З 23 лютого стрічку "Клятва” можна переглянути у Львові у кінокомплексі "Планета кіно".

Пейдж (Макадамс) і Лео (Татум) – молода сімейна пара, яка потрапляє в автокатастрофу. Внаслідок тяжкої черепно-мозкової травми з пам’яті дівчини стирається усе, що пов’язувало її з чоловіком. Коли вона виходить з коми, то навіть не впізнає Лео…

“Якось я прочитав газетну статтю про подружню пару, яка потрапила в автокатастрофу, - згадує голова компанії “Спайглас” Роджер Бернбаум. - Жінка втратила усі спогади про свого коханого чоловіка”. Незвична ситуація сама просилася на сторінки сценарію. Її героями були жителі Нью-Мехіко Кім та Крікіт Карпентери. Невдовзі Карпентер написав книгу про події, які відбулися з ним та Крікіт у 2000 р.

“По-перше, нам імпонувала можливість розповісти історію за реальними подіями, - пояснює свою зацікавленість проектом продюсер Джонатан Глікман. - Крім того, наскільки я знаю, подібний сюжет буде розкритий у кіно вперше. Але разом з тим він буде зрозумілий буквально кожному, тому що піднімаються вічні універсальні теми адаптації закоханих до стосунків, що змінюються з плином часу”.

З 23 лютого стрічку "Примарний вершник-2: Дух помсти” можна переглянути у Львові у кінокомплексі "Планета кіно".

У Східній Європі Джонні Блейз (Кейдж) безуспішно намагається впоратися зі своїм прокляттям. Його бере на роботу секта, яка хоче впіймати диявола у той момент, коли він намагатиметься вселитися у тіло його смертного сина на дні народження хлопчика.

Вперше про можливість створення продовження “Примарного вершника” 9 лютого 2007 р. на прес-конференції повідомив продюсер кінокомпанії Marvel Аві Арад. Своє бажання повернутись до ролей у “Вершнику” висловили Кейдж і Пітер Фонда. Подейкували, що у другій частині може з’явитись Денні Кетч, інший персонаж, який успадкував роль Примарного вершника після уходу Блейза. Однак про те, що картину дійсно будуть знімати, повідомили 14 липня 2010 р. Того ж місяця Ніколас сказав, що зйомки повинні початися у листопаді. Через деякий час стало відомо, що Єва Мендес, виконавиця головної жіночої ролі у першому “Вершнику”, не братиме участь у продовженні, що картину зніматимуть у форматі 3D в Туреччині та Румунії і що одну з ролей виконає Ламберт.

Зйомки стрічки почалися у листопаді 2010 р. і проходили у містах Бухаресті, Сібіу, Ровінарі та Хунедоарі, на озері Відрару, Трансфегерашському шосе і в Палаці Корвінів у Румунії. Праця над основними сценами завершилася 24 січня 2011 р. 16 березня 2011 р. було підтверджено, що Джонні Вітворт грає головного лиходія Блекаута.

Дензел, безумовно, володіє фільмом, залишаючи менш досвідченому (і менш обдарованому) колезі зовсім небагато простору. До того ж у нього виграшний персонаж – далекий від суцільної позитивності багатьох героїв Вашингтона, але й не настільки негативний, як у “Тренувальному дні”. Вбиває без найменших сумнівів, але лише професіоналів. Торгує інформацією, однак заради вартої уваги мети. Добре знає людську психологію і охоче цим користується. Його не можна назвати добрим чи поганим – це жива людина зі своїми достоїнствами і недоліками.

Раян Рейнольдс, який з усіх сил намагається виправдатися за відносний комерційний неуспіх “Зеленого Ліхтаря”, непогано впорався з роллю не менш зеленого новачка, який виявляється не настільки безпорадним, як може здатися на початку. Проте в плані акторства від відстає від партнера так само, як його герой – в плані оперативного професіоналізму. Незважаючи на деякі зовнішні ознаки, “Кейптаун” важко назвати “бадді-муві”: на мирні розмови у героїв йде дуже небагато екранного часу, і якщо вони приходять до взаєморозуміння, то швидше не завдяки, а всупереч йому.

Тріо начальства ЦРУ – Шепард, Глісон і Фарміга – непогано веде свої ролі, ілюструючи, що є доброго і поганого у людях їх професії (принаймні в уявленні середньостатистичного глядача). Якщо якийсь персонаж і здається зайвим, то це подружка героя Рейнольдса – навіть діалоги Вашингтона на цю тему вийшли слабшими за інші.

Дебютант в англомовному кіно Даніель Еспіноза без особливих зусиль підтримує напругу й динаміку оповіді в стилі “Борна”: кулі свищуть весь час, щоразу намагаються потрапити комусь у голову і зовсім не обов’язково оминають головних персонажів. Однак, як вже було сказано, на нього працює дійсно міцний сценарій. Кіно, звичайно, не на рівні Мельвіля (особливо це стосується фіналу), проте його цілком можна рекомендувати любителям “чоловічих” фільмів з крутими, але завжди не бездоганними героями.

По-перше, автори значно збільшили кількість видовищних елементів – мальовничих краєвидів, спецефектних монстрів, масштабних катастроф і епізодів з дією. Герої то літають на велетенських бджолах, то тікають від агресивних ящірок, то приборкують моторошного електричного вугра. Зайве казати, що найкраще усе це виглядає в IMAX-3D (як у львівській “Планеті кіно” торгівельно-розважального комплексу “King Cross Leopolis”). По-друге, безглуздого гумору стало трохи менше – дещо з нього все ще є, але не стільки, як у першій частині. По-третє, дитячих наукових теорій теж поменшало: щоправда, нам намагаються проштовхнути в горлянку дикий факт, що Стівенсон, Свіфт і Жуль Верн писали про один і той самий острів, але нехай це залишиться на совісті сценаристів.

З-поміж акторів душею фільму став, звичайно ж, Майкл Кейн у ролі старіючого мандрівника. Більшість дійсно кумедних реплік у стрічці йде саме від нього, і його акторській енергії можуть позаздрити молоді. Двейн Джонсон – актор, м’яко кажучи, обмежених можливостей, однак почуття гумору і навіть самоіронія у нього є, тому у “Подорожі” він цілком на своєму місці. Натомість колоритний і обдарований Луїс Гузман комікує досить-таки безпомічно. Молодь в особі Ванеси Хадженс та Джоша Хатчерсона виконує простеньку функцію – намагається сподобатися публіці свого віку – і від них тут нічого особливого не вимагається.

Підсумок: досить видовищна фантастична стрічка, яку прикрашають використання 3D і участь Кейна. Рекомендується прихильникам першого фільму і взагалі любителям легковажних фантастичних пригод.

З 2 лютого стрічку "Той, хто пройшов крізь вогонь” можна переглянути у Львові у кінокомплексі "Планета кіно".

Фільм розповідає про долю Івана Додоки, хлопця з Полтавщини, який стає радянським військовим льотчиком. Івану доводиться пройти німецький полон і радянські табори. Врешті-решт він потрапляє до Канади, де стає вождем індіанського племені.

Прототип головного героя – гвардії старший лейтенант Іван Даценко, льотчик-ас часів Другої світової війни, уродженець села Чернечий Яр під Диканькою, який нібито після нацистського і радянського полонів потрапив до Канади, де став вождем індіанського племені, яке входило до конфедерації ірокезів.

Більшу частину фільму зняли в Україні у 2008-2010 рр. Один кадр зняли в горах на кордоні Аргентини та Чилі, куди Іллєнко потрапив з командою яхти “Купава”, з якою приплив з України. Зйомки також проходили у Києві, Київській області, зокрема в студентському містечку під Ржищевим та Кам’янці-Подільському і його околицях. Під час роботи над стрічкою використовували руїни старих будівель, макет літака. Індіанців грали українці та цигани. Роль індіанки Тінь Ластівки виконала дочка Михайла Іллєнка Іванна.

На “Того, хто пройшов крізь вогонь” витратили понад 16 мільйонів гривень. Фінансування велося з двох джерел; приватними опікувався продюсерський центр “Інсайт-Медіа”, який вклав 6 млн. 627 тис. За даними Міністерства культури і туризму України, держава запустила фільм у виробництво у 2007 р. і поки що виділила 8 млн. 796.5 тис. грн. За два тижні прокату стрічка зібрала понад 500 тисяч гривень.

З 16 лютого стрічку "Отже, війна” можна переглянути у Львові у кінокомплексі "Планета кіно".

Співробітники ЦРУ Джон (Пайн) та Коул (Харді) – найкращі агенти і друзі, які закохуються в одну й ту саму жінку, Лору (Візерспун). Жоден з них на бажає поступатися іншому, і вони вирішують боротися за Лору до кінця…

Цей фільм мав знімати Гор Вербінскі у 2001 р. На головні ролі були запрошені Кріс Рок та Мартін Лоренс. Проект не склався, і з того часу сценарій багато разів переробляли, а виконавці головних ролей весь час змінювались. У різні періоди часу серед запрошених були Колін Фаррелл, Сем Вортінгтон, Джастін Тімберлейк, Сет Роген та Бредлі Купер. Одну з ролей пропонували Джеймсу Франко, але той відмовився. Останню версію сценарію написав автор “Дорослої несподіванки” Тімоті Даулінг.

Зйомки фільму проходили у Ванкувері та його околицях з 27 вересня до 6 грудня 2010 р. МакДжи описував картину наступним чином: “Уявіть собі, що Джеймс Бонд та Ітан Хант закохані в одну й ту саму жінку. Кому вона дістанеться – Бонду чи Ханту? Ніхто не знає. У цьому весь жарт”.

Різ Візерспун до прем’єри розповіла журналістам, що було знято кілька варіантів фінальної сцени, тому вона навіть не уявляє, з ким з героїв в результаті залишиться її героїня: “Всього ми зняли три варіанти цієї сцени. Я можу залишитись як з героями Кріса або Тома, так і сама”.

Розповідь про коня та його молодого хазяїна стала для режисера приводом для створення епосу з багатьма персонажами і темами. Найголовніша, як вже було сказано, антивоєнна: показані бійці по обидва боки барикад, які насправді без особливих зусиль знаходять спільну мову, браві офіцери, суворі сержанти і зовсім молоді хлоп’ята, які тільки-но взяли зброю до рук. Всі вони – люди зі своїми слабкостями і достоїнствами, і на більшість з них чекає скора смерть: хтось загине під час атаки, хтось – від поранень, а декого розстріляють свої – як дезертира. Війна не щадить ні їх, ні тих, хто просто опинився поряд з місцями бойових дій. Смерть одного з головних персонажів відбувається за кадром (Спілберг вирішив пожаліти глядача), і про неї лише згадують у фіналі, однак емоційного удару вона завдає сильнішого, ніж сотня “картонних” смертей у бойовиках.

Інша тема – соціальна нерівність, те, які вибори вона примушує робити людей. Землевласник у виконанні Дейвіда Тьюліса – чоловік ніби й не злий, але легко забере землю у менш успішних сусідів і оком не моргне (навряд чи б він розбагатів, якби було інакше). Його син теж намагається задирати носа перед сином бідняка, проте виникнуть обставини, які це змінять. У бідняка від злиднів теж далеко не один варіант порятунку: можна поринути в алкогольний ескапізм, а можна зберегти гідність, віру у себе і в свого друга (коня у даному випадку). Картина демонструє цілу низку непростих виборів різних персонажів, і щоразу шлях найскладніший веде до перемоги, тоді як найлегший часто заводить у прірву. Також у стрічці наявні теми вірності сім’ї та батьківщині, долі, наслідків найдрібніших вчинків і, звичайно, любові до тварин.

У складі виконавців немає великих зірок, але є актори більш-менш відомі нині і ті, які можуть завоювати популярність найближчим часом. Серед перших – Тьюліс, Емілі Вотсон, Том Хіддлстон, серед других – дебютанти на великому екрані, Джеремі Ірвін в ролі Альберта і Селін Бакенс у ролі Емілі. Справжня зірка фільму – кінь Джоуї; слід віддати належне і його власним акторським здібностям, і праці дресирувальників. Також необхідно відзначити внесок живих легенд – оператора Януша Камінскі та композитора Джона Вільямса. Взагалі, у плані професіоналізму до творців фільму можна підшукати дуже мало зауважень. Можна було, звичайно ж, “підкрутити” сентиментальність окремих моментів, але від неї, здається, не вберігся ще жоден фільм про дружбу двоногого з чотириногим. Можна було змалювати війну більш реалістичними і страшними фарбами, і Спілберг вміє це робити, але тоді він ризикував втратити юну публіку, яка для нього теж була важливою.

Підсумок: надзвичайно красиво зняте і добре розігране кіно, яке вдало поєднує риси фільму серйозного і розважального, примушуючи глядача одночасно милуватися красою кадру, вболівати за персонажів і робити висновки.

В принципі, ідея фільму про близнюків, чоловіка і жінку, яких грає один і той самий актор, непогана – з цього міг би зробити щось дійсно кумедне, наприклад, Джек Леммон. На жаль, Сендлер грає приблизно те саме, що й в решті своїх фільмів. У нього, фактично, лише два типажі – успішний, гострий на язик розумник (“Однокласники”) і дурник, з якого усі сміються (“Водоноша”, “Біллі Медісон”). Тут у Адама два персонажі, тому й грає він свої обидві стандартні ролі одночасно. В “Джеку і Джилл” є окремі смішні жарти, переважно пов’язані з мексиканською бабусею, однак загальний рівень гумору, на жаль, туалетний, не характерний – хоча тему “Жахлива родичка, яка заважає жити” можна було обіграти феєрично весело, тому що майже у кожній родині знайдеться подібний персонаж. Що ж, Сендлер, як і Жиріновський, ніколи не переоцінює свій “електорат”, намагаючись давати публіці речі максимально прості й доступні, так би мовити.

Адам програв у чисто акторському плані ще й тому, що зробив непривабливими обох своїх персонажів – і кар’єриста Джека, готового на все заради вигідного контракту, і добру дурепу Джилл, інфантильність і істеричність якої перевішують доброту на вазі терпіння. Кеті Холмс у кадрі лише для меблів, зображує ідеальну дружину і не більше – хоча дещо, що з нею роблять у фіналі, може сподобатись її принциповим нелюбителям.

Залишається майже завжди цікавий Аль Пачіно. Не буде брехнею сказати, що цікавий він і тут. Він, наприклад, б’є Сендлера стільцем – справа однозначно шляхетна. Висміює уявлення про нього глядачів і усі легенди про глибину його акторських перевтілень. Промовляє кілька фраз, які – єдині у фільмі – звучать майже зворушливо. Навіть співає. На жаль, в сценарії факт наявності саме цього актора використано від сили на 50%. А тут був справжній океан комічних можливостей. Скажімо, сцена, де Аль розмовляє по мобільнику в театрі: хіба не краще було зробити так, щоб він не тупо переривав виставу, а говорив, не виходячи з образу, роблячи вигляд, що все ще грає роль?

Підсумок: фанам Сендлера це кіно сподобається і, мабуть, декому з прихильників Пачіно теж, хоча останнє не гарантується. Любителі невибагливого гумору і чоловіків, перевдягнених жінками, теж мають бути задоволені.

З 9 лютого стрічку "Код доступу “Кейптаун” можна переглянути у Львові у кінокомплексі "Планета кіно".

Метт Вестон (Рейнольдс) – молодий співробітник ЦРУ, чиє завдання – підтримувати у робочому стані конспіративну квартиру в Кейптауні. Він нудьгує на своєму посту, поки до нього не привозять небезпечного злочинця Тобіна Фроста (Вашингтон)...

Автор сценарію “Коду” Дейвід Гуггенхайм працює старшим редактором у щотижневику US Weekly. Він написав сценарій у вільний від роботи час і у лютому 2010 р. виставив його на торги. Протягом доби сценарій був проданий (подейкують, за 600 тисяч доларів). У початковій версії сценарію дія розгорталась у Ріо-де-Жанейро.

“Код доступу “Кейптаун” – це перший англомовний проект шведського режисера Даніеля Еспінози. На роль Фроста відразу затвердили Вашингтона, на роль Метта претендували Сем Вортінгтон, Шая Ла Беф, Джеймс Макевой, Тейлор Кітч, Гаррет Хедлунд, Зак Ефрон, Ченнінг Татум, Джейк Гілленхаал, Том Харді, Кріс Хемсворт, Кріс Пайн.

Зйомки фільму проходили у Кейптауні у лютому-травні 2011 р. “Бувало, що ми протягом місяця знімали сцени, в яких не було жодної сторінки діалогу. Нам довелося багато бігати і стрибати. Я навіть травмував коліно”, - згадує Вашингтон. “Дуже незвичне відчуття: тут немає комп’ютерної графіки, все по-справжньому, - каже Рейнольдс. - Думаю, таке кіно насправді захопить глядача. Рух у Кейптауні дуже насичений: я розбивав цей бідний ВMW 1988 року випуску приблизно 20 разів”.

З 9 лютого стрічку "Подорож-2: Таємничий острів” можна переглянути у Львові у кінокомплексі "Планета кіно".

Юний Шон Андерсон отримує сигнал із загадкового острова. Його вітчиму Хенку (Джонсон) не вдається зупинити юнака, тому він приєднується до пошуків, які ведуть їх у південну частину Тихого океану, а потім у місце, де побували одиниці...

Продовження сімейного пригодницького фільму “Подорож до центру Землі” (2008). Події, що відбуваються на екрані, частково засновані на творах Жуля Верна “Таємничий острів” і “Двадцять тисяч льє під водою”. У картині також можна знайти сюжетні мотиви “Робінзона Крузо” Даніеля Дефо та “Подорожей Гуллівера” Джонатана Свіфта.

“Я хотів продовжити історію Шона, прикрасити її вражаючими краєвидами і наповнити новими викликами, які поведуть його далі, ніж раніше, адже тепер він виріс, - каже Пейтон, фанат першої “Подорожі”. - Йому вже сімнадцять, і він готовий прокладати свій власний шлях у цьому світі. Це його шанс довести, що він не просто мандрівник, а ще й дослідник”.

У 2008 р. “Подорож до центру Землі” стала першим художнім фільмом, під час зйомок якого використовувались складні цифрові 3D-камери, розроблені Джеймсом Кемероном та оператором Вінсом Пейсом, якими потім знімали “Аватар”. Тому автори “Подорожі-2” звернулись до “Кемерон Пейс Груп” для розробки основних принципів зйомки та обладнання, необхідного для того, щоб вловити глибину й масштаб, адже Пейтон хотів максимально використати з візуальної точки зору місця, де проходили зйомки.

Зйомки проходили на Оаху, Гавайї, восени 2010 р. Цей острів запропонував безліч потенційних знімальних майданчиків, від піщаних пляжів і вкритих туманом долин до печер та вулканічних гір.

На початку картини здається, що у авторів на думці щось трохи суттєвіше, ніж просто черговий сіквел, завдяки словам Селін: “Людство нарешті отримало ворога, який був йому так потрібен”. Вампіри і перевертні виявляються безпорадними перед стіною ненависті людей, котрі нарешті дізнались про їх існування – і чомусь не зраділи. Чим не привід показати, що люди не менш страшні за казкових монстрів, торкнувшись у завуальованому вигляді тем геноциду, расової та релігійної нетерпимості, і цим самим зробити кіно трохи розумнішим? Кадри чисток на початку фільму досить ефектні, проте ними усе і обмежується, бо ближче до кінця розкривається сюжетний поворот, який ставить картину майбутнього з ніг на голову. Спробую не розкрити спойлер і скажу лише, що сценаристи залишились вірними своєму, “іншому” світу – реальний їх не цікавить зовсім.

А от як бойовик фільм вище середнього рівня: він короткий, тому не марнує часу на розмови. Майже весь час йде дія, перерви між екшн-сценами короткі, а самі сцени зняті з пристойною хореографією і великою кількістю спецефектів (епізод з перетворенням людини на вовка-монстра голосно каже: “Ось так це робиться, “Сутінки”!”), які найкраще будуть виглядати у IMAX-3D (як у львівській “Планеті кіно” торгівельно-розважального комплексу “King Cross Leopolis”). Бекінсейл граціозно стрибає і літає, змінюючи обойми в пістолетах, і для неї вигадали кілька моментів “лютої крутизни”, особливо під час фінального двобою з вовчиком-Кінг-Конгом. Інші персонажі – це просто оточення, яке старанно “грає королеву” (крім хіба що Стівена Рі та Чарлза Денса). Сюжет не особливо багатий на події, і взагалі фільм здебільшого виконує роль першої частини нової трилогії, знайомлячи глядача з новими персонажами і світом майбутнього, і про це красномовно свідчить фінал.

Підсумок: далекий від будь-якої оригінальності, але якісний бойовик, який порадує у першу чергу фанів “Іншого світу” та Бекінсейл, але не протипоказаний і любителям футуристично-містичних пригод взагалі. В IMAX-3D, ясна річ, виглядатиме значно краще, ніж на екрані монітору.

Чекати слід небагато. Важко сказати, чому Содерберг хоче зробити зірку кіно з Джини Карано (крім деяких очевидних припущень). Грає вона, в принципі, не гірше, ніж більшість каратистів і культуристів, які світилися в бойовиках 80-90-х. Кількість виразів обличчя у Джини невелика, але вона мило посміхається і вміє виглядати привабливо. У бойовиках і трилерах вона буде на своєму місці, а от брати її в які-небудь інші жанри не варто – принаймні зараз складається таке враження. Що вона дійсно робить добре у цьому фільмі (це було передбачувано) – б’ється. Наприклад, те, що виробляє в “Іншому світі” Бекінсейл, - це балет. Те, що демонструє Карано, - це бій.

Тому більшості зірок-чоловіків, яких Содерберг заманив у “Нокаут”, дістались ролі боксерських груш. Хіба що Фассбендер у сутичці з Карано виглядає більш-менш пристойно, і вся його роль в цілому – ще одне нагадування про те, наскільки чудовий Бонд може з нього колись вийти. Коли з героїнею б’ється Макгрегор, це майже смішно, і від нього, як і від більшості інших, фактично не вимагається жодних акторських зусиль – інакше виник би ризик затьмарити дебютантку. Хоча, наприклад, Ченнінг Татум Карано нічим не загрожує – рівень акторства у них приблизно однаковий, можливо, їх двох і слід знімати разом. Бандерас зображує доволі стандартного поганця, і єдині, хто у картині трохи грає, - це ті двоє, кого “пощадили”, не віддали на побиття Карано, Білл Пакстон та Майкл Даглас. Перший з них переконливий у ролі люблячого татуся, другий зіграв покровителя і потенційного боса бойової красуні.

Авторське ставлення до матеріалу у Содерберга проявляється хіба що у тому, що знімає він підкреслено старомодно – без спецефектів, кліпового монтажу тощо, у нього все по-чесному, реалістично. При цьому “Нокаут” – це в жодному разі не “Мачете”, до себе фільм ставиться дуже серйозно, і самоіронії у ньому не спостерігається. Стрічка сприймається як просто бойовик, в якому динаміка вище середнього рівня (короткий метраж – це завжди додатковий плюс). Прихильники жанру у його більш старомодному варіанті, швидше за все, отримають задоволення, як і любителі бойових мистецтв та крутих героїнь.

З 2 лютого стрічку "Бойовий кінь” можна переглянути у Львові у кінокомплексі "Планета кіно".

Після того, як його улюбленого коня Джоуї забирають до кавалерії під час Першої світової війни, юний Альберт сам йде на фронт. Подорож веде його через всю Європу, охоплену війною...

Британський письменник Майкл Морпурго, який написав роман з такою назвою у 1982 р., хотів нагадати світу про жахи Першої світової. В його селищі жили ветерани-кавалеристи, які охоче розповідали йому про своїх коней і про те, що їм довелося пережити на фронті. Зацікавившись, письменник почав вивчати цю тему і дізнався, що у Великобританії на війну забрали більше мільйона коней, а назад повернулись лише 62 тисячі. Решту або вбили під час боїв, або з’їли. Поштовхом до початку роботи над книгою стала несподівана зустріч: на одному з доброчинних заходів Морпурго побачив хлопчика, який не розмовляв з людьми, але довго бесідував з конем. Спостерігаючи за ним, Майкл дійшов висновку, що кінь дійсно розуміє хлопця – не слова, а його настрій і почуття.

Після цього Морпурго почав писати книгу, яка потім стала одним з найпопулярніших дитячих бестселерів, незважаючи на похмуру військову тему, - роман “Бойовий кінь”, в якому події розповідаються з точки зору коня Джоуї. У 2007 р. книгу адаптували для сцени у лондонському театрі, де коней зображували аніматронні ляльки. П’єса завоювала кілька премій і змусила автора подумати про кіносценарій: якщо спочатку він вважав, що історію можна розповідати виключно з позиції Джоуї, то театральний успіх наштовхнув його на думку, що можна вести оповідь і з іншого ракурсу. Тим часом виставу побачили продюсери Кетлін Кеннеді та Френк Маршалл, які дуже здивувались, дізнавшись, що досі ніхто не купив права на екранізацію. Від запуску проекту до закінчення зйомок минуло менше року.

Спілберг зацікавився проектом, тому що його 14-річна дочка Дестрі захоплюється кінним спортом. Сам режисер намагався навчитися верхової їзди під час зйомок драми “Колір пурпуровий”, проте зрозумів, що це не для нього. У лютому 2010 р. Стівен подивився виставу “Бойовий кінь”, був дуже зворушений і попросив Морпурго дозволити йому екранізувати книгу. “Дивно, але ми з Лі Голлом якраз закінчували працю над сценарієм, - розповідає письменник. - Ми відправили Спілбергу сценарій, і через кілька тижнів він вирішив, що зніме за ним фільм. Я думав, так не буває. Не буду вас обманювати – мені запропонували більше грошей, ніж я заробив за всю мою кар’єру. Але все ж таки найважливішим для мене була надія взяти участь у створенні видатного фільму про Першу світову війну, такого, як “На Західному фронті без змін”. Фільму з яскраво вираженим антивоєнним посланням”. Відшліфовувати сценарій Морпурго запросили Річарда Кертіса (“Ноттінг Гілл”).

З 2 лютого стрічку "Джек і Джилл” можна переглянути у Львові у кінокомплексі "Планета кіно".

Джек (Сендлер) та його сестра-близнюк Джилл (Сендлер) бачаться раз на рік, однак під час цих кількох днів схожі на кота з собакою. Джек робить помилку, запропонувавши сестрі затриматись у них в домі ще й на свято Хануку і відірватися від душі...

Це восьмий спільний проект Сендлера і режисера Дугана. “Під час зйомок я ніколи не забував, що Джека і Джилл грає одна й та сама людина, - згадує постановник. - Але, дивовижно, я мимоволі ставився до Джилл як до самостійного персонажу. Адам, звичайно ж, не розгулював на майданчику у жіночій сукні. Однак вся знімальна група, не змовляючись, невдовзі почала ставитись до Джилл як до героїні, на роль якої підібрали напрочуд схожу на Адама актрису”. Співавтор сценарію Стів Корен впевнений, що з роллю Джилл у Сендлера проблем виникнути не могло: попрацювати йому довелося з Джеком, персонажем нервовим, зовсім на актора несхожим.

“Мій герой – актор, який перебуває у глибокій творчій кризі, - вважає Пачіно. - Він забагато працював, ролі набули занадто велике значення у його житті, і це почало впливати на його душевне здоров’я. Вочевидь, все це вилилося ще й у найглибшу депресію. Саме такий напрям я вибрав, коли готувався до ролі самого себе, не схожого на мене. Ясна річ, всі риси мого героя довелося загострити до межі – адже це комедія. Проте разом з тим я намагався не перегравати, щоб навіть божевілля виглядало переконливим”. Для режисера співпраця з Алем була безцінним досвідом: Дуган просто не знав, чого чекати від серйозного актора, однак той без найменших проблем вписався в божевільний стиль Сендлера.

У порівнянні з грабіжниками банків та кілерами контрабандисти не можуть похвалитися особливою увагою кінематографістів, однак про них теж з’являлись фільми і раніше. “Контрабанда” добре використовує в сюжеті професію головного героя, роблячи ставку на його вигадливість та творчий підхід до справи і намагаючись наблизити його у цьому плані до героїв “Афери”. З іншого боку, персонаж Валберга – типовий крутий кримінальник у зав’язці, якого примушують братися за старе невдалі обставини і дурість оточуючих. Таких чимало переграв за свою кар’єру Ален Делон, та й більшість знаменитих американських кіногероїв від нього у цьому плані не відстали. Слід визнати, навіть на їхньому тлі Валберг виглядає дуже непогано: раніше йому не зовсім щастило з ролями в римейках, проте тут він на своєму місці.

Хоча в акторському плані всіх у стрічці залишає позаду Рібізі в ролі напрочуд нав’язливого бандюка – антипатію в цій ролі він викликає без найменших зусиль і при цьому запам’ятовується. У Бена Фостера образ менш виграшний, але у нього теж є непогані сцени. Бекінсейл цього разу – просто прикраса, дамсель-ін-дістрес. Мабуть, вона взялась за цю роль, щоб відпочити: не все ж з перевертнями воювати.

Фільм стартує неквапливо, однак починаючи з другої третини швидко компенсує чекання безперервною дією. Саспенсу сприяють високі ставки у грі (принаймні для головного героя) і те, наскільки непередбачувані події погіршують його ситуацію майже до межі, перш ніж йому вдається відновити контроль. Фінал, звичайно ж, передбачуваний, але хитрі і часом кумедні фінти, за допомогою яких Валберг-контрабандист до цього фіналу добирається, все ж таки приносять задоволення, роблячи фільм вартим перегляду.

Питання самосуду цього разу не стоїть гостро – лише у плані вибору та відповідальності. Від головного героя вимагається лише погодитись – і все буде зроблено чужими руками, однак настане момент, коли розплачуватись за рішення буде саме він. Центральна ідея примушує згадати у першу чергу обмін вбивствами з “Незнайомців у потязі” Хічкока, однак у “Кролику” такий обмін, фактично, поставлено на конвеєр. Певна моральна двозначність фільму полягає у тому, що в ньому зовсім не засуджується самосуд як такий. Організація месників тут погана не тому, що без суду й слідства знищує людей, хай навіть добре відомих, затятих злочинців і збоченців, а тому, що її лідер Саймон, відчувши повну безкарність, почав вбивати вже не тільки негідників – тобто якби на його місці була людина мудріша, все йшло б як слід. У головного героя не спостерігається жодних докорів сумління на адресу того, кому він підписав смертний вирок: його головна проблема – те, що Саймон вимагає послугу у відповідь.

В цей момент стає очевидним, наскільки малоймовірною є можливість існування організації месників саме з таким підходом. Зі звичайної середньостатистичної людини зробити не те що вбивцю, а хоча б нишпорку, що слідкує за кимось, дуже нелегко. Бо вона, швидше за все, спробує втекти, позбувшись небажаних віднині покровителів, піде в поліцію або спробує попередити потенційну жертву. Всі ці варіанти розвитку подій у картині показані, тому виникає питання: якщо “кролики” стикаються з подібними проблемами щоразу, коли намагаються когось використати, то як вони взагалі можуть функціонувати? Набагато логічнішим було б залучення до подібної організації людей з відповідними якостями, таких, що звикли до ризику і пройшли мінімальну бойову підготовку. У героя Кейджа всього цього не спостерігається, і, здається, його переслідувачі теж цим похвалитися не можуть, інакше погоня виглядала б зовсім інакше.

Кейдж непогано впорався з головною роллю, але з його найкращими досягненнями її, звичайно ж, не порівняєш. Дружина у виконанні Дженуарі Джонс цього разу є повноцінним персонажем, а не просто дамсель-ін-дістрес, а це рідкість для таких стрічок. Гай Пірс переконливо зіграв Саймона, однак і для нього така роль – просто розминка.

Підсумок: середньостатистичний трилер, який не додає нічого нового до обраної теми, але який втримує на плаву рука міцного професіонала Дональдсона і який може зацікавити прихильників трьох основних виконавців.

З 19 січня стрічку "Нокаут” можна переглянути у Львові у кінокомплексі "Планета кіно".

Меллорі Кейн – спецагент, яка виконує секретні завдання уряду у найнебезпечніших куточках світу. Невдовзі після успішного звільнення китайського журналіста вона дізнається, що його вбили, а всі докази вказують на неї як на головного підозрюваного…

Головна виконавиця – чемпіонка боїв без правил, яка володіє оригінальною технікою бою, де змішані карате, джиу-джитсу, дзюдо, реслінг, бокс, самбо, кікбоксинг. Для постановника було важливим, щоб Джина сама виконувала небезпечні трюки, оскільки він хотів обійтися без спецефектів у сценах бійок. Содерберг спробував зняти сучасний “З Росії з любов’ю” з героїнею, яку режисер називає жіночим варіантом Стівена Сігала.

На свою першу зустріч зі Стівеном Джина прийшла з синцем під оком, отриманим під час спарингу. “Ерін Броковіч” та “Траффік” Содерберга були серед її улюблених фільмів. Починаючи роботу над новим проектом, режисер ставив собі дві мети: відкрити нову актрису, зовсім не схожу на Анжеліну Джолі, і дати Карано можливість розкрити свій талант у майбутньому, такий же шанс, який 23 роки тому отримав Сігал.

Навіть відомі круті хлопці Голлівуду були трохи налякані фізичною силою дебютантки і водночас зачаровані її вродою. Фассбендер порадив Макгрегору, якому довелося зніматися у сценах бійок з Джиною, “просто тікати”. Під час зйомок Юен випадково ударив Карано по голові і сильно забив руку, тоді як вона нічого не відчула і спитала лише: “З тобою все добре?”

Стрічку буде продемонстровано у розділі Bright Future (“Світле майбутнє”), де беруть участь дебютні роботи найбільш перспективних молодих режисерів усього світу. “Гамер”, фільм виробництва української кінокомпанії “Край Кінема”, будуть показувати під англійською назвою Gaamer. Ця 92-хвилинна молодіжна драма розповідає про дорослішання підлітка-геймера, що живе у світі комп’ютерних ігор. Її зняли на фотоапарат, з невеликим бюджетом і за участю непрофесійних акторів, але, незважаючи на це, стрічку помітили і запросили на один з престижних світових кінофорумів. Українська прем’єра фільму відбулась на фестивалі “Молодість” у жовтні минулого року у Києві.

Фестиваль у Роттердамі проходить з 25 січня до 5 лютого.

Фінчер може зробити захоплюючим і кінематографічним будь-який сюжет, навіть “Нерди за комп’ютерами”, а цього разу він тим паче почувається, наче риба у воді, бо знову розповідає про жахливі вбивства і вигадливих маніяків, сімейні таємниці і не дуже адекватних шукачів неприємностей. Незважаючи на чималий хронометраж, переглядається стрічка на одному подиху – рідкість у наш час. Сюжетні загадки розгадати не складно, бо вони чітко відповідають середньостатистичному мисленню сценариста, який намагається заплутати глядача, але враження це зовсім не псує – похмурої атмосфери і гострого саспенсу вистачає. Хіба що той факт, що сюжетні лінії двох головних героїв майже не перетинаються у першій половині фільму, дивує деяких глядачів, однак це зовсім невеликий недолік, бо далі ці лінії, фактично, сплітаються в одне ціле.

З акторського складу неможливо не відзначити виконавицю ролі кішки: чудово підібраний типаж, чималий (як для чотирилапої) екранний час і виразна екранна хімія з Крейгом – усе це робить один з сюжетних ходів по-справжньому вражаючим (в якому саме сенсі, казати не можна – спойлер). З-поміж людей, звичайно ж, у першу чергу слід сказати про Руні Мара, тобто Лісбет. Так, фільм дає будь-кому зрозуміти, чому це зараз культовий персонаж, особливо серед феміністок. Незважаючи на деякі ознаки Мері Сью, це, в цілому, цікавий образ, який легко завойовує симпатії, попри незвичну зовнішність і часом соціопатичну поведінку. За помстою Лісбет чоловічому шовінізму і за тим, як вона поводиться з Блумквістом, спостерігаєш із задоволенням, і фінал теж належить їй. Власне, представник сильної статі у фільмі – вона, тоді як агент Крейг виконує роль чистого мозку, часто пасивного, і майже зовсім не бере участі в екшні (а коли й бере, виявляється безпорадним). Навіть його охання в кадрі після отримання поранення, які контрастують з мовчазним практицизмом Лісбет, чітко працюють на цю ідею. Мабуть, кількість тих, кому такий підхід не сподобається, буде ніяк не більшою за тих, хто отримає задоволення – хоча б від відносної новизни.

Фінчер зібрав чудовий акторський склад другого плану, і всі вони попрацювали дуже добре: запам’ятовуються і Скасгард, і Беркофф, і Робін Райт, і Джоелі Річардсон, але особливо – Крістофер Пламмер, бездоганний у ролі патріарха сімейства з дуже брудними секретами. Персонажів зайвих у даному випадку не помічено взагалі – всі у тій чи іншій мірі працюють на сюжет.

Підсумок: високоякісний трилер з бездоганною режисурою і виразним образом (хоча надії на “оскарівську” перемогу – перебільшення), який порадує усіх любителів жанру і крутих (але розумних) героїнь.

У фільмі багато сюжетних ліній і дуже багато персонажів. Оскільки мораль і основна ідея надзвичайно прості (“Новий рік – це чудово, а кохання – ще краще”), то вся відповідальність за успіх чи провал картини лягає на плечі акторів. Дехто з них показав себе добре, але є й такі, що сильно переграли, – особливо це стосується учасників сюжетної лінії, пов’язаної з приїздом поп-зірки Дженсена, від якого божеволіють геть усі, та деяких епізодичних персонажів. Якщо стосунки між Дженсеном та його ображеною колишньою завдяки грі Джона Бон Джові та Кетрін Хігл виглядають більш-менш переконливо, то Софія Вергара у ролі ексцентричної помічниці відверто перестаралася.

Вдалі сюжетні лінії дістались Хіларі Свонк, чия героїня керує церемонією опущення знаменитої нью-йоркської новорічної кулі, та Ештону Катчеру і Лії Мішель – виникає бажання побачити останніх двох разом у головних ролях в якомусь іншому фільмі. У Де Ніро замало екранного часу і сценарного матеріалу, щоб створити образ, гідний його таланту, і зовсім недавно він знявся у подібній за тематикою стрічці “Любов: Інструкція із застосування”, порівняння з якою будуть не на користь “Старому Новому року”. Пфайффер впоралася з роллю забитої секретарки, як завжди, чудово, а от її партнер Зак Ефрон переграв, з усіх сил зображуючи самовпевненого і життєрадісного молодого мачо. Лінія про змагання вагітних час від часу наближується до рівня фарсу, розхитуючи і без того крихкий жанровий баланс фільму. Історію чоловіка в смокінгу (Джош Дюамел), який ніяк не може дістатися Нью-Йорка, псують анекдотичні епізодичні персонажі. Простеньку лінію про матір і доньку рятують Сара Джессіка Паркер та Ебігайл Бреслін. Одна-єдина загадка в сюжеті отримує цілком задовільний (і навіть не занадто передбачуваний) розв’язок.

Підсумок: бажання режисера охопити усі можливі варіанти кохання відразу не зовсім пішло на користь фільму, який лише б виграв у тому випадку, якби його скоротили на півгодини, видаливши не дуже вдалі і не дуже потрібні сюжетні лінії (хоча тоді у списку акторів було б значно менше зоряних імен). Однак зі завданням підтримати святковий настрій і зворушити публіку картина впоралася, не кажучи про достатню кількість пристойного акторства від зірок різних поколінь.