Мандрівний щоденник

Одеса - новий Стамбульський парк та стара Дерибасівська.

noreply@blogger.com (Anonymous) — Fri, 28 Jul 2017 06:43:00 +0000

Для мене Одеса - це місто-бренд. З дитинства ми чуємо з екранів телевізорів, анекдотів або читаємо у книжках про Одесу, і наша уява малює романтичний та неординарний образ цього міста. Але вперше опинившись у цьому місті ми розчаровуємося, бо не знаходимо колоритних персонажів анекдотів, довжина Дерибасівської вулиці всього 950 метрів та й шаланди кефалі залишились тільки у пісні. Натомість ми бачимо сучасне місто, спокійне взимку і вщент заповнене туристами влітку.
Мені більше до вподоби Одеса в "не сезон", коли можна познайомитись з нею справжньою, але сьогодні я тут проїздом і маю декілька годин щоб пробігтися по популярних місцях.

Першою приємною несподіванкою став відреконструйований сквер у трамвайному колі. Нарешті знесли страшні МАФи та "наливайки", а їх місце зайняли кафе та магазинчики однотипної будови. Зелений газон, численні лави у тіні дерев і навіть фонтан з дельфінами - тепер тут можна приємно провести час в очікуванні поїзда або автобуса.

Сквер біля Залізничного вокзалу

Ринок "Привоз" - одна із туристичних візитівок міста. Колоритні одеські продавчині, з якими можна до скону торгуватися, живуть тільки у вашій уяві та анекдотах. Продавці на "Привозі" такі самі, як на будь-якому ринку України, та і взагалі - ринок як ринок.

"Привоз"

"Привоз" не схожий на охайні західноєвропейські ринки з їх яскравими вітринами різнокольорових фруктів та овочів, цікаво оформленими прилавками сувенірів, просторими проходами між рядами та бездоганною чистотою. На "Привозі" все навпаки - бруд та товчія, у якій ви маєте великі шанси позбутися свого гаманця. Усі товари тут змішано - фрукти продають поруч з одягом, а східні прянощі сусідують із сувенірами.

Вусатий мешканець "Привозу"

Славнозвісні рибні ряди пропонують великий вибір сушеної риби. На жаль свіжої морської риби мало. Питаємо ціну свіжої камбали - 140-160 гривень за кілограм.

Рибний ряд

"Привоз"

Одеський зоопарк неочікувано заховався за ринком. Вхід для дорослих - 50 грн, для дітей - 30 грн. Я вже була тут у минулу поїздку. Зробивши фото входу до Зоопарку поспішаю у центр міста.

Одеський Зоопарк

Мій улюблений варіант добирання з вокзалу до центру - Олександрівській проспект, сповнений численними скверами, пам'ятниками та цікавинками. Першим на шляху трапляється Старобазарний сквер - ще до появи "Привозу" тут був шумний ринок. У центрі скверу стоїть пам'ятник отаману Головатому - останньому флотоводцю Доби козацького флоту України.

Пам'ятник отаману Головатому

Пройшовши сквер, на іншому боці вулиці бачимо пам'ятник Іванові Франку, а за ним вже видніється Книжковий Ринок.

Пам'ятник Іванові Франку та книжковий ринок

На ринку більше торгують кавою ніж книжками. Художньої літератури я тут не знайшла, тільки навчальна й довідкова література та подарункові видання.

Олександрівський проспект

Кав'ярня на книжковому ринку

Старі будинки на Олександрівському проспекті

Наприкінці проспекту стоїть пам'ятник видатному польському поетові Адамові Міцкевичу, який деякий час жив у Одесі та навіть працював вчителем у Рішельєвському ліцеї.

Пам'ятник Адамові Міцкевичу

Грецька площа - саме тут розміщувався перший в Одесі ринок. Позбавлена дерев, викладена розпаленою на сонці бруківкою вона одразу нагадує про те, що ви у курортному місті влітку - тут панує спека та задуха.

Грецька площа

По центру Дерибасівської розташувалася фруктово-ягідна інсталяція, сенсу якої я не зрозуміла.

Інсталяція на Дерибасівській

Міський сад - найстаріший сквер Одеси, закладений Феліксом Де Рібасом - невеличкий та затишний.

Одеський міський сад

Швидко проминувши шумну Дерибасівську з її численними кафе та ресторанами, опиняємось біля однієї з перлин Одеси - Оперного театру. Троянди біля театру квітнуть до глибокої осені.

Вулиця Дерибасівська

Одеський Національний Академічний театр Опери та Балету

Троянди біля Оперного театру

І ось, нарешті, ми добігли до Приморського бульвару, з якого потрапляємо до нового Стамбульського парку. Дуже цікавий за проектом, сучасний, з дитячими та спортивними майданчиками, численними лавами та столиками для відпочинку, газонами та квітниками він не може не захоплювати. Але, якщо хочете побачити його на власні очі, поспішайте, бо через неякісно виконані роботи нещодавно відкритий парк вже руйнується - хитка плитка під ногами та неякісний цементний розчин, який усюди розтріскується і сиплеться, тому підтвердження.

Приморський бульвар

Стамбульський парк

Вихід на Потьомкінські сходи

Дитячий майданчик та фунікулер

З парку можна вийти на Потьомкінські сходи, або перейти у Грецький парк, який знаходиться з іншої сторони сходів, але, наразі, там ще ведуться ремонтні роботи та він зачинений. Ми ж спускаємось сходами та, минаючи фунікулер, прямуємо до нарешті відреставрованого Морвокзалу.

Потьомкінські сходи

Одеський фунікулер

Морський вокзал

Вулицею Приморською доходимо до Адміністрації Одеського морського порту і, піднявшись Карантинним узвозом, прямуємо до парку Шевченка.

Парк Шевченка - одне з моїх найулюбленіших місць в Одесі - тихий, спокійний, тут завжди можна перепочити, милуючись гарними краєвидами. За стадіоном велика ділянка парку огороджена парканом. Інформаційний щит на ньому обіцяє, що у серпні тут буде відкрито екстрим парк. Не знаю, чи буде там парк, а поки що шкода зрубаних дерев.

У парку багато цікавинок, які варті окремої статті, але, сьогодні, мені бракує часу їх навіть сфотографувати.

Краєвиди з алеї парку Шевченка

Фортеця Хаджибей

Прогулявшись парком, спускаємось до найвідомішого пляжу Одеси - Ланжерон. Розпал туристичного сезону ще не розпочався, тому людей відносно не багато. Роздивившись навкруги та зробивши декілька фото, дозволяємо собі невеликий перепочинок на лавах біля фонтану.

Пляж Ланжерон

Добре відпочивати, але нам треба повертатися до вокзалу - до відправлення поїзда лишається мало часу. Швидко вертаємось до парку Шевченка, із цікавинок по дорозі лишень арка Ланжерон, і центральною алеєю проходимо парк наскрізь. Навпроти Сабанського провулку стоїть пам'ятник Шевченку.

Вулицею Буніна добігаємо до мосту Коцебу. Нарешті місто взялося його реставрувати. Сподіваюсь дочекаються реконструкції й прилеглі будинки, бо, наразі, краєвид з мосту нагадує зону бойових дій, а не центр туристичного міста.

Постапокаліптичний краєвид з мосту Коцебу

Далі по вулиці Буніна розташована будівля колишньої Нової біржі, у якій з 1937 року працює Одеська обласна філармонія.

Будівля філармонії

Вулиця Буніна

Зробивши чимале коло, ми повернулися на Грецьку площу, де у торговельному комплексі розташований супермаркет "Таврія В" з гарним відділом кулінарії. Робимо запас харчів на дорогу і повертаємось до залізничного вокзалу.
Одеса - велике і різноманітне місто, яке неможливо побачити та пізнати за один день. Сподіваюсь, що цей невеличкий маршрут стане вам у нагоді.

Схема маршруту з GPS треком

Ужгород: у пошуках ранкової кави.

noreply@blogger.com (Anonymous) — Thu, 18 May 2017 13:47:00 +0000

Чи можна пізнати місто з тисячолітньою історією маючи у нагоді лише декілька годин між потягами? Я спробувала відвідати найпопулярніші музеї та побачити максимум цікавинок столиці Закарпаття. Тож сьогодні ділюся своїми враженнями про це місто з вами.
Ранок останнього дня квітня видався холодним, зимне та вогке повітря охолоджує зсередини при кожному подиху. У спробах зігрітися марно кутаюсь у мембранну куртку та поспішаю до камер схову залізничного вокзалу. Друга ніч поспіль проведена у потязі не лишила жодних сил, єдине бажання - якнайшвидше випити філіжанку густої запашної кави. На щастя сьогодні я не деінде, а в одній зі столиць кавового мистецтва України - Ужгороді. Так сталося, що мені досі не випадала нагода тут побувати, але сьогодні я маю майже десять годин для знайомства з цим містом. Компанію у цій мандрівці мені традиційно склав Олександр. Знайомство з Ужгородом для нас починається з будівлі вокзалу - ошатна, нещодавно відреставрована, як ззовні так і з середини, будівля радо вітає гостей міста. Не гаючи часу, направляємося до центра міста. Звичайно у місті є громадський транспорт, але до центра недалеко і ми йдемо пішки. Невдовзі доходимо до мосту через річку Уж, вже завтра ми будемо у її витоків, а сьогодні милуємось кам'янистим річищем.

На вулицях порожньо. Зрідка зустрічаємо невеличкі групи туристів, які, попри ранній час та похмуру погоду, вийшли на фотополювання. Нарядні подвір'я городян на вулиці Ольбрахта нагадують ботанічні сади у мініатюрі - магнолії та гліцинії тут не екзотика. До речі, ужгородський ботанічний сад розташовано саме на цій вулиці, але нам не судилося його відвідати, бо він вихідний у суботу та неділю.

Наприкінці вулиці знаходимо першу кав'ярню і поспішаємо до неї - "Зачинено" повідомляє нам вивіска на дверях, хоча за часом вже повинні працювати, але нічого не поробиш - ідемо далі вивчати місто. Вузенькою вуличкою зі східцями виходимо до Ужгородського замку. Відомий ще з дев'ятого сторіччя нині замок використовується як приміщення Краєзнавчого музею.

Територія замку відкрита для відвідувачів з 9:00, а краєзнавчий музей працює з 10-ї. Вхід коштує 35 гривень (станом на 30 квітня 2017). Раджу приходити під відкриття, бо місце неймовірно популярне і вдень вщент заповнюється туристами. Поруч із замком розташовано Музей народної архітектури та побуту - міні версія київського скансену в Пирогово та львівського Шевченківського гаю. Ми прийшли зарано - на годиннику лише на початок десятої, тож вирішуємо, що поки дощ не падає, ми підемо гуляти містом, а у разі обіцяної синоптиками зливи повернемося у музей.
Вулицею Капітульною, найстарішою у місті, виходимо до Ужгородського греко-католицького Кафедрального Хресто-воздвиженського собору. Біля собору немає де пройти - все заставлено припаркованими автівками парафіян. З майданчика перед собором відкривається мальовничий краєвид на вулицю Духновича.

Після літургії.

Але гарним краєвидом не наїсися, тож ми продовжуємо шукати відчинену кав'ярню, і знов нам не щастить - усі кав'ярні, що трапляються на шляху, зачинені. Складається враження, що їх графіки роботи, які висять при вході, мають суто декоративну функцію. Врешті знаходимо вже відкриту ресторацію майже на вулиці Карзо! Випивши еспресо і поласувавши смачними налисниками ідемо на головну туристичну вулицю Ужгорода - Корзо, що в перекладі з італійської означає "вулиця де прогулюються" - назва повністю відповідає дійсності - хоч ще і ранній час, вулиця потроху заповнюється туристами. Я рідко буваю вражена шумом головних вулиць туристичних міст і Ужгород не стає виключенням, мені набагато більше імпонує затишок вулиці Ольбрахта, або затінок липової алеї ніж це сповнене туристів гульбище. Навіть на Корзо ми спостерігаємо дивну картину - туристи заходять у кав'ярню, яка за часом повинна бути відкрита, а їх звідти виганяють - "Ще не працюємо!" - дуже дивно, особливо як на туристичне місто. Вулиця Корзо бере свій початок від набережної Незалежності. Найдовша у Європі липова алея вздовж набережної була засаджена чеськими ботаніками ще у 1928 році й хоча липи ще не квітнуть прогулянка під тінистими кронами налаштовує на спокій, до речі на протилежному березі річки знаходиться каштанова алея.

Дійшовши алеєю до мосту Томаша Масарика (перший президент Чехословаччини) звертаємо у сквер названий на честь цього діяча. А вже з перехрестя вулиць Боженка та Менделєєва відкривається вид на будівлю Закарпатської ОДА. Споруда у стилі конструктивізму була побудована у 1936 році за проектом відомого чеського архітектора Крупки.

Минаючи ОДА виходимо на вулицю Довженка, яка відома великою кількістю сакур. Ми трохи не встигли на цвітіння і цвіт вже опадає, але пелюстки ніжного рожевого квіту на бруківці вулиць - це теж дуже красиво.

На перетині вулиці Довженка та Жупанської площі розташовано симпатичний альпінарій, на жаль дощ позбавляє можливості посидіти у цьому чудовому сквері. Одразу за сквером розташовано Закарпатський обласний художній музей імені Йосипа Бокшая. Ще раз проходимо вулицею Карзо, на якій значно побільшало туристів, і, минувши ясен Масарика, опиняємось біля пішохідного мосту, який з'єднує Старе та Нове місто. У давнину за перехід цим мостом збирали мито, ми ж переходимо його зовсім безкоштовно та опиняємось у Новому місті - наймолодшій та найбільшій частині міста.

Пішохідний міст і вид на Нове місто.

Вид з мосту на синагогу.

Біля мосту, не боячись дощу, розкладають свій крам торговці сувенірами, а ми поспішаємо сховатися від холодних дощових крапель під кронами дерев у сквері на площі Петефі Шандора - відомого угорського поета та революціонера. З давніх часів і до 1905 року на місці цього скверу стояв заїжджий двір з корчмою. Саме тут, у далекому 1847 році, поет зупинився на нічліг й так описав свої враження від Ужгорода - "А втім Ужгород надзвичайно погане місто. Брудне й неохайне. Якраз таке, як п'яна людина, котра впала в калюжу й тепер брудна, хитаючись, іде додому." Попри такий невтішний відгук у 1990 році містяни встановили бронзовий пам'ятник цьому всесвітньо відомому поету.

Прогулюючись сквером помічаємо на одній з бокових вулиць супермаркет Сільпо - це перший продуктовий магазин який ми сьогодні трафили! Не гаючи часу, йдемо вивчати асортимент відділу кулінарії, але, на жаль, нас чекають порожні прилавки - ані кулінарії, ані випічки ще немає, доводиться вдовольнитися вчорашніми пиріжками. Трохи підкріпившись, і бачачи що дощ тільки посилився, повертаємось до замку - прийшла черга відвідати краєзнавчий музей.

Територія замку, відкрита для туристів, невеличка, а через велику кількість відвідувачів здається зовсім маленькою. Можна подивитися макет замку, який стоїть одразу при вході, руїни церкви святого Юрія, скульптури Геракла, Гермеса та Туркула, цікаво, що кожен гід вважає своїм обов'язком розповісти власну легенду пов'язану з Туркулом. З кам'яних стін відкривається чудовий краєвид на місто і на деякі експонати музею народної архітектури.

Експозиція музею вражає своєю різноманітністю - тваринний та рослинний світ, народний одяг та музичні інструменти, історія міста та видатні містяни, зброя та цікава колекція грубок. Нам знадобились понад дві години на вивчення експонатів. На превеликий жаль немає схеми музею і важко зрозуміти чи не проґавив ти якусь цікаву експозицію у прихованій кімнаті за рогом. Декілька разів стрічаємо відвідувачів, які вийшовши з оглянутої зали, довго не можуть зорієнтуватися і зрозуміти де ж продовження огляду. Чомусь не всі експозиції були відчинені, а деякі, я певна, ми таки проґавили.

Кожен шанувальник кави оцінить молоду експозицію - "Кава на жорнах століть".

Поки ми гуляли музеєм дощ скінчився і ми переходимо до розташованого поруч Музею народної архітектури та побуту. Ужгородський скансен значно поступається територією київському та львівському музеям, але не менш цікавий та красивий.

За годину, оглянувши всі експонати, прямуємо на дозаправку кавою і зупиняємо вибір на першій кав'ярні, що нам трапляється на шляху. Традиційне для центральних кав'ярень Ужгороду російськомовне обслуговування, найгірша піца у моєму житті та філіжанка посередньої кави й ось ми вже на шляху до супермаркету Сільпо, де робимо останні закупи перед тижневим походом - вже за годину ми будемо їхати електричкою до початку нашого походу - платформи Ужок...

Наш GPS трек

Корисні посилання:
Музей народної архітектури та побуту
(сайт музею не працює, тому ділюся інформацією з рекламної листівки музею)
музей працює:
весняно-літній період - з 10:00 по 18:00
осінньо-зимовий період - з 9:00 по 17:00
вхід 35 грн. (30.04.2017)

Закарпатський обласний краєзнавчий музей імені Тиводара Легоцького
актуальну ціну вхідних квитків та час роботи можна подивитись на сайті
www.zkmuseum.com

Надлегкий вітрозахист вартістю в 20 гривень: робимо власноруч.

noreply@blogger.com (Anonymous) — Thu, 06 Apr 2017 11:59:00 +0000

Вітрозахист суттєво допомагає зекономити газ та час при приготуванні їжі у поході. Ви спитаєте нащо його робити власноруч, якщо можна купити готовий? Можна і купити, але в українських магазинах я знайшла тільки важкі алюмінієві моделі по зависокій, як на них, ціні.
Вага таких вітрозахистів перевищує 200 грамів (для моделей висотою 24 см), а ціни починаються з 300 гривень. До речі на китайських сайтах можна купити аналогічний вітрозахист за 100 гривень.

Алюмінієвий вітрозахист

У тих же китайців є й більш сучасні вітрозахисти за прийнятну ціну. Алюмінієві вітрозахисти продаються у двох розмірах:

FMW-501 висотою 15 см і вагою 58 грамів - 6$
FMW-502 висотою 21 см і вагою 90 грамів - 9$

"Титановий" вітрозахист

Ще більш легка модель, яка, як нас запевняє продавець, виготовлена з титану товщиною 0,03 мм. Вона також представлена у двох розмірах:
висотою 15 см і вагою 13 г - 7$ + доставка
висотою 19 см і вагою 15 г - 10$ + доставка

Мої "похідні кухні"

Але найдешевший варіант - проявити свої творчі здібності та зробити вітрозахист власноруч. Я вже не вперше роблю такий вітрозахист, перший прослужив мені багато років, але в ньому вже з'явилися тріщини та дірочки, тож я вирішила його оновити. У мене є дві похідні кухні - для соло походів і для двох, тож і вітрозахистів я сьогодні зроблю два.

Нам знадобиться:

Контейнери з алюмінієвої фольги - продаються у супермаркетах.
3 контейнери 240*320 мм загальна вартість 18,90 грн. Для використання з балонами 450 мл.
7 контейнерів 112*217 мм загальна вартість 15,33 грн. Для використання з балонами 110 та 220 мл.
Скотч алюмінієвий термостійкий, товщиною 30 мкм - продається в будівельних магазинах, 10 метрів коштують приблизно 29 гривень.
Ножиці, канцелярській ніж та металева лінійка.

Хід роботи:

1) Вирізуємо денця у контейнерів.

2) За допомогою канцелярського ножа та металевої лінійки підрівнюємо деталі по периметру. Коротші сторони підгинаємо, щоб у ході користування не порізатись о гострі краї. Для цього відступаємо від краю 0,3 - 0,5 см, прикладаємо лінійку і з натиском проводимо кульковою ручкою, а потім підгинаємо краєчок.

У нас виходить 7 маленьких деталей та 3 великі.

3) Відрізуємо смужки алюмінієвого скотчу, які приблизно на 3 см більші за довжину деталей. Кути закруглюємо, щоб потім не задиралися.

4) Кладемо поруч дві деталі, лишивши між ними зазор у 0,5 мм, для легкого складання, і з'єднуємо їх скотчем. Краї скотчу по 1,5 см загинаємо на протилежний бік. Перевертаємо деталі й так само наклеюємо скотч на інший бік.

Аналогічно з'єднуємо всі деталі. Краї двох крайніх загинаємо, як у кроці №2. Великий вітрозахист я додатково обклеїла скотчем по периметру.
5) У двох крайніх деталей вирізуємо отвір для ручки кухлика.

Мені знадобилось менше за годину, щоб зробити два вітрозахисти. Собівартість кожного вийшла приблизно 20 гривень або 0,75$.

Вага меншого - 24 грами, при розмірах 17*47 см.
Вага більшого - 44 грами, при розмірах 25,5*58,5 см.

Місця у рюкзаку вітрозахист займає обмаль, я звикла класти його до спинки рюкзака, а якщо є відділ для питної системи, то можна покласти у нього.

50 відтінків сірого - прогулянка по Салтівці.

noreply@blogger.com (Anonymous) — Mon, 03 Apr 2017 07:19:00 +0000

Трошки депресивний пост про недільну прогулянку по Салтівці. Більшість мешканців пострадянських країн живе саме в таких безбарвних спальних районах, і я не виключення.

Ця прогулянка стала спонтанною - їхати за місто було вже пізно, а провести неділю вдома на дивані не хотілось. Маршрут запропонував Сашко - цією дорогою він їздить велосипедом на роботу, а я давно не гуляла цими стежками. Неділя, по обіді, погода не обіцяє гарних світлин - сіре небо над головою, сіра, лиш подекуди вкрита зеленню трави земля і сірі стовбури дерев.
Починаємо прогулянку від Харківського палацу дитячої та юнацької творчості. Усе своє шкільне дитинство я очікувала на його відкриття, але даремно. Запланований у далекому 1977 році офіційно він відкрився лише 21 серпня 1993 року. Палац розташовано на території парку "Перемога", а колись тут були колективні сади. Парк, закладений у 1985 році на честь 40-річчя з Дня Перемоги. Занедбаний та безбарвний - більшість дерев з самого початку не прижилася, а за останні кілька років значну частину дерев вирубано під футбольні поля, церкву та перенесені у 2011-році з колишнього парку Горького атракціони.

Перед будівлею будинку творчості у січні 2002 року було встановлено пам'ятник видатному російському науковцю Михайлові Ломоносову, скульптора Олександра Табатчикова. Бронзова скульптура була відлита ще у 1988 році, але пролежала на складах заводу ЗБК-13 майже чотирнадцять років. Офіційно встановлення комунальними службами вже готового пам'ятника коштувало шалену суму - 120 тисяч гривень, тодішній еквівалент 22 500 доларів.

На початку центральної алеї у січні 2006 року було відкрито пам'ятник загиблим під час Другої світової війни, катастрофи у Чорнобилі та війни в Афганістані мешканцям Московського району. Скульптор С. А. Гурбанов.

За пам'ятником приховався невеличкий фонтан, який влітку завжди працює. Ідемо центральною алеєю та роздивляємось атракціони - старі, зібрані ще за радянські часи, вони можуть вразити тільки зовсім невибагливу дитину. Ціни чималі 25 - 35 гривень з людини. У кожного атракціону свій власний музичний супровід - десь грають дитячі пісеньки, а десь поп музика вісімдесятих, гучність якої змушує нас мимоволі пришвидшити крок і як найшвидше проминути зону атракціонів.

Типові представники сучасної Салтівської культури

У південній частині парку є ще один довгобуд - храм Блаженної Матрони. Будують його з 2006 року. Зараз вже збудовано три поверхи, начебто, церковноприходської школи.

З західної частини парку видніються труби хлібозаводу Салтівський. Ще на початку двотисячних тут випікали неймовірно смачний хліб, як зараз пам'ятаю їх шедевр - хлібець "родзинка" - чорний, солодовий, ніздрюватий і неймовірно запашний він так смакував із кавою. Зараз, на жаль, якість хлібу погана.

Салтівська радіовежа побудована у 1967 р.

Полишаємо парк позаду і заходимо на територію Старої Салтівки. Після занедбаного парку охайні дворики старих п'ятиповерхівок здаються особливо затишними. У одному з дворів за старим голуб'ятником бачимо дитячий майданчик, де влаштовуємо невелику розминку на рукоходах.

Закінчивши фізичні вправи йдемо далі Балканською, Краснодарською, а потім вулицею Красна Поляна в бік річки Немишлі. Кількість величезних будинків за триметровими парканами вражає. Схоже, що за декілька років цей приватний сектор перетвориться на район елітних забудов і це не дивно, бо з будинків, розташованих на схилі, відкривається чудовий краєвид.

Вулиця Балканська

Річка Немишля - це невеликий потічок відкритої води. Переходимо річку через місток і ідемо далі приватним сектором.

Невдовзі доходимо до спорткомплексу "Кондиціонер" - в останнє я тут була у далекі дев'яності, коли у третьому класі ходила сюди у басейн. Тут зупинився час - відчуваєш себе знов у дев'яностих - занедбана будівля, відсутність яскравої реклами - повна протилежність сучасним спортивним центрам.

Спорткомплекс "Кондиціонер" зданий в експлуатацію у 1976 році та з тих пір нічого не змінилось.

Прилегла територія також закинута, схоже що тут повинен був бути стадіон, але наразі це велика галявина деінде поросла чагарником. Річка без назви, що протікає цим "парком" і впадає у Немишлю більше схожа на смітник.

Вулицею Немишлянською виходимо до Комунального мосту. Загальна довжина мосту один кілометр. Побудований у 1972-1975 роках Комунальний міст проходить над річкою, залізничною колією та трасою.

Комунальний міст

Під мостом розташовано облаштоване джерело біля якого завжди стоїть черга, хоча я дуже сумніваюсь у якості цієї води.

На цьому наша невеличка прогулянка скінчилась, нам лишилось тільки дочекатися тролейбуса, який довезе нас додому.

GPS трек маршруту.

Сушимо м'ясо в похід.

noreply@blogger.com (Anonymous) — Tue, 14 Mar 2017 16:10:00 +0000

Пропоную вашій увазі два рецепти сушеного м'яса. М'ясо для сушіння можна брати яке вам більше до смаку. В'ялену яловичину можна їсти й без термічної обробки як перекус. Але сьогодні йтиметься саме про сушене м'ясо яке прекрасно зберігається і не псується навіть у багатоденних спекотних літніх походах, що перевірено багаторічною практикою!

Тушковане м'ясо я брала лише у найперші свої походи. Для мене цей продукт виявився дуже не зручний та з великою кількістю недоліків:

1. Велика вага - окрім м'яса ви несете на своїх плечах вагу рідини, і чим менш якісні консерви, тим більше рідини
2. Важко знайти якісний продукт - у більшості виробників частка м'яса дуже маленька. Пам'ятаю як ми купили у Криму тушковану свинину, у якій із м'яса були тільки свинячі шкірки, а все інше - незрозуміла желейна жижа.
3. Проблема утилізації консервних банок. Якщо ви дбаєте за чисте довкілля, а я сподіваюсь, що так воно і є, вам доведеться носити брудні банки до першого цивілізованого смітника. А це може бути кілька днів.
4. Великий об'єм однієї банки. Якщо ви ходите соло або вдвох, то банки на одне приготування буде забагато.

Тож розуміючи усі ці недоліки, ще на початку своєї туристичної "кар'єри", я почала шукати альтернативні варіанти. Найкраща заміна тушкованому м'ясу - сублімоване, але виготовити його вдома доволі складно, а от сушене м'ясо може зробити кожен. На той час в інтернеті було небагато статей на цю тему і майже усі вони дублювали один рецепт. За цим рецептом, який був поширений ще за часів радянського союзу, нам пропонувалося м'ясо перекрутити на фарш, обсмажити та тільки після цього висушити. Саме так я його і приготувала, але жодного смаку традиційній вечірній каші це м'ясо не додало - воно було сухим і несмачним. Чоловік мене насварив і сказав, що краще буде носити важкі консерви, ніж їстиме таку несмачну кашу. Але я не здалася. Повернувшись з походу, я почала далі вивчати цю тему і шукати рецепти, але вже на американських сайтах. Виявилось, що американці дуже полюбляють в'ялене м'ясо і часто використовують його як перекус. Їм і у голову не приходило термічно обробляти м'ясо перед сушкою. У наступний похід я вже висушила м'ясо " по-американські". Результатом я була повністю задоволена і багато років не зраджувала цьому рецепту. Лише нещодавно я його трохи змінила. Справа у тому, що для економії газу я почала готувати каші з пластівців і цільні шматочки м'яса не встигали проваритися і розм'якнути. М'ясо за зміненим рецептом виходить більш швидкого готування та і вдома його швидше підготувати до сушіння.

Нам знадобиться:
1. м'ясо - з розрахунку 65 грамів на людину на одне приготування. Сухого м'яса вийде приблизно 20 грамів.
2. цибуля - кількість беріть за смаком, у мене це приблизно одна цибулина на пів кіло м'яса.
3. сіль - треба трохи більше, ніж при звичайному приготуванні.
4. чорний перець - за смаком.
5. улюблені спеції - за бажанням.

М'ясо сушене "По-Американські"

1. М'ясо, у мене свинина, промиваємо і витираємо насухо.
2. Якщо на м'ясі є плівки чи жили, то можете їх видалити.
3. Нарізуємо м'ясо тоненькими скибочками.

4. Натираємо на дрібній терці, або пропускаємо через м'ясорубку цибулю.
5. Додаємо цибулю до м'яса, солимо та перчимо. Можете додати за смаком улюблені спеції.
6. Залишаємо маринуватися на 3-4 години.
7. Промариноване м'ясо розвішуємо на решітці духовки або розкладаємо у сушарці. Якщо сушитимете у духовці, то температуру виставляйте мінімальну і лишайте відкритими дверцята.

8. Сушимо м'ясо до готовності. У сушарці воно висихає за ніч.
9. Готове м'ясо ріжемо на менші шматочки, я це роблю великими ножицями.

М'ясо сушене "Швидкого приготування".

1. М'ясо промиваємо і витираємо насухо.
2. Пропускаємо м'ясо через м'ясорубку
3. Пропускаємо цибулю через м'ясорубку.

4. Додаємо сіль та перець за смаком, можете додати улюблені спеції.
5. Перемішуємо і лишаємо фарш у холодильнику на кілька годин.
6. Формуємо з фаршу плоскі котлетки, чим тонше, тим ліпше, і розкладаємо їх у сушарці. У духовці таким способом я не сушила, але думаю, що це теж можливо.

7. Подрібнюємо висушене м'ясо. Це легко робиться руками.

Смачної каші та легких рюкзаків!

На Масницю до Сковородинівки!

noreply@blogger.com (Anonymous) — Wed, 01 Mar 2017 10:38:00 +0000

Свято Масляної традиційно проводиться у Сковородинівці вже багато років. Стародавнє слов'янське свято і досі не втратило своєї популярності. Масниця, Масляна, Сиропуст, Пущення, Колодій - все це назви цього свята. А ви знаєте як святкували Колодія саме в Україні? Ні? Тоді рушаймо у Сковородинівку, де нас цьому навчить гурт Воріття!

Добиратися до Сковородинівки найпростіше рейсовим автобусом Харків - Велика Рогозянка, який відправляється з автостанції біля станції метро Холодна Гора, від платформи №6. Будьте уважні, коли займаєте чергу, бо від однієї платформи відходить кілька автобусів у різних напрямках, тож і черг декілька. Рейсів до великої Рогозянки всього два на день о 9:00 ранку і о 19:00 вечора, зворотні з Рогозянки о 5:30 ранку та 17:00 вечора. Поїздка займає приблизно годину.
О пів на дев'яту ранку я, Сашко та Аня вже були на платформі. Аня приїхала перша і вже встигла зайняти чергу. Перед нами було лише декілька людей, але як тільки під'їхав автобус - старий рожевий Мерседес, то набігло багацько людей, які зайнявши чергу кудись відходили. Нам пощастило зайняти останні сидячі місця. Під час дороги кілька разів припускався дощ. Щільно затягнене похмурими хмарами небо, пронизливий вітер - у погоди жодного натяку на свято. На превеликий подив біля музею, окрім нас, вийшов лишень один місцевий хлопець. Даремно я хвилювалась, що через навалу туристів ми не вліземо у автобус - всі інші приїхали на свято автобусами туристичних фірм або власними автівками.

Дуб-велетень
під яким любив працювати Сковорода

Пан-Іванівка, Іванівка, Шванівка Ольшанська, а нині Сковородинівка насамперед відома тим, що саме тут 29 жовтня (за новим стилем 9 листопада) 1794 року помер і був похований великий філософ, богослов, поет, педагог Григорій Савич Сковорода. У 1972 році на честь 250-річчя з дня народження філософа у колишньому будинку поміщиків Ковалівських було відкрито Національний літературно-меморіальний музей Г. С. Сковороди.
До початку свята лишається година і ми вирішуємо сходити на екскурсію до музею. Нам пощастило - екскурсоводом був науковий співробітник музею Манженко Валерій Павлович. Він провів неймовірно цікаву екскурсію музеєм та парком. Майже півтори години він розповідав про життя та творчість мандрівного філософа. Грандіозна постать у світовій культурі широко відомий у світі і, на превеликий жаль, такий не оцінений в рідній Україні - його лишень мимохідь проходять у школі і більшість українців нічого про нього не знає. На прохання назвати видатних українців навряд чи хтось згадає Сковороду, більшість з нас назве Франка, Шевченка, можливо Ліну Костенко, але саме Сковорода вплинув на їх творчість. Про нього згадує у своїх творах Пабло Костанеда, і Папа Римський Іван Павло ІІ-й цитує його у проповідях на площі святого Петра у Римі.
У приміщенні музею заборонено фотографувати, але ви можете пройти невеличку віртуальну екскурсію, хоча, звичайно, краще приїхати до музею і побачити все на власні очі.

Кожному, хто відвідав музей з екскурсією, видали талон на кашу. Зголоднілі ми не проминули можливості якнайскоріше його обміняти. Талонна каша виявилась неймовірно смачним кулешем, розправившись з яким ми пішли вивчати запропоновані нам "Козацькі забави". На ігровому майданчику ми змогли перевірити свою силу, швидкість та влучність.

На невеличкому ярмарку можна придбати традиційні українські сувеніри.

Головна сцена свята вражає різнобарв'ям народних костюмів. Колективи Харківщини розважають нас живим співом, а морозна погода змушує пускатися у танок. Справжнім героєм свята був студент із Азії - безпосередній та відкритий хлопець, який з запалом танцював українські танці і приймав участь в усіх обрядах. Приємно, коли людина, яка приїхала на недовгий строк у чужу для неї країну, жваво цікавиться історією та культурою свого тимчасового дому, в той час як багато людей, які все життя прожили на Україні, байдужі до цього.

Гурт Воріття, який цінний не тільки своїми автентичними народними костюмами, чудовим співом, неймовірною енергетикою, а насамперед тим, що доносять до нас наші справжні, а не нав'язані північно-східним сусідом, українські, а зокрема слобожанські традиції. З їх допомогою ми побачили як святкували Колодія наші пращури. Стародавнє свято Колодія, характерне тільки для України та Білорусі, сягає своїм корінням ще дохристиянських часів.

Колодій — слов'янський обряд, приурочений до Масниці, в якому дівчатам і неодруженим хлопцям прив'язували до ноги дерев'яну колоду на знак засудження або покарання за те, що вони не одружилися в належний час. В цей тиждень старші жінки жартома «карають» тих молодих парубків, які протягом року не знайшли собі пари і не одружилися. Таким був звичай наших Предків — усе живе повинно бути в парі. Тих, хто не знаходив собі дівчини, вважали причиною порушення гармонії, ладу в природі. Неодруженим парубкам чіпляли до ноги колодку, яку виготовляли спеціально для цього обряду, обплітали її стрічками, квітками. Цю відзнаку парубок повинен був волочити за собою, поки не дасть відкупного, тобто не пригостить жінок за таку честь, яку вони влаштували для нього. Такі обряди мали виховне значення, примушували замислитись про продовження роду, сприяли пошукам нареченої.

Колодій збігався в часі із Сиропусним тижнем, останнім тижнем М'ясниць. Це останній, напередодні Великого посту, тиждень, коли можна було справляти весілля. Цей тиждень також називали Бабським тижнем або попросту Бабським, а Колодій, відповідно, Бабським святом. Протягом цього тижня чоловікам належало слухатися жінок і витримувати їхні збиткування.

Колодій святкується в останній тиждень лютого. Колись давно кожен день цього тижня мав свою обрядодію, про що співається в давніх колодійних піснях. В цей час здійснюють також обряди завершення зимового періоду, зустрічі весни.

Протягом цілого тижня паралельно з іншими обрядами проходило коротке Колодчине життя.

У понеділок Колодка «народжувалась», у вівторок — «хрестилася», у середу справляли «похрестини», у четвер «помирала», у п'ятницю Колодку «хоронили», а в суботу «оплакували». У неділю ж наставала кульмінація Колодія, а заразом і Колодчиної долі. Молоді жінки «волочили» Колодку.

Головним почастунком на Масляну є вареники з сиром і сметаною, а у деяких регіонах також подають млинці з гречаного борошна. Головним напоєм — наливки і інші трунки.

Вареники - це обрядова страва українців. Їх традиційно ототожнюють з Місяцем, бо вони схожі на нього за формою. Молодий місяць символізував собою жіноче начало, а вареник був його уособленням. Наші пращури використовували вареники як жертовну їжу, присвячуючи їх богині води. Вареники з сиром приносили в жертву біля криниць із джерельною водою.

Вареники з сиром - головний почастунок Масляної

Катання тещі

Під час обрядового хороводу "Кривий танець" вперше за день визирає сонце. Наступний танок, якому нас вчить "Воріття" - "Кроковеє колесо".

Танок "Кроковеє колесо"

Насамкінець свята ми пішли до ставка, щоб, за давньою українською традицією, утопити опудал. Але міцна крига не дала цього зробити, тож ми встановили опудал на кригу, яка за кілька днів розтане і богиня води отримає нашу їй жертву.

На цьому програма свята скінчилась - туристи поволі повертаються до своїх автобусів, артисти складають обладнання, а господині свої баняки та каструлі з нерозпроданими стравами. Ми ж влаштовуємо фотосесію на сіні і ідемо на автобусну зупинку. Маючи у запасі півгодини, вирішуємо прогулятися селом до наступної зупинки. Під вечір температура суттєво знизилась і дорога стала дуже слизькою, але це не завадило нам помилуватися краєвидами. Автобус приїхав напівпорожній і ми швидко і з комфортом повернулися у Харків.

Автобусна зупинка.

Незважаючи на незручне діставання та жахливі дороги, у Сковородинівці варто побувати. Обов'язково відвідайте один із традиційних фестивалів, які тут проводяться, або просто приїздить, щоб побувати у музеї і помилуватися неймовірною красою тутешньої природи.

Пам'ятайте та шануйте історію, культуру та традиції рідної України!

Корисні посилання:

Розклад автобусу Харків - Велика Рогозянка №169. Вартість квитка - 26 грн. (станом на лютий 2017 р.)

Офіційний сайт Національного літературно-меморіального музею Г. С. Сковороди

Огляд та тестування жіночих снігоступів TUBBS FLEX VRT.

noreply@blogger.com (Anonymous) — Wed, 15 Feb 2017 13:40:00 +0000

Снігоступи - це невід'ємна частина зимового екіпірування, і чим у вищі гори ви ходите, тим важливіше мати їх у своєму арсеналі. А інколи і у нашій, степовій, частині України випадає кількість снігу достатня для використання снігоступів.

Наразі існує два види сучасних снігоступів:
1) з алюмінієвою рамою - такі снігоступи використовуються на пухкому снігу - у лісі.
2) з пластиковою декою - використовуються на жорсткому, злежалому снігу і незамінні на фірні, насті та льоду. На пухляку вони тримають трохи гірше за моделі з рамою.
Мені були потрібні снігоступи для використання переважно у гірській місцевості, тож я зупинила свій вибір на пластиковій конструкції.

Два типи сучасних снігоступів.

Жіночу модель снігоступів TUBBS FLEX VRT я купила влітку 2015 року на американському Амазоні. Чому я купила саме цю модель? Просто не встояла перед знижкою у 80% - фірма надійна, відгуки на модель гарні, тож треба купувати - вирішила я. А от нагода випробувати ці снігоступи випала мені тільки цьогоріч, у новорічному поході Покутськими горами. Велика кількість снігу нарешті дозволила повною мірою протестувати цю модель. Тож тепер ділюся своїми враженнями з вами.
Одразу зауважу, якщо ви вважаєте, що вдягнувши снігоступи не будете провалюватися у сніг, то сильно помиляєтесь. Ви будете провалюватися! Від щільності снігу залежить на яку саме глибину. У пухкий сніг ви можете пірнути і на всю довжину ніг, але снігоступи полегшать вам життя - виймати ноги зі снігу буде набагато легше. У більш щільному снігу середня глибина провалювання десь 10-20 см, в той час як без снігоступів, у такому самому снігу, ви провалитесь по коліно, а то й глибше. Справжнім королем ви відчуєте себе на насті - снігоступи спокійно утримують вашу вагу, а кішки не дадуть просковзувати на крутих схилах.

Детальніше про модель Tubbs FLEX VRT:

Модель на сайті виробника.

розмір 22

вага 1,81 кг/пара

Tubbs DynamicFit ™

система застібки Boa®

Жіноча модель Tubbs FLEX VRT існує у одному розмірі в 22 дюйми і розрахована на користувача вагою 36-68 кг, або, згідно з таблицею розмірів на сайті виробника, на 36-91 кг вашої ваги разом зі спорядженням. Також існує чоловіча версія цієї моделі у розмірах 24 та 28 дюймів.
Модель красива, технологічна, але й недешева - повна ціна у магазинах США 259,95$. Але всі ми знаємо прислів'я - готуй сані влітку! Як я вже казала, можна суттєво зекономити, купуючи снігоступи у міжсезоння. Я свої купила за 56,45$.
Упаковка від виробника мінімалістична - з'єднувальна стропа з липучкою та целофановий пакет. Чохла у комплекті немає, його доведеться купляти окремо або шити самотужки. А він не завадить - якщо ви звикли чіпляти снігоступи по обидва боки рюкзака, будьте уважні - при транспортуванні гострі кішки можуть пошкодити ваше спорядження, або одяг оточуючих вас людей. Якщо вже річ зайшла про кішки, то зауважу, що у Tubbs вони неймовірні - виготовлені з вуглецевої сталі два ряди бокових пластин, додаткові дві пластини на хвості та ще й шість масивних зубців під носком! Тримають на льоду на п'ять з плюсом, як на підйомі, так і на спуску. Зі слизьким траверсом вони також легко справляються.

Гострі кішки снігоступів виключають просковзування.

Застібка ВОА додає зручності - дуже легке та швидке вдягання і знімання снігоступів. Хоча у системи ВОА є як шанувальники, так і затяті супротивники, мені вона сподобалась. Порівняно зі строповою системою значно економить час і забезпечує щільне та рівномірне притискання черевика. Для вдягання треба затиснути диск і покрутити за годинниковою стрілкою. Для знімання тягнемо диск на себе і, після клацання, відтягуємо язичок снігоступа. Компанія Вoa Technology Inc. дає пожиттєву гарантію на компоненти системи швидкої шнурівки.
П'ятка черевика фіксується за допомогою гумової стропи з застібкою. Довжини стропи вистачило на те, щоб, за для цікавості, приєднати черевики 45-го розміру.

Зручна застібка ВОА.

Застібка для фіксації п'ятки черевика.

Технологія FLEX Tail™ - пружний пластик на хвості снігоступа пом'якшує удари при ходьбі, що зменшує навантаження на щиколотки, коліна та стегна. Ніс снігоступа теж виготовлено з гнучкого пластику.

Ліфт під п'ятку значно полегшує підйом у гору. Піднімається ліфт за допомогою трекінгової палки.

Зручний ліфт під п'ятку.

Переходимо до тестування:

Місцевість: гай у передмісті Харкова з невеликими буграми.
Температура: 0°C
Сніг: мокрий, висотою до 50 см

Без снігоступів я провалююсь у сніг майже по коліно. Сніг сильно заважає швидкому пересуванню.

Без снігоступів провалююсь по коліно.

Швидко вдягаю снігоступи та починаю тестування.

Завдяки ВОА легко і швидко вдягаю снігоступи.

Одразу видно різницю - під снігоступами мокрий сніг просідає максимум на 15 см.

Завдяки піднятому ліфту легко долаю невеликий підйом. Спуск теж проходить без проблем.

Піднімаю ліфт і долаю невеликий підйом.

Снігоступи стійко витримали випробування як на рівнинній Харківщині, так і у високогір'ї Карпат. Вони повністю справляються з усіма своїми функціями і значно полегшують пересування по засніжених та льодових територіях.

Переваги моделі:

+ застібка ВОА
+ гарні "кішки"
+"ліфт" для п'ятки
+ красиві
+ контрастні на білому снігу
+ технологія FLEX

Недоліки:

- відсутність чохла у комплекті

Пікнік на узбіччі: через покинуту базу ППО до Суворовського джерела.

noreply@blogger.com (Anonymous) — Wed, 08 Feb 2017 15:22:00 +0000

Цю одноденну прогулянку з міні-пікніком організували хлопці з секції скелелазіння ХПІ Паша та Сергій. Вони всім своїм друзям та знайомим пропонували до них долучитися, але приєдналися тільки я та Сашко. Маршрут починається на платформі Есхар і, проходячи через покинуту базу ППО, Руду криницю та смт Есхар, закінчується на платформі Дачі.

Електричка до платформи Есхар (не плутати з однойменним селищем) відправилась зі станції Лосєве-2 о 9:12 і рівно о десятій вона прибула на платформу Есхар. Поки ми налаштовуємо своє спорядження снігопад трохи вщухає і ми вирушаємо. Проходимо через селище Поди з населенням усього 66 осіб. Селище маленьке, а сміття там сортують краще ніж у Харкові. Ми теж долучаємось до процесу сортування.

Паша за чисте довкілля!

Швидко, минаючи маленьке селище, ідемо у бік Старої Покровки. Шлях туди йде гарною автомобільною дорогою повз озеро Подовське та поля. Не зважаючи на ранок суботи, рух пожвавлений і нам повсякчас доводиться поступатися дорогою автомобілям. Нарешті доходимо до моста через річку Уди, переходимо його і опиняємось у Старій Покровці.

Річка Уди.

Міст у Стару Покровку.

У селищі ще залишились старі хати мазанки, на жаль більшість з них давно покинуті. Одну з таких хат охороняє вівчарка.

Охоронець старої мазанки.

Остання садиба селища.

Проминувши останнє подвір'я селища, звертаємо ліворуч і узбіччям лісу доходимо до садиби лісничого. Там нас зустрічає дзявканням маленький песик-дзвоник. Не спиняючись цявкав він на нас доти, доки ми не минули воріт садиби, аж потім побіг за нами слідом, вже приязно вимахуючи хвостом.

Песик-дзвоник.

Далі йдемо через ліс гарно наїждженою дорогою. На жаль цю дорогу наїздили браконьєри, які перетворюють вікові дуби на вугілля. Їх пічки розташовані на закинутій базі ППО. На цю базу ми і прямуємо.

Браконьєрська вирубка.

Звертаємо з наїждженої дороги і йдемо навпростець до будівель бази. Під глибоким снігом дороги не видно і ми йдемо за азимутом.

Нарешті виходимо до одного зі сховищ ракет С-200. Побудована за часів холодної війни, колись секретна база 148-ї зенітної ракетної бригади (в/ч 44397), була закрита у двотисячних роках. Наразі будівлі бази стоять напівзруйновані. Виною цьому є мешканці найближчих сіл, які винесли майже весь метал і розібрали цегляні стіни. Найкраще збереглися бетонні ангари ракетних сховищ.

Сховище ракет С-200 Вега.

У одному з цих ангарів ми влаштовуємо невеликий обід-чаювання. Смачно поївши вирішуємо ще трохи пороздивлятися військову частину.

Навантажувальний майданчик.

Пройшовши навантажувальний майданчик, звертаємо у ліс. Наступна запланована зупинка - Руде або, як його ще називають, Суворівське джерело. Йдеться важко - свіжовипавший вологий сніг місцями нам по коліно, а у деяких місцях, під снігом, сховані підступні ями. Але нам щастить і невдовзі ми виходимо на колись протоптану стежку і, хоча її вже замело свіжим снігом, тепер йдеться значно легше.

Для мене це знайомі місця: кілька тижнів тому я тут проходила з друзями у дводенному поході від Будинку Відпочинку до Есхара. Тоді ми звернули з дороги і пішли у бік річки звірячими стежками, через густвину молодняку. Цього разу ми звертаємо зі стежини ближче до Мохнача, і навпростець йдемо до джерела. Долаємо крутий спуск і ось ми біля джерела.

Вода у джерелі має цілющі для очей властивості. Через великий вміст заліза у воді жолоби, по яким вона тече, і довколишня земля мають рудий колір. Звідси і назва - Руде джерело. З альтернативною назвою Суворовське не все так просто. За легендою Суворов вів своє військо повз джерело і його солдати вилікували хворі очі за допомогою цілющої води... Але, за ствердженням істориків, Суворов ніколи не бував у наших краях, тож звідки взялась ця назва не відомо.

Дорога від Есхара до джерела розчищена і можна легко іти, милуючись вигинами Сіверського Донця.

Ось ми і наблизились до запланованого місця пікніку - Партизанської галявини. Знаходимо затишне місце і розкладаємо невеличке багаття, його якраз вистачить на приготування глінтвейну та смаження ковбасок. Ми заздалегідь домовились, що кожен візьме по декілька сардельок або ковбасок, тож тепер у нас було справжнє гастрономічне різноманіття, лишалося тільки дочекатися готовності страв.

Насолоджуючись смачною вечерею, ми майже забуваємо, що нам ще треба встигнути на шестигодинну електричку. Доводиться йти по слизькій дорозі на максимально можливій для нас швидкості. До останнього ми не певні, що встигнемо, тож біжимо не спиняючись. Забігаємо на платформу і бачимо, що люди на платформі є - значить встигли! За дві хвилини прибула наша електричка. Щасливі, що не доведеться чекати наступної, яка аж об одинадцятій, або сподіватись на чугуївський автобус, ми, нарешті, дозволяємо собі розслабитись і випити зварений на багатті чай із вафлями. Втомлені, але задоволені чудовою прогулянкою, ми повернулися до Харкова.

Трек та профіль висот.

Розклад електричок дивимось тут.

Реанімація питної системи: заміна клапана.

noreply@blogger.com (Anonymous) — Wed, 01 Feb 2017 14:35:00 +0000

Питна система Hydrapak 3л

Важко уявити літній похід без питної системи. Вона економить місце у вашому рюкзаку, бо займає набагато менше місця ніж баклажки чи фляги, і зберігає ваш час та сили, бо вже немає потреби знімати рюкзак і діставати пляшку з водою, щоб попити. Але що робити, коли клапан системи зіпсувався з часом?

Зношений клапан Hydrapak

Більшість магазинів на aliexpress пропонують чотири моделі клапанів.

Трилітрова питна система Hydrapak дісталася мені разом із велорюкзаком Dakine. Вірою та правдою вона мені служила багато років, доки клапан, або як його ще називають загубник, не зламався. У місцевих магазинах такий клапан продається, але коштує він близько десяти доларів - це задорого. Згадавши про китайців я пішла шукати клапан на сайті aliexpress. Там безліч пропозицій, а ціна набагато гуманніша. Я шукала найнижчу ціну і безкоштовну доставку. У обраного мною продавця було чотири моделі клапанів. Судячи з відгуків - усі гарні, без хімічного запаху та смаку. Я купила дві моделі - Blue 90 Degree за $1.37 та Black 90 Degre ціною у $1.69. Рівно за місяць я отримала своє замовлення у відділенні Нової пошти. Дивимось, що мені дісталось.

Реальні розміри.

Зручний вентиль.

Чи то лінійки у китайців інші, чи сантиметри менші, але з розмірами як завжди плутанина. Клапани виявились на півтора сантиметри більші, ніж заявлено. Чорний загубник "у живу" дуже масивний. З вагою аж у 17 грамів він майже втричі важчий за фірмовий клапан, який важить усього 6 грамів. Система закривання проста - зняв/вдягнув ковпачок і все, жодних вентилів. Ковпачок тримається гарно. Через такі гігантські розміри я одразу відправила чорний екземпляр "у запас" і вирішила краще роздивитися синю модель. Вага набагато краща - 8 грамів. Щоб відкрити клапан треба повернути помаранчевий вентиль, який легко повертається, але не настільки легко, щоб самовільно відкритися. До речі, з фірмовим клапаном я намучилась - він дуже туго відкривався, і візуально було складно зрозуміти відчинений він чи ні.

Вибір зроблено - ставлю синій клапан! Лишається замінити старий клапан на новий. Операція не складна - відрізуймо кінець трубки, зі старим клапаном, бо трубка деформована у місці кріплення, і вставляємо новий клапан. Перевіряємо чи тримає клапан воду - синій клапан тримає добре, вода не протікає. Як і обіцяно - жодного хімічного запаху чи смаку не має.

Відрізуймо кінець трубки.

Все, можна радіти, що ми, зекономивши гроші, оновили нашу питну систему.

Новий клапан у старій трубці.

Від Будинку відпочинку до Есхара: дводенний похід по Харківській області.

noreply@blogger.com (Anonymous) — Tue, 31 Jan 2017 19:29:00 +0000

Станція Будинок відпочинку - саме тут починається наш дводенний похід по області. Прогулятися зимовою Харківщиною мені запропонували бувалі туристи - Сашко та Євген. Вони ще з листопада виношували ідею цієї прогулянки, але їм бракувало вільного часу. Нарешті їх робочі графіки співпали і ми домовились прогулятися цими вихідними. Добиралися до старту електричкою Харків-Левада - Ізюм, яка відправляється о десятій годині і вже у електричці вирішували, яким саме маршрутом підемо. Зупинились на маршруті Будинок Відпочинку - Есхар, а якщо буде зайвий час та сили, то подовжимо маршрут до Малинівки.
Півтори години дороги, за цікавими спогадами про минулі подорожі та пригоди, минають непомітно. Ось і платформа Будинок відпочинку. Переходимо колії і ми вже у лісі. Дерева вкриті снігом - справжня зимова казка. Навіть похмуре небо не в змозі зіпсувати наш гарний настрій.

Казковий зимовий ліс

Швидко добігаємо до паркану Будинку відпочинку. Тут традиційне для нашої країни видовище - стежка проходить крізь діру у паркані.

Паркан Будинку відпочинку.

Минаємо нечисленні забудови і звертаємо у бік річки Сіверський Донець.

На березі аншлаг - десятки машин пошановувачів зимової риболовлі. Хтось ловить рибу, а хтось вже смажить шашлик: аромат стоїть фантастичний. Роблю кілька глибоких вдихів, проковтую слину і йду далі за хлопцями.

Рибалки смажать шашлик.

Наш шлях лежить вздовж лівого берега річки. Дорога місцями наїжджена, а місцями повністю заметена. Напрямок маршруту ми обрали правильний, бо досить сильний вітер зі снігом дує нам у спину. Через годину вирішуємо зробити невеликий привал на березі. Нам пощастило знайти мальовниче місце на березі, обладнане столиком і лавами.

Місце для чаювання.

Перекусивши батончиком і чаєм, продовжуємо нашу прогулянку. Місцями по цілині зрізаємо кути доріг - це дуже засмучує Євгена, який був налаштований на "матрасний" відпочинок у лісі, а не на похід.

Євген долає цілину.

Невдовзі виходимо до мальовничого, але дуже смердючого струмка. Невідомо звідки взявся запах стічних вод, який не дає насолодитися красою. Тож перебігаємо через струмок по маленькому місточку, а потім переходимо маленьку дамбу, розташовану трохи далі.

На протилежному березі вже видно будинки Мохнача - нам туди. Йдемо у бік містка на правий берег.

Завтра нам підніматися на цю "гору".

Сашко запланував ночівлю у лісі, на пагорбі, вже за Мохначем, але сутеніє і ми вирішуємо ночувати у ліску на цьому березі. Без проблем знаходимо гарне місце і влаштовуємо табір.

Ясний і морозний ранок - цього разу синоптики не помилились. Під час сніданку та збирання речей, остаточно вирішуємо фінішувати у Есхарі, до якого, приблизно, одинадцять кілометрів. Проминувши будинок лісничого переходимо місток і ось ми у Мохначі.

Піднімаємось балкою на пагорб і милуємось краєвидом.

Йдемо узліссям по наїждженій колії, але вона невдовзі закінчується і ми застрягаємо у глибокому снігу. Євген вмовляє нас звернути на одну з багатьох звірячих стежок, яка, ймовірно, виведе до річки. Я з острахом дивлюсь на густий молодняк, через який треба продиратися. Нічого не лишається як, обравши саму натоптану стежку, звернути на неї і довіритись долі.

Виявляється у тварин все як у людей: неймовірна кількість стежок, що ведуть в усі боки, перетинаючись зі звіриними дорогами, які невдовзі розширюються до проспектів, а потім і до цілих магістралей.

Звірячі стежки та магістралі.

Біля річки йде гарно наїжджена дорога, по якій минаємо Партизанську галявину і добігаємо до дамби.

Від дамби нам лишається пройти повз джерело і вийти у Есхар.

До прямого автобуса на Харків була ще година, тож застрибуємо у вже від'їжджаючий автобус до Чугуєва. У Чугуєві пересідаємо в автобус до Харкова і близько третьої дня ми вже на Пролетарській.
Трек і профіль висот походу.
Розклад електричок дивимось тут.
Розклад автобуса Харків - Есхар - Харків.

Новорічна мандрівка Покутсько-Буковинськими Карпатами. Частина 2

noreply@blogger.com (Anonymous) — Sun, 29 Jan 2017 12:51:00 +0000

Частину першу читаємо тут.

День четвертий
(05.01.2017)

Серед ночі я прокинулась від того, що колиба вібрувала під натиском вітру. Страшно уявити, що коїться на полонині, лишається тільки сподіватися, що на ранок негода вщухне. З цією надією я перевертаюсь на інший бік і з жахом розумію, що пляшка з водою, яку я поклала поміж спальників, розкрутилася і вся вода вилилась.
Кілька хвилин лежу, змирившись з тим, що цієї ночі я замерзну, а мені ще три ночі спати у замерзлих спальниках! Ця думка так мене налякала, що я схопилася і почала думати, як зарадити цій біді. Першим на допомогу прийшов туалетний папір. Вже в якій раз впевнююсь, що це ледь не найважливіша річ у поході, принаймні, мега корисна і універсальна. Піврулону знадобилось щоб всотати більшість води. Далі я розклала між спальниками та килимком весь вільний одяг, щоб той увібрав залишки вологи. Трохи заспокоївшись лягла спати.
На ранок вітер вщух, але небо щільно затягнуло хмарами.

У лісі сніг вкрито ламаним гіллям, дуже багато повалених дерев - все це наслідки вчорашньої негоди. Ці наслідки ми будемо спостерігати впродовж усього шляху до Микуличина.

Минувши полонину Пожератул, починаємо підйом на однойменний хребет. Якщо вчора природа випробувала нас вітром, то сьогодні черга перевірки снігом: він настільки пухкий, що зовсім не тримає нас і ми, подекуди, провалюємось по пояс. Снігоступи мало допомагають. Пробиваємо стежку по черзі. На якийсь час небо роз'яснюється і ми дозволяємо собі відпочинок.

Пожератул ми долали три години. Підніматись ще на Лисину Космацьку ми не мали бажання, тож швидко збігаємо траверсною стежкою до джерела.

Минаємо Ледескул. Поміж дерев можна розгледіти шматочки вражаючої панорами.

На полонині влаштовуємо обід. Небо знов затягують хмари і починає йти сніг.

Далі наш шлях йде через Штевйору, Білашову та Стеришору. На мапі ця ділянка позначена як ліс, але на справді це майже суцільні вирубки різного віку. Деякі наразі розробляються, а деякі старі, закинуті і вже настільки щільно поросли молодим лісом, що лишень миша може проскочити між тонких стовбурів дерев. Дорога - де лісова стежка, а де суцільний проспект для лісовозів.

Вирішуємо заночувати на полонинці перед Стеришорою. Без проблем знаходимо рівне та затишне місце під ялинами.

День п'ятий
(06.01.2017)

Вчорашня тепла погода змінилась добрячим морозцем. Для нас це добре, бо снігові замети вкрилися настом, тож іти буде легше. Небо таке ж похмуре, як учора, вітер помірний.

На полонині Маковиця ми не знайшли жодної позначеної на карті колиби. Джерело замерзло. Добре, що ми не встигли дійти сюди на ночівлю. За полониною вирішуємо зняти снігоступи - мінус кілограм з кожної ноги!

Починаючи від перемички перед Каратулом і аж до перемички перед горою Черемиця, дорога йде вздовж нафтового родовища. Вражаючих краєвидів тут обмаль, але цікаво подивитись на справжні нафтові вишки. Чотири кілометри гарно розчищеного, майже проспекту, дають нам змогу пришвидшитись. Повз нас кілька разів проїздять позашляховики з туристами. Мабуть ми були найбільшою цікавинкою, яку вони сьогодні бачили: з шокованим виглядом ці люди ледь не шиї собі звертали, аби нас розгледіти. З останньою будівлею нафтовиків зникає і чищена дорога. У ліску ми упираємось у снігові замети більші за два метри заввишки. Дякувати насту, ми легко їх долаємо.

Я планувала завершити похід спуском у Яремче, але розтерта нога Сашка вимагає зміни маршруту. Вирішуємо спускатися у Микуличин по зеленому маршруту: від вершинки 1055, через Камінь, і заночувати у колибі під Погаром, або нижче, біля позначеного на карті місця відпочинку.

Під сильним натиском вітру долаємо вершинку Камінь і виходимо на полонину з колибою. На жаль на колибі висить замок, джерело замерзло, а біля місця відпочинку гуляє сильний вітер. Доводиться шукати затишку нижче у лісі. Спустившись метрів чотириста, стаємо на перемичці - місце не найкраще, але вже сутеніє і немає часу шукати кращої стоянки.

День шостий
(07.01.2017)

Христос Народився! Славімо Його!

З нагоди свята, та останнього дня походу, дозволяємо собі виспатись, та неспішно зібратися. До автобусної зупинки у Микулиничах усього шість кілометрів легкого спуску. Тож, не поспішаючи, рушаймо. Вздовж річки Прутець-Чемегівський йде триметрової висоти паркан, за яким понабудовано якихось котеджів.

Переходимо місток і опиняємось на добре чищеній дорозі. Йти не приємно - у обличчя дує сильний вітер, задуваючи в очі сніг. На дорозі дуже жвавий рух - позашляховики з київськими номерами та жигулі місцевих повсякчас проносяться повз нас. Ось і перші колядники. Це група з приблизно восьми чоловіків. Одягнені в усе чорне, жалісними голосами вони співають колядки під вікном хати. З боку це виглядало жалісно, як - "Газдине, ну дай випити та закусити"

- Невже у Микулиничах усі таки колядники? Де ж вертепи, де яскраві костюми? - Засмутилась я.

Але за декілька хвилин нам на зустріч потяглися групи гарно вбраних дівчат. Усміхнені обличчя, народні костюми і торбинки з, мабудь, наколядованими ласощами.

"Христос народився!" - кажуть нам

"Славімо його!" - відповідаємо ми.

Так, вітаючись з перехожими, ми дійшли до автобусної зупинки.
Ось і скінчився наш похід.

GPS трек та профіль висот нашого походу.

Новорічна мандрівка Покутсько-Буковинськими Карпатами. Частина 1

noreply@blogger.com (Anonymous) — Wed, 25 Jan 2017 09:20:00 +0000

Проводити новорічні свята у горах давно стало для мене традицією. Раніше це були поїздки до Криму, а тепер це мандрівки Карпатами, але з зимовою погодою на знаменних хребтах Чорногора та Свидовець мені два роки не щастило. Бувало всяке - і шквальні вітри, і завірюхи, і повна відсутність видимості, і страшні морози... Інколи можна було сказати:
- Дякую, Боже, що ми вижили.
Тож цього року я вирішила перенести похід на меншу висоту над рівнем моря і урізноманітнити відкриті краєвиди затишністю лісу. Та не все так сталося як гадалося, але про це згодом.

Вибір пав на Покутські гори. Нитка маршруту виглядала так: старт у Космачі, далі - хр. Прелука - г. Грегіт - пол. Крами - г. Мунчелик - г. Пожератул - г. Лисина Космацька - г. Ледоскул - г. Штевйора - г. Стеришора - г. Маковиця - г. Каратул - г. Рокита-Мала - пол. Скарбівка - г. Петраш, а далі спуск у Яремче або Дору. Дати походу 02.01-07.01

Квитки на поїзд куплені, маршрут сплановано, а рюкзаки зібрано - тож рушаймо!

День перший
(02.01.2017)

Oб одинадцятій годині ранку наш поїзд Харків-Чернівці прибув до Коломиї. Без проблем добираємось до автостанції, де сідаємо на рейсовий автобус до Космача. Можна легко уявити стан дороги, якщо зауважити, що 44 кілометри ми подолали за 1,5 години. Космач зустрічає нас ясною погодою, морозцем та потужним вітром. На зупинці готуємось до старту - налаштовуємо трекінгові палки, вмикаємо GPS та вдягаємо ноу-хау цього походу - бахіли. Пошити їх примусила нужденність - старі зимові трекінгові чоботи вже поганенько тримають вологу, а ходити шість днів з вологими ногами взимку - це не для нас. Приблизно о п'ятнадцятій годині рушаємо у напрямку цвинтаря - саме там починається дорога, яка виводить на хребет Прелука. Цей варіант підходу до гори Грегіт дає можливість якнайшвидше покинути межі цивілізації і зануритись у дике середовище Карпат.

Оминувши вершинку Ломи, спускаємось до джерела позначеного на карті. Воно не замерзло, але Сашку чимось не сподобалась вода. Тож вирішуємо, що наберемо її у наступному джерелі за Лозовиною. На жаль його ми не знайшли, а через те що почало сутеніти, вирішили шукати місце для ночівлі. Прихисток на цю ніч ми знайшли біля маленької стайні край лісу. Натопивши снігу, ми зварили кашу і смачно повечерявши, об 19-й годині лягли спати. Заснула я одразу, бо до цього майже цілу ніч не спала.

День другий
(03.01.2017)

Погода зранку мінлива. Такою вона залишилась впродовж усього дня.

Так як газу у нас впритул, вирішуємо сніг натопити тільки на сніданок. Чай у термосі ми заваримо на обідньому привалі, набравши води по дорозі.

Проминувши останнє людське житло, починаємо підйом на хребет Прелука.

Йдеться легко, бо місцеві розкрадачі лісу добре протоптали стежки, а місцями накатали справжні траншеї стовбурами розкрадених смерек. Виходимо до колиби під вершиною 1188 і набираємо воду. Вище полонини стоїть капличка та чудова альтанка, де ми обідаємо та заварюємо чай у термосі.

Так легко йти по тропленому, тільки в декількох місцях доводиться виконати кілька акробатичних елементів - десь підлізти під повалений стовбур, а десь перелізти через нього. Акробат з мене не дуже, тож під одним із дерев я застрягла, але Сашку вдається мене пропхати, а потім і самому пролізти. Але наше протроплене щастя триває недовго. Стежка перед підйомом на Грегіт звертає у бік хребта Рижі. Тож далі нам треба самим прокладати собі шлях. Кілька кроків у бік підйому і я вже провалююсь по середину стегна - саме час вдягти снігоступи. З ними справа пішла краще, і ми швидко долаємо маленький підйом на сідловину. Там вирішуємо не підніматися на г. Грегіт, а піти траверсом на полонину Крами. Початок стежки добре видно, та і далі її складно загубити. Тож швидко пробігаємо кілометровий траверс і опиняємось біля джерела, яке, на жаль, повністю замерзло. Видно, що нещодавно якийсь турист марно намагався пробитися до води. Ми теж робимо таку спробу, але даремно. Доведеться і сьогодні топити сніг. Виходимо на полонину, де гуляє потужний вітер. Сонце майже сіло. У останніх променях сьогоднішнього дня намагаюсь вгледітися у краєвиди . Десь там, на обрії, під пухкою ковдрою з хмар видніється Чорногора.

Шкода, що ми трохи забарилися - якби на півгодини раніше тут бути. Роблю кілька фото і йду на оглядини стайні. Це двокімнатна курна будова. У багатті ще жевріє кілька жаринок від незагашеної ватри вчорашніх постояльців. Для ночівлі обираємо дальню кімнату - вона більш затишна.

День третій
(04.01.2017)

Не вітер — буря!

Трощить, ламає, з землі вириває…

Павло Тичина

Щогодини вітер дужчав. Прориваючись крізь численні шпарини стайні, він утворював страшні завивання і задував у кімнату сніг. На ранок кімната з вогнищем була рівномірно вкрита сантиметровим шаром снігу. Нашій кімнаті пощастило більше - снігу понадувало лише по кутках. Поснідавши і зібрав рюкзаки, виходимо.

Біля колиби вітер сильний, але порівняно з тим який вище на полонині - це легкий бриз. Відійшовши на п'ятдесят метрів від стайні, я розумію, що день буде не з легких. Вітер збиває мене з ніг, у прямому сенсі цього слова, і лежачі на снігу я жалісно дивлюсь на Сашка:

- Може ми нікуди сьогодні не підемо?

- Нічого, прорвемося! -каже Сашко.

- Я сильна, я зможу! - кажу це собі, піднімаюсь і, долаючи вітер, добираюсь до узлісся. Тут відносно затишно, можна перепочити і зробити фото.

На жаль фото ніяк не передає сили вітру. Далі майже півтора кілометри йдемо лісом. У моїх планах був підйом на вершинку Ротило, але, зважаючи на погоду, про це не має мови. Виходимо на полонину Ротул. На не захищеному деревами просторі вітер знов намагається збити нас з ніг, але марно. Трохи перепочиваємо у прихистку стайні, вірніше того, що від неї залишилось. Старенька хатка, невеличка за розміром, вже давно стоїть без дверей, у даху великі діри... Вже не дасть вона прихисток подорожньому, та й самій їй не довго лишилось стояти. З сумом ідемо у бік джерела.
- Ура! Воно не замерзло!!!

Набравши води, рушаймо далі. За планом у нас полонина Мунчелик. Але дорога до неї обіцяє бути важкою - суцільний відкритий простір та вирубки. Лише маленька ділянка лісу між вирубками зможе нас прихистити. Хмари потроху починає розтягувати, і все частіше визирає сонечко. Це придає нам сил, і ми потроху йдемо далі. Пухкий сніг під ногами не хоче нас тримати, і, не зважаючи на снігоступи, ми подекуди провалюємось по коліно. Проте на полонині Версалем вітром здуло майже увесь сніг.

На вирубках суцільний жах - замети по пояс. Уволю наборсавшись у снігу, вийшли на полонину Мунчелик.

Саме тут почалося найцікавіше. Перші метрів п'ятдесят вітер був як і на всіх сьогоднішніх полонинах, а далі ми потрапили у аеродинамічну трубу. Потужний нескінчений порив вітру збивав з ніг. Спочатку я намагаюсь швидше добігти до колиби, але, збита кілька разів вітром, змінюю тактику: переношу всю вагу тіла на одну трекінгову палку, а іншою намагаюсь відштовхуватись від купин. Схил повністю вкритий льодовою кіркою, на щастя кішки на снігоступах добре тримають. Отак, поволі перебираючи ногами , напівлежачі, я потроху наближаюсь до омріяної колиби. Це були найтяжчі двісті метрів у моєму житті. Тільки на ґанку я змогла, перепочиваючи, спостерігати за Сашком, який ще долав це пекло. Неймовірне видовище, коли поривом вітру легко збиває з ніг і гупає об землю чоловіка, який разом зі спорядженням важить понад сто кілограмів. Та ось і Сашку вдається добратися до прихистка стайні. Віддихавшись, з повними штанями вражень, заходимо у середину - така сама курна хата як і на полонині Крами. Перша кімната засипана снігом. Йдемо далі. Дальня кімната хоч і трошки засніжена, але виглядає дуже затишно. Вичищаємо сніг, трохи прибираємо і сідаймо обідати. За обідом думаємо що робити далі. Наче ставати на ніч ще рано і можна було б спробувати пробитися на наступну полонину, де теж є колиба, але ще раз опинитися у аеродинамічній трубі нікому з нас не хочеться. Вирішуємо лишитися за умови наявності води.
Якби нас це не лякало, але у пошуках джерела треба виходити назовні. Зібравшись з духом спускаємось до місця, де на мапі позначена вода. Поблукавши трохи вздовж краю лісу знаходимо джерело, але воно не облаштоване і повністю замерзле. Намагаємось дістатись до води і мені щастить випадково пробити снігоступом гарний витік. Сьогодні у нас буде вода! Маючи воду і затишок стайні, вирішуємо далі сьогодні не йти.

Другу частину читаємо тут.