…і в наступному знову нею буде!

Amor fati

Я часто думаю, чому ти так самотня, -

одна з найкрасивіших доль у світі;

ці сірі очі, пильні, сумовиті, -

чому ви не знаходите нікого, крім дзеркал,

а в дзеркалах – себе і суть свою подвійну,

ледь-ледь прикриту флером абсолюту,

росою часу, інеєм чекання,

терпінням дзвону – як іще,

о, як іще мені тебе назвати?

А може, так і треба? Може, ти

загинеш як сніжинка на долоні,

коли чиєсь тепло зруйнує цю самотність?

І, може, ця самотність – лише форма

твоєї ідентичності п’янкої?

І та любов, яка тебе знайде –

тебе ж і знищить?

Я люблю тебе.

Якось так склалося історично, що ось уже дев’ятнадцять років, відколи у видавництві “Дніпро” вийшла збірка перекладів Геннадія Туркова, я сідаю щосереди і перечитую кілька поезій Басьо. Розділ “Весна” читаю навесні, розділ “Осінь” – восени.

Якщо не робити цього регулярно, то до Басьо взагалі ніколи не дійдуть руки. Постійно виявиться мільйон справ, що стануть на заваді. А от ритуал – помічна зброя у битві з хаосом і тим, що вважається або навіть є справами.

Це трохи нагадує ворожіння. Хоку розповідають тобі, що було, що є, що буде – і на чому серце заспокоїться. Вони не тільки розповідають – вони його направду заспокоюють.

Це відкладання справ заради медитації над кількома стрічками поета, що жив понад 300 років тому, суперечить принципам тайм-менеджменту. Але тільки воно дає змогу відчути вільний, не обрахований час. І тоді калькулююче мислення западає в глибоченький ступор. А ти відчуваєш, що живеш насправді – і життя це випромінює сенс та тишу.

От як весняний – уже весняний! – місяць.

cats in love:
when it’s over, from the bedroom
a hazy moon

(Translated by David Landis Barnhill)

Ориґінал:

neko no koi / yamu toki neya no / oborozuki

Котячі крики замовкли. –

І стало помітне в спальні

сяйво блідого місяця.

(Переклад Геннадія Туркова)

точився спроквола на землю березневу;

я по рядку пригадував сонет,

якого написав Микола Зеров.

І догорала свічка як на зло,

дрімали по кутках сумні примари,

життя нікомуненалежне пропливло,

мов сірий дим над valle lacrimarum*.

…А вже коли займалося на світ

і очі відмовлялися від зору,

сонет згадався – суто Партеніт,

стрункий так само, вічний і прозорий.

*valle lacrimarum (лат.) – долина сліз

Кінця-краю цій зимі не видно – а я вже так скучив за Келією, за своїми Holzwege, що ведуть до невидимих чужому оку галявин , за хащами конвалій і квітучого бузку…

          Оригінал великого майстра

                    на ринку – як це печально!

                                        Кінець року.

                                          Мацуо Басьо

Наприкінці 2009 року мас-медіями прокотилася сенсація, яку гарячі журналістські голови не забарились оголосити «всесвітньою», ба навіть «найвидатнішою подією першої декади нового тисячоліття»: син Володимира Набокова, Дмитро, зважився опублікувати незакінчений роман батька «Оригінал Лаури»! Цілком поважні критики «з іменами» один з-поперед одного заходилися роздмухувати цікавість майбутніх читачів. Чи не найбільше мусувалася тема еротичних скарбів, начебто прихованих у тілі роману; по-змовницькому прискалюючи око, читачеві прозоро натякали, що йдеться про найзабороненіший нині плід педофільського раю (аякже: «Він розповідав їй про своє сумне життя, розповідав про доньку, що була така, як вона: такого самого віку – дванадцять років; мала такі самі вії – темніші за темну блакить ірисів, такі самі коси…» і т. д.). Павло Бабай, автор передмови до українського перекладу (що з’явився друком на десять днів раніше за англомовний оригінал «Оригіналу…» – перепрошую за мимовільний каламбур) ні на мить не завагався перед ототожненням процесу читання саме цього твору з «еротичною співучастю». За майже одностайними твердженнями, художні вартості та скандальні одкровення «Оригіналу Лаури» стократно перевищували досягнення найголоснішого роману Набокова «Лоліта»; існував, мовляв, таємний ключ, що дозволяв відчитати «Оригінал Лаури» належним чином. Однак, позаяк той ключ було «втрачено назавжди» з огляду на незакінченість твору, читачів запрошували до інтерактивної гри під назвою «створи таємний ключ сам, побудь хоч трохи Набоковим!» Задля цього деякі американські та британські версії роману публікувалися на перфорованих сторінках. Відриваючи їх (перфоруючи, так би мовити, Лауру), читач мусив скласти роман у тому вигляді, який передбачався невідомим нікому оригінальним задумом Набокова. Як далеко пішли маркетингові стратегії сучасних видавництв! якому-небудь провінційному Борхесу з його вавилонськими бібліотеками та письменами Бога на шкурах ягуарів така запаморочлива оргія інтерактивності навіть не снилася! І рецензії він писав на вигадані твори неіснуючих авторів; а от щоб вигадати твір для реального автора та ще й залучити до цього процесу найширші маси покупців, перепрошую, читачів – на таке навіть Борхесові фантазії забракло.

Читати рецензію повністю

Читати рецензію повністю

having planted the basho¯ ,
         now I despise them:
                  the reed sprouts

(Translated by David Landis Barnhill)

Ориґінал:

basho¯ uete / mazu nikumu ogi no / futaba kana

Приятель Ріка прислав мені саджанець бананової пальми

Посадив бананову пальму*.

Тепер ви мені нецікаві,

перші пагони очерету.

(Переклад Геннадія Туркова)

(*Тут гра слів: “басьо” (basho¯ ) по-японськи “бананова пальма”; на честь цього дерева поет і взяв псевдонім Басьо)

Демократія – пережиток рабовласницького суспільства. Тільки тоді голосувати ходили вільні люди, а раби – ні.

Тепер навпаки.