Мікропластик (частинки <5 мм) справді є предметом наукового дослідження: його знаходять у воді, ґрунті, повітрі, у рибі, морепродуктах і навіть у людському організмі (кров, легені). Джерелами його поширення є одяг (синтетика), упаковка, зношення шин, косметика тощо.

Але – і це ключове – наявність мікропластику ≠ доведена катастрофічна шкода для людини.

Та коли розмова заходить про нанопластик, то його теоретичне підґрунтя виглядає ще більш розмитим: саме поняття, методи вимірювання і реальні механізми впливу досі лишаються недостатньо визначеними. Через це відбувається найцікавіше – або, точніше, найнебезпечніше. На цій невизначеності легко будуються фейки, апокаліптичні сценарії та псевдонаукові версії, які не пояснюють світ, а лише лякають і спрямовують думки в потрібний комусь бік.

Тож варто розібратися: де тут справді наука, де перебільшення, а де вже відверта брехня, замаскована під «екологічну свідомість».

Огляд академічних наукових досліджень мікропластику

Якщо ознайомитися з офіційними документами міжнародних інституцій, то тема мікропластику однозначно не є «сенсаційною» чи якоюсь надзвичайною. Найбільш ранній документальний слід, який вдалося знайти фахівцям Центру економіко-правових досліджень, веде до матеріалів UNEP/UNEA (United Nations Environment Programme / United Nations Environment Assembly – Програма ООН з навколишнього середовища / Асамблея ООН з навколишнього середовища) 2014 року. Згодом вийшли публікація UNEP 2016 року, заява EFSA (European Food Safety Authority – Європейське агентство з безпеки харчових продуктів) 2016 року, технічний звіт ВООЗ (WHO – World Health Organization – Всесвітня організація охорони здоров’я) 2019 року, великий огляд ВООЗ 2022 року і вже зовсім прикладний методичний блок Єврокомісії/JRC (European Commission / Joint Research Centre – Європейська Комісія / Спільний дослідницький центр) 2024–2025 років. Тобто на рівні академічної науки дискусії навколо проблематики мікропластику точаться щонайменше протягом десятиліття.

Так, ВООЗ у серпні 2019 року опублікувала перший технічний звіт щодо оцінки мікропластику в питній воді. Згодом у 2022 році ВООЗ підсумувала знання про надходження мікропластику в їжу, воду та повітря.

Організації ООН/UNEP у звітах 2014–2021 років описували розповсюдженість мікропластику, його хімічні забруднювачі та потенційну загрозу здоров’ю.

Європейські установи (EFSA, ECHA, Європейська Комісія, JRC) зосереджують увагу на ризиках для харчової безпеки та методології моніторингу.

Згідно з висновками зазначених організацій, мікропластик має повсюдне поширення, але доказів прямої шкоди людям наразі недостатньо. Водночас наголошується на наявності значних прогалин у даних і необхідності проведення подальших досліджень. Наприклад, ВООЗ заявила, що «на підставі обмеженої інформації… мікропластик у питній воді на теперішніх рівнях не несе очевидного ризику для здоров’я», а EFSA дійшла висновку про «невеликий вплив» мікропластикових забруднювачів із морепродуктів на загальну експозицію і зазначила нестачу токсикологічних даних. Одночасно і ВООЗ, і EFSA закликали розвивати стандартизовані методики виявлення та аналізу мікропластику.

Нижче в Таблиці 1 наведено детальний виклад за організаціями, хронологію головних звітів і висновків з цитатами:

Таблиця 1. Основні події та звіти щодо мікропластику

Узагальнення проведено на основі матеріалів ВООЗ, ООН/UNEP, EFSA та європейських агентств. Кожен із наведених звітів/публікацій містить дані про величини мікропластику, методи аналізу та висновки щодо ризиків. Зазначені авторитетні джерела дозволяють спростувати необґрунтовані конспірологічні твердження та показати: офіційна наука радить відстежувати мікропластик як потенційний фактор. Наявні на сьогодні висновки за результатами наукових досліджень свідчать про відносно низькі ризики за сучасних умов і радять сконцентруватися на доведених небезпеках.

Початок досліджень ВООЗ і ключові висновки

Всесвітня організація охорони здоров’я (WHO) почала офіційно займатися мікропластиком у 2019 році, опублікувавши технічний звіт «Microplastics in drinking-water». У ньому проаналізовано наявні дослідження мікропластику у джерелах питної води (води з-під крану та бутильованої очищеної) та сформульовано висновок, що даних замало для остаточних оцінок. Зокрема, генеральний директор програми ВООЗ із питної води Др. Марія Нейра підкреслила:

«Нам терміново треба більше знати про вплив на здоров’я, тому що мікропластик усюди – включно з питною водою… Мікропластик у питній воді, схоже, не становить ризику для здоров’я станом на сьогодні. Але потрібно дізнатися більше».

Ключові результати звіту ВООЗ 2019 року містять висновки про те, що частинки розміром понад ~150 мкм практично не всмоктуються тілом людини, менші частинки потрапляють до організму в дуже обмеженій кількості.

ВООЗ також констатувала, що сучасні технології очищення води (бактеріальне та хімічне очищення) ефективно видаляють більшість мікропластикових часток: звичайна очистка води здатна видаляти частинки менше 1 мкм, а система стічних вод затримує понад 90% мікропластикових часток. І взагалі ВООЗ рекомендує пріоритетно боротися з більш небезпечними забруднювачами (бактеріями, хімікатами), що одночасно знижує і екскпозицію до мікропластику.

У серпні 2022 року ВООЗ оприлюднила доповнений звіт «Dietary and inhalation exposure to nano- and microplastic particles…» (154 сторінки). У згаданій праці експерти переглянули наукові дані до грудня 2021 щодо надходження мікропластику з їжею, водою та повітрям. Зазначається, що становище «молекул пластику» залишається малодослідженим; огляд закінчується розділом про невизначеності й потреби у дослідженнях. ВООЗ указує на відсутність стандартизованих методів вимірювання нанопластику в біологічних зразках, а також брак даних про токсикокінетику (досліджень токсичності та метаболізму).

Причому ВООЗ формулює позицію дуже обережно: «Мікропластик у питній воді, ймовірно, не становить загрози для здоров’я на нинішніх рівнях». Одразу за цим наведено важливе уточнення: організація наголошує на потребі в додаткових дослідженнях, стандартних методах вимірювання та кращому розумінні джерел і поширення мікропластику у воді. У звіті 2022 року ВООЗ прямо пише, що переглянула наявні дані щодо надходження мікро- та нанопластику через їжу, воду і повітря та виділила ключові прогалини в знаннях.

Дослідження ООН та UNEP з екології, продуктів розпаду та хімікатів

Програма ООН з навколишнього середовища (UNEP) і інші структури ООН залучилися до вивчення мікропластику ще в середині 2010-х. На першій сесії UNEA (United Nations Environment Assembly) у червні 2014 була прийнята резолюція з «морського пластикового сміття і мікропластику». У ній звернули увагу на пошкодження морських екосистем і закликали до посилення заходів на всіх етапах (виробництво–упаковка–відходи), а також до підготовки наукових оцінок мікропластику для наступних сесій. UNEP у своїх публікаціях (наприклад, «Global Environment Outlook 2016» і щорічні звіти) описувала широке розповсюдження мікропластику у воді, ґрунті, повітрі та потрапляння його в харчовий ланцюг (з рибою, морепродуктами, іншими продуктами харчування).

У 2021 році UNEP опублікувало ґрунтовне дослідження «From Pollution to Solution: A global assessment of marine litter and plastic pollution» (Глобальна оцінка морського сміття), в якому підсумовано наявні дані про пластик, включно з мікропластиком. У звіті йшлося про те, що «пластик є найбільшою, вкрай шкідливою та найстійкішою» частиною морського сміття, та надає «повний огляд сучасних досліджень (і прогалин у знаннях) щодо прямих впливів на морську фауну, ризиків для екосистем і здоров’я людини».

Також UNEP застерігає, що адсорбовані у мікропластику токсичні забруднювачі «асоціюються із серйозними наслідками для здоров’я, особливо для жінок», наприклад потенційними змінами в генетиці, мозковому розвитку та диханні. Одночасно в організації визнають, що «дослідження впливу небезпечних хімікатів і мікропластику на фізіологію людини» лише розпочинаються та потребують пріоритетного вивчення. Тобто UNEP пов’язує проблему мікропластику з ширшими ініціативами: наприклад, у 2022 році розпочато переговори щодо міжнародної угоди проти забруднення пластиком, а також випущено настанови для циркулярної економіки і Мінімізації первинного мікропластику (мікрогранул, що додаються до товарів).

Європейські агенції: експертні оцінки щодо продуктів харчування і перспективи подальших досліджень

На європейському рівні кілька органів вивчають питання мікропластику з позиції безпеки харчових продуктів, екологічних стандартів і контролю. Європейське агентство з безпеки харчових продуктів (EFSA) у 2016 випустило експертну заяву, присвячену мікро- і нанопластикам у їжі (особливо у морепродуктах). У ній EFSA висновує, що навіть «за консервативною оцінкою присутність мікропластику в морепродуктах мала б невеликий вплив на загальну експозицію» до домішок. Проте у заяві зауважено і про те, що нестача даних про токсичність і поведінку мікропластику в організмі робить неможливим повноцінний аналіз ризиків: «Потрібні дослідження токсикокінетики та токсикології… немає даних про локальні ефекти у травному тракті». З огляду на це EFSA закликає розробити стандартизовані методи і продовжувати отримувати дані (особливо для нанопластиків і частинок <150 мкм).

Станом на 2026 рік спостерігається значний суспільний запит: 9 грудня 2025 року Європарламент офіційно попросив EFSA підготувати наукову оцінку ризиків мікропластику в їжі, воді та повітрі, яка має вийти до кінця 2027 року. EFSA у своїх пресрелізах повідомляє, що протягом останніх років уже випущено кілька оглядів і заяв з мікропластиком – від літературного огляду вивільнення мікро- і нанопластику з упаковок (2020) до наукових зустрічей 2021–2022 рр.

Європейська Комісія і пов’язані служби також працюють над удосконаленням методів аналізу

У 2020 році набрала чинності оновлена Директива про якість питної води (Directive 2020/2184), яка до січня 2024 передбачала встановлення методів вимірювання мікропластику в питній воді. Це спонукало Співдружність науковців JRC (Спільний дослідницький центр ЄК) у 2024 оприлюднити докладний звіт «Analytical methods to measure microplastics in drinking water». У ньому переглянуто доступні спектроскопічні методи (мір-FTIR, мір-Raman тощо), наведено їхні можливості та обмеження, а також запропоновано ключові критерії опису (вимірювальні одиниці, розмір, форма частинок, типи полімерів).

У 2023 ЄС ухвалив обмеження (регулювання) згідно з REACH на свідоме застосування мікропластику у продуктах, а на 2025 було заплановано окреме регламентне положення щодо запобігання викидам пластикових гранул («пелет») у довкілля. Також проводилися заходи під директивами водного сектору та відходів, спрямовані на зменшення утворення мікропластику з розпаду великих виробів.

Європейська агенція з навколишнього середовища (EEA) констатує, що «концентрації мікропластику в навколишньому середовищі досліджені, але даних про вплив на здоров’я залишаються недостатньо». Індикатори EEA показують зростання викидів мікропластику в ЄС у 2016–2022 рр., проте офіційний аналіз ефектів на здоров’я людини все ще такий, що його навряд можна вважати вираженим.

Методологія досліджень та оцінка ризиків

Усі вищезгадані організації підкреслюють ключову роль методик моніторингу. ВООЗ ще 2019 року зауважила, що для точнішої оцінки потрібно «розробити стандартні методи вимірювання мікропластикових часток у воді».

Європейські експерти рекомендують брати до уваги такі змінні, як розмір часток (від кількох мікрометрів до нанометрів), форма (фібрили, кульки, фрагменти), хімічний склад полімеру і одиниці виміру (кількість штук, маса).

Типово в дослідженнях збирають зразки води, повітря, ґрунту або їжі фільтрацією та аналізують спектроскопічно. Межі виявлення зазвичай на рівні кількох мікрометрів, тоді як наночастки (<1 µm) практично не аналізуються через технологічні обмеження.

EFSA відзначила, що існуючі методи ідентифікації та кількісного визначення мікропластику в їжі вже доступні, але для нанопластиків таких методик бракує. Основні напрями аналітики – мікроскопія зі спектроскопічною ідентифікацією (μ-FTIR, μ-Raman), хімічний розпад і мас-спектрометрія (для наночасток), а також методи візуалізації (SEM, оптична мікроскопія) для більших фрагментів.

Основні напрями досліджень і фактор невизначеності

1. Джерела та шляхи потрапляння: першочергово досліджують надходження мікропластику в упаковці, плівці, одягу, косметиці та транспорті. Наприклад, UNEP підкреслює, що мікропластик з фарби, шин і текстилю проникає у повітря та воду, а відповідні токсини «асоціюються з серйозними наслідками для здоров’я». Аналізується контамінація продуктів (наприклад, риби та морепродуктів), питної води та повітряних аерозолів. ВООЗ вважає пріоритетними шляхами питну воду та їжу.
2. Харчова безпека: EFSA та національні інститути ризику досліджували кількість часток у продуктах (наприклад, у морській рибі, м’ясі, солі, бутильованій воді). За їхніми висновками, рівні проникнення мікропластику в їжу дуже низькі та суттєво не впливають на загальну експозицію до токсичних домішок. Проте йдеться і про прогалини в дослідженнях, оскільки бракує даних про потрапляння нанопластиків і розпад часток у травному тракті.
3. Екологічний моніторинг: оцінки ґрунтуються на малих дослідженнях локальних зразків води та ґрунту (частіше такими джерелами даних постають наукові статті, ніж постійні мережі спостереження). UNEP і регіональні програми (Євродирективи про морські води, показники SDG 14.1.1) визнають, що стандартизованих глобальних моніторингових даних мало. Є домовленості про включення мікропластику до «Чистого океану» та програм ВООЗ/ЮНІСЕФ з якості води.
4. Оцінка ризиків для здоров’я людини: перше систематичне дослідження ВООЗ (2019) містить обґрунтований висновок, що сьогодні «відсутній підтверджений ризик для здоров’я». EFSA (2016) визнавала невизначеність у токсичності і просила продовження досліджень. Більшість дослідників сходяться на тому, що необхідно пріоритетно контролювати відомі небезпеки (бактерії, свинець, органічні забруднювачі), а мікропластик – одна з нових потенційних загроз, що потребує довготермінового вивчення.
5. Невизначеності: головна невизначеність полягає у відсутності доказів впливу часток розміром менше 150 мкм (і особливо наночасток). Також не є зрозумілими та взагалі хоч якось вираженими механізми (чи утворюється більше нанопластика в шлунку?).

Узгодження методів і збору даних досі залишається фундаментальною проблемою. До того ж, різні дослідження дають непорівнянні результати через різні пороги та застосовувані методології. ВООЗ і EFSA закликають наразі оцінювати ризик консервативно і збирати більше емпіричних даних.

Доказів небезпечного впливу частинок пластику розміром менше 150 мкм і наночасток немає

У документах ВООЗ, UNEP, EFSA і JRC простежується однакова логіка: по-перше, фахівці картографують джерела і шляхи потрапляння мікропластику в довкілля, воду, їжу та повітря. По-друге, оцінюють, що саме відбувається з частинками в організмі. По-третє, намагаються створити стандартизовані методи вимірювання, без яких будь-які висновки про ризики лишаються хиткими.

EFSA ще у 2016 році зазначила, що для мікропластику в їжі бракує відомостей про токсичність і токсикокінетику, а для нанопластику – бракує ще більше. JRC у 2025 році прямо вказувала на те, що робота над методологією вимірювання мікропластику в питній воді була потрібна саме тому, що на момент набуття чинності директивою не існувало достатньо стандартизованих методів.

Як бачимо, позиція науки з цього питання є послідовною та чесною: мікропластик існує, але масштаб його поширення і механізми потрапляння в живі організми наразі не є достатньо зрозумілими. Маніпуляція починається там, де обережність формулювань і стриманість висновків підміняють криком про неминучий кінець світу. Так, коли офіційні джерела заявляють про прогалини в даних, невизначеність і, традиційно, – про перспективи подальших досліджень, – алармісти перекладають це мовою катастрофи, ніби йдеться не про складний об’єкт дослідження, а про сценарій з чергового апокаліптичного «пророцтва», породженого магічним мисленням культистів.

Де закінчується наука і починається пропаганда невігластва

Отже, якщо мікропластик як такий залишається недостатньо вивченим фізичним об’єктом, то цього неможна сказати про механізми зародження злоякісної конспірології навколо цієї теми. Тут як раз усе цілком очевидно завдяки «старанням» псевдорелігійних груп і деструктивних громадських рухів, а також окремих одіозних постатей. Відсутність належної освіти і фахової підготовки у них традиційно компенсується емоційним поданням матеріалів і творенням фейків замість фактів. Наука каже: «ми бачимо проблему, але не до кінця розуміємо її масштаб». Конспірологія кричить: «наближається неминуча катастрофа, глобальні катаклізми, загибель цивілізації».

Наприклад, фігуранти викритої правоохоронцями проросійської організації «АллатРа» та їхній лобіст із США Егон Чолакян поширюють матеріали, в яких подають нанопластик як «невидиму загрозу», яка нібито проникає в усі органи, у мозок і ДНК, викликає рак, репродуктивні порушення, нейродегенеративні хвороби, а в окремих публікаціях навіть просувають тезу, що «останнє покоління вже народилося». У своїх відеороликах вони заявляють, що нанопластик не виводиться з організму, накопичується у клітинах і потребує якоїсь глобальної «фізичної» нейтралізації заряду. Це їхня риторика, а не висновок ВООЗ чи EFSA.

Підсумовуючи, варто наголосити, що мікропластик як фізична субстанція є реальним предметом наукового дослідження, але набагато небезпечнішою за нього часто виявляється спроба використати цю тему як канал для вкидання сторонніх ідеологічних наративів.

Саме тут з’являється простор для маніпуляції: під виглядом «еко-турботи» окремі деструктивні структури та самопроголошені лідери думок підміняють наукову дискусію політичною чи сектантською пропагандою, зміщують увагу з реальної російської агресії на штучно роздуті страхи, підсовують аудиторії псевдопорятунок через «єднання з московитами», а заодно намагаються наростити собі вплив, відбілити репутацію або протиснутися у владні чи медійні ніші. Розрахунок тут цинічно робиться на людей, які щиро дбають про довкілля, беруть участь в екоакціях, прибирають сміття в парках і лісах, читають і дивляться матеріали про природу та вважають, що підвищують власну обізнаність. Насправді ж їх намагаються втягнути в пастку ілюзій, де екологічна свідомість використовується не для захисту природи, а для розмивання критичного мислення.

Запис Мікропластик і нанопластик у дзеркалі конспірології спершу з'явиться на Центр економіко-правових досліджень.

У відповіді відомство повідомило, скільки осіб працювало в Івано-Франківському міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції України у 2022–2025 роках. Так, у 2022 році було 144 працівники, серед яких 41 особа належала до органів державної виконавчої служби, 29 – до органів державної реєстрації актів цивільного стану, 9 – до органів нотаріату. У 2023 році чисельність становила вже 231 особу: 106 у виконавчій службі, 38 у сфері державної реєстрації актів цивільного стану, 17 у нотаріаті. У 2024 році вказано 182 працівники, з них 92 – у виконавчій службі, 40 – у сфері державної реєстрації актів цивільного стану, 6 – у нотаріаті. Станом на 16 грудня 2025 року в управлінні обліковувалося 238 осіб, у тому числі 100 працівників державної виконавчої служби, 78 – органів державної реєстрації актів цивільного стану, 4 – органів нотаріату.

Лист Івано-Франківського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України

Наведені відомості показують, що йдеться про структуру з доволі помітним кадровим обігом і різними напрямами роботи, однак сам по собі великий або малий штат не створює правової підстави для застосування поліграфа. У листі прямо акцентовано: чинне законодавство не передбачає такого дослідження під час призначення на посади в органах юстиції, а отже, в цій площині поліграф не використовувався.

Це важливе уточнення для всіх, хто час від часу намагається подати «детектор брехні» як чарівну паличку для вирішення кадрових або дисциплінарних питань. Насправді поліграф має значно вужче поле застосування. Він може бути використаний як допоміжний інструмент у межах окремих досліджень, але не замінює ані повноцінної перевірки документів, ані належної кадрової процедури, ані правових гарантій для працівників.

Для ЦЕПД отримана відповідь є ще одним підтвердженням попереднього висновку: поліграф не можна перетворювати на універсальний інструмент «перевірки доброчесності» всіх підряд. У правовій державі кадрові рішення мають ухвалюватися не за телевізійною логікою «хто здригнувся на запитанні – той і винен», а за законом, документами, процедурою та доказами. Бо інакше отримаємо не відбір кадрів, а театралізовану виставу з пристроєм, який виглядає страшніше, ніж працює насправді.

Зрештою, відповідь Івано-Франківського міжрегіонального управління Мін’юсту корисна саме своєю прямотою: поліграф у доборі працівників органів юстиції не застосовується, а тому всі розмови про «обов’язкові перевірки на брехню» в цій сфері не мають правової основи. І останнє, можливо, найздоровіша новина у всій історії з поліграфом.

Запис Поліграф не для кадрових рішень: у Мін’юсті знову підтвердили, що «детектор брехні» не застосовують під час добору працівників спершу з'явиться на Центр економіко-правових досліджень.

Відповідно до положень зазначеного Закону, закріплення (передача) майна за юридичними особами на праві господарського відання або оперативного управління забороняється (ч. 3 ст. 13). Невдовзі Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 08.09.2025 № 1103 «Про затвердження Порядку передачі державного та комунального майна на праві узуфрукта державного або комунального майна, здійснення контролю за використанням такого майна.

Правова природа узуфрукта комунального майна

Узуфрукт являє собою класичне обмежене речове право на чуже майно, відоме ще з римського приватного права як поєднання права користування річчю та отримання її плодів (usus et fructus) без набуття права власності. Після набрання чинності Законом України № 4196-ІХ саме ця конструкція була запропонована як заміна прав господарського відання та оперативного управління, що втратили чинність разом із Господарським кодексом України.

Формально рішення виглядає логічним: замість публічно-правових, історично обумовлених механізмів управління державною та комунальною власністю впроваджується цивілістична модель, притаманна для європейської правової традиції. Узуфрукт інтегрується в систему речових прав і підлягає державній реєстрації. Це означає, що право користування майном набуває ознак абсолютності, діє щодо невизначеного кола осіб, зберігається у разі зміни власника та має вищий рівень захисту порівняно із зобов’язальними конструкціями, такими як оренда.

У відносинах узуфрукта комунального майна власником залишається територіальна громада в особі відповідного органу місцевого самоврядування, а узуфруктуарієм виступає комунальне підприємство, установа або організація. Право виникає на підставі рішення власника та оформлюється відповідно до порядку, затвердженого вищезгаданою Постановою Кабінету Міністрів України від 08.09.2025 № 1103. Саме тут починається практична площина: право більше не існує «за замовчуванням», як це було з оперативним управлінням, а потребує формалізованої процедури встановлення та реєстрації.

Зміст узуфрукта охоплює фактичне володіння майном, його використання відповідно до цільового призначення та право отримувати доходи від такого використання. У випадку комунальних підприємств такі «плоди» набувають особливого значення: це можуть бути, приміром, надходження від господарської діяльності, кошти за договорами з НСЗУ, плата за послуги чи інші доходи, прямо пов’язані з функціонуванням закладу. Водночас узуфруктуарій не має права відчужувати об’єкт, змінювати його правовий режим або використовувати його всупереч визначеному призначенню без згоди власника. Таким чином, економічна активність допускається, але стратегічний контроль зберігається за громадою.

Межі застосування

Особливе значення має питання строковості. Узуфрукт може встановлюватися як на визначений строк (наприклад, п’ять років), так і безстроково. Строкова модель створює додаткову залежність підприємства від подальшого рішення власника та потенційно впливає на довгострокове планування, інвестиції, модернізацію. Безстроковий узуфрукт виглядає стабільнішим, однак у цьому випадку закон або договір можуть передбачати підстави дострокового припинення.

Обсяг обов’язків узуфруктуарія також є суттєвим. Підприємство зобов’язане використовувати майно за призначенням, забезпечувати його належний стан, здійснювати утримання, не допускати погіршення. У класичній доктрині невіддільні поліпшення речі, зроблені узуфруктуарієм, зазвичай залишаються власникові без компенсації, якщо інше прямо не встановлено. У сфері комунального майна це може мати серйозні наслідки: за відсутності чітких гарантій компенсації капітальні вкладення стають для підприємства ризиковими.

Підстави припинення узуфрукта – сплив строку, ліквідація підприємства, істотні порушення умов користування або інші передбачені законом обставини – потребують окремої уваги. Якщо критерії «неефективності» чи «неналежного використання» сформульовані оціночно, виникає простір для дискреції органу управління. В такому випадку стабільність речового права може перетворитися на формальність, а інструмент модернізації – на механізм адміністративного впливу.

Порівняно з правом оперативного управління, яке мало усталену практику застосування та захисту, узуфрукт є новою для української комунальної сфери конструкцією. Теоретично вона виглядає більш послідовною та цивілістично чистою. Практично ж усі комунальні підприємства переходять у режим, де нормативна модель уже визначена, але судова практика, стандарти тлумачення і баланс інтересів лише формуються.

Як ми неодноразово застерігали раніше, механічне скасування ГК України без повноцінного та узгодженого перенесення його інструментарію до інших актів спричинить розрив правової спадковості, а також інші великі проблеми, які нікому не потрібні. Адже правові конструкції, які десятиліттями використовувалися для управління державною та комунальною власністю, не можна просто вилучити без створення зрозумілої альтернативи. Особливо це ускладнює життя в умовах воєнного стану, коли слід вирішувати більш нагальні задачі. Так і сталося.

Нормативна турбулентність

Тепер органи місцевого самоврядування прийняли відповідні рішення, ініціювавши тривалу бюрократично-паперову метушню, пов’язану з переоформленням документів. Наприклад, Київською міською радою прийнято рішення від 11.09.2025 № 76/10543 «Про впорядкування прийняття майна до комунальної власності територіальної громади міста Києва та передачі майна комунальної власності у володіння і користування, до сфери управління районних у місті Києві державних адміністрацій, а також передачі на праві узуфрукта комунального майна».

Київська міська рада

На перший погляд, у цьому не вбачається нічого складного: замість права господарського відання та оперативного управління, які дійсно мали совєцьке коріння, запроваджується класична цивілістична конструкція речового права користування чужим майном із правом отримання доходів (плодів).

Проте на практиці комунальні підприємства зіткнулися з низкою проблем, про які в пояснювальних записках до законопроєктів воліли не згадувати.

По-перше, необхідність масового переоформлення прав на майно після проведення інвентаризації. Тисячі закладів – лікарні, школи, підприємства інфраструктури – мають підготувати пакети документів, погодити їх з органами управління, пройти процедури затвердження та реєстрації речового права.

По-друге, відсутність уніфікованої та апробованої договірної моделі. Сьогодні більшість керівників підприємств отримують від органів управління загальні рекомендації та один спільний меседж: «поспішайте повільно». Інакше кажучи – оформлюйте документи, але відповідальність за наслідки нестимете ви.

По-третє, невизначеність щодо строку узуфрукта – п’ять років чи безстроково – що безпосередньо впливає на стабільність господарської діяльності, інвестиційні рішення та довгострокове планування.

Таким чином, реформа, яка декларувалася як спрощення та модернізація, на першому етапі додала комунальним підприємствам новий рівень бюрократичного навантаження та правових ризиків. І питання полягає не лише в техніці оформлення документів. Ідеться про зміну балансу між власником комунального майна та підприємством, яке цим майном користується.

Нюанси застосування узуфрукта для окремих сфер: медицина та освіта

Попри універсальність конструкції узуфрукта, її практичне застосування суттєво відрізнятиметься залежно від галузі. Формально всі комунальні підприємства перебувають у рівному становищі: вони не є власниками майна і користуються ним на підставі встановленого речового права. Однак фактичний рівень ризиків, залежності та господарської автономії у медичних, освітніх чи інфраструктурних закладів не є однаковим і може суттєво різнитися.

У сфері охорони здоров’я узуфрукт безпосередньо впливає на фінансову стабільність закладів. Комунальні некомерційні підприємства укладають довгострокові договори з НСЗУ, планують модернізацію обладнання, здійснюють ремонти, залучають грантові кошти. Якщо право користування майном установлюється на обмежений строк (наприклад, п’ять років), виникає об’єктивний дисбаланс: інвестиційний горизонт часто перевищує строк узуфрукта. В такій ситуації підприємство може вкладати кошти в майно, правовий статус якого після спливу строку залежить від повторного рішення власника. Без чітко виписаних гарантій щодо компенсації невіддільних поліпшень це створює правову невизначеність. Окрім того, медичні заклади часто мають у своїй структурі приміщення, передані в оренду аптекам чи лабораторіям. Якщо договір узуфрукта обмежуватиме можливість субкористування або вимагатиме окремих погоджень, господарська модель закладу може зазнати істотних змін.

В освітній сфері специфіка полягає в поєднанні бюджетного фінансування з автономією закладів. Школи, ліцеї, коледжі та інші установи здійснюють господарську діяльність у значно вужчих межах, однак активно користуються майном для організації додаткових послуг, гуртків, оренди спортивних чи актових залів. Узуфрукт у цьому випадку може посилити контроль з боку власника щодо способів використання приміщень та об’єктів інфраструктури. Водночас строковість права може впливати на довгострокові проєкти – наприклад, реконструкцію корпусів або впровадження енергоефективних заходів. Якщо механізм погодження капітальних змін буде надмірно складним, це гальмуватиме розвиток закладів, навіть за наявності фінансування.

Підприємства інфраструктури, заклади культури та соціального захисту

Для підприємств міської інфраструктури – транспорту, теплопостачання, благоустрою – питання узуфрукта має ще більш системний характер. Йдеться про складні технологічні комплекси, об’єкти підвищеної небезпеки, стратегічну інфраструктуру. Тут особливо важливими є питання відповідальності за зношення, страхування, модернізації та оновлення основних фондів. Якщо договір узуфрукта перекладатиме на підприємство повну матеріальну відповідальність за технічний стан без належного бюджетного забезпечення, це створить дисбаланс між обов’язками та реальними можливостями. Крім того, у цій сфері ризик дострокового припинення права може мати не лише фінансові, а й соціальні наслідки.

Окремо слід згадати установи культури та соціального захисту. Їх діяльність часто є збитковою з погляду комерційної логіки, але суспільно необхідною. Якщо критерії «ефективності використання майна» застосовуватимуться формально-економічно, без урахування соціальної функції, це може призвести до конфліктів між публічним інтересом і фінансовими показниками.

Таким чином, одна й та сама правова конструкція у різних секторах породжує різний масштаб ризиків. Для медицини ключовим є інвестиційна безпека та стабільність договорів з НСЗУ; для освіти – збереження функціональної автономії; для інфраструктури – баланс між відповідальністю і ресурсами; для соціальної сфери – недопущення формального підходу до оцінки ефективності. Сам по собі узуфрукт не є ані позитивним, ані негативним явищем. Його наслідки визначатимуться тим, наскільки зважено органи місцевого самоврядування підійдуть до встановлення строків, формулювання умов і забезпечення правової передбачуваності для підприємств і установ.

Запис Узуфрукт комунального майна – нова правова конструкція чи нове коло невизначеності? спершу з'явиться на Центр економіко-правових досліджень.

Дане питання постало у зв’язку з тим, що до ЦЕПД регулярно звертаються родичі військовослужбовців і цивільних осіб, незаконно позбавлених волі внаслідок збройної агресії рф, для отримання юридичних консультацій щодо того, який саме орган веде облік полонених, хто ухвалює рішення про включення до списків на обмін і куди звертатися для отримання інформації.

Хто формує списки на обмін

Саме з метою уточнення розмежування повноважень між державними органами ЦЕПД направив відповідний лист до Служби безпеки України.

Як ідеться з одержаної відповіді, Об’єднаний центр з координації пошуку та звільнення військовополонених, незаконно позбавлених волі осіб внаслідок агресії проти України при Службі безпеки України:

• створює та веде облік оборонців України, які перебувають у полоні держави-агресора;
• веде облік осіб, незаконно позбавлених волі внаслідок агресії проти України;
• здійснює координацію заходів, пов’язаних зі звільненням цих категорій осіб.

Водночас у відповіді окремо наголошується на тому, що формування та затвердження списків осіб для передачі та звільнення не належить до повноважень Об’єднаного центру СБУ.

Згідно з офіційною позицією, формування та затвердження списків для обміну здійснює Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими.

Цей орган утворений відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2022 року № 257 і саме він ухвалює рішення щодо включення конкретних осіб до списків на передачу або звільнення.

Лист СБ України

Таким чином, відповідь СБУ чітко фіксує розмежування функцій:

• СБУ (Об’єднаний центр) – облік і координація;
• Координаційний штаб – формування та затвердження списків.

Це важливе уточнення, оскільки в публічному просторі ці функції часто помилково ототожнюють.

Канали комунікації із СБУ

Також у відповіді наведено офіційні канали зв’язку для звернень громадян з питань, що належать до компетенції Служби безпеки України:

телефон для подання усних звернень та отримання інформації щодо реєстрації звернень фізичних осіб: +38 (044) 293-89-99;

телефон довіри СБУ: 0 800 501 482;

електронна пошта: callcenter@ssu.gov.ua

Отримана відповідь не містить оціночних суджень або коментарів щодо конкретних випадків, однак вона чітко окреслює інституційну модель, у межах якої держава працює з питанням полонених.

Для родин зниклих безвісти, полонених або незаконно утримуваних осіб це означає одне: звернення мають бути адресними, з розумінням того, який саме орган виконує облікову функцію, а який – ухвалює рішення.

ЦЕПД і надалі аналізуватиме відповіді державних органів на подібні запити, оскільки прозорість процедур у цій сфері є питанням довіри до держави в умовах війни.

Запис Облік полонених і формування списків на обмін (інформація СБ України) спершу з'явиться на Центр економіко-правових досліджень.

Типова для багатьох регіонів ситуація виглядає так: особа засуджена вироком українського суду, тримається в українській установі виконання покарань, однак після окупації відповідної території фактично опиняється поза юрисдикцією України – без рішень українських судів, без процесуального контролю, але з продовженням фактичного позбавлення волі. При цьому держава-агресор де-факто визнає українські вироки, зараховуючи строки відбуття покарання за ними, хоча з позиції міжнародного права такі дії є незаконними.

На практиці це породжує ключове питання, яке без перебільшення стосується тисяч осіб: як обраховується строк покарання після деокупації або повернення людини під юрисдикцію України, і які правові механізми держава пропонує задля вирішення цієї проблеми.

Камера слідчого ізолятора

Саме з цього приводу Центр економіко-правових досліджень звернувся до Міністерства юстиції України за офіційним роз’ясненням щодо засуджених, які відбувають або відбували покарання на тимчасово окупованій території та/або на території держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором.

Законопроєкт № 9579 – спроба системного врегулювання

Як ідеться з інформації, одержаної з Міністерства юстиції України, на виконання пунктів 3, 14, 19, 20, 22, 37 Плану заходів з реалізації Стратегії деокупації та реінтеграції тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 29 вересня 2021 року № 1171-р (у редакції розпорядження Кабінету Міністрів України від 04 квітня 2023 року № 288-р), Міністерством юстиції України розроблено проєкт Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України, Кримінального процесуального кодексу України та інших законодавчих актів щодо забезпечення кримінальних проваджень, здійснення яких унеможливлено внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, тимчасової окупації Російською Федерацією окремих територій України» (далі – проєкт Закону).

Проєкт Закону підготовлено з метою вдосконалення національного законодавства в частині захисту конституційних прав, свобод та інтересів осіб під час здійснення кримінальних проваджень, виконання покарань, що унеможливлені внаслідок збройної агресії російської федерації, тимчасової окупації російською федерацією окремих територій України.

Зазначеним проєктом Закону передбачалося, зокрема, доповнити розділ ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Кримінального кодексу України новим пунктом 23, відповідно до положень якого засуджені особи, які не відбули в установленому законом порядку призначене вироком суду покарання внаслідок збройної агресії проти України, тимчасової окупації окремих територій України, за рішенням суду звільняються від подальшого відбуття цього покарання, крім осіб, засуджених до довічного позбавлення волі або за вчинення злочинів проти основ національної безпеки України, передбачених статтями 109–1142, катування, передбаченого частиною третьою статті 127, проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку, передбачених статтями 437–439 та частиною першою статті 442 цього Кодексу, якщо з дня набрання законної сили таким обвинувальним вироком закінчилися строки, визначені статтею 80, частиною третьою статті 106 цього Кодексу.

Кого можуть звільнити від подальшого відбування покарання

Обвинувальні вироки, строки давності виконання яких не закінчилися, а також стосовно осіб, засуджених до довічного позбавлення волі або за вчинення злочинів проти основ національної безпеки України, передбачених статтями 109–1142 , катування, передбаченого частиною третьою статті 127, проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку, передбачених статтями 437–439 та частиною першою статті 442 цього Кодексу, переглядаються судом в частині визначення відбутого строку покарання.

До відбутого строку покарання суд зараховує строк, відбутий в установленому законом порядку, та строк з дня, коли виконання в установленому законом порядку унеможливлене внаслідок збройної агресії проти України, тимчасової окупації окремих територій України, до дня повернення особи на територію під загальною юрисдикцією України.

До відбутого строку покарання не зараховується строк, під час якого особа ухилялася від відбування покарання.

Також проєктом Закону пропонувалося внести зміни до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про соціальну адаптацію осіб, які відбувають чи відбули покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк», згідно з якими до звільнених осіб прирівнюються також особи, які засуджені на підставі вироків, що винесені судами України, та які відбували покарання на тимчасово окупованій території та/або на території держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором, крім осіб, які передані для відбування покарання в порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України або міжнародним договором України.

У серпні 2023 року проєкт Закону було схвалено Кабінетом Міністрів України та внесено на розгляд Верховної Ради України (реєстр. № 9579 від 07 серпня 2023 року).

Однак 17 липня 2025 року проєкт Закону відкликано та знято з розгляду Верховної Ради України IX скликання на підставі частини третьої статті 105 Закону України «Про Регламент Верховної Ради України» у зв’язку з припиненням повноважень Кабінету Міністрів України.

Кому строк підлягає судовому перегляду, а не автоматичному зарахуванню

Водночас,  на  виконання  доручення  Прем’єр-міністра  України від 21 липня 2025 року № 23291/1/1-25, яким передбачено опрацювати відкликані законопроєкти на предмет їх актуальності відповідно до § 121 Регламенту Кабінету Міністрів України від 18 липня 2007 року № 950 та забезпечити подання на розгляд Кабінету Міністрів України законопроєктів, які не втратили актуальності, Міністерство юстиції України доопрацювало проєкт Закону та надіслало його на погодження заінтересованим органам, у тому числі для проведення антикорупційної експертизи.

Наразі Міністерством юстиції України опрацьовуються висловлені заінтересованими органами пропозиції до проєкту Закону і після доопрацювання його буде підготовлено та внесено на розгляд Уряду.

Таким чином, держава визнає проблему, але правового механізму досі немає. Відповідь Міністерства юстиції України фактично підтверджує, що проблема засуджених, які відбували або відбувають покарання на окупованих територіях чи в державі-агресорі, усвідомлена на рівні центральних органів виконавчої влади. Для її розв’язання був розроблений окремий законопроєкт. Однак станом на сьогодні цей механізм не діє, оскільки законопроєкт № 9579 був відкликаний з парламенту, а нове законодавче рішення не ухвалене.

Запропонований Мін’юстом підхід є принципово важливим. Слід визнати, що навіть у вигляді проєкту закон містить ключову правову логіку, яка має фундаментальне значення: строк покарання зараховується не лише за час законного виконання вироку, а й за весь період, коли виконання покарання стало неможливим через збройну агресію та окупацію, до моменту повернення особи під юрисдикцію України. Це означає, що особа не може нести негативні наслідки через дії держави-агресора, а окупація не повинна перетворюватися на «чорну діру» для обчислення строків покарання.

Винятки залишаються жорсткими, і це принципова позиція. Так, проєкт закону чітко виключає автоматичне звільнення осіб, засуджених за злочини проти основ національної безпеки України, воєнні злочини, злочини проти миру та людяності, катування, довічне позбавлення волі. Для таких категорій передбачено судовий перегляд із визначенням фактично відбутого строку, що відповідає і принципу справедливості, і вимогам безпеки.

Підвішений статус тисяч людей: що далі?

Відсутність закону не означає правову невизначеність після деокупації. Допоки відповідні зміни не ухвалені, Україна неминуче зіткнеться з хвилею складних судових процесів після звільнення окупованих територій. Ідеться про оскарження строків відбуття покарання, спори щодо незаконного позбавлення волі, а ще питання соціальної адаптації осіб, які формально «відбували покарання», але фактично перебували в незаконному утриманні. Без чіткого законодавчого механізму це створює ризики як для прав людини, так і для правової системи загалом.

Вищезазначені проблемні питання не можна відкладати на потім, на «після війни», їх слід урегульовувати зараз. Адже ситуація із засудженими, вивезеними з українських установ виконання покарань до російської федерації або утримуваними на окупованих територіях, не є маргінальною. Вона стосується сотень, а можливо – тисяч справ.

З огляду на це, доопрацювання та ухвалення відповідного закону має відбутися до моменту деокупації, а не постфактум, коли правовий хаос доведеться розгрібати в судах.

Запис Як обраховується строк покарання засудженим в окупації та за межами юрисдикції України спершу з'явиться на Центр економіко-правових досліджень.

На запит Центру економіко-правових досліджень Міністерство юстиції України надало роз’яснення щодо дотримання законодавства про мобілізацію, у якому чітко окреслило межі власної компетенції та звернуло увагу на розподіл повноважень між органами виконавчої влади, правоохоронними органами і судами.

ГУНП у м. Києві

Це роз’яснення є показовим, оскільки дозволяє відокремити юридично коректні механізми притягнення до відповідальності від поширених у публічному просторі уявлень про «всеохопні» повноваження окремих органів державної влади. Нижче наведено позицію Мін’юсту, з висновками наших фахівців щодо її значення для практики застосування адміністративного законодавства в умовах особливого періоду.

Принцип законності як основа діяльності органів влади

Як ідеться з роз’яснення Міністерства юстиції України дотримання законодавства про мобілізацію, згідно з пунктом 1 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02.07.2014 № 228, Мін’юст є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну правову політику, державну політику з питань банкрутства, у сфері нотаріату, організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), державної реєстрації актів цивільного стану, державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, державної реєстрації обтяжень рухомого майна, державної реєстрації юридичних осіб, громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб – підприємців, реєстрації статуту територіальної громади м. Києва, реєстрації статутів Національної академії наук та національних галузевих академій наук, у сфері виконання кримінальних покарань та пробації, з питань утримання військовополонених, у сфері правової освіти населення; забезпечує формування державної політики у сфері архівної справи і діловодства та створення і функціонування державної системи страхового фонду документації; забезпечує реалізацію державної політики у сфері стягнення в дохід держави активів осіб, щодо яких застосовано санкції.

Мін’юст є державним органом з питань банкрутства та органом, уповноваженим на забезпечення проведення перевірки, передбаченої Законом України «Про очищення влади». Підпунктами 32, 33 пункту 4 вказаного Положення передбачено, що Мін’юст відповідно до покладених на нього завдань надає роз’яснення та здійснює розгляд звернень громадян з питань, пов’язаних з діяльністю Мін’юсту, його територіальних органів, підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління Міністерства, а також стосовно актів, які ним видаються.

Хто формує та реалізує політику у сфері мобілізації

Згідно з абзацом другим пункту 1, підпунктами 2, 75, 127 пункту 4 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.11.2014 № 671, головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику з питань національної безпеки у воєнній сфері, сферах оборони і військового будівництва у мирний час та особливий період, який відповідно до покладених на нього завдань: узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції; забезпечує в установленому законом порядку через Генеральний штаб Збройних Сил разом з іншими військовими формуваннями, центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування функціонування системи військового обліку; здійснює розгляд звернень громадян з питань, пов’язаних з діяльністю Міноборони, Збройних Сил, підприємств, установ і організацій, які належать до сфери управління Міноборони, а також стосовно актів, які ними видаються, забезпечує в установленому порядку доступ до публічної інформації, є Міністерство оборони України.

Крім того, згідно з пунктом 1, 3, підпунктом 4, 6 пункту 4, підпунктом 1 пункту 5 Положення про Національну поліцію, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.10.2015 № 877, Національна поліція є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ, і який реалізує державну політику:

• у сферах забезпечення охорони прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку, узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до її компетенції, вживає заходів з виявлення кримінальних, адміністративних правопорушень;
• припиняє виявлені кримінальні та адміністративні правопорушення, уживає заходів, спрямованих на усунення загроз життю та здоров’ю фізичних осіб і публічній безпеці, що виникли внаслідок учинення кримінального, адміністративного правопорушення;
• забезпечує в межах повноважень, передбачених законом, здійснення заходів щодо запобігання корупції, порушень законності, службової дисципліни і контроль за їх реалізацією в центральному органі управління Національної поліції, територіальних органах, на підприємствах, в установах, закладах та організаціях, що належать до сфери її управління.

Адміністративна відповідальність за порушення правил мобілізації

Разом з тим, у порядку інформування Мін’юст зазначає, що відповідно до частини дев’ятої статті 38 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП) адміністративне стягнення за вчинення в особливий період правопорушень, передбачених статтями 210, 210¹ цього Кодексу, може бути накладено протягом трьох місяців з дня його виявлення, але не пізніше одного року з дня його вчинення.

Практичне застосування положень КУпАП стосовно встановлення наявності складу відповідного адміністративного правопорушення та притягнення за наявності підстав до адміністративної відповідальності здійснюється відповідними органами, до підвідомчості яких віднесено розгляд справ про відповідні адміністративні правопорушення, у встановленому КУпАП порядку.

Як додатково повідомляє Мін’юст, справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень є завданням адміністративного судочинства (частина перша статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України).

Судовий контроль як гарантія захисту прав громадян

Надане Міністерством юстиції України роз’яснення демонструє принципову позицію щодо дотримання конституційного принципу законності навіть в умовах воєнного стану. Мін’юст прямо вказує, що не є органом, уповноваженим на формування чи реалізацію політики у сфері мобілізації, а також не здійснює притягнення осіб до адміністративної відповідальності за відповідні правопорушення.

Політика у сфері оборони та мобілізації належить до компетенції Міністерства оборони України, тоді як виявлення адміністративних правопорушень і реагування на них здійснюються органами, визначеними Кодексом України про адміністративні правопорушення, зокрема Національною поліцією та іншими уповноваженими суб’єктами.

Важливим є й нагадування про строки притягнення до адміністративної відповідальності за статтями 210 і 210¹ КУпАП в особливий період: не пізніше одного року з дня вчинення правопорушення. Це має істотне значення для оцінки правомірності дій посадових осіб та захисту прав громадян.

Окремої уваги заслуговує акцент Мін’юсту на ролі адміністративного судочинства як механізму контролю за діями суб’єктів владних повноважень. Саме суд, а не орган виконавчої влади, є фінальним арбітром у публічно-правових спорах.

Водночас Міністерство юстиції наголошує, що листи міністерств мають інформаційний, а не нормативно-правовий характер. Це означає, що такі роз’яснення не можуть підміняти закон або створювати нові правові обов’язки, але можуть бути важливим орієнтиром для правозастосування.

У сукупності наведена позиція свідчить про необхідність стримування адміністративного «розширення повноважень» під приводом мобілізації та про важливість збереження правових запобіжників навіть у найскладніших умовах для держави.

Запис Адміністративна відповідальність за порушення законодавства про мобілізацію та повноваження державних органів спершу з'явиться на Центр економіко-правових досліджень.

Щоб відділити правову реальність від домислів, Центр економіко-правових досліджень звернувся із запитами до кількох державних органів. У відповідь Державна митна служба України (далі – Держмитслужба) надала розгорнуте роз’яснення щодо порядку переміщення валютних цінностей через митний кордон України, з посиланням на норми Митного кодексу, законодавство про валютні операції та нормативні акти Національного банку України.

Наведена нижче інформація є офіційною позицією митного органу, сформульованою в межах його компетенції.

Нормативна база: Митний кодекс України і законодавство про валюту

Отже, як повідомляє Держмитслужба України, згідно з частиною третьою статті 197 Митного кодексу України (далі – Кодекс) переміщення валюти України, іноземної валюти, банківських металів через митний кордон України здійснюється з урахуванням вимог Закону України від 21 червня 2018 року № 2473-VIII «Про валюту і валютні операції», статтею 8 якого визначено, що:

• транскордонне переміщення фізичними особами валютних цінностей у сумі, що дорівнює або перевищує еквівалент 10 тисяч євро за офіційним курсом валют, встановленим Національним банком України на день переміщення через митний кордон України, підлягає письмовому декларуванню митним органом у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України (частина перша);
• порядок транскордонного переміщення валютних цінностей суб’єктами валютних операцій і уповноваженими установами визначається Національним банком України (частина третя).

Положенням про транскордонне переміщення валютних цінностей, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 02 січня 2019 року № 3 (далі – Положення № 3), встановлено, що фізична особа ввозить в Україну та вивозить за межі України готівкову валюту і банківські метали в сумі/вартістю, що дорівнює або перевищує в еквіваленті 10000 євро, за умови її письмового декларування митному органу в повному обсязі (пункт 6).

Позиція НБУ – 10 000 євро як точка відліку

Крім того, лише для фізичних осіб-резидентів додатково пунктом 18 розділу 1 Положення про заходи захисту та визначення порядку здійснення окремих операцій в іноземній валюті, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 02 січня 2019 року № 5, встановлено, що валютні операції з транскордонного переміщення валютних цінностей шляхом їх вивезення/пересилання за межі України в загальній сумі, що перевищує на день вивезення/пересилання в еквіваленті 10000 євро, здійснюються на підставі документів, що підтверджують зняття цією фізичною особою готівки з власних рахунків у банках, і квитанції про здійснення валютно-обмінної операції з цією готівкою (у разі здійснення такої операції) винятково на ту суму, що перевищує на день вивезення/пересилання в еквіваленті 10000 євро. Документи, що підтверджують зняття готівки з власних рахунків у банках фізичними особами- резидентами з метою її вивезення, є чинними протягом 90 календарних днів із дня зняття ними готівки з власних рахунків у банках.

За наданою Держмитслужбі Національним банком України інформацією фізична особа-резидент здійснює вивезення валютних цінностей у загальній сумі, що перевищує на день вивезення/пересилання в еквіваленті 10000 євро на підставі документів, що підтверджують зняття цією фізичною особою готівки з власних рахунків у банках:

• платіжної інструкції на видачу готівки (додаток 13 до Інструкції про порядок організації касової роботи банками та проведення платіжних операцій надавачами платіжних послуг в Україні, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 25 вересня 2018 року № 103) – у разі зняття коштів в операційній касі банку;
• чека банкомата та/або квитанції платіжного терміналу, сліпа та/або чека видачі коштів держателем карток – у разі зняття коштів за допомогою платіжних пристроїв (включаючи банкомати та платіжні термінали) та виписки про рух коштів за рахунком.

Які документи визнаються, а які – ні

Водночас, кошти з рахунків їх власників можуть бути зняті на підставі належним чином оформленої довіреності, але така фізична особа-представник не може переміщувати такі кошти за межі України. У разі отримання готівки з рахунку за довіреністю на отримання готівки, яка відповідає вимогам законодавства України, у реквізиті отримувач у платіжній інструкції на видачу готівки через касу банку мають зазначатися прізвище, власне ім’я, по батькові власника рахунку та те, що готівку отримано через довірену особу за довіреністю (реквізити довіреності) і прізвище, власне ім’я, по батькові цієї довіреної особи.

Форма квитанції про здійснення валютно-обмінної операції/операції із торгівлі банківськими металами з фізичною поставкою міститься у додатку 1 до Положення про здійснення операцій із валютними цінностями, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 02 січня 2019 року № 2.

Водночас з актуальною інформацією щодо переліку підтвердних документів, які є підставою для переміщення фізичними особами-резидентами готівкової валюти за межі України, можна ознайомитися на сторінках офіційного Інтернет-представництва Національного банку.

Використання інших підтвердних документів (у тому числі, договір купівлі-продажу та інші підстави набуття готівкової валюти) Національним банком України не передбачено.

Обмеження щодо максимальної суми готівкової валюти, яку фізична особа може вивозити/ввозити на митну територію України, законодавством не встановлено.

Декларація валютних цінностей: форма, порядок і практичні нюанси

Постановою Кабінету Міністрів України від 27 лютого 2019 року № 203 «Деякі питання транскордонного переміщення фізичними особами валютних цінностей» (далі – Постанова № 2) затверджено форму бланка декларації транскордонного переміщення фізичними особами валютних цінностей. На зворотному боці вказаної форми декларації наведено: загальні відомості для заповнення цього бланку; документи, які подаються разом із заповненою декларацією для митного контролю та митного оформлення товарів громадянином.

Декларація транскордонного переміщення фізичними особами валютних цінностей подається митному органу в паперовій формі. Вимог щодо завчасного подання вказаної декларації митному органу законодавством з питань митної справи не передбачено. Проте фізичні особи за можливості можуть заздалегідь роздрукувати бланк декларації транскордонного переміщення із застосуванням засобів комп’ютерної техніки на папері формату А4 (210х296 міліметрів) (пункт 2 Постанови № 203).

Відповідальність за порушення

Відповідно до Кодексу адміністративна відповідальність за порушення порядку переміщення через митний кордон України валютних цінностей передбачається за фактами:

• недекларування валютних цінностей, що переміщуються громадянами через митний кордон України, в сумі, що перевищує дозволену законодавством України для їх переміщення без письмового декларування (ч. 1 ст. 471, санкція передбачає накладення штрафу в розмірі 20 відсотків суми, що перевищує дозволену законодавством України для переміщення валютних цінностей без письмового декларування, згідно з офіційним курсом Національного банку України на день вчинення порушення митних правил);
• переміщення валютних цінностей через митний кордон України з приховуванням від митного контролю (ч. 1 ст. 483, санкція передбачає накладення штрафу в розмірі від 50 до 100 відсотків вартості товарів – безпосередніх предметів порушення митних правил з конфіскацією товарів, транспортних засобів із спеціально виготовленими сховищами (тайниками), що використовувалися для приховування товарів – безпосередніх предметів порушення митних правил від митного контролю, або з конфіскацією товарів – безпосередніх предметів порушення митних правил, а також товарів, транспортних засобів із спеціально виготовленими сховищами (тайниками), що використовувалися для приховування товарів – безпосередніх предметів порушення митних правил від митного контролю.

Протягом 2022–2025 років митними органами виявлено 1243 факти переміщення через митний кордон України валютних цінностей з порушенням митного законодавства. З них у 155 протоколах про порушення митних правил в порядку, визначеному ст. 511 Кодексу тимчасово вилучено валютні кошти на загальну суму 302,6 млн. грн. У 1088 випадках складено протоколи про порушення митних правил за ч. 1 ст. 471 Кодексу без вилучення валютних цінностей у зв’язку з недекларуванням валюти на загальну суму 1 710 млн. грн.

На що звернути увагу перед перетином кордону з готівкою

Хоча лист має роз’яснювальний характер і формально «не встановлює правових норм», його зміст дозволяє дійти кількох принципових висновків.

По-перше, законодавство не встановлює максимальної «стелі» суми готівки, яку фізична особа може вивозити або ввозити. Обмеження стосуються не суми як такої, а порядку підтвердження походження коштів і дотримання процедур декларування.

По-друге, для фізичних осіб-резидентів ключовим є саме підтвердження зняття готівки з власних рахунків у банках. І тут НБУ займає максимально жорстку позицію. Інші документи – договори купівлі-продажу, розписки, пояснення про «накопичення» чи «позики» не приймаються як підстава для вивезення готівки понад еквівалент 10 000 євро.

По-третє, довіреність не рятує ситуацію. Навіть якщо кошти зняті з рахунку законно, представник не має права переміщувати їх через кордон. Це принциповий момент, який часто ігнорується, а потім стає причиною складання адміністративних протоколів і вилучення товарів.

По-четверте, відповідальність є не декларативною, а цілком реальною. Статистика за 2022–2025 роки демонструє, що митні органи не просто фіксують порушення «для галочки», а реально вилучають значні суми готівки та складають протоколи на мільярди гривень.

В одній з попередніх наших публікацій було проаналізовано нормативну позицію Національного банку України щодо транскордонного переміщення валютних цінностей.

Отримана відповідь Держмитслужби фактично підтверджує: митні органи не мають власної дискреції в цьому питанні, а діють строго у межах правил, сформованих НБУ. Тобто конфлікт між «митницею» і «банківським регулятором» відсутній. Проте сформована єдина, доволі жорстка логіка держави щодо контролю руху готівки.

Загалом основне питання тут стосується доказів. Вивезення готівки є можливим, але тільки за умови документального підтвердження її походження у спосіб, визначений НБУ

Резиденти перебувають у жорсткіших умовах порівняно з нерезидентами, а статистика вилучень і протоколів свідчить про те, що порушення фіксуються системно.

Тому пропонуємо розглядати цей матеріал не як інструкцію «як вивезти гроші», а як застереження: держава знає, рахує і контролює, навіть коли здається, що «ніхто нічого не перевіряє».

Запис Вивезення готівки за кордон: офіційна позиція Держмитслужби України і статистика порушень спершу з'явиться на Центр економіко-правових досліджень.

Після 24 лютого 2022 року ситуація докорінно змінилася. Проблема скорочення сільських шкіл перестала бути винятково управлінською чи економічною – до неї додався воєнний вимір. Якщо раніше заклади освіти закривали (ліквідовували за рішенням органів місцевого самоврядування), то тепер вони зазнають масового руйнування внаслідок обстрілів і бомбардувань. У багатьох громадах школи зникли фізично разом із будівлями, педагогічними колективами та учнівськими спільнотами.

Повністю зруйнована сільська школа, Чернігівська область

В умовах війни школа перестала бути лише елементом освітньої інфраструктури. Вона стала критичною умовою виживання громади як такої. Там, де немає школи, родини з дітьми не залишаються і не повертаються. Там, де немає дітей, зникають економічні перспективи, соціальні зв’язки та підґрунтя для відновлення життя після війни.

Саме тому проблема скорочення та руйнування сільських шкіл сьогодні виходить далеко за межі освітньої політики. Вона безпосередньо пов’язана з питаннями внутрішньої міграції, відновлення зруйнованих територій, спроможності територіальних громад і національної безпеки загалом.

Довоєнна статистика (2010–2015)

Для коректного оцінювання масштабу втрат, завданих системі освіти внаслідок повномасштабної війни, необхідно виходити не з «нульової точки», а з реального стану справ, у якому наша країна перебувала до початку російської збройної агресії. Сільські школи не була стабільними та захищеними інституціями навіть у мирний час.

Ще у довоєнний період в Україні спостерігалася стійка тенденція до скорочення мережі загальноосвітніх навчальних закладів, передусім у сільській місцевості. За офіційними даними Міністерства освіти і науки України, отриманими у відповідь на інформаційний запит Центру економіко-правових досліджень (лист від 01.10.2015 р. за вих. № 2/1-13-1747-15), кількість шкіл у селах щороку зменшувалася на сотні одиниць. Формальними підставами для таких рішень слугували демографічний спад, недостатня наповнюваність класів, брак коштів на утримання закладів та оптимізація видатків місцевих бюджетів.

Динаміка зміни кількості загальноосвітніх навчальних закладів у міській і сільській місцевості у 2010–2015 навчальних роках наочно демонструє системність цього процесу.

Таблиця 1. Динаміка зміни кількості загальноосвітніх навчальних закладів до російської збройної агресії проти України, розпочатої у 2014 році

Відомості наведено без урахування закладів, що перебувають на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим і міста Севастополя, а також районів Донецької та Луганської областей, не підконтрольних Уряду.

Правові засади реорганізації та ліквідації закладів загальної середньої освіти

Відповідно до ч. 2 ст. 32 Закону України «Про повну загальну середню освіту» (в редакції Закону України від 31.10.2025 р. № 4510-IX), у разі реорганізації чи ліквідації закладу загальної середньої освіти засновник зобов’язаний забезпечити учням можливість продовжити здобуття загальної середньої освіти на відповідному рівні освіти. Реорганізація, зміна типу, ліквідація закладу загальної середньої освіти у сільській місцевості допускається лише після громадського обговорення проекту відповідного рішення засновника, який оприлюднюється не менше ніж за один рік до прийняття відповідного рішення. Крім того, п. 30 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що реорганізація або ліквідація навчальних закладів комунальної форми власності здійснюється за рішенням місцевої ради.

Актуальною залишається і проблема відсутності критеріїв для співвідношення кількості навчальних закладів комунальної та приватної форм власності, адже це не дозволяє враховувати (а значить, і оцінювати) роль органів місцевого самоврядування у виконанні ними багатьох соціальних функцій як в інтересах населення, так і в інтересах того чи іншого регіону й держави загалом. Не є винятком і сфера освіти: система загальноосвітніх навчальних закладів існує в тісній взаємодії з господарською системою регіону, що являє собою підсистему народногосподарського комплексу країни.

Все очевидно – коли у певному селі чи селищі є можливості для роботи і створено прийнятну інфраструктуру, люди там житимуть і своєю працею будуть сприяти розвиткові населеного пункту. І навпаки: у багатьох селах України серед мешканців узагалі немає дітей і молоді шкільного віку, тому для місцевих рад немає сенсу утримувати навчальні заклади, особливо в умовах браку бюджетних коштів.

Наведені статистичні дані свідчать про те, що сільські школи в Україні ще до 2014 року перебували у вразливому становищі. Щороку держава втрачала до кількох сотень навчальних закладів не внаслідок надзвичайних подій, а в результаті управлінських рішень, ухвалених у межах «мирної» логіки економії та оптимізації.

Від скорочення до руйнування

Повномасштабна війна наклалася на послаблену систему та багаторазово посилила руйнівний ефект. Якщо раніше школи зникали з освітньої мапи країни формально (шляхом їх ліквідації або реорганізації), то після 24 лютого 2022 року вони почали зникати фізично: разом із будівлями, обладнанням, архівами і перспективами відновлення. На відміну від довоєнного періоду, сьогодні йдеться не про управлінський вибір, а про наслідки російських воєнних злочинів. Дані Міністерства освіти і науки України фіксують масштабні руйнування закладів освіти по всій території держави, що підтверджує цілеспрямований характер атак на цивільну інфраструктуру.

В цьому контексті наведена нижче інформація про кількість зруйнованих і пошкоджених закладів освіти набуває особливої ваги, демонструючи не тільки наслідки війни, а й те, як росія намагається  знищити систему, яка й без того роками перебувала під тиском демографічного та економічного занепаду. Країна-терористка цинічно бреше, що завдає удари «винятково по військових об’єктах». Міністерство освіти і науки України зібрало та продовжує фіксувати численні факти, які спростовують це твердження: російські війська руйнують школи та університети, дитсадки і дитячі будинки. Інформація, що наведена нижче, містить узагальнені дані за регіонами про кількість руйнувань, завданих українським закладам освіти внаслідок нападу росії на Україну.

Таблиця 2. Кількість закладів освіти, зруйнованих і пошкоджених внаслідок російської збройної агресії

Ситуація за регіонами

Наведені відомості вкотре підтверджують, що ситуація за регіонами України в зазначеній сфері є неоднорідною. Причина в тому, що велика кількість територіальних громад, які нерідко відрізняються за своїм соціально-економічним потенціалом, не здатні самостійно розв’язувати питання соціально-економічного розвитку населеного пункту – як міста, так і села. Для таких випадків ефективним може стати така форма взаємодії, за якої територіальні громади зможуть об’єднувати матеріальні та фінансові ресурси для досягнення спільної господарської мети і для забезпечення виконання покладених на них соціальних функцій. З ухваленням у 2014 р. Закону України «Про співробітництво територіальних громад» (в редакції Закону України 28.08.2025 р. №4196-IX) було започатковано створення умов для більш повного використання європейського досвіду організації та стимулювання співпраці територіальних громад базового рівня.

Зібрані Міністерством освіти і науки України дані про кількість пошкоджених і зруйнованих закладів освіти фіксують не лише масштаб воєнних злочинів держави-агресора, але і структурну вразливість освітньої мережі, яка формувалася роками. 408 повністю зруйнованих і понад 4 400 пошкоджених закладів освіти – такі цифри свідчать про втрату опорних точок життя громад, особливо в сільській місцевості, де школа часто є не лише місцем навчання, а й єдиним публічним простором, центром комунікації, укриттям, гуманітарним хабом, осередком соціальної стабільності. У багатьох селах школа була останньою інституцією, що стримувала повне знелюднення території.

Особливо показовою є регіональна нерівномірність руйнувань. Найбільших втрат зазнали області, де ще до війни освітня мережа перебувала у стані постійного скорочення через демографічний спад і фінансову неспроможність громад. Таким чином, війна не просто зруйнувала школи – вона вдарила саме по тих ланках системи, які вже були ослаблені довоєнною політикою «економії на соціальному».

Фактично маємо справу з подвійним ефектом: довоєнна оптимізація зменшила запас міцності освітньої інфраструктури, а воєнні руйнування прискорили процеси, які раніше тривали роками. Там, де школу ще можна було врятувати адміністративним рішенням, тепер ідеться про відбудову «з нуля» – в умовах війни, дефіциту ресурсів і невизначеного майбутнього.

Відповідальність держави та громад за збереження освітньої мережі в умовах війни

Війна не скасовує обов’язків держави, а лише змінює умови їх виконання. Право на освіту залишається конституційною гарантією, а збереження та відновлення мережі навчальних закладів – прямим обов’язком публічної влади на всіх рівнях. Водночас реальність показує: без чіткої координації між державою та територіальними громадами ця відповідальність ризикує залишитися декларативною.

На органи місцевого самоврядування покладено безпосередню відповідальність за комунальні заклади освіти. Однак у багатьох громадах відсутні фінансові, кадрові та інституційні ресурси для самостійного відновлення зруйнованих шкіл. За таких умов держава має не перекладати тягар на місця, а забезпечувати цільові програми підтримки, спільне фінансування, методичний супровід і пріоритетність відбудови саме освітніх об’єктів.

Окремої уваги потребує питання недопущення «тихої ліквідації» шкіл під прикриттям воєнного стану. Ризик полягає в тому, що зруйновані або пошкоджені заклади можуть не відновлюватися роками, а згодом визнаватися «економічно недоцільними». Такий підхід фактично означатиме завершення процесу, який розпочався ще в довоєнний період, але вже без будь-яких шансів на зворотність.

Збереження освітньої мережі в умовах війни охоплює не тільки питання фінансів, а стосується і державної політики, пріоритетів і стратегічного бачення. Школа не може розглядатися винятково як витратна стаття бюджету – вона є елементом національної стійкості та післявоєнного відновлення.

Сільські школи як фактор повернення українських громадян

У контексті післявоєнного відновлення роль сільської школи виходить далеко за межі освітньої функції. Наявність працюючого навчального закладу є одним із ключових чинників, що впливають на рішення сімей про повернення до місця проживання або про переселення в сільську місцевість. Для внутрішньо переміщених осіб питання освіти дітей часто є визначальним – нарівні з безпекою та можливістю працевлаштування.

Відсутність школи автоматично означає відсутність майбутнього для громади. Навіть за наявності житла і роботи сім’ї з дітьми не повертатимуться туди, де немає доступу до освіти. Таким чином, збереження та відновлення сільських шкіл напряму пов’язане з демографічною стабілізацією, відновленням громад і подоланням наслідків внутрішньої та зовнішньої міграції населення.

В цьому сенсі інвестиції в сільську школу можна розглядати як інвестиції не в освіту, а в перспективі – в повернення людей, відновлення локальної економіки та соціальної тканини країни. Школа може і повинна стати точкою опори для відродження територій, які постраждали від війни, а не черговою жертвою політики скорочення під виглядом «реалістичних рішень».

Війна чітко показала: там, де зникає школа, зникає і громада. І навпаки – збереження освітнього осередку створює передумови для повернення життя навіть у найскладніших умовах.

Запис Сільські школи України між оптимізацією та війною спершу з'явиться на Центр економіко-правових досліджень.

У професійному середовищі – від юристів і адвокатів до науковців та журналістів – давно немає консенсусу щодо допустимості таких досліджень як доказу. Дискусію лише ускладнює те, що періодично здіймаються хвилі «моди» на поліграф. Колись цьому сприяли телевізійні шоу з напівпсихологічними трюками – той самий жанр, де «психолухи» на кшталт Дмитра Карпачова намагаються дослідити що завгодно і де завгодно, приміром, моменти доброчесності працівників (про це ми поговоримо окремо).

Попри це, поліграфічні дослідження посідають своє місце у правозастосуванні, хоча й суто у межах вузької та обмеженої сфери, у поєднанні з іншими доказами. На це вказують і матеріали, отримані нами в межах співпраці з Національним науковим центром «Інститут судових експертиз ім. засл. проф. М.С. Бокаріуса. Судова практика підтверджує: у низці випадків поліграф допоміг відновити об’єктивну картину та, приміром, не допустити засудження невинної людини у звичайній, «побутовій» кримінальній справі за обвинуваченням в умисному вбивстві.

Саме тому юристам варто тримати цей інструмент на увазі – не як універсальний засіб, а як додатковий елемент доказової мозаїки, до якого інколи є сенс звернутися.

Для отримання офіційної інформації про те, для чого і в яких випадках поліграфічні дослідження виконуються в державних установах, ми подали запити до Міністерства юстиції України та його структурних підрозділів. У відповідь, зокрема, отримано лист Національного наукового центру «Інститут судових експертиз ім. засл. проф. М.С. Бокаріуса».

Як ідеться з листа, поліграфні дослідження – це науково-дослідна діяльність, яка потребує спеціальної освіти, підтвердженої документами офіційного зразка, практичних навичок, а також суворого дотримання встановлених методик.

Судові експерти ННЦ «ІСЕ ім. Засл. проф. М. С. Бокаріуса» під час виконання судових експертиз, експертних досліджень керуються Законом України «Про судову експертизу», процесуальними кодексами, «Інструкцією про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень», затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 08.10.1998 №53/5 (далі – Інструкція № 53/5), та іншими нормативними правовими актами з питань судово-експертної діяльності.

Відповідно до ст. ст. 9, 10 Закону України «Про судову експертизу» судові експерти державних спеціалізованих установ, які проводять судово психологічні експертизи повинні мати вищу психологічну освіту, освітньо-кваліфікаційний рівень не нижче спеціаліста, кваліфікацію судового експерта за спеціальністю 14.1 «Психологічні дослідження», бути атестованими та включеними до Державного реєстру атестованих судових експертів. Судові експерти-психологи, які проводять опитування із застосуванням спеціального технічного засобу – комп’ютерного поліграфа, пройшли відповідне навчання за програмою підготовки спеціалістів поліграфологів.

У Національному науковому центрі «Інститут судових експертиз ім. Засл. проф. М. С. Бокаріуса» поліграфологами проводяться дослідження на поліграфі, які проводяться в рамках кримінального, цивільного, адміністративного чи господарського процесів з питань:

• визначення неправдивих свідчень щодо конкретного злочину;
• виявлення самообмов та ілюзорних уявлень особи про нібито вчинений нею злочин;
• визначення кола осіб, причетних до злочину, або тих, які мають інформацію щодо конкретного злочину, і на цій підставі психологічне обґрунтування основних слідчих версій;
• оцінка вірогідності приховування певної інформації особою, достовірності свідчень, виявлення «реакції на інформацію» в процесі проведення оперативних та слідчих дій (наприклад обшуку);
• отримання орієнтувальної інформації, за допомогою якої конструюються найвірогідніші психологічні обґрунтування версій розслідування подій, що сталися.

Отримана орієнтувальна інформація дозволяє визначити напрями побудови версій пошуку злочинців, речових доказів у справі (сприяння відшукуванню прихованих речей, інших доказів) тощо.

Також у листі зазначено, що нормативно-правовими документами ННЦ «ІСЕ ім. Засл. проф. М. С. Бокаріуса» не передбачено застосування до працівників поліграфічних досліджень.

Підсумовуючи викладене, слід зауважити, що поліграф не є чимось унікальним і, тим більше, не замінює повноцінного доказового процесу. Але він цілком легально й фахово застосовується у межах судово-експертної діяльності, даючи орієнтири, що інколи допомагають уникнути помилок слідства.

Практика ННЦ «ІСЕ ім. Засл. проф. М. С. Бокаріуса» показує, що поліграфічні дослідження проводяться кваліфікованими психологами-експертами, в суворій відповідності до закону й методик, і охоплюють лише ті питання, де поліграф дійсно здатен бути корисним. Водночас щодо власних працівників інститут не застосовує поліграфічні перевірки – і це ще раз підтверджує: метод має чіткі межі, а не універсальне призначення.

Для юристів цей матеріал може стати нагадуванням, що інколи варто залучати й «нетипові» інструменти, якщо вони можуть пролити світло на обставини справи й сприяти об’єктивності. Головне – розуміти можливості поліграфа, його межі та реальний науковий статус, а не ті міфи, які роками розганяли телевізійні шоу й різнокаліберні «психолухи».

Запис Поліграфічні дослідження та їх застосування у державних судово-експертних установах спершу з'явиться на Центр економіко-правових досліджень.

Коли запит не має правових підстав

Адвокат Андрій Томчишин, який діє у складі Адвокатського об’єднання «ЛЕКС-ГРУП», направив адвокатський запит до хостинг-провайдера з вимогою надати персональні дані власника сайту (який ви зараз читаєте), мотивуючи це «поширенням недостовірної інформації» та «порушенням прав» його клієнта.

Ордер адвоката

При цьому запит не містив жодної конкретизації, які саме дані вважаються недостовірними, в чому полягає порушення прав, і не був підкріплений жодними доказами чи мінімальною фактичною базою.

Адвокатський запит

Як бачимо, «АллатРа» руками адвоката робить класичну спробу «накопати відомості» про сайт і його фактичне адміністрування, щоб отримати персональні дані власника, і принагідно розвідати, чи можна тиснути на хостера.

Хостинг-провайдер переслав запит нам, адже вони не мають права надавати персональні дані клієнта адвокату без згоди клієнта або рішення суду. Це прямо заборонено Законом України «Про захист персональних даних».

І загалом, адвокатський запит ні до чого не зобов’язує, а всього лише є формою ввічливої спроби витягнути інформацію.

Як секти імітують «правовий захист»

«Довідкою WebFix встановлено, що власником даного веб-сайту є володілець облікового запису – Приватна наукова установа «Центр економіко-правничих досліджень», – пише Андрій Томчишин.

Коротко про те, що являє собою вищезгадана довідка WebFix, якою адвокат намагається «лякати» отримувачів запиту. WebFix не є державним органом або якимось офіційним реєстром, а являє собою приватний сервіс, який робить скріншоти та фіксацію веб-сторінок у певний момент часу, трохи схожий на WebArchive. Такі «довідки» використовують у судах як допоміжні технічні докази існування певного контенту в певний момент. Тобто це просто комерційна послуга, не більше. Іншими словами, WebFix нічого не встановлює, а лише фіксує те, що «бачить».

А їхні «висновки» про «власника сайту» взагалі є тільки припущеннями (дані WHOIS закриті). Максимум, що вони зможуть, – накрутити черговий конспірологічний фанфік для своїх адептів.

Інформація, що вимагав адвокат

Із запиту йдеться, що адвоката окремо цікавить дата 05 листопада 2025 року – він хоче дізнатися, хто був отримувачем послуг хостингу саме на той день.

За 05.11.2025 р. на сайті була опублікована тільки одна стаття «Волонтерка АллатРа» і «зоозахисниця» Олена Аль-Хамед виявилася мародеркою та пособницею ворога.

Тобто функціонери «АллатРа» розхвилювалися саме через цю статтю, опубліковану 5 листопада, і через те, що в ній ідеться про кримінальні проваджень проти них, описано прийоми і методи переслідування експертів і журналістів, з погрозами та іншими формами залякування. На прикладі «волонтерки» Аль-Хамед показано її реальний бекграунд: мародерка, прихильниця «руского міра», співпрацювала з окупантами. Також у згаданій статті викриті їхні маніпуляції з «почекунами», ідеологічною обробкою, та ще і з прямими посиланнями на конкретні кримінальні провадження, ЄРДР і судові рішення.

Вочевидь, викладені факти не просто зачепили їхнє «сакральне», а смикнули за оголений нерв і підсвітили те, що вони намагалися замазати.

Що саме було недостовірним?

«Громадська спілка «Міжнародний громадський рух «Аллатра» потребує правової допомоги у зв’язку із поширенням недостовірної інформації», – пише адвокат Томчишин. Але для того, щоб висувати подібні претензії, потрібне або твердження факту, який можна спростувати документально, або образа честі й гідності. У статті нічого такого немає. Все базується на офіційних даних (ЄРДР, ухвали суду, повідомлення Нацполіції). Закон України «Про інформацію» (ст. 30) і практика Верховного Суду прямо зазначають: оціночні судження ≠ факти, вони не підлягають доказуванню або спростуванню, якщо не містять образ чи закликів до насильства.

Факти викладені коректно, оціночні судження чітко прив’язані до перевірених даних (підозри, обшуки, вилучення майна, інші слідчі дії), тому є правомірними. Жодної вигадки чи перебільшення – лише те, що наявне в державних реєстрах і офіційних повідомленнях правоохоронних органів.

Для подання цивільного позову їм треба показати, що інформація недостовірна. Треба довести, що її поширення завдало шкоди, і при цьому не «обляпатися» об власні кримінальні провадження, які процитовані у статті. Вони цього не зроблять, бо не можуть спростувати те, що підтверджено ухвалами суду і доказовою базою досудового слідства. Тому «АллатРа» вдається до брудних методів і адвокатського «спаму», коли з правової позиції сказати їм нічого. То ж чіплятися нема за що, а все, що вони можуть, – бігати по колу й вити на місяць.

Наявність кримінальних проваджень і ухвалених у них судових рішень підтверджує суспільний інтерес. До речі, навіть формулювання взято з постанов слідчих ГСУ Національної поліції України, прокурорів Офісу Генерального прокурора про залучення спеціалістів: у тексті постанов «АллатРа» названа саме злочинною організацією, і наголошено на проросійській спрямованості її діяльності. Тема стосується воєнних злочинів (зокрема колаборації з російськими окупантами), мародерства під час окупації, діяльності проросійської організації, переслідування журналістів та експертів.

Це суспільно значима інформація, що за законом підлягає оприлюдненню та не може обмежуватися з міркувань «репутації обвинуваченої».

«Порожній» адвокатський запит як ознака непрофесійності

Автор статті не стверджує про вину поза межами офіційних матеріалів, у тексті немає фраз на кшталт «визнана винною», «доведено», «засуджена». Натомість використано: «обвинувачується», «згідно з ухвалою», «слідством установлено». Це юридично виважені формулювання, які виключають претензії про «випередження вироку».

Відсутні й ті персональні дані, що не підлягають оприлюдненню. У статті згадано лише відомості стосовно Олени Аль-Хамед, які вже розкриті в судових рішеннях і були відкриті органами досудового розслідування.

Відповідно до позиції Верховного Суду, якщо інформація вже стала публічною через офіційне рішення, її повторне поширення не є порушенням Закону України «Про захист персональних даних».

Що тут може бути «недостовірним»?

Нічого. Реально нічого.

Статус «волонтерки»? Те, що обвинувачена у кримінальному провадженні Олена Аль-Хамед заявляє, що вона «волонтерка благотворчого суспільства» (та ще й «зоозахисниця»), є самоназвою. Жодного реєстру «волонтерів» не існує. Посвідчення не видаються. Хто завгодно може написати у Facebook «я волонтерка».

Факти про злочини під час окупації? У тексті наведено відомості з офіційних джерел (прес-релізи поліції та дані з Єдиного державного реєстру судових рішень), задокументовані слідчими свідчення потерпілих.

Зв’язки з рашистами? Про те, що Аль-Хамед разом з російськими армійцями обкрадала покинуті оселі місцевих мешканців, прямо зазначено у відеоматеріалах прес-служби поліції, де продемонстровано проведення обшуку за її місцем проживання. Там докладно описано її поведінку, спосіб життя та дії під час окупації. Якщо особа співпрацює з окупаційною владою на захопленій території, то про якусь «недостовірність» говорити просто смішно.

І тут будь-які спроби адвокатів щось «притягнути» – вже не правова позиція, а істеричні конвульсії тих, кому просто не подобається правда.

Ознаки можливих порушень адвокатської етики адвокатом Томчишиним у зв’язку з направленням безпідставного адвокатського запиту

Першою ознакою можливих порушень адвокатом Томчишиним норм адвокатської етики слід назвати зловживання правом адвокатського запиту. А саме, стаття 19 Правил адвокатської етики (далі – ПАЕ) забороняє адвокату подавати адвокатські запити, які не спрямовані на захист прав або інтересів клієнта, а є способом тиску, маніпуляції або дискредитації інших осіб.

У даному випадку адвокат не переслідує реальної юридичної мети: по-перше, відсутній будь-який потенціал цивільного чи кримінального спору.

По-друге, запит використано як інструмент психологічного тиску або створення публічної картинки «захисту» перед прихильниками клієнта.

По-третє, відсутня конкретизація «недостовірності», що є базовою складовою для будь-якого правового звернення.

Це є типовим прикладом зловживання адвокатським інструментарієм. Томчишин знає, що інформація достовірна. Він знає, що підстав немає. Та все одно подає запит, винятково з метою впливу та створення картинки для секти.

Варто звернути увагу і на можливу недобросовісність у роботі адвоката. Стаття 12 ПАЕ встановлює, що адвокат зобов’язаний діяти добросовісно, у межах закону та з повагою до прав інших осіб. Подання завідомо безпідставного запиту дискредитує статус адвоката, воно суперечить принципу добросовісності та може сприйматися як спроба незаконного отримання персональних даних.

Стаття 7 ПАЕ прямо забороняє використання статусу адвоката для здійснення тиску, залякування або створення штучної «правової загрози» там, де її немає. Ознаками порушення є відсутність правових підстав для вимоги розкриття персональних даних. У Томчишина немає ані ухвали суду, ані натяку на легітимну процедуру. Його запит містить оціночні твердження («потребує правового захисту», «недостовірність»), але не містить жодних доказів. Це виглядає як спроба тиску на власника сайту і на провайдера.

Статті 11, 34 та 65 ПАЕ

Стаття 11 ПАЕ зобов’язує адвоката уникати дій, які можуть зашкодити авторитету професії. Формування завідомо порожніх запитів, які не мають юридичного змісту, але спрямовані на психологічний чи публічний ефект, – саме така дія. Крім того, стаття 11 ПАЕ наголошує: адвокат зобов’язаний утримуватися від дій, що можуть завдати шкоди честі й гідності адвокатури або підірвати довіру до професії. Направлення запиту, який не містить жодного чітко окресленого предмета захисту, виглядає не як правова позиція, а як банальна спроба «вибити інформацію» там, де закон цього не дозволяє. Подібна поведінка підриває авторитет професії значно більше, ніж будь-яка критична публікація.

Стаття 34 ПАЕ також установлює, що адвокат не має права вчиняти дії, спрямовані на отримання доказів незаконним способом. Спроба отримати персональні дані клієнта хостинг-провайдера без судового рішення – саме той випадок, коли адвокат демонструє готовність «розширювати межі дозволеного» за рахунок чужих прав і закону.

Зрештою, стаття 65 ПАЕ передбачає дисциплінарну відповідальність адвоката за дії, що суперечать закону, Правилам адвокатської етики або свідчать про зловживання правами. У цьому випадку наявні, щонайменше, ознаки наміру використати адвокатський статус не за призначенням – не для захисту, а для тиску і збору інформації, яка не підлягає розкриттю.

Даючи оцінку юридичних перспектив запиту адвоката Андрія Томчишина, слід зазначити, що він не має об’єктивних правових підстав, не може бути виконаний без рішення суду, не є етапом будь-якої реальної юридичної процедури, містить неконкретизовані, оціночні та юридично нікчемні твердження. Інакше кажучи, юридична вага такого запиту – нуль.

Відповідальність адвоката за порушення правил адвокатської етики

Порушення Правил адвокатської етики є підставою для дисциплінарної відповідальності, яка може мати для адвоката вельми болючі наслідки. Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» передбачає, що дисциплінарну справу порушує кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури (КДКА), якщо встановлено використання адвокатського статусу не за призначенням або спричинення шкоди репутації професії.

До дисциплінарних проступків належать, зокрема такі:

• зловживання інструментами адвокатської діяльності з неюридичною метою;
• завідоме подання безпідставних запитів чи скарг;
• дії, спрямовані на тиск, маніпуляцію або створення уявної «правової активності»;
• поширення необґрунтованих звинувачень або вимог, які не мають фактичного змісту;
• вчинки, що підривають довіру до адвокатури.

Санкції за такі дії можуть включати попередження, зупинення права на заняття адвокатською діяльністю або позбавлення свідоцтва.

Показовим є те, що зловживання адвокатським запитом часто кваліфікують як несумлінне виконання професійних обов’язків, адже запит має будуватися на наявності правової підстави і чітко визначеному інтересі клієнта, а не на бажанні адвоката створити інформаційний шум. У таких випадках адвокатура не захищає «корпоративно», бо подібні практики б’ють по репутації кожного адвоката.

Наведене дає підстави висновувати про те, що скерований адвокатом запит є маніпуляцією, оскільки не містить жодного конкретного пункту, що нібито є недостовірним. Це вже автоматично робить його порожнім. Андрій Томчишин не вимагає конкретизації фактів, не просить спростування конкретних тверджень, а просто кидає загальний туман – це класична тактика деструктивних культів (сект) і токсичних груп.

Те, чим займається Андрій Томчишин – не адвокатська діяльність, не юридичний захист, а клоунада з ознаками зловживання адвокатським інструментом і PR-атракціон перед прихильниками «АллатРа»: «Погляньте-но, ми подали запит! Ми боремося!». Вони ж не покажуть результат розгляду такого запиту, бо результат нульовий.

Емоційний ефект замість юридичної позиції

Крім того, адвокатський запит Андрія Томчишина має ознаки зловживання адвокатськими правами, використання статусу адвоката не за призначенням, недобросовісності й маніпулятивності, порушення принципу сумлінності та професійної незалежності.

«АллатРа» вкотре робить невдалу спробу психологічного тиску та намагається «зондувати підґрунтя». Вона давно так діє – показово «агресивно», але юридично пусто. Виглядає це радше так: їхній адвокат зараз тицяє паличкою в бетонну стіну й дуже сподівається, що стіна злякається.

Чи виходить адвокат Андрій Томчишин за межі адвокатської етики?

Так, і він сам усе розуміє.

Відверто кажучи, дуже хотілося б, щоб Андрій Томчишин не зупинявся, а пішов далі та спробував подати сюрреалістичний позов «про недостовірну інформацію» з відсутніми доказами. Було б дотепно подивитися на те, як у суді вони змушені були б особисто визнати, що у статті йдеться про них і їхні дії, викладені в ухвалах і кримінальних провадженнях. А потім справа розвалиться, як це у них трапляється регулярно.

На нашу думку, подання захисниками «АллатРа» адвокатського запиту спрямоване на те, аби просто показати своїм прихильникам, що, мовляв, їх «обмовили», а вони захищаються. Немовби «АллатРа» – не злочинна проросійська організація, а щось хороше, і взагалі «жертва режиму». І так, це класичний дешевий трюк «показати пастві, що ми боремося проти дискредитації». Дехто з них щиро думає, що адвокатський бланк, свідоцтво і ордер додають ваги нісенітницям.

Запис Адвокатський спам у стилі «АллатРа». Андрій Томчишин імітує правовий захист спершу з'явиться на Центр економіко-правових досліджень.