Інститут Лібералізму

999

noreply@blogger.com (Інститут Лібералізму) — Wed, 02 Jul 2014 14:28:00 +0000

999

555

noreply@blogger.com (Інститут Лібералізму) — Wed, 02 Jul 2014 14:27:00 +0000

3

noreply@blogger.com (Інститут Лібералізму) — Wed, 02 Jul 2014 14:27:00 +0000

1

noreply@blogger.com (Інститут Лібералізму) — Wed, 02 Jul 2014 14:27:00 +0000

робоча публікація

noreply@blogger.com (Інститут Лібералізму) — Wed, 02 Jul 2014 13:04:00 +0000

Інститут Лібералізму

noreply@blogger.com (Інститут Лібералізму) — Fri, 20 Jun 2014 08:43:00 +0000

Інститут Лібералізму
Версія для друку

Інститут був заснований 19 червня 99 рішенням V з'їзду ЛДПУ.

Одночасно були скасувані Інститут ЛДПУ в Львові (1995) та Центру комплексних досліджень у Києві (1992) з Інформаційним центром для підприємців (1993) та Інститутом приватизації (1994). Це було зроблено з метою об’єднання всіх наукових інституцій партії в єдину структуру.
Директором інституту був призначений Володимир Никифорович Климчук, що був головою ЛДПУ з 1992 по 1997 роки, кандидат філологічних наук. Інститут повинен був об’єднати наукову діяльність партії, приступити до розробки фундаментальних робіт з теорії лібералізму, його світоглядних, філософських, соціологічних, економічних, політичних та ідеологічних основ, спостерігати за ідеологічною діяльністю партії в цілому, вести інформаційну та дослідницьку діяльність щодо відпрацювання конкретних дій партії та її організацій, вести пропагандистську та освітню роботу в інтересах партії. Серед першочергових завдань, що були поставлені перед інститутом, можна виділити такі:

формування Вченої ради;
створення бібліотеки, архіву історії партії;
формування сторінки в Інтернеті;
організація пропаганди;
запуск діяльності освітніх центрів;
проведення досліджень в галузі філософії, економіки, соціології, політичного лібералізму;
проведення конференцій;
створення інформаційного агентства і кураторство над ним;
організація матеріалів у ЗМІ;
організація власного періодичного видання.

Частина перерахованих заходів реалізовувалась спільно з виконавчими органами партії та іншими її структурами.

Володимир Климчук: Слова і смисли. Виміри поетичного світу Тараса Шевченка

noreply@blogger.com (Інститут Лібералізму) — Fri, 20 Jun 2014 08:15:00 +0000

У Шевченка ми можемо побачити стійку смислову сув’язь понять "історія", карнавал і поняття, що сьогодні передається словом "політика". Проте саме всупереч цій фатальній сув’язі утверджувався Шевченків світ автентичних цінностей, етики майбутнього, проростала перформативна сила Шевченкового міфу про українську державність, який стане органічною частиною колективних уявлень українців, фундаментальною символічною передумовою державної незалежності.

Від редакції: Ця стаття опублікована у першому числі журналу “Філософська думка” за 2014 рік – тематичному випуску „Феномен Шевченка:коди доступу”. Автори випуску, а за ними й читачі, як сказано у зверненні до останніх, були запрошені "до продовження дискурсу, в якому Шевченко є не просто особистістю, творцем, культурним персонажем, а своєрідною точкою відліку для розуміння нас самих і дійсності, в якій ми перебуваємо зараз". Ми розміщуємо статтю В. Климчука в уточненій та дещо доповненій авторській редакції та висловлюємо надію, що така програмна, і я сказав би, проривна стаття буде мати продовження.

Горе тим, що зло називають добром,
а добро – злом,
що ставлять темноту за світло,
а світло – за темряву,
а солодке – за гірке!
Горе мудрим у власних очах
та розумним перед собою самим!
(Кн. Пророка Ісаї, 5, 20-21)

Слово про слово

Існує незаперечна і вже історична даність - ім’я Тараса Шевченка є синонімом, паролем (з фр.: словом), культурним кодом й символом України. Травмований розпадом країни, російський дух поминає роздратованим словом нерозумних хохлівзі своїм Шевченком.
З усіх великих поетів світу Тарасу Шевченку як нікому пасує ім’я національного поета. Його роль у становленні України як держави виняткова, і епітет "месія" не таке вже й перебільшення. Він найкраще і найповніше висловив віковічні прагнення і сподівання народу.

Нічого не маю проти новозаповітного слова "апостол", але протестую проти чину "першоапостол", присвоєного поету третім президентом України з подачі запопадливих чиновників – шевченкознавців.

"Маю мрію". Побачити на обкладинці будь-якого українського журналу новорічне вітання Шевченка:

Добрий день же, Новий годе,
В торішній свитині!
Що ти несеш в Україну
В латаній торбині?

"Благоденствіє указом
Новеньким повите".
Іди ж здоров та не забудь
Злидням поклонитись.

(Три літа, 1845)

Річ зрозуміла, що "благоденствіє" слід читати як "покращення життя". Можна також: "щастя", "добробут" - будь-що з арсеналу популістських технологій.

Тікаючи від містики, я скоротив цитату, зокрема слова: "А я піду четвертий год/ Новий зустрічати.". Збіг він і є збіг. На тому і тримаються пророцтва: від передбачень по зірках до ворожіння на руці.

А є ще віщування. Віщують жерці, волхви, заклинателі, чаклуни, а також звірі та птахи. У Шевченка зокрема "сови та сичі" (Не кидай матері!, 1847). І ще є тлумачі віщих снів, а також книжки із назвою "Сонник". Утім, є ще теорія конвергенції, як політичної, так і літературної, в ній збіг пояснюється спорідненістю функціональних установок історії або, вірніше, історій[Тынянов, 1993: с. 137-148]. Я визнаю щодо Шевченка епітет "пророк". У розумінні мислителя, що ставить вічні і доленосні питання і розмірковує над шляхами їх розв’язання.

Маю також мрію, яку хочу подати у вигляді риторичного питання: коли ж ми, нарешті, почнемочитатиШевченка неоминаючи "анітитли, ніжетіїкоми" (І мертвим, і живим…, 1845)? Читати вдумливо, "повільно" (слово - термін, що ним користувалось літературознавство 70-х років XX стор ), взагалі читати. Це так, для початку розмови про актуальність Шевченка, а рівною мірою і шевченкознавства.

Можновладці відзначають ювілеї у різніспособи. Перший – заборона і переслідування шанувальників. Так було за царату.

Другий – виявитинебувалийентузіазм і очолити урочистості, відкрити пам'ятники, переназвати вулиці, фабрики, заводи, провести науковіконференції, написатибезліч статей і виголосити безліч промов. Усе це має відбутися піджорстким ідеологічним контролем з викривленням змісту творчості ювіляра "до навпаки". Третій спосіб–"відбути номер", закрити питання, зімітувати почуття, "відіграти комедію".

Другий і третій способи є предметом для найсерйознішого теоретичного осмислення сучасності, бойдеться про імітаційну і симуляційнудійсність, про карнавалізацію і декарнавалізацію дійсності, зокрема і за допомоги художньої практики.

Яскравими і вельми продуктивними підходами до цієї теми слід вважати роботи росіянина М. Бахтіна про класичний карнавал (контраверсійний обмін ролями) і праці, позначені сильним марксистським впливом (теорією відчуження, символічної вартості), француза Ж. Бодріяра про так званий симулякр. Бодріяр впритул підійшов до створення, сказати б, загальної теорії карнавалу, особливо коли пише про "дублювання процесів", "подобу", "сценодраму", "колективну драматургію на порожній сцені соціального" (Бодріяр, 2004: c. 43). Слово-потвораз'явилось через відсутність розмежування між символом і симуляцією.

Проте набуло немислимого поширення в інтелектуальних средовищах. Щодо абсурдного символічного обміну, то про нього просто і, головне, весело, без залякування смертю сказав якось Ходжа Насреддин: "Я нюхав ваш шашлик, вислухали дзвін моїх монет".

Шевченко мав унікальний дар відкривати внорміанормальне, у загальноприйнятому – парадокс, чорне називати чорним, а біле – білим. Бути "гранично простим". Вимагав правильно вживати слова, відповідно до їхніх первородних смислів. Звертання "благородіє" перекладав як "творче зла". Став одним з найвидатніших декарнавалізаторів – комедіографом у специфічному значенні цього слова, поетом сумної іронії.

Наведу маленький приклад. Блискучезмалювавши образ українського пана із села Григорівки Чернігівської губернії, нащадка колишнього і предка майбутнього гетьманів, поет підсумував: "Кругом паскуда!" А далі й запитав: "Чому ж його не так зовуть?" (П.С., 1848 р.). Або: "Не зовітепреподобним Лютого Нерона" (Холодний яр, 1845).

Іван Франко, оцінюючи постать Шевченка, писав про феноменальний злет селянина-кріпака, сироти, що не мав змоги здобути навіть початкової освіти, до вершин світової поезії, культури, духу [Франко, 1983: c. 255]. Примітно, що слова про вершини одному з найбільших енциклопедистів свого часу. Він-то знав справжню ціну "простоті" Шевченка. За нею ховається стрімкий культурологічний філогенез, що зумовив самобутність постаті поета, його несхожість на інших, унікальність.

На жаль, свідчення Івана Франка не зупинило поширювачів міфів про Шевченка як інтелектуально невибагливого мужика. Міфи почали створюватись ще за життя, перерослиу стереотипи. Щодо комплексу, то глибока іронія, розлита в усіх сповідних віршах, була скромною відповіддю справжнього аристократа духу літературній і навкололітературній черні. До речі, не мав він і комплексу сирітства, або "голодного дитинства", інакше б не написав: "Дідусь сивесенький рида - /Того, бачте, що сирота (На батька бісового…,1850).

Справжню вагусвоєї поезії й поезії своїх колег по цеху Шевченко добре знав. Це виразно засвідчують і "репліки". "Сміховина" - стосовно Котляревського, "утни, батьку!" - стосовно Квітки, "винегретний"(а я сказав би "бароковий") – стосовно Сковороди, "З дурнями зв’язався" - стосовно ідеологів кирило-мефодіївців. А є ще "паничі, що творять елегії". Такого роду реплікою, на думку О. Білецького, є навіть розділ "Три лірники" у "Великому льосі".А як же бути з "самовизнанням" на кшталт – "дурний", "старий дурень", "дурна голова"? Маємо справу з сократівською самоіронією, беззаперечно - з народним, українським родоводом. Шевченко знав собі ціну, як і ціну будь-якого літератора. Тому-то у нього немає жодного неповажного слова щодо справжніх талантів. Дуже високо ставив Пушкіна, Гоголя, "переписував" Тютчева.Лермонтова ж узагалі називав "великомучеником святим". Написав посланіє усім "братам" і "сестрам", соратникам по утвердженню української мови і культури.

Він категорично інакший серед поетів-мисленників його доби. За походженням, вихованням, життєвим досвідом і школою пізнання.Інший у шляхах пошуку ціннісних орієнтацій та у творчому самовираженні. Насамперед – у мові.

Йому, зокрема, нетреба було знімати свою поезію з котурн високого стилю, віддалятися від сакралізованих цехових стандартів, зближати мову з простонародною, адже Шевченко з дитячих років перебував у стихії тієй мови. Згодом поповнював свої знання з численних збірників усної народної творчості (Цертелева, Бодянського, Афанасьєва-Чужбинського, Максимовича). Зрозуміло, що Шевченко по-своєму відкривав і перетворював мовний світ. З раннього дитинства він перебував під тиском соціальної і національної сегрегації, відповідно до якої існує лише дві мови – панська і холопська. Холопська, тобто українська, у символічній ієрархії російської імперії вважалась маловартісною й позбавленою права називатися мовою. Так само, як холопи – права називатися людьми. Парадокс російської дійсності полягав ще й у тому, що кріпаки називались високим словом "душі", і власники "душ" сплачували за них "подушне". Тож, до своєї смислової інверсії у бінарній опозиції "люди -нелюдь" поет був підготовлений з ранніх літ. Нелюддю він називає саме тих, хто вважав себе питомими людьми. Щоправда, у нього є й перехідне: "недолюди" (І мертвим, і живим…)

На щастя, Шевченко, крім літературного, мав неабиякий малярський хист і у світ культури входив первісно як художник. Саме в Академії мистецтв, у мистецькому середовищі, де вочевидь панує "меритократичний принцип" в оцінках людини, як на дріжджах зростало у нього почуття власної гідності.

А перед тим було ганебне звільнення від рабства. Ганебне, тому що Шевченка все-таки викупили, а не звільнили.Викуп відбувся під патронатом царської сім’ї! Та власне і не викуп, а обмін (нехай опосередкований) на портрет. "Найщасливіший день" поступово усвідомлювався як страшна реальність анахронічної системи на чолі з "помазаником божим". Можна ж було й не обмінювати: "Продаєм/Або у карти програєм/Людей…не негрів…А таких/ Таки хрещених…но простих" (Кавказ, 1845). Ще був принизливий спогад про екзекуцію дорослого чоловіка (самого ж таки Шевченка) на стайні – наругу над "безсловесним смердом".Так народжувалась ще одна бінарна інверсія "люди – раби". Такого роду протиставлення не знає жоден поет Шевченкового часу. Зрозуміло, що насправді рабами він вважав екзекуторів.

Цар, імператор, самодержець стає втіленням Абсолютного Зла, свого роду Мобі Діком на євро-азійському материку. У ХХ столітті подібний образ з’явиться в оболонці дракона у Є. Шварца. Дракон як деспот тоталітарних режимів. Сам же Шевченко стає абсолютним, без будь-яких застережень, республіканцем, що різко вирізняє його з-поміж інших "передових" людей доби.

Принагідно побіжно спинюся ще на одній опозиції (або несподіваних Шевченкових антонімах), вкрай актуальній для наших днів. Словам "бідний", "убогий" поет постійно протиставляє слово "неситий". Кращої метафори для сучасного українського олігархату годі шукати.

Мистецькі ключі до поетичної винятковості Шевченка

Усяка розмова про Шевченка нічого не варта без визнання його поетичної винятковості. Адже продукт його творчої реалізації – поезія як така. Образність, метафоричність, сугестивність, евфонія його поезії дивовижні.

Коли, скажімо, хочуть підкреслити власне поетичний талант Пушкіна, наводять його епічні метафори, передусім: "О поле, поле, ктотебяусеялмертвыми костями?". І Шевченкові поле, земля, нива аж рясніють такого роду метафорами: "Засіяні горем, кровію политі", "І неситий не виоре на дні моря поле" (Кавказ), "Земля кров’ю підпливає", "Хмару нагрієм", "Кривавий бенкет", "Гомоніла Україна", "Погуляли" (Гайдамаки, 1841), "Орють лихо,/Лихом засівають"(І мертвим, і живим…).Або метафора слова: "Та сію слово./ Добрі жнива/ Колись-то будуть" (Не нарікаю…, 1860). Таких прикладів у Шевченкабезліч.Власне, Шевченко – поет розпочинається з однієї з найвеличнішихукраїнських метафор: "Реве та стогне Дніпр широкий" ("Причинна", 1837). А неепічніметафори і порівняння: "Хатибіленьківиглядають,/ Мовдіти в білих сорочках/У піжмурки в яру гуляють" (Сон ("Гори моївисокії…"), 1847 р).

Розмови із стихіями – одна з констант язичницької складової Шевченкового всесвіту. Втім, вони не лише говорять, але й слухають і запам’ятовують. Щоб бути свідками великої розмови: "Настане суд, заговорять/І Дніпро, і гори!/І потече сторіками/Кров у синє море/Дітей ваших…" (І мертвим, і живим…).
Де, коли, як і перед ким свідчитимуть свідки – ось головне питання Шевченкової творчості, його метафізики і його богопошуку. Без розуміння бодай існування такої теми, на мою думку, чимало з його поетичного доробку залишається загадковим, непроясненим. І насамперед "найпростіший" й найвідоміший вірш – "Заповіт"(1845), який вивчають і знають напам’ять учні середніх класів усіх українських шкіл.

Позатим слід пояснювати, що "кров" у Шевченка є метафорою силової дії, крайньої, вимушеної, і показати механізм деметафоризації, яким користується поет. Слово "тихий" (в тому ж "Заповіті") протиставлено смислам "гучний", "порожній" і означає "змістовний", "вагомий". А метафізичним змістом підноситься до ісихії – духовного мовчання.

Не зайве також нагадати, що "Заповіт" і "Памятник" Пушкіна розділяють лишень дев’ять років, що Шевченків твір про безсмертя душі близький пантеїстичному заповіту Гете.

Та й на дитяче запитання "Чия ж кров потече у синє море?" неможна відповідати лише залежно від політичної кон’юнктури. "І мертвим, і живим" і "Заповіт" - посланіє за жанровою природою. При цьому поема – есхатологічна, апокаліптична, цілком очевидний апокриф, або неоапокриф.

"Слова, здавалось би, слова…". Для тих, хто бодай раз у житті замислювався над дивом слова, цей рядок Шевченка залишається в пам’яті назавжди. А якщо цей "хтось" належить до гуманітарного цеху, то рядок переслідує його на кожному кроці. Особисто зі мною так і сталося. Сугестивність і магія Шевченкової поезії надзвичайна не останньою чергою через її метафізичне підгрунтя. Шевченко загалом є одним з найпослідовніших метафізиків поезії. А рядок – напрочуд простий і напрочуд лаконічний. Складається аж із двох з половиною слів – якщо вважати частку "би" півсловом. Відомий персонаж з "Майстра і Маргарити" Булгакова Іван Бездомний ще з більшою переконливістю, ніж про Пушкіна, сказав би, гадаю, про Шевченка: "Повезло человеку".

"Mementomori!" - мотив, що його розвивали романтики усього світу, прозвучав у Шевченка у дивовижному короткому звукозаписі: "І мене не мине" (Косар, 1847).

Ось вкрай лаконічний філософський етюд про сприйняття часу, створений одним дзвінко-глухим (д-т), одним носовим (н) і двома палатальними (л,р) звуками:

І день не день, і йде не йде,
А літа стрілою
Пролітають…

(Три літа)

Ці рядки могли б стати добрим епіграфом, скажімо, до роману М. Пруста "У пошуках втраченого часу". А рядок "Минають дні, минають ночі" своєрідний план-ескіз майбутніх екзистенціалізмі - християнського й атеїстичного.

Наведу ще "буддистський роздум поета:

А перелізе ще живе
В свиню, абощо, та й живе.

(Мені здається…, 1850)

Тут поет знайшов омоформні прикметник і дієслово. Принагідно звернімо увагу і на форму "воно" - займенник української народної метафізичної граматики. Як і "вони" у формах зразка "фельдфебель дивувалися" (Юродивий, 1857).

Внутрішню риму Шевченко довів до такого рівня досконалості, якого не зміг досягнути жоден поет навіть у ХХ столітті, навіть мовні експериментатори. Наблизився до нього хіба що П. Тичина у своїх "Сонячних кларнетах". Згадаймо: "О, панно Інно, панно Інно!". Д. Чижевський вважав і ґрунтовно довів, що і рима, і ритміка, і строфіка Шевченка є вищим розвитком саме народної поезії. Але має йтися не лише про "народність" поетики, але й про "народність" метафізики.
І такого майстра почали називати простацьким і застарілим! Згадаймо автодафе, влаштоване "Кобзарю" українськими футуристами на хвилі боротьби за інноваційне мистецтво.

Смислотворчим елементом у Шевченка проступає сама евфонія:"Хто се, хто се по тім боці/Чеше косу?Хто се?" ("Утоплена", 1841 р). Зі звуків народилось язичницьке божество і стало центральним образом віршу. У листуванні Лесі Українки й О. Кобилянської неоромантичного періоду я натнувся на дещо претензійне ототожнення подруг з "хтосями" і "хтосічками". Гадаю, що під впливом Шевченкового вірша. Але усе неоязичництво української літератури і Франка, і Лесі Українки, іКобилянскої, і Коцюбинського, і Довженка аж до Матіос, так само, як і поетичне кіно, розпочиналось з неоязичництва Шевченка.Поганський польовий божок з "неклепаною косою",з’явився у поета в "Невольнику" (1845), пізніше трансформувався у Косаря, що ходить не лише ланами, а й селами і містами, й уподібнився загальноприйнятому символу – постаті з косою.

Показовим прикладом зворотнього зв’язку (залежності образу від рими) є "історія" римського царя Нума. Уперше його згадано одним рядком у поемі "Невольник" (1845) як чоловіка, що надихається від дружини-німфи. Проте за "посадою" йому належить місце у царському ряду – серед Нерона, Ірода, Саула, ПетраI, МиколиI, – серед тиранів-можновладців. Лише легендарному Саулу та йому, найскромнішому з царів "тихенькому, кроткому государю" відведено повний вірш ("Колись-то ще, вовремяоно" (1860). І все через риму: Нумо-дума. Ключем до мікрокосму "мертвих" душ тиранів постаютьпропозиції радикальної помсти. Іншого проникнення у внутрішній світісторичних монстрів поет не визнає. На всіх приписаних йому етапах творчого розвитку – від "романтизму" до "критичного реалізму".

У Шевченка є табу на деякі слова. У його словнику немає, наприклад, слова "диявол". Один раз вжито мимохідь слово "чорт" ("чорт нарадив") у "Варнаку" (1848). Дуже рідко "вбити" і жодного разу "застрелити". У зв’язку з цим трапляються і "курйози". Знавець, шанувальник, друг Гоголя, ілюстратор "Тараса Бульби" пише у вірші Гоголю (1844 р.): "Не заріже батько сина,/Своєї дитини, За честь, славу, за братерство,/За волю Вкраїни."

Страшне слово "заріже", як і у давніх слов’ян, означає - побороти, подолати, перемогти. Згадаймо: "ІжезарезаРедедюпред полки касожскіє" зі "Слова о полку Ігоревім". Таке значеннявоно зберігало і в народній пам’яті, перетворившись на сталу метафору. Для поетичної мови Шевченка воно органічне. Шевченко метафоризував і пом’якшив сцену, що цілком відповідає й метаідеї Гоголя.
Таке уникнення натуралізму простежується навіть в його перекладах доволі "кривавих" псалмів. Щоб вийти на пряме значення, поету потрібна деталізація – зарізати ножем, ще детальніше – тупим або гострим. Бо є ще абстрактні, метафоричні ножі, як-от "святі". "Сокира" - також метафора. У прямому значенні вживається лише "обух".

Сакральним змістом позначені у Шевченка слова "добрий" і "незлий", "тихий", "сім’я".Знання цих смислів допомагає глибшому прочитанню того ж "Заповіту", перекладеному нині більш як сотнею мов світу. А от слово "німі" означає у поета – нещасні, навіть глибоко нещасні.

У цілому ж, словник Шевченка не такий вже і багатий. Він значно поступається, наприклад, "предметному" словнику Котляревського, або ж Гоголя, де перелік самих тільки страв та рецептів обіймає цілі сторінки. Те саме із предметами господарського двору, хатнього вжитку, не кажучи вже про панську садибу, залу, про предмети одягу і т. ін. З кухонного начиння – все той же "тупий ніж", з двору - "сокира" та "коса".

Тут він, зрозуміло, зближується з М. Лермонтовим. Але у російського метафізика знаряддя помсти відповідно до соціального стану – інкрустований кинджал.

Словник Шевченка не те, що б збіднюється, але "стягується" через уживання "народних" постійних епітетів, що не розрізняють ані відтінків, ані розмірів – синє море, широке море, золота пшениця, високії гори. "Не такі вже й високі" - підправляє сам себе Шевченко. Але в них не спрощення, а збагачення – метафізичне. символічне, те, що утворює космос поета.

Смислові ансамблі метафізичного словника Шевченка

Багатовіковий, багатоплідний, багатослівний і часом химерний шлях шевченкознавства з його жерцями і лукавими прозелітами, "генералами" і "солдатами", найманцями-українофобами і українофобами за переконаннями, соціалістами і українофілами, справжніми прозріннями і ритуальними містеріями часто-густо не наближував читача до Шевченка, а віддаляв від нього.

Шевченка та його естетику досліджували переважно з позицій соціологізму. Кращими тут слід назвати праці Єфремова і Скуратівського. Решта –то інструментальна соціологія, підпорядкована жорстким ідеологічним установкам, які перекручували зміст творчості поета заради досягнення ефектів агітпропу. Проте аж ніяк не можна відкидати заслуг "біографістів", що зібрали величезний фактичний матеріал, але його тлумачення здебільшого – це, на моє переконання, фантазії саме у дусі інструментальної соціології.

Водночас є знакові події на цьому шляху, які відкривають можливість вийти за межі ідеологічних "приватизацій" Шевченкової спадщини, за межі цехової ієрархії і цехових догматів.

Це, на мою думку, засаднича стаття В. Петрова (Домонтовича) "Естетична доктрина Шевченка. До поставлення проблеми", практично невідома шевченкознавцям і навіть геть чужа традиції шевченкознавства. У ній подибуємо фундаментальне "поставлення" проблеми. "У Шевченка слід шукати не зв’язків з романтиками, не проявів романтизму або реалізму, а шевченкізму, розкриття його власної, своєї літературної доктрини, основ теорії, розробленої ним із сполучення Біблії, фольклору, історизму, революційного патосу й творчих фантасмагорій( курсив мій. – В.К.) поета" (Петров, 1948). На особливу увагу заслуговує також розвідка О.Сирцової про Шевченкове "апокрифотворення" (Сирцова, 1992).

Радикально новаторською була праця Григорія Грабовича "Поет як міфотворець". Американський дослідник вважає Шевченків міф індивідуальним конструктом поета, який, передаючи "універсальні істини", віддзеркалює псіхе та його культуру. На його думку, міф у Шевченка істотно відрізняється від міфа у строгому сенсі, надто в його ритуальній версії, що може сприйматися як ікона соціальної структури. Поетичні тексти Шевченка передають міф у "фрагментах", отож, на переконання Грабовича, головне завдання літературознавця - "зібрати" їх докупи.

Отже, спробуймо зібрати. Є слова, роздум над смислами яких самого поета становить і ядро його світобачення та ідентифікаційної стратегії, і ядро його поезії. Слова, що належать метафізиці, утворюють цілісний космос. Маю сумнів, що хтось з дослідників знайде бодай дюжину віршів у спадщині поета, де не було б, наприклад, метафізичного слова "доля". Прояснити його смисл означає перше наближення до Шевченка. Бог, Душа, Воля, Добро, Зло, Правда, Лжа, Серце, Рід, Дума, Слово, Слава, Живий, Кров, Панування, Людина, Рай – це той словник, що складає симфонію, так само необхідну, як симфонія слів при Біблії. Це ключ до справжнього прочитання Шевченка, герменевтичного прочитання, бо і сам поет був передусім великим герменевтиком, що єретично витлумачив і Старий, і Новий Заповіт. А є ще багато метафоричних слів із символічним значенням, як то "кайдани", "ніж",слова - стихії, на зразок: "земля", "гори", "море", "вітер" та ін., і слова, наближені до алегорій із тваринного світу: леви, змії, собаки та різні птахи.

Можна помітити, що в "метафізичному" вокабулярії немає слів "свобода", "істина", "диявол"(сатана, чорт), "вітчизна". Річ у тому, що вони практично відсутні у словнику Шевченка, і на те є свої пояснення. Самі ж слова, за своєю метафізичною природою є інваріантними, конотаційними, полісемантичними, відкритими до індукції, "переливання" одне в одне. Вони утворюють рухому систему.

Насамперед - слово "доля". У Шевченка це слово конституює багатовимірний світ, в якому вібрують неартикульовані метафізичні сенси, "працює" його історична пам’ять. Відомо, що етимологія слова "доля" пов’язана як із речевим світом, так і з метафізичними уявленнями, з "щойністю" і "хтойністю", які покладають начала вірувань.В історії слова простежується розвиток і переплетіння цих смислів, ба й заміна одного на інший.Прямих переходів конкретного в абстрактне тут не буває. Вважають, що в основі значення слова "доля" є розподіл. Тобто "доля" - це частка. Тож воно є також синонімом до слова "участь". Ю. Лотман вважав, що "часть" стала "честью" при розподілі воєнної здобичі згідно зі внеском у спільну справу, згідно з "участю". Далі "честь" почали виявляти незалежно від участі. Розподіл здійснювався без внеску, а за заслуги, скажімо, заслуги предків.Честю визначалось тепер і місце за столом (сидіння), і надання посади, різних привілеїв. Згодом слово набрало і зовсім несподіваного смислу – самоповаги й поваги до іншого, рівності в певному середовищі[Лотман, 1992].

Якщо спроеціювати сказане на наші часи, то на думку спадає посадовий оклад, тарифна сітка, номенклатурний розподіл і тому подібне, а водночас і високі духовні смисли – честі й гідності. Честь у болгар – повага, честите – побажання добра, поздоровлення.
"Доля" також пов’язане зі словом "ділити" й пов’язаним з ним словом "удєл", зі ще більшими метафоричним і метафізичним смислами. А є ще слова "край" і "країти", також пов’язані з розподілом і слова "країна" та "Вкраїна", дуже дорогі для нашого поета.

Але сягнути індоєвропейського кореня не означає відкрити історію смислів (на індоєвропейскість вказує і сучасне німецьке "Teil"). Для Шевченка, зокрема, дуже багато важив смисл, закладений у Старому Заповіті: шлях, дорога, навіть, призначення. Але найбільш важливим в нашому випадку є смисл "дарунок". Наведемо слова з Повторення Закону: "Но когда перейдете Иордан и поселитесь на земле, которую Господь, Бог ваш дает вам в удел…" (Второзаконие, 12: 10). Цеточний переклад з давньоєврейської, де йдеться про обдаровування, наділяння, спадщину.

Хтось щось розподіляє і чимось наділяє. І за щось. Правдиво і неправдиво, справедливо і несправедливо, праведно і неправедно. Наприклад, розумом, красою, силою, здоров’ям, талантом, характером, вдачею. А також походженням, що є вже суто соціальною проблемою. І хтось карає, відбираючи ці заслуги дуже часто з невідомої вини. Хтось править, управляє й заправляє на усіх рівнях – місцевому, центральному і найвищому, тобто небесному. Щодо небесного і потойбіччя, то скажемо відразу, що Шевченко не визнає дуалізмув дусіманіхейськоїєресі. Злих могутніх духів у його поетичному всесвіті годі шукати. Є русалки, але не монстри, такі собі міфопоетичні "дніпрові дівчата". Абсолютно справедливим є визначення, що Шевченко – захисник знедолених, якими в його творах є – і сирота, і вдова, і покритка, і каліка, і сліпий, і кріпак. Але від кого?

Для переліку смислових варіантів слова і нюансів найчастотнішого шевченкового слова "доля", а ще й їхніх ілюстрацій знадобилось би надто багато сторінок. Тож зупинимось лише на деяких. Вже перший вірш "Кобзаря" "Причинна" є показовим у цьому сенсі. Слово "доля" закладено у саму композицію: "Така його доля" – "Така її доля". Подано контури двох людських життєписів, двох трагічних доль. Завершення його долі: "Орел вийняв карі очі/На чужому полі". На завершення її "щасливої" долі ще чекає розв’язка. У її зображенні поет змагається з авторами романтичних балад – Шиллером, Гайне, Норвідом, Пушкіним, Міцкевичем, Красіньським.

Знайти долю дорівнює знаходженню щастя – така провідна ідея жанру "думка". А далі йдуть поглиблені смисли: лиха доля, зла доля, своя доля, гонитва за долею, іронія долі. А є ще "недоля". Доля трактується також як сенс життя, як поклик, призначення, мета, ідеал. Її можна розглядати також як ідентифікаційну стратегію і, зрозуміло, як детермінізацію. Тоді поет говорить про втручання у долю, передбачення, покарання. "У всякого своя доля і свій шлях широкий.." пише поет, але усе "заплутує" іронія.

Роздум Шевченка поширюється як на індивідуальну долю, так і на історичну долю народу. Тоді це роздум над роллю історичних обставин і особистостей у минулому й майбутньому, над подіями та їхніми наслідками. Але це також і постійний роздум поета над власною лінією життя – чи не зрадив собі, чи не обдурив себе і людей, чи ту дорогу обрав: "Орю/Свій переліг – убогу ниву" ("Не нарікаю", 1860 р.). Бож доля – це і "діло"."Не судилось" - це також мотив долі, але переплетений з метафізикою слів "суд" і "вирок".
Мабуть, не варто окреслювати смисли усього метафізичного словника поета. Скажу лише, що непросто називати пророком мислителя, для якого Розум, Сумнів, Роздум, Сум і Думання є синонімами. Етимологічна спорідненість цих слів очевидна навіть для людини без спеціальної освіти. Усі вони розійшлись з не менш давнім словом "хитрість",яке набрало інших, ніж колись, значень: спритність, брехливість, безсовісність і т.ін. Мовній грі, що її віртуозно вів Шевченко, притаманнийфілологічний хист, дивовижне чуття метафізичних смислів слова, усвідомлення деміургічної сили дифферансу як загального кореня опозиційних понять, парних сенсів метафізичного порядку (Дерида). Ця гра виразно розриває тональність старої метафізики з її бовванами, такими як тотожність і логос, і в такий спосіб руйнує соціокультурну ієрархізовану тотальність тиранії.

Шевченко – пророк-автодидакт, що писав посланія-роздуми, адресуючи їх не лише світові але й самому собі. Посланія-сповіді, посланія-сумніви, посланія, сповнені самоаналізу і самоіронії. Нагадаю також, що "дума" у південних слов’ян означає – "слово". "Дума" і "слово" у Шевченка вживаються у найтіснішому зближенні смислів. Жанр "дума", "думка" такожможна перекладати як "слово" і як "роздум". А жанр цей запозичено поетом з фольклору.

"Слово" і "слава" пов’язані між собою походженням, а у Шевченка щільно зближені і за метафізичним змістом. Не особистої слави шукає поет, а домагається слави українського слова. Скажу також, що слово "свобода" вживається поетом дуже рідко і виключно у політичному сенсі. Воно постає як бліда тіньслова "воля", одного з ключових для метафізичного вокабулярія поета. Метафізика – це та призма, крізь яку поет завжди дивився на соціальний і політичний світи.

Богопошук і пошук віри – одна з найважливіших тем творчості, зрозуміло, що й самого життя Шевченка. Адже йдеться про час "тектонічного" зрушення у суспільному умонастрої доби у суспільному умонастрої доби - перегляду культурного значення релігії й, головне, розпросторення атеїстичної ідеології.

Умовно виділяю три періоди у розвитку метафізики Шевченка: язичницько-християнський, старозаповітний і новозаповітний, євангельський. Щонайменше такий поділ позначає підвищений інтерес до головних джерел – народна творчість (не лише в її поетичному, але й метафізичному і народо-психологічному аспектах), Старий Заповіт і Новий Заповіт. Умовний - тому, що навіть християнські душі страждають у нього за язичницькі гріхи ("Великий льох"), а до язичницької музи він звертається по-християнськи: "А ти, пречистая, святая,/Си, сестро Феба молодая!" (Муза, 1858).

Ідеологізоване шевченкознавство радянського періоду вважало Шевченка "стихійним атеїстом", "Кобзар" було перетворено на чи не віршований підручник класової боротьби. Натомість атеїзм, або безбожиє, або неправда взято у німців і не є мудрістю українців, вважав поет. Тож всіляко знецінював позицію крайнього індивідуалізму, егоїзму, цинізму "куцого німця":

Нема ні пекла, ані раю
Немає й бога, тілько я!

Накреслю бодай пунктиром можливу траєкторію богопошуку, який, як я писав вище, схожий на культурно-історичний філогенез. У його пошуку своєрідно переломлюються питання багатолітніх дискусій навколо монотеїзму триєдиного бога, дуалізму володарювання (Бог-Сатана), символіки і семіотики християнства (іконографія, іконоборчість), христології (богоматір, христоматір), догмату першородного гріха, божої волі (детермінації людської поведінки), проблеми "тіла Христова" (тобто церкви), явлень,або з’явлень(оречовлення метафізики), ієрархії (духовної та церковної).Сенсбогопошуку Шевченка полягає у піднесенні статусу Людини і боротьбі з будь-яким посередництвом.

Помічниками, заступниками, опікунами в різних одежах, поборниками, духовними "кастратами".

Щодо впливів, то простежити їх важко. На мою думку, тут могли бути згадані далеко не ортодоксальні погляди Кирила-Філософа, богомільська єресь, що поширювалась у Європі і дійшла аж до Росії (новгородські стригольники, що прагнули прямого контакту з Богом) і, найголовніше, визнаний і прийнятий православ’ям ісихазм (вчення про фаворське світло), при послідовному розвитку якого можна вийти на єретичні висновки. Від ісихастів, а не від бароко, взяв поет техніку "плетіння словес". Передусім "словес" духовного смислу. Поза сумнівом, Шевченкові був дуже близьким протестантизм. Алемислитель не приймав у ньому істотні обмеження людини. Зокрема, права людей самим, без "божої волі", встановлювати устрій життя, власне суспільний устрій. Головних моральних засад протестантизму – добросовісності й сакралізованого професіоналізму – було замало для його ціннісного комплексу. Шевченкові потрібно було нове євангеліє, і він творив його – "євангеліє правди". З "Христовим словом", а не з "Христовим тілом", співав акафіст "Благословенній в женах, святій, праведній матері святого сина на землі", просив і шукав "святої правди голос новий", "живого істинного Бога" (з "Неофітів"). Доречі, з "євангелієм новим" (це ще з "Єретика) були проблеми у перекладачів. Південні слов’яни вилучали слово "нове" і отримували хороше протиставлення "слов’янського" Євангелія "турецькому" Корану.

"Неофіти" мають всі ознаки символу віри, в них поет відмовляється від старого бога і намагається знайти нового:

Молітесь правді на землі,
А більше на землі нікому
Не поклонітесь. Все брехня –
Боги й царі.

Скорочений варіант символу віри – "Світе ясний! Світе тихий" (1860), що його було перетворено на ідеологічнумишень радянських комісарів - "шевченкознавців" (як, приміром, ВолодимирЗатонський). Ознаки символу віри знаходимо і в інших творах. Наприклад, у "Кавказі": "Ми віруєм твоїй силі/І духу живому".
Не викликає сумніву, що богопошук і віросповідний пошук поета є суголосним духовному пошуку нашого постатеїстичного суспільства. Але одразу після Шевченка "проблема" Бога фундаментально переосмислювалась у творчості Толстого, Достоєвського, Горького, Булгакова, не кажучи вже про філософів, таких, як Володимир Соловйов, інших представників християнської думки, у тому числі й київської школи, що відзначилась саме персоналістським характером (Бердяєв, Шестов).

У своїй теодицеї найближче до Шевченка стоїть Достоєвський. Близькість Шевченко і Достоєвського полягає не лише у співчутті "бідним людям", як вважала більшість дослідників "ідейного змісту" творчості цих письменників. Близькість – у метафізиці. Близькість – у метафізиці. Скажімо, "Біси" - роман про демонізм і шахрайство як знаряддя та умову існування абсолютного зла, "Ідіот" - про безпомічність і водночас деміургічну силу святості, "Брати Карамазови" - роман про духовні засади, метафізичне підґрунтя технології владарювання. На чому поточилась віра Альоши Карамазова? На формулі брата Івана – Диво, Таємниця, Авторитет? І так, і ні. Осікся юний ентузіаст християнської віри на старці – старець "просмердів". Канонічного дива не відбулось, Таємниця здиміла, тож і Авторитет зруйнувався. Відбулося падіння Кумира. Бунт же в романі є принциповою умовоюбогопошуку. Ось чому у смисловому полі великого сумніву Івана Карамазова особливе місце посіла дитячої сльози – один з найвагоміших аргументів Іванового скептицизму – своєрідна ревізія догмату першородного гріха.Альошине "вбити" - обережна, щадна абстракція порівняно із "зарізати тупим ножем". Шевченко і Достоєвський – люди глибоко віруючі, але у них різні Боги. Шевченко бунтує проти Бога, тому що за його уявленням, запозиченим з метафізичних уявлень народу, "знедолений" означає забутий Богом. Так само бунтував свого часу Блез Паскаль, автор одного з провідних наративів доби бароко – богозалишеності світу.

У Шевченковому повстанні центральним є питання: хто від кого одвернувся, або "відпав", за Єзекіїлем: люди від Бога, чи Бог від людей? Якщо Бог – суддя, то за що карає? У тому числі "її молоду"? Запитання, яке підносить ліричну пісню в захмарні висоти сакральної медитації. Ось одна з провідних проблем Шевченка, одна з трансформацій поняття "долі", основа його метафізичного бунту, його богопошуку. Достоєвський у цьому плані, безперечно,– його наслідувач, але не такий безстрашний і не такий рішучий.
Найрізкіший прояв бунту у поета:

А може, й сам на небеси
Смієшся, батечку, над нами
Та, може, радишся з панами
Як править миром!

("Якби ви знали паничі!.." 1850)

У богопошуку поет утверджує свої уявлення про онтологічний статус людини. Його логіка така: принизити богоподібну людину означає принизити Бога. "Ми не раби Його – ми люди" (Лікері, 1860). Тож слова "раб", "слуга" він не вживає тоді, коли йдеться про стосунки між Людиною і Творцем світу. А сила його бунту зумовлена силою віри і в людину, і в Бога.Доречно згадати, як рушійна сила сумніву і сподівань вібрували в образах на кшталт "Старого Саваофа", "Сліпого ока". Абсолют набуває суто людських атрибутів – часовості (старий, всевидяче око сліпне). Таку іронію богошукання можна віднайти в одного з найсміливіших українських поетів-метафізиків XXI століття, який сприймав навколишню реальність, як "світ катувань, канонад, клоунад" - Ігоря Римарука: "Бо дивиться на тебе з висоти/Крізь лінзи хмар (о, Господи, прости)/Старенький Бог,/Якому все це пофіг".

Якщо Достоєвського називають письменником ХХ століття, то Шевченко відкриває свою справжню актуальність у XXI столітті. Це стосується насамперед опри явлення метафізичних витоків світового зла. У зображенні бісовщини Шевченко не поступається Достоєвському, хоч "карнавал" Шевченка створений на три десятки років раніше.

У "Братах Карамазових" не менше, ніж у будь-якому іншому романі Достоєвського, так само зображено бісовщину. У романах є і, сказати б, теоретичне осмислення цього явища. Його головний висновок – фундаментальним джерелом бісівства як образу єатеїзм. Водночас в романі осмислено і засади карнавалу. Адже у "поемі" Івана фігурують два інквізитори: інквізитор Добра й інквізитор Зла. Останній використовує посередництво суто для власних низьких потреб. Саме він і є творцем "карнавалу" у світі. Найвищий рівень критики карнавальної облуди у Достоєвського в словах Карамазова-батька: "Нехай стоїть монастирьок". Із добрим посередником, зокрема і з добрим самодержцем, просвіщенною монархією, Достоєвський ладен миритись. Оце і є справжній "російський дух", стратегія компромісного упокорення через маніпулятивну облуду. Шевченкове проникнення у метафізику влади глибше, радикальніше – геть усі царі -потвори, гротескні персонажі карнавалу зла, і самопомазані самодержці, без винятку для "своїх".

Історія, політика, карнавал

Споконвіку було Слово, а Слово було у Бога, і Слово було Бог . Воно споконвіку було у Бога. Все через Нього сталося, і без Нього нічого не сталося, що сталося – говорить апостол Іоанн Богослов. Слово, що творить право на існування – людей, народів, націй, держав як самостійних єдностей. Національно – визвольна боротьба розпочинається із збирання доказів, з пригадування і вигадування, з міфу й історичних парадигм.

У національній історії завжди присутній правовий аспект, що легітимує боротьбу. Слов’янське визволення розпочиналось саме так: "Історія слов’яно – болгарська" Паїсія Хілендарського, "Історія русів" Псевдо-Кониського, не кажучи вже про підробку "Краледворського рукопису" В. Ганки,- всі вони сприймаються саме як прагнення довести це право. Найбільшим доказом є доказ існування мови.

Тож розмову про історичну тематику Шевченка доцільно розглядати й у розрізі права і політики. Шевченко добре знав історію за джерелами. Але свідомо надавав слово народним переказувачам, глибоко розуміючи силу поетичного образу історії, підсилюючи міфологічне начало, живий дух народу. На систему "доказів" працювала мода на українство, що нею захоплювались навіть ідеологи самодержавства – слов’янофіли. Ідеться, передусім, про збирання фольклору та увагу до етнографії.

Для Шевченка найістотнішим доказом самостійності України був, усе-таки, мовний доказ. Не слов’янофіли, а слов’янознавці були його соратниками. Ганка, Коллар, Шафарик у мовознавчих працях доводили, що українська мова цілком самостійна за усіма лінгвістичними ознаками, що вона рівноправна і самодостатня серед інших слов’янських мов. А от Шевченко навчав слов’ян не вірити імперським "братушкам", які показали своє справжнєобличчя після визволення від турків у ХІХ сторіччі (до речі, і від німців у 1945 році), обличчя не православних благодійників, а обличчя "братніх" завойовників.

Дивна річ: український славіст Юрій Гуца-Венелін доводив світу існування самостійної мови, народу і славної історії у болгар. Ім’ям "Венелін" болгари нерідко називали своїх дітей. А українського народу він вже не бачив, а мови не чув.

Члени Кирило-Мефодіївського всерйоз любили й вивчали мову, історію, побут українського народу. Вони тільки не розуміли, що мова й історія, а мова передусім – це політика. Шевченко розумів і добре знав, за що отримав ув’язнення. І на відміну від інших братчиків не виправдовувався, особливоне виправдовувався опосередковано, через мистецькі інакомовлення, як це робив, скажімо, Костомаров (п’єса "Кремуцій Корд").

Правовий аспект присутній і при експансії, колонізації, завоюванні, розширенні території, збиранні земель і, що важливо для нас, при утримуванні зібраного. Наприкінці XVIII–на початку XIX сторіч у Росії писали дві історії одночасно. Якщо говорити узагальнено, то "офіціозна" "Історія" Карамзіна і "дисидентська" "Історія" Псевдо-Кониського. Обидві виражали дух часу і дух народів, дві протилежні національні стратегії - російську і українську. Перша - доказ зверхності, друга – рівності. Найповніше у цьому сенсі російський дух висловила поетична еліта: "К зырянам Пушкин не придёт", тобто культура не прийде, а адміністрація з центру з’явиться обов’язково. Шевченко "списував" Тютчева. Натомість його російський сучасник і "співвітчизник" про існування українського поета навіть не знав – Шевченко був для нього одним із "зирян".

Державна політика Росії завжди була політикою асиміляції, поміркованої або активної. З появою Шевченка вона стає агресивною. Тупий вирок Миколи І "заборонити писати і малювати" був по-своєму логічним продуктом "машини спрощення" (Олег Білий), що була базовим компонентом мілітарно-схематичної уяви "фельдфебеля царя". Вирок згодом поширився на все українство. Але після Миколи І пішли "раціональніші вироки" – укази про заборону друкування літератури українською мовою, сумновідомі Валуєвський циркуляр таЕмськийуказ і багато інших, менш гучних указів.Нині сказали б, що це були політтехнологічні проекти.

Роки життя Шевченка, 1814-1861, дивним чином збігаються з поняттям "історичної епохи". Мається на увазі повоєнна і передреформенна епоха. Такіж півстоліття історія подарує Росії після Другої Вітчизняної Війни. Піднесення патріотичного духу довгі роки працюватиме на користь владі, закриватиме нагальні потреби суспільного життя. На стіл зійде новий цар, але ототожнення Царя і Перемоги залишиться надовго. Хвалу царю і вітчизні проспівають усі, навіть Пушкін, навіть Лермонтов. Це буде прояв російського духу. У Шевченка слово "отечество" зустрічається 3-4 рази, зрозуміло, у вкрай негативному контексті: "Та отечество так любить,/ Так за ним бідкує,/Так із нього сердешного/Кров, як воду, точить!" ("Сон"), "Дядьки отечества чужого!" ("Бували войни…," 1860).

Порядізтим і виразу "самостійна незалежна держава" у Шевченка немає. (Він з'явиться аж у XX сторіччі, у Міхновського). А от у Пушкіна є. Відправляю прямісінько до тексту:

Но независимой державой
Украине быть уже пора.

Ці слова промовляє в "Полтаві" Мазепа. І Пушкін, вкладаючи їх в уста "однієї з найвизначніших осіб його часу", розумів їхню історичну вагомість, але не поділяв думку свого героя. Ні щодо України, ні щодо Польщі, ні щодо Литви. У "Бородинській річниці" згадує Волинь, "спадщину Богдана" і "Златоглавий Київ" і співає гімн фельдмаршалу Паскевичу за перемоги на Півдні. З профетичною передбачливістю російський поет прогнозував можливу драму Росії й тому був яскравим виразником російського духу. Такими ж яскравими виразниками інтелектуального охоронництвабули і Блок з його "Скіфською" ідеологією, а згодом і Солженіцин, і навіть Бродський, зненацька заскочені українською незалежністю.

Шевченко був виразником духу українського. З Пушкіним він вів приховану полеміку, яка відкривається при уважному прочитанні у багатьох творах. Зокрема, й у "Гайдамаках". Зрозуміло, що й у ставленні до понять цар, вітчизна, перемога.

Пушкін, хоч і був великим поборником свободи, але прямої критики царя собі не дозволяв через "російський дух" і через те, що був на царській службі при доволі високій посаді.

Найгострішукритику знаходимо у "Мідному вершнику" - "Ужо тебе!". У Шевченка натомість домінує безжальна критика і повна десакралізація монарха – "скаженого Петра" ("Осії", гл. XIV, 1859). Проте поет ніде не аплодує Мазепі, тому, що не вітає звільнення за допомогою "приблуд".

Різним було у поетів і ставлення до бунту. Для Шевченка, як і для Пушкіна, в бунті було багато жорстокого й ірраціонального. Але Шевченко бачив у ньому дух свободи і геройства, який ще зберігався його народом, і втрата якого була б смертельною для України. Через це оцінка Шевченком гайдамаччини, коліївщини, визвольних рухів слов’ян кардинально різнилась від оцінок офіційної історичної науки. "Холодний Яр" (1845) був прямою і різкою відповіддю на великодержавницьку міфотворчість імперських істориків. Ця міфотворчість свідоме перевдягання історичних персонажів у шати героїв-завойовників імперського епосу. Можна навіть говорити про зіткнення гайдамацького ворохобництва, звільненої від внутрішніх кайданів людини Шевченка і російського абсолютизму, тотожного ірраціональній сваволі блазня, підступній і провокативній реальності карнавалу. Карнавал загалом є своєрідною специфікою російської історії – він начебто вмонтований у метанаративи цієї історії.

Класичний європейський "карнавал" запровадив в імперії цар Петро I. Як усі європейські новації, він впроваджував його у варварський спосіб – через приниження і глум над людиною. Петро стриг бороди боярам, вдягав на голови ковпаки, знімав тіари. Він знищив патріаршество, власною волею призначивши на його місце Священний синод, і відтоді російські царі самі себе "помазували" на престол. Деспот-самодур і "антихрист" - таким увійшов він у народну пам’ять. Що могло означати вікно, "прорублене в Європу" для безпаспортної "душі" царських або радянських часів? Реформи Петра І були карикатурою на Реформацію. Вони мали подобу реформ, були схожими на реформи і через це були глумом як над людиною, так і над здоровим глуздом. Саме таке реформування і такий шлях до Європи спостерігаємо ми сьогодні. "Дрібніють люди" - писав Шевченко.

Катерина ІІ, що керувала країною рабів і остаточно знищила залишки вільного козацтва, вважалась у Європі і вдома великою вільнодумкою і переписувалась із самим Вольтером. А її фаворит Григорій Потьомкін прославився у віках імітацією, що носить назву - "потёмкинские деревни".

Микола І довершив перетворення держави на казарму, започатковану ще його попередником. Проте, це була казарма, оздоблена демонстративним рабством з ознаками маскарадного дійства. Тож їздив вулицями столиці його головний наглядач у кареті з гербом: "Предан без лести". І це вже був був початок "бісовщини", підмічений гострим оком праонука "арапа Петра Великого". І нарешті Григорій Распутін у ролі головного радникапри Миколі ІІ як символ російського карнавального державного блюзнірства. Але апофеозом карнавалу російської історії стала радянська доба з її зловісними кривавими містеріями в ім’я людини і народу.

Шевченко поет-фантаст. Сон - це художній прийом, що забезпечує поетові пересування у часі і просторі. За допомогою сну він здійснює мандрівки, ходіння, а ще точніше "польоти" у пекло історії. Поетика сну особлива – у ній відбуваються різноманітні деформації, перетворення й перевтілення, вирують іронія і гротеск.

Шевченко один з найбільших і найоригінальніших сновидців світової літератури. Сон і карнавал, сон і політико-історичний перформенс збігаються у його поетиці. Карнавальне бачення – це системне бачення (як визначив В. Петров "теоретичне", це спрощене бачення світу, з іронічною псевдокаузальністю, і це – призма тотальності. Проте, гадаю, найважливішим є мовний вимір Шевченкового карнавалу.

По суті, біля витоків карнавальної поетики стоять два великі українці- Гоголь і Шевченко, автор роману "Мертві душі" і автор поеми "Сон". Роман (Поема) про карнавальну дійсність перетворився на метафору ілюзорної реальності соціального довкілля, карнавальну веремію купівлі "симулякрів", реальність, у якій усе мертве називає себе живим. Світ Шевченківського "Сну" - це так само світ моторошної реальності карнавалу, який можна назвати антисвітом. Ось чому Шевченко є одним з родоначальників так званих антиутопій, драм абсурду, антироманів.Він стоїть одним із перших у ряду соціальних антифантастів, в якому стоять і Пільняк, і Орвел. "Послідовниками" Шевченкаможна вважати Гашека, Маркеса, Пелевіна. Пелевіна особливо, як письменника, що показує "симулякри" тоталітаризму і посттоталітаризму, моделює їх комунікаційні стандарти.

У Шевченка ми можемо побачити стійку смислову сув’язь понять "історія", карнавал і поняття, що сьогодні передається словом "політика". Проте саме всупереч цій фатальній сув’язі утверджувався Шевченків світ автентичних цінностей, етики майбутнього, проростала перформативна сила Шевченкового міфу про українську державність, який стане органічною частиною колективних уявлень українців, фундаментальною символічною передумовою державної незалежності.

У посланії сьогоднішньому поколінню українців, що живуть в умовах державної незалежності, найактуальнішим словом з Шевченківського словника є слово правда та його ейдос. І насамперед ідеться про смисли, пов’язане з правом, з необхідністю будувати правову державу, яка забезпечує права і свободи людини, унеможливлює тоталітаризм, авторитаризм і будь-які інші форми тиранії та необмеженого свавілля.

ДЖЕРЕЛА:

Бодріяр Ж., Симулякри і симуляція. К., 2004.

Єфремов С., Шевченко // Історія українського письменства. – 1993.

Лотман Ю.М., Об оппозиции "честь" — "слава" в светских текстах киевскогопериода // Лотман Ю.М., Избранные статьи: В 3-х т. - Таллинн, 1992. – Т. 2.

Петров В.,Естетична доктрина Шевченка. До поставленняпроблеми//Арка.-Мюнхен,1948- № 3-4.

Сирцова О.М., Філософськи-світоглядний зміст апокрифічних ремінісценцій у поетиці Т.Г. Шевченка // ТворчістьТ.Г. Шевченка у філософській культурі України. – К., 1992.

Скуратівський В., Шевченко в контексті світової літератури // Всесвіт. – 1978. - №3.

Тынянов Ю.Н., О литературнойэволюции// –Литературный факт. – М., 1993.

Франко І. Я., Зібрання творів: В 50-ти т. - К., 1983, т. 39, с 255.

Чижевський Д., Історія української літератури.- Тернопіль, 1994 .

Grabovicz G.G. ,The Poet as Mithmaker. – Cambridge (Mass.), 1983.

Яків Гольденберг: Євромайдан. Важкий розвиток революції

noreply@blogger.com (Інститут Лібералізму) — Wed, 05 Feb 2014 09:24:00 +0000

Стосовно столичної влади можна сказати, що після заняття громадянами столичної мерії, враховуючи відсутність мера, відсторонення керівника адміністрації, закінчення мандату складу Київради, опозиції можна було створити тимчасові органи керівництва столицею, в тому числі в усіх районах. Але щодо кожної справи можна впевнено говорити, коли маєш достатній ресурс.

Морозне перше лютого. Сонце. Майдан стоїть.
Завтра буде тепліше. Передбачаються доповіді лідерів парламентської опозиції.

Після відставки Азарова, відміни неконституційних за змістом та способом прийняття законів від 16 січня, що начебто мали на меті максимально захистити владу як таку від будь-яких посягань (насправді просто залякати як пересічних громадян, так і політиків та журналістів), та прийняття закону про умови звільнення заручників протистояння народу та влади зафіксувалося на новому рівні.

Незважаючи на спонтанність, фрагментарність та декларативність започаткованих офіційною опозицією ініціатив (наприклад, загального страйку, бойкоту російських товарів та товарів, вироблених фірмами регіоналів), певні результати були у різних напрямках.

Так, розрекламований Януковичем хлібозавод регіонала в Київській області (пам’ятаєте "курасани"?) зменшив обсяг реалізації на чверть. Між іншим, якість хліба не дуже, як, до речі, і на власному заводі депутата від ПР Царьова в Дніпропетровській області. У хороших людей і хліб хороший?

Збір Міндохом данини за січень, кажуть, і зовсім мізерний, що, скоріше за все, визначить долю міністра. А тут іще й народні ініціативи не сплачувати деякі податки владі, що все одно вкраде половину.

А от унікальне, як сказав би третій президент, проголошення створення структур альтернативної народної влади, не заснованої на силі зброї, дало результат. На цих подіях колись ще будуть захищати сотні дисертацій політологи та соціологи. Народні ради були створені майже в усіх областях, причому спричинили різні результати (від скасування президентських адміністрацій та відставок губернаторів до компромісних домовленостей народних представників з обласними радами та навіть губернаторами), причому події надзвичайно швидко зачепили майже всі області. Після включення силового та адміністративного ресурсів (аж до безпосереднього використання перевдягнених зеків) у трьох областях ПР "перемогла", побивши та захопивши заручників. Процес продовжився на різних рівнях, та на даний час картина виглядає як повернення до стану чотирирічної давнини, ще "до тріумфальної ходи" влади Януковича, що почалася з неконституційного захоплення ним додаткових повноважень, а закінчилася "здачею" на милість ПР майже всіх новообраних мерів.

Стосовно столичної влади можна сказати, що після заняття громадянами столичної мерії, враховуючи відсутність мера, відсторонення керівника адміністрації, закінчення мандату складу Київради, опозиції можна було створити тимчасові органи керівництва столицею, в тому числі в усіх районах. Але щодо кожної справи можна впевнено говорити, коли маєш достатній ресурс.

Цікаво, що і в області, і в районах Києва народні ради створюються, і не обов’язково вони мають базуватися в "державних" будівлях.

А що ж із приводу такого розвитку народовладдя говорить апологет якогось "свого" народовладдя Медведчук? Нічого. Продовжує ліпити свої схематичні тупуваті плакати. Давно не чути винахідників "власного" народовладдя з Харкова.
Незважаючи на чергову "амністію", події можуть продовжитися на новому оберті. І виникає питання, чи довго може ще мирно (епізодичне протистояння з "дрючками" та навіть горючими пляшками неможливо порівнювати зі стрільбою та газовими атаками, різноманітним тиском на конкретних активістів, викраденнями, жорстокими побиттями, знущаннями, спаленнями автомашин, нападами, підпалами осель, і нарешті, смертельними кулями беркуту) боротися народ із виконавчою та судовою гілками влад та підпорядкованими їм силовиками та бандитами? І чи зрозуміють, нарешті, розумні люди, так чи інакше пов’язані із злочинним режимом, що питання було і є тільки в одній бандитського штибу особі на вершині владної вертикалі, і рішуче відмежуються від цієї особи?

Всеукраїнською Народною радою може стати Верховна Рада - за умови переходу до лав опозиції розумних позафракційних та регіоналів (коммі вже давно "за дужками") та переформатування єдиного умовно легітимного на даний час, обраного всім народом органу влади. Саме цього безтямно злякався Янукович, коли "з-під капельниці" прибіг до Ради. Саме проти звужування його повноважень через повернення до конституції 2004 року, а не проти опозиційної версії закону про звільнення заручників. Ну, криком він змусив парламент проголосувати за власну версію закону, але навіть із порушеннями голосування він отримав всього 232 голоси.

Жодних політичних результатів на сьогодні немає. Керівництво армії, що могло би достойно сказати, чи морально підпорядковуватися такому командувачу, цього не зробило. А неозброєний народ не може побороти "власну" армію.
Реальне знищення армії почалося ще перед приходом Ющенка, і при ньому нічого не змінилося. Янукович розумів небезпеку для себе, тасував лояльних керівників, продовжував урізати армію та збільшувати склад міліції, розплодив ще більше спецпризначенців. Дійшло до того, що хотіли перевести до ВВ авіадесантників. А хто буде дбати про національну безпеку? Функції РНБО та його інститутів (відставка Єрмолаєва каже за себе) повністю знівельовані. За це все президента треба судити.

Кличко звертається до військових із закликом перейти на бік опозиції, але скажемо чесно, які гарантії він може дати. І будь-хто. Не гарантії мають цікавити "людину з рушницею", а його країна, совість і честь. Тому можна мати надію на чесних офіцерів, які зможуть змінити ситуацію в армії. Дослідник Д. Тимчук свідчить про зміну оперативним командуванням Північ тексту "спущеного" генштабом звернення до Януковича, що повністю змінило сенс тексту, тобто пропонує не зупинити т.зв. екстремізм, а піти на шлях мирних переговорів.

Зараз багато критикують парламентську опозицію. Кажуть, лідер зараз потрібний, як гарант процесу. Чого хочуть люди: залізного лідера, що примусить президента піти, чи горлана-главаря, чи конституційного "Вашингтона", чи ще більшого бандита, рівновеликого Леніну-Сталіну? Маємо реальні структури, маємо реальних людей, поки трохи захищених мандатами, які стараються щось зробити. Щось можуть, щось – ні. Але ж людина не може одночасно бути у кількох місцях, і в усіх них перемагати. У той час, коли ворог знаходиться під величезною охороною, в комфорті, і нікуди не спішить. Я завжди казав, що після перемоги будемо критикувати ідеологічних опонентів, а зараз утримаємося. Змести з політикуму три партії, що освятили конституційний переворот, а з іншими будемо потім полемізувати.

Тим часом іде мобілізація останніх адептів (допи, гепи, царьови), які намагаються переформатувати збанкрутілу ПР різними доморощеними структурами типу "Українського фронту" (у перекладі на звичайну мову – російського). Що ж, мали російський канал "Україна", російський "Український вибір". Претензія велика. Яким буде результат?

Стосовно нашої участі в революції. Треба дивитися чесно на масштаб і можливості. Я не в претензії, що у свій час мені не вдалося дістатися до штабу народного спротиву, нічого не кажу про те, що громадська структура "Майдан" не турбує мене як свого члена та голову партії. А що ми самі зробили в Києві, окрім участі в великих заходах (віче), передачі теплих речей, коштів, виступів в інтернеті? Одну палатку поставили наші хлопці з області (разом із УДАРом). Такі у нас сили, такі можливості зараз. Можна замовити нові прапори замість тих, що були десь у колишнього голови, але чи є у нас право розмахувати своїми партійними прапорами за такої скромної фактичної участі, це питання.

Маємо контакти з нашими людьми в областях, і то не з усіма. Участь у подіях із урахуванням місцевих реалій досить обмежена.
Партія після того, як була майже "засушена" колишнім керівником (з себе відповідальність не знімаю), за допомогою скромних сил засновників та молоді відроджується. І це вже добре.

От що ми можемо реально,- взяти участь у конституційному процесі. Наш досвід дозволяє попрацювати і в Конституційних зборах, якщо такі будуть створені, і у відповідних комісіях (тільки не у президентських).

Соловйов К.М.: Может ли Украина быть цивилизованной?

noreply@blogger.com (Інститут Лібералізму) — Sun, 19 Jun 2011 08:03:00 +0000

В моменты истории, когда на уровне "аристократии" - наш мир присоединялся к относительно - цивилизованному миру - плоды просвещения и достижений были ( и частично - есть) грандиозными, особенно в сферах искусств, в том числе науках и технике).

Однако, в периоды истории доминирования варварских масс - деградация возвращает нас в состояние дикости и тотального хамства - атрибуты варварства.

Именно в таком периоде истории пребывает Украина, в общем, и направление деградации и усиления варварства усугубляется.

А в частностях, закипает разум от мысли – так жить нельзя!

На сайте « Хвыля» Юрий Романенко 10. 11. 2012 г. опубликовал заметку: «Что не так? Какая Украина нам нужна?»

http://hvylya.org/analytics/politics/chto-ne-tak-kakaya-ukraina-nam-nuzhna.html

Вот ее содержание ( цитирую полностью):

«Меня вчера спросили о том, какое государство мы хотим построить, каким должно быть его позиционирование. Я подумал и ответил, что мы должны построить государство, в котором будет комфортно славянам.

Посмотрите. Реально сегодня славяне расползаются, словно тараканы, по всему миру в поисках лучшей жизни. Нам нужна территория, где сохраняя наши лучшие самобытные черты, мы должны так организовать отношения между людьми, чтобы они в максимальной степени смогли раскрывать свой потенциал.

Посмотрите на Турцию или ОАЭ. Они создали модели, позволяющие им вписаться в глобальную систему на конкурентных позициях, но в то же время, не порвали со своей культурной идентичностью.

Вообще, для меня примером эффективной модернизации является в первую очередь не Польша, а Турция. Исламисты во главе с Эрдоганом сделали больше для придания Турции европейского лоска, чем предыдущие правительства. В принципе, это и есть ключевое качество успешного народа — уметь брать лучшее у других, сохраняя свое, постоянно приспосабливаться к новым условиям, не позволяя политическими структурам закостеневать настолько, что они перестают адекватно реагировать на все новые и новые вызовы.

При этом такую себе «Славию» не нужно представлять, как гетто, в котором несчастные славяне укрываются от ужасов глобализма. Подобный подход, наоборот, требует открытости, чтобы всасывать капиталы, людей со всего мира, ресурсы, дабы иметь жизненную мощь.

Порядок, покоящийся на сбалансированном общественном договоре, богатая культура, ресурсная обеспеченность — вот инструменты, открывающие нам дверь в светлое будущее.

Пора смотреть на мире широко, по-хозяйски, а то пробухаем все.

В этой ситуации пришло время критически оценить наш политический спектр с точки зрения реализации той или иной стратегии модернизации страны.

28 октября в этом плане дало богатый материал для раздумий.

Чем не нравятся националисты? Они сужают рамки. Зацикливаются на старых обидах. Ограничивают масштаб. Украинцы масштабный народ и только в масштабе находят самореализацию. Каждая попытка сузить масштаб приводила к самопожиранию, и, в итоге, вхождению в большой проект навязанный извне.

Пора делать выводы — мы должны сами делать большие проекты или будем и дальше сырьем для больших проектов.

Чем не нравятся коммунисты и вообще сегодняшние старые левые? Тем, что осталась ортодоксальная выхолощенная картинка, не имеющая связи с реальностью и бизнес ориентация. Проще говоря, сегодня коммунисты и прочие смотрят на левую идею, как бизнес. В этом плане они целиком органичны в рамках той модели управления, что доминирует в Украине последние 20 лет. Если олигархи утилизировали советскую инфраструктуру, экономические активы, человеческий капитал, то старые левые утилизировали остатки коммунистических идей. Здесь нет никакой перспективы развития. Только чистое паразитирование.

Чем не нравятся либералы? Тем, что они бубнят старые истины, которые уже устарели и стремительно корректируются новой мировой повесткой. Наши либералы устарели еще до того, как смогли открыто говорить о либерализме в Украине.

Чем не нравится оппозиция? Тем, что это филиалы Партии регионов. Их истинный лозунг – все менять так, чтобы ничего не менялось.

Чем не нравятся пророссийские силы? Тем, что они не способны из-за собственной умственной неполноценности предложить нечто большее, чем замшелые истины о каком-то союзе ради православия, духовности и самодержавия, которые все чаще звучат из Кремля. Проблема же России не в том, что нам неинтересен Восток, а в том, что РФ не будучи способной модернизировать политическую систему (что связано с неспособностью жадной и вороватой элитой покончить с коррупционными практиками на всех уровнях иерархии) сваливается в очередному мракобесию в форме квазиконсерватизма, как ширмы, прикрывающей страх, что угнетенные массы однажды восстанут и заберут все приватизированное «непосильным трудом»

Чем не нравятся западники? Тем, что у них на все есть один ответ — ложись под чикагских мальчиков и делай как скажу в Брюсселе-Вашингтоне. На самом деле, это зеркальное отражение пророссийских маргиналов. Здесь мы видим такую же узость мысли и неспособность превратиться в полноценный субъект. Они не понимают, что успех той или иной страны связан не с повторением чьих-то успешных стратегий, а способностью творчески адаптировать успешные стратегии в соответствии с нашей национальной спецификой. Успех есть продукт субъектности. Сначала интеллектуальной, потом на уровне государственной политики.

Отсюда вытекают рамки нашего государственного проекта.

Он должен быть масштабным.

Он должен быть экспансивным.

Он должен быть технократичным.

Он должен сочетать социальную направленность в плане создания условий для формирования здесь качественного человеческого капитала, но он должен быть адекватным с точки зрения тех, ресурсов, что мы сегодня имеем.

Он должен быть понятным для внешнего окружения, чтобы снять ряд рисков. То, есть элита должна говорить языком интересов центров мировой силы, вписывая наши интересы.

Он должен иметь использовать славянский фактор в качестве позиционирования места страны в мировых рангах.

Он должен быть способным поддерживать порядок, как необходимое условие модернизации.

Он должен быть способен гармонизировать противоречивые интересы основных социальных групп.

Он должен быть ориентирован в будущее, которое может объединить силой и духом проекта, но не в прошлое, где слишком много обид.

Рост радикализма на последних выборах – не случайность. Это восходящая тенденция.

Перед нами в конечном итоге останется два-три базовых сценария.

Если мы пойдем по пути крайностей, любых – левых, правых, националистических, Украина исчезнет в недалекой перспективе.

Если мы выберем путь сбалансированной модернизации, то мы придет туда, где еще не были – мы станем реальной региональной силой. Этот путь требует концентрации воли и усилий, он неизбежно заставляет нас порвать с хатой с краю.

Однако, именно способность рвать с прошлым уничтожающим будущее — характерная черта великого народа.»Проблема вечная. Как говорил Хосе Ортега-и-Гассет - народ это нация организованная аристократией. ( Духовной аристократией, т.е. лучшими ( в объективном смысле лучше умеющими связать эпоху и народ - организованный). При любых условиях следует думать о поликратии (т.е. множественности форм организации разных партий ( частей) народа в разные формы ОРГАНИЗАЦИИ. Общим может быть Гражданское общество и цель развития общества - цивилизованный правопорядок ( не законопорядок, где посредством законов существует власть, какая сама и силы свыше и под ней находятся в состоянии криминального мира). Проблема быть цивилизованным, похожим на Европу миром существует давно. Еще историк Сергей Соловьев в 19 веке писал:

... Все славянство плаклось на великую обиду; было оно бедно, слабо, грубо, порабощено, поругано от иноземцев, гордых своим богатством, силою, наукою, восток Европы, бедный, обделенный природой-мачехой, обделенный историей, жаловался на великую обиду от Запада.

"Стали мы укоризною всем народам: одни нас жестоко обижают, другие презирают, третьи изъедают наше добро пред глазами нашими и, что всего тяжелее, хулят и ненавидят нас, зовут варварами, считают более животными, чем людьми"

Великий человек родился и вырос среди этих воплей; он чувствовал, что должен быть мстителем за обиду, восстановление чести и славы народной. Он спросил, что за обиды его народ терпит от других народов? Ему отвечали: "Первая причина есть наше невежество, наше нерадение о науках; вторая причина есть наше чужебесие, глупость, по которой мы терпим, что иноземцы нами повелевают, нас обманывают и делают из нас все, что хотят". Но легко было понять и невеликому человеку, что вторая причина есть следствие первой. "Наши люди, - тупы разумом, сами ничего не выдумают, если им другие не покажут, у нас нет никаких книг о промыслах, как у других; наш народ ленив, непромышлен, сам по себе не хочет добра сделать, если не будем силою принужден".

Программа деятельности великого человека была начертана. Учиться ! Работать!. -воскликнул он своему народу - Я показываю пример, восстановим нашу честь и славу, выучимся побеждать иноземцев, чтоб они не смели презирать нас; возьмем у них науку, благодаря которой они так превосходят нас, приобретем морские берега, обратимся торговлею, заведем промыслы, проложим дороги, пророем каналы, переведем все их хорошие книги на свой язык.

Что же значил этот призыв народа к труду? Эта открытая, сильная, кровавая борьба против лености, косности, тунеядства? Что означала эта неутомимая, неслыханная в истории деятельность Петра? Она выражала великий переворот, великое движение в жизни народной, стремление отделаться от начала общества варварства и усвоить себе начала общества цивилизованного. Ибо что такое общество варварское и и общество цивилизованное? Какое существенное различие между ними? Основной признак варварства есть лень, стремление самим не делать ничего или делать как можно меньше и пользоваться плодами чужого труда, заставлять другого трудиться на себя. Так живут все варварские народы: цель их кратковременной деятельности - добыча, нападение на другой народ и отнятие у него плодов его труда; приобретя добычу, варвар предается бездействию и вследствие того коснеет умственно и нравственно, личное развитие прекращается, чужое добро впрок не идет, варвар живет бездействием до тех пор пока нужда не заставит его снова напасть на это непроизводительное для него чужое добро"...

...

"Общество выходит из состяния варварства, когда является и усиливается потребность в честном и свободном труде, стремлении жить своим трудом, а не за счет других, человек растет нравственно трудом, общество богатеет и крепчает, рабство естественнно исчезает, как помеха труду, помеха развитию и преуспеянию".

Сейчас доминируют варварские партии населения. Они ( демократическим путем) обеспечивают власть клептократии ( воров при власти). Количество желающих жить за чужой счет, жить воровскими промыслами все больше и больше. Те люди, кого устраивают цивилизованные условия пытаются решить проблему миграцией, понимая, что на родинах это практически на возможно. Вот и возникают проблемы переломить эти тенденции. Однако, традиционная проблема "митрофановщины" ( тоже проявление варварства) мешает мобилизоваться разрозненным "интеллектуалам" в определяющий, мобилизующий, через реальность принципов - Учиться! Работать! - мозг народа, для перехода от совокупности к органичности ( Цельного Единства - т.е. подобия организма с адекватными функциями - дающими силы быть жизнеспособными в условиях реальной глобализации). Может показаться парадоксальным, но одним из приемов могут быть размежевания групп людей на взаимодействующие партии ( части). Помните, как разумно высказался Маркс: Без партий - нет развития, без размежевания - нет прогресса. Всем желающим жить, по своему, - должна быть предоставлена свобода жить так, как хотят - без навязывания другим своего образа жизни ( принцип свобода и ее границ). Хотя коммунисты жить при коммунизме - ради бога пусть живут ( если получится). Но, при этом недопустимо их варварско воровскую систему и идеалы нрубой уравниловки и аскетизма для большинства навязывать всем и использовать при этом ресурсы всей страны. Тут важно понимание необходимости решения общих проблем, к примеру декриминализации власти и производной проблемы декриминализации общества. Это проблемы перехода власти от власти воровских "элит" к власти Гражданского общества. Это не просто. Нет соответствующей аристократии, нет необходимого и достаточного количества и качества людей для политий. Нет представления о принципах и целях общественного развития. см. http://ciacivicua.org/component/content/article/69-2012-05-30-01-15-11.html

Однако не все так плохо.

Если сообразить и мобилизоваться, от цели выходить "на слова" научиться переходить "к отношениям" ( их возникновению, существованию и прекращению - через снятие) - то вполне может состояться переход от варварства ( традиционной формы духа (в том числе смердячины) так наз. "славянства" к цивилизованности и, соответствующему - комфорту.

В моменты истории, когда на уровне "аристократии" - наш мир присоединялся к относительно - цивилизованному миру - плоды просвещения и достижений были ( и частично - есть) грандиозными, особенно в сферах искусств, в том числе науках и технике).

Однако, в периоды истории доминирования варварских масс - деградация возвращает нас в состояние дикости и тотального хамства - атрибуты варварства.

Именно в таком периоде истории пребывает Украина, в общем, и направление деградации и усиления варварства усугубляется.

А в частностях, закипает разум от мысли – так жить нельзя!

Когда, разум сможет возглавить массы, как организм, как ОРГАНИЗОВАННОЕ Гражданское общество, тогда и появится возможность жить по человечески, а не в состоянии доминирования политических животных и в качестве instrumentum vocale, т. е. рабов власти подонков при власти.

Разум - не есть Чудо явления пред изумленной толпой - массами. Это вполне конкретное и даже осязаемое явление в виде силы, какая влияет на поведение масс. Разум это опять же определенным образом ОРГАНИЗОВАННАЯ форма хсовместной деяятельности людей, нацеленных на решений функциональных задач и/или задач ad hoc ( особых задач), возникающих в процессе жизнедеятельности людей, того что называют общностью, как совокупностью. Совокупность может иметь весьма разные уровни, от "чистого количества" - т. е. известного или предполагаемого множества людей и все, до уровня приближающегося к границе ОРГАНИЧНОСТИ, т.е. переходу в состояние близкое к тому, что нам известно, как организм. Пока это практически не возможно, однако, - страмиться к этому нужно.

Изначально, могут проявиться корпорации, а сегодня и основанные на сетевых формах связей, но не только или преимущественно для продаж каких - либо продуктов, а на более универсальных принципах, с функциями общественно- политических объединений, в целями решения образовательных и воспитательных задач, воспроизведения культурной среды и иных портебностей разных людей. На этой основе могут возникнуть и отношения конкуренции, отношений приводящих к самодостаточности для целей безопасности во многих отношениях, в том числе, даже - безопасности питания, поскольку " индустриальный уровень развития привел к тому, что продукты питание стали опасными для жизни и здоровья людей. Создавая ( объединяясь в локальные, региональные, общенациональные и, даже глобальные корпорации, в том числе с использованием сетевых возможностей, возможно не только решать особые общие задачи выживания, но и обнаруживать, осознавать, минимизировать и, даже политически решать общие проблемы существования людей, используя коммуникации внутренних связей такого рода корпораций ( объединенных на культуре потребления, как основы культуры собственного ( внутреннено) производства, распределения, перераспределения, проблем безопсности, свободы от опасности, и даже, создание условий для раскрытия возможностей). До сих пор такие системы возникали и существуют или пытаются осуществить с использованием внешней системы управления уровня междугосударственных объединений ( к примеру ЕС) в общегосударственных масштабах. Эта проблема и задачи остаются, но в Украине есть множество факторов, какие, пока, являются непреодолимыми в целом в обозримом будущем. Это и фактор подавляющего большинства варварско воровской породы с производной проблемой отчужденности "власти" и "народа", что основанно на антагонизме интересов.

Это и фактор крайне низкого, я бы сказал, неадекватного, - уровня понимания смысла системообразующих факторов у относительно активного большинства голосующих, избранных и служащих Украине, как государству, - не относящихся к партиям - фашио, какие участвуют в осуществлении власти, в том числе активистов " идеологического фронта". Т.е. мы имеем примеры непонимания того, что есть республика ( в частности экономический смысл этой формы правления - ), непонимание смыла "права", соответственно смысла - верховенства права, и уж тем более права, как цели.

Отсюда и возникают цивилизационные различия, какие практически пока исключают идентификацию украинцев ( граждан), как европейцев, как ОРГАНИЗОВАННОГО в цивилизованного участника Европейской цивилизации НАРОДА. Само по себе географическое положение - не делает всех нас безусловно европейцами.

Это не означает, что действительно Европейская часть населения не может объединяться изначально в ячейки ( небольшие сообщества), объединения, корпорации, сети и "пытаться" наладить быт и условия бытия на возможном Европейском уровне, развивая социальную, технологическую, интеллектуальную, производственную и, в частности, политическую и иные формы культуры, что в конечном счете может дать возможность изменить соотношение с варварско-воровской партией ( частью) населения, в пользу цивилизованного большинства, если такое появится. Я понимаю, что в условиях общей деградации это трудно сделать, но коммуникационные возможности дают средства решения такого рода задач.