Євроатлантика Feed

ПАРЄ: Луценко - жертва політичної вендети

Євроатлантика — Tue, 28 Feb 2012 11:45:12 +0200

Доповідачі ПАРЄ по Україні стверджують, що Юрій Луценко став жертвою політичної вендети, прив’язуючи це до розслідування у справі Гонгадзе.

«Колишній міністр внутрішніх справ Юрій Луценко, який був засуджений судом в Києві до чотирьох років позбавлення волі є жертвою політичної вендети», - заязаявила Маріеліуш Бек (Marieluise Beck, Німеччина, група альянс ліберальних демократів, ALDE).

Текст відповідної заяви переданий агентству «Інтерфакс-Україна» в Брюсселі.

На її думку, судовий розгляд стосовно Луценка було «несправедливим», як це показано в доповіді датського Гельсінського комітету. «Крім того," злочину ", за яке він був засуджений, не можуть виправдати термін тюремного ув'язнення, навіть якщо обвинувач зміг довести всі звинувачення, висунуті на його адресу», - вважає депутат ПАРЄ.

Бек висловила думку, що Луценко, який відповідав за такі гучні злочини, як вбивство журналіста Георгія Гонгадзе, розлютив деяких осіб, які сьогодні повернулися до влади.

У своїй спільній заяві Верховний представник ЄС з питань зовнішньої політики і політики безпеки, віце-президент Європейської комісії Кетрін Ештон і єврокомісар з питань розширення та європейської політики сусідства Штефана Фюле висловили розчарування вироком «щодо пана Луценка, який сигналізує про те, що в Україні тривають суди, які не відповідають міжнародним стандартам щодо справедливого, прозорого і незалежного судового процесу».

За матеріалом Інтерфакс-Україна

Що ж ми за нарід такий? (В. Яворівський)

Євроатлантика — Fri, 24 Feb 2012 10:33:47 +0200

Чому згадалось те "вічне" запитання саме сьогодні.

70 років тому, 21 лютого 1942 року 35-річна поетка, публіцист, активістка Організації українських націоналістів (їх називають мельниківцями) залишила на стіні київської в'язниці гестапо напис: "Тут сиділа і звідти йде на розстріл Олена Теліга".

Але, не дивлячись навіть на ці трагічні роковини, на те, що на думку багатьох істориків в цьому році минає 105 років від дня її народження (хоча є й дані, що народилась вона у 1906), не знайшов я нині в інтернеті згадки про неї.

І хоч не є я мистецтвознавцем чи журналістом, все ж вимушений висловити декілька думок.

Як на мене, Олена Теліга - постать незвична, навіть легендарна. З точки зору «найбільших українських патріотів», тих, хто ходить з кронциркулем, не була вона стовідсотковою українкою. Народжена в не зовсім українській сім'ї, навіть не в Україні(!), вихована на російській культурі. В 20-ти річному віці, "крім російської, чеської, та німецької", вільно читала французькою, але не користувалась українською.

І лише наслідком дії якихось вищих сил можна пояснити ту кардинальну зміну її світогляду, коли молода дівчина, що оберталась в зденаціоналізованому емігрантському юнацькому середовищі, раптово відчула "почуття національної спільноти і гострої окремішності". І розпочала працювати "над своєю рідною мовою..., щоб володіти нею як рідною".

Але, один раз ступивши на тернистий шлях боротьби за національне визволення, вже не зійшла з нього. Й на переломі історії не залишилась у, хоч і бідному, але спокійному емігрантському житті, а пішла у свій рідний край, щоб відновлювати, як вона писала "в душах українців зі східних земель кожне найдрібніше почуття, з якого складається велика національна свідомість, національна гідність, національна окремішність, а передовсім - почуття нерозривної національної спільноти".

Пішла, хоч і розуміла майже утопічність цього "змагання до віднайдення всіх цих національних почувань". А що розуміла, видно з такої її тези: "Це змагання зустрічатиме на своєму шляху багато труднощів, бо чужі, ворожі руки встигли вже виховати покоління ограбоване з усіх найбільших людських духовних цінностей - національних почувань".

Хотів закінчити загальновживаним "Вічна їй пам'ять". Але, видається, наше покоління зробило і робить для цього далеко не все.

PS: Поза-позавчора (вищенаведене писалось ранком 21.02, але були проблеми з інтернетом) у Володимирському соборі відбулась поминальна молитва на пам'ять генерала. Петра Григоренка (сьогодні – 25-ті роковини від дня смерті) та Олени Теліги. Були українці та кримські татари.

Позаблоковість як певне безпекове сирітство

Євроатлантика — Wed, 22 Feb 2012 16:33:40 +0200

Сергій ДЖЕРДЖ

кандидат політичних наук,

голова Громадської ліги Україна — НАТО

2012 рік є примітним визначними ювілейними подіями й датами, які окреслюють розвиток і здобутки відносин України з НАТО. Зокрема, йдеться про 20-річчя започаткування перших контактів з Альянсом. Саме 22—23 лютого 1992 року відбувся перший візит Генерального секретаря НАТО Манфреда Вернера до Києва, під час якого Україну запросили до участі в РПАС (Рада Північноатлантичної співпраці). З того часу почалися активні контакти та співробітництво з НАТО. А вже 10 березня 1992 року Україна приєдналася до РПАС.

Манфред Вернер був сьомим Генеральним секретарем НАТО та першим, і поки що єдиним, німецьким представником, який обіймав посаду керівника Альянсу. І саме цей німецький політик, дипломат та військовий став людиною, яка відкрила НАТО для України й Україну для НАТО.

Сучасники М.Вернера називають його одним із найвпливовіших лідерів НАТО, який започаткував і окреслив шляхи трансформації організації після закінчення холодної війни.

М.Вернер відзначав три найважливіші аспекти політики, яку він проводив від імені Альянсу. Зокрема, адаптація НАТО, що пов’язана із закінченням холодної війни; проведення конструктивного діалогу з Радянським Союзом в період бурхливих політичних перетворень та усвідомлення членами організації важливості нових місій поза межами території Альянсу. В той час як лунали заяви, що кінець холодної війни означатиме кінець НАТО, М.Вернер закликав до інтеграції нових демократичних держав Європи в трансатлантичне співтовариство й говорив про необхідність трансформації організації.

Багато складових нинішнього НАТО виходять із бачення М.Вернера щодо потужного трансатлантичного військового Альянсу. На сьогодні в багатьох аспектах організація працює саме в тих напрямках, які обстоював М. Вернер.

Тому річниця його візиту в Україну є доречною нагодою проаналізувати еволюцію Української держави та її роль у формуванні міцної структури європейської та глобальної безпеки.

Перш за все варто згадати укази президента України Віктора Януковича «Про забезпечення продовження конструктивного партнерства України з Організацією Північноатлантичного договору» від 18 листопада 2010 року № 1039/2010 та «Про питання партнерства України з Організацією Північноатлантичного договору» від 3 березня 2011 року № 266/2011, якими формується конструктивне партнерство як пріоритетний напрямок безпекової зовнішньої політики України.

Якщо ж аналізувати перелік заходів на виконання Річної Національної програми співробітництва України з НАТО (РНП) у 2011 році, можна впевнено стверджувати, що стратегічне партнерство України з НАТО не тільки збережено і продовжено, а й розширено. А це означає, що Українська держава продовжує виконання взятих на себе міжнародних зобов’язань і є прогнозованою країною та надійним партнером.

20-річчя співробітництва між Україною та Альянсом показало громадськості перш за все те, що ця співпраця сприяє не лише зміцненню національної безпеки держави, але й об’єднанню в суспільстві, оскільки питання безпеки є важливими для всіх громадян країни. А принципи НАТО — це, перш за все, досягнення безпеки через консенсус та порозуміння.

Надзвичайно важливо формувати й доносити інформацію щодо того, як євроатлантичне співробітництво позначається на житті кожного громадянина. Тому різним сегментам громадянського суспільства необхідно знати й розуміти, які інструменти практичної співпраці України та НАТО вони можуть використовувати у своїй діяльності. І владі, й експертному середовищу потрібно працювати над поширенням інформації в суспільстві, зокрема через покращення якості висвітлення питань євроатлантичного співробітництва у ЗМІ.

Як відомо, в кінці травня 2012 року відбудеться саміт НАТО в Чикаго. Сподіваємося, що Президент Віктор Янукович візьме у ньому участь. Саміт в Чикаго — це певна точка відліку для НАТО. Тим паче, що натовські саміти відбуваються не так часто, як саміти ЄС. Це подія, яку варто спеціально використовувати для визначення нової мети й пріоритетів регіональної й глобальної безпеки на перспективу. На саміті буде розглянуто ряд питань, зокрема щодо виводу військ із Афганістану та передачі повноважень із підтримки миру та безпеки афганським збройним силам та поліції в 2014. Очікується, що НАТО, ЄС та США надаватимуть 4—5 млрд доларів на рік допомоги Афганістану й після виведення військ. Україна, в свою чергу, могла б узяти участь в економічній розбудові цієї країни та проведенні навчання та підготовки афганських збройних сил.

Також сторони мають намір обговорити питання Близького Сходу, арабську весну, ситуацію в країнах, де відбуваються громадянські заворушення та протести: Сирії, Бахрейні, Ємені та Єгипті. Крім цього, існують проблеми недостатнього функціонування національної безпеки в Лівії, потребує уваги ситуація в Перській затоці. Також при можливому посиленні Стамбульської ініціативи співпраці, Середземноморського діалогу як механізмів взаємодії країн цих регіонів з участю НАТО залишаються питання практичного застосування цих механізмів.

Очевидно, буде обговорюватися стан Протиракетної оборони (ПРО) в Європі й її розвиток. Можливо, буде оголошено про завершення формування першої черги оборони. Є відповідні двосторонні домовленості США з Польщею та Туреччиною. В першу чергу буде розгортання напрямків командування та управління, а в подальшому й розміщення більшої кількості власне протиракетних комплексів.

Зрештою, створення реальної Протиракетної оборони в Європі може дати поштовх обговоренню питань щодо скорочення ядерних сил. А це те, що завжди обстоювала Україна. Українська держава є першою й поки єдиною, яка відмовилася від ядерної зброї.

Головним, очевидно, стане питання, як адаптувати НАТО та країни-учасниці Альянсу до фінансових обмежень, зберігаючи безпекові можливості організації.

На перший план виходить так звана розумна оборона (smart defence) — це певна раціоналізація оборони, її спрямованість на спеціалізацію, пріоритетизацію, співпрацю. Економічна криза стимулює пошук нових можливостей, що і впливає на формування такого напрямку та таких ініціатив, які мають кінцевий практичний вимір. На сьогодні необхідно діяти ініціативно, інноваційно, змінювати підходи, не виділяючи більше ресурсів, а більш ефективно їх використовуючи.

НАТО — міжурядова організація, яка буде архітектором пріоритетних змін у країнах-членах, яких, очевидно, в Чикаго закличуть об’єднуватися для раціоналізації ресурсів, стимулювати багатосторонню співпрацю для уникнення дублювання (зокрема і з ЄС), робити інвестиції для найбільш нагальних, а не для найменш необхідних оборонних потреб. І в попередні роки, й тим більше сьогодні важливим є посилення рівня оперативної сумісності. А це й є критерієм ефективності.

Очевидно, НАТО акцентуватиме увагу й на антитерористичних операціях, зокрема на антипіратській операції під назвою Океанський щит. Україні варто приєднатися до цієї операції, адже це в наших національних інтересах. Як відомо, щоденно від 50 до 80 тисяч українців виходять в море в складі багатонаціональних команд торговельних флотів більшості країн. Українські громадяни посідають третє місце у світі за кількістю цивільних моряків, після Китаю та Філіппін. Тому ця ініціатива НАТО по боротьбі з піратством є надзвичайно важливою для українців.

Країни НАТО, в тому числі й США, скорочують видатки на оборону. В цьому році Альянс у цілому зменшить на 1 млрд. доларів США витрати на військові потреби. Хоча військові витрати у світі зростуть на 6%. Зокрема, Китай їх збільшує, Росія планує подвоїти витрати на оборону. В півтора разу змушена збільшити військові витрати Індія через нестабільність у регіоні.

Тому для Альянсу важлива інтенсифікація, посилення ефективності. Економічний шлях забезпечити успішну розумну оборону — це об’єднати реалізм із творчим підходом.

А в який спосіб краще посилити безпеку Української держави? Скільки ресурсів та фінансів необхідно для досягнення достатнього рівня й можливості самостійно повноцінно захищати нашу країну, коли вона один на один із вірогідним противником? Адже позаблоковість — це своєрідна відстороненість та ізоляція, в тому числі й від допомоги, але ніяк не від загроз. Навіть навпаки, наша позаблоковість, як певне безпекове сирітство, більше провокує зазіхання на нашу економіку та на нашу державу.

В Україні подією останніх днів є призначення секретарем Ради національної безпеки і оборони Андрія Клюєва. Одна зі складових мотивації цього призначення є необхідність посилити національну безпеку країни. Час дає можливість українським державним діячам та політикам проявити себе будівничими безпекового фундаменту держави. І залишити в нашій історії впливовий та реформаторський слід, який залишив після себе в Німеччині та Європі відомий політик та військовий діяч Манфред Вернер.

Оригінал статті на сайті газети "День"