Видання Департаменту інформації Української Греко-Католицької Церкви.

У збірнику цитат “Бути людиною” Блаженнішого Любомира (Гузара) піднімаються питання про християнство, Церкву, єдність християн, про подружжя, конфлікт поколінь, патріотизм, владу, історію, відпочинок.
Цитати вибрані із офіційних звернень і послань Глави УГКЦ, інтерв’ю, які давав Блаженніший Любомир для друкованих та інтернет-видань, трьох його аудіокниг та висловів, записаних під час різноманітних зустрічей.

23.03.2012 (п’ятниця)

Від’їзд з залізничного вокзалу Києва до Львова*

24.03.2012 (субота)
08.00 Приїзд до Львову*
09.30 Приїзд до Страдчу
10.00. Св. Літургія (Сповідь, Причастя) у храмі Успіння Пресвятої Богородиці
12.30 Відвідини могил бл.муч. Миколи Конрада і Володимира Прийми
13.30. Обід
15.00 Хресна дорога
18.00 Виїзд до Львова
19.00 Вільний час
21.00 Від’їзд до Києва *

25.03.2012 (неділя)
9.30. Прибуття до Києва*

* Час від’їзду і приїзду може змінитись
** Для студентів – студенський квиток

Пожертва: 400 грн

До пожертви включено:
- транспортне обслуговування (потяг+автобус)
- страхування
- обід
- екскурсійне обслуговування
- духовний та інформаційний супровід

Необхідно взяти з собою:
- посуд на св.воду
- ліки (по потребі)

Контакти:
+38 044 279 19 20
+38 067 174 54 24
+38 095 622 79 48

proshi@pilgrimage.in.ua

Патріарша Комісія у справах монашества УГКЦ

Програма конференції:

9:00 – Реєстрація
9:30 – Конференція І
11:00 – Перерва
11:30 – Конференція ІІ
13:10 – VI час
13:30 – Обід
14:30 – Питання – відповіді
15:30 – Перерва
15:45 – Презентація книжки о. Ганса Цолльнера та о. Джованні Куччі «Відкрита рана. Церква і педофілія. Психологічно-пасторальний аспект».
17:00 – Вечірня

Прийняте і свідомо пережите страждання може стати школою чеснот і стимулом для розвитку.

Страждання вчить бути смиренним

Страждання вчить бути смиренним. Смирення – це життя у правді, згода на те, який ти є і яке місце посідаєш у житті. Страждання доводить до нашого відома, яка багаторівнева наша залежність від інших: від медперсоналу, друзів, сім’ї, а насамперед – від Бога. Що більше страждання, то більше розуміння, що ми само по собі неспроможні задовольнити всі свої потреби, і більша згода на допомогу інших. Смирення є протилежністю гордині та зле сприйнятої самостійності.

Одна черниця написала свідчення: «Я постійно прагнула до досконалості. В ордені, пізнавши харизму та ідеали, включилася в них усім серцем. Працювала понад сили, а по ночах штурмувала молитву. Ставала “дедалі досконалішою”. Щоправда, сестри інколи натякали, що я “ширяю попід небеса, не тримаючись землі”, але я не звертала на це уваги. Вважала, що моя досконалість – найважливіша. Зрештою, я для цього вступила в орден! Коли стали проявлятися перші ознаки мого трудоголізму, я їх ігнорувала. Ще більше працювала і молилася, кажучи, що так хоче Бог. Однак Бог хотів чогось іншого. З’явилися перші прояви хвороби, як з’ясувалося пізніше – невиліковної. Спершу я бунтувала, не могла зрозуміти, чому, я ж бо ціле життя віддала Богові, служила Йому днями й ночами! Якщо Він отак нагороджує своїх друзів, то я більше не хочу такої дружби. Я страждала фізично, психічно, а найбільше – духовно. Коли біль душі став нестерпний, я поволі повернулася до Розарію. Спершу вслухалася в молитву сестер, сама не могла молитися. Поволі віднаходила радість поклоніння Пресвятим Дарам. Почала роздумувати над сенсом страждань, медитуючи над книгою Йова. І тоді прийшло світло. Я зрозуміла себе, своє страждання, своє прагнення до духовного перфекціонізму і реальний нарцисизм, які вони далекі від Бога. Я погодилася зі своєю смертельною хворобою. І Бог зробив так, що моє життя діаметрально змінилося. Не знаю, скільки часу ще маю, але знаю, що найбільшим даром, який я отримала від Бога, була моя хвороба».

“ Страждання вчить мужності, дає внутрішню силу й міць

Страждання вчить мужності, дає внутрішню силу й міць, воно є сталлю для душі (Ф.Хоган). Деякі форми страждання і болю тривають довгі роки. Ті, хто це зносить, здатні мужньо й навіть героїчно терпіти будь-яку хворобу і страждання та їх наслідки, наприклад, численні операції або тривале каліцтво. Чеснота мужності також допомагає підтримувати інших. Тоді людина не замикається у світі власних болів, а стає відкрита на інших, підтримує їх.

Страждання може набирати героїчних форм, зокрема в граничних ситуаціях. Таким часом був Голокост. Для тисяч людей від був утратою їхньої людяності, розчарувань у вірі та шляхом до атеїзму. Для інших же став дорогою людського зростання і поглиблення віри. До найбільш широко відомих описань Голокосту належать спомини Елі Візеля. В одному з епізодів табірного життя він описує «смерть Бога, який помирає разом із людиною».

Серед тих, для кого Голокост став часом «позитивної дезінтеграції», варто пригадати імена св.Максиміліана Марії Кольбе, блаж. Стефана Вікентія Фреліховського і Януша Корчака.

Страждання є школою мудрості

Найвідомішою є смерть о.Кольбе, який пожертвував своє життя за порятунок співв’язня. Отець Фреліховський пройшов через табори Штуттгофа, Заксенхаузена і Дахау. Повсюди, наражаючи життя на небезпеку, він потаємно виконував пастирське служіння: правив Євхаристію, сповідав, організовував спільні молитви, допомагав хворим і помираючим. Героїчною є також смерть Януша Корчака, який загинув разом зі своїми вихованцями у Треблінці.

Страждання є школою мудрості. Воно змінює бачення багатьох випадків, які можуть здаватися дрібними й неважливими, але дозволяють побачити суть справ. Ось свідчення: «Моє життя склалося вдало: добрий чоловік, діти, перспектива погідної старості. Несподівано прийшла хвороба чоловіка – операція, боротьба за життя, інвалідне крісло. Спершу все завмерло, стало пусткою. Я автоматично їздила до лікарні, сиділа біля ліжка, навіть не молилася. Не відчувала жалю й не питала “За що?” Потім усвідомила, що все, що було раніше важливе, втратило цінність. Я почала думати інакше, замислюватися, що в житті найважливіше. Клопоти про матеріальні речі відійшли на другий план, а можливість бути з близькою людиною стала головною».

Страждання також є дорогою до свободи

Страждання також є дорогою до свободи. Перестають бути цінними успіх, кар’єра, багатство, амбіції, плани… Людина відходить від мислення світу цього і стає вільніша, відкрита на духовний світ. Вочевидь цей досвід не одразу стає «бонусом» страждальця. Зазвичай цей процес вимагає часу, переосмислення, подолання спротиву.

Час страждання є благодаттю, яка може доповнити примирення і прощення. Нам потрібно простити Бога. Вочевидь, об’єктивно ми не маємо що Йому прощати, бо Він – сама любов, доброта і святість, нашою єдиною відповіддю має бути вдячність і прославлення. Однак із суб’єктивної точки зору ми Бога звинувачуємо за страждання, хвороби, болі, зло. Маючи в собі ці докори, складно зайняти позицію вдячності й любові. Треба насамперед «простити Богові Його провину», аби встановити з Ним глибший зв’язок. Дуже точно цю проблему виразив Жорж Бернанос, вклавши в уста Бога прохання до стражденного: «Прости Мене. Настане день, коли ти все зрозумієш і подякуєш Мені. Але зараз єдине, чого Я від тебе очікую, – це пробачення. Прости Мене».

Час страждань учить розуміння й милосердя. Він доводить, що прощення не завжди можливе одразу. Страждання може бути часом дозрівання до пробачення інших. Воно може бути пожертвуване за примирення і прощення. Варто єднати його зі Страстями Спасителя.

Страждання провадить до внутрішнього спокою, який починається від пробачення собі. Примирення з собою – найскладніша справа. Ми нездатні простити собі життєві помилки, гріхи, слабкості, не вміємо погодитися з історією свого життя… Святий Йоан Золотоустий писав про «перетворення ран на перлини». Бог до нас ласкавіший набагато більше, ніж ми самі до себе. Аби простити собі, ми насамперед маємо повірити, що Бог уже давно простив, стер і перемінив те, чим ми й надалі докоряємо собі.

Час страждань учить розуміння й милосердя

Страждання визволяє з глибин душі чесноту вдячності. В такий період усе крутиться довкола нас, ми маємо тенденцію до егоцентризму, здається, що не існує нічого крім нашого болю. Ми зосереджуємося на собі й можемо ростити в собі негативні почуття. Натомість вдячність і почуття гумору дозволяють вирватися з деструктивного «самоспоглядання». Вдячність дозволяє помічати щоденне добро і любов ближніх.

Страждання – це школа терпеливості. Ця чеснота потрібна зокрема тоді, коли хвороба затягується, коли ми безсилі, потребуємо опіки. Вона особливо цінна, коли настає старість, бракує сил, добігає кінця життєвий час. До всього цього додається, можливо, усвідомлення, що ти залишився в тіні або й узагалі став непотрібним, «використаною річчю». Сьогодні над міру, особливо у рекламі, підкреслюється цінність молодого віку. Люди старші, які колись вважалися мудрими, сьогодні щораз то більше потрапляють на узбіччя життя. Для них це важкий урок терпеливості.

Страждання народжує вміння співчувати, спів-відчувати

Страждання народжує вміння співчувати, спів-відчувати. Завдяки йому ми можемо помітити страждання іншої людини,зрозуміти її, вслухатися в її біль і – якщо це можливе – втішати й допомагати. Стара приказка каже, що здоровий хворого не зрозуміє, як і ситий – голодного. А пізнання своєї крихкості зроджує в душі позицію доброго самарянина.

Свята Фаустина писала у своєму «Щоденнику»: в душі стражденній ми повинні бачити Ісуса розіп’ятого, а не дармоїда і тягар для спільноти. Душа, яка страждає з підкоренням волі Божій, випрошує більше Божого благословення для монастиря, аніж усі сестри, які працюють. Бідний той дім, у якому немає хворих; Бог не раз уділяє великі благодаті з огляду на стражленні душі, й багато кар віддаляє тільки заради них (пор. «Щоденик» 1268).

Хворий не тільки вимагає, він також і багато дає. Праця з неповносправними вчить безкорисливої любові. Про це свідчать спільноти «Арки», повні волонтерів.

Бенедикт XVI назвав спроби повного усунення страждання із життя «випиханням любові» і «деградацію людини». Такі спроби, писав Папа, це псевдотеологія. Їхнім наслідком може бути тільки пустка життя і пустка смерті. Людина, яка відступає перед стражданням, – замикається перед життям. Криза західного світу значною мірою викликана таким вихованням і такою філософією, яка хоче спасти людину без хреста, всупереч хресту, а отже – всупереч істині.

Stanisław Biel SJ, DEON.pl

http://www.credo-ua.org/2012/02/59236

Браття і сестри!

Великий піст дає нам ще одну нагоду замислитися над серцем християнського життя – любов’ю. Адже це справді сприятливий час, щоб через Слово Боже і святі тайни ми відновили свій шлях віри, як особистий, так і спільнотний. Це шлях позначений молитвою, діленням, тишею і постом, час очікування пасхальної радості.

Цього року хочу запропонувати декілька думок у світлі короткого біблійного тексту, взятого з Послання до євреїв: «Зважаймо один на одного, заохочуючи до любові й до діл добрих» (Євр. 10, 24). Це речення з уривку, у якому автор закликає надіятися на Ісуса Христа як первосвященика, який здобув для нас прощення та доступ до Бога. Плодом прийняття Христа є життя, основане за трьома богословськими чеснотами, що означає прийти до Господа «із щирим серцем у повноті віри» (Євр. 10, 22), непохитно тримати «визнання нашої надії» (Євр. 10, 23), стараючись разом із братами постійно «поступати з любов’ю і робити добрі діла» (Євр. 10, 24). Також для того, щоб підтримувати цю євангельську поведінку, важливо брати участь у літургійних та молитовних зустрічах спільноти, зважаючи на есхатологічну ціль – повне сопричастя у Бозі (Євр. 10, 25). Акцентую увагу на 24 стиху, який у кількох словах пропонує цінне і завжди актуальне повчання про три аспекти християнського життя: увагу до ближнього, взаємність і особисту святість.

1. «Проявімо увагу»: відповідальність щодо ближнього.

Першим елементом є запрошення звернути увагу: тут вжито грецьке слово катаноейн, яке означає добре спостерігати, бути уважним, дивитися з усвідомленням, зауважувати якусь дійсність. Ми читаємо про це в Євангелії, коли Ісус запрошує учнів «спостерігати» за птахами у небі, які хоч і не працюють важко, однак є об’єктом турботливого Божого Провидіння (пор. Лк. 12, 24), і «усвідомити» колоду в своєму оці перед тим, як дивитися на скалку в оці брата» (пор. Лк 6, 41). Чуємо про це також у іншому уривку того ж Послання до євреїв, де є запрошення «звернути увагу на Ісуса» (3, 1), апостола і верховного священика нашої віри. Отже, слово, яке відкриває наше звернення, запрошує затримати погляд на іншому, а передусім на Ісусові, і бути уважними одні до одних, не бути чужими, байдужими до долі братів.

Натомість часто стикаємося з протилежним почуттям – байдужістю, яка народжується з егоїзму, прикритого маскою пошани до «приватної сфери». Сьогодні також сильно звучить голос Господа, який кличе кожного з нас дбати про іншого. Сьогодні також Бог кличе нас бути «сторожами» наших братів (пор. Бут. 4, 9), встановлювати стосунки, характерними для яких є взаємна турбота, увага до добра іншого та до всього його добра.. Велика заповідь любові до ближнього вимагає і спонукує до усвідомлення відповідальності щодо тих, які, як і я, є створіннями та дітьми Божими: бути братами в людському вимірі, і в багатьох випадках також і вірі, – що мусить спонукати нас до того, щоб бачити в іншому правдивого іншого мене, якого безмежно любить Бог. Якщо ми розвиваємо цей погляд братерства, з нашого серця природно буде випливати солідарність, справедливість, а також співчуття. Слуга Божий папа Павло VI стверджував, що світ страждає сьогодні передусім від відсутності братерства: «Світ хворий. Його біль не так у розтраті ресурсів чи в захопленні цих ресурсів кимсь, як у браку братерства між людьми і народами» (Енц. Populorum progressio, 26 березня 1967, №66).

Бути уважним до іншого означає бажати добра йому чи їй у всіх аспектах – фізичних, моральних і духовних. Здається, що сучасна культура втратила відчуття добра і зла, тому потрібно акцентовано підтвердити, що добро існує і виграє, тому що Бог є «добрий і робить добро» (Пс. 119, 68). Добро – це те, що піднімає, захищає і сприяє життю, братерству і сопричастю. Бути відповідальним щодо ближнього означає бажати і робити добро іншому, бажаючи, щоб також і він відкрився на логіку добра. Цікавитися братом означає хотіти розплющити очі на його потребу. Святе Письмо застерігає від небезпеки затвердіння серця через своєрідну «духовну анестезію», яка робить людей сліпими до страждання інших. Євангелист Лука переказує дві притчі Ісуса, в котрих є приклади такої ситуації, яка може виникнути в серці людини. У притчі про доброго самарянина священик і левіт байдуже «проходять повз» нещасного, якого обікрали і побили розбійники (пор. Лк. 10, 30 – 32). У притчі про багача розповідається про чоловіка перенасиченого благами, який не помічає страждань бідного Лазаря, котрий помирає з голоду перед його дверима (пор. Лк. 16, 19). В обох випадках маємо справу з чимось протилежним до «вияву уваги», погляду любові і співчуття. Що ж є на перешкоді цьому людяному і турботливому погляду на брата? Інколи це матеріальне багатство і ситість, інколи пріоритетність власних інтересів і власних переживань. Ми не повинні бути ніколи нездатними «мати милосердя» до тих, які страждають, а серце ніколи не повинні надміру переповнювати наші справи і наші проблеми, роблячи нас глухими до крику бідного. Натомість саме покірність серця і особистий досвід страждання можуть стати джерелом внутрішнього пробудження до співчуття та емпатії: «Праведний знає справу бідних, а розбещений не має зрозуміння» (Прип. 29, 7). Так стає зрозумілим блаженство «тих, які плачуть» (МТ. 5, 4), тобто тих, які зможуть вийти із самих себе, щоб зворушитися болем інших. Зустріч з іншим та відкривання серця на його потреби є нагодою до спасіння та блаженства.

«Звернути увагу» на брата означає також турбуватися про його духовне благо. І тут я хочу пригадати аспект християнського життя, який на мою думку, призабули, – братнє виправлення для вічного спасіння. Сьогодні практично всі стали дуже чутливими до теми турботи і любові щодо фізичного і матеріального блага інших, але майже завжди мовчать про духовну відповідальність за братів. Так не було в ранній Церкві та у спільнотах зі справді зрілою вірою, де хвилювалися не тільки про тілесне здоров’я брата, а також про здоров’я його душі, скерованої до останнього призначення. У Святому Письмі читаємо: «Докоряй мудрому – він тебе полюбить. Дай мудрому пораду, він стане ще мудрішим. Навчи праведника, і він знання побільшить» (Прип. 9, 8 і наст.). Сам Христос наказує докоряти братові, який грішить (пор. Мт 18, 15). Дієслово, яке вживають, щоб передати братнє виправлення, – еленкейн, – те саме, яке вказує на пророчу місію властивого християнам викриття генерації, яка віддається злу (пор Еф. 5, 11). Традиція Церкви серед діл милосердя для душі називає також «Грішника навернути». Важливо відродити цей вимір християнської любові. Не можна мовчати на зло. Думаю тут про ставлення тих християн, які з людської поваги чи просто зі зручності пристосовуються до загальної ментальності замість того, щоб застерегти своїх братів від способу думання і дій, які є протилежними до істини, і не йдуть дорогою добра. Однак християнським докором не має керувати дух засудження чи звинувачення. Ним завжди керує любов і милосердя, він витікає зі справжнього піклування про благо брата. Апостол Павло стверджує: «Коли би хтось попав у якусь провину, то ви, духовні, такого наставляйте духом лагідности, пильнуючи себе самого, щоб і собі не впасти у спокусу» (Гал. 6, 1). У нашому світі, просякнутому індивідуалізмом, необхідно знову відкрити важливість братнього виправлення, щоб разом іти до святості. Навіть «праведник впаде сім разів» (Прип. 24, 16), як каже Писання, бо всі ми є слабкі та недосконалі (пор 1 Ів. 8, 1). Отже, великим служінням є допомагати і дозволяти, щоб нам допомогли читати правдиво себе самих для покращення свого життя і доброго курсу шляхом Господнім. Завжди потрібний погляд, який любить і виправляє, який знає і впізнає, який розуміє і прощає (пор. Лк. 22, 61), бо так робив і робить Бог з кожним із нас.

2. «Одні одним»: дар взаємності.

Таке «сторожування» щодо інших контрастує з ментальністю, яка, обмеживши життя тільки до земного виміру, не бачить його в есхатологічній перспективі і приймає будь-який моральний вибір во ім’я індивідуальної спільноти. Таке суспільство, як теперішнє, може стати глухим як до фізичного страждання, так і до духовних і моральних вимог життя. Не так повинно бути у християнській спільноті! Апостол Павло запрошує шукати те, що спонукає до «миру та до взаємного збудування» (Рм. 14, 19), допомагаючи «ближньому на добро, для збудування» (Рм. 15, 2), не шукаючи власної користі, «лише для багатьох, щоб спаслися» (1 Кор. 10, 33). Це взаємне виправлення і заохочення в дусі побожності і любові повинно бути частиною життя християнської спільноти.

Учні Господа, з’єднані з Христом через Євхаристію, живуть у спільноті, яка зв’язує їх одні з одними як членів одного тіла. Це означає, що інший мені належить, що його життя і його спасіння стосуються мого життя і мого спасіння. Торкаємось тут дуже глибокого елементу сопричастя: наше існування взаємозв’язане з існуванням інших, як у добрі, так у злі; як гріх, так і дія любові мають також суспільний вимір. У Церкві, містичному тілі Христа, справджується така взаємність: спільнота не перестає каятись і просити прощення за гріхи своїх синів, але також постійно радіє і ликує зі свідчень чеснот і любові, які в ній проявляються. «Різні члени нехай дбають однаково одні про одних» (1 Кор. 12, 25), – стверджує святий Павло, бажаючи, щоб ми були одним тілом. Любов до братів, виявом якої є милостиня, – типова великопосна практика поруч з молитвою і постом – закорінена у цій спільній приналежності. Навіть у конкретному переживанні щодо найбідніших кожен християнин може висловити свою участь в єдиному тілі, яким є Церква. Взаємна увага до інших – це також визнання добра, через яке Господь діє у них, і подяка з ними за чуда благодаті, які добрий і всемогутній Бог продовжує чинити в своїх дітях. Коли один християнин помічає в іншому діяння Святого Духа, то повинен тільки радіти щодо цього і возносити славу Отцеві Небесному (пор. Мт. 5, 16).

3. «Щоб заохочувати нас взаємно в любові і добрих ділах»: іти разом у святості.

Цей вислів із Послання до євреїв (Євр. 10, 24) спонукає нас бачити універсальний заклик до святості, постійний шлях у духовному житті, прагнути більших харизм і щораз вищої та пліднішої любові (пор. 1 Кор. 12, 31 – 13, 13). Ціллю взаємної уваги є взаємний стимул до реальної щораз більшої любові, «як світло зірниці, що світить дедалі ясніше, поки день не стане повний» (Прип. 4, 18), очікуючи на те, щоб жити незахідний день у Бозі. Час, даний у нашому житті, є цінним для того, щоб сповнити добрі діла в любові до Бога. Так сама Церква росте і розвивається, щоб досягти повної зрілості у Христі (пор. Еф. 4, 13). У такій динамічній перспективі зростання звучить звернення, яке спонукає нас взаємно осягати повноту любові і добрих діл.

На жаль, завжди є небезпека спокуси бути літеплими, придушувати Духа, відмовлятися «торгувати талантами», які були нам подаровані для добра нашого та інших (пор. Мт. 25, 25 і наст.). Ми всі отримали духовне і матеріальне багатство для сповнення божественного плану, для добра Церкви і для особистого спасіння (пор. Лк. 12, 21; 1 Тм. 6, 18). Духовні наставники пригадують, що той, хто в житті віри не йде вперед, той іде назад. Дорогі брати і сестри, приймімо завжди актуальне запрошення прагнути до «високої мірки християнського життя» (папа Іван Павло ІІ, Апост. лист «Novo Millenio ineunte», 6 січня 2001, № 31). Мудрість Церкви щодо визнавання і проголошення блаженними і святими деяких зразкових християн є також у тому, щоб викликати в інших бажання наслідувати їхні чесноти. Святий Павло закликає: «Пошаною один одного випереджайте» (Рм. 12, 10).

Перед світом, який вимагає від християн відновленого свідчення любові і вірності Господу, нехай всі відчують невідкладну потребу почати змагатися у любові, у служінні і в добрих ділах (пор. Євр. 6, 10). Цей заклик є особливо сильним у святому часі приготування до Пасхи.

З побажанням святого і плідного Великого посту, поручаю вас заступництву Пресвятої Діви Марії і від серця уділяю всім апостольське благословення.

З Ватикану, 3 листопада 2011 р. Б.

Переклад Прес-служби УГКЦ в Італії

Кредо

Чого ми очікуємо від сповідника?

Клірики Ченстоховської семінарії відповідають: «Розгрішення, зрозуміння, лагідності, повчання. Сповідник має конкретно допомогти, а не моралізувати». Один із семінаристів усміхається: «Кажуть, що священик у конфесіоналі має бути ягням, а на амвоні – левом».
«Нехай сповідник просто має для мене час, аби розглянув кожну мою проблему, щоб допомогти мені перестати грішити», – каже Маріуш Ксьонжек, заступник головного редактора «Niedzieli». Редактори відділів додають своє: «Щоб умів слухати і мав індивідуальний підхід. Нехай ставить додаткові питання. Щоб тільки не критикував і не оцінював; хай буде терплячий і пробує зрозуміти пенітента».

Нехай священик, служитель таїнства примирення, завжди пам’ятає, що його завдання – являти милосердну любов Бога у словах та способі ставлення до каяника.

16 березня 2007 року Бенедикт XVI сказав до учасників курсу для сповідників, організованого Апостольською пенітенціарією: «Нехай священик, служитель таїнства примирення, завжди пам’ятає, що його завдання – являти милосердну любов Бога у словах та способі ставлення до каяника. Нехай він як батько з притчі про марнотратного сина прийме скрушеного грішника, нехай допомагає йому підвестися з гріхів, заохотить до виправлення, аби ніколи не йшов на компроміс зі злом, але завжди повертався на шлях євангельської досконалості».

Бути добрим сповідником

Якими є сучасні моральні проблеми? – Зокрема, це численні форми залежності, наприклад, від комп’ютера або мобільного телефону. Це інтернетоманія і шопоголізм.

Варто також звернути увагу на так звані автомобільні гріхи – розмови по телефону за кермом або надмірну швидкість на дорогах.

Ось гріхи ХХІ століття, – каже о.Аркадій Ольчик, викладач моральної теології в ченстоховському Вищому теологічному інституті. – Я б до цього ще додав подружні гріхи, пов’язані з процедурою in vitro. Щодо цього сучасні сповідники мають бути чутливі і знати, як саме сповідати людей. Варто також звернути увагу на так звані автомобільні гріхи – розмови по телефону за кермом або надмірну швидкість на дорогах.
До характерних для наших днів моральних помилок відноситься неправильне святкування неділі, яке не раз поєднується з гарячкою покупок. Ще одна «новинка» сучасності – маніпулювання інформацією в медіях.
На думку о.Януша Круліковського, професора краківського Університету Йоана Павла ІІ, «важко розраховувати, що священик сам у таку особливу хвилину, як сповідь, знайде блискавичне розв’язання тієї чи тієї проблеми». Однак він має бути готовий вийти назустріч кожній із них, хоч це й нелегко. Тим більше що серед моральних проблем постають також і пов’язані з сексуальними справами, розкрученими в медіях, які пропагують життя без обмежень і зречень.

У пошуках розв’язання

Сповідь у ХХІ столітті є тим самим, чим була й раніше. Це зустріч із Богом, Який прощає і відпускає гріхи за посередництвом священиків. Таїнство покути і примирення є зустріччю людини з люблячим Творцем, Який прагне її спасіння.

Сповідь же потрібна для того, щоби повернутися на належний шлях, вказаний нам Ісусом із Назарета.

Старші священики звикли казати «іду слухати сповіді». Щось у цьому є. Люди бо дуже часто хочуть бути просто вислухані, хочуть сказати, що їм лежить на серці. Інколи нічого більше й не потребують, окрім, звісно, розгрішення.

Також практика підказує, що люди часто немовби самі собі винні, що опинилися і тій чи тій сумнівній ситуації. Самі руйнують свої життя, інколи менш чи більш усвідомлено. Сповідь же потрібна для того, щоби повернутися на належний шлях, вказаний нам Ісусом із Назарета. Це шлях правди, з якої народжується справжня людська свобода й інші цінності, що показують, яким великим і важливим створінням для Бога є кожна людина без винятку.

credo-ua.org

Ks. Jacek Molka, Niedziela 6/2012 / wiara.pl

Колишній глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Любомир (Гузар) про українську молодь, майбутнє держави та інтернет як рушій розвитку.

На Вашу думку, що чекає Україну у найближчі кілька (5-10) років: розвиток і рух вперед чи деградація?

Що буде, залежить від того, що ми будемо робити. Як будемо чесно будувати, солідно, послідовно, згідно з Божою волею, то будемо мати розвиток і гарне майбутнє. Як будемо поводитись не гідно і не будемо працювати, будемо жити за негативними принципами, тоді прийдемо до упадку.

Чи можуть сьогодні українці, не намагаючись підлеститись до когось, самостійно розвиватися, будувати свою країну?

Я думаю, що це єдиний шлях. Ми не повинні вважати, що хтось нам щось дасть, бо кожна держава дбає про себе. Ми маємо розуміти, що наше майбутнє залежить тільки від нас. Варто сказати і про те, що є держави, яким не вигідно, аби Україна була самостійною і незалежною. Втім, всяка розбудова залежить лише від того, хто у ній зацікавлений – від народу.

Нас будуть шанувати, нас будуть цінувати, з нами схочуть говорити тільки, якщо ми покажемо нашу власну зрілість, нашу здібність будувати державу. Хочу підкреслити, що ми маємо всі потрібні елементи для того, аби розбудувати хорошу країну: прекрасну землю, гарний край, громадян, багато з яких працьовиті та відповідальні. Але мусимо щиро бажати розбудови держави не задля власних інтересів, а на благо суспільства.

Українці готові до цього будівництва?

Власне, у цьому і є наша слабкість. Ми маємо зрозуміти, що все залежить від нас і що тільки власними зусиллями можна збудувати країну. Наша ментальність ще не готова визнати того, що нам ніхто нічого не дасть. Не треба шукати нічого іншого, окрім блага усього народу.

Ви завжди кажете про те, що відкриті до спілкування з молоддю і що це приносить Вам велике задоволення та заспокоєння. А чи готова молодь говорити з Вами? Які Ваші спостереження?

Я не знаю, про це треба у них запитати. Я з ними завжди говорю, але не знаю чи вони мене слухають. Я дуже сподіваюся, що вони чують те, що я кажу, роблять висновки з цього і використовують мої поради у житті. Я би хотів, аби так було, але на жаль, я не в силах вирішувати за них.

Можу сказати єдине: мені дуже залежить вчасно передати їм те, що я можу. Щиро радий, що я в тому не єдиний. Хочу передати молодим людям найкращі здобутки нашого народу, аби вони правильно користувалися ними. Хочу, аби наша країна процвітала, аби вона розвивалася, аби була гідним місцем для життя достойних людей.

Що сьогодні може стати рушієм для молоді? Як не впасти у відчай від тотального безсилля?

Ви не є безсилі. Ви дуже сильні, якщо бажаєте добра, якщо стараєтеся, якщо гуртуєтеся, якщо намагаєтеся спільними силами творити добро, жити чесно, жити творчо. Ви маєте велику силу. Це стосується як української молоді, так і молоді усього світу. Кожне нове покоління інше, воно будує щось нове. Головне, аби його не зіпсували. Важливо, якими ідеалами ви будете жити.

На жаль, сьогодні є такі люди, які намагаються молодь використати для своїх вузьких цілей: створюють різні забави, аби зробити молодь байдужою до головного. Але, то є дурна і короткозора політика – вона не гідна. Ми маємо перед молоддю ставити ідеали і заохочувати її до творчої праці.

Ви не є безсилі – ви можете зробити себе такими, коли нічого не будете робити. Але, якщо ви стараєтеся, працюєте, творите – ви живете. Головне, не думати про безсилля. Ви вже будуєте сьогодення, не думайте про свою самотність, нас багато і ми разом.

А українська молодь зіпсована?

Я вважаю, що сьогодні дуже багато гарних людей. Ті питання, які молодь мені задає під час різних зустрічей, свідчать про їхню високу свідомість і розуміння того, що відбувається у суспільстві. Але я розумію й те, що є люди, які навмисне намагаються цю свідомість зруйнувати, купити. Це є страшний злочин. Але, на щастя, є й ті люди, які намагаються цю молодь підбадьорити, підняти, пригадати їй найкращі високі ідеали.

Ми маємо щось лише тоді, коли прагнемо до чогось величного і чистого. Ми будемо пропащими, якщо будемо думати лише про задоволення власних потреб.

Мені шкода нашої молоді ще й через те, що ми абсолютно мало для неї працюємо. Старше покоління має робити більше. Чому так багато молодих людей хочуть виїжджати з України закордон назавжди? Тому, що ми не створили для них відповідних сприятливих умов, аби творити і розвиватися тут. Це також можна назвати злочином.

Ми маємо відпускати молодь вчитися за кордон, але й маємо зробити так, аби ці молоді люди повернулися додому і застосовували свій досвід на благо держави.

Я би сказав, що ми маємо робити так, як робили японці. У XIX-XX століттях вони відправляли свою молодь для навчання і переймання досвіду за кордон. Вони вивчали різні сфери людського життя і тоді поверталися додому. Саме тому, Японія за відносно короткий час стала великою і потужною державою. Я не кажу, що це єдино вірний шлях. Для Японії це теж принесло чимало проблем, але їх можна було й оминути.

Тому, ми мусимо забезпечити нашій молоді можливість розвиватися у своїй державі і не блукати десь світом: Західною Європою, Америкою.

Якось Ви сказали, що «Церква має виховувати людей вільними, свободолюбними, моральними». Українська церква справляється з цим завданням?

Думаю, до певної міри – так. Але я не є цілком упевнений, що ми робимо усе, що повинні робити. Гадаю, що ми робимо замало. Якщо ще у містах щось робиться і є якісь результати, то по селах молодь, немовби, забута, занедбана, залишена напризволяще. Тут церква могла би зробити набагато більше.

У 20-их роках минулого століття церква дуже багато зусиль приклала для того, аби виховати свободолюбиве покоління, здорове покоління, покоління, яке навіть було готове покласти життя за свою державу, свій народ. Це величезний здобуток тогочасної церкви. Тому, я не думаю, що ми сьогодні так само інтенсивно працюємо. Хоча, не можна сказати, що ми бездіяльні. Ми працюємо над тим, аби виховати лідерів, які зможуть показати молоді приклад, заохочувати її до кращого і правильнішого життя. Духовенство має відіграти дуже інтенсивну роль у цьому процесі.

Як гадаєте, хто є слухачем Вашої аудіокниги «Суспільство і влада»?

Ця книжка для усіх, хто хоче її послухати. Я ніколи не думав писати для якоїсь однієї групи людей. Сподіваюся, що книжку прослухає якомога ширше коло читачів, яке не буде обмежуватися релігійними чи якимись іншими переконаннями. Буду щиро радіти, якщо хтось візьме з тієї книжки щось корисне для себе.

Розвиток інформаційних технологій в Україні, зокрема, інтернету, позитивно впливає на становлення молодої особистості? На Ваше переконання, від Всесвітньої мережі більше користі чи негативу?

Поговорім, для порівняння про язик. Ним можемо висловити свою любов до Господа, розповісти про свою пошану та любов до ближнього, але ним же ми можемо і наробити чимало клопотів. Те саме з інтернетом – це є засіб комунікації.

Ліна Костенко писала: «З душі у душу найкоротша відстань. Чому так часто транспорту нема?». Інтернет, то є спілкування, а воно має бути душевним. Силу поганого слова інтернет помножує у десятки і сотні разів.

Проблема інтернету в тому, що ми не можемо визначити, що це: інформація чи формація? Сьогодні навіть діти володіють великою кількістю інформації, знають ті речі, про які я навіть не підозрював у дитинстві. Але вони не знають, що з цим усім робити.

Інформація має допомагати людині краще розуміти світ, бути мудрішою, вміти ширше дивитись на явища. Це дуже складний процес. Думаю, що батьки мають не лише контролювати те, скільки годин дитина проводить в інтернеті, а й те, що саме вона там читає, чи збагачується інтелектуально, чи росте духовно.

Як молоді не зловживати вседоступністю інформації і вседозволеністю інтернет-простору?

Це мають робити батьки. Саме вони формують світогляд дитини у перші 10-15 років життя. Вони мусять поставити собі питання: приносить воно шкоду чи розвиток?

Дитина з п’ятнадцяти-дванадцяти років має мислити критично. До того її ведуть за руку батьки, вони знають, що дитині потрібно, а що ні. У цей же час молода людина має сама розуміти чи з користю вона проводить час біля комп’ютера. Дитина має розуміти, який саме вплив на неї має та чи інша інформація. У цьому можуть допомогти тільки батьки, школа та духовенство.

З’явилися сайти, на яких можна зробити віртуальний візит до храму чи замовити богослужіння онлайн. Як Ви до цього ставитесь? Чи не є це богохульством?

Називати це богохульством досить за сильно. Це явище не є поняттям церкви.

Релігія – це не є знання про Бога. Релігія – це зустріч з Богом. Така зустріч може бути лише особиста. Чи може бути справжньою зустріч в інтернеті чи, скажімо, чи можна замінити її спілкуванням по телефону? Ні. Зустріч – це коли особи зустрічаються фізично, особисто. З Господом Богом все так само. Спілкування з ним не має бути механічним, масовим. Це явище добре лише з тієї точки зору, що ми можемо подивитися літургію, яку правлять, скажімо, у Римі. Завжди добре почути хорошу проповідь, гарну музику, але якщо ти бачиш це тільки через монітор, воно не гріє твого серця.

То Ви проти цього?

Я, на загал, не є проти цього, але і не за. Воно просто не співпадає з головною метою. Порівняйте п’єсу переглянуту по телевізору з тою, яку ви відвідали у театрі – різниця колосальна.

Ми мусимо не забувати, що найважливішим є контакт між людьми. Техніка не може цього замінити.  Особисто я, краще б зустрічав невелике коло чинних людей, ніж дивився на тисячі байдужих.

Розмовляла Росана Бісьмак
internetua.com

На початку зустрічі до студентської молоді звернувся ректор КНЛУ Роман Васько, який привітав Блаженнішого Любомира у стінах університету та ознайомив студентів з особою єпископа-емерита, зачитавши короткий життєпис Блаженнішого. Основну частину зустрічі розпочав сам Блаженніший Любомир, відразу ж пожартувавши: «До 40 років, казали мені, спілкуйся зі старшими за себе, а після 40 – з молодшими, щоб залишатися молодим. Десь так я і роблю», – усміхнувся колишній Глава УГКЦ. Оскільки темою цієї зустрічі була «Культура і культури», Блаженніший розпочав спілкування з молоддю з двох визначень слова «культура»: як великого духовного досягнення народів і як спілкування людей між собою.

Окремо єпископ приділив увагу мові спілкування: «Замало є сьогодні знати одну мову. Якщо ми хочемо йти в світ, ми повинні знати щонайменше декілька мов». Блаженніший згадав приклад Папи Івана Павла ІІ, який, відвідуючи Україну, звертався до вірян українською мовою. Запитання студентів продовжили тему мови, заторкнувши і проблему російської мови в Україні. На запитання, чи знає Блаженніший російську, він відповів «ні, оскільки не було нагоди її вивчити». Єпископ додав, що ми не маємо робити політичних спекуляцій навколо жодної мови, проте спілкування іншою мовою в офіційному середовищі в Україні є лише браком культури. До речі, єпископ знає декілька мов, серед яких – німецька, англійська й італійська. Він вивчив їх під час перебування за кордоном.

Особисті питання цікавили молодь не менше: студенти ставили запитання, які заторкували релігійне життя молодої особи та проблеми, з якими вона стикається. Зокрема, це апатія, незацікавленість молоді у релігійному житті. Явище «нічогонебажання» Блаженніший назвав великою проблемою і закликав усіх, хто має таких друзів, підтримати їх – «це найкраще, що ви можете зробити для них». Усім же, хто ще не почав жити духовним життям, єпископ порадив поставити собі 3 запитання: «Звідки я?», «Хто я?» і «Що я роблю на цій землі?». «Відповідаючи на ці три запитання, ви обов’язково зіткнетеся з релігією, а заглибившись далі, у вас виникне потреба спілкування на цьому грунті».Молодь заторкнула питання сект у Церкві, на що Блаженніший чітко відповів і розмежував діяльність Церков та сект: «Церквою є організація, котра має довгу історію, досвід та випрацюваний світогляд, що відповідає на всі запитання. Натомість, секта відповідає на досить обмежене коло запитань та намагається вирішити лише деякі проблеми людини. Секта має зовсім іншу психологічну базу, вона (секта) швидко виростає і може швидко зникнути, а на її місце приходить нова».

Переходячи з особистого рівня на суспільний, Блаженніший звернув увагу на поділ у Церкві: «Якщо ми відчуваємо біль поділу, то що кожен з нас зробив для його подолання?» Колишній Глава Української Греко-Католицької Церкви закликав молодь зробити власний можливий внесок в об’єднання Церков, зазначивши, що це все ж таки станеться не так скоро, як би ми хотіли.

Відповідаючи на запитання, Блаженніший, здавалося поєднував свій досвід духовної особи, котра займала найвищі уряди Церкви, разом з досвідом пережитих літ людини поважного віку, що не заважало єпископу-емериту спілкуватися з молоддю на рівні, наводячи дотепні приклади з життя.

Одним з останніх запитань до Блаженнішого було ставлення до взаємодії Церкви та ЗМІ. («Чи користувався б Ісус Христос Інтернетом, якби жив у наш час?») Єпископ навів приклад з Євангелія, коли проповідуючи людям, які зібрались біля Генезаретського озера, Ісус трохи відплив на човні вглибину водойми. Таким чином голос Христа відбивався від води і був чутний усім людям. «Отже, Ісус Христос вживав усі підручні засоби комунікації. Очевидно, він користувався б Інтернетом сьогодні», – пожартував Блаженніший Любомир.

Зустріч тривала півтори години і закінчилася оплесками студентів, які підвівшись з місць, вітали Блаженнішого та дякували йому за цікаве і натхненне спілкування.

Фото: Надія Гавриляк

]]> http://osbm-kyiv.com.ua/archives/2828/feed 0 http://osbm-kyiv.com.ua/archives/2828 http://feedproxy.google.com/~r/com/NxCn/~3/k1SqnMmKK7Q/2825 http://osbm-kyiv.com.ua/archives/2825#comments Mon, 20 Feb 2012 09:52:11 +0000 Соломія Щур http://osbm-kyiv.com.ua/?p=2825 У Києві почав діяти Центр Академічного Душпастирства Київської Архиєпархії Української Греко-Католицької Церкви. Як передає кореспондент SoborNews, про це повідомили у курії Київської Архиєпархії УГКЦ.
За словами керівника Центру о. Володимира Мальчина, сьогодні щонайменше 10% київських студентів є греко-католиками, які приїхали на навчання до Києва із Західної України. «В умовах мегаполісу, будучи далекими від рідних та близьких людей, студенти дуже часто втрачають свою віру та забувають дорогу до храму. Церква покликана вийти їм на зустріч та запропонувати підтримку, відкривши їм Світло Христової науки». – зазначає священик.
У понеділок 20 лютого за ініціативи Центру у Київському національному лінгвістичному університеті відбудеться зустріч студентської молоді з Блаженнішим Любомиром Гузаром на тему «Культура і культури». Отець Володимир каже, що найближчим часом в Києві організують також щотижневі Літургії для студентів із літургічною катехизою.«Ми розпрацювали чимало проектів, які допоможуть студентам духовно розвиватися. Серед них є молитовні, пізнавальні, а також розважальні заходи. Деякі проекти вже діють, а тепер ми лишень сприятимемо їх популяризації серед студентської молоді» – ділиться планами керівник Центру.
Метою Центру є пастирська опіка викладачів та студентів київських вузів, які знаходяться на території Київської Архиєпархії УГКЦ. В кінці січня цього року із викладачами київських вузів зустрівся київський єпископ-помічник Владика Йосиф Мілян. На зустрічі вирішили створити київське товариство викладачів греко-католиків. Ще з жовтня 2006 р. в Києві діє київське товариство українських студентів-католиків «Обнова», яким Центр Академічного Душпастирства духовно опікується та співпрацює.
Отець Володимир зазначає, що Центр радо співпрацюватиме з установами, які мають подібну місію, а також з інституціями із інших конфесій. «Ми готові до співпраці з усіма, хто зацікавлений у духовному розвитку київської студентської молоді» – підсумував священик.

Довідка:
За підрахунками Головного управління статистики м. Києва в столиці діє 116 вищих навчальних закладів, в яких навчається понад 500.000 студентів (2010-2011).
Більше дізнатися про зустріч з Блаженнішим Любомиром Гузаром можна за тел.097 798 98 85 (Христина)

Католицький оглядач