Загальна інформація про священників свідчить про те, що церква була греко-католицькою.

· Радянський період: З приходом радянської влади на Закарпаття, греко-католицьку церкву Покрови Пресвятої Богородиці в селі Вулшинки насильно відібрано і передано новоутвореній православній громаді села. Це підкреслює репресивний характер радянської політики щодо греко-католицької церкви.

· Підпілля: У часи підпілля греко-католиками села Вулшинки опікувалися о. Стефан Гафич, о. Стефан Федор, о. Йозеф Штиліха, а також отець Юрій Федака.

Використані література та джерела

1. Стефан та Даниїл Бендаси. “Священики-мученики, сповідники вірності” . Ужгород. – «Патент». – 1999.- 421 с.

5.Вікіпедія

6. Сайт Мукачівської греко-католицької єпархії https://mgce.uz.ua/

7. Власний архів автора.

8. Фото Вулшанської церкви зробив Михайло Ганич

Підготував Іван Бачинський

м. Перечин

munkacsi_sematizmus_1814

munkacsi_sematizmus_1816

munkacsi_sematizmus_1821

munkacsi_sematizmus_1847

munkacsi_sematizmus_1861

munkacsi_sematizmus_1865

munkacsi_sematizmus_1881

munkacsi_sematizmus_1893

munkacsi_sematizmus_1896

munkacsi_sematizmus_1908