Щоденник грубіяна

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Fri, 03 Jul 2026 12:26:29 +0000

НА ЩО ЛИШИТЬСЯ

Якщо й лишиться щось від України,

Крім згарищ і безлюдної пустелі,

Це зібрання хвастливих брЕхонь Зелі

І спогад про народ,

що жив у цій місцині.

Карикатура з відкритих джерел Інтернету

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Fri, 03 Jul 2026 12:20:18 +0000

НЕБАЖАНІ ГОСТІ

Пияцький етюд

Вечір. Тиша. Душно в хаті.

Мошки чарку рвуть із рук.

Я сиджу – ледачкуватий

І неголений селюк.

Думаю: от неподобство!

І комахи ниньки п’ють!

Як наллєш – так зразу «гості» –

Комашня вже тут як тут.

Карикатура з Інету

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Fri, 03 Jul 2026 11:54:26 +0000

ЗА РІВНІСТЬ МІЖ НАРОДАМИ

Я завждИ був за рівність народів.

І тепер я за це. Як колись.

Не змінився я зовсім відтОді,

Все такий же інтер-

нацьо-

на-

-ліст.

Щоб усе було порівну, братці!

Щоб зрівняли з землею Москву!

Щоб і в них було стільки ж нещастя,

Як у нас!

Щоби про мирову

Запросились вони, попри пиху.

Врешті-решт, щоб і їм припекло!..

* * *

…Набажав тут собі я на втіху.

Головне: нехай здохне уйло!

Польська карикатура з Інету

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sun, 28 Jun 2026 22:11:16 +0000

А ЦЕ – НАРОДУ

Трапляється таке усе частіше

(Не знаю, це на щастя, чи на жаль):

До влади пробираються найгірші,

Лишивши решті злидні і печаль.

Карикатура з відкритих джерел

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sun, 28 Jun 2026 22:01:35 +0000

НА ПІДЛИЙ ПАРАДОКС

Мільярдами киздять Зеліни друзі,

Й немає цьому кінця-краю…

А люди по гривні, в нестатках і тузі,

На армію рідну збирають.

Жінки плетуть маскувальні сітки

                        Фото з Інтернету 

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sun, 28 Jun 2026 20:21:28 +0000

НА ДАРУНКИ ДЛЯ МОСКВИ

Усе на світі має свою ціну.

У тім числі і Зеліни «відосики».

Мені здається, що могла б Вкраїна

Ракет достатньо накупити

за ці грошики.

Карикатура з Інету

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sun, 28 Jun 2026 20:16:01 +0000

НА КЕРІВНУ ХАТУ

Щось я став якимсь неспокійним,

Настороженим, можна сказати.

Онде знов богообрані сім’ї

В керівні заселяються хати.

І здається мені, поміж ними

Вже існує якась тиха змова…

Хоч говорять: ми непогрішимі!

Вочевидь же, керують ху…хреново.

Я сиджу тут і все коливаюсь,

Керівну розглядаючи хату,

І подеколи думка зринає:

Може, час вже і цих виганяти?

Карикатура з відкритих джерел

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sun, 28 Jun 2026 20:08:26 +0000

НА КАДРОВУ НАВАЛУ

О, як ломанули в політику

Ідіоти, чужі й вітчизняні!

І кожен, хто був колись гвинтиком,

Себе уявив кегельбаном.

Карикатура з Інету

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sun, 28 Jun 2026 20:01:14 +0000

А КОМУСЬ РАДІСТЬ…

Зринає істина простенька:

Як владних вибрати осіб.

Очолити той гідний Неньку,

Хто обіцяє краще всіх.

Бо, власне, що це – обіцЯнка?

Лиш кілька – з сотень тисяч слів.

Народу ж – ситості приманка.

А грамотним – сирени* спів.

*міфічна істота з давньогрецьких легенд, яка чарівним голосом заманювала мореплавців на смертельно небезпечні скелі.

Фото з Інету

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Mon, 22 Jun 2026 20:49:06 +0000

НА БЕЗКОМПРОМІСНУ БОРОТЬБУ

Заходились шукати хабарників…

Ґвалт довкіл підняли аж до неба.

І були ці зусилля не марними –

Вийшов рідний народ сам на себе.

Карикатура Валерія Могильного з відкритих джерел

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Mon, 22 Jun 2026 20:41:33 +0000

НА ПАРТІЙНОГО ОРАТОРА

В промовах розпускає хвіст павИчий.

Так хочеться сказати, а терплю:

«Не розумуй, убогий!

Це тобі не личить!»

Хоча для публіки його камлання* –

просто глум.

*Ритуал у шаманізмі, коли шаман впадає в транс для спілкування з світом духів.

Карикатура з Інтернету

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Mon, 22 Jun 2026 20:34:21 +0000

ЧОГО НАМ БРАКУЄ?

З часів міфічних Святослава

І різноплеміннИх наставників

Бракує, думали, держави,

А, з’ясувалося, – державників.

Карикатура з відкритих джерел

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Mon, 22 Jun 2026 20:27:42 +0000

НА ВТІШНУ ДУМКУ

Усе коливаюсь, гадаю: хто він?

Й куди він веде наше стадо?

…Стою спантеличено серед руїн:

А, може, він дурень? Не зрадник?

Фотоколаж із Інету

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Mon, 22 Jun 2026 20:19:31 +0000

НА КАДЕНЦІЮ ОСТАННЬОГО

Сім років хвастощів, брехні і величання.

Сім років обливання брудом опонентів.

Сім років зрадництва і самоуславляння,

Коли довкіл руйнація і потопт смерті.

Забув народ, що означає слово «правда».

Не бачить вже людей, подій і фактів.

Зір затуманили «відосиків» принади.

Недовго так й до всенародного інфаркту.

Фото з Інету

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sat, 20 Jun 2026 20:07:06 +0000

МІРА ЗА МІРУ ЧИ БЕЗМІРНА ГУМАННІСТЬ?

Колись мене вразило різноманіття способів, за допомогою яких людину було можна позбавити життя. Мимоволі подумав: це теж свідчення прогресу. Людство розвивається!

Приміром, у Сполучених Штатах (а це – світоч демократії!) людину могли не просто пристрілити (звичайно, на виконання ухвали суду), а й застосувати смертельну ін’єкцію, посадити на електричний стілець, припровадити в газову камеру…

Якось непомітно, без казенного ажіотажу, відійшли в минуле (в добрые старые времена) колись дуже популярні способи знеживлення – позбавлення життя. Приміром, спалювання на вогнищі, обезголовлення за допомогою сокири. До речі, сокири були спеціальні – «катівські».

А четвертування!?

Оскільки набір розваг у публіки був невеликий (телебачення й Інтернета ще не винайшли), то мешканці сходилися на (переважно) центральний майдан – помилуватися процесом покарання. Такі були часи, такі були звичаї. O tempora, o mores! – як казали давні. І продовжували рубати, четвертувати й палити… Це, безперечно, стримувало реалізацію дурних схильностей у населення, але не зовсім.

У суспільній уяві виринуло зловісне поняття «патологія». І громадськість вирішила продовжувати в тому ж дусі, хіба що трошки модернізувавши способи випускання духу з грішного тіла. У 19-ому столітті французький інженер Гільйотен, у нападі людинолюбства, винайшов гільйотину. Правда, професійні кати втратили заробіток, але знеживлення стало швидшим і гігієнічнішим.

Нині у Сполучених Штатах можна навіть обрати спосіб відбуття в кращий світ. Приміром, 2010 року осуджений на смерть попросив його просто розстріляти. Без новітніх витівок.

Цей випадок навіяв печальний спомин про мільйони розстріляних радянських людей. Серед «виконавців» були «рекордсмени». Не хочу згадувати їхні паскудні імена. Хоча б тому, що жодна прогресивна ідея не санкціонує дозвіл бути виродком, садистом.

І тут я хочу перейти від констатації до запитань. Чи заслуговує дія чи свідомий вчинок, який вочевидь призводить до смерті інших співгромадян, на смертну кару?

Є очевидні речі. Є досить примітивні дії, які з’єднані між собою як причина й наслідок. Приміром, за відносно помірну плату повідомити місце розташування українського військового підрозділу. «Допитливий» адресант інколи навіть не приховує, навіщо це йому. Тут, як кажуть, і коню ясно. І коли я читаю, що «він не знав», «були дуже потрібні гроші» тощо, то розумію: перед нами корислива примітивна істота. За свої вчинки вона відповідати не хоче, і якщо й попався, то істоту одразу навідує рятівна думка: «А нічого ви зі мною не зробите! Смертна кара заборонена».

Інші способи покарання таку істоту не дуже лякають. Практично, він цінує лише фізіологічний, матеріальний аспект перебування на цьому світі: їсти дають, прогулятися випускають, спати є де, за комір не капає… Жити можна. До речі, на волі всі задоволення від життя зводилися саме до цих, згаданих. Хіба що … випивати не дають Хоча в багатьох місцях казенного утримання й це питання якось вирішується. За допомогою «співчутливої»

охорони. Яка, так би мовити, «входить в становище» й балує жаданим алкоголем ув’язненого. Не безкорисливо, звісно.

Таким чином, чарочка якось урізноманітнює сірі тюремні будні. Особливо тим, кому сидіти та сидіти…

Пригадую переполох у Нідерландах на початку 90-х років минулого століття. Росіяни, які прибували в цю невеличку європейську країну, норовили, в помітній кількості, потрапити до місцевої буцегарні. Яким чином? Вони здійснювали відносно дрібні правопорушення, але осудні, з перспективою запроторення до місцевої тюрми. Навіщо? Там добре годували, утримували в комфортних умовах, поводилися з ними делікатно (аякже: права людини!) й (о диво!) не били, не знущались… Не те, що в Росії, де на свободі було не краще. Це пізніше в РФ завдяки нафтодоларам трохи від’їлися.

Я не відстежував, чим це нашестя зголоднілих росіян завершилося. Здається, власті почали їх висилати.

Ну, це я згадав примітивних, які у воєнний час шкодять своєму оточенню за копієчку, за скромну винагороду. Але є й розвинутіші. Які практично вбивають співгромадян з «ідеологічних» міркувань. Хоча… людина, якщо йдеться про її особисту відповідальність, здатна виправдати будь-який вчинок. Винахідливість неймовірна, можна сказати «жуткая».

Але не тільки алкогольна чи наркотична, «добавка» пом’якшує перебування навідника російських дронів і ракет у тюремній камері. Гріє також думка, що скоро прийдуть «наші» і звільнять… Він уважно дослуховується до новин, ловить зацікавленим вухом, що там на фронті. Ця надія підживлює нахабство, яке в’язні інколи демонструють, спілкуючись з українськими посадовцями. «Надежды юношей питают…», – як писав колись московитський класик.

Мені пригадуються обставини затримання й допиту адвокатеси Тетяни Монтян. Їх виставляли у FB. Яку «дерзость» вона демонструвала! Яку сміливість! Це було на початку війни. Напевне ж її гріла думка, що ось-ось прийдуть «наші», її урочисто звільнять, а за тими, хто її, прихильницю «русского мира», затримував і допитував, ганятимуться сталінскіе, перепрошую – путінскіє, соколи.

Думки, подібні цим, копошаться в головах багатьох, так би мовити, «ідеологічних» зрадників.

Вони, я б сказав, терпимо, згідно з міжнародними угодами, замешкують у наших буцегарнях, «мотаючи» свої терміни й виглядаючи «наших».

А ви бачили, якими повертаються з російського полону українські військовослужбовці? Після обміну.

Як жертви Бухенвальду.

А якими віддають Московії орків? Можна сказати, мордатеньких…

Я б сказав, що тут у нас якийсь перекос. Мимоволі пригадалася назва шекспірівської драми – «Міра за міру».

Ні, я не до того, що ви подумали. Ми ж не дикі. Але обійти цю обставину якось важко.

Яка в них, московитів, міра? А яка в нас?

Які в них ряшки? А які скелети – в наших?

Або, приміром: із ним зв’язалися телефонічно. Пообіцяли 200 (300, 500 і т. д.) гривень. За точні координати військової частини. Він передав. Москалі вдарили досить точно. Загинуло з півсотні чоловік. Правда, наше СБУ спрацювало оперативно. Навідника схопили. Засудили. Тепер він сидить на казенному харчі (бля, нашому, народному!), а молодих людей немає… Не стало.

Міра за міру?

Чи ні?

І людина примітивна, як двері, й зрадлива, як «сердце красавицы», чудово розуміє: А нічого мені не буде! Смертної кари немає. Заборонена!

Ми не якийсь там штат Сполучених Штатів, щоб обирати кару для злочинців, виходячи зі своїх обставин і традицій. Ми гуманні. На догоду тим, хто пообіцяв прийняти нас до ЄС.

Ми суїцидно ліберальні навіть перед катастрофічною картиною, яка розгорнулася в Західній Європі. Де примусова толерантність призводить до викорінення давніх цивілізованих народів. Де бути «білим» вже стає небезпечним.

І ми політично спаралізовані, бо не можемо прийняти кардинального, недвозначного рішення щодо запровадження якоїсь суворішої кари. Бо наш верховний обранець хоче всім подобатися. Він любить оплески, а коли ти не хочеш аплодувати, можеш зіпсувати собі кар'єру, а то й заторохтіти за грати.

Павло СТОРОЖЕНКО

P.S. Спало на думку, яку феноменальну історичну живучість виявили італійські мафії: сицилійська, неаполітанська тощо. Вони існують упродовж століть. Можливо, тому, що в них жорстоко карали за зрадництво, відступництво? Порушників кодексу, який передбачав мовчання, честь і кругову поруку, страчували з показовою жорстокістю. А українська державність протікала як струмочок у пустелі: то зникне, то з’явиться знову… І наші «рідні» зрадники ніби й не дуже остерігаються.

Фото з відкритих джерел Інету.

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Mon, 15 Jun 2026 20:49:56 +0000

НА СВОЄ БЕЗВІР’Я

Якось подумав: рейтинг – результат

Реклами й хвастощів чиїхось.

Та він мені – ні кум, ні сват, ні брат,

Його я знаю лиш як дурносміха.

Не вірю вперто в здібності його.

Хоча лакузам це здається дивним.

Як можна, бля, повірити в тогО,

Кого вславляли у рекламнім фільмі?!

Карикатура з відкритих джерел

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Mon, 15 Jun 2026 20:39:13 +0000

НА НАШ ЧАС

У дивний час ми живемо, друзяко!

Не помічаємо, як стрімко роки плинуть…

Й хоча вже не один «величний» крякнув,

Штурмують психопати керівні вершини.

Карикатура з відкритих джерел

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Mon, 15 Jun 2026 20:13:48 +0000

НА АКТУАЛЬНУ ПОСТАНОВУ

З’явилась раптом постанова грізна.

На неї маємо усі зважати.

Про боротьбу із антисемітизмом.

Це щоб не всі підряд

з бюджету могли красти.

Карикатура з відкритих джерел

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sun, 07 Jun 2026 13:42:04 +0000

Ірландські окрушини

РІЗНІ ЛЮДИ МІСТА ЛОНГФОРДА

*****

Я вибрів зі свого під’їзду й зразу наткнувся на нього. Джентльмена в двобортному костюмі кольору кави з молоком (не надто світлої, помірно), в голубій сорочці й яскравій червоній краватці. Він стояв, тримаючи в руці «стік», тобто, стек, і спокійно роззирався довкола. Я б не сказав, що з якимось особливим інтересом. Є вираз «просто так». Так от, він озирав навколишній міський пейзаж просто так. Як джентльмен, який нікуди не поспішає і має на це (не поспішати!) законне право.

Я випадково довідався, що він замолоду, майже підлітком, подався на заробітки до Лондона. Працював там років двадцять. Потім мотався комівояжером у рідному графстві. Забагатів. Утім, неясно, з чого; одні казали, що виграв у лотерею, інші – що був вправним муляром і накопичив, бо не одружувався й мріяв про вільне самостійне життя. Зазвичай він стояв біля бару, а сьогодні щось змінив диспозицію. Я ніколи не бачив його випивши, та й сторонні не згадували, щоб він був схильний до чарки. Випивав свою пінту і йшов на пост або додому. Його життєве задоволення, мабуть, полягало в тому, щоб спостерігати за людьми. Що він думає з того чи іншого приводу, події тощо, він не розводився. Був вочевидь не балакучий.

Прикметно, що костюми він міняв, але завжди був у строгій парі. Джентльмен являв собою постійну, практично незмінну прикмету міста.

Щодо суми, яку він чи то заробив, чи то виграв у Лондоні, були різні думки. Одні казали – 100 тисяч фунтів стерлінгів, інші – що набагато більше. Врешті, що б там не було, це дало йому змогу провадити такий спосіб життя, який йому подобався: спокійно-незворушний, в певній мірі споглядально-байдужий, і тому я підозрюю його в таємному філософуванні.

*****

… Я таки думав, що він врешті прибився до якоїсь молодиці, і вона його, цього відносно молодого поляка, якось ошляхетнила, привела до порядку. Маю на увазі, так би мовити, зовнішню естетику. Одного разу я побачив його свіжо поголеного, вмитого, в чистому одязі. Отож і подумав…

А сьогодні, коли всівся почитати на свіжому повітрі, біля бібліотеки, побачив його на гранітному бордюрі. Правда, за кущистими квітами зразу не помітив. Він «невимушено» лежав на обробленому граніті. Спав. Звично неголений. З-під голови виглядали бруднуваті руки. Похропував… Погода була тепла, +19С. Можна було не турбуватися, не застудиться.

Ми з ним стали вітатися. Наші маршрути вряди-годи перетинаються. Учора привіталися «по-модньому» – тицьнувши кулачок в кулачок.

Коли й чому він забомжував, не знаю. Напевне, приїхав в Ірландію на заробітки, і щось пішло не так. І не туди… Якось при нагоді розпитаю. Хоч з якого воєводства… Напучувати не стану. Невдячна справа. Мій давній приятель Наум якось зауважив: «Пашо, у тебе є скверна звичка: набиватися зі своєю допомогою. Давати поради. Я тебе знаю, це від доброти… Але зазвичай це вивершується потім невдоволенням і злістю. Ніколи нічого нікому не радь, навіть якщо попросять…»

*****

…Я його бачу майже щодня. Його важко не помітити – високий, кошлатий (маю на увазі зачіску й бороду. Хоча зачіскою проблематично назвати те, що просто росте на голові, а борода – це те, що росте на підборідді. Вуса – теж, само собою… Він завжди щось носить: то папери, то кульки, то пакунки… Рухається швидко, стрімко. Вигукуючи гучним рикаючим голосом щось незрозуміле. Втім, може, дехто й «врубається» в зміст його вигуків, а мені бракує знання англійської? В її ірландському варіанті?

Гукаючи й рикаючи, він розсікав юрми відвідувачів супермаркету «Теско» й зникав на виході. Дехто здивовано на нього озирався, а більшість – ні. Вже звикли.

Пригадую, колись у Полтаві теж був перехожий-говорун. Зазвичай його можна було побачити на центральній вулиці, тоді Жовтневій. Він теж кудись завжди поспішав, безперервно виголошуючи маленькі думки типу: «Мама-дура сказала купити кефіра а грошей не дала а в мене може не вистачити…» Це був «потік свідомості». Є такий літературний прийом. Він, мабуть, був запозичений у людей, у яких мовні мозкові центри трагедійно закоротило з мовленнєвим апаратом. І вони не могли дати цьому ради. Що думали, зразу й говорили…

Цього чоловіка я не бачив вже давно. Мабуть, помер. Усі ми конечні. Але з юних літ у моїй голові стримить оте голосне заклопотане нарікання: «Мама-дура сказала купити…»

А от першотравневі заклики ЦК КПРС у моїй голові чомусь не затрималися. Тільки «Да здравствует!..» Якась дивна стихійна вибірковість.

*****

… Цей фрагмент хочеться почати з плагіату, точніше, майже плагіату: «Цыгане шумною толпою по Бес…Ирландии кочуют». Першоджерело належить відомому імперському поету-кон’юнктурнику Алєксандру Пушкіну. Як з’ясувалося в пізніших дослідженнях вітчизняних і зарубіжних літературознавців, піднесення його патріотичних й імперських почуттів незмінно співпадало з щедрими царськими обдаруваннями – чи то грошима, чи то кріпаками… Таке було бідацьке життя російського поета: доводилося відробляти пером.

…Нам випало замешкувати неподалік будинків, заселених словацькими циганами. Вони мені подобаються. Тим, що живуть весело, безтурботно, нахабно. Мені цих рис бракує, і я терзаюсь почуттям неповноцінності. Переважна більшість циган ніде не працює і, мабуть, не дуже й прагне. Це я без осуду. Як казав, вже давненько, знайомий сантехнік Коля: «Пашо, без обид!..»

Українці трохи інакші. Потрапивши в чуже етнічне середовище, вони норовлять якнайшвидше пристати до якоїсь справи, щось заробляти, їм ніби якось незручно перед місцевими: наче вони приїхали сюди байдики бити… Я спочатку дивувався, з яким ентузіазмом українці заходилися споряджати посилки на Батьківщину. І подумав: «Не такі вони вже й розділені, атомізовані, кончені індивідуалісти, як говорять українці самі про себе…» Посилки адресували не тільки своїм дітям, а і в сиротинці, бідним знайомим. Хоча й самі, скажімо акуратно, на чужині не розкошували. Пригадалися рядки з колись популярного радянського поета Булата Окуджави: «И из грехов нашей Родины вечной не сотворите кумира себе…»

А, може, в мене криза жанру? Все своє творче життя я писав фейлетони й критичні статті. Мабуть, вичерпався. Побачив людей, земляків з іншого боку.

… Вже потепліло. Знадвору долинає «молодий» вереск. Мабуть, вийшли погуляти юні цигани. Їх тут кличуть сінті енд рома.

Кожна етнічна група тягне за собою шлейф нажитої слави. За українцями, мабуть, тягнеться поголос, що вони простакуваті, довірливі, легко піддаються на передвиборчі «обольщения», не вміють зіставляти особу обіцяльника і його справжні можливості. Потім вони страшенно гніваються, готові «рвати й метати», шукають винних. Зазвичай поза собою. Всі наші майдани мають оцей морально-психологічний складник.

Але повернемося до сусідів, тобто, до сінті енд рома. З мого досвіду, а я поїздив досить багато, особливо Полтавським краєм, там де оселялися представники цього кочового народу, на тому кутку, якось само собою, розвивалося самогоноваріння, торгівля наркотою… Спроби офіційних влад «дослідити й викорінити» зазвичай розбивалися об згуртованість циганської громади.

В пам’яті досить кумедний випадок. Зайшов скупитися в польську продуктову крамничку, в містечку Баллімахон. Майже зразу за мною зайшла жінка з хлопчаком-підлітком. Продавець, він же, напевне, власник, раптом занепокоївся, відвернувся від мене, хоча зазвичай любив поговорити на загально політичні теми і переніс усю свою увагу на «свіжих» покупців. Я трохи здивувався й побрів углиб крамнички, за своїми харчами. Коли повернувся, жінка з підлітком уже пішла, і продавець пояснив: «Вибачте, не міг приділити вам уваги. Це цигани. Коли приходять – обов’язково щось поцуплять…»

На цьому місці я наперед хочу перепросити: «Це не колективний портрет! Я не про всіх! Приміром, у жодному разі я не можу запідозрити Ніколая Сліченка* в тому, що він тихцем прихопив у магазині шоколадку.

*Популярний радянський співак циганського походження.

Павло СТОРОЖЕНКО,

м. Лонгфорд, Республіка Ірландія

Власне фото святкової ходи

в День Святого Патріка, м. Лонгфорд

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sat, 06 Jun 2026 20:34:57 +0000

НА «ХОТЬ ПОРЖЕМ!»

Помітив я у рідному народі

Протиприродний потяг до падлюк:

Він висува за кожної нагоди

«Покерувати» зрадників і сук.

І вдовольнившись щастям мазохіста*,

Волосся рве із горя собі скрізь

Й качається на ріднім попелищі…

Бо думати не вчився він колись.

*Людина, що одержує задоволення (емоційне або фізичне) від болю, принижень чи психічних страждань.

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sat, 06 Jun 2026 20:29:10 +0000

НА ОСТАННЬОГО МАМОНТА

Наснилося, що я один лишився.

Останній мамонт. Крайній у родУ.

Довкола тундра. Ні дерев, ні листя…

І я, самотній, все бреду, бреду, бреду…

Трублю з відчАю. Може, відгукнеться

Подібний хтось? Великий, у шерстІ…

Жива, потужна і не зла фортеця,

Яка не шкодила нікому у житті.

Усе частіш стрічаються двоногі.

Вони, здається, листя не їдять.

Мені їх шкода. У них шерсть убога

І гріються вони біля багать.

А я своїх гукаю і гукаю…

Але у відповідь – вселенська німота.

І крик мій грузне в прОсторі безкраїм,

Й крокує поруч лише самота.

Прокинувсь я, весь тремтячи від страху,

Відкинувши уривки диких снів…

* * *

Це я шукав своїх, старий невдаха.

Й мені вкраїнською ніхто не відповів.

Малюнок з Інету

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sat, 06 Jun 2026 20:23:32 +0000

НА МАЛЕНЬКУ РАДІСТЬ ВІД НЕУЧАСТІ

Мені то що?! Та за народ неловко.

Обрав на Гетьмана

естрадну прошмандовку.

Колаж з Інету

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Wed, 27 May 2026 19:53:43 +0000

НА КЛЮЧОВЕ СЛОВО

До речі, слово є: «патологічний».

Його згадайте, й стане все логічно.

Є люди, що не можуть, щоб не красти.

Їх помилково називають «…едерасти».

Насправді (це не вигадки мої),

Вони – патологічні крадії.

Є люди, які капостять зі скуки.

А це патологічні вже падлюки.

А дехто бреше, відробляючи чини.

Вони – патологічні брехуни.

Снують в нас комбінації свої

Чужі патологічні шахраї.

Давно вже процвіта, й довкіл всі раді,

Цей проводир – патологічний зрадник.

Багато їх «в верхах» – патологічних,

Й мене охоплює відраза й відчай.

Зображення з відкритих джерел

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Wed, 27 May 2026 19:31:19 +0000

ДУМКА МИМОВОЛІ

Дивлюся сюжети я про тваринок

Й гадаю: яка ж це тварюка – людина!

Колаж з Інету

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Thu, 21 May 2026 20:25:00 +0000

DO YOU SPEAK УКРАЇНСЬКОЮ?

Сьогодні відвідав знайомих котів. Кача й Сьюзі. І мене осяяла прогресивна думка. Може, трохи нескромна. Але, як казав, здається, тепер уже колишній ректор Київського національного університету культури Михайло Поплавський: «Скромність – це найкоротший шлях до невідомості й бідності».

Я з котами розмовляю винятково українською. І вони мене вже розуміють. Прибігають за першим покликом. Вчора Сьюзі навіть тернулася об мою праву ногу. А це, поза сумнівом, знак прихильності.

Так от, повертаючись до моєї прогресивної думки. Чому б нам не ввести на державному рівні якусь відзнаку «За популяризацію української культури за кордоном». Одним з претендентів, безумовно, був би я. Правда, Кач і Сьюзі українською ще не розмовляють. Але розуміють! І це дуже важливо, якщо пригадати деякі методичні засади з вивчення іноземних мов.

І обнадійливо! Я не думаю, що вони комунікують зі мною тільки з корисливих міркувань – за котячі харчі. Напевно, в них є і філологічний потяг. І я розвиватиму його далі.

Павло СТОРОЖЕНКО,

м. Лонгфорд, Республіка Ірландія

Карикатура В. Адамовича з відкритих джерел