І тут же Гугль з Пейсцбуком навалив мені про неї постів.

(От скільки не замовляю «Орбан з Трампом nude at the beach», не показують кляті боти. Хоча, мені і не треба, просто так я їх травлю за підслуховування).

Так от, про бібліотеку. Оскільки мені вже навалили гору матеріалу, чому б його не почитати. Трапилися мені мацкальські прічітанія висококультурной іліти, якісь, написані роботами, псевдоісторичні дослідження і всяка інша прутня.

Всі нормальні люди і так знають, що ця історія — міф. На той час засоби копіювання вже були дуже розвинуті, тисячі жреців переписували манускрипти та розсилали їх по провінційних храмах. Тому якщо згорів головний бібліотечний хаб — не факт, що зникли непоправно конкретні книги, бо їх примірники і копії були розпорошені по всьому тодішньому світу (а це була не дуже і велика територія). І сам факт спалення білліотеки, якщо це взагалі відбулося — це був поліиичний акт, вариант батлеріанського джихаду з боку тих, хто бажав обмежити об’єм інформації, доступної для держави. І це, звісно ж, були клерикали, для яких чим менше правил у «священних» текстах, тим краще, бо простіше їх пояснити плебсу.

Але мова не зовсім про це.

Тих, хто досі побивається за неймовірну кількість втрачених знань, я хотів би спитати: а чи всі ці сувої були цінні? Що там могло бути таке, про втрату чого ми б мали шкодувати?

Більш розширені казки про богів? Боргові розписки? Любовні листи фараонів? Поезія?

І я вважаю, що нічого страшного людство не втратило.

Способи промисловості, будівництва, сільського господарства були відомі дуже багатьом. І рецепти цементу були записані у тодішніх прорабів вдома, і зберігалися краще за їжу, бо це був профіт їхніх родин. Як і календарі місцевих агрономів.

І навряд в тих сувоях були креслення натрієвого ядерного реактора.

Свідоцтва контактів з вищими цивілізаціями, які побудували їм піраміди? Да, таке могло бути записане. Але для людей, у якиїх боги з головами тварин та птахів живуть серед людей, і будь-яка природна пригода — це диво, записи про незрозуміле і пояснення цього волею богів — нормальне явище і навряд варте нашої уваги сьогодні.

Єдине, що там могло бути цінне для людства і про що дійсно варто було шкодувати (зараз, у вік Старлінка та супутників з камерами, ні) — це описи мандрівок і невідомих земель. Олександрія — це величезний портовий мегаполіс свого часу. І там багато моряків могли розповісти про свій досвід у відкритті невідомого. І це обов’язково записувалося.

Навіть звичайний опис товарів, що привіз корабель, міг дуже багато розповісти дослідникам майбутніх сторіч.

От це дійсно втрата для істориків та географів нашої ери аж до середніх віків, коли більшу частину світу більш-менш відкрили і створили схожі на правду мапи.

Тому, я вважаю, нічого страшного не відбулося.

Спрацював черговий клапан, що затримав розвиток людства.

Думаю, через зміни, викликані ШІ, ми станемо свідками ще одного такого антитехнологічного бунту ще при нашому житті.

Якість дикуни (мабуть, кацаби, бо справжніх дикунів не так багато і лишилося на планеті) вимкнуть всім електрику і з нею — величезний пласт інформаційного шуму з блогерами, інфлюенсерами та експердами, зникне назавжди.

Потім, через сто років пласкоземелья та лікування лєбєдою, людство почне виховувати ментатів і знову піде у розвиток.

Правий був Еклезіаст Соломон: «все вже було під Сонцем». І буде знову. Бо людство не вчиться. Хоть з бібліотеками, хоч без.

Раптом, думаючи про накрасивішу частину всесвіту культового космічного лутер-шутера Destiny, окрім чергової порції вдячності і захвату від майстерності кращих ігрових сценаристів (мабуть, тільки в GTA кращі), я відкрив глибоко зашифровану тему Голокосту.

Юні гравці її навіть не помітили, бо їм не книжки читати, а бігати-стріляти. Але ж в Destiny грають люди 30+ як мінімум, бо там треба і стріляти розумно, і варіанти перків та властивостей зброї та обладунків вираховувати, а іноді і рівняння у бінарному обчисленні вирішувати.

І як вони не побачили цих аналогій, дивно.

Отже, історія.

Колись у віддаленому закутку космосу жили дивні люди. Вони були нащадками перших земних колоністів, але їх гігантські колонізаційні кораблі потрапили у якусь аномалію, яка змінила їх. Вони стали розумнішими, здоровішими, їм відкрилися інші виміри, знання і можливості. А головне — вони стали практично безсмертними. Тобто, як ельфи.

Вони заселили наближчі до місця катастрофи астероїди та планетоїди і побудували там Місто Мрії. Оскільки було їїх багато, декілька десятків тисяч, робота йшла успішно. Аж поки до них не завітали гості.

Першими були вищі істоти (схожі на Святих матерів Бене Гесеріт). Вони могли здійснювати міжгалактичні мандрівки силою думки і багато інших див. Вони познайомили цих Пробуджених (адже саме так стали себе називати змінені люди) з іншими розмуними расами Галактики. Серед яких були і Ахамкари. Розумні рептилоїди (!), які мали багато корисних здібностей.

Багато ахамкар оселилися серед людей, щедро ділилися з ними знаннями та вміннями. Але серед вмінь було в них одне дуже небезпечне. Вони могли виконувати бажання.

Більш того, вони мали це робити, щоб не померти від «голоду», бо кожне виконане бажання давало їм життєву силу для продовження життя.

Тому ахамкари примушували людей бажати, обманювали їх, маніпулювали. І все заради одного, щоб люди бажали.

Разом з ахамкарами Пробудженні побудували неймовірної краси місто, наповнене магією, небаченими скарбами і бажаннями. Жриці як могли, стримували людей від впливу ахамкар, адже бажання ті виконували не задарма.

Коли людина загадувала бажання, ахамкара його виконувала, але людина втрачала частину чогось важливого: душі, здоров’я, часу тощо.

В результаті через декілька сотень років все населення Міста Мрій було винно ахамкарам. І виходу з цього не було видно, адже, через виконані бажання вічного життя Пробудженні втратили можливість мати дітей. І нових бажаючих не з’являлося.

У людей було все, їм практично не було чого побажати ще. Але і борги були жахливими.

І тут хтось побажав відкрити канал зв’язку з іншими людьми у Всесвіті, адже в легендах передавалася історія про кораблі, на яких прилетіли пращури. Тобто, десь була планета, звідки кораблі злетіли, і, можливо, ще люди.

Ахамкари виконали бажання і незабаром в Місто Мрій прилетіли перші люди з Землі. Земля пережила декілька глобальних катастроф, нападів ворожих іншопланетян. Людей залишилося небагато, а ті, що лишилися, воювали ще і один з одним. Все, як у людей.

Але були серед них і мудрі правителі і великі воїни. Коли люди прибули до Пробуджених, вони одразу помітили драконів бажань. Дракони зраділи, адже з’явилися нові об’єкти для виконання мрій.

Втім, земляни одразу зрозуміли, яку ціну треба заплатити за те, щоб Земля відродилася і розквітла. І вирішили вбити ахамкар, щоб не залазити в борги.

І почалося Велике Полювання. Всіх ахамкар, окрім однієї, було вбито. Їх кістки, що теж мали магічні властивості, пішли на прикраси для броні і зброї (абажури для ламп).

Остання ахамкара у Всесвіті на ім’я Рівен, яку королева Пробуджених сховала глибоко в підземеллях палацу Міста Мрій, була вбита через декілька сотен років і це стало кінцем цієї раси (насправді, ні, але то інша історія).

Люди пишалися тим, що вбили останнього дракона. Але лише найрозумніші розуміли, як померла Рівен. Вже смертельно поранена, вона сама виголосила бажання і прокляла Місто Мрій і Пробуджених. А якщо ахамкара сама загадує бажання, вона вмирає.

Так почався занепад людства і Пробуджених. Місто Мрій перетворилося на Спляче місто (гра слів — Dreaming City), Пробуджені змушені були переживати вічний день бабака, коли історія повторювалася безкінечно), а люди знову почали війни і на Землі лишилося лише Останнє місто, де зібралися залишки людства.

Як вам історія? І як можна було не помітити буквальні аналогії?

Буде час — залізу ще глибше в історію Destiny. Може там і про Трампа щось буде.

Ось вам пісня, написана Мюреєм Голдом, яку заспівала прекрасна Кетрін Дженкінс, знана британська (сорян, уельська) оперна співачка.

Вона стала феєричним фіналом культової серії серіалу «Доктор Хто» періода геніального Стівена Мофата.

Можна було б просто насолоджуватися творчістю людей реального світу. Але ось на 2.38 що звучить? Це ж Щедрик Леонтовича!

І як великий композитор, Мюрей Голд з повагою, тонким почуттям музики, ввів цю всесвітню різдвяну мелодію у свій твір.

Респект всім, хто зробив цей шедевр.

Також в сцені присутні Кетрін Дженкінс, яка грає Ебігейл, Метт Сміт в ролі Доктора і «Дамблдор» Майкл Гембон в ролі Енебезера Скруджа (в серіалі його звуть Казран), і також якийсь малий (насправді крутий актор) Лоренз Белкер у ролі юного Скруджа. І, звісно, зірки Марвел Карен Гіллан та Артур Дарвіл в ролях подружжя Пондів.

Подивіться цей геніальний короткометражний фільм, хоча це і серія серіалу На жаль BBC не дає повністю подивитися цю серію в відкритому доступі, але ви ж знаєте що робити. Шукайте Doctor Who. Christmas Carrol 2010. Цей епізод є нульовою серією 6-го сезону, яка транслювалася між 5-м та 6-м сезонами, відразу після завершення п’ятого сезону.

До речі, Щедрик грає в Докторі Хто ще раз, в 2 епізоді 14 сезону під назвою «Акорд диявола» (The Devil’s Chord), що вийшов на екрани 11 травня 2024 року. У серії Доктор (Шуті Гатва) та Рубі Сандей зустрічають Майстра у 1963 році, і ця мелодія допомагає подолати лиходія.

І назвав цей фільм «The Windshield Wiper» (Склоочисник). Хоча епізод саме з тим, хто міє вікна, проходить дуже фоновою темою.

Я навіть не знаю як охарактеризувати цей фільм. В мене перша асоціація — це якби Макото Сінкай малював аніме по Кіберпанку. Але це суб’єктивна підкоркова реакція, бо ані Сінкайської медитативності, ані Кіберпанку тут немає. Але є цей дух, щось таке, авангардне, яскраве, несподіване.

Я ніколи ще не бачив такої анімації. Тут зібрані різні стилі, різні жанри, різні кольори і пейзажі. І все це — фантазії письменника, який сидить в кафе, спостерігає за людьми і вигадує історії про кохання.

Мієльго поєднує ротоскопію, 3D-анімацію, живописну естетику, класичну аніме структуру.

Критики відзначають гіпнотичну подачу та яскраву кольорову палітру, яка створює майже «живу» картину на екрані.

Водночас структура фільму навмисно фрагментована — це більше потік свідомості художника, ніж класичний наратив.

Та і наратива тут немає. Єдине пояснення, яке я вигадав — це мозаїка сюжетів, які письменник складає в основу майбутньої історії. Адже перед ним немає ані записника, ані смартфона. тобто, він лише задумує свій роман.

«The Windshield Wiper» отримав багато нагород, головна з яких — «Оскар» в 2022 за найкращий короткометражний фільм.

Творча команда

Режисер, сценарист, продюсер: Alberto Mielgo

Продюсер: Leo Sanchez

Студії: Pastel Productions, Pinkman TV

Музика та візуальний дизайн — також робота самого Мієльго.

Дивіться цей шедевр і самі складіть своє враження. В фільмі немає субтитрів, в ньому розмовляють різними мовами і це лише фон, який не має великого значення.

Да, це анімаційний альманах Ani*Kuri15. В 2006 році п’ятнадцять майстрів анімації, серед яких були мега-зірки жанру Мамору Осія, Макото Сінкай, Хаяо Міядзакі, Ацусі Такеюсі, Осаму Кабаясі та інші поважні художники та режисери, створили по одному короткому анімаційному фільму довжиною в 1 хвилину.

А телеканал NHK зібрав їх в серіал на три сезони.

Японці взагалі люблять такі альманахи. Варто згадати лише «Аніматрицю», з майже таким же складом авторів, або «Любов, смерть і роботи» чи «Halo». Тому тут дуже цікаве саме поєднання разних стилів, різних думок, різних концептів.

Це дуже дивні фільми. Деякі для західного глядача виглядають абсурдними та беззмістовними. Деякі взагалі незрозуміло про що. Деякі мають вигляд недороблених, чи неправильно зрежисованих. Наприклад, фільм Міядзаки. В ньому я б показав спочатку що діти біжать, кричать від жаху, намагаються врятуватися, а над ними нависає тінь великого робота. А лише потім показав би що насправді робот грає з дітьми і всі, кого він зловив, сміються. А тут все зовсім не так. Нам одразу показують що це гра. Такого майстра, як дідусь Хаяо, неможливо підозрювати в халтурі. Значить просто ми чогось не розуміємо в азійській драматургії.

Дуже смішна пародія на всі аніме одразу в «Таємній принцесі» Махіро Маеди. Для нас. Насправді, автор вважає це зовсім серйозним аніме

Мабуть, для нас найбільш закінченим і змістовним є анекдот про заколот котів, який намалював Макото Сінкай. Там драматургія кристально чиста і зрозуміла.

Мамору Осія в своєму епізоді «Проект Русалка» повертає нас до «Аніматриці». І це не дивно, бо саме він винайшов кіберпанк як аніме жанр і зробив неймовірний внесок в його розвиток.

Тема про продавця в книжному магазині незрозуміла для мене. Тобто, він оцінює покупців, але що з того?

Дуже тонкий анекдот про захоплення прибульцями Токіо треба зрозуміти. Там прибульці зібрали флот щоб воювати і нищити міста. І звонять в двері з словами: «Передайте імператору що ми прийшли вторгнутися до Токіо». А домофон їм відповідає: «Все ок. Заходьте». Вони образилися і полетіли назад :))) Я так думаю, що тут мало зрозуміла нам насмішка над азійськими церемоніями, яким вже немає місця в сучасному світі.

Але ж, час дивитися, бо так я все розповім і нічого буде обговорювати потім

Як дивитися: Отут якась добра людина, в якої лише 24 підписника, зібрала всі 15 фільмів в плейлист.

Просто запускайте відтворення і дивіться.

Спочатку налаштуйте автопереклад субтитрів з японської на українську. І кожну хвилину вмикайте їх. Але це не обов’язково, бо більшість епізодів зрозуміла і без перекладу, а багато зовсім без слів.

На мою думку, все це не має сенсу, якщо ці люди — не ваші прямі родичі. Тоді турбота про них — природна. Також, якщо ви історик чи соціолог, цей інтерес зрозумілий, бо він науковий та професійний.

В усіх інших випадках це зайва витрата часу. Бо всі малоукраїнці — вже не українці. Хіба що за паспортом. Бо мова в них — переважно місцева або російська, звички відстали від наших на п’ять років і ця різниця буде збільшуватися. Діти їх вже вливаються в іноземний соціум і переймають образ життя своїх однолітків. Тому краще за все буде лишити їх у спокої.

Хай собі формуються. Ті, хто знайшов собі місце, роботу і рід занять, там і залишаться, або будуть мандрувати, якщо цього потребує їх діяльність.

Ті, хто не знайшов себе, нікому не потрібні ніде.

Ось так все просто.

Щодо мови та ідентичності. Людина по-справжньому розуміє, знає і підсвідомо користується мовою, яку почула вперше в житті. Це базова «прошивка», мова, якою людина кричить від болю, жаху, каже слова любові та ненависті і в екстремальні моменти. Це не позиція, не нагорода, не прокляття. Просто сигнальна система третього роду. Не варто робити з цього акт патріотизму. Людина розмовляє так, як їх зручно і природно. Будь де і в будь-яких умовах.

Для демонстрації своїх поглядів можна вивчити суахілі або телугу і ходити на вулицю кричати «من المياه للمياه» для задоволення політичних шахраїв. Але вдома зняти арафатку, тюрбан або чалму і говорити рідною бяларускою.

І це ось як просто.

По-третє.

Є сто тисяч китайців в Чайна тауні Сан-Франциско. Є 80 тисяч радянських євреєв в Брукліні. І що?

Але ж є мільйони японців, мексиканців, канадців (дуже загальні і умовні назви для цих племенних груп), які асимілювалися і їх ідентичність позначається лише фотографією прадіда-лісоруба з Манітоби на камінній поличці і дитячою пісенькою на мові племені Гурон, яку співала хазяїну дому прабабуся з другої хвилі еміграції.

І що?

Люди живуть і живуть. Пристосовуються, вчать мови і закони, споживають продукти, в тому числі і медійні, розповсюджені в своєму ареалі. Співають українські пісні за різдвяним столом? Дай їм Гупало Василь здоров’я. Ходять по неділях в методистську церкву? Хай Єсу їх благословить.

Їдять оладки з кленовим сиропом? Таронхайавагон їм в допомогу.

Нащо вони нам?

Вони там, ми тут. У них своє, у нас своє. Повернуться — чудово. Ні — ще краще. Ми поїдемо — які проблеми?

Головний висновок.

Людина вільна за народженням. Всі ці штучні обмеження: мова, віра, армія, соціум, смаки і рівні обізнаності, які ми так любимо обговорювати — відрижка совєцкого концлагеря, без якого не можуть жити прошиті цією неволею покоління українців.

На жаль, само не пройде. І швидко не пройде. Будемо сподіватися, що наші праонуки стануть по-справжньому вільними і їм буде похєру хто, де, звідки, і з якого боку він розбиває яйце на сніданок.

Правильно.

Зробили ремінісценцію на старопердунський бойовик категорії В.
Ще б людську багатоніжку згадали.

Що б зробив я? Ось, наприклад. Дешево і сердито.

Зробив би конструкцію з декількох линз. Думаю, шановним інженерам нескладно було б розрахувати, а поважним дизайнерам зробити це красивим. Зібрати залишки Хмарини.
Поруч розмістити символічний Сонячний годинник Судного дня.
І ось в певний час Сонце мало б сфокусуватися на залишках і вони мали б згоріти.
Все це при публіці, з музикою і госпелом у виконанні хору Гомін «згинуть наші вороженьки як роса на сонці».

І потім піар про те, як Земля, Вітер, і Сонце знищили загрозу для всього людства, а планета сама себе здатна очистити від *русні* світового зла.

Це були б преса і захоплення з респектом.

А так… мєлковато, господа.

Це синематік до нової гри компанії Bungie, що подарувала нам світ Destiny.

Але це повноцінний фільм з сюжетом, композицією і надзадачею.

Банджі завжди вміли грати в кінематографію, їх ролики та кат-сцени в Destiny 2 неодноразово отримували нагороди. В цьому фільмі про нову гру компанії — Marathon, до них доєдналися виробничі потужності Sony.

Результат мене особисто приголомшив, особливо, враховуючи як я люблю Персі Шеллі і його сонет «Озімандія», в якому і є надзадача фільму.

Режисером і автором сценарію виступив Альберто Мієльго

Іспанський режисер і художник, лауреат премії «Оскар» за короткометражний анімаційний фільм «Склоочисник» (ми про нього ще поговоримо, він є в моїй колекції). Також він зняв декілька серій для серіалу «Любов, смерть і роботи», і був шеф-аніматором аніме «TRON».

Продюсер: Серхіо Хіменес

Іспанський продюсер, який часто працює з Мієльго, зокрема над проєктами в стилі нео-нуар і анімацією.

Копродюсер: Bungie

Відома американська компанія-розробник серії Destiny та Halo.

Створено студіями: Pinkman.TV, Agora, Illusorium

Озвучення:

Еріка Ліндбек (Глітч)

Американська акторка озвучення, відома за ролями у відеоіграх («Persona 5», «Barbie»).

Еліас Туфексіс (Войт)

Канадський актор озвучення і кіноактор, знаний за роль Адама Дженсена у серії ігор «Deus Ex».

Ніка Футтерман (Блекбьорд)

Американська акторка озвучення, брала участь у «Star Wars: The Clone Wars».

Доннла Г’юз (ОНІ)

Ірландська акторка, знімається в телесеріалах і працює в озвученні.

Бен Старр (Оповідач)

Британський актор, відомий роллю Клайва в «Final Fantasy XVI».

Вірш Шеллі ви знаєте, сподіваюсь. Якщо ні, вмикайте субтитри з перекладом.

До речі, про Озімандію. Сонет про пам’ятник Рамзесу Другому перекладали багато разів. Але тієї влучності і лаконічності оригінала ніхто не зміг передати.

Я прочитав чотири канонічні переклади вірша українською і вирішив, що всі вони погані. Не точні, багатослівні.

Тому ось вам російський варіант. Класичним вважається Бальмонт, але і він не дуже гарний. Є ще приблизно десять варіантів, але я вам пропоную Валерія Брюсова. Він найближче підійшов до сенсу і форми.

ОЗИМАНДИЯ

Мне путник встретился, кто был в стране забытой.

В пустыне, — он сказал, — две каменных ноги

Стоят без остова; близ них лежит, разбито,

Лицо от статуи, зарытое в пески.

Чело и складка уст, изогнутых надменно,

Гласят, что их творец знал глубь страстей и дум

И передать сумел столетьям в груди тленной

Мысль, двигавшую их, и их питавший ум.

Но пьедестал еще хранит слова: «Склоняйтесь! Мне, Озимандии, названье — царь царей.

Мои дела, цари, узрите — и отчайтесь!»

Нет больше ничего. Вокруг больших камней

Безбрежность, пустота, и тянутся далеко

Бесплодные пески, куда ни глянет око.

Короче, в наше місто планувався приїзд путіна і мені, опозиційному журналісту в опалі і на випробувальному терміні від тюрми і гулага, треба було його якось зустріч вождя організувати.

Я, звісно, зробив радянську показуху, підшкірно розставивши всюди пропагандистські какашечкі.

Наприклад, на книжний стенд я сказав викласти всі книги про путіна. А у центрі покласти найбільшу. Володар книгарні сказав що в них нема великої про путіна, але є «Бунін в лєсу». Я сказав: «Так що за проблеми, виправте Буніна на путіна на обкладинці і покладіть в центрі композиції». Ну і ще багато таких діалогів і ситуацій.

І тут приїжджає путін. Той ще, справжній, дотепний, розумний. Тільки опис його автоколони та кортежу заслуговує на окремий допис.

Підходить і до книжного розкладу. Впізнав мене, подивився на всю книжкову вакханалію, показав на Буніна, сказав «кхе, кхе, не дочекаєтесь. Все приколюєшся? Ну ок, це нормально, навіть смішно. А тепер давай я тобі розкажу, кхе, кхе, анекдотєц».

Гебешні агенти, яких там було 90% публіки, напряглися.

А путін розказав мені таке.

«Я завтра збираюсь видати указ, який забороняє писати і публікувати все, що не на користь партії і правітєльству. Тобто, до кожного слова будуть перевіряти. Що ти тоді напишеш?

Я придумав тобі репортаж про сьогодні. От, дивись».

І дав мені аркуш, де було написано буквально наступне:

«Путін путін путін путін путін. Путін? Путін!

Путін путін путін, путін, путін.

«Путін путін путін?»

Путін путін: «Хуйло!»

Охоронці охрєнєлі, розраховуючи кого з них за годину розстріляють, що вони це бачили.

Ми з путіним посміялися і я сказав: «Це дійсно смішно, круче Буніна. Уєлі ви мєня, Владімір Владіміровіч. Але як прастой народ буде розуміти про що мова?»

«А нащо йому щось розуміти? — відповів путін , — головне слово є,та інше не важливо.

Він зібрався вже уходити, а я дістав запальничку, яка була з’єднана блютузом з пристроєм на ящику з книгами, в якому було 30 кг С4, а в книгарні про всяк випадок ще 200 кг тротилу. І прикурив.

Але справа не в цьому. Я зробив цю колосальну роботу (загалом близько 70 серій у 12 сезонах, не враховуючи повнометражних фільмів по доповненням) скоріше для себе. Але, при тому, що в цю гру грають мільйони, ця епопея так і не знайшла свого глядача на Ютубі.

І тому є причина. Всі серії записані з гри у російській локалізації. Тому що української нема і не буде, а в англомовному сегменті в мене є такі конкуренти, типу Byff, Aztecross, Esoterickk, Kakis, тощо, з якими просто неможливо сперечатися і англійську вони знають краще за мене, бо вона в них рідна

Простіше для мене було б писати описи, назви і проводити промо роликів російською. Там би я легко набрав десятки тисяч переглядів, незважаючи на наявність десятка росіських спеціальних блогерів, що роблять на Дестині бізнес.

Але я обрав найгірший варіант: назви, описи, титри зробив українською. А контент не переозвучив українською, бо безкоштовно це дуже жирні для мене витрати часу. Я чесно робив спроби озвучувати українською, але у профільних ком’юніті всім «патріотам-вишиватникам» було на це похєр і ініціатива моя продовження не мала.

Що сталося в результаті? Російська авдиторія для мене втрачена через українську мову в описах і SEO (і це гарно, нах вони мені потрібні?). Українська приходить і воняє що там все свинособачою. Англійська не знає про існування росії та України із всім їх населенням взагалі.

Ось приклад того, в якій ситуації опинився практично весь укрошоу-бізнес і культура взагалі.

Я переживу, бо для мене це хобі і полігон для покращення своїх навичок режисера і монтажника. В кожній серії я роблю щось нове (не завжди гарне :)), але безперервно вчуся, що певною мірою рятує мене від деменції (поки що).

А для людей, у яких від раптового несприйняття мов різними ЦА просто залежить питання виживання, це катастрофічно. І це питання не буде вирішено ніколи. Тому що у різних людей різні мови є рідними. І людина завжди природно легше, зручніше і краще спілкується рідною мовою, незалежно від того, який ця мова має соціально-політичний бекграунд.

Тому є вихід лише один: нейтральна мова. Мучитися, помилятися, бути посміховиськом для носієв, але вперто щось робити нею, щоб тебе жодна з частин розрізненої країни не назвала колаборантом.

Для мене це, можливо, була б польська, яку я трохи знаю. Але тепер вже і вона, курва бобер, погана.

В Destiny за тиждень починається нова сторінка. Гарний привід визначитися, як робити подальші серії.

Або насрати на вкраїнчиків і продовжити вживати російську локалізацію, тепер вже на повну. Все одно ніякої підтримки від шароварних.

Або монтувати генетично рідну для гри англійську і срати на вкраїнчиків, які будуть плакати: «йя не розумійу, що коїться, ненавиджу, пішов нахуй!».

Мабуть, в наступному сезоні треба зробити експеримент з англійською і вийти на суперництво з монстрами — справжніми летсплейщиками і ігровими блогерами. Цікаво навіть.

І, якщо цікаво, можете подивитися, що викликало такі роздуми за посиланням. Рекомендую одразу четверту серію. Там я експериментував з фоновою музикою, вийшло дуже епічно. А кому цікава історія, дивіться спочатку. Звісно, якщо ви любите відеоігри і космічне фентезі.

А я піду пошукаю роботи, бо немає чого їсти, а ще березень не минув. У квітні мабуть піду до військових, може щось запропонують в плані попрацювати за їжу і одяг.