Наталія Соколенко: Це був спеціально присвячений проект найбільшій і найважливішій реформі, які зараз відбувається в Україні. І завдання творців цього проект —Дмитра Грузинського та Романа Вибрановсьго — було пояснити, що відбувається, які є конфліктні питання, для того, щоб глядачі з потоку заяв могли зробити висновок того, що відбувається насправді.

Скажу вам, що це було непросто. Політики, які були запрошені в студію мали різні точки зору на те, що відбувається, і як треба робити децентралізацію. Більше того, експерти, які були запрошені, щоб пояснити глядачам і радіослухачам, також дали різні точки зору. Ми розглядали закон змін Конституції України в частині децентралізації. Там є найбільш спірний проект — це пункт про особливості самоврядування окремих районів Донецької та Луганської області. І другий пункт, який є дуже конфліктним — це повноваження префектів, які будуть діяти замість голів обласних державних адміністрацій.

На думку деяких експертів повноваження префектів — скромні, порівняно з польськими префектами, воєводами, а на думку деяких політиків — вони занадто великі і загрожують якоюсь узурпацією влади. Тому навіть в одній з підводок сказала, що співчуваю нашим глядачам і слухачам, тому що вони мають реально дві протилежні думки.

Звичайно, це, з одного боку, мінус, але з іншого боку — плюс. Адже це показує, що в Україні реально є демократія. Можна багато переживати з того приводу, хто в кого кинув склянкою води під час засідання з президентом України, але уявити таку ситуацію на засіданні з президентом Росії — неможливо. Я збентежена тим, що були різні точки зору, але разом з тим я втішена, що слухачі та глядачі можуть робити свій висновок.

Ірина Славінська: Як не втрапити в шизофренію, і зробити власні інформовані висновки про те, як це рухається, щоб зрозуміти власне місце у поступі децентралізації?

Наталія Соколекно: Дуже перепрошую, що процитую зараз Михайла Задорного, але він, на початку перебудови чи становлення капіталізму на теренах колишнього Радянського Союзу, робив багато інтерлюдій, порівнюючи життя в СРСР та США. Він говориш, що американці приходять до супермаркету і у них стрес, бо перед ними 50 виді сиру, а у нас в Радянському Союзі лише один вид сиру — сир, і то, якщо він є. Закликаю наших слухачів подумати, яка ситуація краща: ситуація вибору без вибору, чи коли він є, і існують різні точки зору.

Більше того, спираючись на ту точку зору, яку ви обрали, потім приходити на вибори і голосувати. Голосувати не за гречку, а за свої переконання. Якщо ви вважаєте, що якась політична партія, яка виступає проти законопроекту про децентралізацію з цим особливим пунктом про Донбас, значить ви голосуєте за неї. Якщо ви вважаєте, що це є шанс на примирення на Сході України, тоді ви голосуєте за інших, але ви несете відповідальність.

Ірина Славінська: Але ж нести відповідальність — це страшно!

Наталія Соколенко: Страшно, але що краще: один вид сиру — сир, якщо є, або 50 видів сиру? Я обираю 50 видів сиру!

Андрій Гарасим: Чи є запас у вітчизняний нафтотрейдерів для зниження ціни на бензин?

Олександр Сіренко: Тут права і держава: Антимонопольний комітет, Мінпаливенерго, прем’єр, який на минулому тижні казав про зниження цін. І також праві нафтотрейдери, які кажуть, що зараз в ціні літра пального більшість складають саме податки. Тобто держава заробляє зараз більше, ніж гравці цього ринку. З кожного літра вона отримує близько 10 грн.

Андрій Гарасим: За вашою оцінкою з початку року наскільки знизилася ціна на пальне?

Олександр Сіренко: Вона знизилася тиждень тому. По диспальному на 70 копійок. Деякі опустили одразу на 1,5 грн., деякі на 50 копійок, тобто в середньому десь на 70 копійок. По бензину зниження цін не таке динамічне: всього на 30 копійок по всій Україні ціна знизилася, і це завдяки тому, що велика мережа заправок, 1,5 тис., знизила ціни на 50 копійок. Інші гравці залишилися на тих позначках, на яких і були.

Андрій Гарасим: Можна говорити про антиконкурентні дії на ринку?

Олександр Сіренко: Я б хотів, щоб такі висновки казали лише юристи чи очільник антимонопольного комітету. Останній, до речі, сказав досить дивну річ, що він тепер за ціни на заправках не відповідає. Сказав, що тепер вони будуть дивитися на тих операторів, щодо яких вони мають підозру на монополію. А от слайду, на який всі очікували, з, на їхню думку, адекватною ціною не було. Тобто вони не представили свою «стелю» по цінах, і сказали, що більше такого взагалі робити не будуть. 

Ірина Славінська: Сирійська армія зайняла стратегічне місто на півдні країни. Що це значить в контексті війни?

Ігор Семиволос: Звісно, захоплення самого міста не означає припинення війни. Важливо розглядати цю подію на тлі тих перемовин, які відбуваються зараз в Женеві. Там доволі складна конструкція. Зрозуміло, що ми маємо зовнішніх гравців, куди входять друзі сирійського народу — найвпливовіші країни світу і в тому числі Росія. Також там є регіональні країни, такі як Іран та Саудівська Аравія. І також учасники збройного конфлікту в Сирії: представники Асада і низка інших організацій, які представляють опозицію.

Серед опозиції теж є відмінності. Оскільки є групи, які підтримується Саудівською Аравією та США. І є групи, які підтримує Росія. Остання — менша, але там теж є свої інтриги. В групах, які підтримує Росія є курди, проти участі яких дуже довго виступала Туреччина. Адже вона непокоїться через зростання курдського сепаратизму на своїх теренах.

Тут йдеться навіть не про коаліцію, а про групи, які представляють ті чи інші інтереси на переговорах. І, чесно кажучи, я оцінюю можливість досягнення когось результату на цих переговорах доволі скептично. Ми взагалі маємо підозри, що ці переговори можуть не розпочатися. Оскільки там є передумови, які висувають представники сирійського опозиції: Росія має припинити бомбити позиції, мають бути припиненні воєнні дії і сирійський уряд повинен звільнити всіх ув’язнених. Тобто це дуже багато передумов, на які, очевидно, сирійський уряд і його союзники навряд чи підуть. Хоча США прикладають чималі зусилль для того, щоб переговори таки відбулися, оскільки Барак Обама має транслювати якісь позитивні зміни.

Ірина Славінська: Що новина про те, що сирійська армія відбила у повстанців стратегічно важливе місто Шейх-Маскін в південній провінції Дераа, означає в контексті переговорів в Женеві?

Ігор Семиволос: Це означає, що проасадіська позиція на переговорах виглядає більш потужною. Асад демонструє всім учасникам, що він гравець, і він не збирається зупинятися і відходити від влади.

Ірина Славінська: Наскільки ці переговори в Женеві є важливими? Це та розмова, що допоможе припинити війну в Сирії?

Ігор Семиволос: На мою думку, це та подія, яка, в кращому випадку, зможе запустити хоч якийсь мирний процес, але не припинити війну. Принаймні сторони почнуть говорити і створять якусь рамку вирішення сирійської кризи. При таких умовах ми можемо сказати, що це буде величезний успіх цих переговорів.

Однозначно, ці переговори не зможуть одразу припинити війну в Сирії, вони не вирішать поствоєнного регулювання, вони навіть не накреслять майбутні кордони. Багато хто знає і говорить, що Сирії, як країни, вже не буде такої, як вона була раніше, і, можливо, треба буде розділити її. Існує багато спекуляцій на цю тему. Все це ще не буде обговорюватися. В кращому випадку ми побачимо, що сторони сядуть за стіл переговорів, або принаймні почнуть говорити.

«На думку деяких експертів повноваження префектів — скромні, порівняно з польськими префектами, воєводами, а на думку деяких політиків — вони занадто великі і загрожують якоюсь узурпацією влади. Тому навіть в одній з підводок сказала, що співчуваю нашим глядачам і слухачам, тому що вони мають реально дві протилежні думки.

Звичайно, це, з одного боку, мінус, але з іншого боку — плюс. Адже це показує, що в Україні реально є демократія. Можна багато переживати з того приводу, хто в кого кинув склянкою води під час засідання з президентом України, але уявити таку ситуацію на засіданні з президентом Росії — неможливо. Я збентежена тим, що були різні точки зору, але разом з тим я втішена, що слухачі та глядачі можуть робити свій висновок», — розповідає Наталія Соколенко.

Для відправної точки візьмемо новину про створення ініціативи «Руки геть» – про сексуальні домагання у громадському транспорті.

І про цю ініціативу я дізналась з сайту «Повага», де був опубліковане матеріал про петицію, яка з’явилась. 23-річна киянка Марічка Крітенко – творчиня цієї петиції.

«Руки геть»: що це за ідея, як все почалося?

Маричка Крітенко: Ініціатива почалась влітку, після того, як прийшов момент, коли одних розмов стало мало, сталі часті розмови: коли жінки у транспорті стикались з відвертими сексуальними домаганнями.

Наслідки можуть бути різні: хтось може посміятись, хтось поплакати.

Ірина Славінська: Мені важко уявити себе людину, яка сміється після того, як відчує чужу руку у себе на сідницях.

Маричка Крітенко: Можливо, сміх – це психологічний жест, щоб захистити себе самостійно. Ми стикались з тим, що ніхто не буде на нашому боці. Ні за мене, ні за моїх подруг ніхто не заступився.

Нам писали коментарі вже потім чоловіки, що вони заступались за жінок у подібних ситуаціях. Я можу лише порадіти. Наслідки можуть бути різними: у кого може накопичуватись стрес, який виллється у проблеми у подальшому житті.

Наша ініціатива почалась з того, що була потреба говорити про цю проблему. Бо є різниця між «хотів познайомитись» і з відвертими домаганнями.

Є проблема, яку треба обговорювати. На першому етапі нам з сестрою, нам здавалось, що буде легко: проблема є, про неї всі говорять.

Ірина Славінська: І тут можна згадати київську ініціативу, яка не одинока, бо у великих містах, Парижі, Лондоні, існують кампанії з протидії насильству і домаганням у транспорті. Є випадки, коли замість боротьби уникають подібної ситуації: наприклад, роздільні вагони для чоловіків та жінок.

Але водночас є інформаційна кампанія, яка жінкам пояснює, що можна просити про захист та говорити про це, а чоловікам пояснює, що насильству у громадському транспорті – не місце.

Маричка Крітенко: Розділені вагони – це дуже радикальна міра.

Спочатку треба виховувати в людях негативне ставлення до цієї проблеми. Щоб жінки відчували силу, щоб вони знали, що за них можуть заступатись.

Ірина Славінська: І так народжується питання петицій. Треба більше про це розповісти.

Маричка Крітенко: Ми звернулись до цього сектору – звернення до влади через петицію. Поволі набираємо підписів: це і чоловіки теж. Петиція має на меті запустити соціальну рекламу, яка має бути у громадському транспорті.

Але поки наші руки зв’язані. Швидко чогось добитись досить важко.

Ірина Славінська: Зокрема, виправити кодекси, додати відповідальність за подібну агресію. Я пригадую, як влітку, коли з’явилась ця петиція, у мене у Фейсбуці під перепостом з’явилась жвава дискусія, бо тема недостатньо висвітлена: люди обговорювали свій досвід. Незабаром у дискусії з’явилась нардеп Вікторія Войцицька. Я так зрозуміла, що є інтерес і з боку законотворців. Не зв’язувались з вами нардепи, їхні помічники?

Маричка Крітенко: Я як юрист, як зіштовхнулась з цією проблемою, побачила, що у законодавстві немає ніяких санкцій щодо порушення статевої свободи особистості і її права на честь та гідність. Не було, до кого звертатись, я це треба повністю змінювати. І це була одна з наших вимог до влади і законодавства: визначити коло дій, які є протиправними і назначити санкції.

З партії Вікторії Войцицький звернулись до нас, з комітету нормотворчості, простягнули руку помочі. На нашій зустрічі ми зрозуміли, що говорити про спектр дій які є протиправними, поки що рано. Почати потрібно з розвитку в суспільстві негативного ставлення до сексуальних домагань.

Зараз ми розробляємо анкетування для осіб, які відчули на собі сексуальні домагання, бо для звернення до законодавства, нам потрібна статистика, яку потрібно звідкись брати. Тому в роботі з психологами соціологами, юристами, політиками ми хочемо створити глобальне опитування.

Андрій Герасим: Чи є якійсь рекомендації для людей, що їдуть у транспорті і стають свідками таких дій?

Андрій Герасим: Будь яке зауваження має значення. Те що ми знаємо від психологів, соціологів та власного досвіду каже про те, що для деяких збоченців (якщо вже говорити про людей, які мають відповідні психічні відхилення), зауваження – це вже санкція, покарання. Якщо ви просто зробите йому зауваження, жінці вже буде легше: що це не вона винна, вона має продовжувати жити.

Ірина Славінська: Ми продовжуємо говорити про безпечний для всіх громадській транспорт. У нас є ще співрозмовниці. Поговоримо про простір свободи руху. Тут варто нагадати, чому безпечний транспорт насправді стосується багатьох? І проблема доступності цього транспорту для людей з інвалідністю корелює з проблемою доступності решти людей.

Юлія Сачук: Безпечний транспорт – приклад того, що ми називаємо «універсальним дизайном»: коли світ зручний для кожного, це дизайн усіх речей, в центрі уваги якого знаходиться людина і який враховує потреби кожного і кожної. Те, що зручно для людей з інвалідністю, є зручним і безпечним для людей, які інвалідності не мають.

Зараз в Києві 55% мешканців входять до групи людей із обмеженою мобільністю. Це люди з інвалідністю, мами з візочками, люди похилого віку.

Ірина Славінська: До речі, в умовах нерозчищених тротуарів у Києві, мені здається, і вся решта додається до групи обмеженої мобільності.

Юлія Сачук: Так, обмежена мобільність може торкнутись кожного. Наприклад, коли ти не знаєш іноземної мови в нової країні, це теж обмежена мобільність.

Коли говоримо про універсальний дизайн, ще на етапі розробки, потрібно враховувати інтереси всіх людей.

Ірина Славінська: Громадській транспорт наскільки безпечний для вас особисто?

Юлія Сачук: Для мене це небезпечний простір. Починаючи з доступу до зупинок, закінчуючи перебуванням у самому транспорті.  Повністю зіштовхуєшся з перешкодами. У мене – порушення зору, Даша – повністю незряча. І потрапити на зупинку, зорієнтуватись, якій транспорт приїхав, знайти вільне місце, зрозуміти, яка зупинка, – це все погано, бо необлаштовано.

Тут насамперед має бути і встановлення тактильних ліній на зупинках, і зовнішнє озвучення транспорту, коли не тільки всередині звучить зупинка, а й зовні, коли під’їжджає трамвай, наприклад.

А у нас це хаотично. Люди з інвалідністю повинні розраховувати на власну кмітливість.

Ірина Славінська: Даша, розкажіть про ваш досвід користування транспортом? Наскільки він для вас зручний, дружній?

Даша Коржавіна: Я хочу сказати про безпечність не тільки фізичну, бо безпека має бути і моральною. Наприклад, це стосується стресів: коли ти приходиш на зупинку і намагаєшся сісти у транспорт. Дійсно, починається все з того, що ти не знаєш номер тролейбусу. Ти повинен питати у людей.  На моїй практиці я лише один раз зіткнулася з тролейбусом, якій називав свої зупинки. У Києві. На лінії Лісова-Братиславська.

З іншого боку, щодо сексуальних домагань. Я особисто з цим зіткнулась. Я з цього посміялась, тому що намагаюсь не піддаватись стресу. Але це залишило певний відбиток: бо ти з більшою обережністю починаєш ставитись до людей, які хочуть допомогти.

Я переходила перехід в метро, мені запропонував допомогу якийсь чоловік. Я не бачила звісно обличчя – не могла зрозуміти одразу, що він у алкогольному сп’янінні. Спочатку на словах чіплявся, потім він сів в один вагон, потім намагався мене поцілувати, я відштовхувалась. А з боку людей не було ніякої реакції.

Маричка Крітенко: Це, з чим ми стикаємось. Нас обвинувачують в тому, що ми феміністки, що хотіли б більше уваги. Але потерпають слабші.

Потерпають ті, хто слабше: діти, люди з обмеженими можливостями.

Ірина Славінська: Чи є взагалі в цій розмові про безпечний транспорт гендерній вимір?

Юлія Сачук: Я хотіла додати. Київський трамвай, якій зараз розрекламований, що він доступний. Ще на начальних етапах, я вела перемовини з людьми, які були причетні за виробництво. Коли я питала, чи буде забезпечене зовнішнє озвучування, мені координатор казав: «Навіщо це треба?» та «Що це у вас за жіночі забаганки?». Це дуже відомий громадський діяч, само з питань доступності цього трамваю на заводі «Електрон».

Андрій Герасим: З представниками київської влади спілкуєтесь? Вони йдуть назустріч?

Юлія Сачук: Ми їм артикулювали цю проблему, сподівались до останнього проблема з озвученням буде вирішена, бо в тендерних умовах була відповідна вимога. Але по факту – не було. Ми потім зв’язувались з трамвайним депо, нам пообіцяли, що щось зроблять. Зараз ми готуємо запити до Київради, до виробника.

Даша Коржавіна: На жаль, у нас влада реагує тільки на словах. Ми ці питання підіймаємо останні 10 років. Всі починають лише говорити, що це потрібно, але дій немає. На сайті Київради виклали програму з доступності, але тільки на фотографіях. Вона вже недоступна.

За фінансової підтримки Уряду Швеції.

Запис вперше з’явився на www.idealist.media?utm_source=rss&utm_medium=rss.

Володимир Воротньов пояснив, що він за допомогою виставки хоче заявити, що народ сам вирішить, яким має бути візуальний фон. Митець зауважив, що «людей насправді цікавить курс долара, а не курс Леніна».

Далі у програмі — матеріали регіональних кореспондетів та випуск програми «Територія».

Світлана Остапа, депутатка Бучанської міської ради двох скликань розповіла про початки децентралізації у Київській області. Вона висловила думку, що коли розпочався процес децентралізації, людям не пояснили його переваг, що викликало певні труднощі із його сприйняттям. Детальніше слухайте в авторській програмі Ірини Соломко.