Щоденник грубіяна

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Fri, 04 Sep 2026 11:20:25 +0000

«У ЖИТТІ ЗАВЖДИ Є МІСЦЕ …»

«Герой-герой, а у героя – геморой»

Із всесоюзного журналу «Юность», приблизно 70-і рр. мин. століття

Прикинув спочатку на пальцях,

А потім іще і в умі,

І спало на думку зненацька:

Та він же герой!

Бо зумів:

Проґавити!

Розмінувати!

Своїх посадити в тюрму!

Державні мільярди загнати!

(Кудись… Але не у казну).

І поруч завжди – вірні друзі.

Хоч тирять, але не здають.

Це дуже важливо. Ну, ду-у-у-уже!

У цьому «Династії» суть.

Літає він світом невтомно

У час, коли Київ горить,

Наш Зеля – колись безсоромний,

А нині – діяч на весь світ!..

І зваживши давні заслуги

Та вдалий воєнний ґешефт,

Вважаю, що він без натуги

Міг стати героєм РФ.

Фото з Інету

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sat, 29 Aug 2026 19:17:23 +0000

Ірландські окрушини

НАВЕРНЕННЯ

Індус був невеличкий, можна сказати, компактний. Я навіть не пригадаю, з чого почалася розмова. Тим більше, що я, власне, не балакучий. Важко бути говірким, якщо володієш мовою слабо, на рівні beginner, тобто початківця.

Але основні посили я прекрасно розумів.

–Чи вірите ви в Бога?

Я ухильно відповів (утім–щиро), що вірю: над людиною є вища сила. І не такі ми й господарі в цьому світі…

–А чи згодні ви з тим, що Бог – один, єдиний?

–Та, мабуть…

Мені мимоволі пригадалося давньогрецьке багатобожжя й спеціалізація богів та їхнього численного потомства за ремеслами, мистецтвами й просто уподобаннями.

–Як ви гадаєте, Бог нас бачить і чує в цей момент?

Я трішки подумав:

–Напевне. Він же всемогутній і всюдисущий. Так вважають віруючі. Якщо б захотів, то почув би, побачив…

Він дивився мені у вічі прямо й невідворотно.

Я людина не дуже сором’язлива. Трішки. Буває, зніяковію, але швидко повертаюся до тями. Та й взагалі в моїй минулій професії сором’язливість була проти показана. Треба було бути компанійським, приставучим і, власне, психологічно стійким.

Хоча це в мене не завжди виходило.

Але, приміром, і в стадо «білого братства» мене не зарахували б, не затягли…

Я завжди й досить швидко повертався «до себе», до свого самовідчуття, до своїх душевних координат.

Індус з родиною десять років жив у Дубліні, а потім – три роки тут, у Лонгфорді. Ця обставина мене трішки здивувала. Велике місто відкриває ширші перспективи для праці, саморозвитку. Звичайно, якщо ти цього прагнеш.

Наше знайомство мало якийсь дивний розвиток. Ми навіть не запитали один в одного, як кого звуть. Індус зразу приступив до богословської теми.

–Ви, мабуть, проповідник, проповідуєте іслам? – запитав я навпрошки.

–Так! – твердо й, як мені здалося, гордо сказав він. – Моя дружина (невеличка жіночка з непропорційно короткими ніжками, яка стояла поруч) була християнкою, а тепер – мусульманка…

В межах своєї, не вельми просторої загальної ерудиції, я знав, що філіппінці – цікава культурно-етнічна суміш китайців й іспанців. Отже, він її навернув…

Мені не подобався його нав’язливо невідворотній погляд, постійне повернення до розмови на тему, яку я вважаю досить інтимною.

У мене одна галузка рідних – українські євангельські християни-баптисти. І поза досить близькі родинні стосунки, ні я, ні вони ніколи не приставали з, так би мовити, богошукацькими розмовами.

Православні дідусь і бабуся були дуже стримані, коли мова заходила про Бога й віру й, якщо вчили чомусь, то, напевне, боятися гріха.

У своїй власній інтерпретації я звів заповіді Господні до однієї фрази: «Не будь скотиною!»

З часом, коли мій виднокіл розширився стандартною радянською освітою і досить нерегулярною, але настирною самоосвітою, я пристав до думки давньо- грецького філософа Протагора, який стверджував, що доказів існування Бога рівно стільки ж, як і того, що його немає.

Одне слово, що кому подобається.

З цим і жив.

А цей індус ліз у душу, ніби хотів у ній щось підкорегувати. Вочевидь, згідно зі своїми уявленнями й уподобаннями. Згідно з тими ученнями, які, напевне, й сам недавно засвоїв, бо, як відомо, Індія – багато конфесіональна країна, й іслам у ній не домінуюча релігія. Хоча досить енергійна.

Можливо, його погляди правильніші?

Справедливіші?

Бог його знає…

Але братися за мене, мабуть, запізно. Я вже сформувався.

Інколи ми подумки перебираємо наукові істини, особисті обставини, різні віровчення, приміряючи їх до себе, до свого життя, намагаючись сформувати для себе якісь висновки. Часто з одного й того ж теоретичного «коктейлю» люди «ліплять» протилежні уявлення й на їхній основі вибудовують новітні підходи…

Але все це вже було в Біблії й у давніх греків. Варто почитати. А ще важливіше: намагатися дотримуватися тих істин, які нам відкрили давні люди.

…А індус-проповідник таки добре за мене взявся. Він кілька разів запросив мене до себе на обід. Він замешкував над польською харчовою крамницею, яку я частенько відвідував.

Але їсти мені не хотілося.

Можливо, на апетит вплинув мій стихійний агностицизм?

Павло СТОРОЖЕНКО,

м. Лонгфорд, Республіка Ірландія

Платон і Протагор. Сучасна графіка.

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Fri, 28 Aug 2026 23:19:33 +0000

НА АВТОРА

Він автор вкраЇнських,

відомих всім криз.

І взяті вони не зі стелі.

Ніхто не пожвавив

антИсемітизм

Отак, як вдалося це Зелі.

Карикатура з ввідкритих джерел

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Fri, 28 Aug 2026 22:12:00 +0000

НА НАРОДНУ НАПОЛЕГЛИВІСТЬ

Я б’юся в істериці знову:

«Народе! Ставай розумнішим!»

Дарма, втім, луна моє слово:

Він далі уперто тупіша.

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Fri, 28 Aug 2026 21:49:20 +0000

ВІД ВИБОРІВ ДО ВИБОРІВ…

Я, мабуть, трагічно зневіривсь.

Бо крадуть і брешуть щодень!

Нема в управлінців вже міри?

Чи брак у нас чесних людей?

І як це не прикро зізнатись,

Здається, що любий народ

Під наглядом – може не красти,

А без – тягне все без гризот.

І тут виникає проблема:

Набрати наглядачів де?

Щоби перекрити всі схеми,

Щоб зникнув як вид мародер.

Кого запросити по дружбі:

Щоб чесний, відкритий, не рвач…

Бо ми вочевидь вже недужі:

Не можем не красти! Хоч плач!

Картинка з Інету

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Fri, 28 Aug 2026 21:43:12 +0000

НА СЕКРЕТ ДОБРОГО НАСТРОЮ

Якщо я прокинувсь веселим

І хочу бадьорим лишатись,

В FB уникаю я Зелі –

Дивитись на нього й читати.

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Fri, 28 Aug 2026 21:40:23 +0000

НА ЯДЕРНИЙ ЕЛЕКТОРАТ

ЯкОсь подумав (не скептично!),

Що можна ждати нам від люду,

Який щодня читає звично

Про Зеліну величність всюди?

Карикатура з відкритих джерел

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Fri, 28 Aug 2026 21:27:02 +0000

НА ІДЕОЛОГІЧНИЙ ОРІЄНТИР

Оточили навколо нас «-ізми»:

Сіонізм, ісламізм, ще й рашизм…

А своє що? І де його візьмеш?

А він ондечки – українізм!

Карикатура з відкритих джерел

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Fri, 21 Aug 2026 19:14:47 +0000

РУССКИЕ НАРОДНЫЕ ЧАСТУШКИ

Не пойму я эти стоны.

На войне погиб, мол, брат.

За такие миллионы

Можно круто погулять!

***

Ночью постучал в окошко,

Проходя, соседский Прошка.

Что еще, блин, за дела?..

Делать нечего – дала.

***

Полюбила я Володю,

Играл на флейте звонко.

От таких его мелодий

Жду теперь ребенка.

***

Мы с подружкою надысь

Собрались у «Валдернис».

Подъезжаем. Ищем, ищем…

А там только пепелище!

***

Обещал, что будем вместе

В радости, в печали…

Были вместе мы дней десять,

А потом устали.

***

Нам корейцев в часть прислали –

Против укров помогать.

Как собачек всех сожрали,

Так уехали опять.

***

Отпустили с фронта Мишу,

Потому что еле дышит.

Жить недолго ему тут –

Не работает здравпункт.

***

По лесочку я брела,

Робкая такая.

Где ж ты прячешься, Иван?

Почему не знаю?

***

Песни пишут им евреи,

А это не игрушки!

У меня талант скромнее –

Я пишу частушки!

Собрал где попадя фольклорист-любитель

Павло СТОРОЖЕНКО

Карикатура Васі Ложкіна (з Інету)

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sat, 15 Aug 2026 13:41:13 +0000

ЧИ Є ОЗДОРОВЛЕННЯ? –

ОСЬ У ЧОМУ ПИТАННЯ

Цю думку осяг лиш тепер:

Які ж це великі затрати!

Сім років підряд, без перерв,

Сусіда «оздоровляти».

На це іде уйма грошЕй!

Не напасешся снарядів!

Та просить хворенький іще,

Хоч диха вже майже на ладан.

Скількох ми прибрали дуркІв

В сусідній просторій країні!

Та люд там не пОрозумнІв.

Питання відкрите донині…

Німецька карикатура часів Першої світової війни про російську мобілізацію (з відкритих джерел)

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sat, 15 Aug 2026 13:33:39 +0000

НА КОГО ПОКЛАДАТИСЬ?

Коли довідуюсь: в поета

Були погані звички й вади,

Для мене добра це прикмета,

Що він людина – не зі стада.

Не побіжить, куди покажуть,

Не скаже те, у що не вірить…

А це в житті багато важить.

***

Бо досконалість в нас

не виклика довіру.

Карикатура з відкритих джерел

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sat, 15 Aug 2026 13:27:47 +0000

НА ПРИКМЕТИ НАШОГО ЧАСУ

Запам’ятаються часи ці

Парадами лесбІйок й геїв

І як дурили українців,

Не втомлюючись, іудеї.

Ілюстративне фото з Інету

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sat, 15 Aug 2026 13:06:15 +0000

«НЕ ВПЕРВОЙ!»

У москалів, аби ви знали,

На пряжках напис появивсь.

Там «С нами Бог!» намалювали.

І знов збрехали. З ними біс!

Фото німецької солдатської пряжки

                    з аналогічним написом (із Інету)

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Tue, 11 Aug 2026 21:05:04 +0000

РУССКИЕ НАРОДНЫЕ ЧВСТУШКИ

Раньше правильно сношались.

Но пришло ЛГБТ*.

Укры правильно сказали:

«Ні, хлоп’ята, це не те!..»

*Аббревиатура, которая обозначает лесбиянок,

геев, бисексуалов и трансгендерных людей.

***

На войну пошел Денис,

Милый мой мальчонка.

А теперь хоть не ипись –

Не дождусь миленка.

***

Петька мой ушел на фронт.

Кто меня утешит?

Написали, что их взвод

Стал на сто душ меньше.

***

Я, девчоночки, давно

Не видала мужика.

Вспоминаю перед сном,

Как он с виду – голяка.

***

Дроны на Москву летели.

СобралсЯ в нас стар и млад.

Ждем, покажет ли нам телек,

Как москвички верещат.

***

Я бреду домой одна,

Нету нигде света.

Надоела солдатня.

Пойду есть котлеты.

***

У моей свекрови муж

Старичок, но еще дюж.

Сначала я не верила,

Но потом проверила…

***

Снова укры раздолбали

Нас и в хвост, и в гриву.

Впрочем, сводки наши стали

Во сто крат красивей.

***

Говорил, что из морфлота.

Весь красивенький такой!

Кто же знал, что после фронта

Он не дружит с головой!

Собрал где попадя
фольклорист-любитель Павло СТОРОЖЕНКО

Карикатура Васі Ложкіна (з відкритих джерел)

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Fri, 07 Aug 2026 21:23:57 +0000

НА ЗІТКНЕННЯ

Ви помітили?

Наткнувсь тонкий мій романтизм

На буднів шкарубкі окрайки:

Злітаючи красиво ввись,

Кричать паскудно в небі чайки.

Картинка з Інету

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Fri, 07 Aug 2026 21:18:36 +0000

ПРО МАЙБУТНІЙ ЖАХ

Як вжахнемось ми, бідолахи,

Підбивши підсумки

його правління!

Він шкодив скрізь, ревнючий Цахес*,

Не мавши такту, знань і вміння!

*Хто не читав «Крихітку Цахес на прозвисько Циннобер» Е.Т.А. Гофмана, нав’язливо рекомендую. Просвічує найтемніші голови.

Ілюстрація до казки Сергія Чайкуна (з Інету)

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Fri, 07 Aug 2026 21:00:59 +0000

НА ОСТАННЄ ВРАЖЕННЯ

Як Зеля розіклав народ!

Яку підступну підібрав команду!

Я вражений!

І стали ми, як скот,

Який не зна ні пастуха,

Ні стада!

Карикатура з відкритих джерел Інету

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Fri, 07 Aug 2026 20:52:53 +0000

НАПЕВНЕ, ЩО НІ

Вправляння з логіки

Нав’язлива думка пристала.

Буває ж таке! Та ще вранці.

Спартанці громадське не крали.

Виходить, що ми не спартанці.

Ілюстрація з Інету

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Fri, 07 Aug 2026 20:47:11 +0000

ЧИ ЗАШКОДИТЬ КОМУСЬ РОЗПАД РФ,

А ТОЧНІШЕ – РОЗВАЛ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ?

Маленька футурологічна спроба

Звичайно, ініціювати цей процес, а потім на нього впливати я не можу.

Але: все на світі кінечне. Окрім Всесвіту. Та й то вже з’явилися гіпотези…

Втім, я живу в іншій країні, я не російський громадянин і, власне, досить байдужий до російської культури.

Часто позиченої, наслідувальної, хоча й відносно щедро спонсорованої державою.

Краще навертатися до першоджерел, а не до пережованого російськими мислителями й письменниками, які, до того ж, часто видають крадене за своє, рідне, «посконное».

Російська культура – імперська – власне, зроблена вскладчину, гуртом, представниками різних народів, яких силоміць приєднала до себе російська держава.

Деякі країни змогли відпасти від неї після революційних пертурбацій, але це не змінило природи російської державності.

Вона залишилася такою ж агресивною і зверхньою до інших народів.

«Братання» з Московією, якщо й траплялося, було вимушене зовнішніми обставинами, або практичними геополітичними вигодами.

Головним позитивним налідком розпаду, мені здається, було б те, що в цій частині світу зникла б постійна небезпека воєнних конфліктів.

Росія завжди на когось нападала, або провокувала воєнні конфлікти.

Той, хто гадає, що такі обширні території можна надбати мирним шляхом, або дурень, або надто наївний. Що, власне, одне і те ж.

У мене немає якогось проєкту поділу. Він станеться сам собою, переважно еволюційним шляхом.

Безумовно, народи орієнтуватимуться на свої економічні інтереси й можливості, релігійні традиції, кудьтурні уподобання.

Чи відбудеться все мирно й гладко?

Напевне, ні.

Коли зникне імперський прес і народи згадають свою минувшину, розімнуть м’язи, виявиться, що світ був поділений несправедливо.

Немає більш підривної ідеї, як ідея справедливості.

І коли за неї почнуть боротися всі й одразу, це спричинить геополітичний хаос.

Але не тривалий.

Народи, громадянські суспільства, еліти швидко втомляться й почнуть шукати згоди, погоджень, висловлюючись політично, – консенсус.

І він буде набагато безпечнішим і справедливішим, ніж під тоталітарним гнітом.

Бо відкриє народам широкі можливості саморозвитку, спонукає їх до змагальних зусиль.

Власне, так, як було колись у Європі. А ще раніше – в Еладі.

Свого часу Владімір Лєнін обстоював думку, що роз’єднаність європейських країн є гальмом цивілізаційного розвитку.

Ан нєт! Окремість, самостійність європейських держав спричинила змагальність і конкуренцію.

Врешті-решт, новий масив євразійських країн стане конкурентом старої Європи. І це пожвавить, підбадьорить усіх.

Окрім Москви. По суті, це паразитарне утворення. Воно висмоктує економічні соки в ближніх і дальніх сусідів.

Уявляєте, що станеться, коли це припиниться, й економічні соки перестануть надходити в ненаситну імперську утробу?

Зразу виникне питання: А як бути з прокламованою століттями величчю?

Куди дівати звичні понти?

Як прилаштувати чисельне московське й периферійне чиновництво, котре солодко їло і м’яко спало?

Воно ще довго псуватиме політичну атмосферу, зіштовхуватиме лобами нові державні утворення, доводитеме, що без Москви їм – аж ніяк!

І щоб відбитися від нав’язливих ласк Москви, занадобляться розумні, самостійні, далекоглядні національні еліти.

Вони неминуче народяться! Точніше, їх народять вільні народи. Бо їм треба буде виживати. Етнічно, економічно, культурно.

І ті з нас, кому доля чи Господь Бог подарує тривале життя, стануть свідками розквіту нових країн у різних кутках Євразії.

Павло СТОРОЖЕНКО

Фото з Інету

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sun, 02 Aug 2026 12:37:48 +0000

«ХТО-ХТО В ЦІЙ РУКАВИЧЦІ ЖИВЕ?»

З української народної казки

З дитинства не люблю щедрих. Уточнюю: щедрих за чужий рахунок.

У нашому дворі був такий собі Сашко. Майже ровесник. А якщо точніше: на два роки старший за мене.

Хто ще здатний пригадати свої юні роки, зрозуміє, що це мало неабияке значення. Він був для нас, молодших, авторитетом. Майже незаперечним.

Так от, він полюбляв радити, типу: «Та віддай ти Юркові цей м’яч! Тобі батьки ще куплять! Тобі що – шкода?!»

У цьому конкретному випадку мені справді було шкода. По-перше, м’яч був мій, і він мені подобався. По-друге, я був зовсім не впевнений, що мені куплять ще.

Часи були повоєнні, бідненькі, і ми, дворові пацани, були змушені цінувати свої нехитрі речі. З сучасного погляду, прості й дешевенькі.

Сашко цінував свої речі теж. А от чужими розпоряджався розмашисто й безапеляційно.

З часом я зрозумів, що це допомагає йому створювати авторитет людини доброї і щедрої. Але це прийшло на ум пізніше. А тоді, коли не хотілося віддавати щось своє, було ніби якось «невдобно».

Цього дворового Сашка я пригадав мимоволі, коли прочитав, що керівник сусідньої держави В.Путін висловив упевненість, що Україна рано чи пізно втратить свої західні землі – подарунок Сталіна – і вони повернуться до Угорщини, Румунії й Польщі.

Мені стало якось кисло, прочитавши слово «подарунок». А українці що: не воювали з фашистською Німеччиною? Скільки мільйонів українських, тоді – радянських солдатів поклали свої голови на полях битв Великої Вітчизняної війни!? Назвемо її так, щоб уникнути термінологічних розбіжностей з московитами.

До речі, героїв Радянського Союзу і орденононосців- українців в пропорційному відношенні було не менше, ніж росіян. Але верхівка РФ продовжує вихвалятися, забуваючи (точніше: відкидаючи!) суттєвий внесок інших народів СРСР у перемогу над фашизмом.

Утім, історія поставила жорстокий, кривавий експеримент – нинішню війну між РФ і Україною. Щось не вдається Московії здолати Україну, хоча РФ має «під рукою» незміримо більші ресурси й втричі численніше населення.

А хвастощів і похвальби – на цілий світ!

І що прикметно: старанно замовчується роль західних союзників у війні, потужний лендліз, який, власне, порятував Радянський Союз, військово підірваний і знекровлений своїми ж правителями.

Але політична мода в РФ помінялася. Іосіфа Сталіна тепер славлять.

Найбільшого кровопускача в історії Росії!

Перепрошую за дещо кострубатий словотвір, але він досить точно передає особливість сталінського державного управління.

Повертаючись до путінського геостратегічного прогнозування, якось зразу пригадалася російська приповідка: «Чья бы корова мычала!»

Чом би вам, росіянам, не віддати малоземельній Японії Південний Сахалін? Велично! Приязно! Проілюструвавши конкретним вчинком хвастовиту тезу про щедрую русскую душу.

Тим більше, що сучасні кордони між РФ і Японією по війні так і не ратифіковані.

Або великий шмат так званого російського Далекого Сходу. У китайців добра історична пам’ять. При всіх політичних режимах (феодалізмі, капіталізмі, соціалізмі) вони не забували, за яких обставин царська Росія «віджала» ці території в Піднебесної. Й уперто й послідовно позначають їх на географічних мапах як свої, китайські.

А там, де є пам’ять, там поряд і намір, а за наміром, рано чи пізно, приходить і дія. Доведеться віддавати!

Как пить дать!

Варто це знати хвастовитому вепсу Путіну, який виступає від усієї Росії.

Взагалі, Росії є що віддавати. І за людськими, і за міжнародними, дипломатичними законами.

Останнім часом стали косо поглядати вбік буряти. Власне, етнічні монголи, яких «турботливий» Радянський Союз пригріб собі після Другої світової війни.

Недавно бурятські народні маси навідало логічне запитання: «А за що ми, власне, воювали?»

Це сталося після страшних втрат на російсько-українській війні. Для малочисельних народів РФ (не тільки бурятів!) це буквально трагічне запитання. «Нас і так мало, а тут ще й на війну погнали!»

Про Кавказ, напевно, не варто довго розводитись. Там ще з часів його кривавого завоювання Російською імперією не затухали іскри невдоволення, непокори, ненависті до загарбників. Варто зазирнути у відомі тексти Т. Шевченка, Лева Толстого.

Нині кавказькі народи перебувають на різних відстанях «відповзання» від «столицы нашей Родины – Москвы». Хтось почав, а хтось уже прямо заявив імперцям: «Та йдіть ви!..»

На цьому свій невеличкий спіч у простенькому жанрі «Сам ти знаєш, хто!..» закінчую. Не варто розжовувати те, що давно науково пережоване.

Також не бажаю росіянам: бережіть свої землі! Вочевидь, не вийде. У підкорених вами народів (на жаль, інколи з нашою допомогою) такі зашпори від вашого правління й спільного життя з вами, що вони врешті-решт не витримають…

Павло СТОРОЖЕНКО

Карикатура Олексія Кустовського з відкритих джерел

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sun, 02 Aug 2026 12:19:54 +0000

ДУЖЕ ПОВАЖНИЙ ПАН НІХТО

Недавно,– в історичному вимірі,– ми стали свідками перевірки нашої еліти на бздилуватість.

Перепрошую шановне панство за те, що вжив це простацьке слово. Але воно, на мій погляд, досить об’єктивно відбиває сутність управлінського процесу, який триває в нашій Ненці.

Власне, що таке еліта? Зазирнемо в найдоступніше довідкове джерело – Вікіпедію.

Еліта, якщо стисло, – найкращі, добірні, найвидатніші представники суспільства, групи або рослинництва.

Так от, вони, ці управлінські найдобірніші, понад шість років слухняно виконували розпорядження, побажання, рекомендації, навіть натяки людини, яка, власне, не мала жодних владних повноважень. Окрім однієї, як виявилося, значущої особливості – бути наближеною до президентського тіла.

Наближеність має своє походження: керівник Офісу Президенкта Андрій Єрмак перебував у тісних ділових і, вочевидь, по-людськи приязних стосунках з чинним Президентом. В.Зеленський навіть прокламував своє добре ставлення до завідувача канцелярією: «Я з ним прийшов, я з ним і піду!»

Але чи має «наближеність до тіла» якесь формальне, адміністративне, значення?

Ні, не має.

Але всі посадові особи уважно прислухалися до шелесту казенних (і не тільки) папірців, які долинали з офісу. І драматично притишеного голосу мешканця цього кабінету.

До речі, щодо стишеного, ледве чутного жебоніння начальницької особи. Колись, «на заре туманной юности», я вперше зіткнувся з цим у Тюмені, в регіональному штабі студентських будівельних загонів, які прибули з України. Командир штабу, харків’янин, викликав мене, командира з полтавського педінституту, (не пригадаю з якого приводу) й напучував приблизно в такий спосіб: говорячи тихо, майже шепочучи й дивлячись ніби вбік… Я напружено прислухався, аж тягнувся до нього…

Після «прийому» я запитав у котрогось із працівників штабу: «Що це з ним? Ледве голос тягне. Захворів?» Він засміявся: «Ти що, не зрозумів? Це ж прийом такий: щоб людина напружувалася, «внімала»…»

Втім, як казав товариш Гамлет: «Слово честі, я не в силі розумувати». Маю на увазі – з приводу природи й глибини стосунків Президента й завідувача його канцелярією. Це їхня інтимна справа.

Але я маю право розважати про формальний, правовий бік справи.

З якого дива сірий монашек (ченець) набув значення кардинала Рішельє? Це я трішки образно, приблизно.

Бо має бути якийсь порядок. Перепрошую: вірність протоколу, розподілу обов’язків, знання субординації… Це стосується, мабуть, і Президента. Він теж не може діяти за принципом (чи відсутністю принципів): «Что хочу, то ворочу!»

Англійські лорди прописали принципи своїм королям у Magna carta ще в 13-у столітті. А буржуазний клас розробив «Біль про права» й прийняв його 1689 року. І «високі договірні сторони» їх дотримувалися. А хто необачно робив крок убік, міг навіть заплатити за це життям. Пригадайте сумну долю Карла І. Йому безхитрісно відрубали голову.

Особливості українського державного управління впадають у вічі не тільки громадянам України, а й зарубіжним оглядачам і політикам.

Англійська авторитетна газета The Economist зауважувала, що Єрмак – тіньова фігура (рука), яка стоїть за можливими кадровими змінами в уряді.

Але не все, в чому підозрють чи звинувачують Єрмака, можна наразі довести. Тим більше, якщо це вочевидь впирається в явну нехіть Президента.

Тут виходить, як з посмішкою чеширського кота. Ось вона – тільки що висіла в повітрі – й раптом зникла, розтанула…

(Це алюзія на епізод із «Аліси в країні чудес» Льюіса Керролла).

Службова кар’єра Андрія Єрмака привертає увагу своєю контрастністю. Він був помічником на громадських засадах депутата, якого небезпідставно підозрювали у зв’язках з кримінальним світом, а з червня 2020 року А. Єрмак уже заступник голови Національної ради з питань антикорупційної політики. Як кажуть, поєднав у своїй натурі й професійній діяльності «льод і пламень».

Але є речі очевидні: він роздавав посадовцям з офісу високі посади із заробітною платнею в сотні тисяч гривень. Деякі офісні «трудівники» ударно працювали на кількох посадах водночас.

Це, мабуть, благодійна діяльність. У вузькому колі.

Як установило слідство, колишній віце-прем’єр Олексій Чернишов залучав до будівництва «Династії» Тімура Міндіча та Андрія Єрмака. В межах розробленої ними схеми вони «відмили» за 2021-2025 рр. 8,9 млн. доларів.

У листопаді 2025 року журналістка Кейтлін Дорнбос опублікувала заяву Єрмака про його намір «іти на передову», і що він «готовий до будь-яких репресій». Але до передової він не дійшов, репресії його не настигли, а друзі й колеги, скинувшись, внесли за нього заставу.

«Свобода, бля, свобода, бля, свобода!»

Павло СТОРОЖЕНКО

Фото ШІ з Інету

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sun, 02 Aug 2026 12:13:36 +0000

«ПОГАДАЙ МЕНІ, ПОГАДАЙ!..»

Те, що біля нашого вищого керівництва завелися гадалки й віщунки, мені здається поганою ознакою.

Зазвичай люди такої профорієнтації, виринають на поверхню суспільно-політичного життя, коли члени суспільства почуваються невпевнено, коливаються, не можуть передбачити своє майбутнє, спираючись на звичні, очевидні спостереження й, скажімо, формули.

Професією такі заняття назвати важко, бо вони не мають під собою якогось твердого опертя. Все зводиться до уявлень, припущень, фантазій.

Тоді, внаслідок хаотичних, панічних пошуків, з’являється втішна, рятівна ідея і її балакучий «розробник» – віщун, тлумач.

Він може все пояснити й вказати вам чудову стежку, що приведе… так – до ясності, зрозумілості й впевненості.

Це «осяяння» може тривати досить довго. Хоча ні до чого практичного, надійного в житті не приводить.

І в цьому є певна корисність. Оскільки людина – істота, так би мовити, духовна, вона деякий час утішається.

Зазвичай не надовго.

Але це «не надовго» забирає час, відведений долею на практичне розв’язання проблеми, реальну боротьбу з труднощами. Це, власне, затуманює чіткість бачення ситуації.

Віщуни й гадалки часто вигадують свій лексикон, і він заводить людину в примарний світ, як Алісу в країну чудес (чит. мудру казку Льюіса Керролла, вона корисна й для дорослих).

Цей вигаданий світ підміняє звичайну навкололюдську й внутрілюдську реальність.

Він утішний, але не помічний.

Я боюся, що дехто з нашого керівництва ступив на цей звабливий шлях.

Врешті, біля наших досить впливових політичних діячів уже помічені гадалки.

І це свідчить про їхню духовну й інтелектуальну слабкість. Маю на увазі керівників. Як обраних, так і призначених.

Павло СТОРОЖЕНКО

Карикатура з відкритих джерел Інету

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sat, 25 Jul 2026 21:22:49 +0000

НА ВПЕВНЕННІСТЬ

Тут світять нечасто зірки.

Ночами їх майже немає.

Тому я печальний такий?

Чогось, мабуть, не вистачає?

Але!

Як додому вернусь,

Всі зорі для мене засяють!

Я свій підкручу сивий вус

І враз помолОдшаю.

Знаю!

Малюнок Юрія Журавля "Лупаш, Мавко!" з Інету

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Sat, 25 Jul 2026 21:13:28 +0000

НА ВІДОМИЙ НАРОД*

…І хто тільки ними не правив!

Садисти, старцІ, ідіоти…

Й хоч гинули часто безславно,

Були, як один, – патріоти.

Любили на троні чужинців.

І в будні, і в свята брехали.

Їм часто давали по пиці,

І це вони подвигом звали.

Якщо ти вожак в цьому стаді,

Тобі все на світі прощають.

Припишуть закОнченій _ляді

Цнотливість і мудрість безкраю.

На менших й слабких нападали

І після «побед» величались.

Земель захопили чимало,

Хоч сильних зазвичай боялись.

Як Бог дав такого сусіда,

Дивись в його бік дуже пильно!

Хто зна, що утне це поріддя?!

Втім, краще за все – бути сильним.

*Цей віршик пересипаний історичними алюзіями. Якщо ви очитана людина, то зрозумієте, про що й про кого йдеться.

Сатиричний малюнок В.Ложкіна з Інету

noreply@blogger.com (Павло Стороженко) — Tue, 21 Jul 2026 11:18:49 +0000

Ірландські окрушини

ПОВНОТА ЖИТТЯ:

ДІТКИ І ДАМИ

Людей з такими яскраво пронизливими синіми очима в моєму житті траплялося небагато. І тому вони міцно тримаються в моїй пам’яті. Не хотілося б вдаватися до банального переліку, але в той же час – згадати хочеться. Приміром, мого приятеля пана Доліка, який відносно недавно відкланявся й помандрував у кращий світ.

Або колишнього головного редактора журналу «Перець» Федора Маківчука. Його проникливого погляду було важко уникнути. У мене в голові до цього часу відлунює його спокійно-іронічне запитання: «Ви, мабуть, і на рибалку не ходите?» Він помітив, що під час імпровізованого застілля я не випивав свою чарочку коньяку, а підміняв її кока-колою. Був у мене в молодості такий вивих: я оголосив собі абсолютну тверезість. Прокламуючи, що Господь Бог створив нас тверезими, та й сам, напевне, був тверезий, тому я певний час не торкався спиртного. Правда, потім мій ригористичний підхід до алкоголю пом’якшав, і я повернувся до лав питущих. Принагідно і не тільки.

Так от, Ф. Маківчук застукав мене на цих симулянтських махінаціях, і мені стало «аж невдобно». А припущення, що я на додачу можу не любити риболовлю, взагалі ставило мене за межею моральності. На думку Федора Маківчука, риболовлю може не любити тільки кончена падлюка.

Звичайно, я з готовністю запевнив, що риболовлю я обожнюю, і моментально випив свій коньяк.

Тепер на мене дивилися такі ж пронизливо сині очі Pavla. Він приїхав до Ірландії з Польщі відносно давно – більше чотирьох років. Був одинаком, працював на висотному монтажі, але згодом щось йому розподобалося й він спустився на грішну землю. В прямому розумінні – грішну. Став регулярно «кидати» чарку. Стверджував, що це – для кращого травлення. Я поцікавився, з якого він воєводства, і навзаєм відрекомендувався, що я з України, саме з її серединки, з Полтави. Павел (пишу, як поляки вимовляють це ім’я) великодушно запевнив, що це нічого, він не расист.

Ми з ним часто перетиналися, то біля міської бібіліотеки, то біля Хрестика (Пам’ятника ірландцям, які загинули в роки Першої світової війни). Хоча треба уточнити: Павел в бібліотеку не ходив, інколи ночував у кущах поруч із цим закладом культури. Поскаржився, що вчора хтось украв картон, на якому він відпочивав. Доведеться знову заготовляти якусь підстилку.

А, може, картон ніхто й не крав. Просто прибрали працівники бібліотеки. Все-таки поруч – культура, а тут – лігво.

В Лонгфорді я бачив невеличкі намети – односпальні. Павел повідомив, що в нього був такий. Він віддав його земляку. Може, й не безкорисливо. Трапився перебій в алкоголі.

Мене доля часто зводила з людьми вільних професій: художниками, літераторами, ремісниками. А бомжі, я б сказав, теж люди вільного способу життя. Мені якось ніби сумно від думки, що в бомжі я вже не гожусь – здоров’я не те, довго не протягну. З часом я набрався б специфічного запаху, спосіб життя відбився б на фізіономії… А треба відвідувати редакції… Уявляю, заходжу в якусь, і творчі дами від мене врозтіч, як від мишака. До речі, жінки більше за все бояться не левів чи тигрів, а мишей.

Хтось із мудрих зауважив: у кожного віку свої задоволення.

Я люблю спостерігати за дітьми. Милуватися красивими жінками. І говорити про «жизнь» з вільними, розкутими, не злими людьми.

Пригадалася німецька комунальна мудрість: розміщувати будинки перестарілих поблизу дитячих садочків, початкових шкіл. Тоді стариків ніби огортає радість юного життя, а дітям «імплантується» повага до літніх.

Вони спостерігають один за одним, вчаться розуміти клопоти один одного і, мабуть, набувати первинного філософізму: і ми колись будемо такими. А зараз – радіймо юному безхмарному життю!

Як кожному нормальному чоловікові, мені подобаються привабливі жінки. Тут, в Ірландії, я утвердився в думці, що красуні можуть бути не тільки з білою шкірою.

Пригадую, ще в Полтаві на тролейбусній зупинці «Вул. Т. Шевченка» потенційні пасажири дружно втупилися в молоду негритянку. (Перепрошую зацікавлених осіб, що вжив це слово. З погляду чинної європейської політкоректності слова «негр», «негритянка» вважаються образливими. Треба говорити «темношкірий», «темношкіра». Мабуть, це не завадить знати нашим людям, які вперше потрапили за кордон). А я пишу для земляків і передусім дбаю про зрозумілість тексту).

Так от, молоденька негритяночка була не просто приваблива. А надзвичайно!

Напевне, вона знала собі ціну і потужність своєї жіночої вроди. Вона демонстративно пройшлася туди-сюди в межах зупинки, і всі присутні в цьому закутку міста дружно супроводжували її поглядами. Майнула думка: така красулечка не може їздити в тролейбусі! Це не її рівень! Не її засіб пересування! І справді, під’їхало авто, й вона граційно завантажила своє чудове тіло в салон. У пам’яті чомусь зринув (напевне, покликаний підсвідомою заздрістю) рядок із пісеньки Тімура Шаова: «Она кому- то же дает!..»

Ще одну темношкіру красуню я бачив біля універсаму «Tesko» в Лонгфорді. Вона була, мабуть, старша за ту, що я бачив у Полтаві. Висока, ставна, від неї віяло якоюсь вродженою гідністю. Вона прокрейсерувала крізь ріденький гурт покупців, фіксуючи прихильні погляди чоловіків і заздрісні – жінок.

А під вечір я знову здибав Павла. На моє привітання він відповів дещо стримано. Я трішки здивувався. Може, «заколивався»? Разом з лінією партії «Кофедерація»? Втім, навряд чи він поділяє якісь політичні погляди. Швидше міг «примкнути» до польської громади, якій навіяли з Варшави останню політичну моду: що українці – «різуни», бидляки і тільки й вичікують, щоб якось нашкодити полякам. Українці завжди були невдячними до цивілізаторських зусиль польської шляхти.

Втім, я, мабуть, дещо ускладнив ситуацію, науявляв неіснуючих обставин. Напевне, Павлові були по барабану останні політичні події на батьківщині, а мені в такій же мірі його ставлення до них.

Мало того, іти в бомжі я передумав – запізно! – й проводиря на цьому тернистому шляху не потребував.

Хоча на думку принагідно спало, що ставлення сусідніх народів один до одного, м’яко кажучи, не завжди були компліментарними. Приміром, великому німцю Й.-В. Гете, мабуть, не подобалася польська говірка. Він сказав, що поляки тільки тоді можуть стати цивілізованим народом, коли перейдуть на німецьку. На жаль, не можу його вислів зацитувати дослівно. Джерела під рукою немає. Я далеко від своєї бібліотечки.

Або великий пролетарський письменник Максім Горькій (ймовірно отруєний за повелінням Й. Сталіна) в «Старухе Изергиль» навісив на польську мову епітети «змеиная», «шипящая». Правда, ці визначення Горькій вставив в уста «старухі».

До чого я веду? Навіть не до Павла, простого, симпатичного польського бомжа, а до думки, що навколо нас, якими б ми «прелестнимі» не були, якими б гарними себе не уявляли, кружляє багато негативних упереджень, навіть злісних домислів. І до цього треба ставитися спокійно. Інакше, догоджаючи комусь, можна легко стати об’єктом чужих маніпуляцій. Зазвичай не безкорисливих.

Павло СТОРОЖЕНКО,

Полтава, Україна – Лонгфорд, Республіка Ірландія

Темношкірі жінки на параді в Лонгфорді на честь Св.Патріка

 (власне фото) 