Життєвий шлях та діяльність генерала Української повстанської армії до сьогодні залишаються оповитими радянськими та російськими міфами. Протягом проєкту «Досьє Шухевича: пропаганда, стереотипи, дезінформація» команда Центру досліджень визвольного руху руйнує стереотипи про одну із найвизначальніших персоналій українського визвольного руху — Романа Шухевича.

У новому відео журналістки та ексдиректорки Центру досліджень визвольного руху Дарки Гірної на її авторському каналі «Обличчя Незалежності» можна знайти чимало відповідей на запитання про головного командира УПА.

У відео авторка розповідає не лише про бойові досягнення, але і про представника української золотої молоді, пластуна, танцюриста, інженера, спортсмена, піаніста, бізнесмена-піарника Романа Шухевича.

Створення українського батальйону Нахтігаль, що робив Роман Шухевич у Білорусі, чому Шухевич був нетерпимим і розправлявся з незгодними командирами, замах на Нікіту Хрущова — про все це в новому випуску на каналі «Обличчя Незалежності».

Центр досліджень визвольного руху за підтримки Українського культурного фонду працює над проєктом «Досьє Шухевича: пропаганда, стереотипи, дезінформація», що руйнує міфи про генерала УПА. Зокрема, скоро можна буде побачити виставку, яку команда створить за результатами проєкту.

Проєкт створено за підтримки Українського культурного фонду.

Український культурний фонд — державна установа, створена у 2017 році, на підставі відповідного Закону України, з метою сприяння розвитку національної культури та мистецтва в державі, забезпечення сприятливих умов для розвитку інтелектуального та духовного потенціалу особистості й суспільства, широкого доступу громадян до національного культурного надбання, підтримки культурного розмаїття та інтеграції української культури у світовий культурний простір. Діяльність фонду, згідно чинного законодавства, спрямовується та координується Міністерством культури України. Підтримка проектів Українським культурним фондом здійснюється на конкурсних засадах.

«Це дослідження — спроба дослідити, яким чином історична міфологія формується і продовжує функціонувати на рівнях, які, здавалося б, мають бути повністю вільні від неї, — говорить Олеся Ісаюк. — Коли я ознайомилася з публікаціями, то проявилися певні спільні риси, які повторюються у різних варіаціях, і вони не залишають місця для сумнівів у тому, що ми маємо справу з цілеспрямованим просуванням певного комплексу. Професор Олександр Мотиль назвав це неорадянською історіографією. Йдеться не просто про встановлення переваги однієї точки зору над іншою, а про нелегітимні засоби українського визвольного руху і особливо створення української державності, оскільки левова частка атак спрямована проти людей та обставин, пов’язаних з проголошенням Акту відновлення української державності у Львові у червні 1941 року».

Авторка дослідження виділяє три ключові питання дискусії навколо ОУН, УПА, колабораціонізму та перебігу Голокосту на Заході України:

• чи можна трактувати тимчасову співпрацю українського визвольного руху з Німеччиною в роки Другої світової війни, як колаборацію із нацистами, чи все ж ідеться про суто прагматичний і, зрештою, невдалий, пошук союзника з тих, які були?
• чи потрібно вважати ідеологію ОУН та ОУН(б), як одну з її частин після розколу, фашистською і якщо так, то наскільки?
• чи є підстави звинувачувати український визвольний рух, точніше ту його частину, яка представлена ОУН і УПА, у співучасті в масових убивствах євреїв у рамках Голокосту?

Науковиця наголошує — в дискусії ідеться не просто про участь окремих представників підпілля в колаборації і масових убивствах євреїв, а про інституційну відповідальність на рівні саме організацій, структур і наказодавців, якими вважають керівних осіб підпілля і командування УПА.

На думку Олесі Ісаюк, ці три запитання є частиною політичної легітимності у світі після Другої світової війни, а також, і саме тому, їх активно використовувала й використовує спершу СССР, а пізніше й Росія, остання продовжує робити це дотепер. Відповідно, ціна питання для України — моральна легітимність українського спротиву впродовж Другої світової війни й, зокрема, легітимність відновленої Української держави в очах передусім західного світу.

Зокрема Олеся Ісаюк аналізує пласт критичного матеріалу, створеного Джоном-Полом Химкою та прибічниками його поглядів на історію українського визвольного руху.

Центр досліджень визвольного руху за підтримки Українського культурного фонду працює над проєктом «Досьє Шухевича: пропаганда, стереотипи, дезінформація», що руйнує міфи про генерала УПА. Зокрема, скоро можна буде побачити виставку, яку команда створить за результатами проєкту.

Проєкт створено за підтримки Українського культурного фонду.

Український культурний фонд — державна установа, створена у 2017 році, на підставі відповідного Закону України, з метою сприяння розвитку національної культури та мистецтва в державі, забезпечення сприятливих умов для розвитку інтелектуального та духовного потенціалу особистості й суспільства, широкого доступу громадян до національного культурного надбання, підтримки культурного розмаїття та інтеграції української культури у світовий культурний простір. Діяльність фонду, згідно чинного законодавства, спрямовується та координується Міністерством культури України. Підтримка проектів Українським культурним фондом здійснюється на конкурсних засадах. 

Зверніть увагу на тимчасову зміну графіку роботи: у суботу 13.05.2023 Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького» працює від 10.00 до 19.00. Неділя 14.05. 2023  — вихідний день.

Саме ці імена збереглися на саморобній листівці, якою Маруся привітала Любу далекого 1954 року 7 січня на Різдво.

Листівка різдвяна «Христос Рождається!!!» ручної роботи для Люби Барабаш від Марусі.

Сибір-тайга, 7.01.1954 р.

Розмір листівки 13,8Х10 смВиконана дуже просто, оскільки в тих умовах важко було знайти відповідні засоби. А використовувати шаблонну радянську новорічну листівку принципово не хотілося. Адже цей жест привітання з Різдвом був для ув’язнених з політичних мотивів  жінок не просто правилом етикету, а символом  свободи, нескореності, демонстрацією наміру вижити, зберегти ідентичність та свої традиції. Сюжет: текст і гілка ялинки виконана чорнилом на складеному вдвоє папері. Весь зміст віншування сповнений надій на торжество правди та свободи, а також такої жаданої волі.

Нижче подано текст привітання із збереженням авторського правопису та пунктуації.

Христос ся Рождає!!!

Дорога Люба!

Вітаю Тебе з Різдвом Христовим,

Святом радості в небесах.

Це – ж сьогодні нам Ісусик, —

Принесе волю на крилах!

Він зійшов сьогодні з неба,

Дати світло свободи.

Щоб пізнали ми всю правду,

І відстали з темноти.

Теж і Ти, люба подруго!

Ти радій святом святим,

І люби його Ісуса, —

Що дасть світло свободи!

І напевно Твої мрії

Сповняться не тільки у сні

А настане наше свято.

Свято Правди й Свободи!!!

Рівночасно поздоровляю  Твої

Подруги п. Ніну і Миросю.

«Веселих Свят!»

Листівка, як і безліч інших матеріалів від колишньої політув'язненої Люби Барабаш-Білинської передані до музею її молодшою сестрою Зоряною Сивуляк.

Ірина Єзерська-Вдовенко

 Під час лекції учні дізнались про масове фізичне винищення українського селянства у 1932—1933 рр. «Найвразливішою верствою населення  яка постраждала від голодомору-геноциду були діти. Молодий організм потребував сил та вітамінів для сталого розвитку. В умовах відсутності харчів підвищувалась захворюваність, що ставало наслідком смерті покоління»- розповіла лекторка.

Факт масових смертей від голоду старанно приховувався. Кремлівське керівництво заборонило державним органам та закладам фіксувати у документах справжню причину смерті людей від голоду.

Під час лекції присутні переглянули фільм «19.33»

У фондах Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» зберігаються зразки екслібрисів, авторства Заливахи. Їх свого часу передала до музею Ольга Горинь з особистого архіву. На аркуші формату А4 розміщено 20 екслібрисів, створених для провідних український шістдесятників (Левко Лук’яненко, Євген Сверстюк, Святослав Караванський, Євген Концевич, В’ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба, Михайло Горинь, Богдан Горинь, Григорій Кочур, Валентин Мороз, Олександр Сергієнко). Два екслібриси Опанас Заливаха розробив для російських дисидентів Лариси Богораз чи Андрія Синявського.  Для чиїх бібліотек виготовлено ще декілька екслібрисів важко ідентифікувати.

Кожен з творів оригінальний й створений із врахуванням особливостей вдачі, фаху та життєвої позиції особи для якої призначався. Об’єднує їх авторський стиль та тематика – міфологія, фольклор, національні мотиви (на деяких екслібрисах є навіть стилізовані тризуби, що на ті часи було небезпечним), історичні паралелі. Зокрема на екслібрисі історика Валентина Мороза зображено літописця.

Опанас Заливаха (1925 — 2007) – український художник, шістдесятник, учасник правозахисного руху, політичний в’язень (1965 — 1970).

Народився в с. Гусинці Харківської області. Сім’я, рятуючись від голоду в 1933 році переїхала на Далекий Схід, тому навчався спочатку в Іркутську. Згодом – в середній художній школі в Ленінграді, на час війни – в евакуації у Самарканді. З 1946 року навчався в ленінградській Академії мистецтв СРСР, звідки був відрахований на другому курсі за «негідну поведінку радянського студента». Поновився на навчання в 1955 році.

Під час практики в Косові Івано-Франківської області відбулися докорінні зміни в його свідомості, повернувся до свого коріння. Почав вивчати українську мову, цікавитися історією та культурою України.

Після завершення навчання в 1960 році Заливаху скерували на роботу у Тюмень, де й відбулася його перша персональна виставка. Наприкінці 1961 року остаточно переїхав до України. Тут Опанас Заливаха активно долучився до національного культурного відродження, започаткованого молодою творчою інтелігенцією, що відступила від канонів соцреалізму. Його близькими друзями стають лідери українського шістдесятництва Іван Світличний, Михайлина Коцюбинська, Алла Горська, В’ячеслав Чорновіл, брати Михайло та Богдан Горині й ряд інших молодих інакодумців.

До ювілею Т. Шевченка в 1964 році Опанас Заливаха, Алла Горська, Людмила Семикіна, Галина Зубченко та Галина  Севрук створили вітраж у вестибюлі Київського університету, який був знищений за розпорядженням партійних органів «як вияв українського буржуазного націоналізму». З тих пір Заливаха потрапив під активний контроль КГБ.

27 серпня 1965 року Опанас Заливаха був арештований під час першої хвилі арештів української інтелігенції. У березні 1966 року на закритому засіданні Івано-Франківського обласного суду був засуджений за ст. 62 ч. 1 КК УРСР «антирадянська агітація та пропаганда» на 5 років таборів суворого режиму. Ув’язнення відбував в Мордовії, де працював вантажником, кочегаром. Малювати йому забороняли. Під час обшуку табірною адміністрацією було вилучено й знищено приблизно 200 його робіт. Вціліла незначна частина екслібрисів й малюнків, які були опубліковані в журналі «Дукля»  (Пряшів, тодішня Чехословаччина).

Після повернення до Івано-Франківська зіткнувся з проблемою всіх політв’язнів – неможливість працювати за фахом (влаштувався креслярем в побуткомбінаті), стеження КГБ, обшуки в помешканні. За протести проти арешту історика Валентина  Мороза та присутність на похороні Алли Горської на півтора року потрапив під посилений адміністративний нагляд.

З 1971 до початку 1980-х років у співпраці з видавництвами «Веселка» та «Каменяр» працював над книжковим оформленням. Створював дизайнерські проекти інтер’єрів кафе та ресторанів. Експериментував у станковому та монументальному мистецтві. В 1980 році під час обшуку в його помешканні співробітники КГБ конфіскували низку його творів.

1987 року Опанас Заливаха був одним з ініціаторів створення Української асоціації творчої інтелігенції. Працював на художнім оформленням творів, що виходили у самвидаві, зокрема журналу «Український вісник». В 1988 році після довголітньої перерви відбулася його персональна виставка в Івано-франківську, згодом у 1989 році – в музеї Т. Шевченка у Києві, а також закордоном (Лондон, Нью-Йорк, Торонто).

Лауреат Державної премії України  ім. Т. Шевченка (1995).

Помер 24 квітня 2007 року в Івано-Франківську.

Ірина Єзерська-Вдовенко

Сьогодні у Національному музеї-меморіалі «Тюрма на Лонцького» відбулася презентація документального фільму «Марія Гель. Спомини життя», який створено на основі відеоспогадів Марії Гель, що зберігаються в архіві усних спогадів музею (матеріал записаний науковими співробітниками музею на межі доленосних для України 2013 – 2014 років).

Марія Йосипівна Гель (в дівоцтві Войтович) народилася у 1936 році у селі Дрогоїв біля Перемишля на Закерзонні в заможній селянській родині.

На долю цієї мужньої жінки випали непрості перипетії історії України ХХ ст. Переселенка із територій, які після Другої світової війни відійшли до складу Польщі, Марія ще в дуже юному віці зазнала випробувань, на які звичайну людину прирікають диктатори  заради політичних та ідеологічних інтересів. Її сім’я, як і багато інших родин переселенців, змушена була залишити напрацьоване десятиліттями, а то й століттями майно, будівельні матеріали на нову хату й прекрасний виплеканий батьком сад й поселилася з незначною частиною врятованого в тісному будинку в селі Верхня Білка біля Львова. Жили, долаючи упередження до чужинців місцевих мешканців та пресинг співробітників радянських органів безпеки. Через родинне походження – старший брат – учасник українського визвольного руху й політв’язень  не змогла  здобути бажану філологічну освіту в омріяному Львівському університеті ані навіть поступити до компромісного Поліграфічного інституту. Остання спроба  здобути вищу освіту на вечірньому відділенні біологічного факультету Львівського університету вже після першого ув’язнення чоловіка теж була невдалою.

Долю свою вона пов’язала з Іваном Гелем, який теж походив із політично неблагонадійної для радянської системи родини й сам обрав дорогу спротиву тоталітарній імперії та комуністичній ідеології.

Як дружина двічі судженого за «антирадянську агітацію та пропаганду» Івана Геля, Марія Гель зазнала багатьох випробувань: переслідування й постійний контроль КГБ, обшуки, прослуховування, втручання спецслужб в найінтимніші сфери  життя, погрози через відмову до співпраці, недоброзичливість оточення, тривалу розлуку з коханим чоловіком, довгі й виснажливі поїздки на короткі побачення, що залежали від волі табірної адміністрації, важке матеріальне  становище. Однак пережите не зламало її, а радше загартували й так міцну волю. Марія Гель виховала чудову доньку Оксану, яка з юних літ вже була інакодумицею. Не побоялася погроз позбавлення батьківських прав, перешкод в освітніх і кар’єрних можливостях дочки. Завжди була надійним тилом для чоловіка. Щоб допомагати йому із самвидавом закінчила курси друкарок. Курувала так звану «пошту з таборів», не раз наражалася на небезпеку перевозячи заяви українських політв’язнів до Москви тамтешнім правозахисникам з метою  оприлюднення їх на Заході.У 1980-х рока  розділила з чоловіком долю засланця в поселенні Милва Комі АРСР, де доводилося жити у важких кліматичних умовах серед небезпечних кримінальних злочинців.

Після повернення наприкінці 1980-х років стійко витримала перешкоди чоловіка в прописці й працевлаштуванні. Не лише підтримувала Івана Геля в його активній громадсько-політичній, самвидавній роботі та участі в русі за легалізацію УГКЦ, а й сама активно долучилася до роботи. Не раз її слушними й мудрими порадами користувалися чоловік та його соратники.

У 1991 році Марія Гель була обрана депутаткою Львівської міської ради, працювала в комітеті з відродження духовності і культури, займала активну й небайдужу позицію у важливих для міста, регіону та держави справах.

Не стало пані Марії 5 грудня 2020 року. Похоронена на Личаківському цвинтарі у Львові.

Ірина Єзерська-Вдовенко

На жаль, її не стало менше  року тому.

Ще в перші роки існування Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» Ольга Горинь передала до його фондів ряд артефактів та фото з сімейної колекції.

Серед них є уривки її власних спогадів про перебування в ув’язненні та таборах. Назвала вона їх «Інта-Абезь у моєму житті політв’язня». Це чотири аркуші формату А4 друкованого дрібним шрифтом тексту з авторськими правками олівцем. Без зазначення місця і дати створення. В них авторка ділиться своїми переживаннями та пригодами давноминулих літ.

Нижче подано декілька фрагментів із тексту:

«Прощалася я з рідним Львовом по-літньому теплого, сонячного 16 вересня 1952 року. Етап. Київ. Золота осінь і в Києві. Погідне, блакитне небо, лагідне сонце в блакиті. Щемно так серце б’ється: прощай рідна Україно на 25 років! І ти, золотоглавий Києве, прощай! Київ бачила вперше через заґратоване віконце воронка».

«В Інті я пройшла весь табірний всеобуч і стала справжнім політв’язнем. Була «роботягою» – ходила на загальні роботи. Праця важка, норми високі, ми виснажені. Було важко дивитися, як у різкі морозні дні жінки корчували дерева, довбали промерзлу землю джаганами, сокирами, кувалдами, ломали – аж іскри летіли – будували дорогу через лісотундру».

«Після всіх покарань: карцери, бури, позбавлення листування, посилок мене відправляють в Абезь.це було покарання і в моральному плані найважче. Табір інвалідний за полярним колом. Уже не видно навіть тих низеньких північних берізок, ялинок. Мертвий спокій. Мертва земля. Мертвий світ – думалося мені поки очікувала під вахтою. Розглядалася. Гнітюча тиша. Білий сніг… і десь там глибоко в підсвідомості: нас же привезли сюди вбивати… помирати... »

«Інвалідний табір, куди мене привезли справляв гнітюче враження не тільки на мене, але на кожного, хто бачив тих стареньких бабусь – селянок, інтелігенток невиліковно хворих, інвалідів, дистрофічно виснажених, яких щоранку по декілька «списували» – вивозили мертвих десь там на кладовища, щоб накрити промерзлою землею в заготовлені неглибокі ями-траншеї. Хай Їм та важка чужа земля буде пухом!»

«Хоч треба, заради справедливості, сказати, що ще багато митарств нам довелося зазнати після звільнення. Але то вже не має відношення до Абезі, що сьогодні десь там ледь животіє без вливання живої крові політв’язнів».

Ольга Горинь (дівоче прізвище Мацелюх) народилася 15 жовтня 1930 року в селі Цетуля тепер Яворівського району Львівської області.

Під час навчання на філологічному факультеті Львівського університету була арештована разом з групою однодумців-студентів, як учасниця ОУН за розповсюдження самвидавних листівок, статтей та інших матеріалів з викриттями злочинів сталінського режиму. У червні 1952 року засуджена до 25 років таборів. Термін відбувала в Інті (Комі АРСР) та Абезі (Казахстан).

Після звільнення в 1956 році закінчила університет (1961 р.), працювала в науковій бібліотеці Львівського університету (1962 р.), художнім керівником Будинку вчителя (1962–1966 рр.), вчителькою (до 1972 р.) Пов’язала свою долю з дисидентом Михайлом Горинем. Разом народили й виховали доньку Оксану та сина Тараса.

Після першого арешту чоловіка в 1965 році на долю Ольги Горинь випали важкі випробування дружини політичного інакодумця в СРСР: допити, стеження, звільнення з роботи, неможливість працювати за фахом, контроль КГБ, довгі роки чекань на чоловіка з ув’язнення.

Попри переслідування її родини, сама Ольга Горинь активно долучалася до правозахисної та культурницької діяльності українських дисидентів. У 1980-х роках боролася проти порушення громадянських прав та відстоювала легалізацію УГКЦ. Була однією з ініціаторок відновлення Союзу Українок, голова Української християнської партії жінок (з 1991 р.)

ЇЇ мистецьким доробком є вишивки, батики, вироби з бісеру, народний одяг (свитки, кептарі, сукні, безрукавки та ін.) Вперше роботи Ольги Горинь були представлені на художній виставці в 1966 р. В 1981 отримала звання майстрині декоративно-ужиткового мистецтва. Персональна її виставка відбулася в Києві в 2004 році.

Ольга Горинь відійшла у Вічність 11 лютого 2021 року.

Усім, хто мав честь знати цю тендітну та привітну жінку, вона назавжди запам’яталася своєю доброзичливістю, енергійністю, оптимістичністю, веселою вдачею та завжди юною душею.

Ірина Єзерська-Вдовенко