Щоденник грубіяна

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Mon, 06 Apr 2026 18:59:00 +0000

Ірландські окрушини

«Я ЙДУ ШЛЯХОМ, ПІСНІ СВОЇ СПІВАЮ… » (Л.У.)

Інколи, коли в Ірландії переходжу дорогу, я почуваюся почесним членом президії. Правда, молоді люди можуть не зрозуміти, про що я. Це коли ти сидиш за урочистим столом, напроти заповненої людьми зали, й присутні по черзі встають і тебе хвалять, а ти чемно (але не без стримуваної гордості) дякуєш за увагу.

Так от, переходити дорогу в цій країні мені ніби аж приємно. Коли ти тільки наближаєшся до окрайку проїжджої частини, на тебе зразу звертають увагу водії. Зазвичай вони гальмують, зупиняються і жестом показують: «Пліз! Переходьте!» І я спокійно, з гідністю перетинаю дорогу. Не забувши подякувати навзаєм: кивком голови, вдячною посмішкою, реплікою у відповідь: «Дякую! Ви дуже люб’язні!» Порух губ дозволяє зрозуміти, про що йдеться.

Мені це приємно з кількох міркувань. Я досить обмежений у своїй рухливості, ходжу повільно, з ціпочком. Хотів ужити старе слово: «з ковінькою», але призупинився. Чи зрозуміє сучасний читач? Хоча раніше в обласній молодіжній газеті навіть рубрика була – «Вишнева ковінька». Вона органічно поєднувала прізвища двох українських письменників, сатириків і гумористів: Остапа Вишні й Олександра Ковіньки. Рубрика, зрозуміло, була сатирично-гумористична. Спогади про неї потихеньку розчиняються в імлі історії. Як і про газету й авторів, які веселили її читачів. Та й більшість читачів, напевно, вже відкланялися цьому світові.

Мені приємно описувати ці колодорожні колізії й тому, що в минулому я водій-любитель. Більше 15 років проїздив полтавськими шляхами і знаю, на якому етичному рівні відбувалося (мабуть, відбувається й досі) спілкування водіїв і перехожих. Це все одно, що описувати, приміром, жвавий контакт мешканців солдатської казарми й гурту шляхетних дівиць. Варто зазначити, що ролі за цими «колективами» закріплені не намертво, і вони ними часто міняються.

Правда, трапляються й винятки. Але ці винятки становлять зазвичай новоприбульці. Вони поводяться приблизно, як ми вдома, в Україні. Прибульців можна легко вирізнити за зовнішністю. Як говорить мій знайомий «русскоговорящий»: «по морде лица». Приміром, сінті енд рома, тобто, цигани полюбляють великі, дорогі (за першого продажу) автомобілі, а оскільки на новий кар* грошей зазвичай бракує, то їздять вони на великих, потяганих, колись престижних авто.

Але не варто гадати, що в цій країні все абсолютно чудово. Трапляються й крадіжки. У мого доброго знайомого, дрібного підприємця, вкрали із робочого бусика електронний теодоліт, досить дорогий інструмент. Він «погрішив» на гурт місцевих ромів. Вони якраз огиналися неподалік. А втім: Бог його знає…

Власне, в зв’язку з теодолітом, я хотів би звернути увагу на точність ухилів, тобто, кутів нахилу, ірландських пішоходів (тобто, тротуарів) і доріг. Напевне, ця точність і ретельність зумовлена тим, що Ірландія – «волога», «мокра» країна. Опадів рясно, часто навідують шторми, зливи. І бажано, щоб вода стікала швидко, не затримувалася на «виробничих» площинах. Водовідводи тут стандартизовані (маю на увазі залізні й бетонні елементи). Багнюки я тут не бачив.

(Зразу ностальгійно пригадалися забиті різним непотребом полтавські каналізаційні колодці. Це «справа рук» жителів ближчих осель, хоча вони звично скаржаться на погану роботу комунальників).

Дороги в Ірландії, врешті, на тих обширах, де я бував, у нормальному стані. Тобто, кращі, ніж у нас. Асфальт і бетон доброї якості. Що прикметно, в асфальт додають дрібні кам’яні фракції. Таким чином, стійкість дорожнього покриття підвищується. Про якість ірландського бетону я вже згадував. Дуже висока точність обробки природного каменю. В Полтаві з цим проблема. Деякий час досить плідно працювала каменеобробна майстерня В’ялого. Але він помер… І по ньому добра реміснича справа цього українського реемігранта з Киргизстану почала затухати.

Втім, він полишив по собі цікавий знак – класичну українську сільську хату, споруджену на даху будинку. Про цю дивину – хатку на звичайному приватному будинку – писав у «Полтавському віснику» на початку нашого століття журналіст Олександр Брусенський. Її можна помітити з лівого боку, коли їдеш від «центра» до «кола» вулицею Європейською, в районі зупинки «Вулиця Юліана Матвійчука». (Колишня «Карла Лібкнехта»).

В Ірландії, як і у Великій Британії, лівосторонній дорожній рух. Потрапивши в цю країну, я спочатку лякався: авто вискочило на зустрічну смугу, ось-ось зіткнеться з іншим… Та потім звик. Лякатися перестав.

Привернув увагу завбачливий профілактичний захід: люди, які регулярно виходять на пробіжку, дорожні робітники, всі, хто намірений неодноразово переходити проїжджу частину, надягають куртки-плащівки яскраво жовтого кольору зі світло- відбивними смужками. Так людину на сірому полотні дороги легше помітити. Точніше: важко не помітити. Добрий ірландський знайомий подарував мені яскраво червону куртку-дощівку. (Чомусь недоречно пригадався жартівливий віршик-наслідування С. Єсеніну): «И выходи почаще на дорогу, чтоб задавил тебя автомобиль!..»

Ще трішки про витривалість і швидкість. Але вже не про автомобільну. Поряд з польським магазином стоїть цікавий пам’ятник бігуну-марафонцю, неодноразовому переможцю забігів у Нью-Йорку Пату Фітцджеральду. Він народився тут, у Лонгфорді, а добіг до кінця свого життєвого шляху в Нью-Йорку. Пам’ятливі земляки увічнили спогад про нього в абстрактно-конструктивістському стилі з ініціативи міського голови.

Щодо абстрактності увічнення. Ніби незвично. Не завжди сприймається й не завжди усіма. Таке буває й через брак естетичного досвіду.

У Полтаві на вул. Котляревського, вздовж алеї, виставлені стилізовані фігури, такі собі плавно заокруглені абстракції. Навіяні різними художніми творами. Думки щодо цієї інсталяції абстрактних фігур у полтавців майже не розділилися. Переважала одна: «Нафіга?» Додам і свою: я вважаю це архітектурне рішення вдалим, оригінальним, спонукальним. До мислення, просторового уявлення… А що комусь не сподобалося – діло хазяйське. Втім, може, варто замислитися, спробувати уявити чужий задум, пригадати хоча б контексти тих творів, на які «натякає» скульптор?

Хоча це важко. Сім років тому 73 відсотки громадян продемонстрували свою цілковиту політичну й економічну нездатність не тільки до уяви, а навіть арифметики.

*англ. легковий автомобіль

Павло СТОРОЖЕНКО,

м. Лонгфорд, Республіка Ірландія

Власні фото

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sun, 05 Apr 2026 20:15:00 +0000

НА БЕЗ УМА

Запам’яталась мудра давня притча:

Якщо Господь наміривсь покарати,

Він грішника ума лиша зазвичай:

Вважалось гірше це,

ніж руку відрубати.

* * *

Щось трапилось і в нас. МабУть, грішили вволю.

І без ума обрали Зелю «по приколу».

Карикатура з відкритих джерел

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sun, 05 Apr 2026 20:09:00 +0000

ЗВІДКІЛЯ ЦЯ КЛІТИНА?

Вкинь в організм одну гнилу клітину,

Й вона почне одразу заражати.

Тепер у нас гниє все без упину,

А звідки почалось –

не можемо дізнатись.

Хоча я, братці, зовсім не біолог

Й тим більш не «мікро»…

Що б ви не казали,

Я знаю, звідкіля клітина хвора!

Вона з чужого тіла, із кварталу.

Карикатура з відкритих джерел

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Thu, 02 Apr 2026 20:36:00 +0000

МОБІЛІЗАЦІЙНИЙ ЕТЮД,

або про ТЦК-ашну принциповість

Наткнувся. Дивлюсь: запихають

Якогось мужчинку у бус.

Та це ж ТЦК-ашників зграя!

Підходити ближче боюсь…

Потраплю і я під роздачу!

Хоча вже доволі старий.

Напевно, і вам було б лячно

В приключці непевній такій.

І тут закричав він щосили,

Отой, кого скручував мент:

–Ви що, пацани, оуїли!?

Я ж Вова! Я ваш президент!

І справді: і голос хрипастий,

І ніс ніби трішки гачком,

Та ті, в балаклавах (це ж власті!)

«Оратора» тягнуть силком.

–Та що ти нам тут заливаєш?!

Уже кілька років підряд

У списках, усі добре знають,

Ти значишся як ухилянт!

…І котрийсь із «мобілізантів»

Ударив щосили між ніг

Колишнього член-музиканта,

Що аж заболіло мені…

Прокинувсь з перЕляку, братці…

Нехай: куди – ніч, туди – сон!

Насниться ж таке, бля, зненацька.

Помовчу. Бо скажуть «шпійон».

Фото з відкритих джерел

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sat, 28 Mar 2026 21:33:00 +0000

НА БРАК ОФІЦЕРСЬКИХ КАДРІВ

ДЕ:

Штауффенберги наші, справді?..

І Піночетів щось не видно…

Вже котрий рік, як всю громаду

Грабує Зеля й Ко безстидно.

Мовчать вкраїнці. Дума кожний:

«Війна! Не можна виступати!»

А що: «зеленим», значить, можна

І мародерити, і красти?..

Є, правда, в нас і генерали.

Один із них – усім відомий.

Він міг би помогти загалу,

Та…скромний й чемний понад норму.

Фото з Інету

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sat, 28 Mar 2026 21:29:00 +0000

ЧАС ТРИВОГИ НАСТАВ!

Народе! Час алярм оголосити!

Бо вИрнула на світ тривожна правда:

Безумці й брехуни

прорвалися до влади!

Бо потім буде пізно голосити.

Карикатура з відкритих джерел Інету

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sat, 28 Mar 2026 21:21:00 +0000

НА ЗВИЧАЙОГО ДОНАЛЬДА

ЖивЕмо в час, коли народовладдя –

Не панацея від всіляких бід.

У ньому є знайомі здавна вади.

Їх пізнаЄ тепер сучасний світ.

Обрали люди зі здоровим глуздом

Старого і рудого брехуна,

Який вже не керує своїм гузном*,

Та взявсь країною.

Це може він сповна?

Спостерігаю міміку пихату…

Нагадує Беніто** він мені.

Хоча це натовп може і не знати,

Поки не опинився у ярмі.

Хтось скаже: «Не твоя це справа!

Вони обрали – з ним хай і живуть.»

* * *

Через таких спалахують заграви.

Тоді й мені життя не буде тут.

*Натяк на відомий скандальний випадок.

**Беніто Муссоліні. Див. документальний фільм

Михаїла Ромма «Звичайний фашизм»

Карикатура з Інету. Трамп ніби промовляє: "Цей поганий українець хоче з'їсти мою російську кішечку."

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sat, 28 Mar 2026 21:06:00 +0000

ПРО СВОЮ ВРОДЖЕНУ НЕПРИЯЗНЬ

Команду не люблю «Кусі!»,

Гієн, гадюк,

що підповзають в тиші.

Але людей, подібних їм,

Я недолюблюю ще більше.

Малюнок із джерел Інету

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Fri, 27 Mar 2026 23:30:00 +0000

Ірландські окрушини

ЦИВІЛІЗОВАНЕ ВМІННЯ –

ТЕРПІТИ ОДИН ОДНОГО

Мою дружину дивує: ірландцям не спадає на думку когось підганяти, зауважувати: «Ти тут не один! Давай швидше!» Якщо хтось забарився біля каси, довго не може знайти гаманець, або надумав сходити ще за якимось продуктом, черга спокійно очікує, поки людина залагодить справу, яка раптом вирнула в її голові. Жодних нарікань, жодних ознак нетерпіння. Касирка може кілька хвилин гомоніти зі своєю знайомою чи родичкою про цікаві для них справи. Черга не рухається, очікує…

У зв’язку з цим мені пригадалася приповідка, почута в Полтаві в далекій юності: «Куда спешить? Ми все там будем!» Її любили повторювати досить молоді люди, вдаючи з себе добре пожованих життям песимістів. Яким уже недалеко й до Розсошениць. Утім, поле поблизу цього приміського села майстри погребальної справи ще не освоїли. Й ховали небіжчиків на цвинтарі навпроти вулиці Боженка, який, природно, стали називати старим.

В Ірландії гарно росте трава й волосся. Недарма її називають смарагдовим островом. Вологість і м’якість клімату (недалеко тепла океанічна течія Гольфстрім) сприяли тому, що ірландські поля не чорніють і взимку. Такі ж зелені. За таких умов було б цілком доречно зайнятися тваринництвом. На полях цілорічно можна побачити корів, овець… Виявляється, Ірландія є провідною європейською країною з порідного конярства. Ірландські скакуни затребувані в усіх країнах Європи, де влаштовують на комерційній основі кінні перегони, дербі. Я бачив порідних скакунів у загонах, на випасі.

КрАсуні! Як у кіно!

Щодо волосся на головах. Яке теж непогано росте. Такий висновок я зробив на тій підставі, що в нашому містечку багато перукарень. У невеличкому кварталі, де я мешкаю, їх аж три. А по дорозі до школи англійської мови – ще кілька. Значить, є попит на стрижку, значить, волосся росте швидко. Й українки, біженки, які на Батьківщині голили й стригли, швидко обзаводяться клієнтами.

Мені подобається ірландський народний звичай вітатися з незнайомцями. Це нагадує мені давнє українське село. Тоді теж віталися з усіма зустрічними. А потім якось відпало. Масові переселення, поява незнайомців, нерідко вороже або насмішкувато наставлених до аборигенів, сприяли занехаянню цього давнього приязного звичаю. Тепер не вітаються. Хіба що в далеких селах, куди не докотився інтернаціонально-колективістський вал, і людність зберегла свої «нецивілізовані» звички.

Коли я чую буденне ірландське «Ха Ве Ю?» (Як живеться?), адресоване до мене, чужинця, мені стає ніби якось тепліше, комфортніше, я не відчуваю себе загубленим на чужих просторах, приниженим своїм становищем – вимушеного підкидча.

«Ха Ве Ю?» – це на перетині поглядів, це приязна усмішка, це необов’язковість, яка підсилює кволе соціальне почуття, викликане виїздом із Батьківщини й зрозумілою розгубленістю особини, яка відстала від своєї отари.

…З нашого вікна було видно, як ірландські робітники прокладали кабель. Спокійно, не поспішаючи, уміло. Екскаватор зі змінним інструментарієм, невеличка вантажівка… Все передбачено для роботи на вузькій вулиці. Траншею «випиляли» в тротуарі швидко, зразу ж прибрали ґрунт, уклали кабель… Варто згадати, що в Ірландії робітничим спеціальностям навчають подовгу й ґрунтовно. Скрізь, де я бував, мимоволі відмічав добру якість тротуарної плитки, акуратне бетонування, різноманітність і добротність фарбування фасадів. Про двері я вже згадував. Вони, напевне, є предметом гордості кожного домовласника. І свідченням смаку.

Пригадалося (принагідно!), коли в Полтаві вперше почали використовувати тротуарну плитку, наступного року її довелося перестеляти. Через кілька місяців вона почала сипатися, кришитися… Ходити по ній було неможливо. Якось мимохідь я довідався, що ірландські підприємці побудували в Україні два заводи з виробництва цементу. Яка їхня доля нині, я не знаю. У нас війна, й російські ракети на право власності не зважають.

Я сьогодні одягнутий у кольори українського соціалістичного прапора. Штани – сині, куртка – червона. Вийшло так ненавмисно. На автоматі. Але нагадало. Як люблять повторювати деякі політично заклопотані: «Нє всьо так однозначно! Било і хорошеє. Напрімєр, мороженоє… »

Абсолютно! Було й гарне. Приміром, безтурботність і бездум’я. Все життя можна було не думати! Вскочив у турботливо прокладену партією колію – і все: котись, рухайся…Ліворуч, праворуч, якісь відхилення – або неможливі, або небезпечні. Й в цьому була перевага соціалізму. Безтривожність! Бездумність! Цілковите покладання на «рулєвого»…А зараз треба якось розмірковувати: що справедливо, а що ні; до кого пристати; як вибудовувати кар’єру?..

Але не в цьому справа. Сьогодні мені пощастило. Я довідався, як звати двійко котів, яких я підгодовую досить тривалий час. Вони, правда, й без мене не голодували б. Вряди-годи я помічаю біля їхніх «квартир» різні котячі наїдки. Цього разу з бічних дверей, просто біля котячих будок, вийшов мужик і діловито повідомив, що кота звуть Кач, а кішку Сьюзі. Я й раніше розрізняв, хто є хто. У кішечок, зазвичай, мордуськи миловидніші, а в котів – грубіші, нахабніші. Кач і Сьюзі часто ходять парою. Може, в них родина?

Павло СТОРОЖЕНКО,

м. Лонгфорд, Республіка Ірландія

Фото жеребця, запозичене з Ірландського національного конезаводу, та власне з ферми.

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sun, 22 Mar 2026 22:05:00 +0000

НА БУЙНИХ РОВЕСНИКІВ

Мої ровесники «творять» події.

Й від них, якщо відверто, не до сміху.

_Уйло про перемоги буйно мріє…

Трамп взагалі кукухою поїхав…

Вони забули істину простеньку,

Що вік поважний – це не завжди мудрість,

І влада – як метелик-одноденка:

Хоч пурхає красиво – не прикриє дурість.

Карикатура з відкритих джерел Інету

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sun, 22 Mar 2026 21:55:00 +0000

НА ПРОЦЕС НАДУВАННЯ

Котрий рік холуї надувають

До параметрів VIP-бугая

Хриплу жабку з естрадної зграї…

Й не виходить, пардон, ні UA.

Хоч дебела у «слуг» соломина

(Як же вгавкався цей «Марафон»!),

Не росте, бля, зелена скотина,

Хоч і вграли соломи вагон!

Карикатура з Інтернету

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sun, 15 Mar 2026 20:53:00 +0000

НА СВОЄ 80-ЛІТТЯ

Мене «ухилянтом» назвали,

І я цим потішений вельми!

Якщо ним здаюся загалу,

То, мАбуть, я та іще шельма!

Згадаймо бравого вояка Швейка!

(Художник Йозеф Лада)

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sun, 15 Mar 2026 20:34:00 +0000

НА СИЛУ ГЛУПОТИ

Про початок війни

Напевне, я давно не патріот.

Чомусь не вірю я ні разу Зелі.

Не втримали його, бля, від глупОт

Ні ЦРУ, ні люди з ФБРу…

Карикатура з Інтернету

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sun, 15 Mar 2026 20:28:00 +0000

НА ПРОТЕСТ РФ З ПРИВОДУ ОБСТРІЛУ

РОСІЙСЬКОГО ВІЙСЬКОВОГО ЗАВОДУ

МЗС Росії плаче:

Не гуманно давать здачі!

Їм до цього часу дивно,

Що вкраїнці не пасивні.

А як лізуть, повносило

М…скалям дають у рило.

Висновок роблю корисний:

Рило бережіть! Не лізьте!

Карикатура з Інтернету

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sun, 15 Mar 2026 17:54:00 +0000

ПРО БОЖУ РОСУ І АБОРИГЕНІВ

У захваті були аборигени,

Як він країну здуру розоряв.

У вічі всім мочився учень Бенін,

А люд: «Це божеська роса!» – волав.

Фото скульптури Жерома Дюкенуа Старшого

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sat, 14 Mar 2026 21:49:00 +0000

Ірландські окрушини

ВНИЗ ПО МОНАСТИРСЬКІЙ,

А ПОТІМ НАПРАВО…

Сказав ти: «Їду в край далекий,

знайду нове я, інше море.

І місто я нове знайду, красивіше, ніж це.

А щастя тут мені ніколи не всміхнеться…»

Це з Костянтиноса Кавафіса, грецького поета. Ці рядки трапилися мені на очі в далекій юності. І якось, без особливого напруження, запам’яталися. Як, приміром, напис на давній могилці, що в самому низу монастирської гори: «Огуй Іван Васильович». Там був колись цвинтар. Знову ж таки: запам’ятав не навмисно, а тільки тому, що іще хлопчаком, швиденько пробігши вулицею Совєцькою (нині Монастирською) й звернувши направо в провулок Бистрівський і спустившись біля 12-ої школи, я вискакував на стежку, яка вела попід монастирською горою і цвинтарем до Ворскли. Там я ловив рибу: піскарів і бичків. Впіймати щось крупніше я був нездатний, та й «струмент» у мене був негодящий, для початківця: вудлище з ліщини, шмат абиякої ліски й не завжди підходящий гачок. Це нині рибальський інструментарій настільки ускладнився й урізноманітнився, що я до нього й не наближаюсь. Пізно освоювати.

…Ні, не шукай земель нових й морів незнаних.

Подасться й місто слідом за тобою,

І ти дивитимешся на ті ж доми

Й старітимеш на тих же вулицях,

Де був раніше…

Я, власне, хотів написати про продукти, які споживають тут українці. І ця невеличка передмова веде до того, що ми тут їмо. Рано чи пізно, спробувавши місцеві «спеціалітети» (калька з німецької), ми повертаємося до харчувального досвіду, який набули ще в дитинстві й більш-менш зрілому віці. Потужно нагадують про себе звички, які сформувалися на Батьківщині. Приміром, сало можна здибати в польському або литовському шопі. До речі, в сусідніх народів кухні подібні, впізнавані, страви можна їсти без остороги.

Поляки й литовці почали приїжджати на заробітки в Ірландію невдовзі після того, як їхні країни вступили до Євросоюзу. А за людьми потяглися й торговці. Ми часто навідуємося в польський магазин. Їхні продукти співвідносні з нашими. Але асортимент, мабуть, різноманітніший. Зокрема, сальтисонів, зельців, ковбас. В польському шопі транслюють останні вісті (польською), лунає ненав’язлива легка музика, теж польська. Там трапляються також українські продукти.

В маркетах почали «виринати» «рошенівські» кондвироби. Українські біженці їх охоче купують. І хвастаються: «Це наші, українські!». Правда, нині Зеленський намагається це виробництво на батьківщині «викорчувати».

Поступово налагоджується й наша харчова логістика. Українські бусики привозять з батьківщини нефільтровану «пахучу» олію, сало, мед – все, що полюбляє вітчизняний споживач, чим смакує пересічний «небалуваний» громадянин.

Правда, вибір меду тут досить великий. Його привозять з багатьох європейських країн. Приміром, зі Словаччини, Польщі, Словенії. Але наш, український, – найкращий. Може, тому, що не проходив такої ретельної обробки й зберіг природну запашність і сторонні дрібні часточки, які теж впливають на смак і запах. Пригадуєте, у котрогось із американських наукових фантастів є невеличкий епізод: варять єль, і в казан випадково опускається листик з дерева… І він додав неповторного смакового відтінку напою.

Може здатися я тут виступаю більше як патріот, а не медознавець. А чому б і ні? Втім, є компромісний варіант: я поєднав у собі обидві особи. Пригадую, як з дружиною ми ходили на свято меду в Полтаві і вибирали, пробували… Прекрасний був час! Передвоєнний. І, як говориться в старому єврейському анекдоті: «Й кому це заважало?!» Не хочеться поганити цей простенький текст грубою лайкою на адресу сусіднього народу.

Мене колись, років 4-5 тому, потішила вивіска невеликої продуктової крамнички на вулиці Семена Антонця (колишня Балакіна). Вона була просто й промовиста: «Харчі». Хазяїн цього торгового закладу вочевидь мав смак і до мови.

(До речі, трішки не з цієї опери, але: чи не впала вам в очі назва перукарні на непарній стороні вулиці Соборності? Так от, її назва «Шалена краса». І не хочеш, а запам’ятаєш. Браво!)

Взагалі в Ірландії дуже смачні й різноманітні напівфабрикати. Наприкінці строку придатності ціни на них знижують, і незаможним біженцям й біднішим місцевим мешканцям можна загалом непогано й смачно підхарчуватись. Непрямим свідченням цього є наявність «в публічному просторі» не просто дебелих, а дуже товстих людей. А, може, вони з принципу не хочуть сідати на дієту? Я б теж не сів. А не переїдаю з іншої причини.

Недавно я надибав у навчальних матеріалах з англійської мови цікавий текст. Лікар розповідав пацієнту, хто мудріший: шлунок чи мозок. Лікар був переконаний: шлунок мудріший. Він не приймає в себе нічого зайвого, шкідливого, огидного. На відміну від мозку, який зберігає в собі масу непотребу: випадкових знань, непрактичних теорій, які часто не знаходять в житті жодного застосування.

Так що: шлунок мудріший? Щось у цьому є.

Павло СТОРОЖЕНКО,

м. Лонгфорд, Республіка Ірландія

На ірландській фермі (власне фото)

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sun, 08 Mar 2026 23:18:00 +0000

ХТО Я?

Зображення натрапив управлінців,

І мимохіть подумалось мені:

Якщо вони насправді українці,

То я, як не поглянеш, певно ні.

Фото з Інету

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sun, 08 Mar 2026 22:35:00 +0000

НА НАЦІОНАЛЬНИЙ РОЗКЛАД

У багатьох нема, що їсти…

Свідомі у окопах гинуть…

В тилу за гроші похуісти

Здають тихенько Україну…

Карикатура з Інтернету

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sun, 08 Mar 2026 22:31:00 +0000

ПРО ОСОБЛИВІСТЬ СУПЕРЕЧОК У FB

Намацав істину просту я

У політичній канителі:

Як хтось по-хамськи реагує,

То, значить, це прихильник Зелі.

Карикатура А.Мєрінова з Інету

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sun, 08 Mar 2026 22:26:00 +0000

МОЖЕ, ЇХ ТАМ НЕМА?

Такого прозвали б падлюкою

В полтавському тихім дворі…

Та він регулярно вигулькує

У нас на найвищім щаблі.

Невтомно плете він інтриги,

Аби тільки втриматись там.

За нього і «слуги», і «риги»,

І навіть Безугла – мадам.

От тільки немає нормальних,

Людей – бранців честі й ума.

І я розважаю печально:

А, може, їх зовсім нема?

Фото з Інету

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sun, 01 Mar 2026 15:34:00 +0000

НА НЕВИНУВАТЕ СЛОВО

Це слово «сделка»
стало ненависним
З тих пір, як став
його вживати Трамп.
Та проти слова
нібито й не писнеш:
Це не воно
зчинило тарарам!

Карикатура з Інету

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sun, 01 Mar 2026 15:30:00 +0000

НА ПОРТРЕТ

Талант в нього був,

вочевидь, не один,

А як з’ясувалось, –

й шахрайський.

Гадали:

невдатний командувач він,

А він

просто тирить навчався.

Карикатура з Інету

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sun, 01 Mar 2026 15:26:00 +0000

ЧИ ТРЕБА ПРИЙМАТИ УКРАЇНУ В ЄС?

З таким запитанням звернулися до своїх глядачів журналісти німецької телепрограми NOSTALGIE TV.

Звичайно, мені, українцю, було цікаво довідатися, як ставляться німецькі громадяни до можливого прийому нової країни до Євросоюзу. Я вибрав і переклав найбільш характерні й мотивовані відповіді.

Переважна більшість відповіла «НІ». Приблизно відсотків

95. Багато глядачів наводили причини свого негативного ставлення до прийому України. Переважно це:

- В жодному випадку цього актора і прошака!

- Чи цьому збирачу грошей їх ще недостатньо?

- Sorry! Я більше не можу зносити цього типа!

- Ні! Вони повинні сказати, куди поділися міліарди.

- Якщо Україну приймуть в ЄС, це буде остаточна руйнація ЄС і Німеччини!

- Ні й ще раз ні! Нам потрібні гроші для наших людей!

- Ні. (В них) корупція як державний засіб залишитися при владі!

- Ні! Тому що ці пацюки ніколи не укладуть миру!

- Спочатку він повинен все повернути, що одержав від ЄС. А він цього не може! Отже, ні!

-Ніколи в ЄС і NATO! Також не давати більше грошей! Вже достатньо одержали. На ці гроші Німеччина і Європа могли б розвиватися, а не викидати їх у вікно чи в корумповану Україну!

- Ні, ради Бога ні!

- Чому Німеччина повинна платити ще більше грошей?

- Вони не виконали жодної з вимог, необхідних для вступу.

- Звичайно, ні! А також (не приймати) Росію, Північну Корею і Китай!

- Жопа! В ЄС уже є друзі Росії: угорці й чехи!

- Скільки ще міліардерів має зрости в цій корумпованій країні?

- Ніколи! – злочинцю, прошаку і обманщику!

- В жодному разі не можна приймати в ЄС корумповану державу!

- Ні! Корумпованій банді нічого шукати в ЄС!

- Це питання навіть не стоїть! Україна не виконала жодного пункту умов щодо прийому! Тема пролітає!

- Ні, в жодному випадку, поки Росія не впаде. Потім, можливо…

- Ні! Всі гроші, які виділяються цій країні, розходяться незрозумілими шляхами.

- Вкотре: ні! На якій підставі? Шельма вже не замишляє нічого поганого?

- Ні – корумпованій країні!

- Природно – ні! Як Тімбукту й Мозамбіку.

- В обмін на Орбана хіба що…

Україну – прийняти в ЄС, а Віктора Орбана із ЄС викинути. Йому тут нічого шукати. Нехай цей російський друг іде в Росію цілувати дупу свого репера.

- Якщо ця корумпована країна має бути в ЄС, то Німеччина тоді залишить Союз.

- Ніколи найкорумпованішу країну в світі!

- Що за дурне запитання! Хто ставить таке мало сенсовне запитання, не розуміє, як функціонує ЄС і які наслідки це матиме для нього. Україна найбільша за площею країна в Європі. Тільки уявімо, що це означає при визначенні розмірів аграрних субвенцій. До того ж найбільші видатки ЄС ринули б у найкорумпованішу країну світу. І фермери у Франції, Німеччині та ін. повинні були б відмовитися від їхніх найвищих прибутків. Окрім того між країнами ЄС є військове партнерство. Приміром, якщо на одну з країн ЄС здійсниться напад, її повинні мілітарно підтримати інші країни ЄС. Подальші докази зайві.

- Прийом України означав би занепад ЄС.

- Будь-яка країна мала б виконувати умови прийому в ЄС. А чому Україна – ні?

- Ні! - Цьому безстидному, брудному обманщику!

- Він тільки випрошує гроші та зброю, а йому належить бути не деінде, а у в*язниці!

- Жодних грошей цій корумпованій країні і актору-прошаку!

- Ради Бога, більше не давати! Щоб злочинець ще дужче кишені набивав?

- Ніколи! Україна разом з Росією – найкорумпованіші країни в Європі. Прийом України був би для ЄС як постріл у скроню.

- Ті, що говорять «ні», здебільшого члени «Альтернативи для Німеччини». Не знаєте країну, а говорите! Напевне це заздрість, як у росіян! Супер народ, прекрасні люди й багата культура!

- Ні! Треба нарешті з цим кінчати: приймати в ЄС нужденні, розорені і економічно занедбані країни!

- Краще Україна, ніж Туреччина!

- Треба уявити, що буде потім. Якщо Україна вступить у ЄС, вона потім буде і в NATO. Тоді вона втягне і Європу у свою війну, й готово – Третя світова!

Цитата: «Хто мав справу з Україною, знає, що це країна, яка корумпована на всіх рівнях». Жан-Клод Юнкер, колишній шеф комісії ЄС. 23. 10. 2023 року.

Післямова перекладача.

Мені здається, що всім українцям треба краще орієнтуватися в європейських справах. Ждуть нас там чи не ждуть? Наше врядування досить часто заявляє, що європейські країни від нас у захваті. Від нашого спротиву агресії, героїзму, витривалості в боротьбі з ордою. Але це не зовсім так. Поряд зі співчутливим ставленням і готовністю підтримати економічно західні люди бачать і страшну виразку, яка роз’їдає народне тіло, – корупцію. І їхня нехіть, відраза спрямована не проти українського народу, а проти його керівництва. Глибоко помилкова думка, що за кордоном нічого не розуміються в наших обставинах, так би мовити, не відають, звідкіля ноги ростуть.

До речі, там де вживається слово «Він», мається на увазі Президент Зеленський. Саме його портрет був виставлений перед матеріалами опитування. З них стає зрозумілим, що міф «Зеленського поважає весь світ» – цілком саморобний і розрахований на внутрішнього споживача. Його приціл – майбутні президентські вибори.

Відмовки нинішньої «зеленої» влади, мовляв, у них, у Європі, корупція не менша, не спрацьовують. Менша, набагато менша! І німці, не соромлячись, називають наших лідерів «прошаками», «корумпантами» тощо. Може, й в цьому причини затримок допомоги, «довгострокових» обіцянок? Бо над усією співпрацею із Заходом нависає осторога, що гроші, виділені на підтримку ЗСУ, підуть незрозумілим, заплутаним маршрутом.

Звичайно, матеріали цього опитування не репрезентують думки й ставлення всього німецького народу, але уявлення про них дають. До того ж, це завжди корисно, знати, що про нас думають. Спонукає до самовдосконалення. Якщо ми – нормальні.

Павло СТОРОЖЕНКО

Берлін (фото з Інету)

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Thu, 26 Feb 2026 21:16:00 +0000

Ірландські окрушини

РІЗНОМАНІТТЯ НЕВЕЛИКОГО МІСТА

Орієнтир у Всесвіті. 1.

Він любив сидіти на широкій лаві у фойе великого супермаркету й розглядати відвідувачів. Перед очима проходили «дети разных народов». Так колись співали в урочистій радянській пісні.

…Задовго до приїзду сюди, ще до початку війни, він якось ходив з німецькою громадянкою Тонею Зіппле полтавським базаром. Вони вибирали продукти для міського дитячого притулку: щоб були свіжі, натуральні й за доступною ціною. Бо в цьому місті було якось звично вважати, що всі німці – багаті й можна правити з них вищу ціну.

– На нас часто озираються, – сказала Тоня. – Людям, мабуть, незвично чути чужу мову?

– Напевне…

Навколо лунав полтавський суржик. Він не подумав, що мова може привернути увагу. Просто розмовляли німецькою.

Щоб ціна лишалася на середньо полтавському рівні, з базарувальниками розмовляв він, українською.

У Лонгфорді панувало різномов’я. І не тільки європейське. Він володів кількома мовами. Але європейськими. А тут був мікс. Особливо помітними були африканці й азіати. Він за мелодикою мови намагався розрізнити, якою розмовляють. Філолог я, врешті-решт, чи ні!?

Кілька разів біля нього присідали пакистанці, бангладешці… Говорили по телефону. Тоді він тихенько знімався з місця і йшов геть. У них тональність розмов була, як на полтавця, зависока. Не те, що б вони кричали, а надто голосно говорили. Вони, мабуть, так звикли. Якщо він, сидячи на лаві, намагався обміркувати деякі свої проблеми, то думки сполохано відлітали геть…

З певним вдоволенням він вирізняв слов’янізми в розмовах словацьких ромів. Їх було тут, у невеликому ірландському місті, досить багато. Дружина якось попередила: «Не називай їх циганами! Це для них образливо! Можливо, «сінті енд рома»… чи якось інакше».

…Мені здається, в циган дуже добре розвинена чуйка на соціальну допомогу. Вони найпершими з’являються там, у тих країнах, де рівень підтримки біженців чи мігрантів досить високий.

Я не бачив, можливо, просто прогледів, щоб їхні чоловіки поспішали в певний час на роботу. Хоча серед них є крупні, важкі особини. Вони діловито займаються розмноженням. Бо це вигідно. Державна соціальна допомога виділяється в залежності від чисельності родини.

Пригадую: колись, ще в Полтаві, я часто дивився програми ZDF, німецького телебачення. Запам’ятав кілька телерепортажів. Після вступу в Євросоюз у старі країни ЄС ринули румунські й болгарські цигани. І міський пейзаж деяких німецьких міст став помітно змінюватися. Німці почали масово залишати квартали, де оселялися цигани. Й причиною була не расова чи національна відраза, а неакуратність, необов’язковість (особливо в соціально-гігієнічних питаннях), схильність до дрібного, а то й крупнішого криміналу нових сусідів. Після вступу нових членів у ЄС в Німеччині з’явилася й циганська мафія.

Мене інколи навідує питання: а чому в нас немає мафії? Української, з чітко окресленими національними рисами. Ще не дорозвинулися? Чи українці такі законослухняні? Варто згадати, що мафія в Італії виникла як народна організація, покликана захищати бідних селян в боротьбі проти сваволі поміщиків. Це вже згодом вона трансформувалася в кримінальне об’єднання. Поступово.

Орієнтир у Всесвіті. 2.

Найкраще пристосувалися до ірландських умов поляки. Звичайно, це на мій погляд. Вони приїхали сюди на заробітки давно, в кожному супермаркеті можна почути польську «гвару» (гомін). Поляків охоче приймають на роботу. Вони кмітливі, працелюбні (подібний відгук я читав також у спогадах Генрі Форда). Але серед них є й питущі. Й ця риса наповнює моє серце приязню і теплотою: «От бачте, й серед цивілізованих поляків є приблизно такі, як ми!»

Моя слабкість до польської мови й культури має давнє походження. Ще в радянські часи я завзято заходився вивчати польську. На ній було що читати! Старші люди можуть пригадати, як колись радянські книгарні були забиті творами класиків марксизму-ленінізму, Леоніда Брежнєва й так далі… Пригадуйте вождів!

На польській виходили «Шпільки», сатиричний журнал, який продавався у вільному продажу. Я переклав з нього досить багато оповідань для нашого «Перця». Не стільки заради гонорару, скільки із задоволення. Польський гумор видавався мені тоншим, гострішим і в той же час відвертішим, ніж той, що був представлений у «совєцьких» виданнях.

Напевне, це наклало певний відбиток на мої симпатії й антипатії, літературні смаки. Мені стало здаватися, що польське суспільство, власне, допитливіше й розумніше за наш радянський «відстій». Пізніше я дійшов іншої думки, на мій погляд, об’єктивнішої. Просто радянська система (в польському варіанті) не встигла так ґрунтовно «вичистити» національний інтелігентний, освічений прошарок, як у нас. Ми в соцтаборі перебували довше й були під особливим прицілом партійних і репресивних органів.

Коротше, начитавшись польських журналів (навіть соціалістичного спрямування!), я заповажав польську культуру й поляків. Хоча, довідавшись, кого в нас винищили, я дійшов сумної, але й гордої думки: «І в нас були інтелектуали! Й не гірші!»

Сьогодні, коли я прийшов до котів (Я згадував про них якось у пості. Тепер я провідую їх регулярно, підгодовую й розмовляю українською – щоб знали, з ким мають справу!), отож зіткнувся там з чоловіком років 50-и. Він запитав, чи немає в мене 2 євро. Я спочатку не розчув і перепитав своєю калічною англійською, що він, власне, хоче. Він почав говорити, і я помітив, що його англійська не набагато краща за мою. Тоді я прямо запитав: він, мабуть, іноземець? Звідкіля приїхав? – З Польщі. З Підкарпатського воєводства. Зі Стальової Волі. Працював на Гуті…

Я зрадів. Майже земляк! І зразу перейшов на польську…

У пана просто горіли труби. У нього не було грошей на рятівне пиво. Ми трішки позгадували Стальову. Я там бував, у місцевому ліцеї працювала наша донька й так далі. Але моя радість від знайомства мала певні межі – приблизно 3-4 євро дрібняками…

Він швиденько подався в супермаркет, а я покульгав додому, розмірковуючи, на що я міг витратити ці гроші. Звіт перед дружиною мав бути максимально правдивим. Орієнтир у Всесвіті. 3.

І ще одне, мабуть, важливіше. Це близькість наших мов. Будь-який філолог скаже, що українська й польська набагато ближчі, ніж, приміром, українська й російська. Просто майже весь час перебування українців у межах російської імперської державності нашу мову штучно (практично – насильницьки) наближали до російської. Є різні способи «зближення». Але залишимо цю тему професійним філологам. Згадаю лише один випадок. Ще навчаючись в інституті, випадком купив у букіністичному магазині російсько-український словник під редакцією Ізюмова, виданий у Харкові, здається, 1936 року. Погортав, почитав і, на моє подивування, його статті нагадали мені мову українських емігрантів, чиї голоси вряди-годи проривалися через радянські глушилки. Це була питома українська мова. А на землі, в народі, де вона виникла й розвивалася, її успішно викорчовувала радянська освітня система, політично зорієнтовані видавництва й мас-медіа.

Втім, не втримаюся, щоб не переповісти випадок, який нібито трапився на засіданні правління Спілки письменників України. «Центральний провід» , тобто, Москву, на ньому представляв такий собі Калюжний, виходець з України, але запеклий протагоніст зближення російської й української мов. Звісно, на російській основі. Він наполягав, що злиття цих мов – неминучий, об’єктивний процес і не треба йому опиратися, що це означає безсенсовну боротьбу з прогресом. У російській і українській мовах практично однаковий лексикон…

– Е-е, не скажіть, - нібито заперечив поет Максим Рильський. – От скажіть, яке у вас прізвище? Калюжний? Це якщо російською. А якщо перекласти на українську, то ви були б «Гівно Південне»…

Присутні нечемно зареготали.

Критики до сих пір сперечаються: це літературний анекдот чи бувальщина.

…У цьому місті живе багато темношкірих людей. Мене це здивувало. Ірландія ніколи не мала колоній. Вона сама була колонією. Напевне, темношкірі поступово переселялися з Ольстера, британської частини Ірландських островів. Втім, це досить складне явище – сучасні людські потоки. Для мене це було незвично ще з однієї причини: я прибув з «білої» частини Європи.

Я помічав темношкірих у різних виробничих ролях: прибиральників, охоронців, проповідників… Якось розговорився з ірландцем. Він лагодив у нашій квартирці електрику. З’ясувалося, що він тривалий час працював у Німеччині. Я зрадів нагоді поговорити з ним. Бо вже почав забувати німецьку. Без практики, живого спілкування… Поділився своїми враженнями: на мій подив, у Лонгфорді багато темношкірих жителів. Вони теж працюють? І як?

Ірландець, трохи пом’явшись і, напевне, згадавши про расові забобони і політкоректність, сказав: «Та так… Не дуже».

Я бачив багато змішаних пар: він – темношкірий, вона – біла. В широкій перспективі Ірландія може стати країною-мулаткою.

Але не завжди «благостно» й доброзичливо протікає співіснування різних народів. Недавно українських біженців струсонула трагічна звістка: 17-літнього українського хлопця убив сомалієць. Наніс кілька ударів ножем. Підставою для нападу африканця-мусульманина на білого юнака стало начебто те, що той готував на загальній кухні яєчню на беконі, м’ясі «нечистої» тварини. Подія відбулася в центрі для прийому біженців. Напевне, ірландська адміністрація звернула увагу на цю проблему – спільного проживання людей з різними традиціями, віруваннями, забобонами… І головне: на готовність прибульців дотримуватися правил і законів, які панують у цій країні.

Орієнтир у Всесвіті. 4.

Я щодня його проминаю, йдучи на заняття з англійської центральною вулицею. Він сидить недалеко від банкомата, підмостивши якісь водонепроникні «чухи» під сідниці. Ще холоднувато. Хоча за ірландською періодизацією вже почалася весна. Перший весняний місяць на острові – лютий.

Він старцює, тобто «попрошайнічаєт». Це якщо мовою колишнього «брата». Я не знаю, наскільки рентабельне це заняття. Не пробував. Старцю років за 50. Не набагато. У нього темне, східне обличчя. Можливо, індус? Я бачив його «ходячим» в інших місцях. Цілком здоровий, справний чоловік. Міг би працювати… В Індії є каста, яка спеціалізується на старцюванні. Дружина каже, що їй якось неприємно проходити повз нього. Ніби вона йому щось винна… Чому він не працює? Мені здається, у них так прийнято: кожний займається своїм. Правильно німці кажуть: Інша країна – інший звичай. А я розширив свій життєвий виднокіл, побачивши людину, яку ніколи не спіткав би в Полтаві.

Павло СТОРОЖЕНКО,

м. Лонгфорд, Республіка Ірландія

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Wed, 25 Feb 2026 14:26:00 +0000

НА ЧУЖУ КАР’ЄРУ

Мав вільний час, замисливсь трішки.

Йшов самотОю тихим парком.

…Він був колись дрібний «ворішка»,

А нині зріс до олігарха.

Карикатура Ігоря Конденка з відкритих джерел