Син лиходія Боузера збирається звільнити батька і завоювати увесь світ. Він викрадає могутню космічну принцесу Розаліну, щоб висмоктати її силу і зарядити нею свою зброю. Рятувати полонену і світ вирушають водопровідники Маріо і Луїджі та принцеса Піч з малим помічником Тоадом…

Розробка сіквелу суперхіта почалась у березні 2024 р. Джек Блек жартував, що це має бути мюзикл “Помста Боузера”. Насправді ж планувалась стрічка про пригоди Йоші в Брукліні, і деякі елементи цього задуму в готовій картині є. Назву анонсували у вересні 2025 р. 12 листопада стало відомо, що до ансамблю акторів, що озвучують фільм, приєднались Сафді та Ларсон. Дональд Гловер (Йоші) та Глен Павелл (Фокс Макклауд) пропонували свої послуги після виходу першої стрічки про Маріо, і їм пішли назустріч. Анімацію сіквелу було завершено у листопаді 2025 р. Бюджет картини склав 110 млн. доларів.

Хочеться охарактеризувати другу частину надзвичайно успішної з комерційного боку адаптації легендарної відеогри одним словом – Йоші. Цей симпатичний новий персонаж промовляє лише одне слово, подобається усім без винятку і напрочуд легко рухається по життю. Ображатись на нього за те, що він може з’їсти щось не те, немає жодного сенсу – він просто є тим, чим він є. Так само немає особливого сенсу “ображатись” на “Супер Маріо Галактику” за брак чіткого сюжету, за плоских персонажів і за рекламу усього, що рекламується: стрічка є тим, чим вона є, і, судячи за прокатними результатами, цільова аудиторія знову лишилась задоволеною. Хоча й не можна не зауважити, що сценарні вади першої частини стали ще помітнішими в сіквелі.

Принцип будувати сюжет як просто набір переходів між анімованими фазами різних Маріо-ігор, випробуваний у першому фільмі, у другому застосовується ще в більшій мірі – ще трохи, і не буде сюжету взагалі, лише набір сцен-ілюстрацій віртуальних походеньок вусатого водопровідника та його друзів. Маріо, Луїджі, Піч та Тоад грають, розділившись попарно (щоб охопити якомога більший спектр Маріо-ігор), і залишаються точнісінько такими, якими були в попередній картині. Хіба що Піч ще більш крута, а Маріо ще більш не дуже потрібний, ніж в перший раз.

Єдиний персонаж, який отримує помітний розвиток, – Боузер, який був найцікавішим і в першій частині. Раніше в його черепахово-драконовій душі боролись жага до руйнувань і безнадійна (та егоїстична) любов до принцеси. Зараз там розгортається справжня битва між добром і злом: Боузер демонструє здатність робити шляхетні вчинки, але на шляху добрих намірів стає синочок. Типова сімейна сюжетна лінія будь-якого жанру відображається в “Галактиці” ніби в кривому дзеркалі: батьківська любов допомогла Молодшому стати якомога кращим лиходієм, і тепер синова любов примушує татуся повернутись на лиходійський шлях. Вони знаходять один одного і залишаються разом навіть у поразці. Це не зовсім схоже на казкову принциповість у чіткому поділі на біле і чорне, але, з іншого боку, в “Галактиці” правлять бал швидше правила відеоігор, де опонент – не стільки негідник, скільки просто інший гравець.

З-поміж нових персонажів Розаліна, незважаючи на всю її могутність, з’являється, фактично, тільки для того, щоб її рятували. Йоші – він просто Йоші, цим все сказано. Непогане враження справляє молодший Боузер – хоча б тому, що він мало схожий на батька, покладається на інший набір здібностей і застосовує власний підхід до лиходійства. Пілот-лис Фокс Макклауд, такий собі очевидний звіриний аналог Хана Соло, попри свій потенціал, використаний в сюжеті дуже скромно, слабкіше, ніж Донкі Конг в першій частині.

З візуального боку стрічка вражає ще в більшій степені, ніж попередня: галактична тематика дала змогу перенести на екран багато нових світів, причому в жодному персонажі не затримуються достатньо довго, щоб глядач встиг за один раз зловити всі нюанси відтворення тих чи інших ігор – саме тому геймери всього світу дивляться це кіно знову й знову. Яскраві фарби, багато дотепних деталей (Ламалі-полонена тепер працює тюремником – ось найкраща дрібна знахідка), кумедні модифікації законів фізики і майже весь час рух (часто метушливий і завжди галасливий) – нудьгувати мультфільм не дає, тим паче, що він, як і перший, за сучасними мірками позитивно короткий. Порівняно з першим “Супер Маріо” милування ока подвоюється, як і відпочинок мозку. Якби не сімейна історія Боузерів, важко було б сказати, про що взагалі було кіно. Напрошується висновок “Краще трохи, ніж нічого”, але він звучить якось неоптимістично. Чи буде наступного разу якась інтрига взагалі? Поживемо-побачимо: третю частину через три роки змайструють точно.

Водопровідники Маріо та Луїджі наважились розпочати власний бізнес, проте справи у них йдуть поганенько. Випадково обоє потрапляють в казкову країну, де Луїджі стає полоненим диктатора-завойовника Боузера, а Маріо вирушає рятувати його разом з принцесою Піч і мавпячою армією…

Створена у 1993 р. художня екранізація низки відеоігор від японської компанії Nintendo була справжнім провалом, тому подальші спроби адаптації не робились довгий час. Розмови про анімаційну екранізацію почались у 2016 р., а анонсували її у січні 2018-го. У серпні 2021 р. режисерами стали Хорват та Джеленік, які пообіцяли, що фільм буде вірною адаптацією ігор, але при цьому буде емоційним та кінематографічним. У вересні був названий акторський склад. Пратт спочатку озвучував Маріо у стилі Тоні Сопрано, а Дей для ролі Луїджі застосовував нью-йоркський акцент, позичений з “Хороших хлопців” Скорсезе, але їх попросили звучати в менш італійській манері. Анімацію, в якій стилізація поєдналась з реалізмом, було завершено у жовтні 2022-го. Пісні у стрічці були імпровізаціями. 29 листопада 2022 р. було продемонстровано перший трейлер. Прем’єру картини з 100-мільйонним бюджетом було спочатку заплановано на 21 грудня 2022 р. Фільм став найбільш прибутковою адаптацією відеогри в історії і посів друге місце за касовими зборами у 2023 р.

Стрічки, зняті за мотивами відеоігор, мають дещо не найкращу репутацію, а ігровий фільм про братів Маріо взагалі був однією з перших – і найгірших – подібних спроб. Є стійка впевненість у прихильників ігор в тому, що ці кіна знімають виключно для них, фанів, а решті взагалі не варто їх переглядати – вони ж, особливо кінокритики, точно не оцінять точність адаптації тих чи інших тонкощів віртуальної забавки. Що ж, є в цьому певне зерно правди – часто творці екранізацій відеоігор орієнтуються виключно на фанів, і новий “Маріо” якраз є яскравим прикладом такого підходу.

Тільки віддані шанувальники походеньок бадьорих водопровідників, які знають усі інкарнації їх всесвіту, зможуть оцінити кількість і якість відсилок до ігор того чи іншого десятиліття. Ті, хто не в курсі, можуть хіба що інтуїтивно здогадуватись, що автори мають на увазі особливості першоджерела: на це вказує і той факт, що окремі сцени точно побудовані як старенькі або не дуже ігри. Не пірнаючи глибше, просто припустимо, що затяті геймери, у першу чергу Маріо-фани, отримають від мультфільму саме те, чого давно чекали. А що ж буде з усіма іншими?

Не можна сказати нічого поганого про якість анімації. Динаміка, освітлення, яскраві кольори, детально вибудовані цілі казкові світі з численними чудернацькими мешканцями – цукерка для ока в наявності. Присутній і виразний саундтрек, хоча його в першу чергу зацінять теж Маріо-фани.

Щодо сюжету… він, в принципі, є, проте і в відеоіграх драматургія частенько буває кращою. Сюжетно “Брати Супер Маріо” – це просто казка, причому навіть для дітей вона занадто проста і прямолінійна. Немає самоіронії, до якої глядачі звикли з часів “Шрека”, гумору дуже небагато, і він невисокої якості (хороший жарт, фактично, один – Ламалі, полонена у клітці, істота зі світла, чий нігілізм справді якісно розважає). Немає навіть дійсно цікавої казкової розстановки сил. Звичайно, можна звернути увагу на те, що принцесу дуже по-сучасному зробили сильною воїтелькою, яку не треба рятувати (дамочкою у небезпеці в результаті став боягузливий Луїджі, який, щоправда, в потрібний момент набирається хоробрості). Це добре, але Маріо сам по собі виявився для фільму не дуже потрібним як персонаж (як бренд він, ясна річ, незамінний). На початку стрічки здається, що на нас чекає чергова історія самоствердження героя, якого оточуючі вважають невдахою. Проте, коли це самоствердження відбувається виключно завдяки предмету, який дає суперсили, то його ціна дуже невисока.

Незважаючи на сюжетну слабкість, у картині є окремі речі, що не дають їй стати остаточно беззубою. З Боузера вийшов гідний фентезійний лиходій: у нього є почуття, є загрозливо несподіване перемикання настрою і навіть є пісенний талант. Є непогані моменти з Луїджі в темних землях, пов’язані з тим, що лиходії-черепахи купи, якщо їх вбити, продовжують існувати як скелетики – не те щоб скільки-небудь страшно, але діточок збадьорить. Ворожнеча, яка переростає в партнерство, між Маріо і Донкі Конгом – полегшений варіант лінії типового бадді-муві, який виявився цілком на своєму місці. Але усього цього в сумі не так вже й багато, біганини і стрибків за бонусами більше.

Назвати “Маріо” вдалим зразком сучасного розважального кіно для сімейного перегляду не вийде, але й вважати його цинічно бездумною і безсюжетною рекламою ігор та іграшок теж буде перебільшенням. Свого глядача він однозначно знайшов, сіквел вже існує, та й в самій по собі грі у впізнавання для втаємничених геймерів нічого поганого насправді немає (особливо якщо втаємничених вистачає, як у даному випадку). Хотілося б тільки, щоб ця гра з відсилками була не настільки самоцільною. Продуманий сюжет, нестандартні ходи і цікаві персонажі ще жодному фільму розважати глядачів не завадили – вони, навпаки, можуть допомогти розширити число любителів всесвіту Маріо. Тоді всі будуть щасливі, навіть купи. І навіть скелети-купи.

Сім’я Домініка Торетто (Дізель) і у першу чергу його син опиняються у смертельній небезпеці, коли на них починає полювання психопат Данте Реєс (Момоа) – син старого ворога Торетто. Домінік та його друзі стають втікачами від правосуддя, і спецслужби вирішують забути про всі їх добрі справи…

Стрічка є першою частиною фіналу серії “Форсаж” з двох картин. Робота над проектом розпочалась у жовтні 2020 р., коли режисером вважався Джастін Лін. Агента Еймса мав зіграти Кіану Рівз, проте врешті-решт роль дісталась Алану Рітчсону. Основні зйомки почались у квітні 2022 р. Лін залишив режисуру пізніше у тому ж місяці через творчі розбіжності (точніше, конфлікти з Дізелем), проте залишився сценаристом і продюсером. Серед претендентів на місце постановника були Ф. Гері Грей, Дейвід Літч та Джеймс Ван. Через тиждень Летер’є найняли у якості заміни, і в сценарій внесли суттєві зміни; бійку між героїнями Терон і Родрігес знімали без режисера. З бюджетом у 378.8 млн. доларів картина стала шостим з найдорожчих фільмів в історії. Зйомки, які тривали до серпня, проходили в Лондоні, Римі, Туріні, Лісабоні та Лос-Анджелесі. Це перша стрічка у серії, де показані електричні автомобілі. Повітряні кадри було знято за допомогою дронів. Камео у фіналі отримали Галь Гадот та Двейн Джонсон.

Передостання (принаймні, так обіцяли) картина “форсажівського” циклу страждає на той самий недолік, що й інші поділені на дві частини фінали відомих кіносеріалів: її важко сприймати як самостійний закінчений витвір. Вона гідно виконує функцію з ознайомлення глядача з новими гравцями та підвищення ставок, але залишає його з кількома “кліфхенгерами”, напівситим і напівголодним. Мабуть, цим і пояснюється (дуже відносний) неуспіх десятого “Форсажу” у публіки, при такому-то бюджеті.

Інша причина – це, мабуть, те, що навіть без підрублених фіналів стрічку важко сприймати як повноцінний художній фільм. Її небезпідставно порівнюють зі збіркою старих хітів: у картині дуже багато помітних персонажів, більшість вже знайомих і кілька нових, які теж з усіх сил намагаються зловити свій момент (особливо стараються візитери із “Загону Самовбивць” Даніела Мелчіор та Піт Девідсон), кожному з них потрібно виділити як мінімум одну виразну сцену, і в результаті фільм розпадається у кращому випадку на окремі лінії, причому дуже нерівноцінні. Одна з них – Домінік та його нове, вкрай неприємне становище зрадженого колишніми покровителями зі спецслужб світового терориста № 1: Дізель завжди ставився до своїх ролей в цьому циклі дуже серйозно, і тут він з нескінченними балачками про сім’ю ще більш монотонний, ніж раніше.

Друга – походеньки нещасливої команди Торетто, яка пірнає з вогню в полум’я, ненадовго зустрічає Стетема (який тут швидше для галочки), а в фіналі взагалі… ні, це був би спойлер. В цій лінії хоча б є гумор, проте Тайріз та Лудакріс ще ніколи не обігрували сварки своїх героїв настільки на автопілоті. Третя лінія – спроби врятувати сина Домініка, до яких підключається спочатку тітка Мія (безкінечно весело бачити, як сестра Дома, яка починала в “Форсажах” як звичайнісінька дівчина, зараз б’ється зі спецназівцями на рівні експерта з єдиноборств), а потім ніхто інший, як дядько Джейкоб, головний лиходій з попереднього “Форсажу”. Не вперше автори кіносеріалу займаються перевихованням харизматичних хлопців з ворожого табору, але у випадку з Джейкобом Сіна просто грає абсолютно іншого персонажа з абсолютно іншим емоційним реєстром, більш подібним до ролей, що перетворили його на кінозірку. Втім, він єдиний, хто у даному випадку заробив щось віддалено схоже на еволюцію характеру, навіть з достатньо емоційним підсумком.

І четверта лінія – пригоди Летті, яка через хитрощі лиходія потрапляє до в’язниці в буквальному значенні слова на краю світу, ще й опиняється у товаристві найбільш ненависної людини. На превелике щастя, Сайфер (Терон на своєму місці, навіть коли працює з таким матеріалом) хорошою ставати поки що не збирається, хоча деякі кроки в цьому напрямку робляться: вона опиняється у вразливому становищі і отримує можливість показати свої бійцівські здібності, а не тільки розумові. У неї завжди є план, і їм з Летті надали можливість досхочу поштовхатися у кадрі, в найбільш живій сцені фільму. На жаль, у цієї лінії небагато екранного часу, але з нею пов’язаний великий фінальний сюрприз; цікаво, як саме його пояснять в наступній стрічці, однак після усіх цих воскресінь персонажів автори “Форсажів” зможуть пояснити все, що завгодно. Питання тільки, наскільки переконливо це буде звучати.

Хоч Сайфер і з’являється, ворог № 1 цього разу не вона, а весело маніакальний Данте: Момоа зі справжнім натхненням руйнує власні акторські стереотипи, втілюючи образ “форсажівського” аналога Джокера – лиходія, який прагне не знищити, а мучити опонента, і отримує надзвичайне задоволення від процесу. Через весь свій гумор він може комусь здатися не дуже серйозною загрозою, проте не можна заперечити, що він вприскує у картину небачений в її попередниках тип дикої злої енергії. Не боєць і не зовсім першокласний гонщик, Данте тим не менш має у своєму розпорядженні достатній запас підлих трюків та несподіванок для героїв і не збирається зупинятись; він є основною причиною бажання якомога швидше побачити продовження.

А бажання це таки виникає, і саме тому до однозначних невдач десятий “Форсаж” зараховувати не варто. Він вторинний і хаотичний, і той, хто вирішив вперше подивитися фільм з даного циклу, точно відчує себе не в тому потягу, однак кіно все ще не нудне і видовищне – поки що, принаймні. Залишається сподіватись, що дійсно коронні номери та справжню гостроту протистояння між антагоністами творці “Форсажів” приберегли для останньої – кульмінаційної – частини.

Динозаври не змогли пристосуватись до життя на нинішній Землі і залишились лише в деяких її куточках. Однак саме вони потрібні великій фармацевтичній компанії для розробки нових ліків, тому на полювання за рептиліями трьох видів вирушають досвідчені найманці на чолі з Зорою (Йохансон)…

Робота над новим “Світом” почалась невдовзі після виходу попереднього, коли виконавчий продюсер Стівен Спілберг запросив писати сценарій автора перших “Парків” Дейвіда Коеппа. Розробка проекту почалась у січні 2024 р. Режисером спочатку пропонували стати Дейвіду Літчу, проте потім запросили Едвардса, прихильника першого “Парку”, чия “Годзілла” сподобалась Спілбергу. Підбирати акторів почали у березні 2024-го. Дженніфер Лоренс відмовилась від ролі Зори. Натомість Йохансон, фанатка кіносеріалу, сама запропонувала свою кандидатуру. Зйомки проходили у Таїланді, Мальті і Великобританії у червні-вересні 2024 р. Найскладнішими були сцени в океані. Найдорожчою декорацією у стрічці стала лабораторія. Едвардс доклав зусиль, щоб імітувати стиль Спілберга. У студії Industrial Light & Magic було лише шість тижнів на розробку дизайну динозаврів. До березня 2025-го постановник працював сім днів на тиждень, щоб завершити фільм вчасно. Бюджет картини становить 180-225 млн. доларів. У ній 1515 кадрів з візуальними ефектами.

Люди тікають від динозаврів… десь це вже було. Причому вони знають, що це небезпечні і непередбачувані тварюки, і все одно буквально лізуть до них в пащу – а потім тікають. Було це вже цілих шість разів (якщо брати тільки офіційні “юрські” стрічки, а не всілякі дрібні наслідування). Вже й автори відверто кажуть, що людям набридли динозаври. Але корпорації вперто продовжують видоювати з доісторичних хижаків (травоїдні всіх якось менше цікавлять) долари – і в екранній реальності, і в справжній.

“Відродження” нібито намагається почати все спочатку: знайомих обличь на екрані немає, всі персонажі нові. Не можна сказати, що вони добре написані, і так само не можна сказати, що вони погано зіграні. Йохансон, Бейлі і особливо Алі роблять усе, що можна, з далеким від ідеалу матеріалом (їх герої, як завжди у цих картинах, у більшій мірі стереотипи, ніж скільки-небудь живі особистості), і в основному справа смаку, чи хтось з них хоч трохи сподобається глядачу. Певна романтична “хімія” між персонажами Йохансон і Бейлі все ж таки в наявності, і передісторія героя Алі доречна і надає вагу його виборам та вчинкам. Тобто люди у сьомому фільмі не найгірші як для цієї низки картин. З іншого боку, оскільки “юрський” фільм неможливий без теми сім’ї, а давати комусь з команди найманців дочку чи племінника було б трохи занадто навіть в такому не надто серйозному сюжеті, було введено додаткову, майже паралельну лінію з родиною, яку команда рятує і яка потім подорожує окремо, щоб зустрітися з рештою персонажів у фіналі. Таким чином отримуємо два різні фільми в одному, і якщо перший є навіть моментами цікавим “квестом” з пошуком зразків від трьох видів динозаврів, то другий відверто тягне на дно один з персонажів, якого точно хочеться побачити в зубастій пащі.

Щодо динозаврів (бо люди в таких стрічках точно не головне), то їх вистачає, хоча в першій половині вони в основному ховаються, причому так, що за перші півгодини можна навіть занудьгувати. Лише після сцен, відверто позичених з “Щелеп”, дія пришвидшується і далі майже не збавляє оберти. Є давні знайомі на кшталт тиранозавра (епізод з надувним човном поданий як вдала переробка класичної сцени першого “Парку”, і взагалі у фільмі є відразу кілька подібних майже ненав’язливих нагадувань), є нові непогані тварюки, і є страховисько-мутант, хоча він після багатообіцяючого початку картини не зовсім виправдовує очікування, тому що використовується сценаристом приблизно так, як це робилось практично у кожному новому “юрському” сіквелі. Взагалі якщо що й тягне стрічку на дно (не категорично, але відчуття польоту фантазії, яке робило незабутнім перший фільм, майже не виникає), то це сюжетні повтори і штампи: знову острів, на якому вільно живуть динозаври, знову жадібний представник корпорації – і все в такому ж дусі. Все це було в першому ж продовженні і далі, і зараз вже можна майже з впевненістю сказати, що нічого нового на цю тему запропонувати вже не вийде. Хіба що станеться диво, а їх зараз спостерігається ну дуже мало.

Підсумок: середній за всіма параметрами літній блокбастер, зроблений без відвертої халтури, але й без справжньої іскри. Комусь він може здатися кращим за кількох своїх попередників, комусь навпаки – знову ж таки, це переважно справа смаку глядача. Не схоже, що “юрський” кіносеріал дійсно відродився, однак публіка в кінотеатри поки що все ще йде. Може, сила звички, а може, ще на щось сподівається. Але за всіма ознаками динозаврову тему варто щонайменше відправити на тривалий відпочинок через брак свіжих ідей.

Героїчна команда Фантастична Четвірка, Рід (Паскаль), Сью (Кірбі), Бен (Мосс-Бакрак) та Джонні (Квінн), захищає людей від усяких бід, поки одного дня не стикається з Галактусом – космічним злом, яке пожирає цілі планети. Напівбог пропонує жахливу угоду – дитина Ріда та Сью в обмін на безпеку Землі…

Робота над новою стрічкою про Четвірку розпочалась після невдачі попередньої у 2015 р. У більш легкому варіанті 2017 р. основними героями були діти Ріда та Сью. Окрему картину планували присвятити Доктору Думу. Після того, як “Дісней” купила “Фокс” у березні 2019 р., рух по усіх цих проектах було призупинено, і Четвірку почали інтегрувати у кінематографічний всесвіт Marvel. У грудні 2020 р. оголосили, що режисером стане Джон Воттс, але у квітні 2022 р. він відмовився. Наприкінці серпня 2022-го почались переговори з Шекманом. Підбір акторів стартував у лютому 2023 р. Щоб освіжити оповідь, автори вирішили не торкатися історії походження героїв і використати як їх противника Галактуса, а не Дума. Адам Драйвер та Емма Стоун претендували на головні ролі, однак бажали дуже високі гонорари; аналогічна ситуація була з Джейком Гілленхаалом. За словами Шекмана, актора на роль Ріда було знайти найскладніше. На роль Галактуса розглядали Хав’єра Бардема. 14 лютого 2024-го виконавців Четвірки було затверджено. Зйомки фільму почалися 30 липня 2024 р. на англійській студії “Пайнвуд”, під робочою назвою “Блакитний Місяць”. Вони тривали до кінця листопада і проходили у Великобританії та Іспанії. Над візуальними ефектами працювали студії Industrial Light & Magic, Framestore, Sony Pictures Imageworks, Digital Domain, Rise FX та Weta FX. Бюджет картини перевищив 200 млн. доларів.

Перше, з чого починається, мабуть, будь-яка рецензія на цей фільм, – той факт, що у Фантастичної Четвірки напрочуд нещаслива доля на великому екрані. Хоч попередні стрічки про неї були не настільки жахливими, як запевняють деякі критики, і не найгіршими з того, що запропонував за пару останніх десятиліть жанр кінокоміксу взагалі, радощів і фанам першоджерела, і всім іншим глядачам вони принесли небагато. Тому у цьому плані “Перші кроки” – це таки крок уперед, просто, можливо, не такий великий, як вважають певні ентузіасти. Картина якісно зроблена, не народжена у стражданнях (як це було з фільмом 2015 р.), негативу майже не викликає – і цього, виходить, після останніх невдач у жанрі, достатньо для того, щоб заговорили про великий успіх, при тому, що нічого дійсно видатного на екрані не відбувається.

Звертає на себе увагу перш за все штучність змальованого у стрічці світу, і зовсім не тому, що в ньому існують люди з суперздібностями. Це ідеалізований світ з мрії, де всі проблеми вирішуються досить-таки легко, де усі держави планети можуть дуже швидко домовитись і працювати разом заради досягнення спільної мети, де герої можуть з першої ж спроби розвіяти страхи незадоволеного ними суспільства, де знаменитостей люблять і шанують, а не копирсаються в їх брудній білизні. Точніше, це ідеалізований світ з мрії 1960-х, і практично усе в картині цілеспрямовано працює на створення саме такої атмосфери – декорації, костюми, машини, діалоги тощо. Так, це підкреслено інша Земля з іншими правилами, тому глядачу – нарешті! – зовсім необов’язково знати, про що були півдюжини попередніх марвелівських опусів. Світ Четвірки не позбавлений шарму, і, можливо, комусь подібна ретро-ідеалізація здасться саме тим, що треба, ковтком свіжого повітря, проте це справа смаку. Це не дуже оригінальний авторський хід, але він працює швидше на користь фільму, ніж проти нього.

У цьому світі герої не мають вад, не страждають від того, що вони не такі, як усі, і не з’ясовують між собою стосунки, як це було у всіх попередніх кіношних “Четвірках”. Це справжня міцна сім’я, де всі розуміють одне одного з півслова, підтримують одне одного і рятують одне одного – ну і людство теж. У цьому світі Срібний Серфер, Вісниця пожирателя планет, теж виявляється глибоко шляхетною і здатною правильно обрати сторону у вирішальний момент (втім, це що завгодно, тільки не сюрприз). Однак побічний ефект проявляється у тому, що зло не виглядає по-справжньому злим і загрозливим. Безперечно, Галактус великий і величний, дуже спецефектно поданий і не без ознак особистості – в десятки разів кращий за те непорозуміння, що було у “Вторгненні Срібного Серфера”. Але публіка вже бачила багато чого (того ж Таноса, якого тепер усі згадують з ностальгією), самими розмірами на даному етапі нікого не здивуєш. Показане хоча б частково пожирання якоїсь планети швидше за все справило б потрібне враження (і втричі збільшило бюджет), або ж можна було спробувати подати діяльність Галактуса як всесвітній геноцид без жартів. Проте автори “Перших кроків” принципово уникають серйозності та похмурості, внаслідок чого в їх витворі планує настрій спокійний, якщо не сказати байдужий: незважаючи на постійні невдачі героїв, напруга майже не відчувається, бо ні на секунду не виникає відчуття, що життю малюка Ріда та Сью чи існуванню планети в цілому щось серйозно загрожує, якою б всесвітньою маячнею геніальний план Річардса не був. В плані спецефектів теж спокій: все ніби красиво й масштабно, але захвату зовсім не виникає. В плані акторства – всі ніби на своєму місці, підібрані добре і справу роблять, але, мабуть, все ж таки у невдачах попередніх “Четвірок” були винні не виключно кінематографісти, і ці герої просто не дуже цікаві як особистості. Що ж, не всім судилося бути Брюсами Вейнами. Зате у них є свій власний робот-двійник ВАЛЛ-І, тож все зовсім не погано.

Підсумок: на великий порятунок марвелівського кіновсесвіту це не схоже, швидше це відчайдушний крок кудись убік. Картина не задовга, переглядається, можна сказати, приємно, проте нового слова у жанрі не говорить і зірок з неба у жодному випадку не хапає. Хоча Дауні в зеленому плащі в сцені між титрами таки з’являється. Отой, може, всіх і врятує. Або ні.

Минуло три роки з того моменту, як Супермен (Коренсвет) почав захищати добро і справедливість. У нього непрості стосунки з журналісткою Лоїс Лейн (Броснахан), а підступний мільярдер Лекс Лютор (Хоулт) робить усе можливе, щоб підірвати віру людей в могутнього супергероя і знищити його…

У грудні 2022 р. стало відомо, що Ганн пише сценарій, ніяк не пов’язаний з попередніми DC-фільмами. Робота по кастингу, дизайну декорацій та костюмів почалась у квітні 2023 р. Підготовка до зйомок в Огайо велась з лютого 2024-го, а самі вони (с робочою назвою“Генезіс”) стартували 29 лютого. В долині Адвентдален на архіпелагу Шпіцберген в Норвегії тиждень знімали крижану фортецю головного героя. На 8 березня – 2 серпня було намічено роботу на студії “Тріліт” в Атланті, на 1 квітня – 23 серпня – в Клівленді і Цинциннаті; також місцем зйомок вибрали Мейкон (штат Джорджия). 14 червня знімальна група перебралась на північний схід Огайо, в національний парк в Менторі. З 24 червня шість тижнів працювали в Клівленді – на Онтаріо-стрит, Паблік-сквер, мосту Детройт-Суперіор тощо. Будівля Leader Building стала “Дейлі Планет”, а Key Tower – штаб-квартирою компанії Стагга. В Цинциннаті з 18 липня знімали в музейному центрі і в туннелі Літл. 30 липня 2024 р. зйомки було закінчено. Візуальними ефектами займались компанії Framestore, Industrial Light & Magic, Weta FX і Rodeo FX. Офіційний трейлер було показано 14 травня.

Підхід Ганна саме коміксовий, причому демонстративно. Великий монстрик, що бешкетує в Метрополісі, підкреслено ляльковий. Балакучі роботи, кишенькові всесвіти, діри в реальності і, звичайно, білий песик в плащі с мерзенним норовом – все це задіяно, щоб максимально наблизити атмосферу до комиксів Срібного Віку. Невипадково Крипто (симпатичний чотирилапий спецефект) отримав роль, фактично, другого за значимістю персонажа: він стає заручником, заради якого Супермен готовий на все, він і допоможе хазяїну у вирішальній битві, і принизить його архі-ворога, і, ясна річ, діточок повеселить. Недивно, що в такому світі логічне сучасне питання про право супергероя втручатися в міжнародний конфлікт не отримує адекватної відповіді. Воно не мало виходити за межі продуманого і дуже добре зіграного діалога Кларка і Лоїс; в фіналі перемога, право та правда просто опиняються на боці тих, у кого більше суперсил, що, власне, підтверджує правоту параної Лекса.

В першій же сцені картина презентує два своїх головних явища (краще за все назвати їх так) – Крипто, про якого вже йшлося, і вразливість головного героя. По-справжньому перемагаючим усе Сталевий Чоловік насправді в кіно не був ніколи, навіть у Ріва, однак Ганн поставив рекорд за кількістю ударів по його слабким місцям. Супермен програє бій сам на сам – як виявляється, зі своїм клоном. Він безпорадний перед питаннями про вибір сторони і особисту відповідальність за нього, навіть поставленими по-доброму критично. Він недалекоглядно недооцінює силу соціальних мереж, хоча хоче подобатися усім. У нього немає по-справжньому вірних союзників в супергеройському середовищі і немає захисту від ворога, у якого вистачає розуму і сил пробратися в його фортецю і дізнатись його секрети. У нього проблеми з коханою жінкою, він не може виховати собаку, і він миттєво втрачає довіру усього світу. І вся ця вразливість, згідно задуму автора, потрібна для того, щоб якомога повніше розкрити істинну природу сили наймогутнішого борця зі злом і несправедливістю.

Лютор Ганна і Хоулта чудово впорався з функцією протилежності архі-ворога: якщо Сталевий Чоловік підкреслено старомодний, то Лекс – саме обличчя зла нинішньої епохи, з армією технарів і дронерів, загоном мавпочок у соцмережах і особистою тюрмою в кишеньковому всесвіті, куди відправляють блогерів. Цей Лютор максимально прямолінійний і цілеспрямований, можливо, навіть занадто; в образі багато перебільшень, і такі фірмові риси персонажу, як самолюбство, параноя, люта заздрість до літаючого прибульця і сліпа лють від невдач, доведені до межі. Він також однозначний лиходій без нюансів. Що поробиш, якщо Ганн віддає перевагу яскравим фарбам – і в візуальній палітрі, і в психологічній характеристиці. Ось і Лекс в “Супермені” вийшов в першу чергу яскравим і злим, як чорт.

Вже зараз зрозуміло, що у фільму є і будуть як гарячі прихильники, так і переконані противники, які стверджуватимуть, що він в усьому поступається зробленому Снайдером. Найбільше ж буде тих, хто вважає, що кіно непогане, однак нову сторінку в жанрі не відкриває і картину Доннера не перевершує. На фоні нинішніх проблем з жанром кінокоміксу як у Marvel, так і у “Ворнер Бразерс” стрічка Ганна здається кроком… кудись – куди саме, покаже найближче майбутнє. Але поки що вона вселяє оптимізм.

Олена Бєлова (П’ю), кілер-агент спецслужб, отримує від графині де Фонтейн (Луїс-Дрейфус) завдання ліквідувати зрадника. Насправді це пастка, в якій начальниця зводить людей, які знають про неї брудну правду, щоб покінчити з ними. Так зароджується, як не дивно, нова героїчна команда…

“Громовержцями” цікавився Джеймс Ганн після успіху “Вартових Галактики”, але тільки до свого “Загону Самогубців”, схожого за концепцією. У червні 2022 р. було призначено режисера, сценариста та продюсера. У вересні було затверджено основний акторський склад; другорядні виконавці приєднались на початку наступного року. На ранніх стадіях сценарію антагоністом у стрічці міг стати Червоний Халк. У травні 2023 р. виробництво фільму було відкладено через подвійний страйк сценаристів та акторів, що на початку 2024-го призвело до ряду змін в акторському складі. Зйомки проходили з 26 лютого до 19 червня 2024 р. в Атланті (штат Джорджия), а також в Юті і Куала-Лумпурі (Малайзія). Додаткові зйомки в Атланті пройшли на початку грудня 2024 р. Бюджет картини – 180 млн. доларів. Стен порівнює свого Барнса з героєм Джека Ніколсона з “Польоту над гніздом зозулі”, оскільки йому теж доводиться працювати з хаотичною, майже божевільною командою. П’ю наполягла, щоб самостійно зробити стрибок Бєлової з хмарочоса. Це останній фільм п’ятої фази кінематографічного всесвіту Marvel і 36 за загальним рахунком.

“Громовержці” – досить нетиповий зразок продукту від Marvel, навіть при тому, що світ вже бачив “Вартових Галактики”. Все ж таки те кіно, принаймні перше, існувало майже у своєму власному всесвіті, нібито паралельному всесвіту “Месників”. А тут картина зовсім інша: дія відбувається на Землі, Месників так чи інакше згадують у кожному третьому реченні, кульмінація відбувається в їх колишньому штабі, і основні герої, можна сказати, живуть в їхній тіні. І вибратись з цієї тіні їм допомагає той факт, що в даний момент початкових Месників в строю немає, а рятувати світ комусь треба.

Нестандартно й те, що у картині немає справжнього лиходія, причому не тільки рівня Таноса, але й, скажімо, Містеріо. Великою загрозою для міста (або більшого масштабу) стає темний бік змученої людської душі, який несподівано отримав надзвичайні можливості і почав ними користуватися. Душі необхідно впоратися з ним самій, проте для цього їй потрібна щира дружня підтримка – мораль нескладна, але завжди актуальна. Якщо шукати у фільмі лиходія свідомого, то ним слід визнати владолюбну графиню Валентину Аллегру де Фонтейн в енергійному виконанні Луїс-Дрейфус. У неї немає великих лихих планів окрім збільшення власних влади і впливу, вона антагоністична до заголовних персонажів, брехлива і підступна, однак не настільки розумна і далекоглядна, якою себе вважає, і при першій можливості наступає на власні граблі. Тому центральний конфлікт “Громовержців*” виглядає не як традиційне протистояння стовідсоткових добра і зла, а як бунт дрібних гвинтиків у механізмі проти тих, хто натискає кнопки. Розв’язку як такого цей конфлікт не отримує, просто гвинтикам натякають, що вони теж люди, і фарбують їх яскравою фарбою, щоб підвищити у них самооцінку. Тому хеппі-енд у стрічці не те щоб гіркуватий, але відверто самоіронічний.

При тому, що у фільмі не дуже конфліктний конфлікт і не дуже лиходійський лиходій, не дуже здивує факт наявності не дуже героїчних героїв. Справа не стільки у суперсилах (з ними у новій команді ну зовсім не склалося – почнемо з того, що ніхто з них не вміє літати), скільки в мотивації – ці особистості не зовсім з категорії шляхетних альтруїстів. Рухатись у підказаному сюжетом напрямі їх примушують образа на невдячну Систему, бажання довести собі, що вони не зовсім невдахи (хоч усе вказує якраз на протилежне), і – головне – репутація Месників: такими, як вони, бути круто, бути модно, їх всі люблять, про них всі пишуть, то чому б не спробувати? В результаті в фіналі виникає парадоксальна ситуація, коли за звання Нових Месників борються дві групи, одна з яких ще навіть не зібрана, а друга класичних Месників анітрохи не нагадує, і всі це розуміють. Фільм одночасно сміється над піаром і всерйоз підкреслює його майже всемогутність в сучасному світі.

Те, що стрічка по вуха в міфології кіновсесвіту Marvel, – одночасно плюс і мінус. Якщо, скажімо, глядач бачив “Чорну Вдову”, то він вже знає Бєлову і Шостакова, для нього це буде логічне й однозначно цікаве продовження їх історії; якщо ж ні, то він буде у значно менш зручному, хоча й не безнадійному, становищі. Те саме стосується практично всіх інших діючих осіб. В’їжджати в цей світ на даному етапі з нуля, не знаючи, що таке Месники, буде тяжкувато. Але людей, які зараз не знають Месників, на планеті залишилося, мабуть, не так вже й багато.

Взаємодія між персонажами типово марвелівська у хорошому значенні слова, гумор теж традиційний марвелівський, і саме ставка на “другосортність” нових рятівників людства освіжає схему. Кіно не дострибує до рівня найкращих розділів “марвеліади”, проте в свої найвдаліші моменти розважає трохи краще, ніж більшість фільмів останніх фаз цього вже чималенького циклу стрічок. Воно зайвий раз підтверджує факт, відомий вже давно: цей кіновсесвіт врятує (своєю спробою знищити його) або Дум-Дауні, або ніхто.

Баррі Аллен, він же швидкісний супергерой Флеш (Міллер), відкриває у собі здатність переміщуватися у часі і використовує її, щоб врятувати від смерті свою матір. В результаті він повністю змінює свій звичний світ і тепер змушений рятувати планету від знищення разом з літнім Бетменом (Кітон)…

Режисуру стрічки пропонували Роберту Земекісу, Метью Вону, Марку Веббу, Сему Реймі, Джордану Пілу і Бену Аффлеку. У липні 2017 р. стало відомо, що новий сценарій заснований на комікс-сазі “Флешпойнт”. Після низки переписувань и затримок режисером у липні 2019 р. став Мучієтті, який заявив, що картина введе у кіносвіт DC поняття “мультиверс”. Зйомки почались 19 квітня 2021 р. на англійській студії “Лівсден”. На початку травня в Стемфорді, Лінкольншир, знімали маєток Брюса Вейна, у червні в Лондоні – Централ-сіті. Робота продовжувалась в Едінбурзі і Глазго, а 29 липня її призупинили через невелику травму оператора під час постановки мотоциклетного трюка. 18 жовтня 2021 р. зйомки було закінчено. В фільмі близько 2500 кадрів з візуальними ефектами; вперше було використано нову технологію, яка дозволяє бути присутніми на екрані різним версіям актора. Бюджет стрічки склад 200 млн. доларів.

Прокатна версія “Флеша” значно коротша за чотиригодинну початкову, але в ній наявна дика суміш жанрів: тут і фарсова комедія, і сімейна драма, і пробивний екшн, і філософська науково-фантастична пригода. Суміш з самого початку незбалансована, а до неї ще й додався вантаж перезйомок и переосмислень матеріалу в період постпродукції.

Езра Міллер – актор непоганий, для ролі Баррі цілком підходить і цього разу заробив, фактично, справжній бенефіс: на екрані він майже весь час і часто в подвійній кількості. Щось у нього виходить краще, щось гірше. Він впорався з емоційною стороною образу: сцени з матір’ю, татом і (в меншій степені) з Айріс вдалися. Героїчна сторона помітно слабше: вона в достатній степені проявляється у дорослого Баррі, однак у юного з нею значно гірше. Хоча, звичайно, тут в основному винний сценарій, який підказує в тому числі поворот, коли молодший Баррі стає загрозою. Комедійна сторона скорохода теж неідеальна: її не може не бути, но вона чужа у “Флешпойнті”, і в ній забагато інфантилізму, особливо у юного Баррі. Знову ж таки – слабкість сценарію, а точніше, спроба зробити фільм привабливим для якомога більш юної публіки; взагалі ж з Езри комік вище середнього.

Бетмен Кітона повернувся, і, напевно, це добре, хай навіть його повернення не стало тою великою подією, якою могло б бути (планували навіть, що він буде в оновленому DC Extended Universe ментором героїв, як Нік Ф’юрі у кіносвіті Marvel), і в результаті виявилось швидше поверненням-прощанням. Хоча хто його знає? Експлуатація ностальгії – давно перевірений прийом, и в даному випадку він має місце бути, нехай і не в такій нав’язливій формі, як в “Людина-Павук: Додому шляху нема”. Добре знайома музична тема і не менш знайомі фрази, дрібні цитати зі стрічок Бертона і, звичайно, поява самого кумира пари поколінь. Може, і має сенс нагадати широкій публіці, після Бейла і особливо Аффлека, що Лицар Ночі може бути і таким – можна сказати, дружнім, але все ще крутим. Кітон, який трактує свого Брюса як ізгоя а-ля Говард Х’юз, в нормальній формі і радий шансу блиснути, хоч, ясна річ, бойовою складовою образу займався не він (71-річний Майкл став найстаршим з акторів, що грали месника). Оскільки плюсів у “Флеші” небагато, Кітона хочеться назвати головним плюсом, незважаючи на те, що роль не така вже й велика і, відверто кажучи, не несе доленосного навантаження.

Супергерл Саші Каллє опинилась у не найкращому становищі: дебют в густонаселеному фільмі, який дає про її потенціал лише дуже приблизне уявлення. У неї мало сцен, мало реплік, і для незнайомої з персонажем публіки вона так і залишиться загадкою. Ми дізнаємось, що вона начебто хороша, правильно обирає бік і ненавидить Зода – от і усе. У Каллє є виразна екранна присутність, і мінімум емоцій, який дістався Карі, вона показує без проблем, проте у неї всього занадто мало, щоб у глядача виникло непереборне бажання побачити цю героїню знову. Повернення ж Зода (не те щоб багатообіцяюче, але все ж він був не найгіршим лиходієм DC) виявилось трохи розширеним камео.

Фінал картини кілька раз змінювався, в залежності від змін в політиці керівництва DC-фільмів. У січні 2023 р. за півдня зняли третій фінал, с Джорджем Клуні, який зберігали в секреті до прем’єри. Він і здається найбільш доречним, одночасно по-доброму іронічним и строго самокритичним: “Флешу” місце якщо і не на тій самій поличці, що й “Бетмену і Робіну”, то не дуже далеко від нього.

Скотт Ленг (Радд) та його сім’я через експерименти дочки Кессі (Ньютон) потрапляють у Квантовий вимір. Там вони дізнаються, чим займалась Джанет ван Дайн, перша Оса (Пфайффер), у ті роки, коли її вважали мертвою, і зустрічають Канга (Мейджорс), страшну загрозу для усього мультивсесвіту…

Про можливу третю частину пригод Людини-мурахи говорили ще до прем’єри другої. Розробка проекту йшла під час пандемії. У вересні 2020 р. Мейджорс отримав роль Канга, для якої набрав 10 фунтів м’язевої ваги, зосередившись на силових та фізичних навантаженнях. У грудні було оголошено назву картини і членів акторського складу. Емму Фурманн, яка грала Кессі в попередній стрічці, замінили Ньютон, що засмутило акторку. Основні зйомки стартували на початку 2021 р., а завершилися у листопаді; вони проходили у Туреччині, Сан-Франциско, на студії “Пайнвуд” в англійському графстві Бекінгемшир. Рід каже, що джерелами натхнення при створенні Квантового світу були фотографії, зроблені за допомогою електронного мікроскопу, і фантастичний реалізм художника обкладинок науково-фантастичних романів Жана Жиро. Більшість зусиль майстрів спецефектів була зосереджена на більш пріоритетному другому фільмі про Чорну Пантеру. Бюджет стрічки перевищив 380 млн. доларів.

Досі фільми про Людину-мураху вигідно відрізнялись від решти марвелівських опусів – у першу чергу більш комедійною інтонацією і менш глобальними ставками. На жаль, про третю (і, швидше за все, останню) картину про супергероя, що може змінювати свій розмір (а розмір має значення), цього сказати не можна. Її творці нібито й намагаються підтримувати вже встановлений сімейно-гумористичний тон, але його здебільшого відтісняють на периферію більш загальні прикладні задачі цього конкретного кіновсесвіту: нагадати про події півдюжини попередніх стрічок (як же без цього), розвинути міфологію мультивсесвіту, як слід ознайомити публіку з наступним суперлиходієм надважкої категорії.

З останнім, втім, студії серйозно не пощастило, причому справа навіть не в тому, що персонаж недостатньо ефектний (це частково так) або для його повномасштабного виходу фільм вибрали не дуже вдало (і це певною мірою має місце бути). Справа в тому, що, хоч актора вибрали більш-менш вдало, він погано поводився в реальному житті, через що влетів в судову справу, тому довелось його швиденько звільняти, згортати всі багаторічні плани щодо його Канга Завойовника і призначати на місце наступного Великого Поганця марвелівського всесвіту перевіреного багаторічними коміксовими продажами Доктора Дума і так само перевіреного багатомільйонними кіношними прибутками Дауні-молодшого. Тепер ми, мабуть, ніколи не дізнаємось, на краще це чи на гірше. Мейджорс грає добре, хоча й досить монотонно, але кидається це у вічі тому, що практично усі інші грають відверто слабко. Про могутність Канга дуже багато говорять (що вже є не найкращим підходом), проте він все одно програє одному з, скажімо так, дуже не найсильніших супергероїв цього всесвіту. Втім, потенціал у ньому відчувається, і, може, з нього вийшли б люди, однак доля розпорядилась інакше.

З-поміж інших гідно тримається хіба що Пфайффер, переважно завдяки силі особистості та екранній присутності, попри те, що її героїня прописана вкрай халтурно, з погано мотивованою секретністю і слабко аргументованими виборами. Ленг Радда, який, особливо у першій частині, був героєм вигідно нестандартним, нині втратив майже всю свою привабливу індивідуальність і загруз у вкрай банальній лінії пошуків спільної мови з дочкою, безнадійній ще й тому, що “хімія” між акторами нульова. Ліллі і Даглас відверто губляться серед сценарного хаосу і віртуальних екранних партнерів, що особливо дивно для першої, враховуючи присутність її героїні в назві картини (хоча, можливо, малась на увазі перша Оса – Пфайффер). М.О.Д.О.К. – персонаж, до якого виникає найменше претензій, тому що його задача – це не давати глядачу забути про те, що все це в першу чергу комікс, і він її виконує. Можливо, найкраще з усіх підійшов до матеріалу задіяний у маленькій ролі Мюррей – він поважно промовляє свою порцію жахливого діалогу, поглядаючи на Дагласа і Пфайффер (зараз важко навіть уявити, наскільки великими зірками розважального кіно ці троє були у 1980-х, – нині таких зірок не роблять) поглядом, в якому відверто написано “Ну і маячню вони зараз знімають, чи не так, колеги?”

А таки маячню – і на рівні сценарію, і на рівні виконання. Перший в принципі не дивує, хіба що відвертою безпорадністю: з Квантового виміру можна було зробити унікальний всесвіт з ні на що несхожою системою взаємодії між жителями, і усе, до чого додумались сценаристи, – це у тисячний раз боротьба повстанців з імперією зла. З боку виконання – спробували позбирати докупи якомога більше істот з химерними дизайнами (знову ж таки у стилі “Зоряних війн”) і побудувати типовий екшн з багатьма пострілами з бластерів і польотами кораблів, однак вади комп’ютерної графіки часом лізуть в очі. Майже за всіма ознаками – старий добрий клас “Б”, незважаючи на очевидний бюджет та імена акторів.

Підсумок: ще один очевидний глухий кут марвелівського всесвіту, куди, судячи з усього, ми більше не зазирнемо. Замість того, щоб підтягнути “Людину-мураху” до рівня “Месників”, на нього повісили їхню вагу, не давши при цьому м’язи, і в результаті він поповз замість того, щоб літати. І питання, чи вартий мультивсесвіт того, щоб його хоч хтось рятував, залишається актуальним.

Дейвід, він же Пипець (Тейлор-Джонсон), продовжує свою діяльність регулярно битого нічного месника. Його трохи підучила самозахисту Мінді (Морец), і він знайшов команду таких самих добродіїв, що наводять порядок на вулицях. Але свою групу лиходіїв збирає і ворог Пипця, Кріс (Мінц-Плассе)…

Режисер першої картини Метью Вон давно говорив про сіквел, і на початку 2012 р. про нього стало відомо остаточно. Зйомки проходили в Канаді та Лондоні з 7 вересня до 23 листопада 2012 р. Бюджет фільму – 28 млн. доларів. Джим Керрі після закінчення роботи над стрічкою визнав її занадто жорстокою і трохи критикував її.

Перший “Пипець” у 2010-му був досить нестандартним явищем. Нагадаю, це було тоді, коли і “Темний Лицар”, і кіновсесвіт Marvel тільки з’явились і ще не встигли викликати навалу сіквелів, наслідків та імітацій. Пародії на супергеройське кіно в той час вже, ясна річ, траплялись, однак теж ще не встигли настільки набриднути публіці. А тут – витвір певною мірою оригінальний: безжальна сатира на жанр з густим “чорним гумором”, з чималою домішкою молодіжної комедії і веселим насильством у стилі Тарантіно, головним носієм якого є 11-річна дівчинка. Багатьом це сподобалось, хоча була й передбачувана критика за надмірну жорстокість. Вже тоді було зрозуміло, що вдруге увійти в цю ж річку не вийде, навіть якщо зберегти більшу частину основного акторського ансамблю.

Воно й не вийшло, проте спробу все ж таки зробили. Просто “Пипець” – це одноразовий жарт, який як слід працює, якщо багато чого в ньому не роз’яснювати, тим паче не продовжувати. У сіквелі автори спробували пофантазувати на тему можливого майбутнього Дейвіда та Мінді, і нічого особливо цікавого з цього не вийшло. У нього – ще більш приземлена версія “Хранителів”: ті так би мовити герої-месники здаються справжніми професіоналами у порівнянні з цими невдахами, хоча і останні дещо можуть, коли давлять кількістю. У неї – взагалі скорочена версія типової підліткової комедії на кшталт “Поганих дівчат”. Може, і непогано було б, якби Мінді застосувала свої нетипові навички і вигадливість для боротьби не з наркоторговцями та сутенерами, а зі шкільними “королевами вулика”, але вона вирішує проблему з ними за допомогою винаходу з розряду ненаукової фантастики і в найбільш неприємній сцені фільму, який взагалі не жаліє глядача у жодній мірі.

Продовження також грається з типовими темами кінокоміксів і кінокоміксів-сіквелів зокрема, хіба що в більш “життєвому” режимі. Наприклад, долі героя і його протилежності, лиходія, які йдуть паралельними шляхами: і Дейвіда, і Кріса обставини примушують відмовитись від масок і костюмів, однак вони продовжують гнути свою лінію, переживають трагедії, зустрічають однодумців тощо. Або повальне захоплення простих людей нічною месницькою діяльністю, яку спочатку решта громадян абсолютно не сприймає всерйоз, а потім звинувачує (заслужено чи ні – інше питання) в усіх бідах. Нічого принципово нового на ці теми автори не кажуть, і якщо щось і запам’ятовується, то чисто фарсові гіпержорстокі моменти, які трохи нагадують першу стрічку. Російська машина для вбивства (не інакше як спадкоємиця слави Івана Драго Лундгрена) – персонаж таки виразний, хоча його можна сприймати по-різному, в тому числі різко негативно, особливо зараз.

Що ж стосується акторів, то дуже добре помітно, що Тейлор-Джонсон і Морец вже не діти, в першу чергу він, і через це шарм їх персонажів в значній мірі губиться. Мінді, дорослішаючи, стає менш інтригуючою – їй, фактично, залишився лише крок до типової голлівудської екшн-леді, а їх ми всі бачили ну дуже багато. І сентиментальність обом месникам не завадило б підкрутити, особливо їй. Мінц-Плассе в ролі Кріса сприймається саме так, як повинен цей комікс-фан з “темної сторони”, який не може похвалитись ні м’язами, ні розумом, лише тугим гаманцем і який одночасно смішний, відразливий і трохи симпатичний у своїй незграбній впертості. Джим Керрі вприскує в екранну дію дещо з його майже легендарної нині енергії кращих років, але роль Полковника занадто мала, щоб це могло мати вирішальне значення. Можна також додати, що монтаж у фільмі нижче середнього, це сильно кидається у вічі і ще більше псує і без того далеко не найкраще враження.

Підсумок: дуже пересічний сіквел, який, власне, є тим, що намагається висміювати, в усьому програє попереднику і, головне, не залишає впевненості у тому, що цю тему варто продовжувати (це м’яко кажучи). Все ж таки одну по-справжньому цінну думку він доносить, у самому кінці: дійсно потрібні кращі кіногерої – і ті, що супер, і так звані реальні.