Щоденник грубіяна

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sat, 18 Apr 2026 22:22:00 +0000

НА ДЕМОГРАФІЧНІ ПЕРСПЕКТИВИ

Війна триває котрий рік…

І гинуть у боях відважні.

А десь сховався чоловік,

І що з Вітчизною –

йому не важно.

Напевне, все до того йде,

Що у майбутньому в Європі

Зросте тут плем’я молоде –

Прямих нащадків хитрожопих.

Карикатура з Інету

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sat, 18 Apr 2026 22:16:00 +0000

ДО ПРИСКІПЛИВОГО ЧИТАЧА

Фулюганське.

Прихильникам Найвеличнішого присвячується

Шановний і прискіпливий мій друже,

Ти, мабуть, думаєш: пишу для тебе?

Скажу відверто: нафіг мені нужні

Твої простацькі відгуки хвалебні.

Мені начхати й на твій щирий осуд.

Від нього, власне, ані холодно, ні жарко.

Писав колись, пописую і досі,

І відгуки твої – як до пенька припарки.

Ти вивчив букви й хочеш здивувати

Того, хто теж давно ці букви знає.

Не треба, друже, тужитись занадто.

Натужся, де практичний сенс це має.

Ми, слава Богу, зовсім не знайомі.

Пишу тобі, щоб не злипались мізки,

Щоб в голові зринав кумедний помисл…

І це не значить, що ми якось блИзькі.

Карикатура з Інету

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sat, 18 Apr 2026 20:57:00 +0000

ЯК НЕ ПІДПАСТИ ПІД ЗВИНУВАЧЕННЯ?

У зв’язку з раптовим (а, може, й ні?) спалахом боротьби з антисемітизмом мені пригадався випадок з мого досить далекого студентського життя.

Я навчався в машинобудівному технікумі. Поступив по закінченню 8-го класу. На перших двох курсах викладали предмети, повноти яких бракувало, щоб зрівнятися з освітнім рівнем середньої школи. Наприклад, фізику. Все інше, «як у дорослих»: заняття «парами», курсові завдання, стипендії призначалися в залежності від успішності.

Якось на лекції з фізики викладач підняв мого однокурсника Мішу Ю. Запитав щось із домашнього завдання. Міша, власне, не відповів, ніс якусь ахінею.

Викладач Яків Мойсейович (Здається, так було його по-батькові. Можу помилитися. Минуло більше 60 років) «члено разделительно» сказав:

–Садись, Миша, ты не знаешь. Два…

Міша раптом закип’ятився:

–Почему? Я знаю!..

–Нет, ты не знаешь, садись… Выучишь – приходи.

–Я знаю, почему вы мне «двойку» поставили. Потому что я еврей!..

Група завмерла. У нас у групі ніколи не було розмов, хто якої національності. Нам було по 15-16 років. Якось і в голову не приходило, хто якої нації. Був, правда поділ. Але за іншою ознакою: міський – сільський. Ми з Мішею належали до «городских». Я був з Полтави, він з Кременчука.

Це було давненько – в 60-х роках минулого століття. Але певний драматизм був навіть не в тому, що Міша «зарулив» на таку незручну, дражливу і, власне, незвідану царину. А в тому, що наш викладач Яків Мойсейович теж був єврей. Але це ніколи не було у фокусі нашої уваги. Передусім він був просто чудовий учитель, розумник. Пізніше, коли я став трішки більше розбиратися в людях і племенах, я зрозумів, що він був із ашкеназі: худенький, з тонкими рисами обличчя, надзвичайно делікатний у поводженні з людьми.

Він тоді дуже зніяковів. Аж почервонів. Міша таки сів, щось мурмочучи собі під ніс. Може, зрозумів, що бовкнув зайве: тупе, безтактне?

Втім, у цьому була й певна хитрість.

Цей випадок стримить у мене в голові як приклад того, що належність до якоїсь нації можна використовувати як захисний щит. У разі звинувачення в якихось негативних вчинках, промахах, навіть криміналі. Так би мовити, «переводити стрілку»: ви, мовляв, звинувачуєте мене тому, що я… Тут можна підставляти назву будь-якої національної меншини.

І тоді аргументація ніби втрачає сенс. Готово: стрілка переведена!

Хоча…в усіх випадках нашої вітчизняної корупції звинувачення полягає в тому, що Ім’ярек крав, шахраював, зловживав своїм службовим становищем, «підтягував» до державної годівнички своїх друзів і рідних.

Практично, новий закон про антисемітизм створює моральний бар’єр на тернистому шляху до правосуддя. Мимоволі виникає осторога: «А якщо він єврей? Як би не звинуватили в антисемітизмі…»

Правда, є давній запобіжний спосіб: ввести в паспорті графу «національність». Щоб правосуддя орієнтувалося. Але тоді «востопорщатся» прихильники національної анонімності… Схоже на те, що вибір у нас тільки між «хреново» і «ще хреновіше».

Що не кажіть, а Президент В. Зеленський уміє створювати прецеденти.

Павло СТОРОЖЕНКО

Фото з Інтернету

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Fri, 10 Apr 2026 20:58:00 +0000

НА МАРНИЙ ТРУД

В стараннях невпинних

і багаторічних,

Я досвід нажив,

навіть мудрість достОту*.

Хоча вона, власне,

проста і логічна:

Найважче доводити

щось ідіоту.

*Прислівник, який означає точно, справді, достеменно; рос. точь в точь.

Карикатура з Інету

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Fri, 10 Apr 2026 20:52:00 +0000

НА РОЛЬ ОСОБИСТОСТІ В ІСТОРІЇ

Народ був тоді, на початку правління,

Його, величавого, зовсім інакшим:

Бадьорим, сміливим і повним терпіння –

Знав: битися треба за прОстори наші.

А нині, коли він вже ніби кінчає

Правління своє, хаотичне й брехливе,

Й до втечі готується зрадників зграя,

Дивлюсь на народ я – й мені він не милий.

Був воїн – народ, став народ ухилянтів.

А скільки навколо розмножилось вати!..

* * *

У нього дар майстра, а не дилетанта:

За що не візьмЕться – усе розкладати.*

*Тут в значенні деморалізувати,

заражати, руйнувати.

Карикатура з відкритих джерел

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Fri, 10 Apr 2026 20:42:00 +0000

ПРИВІТ, ЮРКУ! А ТИ ПАМ’ЯТАЄШ?..

Привіт, Юрко! Давно вже збирався тобі написати та все якось відкладав. Ти ж знаєш: я забудькуватий. Але коли припікало: на носі був екзамен, потрібно було щось терміново зробити – брався. Лихоманково. Ніби хотів виконати 5-річку за 3 роки. Нині молодняк, мабуть, і не зрозуміє, про що я. «Пятилетку – досрочно!» Втім, потім – як вийде. Зазвичай дописували. Натягували шкурку на бубурку.

Але я не про колишні трудові подвиги. Це була мура мурейша. Я хотів згадати (та й тобі нагадати) ті чудові миттєвості, які подарувала нам доля. Хоча б оцю…

Пам’ятаєш стару автостанцію? По вулиці Шевченка. Ну, звідкіля ходили автобуси до райцентрів. Ми з тобою роки два як закінчили педінститут. Я одержав призначення в Диканьку. Цього дня мені треба було їхати на роботу. Ти пішов мене провести. А погода яка була! Так би мовити, грянула весна! Сонячно, тепло… Ми стояли, гомоніли. Я тоді ще палив, ти, здається, теж.

І тут трапилося таке, що я до сих пір згадую. Зі смаковим захватом! На вулицю викотили алюмінієву бочку – кеглю з пивом. Само по собі – що дивного? Але, як з’ясувалося, кегля була чеська, і пиво в ній – чеське теж. І його почали продавати!.. Це було якесь харчопромівське непорозуміння: імпортне пиво в загальному доступі. Справжнє, золотаве, з непідробним ячмінним присмаком… І це по тому, як ми з тобою виросли на радянському бочковому – кольору верблюжої сечі. Пригадую розхожий пивний анекдот: чемна продавчиня запитує питущого клієнта: «Вам повний кухоль наливати чи недолити, не розбавляючи?»

В інституті на великій перерві, між другою й третьою парами, ми часто моталися в нову баню (там зараз височить офіс Полтава-банку) – пийнути по кухлю пива. Отого, звичного, радянського… Щось у ньому було. Але напевне не те, що в чеському. Це приблизно, як порівнювати російські щі тульського розливу з полтавським борщем. Обидві страви куштував особисто. Людина, в якої справні смакові рецептори, різницю помітила б одразу.

Ми купили по кухлю з чеського кегля й завмерли від чудового відкриття: ось воно – справжнє!

Мені треба було їхати на роботу, але я якось плавно, без напруги забув про свій намір і про трудову дисципліну взагалі. До того ж була ще одна обставина, яку було важко зігнорувати: в тебе, Юрку, був з собою в’ялений лящ. Великий, з ікрою, мрія будь-якого пиволюба «Кому за 25».

…Ще не утворилася навіть черга. Народ ще не набіг. Чутка про те, що на автостанції продають чеське пиво, ще не поширилася навколишніми кварталами, і ми моментально купили ще по одному…

Пригадуєш: у небі яскраве сонечко, тепло (але не спекотно), ми нікуди не поспішаємо, а по-людськи п’ємо ненаше пиво. І ніби зникли наші буденні клопоти, наше суворо-брехливе начальство, і є тільки одна мить – смакового задоволення від чеського пива.

Хто сказав, що це – здрібнення такого піднесеного поняття, як щастя? І хто сказав, що його треба осмислювати величніше? А мені треба так, як розумію його я.

Не пригадаю напевне, по скільки кухлів ми з тобою випили. По 3, 4? Цей день мені пригадується як вільний лет душі у м’яких пивних випарах поза казенними координатами. І пригадується він напевне тому, що більше не повторювався. Та й тебе поруч немає: пішов у засвіти. Випадково, безглуздо… Хоча, з іншого боку, всі ми залишаємо цей світ без наміру, без певного розрахунку, майже завжди несподівано й проти волі.

Я пишу тобі листа з огляду на усталену в народі думку, що людина живе доти, доки її пам’ятають. Пишу, начитавшись наукової фантастики, в якій часто йдеться про те, що людські душі перетікають у якийсь інший формат, нам поки що невідомий, але який вряди-годи дає про себе знати: в снах, видіннях, ніби випадкових, але значимих сигналах…

Пишу, мабуть, і тому, що опинився в країні дощовій і туманній, й мені дедалі частіше пригадується той сонячний день біля старої автостанції, коли ми з тобою пили чеське пиво.

*Юрій Волков, спортсмен, філолог, журналіст, колишній головний редактор обласної газети «Молода громада». Помер внаслідок нещасного випадку.

Павло СТОРОЖЕНКО,

м. Лонгфорд, Ірландська Республіка

Фото Полтавської автостанції - 2 з мережі Інету, пізнішого згаданого в тексті часу.

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Mon, 06 Apr 2026 18:59:00 +0000

Ірландські окрушини

«Я ЙДУ ШЛЯХОМ, ПІСНІ СВОЇ СПІВАЮ… » (Л.У.)

Інколи, коли в Ірландії переходжу дорогу, я почуваюся почесним членом президії. Правда, молоді люди можуть не зрозуміти, про що я. Це коли ти сидиш за урочистим столом, напроти заповненої людьми зали, й присутні по черзі встають і тебе хвалять, а ти чемно (але не без стримуваної гордості) дякуєш за увагу.

Так от, переходити дорогу в цій країні мені ніби аж приємно. Коли ти тільки наближаєшся до окрайку проїжджої частини, на тебе зразу звертають увагу водії. Зазвичай вони гальмують, зупиняються і жестом показують: «Пліз! Переходьте!» І я спокійно, з гідністю перетинаю дорогу. Не забувши подякувати навзаєм: кивком голови, вдячною посмішкою, реплікою у відповідь: «Дякую! Ви дуже люб’язні!» Порух губ дозволяє зрозуміти, про що йдеться.

Мені це приємно з кількох міркувань. Я досить обмежений у своїй рухливості, ходжу повільно, з ціпочком. Хотів ужити старе слово: «з ковінькою», але призупинився. Чи зрозуміє сучасний читач? Хоча раніше в обласній молодіжній газеті навіть рубрика була – «Вишнева ковінька». Вона органічно поєднувала прізвища двох українських письменників, сатириків і гумористів: Остапа Вишні й Олександра Ковіньки. Рубрика, зрозуміло, була сатирично-гумористична. Спогади про неї потихеньку розчиняються в імлі історії. Як і про газету й авторів, які веселили її читачів. Та й більшість читачів, напевно, вже відкланялися цьому світові.

Мені приємно описувати ці колодорожні колізії й тому, що в минулому я водій-любитель. Більше 15 років проїздив полтавськими шляхами і знаю, на якому етичному рівні відбувалося (мабуть, відбувається й досі) спілкування водіїв і перехожих. Це все одно, що описувати, приміром, жвавий контакт мешканців солдатської казарми й гурту шляхетних дівиць. Варто зазначити, що ролі за цими «колективами» закріплені не намертво, і вони ними часто міняються.

Правда, трапляються й винятки. Але ці винятки становлять зазвичай новоприбульці. Вони поводяться приблизно, як ми вдома, в Україні. Прибульців можна легко вирізнити за зовнішністю. Як говорить мій знайомий «русскоговорящий»: «по морде лица». Приміром, сінті енд рома, тобто, цигани полюбляють великі, дорогі (за першого продажу) автомобілі, а оскільки на новий кар* грошей зазвичай бракує, то їздять вони на великих, потяганих, колись престижних авто.

Але не варто гадати, що в цій країні все абсолютно чудово. Трапляються й крадіжки. У мого доброго знайомого, дрібного підприємця, вкрали із робочого бусика електронний теодоліт, досить дорогий інструмент. Він «погрішив» на гурт місцевих ромів. Вони якраз огиналися неподалік. А втім: Бог його знає…

Власне, в зв’язку з теодолітом, я хотів би звернути увагу на точність ухилів, тобто, кутів нахилу, ірландських пішоходів (тобто, тротуарів) і доріг. Напевне, ця точність і ретельність зумовлена тим, що Ірландія – «волога», «мокра» країна. Опадів рясно, часто навідують шторми, зливи. І бажано, щоб вода стікала швидко, не затримувалася на «виробничих» площинах. Водовідводи тут стандартизовані (маю на увазі залізні й бетонні елементи). Багнюки я тут не бачив.

(Зразу ностальгійно пригадалися забиті різним непотребом полтавські каналізаційні колодці. Це «справа рук» жителів ближчих осель, хоча вони звично скаржаться на погану роботу комунальників).

Дороги в Ірландії, врешті, на тих обширах, де я бував, у нормальному стані. Тобто, кращі, ніж у нас. Асфальт і бетон доброї якості. Що прикметно, в асфальт додають дрібні кам’яні фракції. Таким чином, стійкість дорожнього покриття підвищується. Про якість ірландського бетону я вже згадував. Дуже висока точність обробки природного каменю. В Полтаві з цим проблема. Деякий час досить плідно працювала каменеобробна майстерня В’ялого. Але він помер… І по ньому добра реміснича справа цього українського реемігранта з Киргизстану почала затухати.

Втім, він полишив по собі цікавий знак – класичну українську сільську хату, споруджену на даху будинку. Про цю дивину – хатку на звичайному приватному будинку – писав у «Полтавському віснику» на початку нашого століття журналіст Олександр Брусенський. Її можна помітити з лівого боку, коли їдеш від «центра» до «кола» вулицею Європейською, в районі зупинки «Вулиця Юліана Матвійчука». (Колишня «Карла Лібкнехта»).

В Ірландії, як і у Великій Британії, лівосторонній дорожній рух. Потрапивши в цю країну, я спочатку лякався: авто вискочило на зустрічну смугу, ось-ось зіткнеться з іншим… Та потім звик. Лякатися перестав.

Привернув увагу завбачливий профілактичний захід: люди, які регулярно виходять на пробіжку, дорожні робітники, всі, хто намірений неодноразово переходити проїжджу частину, надягають куртки-плащівки яскраво жовтого кольору зі світло- відбивними смужками. Так людину на сірому полотні дороги легше помітити. Точніше: важко не помітити. Добрий ірландський знайомий подарував мені яскраво червону куртку-дощівку. (Чомусь недоречно пригадався жартівливий віршик-наслідування С. Єсеніну): «И выходи почаще на дорогу, чтоб задавил тебя автомобиль!..»

Ще трішки про витривалість і швидкість. Але вже не про автомобільну. Поряд з польським магазином стоїть цікавий пам’ятник бігуну-марафонцю, неодноразовому переможцю забігів у Нью-Йорку Пату Фітцджеральду. Він народився тут, у Лонгфорді, а добіг до кінця свого життєвого шляху в Нью-Йорку. Пам’ятливі земляки увічнили спогад про нього в абстрактно-конструктивістському стилі з ініціативи міського голови.

Щодо абстрактності увічнення. Ніби незвично. Не завжди сприймається й не завжди усіма. Таке буває й через брак естетичного досвіду.

У Полтаві на вул. Котляревського, вздовж алеї, виставлені стилізовані фігури, такі собі плавно заокруглені абстракції. Навіяні різними художніми творами. Думки щодо цієї інсталяції абстрактних фігур у полтавців майже не розділилися. Переважала одна: «Нафіга?» Додам і свою: я вважаю це архітектурне рішення вдалим, оригінальним, спонукальним. До мислення, просторового уявлення… А що комусь не сподобалося – діло хазяйське. Втім, може, варто замислитися, спробувати уявити чужий задум, пригадати хоча б контексти тих творів, на які «натякає» скульптор?

Хоча це важко. Сім років тому 73 відсотки громадян продемонстрували свою цілковиту політичну й економічну нездатність не тільки до уяви, а навіть арифметики.

*англ. легковий автомобіль

Павло СТОРОЖЕНКО,

м. Лонгфорд, Республіка Ірландія

Власні фото

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sun, 05 Apr 2026 20:15:00 +0000

НА БЕЗ УМА

Запам’яталась мудра давня притча:

Якщо Господь наміривсь покарати,

Він грішника ума лиша зазвичай:

Вважалось гірше це,

ніж руку відрубати.

* * *

Щось трапилось і в нас. МабУть, грішили вволю.

І без ума обрали Зелю «по приколу».

Карикатура з відкритих джерел

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sun, 05 Apr 2026 20:09:00 +0000

ЗВІДКІЛЯ ЦЯ КЛІТИНА?

Вкинь в організм одну гнилу клітину,

Й вона почне одразу заражати.

Тепер у нас гниє все без упину,

А звідки почалось –

не можемо дізнатись.

Хоча я, братці, зовсім не біолог

Й тим більш не «мікро»…

Що б ви не казали,

Я знаю, звідкіля клітина хвора!

Вона з чужого тіла, із кварталу.

Карикатура з відкритих джерел

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Thu, 02 Apr 2026 20:36:00 +0000

МОБІЛІЗАЦІЙНИЙ ЕТЮД,

або про ТЦК-ашну принциповість

Наткнувся. Дивлюсь: запихають

Якогось мужчинку у бус.

Та це ж ТЦК-ашників зграя!

Підходити ближче боюсь…

Потраплю і я під роздачу!

Хоча вже доволі старий.

Напевно, і вам було б лячно

В приключці непевній такій.

І тут закричав він щосили,

Отой, кого скручував мент:

–Ви що, пацани, оуїли!?

Я ж Вова! Я ваш президент!

І справді: і голос хрипастий,

І ніс ніби трішки гачком,

Та ті, в балаклавах (це ж власті!)

«Оратора» тягнуть силком.

–Та що ти нам тут заливаєш?!

Уже кілька років підряд

У списках, усі добре знають,

Ти значишся як ухилянт!

…І котрийсь із «мобілізантів»

Ударив щосили між ніг

Колишнього член-музиканта,

Що аж заболіло мені…

Прокинувсь з перЕляку, братці…

Нехай: куди – ніч, туди – сон!

Насниться ж таке, бля, зненацька.

Помовчу. Бо скажуть «шпійон».

Фото з відкритих джерел

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sat, 28 Mar 2026 21:33:00 +0000

НА БРАК ОФІЦЕРСЬКИХ КАДРІВ

ДЕ:

Штауффенберги наші, справді?..

І Піночетів щось не видно…

Вже котрий рік, як всю громаду

Грабує Зеля й Ко безстидно.

Мовчать вкраїнці. Дума кожний:

«Війна! Не можна виступати!»

А що: «зеленим», значить, можна

І мародерити, і красти?..

Є, правда, в нас і генерали.

Один із них – усім відомий.

Він міг би помогти загалу,

Та…скромний й чемний понад норму.

Фото з Інету

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sat, 28 Mar 2026 21:29:00 +0000

ЧАС ТРИВОГИ НАСТАВ!

Народе! Час алярм оголосити!

Бо вИрнула на світ тривожна правда:

Безумці й брехуни

прорвалися до влади!

Бо потім буде пізно голосити.

Карикатура з відкритих джерел Інету

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sat, 28 Mar 2026 21:21:00 +0000

НА ЗВИЧАЙОГО ДОНАЛЬДА

ЖивЕмо в час, коли народовладдя –

Не панацея від всіляких бід.

У ньому є знайомі здавна вади.

Їх пізнаЄ тепер сучасний світ.

Обрали люди зі здоровим глуздом

Старого і рудого брехуна,

Який вже не керує своїм гузном*,

Та взявсь країною.

Це може він сповна?

Спостерігаю міміку пихату…

Нагадує Беніто** він мені.

Хоча це натовп може і не знати,

Поки не опинився у ярмі.

Хтось скаже: «Не твоя це справа!

Вони обрали – з ним хай і живуть.»

* * *

Через таких спалахують заграви.

Тоді й мені життя не буде тут.

*Натяк на відомий скандальний випадок.

**Беніто Муссоліні. Див. документальний фільм

Михаїла Ромма «Звичайний фашизм»

Карикатура з Інету. Трамп ніби промовляє: "Цей поганий українець хоче з'їсти мою російську кішечку."

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sat, 28 Mar 2026 21:06:00 +0000

ПРО СВОЮ ВРОДЖЕНУ НЕПРИЯЗНЬ

Команду не люблю «Кусі!»,

Гієн, гадюк,

що підповзають в тиші.

Але людей, подібних їм,

Я недолюблюю ще більше.

Малюнок із джерел Інету

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Fri, 27 Mar 2026 23:30:00 +0000

Ірландські окрушини

ЦИВІЛІЗОВАНЕ ВМІННЯ –

ТЕРПІТИ ОДИН ОДНОГО

Мою дружину дивує: ірландцям не спадає на думку когось підганяти, зауважувати: «Ти тут не один! Давай швидше!» Якщо хтось забарився біля каси, довго не може знайти гаманець, або надумав сходити ще за якимось продуктом, черга спокійно очікує, поки людина залагодить справу, яка раптом вирнула в її голові. Жодних нарікань, жодних ознак нетерпіння. Касирка може кілька хвилин гомоніти зі своєю знайомою чи родичкою про цікаві для них справи. Черга не рухається, очікує…

У зв’язку з цим мені пригадалася приповідка, почута в Полтаві в далекій юності: «Куда спешить? Ми все там будем!» Її любили повторювати досить молоді люди, вдаючи з себе добре пожованих життям песимістів. Яким уже недалеко й до Розсошениць. Утім, поле поблизу цього приміського села майстри погребальної справи ще не освоїли. Й ховали небіжчиків на цвинтарі навпроти вулиці Боженка, який, природно, стали називати старим.

В Ірландії гарно росте трава й волосся. Недарма її називають смарагдовим островом. Вологість і м’якість клімату (недалеко тепла океанічна течія Гольфстрім) сприяли тому, що ірландські поля не чорніють і взимку. Такі ж зелені. За таких умов було б цілком доречно зайнятися тваринництвом. На полях цілорічно можна побачити корів, овець… Виявляється, Ірландія є провідною європейською країною з порідного конярства. Ірландські скакуни затребувані в усіх країнах Європи, де влаштовують на комерційній основі кінні перегони, дербі. Я бачив порідних скакунів у загонах, на випасі.

КрАсуні! Як у кіно!

Щодо волосся на головах. Яке теж непогано росте. Такий висновок я зробив на тій підставі, що в нашому містечку багато перукарень. У невеличкому кварталі, де я мешкаю, їх аж три. А по дорозі до школи англійської мови – ще кілька. Значить, є попит на стрижку, значить, волосся росте швидко. Й українки, біженки, які на Батьківщині голили й стригли, швидко обзаводяться клієнтами.

Мені подобається ірландський народний звичай вітатися з незнайомцями. Це нагадує мені давнє українське село. Тоді теж віталися з усіма зустрічними. А потім якось відпало. Масові переселення, поява незнайомців, нерідко вороже або насмішкувато наставлених до аборигенів, сприяли занехаянню цього давнього приязного звичаю. Тепер не вітаються. Хіба що в далеких селах, куди не докотився інтернаціонально-колективістський вал, і людність зберегла свої «нецивілізовані» звички.

Коли я чую буденне ірландське «Ха Ве Ю?» (Як живеться?), адресоване до мене, чужинця, мені стає ніби якось тепліше, комфортніше, я не відчуваю себе загубленим на чужих просторах, приниженим своїм становищем – вимушеного підкидча.

«Ха Ве Ю?» – це на перетині поглядів, це приязна усмішка, це необов’язковість, яка підсилює кволе соціальне почуття, викликане виїздом із Батьківщини й зрозумілою розгубленістю особини, яка відстала від своєї отари.

…З нашого вікна було видно, як ірландські робітники прокладали кабель. Спокійно, не поспішаючи, уміло. Екскаватор зі змінним інструментарієм, невеличка вантажівка… Все передбачено для роботи на вузькій вулиці. Траншею «випиляли» в тротуарі швидко, зразу ж прибрали ґрунт, уклали кабель… Варто згадати, що в Ірландії робітничим спеціальностям навчають подовгу й ґрунтовно. Скрізь, де я бував, мимоволі відмічав добру якість тротуарної плитки, акуратне бетонування, різноманітність і добротність фарбування фасадів. Про двері я вже згадував. Вони, напевне, є предметом гордості кожного домовласника. І свідченням смаку.

Пригадалося (принагідно!), коли в Полтаві вперше почали використовувати тротуарну плитку, наступного року її довелося перестеляти. Через кілька місяців вона почала сипатися, кришитися… Ходити по ній було неможливо. Якось мимохідь я довідався, що ірландські підприємці побудували в Україні два заводи з виробництва цементу. Яка їхня доля нині, я не знаю. У нас війна, й російські ракети на право власності не зважають.

Я сьогодні одягнутий у кольори українського соціалістичного прапора. Штани – сині, куртка – червона. Вийшло так ненавмисно. На автоматі. Але нагадало. Як люблять повторювати деякі політично заклопотані: «Нє всьо так однозначно! Било і хорошеє. Напрімєр, мороженоє… »

Абсолютно! Було й гарне. Приміром, безтурботність і бездум’я. Все життя можна було не думати! Вскочив у турботливо прокладену партією колію – і все: котись, рухайся…Ліворуч, праворуч, якісь відхилення – або неможливі, або небезпечні. Й в цьому була перевага соціалізму. Безтривожність! Бездумність! Цілковите покладання на «рулєвого»…А зараз треба якось розмірковувати: що справедливо, а що ні; до кого пристати; як вибудовувати кар’єру?..

Але не в цьому справа. Сьогодні мені пощастило. Я довідався, як звати двійко котів, яких я підгодовую досить тривалий час. Вони, правда, й без мене не голодували б. Вряди-годи я помічаю біля їхніх «квартир» різні котячі наїдки. Цього разу з бічних дверей, просто біля котячих будок, вийшов мужик і діловито повідомив, що кота звуть Кач, а кішку Сьюзі. Я й раніше розрізняв, хто є хто. У кішечок, зазвичай, мордуськи миловидніші, а в котів – грубіші, нахабніші. Кач і Сьюзі часто ходять парою. Може, в них родина?

Павло СТОРОЖЕНКО,

м. Лонгфорд, Республіка Ірландія

Фото жеребця, запозичене з Ірландського національного конезаводу, та власне з ферми.

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sun, 22 Mar 2026 22:05:00 +0000

НА БУЙНИХ РОВЕСНИКІВ

Мої ровесники «творять» події.

Й від них, якщо відверто, не до сміху.

_Уйло про перемоги буйно мріє…

Трамп взагалі кукухою поїхав…

Вони забули істину простеньку,

Що вік поважний – це не завжди мудрість,

І влада – як метелик-одноденка:

Хоч пурхає красиво – не прикриє дурість.

Карикатура з відкритих джерел Інету

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sun, 22 Mar 2026 21:55:00 +0000

НА ПРОЦЕС НАДУВАННЯ

Котрий рік холуї надувають

До параметрів VIP-бугая

Хриплу жабку з естрадної зграї…

Й не виходить, пардон, ні UA.

Хоч дебела у «слуг» соломина

(Як же вгавкався цей «Марафон»!),

Не росте, бля, зелена скотина,

Хоч і вграли соломи вагон!

Карикатура з Інтернету

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sun, 15 Mar 2026 20:53:00 +0000

НА СВОЄ 80-ЛІТТЯ

Мене «ухилянтом» назвали,

І я цим потішений вельми!

Якщо ним здаюся загалу,

То, мАбуть, я та іще шельма!

Згадаймо бравого вояка Швейка!

(Художник Йозеф Лада)

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sun, 15 Mar 2026 20:34:00 +0000

НА СИЛУ ГЛУПОТИ

Про початок війни

Напевне, я давно не патріот.

Чомусь не вірю я ні разу Зелі.

Не втримали його, бля, від глупОт

Ні ЦРУ, ні люди з ФБРу…

Карикатура з Інтернету

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sun, 15 Mar 2026 20:28:00 +0000

НА ПРОТЕСТ РФ З ПРИВОДУ ОБСТРІЛУ

РОСІЙСЬКОГО ВІЙСЬКОВОГО ЗАВОДУ

МЗС Росії плаче:

Не гуманно давать здачі!

Їм до цього часу дивно,

Що вкраїнці не пасивні.

А як лізуть, повносило

М…скалям дають у рило.

Висновок роблю корисний:

Рило бережіть! Не лізьте!

Карикатура з Інтернету

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sun, 15 Mar 2026 17:54:00 +0000

ПРО БОЖУ РОСУ І АБОРИГЕНІВ

У захваті були аборигени,

Як він країну здуру розоряв.

У вічі всім мочився учень Бенін,

А люд: «Це божеська роса!» – волав.

Фото скульптури Жерома Дюкенуа Старшого

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sat, 14 Mar 2026 21:49:00 +0000

Ірландські окрушини

ВНИЗ ПО МОНАСТИРСЬКІЙ,

А ПОТІМ НАПРАВО…

Сказав ти: «Їду в край далекий,

знайду нове я, інше море.

І місто я нове знайду, красивіше, ніж це.

А щастя тут мені ніколи не всміхнеться…»

Це з Костянтиноса Кавафіса, грецького поета. Ці рядки трапилися мені на очі в далекій юності. І якось, без особливого напруження, запам’яталися. Як, приміром, напис на давній могилці, що в самому низу монастирської гори: «Огуй Іван Васильович». Там був колись цвинтар. Знову ж таки: запам’ятав не навмисно, а тільки тому, що іще хлопчаком, швиденько пробігши вулицею Совєцькою (нині Монастирською) й звернувши направо в провулок Бистрівський і спустившись біля 12-ої школи, я вискакував на стежку, яка вела попід монастирською горою і цвинтарем до Ворскли. Там я ловив рибу: піскарів і бичків. Впіймати щось крупніше я був нездатний, та й «струмент» у мене був негодящий, для початківця: вудлище з ліщини, шмат абиякої ліски й не завжди підходящий гачок. Це нині рибальський інструментарій настільки ускладнився й урізноманітнився, що я до нього й не наближаюсь. Пізно освоювати.

…Ні, не шукай земель нових й морів незнаних.

Подасться й місто слідом за тобою,

І ти дивитимешся на ті ж доми

Й старітимеш на тих же вулицях,

Де був раніше…

Я, власне, хотів написати про продукти, які споживають тут українці. І ця невеличка передмова веде до того, що ми тут їмо. Рано чи пізно, спробувавши місцеві «спеціалітети» (калька з німецької), ми повертаємося до харчувального досвіду, який набули ще в дитинстві й більш-менш зрілому віці. Потужно нагадують про себе звички, які сформувалися на Батьківщині. Приміром, сало можна здибати в польському або литовському шопі. До речі, в сусідніх народів кухні подібні, впізнавані, страви можна їсти без остороги.

Поляки й литовці почали приїжджати на заробітки в Ірландію невдовзі після того, як їхні країни вступили до Євросоюзу. А за людьми потяглися й торговці. Ми часто навідуємося в польський магазин. Їхні продукти співвідносні з нашими. Але асортимент, мабуть, різноманітніший. Зокрема, сальтисонів, зельців, ковбас. В польському шопі транслюють останні вісті (польською), лунає ненав’язлива легка музика, теж польська. Там трапляються також українські продукти.

В маркетах почали «виринати» «рошенівські» кондвироби. Українські біженці їх охоче купують. І хвастаються: «Це наші, українські!». Правда, нині Зеленський намагається це виробництво на батьківщині «викорчувати».

Поступово налагоджується й наша харчова логістика. Українські бусики привозять з батьківщини нефільтровану «пахучу» олію, сало, мед – все, що полюбляє вітчизняний споживач, чим смакує пересічний «небалуваний» громадянин.

Правда, вибір меду тут досить великий. Його привозять з багатьох європейських країн. Приміром, зі Словаччини, Польщі, Словенії. Але наш, український, – найкращий. Може, тому, що не проходив такої ретельної обробки й зберіг природну запашність і сторонні дрібні часточки, які теж впливають на смак і запах. Пригадуєте, у котрогось із американських наукових фантастів є невеличкий епізод: варять єль, і в казан випадково опускається листик з дерева… І він додав неповторного смакового відтінку напою.

Може здатися я тут виступаю більше як патріот, а не медознавець. А чому б і ні? Втім, є компромісний варіант: я поєднав у собі обидві особи. Пригадую, як з дружиною ми ходили на свято меду в Полтаві і вибирали, пробували… Прекрасний був час! Передвоєнний. І, як говориться в старому єврейському анекдоті: «Й кому це заважало?!» Не хочеться поганити цей простенький текст грубою лайкою на адресу сусіднього народу.

Мене колись, років 4-5 тому, потішила вивіска невеликої продуктової крамнички на вулиці Семена Антонця (колишня Балакіна). Вона була просто й промовиста: «Харчі». Хазяїн цього торгового закладу вочевидь мав смак і до мови.

(До речі, трішки не з цієї опери, але: чи не впала вам в очі назва перукарні на непарній стороні вулиці Соборності? Так от, її назва «Шалена краса». І не хочеш, а запам’ятаєш. Браво!)

Взагалі в Ірландії дуже смачні й різноманітні напівфабрикати. Наприкінці строку придатності ціни на них знижують, і незаможним біженцям й біднішим місцевим мешканцям можна загалом непогано й смачно підхарчуватись. Непрямим свідченням цього є наявність «в публічному просторі» не просто дебелих, а дуже товстих людей. А, може, вони з принципу не хочуть сідати на дієту? Я б теж не сів. А не переїдаю з іншої причини.

Недавно я надибав у навчальних матеріалах з англійської мови цікавий текст. Лікар розповідав пацієнту, хто мудріший: шлунок чи мозок. Лікар був переконаний: шлунок мудріший. Він не приймає в себе нічого зайвого, шкідливого, огидного. На відміну від мозку, який зберігає в собі масу непотребу: випадкових знань, непрактичних теорій, які часто не знаходять в житті жодного застосування.

Так що: шлунок мудріший? Щось у цьому є.

Павло СТОРОЖЕНКО,

м. Лонгфорд, Республіка Ірландія

На ірландській фермі (власне фото)

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sun, 08 Mar 2026 23:18:00 +0000

ХТО Я?

Зображення натрапив управлінців,

І мимохіть подумалось мені:

Якщо вони насправді українці,

То я, як не поглянеш, певно ні.

Фото з Інету

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sun, 08 Mar 2026 22:35:00 +0000

НА НАЦІОНАЛЬНИЙ РОЗКЛАД

У багатьох нема, що їсти…

Свідомі у окопах гинуть…

В тилу за гроші похуісти

Здають тихенько Україну…

Карикатура з Інтернету

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sun, 08 Mar 2026 22:31:00 +0000

ПРО ОСОБЛИВІСТЬ СУПЕРЕЧОК У FB

Намацав істину просту я

У політичній канителі:

Як хтось по-хамськи реагує,

То, значить, це прихильник Зелі.

Карикатура А.Мєрінова з Інету