Більшовицька жага крові.

Величезну цінність для розуміння історичних процесів мають свідчення очевидців.

Не менше, а, частіше, навіть більше значення мають фото-документи.

Саме таким джерелом інформації є брошура

Роберта Нілостонського «Більшовицька жага крові» видана у Німеччині в двадцяті роки минулого сторіччя.

Пропонуємо переклад на українську мову цього свідчення епохи українських Визвольних змагань 1917-1921 років.

Просимо поставитися поблажливо до деяких думок автора. Він був людиною свого часу, з відповідними поглядами, що були сформовані політикою російської імперії.

Про Роберта Нілостонського відомо небагато. Народився він в сім’ї Карла Германа Нілостонського, банківського службовця, вихідця із Німеччини, який наприкінці XIX століття перебрався до Російської імперії. В 1917 році Роберт закінчив Миколаївське кавалерійське училище у Петербурзі, служив у званні корнета Окремого корпусу прикордонної стражі. Потім перебував у складі Збройних сил Півдня Росії. В період з грудня 1919 по березень 1920 року був евакуйованим з Новоросійська. Станом на травень 1920 він перебував на території Югославії. Далі його сліди губляться.

Свідчення очевидця епохи більшовицького терору у Росії (Російській Імперії- ред.). Дома терору, людські бійні та рішуча боротьба російських робітників проти більшовицької тиранії з детальною інформацією та фото-додатками.

Зміст

І. Південноросійська Добровольча армія

II. Взяття Києва. Масова кривава баня у ніч на 28.08.1919 року

III. Доми терору надзвичайних комісій з розслідувань вбивств (надзвичайки, далі- чрезвичайки) Києва

IV. Внутрішнє розташування домів терору. В’язні та їхні моральні тортури

V. Хто були в’язнями домів терору радянських можновладців?

VI. Людські бойні. Бойня на вулиці Садовій № 5 та її жертви

VII. Повітові людські бойні, Всеукраїнської надзвичайної комісії та військової (китайської) надзвичайної комісії та тортури у них

VIII. Перелік способів тортур та вбивств людей у містах радянського раю: Воронеж, Харків, Полтава, Катеринослав (тепер – Дніпро)

IX. Жахіття Одеси. Зібрання мертвих у Севастополі

X. Моральні тортури жертв перед стратою та їхній мученицький кінець

XI. Свято крові. Радянський садист Чернявський, садистки «Роза» та «Соня»

XII. Розслідування більшовицьких злочинів. Кількість жертв. Заплямування церкви

XIII. Система радянського ката Лациса. Провокаційні змови. Король катів Апфельбаум

XIV. Київ після окупації. Події у Фастові

XV. Мученицька смерть селян

XVI. Робітники

XVII. Героїчна оборона Києва трудящими

XVIII. Поновлення наступу більшовиків і друга героїчна оборона Києва робітниками

XIX. Падіння Києва

XX. Камарилья, яка править Росією

Добра порада делегаціям, які їдуть до Росії

План- схема

Вулиці, провулки:

Олександрівська вулиця (сучасна назва Михайла Грушевського);

Садова вулиця;

Левашовська вулиця (Шовковична);

Катерининська вулиця (Липська);

Кріпосний провулок;

Московська вулиця (князів Острозьких);

Інститутська вулиця;

Ольгінська вулиця;

Банкова вулиця;

Липський провулок;

Виноградний провулок;

Кловський узвіз;

Анненковська вулиця (Лютеранська);

Єлизаветинська вулиця (Пилипа Орлика);

Крутий узвіз;

Виноградна вулиця (Академіка Богомольця).

1. Дім терору губернської надзвичайної комісії з розслідувань убивств на вулиці Інститутській №40 (колишній палац гетьмана – не зберігся) 2. Бойня губернської надзвичайної комісії з розслідувань убивств на вулиці Садовій №5 (сучасна адреса Садова №5/15)

3. Дім терору Всеукраїнської надзвичайної комісії з розслідувань вбивств на вулиці Катерининській № 10 (Липська №10).

4. Бойня Всеукраїнської надзвичайної комісії з розслідувань убивств (Липська №16)

5. Будівлі різноманітного призначення Всеукраїнської надзвичайної комісії з розслідувань убивств

6. Дім терору повітової надзвичайної комісії з розслідувань убивств 7. Бойня повітової надзвичайної комісії з розслідувань вбивств.

8. Будівлі іншого призначення, що належать повітовій надзвичайній комісії з розслідувань убивств

1. Південноросійська Добровольча армія

Коли я повернувся до Європи із Добровольчої армії на Кавказі та приїхав до Німеччини, то був вражений загальним абсолютним нерозумінням стану речей в Росії, а особливо причин тієї жахливої громадянської війни, яка вже скоро триватиме три роки. Мимоволі згадалося про невігластво тих іноземців, які уявляли собі Росію як країну білих ведмедів, які ходять по вулицях і ніби її жителі харчуються виключно салом. Проте, я вже мав нагоду певною мірою спостерігати цю необізнаність і серед нас, у армії. Наприклад, туди приїхав американський кореспондент, який насправді був на думці, що наша армія є спадкоємицею старої російської армії і складається з прихильників царського режиму, які зараз борються проти російської революції, тобто є контрреволюційною. Частково це можна пояснити тим, що більшовики у своїй пропаганді, яка не жаліє засобів для обману зарубіжжя, користувались нашою майже повною відрізаністю від зовнішнього світу. Тому ворог незрозумілим чином намагався видавати себе за революціонерів, хоча насправді, саме вони і є контрреволюціонерами, які виступили проти революції російського народу.

Чи не був більшовицький путч контрреволюцією, яка розтоптала споконвіку жаданий ідеал російських революціонерів – влади народу і установчих зборів? Цю мрію російського робітника, найшвидше здійснення якої нинішні можновладці ставили як першу вимогу ще до приходу до влади, але лише використали її як безпрограшну приманку, як, власне, і вимогу скасування смертної кари, гарантування інших прав та свобод людини. Замість цього народ отримав дома терору надзвичайних комісій та найжорстокіші рабські кайдани. Нас, прихильників вільного волевиявлення народу, визначили, як «контрреволюціонерів»! Іноземці, які приїхали до нас, були тому дуже здивовані, коли побачили якраз протилежне і знайшли в Добровольчій армії тих, хто лишився вірним владі народу та установчих зборів, боровся проти нового самодержавства Росії, на престолі якого зараз сидить «…» Лайба Бронштейн, котрий, щоб ще краще і більше обманювати народ, придумав собі прізвище «Троцький». Те ж саме робили «міністри» та «наркоми», як-от петербурзький диктатор, сумнозвісний масовий убивця й садист Апфельбаум, який править під псевдонімом «Зінов’єв», «нарком» Розенфельд, використовуючи прізвище «Каменєв», «нарком» Нахамкес, який хоче називатися «Стеклов» і подібні. Усі вони бояться своїх власних імен і змушені їх приховувати та жити як злодії під фальшивими іменами. Під час нашого наступу та звільнені низки великих міст півдня Росії іноземці переконалися в тому, що робітник Радянської Росії є лише безправним рабом радянського самодержавства.

Якби більшовики були такими, якими себе видають, ми і вони були б одним і тим же. Тоді б взагалі не було громадянської війни, а люди, яких вони називають контрреволюціонерами, завзято працювали б на їхньому боці.

Усупереч думці, що серед нас є тільки прибічники царського режиму та багата аристократія, засвідчую: у Добровольчій армії служать лише найбідніші верстви населення, офіцери, які здебільшого є вихідцями часів війни та революції. Ні для кого не є секретом, що саме найбільш реакційна частина офіцерів старого генерального штабу стоїть на боці більшовицького уряду, оскільки самоврядування, хоч і більшовицьке, їм більше до серця, ніж влада народу і установчих зборів, яких ми вимагаємо. Монархічна агітація в Добровольчій армії заборонена, як і більшовицька. Найкращим доказом того, що весь російський народ на нашому боці, є масові і постійні повстання селян і робітників, які завжди приєднуються до нас, як тільки ми наближаємося.

У наступних свідченнях я хочу навести німецькому робітнику приклад того, як російський трудящий, який повстає проти будь-якого самодержавства, ставиться до теперішнього радянського режиму і Добровольчої армії, та дати картину нескінченних страждань, яких він зазнавав та від яких потерпав під більшовицьким самодержавством.

Я беру саме Київ, тому що особисто там був і можу все описати з власного досвіду, а події, про які йдеться, відбувалися у місті в особливо кричущий спосіб.

II. Взяття Києва. Масова кривава баня у ніч на 28 серпня 1919 року

Під час загального наступу Добровольчої армії генерала Денікіна восени 1919 року 28 серпня невелика частина 5 кавалерійського корпусу генерала Юзефовича ввійшла до Києва. Це було на світанку, коли до міста з двох боків підійшли дві армії: зі сходу – Добровольча, а із заходу – Українська Галицька. Коли останні дізналися про наближення Добровольчої армії, вони повернули назад і зайняли вичікувальну позицію в районі міста Фастів, приблизно за 60 кілометрів на південний схід від Києва.

Останні сутички у Києві відбулися напередодні ввечері, у день взяття Київ уже не оборонявся. Добровольча армія увійшла до Києва як визволителі та була захоплено зустрінута всім населенням.

Після того як нам вдалося практично відразу після захоплення міста потрапити до домів терору більшовицьких надзвичайних комісій з розслідувань убивств (далі- чрезвичайки), і побачити що відбувалося за лаштунками цих закладів та почати проводити детальне розслідування, то про це все мало би бути написано безліч книг. Стверджую, що ніхто не зміг би викласти на папері всю нескінченно зростаючу витонченість і підлість цієї диявольської банди злочинців, поки не побачив би це все на власні очі. Середньовічні тортури, інквізиція і катівні, про які написано багато книг і найфантастичніших романів жахів, ніщо в порівнянні з реальністю, фактами, що відбувалися в чрезвичайках. Ці огидні садисти та кокаїністи-дегенерати, до того ж, мають нахабство представляти більшовицьку програму довірливим робітникам за кордоном і видавати себе за політичну партію, за більшовиків, соціал-демократів та комуністів. Вони ще сміють вимовляти слова «свобода» і «народ»!

До речі, це якраз і говорить про їхню диявольську сутність і є тому лише черговим доказом. Я вважаю, що німецький трудящий має брати приклад з російського робітника, який тепер відчув «більшовизм» на власному гіркому досвіді, випробував його на своїй шиї і, мабуть, зможе краще про нього судити, ніж той, хто про це чує тільки з уст куплених людей та за більшовицькою програмою, проти якої так жорстоко виступають самі ж більшовики. Найкращий і найяскравіший доказ ставлення російського робітника до влади народних комісарів показали робітники півдня Росії, які з великим ентузіазмом зустріли Добровольчу армію як своїх визволителів, негайно приєдналися до них і неодноразово, коли армія опинялася у скрутному становищі, поспішали їм на допомогу і, таким чином, вирішували результати битв великого значення.

Саме так сталося на початку листопада 1919-го року, коли основна частина Добровольчої армії діяла в московському напрямку, а київський гарнізон був зовсім незначним. Коли більшовики, дізнавшись про це, напали на місто великими силами в надії на легку перемогу, саме київські робітники, похилого віку й молоді, билися, як леви, і самотужки захищали місто, завдавши більшовицькій армії значних втрат і відтіснивши їх далеко за Київ.

***

Як тільки ви проходили вулицями Києва, вас зустрічав пронизливий трупний запах, що свідчило про наявність у місті великої кількості трупів. Запах ставав особливо сильним коли ви проходили повз підвали. Так, можна було відчути запах на вулиці Фундуклеївській (Богдана Хмельницького №37) біля анатомічного театру та в районі Липок, де знаходилося найбільше чрезвичайок з їхніми бойнями – так! Людські бойні організовані були для народу, повз які можна було пройти тільки прикривши носа змоченою у парфумах носовою хустинкою. На інших вулицях люди намагалися якомога більше палити, щоб не відчувати запаху. У більшості чрезвичайок напередодні ввечері більшовикам вдалося знищити всіх людей, які знаходилися в їхньому полоні. Під час цієї масової кривавої бані, яка відбулася у ніч на 28 серпня 1919 року, тільки на одній бойні губернської чрезвичайки на Садовій №5 (Садова №5/15) було вбито 127 осіб.

Близько ста осіб були просто розстріляні у саду губернської чрезвичайки (сучасна адреса: Інститутська №20/8, будинок не зберігся, але залишилась частина того страшного саду з новенькими лавочками, фонтаном, без жодної згадки про події 1919 року) через великий поспіх, близько семидесяти осіб у повітовій чрезвичайці на Єлизаветинській (Пилипа Орлика №3) вулиці, приблизно стільки ж у «китайській» (Михайла Грушевського №20) чрезвичайці, п’ятдесят один залізничник в залізничній чрезвичайці та ще в інших численних чрезвичайках Києва.

І що стало причиною цього жахливого масового вбивства? По-перше, помста за переможне просування добровольчих військ, а по-друге, просто тому, що пани «наркоми» не хотіли тягнутися разом з нещасними при відступі, яких все одно довелося б садити до залізничних вагонів. А це треба було ще зуміти зробити. Тому людей було вирішено просто знищити – більшовики назвали це «ліквідацією».

У деяких інших чрезвичайках, звідки більшовики надто поспішно втікали, ми знайшли в’язнів ще живих, але в якому стані? Це були практично трупи, які майже не рухалися і з нерозумінням дивилися на нас порожнім поглядом.

ІІІ. Дома терору надзвичайних комісій з розслідувань убивств (чрезвичайки) Києва

У Києві було кілька таких домів терору більшовицьких комісій з розслідувань убивств, які російською мовою називалися «чрезвычайка» (похідне від «чрезвычайная комиссия» – «надзвичайна комісія» українською мовою) або скорочено «ЧК» російською, “НК” українською мовою. Зазвичай вони складалися з кількох будинків. Головою Всеукраїнської чрезвичайки, а відтак і всієї системи вбивств в України, як його офіційно називали, «Президентом», був «нарком», кат Лацис, «…», який також працював ще і у Раді «народних комісарів» у Москві. Його помічником став кат Рафес, «…» та член «Бунду», який у своїй підлості та патологічних злочинних інстинктах не поступався радянському вбивці Лацису. Крім того, певний час у Києві вбивствами керував сумнозвісний московський «нарком» Петерс, а «нарком» Мануїльський, «…», грав роль «старшого слідчого судді», завдання якого полягало в підписуванні «оптом» списків в’язнів – кандидатів на знищення.

Організація чрезвичайок, або ЧК складалася з колегії ЧК та відділів. Колегія ЧК складалася з голови, його помічника та «слідчих суддів», які були садистами та злочинцями різного калібру. Ці люди «судили», тобто наказували вбивати людей, навіть не потурбувавшись їх хоча б раз побачити, і безпосередньо самі брали активну участь у «розвагах» масових кривавих бань.

Відділи були наступними:

1. Слідчий відділ(«следственный отдел»–російською мовою) або колегія «слідчих суддів». Кількість членів колегії була дуже різною. Деякі чрезвичайки навіть хвалилися малою їхньою кількістю. Наприклад, у Всеукраїнській чрезвичайній комісії було лише сім «слідчих суддів». У той час, коли Київ покинули більшовики, у чрезвичайках знаходилося ще понад чотирьох тисяч незавершених справ. Якщо додати до цього той факт, що «слідчі судді» були переважно неосвіченими людьми, часто звичайними злочинцями, які більше дбали про тортури жертв і задоволення своїх садистських бажань, ніж про їхні прямі обов’язки, то можна собі уявити, скільки часу доводилося чекати в’язням, перш ніж їх, принаймні коротко, допитали «слідчі судді».

2. Особливий відділ (Особый отдел – російською мовою, або правильніше – відділ шпигунів). Робота цього відділу була вкрай секретною. До приміщень цього відділу допускалися лише люди, які користувалися особливо високим ступенем довіри. Цей відділ пожирав величезні суми грошей, тому що утримував цілу армію шпигунів, на яких фінанси не шкодували. Задача цього відділу, крім всього іншого, включала провокування «змов», і особи, які були, нібито, причетні до «змов», потерпали особливо сильно. Зазвичай провокатори скликали, начебто, нараду чи збори, де потім їх оточували війська ЧК і кидали до надзвичайки. Після того вони використовувалися для задоволення аномальних потягів радянських садистів, і, наприкінці якогось із безкінечних фестивалів смерті, їх знищували у вирі кривавих бань.

3. Оперативний відділ. Це був відділ суто військового характеру. Його очолювала група ЧК, або ж «Особливий корпус чрезвичайної комісії», яким керував колишній звичайний злочинець, такий собі Латишев* (дивись Додатки від редакції), котрий був спеціально призначений для придушення повстань у містах і селах. Цей відділ був розповсюджений по всіх чрезвичайках України. У розпорядженні Всеросійської чрезвичайної комісії була ціла бригада у складі трьох полків піхоти, трьох кавалерійських ескадронів та трьох артилерійських батарей. Для кожної губернської ЧК виділявся один батальйон, а для кожної повітової ЧК одна рота таких військ. Загалом корпус військ чрезвичайки становив значну силу в тридцять тисяч чоловік, чудово оснащених і озброєних, які були в достатку забезпечені радянським урядом, звичайно, знову ж, за рахунок тих самих нещасних робітників і селян, яких вони пригнічували. Радянська влада подбала про це навіть за рахунок фронтових військ, щоб мати на своєму боці людей, які в основному набиралися з середовища звичайних злочинців. До складу цих військ входили також окремі спеціальні латвійські та «інтернаціональні» роти та батальйони. «Інтернаціональні» роти складалися здебільшого з китайців. Ці війська також відзначилися особливою жорстокістю при придушенні робітничих і селянських повстань, які постійно спалахували в Україні проти «робітничо-селянського уряду».

4. Господарський відділ. Цей відділ забезпечував співробітникам ЧК життя у розкоші. Як жили чекісти видно вже з того, що їхні підвали (а це було під час загального голоду) завжди були повні всіляких делікатесів і вин найдорожчих сортів. З коштів цього відомства також оплачувалися чекістські застілля, що проводилися в компанії великої кількості повій. Останні зараховувалися до постійних співробітників ЧК, були виключно огидними жінками (…), які добре оплачувалися «особливим відділом» і надавали чекістам хороші шпигунські послуги та часто працювали провокаторами.

5. Комендантський відділ. Начальником відділу був командир, який зазвичай мав трьох помічників. Йому підпорядковувалися вартові, обслуговуючий персонал і виконавці вироків (кати). Відділ відповідав за охорону та знищення в’язнів. Крім того, численні родичі полонених мали звертатися до коменданта, якщо хотіли щось дізнатися про долю своїх близьких. Мало того, що спочатку потрібно було отримати низку дозволів і перепусток, часто родичі в’язнів приймалися комендантом з роздратуванням, а то й їх самих кидали до підвалів чрезвичайок.

На комендатуру також покладалося транспортування до боєн призначених на знищення жертв та передача їх до рук катів.

Вулиці, де розташовувалися чрезвичайки, були перегороджені. Звісно, тероризовані жителі намагалися, за можливості, уникати цих місць. Людей, які випадково заблукали в околицях цих місць, заарештовували і «до з’ясування особистих даних» кидали до чрезвичайок, де вони доповнювали лави інших, і там могли чекати вічність на допит поки їх, нарешті, не вбивали.

Чрезвичайки називали себе за сферою діяльності, на яку поширювалися їхні функції. Перш за все тут слід згадати Всеукраїнську ЧК, повноваження якої поширювалися на всю Україну (російською – Всеукраинская Чрезвычайка, скорочено – ВУЧК). Вона знаходилася на Катерининській (Липській) вулиці, у тих будинках, де колись розташовувалося вище командування групи армій «Ейхорн», але з тією різницею, що згаданий відділ з розслідувань убивств займав два ряди будинків на вулиці від рогу Інститутської до Єлизаветинської (Пилипа Орлика). Головною будівлею відділу розслідувань убивств, де також проживали кати Лацис і Рафес, був будинок колишнього губернатора на Катериненській (Липській) вулиці, №10. Бойня цього відділу була поруч, на розі Катериненської (Липській вулиці) та Липського провулку.

Губернська чрезвичайка, або скорочено ГубЧК, розташовувалася в колишньому Гетьманському палаці на Інститутській № 40 (Інститутська №20/6), на розі з вулицею Левашовською (Шовковичною). Їхня бойня містилася на провулку Інститутської вулиці, навпроти через дорогу навскоси палацу, на Садовій №5 (Садова №5/15)

Повітова чрезвичайка, або скорочено УЧК (уездная – російською мовою), знаходилася на Єлизаветинській вулиці (Пилипа Орлика), навпроти тупика Виноградного провулку. У неї теж була своя бойня, у сусідньому будинку.

Китайська, або, як її ще називали, Інтернаціональна або офіційно Військова ЧК, де орудували переважно китайці, латиші та деякі угорські представники, знаходилася на Пушкінській вулиці № 25, у цьому ж будинку була їхня бойня.

Залізнична чрезвичайка, або ЖЧК російською мовою, розташовувалася на вокзалі. Їхня бойня була в одному з сараїв на протилежному боці залізничної колії.

Крім того, у кожному районі була особлива районна чрезвичайка.

Окрім згаданих постійних київських чрезвичайок, тут розквартирувалася й частина тих осіб, які були змушені тікати з різних міст під час наступу добровольчих військ. Це все це продовжувало сіяти і розбурхувати хаос у Києві.

Кожна велика чрезвичайка мала свою бойню, яка зазвичай розташовувалася на подвір’ї в гаражі для автомобілів або в колишній каретній. Усього нараховувалося 16 боєн, які самі ж більшовики офіційно називали «Бойня», і кожна мала свій порядковий номер. Якщо в одній із боєн чрезвичайка вважала за потрібне вбити в один день особливо велику кількість людей, то вона розподіляла жертви по інших бойнях. У документах, залишених більшовиками чрезвичайок, ми знайшли низку бланків із написом «Бойня» та її номером, а також уже заповнені бланки зі списком і наказом знищення зазначених осіб. Весь цей матеріал, якого є нескінченна кількість, був зібраний спеціальною комісією генерала Рьорберга, створеною Верховним командуванням для розслідування більшовицьких звірств, і є доступним у Архіві Добровольчої армії для всього світу і нащадків наших як речовий доказ злочинів більшовизму.

IV. Внутрішнє розташування домів терору. В’язні та їхні моральні тортури

На верхніх поверхах чрезвичайок розташовувалися канцелярії, які знаходилися у незліченних кімнатах і залах, тому що для цих установ обиралися виключно великі будинки. Усі кімнати були переповнені паперами та фотографіями, які чекісти, мабуть, не встигли знищити.

Майже в кожній шафі чи столі, майже в кожній шухляді ми знаходили порожні ємкості з кокаїном, у деяких навіть його залишки. Усе всередині: меблі, столи, шафи, двері, тощо, більшовики перед від’їздом розтрощили і понищили. Домова церква гетьманського палацу (Всеукраїнська чрезвичайка) була сплюндрована так, що я не можу тут це описати. У губернській ЧК ми знайшли стілець (такий був і в Харкові), схожий на ті, якими користуються зубні лікарі – на ньому ще частково висіли ремені, якими до стільців були прив’язані жертви. Уся цементна підлога темної кімнати була в крові, а до закривавленого стільця все ще були прилиплі залишки людської шкіри та шматочки шкіри голови з волоссям. Ви можете уявити, що тут сталося, але я повернуся до тортур пізніше. Ув’язнені в камері смертників знаходилися на нижніх поверхах. Під камери використовували підвальні кімнати, які або спочатку були без належного доступу світла, або чекісти навмисно затемнювали їх. У кімнатах «смертників», тобто жертв, призначених на наступне знищення, панувала суцільна темрява. У таку камеру, чотири метри завдовжки і два метри завширшки, було втиснуте від 15 до 20 чоловік, у тому числі жінок і старих людей. Цих нещасних ніколи не випускали, і всі були змушені справляти нужду тут. Крім того, в’язні вдень і вночі постійно піддавалися найстрашнішим моральним тортурам. Щоночі когось одного або й більше людей, викликали з кожної камери та виводили на страту. В’язні ніколи не знали, чи побачать наступний день, і лише коли світало, вони могли припустити, що доживуть до наступного вечора, оскільки страти протягом дня були відносно рідкісним явищем. Зазвичай смертника викликали на екзекуцію «з усіма пожитками» і тоді він уже знав, чим це все для нього закінчиться.

Жертви масової кривавої бані в ніч перед захопленням Києва 27-28 серпня 1919 року. Перед стратою усім жертвам наказували роздягатися.

Вхід до бойні губернської надзвичайної комісії з розслідувань убивств на Садовій №5 (Садова №5/15) у Києві. Кияни відвідують покійницьку після захоплення міста Добровольчою армією. Люди затискають носа від нестерпного трупного запаху.

Трупи страчених у саду другого харківського дому терору на вулиці Сумській №47. Ноги загиблих зв’язані, верхня частина черепа відсутня. Зверніть увагу на характерний вираз жаху на обличчі жертви тортур.

Йому доводилося залишати речі в іншій спеціальній кімнаті, де потрібно було повністю роздягнутися, щоб його так вивели, тому що жертви страчувалися оголеними. Відразу після цього до кімнати чи в камеру вривалися охоронці, кати й червоноармійці та починали ділилися залишеними речами, а наступного дня після вбивства з’являлися в камерах у речах вбитого. Можна тільки уявити собі стан в’язня, який раптом побачив такого нелюда в одязі свого брата, батька чи сина, який сидів у іншій камері й про вбивство якого він ще не знав, бо родичі ніколи не знаходилися в камері разом. Якби нещасний насмілився запитати про це у катів, відповіддю було би кілька ударів нагайкою по голові, або удар прикладом рушниці, а то й удар багнетом. Взагалі нагайкою користувалися за будь-якої нагоди, навіть просто від нудьги. Певні чекісти виявляли більш цинічну витонченість у подібних питаннях, завдаючи нещасним душевних мук своїми відповідями та запитаннями, і це дуже їх розважало. Ось що розповідає про випадок, який стався в його камері, пан Хайнц Штратц («Три місяці заручником у Радека»), підданий Німеччини, який також перебував у в’язниці в Радянській Росії: «У Всеукраїнській чрезвичайці я сидів у камері зі старим чоловіком, який раптово дізнався, що його син, якого він не бачив роками, знаходиться в тій самій чрезвичайці. Він просить дозволу говорити й бачитися з ним. «Вам це так важливо?» відповідає кат – і коли батько, зрадівши, палко відповідає на запитання ствердно – «Дуже добре. Якщо Ви так хочете…». Садист навмисно чекає, а потім – «його тіло лежить там і там». Як блискавкою вражений, старий падає, заливається сльозами і ридає, що тепер усе життя буде мучитися цим – нелюде втішає його словами: «Ваше життя буде не таким вже й довгим!».

Через дві години розстріляють і батька. І подібні сцени траплялися щодня…

Щоб посилити психічні муки полонених, чудовиська розповідали їм про майбутні тортури і страшну мученицьку смерть, про родичів, уже замучених і страчених. Але найбільше чекісти любили розважатися в камерах «смертників» – засуджених до смертної кари, про швидку смерть яким уже повідомили. Тут знущалися над цими нещасними, ставлячи їм усілякі цинічні питання.

Нерідко навіть навмисне саджали до камер якихось розбещених осіб, які обіцяли в’язням тортури й жахливу смерть не тільки вдень, але навіть і без того в такі мученицькі ночі, весь час, постійно. Зазвичай на виконання такої місії брали злодіїв чи п’яниць, яким за це пом’якшували терміни арешту.

Одним із досить поширених діянь було, коли в’язню раптом повідомляли, що він звільнений. Його відводили до канцелярії, де комендант разом із деякими іншими «товаришами», включно з катами-жінками, починали знущатися над ним, зазвичай у формі допиту, після чого штовхали назад до камери. Арештанту часто казали, що він вільний і коли, безмежно радіючи тому, чого так прагнув, і від несподіваної удачі, він поспішно схоплював свої речі й, не спакувавши їх як слід, поспішав коридором, його заводили до жахливої роздягальні й далі на бойню, де і вбивали. А банда вбивць не могла насититися сміхом.

В’язні абсолютно не отримували від більшовиків їжі, оскільки чекісти вважали, що чим більше людей помре від голоду, тим краще. Якщо хтось помирав у камері, що траплялося досить часто, тіло не забирали по кілька днів.

Особливо жахливо це було влітку, коли нерідко в перший же день від трупа йшов такий запах, що всім в’язням ставало погано. Тіло не забирали, поки цей запах не починав проникати до канцелярії. Єдину їжу, яку отримували в’язні, це було те, що надсилав їм Міжнародний (напочатку тільки данський) Червоний Хрест. Проте лише геть незначна частина кількість необхідного потрапляла до тюремних камер. Міжнародний Червоний Хрест (який знаходився на вулиці Театральній №4), мав багато енергійних сестер милосердя, які рішуче наполягали на тому, щоб їм дозволили допомогти в’язням. У деяких чрезвичайках сестрам вдалося потрапити до камер. Протягом своєї діяльності ці героїні перебували у смертельній небезпеці, оскільки ходили розмови про їхнє вбивство просто за те, що вони бачили те, чого не повинні були бачити та про що широкий загал не повинен був знати. Двоє з цих сестер, виявляючи занадто велике співчуття до більшовицьких жертв і наполягаючи на дозволі подальшої допомоги, були змушені заплатити своїм життям за свою жертовність. Поводження з сестрами зазвичай було надзвичайно грубими, і багатьом сестрам доводилося мовчки терпіти ляпаси чи удари. Жодного з лікарів Червоного Хреста до чрезвичайки так і не допустили.

Зазвичай у чрезвичайках томилися лише засуджені до смертної кари. Їхній «особовий склад» постійно оновлювався після «ліквідацій» з численних в’язниць і таборів. Усі існуючі в’язниці, звичайно, були переповнені, а казарми та інші подібні приміщення були перетворені на в’язниці та табори, що були створені за містом, де в’язнів тримали в бараках або просто неба, і люди тулилися один до одного за надійною дротяною огорожею. Взагалі, в «раю свободи» все, що можна, перетворили на тюрми. Тих, хто утримувався в таборах, використовували на примусових роботах, а старих і хворих через їхню недієздатність били батогами та нагайками. Якщо хтось падав від виснаження, його, зазвичай, розстрілювали або «знищували» на місці як непотріб.

V. Хто були в’язнями домів терору радянських можновладців?

Хто насправді томився у незліченних в’язницях, домах терору, і хто був тим, кого так страшно катували і піддали такій страшній смерті? Це, напевно, питання, яке цікавить кожного в Німеччині, незалежно від класу. Ув’язнених, усіх разом, більшовики іменували заїждженою назвою «контрреволюціонер». Але чи можуть бути, наприклад, люди похилого віку, дев’яностолітні жінки, старі кухари, які не вміють ані читати, ані писати, або прикуті до ліжка тяжкохворі, паралітики, малі діти, найбідніші родини робітників взагалі революціонерами чи контрреволюціонерами? Під контрреволюціонером, не дивлячись на те, хто насправді є контрреволюціонером і хто тут революціонер, я маю на увазі людину, яка або відкрито бореться зі зброєю в руках, або таємно, але активно працює на ворога. Було таке? Ні, це був, мабуть, один із тисячі, хто належав до ворожого табору і був виявлений, ув’язнений та вбитий більшовиками. Решта були людьми, на яких обвалилась лють комісарів, і вони ясно відчували, що години радянського раю, а отже, й їхні, злічені. Тут були жінки й діти, хворі й старі, робітники, хлібороби. Заарештовували навіть людину, якщо підозрювали у зв’язках з Добровольчою армією, його родича або просто тезку, який давно переїхав жити до іншого міста. Якщо, скажімо, розшукувався якийсь Фріц Шульце, підозрюваний «контрреволюціонер», усіх Фріців Шульце у місті, часто разом із усіма їхніми родичами, заарештовували, кидали до чрезвичайок та вбивали.

Часто в чрезвичайках вбивали одночасно 10-15 однофамільців, і неважливо, як пізніше виявлялося, що серед них не було того, кого вони насправді шукали. Найменшого відкритого невдоволення комісарами чи згадки про звірства було достатньо, щоб на людину донесли, заарештували та вбили. Кожен, хто наважувався вимовити слова «народні збори», був ув’язнений як запеклий контрреволюціонер і приречений на вірну мученицьку смерть. Якщо на якусь сім’ю падала підозра, що хтось із її відсутніх членів може служити у Добровольчій армії, знищували всіх, включно з дітьми та людьми похилого віку. Це якраз новий метод «раю свободи», щоб родичі були відповідальними за кожного члена сім’ї, навіть якщо він ні в чому не винен! Така ж доля чекала і на робітників, які не бажали підкорятися примусовому вступу до лав Червоної Армії. Робітники, які замість восьмигодинного робочого дня, кинутого їм як наживку, тепер повинні були працювати 12-15 годин під примусом і загрозою тілесних покарань за «дармоїдство». На це «дармоїдство» міг вказати, на власний розсуд, кожен комісар, і коли, нарешті, трудящі йшли у відчаї страйкувати, то негайно карались «робітничим урядом». Їх масово арештовували і часто навіть не вивозили до чрезвичайок, а виводили прямо за місто і розстрілювали ситою червоною гвардією чекістських груп. Таким же чином придушувалися голодні бунти, коли голодуючі замість хліба отримували кулі від радянських можновладців. Зазвичай родини вбитих робітників недовго протягували своє існування, хоч і отримували допомогу від інших милосердних трудящих, але зрештою їх хапали та знищували як «сім’ї контрреволюціонерів», а якщо хтось із садистів мав час та натхнення– катували в найбільш жахливий спосіб.

Особливо багато арештів було здійснено серед робітниць у квітні 1919 року, коли червоноармійці, які втратили будь-який самоконтроль, виявили бажання провести соціалізацію жінок і в Києві (як раніш у Царицині, Саратові, Самарі та пізніше, почавши мстити козакам, ще й на Дону та Кубані). Мстилися і робітникам, особливо тим, які мали сім’ї та наважилися висловити своє обурення з цього приводу. Не бракувало і селян, які наважувалися висловлювати своє невдоволення постійними жорстокими каральними акціями, які «робітничо-селянський уряд» посилав у села, якщо селянин не хотів здавати останню сорочку чи останній пуд борошна. Достатньо було, щоб він або його родичі з’їли одне яйце, або трохи більше картоплі з власного поля, щоб викликати на себе гнів влади та бути заарештованими (за останні злочини селян і їхніх родичів зазвичай просто били батогами), бо весь його провіант був точно зафіксованим, і він не мав права щось брати звідти.

Якби мені довелося перерахувати всі категорії нещасних і невинних людей, які страждають тут, і їх, зрештою, знищують, мені довелося б написати цілу книгу лише про це. Вас заарештовували, якщо ви подивилися на червоноармійця на вулиці не так, як тому хотілося, і навіть могли бути ним убиті відразу на місці, що теж траплялося надто часто, бо за радянськими декретами кожен «комуніст», мав право вбивати на власний розсуд кожного, кого він вважав «контрреволюціонером». Сам Ленін визнавав, що «комуністи» на 99 відсотків складаються з криміналу і всілякого зброду. У будь-якому разі слід згадати категорію заручників, ту нещасну породу людей, яка складається здебільшого з людей старшого віку, людей від науки: професорів, лікарів, інженерів тощо, які часто робили щось важливе і необхідне та приносили найбільшу користь людству. Нещасних, переважно з сивими головами, які вже не цікавилися політикою, у вже описаний спосіб сотнями тримали у темних казематах домів жахів і жорстоко вбивали за бажанням п’яного дегенерата чи «…»-садистки.

І якщо масові вбивці з радянського «раю» мали ще надто мало матеріалу для задоволення своєї жаги вбивств, то просто організовувалися провокаційні змови, а потім масові арешти. Особливо відомим у цьому напрямку був кат Лацис, який влаштував цілу низку таких «змов» у місті та селі, включно з відомою провокацією Пірро в Києві, до якої я повернуся пізніше.

Більшість ув’язнених, як у домах терору, так і у в’язницях, часто знаходилися там місяцями, не піддаючись допиту чи пред’явленню конкретного звинувачення. Більшість із них були вбитими, так і не будучи допитаними, так і не довідавшись, у чому їх звинувачують.

VI. Людські бойні. Людська бойня на вулиці Садовій № 5 та її жертви

Страти відбувалися не в домах терору, а в прилеглих до них бойнях. Як вже згадувалося, вони зазвичай були в автомобільних гаражах або в колишніх каретних, у дворах домів терору, або поряд, через дорогу, іноді на деякій відстані. При цьому до домів терору належали й інші будинки в цьому районі, вулиці якого були повністю перегородженими. Зазвичай екзекуції відбувався опівночі, але часто тривали до світанку. Як я вже казав, засуджені до смертної кари повинні були роздягнутися повністю догола у спеціальній кімнаті, а потім їх вели оголеними через вулиці до бойні.

Бойня губернської чрезвичайки на вулиці Садовій №5 (Садова №5/15) була розташована в гаражі у дворі. Поруч стояв триповерховий будинок, де жили всі комісари, кати, які були особливими любителями людської бойні – як я вже казав – дегенерати, садисти та кокаїністи. Саме тут щоночі відбувалися їхні оргії, і в цих підвалах садисти чинили свої диявольські тортури. На нижньому поверсі ми знайшли велику кількість валіз, які були викрадені різними способами, з різних місць. Незважаючи на використання носових хусток і парфумів, дихати тут було дуже важко. Повітря було таке густе і пронизливе від жахливого запаху трупів і випарів з моря крові, що навіть очі сльозилися. Як я читав у стародавніх оповідях про те, що кров тече ріками, так і тут я побачив наяву потік людської крові. По всій зацементованій підлозі евакуйованого гаража стояла у кілька сантиметрів кров, яка вже згорнулася від спеки, була змішана з мізками, кістками черепів, шматками волосся та іншими останками, й утворювала жахливу масу. Усі стіни були забризкані кров’ю, і, окрім тисяч кульових отворів, на них все ще були прилиплі частини мозку та шматочки шкіри голови. Від середини гаража до бічної кімнати, де був підземний дренаж, знаходився жолоб шириною близько 25 сантиметрів і стільки ж глибиною, та довжиною 10 метрів. Цей канал уже другу добу був по вінця наповнений кров’ю, яка вже майже згорнулася від спеки й тільки повільно текла. Поруч із цією «покійницькою», у саду того ж будинку, лежали 127 трупів останньої страти, які нашвидкуруч були лише поверхнево похованими. Вони всі вже були чорними та запухлими.

Тут нас особливо вразило те, що всі трупи лежали з розтрощеними черепами, а багато навіть із зовсім розплющеними головами. Ймовірно, їх убили, розтрощивши голови якоюсь брилою. У деяких взагалі були відсутні голови, які, однак, були не відрізані, а скоріше відірвані, як видно на деяких фотографіях, що додаються. Лише небагатьох можна було впізнати за особливими ознаками, наприклад, золотими зубами, які «більшовики» у цьому випадку не встигли вирвати. Усі трупи були абсолютно голі.

Як правило, невдовзі після побоїща трупи вивозили за місто на возах чи вантажівках і там ховали. Поряд із згаданим гаражем ми в кутку саду виявили ще одне поховання із приблизно вісімдесятьма трупами. У цій могилі, яка була трохи давнішою, треба припустити, що серед інших лежали й деякі із закатованих садистами до смерті людей. Тут ми виявили на тілах найрізноманітніші травми та каліцтва, які навіть уявити не можна. Лежали трупи з розпоротими животами, в інших були відсутні кінцівки, деякі були повністю розчленовані. Декому були виколоті очі, водночас було видно різні ножові рани на голові, обличчі, шиї та тілі. Далі ми знайшли труп з великим дерев’яним клином у тулубі. Кілька трупів були без язика. У кутку поховання ми побачили кілька кінцівок, без тіл. Збоку від могили, на огорожі саду, лежали кілька трупів, які не мали ознак насильницької смерті. Однак, коли через кілька днів лікарі провели їхній розтин, вони виявили, що роти, трахеї та стравоходи були наповнені брудом. Таким чином, ці нещасні були поховані живцем і ковтали землю, коли вони намагалися дихати. У цьому похованні лежали люди різного віку та статі. Тут були старі, жінки, діти. Одна жінка лежала прив’язана мотузкою до дівчинки років восьми, її доньки.

У обох були вогнепальні поранення. На жаль, сильне розкладання тіл, якого зазнали трупи, не дозволило лікарям, серед яких був і відомий російський анатом професор Косоротов, визначити точне походження різних дрібних ран, нанесених якимись більш тонкими знаряддями тортур.

Незважаючи на жахливий запах, який панував тут, особливо під час ексгумації, до цих місць прямували люди з усього Києва, звісно ж, у пошуках своїх убитих родичів. Тут розігрувалися карколомні сцени, особливо коли нещасні родичі загиблих знаходили сина чи брата, а діти – батька. Можливо, стан тих, хто блукав біля трупа, не знаючи, чи це той, кого вони шукали, чи ні, був ще гіршим. І ніби для того, щоб висміяти жахливу трагедію, яка повинна стати не тільки трагедією Росії, але й трагедією всього світу, ніби для того, щоб поглумитися над стражданнями убитих горем родичами, які стали на коліна тут, у пилюці, біля своїх дорогих мертвих людей, лежали, у дворі, прямо перед ними, гори із тисяч порожніх пляшок. Тут були найрізноманітніші вина, найдорожчі лікери та найвишуканіші сорти французького шампанського – важко було повірити, що це ще можна було знайти в країні, яка вмирає від голоду, але вони були у комісарів і вони ними могли насолоджуватися і тут же вони упивалися жагою людської крові, страждань і стратами людей…

VII. Повітові людські бойні, Всеукраїнської надзвичайної комісії та військової (китайської) надзвичайної комісії та тортури у них

Бойня повітової надзвичайної комісії з розслідувань убивств на Єлизаветинської вулиці розташовувалася у великій колишній каретній у дворі будинку №19. У самому будинку знаходилися катівні і кімнати, де жили кати.

Сам дім терору розташовувався у сусідньому будинку №17. Як і в попередній бойні, вся підлога була вкрита густою масою крові, з якої стирчали людські мізки та осколки кісток. Довгий жолоб, також заповнений кров’ю, вів до дренажного колодязя. У цій кімнаті особливо помітним був шматок брили, на який потерпілий мав покласти голову, яку потім розбивали ломом. Одразу біля цього шматка брили була яма з люком, доверху заповнена людськими мізками, куди мозок потрапляв, щойно череп розбивався. Біля однієї зі стін ми знайшли на підлозі певну кількість верхівок черепів, про які нам розповідали мешканці і до яких я повернуся пізніше. Тут ми також побачили на подвір’ї між могилами хрест, де приблизно за тиждень до захоплення Києва після ситної вечері бандою катів був розіп’ятий лейтенант Сорокін, якого більшовики підозрювали як шпигуна Добровольчої армії. Я бачив його родичів у Києві. В іншому дерев’яному сараї ми знайшли багато розкиданої землі. Тут радянські комісари для катування закопували свої жертви по голову у землю, а потім лишали нещасних визволятися. Якщо потерпілий втрачав свідомість, його викопували і залишали на поверхні доки він приходив до тями, а потім знову закопували таким же чином. У таких випадках «…» жінки часто задовольняли свою садистську жагу, знаходячи вершину свого задоволення у виколюванні очей у людей, які і поворухнути головою не могли. Перед тим, як покинути Київ, більшовики у своїй поспішній втечі залишили багатьох таких нещасних закопаними, і яких Добровольча армія, уже мертвих, і знайшла.

У бойні Всеукраїнської надзвичайної комісії з розслідувань вбивств на розі Катерининської (Липській) вулиці та Липського провулку страчували у двох місцях. Перше місце у саду перед деревом, що стояло перед земляною стіною підвалу з льодом. Тут людей просто розстрілювали. Коли кати перебували в особливо доброму гуморі, жертв випускали в сад, після чого на них починалося полювання. Друге місце– власне бойня, знаходилося у великому склепінчастому підвалі. Тут була така ж жахлива картина, з тією різницею, що спочатку треба було спуститися вузькими темними сходами, ніби йдеш прямо в глибоку темну могилу, а потім потрапити в широку, так само похмуру і жахливу кімнату. Хоча трупів тут уже не було, але сморід був такий жахливий, що я не витримував й хвилини, незважаючи на носовичок і нюхання парфумів. Деякі з численних жертв цієї бойні були поховані в різних місцях у великому саду цього будинку. Як і в інших, тут не бракувало гір порожніх винних пляшок.

У китайській або ж, міжнародній, офіційно–військовій чрезвичайці, на вулиці Пушкінській №25, в’язнів тримали в підземному казематі, схожому на склепіння (подібне я бачив у катакомбній кімнаті одеського дому терору на Катерининській площі), звідки їх виводили до коридору, який раптово обривався, куди їх прямо і зіштовхували. Тут панували, в основному, латиші і китайці, які тепер катували і вбивали нещасних на китайський лад. Оскільки кімната тут не прибиралася і в’язнів ніколи не випускали, ця кімната перетворилася на жорстоку клоаку. Як в камерах смертників губернської чрезвичайки, трупи заморених голодом і задушених відсутністю повітря, забиралися тільки через кілька днів, і часто навіть через тиждень. Бойня розташовувалася у кам’яному сараї на подвір’ї, де китайці катували і вбивали одночасно.

Про тисячі варіантів цих жахливих китайських тортур, які застосовувалися тут та в інших домах терору у Києві, і не тільки там– маю сказати– це неймовірно, що людський мозок міг винайти таке і досягти такої вершини досконалості. Тільки про це я міг би написати цілу книгу «Китайські тортури в домах терору Києва».

Тут слід згадати про один із способів особливого знущання: мученика прив’язували до стіни або до стовпа, після чого до його тіла притискали одним отвором і прив’язували залізну трубу, таку, яка використовується в Росії для самоварів, шириною в кілька сантиметрів. Зі сторони іншого отвору труби запускали щура і негайно отвір закривали дротяною сіткою та розкладали перед ним вогонь. Тварина, доведена до відчаю спекою, шукаючи вихід, тепер починала в’їдатися в тіло нещасного, щоб знайти спасіння. Найжахливіше в цих тортурах те, що нещасні мучились кілька годин, часто навіть до наступного ранку, поки не віддавали духа.

VIII. Перелік способів тортур та вбивств людей у містах радянського раю: Воронеж, Харків, Полтава, Катеринослав (Дніпро)

Як уже було сказано, засуджених до смертної кари вночі проводили оголеними до бойні, де їх страчували різними способами, здебільшого розтрощенням черепа або розстрілом. Коли їх розстрілювали, роздягнені жертви мусили лежати на землі обличчям донизу в жахливій кривавій масі, а потім, якщо кати виявляли милосердя або не були налаштовані на тривалі тортури, то нещасні отримували одну чи кілька куль в шию.

Часто, щоб уникнути перенесення трупів убитих, майбутніх жертв змушували шикуватися один за одним перед великим ящиком, в яких збирали трупи, після чого перший повинен був лягти до нього, і людину розстрілювали. Другий мав лягти на щойно вбите тіло, яке, до речі, зазвичай ще подавало ознаки життя, так само і цю людину вбивали, поки останній чоловік, не був, за більшовицьким виразом, «пущен в расход». Часто переповнений ящик, в якому нещасні були не завжди вже мертвими, а часто ще при свідомості, силою закривали і зіштовхували на вантажівку чи віз.

Проте жертви вбивали згаданим способом лише тоді, коли кати чи поспішали кудись або були не в особливому настрої чи лінувалися після бенкету, що відбувся минулої ночі. Про огидні «бенкетні вбивства» після розгулів, я розповім далі.

Якщо вбивство планувалося вдень на бойні, яка не була достатньо ізольованою, і там були кати, які надавали перевагу розстрілам, перед іншими способами страт, або жертва, яку тягнули на екзекуцію, надто голосно кричала, то на цей випадок на подвір’ї стояла напоготові вантажівка, і часто її заводили, щоб цим шумом заглушити штовханину або крик.

Але кожен, хто знаходив свою смерть на такій бойні так швидко, міг зарахувати себе до щасливчиків. Це робилося лише тоді, коли більшовики особливо поспішали, наприклад, перед відступом з міста, або, як я вже казав, коли вони були не в настрої. У звичайний час, як читач частково зрозумів із наведених вище описів, цьому передувало безліч найрізноманітніших і витончених тортур, які іноді чинилися тижнями, і, навіть, місяцями.

Смерть була лише апофеозом, останньою ланкою в довгому ланцюгу тортур і, якою б страшною вона не була, сприймалася нещасними жертвами чрезвичайками як звільнення.

Як і вбивства, так і форми тортур у різних домах терору та в різних містах були теж дуже різними. Одні віддавали перевагу психічним тортурам, інші фізичним.

Коротко скажу кілька слів про звичайні форми тортур, які застосовувалися до старшин, солдатів і козаків. Вирізання еполетів на плечах, встромляння в них голок на місце зірок, вирізання окантовки на ногах, випалювання орденських знаків на грудях, тощо, було чимось доволі звичайним, практикувалося у кожній більшовицькій катівні. Існували також сотні видів не зовсім «військових» тортур, таких як виривання нігтів, відрізання пальців, виламування зубів і т. д. і т. п., деякі з яких не сприймалися навіть більшістю чекістів як уже «застарілі» і «немодні».

Окрім цього, кожна комісія по розслідуванню вбивств, особливо велика, мала свої «родзинки», які особливо подобалися членам чрезвичайки. Звичайно, я не можу перерахувати незліченні види вбивств і катувань, вчинені чрезвичайками «радянського раю», які нараховувалися тисячами, і тому я хочу обмежитися тут лише кількома великими ЧК тих міст, у розслідуванні звірств яких я сам брав участь та знайомий із речовими доказами та складом злочинів.

Так, у домі терору губернської чрезвичайки міста Воронеж, що знаходився в будинку Нечаєва на Базарній площі, і яким керували чекісти Пельман, Риндін і Борох, я помітив кілька закривавлених бочок із забитими в них цвяхами. Зв’язаних оголених людей садили в ці бочки, після чого бочки пускали котитися. Крім того, усім загиблим таврували на лобі клеймо, а саме п’ятикутну зіркою Червоної Армії.

Ми знайшли кілька трупів, у тому числі священника Снєсарєва, з колючим дротом, обмотаним навколо голови, що символізує терновий вінець. Це була форма тортур, що застосовувалася до священнослужителів, яка також була поширена і в інших чрезвичайках. Крім того, садисти Воронежа мали особливу прихильність до терзання вогнем.

Чрезвичайки Харкова належали, як і київські, до великих і сучасних, внаслідок чого в них уже застосовувалися більш витончені способи катувань. Тут жив відомий на всю Україну страшний садист і кат Саєнко і «товариш Едуард». Особливо славився харківський дім терору зніманням шкіри, це “наркоми” називали “зніманням взуття”, і саме там знімали з ніг “шкарпетки” та “рукавички” з кистей рук. Докази злочинів, які наші війська у значній кількості знайшли в харківських домах терору, згодом виставлялися по всіх містах півдня Росії: Ростові, Єкатеринодарі (Краснодар) та в інших, та й досі надійно зберігаються в армії генерала Врангеля. Крім того, харківські «соціалісти» мали особливу пристрасть до виламування зубів і щелеп, для чого використовували справжнє стоматологічне крісло, таке ж, яке було виявлено і в Києві, і до розпилювання кісток, що знайшло особливу прихильність у катів чрезвичайок Царицина (Волгоград) і Камишина. У поводженні з духовенством Харківська ЧК була подібна до Полтавської та Кременчуцької, де всіх полонених священників і монахів прив’язували до стовпів, а банда вбивць підбадьорювала один одного, вставляючи нещасним в рот цигарки, обмотуючи колючим дротом і намагаючись любим способом посилити їм біль.

У Полтаві, де панував матрос «Грішка Проститутка», лише за один день вбили дерев’яними клинцями 18 ченців. Цей садист, якого добре знав кожен полтавець, постійно ходив з широким декольте і завжди в макіяжі. Кожного разу, вчинивши чергове вбивство заради втіхи, ця потвора прикріплювала до грудей велику червону троянду, а потім з тупим самозадоволеним обличчям каталася по вулицях на машині разом з повіями.

Ексгумовані трупи замучених жертв оглядає, досліджує та реєструє «Особлива

комісія для розслідування більшовицьких злодіянь», створена Головним

командуванням Добровольчої армії. На фото добре видно каліцтва жертв. Поруч

із слідчими суддями горить вогнище, тому що трупний запах робить повітря

нестерпним.

Огляд місцевими жителями по вулиці Чайковській у Харкові жертв домів терору.

Ексгумація жертв на дворі (території) бойні губернської надзвичайної комісії з розслідування вбивств на вулиці Садовій №5 у Києві.

Останнім часом у Полтаві було знищено особливо багато селян Полтавського повіту, які висловлювали своє невдоволення вбивством близького селянству поважного мецената, який заснував у селах низку шкіл та лікарень. У саду полтавського дому терору я знайшов кілька окремих обгорілих дерев’яних стовпів. Мешканці стверджують, що Гришка Проститутка спалював тут особливо непокірних селян, сидячи на стільцях разом зі своїми повіями і насолоджуючись цим видовищем. Комісія з розслідування більшовицьких злочинів, створена Головним командуванням Добровольчої армії, спочатку визнала це звинувачення недоведеним, але коли пізніше були знайдені обгорілі трупи, цей факт не залишив сумнівів.

УКатеринославі (сучасна назва міста – Дніпро), де чекісти, включно з президентом і віце-президентом, були «…» за національністю, розстріли майже не застосовували. Тамтешні вбивці мали дуже особливу пристрасть до побивання камінням і розп’яттям. Ці радянські комісари воліли розтрощити голову важким шматком брили, як це робили і в Києві, з тією різницею, що її повільно опускали згори на мотузці на жертву, а та лежала обличчям догори, щоб могла бачити наближення своєї смерті. Розстріли випадкових «контрреволюціонерів», яких можна було зустріти на вулицях, натомість залишили червоногвардійцям і комуністам. Вони із задоволенням користалися цим карт-бланшем, і, наприклад, у монастирському парку було стільки трупів, що собаки збивалися у зграї, щоб їх пожирати.

Офіційна урядова газета «Путь к свободе» писала: «Настав час прибрати трупи з вулиць, бо собаки, які скуштували людського м’яса, в люті все частіш кидаються на жителів».

IX. Жахіття Одеси. Зібрання мертвих у Севастополі

Страшний час терору довелося пережити і Одесі. Відділ з розслідувань вбивств чрезвичайки знаходився на Катерининській площі, якраз навпроти пам’ятника Катерині II, у тій самій будівлі, де під час французької окупації знаходився штаб союзних військ. Тут жертв тримали в глибокому катакомбному підвалі і там же вбивали, або ж це робили в автомобільному сараї у дворі цього будинку. Зв’язані трупи більшовики вночі на вантажівках вивезли в порт і кинули у воду. Але оскільки трупи спливли, і гавань та море перед Одесою остаточно заповнилися ними, французькі кораблі, що блокували Одесу, тимчасово зняли блокаду, і надали можливість поховання загиблих за містом. Кількість знищених за п’ять місяців в Одесі тільки в цій ЧК становило понад чотирьох тисяч осіб. Але були й ті, кого “комуністи” вбили на вулиці ні за що ні про що. Крім того, була велика кількість жінок і дівчат, які були зґвалтовані та вбиті комуністичними чудовиськами. Їхніми трупами були заповнені сховища в порту та Олександрівському парку (нині Шевченка). Відчайдушні крики жаху цих нещасних були чутні вночі по всьому парку.

І ці злочини, яким немає назви, не лише не засуджувалися, але й радше заохочувалися офіційними комуністичними урядовими газетами, які весь час вимагали впровадження соціалізації жінок. Вищезазначені злочини частково також можна розглядати як наслідок цих ганебних газетних статей, які радянські банди розуміли ще більш «ліберально», а саме як прямий заклик до зґвалтувань і вбивств з пристрасті.

Як портове місто, Одеса перенесла свої особливі портові жахіття. Тож заарештованих офіцерів, а особливо морських, піднімали на борт лінкора «Сіноп», що стояв у порту. Тут їх роздягали, прив’язували до балки ланцюгами, потім сантиметр за сантиметром наближали до корабельної печі й повільно смажили живцем. Деякі були прив’язані до коліс підйомника й розірвані ним навпіл. Інших варили в корабельному котлі, потім занурювали в море, потім знову варили і т.п., поки, нарешті, усіх не кинули до корабельної печі.

Члени одеської чрезвичайки, здебільшого з відділу розслідувань вбивств, намагаючись втекти від нашого крейсера «Генерал Корнілов» та трьох ескадронів зведеного драгунського полку, який нараховував лише 400 чоловік, були спійманими на місці злочину і, за рішенням військового суду, розстріляні. Головними мучителями, як і в інших містах, були «…» жінки та дівчата, кілька китайців і негр, який спеціалізувався на вириванні сухожиллів. Він завжди дивився своїй жертві у вічі з диявольською усмішкою. Про подвиги цієї банди садистів в Одесі розповідають легенди. Це “вище суспільство” повним складом потрапило до нас у руки, було віддано під військовий суд і також розстріляно.

Про все вищесказане добре поінформований кожен одесит. Катівня, з усіма її жахливими катакомбами і бойнями, в яких кров, змішана з мізками, осколками кісток стояла по щиколотки, а також одяг жертв, серед якого були переважно робітничий та жіночий одяг, була побачена мною, жителями Одеси, які мали вільний доступ до цих приміщень, а також офіцерами та всіма членами екіпажів англійських військових кораблів «Caradoc», «Steadfast», «Sarras» і «Montrose».

Коли я згодом запитав про враження англійських моряків, які стільки бачили й пережили за воєнні роки і яких, звичайно, не можна зарахувати до сентиментальних, вони сказали мені, що не могли спати кілька ночей після відвідування будинку жахів.

Як і Одеса, інші портові міста мають свої моторошні особливості.

У порту Севастополя є місце, як може засвідчити будь-який російський моряк, куди навіть сьогодні не жоден водолаз наважується спускатися, тому що тут знаходиться царство смерті. Тут, на дні моря, мертві проводять своє зібрання і вказують руками до неба, закликаючи його помститися за безкінечні злочини, якими дияволи цієї землі прагнуть задушити світ.

Тут сущими дияволами були втоплені морські офіцери Чорноморського флоту на чолі зі своїм капеланом– до ніг жертв прив’язували каміння.

Коли було вирішено шукати загиблих і на місце, про яке йдеться, спустився водолаз, він негайно дав сигнал на підйом. Тільки зняли з нього головний убір і хотіли спитати, що трапилося, але чоловік зміг лише промовити кілька нерозбірливих звуків– він збожеволів. Така ж доля спіткала й іншого водолаза. Нарешті виступив третій, хто заявив, що має міцну нервову систему. Він занурився і воду– і цей відразу дав сигнал піднімати його. Лише оговтавшись через деякий час, він розповів, що там унизу збираються мерці.

Через прив’язане до тіла, яке намагалося виринути, каміння, воно приймало природну стоячу позу, одночасно підтягнувши вільні руки. Завдяки течії, яка рухала руками й тілами, складалося враження, що мертві живі, жестикулюють руками й розмовляють один з одним. Посередині стояв, теж з піднятими руками, священник, чиї широкі рукави більше за інших ворушилися течією, і внаслідок цього здавалося, ніби він виголошує різку промову. Розплющені очі мерця, які, здавалося, дивилися на непроханого гостя, і його волосся, що стирчало у воді, справляли ще більш жахливе враження.

X. Моральні тортури жертв перед стратою та їхній мученицький кінець

Моральні тортури ввійшли в особливу моду серед чекістів у київських домах терору, і нічим не поступалися китайським, а часто й далеко перевершували їх своєю витонченістю, диявольською хитрістю та садистською винахідливістю. Засуджені до смертної кари кілька разів були свідками вбивства інших, перш ніж самі були вбиті. Коли їх розстрілювали залповим вогнем перед стіною, то одних вбивали, інших, навмисно – ні. Наступного дня їм доводилося знову ставати до стінки. Зазвичай їх розстрілювали тільки в четвертий чи п’ятий раз, кожного разу повертаючи до камери, де перед оголошеною стратою доводилося знову й знову роздягатися й виконувати всі необхідні накази. Крім того, особливою насолодою катів було стріляти півколом навколо голови своєї жертви, яка стояла біля стіни, не влучаючи в ціль. Це випробування також зазвичай повторювалося протягом тижня раз за разом перед тим, як людину дійсно розстрілювали.

При розстрілах, як правило, жертви були поранені кілька разів, перш ніж отримати смертельний постріл. Родичів ніколи не знищували одночасно, а обов’язково по черзі, щоб інші бачили, як катували, а потім вбивали його брата чи сестру. Але вершини підлості нелюди досягали коли винищували цілі родини (наприклад, членів Добровольчої армії чи повсталих робітників), при чому батьки, звісно, кожного разу просили пощадити хоча би ні в чому не повинних дітей. Потім батьків прив’язували до стіни, після чого дітей катували диявольськими способами на їхніх очах так довго, поки вони не втрачали розум. Тоді вбивали і батьків. В’язнів використовували для прибирання домів терору після бійні, особливо тих, кого там мали стратити наступного дня. Їх відвозили на бойню, яка смерділа після розкладання людських останків, де вони мали вимити закривавлену підлогу та очистити її від осколків кісток, залишків мізків тощо. Їм постійно казали, що їхні останки також приберуть із бойні наступного дня, вже інші в’язні. Жорстокою наругою, яку майже ніхто не міг витримати, було замкнення у камері смертників. У вже знайомий читачеві ящик, у якому вбитих привозили до міста для поховання і в який ще можна було покласти чотири або п’ять трупів, дійсно клали кілька трупів, зазвичай вибираючи ті, які вже почали трохи розкладатися. Поверх цих трупів, які, звичайно, були повністю голими, клали жертву, яка також була роздягненою, після чого вбивці стріляли в неї, але навмисно не влучаючи. Тоді людині пояснювали, що тепер її заживо поховають разом із трупами. Потім ящик закривали. Зазвичай його відкривали приблизно через півгодини, під час чого жертвам задавали різні запитання, тобто проводили своєрідний допит.

Якщо кати вважали свідчення недостатніми, ящик закривали ще на годину-півтори, і так кілька разів поспіль, і ці тортури повторювалися над особою протягом наступних днів, поки її нарешті не закопували разом із трупами або жертва, не задихалася. Більшість закатованих у такий спосіб втрачали розум у перший же день. Я бачив у Києві таких нещасних, над якими більшовики через свою поспішну втечу не встигли закінчити ці тортури. Вони були психічно хворі й усі сиві. Тут я хочу повернутися до черепів, які ми знайшли на бойні Єлизаветинської вулиці № 19 у Києві. Жертви чрезвичайки, тобто ті, кого звільнила Добровольча армія, створили своє товариство, де обмінювалися спогадами про пережите та збирали матеріали про доми терору. Ці люди стверджували, що на бойні, про яку йдеться, катованих ставили на коліна в ряд, після чого їх змушували з черепів їсти мізки вбитих товаришів. Проте не було знайдено нікого, хто витримав ці тортури і залишився живим. Чоловік, до якого звернулися слідчі, і, як кажуть, його катували вищезазначеним способом, та говорив про поїдання людських мізків, за загальним визнанням був божевільним. Слід зазначити, що про поїдання мозку на цій бойні нам розповіли в той самий день, коли було взято місто, і наші пости були виставлені перед чрезвичайками і ніхто із визволених не мав доступу туди, а, отже, ніхто не міг знати про знайдені черепи. Незважаючи на це, хоча слідство, здійснене за дорученням генерал-лейтенанта Рьорберга, ймовірно, було переконане у цих злочинах, факт таких тортур не був доведений з юридичної точки зору.

Як я вже сказав, якби тут перелічувати усі види цих диявольських тортур, мені довелося б писати томи книг.

XI. Свято крові. Радянський садист Чернявський та садистки “Роза” та “Соня”

Різанина відбувалася, зазвичай, після найситніших бенкетів, наприкінці, коли всі кати знаходилися у п’яній лихоманці, і це приносило нелюдам найбільше задоволення. Злочинці веселою компанією спускалися сходами у двір, у бойню, де кожен по-своєму або разом за домовленістю, насолоджувалися екзекуцією. Жертв часто годинами катували найжахливішими способами. Тут їм наносили найрізноманітніші рани, тут їх кололи всілякими знаряддями тортур, тут їм повільно розтрощували черепи, тут виривали язики, кінцівки і т. д. Власне, вбивства починалися тоді, коли кати від алкоголю вже не могли стояти на ногах і мали завершити вечірку. Як і на подвір’ї на Садовій №5, у всіх інших домах терору чрезвичайок ми знаходили гори порожніх пляшок від найдорожчих сортів вина.

У Києві я бачив нещасну матір, єдиного сина якої, офіцера, вбили на бойні на вулиці Садовій №5. Через кілька днів після вбивства двоє моряків під’їхали на своїй машині до квартири, де жила сім’я офіцера, і забрали єдину дочку, 19-річну дівчину, сестру вбитого, щоб відвезти її до однієї з гулянок у будинку катів. Тут ці потвори, ті самі, що лише кілька днів тому знищили її брата, наказали танцювати перед ними. Коли вона не змогла змусити себе це зробити і почала хитатися, їй кати наказали випити келих шампанського.

У той момент, коли ніби піднесла келих до губ, вона раптом вилила його вміст, відбила верхню частину келиха об край столу, а рештою спробувала перерізати собі горло. У ту ж мить на неї накинулися «…» жінки, які за цей вчинок дуже познущалися над нещасною дівчиною. Тим же склом розрізали їй обличчя, били ногами, рвали волосся, аж поки її непритомну відвезли на бойню і там вона лежала поки банда вбивць не напилася, щоб розпочати екзекуцію, а потім нещасну «підвищили до її контрреволюційного брата». Цей жахливий випадок підтвердили нам, окрім матері загиблої, дві панянки, які мусили кожного вечора танцювати в чрезвичайці та були свідками цієї історії і того вечора були побиті нагайками, тому що в трагічний момент вони закрили обличчя руками і знепритомніли. До речі, на подібні бенкети було прийнято «запрошувати» світських молодих дівчат у всіх київських чрезвичайках, щоб сатанинська лють радянських садистів поширювалася і на цих невинних створінь. Коли комісар раптом повідомляв батькам, що буде жити з їхньою донькою, а потім забирав її з собою, то це стало нормальним явищем у будь-якому місті. Зазвичай він починав свої пояснення з погроз, наче йому відомо, що донька служила сестрою милосердя у Добровольчій армії, тому вона і вся родина її заслуговують на смерть.

Більшовики були сповнені особливої ненависті до наших сестер милосердя. Кожна сестра, яка служила з нами, мала при собі отруту на випадок полону. Але горе тій, яка, тяжко поранена, не мала змоги цим скористатися і лише в полоні приходила до тями. Для них лишалося одне – смерть через зґвалтування. Тому в Добровольчій армії було прийнято рішення у разі неможливості втечі (наприклад, у випадку оточення) покінчити із життям, у першу чергу сестрам, і особливо, пораненим, а вже потім пораненим офіцерам та інших добровольцям.

Так не раз траплялося, що офіцер чи солдат стріляв у рідну сестру, яка служила в одному полку з братом.

Тут я трохи відійду від основної теми і скажу кілька слів про ставлення Радянського уряду до наших полонених і поранених. Відома мученицька смерть полонених і поранених більшовиками добровольців. У результаті в Добровольчій армії ніхто не здавався. Тож залишки добровольців, загнаних у двори Одеси та Новоросійська, які після падіння цих міст у лютому та березні 1920-го року були відрізані від порятунку, розстріляли себе та свої родини. Два наших госпіталі в Одесі, які ми не змогли вчасно евакуювати, згоріли разом із усіма пораненими та хворими. Під час падіння Ростова, Новочеркаська і Таганрогу в січні 1920-го року вісімнадцять тисяч поранених і хворих, які залишалися в госпіталях, були жорстоко вбиті більшовиками. Ми мали можливість переконатися у цьому, коли в лютому на кілька днів відбили Ростов і Новочеркаськ.

У випадку індивідуальних катувань, чекісти, коли їм було зручно і хотілося цього після достатньої кількості кокаїну, дозволяли собі витягнути когось із в’язнів на квартиру, де жили- тепер вони здійснювали свої злочини і там. Як відомо, ці всі без винятку споживачі кокаїну, вчиняли свої злочини переважно з садистських спонукань. Один із таких садистів, якийсь Чернявський (псевдо, під яким він був відомий чекістам), який щодня мусив вбивати десятки людей через погане самопочуття, зрештою дійшов до того, що перестав дбати про категорію жертв, і посилав на тортури в’язнів, які фактично належали до більшовиків і були тимчасово ув’язнені за дрібні злочини, лише для того, щоб мати матеріал для задоволення свого садистського потягу.

Зрештою, однієї ночі, він сам був убитий іншими садистами. Відомим катом Києва була «Роза» Шварц. Весь Київ знав її під цим ім’ям. Її жертви треба рахувати сотнями. Ця «Роза», яку, нарешті, спіймали, розповіла військовому суду, який її судив, як вона постійно вприскувала у себе кофеїн, а потім у п’яному чаді катувала свої жертви. Член згаданої спілки постраждалих від чрезвичайки повідомив, як його прив’язали до столу на очах у дівчини на прізвисько «Соня» і як вона потім майже годину прикладала револьвер то до його скроні, то до лоба, в його рот і до його серця, поки вона спостерігала за його обличчям, нарешті неохоче поклала револьвер до кишені із зауваженням, що вона сьогодні не в хорошому настрої. Зв’язаному вона сказала, що застрелить його іншим разом, і наказала відвести. Взагалі треба сказати, що як у Києві, так і в Одесі, Харкові, Полтаві тощо жінки та дівчата отримували особливе задоволення від мук і мордувань своїх жертв, і їхня кількість була досить значною. У кожному місті були свої «Рози», «Соні» тощо, які стали відомими у своїх містах. Коли навіть китайські професійні мучителі відступали перед сивою головою, яку вони мали катувати, або коли навіть їхні тортури здавалися надто слабкими, то саме дівчата кидалися на жертв із радісною жадібністю та з диявольською насолодою, незалежно від того, чи був це старий чоловік чи стара жінка, знущалися над ними, і, як завершальний акт, убивали їх.

XII. Розслідування більшовицьких злочинів. Кількість жертв. Осквернення церкви

Вже наступного дня після взяття Києва ми почали розслідувати безчинства більшовиків. Спочатку вбитих ексгумували із ям, розташованих у всіх районах міста та за його межами. Трупний запах під час розкопок, які тривали близько чотирьох тижнів, і тому що знову і знову знаходилися нові могили, посилювався все більше. Крім того, трупи, які лежали непоміченими в різних підвалах міста, починали гнити і виділяти жахливий запах, бо комуністи часто приходили прямо в будинок навіть без ордеру з наказом виконати смертний вирок. Іноді вбивали прямо в квартирі, але інколи для цього вели жертву кудись у підвальне приміщення. Зазвичай у таких випадках ніхто не наважувався турбуватися про поховання трупа, інакше довелося б ризикувати власним життям за «співчуття контрреволюціонеру».

У анатомічному театрі на Фундуклеївській вулиці (Богдана Хмельницького, 37) запах був настільки концентрованим, що ні спирт, ні парфуми, ні саморобні маски не допомагали і доводилося користуватися справжніми протигазами. Здавалося, що все просякнуте цим запахом, він проникав скрізь, навіть крізь зачинені вікна в квартирах. Одяг чадів цим запахом ще цілий тиждень після відвідування домів терору. Я хотів переплести на той бік Дніпра, де в 1918-му році купалося багато німецьких солдатів, але це було неможливо. Вода смерділа мертвими тілами. Довелося негайно повернути назад.

Через кілька днів після взяття міста, до Києва прибула комісія генерал-лейтенанта Рьорберга, створена Верховним командуванням для розслідування більшовицьких злочинів і яка складалася з найпочесніших людей країни, професорів, адвокатів, лікарів, криміналістів тощо.

Усі висунуті більшовикам звинувачення були широко й ретельно розглянуті комісією (вона знаходилась на вулиці Володимирській, у будинку колишньої української комендатури). Лише кілька свідчень свідків вважалися недостатніми, ці свідчення ще мали бути підтверджені наявністю доказів складу злочинів, а лише такі твердження вважалися такими, що дійсно мали місце.

Усе, що я тут повідомляю, ґрунтується виключно на тому, що я бачив на власні очі, на документах самих більшовиків, що ми знайшли в їхніх чрезвичайках і досі перебувають у Добровольчій армії на збереженні, або на матеріалі, який є результатам розслідування, проведеного зазначеною комісією. Звісно, те, про що я тут розповідаю, це навряд чи сота частка всіх тих жахливих звірств, які чинилися в Києві. Лише журнал звірств згаданої «Рози» налічує понад сто машинописних сторінок. Усі описані мною покійницькі, доми терору, бойні, тощо бачив увесь Київ, жителі якого, незважаючи на жахливий запах, часто здійснювали туди паломництво у надії знайти рідних. Офіцери англійської військової місії, які прибули до Києва відразу після звільнення міста, побачили те саме, офіцери американського Червоного Хреста на чолі з капітаном Алькіром , кореспонденти агентства Ройтер, “Таймс”, “Нью-Йорк Джеральд”, які прибули аеропланом із Варшави, американський генерал Едгар Джадвін, який приїхав автомобілем із петлюрівського табору і був відкомандированим президентом США, та багато інших, відвідали підземну в’язницю, місця і приміщення тортур, зробили численні фотографії всього, включаючи доми терору з їхніми потоками крові та тисячами понівечених трупів.

Багаточисельні фотографії, зроблені росіянами, разом із протоколами, складом злочинів та всіма матеріалами, знайденими в чрезвичайках, частково знаходяться на збереженні у Верховного командування армії в Севастополі або в російському посольстві у Константинополі, де можна з ними ознайомитися в любий час. Велика частина цих фотографій також знаходиться і в Берліні. Публікую лише малу частину тих, чия гострота робить їх необхідними для перевидання. У мене знаходиться ще певна кількість фотографій, на яких зображені наслідки найжахливіших тортур.

За даними розслідування комісії російського генерала Рьорберга, загальна кількість зареєстрованих вбивств становить близько 4800 осіб, тобто осіб, імена яких встановлено. Усього у місті ексгумовано близько 2500 трупів, які були поховані на кладовищах за містом. Слід зазначити, що на похованнях завжди був присутній чи не весь Київ. Великі поховання за межами міста, особливо ті, що старші чотирьох тижнів, не чіпали. Загальна кількість вбитих не менше 12 тисяч осіб (місцеві говорили про 30-40 тисяч). З них близько 700 відомих імен, у тому числі 36 професорів, докторів, інженерів, лідерів політичних партій, колишніх вищих чиновників, генералів, вищих духовних осіб, комерсантів, представників купецтва та аристократії. Також 82 члени націоналістичного клубу, яких усіх було вбито в один день. Крім того, близько 5000осіб були колишніми офіцерами нижчого чину, дрібні службовці, нижче духовенство, службовці залізниць, писарі, ремісники та інші громадяни міста. Близько 1500-2000 чоловік були селянами губернії, в основному з найближчих околиць, решта 4-5 тисяч чоловік були робітниками.

«…»

XIII. Система радянського ката Лациса. Провокаційні змови. Король катів Апфельбаум

Офіційним вершителем долей Києва був відомий комісар Раковський, який під час німецької окупації був представником більшовицької влади у Києві, і тепер знову там на провідних ролях. Насправді ж, більшу владу мав згаданий голова Всеукраїнської чрезвичайки, кат Лацис. Часто траплялося так, що внаслідок заворушень, які спалахували серед робітників через те, що стільки-то їхніх товаришів, які томилися у чрезвичайках, мали бути знищені, урядові органи, в тому числі й згаданий Раковський, запобігали кривавій сутичці з робітниками, відступали назад і наказували голові чрезвичайки припинити страти.

У цих випадках Лацис завжди відповідав, що вже запізно, людей уже знищено (такий вислів вживали самі більшовики), відразу наказував своїм поплічникам якомога швидше відвести цих осіб до бойні і негайно їх вбити, не чекаючи на ніч. Так за один день було страчено шістнадцять робітників, за яких заступився весь робітничий клас і котрих хотіли за будь-яку ціну врятувати. Результатом стали заворушення у різних містах, які були придушені чекістами у крові робітників. Коли Раковський піддався благанням киян, щоб колишнього міністра культури гетьманського уряду професора Володимира Павловича Науменка лишити в живих, як цінну і незамінну людину для людства, він зателефонував Лацису, щоб той хоч на час припинив розправу над професором, яка мала відбутися лише наступного дня. Лацис же відповів, що, на жаль, уже пізно, страту щойно здійснено. Через годину після цієї телефонної розмови професора В.П. Науменка розстріляли на бойні на вулиці Садовій. Деякі керівники інших домів жахів також діяли за цією «системою Лациса».

Така ж доля спіткала і тих, визволення яких домагалися вищі органи – чи то внаслідок доброго хабаря, чи то з іншої причини. У цьому випадку Лацис, або його підлеглі, відповіли так само: відповідну особу, на жаль, уже страчено, а потім негайно її дійсно вбивали. Таким чином Лацис хотів відучити «вищих» людей висувати до нього такі вимоги.

Проте до особливої діяльності «наркома» ката Лациса належала організація провокаційних змов, по всій Україні, в місті та селі, розробкою яких було покладено на «Особий отдєл», тоді як війська чрезвичайки, вже згаданий “Спецкорпус”, займався арештами людей, які потрапляли в пастку народних провокаторів.

Лацис за допомогою вищезгаданого Рафеса розробив та особисто керував відомою «змовою Пірро» або, як її ще називали- «бразильською змовою».

У останній період більшовицької влади в Києві особливо лютував червоний терор. Передчуваючи швидке падіння міста, радянські вбивці намагалися швидше вбити якомога більше нещасних жителів міста. Щоночі на всіх бойнях відбувалися масові кровопролиття. Незліченної кількості жертв, знищених іменем червоного терору, що постійно посилювався, все ж було недостатньо для кровожерливих більшовицьких садистів. Диявольська винахідливість ката Лациса призвела і до наступного небувалого злочину.

З Києва, де ще до захоплення міста більшовиками в січні 1920-го року, виїхали всі представники іноземних держав, а бразильського консульства взагалі не було. Після півроку більшовицького панування, коли Києву вже загрожувала добровольчі війська, раптом відкрилося “консульство Бразилії”. «Консулом» був якийсь Пірро. Він відкрито звернувся до киян із проханням, щоб усі, хто бажає емігрувати до Бразилії, зверталися до нього в бюро «Консульства». Оскільки справа була відкритою і погодженою з радянською владою, «консул» отримав сотні пропозицій від людей, у тому числі й від робітників, які тепер дуже раділи, що їм нарешті випала можливість залишити радянський рай. Пан Пірро люб’язно запитував у кожного відвідувача його адресу, зауваживши, що він повідомить зацікавлених, як тільки матиме точнішу інформацію, про можливість виїзду для емігрантів.

Водночас він просив комерсантів, у яких були конфісковані товари, продати їх йому на випадок, якщо Добровольча армія захопить місто, і запросив їх на зустріч. Невдовзі всіх, хто мав хоч якесь відношення до «консульства» або чия адреса була там відома, заарештовували й кинули до домів терору. Це було кілька сотень, переважно дуже молодих людей. Звичайно, спочатку ніхто не знав причини його арешту, але незабаром до цих нещасних дійшло, що вони мають справу і стали жертвою витонченої, диявольськи хитро режисованої провокації. Їх звинуватили в організації контрреволюційної змови. Втеча з Радянської Росії, тобто зрада і порушення вірності Радянському уряду, нелегальний експорт товарів, підбурювання населення, шпигунство, встановлення зв’язків із західними державами, плановий підрив залізниць, замахи на вбивство і т. д. і т. п. Покаранням за кожне із звинувачень була смертна кара. Тож це жахливе масове вбивство сотень абсолютно невинних людей супроводжувалося огидною комедією. Усіх заарештованих у цій справі, без винятку, розстріляли або розбили їм голови. Будь-який читач у будь-якому місті, де є представництво Бразилії, може переконатися, що справжнього консула в Києві на той час не було. Цей епізод, добре відомий кожному киянину, знаходить підтвердження і в книзі пана Штраца «Три місяці в заручниках у Радека».

Садистом, подібним до катів Лациса та Рафеса, який також завжди обожнював масові вбивства у великій тиші, щоб задовольнити свою диявольську жагу до крові, є горезвісний петербурзький диктатор Апфельбаум.

У 1918-му році, за правління кривавого пса Апфельбаума (Зінов’єва)- голови Північної Комуни, а згодом і голови Виконавчого комітету ІІІ Інтернаціоналу, колишні офіцери російської армії були жорстоко вбиті або втоплені.

За наказом згаданого «…» вбивці, який при цьому дуже веселився, офіцерів зв’язали один до одного і посадили на човни, які потім відбуксирували вверх по Неві до рейду і там торпедували. Таким чином, у хвилях знайшли могилу тисячі абсолютно невинних людей. Садистська псина давала наказ також зв’язаних офіцерів, робітників і селян розміщувати на баржах, де регульоване дно відкривалося в морі– нещасні тонули. Водні артерії навколо Петербургу деякий час були повсюди всіяні трупами.

Для розповідей про всі незліченні безчинства цього чудовиська (розстріл сотень абсолютно невинних людей у відповідь на вбивство садиста Урицького, винищення петербурзького населення голодом, розстріл голодуючих робітників Путиловського заводу і т. д. і т. п.) тут не вистачить місця. Обмежусь лише Києвом і містами в зоні дії Добровольчої армії.

XIV. Київ після окупації. Події у Фастові

Незабаром після входу Добровольчої армії спустошене місто поступово почало набувати свого колишнього вигляду. Почали працювати трамваї, відкривалися театри і кінотеатри, виходила низка газет. Їх купували і читали кияни з найбільшою жадібністю, бо вони не бачили газет за весь більшовицький період, тобто близько семи місяців, відколи проголошена свобода преси в радянській Росії стала полягати в забороні видання будь-яких газет, окрім офіційних урядових.

Одночасно були організовані органи управління, призначено губернатора, почали діяти суди, в тому числі військово-польовий.

Тут я маю сказати, що, як це часто буває в країні крайніх протилежностей, як називають Росію, тут, у Києві, дії, вжиті проти всіх більшовицьких злочинних угруповань, були надто слабкими. Слід було суворо дотримуватися закону, і будь-який заарештований учасник «дому терору» не повинен бути страченим інакше як після рішення суду та ретельного розслідування. Так дійшло до того, що в Києві, у відповідь на 12 тисяч невинно вбитих, військово-польовим судом була засуджена до страти та розстріляна 13-го вересня на подвір’ї Лук’янівської в’язниці залпом з рушниць лише одна “Роза”. Інші всі обійшлись примусовими роботами та ще більш м’якими вироками. Ця слабка реакція уряду викликала велике невдоволення серед солдатів, і особливо серед козаків, проти яких виступали більшовики з особливою жорстокістю.

(Абзац видалено редакцією)

XV. Мученицька смерть селян

Майже кожного дня в перші чотирнадцять днів до штабу командування приходили посланці різних селянських загонів, які цій окрузі воювали проти більшовиків.

Вони оголосили себе прихильниками правопорядку та народних зборів і підкорилися командуванню. Майже у всіх німецьких колоніях були створені загони, які також делегували своїх представників. При цьому селяни всіма потягами возили до міста хліб та інший провіант, який, до речі, використовувався лише в незначній кількості. З Дону та Кубані щодня прибував транспорт із борошном, зерном, м’ясом та картоплею, так що київський ринок на Бессарабці, який за більшовиків взагалі не діяв, повернув собі колишню славу. Кияни, які в більшовицькі часи мусили платити по 300 рублів за фунт поганого, незрозуміло в яких умовах випеченого чорного хліба, тепер могли відкрито купити фунт білого хліба за 12-15 рублів.

У своїй доповіді я вже торкався знущань більшовиків над селянством, що спричинило велику кількість селянських повстань. Селяни в селі страждали не менше, ніж робітники в місті. Якщо чрезвичайки з їхніми бойнями були жахом у місті, то каральні загони, які завжди слідували за хлібними транспортними компаніями, були жахом у селі. Каральні загони зазвичай були напоготові забирати все, що було у селян. Якби вдаватися в подробиці їхньої діяльності, то міг би написати не менше, ніж про доми терору. Коротко слід сказати, що каральні роти, які мали наказувати село за те, що попередня транспортна рота не могла з нього вичавити хліба, зазвичай ходили вулицями села і стріляли по рядах будинків з кулеметів по обох сторонах (куля проходила крізь 3-4 стіни російських селянських хат). Часто вони проїжджали вулицею по кілька разів. Після «роботи» вони розташувалися в селі відпочивати і заставляли селян їх обслуговувати

Робітники Києва та їхні родини проводять панахиду перед бойнею людей на вулиці Садовій № 5, де їхні родичі були закатовані до смерті. На фото видно, що це не аристократія і буржуазія, а робітники, пролетаріат, які оплакують своїх близьких, убитих «робітничим урядом».

Київські робітники шукають тіла близьких, убитих «робітничим урядом».

Крім того, у селянина забрали останнє, що було. Окремі члени каральних загонів розважалися, бичуючи, ґвалтуючи та вбиваючи мешканців. Будь-який член каральної роти мав право вбити будь-якого селянина, якщо вважав це за потрібне. Незважаючи на каральні загони, селянам доводилося мати справу і з чрезвичайками. Безпосереднім урядовим органом, який вчиняв насилля над ними, був повітовий відділ розслідувань убивств. Але їх забирали також і до губернської та Всеукраїнської НК.

Незважаючи на жахливий терор, доведені до відчаю селяни здіймали постійні повстання проти « селянської влади». Для їхнього придушення комісії з розслідувань убивств використовували вже згадуваний «особливий корпус», який вдосталь паразитував за рахунок тих же нещасних селян і діяв зі страшною жорстокістю при придушенні селянських повстань. Повстанське село, оточене чекістськими військами, завжди розстрілювалося артилерійським вогнем і спалювалося дотла з усім живим у ньому. Крім того, ці, як і згадані вище каральні роти, мали свій улюблений спосіб убивства селян, який їм особливо подобався. Ноги нещасного прив’язували до кінця лопаті вітряка, після чого вітряк приводився у рух. Такий вид «розстрілу» з великим задоволенням застосовували більшовики і на козацьких теренах. Коли чудовиська хотіли довго насолоджуватися агонію своєї жертви, тоді вони зв’язували людину таким чином, що коли крило вітряка опускалося, її голова не могла торкатися землі і вона тільки переверталася в повітрі. До речі, таку ж процедуру вони застосовували і до жінок, і це було, власне, було ще веселішим видовищем для більшовицьких народних катів. У таких випадках вони збиралися у великій кількості перед млином, і насолоджувалися картиною зі шаленим сміхом.

Коли звірі втомлювалися від екзекуції, жертву прив’язували нижче. Тоді млин запускався знову, і голова мученика розбивалася об землю. Такий вид «розстрілу» представники «селянської влади» називали «каруселлю». Але банда особливо раділа, коли йшлося про велику кількість вбивств. Тоді прив’язували людей до всіх лопатей вітряка одночасно. У станиці Ново-Покровській Кубанської області (станція Єкатеринодаро-Царицинської залізниці) зграя вбивць мала лише три жертви для «каруселі»– четверту, старого білобородого козака, швидко додали до них, на тій підставі, що всі козаки і особливо, похилого віку є контрреволюціонерами, та прив’язали його до порожнього четвертого крила млина для повноти картини.

XVI. Робітники

У історії російської Добровольчої армії російська робоча сила завжди відігравала важливу роль, але особливо яскраво це проявилося в пам’ятні дні Києва. Хочу на цьому наголосити і обговорити це питання.

Відразу ж після взяття Києва робітники направили делегації до військового губернатора і командуючого військами Київської області генерала Бредова, які докладно пояснили ставлення київських робітників до Добровольчої армії та доповіли про жахливі муки, які їм довелося зазнати від рук більшовиків. Виявилося, що й серед робітників було багато і правих, і лівих політичних поглядів людей, але вони всі без винятку були антибільшовиками. Можна сказати, що більшість київських робітників, особливо колишніх більшовицьких прихильників, які почували себе найбільше зрадженими, негайно приєдналися до добровольців серцем і душею, не розпитуючи особливо про політичні платформи останніх.

Частина, що залишилася, у складі меншовиків і есерів, також пішла до Добровольчої армії, оскільки її програма стосувалася основних питань наведення порядку, скликання Народних зборів, реалізації свобод, забезпечення селян землею і, нарешті, робітничого питання, і яка цілком погоджувалася з їхньою програмою та їхніми бажаннями. Трудящі сміялися нам у вічі, коли ми почали їх розпитувати про більшовиків як політичну партію. Робітники називали їх справжніми іменами, називали найлютішими ворогами російського революціонера, робітника і народу. Для «наркомів» у них було лише одне влучне слово– народний кат! Усі тепер належали лише до однієї партії– до найбільш антибільшовицької партії, і ми незважаючи на різниці у поглядах, стояли тут, об’єднані в боротьбі до смерті, проти найтемнішої реакції, проти якої бліднуть навіть часи Нерона чи Калігули. Усі постраждали однаково, на всіх радянська влада поставила тавро «контрреволюціонера». «Контрреволюціонер»– це кожен, хто насмілюється висловити хоч найменше бажання людського існування. «Контрреволюціонер»– це кожен, хто голодний і хоче їсти. «Контрреволюціонер»– це кожен, хто прагне хоч тіні свободи. Архіконтрреволюціонер це той, хто насмілюється нагадати про ідею свободи, рівності та братерства. Бо свобода лише для тих, хто має владу, свобода для народу– це означало б зрушити з місця всю більшовицьку тиранію. Рівноправність означає– геть багатих радянських можновладців, багатих комісарів і чекістів, які паразитами заполонили нещасну країну і висмоктують її до останньої краплі крові. Братерство, однак, означало б кінець терору, будинків терору та жахливої громадянської війни. Але той, хто не хоче бути частиною терору є ворогом радянської системи. Кожен, хто вимагає братерства, є агентом буржуазії. Тому має панувати вбивство– і кожен, хто проти нього, хто виступає за свободу, рівність і братерство– бунтівник і контрреволюціонер і йому місце в домі терору.

Робітники, багато з яких були переконаними соціалістами, вважали, що в результаті більшовицької тиранії реалізація соціалізму відкладена на кілька сотень років. Негайно були проведені робітничі збори, які раніше не були дозволені за більшовицької влади, і, як видно з промов, їхнє особливе обурення було спрямоване на те, що більшовики називають себе політичною партією, називаються соціал-демократами і усі свої злочини прикривають іменем комунізму.

Червоною ниткою через усі промови на всіх зборах, під час революцій і пізніше, в робітничій газеті, проходило: «Якби це знали робітники за кордоном, якби вони це бачили!». Невдовзі відродилися старі союзи профспілок, які під час більшовицького терору мусили повністю припинити свою діяльність. На всіх заводах щодня відбувалися великі збори, і за кілька днів усі робітники Києва об’єдналися у дві великі організації. Більша частина гуртувалася навколо «Оргкомітету київських робітників», який став також керівним центральним політичним органом київських робітників. Меншість була об’єднана навколо «Тимчасового бюро робітничих об’єднань профспілок», головною метою якого було возз’єднання розбитих більшовиками об’єднань профспілок, що організації незабаром і вдалося зробити. У політичному житті робітників і в зовнішньому світі ця організація, контингент якої складався переважно з ремісників, не грала ніякої ролі. Найбільшу енергію виявив «Оргкомітет», який був суто політичною організацією, в якій переважали фабричні робітники і який, таким чином, представляв увесь київський робітничий клас. Через тиждень після створення організації вийшов перший номер газети «Путь рабочего». У одному з перших номерів робітничий клас оприлюднив «Декларацію київських робітників», в якій, спираючись на власний досвід, застерігав увесь робітничий клас усього світу від більшовиків як звичайних шахраїв і давав зрозуміти які нелюдські злочини проти людяності, проти робітників, вчиняли більшовики.

Нарешті, після низки місяців найжорстокіших рабських кайданів, київський робітник знову відчув себе вільною людиною, і це почуття з’явилось також і на шпальтах його газети, куди кожен робітник писав усе, що його душа потребувала і висловлював усе, що на його погляд мало стати надбанням загалу. Газету розсилали до робітничих організацій у різних країнах, але зважаючи на погані зв’язок у той час, коли вони були майже повністю відрізані від Європи, сумнівно, що газета і її декларативні заяви досягали своєї мети.

XVII. Героїчна оборона Києва трудящими

До цього часу, це було приблизно на початку жовтня, невелика Добровольча армія просунулася у напрямку від Москви до Орла і воювала на фронті приблизно в 7-8 разів більшому, ніж кілька місяців тому, і з чисельною перевагою ворога один проти десяти. Усі війська, без якихось хоч як можна було обходитися, були направлені на московський фронт, для зміцнення дуже тонкої лінії того фронту. Хоча в усіх містах Добровольчу армію зустрічали як визволителів, реальної допомоги населення вперше не могло надати, навпаки, потребувало допомоги якраз собі, що полягало в надсиланні їм, насамперед, продовольчих транспортів із Дону та Кубані. Наразі про мобілізацію не могло бути й мови, оскільки щойно звільнені психічно й фізично зруйновані люди потребували кількатижневого відпочинку. Однак тільки протягом перших двох тижнів Київ надав близько п’ятдесяти тисяч добровольців, у тому числі близько десяти тисяч робітників, але потім генерал Бредов був змушений видати наказ приділяти більше уваги фізичній підготовці під час їх прийняття, незважаючи на їхню добру волю. Половина людей виявилася фізично слабкими і, отже, могли завдати справі більше шкоди, ніж користі. У результаті від деяких із цих добровольців довелося відмовитися.

Таким чином, маючи справу з великим фронтом, добровольці змушені були обмежитися тільки власними силами, які вони мали перед наступом, але тепер стали значно меншими через велику кількість убитих і поранених у боях. Так сталося, що на початку жовтня в Києві майже не було гарнізону, а київський фронт складався лише з дуже тонкого ланцюга польової охорони. Природно, більшовики, які мали в місті численних шпигунів, хотіли скористатися цим фактом і захопити Київ зненацька. Але все вийшло інакше. Більшовики стояли вздовж всієї річки Ірпінь, приблизно за 30 кілометрів на захід від Києва, і коли вони раптово великими силами стали наступати, то одного дня, на початку листопада, були вже під Святошином (передмістя Києва, приблизно 10 кілометрів на захід). Тепер це пройшло, як удар електричним струмом по всіх робітниках. Усіх добровольців у місті негайно відправили на фронт, щоб якомога довше протистояти більшовицькій армії, яка кількісно переважала у 10-15 разів. Тим часом трудящі організовувалися в гарячковому темпі- було роздано зброю, сформовано військові підрозділи і все пішло як по маслу.

Досить довго Добровольча армія героїчно билися зі значно переважаючими силами ворога, аж поки одного ранку більшовики, нарешті, взяли гору, вийшли на околицю міста (Шулявка) і, вважаючи, що Київ уже у їхніх руках, з радістю увірвалися на перші вулиці. Тут вони зіткнулися із зімкнутими рядами київських робітників. Більшовики, були страшенно здивовані, почали бій, кинувши у нього всі резерви, але вся ця перевага була нівельована чіпкою волею народу, який відчув більшовицький рай на власному тілі, та тепер вони твердо вирішили, що краще померти, ніж знову піддатися банді вбивць. Незабаром робітники на чолі з генералом Бредовим самі пішли в атаку. Сміливий полковник Удовиченко, який на початках був комендантом Києва, з ескадроном повсталих селян, переважно німецьких колоністів, обійшов праве більшовицьке крило на станції Боярка, а потім з нечисленними, але сміливими вершниками помчав галопом у тил вздовж більшовицького фронту, що спровокувало серед ворога велику паніку.

Крок за кроком робітники, кожну людину яких можна назвати героєм, винищували більшовиків, доки лави останніх не розвалилися, а відступ остаточно не перетворився на втечу. Невдовзі було відвойовано Святошин, але робітники на цьому не зупинилися і погнали ослабленого ворога через старі позиції, далі через річку Ірпінь до річки Тетерів, що приблизно за 60 кілометрів на захід від Києва. У результаті цієї перемоги, крім низки полонених, було захоплено велику кількість гармат, кулеметів, рушниць, амуніції та значну частину більшовицького рухомого складу залізниці.

XVIII. Поновлення наступів більшовиків і друга героїчна оборона Києва робітниками

Незважаючи на важку поразку, московський уряд хотів за всяку ціну відвоювати Київ. Коли 2-го серпня Київ упав, відступаючі більшовики повідомили мешканців, що вони обов’язково повернуться, хоча б на день-два. Вони кинули велике підкріплення із Західного і Східного фронтів проти Добровольчої армії, а відтак і проти Києва. Командуючий московським фронтом генерал-майор Маєвський заявив, що не може дати жодного солдата для оборони Києва, оскільки московський фронт важливіший і кількість його бійців непропорційна мала кількості більшовиків.

Приблизно через тиждень, тобто приблизно 20-го листопада, більшовики відновили наступ на Київ величезними силами по всьому великому фронту від Чернігова до Фастова. Звичайно, київський робітничий клас був занадто слабкий, щоб тримати фронт довжиною в двісті кілометрів.

Більшовики дійшли до міста і після тяжкого бою, в якому вони застосували велику кількість артилерії (наша була значно слабшою), увірвалися до міста. Проте трудящі дорого продавали життя своїх рідних, які залишилися в захоплених ворогом районах. Робітники кожен будинок, кожну вулицю вперто боронили. Більшовики просунулися аж до Хрещатику (центральної вулиці). Тут робітники зуміли закріпитися зі сторони східного боку Хрещатику і, незважаючи на те, що ворог мав у своєму розпорядженні цілу армію, встояли перед ними. Вони билися як леви. Два дні і три ночі тривали бої на вулицях навколо Хрещатику, поки нарешті трудящі не викинули більшовиків із міста.

Те, що більшовики знову зробили за два дні їхньої присутності в Києві, неможливо описати. Нищили все, що можна було знищити, зносили цілі будинки, вривалися в квартири, руйнували все, що знаходили (крім цінностей, які викрадали), вбивали мешканців. Вся їхня злість і помста вибухнули зараз. Особливо жорстокими вони були в робітничих кварталах, де вбивали всі сім’ї, де не застали чоловіка вдома, включаючи старих і найменших дітей. Кількість замордованих більшовиками в ті дні навряд чи можна порахувати, оскільки Київ дуже мало часу був у наших руках. Однак не було будинку, де б не було кількох трупів.

ХІХ. Падіння Києва

З цього часу бої навколо Києва тривали на відстані близько двадцяти кілометрів, так що жителі могли чути грім гармат чи не щодня. Приблизно 10-го грудня, після розвалу Добровольчого фронту під Орлом та нових боїв під Києвом, більшовики ввірвалися до міста і остаточно окупували його.

Перед входом більшовиків у місто, коли було зрозуміло, що ми вже його не втримаємо, всі, хто міг рухатися, тікали через дніпровський міст на лівий берег і далі, переважно пішки з оберемком на спині, або просто з валізою в руці, утворюючи нескінченну чорну стрічку на сільській дорозі в напрямку Пирятина і далі на Полтаву. Це був початок грудня, а в Росії, зазвичай, в цей час вже досить холодно. Шлях обіцяв нескінченні труднощі, адже кожен мав лише те, що міг нести з собою. Ночували під відкритим небом. Звісно, ніхто не знав, де взяти провізію, особливо для такого натовпу. Проте врятувалися всі, незалежно від статусу, віку чи статі. Тут були люди похилого віку, хворі, найбідніші робітничі сім’ї, літні робітники, усі вони воліли жити життям біженців без домівки, блукаючи крижаними степами й, можливо, вмираючи від голоду, ніж мати на ногах рабські кайдани тих жахливих садистів, які могли знову їх катувати та вбивати за своєю примхою. Не пішла лише «…» частина населення, включаючи заможних купців, спекулянтів тощо. Через це пізніше, під час остаточної евакуації з Новоросійського порту, велика кількість бідняків, робітничих родин, була ще помітнішою. Втечу прикривали ті самі загони робітників, яких пізніше змінили війська, що відступали з півночі, і які потім об’єдналися зі своїми родинами, щоб розділити тяжку долю біженців. Але багато, особливо неодружених, залишилися в армії добровільно і досі воюють проти своїх поневолювачів у Криму за генерала Врангеля та на Кавказі.

ХХ. Камарилья, яка править Росією

Тут я хочу навести список деспотів, які живуть у розкоші в Московському Кремлі за рахунок поту і крові російських робітників і селян і вирішують долю нещасного народу.

Оскільки я наводжу лише сухі факти, то й тут нічого приховувати не стану, а назву справжні імена поряд із тими, хто їх придумав і привласнив та під якими вони в основному відомі. Ось він, цей список народних катів – представники «робітничої і селянської» влади: Ульянов-Ленін,

Бронштейн-Троцький,

Розенфельд-Каменев,

Апфельбаум-Зінов’єв,

Кац-Камков,

Нахамкіс-Стєклов,

Драпкін-Гусєв,

Гольдбаум-Рязанов,

Крахмальнік-Загорський,

Фінкельштейн-Літвінов,

Гіммер-Суханов,

Зільберштейн-Богданов,

Натанзон-Бобров,

Гольдштейн- Володарський,

Лур’є-Ларін,

Черномордік-Черноморський,

Лівкен- Герванін,

Райн-Абрамовіч,

Пітек-Мартинов,

Зільбер-Русанов,

Бляйхман-Солнцев,

Вайнштайн-Звєздін,

Гольденберг-Мешковський,

Радомишльський-Урицький,

Глінзон-Михайлов,

Розенблюм-Фірсов,

Цівен-П’ятницький,

Гурвіч-Дан,

Свердлов- справжнє ім’я, Гольдман-Горєв,

Зайонц-Хаїмов,

Луначарський- справжнє ім’я, Штейнберг-Карєлін,

Розенблюм-Малєвський,

Фюрстенберг- Ганецький,

Закс- Гладнєв,

Брілліант-Сокольніков,

Петерс-справжнє ім’я,

Коллонтай-справжнє ім’я,

Раппорорт- Анский,

Кауні-Камров,

Блюм-Рахмєтов,

Зобельзон-Радек,

Розенблюм- Маклаковський,

Левензон- Лапинський,

Ортодор-Александров,

Гарфельд-Гарін,

Шульце- Глазунов,

Іоффе- справжнє ім’я,

Сімон-Лєбєдєва,

Хоффманн-Каменський,

Мануїльський- справжнє ім’я,

Фельдманн-Владіміров,

Гольдманн-Ізгоєв,

Гюнцбург- Раут

Це робітники? Чи є серед них хоч один робітник чи селянин? Хоч один пролетар? Назвіть, будь ласка, ім’я– хоч одне!

Щоб запобігти помилковій оцінці моєї книги з самого початку, я хотів би відразу зазначити, що я далекий від будь-якої форми антисемітизму, але я лише відчуваю себе зобов’язаним представити факти як голий науковий та історичний матеріал саме так, як вони є.

Ні я, ні будь-який інший член Добровольчої армії ніколи не мав нічого проти їв як таких. Навпаки, справжнього, чесного я ми поважаємо так само, як і будь-яку іншу порядну і чесну людину. Але злочинець для нас завжди залишається злочинцем, незалежно від того, німець він, росіянин чи й, і ми також називаємо їх по імені.

Хороша порада для делегацій, які їдуть до Росії

Наприкінці– добра порада делегаціям, які прямують до Радянської Росії. Вони туди їдуть, але пересуваються там на спеціальних потягах радянських правителів і на їхніх автомобілях, потім залишаються в парадних залах їхніх палаців, розмовляють з членами могутньої придворної камарильї, а потім вважають, що бачили Радянську Росію і мають право про неї судити. Перш за все я радив би панам спокійно їхати з Петербургу до Москви в звичайному потягу, без попереднього повідомлення, а не в красивих вагонах багатих панів-комісарів– нової радянської буржуазії та аристократії, а у вагоні з людьми, і побачити як з ними поводяться червоногвардійці, де грабунок відбувається на кожній станції. Це справді того варте, тому що мова йде про правильну картину, а, отже, про долю й німецького робітника. Але красиві салони правителів однакові в усіх країнах, і тому не обов’язково спочатку їхати до радянської Росії. Крім того, я б радив спілкуватися не лише з правителями радянської камарильї, а більше з пригнобленим ними народом. Відвідувати заводи, особливо ті, де страйкують і бунтують, та розпитувати у робітників, звичайно, не в присутності радянських конвоїрів, про причину їхнього невдоволення.

Якщо хочете відпочити, відвідайте, наприклад, Путилівський завод. Також було б дуже корисно заглянути в кілька селянських сіл і налагодити контакт із пригнобленим, а не з панівним класом. Делегації дуже швидко переконалися б, що свобода Радянської Росії полягає в необмеженому свавіллі червоногвардійців і народних катів над народом. Але слухати їхні промови в палаці можновладців і подавати їх німецькому робітникові як думку російського народу–більш ніж нерозумно.

Першою ж умовою, отримання певного уявлення про радянський рай, є відвідування домів терору, які я описав. У Санкт-Петербурзі, у першу чергу, варто відвідати ЧК у колишньому губернаторському будинку на вулиці Гороховій, №2. Але тут потрібно оглянути всі приміщення, дворики, підвали і т. д. І не забути про Петропавлівську фортецю. І тут теж варті уваги не прекрасні парадні приміщення та зали, а каземати і особливо бастіон Трубецького. Коли делегатів радянські конвоїри проводять повз двері і зауважують, що там немає нічого цікавого, вони повинні наполягати на огляді приміщення. Усі приміщення потрібно оглянути, інакше візит марний. У Москві йде мова про всеросійську чрезвичайку на Луб’янці в готелі “Білло” та про губернську, повітову та військову ЧК. Я б ще порадив делегаціям відвідати Київ, заради німецьких робітників це справді варто зробити, і там знайти за вказаними мною адресами доми терору, що описані в моїй книзі, оглянути людські бойні, поговорити із в’язнями.

Звісно ж, про відвідування будинків жахів не можна повідомляти заздалегідь, бо ми знаємо талант радянських комісарів вводити в оману чужинців. Напередодні візиту не вбивали, забирали в’язнів до інших місць, садили в камери своїх людей, які розповідали відвідувачам про рай радянських в’язниць. Тому візит завжди повинен бути несподіваним. Якщо справді так, як кажуть більшовики, якщо нема людських боєн і катівень, і якщо в’язні не є робітниками, а тільки «буржуями», то їм нема чого боятися і делегацію негайно впустять на оглядини.

Відвідати ці місця є обов’язком того, хто їде до радянської Росії як депутат, якщо він не хоче ввергнути німецького робітника у такі ж страждання, бо він відповідає за добробут німецького робітничого класу і за обман мас шляхом формування хибних уявлень.

Але той, хто не бачив домів терору, катівень, боєн, залитих кров’ю, не має жодного права казати, що він бачив Радянську Росію.

Додатки від редакції.

Фото з газети «Більшовик» 1919 рік №73. Розстріл В.П. Науменко

*Латишев Іван. Став відомим по найгучнішій справі того часу, яка мала міжнародний резонанс: справі Бейліса, Київ 1913 рік.

Цей діяч, більше відомий, як «Ванька-рижий», разом зі своїм колегою Миколою Мандзелевским на прізвисько «Колька-матросик», в 1913 році належав не до членів більшовицької ЧК, а до шайки крадіїв під керівництвом Вери Чеберяк. На жаль, тоді в 1913 році, він разом з товаришами оминули в’язницю. По політичним міркуванням, київські слідчі були замінені на слідчих з Петербургу, вбивці були звільнені, а матеріали слідства сфабриковані на угоду політичним планам влади щодо Києва та його мешканців.

Фото з довідника «Весь Киев» 1914 рік. Єкатерининська вулиця.

Фото з довідника «Весь Киев» 1915 рік. Інститутська вулиця.

Фото з довідника «Весь Киев» 1915 рік. Липки. План вулиць.

Фото з довідника «Весь Киев» 1913 рік. Садова вулиця.

Науково-популярне видання

ТОВ «Видавництво Лис»

2025 рік.

Пам’ятаєте, як ми сиділи в холодних і темних домівках восени та взимку1998-2000 років? Тоді московити (ще без ракет і дронів) нас “по-братерські” морозили.

Правильні висновки ми, на жаль, не зробили тоді.

Потім настав 2014 рік і все повторилось тільки в менших масштабах.

То чому нас дивує поведінка “припадочних запаребриком” в 2022?

На мій погляд, варто дивуватись собі під час виборів влади, а головне мати тверду пам’ять і робити висновки, щоб знову не дивуватись в майбутньому.

А забувати треба не свою новітню історію, а існування країни “аналогов нет”. Добре буде, коли на згадку прізвища путін – ми запитаємо: “А хто це?” Забуття – найкраща помста.

Але це вже після нашої Перемоги й покарання всіх рашистів.

Тримаємось, друзі! Смерть ворогам!

З часом виявилось, що певна (немала) кількість електорату живе собі з гаслом «какая разница» й без емоцій, весело розпиває пиво біля алеї «Небесної сотні».

Але мине небагато часу, настане 24 люте і країна прокинеться від звуків вибухів, від телефонних дзвінків з одним словом «почалось». Відтоді кожного дня ми будемо отримувати повідомлення про загиблих мирних мешканців наших сіл та міст, кожного дня, на превеликий жаль, будуть гинути на фронті наші захисники.

З відчуттям болю ми розуміємо, що кількість вбитих збільшується з кожним новим днем рашиської навали. Але чому стала можливо ця навала? Чому саме на нашу країну? Я зараз не про геополітику, не про психіатрію кремлівського фюрера, і не про «мовчання росіяньських ягнят», я про морально світоглядний устрій нашого континенту, нашої планети, світу.

Для чого ми громадяни України опинились в такій тяжкій кровавій трагедії? Чому, наприклад це не сталось (гіпотетично) з угорцями, чи будь-якою іншою країною де присутні руськомовні (я не про те, що Угорщина входить до НАТО, я про те, що вона могла б й не потрапити до НАТО, щобільше, ми б могли вже бути в тому НАТО, або раптом НАТО б розвалився (що не бажано), чи путлер подохнув би у 2013-му (якби, ж!), або тунгуський метеорит рухнув би на рф з такою силою, щоб їй стало не до нас років так на 500, або…)

Могло статися будь-що, але сталось, як сталось: саме з нами й саме російські ракети, бомби падають на саме наші землі, саме російські солдати «приперлись» в наші міста й села, саме влада рф віддає накази вбивати українських воїнів та мирних громадян. Давно вже наша «Небесна сотня» перестала бути сотнею…

Як нам конвертувати ці відчуття суму, жалю до загиблих, поранених, знедолених? Як трансформувати їх в ту необхідну якість, що повинна була б вже бути в нас сформована після майдану 2014 року, після «Небесної сотні»? Що то за якість? Яку настільки життєво необхідну моральну, емоційну рису ми маємо сформувати в собі? Патріотизм? Думаю, що це зрозуміло. Патріотизм не меншості учасників майданів 2004, 2013-2014, а патріотизм вирішальної електоральної виборної більшості громадян України!

Але для чого? Невже в нашому сучасному, глобалізованому світі ще настільки важливо бути патріотом своєї держави? Чому таке старе, навіть древнє поняття, як патріотизм, стало вкрай необхідне 40 мільйонам громадян величезної країни в центрі Європи в XIX столітті?

Я поцікавилась як трактують патріотизм різні словники й навела саме те, яке, на мій погляд, найглибше розкриває це поняття:

«ПАТРІОТИЗМ (від грецьк. πάτριά — вітчизна) — любов до батьківщини, відповідальність за її долю і готовність служити її інтересам, а в разі потреби самовіддано боронити здобутки свого народу; соціально-політичний і моральний принцип, що в загальній формі виражає вищеназвані почуття та емоційні стани.

П. як соціально-психологічне почуття має широку гаму проявів: від гордості за досягнення Вітчизни (в науці, економічній діяльності, спорті і т.д.), поваги до історичного минулого, дбайливого ставлення до народної пам’яті, збереження та опанування національними і культурними традиціями до гіркоти переживань за невдачі і втрати рідної країни, страждань через її біди.

Як почуття П. зароджується в стародавні часи у формі прихильності до певної місцевості, своєї спільноти, звичного складу життя…

З виникненням і розвитком феномена держави П., втрачаючи інституціональний характер, наповнюється духовним змістом, набуває політичного сенсу. Останній пов’язаний із вимогою самовіддано й мужньо захищати Вітчизну, відстоювати її інтереси. Більше того, як зазначає Горацій, “радісно й почесно вмерти за вітчизну”.

В умовах життя суспільних систем з жорстким домінуванням інтересів панівних груп, за авторитарних форм управління державою принцип П. зазнає впливу офіційної ідеології, внаслідок чого часто набуває спотворених форм потрактування: любов до Вітчизни зводиться до відданості існуючій державно-політичній системі. Відповідно бажаним “для Батьківщини” врешті-решт виявляється те, що відповідає вузькокорпоративним інтересам правлячої еліти…

В умовах розвитку капіталізму, формування націй, утворення національних держав П. стає невід’ємною рисою суспільної свідомості, яскравим проявом зв’язку індивіда та суспільства, одним із критеріїв оцінки громадянина. Морального сенсу П. надає те, що він є однією з форм супідрядності особистих і суспільних інтересів, ефективним засобом переведення загальнолюдських цінностей на рівень індивідуальної свідомості. До цих цінностей належить і повага до історії та сьогодення народів інших країн, представників інших націй та національних меншин у межах однієї держави.

П., виростаючи з єдиного кореня, протистоїть у цьому психології національної виключності, упередженості та недовір’я до людей “іншої крові”. Добре охарактеризував людину-патріота Сантаяна: “Ногами людина повинна врости в землю своєї Вітчизни, але очі її нехай оглядають увесь світ”.

Особливої важливості цей аспект патріотичної свідомості набуває в час, коли людство переступило поріг III тис. і несе з собою низку глобальних проблем …, що потребують для свого вирішення спільних зусиль, сприяння кожної людини внескові своєї країни у справу збереження життя на планеті Земля. В. Скуратівський»

Повний текст тут:

Через співчуття скорботи до загиблих українців та громадян інших країн, що виборюють нашу Незалежність, ми мусимо замість байдужості «какая разница» чи ненависті «сделаем их», чи інших інструментів маніпулятивного виборчого впливу, зародити в собі патріотизм, перетворившись вирішальною більшістю в патріотів України. Можливо саме задля того, що б з часом стати патріотами не тільки України, а й всієї планети.

Виявляється, для сучасного глобалізованого світу патріотизм не є застарілим поняттям, навпаки – це модерне, неймовірно задорого здобуте, але обов’язково-необхідне відчуття цивілізованої людини.

Такими є зараз емоційні, моральні виклики до тих нас, хто переживає, співчуває, але не перебуває на фронті, хто поїхав за кордон, хто має час на себе.

До справи, друзі!

Дивна річ ця людська пам’ять. Ще дивніша річ – пам’ять народна.

Щось вона фіксує так міцно, що годі й було б забути – та де там! А щось вщент забуває так, наче й не було того зовсім, наче й не на її землі, не з її народом.

А дещо, взагалі примудряється перекрутити догори дриґом, і в такій недолугій конструкції вперто «пхатися» до омріяного майбутнього. Але воно ж не лізе ніяким боком! Бо не будується пристойне майбутнє на брехливому минулому, бодай і всенародному.

Про що це я? – про наше сьогодення. Запитайте себе, або своїх знайомих: коли в Україні з’явилися перші концтабори? Впевнена, що 9 людей з 10 назвуть 1941 рік, маючи на увазі гітлерівські концтабори. І це відповідь неправильна. Чому? А тому, що документи «родной коммунистической партии» та її вождя – В. І. Леніна (в дивацтві – Ульянова) свідчать про дещо інші дати:

«Написано 9 августа 1918 г.

Печатается по рукописи. Впервые напечатано в 1942 г. в Ленинском сборнике XXXIV

ТЕЛЕГРАММА ПЕНЗЕНСКОМУ ГУБИСПОЛКОМУ

Пенза Губисполком
Копия Евгении Богдановне Бош

Получил Вашу телеграмму. Необходимо организовать усиленную охрану из отборно надежных людей, провести беспощадный массовый террор против кулаков, попов и белогвардейцев; сомнительных запереть в концентрационный лагерь вне города. Экспедицию пустите в ход. Телеграфируйте об исполнении.

Предсовнаркома Ленин».

/Полное собрание сочинений т. 50 стр. 143-144/

«СОВЕТ НАРОДНЫХ КОМИССАРОВ РСФСР

ПОСТАНОВЛЕНИЕ

от 5 сентября 1918 года О КРАСНОМ ТЕРРОРЕ

Совет Народных Комиссаров, заслушав доклад Председателя Всероссийской Чрезвычайной комиссии по борьбе с контрреволюцией, спекуляцией и преступлением по должности о деятельности этой Комиссии, находит, что при данной ситуации обеспечение тыла путем террора является прямой необходимостью; что для усиления деятельности Всероссийской Чрезвычайной Комиссии по борьбе с контрреволюцией, спекуляцией и преступлением по должности и внесения в нее большей планомерности необходимо направить туда возможно большее число ответственных партийных товарищей; что необходимо обеспечить Советскую Республику от классовых врагов путем изолирования их в концентрационных лагерях; что подлежат расстрелу все лица, прикосновенные к белогвардейским организациям, заговорам и мятежам; что необходимо опубликовать имена всех расстрелянных, а также основания применения к ним этой меры.

Подписали: Народный Комиссар Юстиции Д. Курский

Народный Комиссар по Внутренним Делам Г. Петровский

Управляющий Делами Совета Народных Комиссаров Вл. Бонч-Бруевич

СУ, № 19, отд. 1, Ст. 710, 05.09.18».

Прихильники Леніна разом з “какая разница” можуть сказати, “ну, тоді ж була громадянська війна”. Дійсно, але навіщо ж тоді так старанно приховувати ці накази, розпорядження, листи вже після перемоги “Великой октябрьской социалистической революции”, навіть по наш час?

Бо, окрім газет того періоду, які я гортала в газетному фонді Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, інші матеріали (деякі наведені в статті) я знаходила в архіві СБУ в папках та збірниках партійних матеріалів із вицвілим грифом “Сов. Секретно”. Якщо жорстокість була необхідна і виправдана (якщо таке можливо!), то навіщо “Сов. Секретно”? Щось не складається світлий образ “Леніна і Ко”.

Архів СБУ /фото автора/

Майбутній очільник Київської Надзвичайної Комісії («НК») Лацис в 1918 році писав:

«Не ищите в деле обвинительных улик о том, восстал ли он против Совета оружием или словом. Первым долгом вы должны его спросить, к какому классу он принадлежит, какого он происхождения, каково его образование и какова его профессия. Эти вопросы должны решить судьбу обвиняемого» /журнал «Красный террор», 1 ноября 1918 года/.

Подивіться на дату випуску марки — 1988 рік, “Советский государственный и партийный деятель” — чудова людина, приклад для виховання дітей…

Газета “Більшовик” №73, 1919 рік /фото автора/

Газета “Більшовик” №107, 1919 рік /фото автора/

Додавати усі свої фото з газет із розстрілами — немає сил. Пишіть мені: kaprel@foxpublishing.in.ua, вишлю свої фото. Бо чомусь (цікаво чому б це?) й досі немає цифрової версії газети Більшовик (Київ) за 1919 рік.

Решать судьбу” почали вірні ленінці в РСФСР в 1918 році, а в 1919 воно “прилетіло” в Україну, причому так, що здригнувся увесь цивілізований світ.

Газета «Вечерние огни» 1919 рік, №5. /фото автора/

Поочитайте ще раз відчайдушні волання солдата Добровольчої Армії:

«Что вы здесь делали? Как вы могли допустить такой ужас?» Чи не до Вас він звертається з 1919 року? Що робили Ви в січні-лютому 2014 року, коли на київському Майдані розстрілювали й катували «Небесну сотню»? Де були Ви, коли на майданах Харкова, Донецька, Одеси, … калічили та вбивали патріотів України? Дайте відповідь собі. Не виправдання, а коротку, тиху, чесну відповідь. Для чого? Для того, щоб краще зрозуміти себе, саме як частину суспільства. Для

того, щоб не плекати оманливих сподівань на кшталт: “нового Майдана не буде”, або “Вся Україна повстане”.

Відповідайте виключно за себе.

Фото з сайту “Українська правда” 17.12.2013

/“Українська правда” 17.12.2013, посилання https://life.pravda.com.ua/society/2013/12/17/146059//

Повернемось до суспільства 1919 року. За переписом населення того ж року, в Києві мешкало трохи більше півмільйона жителів (uk.wikipedia.org “Перепис населення Києва 1919 рік”). Приблизна чисельність Червоної армії, яка захопила місто в січні того ж року (по різним даним) від двадцяти до сорока тисяч. Зрозуміло, що після захоплення, армія рушила далі, залишивши по собі інші структури, які почали впроваджувати свої закони й методи керування містом.

Невідома чисельність цих структур, але зрозуміло, що їх точно було не 40 тисяч.

До чого я веду? До того, що 544 тисячне місто мало шанс викинути геть більшовицьких силовиків разом з чиновниками, як би кияни об’єднались. Як би ж…

Чи мали вони бодай шанс на об’єднання та спротив? Думає, що ні.

Подивіться національний склад того самого перепису 1919 року:

росіяни — 232 тис.- 43%

українці — 129 тис. – 24%

євреї — 114 тис. – 21%

поляки — 37 тис. – 7%

Росіяни разом з українцями, євреями й поляками складали 95% населення Києва. Чисельно їх було трохи понад 512 тисяч — сила-силенна. Чи могли б вони, порозумівшись між собою, дати відсіч нечисельним організаторам терору? Очевидно, що так. І саме про це кричав їм біля Анатомічного театру молодий солдат Добровольчої армії.

Але ж, об’єднатись вони не могли. Чому? Тому, що царська влада (як будь-яка авторитарна, недемократична влада) чудово пам’ятала про “розділяй та володарюй”, і треба віддати належне, дуже вправно провадила свою національну політику. Чого тільки варті систематичні погроми: єврейські, вірменські, періодичні німецькі. Дійшло до того, що саме російське слово “погром” увійшло у світову лінгвістичну практику. Зауважу, що російських слів (за всі часи існування російської мови), якими поповнилась світова лінгвістика всього три: спутник, блины і погром. Є над чим подумати щодо нашого східного сусіда, щодо “перестать стрелять”, “не надо нам НАТО”, т.ін.

Поміркуйте, а я продовжу.

Отже, українці ненавиділи росіян за придушення всього національного (Емський указ, Валуєвський циркуляр, хоча б згадайте); росіяни — євреїв за конкуренцію в бізнесових справах. Добряче доклалась до підживлення цього відчуття “братерської любові до ближнього свого” і російська православна церква. Чомусь, за невідомих обставин, найжорстокіші єврейські погроми організовувались на світле свято православної Пасхи! Також, окрема “подяка” членам “Союзу русского народа” більш відомим як “чорносотенці”. Чимало “акцій” вони провели і щодо євреїв, і щодо українців, і щодо поляків.

За такої бурхливої вікової діяльності, росіян, як Ви розумієте, ненавиділи геть усі. Та на цьому не закінчувалась царська політика міжнаціональної ворожнечі. Поляки з українцями також дружніх стосунків не мали – я кажу на загал (безумовно були виключення). Додамо до міжнаціональної ворожнечі ще соціальну прірву в кожної етнічної групи. Отже, резюмуємо: безнадійність сподівань на потужний спротив, навіть в середині однієї етнічної групи.

Тому відповідь на питання солдата: “Що ви тут робили! Як ви могли допустити такий жах?” повинна бути така: хтось з нас переховувався, хтось пішов працювати в нові (старі) державні установи, бо погрожували розстрілом та скінчились дрова, харчі, ціни злетіли в рази, поки могли, обмінювали речі та коштовності на харчі, але і вони скінчились, а в радянських “учреждениях” видавали талони (карточки) на дрова, на хліб. А дехто, здебільшого з чисельного різнонаціонального прошарку нижнього класу київського суспільства, “здавали” своїх колишніх хазяїв направо і наліво, хто вмів писати — строчили доноси на своїх кредиторів (таким чином позбувшись боргів), на сусідів по квартирі (з часом заселившись в омріяні квадратні метри), хтось, щоб помститися коханій (коханому) за образу, т.ін. В царині ненависті людська популяція берегів не має. Якщо буде цікаво, то можу вислати фото декількох заяв, за якими чинились арешти.

Вправно скористався товарищЛенин улюбленою за царів політикою ненависті, лише трошки посунувши кут пропаганди з національно-релігійної на суспільно-класову: “Грабьнаграбленное”. На трьох конях мчала більшовицька революція, ім’я тих коней: ненависть, жадоба, злість.

А тепер, повернемось в нашу сучасність, і згадаємо студентську революцію на граніті 1990 року, Майдани 2004, 2013-2014 років. Пам’ятаєте плакат на марші мільйонів першого грудня 2013 року: “Українці всіх національностей — об’єднуйтесь!”, пам’ятаєте автівки на яких підвозили харчі, речі: від “Lanos” до “Mercedes “? Ми таки стали іншими!!!

Але виклики лишились, ніби-то й не було тих років між 1919 та 2014, знову маємо російську не більшовицьку, так імперську загрозу. Тому треба частіше й глибше зазирати у минуле.

Почитайте телеграми, накази, статті “дедушки” Леніна періоду 1918- …, щоб ще раз подумати про партію більшовиків-комуністів, про вождя “мирового пролетариата”, про ЦК КПРС, і ненадійну народну пам’ять, її вибіркову амнезію.

«…і ні одне, ні одне з кривавих діл комуністів не сховається від народу, ніщо з того, що бачили сьогодні свідки, не зникне з його пам’яті» /стаття «Розкриття Київської чрезвичайки», газета «Шлях», № 42, 1919 рік. /фото нижче/

Шлях 1919 №42 /фото автора/

Але зникло… Навіть зараз згадувати не поспішаємо, бо ми ж такі ніжні, нам так “Важко оце читати”, або інша версія: “Не може бути!” Такбуло ж! Люди з 1919 жили в тому страхітті, а ми у 2021 не бажаємо навіть прочитати, сидячі в комфорті та спокої, з кавою та чизкейком. Зрозумійте друзі, не усі ми змінились, як виявили вибори 2019 року, навіть більше, щось знову повіяло ненавистю та злобою: “Зробимо їх”. Але так само, як в 1919 – “зробили” самі себе. Тому, щоб раптом знову не примчало нафталінове “Грабь награбленное” — вивчаємо і пам’ятаємо про діяльність “Ленін і Ко”.

Додаю ще, для пам’яті.

Сам Ленін багато своїх настанов (особливо кривавих) засекречував і публічно засуджуючи «перегибы на местах», утаємничено вимагав:

«Т. Крестинскому.

Я предлагаю тотчас обнародовать (для начала можно тайно) комиссию для выработки экстренных мер (в духе Ларина- Ларин прав). Скажем, Вы + Ларин + Владимирский (или Дзержинский) + Рыков? или Милютин.

Тайно подготовить террор: необходимо срочно. А во вторник решим: через СНК оформить или иначе.

1920 г. Ленин»

А задля унеможливлення спротиву:

«Печатается по рукописи

ПРОЕКТ ПОСТАНОВЛЕНИЯ СОВЕТА ОБОРОНЫ О МОБИЛИЗАЦИИ СОВЕТСКИХ СЛУЖАЩИХ

§ 1. На 4 месяца (с 15. VI по 15. X) мобилизовать всех служащих в советских учреждениях мужского пола от 18 до 45 лет, заменив их женщинами или временно сократив известную часть работы.

Примечание к § 1. Освобождаются лишь больные и абсолютно незаменимые, не больше 10%, по разрешениям особой комиссии.

§ 2. Мобилизованных направить в распоряжение военного ведомства. Явка … числа.

§ 3. Мобилизованные отвечают по круговой поруке друг за друга, и их семьи считаются заложниками в случае перехода на сторону неприятеля или дезертирства, или невыполнения данных заданий и т. п.

§ 4. Мобилизованные составляют группы из небольшого числа лиц, по возможности разных специальностей, с тем чтобы каждая группа могла брать на себя, в тылу и на фронте, те или иные задания по формированию, переправе, содержанию войск и тому подобное.

§ 5. Каждый мобилизуемый обязан составить себе получаемую им из книжных складов ЦИК и т. п. библиотечку наиболее необходимых пропагандистских и агитационных брошюр и листовок, за ознакомление с которыми солдат и населения мобилизуемый несет ответственность, будучи обязан еженедельным отчетом о том, как он исполняет эту обязанность.

§ 6. Каждый мобилизуемый немедленно по мобилизации, не позже… дней, обязан дать подробные сведения о своем образовании, прежней службе или прежних занятиях, о местах прежнего своего жительства, о знании им иностранных языков и пр., по особо составляемой программе».

Написано не позднее 31 мая 1919 г. Впервые напечатано в 1933 г. в Ленинском сборнике XXIV.

/Джерело: https:/leninism.su/works/38-tom-54/240-1918-1920.html/

Як стратегічно міркувала людина, як добре зналася на людській психології, в умовах війни зліпила потяг з 18 (!) агітаційних вагонів, і слідкувала за збереженням агіток, правда у своїй типовій манері «суд, трибунал, концтабір, розстріл. /Статті «Не зривайте плакатів» нижче/

Газета «Більшовик» 1919 р., № 67. /фото автора/

А звідки ж папір для політінформації? Ха! Що там довго думати, читайте «Підрахунок паперу»

Газета “Більшовик” 1919 р., № 95 /фото автора/

Газета “Киевская жизнь” 1919 рік, № 5 /фото автора/

                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                         Увійшовши у смак, більшовики зупинятися не збирались, це ж так зручно: “немає людини — немає проблеми”, тому голодомори, розстріли, ОГПУ, НКВС, «чорні ворони», уранові рудники, КДБ, псих-диспансери для купки незгодних, із виключно радянським діагнозом «вяло текущая шизофрения».

А зачарована “коротка” народна пам’ять пригадує лише автомат газованої води за 3 копійки, мокру ковбасу по 3,20 карб. та горілку по 3,62 карб. «Какую страну прос…».

Ага…

Подольска Губчека. 1921р. Архів СБУ /фото автора/

Газета «Вечерние огни» № 26, 1919 рік. /фото автора/

Газета «Вечерние огни» № 31, 1919 рік. /фото автора/

P.S.

На останок, друзі, надаю сучасні адреси деяких колишніх київських катівень НК:

вулиця Липська, 16; Садова, 5; Пилипа Орлика, 3; Інститутська, 20/8; Пушкінська, 25.

У дворах цих будинків чекисти проводили розстріли, прикопували тіла в ямах, а коли не було вже куди ховати, то звозили до Лук’янівського кладовища.

Концентраційний табір був за сучасною адресою: вулиця Госпітальна, 24-а (“Пересильна тюрма” — зараз Косий Капонір)

Але, якщо будете шукати біля цих місць бодай якусь пам’ятку за закатованими більшовицькою НК киянами – то даремно. “Навіщо травмувати суспільство” і народну пам’ять…

Глава 1 “Бабель и Буденный”
«Конной дорогой Бабеля» глава 1

Глава 2 “Поколение молчунов”

«Конной дорогой Бабеля» глава 2

Глава 3 “Лаборатория имени Ленина”

«Конной дорогой Бабеля» глава 3

 Перемоги популістів породили нове навіювання — панацею під назвою “Критичне Мислення”. По-перше “Критичне” по-друге “Мислення”

Які перспективи? Чи варто поставити на перемогу? Замислимось критично .

 Звідки взятися критичному мисленню тут на Землі, коли значна частина людства, називаючи себе цивілізованою, щиро вірить в життя після смерті!

 Як? Чому?

 Наприклад, ми, християни віримо в позаземне продовження життя. Тобто, нам сказали, що “там” є вічне життя і прихильники тисячоліттями несуть гроші, відписують рухоме і нерухоме майно різноманітним церковним установам тільки за те, що — ви тільки замисліться — після закінчення земного шляху вони (гіпотетично!) переходять в кращі умови вічного позаземного життя!

Яким чином, що там за умови — невідомо абсолютно, а народ вірить!

 Коли ви збираєтесь на відпочинок, то при виборі готелю ви дивитесь локацію, фото номерів, відгуки на різних сайтах, питаєте знайомих, які вже відпочивали, і тільки потім, отримавши корисну інформацію і зваживши усі плюси й мінуси бронюєте готель. Це нормальні, розумні дії розумної людини.

 Чому ж міняється цей розумний підхід, коли мова заходить на релігійне підґрунтя?

Тому, що в нашій голові тисячоліттями “сиділа” віра в різноманітних богів і богинь.

 Наприклад, в часи розквіту ордену Тамплієрів, один заможний француз відписав (в перерахунку на сьогодні) двісті тисяч євро за прощення 1/7 його гріхів. Виходить, щоб пробачили йому усі гріхи треба було відписати майже півтора мільйони євро! І відписували.

Ви скажете: “Та коли це було — XII-XIII століття — так і зараз прикладів безліч (про десятину вже й не кажу).

Це ж тільки вдуматися — сплатити за “вічний” відпочинок, якого НІХТО, НІКОЛИ не бачив, ані фото, ані сайту, навіть локації немає! А гроші несуть!

 В такій реальності сподіватись на критичне мислення — марно і нерозумно.

 Будьмо реалістами, друзі, загальне виборче право себе не виправдало. Вочевидь, треба міняти виборчу систему. На яку? Можливо вводити тестування для виборців на отримання права обирати кандидатів до різних рівнів владних структур, можливо інші варіанти — я не знаю, але я точно знаю, що сподіватись на критичне мислення – це відволікання сил і втрата часу!

 Гарного вечора, друзі!

]]> http://foxpublishing.in.ua/mriya-pro-kritichne-mislennya/feed/ 0 http://foxpublishing.in.ua/hotinska-fortetsya/ http://foxpublishing.in.ua/hotinska-fortetsya/#comments Fri, 29 Nov 2019 11:31:25 +0000 kaprel http://foxpublishing.in.ua/?p=1726 Хотинська фортеця Якими ми були наївними, якихось 6 років тому, коли вірили, що наша армія нам не потрібна, а тим більше якесь «страхітливе» НАТО. "Проти кого нам воювати, коли ніхто не збирається на нас нападати?" Та невже?

]]>

Якими ми були наївними, якихось 6 років тому, коли вірили, що наша армія нам не потрібна, а тим більше якесь “страхітливе” НАТО. “Проти кого нам воювати, коли ніхто не збирається на нас нападати?” Та невже? Якби ми в школі краще б вчили СВОЮ історію та після школи не страждали на “провали” пам’яті, тоді б ми знали, що мир – субстанція короткочасна та мінлива. Придивіться до подій Хотинської фортеці, а точніше, до дат.

“Старовинне місто Хотин посідає помітне місце в середньовічній європейській історії. Засноване східними слов’янами поблизу важливої переправи на Середньому Дністрі, воно швидко розвивалося і стало одним з важливих оборонних і торговельних пунктів цієї території. Хотинська фортеця у свій час була однією з наймогутніших у Східній Європі, під її стінами не раз сходилися численні армії. Внаслідок свого стратегічного прикордонного розташування твердиня протягом століть перебувала у складі різних держав (Київської Русі, Галицько-Волинського, Молдавського князівств; Османської, Австро-Угорської, Російської імперій).

Перші надійні фортифікації у вигляді земляного валу з дерев’яними заборолами і видовбаного упоперек скелястого мису ровом, постали, вірогідно, на межі Х-ХІ ст. Саме тоді київський князь Володимир Святославович після походу на хорватські землі приєднує до Русі й територію слов’ян-тиверців, зводячи нові фортеці як центри княжої влади і місця перебування намісників.

У ХII ст. Хотин увійшов до складу Теребовлянських та Галицьких земель, ставши значним торговельним центром на Дністровському водному шляху. Вважається, що перші кам’яні фортифікації Хотинської фортеці могли виникнути в 40-50 хх рр. XIII ст., коли Данило Романович, князь Галицький, укріплював старі і будував нові фортеці для захисту від монголо-татарського нашестя. Інша думка – що це сталося після 1259 р., коли на вимогу монголо-татар Данило і Василько Романовичі були змушені зруйнувати всі оборонні споруди князівства, в тому числі й дерев’яно-земляні хотинські, на місці яких і звели пізніше кам’яні. Аналіз будівельного розчину з найдавнішої частини стіни фортеці показав його подібність до київських цем’янкових (вапняних із значною домішкою битої цегли) розчинів ХІ-ХІІ ст. Це свідчить, що перші кам’яні мури могли постати і раніше, у ХІІ-І половині ХІІІ ст., коли не припинялися військові конфлікти між Галицько-Волинським князівством та Угорським королівством…

З включенням у другій половині ХІV ст. Нижнього Подністров’я до складу Молдавського князівства Хотин набуває важливої військово-політичної ваги як торговельний і митний пункт на північному кордоні Молдавії. Широке застосування артилерії, яке почалося із середини XV ст., спонукало молдавського господаря Штефана ІІІ чел Маре (Великого) (1457-1504 рр.) активно зміцнювати стратегічну оборонну систему князівства, що складалася з 9 фортець, куди увійшла і Хотинська…

Хотинська фортеця

у 1476 р. османське військо султана Мехмета ІІ не змогло його здобути. Не останню роль в цьому відіграла і організація оборони фортеці під керівництвом пиркелаба Влайку – рідного дядьки Штефана, який виконував обов’язки хотинського коменданта з 1467 по 1481 рр.

А через якихось 62 роки нова навала: “У 1538 р. … польське військо на чолі з графом Я. Тарновським взяло в облогу Хотин. Зробивши за два тижні підкопи під стіни фортеці, поляки мали намір висадити їх у повітря, але не зробили цього, уклавши мирну угоду з воєводою Петром.”

Минає 83 роки і знову маємо: “У вересні 1621 р. у боях проти армії турецького султана Османа ІІ спільно з коронними і литовським силами взяло участь військо запорозьких козаків під проводом гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного.”

Ще через 51 рік: “У 1672 р., після захоплення Кам’янця, тут знову перебували турецькі вояки на чолі з пашою Гусейном. Зібравши 30-тисячне польсько-литовське військо, коронний гетьман Ян Собєський за допомогою козаків правобережного гетьмана М. Ханенка 11 листопада 1673 р. розгромив 40-тисячний османський контингент. Польсько-литовсько-козацькі втрати загалом були незначні, але в їх числі був і молодий шляхтич з Ошм’янського повіту Литви Степан Орлик, батько майбутнього гетьмана України Пилипа Орлика.”

Через якихось 40 років знову маємо: “…у 1712 році турки, захопивши фортецю, частково зруйнували старі мури, але оточили її міцними спорудами за новими зразками, збільшивши їх більш як наполовину, так що зараз вона справедливо вважається найкращою і найміцнішою фортецею Молдавії”.

Хотинська фортеця Таран

І це ще не кінець історії. “Турецька влада, яка повернулась у 1793 р., протрималася лише до нової турецько-російської війни 1806 р., вже на початку якої царська армія зайняла Хотинську фортецю і утримувала її до підписання Бухарестського мирного договору 28 травня 1812 р. За його умовами Дністро-Прутське межиріччя, з Хотинщиною включно, увійшло до складу Російської імперії.”Ще через 16 років “під час російсько-турецької війни 1828-1829 рр. у Хотині перебували підрозділи 6-го корпусу Другої російської армії. Після поразки Росії у Кримській війні (1856 р.) статус Хотинської фортеці як воєнного об’єкту був скасований, вона передається у цивільне відомство.

Цитадель, а разом з нею і Нова фортеця поступово приходять у занепад. Руйнація поглиблюється бойовими діями двох світових воєн – на початку липня 1941 р. відступаючі частини Червоної армії підірвали мінарет, від якого залишився лише цоколь зі сходами.

Реставраційні роботи почалися тільки в 60-х рр. ХХ ст., коли у 1963 р. споруди фортеці було взято на облік як пам’ятку державного значення. У 2000 р. створений Історико-архітектурний заповідник «Хотинська фортеця», який у серпні 2007 року став переможцем акції «7 чудес України».”

Хотинська фортеця Трипілля

Скажу чесно, друзі, на уроках історії оці всі питання на кшталт: “В каком году было восстание Спартака?” мали значення тільки для отримання доброї оцінки.

Але, не пройшло й “98″ років, як до мене, нарешті, “доїхало” катастрофічно важливе у сучасному нашому житті значення цих неулюблених, чисельних історичних дат.

Ба, більше! Як взагалі, ми могли, маючи таку нескінченну історію захоплень, визволень, знову захоплень і знову визволень і так впродовж тисячоліття, бути такими безвідповідальними, так безпечно ставитись до свого життя і життя країни?! Оце справжня ганьба нам і тим вчителям історії, які ставлять акценти не на розумінні історичних подій і їх наслідків, а на зазубрені дат.

Наша історія – це безцінний досвід попередніх поколінь, помилки яких нам з вами ні в якому разі не можна повторювати, аби знову не наразитись на небезпеку. Хоча ми таки примудрились. Коли Ви в своєму життя вчиняєте якусь дурість, то Ви, що найменьше, цю дурість намагаєтесь більше не повторювати. Оце і є Ваш персональний досвід (Ваша особиста історія). Такий самий досвід є і в країни і в народу. Цьому і вчить істричний досвід – не повторювати помилки минулого. Для цього її конче треба вивчати і пам’ятати так, щоб і серед ночі як від зубів відскакувало: “А скільки разів Хотинська фортеця переходила з рук в руки?”

Друзі, подорожуйте Україною, бо вона нас навчає і цим оберігає. А ми її?

Матеріали взяті з сайту http://khotynska-fortecya.cv.ua/istoriya-khotynskoyi-fortetsi

 

Книга містить QR-коди на документальні фільми та публікації.

Оповідання написані за мотивами статей з газет «КіевлянинЪ», «Киевское слово», «Биржевые ведомости», «Киевская Биржа», «Киевская мысль» за період 1864-1915 років.

Збіг прізвищ та місць проживання є виключно випадковим.

Зміст

№ 1. Концертмейстери / № 2. Аукціон небачених щедрот / № 3. Випарувався вщент / № 4. Торф’яна церемонія / № 5. Хазука для присяжних / № 6. Пампушкові війни / № 7. «Хто візьме білетів пачку…» / № 8. Оселедцевий олігарх / № 9. Хиби педагогіки / № 10. «Королева-мати» / № 11. «Вам посилка із Шанхаю» / № 12. Математика не в школі / № 13. Клуб «закінчених» бенефіціарів / № 14. Небажане придбання / № 15. Постраждав від оселедця / № 16. Вітаю сердечно! / № 17. Нервова публіка / № 18. Модні ґешефти / № 19. Стелляж, есконт / № 20. Цукровий післясмак / № 21. Тяжка банкірська доля / № 22. Київ-Західний Казахстан

                                                     «На мою думку, кожне наше життя зокрема могло                                                                             б бути  мистецтвом, одначе стає лише гешефтом».

                                                                                                                    /Ольга Кобилянська, 1956/

№ 1. Концертмейстери                                                                                                                  

Чому зі століття в століття окремі особистості людського товариства з маніакальною впертістю вигадують нові-старі закони цивільного, податкового, митного права, і цим примушують інших персонажів цього ж співтовариства із такою ж завзятістю та впертістю порушувати все вищезгадане.

Ця нескінченна боротьба «з вітряками» забирає стільки сил та часу, і так гальмує рух до розвинутого, творчого цивілізованого «прекрасного далека», що вже ніхто і нікуди не їде! Повзе – можливо, якось там шкандибає – може бути. Але так, щоб летіти, а тим більше віііільнооо парити – та де там…

До того ж, куди податись тим, хто вперто таки наполягає на індивідуальному, але саме вільному творчому парінні? Що ж їм залишається? Тільки, як в мініатюрі Михайла Жванецького про життєвий шлях музикантів за часів СРСР:

«Консерватория, аспирантура, мошенничество, афера, суд, Сибирь. Консерватория, частные уроки, еще одни частные уроки, зубные протезы, золото, мебель, суд, Сибирь. Консерватория, концертмейстерство, торговый техникум, зав. производством, икра, крабы, валюта, золото, суд, Сибирь. Может что-то в консерватории подправить?»

Дійсно! Ну що складного один раз в п’ять або десять, да хоча би й двадцять років, зібратись усім «оркестром», прописати «ноти» і «музичити хоч до дірок» чесно та завзято. Принагідно заощадивши купу грошей на інституціях залякування і покарання. Та, куди там!

А власне, навіщо? «Музики» вже чудово підлаштували «інструменти», за довгі роки напівпідпілля погодили з «диригентами» свої status quo. Пам’ятаєте, як в СРСР казали: «Ми вдаємо, що працюємо, а вони вдають, що нам платять». Або сучасний варіант: ми вдаємо, що платимо податки, а вони вдають, що живуть на зарплатню чиновника, хоча теперішні «вони» навіть не ускладнюють себе вдаванням. А дарма, бо саме ця обставина (через особливості людської вдачі) неминуче призводить до чергової катастрофічної «какофонії» в «музичному» співтоваристві. Звукова революційна хвиля на своєму шляху змітає не лише «концертмейстерів» з «диригентами» та «музиками», але і мирних працівників «суфлерської комори» укупі з усім «глядацьким залом» та «гардеробом» на додаток.

Здавалося би, ось він – доленосний час, ось вона – можливість розгорнути систему «до громадян передом, а до лісу – задом». Але минає рік-два, і дідькова конструкція знову повертається в своє первинне положення.  І що ми з вами бачимо? І як нам з цим, даруйте, анти-обличчям розмовляти, коли орган слуху стирчить десь там, у далекій вишині? Звичайно, «вони» знову нас не чують, і нам залишається: «консерватория, аспирантура, мошенничество, афера, суд…»? На щастя, хоча б Сибір відвалився.

«Во вторник 15 марта в зале музыкального училища состоялось первое квартетное собрание. Г. Шевчик, распоряжающийся устройством квартетных собраний, поручил партии альта и второй скрипки своим наиболее выдающимся ученикам г.г. Секару, Сербулову и Палице. Так что в нынешнем своем составе наш квартет вполне приличен.

Второй шаг «по пути прогресса» в деле квартетных собраний – это сокращение программ. Камерная музыка, для наслаждения которою требуется больше внимания, чем для всякой другой, в больших порциях чрезвычайно утомляет слушателя. В прежние времена, когда в один вечер исполнялось три – четыре квартета или трио целиком, внимательный слушатель выходил из «собрания» совершенно разбитым.

В заключение обращаюсь с просьбой к нашим почтенным квартетистам, которую со мной разделяют многие любители музыки: нельзя ли как-нибудь избегать настраивания инструментов между частями одного и того же музыкального произведения. Напиливание пустых квинт действует в этом случае подобно вылитому на голову ушату холодной воды.» /«КіевлянинЪ» № 61, 1883 р./

Сучасний «внимательный слушатель» страждає не тільки від «напиливания пустых квинт». За даними Організації Об’єднаних Націй щороку при зростанні населення на 1% кількість злочинів зростає на 5%! Така тенденція не додає решткам людства непохитності в дотриманні законів суспільного співіснування.

Тому, цікаво ще дещо: чому, навіть не дивлячись на таку злочинну тенденцію, норовисті персонажі найчастіше перебувають у меншості? Чому це більшість населення покірно й чесно працює на заводах, в крамницях та офісах, приносячи користь суспільству, зарплатню собі, а дивіденди власникові? І лише ці «концертмейстери» псують нам усю статистику, зосередившись виключно на кінцевій складовій – дивідендах «мені, знову мені».

Чим деякі особини нашого співтовариства так докорінно відрізняються від добропорядної більшості? Може, перші мають невідому генетичну ваду, яка продукує невгамовну неслухняність?

Якщо дивитись на цю рису людської вдачі з точки зору еволюції, то законослухняний громадянин — це наш природний, вільний вибір, чи нав’язана соціумом неприродна модель поведінки? Якщо покірливість чинним законам суспільства є такою, що склалась історично і допомогла людству запанувати на Землі, то чому впродовж десятків тисячоліть еволюція не позбулася нечисленних представників Homo Sapiens асоціального типу поведінки? Навіщо вони їй потрібні?

Механізми природи раціональні, повільно, але неминуче вони анулюють непотрібні опції генеруючи нові, необхідні для виживання виду. Чому ж в даному випадку цього не сталось? Навпаки, в XXI столітті зафіксована світова тенденція зростання чисельності порушників закону?

Може неслухняність як раз і є нашою природною опцією, що генерує прогрес взаємовідносин «індивід – соціум»? Вам не здається, що якби не ця купка вічно незгодних, чи то з політичним устроєм, чи то з соціальним життям, то ми б з Вами, доброчесний Читачу, й досі жили б при «рабовласницькому» устрої? Хоча, деякі товариші й сьогодні зітхають по ньому з тугою…

У широкому сенсі до непокірних можна зарахувати представників вельми гідних професій. Наприклад:

винахідників – індивідів, які не згодні з тим, як щось робилося до них;

новаторів – людей, які не згодні з тим, як прийнято було робити до них;

авантюристів – людей з пристрасним бажанням пізнавати незвідане;

аферистів – людей, що не бажають служити, але бажають красиво жити за рахунок покірних службовців;

шахраїв та інших суто кримінальних елементів, що ігнорують і владу, і її слухняних громадян, але бажають процвітати за рахунок перших та других.

Не йдеться про особливо небезпечних злочинців, тим більше, про організовану злочинність, оскільки це та ж система поневолення, тільки більш жорстока її версія.

Ця книга про «вільних стрільців», суб’єктів індивідуальної підприємницької діяльності кримінального сегменту ринку.

Якщо винахідники й новатори викликають у співгромадян частіше захват, то останні категорії незгодних – засудження, і лише в окремі моменти соціальних потрясінь, непокірність раптом стає масовою.

А починається все з такого собі безневинного запитання: навіщо мені, доброчесному підприємцю, платити податки в таку далеку, примарну, державну скарбницю, коли її (скарбницю) потім, вельми реально, розкрадають можновладці всіх рангів, і навіть те мізерне, що дивом залишається, так і воно використовується не на захист мене – справного платника податку, а навпаки, задля фінансування погромів мого будинку, моєї крамниці? Якось зовсім вже незручно виходить, коли постраждала сторона сама оплачує свої ж власні збитки та каліцтва, причому двічі. Ви згодні?

Можливо саме так розмірковували тютюнові фабриканти, коли в 1883 році в їхні голови завітала схема мінімізації податкового тягаря, зокрема, в частині акцизу на тютюн.

Газета «КіевлянинЪ» в №191 за 1883 рік повідомляла саме про це:

«Нам передают следующие усовершенствованные способы обхода акцизной пошлины на табак, производимые некоторыми фабрикантами в уездных городах и местечках.

Лавочник в числе своих покупателей имеет таких, относительно которых он убежден, что они не предадут его плутням известности; такими покупателями бывают его соплеменники и постоянные покупатели его лавки. При продаже таким лицам табаку лавочник производит следующую операцию: края коробки у дна разрезываются таким образом, что бандероль, которая наклеена на боку коробки, остается целой; табак покупатель забирает в бумагу, а пустая коробка с целой бандеролью – на фабрику; там в коробку снова набивается табак и разрезанные края искусно заклеиваются узкой полосой цветной бумаги.

Операции подобного рода распространены в значительной степени, но еще более распространены плутни следующего рода.

Как мы уже сказали, бандероль обхватывает коробку не по середине, а у краев; таким образом находящийся на крышке коробки ярлык заклеивается бандеролью только, с одной стороны. При выпуске табаку из фабрики фабрикант наклеивает на высшие сорта табаку ярлыки низших сортов, сообразно с которыми и наклеиваются бандероли низшей стоимости. По выпуске табаку из фабрики берутся другие ярлыки сообразно с действительной ценой табаку, с одной стороны эти ярлыки обрезываются и затем наклеиваются так, чтобы закрыть первые ярлыки, и чтобы край нового ярлыка совпал с краем бандероли; это производится так искусно, что совершенно незаметно для глаза.

Эта проделка основывается на том, что при поверке табаку в лавке не обращают внимания, соответствует ли бандероль цене табаку, а только смотрят, есть ли на табаке бандероль. Обе эти проделки будут невозможны в том случае, если коробка будет оборочена в целый листок бумаги, на котором будет отпечатана цена табаку и наклеена бандероль».

Чи враховані були редакційні удосконалення, та чи не перевищили додаткові витрати на папір доходів від акцизних марок? Невідомо. Але відомо, що споживачі, не те що б не засуджували економічних правопорушників, а навіть вітали, тому що могли купити якісний тютюн за менші гроші. І що їм до того акцизу? І це наводить на думку: а наскільки законослухняні громадяни – законослухняні?

Уявіть собі, шановний Читачу, якби Ви раптом опинились в приміщенні банку перед відкритим навстіж сейфом повним грошей, при суцільній відсутності людей, камер, більш того, ніхто і ніколи не дізнається про Ваші дії. Якщо Ви релігійна людина, то «голос з небес» каже, що прощає геть усе! У Вас є п’ять хвилин, що зробите: візьмете чужі гроші, чи вийдете з банку при своїх? Чи не завітає до Вашої глибоко доброчесної та сумлінної голови така собі думка, що банкіри далеко небідні люди, банківські вклади громадян надійно застраховані, а Ви (ясна річ) розділите ці гроші з нужденними. І взагалі, якщо ніхто на цьому світі не дізнається, а на тому – пробачають, то може і забути (хвилинок на шість) про законослухняність?

Я провела маленьке нерепрезентативне опитування серед випадкових людей, друзів, знайомих. Результат такий: з десяти опитаних, двоє не взяли б грошей через негативний особистий досвід, один – не визначився, а семеро – полегшили б банківський сейф на більшу або меншу суму. А як би вчинили Ви?…………….………………….

Вкрасти чуже – це приклад активної дії, а не віддати своє – дія пасивна, яка не вимагає надзусиль, але й тут є нюанси.

«Систематическое обкрадывание казны. Утаивание цены сделки по продажи земли, имений. Например, недавно на одной из самых бойких улиц Киева домовладелец Э. продал З. участок земли по 50 руб. за сажень. В купчей решено было указать 22 руб. за сажень, потому и пошлины было взято с 8000 руб. вместо действительной с 18150 руб.

Казна от этой утайки потеряла 400 руб., но потерял также и продавец 3000 руб., благодаря тому, что покупатель, получив купчую, удовлетворил его только суммой в купчей показанною» /«КіевлянинЪ» №13, 1883 год/.

А як Ви, законослухняний Читачу вчиняли в своєму житті? Чи повна вартість фігурувала у вашому договорі купівлі-продажу? Так отож…

Здається, саме неслухняність є нашою природною та вкрай необхідною інстинктивною опцією. Ця риса сформувалась в людині ще з доісторичних часів і зберіглася дотепер саме тому, що є спадковою рисою для виживання індивідуума, роду, виду за будь-яких минулих чи прийдешніх катастрофічних змін. В більш-менш спокійний час, за наявності високої активності, цю опцію треба постійно пригнічувати, тому заведено засуджувати порушників закону. І тільки в часи соціальних потрясінь кількість незгодних «з лінією партії» зростає до 10-15 відсотків, саме вони генерують революційний зсув суспільства, а потім знову настає затишшя на невизначений термін. Тому влада зазвичай поблажлива до різноманітних крадіїв, шахраїв (за винятком крадіїв її держаного майна) та неймовірно безжальна до політичних опонентів.

Чи Ви не згодні? ………………………………………..

Далі ще веселіше, але вже за грощі

240 UAH

Конной дорогой Бабеля

Конной дорогой Бабеля

Содержание

глава I. Бабель vs Будденный
глава II. Поклонения молчунов
глава III. Лаборатория имени Ленина
глава IV. Иногородние
глава V. Затонувшие в винных погребах
глава VI. Не скакала ваша бабушка Полесьем Украины?
глава VII. Стражи мадам Пандоры
глава VIII. Закрыт за ненадобностью
глава IX. Спутник, блины и погром
глава X. Табличкой вовнутрь
глава XI. Не мешая дышать другим
глава XII. Им был вреден свежий воздух полей
глава XIII. Голова для думания
глава XIV. Понимающие люди Житомира
глава XV. Троцкий и Бронштейн
глава XVI. Сидящие за татар
глава XVII. В чем правда, всемилостивейший пан?
глава XVIII. Улица имени Розы Люксембург
глава XIX. На чистейшей латыни
глава XX. Жажда наживы затмила разум
глава XXI. Специалисты Гощи
глава XXII. Не тебе очкастому
глава XXIII. Переэкзаменовки закончились
глава XXIV. Транзит: Полтава-Харьков-Ташкент-Горловка
глава XXV. Философский пароход
глава XXVI. И еще полстаканчика
глава XXVII. С кипятильником в голове
глава XXVIII. Фокусники от ЦК
глава XXIX. 2-я конная армия
глава XXX. Самая бескровная революция

Уважаемый Читатель!

В рассказе Исаака Эммануиловича Бабеля «Справедливость в скобках» есть слова напутствия писателям: «Не надо уводить рассказ в боковые улицы. Не надо этого делать, даже и в том случае, когда на боковых улицах цветет акация и поспевает каштан».
Бабель бесконечно прав. Но так уж случилось, дорогой читатель, что наше исследование, будучи неимоверно любопытным, само отправилось гулять боковыми улочками, сквериками и переулочками на каждом повороте задаваясь вопросом: а почему?
Почему Семен Михайлович Буденный после публикации первых рассказов цикла «Конармия» возненавидел Исаака Эммануиловича Бабеля лютой ненавистью? Кем были конармейцы до своей активной конной деятельности, и почему они вместо того, чтобы возделывать внезапно обретенную землю вскочили на коня и помчались по стране? Почему украинские крестьяне Волыни, Полесья, Галичины оказались для буденновцев «неимоверной контрой»? Каким был к 1920 году национальный состав жителей Украины? Какова история взаимоотношений представителей разных народов, живущих не одну сотню лет на украинской территории? И еще многие другие «Почему?».

Ответы будем искать по пути следования Первой конной армии, вооружившись дневником и рассказами И.Э. Бабеля.

Вместо эпилога

Запитання і відповідь Блаженішого Любомира Гузара.
«21 квітня 2016, 13:31:14 press@ugcc.org.ua» запитання до Блаженішого Любомира Гузара

Доброго вечора! Прошу пробачення, бо пишу до Блаженішого пана Любомира та взагалі до Церкви вперше… Вивчаючи історію Поділля в період 1920 року, намагаюся зрозуміти, як повинні були би діяти представники різних національностей, зокрема євреї, поляки, українці, щоб водночас не зрікатися своєї національної ідентичності та не викликати непорозуміння, страх та агресію у інших народів? Яким чином не асимілюватися, але і не відокремитись, наражаючись на небезпеку? Це питання актуальне і зараз, бо влада завжди буде розділяти народ за національною, релігійною, партійною приналежностями. Як запобігти того жахіття, яке було на цій землі у 1918-1920 роках і далі?
Дякую Вам. Дуже сподіваюся на відповідь.
З повагою, Агнесса Капрел’янц».

«5 травня 2016, 16:00:39
Card. Husar’s Secretary – Відповідь Блаженійшого Любомира!
Високоповажна Пані Агнессо!
Христос Воскрес! Буду старатися відповісти на Ваше питання, хоча я не цілком певний, що правильно його зрозумів.
Мушу дуже щиро признатись, що для мене ситуація під час і після Першої світової війни та сьогодні – дуже подібні. Період Першої світової війни – це був час розпаду Австрійської імперії, яка до 1914 року складалася з багатьох народів та країн. Назагал толерантний підхід Австрійської влади давав можливість усім цим народам якось мирно співжити, хоча на переломі XIX –XX століть усюди почали кипіти націоналістичні прагнення.
Після Першої світової війни та розпаду Імперії на карті Європи у східних та центральних регіонах появилося багато незалежних держав. Ми, українці, також пробували мати свою незалежну державу. Але нам це не вдалося. В результаті, українські землі на схід від Збруча попали під радянський, практично російський вплив. Західну Україну інтегрували у новостворену Польську державу.

Це все сказано дуже загально.
Сьогодні, після розпаду Радянської імперії, постала незалежна самостійна Українська держава, яка через Ялтинські та Сталінські рішення не покриває цілої етнічної території, але все ж таки є територіально великою, а щодо населення – досить чисельною державою. Ця держава включає, крім чисто українського елементу, також групи іншого національного походження. Ми не є одинокою державою з таким складом населення.
Моя відповідь на Ваше питання буде полягати головно на моїм зрозумінні існування держави, в якій є присутні також групи різного національного походження. Отже, існує держава з одною державною мовою. Кожний громадянин повинен володіти державною мовою, але щонайменше її добре розуміти. В усіх школах учні вивчають українську мову та пізнають докладно українознавчі предмети. На університетському рівні уся навчальна та наукова праця відбувається українською мовою. Винятком тут можуть бути тільки особливо запрошені чужомовні спеціалісти. Кожна національна група має право вивчати свою рідну мову, історію та плекати свою культуру, крім задовільного знання української мови та культури. Усі громадяни та постійні резиденти мусять зберігати українське законодавство. Тимчасові жителі чужого походження повинні шанувати державні закони. Усі громадяни можуть мати тільки один паспорт – український. Дуже важним є патріотичне виховання всіх громадян.
Шановна Пані Агнессо, я начеркнув мою відповідь. Вона не є повна, але думаю, що вистачає як загальне поняття…
Бажаючи многих божих благодатей, остаюсь щиро відданий у Христі-Господі
ЛЮБОМИР».

глава I

Бабель vs Буденный

«Литературный дегенерат! Заставить читателя поверить в старые сказки, что наша революция делалась не классом, выросшим до понимания своих классовых интересов и непосредственной борьбы за власть, а кучкой бандитов, грабителей, разбойников и проституток, насильно и нахально захвативших эту власть».
Сия гневная тирада вырвалась из уст легендарного командарма Первой конной армии Семена Михайловича Буденного и свалилась на голову Исаака Эммануиловича Бабеля после публикации в 1924 году в журнале «Красная новь» его рассказа «Сашка Христос». И хотя произведения Бабеля о походе Первой конной начали выходить в свет с 1923 года, «буря грянула» только после рассказа «Сашка Христос». Почему? Что там было столь раздражающего?
Дело в том, что Исаак Бабель знал Семена Буденного лично, и знание это не добавляло последнему ни уважения, ни симпатии. Можно даже сказать, что Бабель испытывал к Буденному неприязнь и неуважение. Потому и обозначил его, как выслужившегося вахмистра. Ну и что? Семен Михайлович действительно служил в царской армии, дослужился до вахмистра, правда головокружительную карьеру маршала он сделал уже в Красной армии. Но не все было так безоблачно, как может показаться с первого взгляда. На пути от вахмистра до командарма товарищ Семен прикладывал столько усилий, устраняя, в том числе и физически, своих конкурентов (ростовское дело Б.М. Думенко), так старательно приукрашивал неприятные факты своей биографии ради создания образа единственного, легендарного командира 1-й конной армии, и вдруг Бабель со своими рассказами.
Посудите сами, если бы вы в молодые годы занимались гоп-стопом от революции, а спустя некоторое время пожелали сменить амплуа и засиять, как светский лев, – зачем вам неприглядные откровения какого-то там Бабеля?

Но так уж устроено в жизни, что правда имеет свойство всплывать, причем в самый неподходящий момент для того, кто ее скрывает. Командарма уже буквально причислили к «лику святых» от Советов и вдруг появляется речистый свидетель: «Грабил, насиловал, убивал мирных жителей, сидел в командных кустиках кто?» И ведь не остановить, последующие рассказы («Вдова», «Письмо», «Берестечко», «Истории одной лошади») также ни почета, ни уважения не приумножили, мягко говоря. Пришлось Буденному снова, как в недалеком прошлом, скоренько организовывать письма-протесты от неимоверно возмущенных масс бывших красноармейцев: «Оскорбить командарма, героическую личность! И кто!? Какая-то Бабель», да он и на передовой ни дня не был, все лето просидел в тыловом обозе. Вся писанина – вранье и клевета на нашего родного советского героя!» Вот так!
Закончилось бы все это для Бабеля быстро и плачевно, если бы не его учитель и покровитель Максим Горький. Единственный литератор, опекаемый властью рабоче-крестьянских классов и интеллигентской прослойки. До класса интеллигенция очевидно не дотягивала, и ее пристроили в «прослойку», что «оскорбительно для коллектива», но кто его (коллектив) вообще спрашивал?

Так вот, самый авторитетный представитель этой прослойки Максим Горький в своей речи в защиту Бабеля написал: «Такого красочного и живого изображения единичных бойцов, которое давало бы мне ясное представление о психике всего коллектива, всей массы «Конармии» и помогло бы мне понять силу, которая позволила ей совершить исторический, изумительный ее поход,– я не знаю в русской литературе».

Направление ответного удара было рассчитано правильно. Семен замолчал, письма-протесты прекратились, возражать открыто против «исторического, изумительного» похода» было как минимум странно. Но осадочек остался, и его таки хватит, чтобы засыпать Исаака Бабеля с головой. Случится это в 1940 году. Умел Буденный выжидать. Бабель надеялся, что с его связями беспокоиться нечего. Даже произнес пару «хвалебных од» в сторону отца народов Иосифа Сталина. Помогло, но ненадолго.

В мае 1939 его арестовали, в январе 1940 расстреляли, точное место захоронения до сих пор не известно. А его визави благополучно, в почете и комфорте, дожил до 90-летнего юбилея, и в 1973 году был похоронен в г. Москве под забором из красного кирпича, больше известном как «Кремлёвская стена». Но мы бы сейчас о нем и не вспоминали, если бы не цикл рассказов «Конармия» Исаака Эммануиловича Бабеля.

ГЛАВА II /ПОКОЛЕНИЯ МОЛЧУНОВ/

И все-таки любопытно, правду описал Бабель или «художественно приукрасил»?
Исаак Бабель летом-осенью 1920 года, в качестве корреспондента газеты «Красный кавалерист», принимал участие
в военном походе Первой конной армии по правобережной Украине. Оказавшись непосредственным очевидцем «героических
подвигов» конармейцев, писатель аккуратно задокументировал их в своем дневнике. А заметки в газете «Красный кавалерист»
не то чтобы противоречили действительности, они просто имели толстенный налет пропаганды. Поэтому в основе рассказов цикла «Конармия» лежит дневник, а не «Красный кавалерист». Надо отметить, после сравнения дневника с рассказами, что таки прав был Горький: Бабель очень приукрасил бойцов конармии и о многом промолчал. Поэтому перед тем, как читать дневник, а его таки надо читать, необходимо нарастить кожу бегемота, одеться в броню и вперед, в чтение. Результат взрывает сознание: тяжелая и некрасивая правда, проявляясь сквозь время, предстает перед нами и каким-то чудом укрепляет, делая проницательнее и сильнее.
Но почему возмущался Буденный и что случилось с «психикой коллектива». Действительно, что побудило вчерашних тихих крестьян внезапно стать убийцами, ворами и насильниками? Кто конкретно состоял в Первой конной и как вообще она возникла?
Считается, что идея объединить разрозненные отряды, вскочивших на коня и самопровозгласивших себя казаками, бывших крестьян, принадлежит народному комиссару по военным делам Льву Давидовичу Троцкому (Бронштейну). Его девизом «На коня, пролетарий!» осенью 1919 года были обклеены все города и села Украины, Белоруссии и России.
Впечатляет? Судя по результату – не особенно. Пролетариев в конных отрядах не наблюдалось. Подумайте сами, с чего это вдруг рабочие, которые жили в городах и лошадь видели только в комплекте с извозчиком, на нее (лошадь) взлезли бы и поскакали? Вот коровы – другое дело, коровы были во многих дворах Киева, Москвы, Харькова, Петрограда, Одессы и прочих местечек. Но скакать на корове с шашкой наголо, сами понимаете, не так эффектно.

Даже странно, что партия рабочих, как она себя величала, была не совсем в курсе жизни самих рабочих и их кавалерийских способностей. Более того, пролетарии получали определенную профессиональную квалификацию, на обучение которой иногда уходили годы, поэтому как-то даже не дальновидно было рабочей партии отправлять своих высококвалифицированных товарищей под пули и шашки. Да, на какие только жертвы (кроме личных) пойдешь в борьбе за долгожданный царский трон. Поэтому в Петрограде в срочном порядке были организованы кавалерийские экспресс-курсы с таким же экспресс-результатом в виде «мешка», болтающегося на лошади. В интернете есть документальные съемки, посмотрите – грустно не будет, хотя и жаль этих несчастных. Мне жаль, но Общество с Очень Ограниченной Ответственностью «Ленин и Ко» жалости не ведало. Да и на кого им было опираться? Уж точно не на 85% населения, представляющих крестьян с их буржуазными частнособственническими интересами.
В 1918 – 1921 годах крестьянские восстания вспыхивали по всей стране. Большевики едва успевали их, так сказать, «ликвидировать». В письме к Троцкому в марте 1919 года командующий 4-ой армией Восточного фронта М.В. Фрунзе писал о самом крупном в Поволжье восстании – Чапанном: «…Движение носило массовый и организованный характер… Восстание шло под лозунгами: «Да здравствует Советская власть на платформе Октябрьской революции!», «Долой коммунистов и коммуну!»». Удивительное дело, оказывается были невообразимые отличия между советской властью и коммунистами. Так что лозунг: «Социалистическое отечество в опасности! Крестьянин на коня!» не мог возникнуть.

Восставшие Поволжья были жестоко подавлены: командарм Фрунзе докладывал Ленину: «При подавлении восстания убито, по не полным сведениям, не менее 1000 человек. Кроме того, расстеряло свыше 600 главарей и кулаков. Село Усинское сожжено совершенно». Уничтожив основные силы восставших, большевики обрушили на крестьян Поволжья массовые репрессии: сгоняли их в концлагеря, расстреливали, вешали и топили в реках, деревни сжигали.
Но была, среди 85% сельского населения, группа малоземельного, неимущего, озлобленного и вооруженного в первой мировой войне селянства, которое о лошади знало не понаслышке. Эта воинственная группа в начале 1918 года сама организовалась в конные отряды, постепенно объединившись под руководством такого же донского крестьянина Бориса Думенко.
Назывался этот отряд Сводный крестьянский социалистический полк. Правда мысль о защите революции в их головы если и залетала, то явно не задерживалась. Цель сего похода была куда приземлённее, конкретнее и осязаемей: восстановить «справедливость» для себя лично и как можно быстрее. Что выражалось в набивании мешков, телег и подвод экспроприированным добром.
Долго смотреть на буквально бесхозные массы не ограничивающих себя моральными принципами крестьян вожди пролетариата не могли, а посему постановили прибрать их к рукам, т.е. возглавить. Для чего экстренно начали отправлять в крестьянские отряды комиссаров. Но популярность комиссаров и самой партии большевиков, как до, так и после октябрьского переворота, была не больше 10 %. С этим что-то надо было делать, и В. Ленин 24 января 1918 года на II Всероссийском Съезде Советов провозглашает новый лозунг: «Грабь награбленное», подыгрывая выступлению некоего Шамова (еще один «донской казак», из числа иногородних) «мы грабим грабителей». Популярности большевикам этот лозунг прибавил, зато численность населения убавил немало.

О том, как это происходило можно представить из маленьких рассказов Бабеля, созданных в период его работы в газете М. Горького «Новая жизнь». Рассказ «Битые»: «…Я хожу и читаю о расстрелах, о том, как город наш провел еще одну свою ночь. Я иду туда, где каждое утро подводят итоги… Я заговариваю со сторожем. – Этого хоть похоронят, – говорит он. – А то вон у нас лежат штук тридцать, по три недели лежат, каждый день сваливают…
Раньше опрашивали – кто убит, когда, кем. Теперь бросили. Пишут на листочке – «неизвестного звания мужчина» и относят в морг. Привозят красноармейцы, милиционеры, всякие люди. Эти визиты – утренние и ночью – длятся год без перерыва, без передышки. В последнее время количество трупов повысилось до крайности. Если кто, от нечего делать, задает вопрос – милиционеры отвечают: «Убит при грабеже»… На другом столе я нахожу его подругу – дворянку, Франциску Бритти. Она также тонка и высока, как князь. Мертвая – она хранит печать красоты и дерзости. Она рыдает, она презрительно хохочет над убийцами.
Я узнаю самое главное: трупы не хоронят, потому что не на что их хоронить. Больница не хочет тратиться на похороны. Родных нет. Комиссариат не внемлет просьбам, отговаривается и отписывается. Администрация пойдет в Смольный.
Неубранные трупы – злоба дня в больнице. Кто уберет – это, кажется, сделалось вопросом самолюбия. – Вы били, – с ожесточением доказывает фельдшер, – вы и убирайте. Сваливать ума хватает… Ведь их, битых-то, что ни день – десятки. То расстрел, то грабеже… Уж сколько бумаг написали».

Напомню, что происходящее имело место зимой 1918 года в период диктатуры пролетариата. Ее ревностный приверженец и вдохновитель В. Ульянов в том же году в своей работе «Пролетарская революция и ренегат Каутский» писал: «Революционная диктатура пролетариата есть власть, завоеванная и поддерживаемая насилием пролетариата над буржуазией, власть, не связанная никакими законами». Гениальное решение – всех измазать в убийствах и прочих неприглядных деяниях, и вот уже некому выступить обвинителем.
За диктатурой пролетариата на несчастное народонаселение обрушился красный террор с первыми концлагерями, заложниками и расстрелами. С судом, следствием и наказанием в одном лице, это страшилище имело название: «Чрезвычайная комиссия», о ней чуть позже.
Статистика констатировала: в 1916 году население Петрограда составляло 2415,7 тысяч человек, в 1919 году осталось 900,0 тысяч, а к 1920 – 740,0 тысяч человек. «Обезлюдение» Петрограда после февральской революции, когда к 1920 году население города сократилось в три раза, С. А. Новосельский назвал «беспримерным и небывалым в истории».
А теперь ответьте себе на вопрос: зачем погибли люди, зачем были поломаны судьбы выживших, ради чего? Вы, уважаемый читатель, можете, даже не вслух, назвать эти достигнутые высокие цели?
Цели, ради которых вы лично готовы были бы расстаться со своей жизнью, с жизнью близких, родных, друзей?
Как говорил Бабель несколькими годами позднее: «Пролетарии – пролетели», да у них и шансов не было. Исследователь советской политической системы М.С. Восленский описывал это так: «В окружении Ленина рабочих практически не было ни в годы подполья, ни после прихода к власти. Советским правительством руководили т.н. профессиональные революционеры, большинство из которых никогда не были рабочими». Анализируя практику управления в Советской России и СССР, Восленский приходит к выводу, что диктатура действительно имела место, но это была диктатура не пролетариата, а партийной номенклатуры.

А как все цивилизованно начиналось: на осень 1917 года Временное правительство назначило выборы в Государственную думу, в компетенцию которой входили два важнейших для народа вопроса: распределение земли и выход из войны с Германией. Рассчитывали, что в России произошла а-ля французская революция только без усекновения царственных голов. Но была проблема. Проблема называлась большевики (которые, кстати, являлись меньшинством).
Как любые радикалы они были на дне политического рейтинга, и в новую Госдуму хотя и попали, но в не решающем ничего количестве голосов (10%), а им так хотелось восседать на нежданно освободившемся троне!
Так почему бы для реализации цели кучки властолюбцев не подтолкнуть и народные массы на решение своих маленьких мечтаний: немного пограбить, набить кому карман, кому сундук? Очень полюбовно договорились. Но это так сказать для умных и беспринципных, а для не очень умных запевали песенки, как в рассказе Бабеля «Дворец материнства» из того же петербургского периода: «Женщины будут поступать во Дворец на восьмом месяце беременности. Полтора месяца до родов они проведут в условиях покоя, сытости и разумной работы. Платы никакой. Рождение детей – дань государству. Государство оплачивает ее. После родов матери остаются во Дворце в течение 10–20–42 дней, до полного восстановления сил. Раньше из приютов уходили на третий день: «по хозяйству некому присмотреть, дети не кормлены». Предполагается устроить школу хозяек-заместительниц. Заместительницы будут следить за домом рожениц».

Интересненькое дело: пока жена «отдыхает» во Дворце, муж, значит, тоже не бесхозный болтается: «заместительница» о нем заботится. Сказочники.
Тяжелее же всего, среди этого катаклизма, жилось думающим и совестливым людям, не успевшим или не пожелавшим покидать свою Родину. Правда, жилось им в бывшей Российской империи не долго, они массово пополняли морги, концлагеря, перемещались на новые поселения…
Так зачем же так усиленно уничтожали народ страны? Потому, что новой власти нужен был новый вид людей «гомо-советикус», а для этого должно было быть поменьше тех, кто помнил о жизни во времена власти угнетателей и эксплуататоров, и не только помнил, а еще и транслировал свои воспоминания «направо и налево». Для искоренения этого неконтролируемого процесса надо было посеять страх в душах людей думающих, сравнивающих и приходящих к определенным выводам.
Страх, кстати, весьма удобная для властей эмоция. Недавно ученые, проведя опыты на мышах, обнаружили, что страх передается по наследству их детям и внукам. Причем, не просто передается, но и усиливается. Таким образом, через пару поколений получаете страну перепуганных и послушных «мышей», радостно вопиющих на всех демонстрациях: «Как хорошо в стране советской жить!». Мы даже учили наизусть фамилии этих хорошо живущих счастливцев из политбюро.
К сожалению, неприятная и горькая правда заключается в том, дорогой читатель, что мы с вами в большинстве своем как раз и являемся потомками либо перепуганных молчунов, либо тех, кто подносил патроны экспроприатарам, либо тех, кто непосредственно экспроприировал. Лишь небольшая часть среди нас потомков тех принципиальных смельчаков, кто шел против системы, отстаивая свои жизненные принципы, без надежды на результат, жертвуя своим здоровьем, карьерой и жизнью…

У Василя Симоненко есть стихотворение, написанное им в 1958 году.
«Ми думаєм про вас. В погожі літні ночі,
В морозні ранки, і вечірній час,
І в свята гомінки, і в дні робочі
Ми думаємо, правнуки, про вас.
Ми думаєм про вас – і тому наші руки
Не в’януть біля плуга і станка,
Тому серця у нас не витончена мука,
А радість голосиста і дзвінка.
Ні, то не сум промінить риса кожна,
То творчість б’є з натхненних наших віч,
А творчість завжди мрійна і тривожна,
Немов травнева неспокійна ніч.
Ні, сонний спокій зовсім нам не сниться,
Ні, нас не вабить ніжна тишина –
Прийдешнє осяває наші лиця,
Неспокій творчий з вічністю єдна.
І тому ми спокійно і суворо
Стрічаємо у праці і борні
Наклепи злобні і тупі докори,
Потоки божевільної брехні.
Ми думаєм про вас. В погожі літні ночі,
В морозні ранки і вечірній час,
На свята гомінкі і в дні робочі,
Нащадки дорогі, ми захищаєм вас».

Сплатити 120 UAH

Спадкове відчуття

Шановне товариство! Почну свій маленький нарис з цитати, що “летіла” до нас аж з минулого століття, а точніше з 1912 року, та попри всі історичні бурхливі події, зберегла всю свою сутність та дивовижну актуальність. Звучить ця фраза (мовою оригінала) так:

 «Когда входишь в храм, тебя охватывает молитвенное настроение, а когда входишь в помещение Киевского округа путей сообщения, то чувствуешь, что надо «дать»».

 Ці щирі слова “надо дать” вилетіли з вуст не аби кого, а самого ревізора міністерства шляхів сполучення пана Літовченка, і проголосив він їх не тихенько вдома на кухні, а прилюдно на судовому процесі, що проходив в Києві в тому ж таки 1912 році, по справі київської «путейской панамы».

 Що то була за “панама”, звідки така назва й до чого нам наразі це все, я поступово поясню.

 А почну з того, що для свідомого розуміння подій сучасних таки треба ретельно вивчати події, здавалось б, “застарілого” минулого. Чому? Тому, що минуле в деяких бізнесово-державних зв’язках раптом виявилось найреальнішим сьогоденням. І хто знає, може декому вималюється і на майбутнє. А ті схеми, що теперішні деякі махінатори-чиновники видають, як своє ноу-хау, їхні минулі попередники “їли на сніданок”.

 Одним з таких прикладів і є справа “путейської панами” і тому дивимось уважно.

 По перше, що таке “панама”? Цей вислів з’явився після одного судового процесу, що проходив у Франції наприкінці ХІХ століття й увійшов до Великої енциклопедії Ларусса, як найскандальніший процес за всю історію Французької республіки.

Одна відома на той час місцева приватна компанія через чисельні випуски акцій зібрала грошей з 700 тисяч французів, а потім збанкрутувала, так і не побудувавши Панамський канал, як обіцяла своїм чисельним акціонерам, які мріяли про неосяжні дивіденди. Але скандал був не з банкрутства, а з методів ведення бізнесу власниками компанії, що й призвели до банкрутства.

 Річ у тому, що для випуску певної кількості акцій в той час потрібен був дозвіл парламенту. І так сталось, що тогочасні французькі парламентарі, а разом з ними й міністри та деякі журналісти (бо треба ж було формувати відповідну позитивну суспільну думку) отримали від власників приватної компанії за цю підтримку, саме його — ХАБАРЯ!

 “У 1892—1893 роках велике число міністрів були звинувачені французькими націоналістами в отриманні хабарів від де Лессепса в 1888 році для розв’язання питання про випуск позики, що призвело до процесу над Лессепсом та його сином Шарлем. Між тим, 510 членів парламенту — в тому числі шість міністрів — були звинувачені в отриманні хабарів від Панамської компанії за приховування від громадськості інформації про фінансовий стан компанії.

Слідство над керівництвом Панамської компанії тривало близько трьох років. На лаві підсудних опинилися обидва Лессепси, Густав Ейфельі ще дві посадові особи Панамської компанії. Фердинанд і Шарль Лессепси були засуджені до п’яти років в’язниці й грошового штрафу; Ейфель і двоє інших обвинувачених — до двох років в’язниці та грошового штрафу. Проте ніхто із засуджених не відбув свій термін: щодо Фердинанда Лессепса вирок не набув чинності через його вік і заслуги, а вирок іншим чотирьом було скасовано судом вищої інстанції через чотири місяці.” /uk.wikipedia.org/

Саме після цього Панамського скандалу будь-які корупційні зв’язки між чиновниками та бізнесом називали “панама”.

А тепер повернемось до Києва, до нашої “путейської панами” і записам в “амбарній” книзі, які й спричинили скандал і судові справи.

Наводжу уривок з газети “Киевская мысль” за 1912 рік (мова оригінала):

 “В Киевской судебной палате с участием сословных представителей слушалось вчера два путейских дела, первые из серии дел, именуемых путейской панамой: первое дело о пот.двор. Т.П. Доковском и второе о двор. К.Ф. Милобензском и бывшим гласном киевской городской думы купце В.Г. Леснере.

 Оба дела возникли после обыска, произведенного 08 августа 1910 года у поставщика каменного угля для нужд киевского округа путей сообщения Леснера в связи с делом заведующего мастерскими киевского округа инженера Чирьева.

Во время обыска отобраны были у Леснера кассовые книги, в которых оказались записи, компрометирующие названных обвиняемых, а именно: в кассовых книгах за 1907, 1908 и 1910 года имеются такие записи: «Расходы по поставкам… Дак. 100+75», «Расход в окр. Д. 75», «За счет торг. углем… % по поставкам (Д) … 25» и целый ряд других аналогичных записей.

Спрошенный судебным следователем Леснер показал, что во всех приведенных записях, кроме двух, отмечены случаи уплаты денежных подарков служившему в механическом отделе правления киевского округа путей сообщения инженеру Доковскому, фамилия которого означалась им слогом «Дак» и буквой «Д».

Даковский, – показывал Леснер, – настойчиво требовал денег, и он, Леснер, подчиняясь этим требованиям, давал ему взятки потому, что Даковский задерживал по механическому отделу распоряжение о своевременной уплате денег за поставку угля. Размер денежных подарков Даковский определял сам, требуя иногда прибавки, если находил данную ему в виде взятки сумму недостаточной…”

 Схема була така: комерсант постачав вугілля на склад київського округу, сповіщав про постачання правління; фахівець вищезгаданого механічного відділу приймав товар в кількості, проводив хімічний аналіз якості вугілля і за результатами подавав доповідь. Після того, як доповідь надходила до правління, останнім приймалось доленосне рішення про жадану оплату постачання. Виходило так, що без доповіді — грошей комерсанту чекати-недочекатись. Про що свідчить наступний діалог з тієї ж справи:

 «Однажды, при встрече со мной у Семадени, Леснер сказал мне:

- Не везет мне!

- А что такое?

- А вот назначили в округ «хапуг», приходится давать сверх следуемого. Имею я квитанцию о приеме угля, а денег получить сейчас же не могу — Доковский задерживает доклад. Я ему дал 50 р. – и дело было сделано…»

 По цьому епізоду справи суд з вироком довго не вагався:

«Палата признала Доковского виновным в вымогательстве и приговорила к заключению в арестантское отделение на 2 года».

Та це ще не кінець історії про спадковість минулого століття. Мова піде про сучасні конкурси на отримання державного замовлення, у тому числі й через платформу “Прозоро”. Виявляється і тут ми не є першими.

 Як стало відомо на тому ж судовому розгляді справи “путейской панамы», торги на отримання підряду на виконання робіт, або постачання матеріалу для потреб державних компаній проводились максимально прозоро і чесно (нібито), але виявився суттєвий нюанс, а саме: термін виконання. Саме він виставлявся таким, який могли виконати лише ті наближені до чиновницької влади постачальники, яким вони (чиновники) заздалегідь, ще далеко до початку оголошення вимог торгів, надавали данні про необхідну кількість та якість матеріалів. І тому ці бізнесмени заздалегідь закуповували все необхідне і таким чином вибивали з торгів усіх “сторонніх” постачальників. Останні, не зважаючи на запропоновану ними ціну, шансів виграти торги не мали, бо не встигали по термінах виконання (через відсутність необхідних матеріалів на своїх складах). Ну, чим не відкриті та чесні торги?! Елегантно, погодьтесь!

Я тепер прошу Вас, шановний Читачу, замислитись над масштабом питання, що “прилетіло” до нас з минулих часів. Всі наші схеми вже були давно відомі, нічого нового ми (на жаль, чи на щастя) не вигадали. То може це – “надо дать” вічна наша “карма”, що невідривно повзе за нами крізь бурхливе минуле, і при нагоді постає, як той Фенікс, жива-здорова у всій красі?

Тоді на що сподівались 73% електорату в славнозвісному виборчому процесі 2019 року? На які такі “нові” обличчя, руки, ноги, хвіст”? Про що ми?!

Замисліться, з 1910 року вже стільки нових фізіономій змінилося, не кажучи вже про політичні устрої, ну той що? — “панама-невмируща” пережила усіх! Чому? А тому, що є в мене до Вас (безумовно порядної та принципової людини) абсолютно просте питання: від якої суми “панами” (відката) Ви, найчесніша у світі людина і непримиримий борець з корупцію, не змогли б відмовитись? Може від ста тисяч грошових одиниць? Ні? А від мільйона? Знову ні? А від ста мільйонів? На якій цифрі, з кількома нулями після одиниці закінчується Ваша непохитна чесність та принциповість? Дайте собі відповідь! Так отож.

 І тому вимальовується така собі невтішна сучасна реальність: усе наше поважне і не дуже, панство гіпотетично розподіляється на такі три нерівні частини: першу частину складають мізерні, але шановані 0,1% таких громадян, які не візьмуть хабар, скільки б не пропонували. Думаю, що такі люди є, але підозрюю: чисельність їх настільки мала, що ніяким чином не може вплинути на реалії сьогодення, чи майбутнього.

Друга частина складає гіпотетичні 10% тих “обранців долі”, яким “заносять”.

І нарешті третя, найбільша частина складається з 89% порядних (майже) громадян, що щиро і принципово засуджують корупціонерів з відчуттям лютої ненависті, за якою приховується величезна заздрість, що тим “заносять”, а їм (таким працьовитим) — ні копійчини не перепадає. От і вся різниця між 10% та 89% нашого милого населення!

І саме тому перетікання з частини 89% до спільноти обранців 10% частини являє собою наше українське нескінченне “колесо Сансари”. Зрозуміло, що ніяка нова фізіономія, рога, хвіст чи копита не в змозі перервати “панаму”, бо воно ж колесо, тобто безперервне!

А що зможе? Зрозуміло, що невідворотність та законність (справедливість) покарання. Який сенс в корупційній діяльності, коли незабаром конфіскують геть усе і привіт “тюрма, Сибір”.

Більшість з нас, на щастя, є природно законослухняними громадянами. Тому неминучість покарання є дуже вагомим запобіжником злочинних дій.

 Але це ж не про нашу судову систему. І знову безвихідь? Може й ні.

 Є, наприклад, варіант повністю відмовитись від судової системи України та перейти на аутсорсинг до Британського суддівства, чи судової системи США, причому років так на 50-т, щоб перервати спадковість суддівських династій “вовків-підрахуїв”.

 Що скажете, розумний Читачу? Думаєте не вистачить грошей?- повірте, ще й “в плюсах” будемо, дивлячись скільки “заносять”. Пам’ятаєте відео “Кочегарка Іванова” – ні? Можете подивитись в YouTube.

А от чого (поки що) не вистачає нам, так це політичної сміливості владним керманичам та характеру українській нації ! Але ми знаємо, що нація наша має характер і вона його неодноразово демонструвала і зараз демонструє, і не дає владі втратити країну!

Так що справа не в грошах, а в нас самих! І це гарна “новина”, а от чи дійде черга до “кочегарок” ще при їх житті – питання відкрите. А як Ви вважаєте, поміркований Читачу?

Повну версію газетних статей можна знайтина на сайті бібліотеки ім. Вернадського http://www.nbuv.gov.ua/