ІЦ ПОЛІССЯ: довідник, карта, екскурсії, поїзд і автобус, новини, історія, фото

POLESIA ETYMOLOGY: origin of the name Polissya (Polesie, Palesse), toponym

2012-02-23T11:28:00.000+02:00

Polissya - the land of great swamps

The Polesie region is extremely significant for the history of old contacts between Balts and Slavs, because of its linguistic peculiarities and archaeological monuments, which offer evidence that this could have been the zone where Balts and Slavs first met, the strongest traces of which were impressed in the local place names. More about the origin of the name Polesie / Polissya...

POLESIE: "ALONG THE FOREST", "ALONG THE VALLEY" OR "LAND OF GREAT SWAMPS"?

Author Jurate Sofija LAUCIUTE, Summary

Polesie is a territory inhabited by speakers of an Eastern Slavonic dialect called Polishchuk / Polesсhuk, stretching across southern Belarus, northern Ukraine, several neighboring western regions of Russia and part of the western headwaters of Poland’s section of the Pripet River.

The Polesie region is extremely significant for the history of old contacts between Balts and Slavs, because of its linguistic peculiarities and archaeological monuments, which offer evidence that this could have been the zone where Balts and Slavs first met, the strongest traces of which were impressed in the local place names. The abundance of Baltic traces in the Polesie region calls for greater attention to the origin of the name Polesie itself.

This article presents arguments casting doubt on the Slavic origin of the name: supposedly Polesie (Polissya) = Slav. (R.) po- + les/lis- (по- + лес-) "along the forest", from R. лес "forest", cf. по-бережье “along the shore”, etc. Even those linguists who tend toward maintaining that the etymology is based on “forest” try to connect Polesie with Baltic hydronyms such as Pala, Pelesa and others, which etymologically have nothing in common with the meaning “forest.”

Based on appellative and onomastic constructions of the Baltic pal-/pel- root and borrowings of these in the Slavic languages, it is suggested that the proper name Polesie needs to be considered as part of the heritage of the Baltic substrate, a word whose “ancestors” could have been either a hydronym with the affix -es- (e.g., Pelesa), or a geographic term meaning “large swamp”, cf. Lith. palà “marsh or morass, bog, swamp”, palios “large swamp in places where lakes have been overgrown, wasteland”, Latv. palas, paļas “marshy lake shore” and others.

Similar typological/semantic parallels exist in other regions, cf. Pannonia “historical Roman province in the area of the present-day lake Balaton”, whose title *Pannona is sought in the appellative meaning of “swamp, bog” in the Illyrian language, cf. Baltic (Prussian) pannean “swamp”.

A Baltic origin for Polesia is also strengthened by the fact that a large portion of the borrowings from the Baltic substrate in the various Eastern Slavonic languages are comprised of words for wet, low and swampy places, e.g.: alos, алес “swamp, marsh, quagmire” (Polish, Belarusian, Russian, Ukrainian); kudra, кудра “forest in a swamp, small lake” (Polish, Belarusian, Rus., Ukr.); pelka, пелька “swamp, depression” (cf. Lith. pelkė “swamp”) (Polish, Belarusian, Rus., Ukr.); rojst(o), ройст(а) “swampy place, bog, fen” (Polish, Belarusian, Rus.); твань/тваль “swampy place, quagmire”; R. пурвиж “peat-bog”, балда “an overgrown lake filled with crucian carp)”, лом(а)/(о) ламы “swamp, bog, fen, marshy meadow”, дребь/дреб “fen, swampy place overgrown with forest” and so on.

In light of the semantic/typological, etymological and areal features of the toponym Polesie / Polissya there is strong basis to the claim that it is of Baltic origin and possibly meant “land of great swamps”, while the semantic connections with “forest” arose later, following inhabitation of the land by the Eastern Slavic tribes and their adoption of the local Baltic toponyms.

:: Чтобы получить информацию по-русски, ищите – происхождение имени Полесье, этимология названия Полесья, топонимы Полесья.
:: Щоб отримати інформацію українською мовою, дивіться - "Походження назви Полісся, етимологія топоніму".
:: Jeigu norite gauti informaciją lietuvių kalba, prašom kreiptis arba ieškokite Internete – "Polesės etimologia, Polisja pavadinimo kilmės";
:: Каб атрымаць інфармацыю па-беларуску, шукайце - паходжанне назвы Палессе, этымалогія Палесся, тапонім Палессе.
:: Aby dowiedzieć się więcej w języku polskim zapytaj lub szukaj w internecie na temat – pochodzenia nazwę Polesia, etymologia Polesia, Polesie toponym.

Subject: Polesia etymology, origin of the toponym Polissya

ЦУМАНСЬКА ПУЩА: природний парк смт Цумань (Ківерці)

2012-02-20T18:01:00.000+02:00

Ківерцівський національний природний парк "Цуманська пуща"

Поліський природний парк (заповідник) "Цуманська пуща" діє на території однойменного лісового масиву площею понад 33 тис. га поблизу смт Цумань Ківерцівського району Волині в межиріччі Стиру та Горині.

Сьогодні Цуманська пуща це фактично єдиний лісовий масив України, де водяться зубри...

Ківерцівський національний природний парк "Цуманська пуща" було створено 2010 року відповідним указом Президента України В. Ющенка.

Рослинний світ Цуманської пущі яскраво відображає флору та фауну південної частини Полісся. Внаслідок поширення багатших, ніж зазвичай на Поліссі, ґрунтів у природному рослинному покриві переважають широколистяні та сосново-широколистяні ліси.

В інших великих лісових масивах, заповідниках і національних природних парках Полісся переважають хвойні (соснові) або сосново-дубові ліси. Дубові та грабово-дубові насадження в них відсутні або ж трапляються лише невеликими ділянками. Натомість саме такі цінні породи дерев покривали ці поліські терени до того, як почалося інтенсивне використання їх людиною.

Територія Цуманської пущі дуже багата на рідкісні види флори й фауни, значна частина яких занесена до Червоної книги України, Європейського Червоного Списку та Червоної книги Міжнародного Союзу Охорони Природи. В лісових масивах Цумані є ціла низка угруповань, занесених до Зеленої книги України.

На території Цуманської пущі росте 15 видів рідкісних рослин, трапляється 27 видів унікальних звірів, зокрема й лісові королі Полісся - зубри.

Має Цуманська пуща й незаймані або малодоторкані ділянки лісу (праліси), деякі з яких віком у 150-170 років, аналоги яким в Україні можна знайти лише в Поліському заповіднику.

Приміром тут росте надзвичайно рідкісна й вибаглива однорічна рослина - смілка литовська (Silene Lithuanica), що занесена до Європейського Червоного Списку й представлена в Цуманській пущі більше, ніж будь-де на Поліссі. Висока здатність смілки литовської до самовідновлення свідчить про те, що в Цуманській пущі збереглася здорова лісова екосистема.

Загалом, у Цуманських лісах зареєстровано близько 20 різновидів рослин, занесених до Червоної книги України. У місцевих угіддях виявлено більше 200 видів хребетних, включених в Бернську конвенцію.

Знаменита Цуманська пуща і своїми дібровами та чагарниками. Зокрема, в Цуманських лісах ростуть унікальні для України дугласії або "хвойний дуб", висота яких може сягати мало не 100 метрів.

Національний парк "Цуманська пуща" розсташований поблизу смт Цумань на кордоні Волинської й Рівненської областей України.

Засноване в часи перебування Полісся в складі Великого князівства Литовського смт Цумань відома як місце великих боїв УПА з німецькими та радянськими військами, має сьогодні близько 5 000 мешканців, деревообробний комбінат і виправну колонію №84.

Відомим противником функціонування природного парку "Цуманська пуща" виступає голова Волинської облдержадміністрації Борис Климчук. Протягом 2011 року місцева влада фактично саботує розвиток природного парку, продовжується вирубка дерев на унікальних лісових масивах.

Туристичні маршрути, екскурсії в Цуманську пущу

Водночас зусиллями місцевих активістів триває розвиток туристичних маршрутів у парку "Цуманська пуща".

Серед них - кінний екотуристичний маршрут протяжністю близько 15 км від с. Котів на урочище Чисте болото, водний еколого-просвітницький туристичний маршрут "По річці Путилівці", піший маршрут від смт Цумань по старій вузькоколійці на Чортове болото далі через річку Кормин на с. Берестяне.

:: Чтобы получить информацию по-русски, ищите – Цуманская пуща, пгт Цумань на Волыни, Киверцевский природный парк "Цуманская пуща".
:: To get more information in English please ask or google for – Tsumanska Pushcha (Tsuman Forest) national park of Ukraine.
:: Jeigu norite gauti informaciją lietuvių kalba, prašom kreiptis arba ieškokite Internete – Cumanska pušča, Cumanio giria Ukrainoje,
:: Каб атрымаць інфармацыю па-беларуску, шукайце - Цуманская пушча , пгт Цумань на Валыні, прыродны парк "Цуманская пушча";
:: Aby dowiedzieć się więcej w języku polskim zapytaj lub szukaj w internecie na temat – obszar chronionego krajobrazu Puszcza Cumańska, park, rezerwat.

Тема: парк "Цуманська пуща", екскурсії, маршрути, смт Цумань

ГОРОДКІВКА костьол Святої Клари: село Халаїмгородок, костел в Городківці

2012-02-17T16:43:00.000+02:00

Неоготичний костел Св. Клари в Андрушівському районі

Село Городківка Андрушівського району Житомирської області, колишній Халаїмгородок, що стоїть на правому березі річки Гуйви.

Городківка відома тим, що тут стоїть один з найкрасивіших, єдиний в Україні неоготичний костьол Святої Клари...

Перша назва села Городківка - Великі Жерделі, заснове в часи Великого князівства Литовського. За даними історика Е. Руліковського, першими відомими власниками села були литвини шляхетського роду Лозовицьких, що за значні бойові заслуги одержали цю землю в дар від литовського князя.

Село Городківка Андрушівського району Житомирщини

1482 року Великі Жерделі було спалено під час великої навали татарської орди й місцевість лишалася незаселеною аж до початку 17 століття, коли відроджене поселення отримало назву Халаїмгород. Однак невдовіз село знову зазнало спустошення від козаків під час повстання Богдана Хмельницького.

З 18 століття село належить шляхтичам Івановським, з-поміж яких був і письменник Євстафій Геленіуш Івановський [Eustachy Heleniusz Iwanowski], що мав безпосередньо причетність до спорудження в Городківці її найбільшої перлини - казкового костелу Св. Клари, на подвір'ї якого і похований.

Городківський костьол Св. Клари

Костел Святої Клари в Городківці: історія

Згідно з заповітом Клари Івановської, костел на її честь намагалися спорудити з 50-х років 19 ст., однак російська влада не давала родичам відповідного дозволу, й костьол постав лише 1913 року.

Костел Святої Клари в Городківці поєднує в собі елементи романського стилю й готики, має дивовижну башту-дзвіницю та унікальні, дуже масивні ковані двері.

Дивовижні ковані двері костьолу Св. Клари

Спорудили костел Св. Клари польські майстри на чолі з архітектором Яблонським. Після встановлення Радянської влади, католицька церква та ксьондзи Городківки зазнали репресій і у 1935 року Халаїмська парафія Святої Клари припинила своє існування.

У часи німецької окупації костел Св. Клари відновив свою роботу, новим ксьондзом парафії став авторитетний отець Йосип Козинський, відомий тим, що у важкі часи комуністичних репресій та Голодомору провадив серед селян збирання коштів на допомогу засланним та засудженним священникам і зрештою був заарештований комуністами у справі "Фашистської контрреволюційної організації римсько-католицького та уніатського духовенства на Правобережній Україні".

Місцева ікона в костелі Святої Клари

Після повернення радянської влади костел Святої Клари 1961 року було знову забрано в громади й перетворено на колгоспну комору, орган та внутрішні розписи знищено.

Лише 1989 року костел Клари було повернуто католицькій громаді села Городківка.

Костел у Городківці: сьогодення

Сьогодні костьол в Городківці є діючим католицьким храмом Ружинського деканату Києво-Житомирської дієцезії, що належить до парафії Святої Клари.

Стараннями громади та передусім старости костьолу Анатолія Куренівського храм дотримується у надзвичайній красі як всередині, так і ззовні.

Костьол Святої Клари в Городківці

Територія довкола костелу Св. Клари засаджена квітами, так само багато квітів і всередині костелу. Приміщення фактично повністю реставровано, включно з дзвіницею, невдовзі очікується встановлення викрадених при радянській владі дзвонів.

У костьолі Св. Клари, покровительки телебачення, зберігається частинка мощів Папи Римського Івана Павла ІІ, декілька оригінальних місцевих ікон, стародавній клавесин.

Люди відзначають надзвичайно добру й заспокійливу атмосферу всередині цього невеличкого храму.

Всередині костелу Св. Клари

2013 року костьол Святої Клари в Городківці відзначатиме своє 100-річчя. Очікується величезне свято за участю вірних з усіх навколишніх подільських і поліських парафій, гостей із Києва та інших регіонів України, з Польщі тощо.

Як доїхати до Городківки:

До села Городківка можна дістатися автобусом із Бердичева або райцентра Андрушівка, так само назад (автобус від костелу на Андрушівку по обіді йде о 15-20).

Костьол знаходиться над ставком на в'їзді в село з боку Бердичева (направо від центру при в'їзді з Андрушівки або Червоного).

Автобусна зупинка в с. Городківка

Щоб помолитися в костьолі Св. Клари поза месою, необхідно звернутися до старости костелу - п. Анатолій Куренівський, телефон (096) 522-59-два п'ять.

Адреса костелу Св. Клари - с. Городківка Андрушівського району Житомирської області, вул. Шкільна, 40. Храмове свято парафії Св. Клари відзначається 11 серпня.

Село Городківка: інфраструктура

Православна церква в Городківці

У Городківці є також діюча церква Св. Покрови УПЦ Московського партріархату, в центрі села стоїть пам'ятний знак містечка. Працює магазин та фельдшерсько-акушерський пункт.

Що подивитися поруч: палац Терещенків у Червоному, Бердичів, бердичівська ікона Діви Марії.

Фотоматеріали: © 2012, Олексій Шевченко, "Пікетажний клуб".

:: Чтобы получить информацию по-русски, ищите – Городковка, Городкивка, Халаимгородок, костел Св. Клары в Городкивке Андрушевского района Житомирской области.
:: To get more information in English please ask or google for – Gorodkivka (Horodkivka) village, Khalaimgorodok, St. Klara catholic church in Andrushivsky region of Zhytomyr oblast in Ukraine.
:: Jeigu norite gauti informaciją lietuvių kalba, prašom kreiptis arba ieškokite Internete – Šv. Klaros bažnyčia, Gorodkivka kaimas Ukrainoje.
:: Каб атрымаць інфармацыю па-беларуску, шукайце - Городкиўка, Халаимгородок, касцёл Св. Клары Андрушеўскага раёна Жытомірскай вобласці;
:: Aby dowiedzieć się więcej w języku polskim zapytaj lub szukaj w internecie na temat – kościół św. Klary, Gorodkiwka na Ukrainie.

Тема: Село Городківка (Халаїмгородок), костел Св. Клари

Ювілей: 650-річчя Битви на Синіх водах

2012-02-17T13:39:00.005+02:00

Підготовка до відзначення ювілею Битви на Синіх водах

Третій міжнародний круглий стіл, присвячений відзначенню 650-річчя Битви на Синіх водах у 2012-2013 рр., пройшов у Вільнюсі за участю Посла України в Литовській Республіці Валерія Жовтенка.

У ході зустрічі було визначені перші результати проекту "650-річчя битви на Синіх водах"...

На зустрічі, зокрема, йшлося про святкування ювілею Синьоводської битви на державному рівні. Так, в Україні до Верховної Ради було направлене подання, яке вже пройшло комітет з питань культури та очікує на голосування. Литовський Сейм у свою чергу звернувся з листом до Верховної Ради України з проханням підтримати дату постанову.

Крім того, посольства Литовської Республіки в Україні та України в Литві домовились про двосторонні виставки картин українського художника Івана Марчука та литовського художника Гєдрюса Казімєренаса [Giedrius Kazimierėnas]. Валерій Жовтенко також запевнив, що посольство України в Литовській Республіці і надалі підтримуватиме проект "650-річчя битви на Синіх водах".

У робочій частині програми взяли участь представники з Литви, України та Білорусі. З української сторони до участі в заході були залучені молоді історики, співробітники Інституту історичної освіти Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова, учасники "Академії молодих журналістів", представники організацій, зокрема міжнародної дипломатичної місії народної дипломатії "Європейська Україна", редактори туристичних-видань.

З литовської сторони були присутні представники Міністерства закордонних справ Литовської Республіки, депутат Сейму Литовської Республіки, член Комітету щодо зв’язків з ЄС та Комітету з питань розвитку інформаційного суспільства Гінтарас Сонгайла [Gintaras Songaila], провідні литовські науковці у галузі військової історії, представники Литовської національної військової Академії ім. генерала Йонаса Жямайтіса, Центру військової історії, політологи, представники творчих кіл, бізнесу, журналісти та зацікавлена громадськість. Білорусію представляв Олександр Решетніков, якого було обрано координатором проекту "650-річчя битви на Синіх Водах" у Білорусії.

В ході роботи круглого столу було сформовано також спільний план дій на 2012–2013 рр. щодо відзначення ювілею битви на Синіх Водах в Україні та Литві на державному рівні. Окремим напрямком роботи булу визначена популяризація проекту "650-річчя битви на Синіх Водах" у загальноєвропейському масштабі та залучення до відзначення ювілею провідних європейських організацій.

Під час круглого столу було презентовано Міжнароднйи фестиваль "Битва XIII-XIV ст.", що відбудеться в Центрі культури та історії "Парк Київська Русь" - одному з найкращих фестивальних майданчиків Східної Європи. Під час фестивалю багатотисячна аудиторія глядачів дізнається про битву на Синіх водах, що 650 років тому змінила хід історії на території сучасної України. Армія з більш ніж 500 вояків-реконструкторів з України, Білорусі, Литви, Росії, Франції у форматі living-history реконструює події далекого XIV століття і проведе повноконтактну реконструкцію битви.

Також, під час Круглого столу було намічено низку заходів наукового напрямку. Зокрема, наприкінці березня 2012 року у Києві має пройти наукова конференція з проблематики битви на Синіх водах. На завершення зустрічі було презентовано фото-фільм Юозаса Валюшайтіса [Juozas Valiušaitis] "Колір дна Синьоводської битви".

Докладніша інформація про проект доступна на сайті www.bwb650.org

Тема: ювілей битви на Синіх водах

МАЛИН (Malyn, Malin): місто Малин - готелі, фото, сайт, карта Малина

2012-02-02T20:32:00.002+02:00

Путівник: місто Малин Житомирської області України

Поважний Малин - древнє місто князя Мала й один із центрів легендарної Древляні, батьківщина родини славетного дослідника папуасів Миклухи-Маклая.

Сьогодні місто Малин Житомирської області на річці Ірша знамените своєю єдиною в Україні Фабрикою банкнотного паперу Національного банку, де друкуються всі гривні та паспорти України. Більше про місто Малин...

На центральній площі міста, що друкує всі українські гроші й паспорти та вклоняється пам'яті Миклухи-Маклая, стоїть православний собор, який підпорядковуються зарубіжній православній церкві, пожежна частина в приміщенні колишньої синагоги та пам'ятник Леніну під синьо-жовтим прапором, який ухвалою міськради було піднято над містом ще за радянської влади весною 1990-го року. Це - Малин, один-єдиний на ціле Полісся.

фото м. Малин - центральна площа

Що цікавого подивитися в Малині?

ТОП-10 визначних принад міста:

1. Найбільша на Поліссі та єдина в Україні "Банкнотка" - підприємство, де друкують папір на гривні, паспорти та інші цінні папери.

2. Мальовнича центральна вулиця Грушевського з тінистими каштанами та єдиним у Європі пам'ятником Миколі Миклусі-Маклаю.

3. Центральний Свято-Покровський собор міста, що не підпорядковується ані Київському, ані Московському патріархатам, але Російській православній церкві зарубежем (РПЦЗ).

4. Велика Соборна площа, на якій серед іншого вміщується "Білий дім" міськради, православний собор та пожежна частина в приміщенні колишньої синагоги.

5. Багатий малинський базар, що працює у вівторок, середу, п'ятницю, а головне - в суботу та неділю.

6. Захований у дворах, поруйнований ззовні й красивий усередині костьол Св. Анни на вулиці Кривенчука, 6, неподалік Соборної площі, побудований коштом княгині Радзивілл у грецькому стилі.

Пам'ятник жертвам Голодомору в м. Малин

7. Свято-Успенська церква УПЦ МП з пам'ятником жертвам Голодомору та княгині Ользі й князю Володимиру на вулиці Огієнка.

8. Малинське море - величезна як для Полісся штучна водойма Малинського водосховища з міським пляжем при виїзді з міста в напрямку села Потіївка.

9. Великий парк з пам'ятником героям малинського підпілля (радянського).

10. Садиба Миклухи-Маклая в урочищі Гамарня на околиці Малина, сьогодні Малинський лісотехнічний коледж на території якого збереглися рештки парку з 500-річними деревами (відомий як дендропарк Малинського лісотехнічного коледжу).

Крім того, у Малина можна помилуватися перекатами річки Ірша, вид на які відкривається з мосту за базаром, а також відвідати пам'ятний знак жертвам Голокосту і нацистської окупації та автентичну капличку шляхетського роду Гіжицьких [Giżycki] гербу Гоздава на цвинтарі в Городищах.

Інфраструктура Малина

Населення міста становить близько 25 тис. осіб.

Завдяки передусім паперовій фабриці (ВАТ СП "Малинська паперова фабрика - Вайдманн" - JSC WEIDMANN MALYN PAPER MILL, що за рахунок швейцарських інвестицій перетворилася на одне з найбільших підприємств целюлозно-паперової промисловості всієї Європи), а також роботі деяких інших підприємств ("Граніт ЛТД", "Юнігран ЛТД", Малинська меблева фабрика, Малинська швейна фабрика "Ельфа", МДЕЗ, "Прожектор" тощо), відносній близькості до Києва тощо малинчани мають суттєво вищі доходи в порівнянні з мешканцями сусідніх поліських містечок.

Фабрика банкнотного паперу в м. Малин

Зокрема, середня зарплата в Малині є найвищою в Житомирській області. Це зумовлює серед іншого й велику популярність малинського базару - селяни сусідніх районів намагаються продавати свою продукцію не на "бідному радомишльському" чи іншому ринку, а саме на "багатому" малинському базарі.

Попри це Малин вирізняє стала історична конкуренція з більшим за розмірами сусіднім містом Коростень, де навчається та працює багато малинчан.

Навіть пам'ятник князю Малу, який вважається патроном міста, зведено лише в Коростені, Малин такого пам'ятника не має, а на його центральній площі досі стоїть Ленін.

Пам'ятник князю Малу в Коростені

На вулиці Грушевського в центрі міста розташований супермаркет "Фуршет", чимало гастрономів, універмаг, магазини дитячих товарів.

Міський стадіон "Авангард" є базою місцевого футбольного клубу "Металург".

Місто відоме діяльністю своїх екологічних активістів, зокрема проведенням Еко-фесту, під час якого організовується масове прибирання сміття. Значною активністю вирізняється і робота Малинської районної санітарно-епідеміологічної служби (www.malyn-ses.org.ua).

Надзвичайно розвинута в Малині також районна преса, що має добрі історичні традиції. Лідерами місцевих ЗМІ є незалежний тижневик "Соборна площа" і газета "Малинські новини", що подають доволі якісну й незаангажовану (крім передвиборчого періоду) інформацію, завдяки чому користуються широкою популярністю не лише в Малинському, але й Радомишльському та інших сусідніх районах.

Транспорт у Малині

Міський транспорт представлено винятково маршрутками, що курсують по всьому місту.

Залізничний вокзал Малина розташовано на околиці міста за мікрорайоном БАМ (маршрутки з центру їздять щодесять хвилин). Прямі поїзди та електрички з Малина ідуть на Київ, Рівне, Луцьк, Коростень, Олевськ, Сарни, Ковель, Брянськ інші містечка Полісся, а також на Львів, Ужгород, Харків, Полтаву, Луганськ, Москву тощо.

При цьому прямого залізничного сполучення з обласним центром Житомиром з 2011 року Малин не має.

Автобуси з Малина курсують у напрямку Києва та Житомира, а також на Бердичів, Радомишль, Овруч, Вінницю, село Базар, Чоповичі та ін.

Пам'ятник М. Миклухо-Маклаю в Малині

Як доїхати до Малина?

З Києва на Малин щогодини відправляються маршрутки. Автобуси Київ-Малин курсують від ст. метро "Святошин". Назад автобуси й маршрутки Малин-Київ відправляються з автостанції Малина на вул. Українських повстанців.

Розклад маршруток Малин-Київ: відправлення щогодини. Ціна квитків на автобус Київ-Малин, що ідуть по Варшавській трасі, становить 30 гривень, час у дорозі близько 1,5 годин.

Електрички Київ-Малин та Малин-Київ через Святошин ідуть біля 2,5 годин, потяг близько 1,5 годин.

З Житомира на Малин ідуть маршрутки з інтервалом приблизно 40 хв. Автобуси Малин-Житомир та Житомир-Малин курсують з ценрального автовокзалу Житомира через Черняхів, Потіївка.

Ціна квитків на автобуси Малин-Житомир близько 30 грн, час у дорозі 1,5 години.

Пам'ятник жертвам Голокосту та нациської окупації в Малині

Готелі Малина

Готелі в Малині представлено розважальним і бізнес-центром "Замок володарів", що розсташований на центральній Соборній площі. Єдиний сучасний готель у Малині, що належить цьому центрові, має оригінальну назву "Україна".

Ціни на проживання в готелі м. Малин - від 100 грн, люкс коштує 430 грн.

Ресторани та кафе в Малині

Титульні ресторани Малина - це класичний пострадянський ресторан "Ірша" та модерний "Замок володарів" у центрі міста, що має непоганий інтер'єр та wi-fi.

Культурно-розважальний центр "Замок володарів" у Малині разом із Будинком культури є також і головними концертними майданчиками міста.

Кафе у Малині можна знайти в різних районах, з-поміж них відносно популярне кафе "Малуша" на вул. Гагаріна на шляху від центру міста до "банкнотки". Поруч із базаром будується новий малинський ресторан "Асторія".

Що цікавого подивитися поблизу Малина:

1. Урочище Кип'яче поблизу селища Чоповичі, де є знамените по всьому Центральному Поліссю цілюще джерело, а також православні чоловічий монастир Казанської ікони Божої Матері та жіночий Св. митрополита київського Михаїла Московського патріархату.

2. Підводний музей у кар'єрі озера в с. Гранітне, що невдовзі може стати одним з визначних дайвінг-центрів.

3. Молитовні дома християн-протестантів, яких на Поліссі традиційно називають "штунди". Зокрема, Малин є одним з головних центрів Церкви християн віри євангельської України (ЦХВЄУ), що відомі також як п'ятидесятники.

4. Меморіал Героям битви під Базаром 1921 р.

5. Щебеневі кар'єрі, що популярні поміж альпіністами-аматорами, на Щебзаводі.

6. Малинська станція PS-45 Міжнародної системи сейсмічного моніторингу під егідою ООН.

Центральна вулиця Грушевського

ІСТОРІЯ МАЛИНА

Вперше Малин згадується в історичних джерелах 891 року. Назва міста традиційно пов'язується з іменем князя Мала (Ніскиня) - володаря Древляні.

Після завоювання Древляні князем Русі Олегом Віщим на древлянських землях 945 року вибухає відоме за "Повістю врем'яних літ" повстання проти князя київського Ігоря.

Древляни вбивають князя Ігоря, що спричинює наступного року каральний похід на Древлянь війська його вдови княгині Ольги. В ході війни древлянські війська розбито, їхню столицю Іскоростень (сучасний Коростень) та місто Малин зруйновано, древлянські землі остаточно приєднуються до Русі.

Монголо-татарська навала зумовлює їхній подальший занепад, однак після входження Центрального Полісся до складу Великого князівства Литовського Малин відроджується й фігурує в літописах 1445 року під час правління литовського князя Казимира Ягеллончика [Kazimieras Jogailaitis].

Малиньский маєток належить руському шляхетському родові Немиричів гербу Кламри, з середини 16 ст. - руському роду Єльців гербу Леліва.

Капличка роду Гіжицьких

Після Люблинської унії входить до складу Республіки Обох Народів, під час повстання Хмельницького місто зазнає руйнації, маєток Єльців спалено, Малин віднесено до складу козацького Київського полку.

Під час Коліївщини 1768 року довкола Малина активно діє гайдамацький загін Бондаренка.

На початку 18 століття Малин дістає Магдебурзьке право, після поділу Речі Посполитої входить до складу Російської імперії, з 1797 р. як містечко Радомишльського повіту Київської губернії.

Наприкінці 18 століття, коли в місті проживає близько 400 осіб, Малинський маєток переходить у власність княгині Цецилії роду Радзивілл [Radvilos, Radziwiłłowie], яка будує малинський костел Святої Анни.

1824 року в Київському Верховному суді розглядається справа про непокору групи з 20 малинських селян княгині Радзивілл, що закінчується ухвалою про їхнє засудження. Активна діяльність княгині Цецилії Радзивілл [Cecylia Radziwiłł], зокрема будівництво першого в Малині костела, до того ж в оригінальному класично-грецькому стилі, щедра пожертва на спорудження храму в Радомишлі, викликає незадоволення поміж деякими представниками єврейської громади та православного духовенства, які тривалий час поширюють містом різноманітні чутки про її страшні злодійства в темних підземеллях храму.

На середину 19 століття в Малині налічується близько тисячі мешканців, діє залізоливарний завод та два млини, проводиться щорічний ярмарок. Пізніше починає працювати шкіряний та винокурний завод, а 1873 року в місті засновується його найбільша гордість - паперова фабрика, що належить "Товариству Малинської паперової фабрики", створеному радомишльським купцем, підданим Австро-Угорщини на ім'я Алоїзій Себер.

Малин у 19 столітті

Уже за кілька років Малинська паперова фабрика під керівництвом Алоїзія Себера починає випускати різноманітну продукцію, серед якої особливу популярність набуває папіросний папір. Як зазначає в своєму дослідженні "Развитие промышленности на Украине" А. Нестеренко, вироби Малинської паперової фабрики здобувають нагороди на профільних виставках в Австрії, Бельгії та Росії.

Сировина для Малинської "папірки" видобувається по всьому Поліссі, де не бракує осики. Підприємство бурхливо розвивається й навіть провадить піар-компанії в центральній імперській пресі.

На кінець 19 ст. в Малині проживає майже 3000 мешканців, з-поміж яких найбільше євреїв та українців, а також поляки, росіяни, німці, чехи, діють 3 синагоги, православна церква та католицький костьол.

У цей час маєток поблизу міста, в урочищі Гамарня, купує дворянка Катерина Миклухо з козацького роду Миклух, мати всесвітньо відомого етнографа на ім'я Микола Миклухо-Маклай. Видатний мандрівник і дослідник папуасів Папуа-Нової Гвінеї (сьогодні Берег Миклухи-Маклая) неодноразово приїздить до Малина і сьогодні мешканці міста дуже пишаються цим фактом - саме в Малині стоїть єдиний пам'ятник ученому.

Photo: Nicholas Miklouho-Maclay

Малин у ХХ столітті

На початку 20 ст. в Малині прокладається залізниця, розвивається промисловість, діє одна з кількох на все Полісся школ для глухонімих дітей.

Після проголошення УНР у Малині неодноразово змінюється влада, місто часто переходить із рук у руки. Радянські війська остаточно захоплюють Малин у квітні 1920 року.

У роки Голодомору Малин зазнає великих людських втрат, нагадуванням про що служить пам'ятник жертвам Голодомору, встановлений у місті в районі вокзалу.

Під час ІІ Світової війни в Малині гине понад 6000 осіб, зокрема фашиська влада знищує рештки єврейського населення міста. В лісах активно діють червоні та українські партизани (комуністичне підпілля Тараскіна та Сосніної, Олевська республіка, УПА-Північ).

Напередодні свого відступу радянські урядники спалюють Малинську паперову фабрику, однак одразу після війни активно її відбудовують та розвивають у місті іншу промисловість.

Малин - 90 км від Чорнобиля...

1986 року Малин зазнає потужного радіаційного удару внаслідок Чорнобильської катастрофи. Проте за вказівкою комуністичної адміністрації 1 травня учні малинських шкіл, включно з першочками, залишаються в місті й виводяться на демонстрацію з нагоди травневих свят.

До сьогодні поруч із Меморіалом жертвам Чорнобиля в Малині, що офіційно визнаний постраждалим від аварії на ЧАЕС, висить старий дорожній знак, який нагадує, що звідси до Чорнобиля лише 90 кілометрів...

Докладніше про історію Малина можна прочитати у виданні доктора історичних наук, колишнього міського Голови Володимира Студінського "Малин. Малий енциклопедичний словник" (2011 рік).

Карта Малина

Мапа центру м. Малин подає загальну схему його головних вулиць і площ. Див. також повномаштабну чорно-білу карту Малина.

Карта центру Малина

Використано фотоматеріали cайту Malin-zh.io.ua, Malin.at.ua, http://nika_studio.io.ua

:: Чтобы получить информацию по-русски, ищите – город Малин Житомирской области Украины: путеводитель, достопримечательности, гостиницы Малина, карта, история г. Малин.
:: To get more information in English please ask or google for – Malyn (Malin) town in Zhytomyr oblast of Ukraine, city guide to Malin, Malyn hotels, map, PS-45 Malyn station, touristic sites.
:: Jeigu norite gauti informaciją lietuvių kalba, prašom kreiptis arba ieškokite Internete – Malinas (Malynas) miestas, Žitomiro srityje Ukrainoje, Malino viešbučiai, restoranai, kaip pasiekti Maliną.
:: Каб атрымаць інфармацыю па-беларуску, шукайце - горад Малін Жытомірскай вобласці Украіны: даведнік, славутасці, гасцініцы Маліна, гісторыя г. Малін.
:: Aby dowiedzieć się więcej w języku polskim zapytaj lub szukaj w internecie na temat – Malin (Małyn) miasto na Ukrainie w obwodzie żytomierskim, atrakcje turystyczne Malina, mapa, hotel, infrastruktura turystyczna.

Тема: місто Малин Житомирської області, фото, путівник, історія Малина

ФЕДІР ОДРАЧ (Fedir Odrach): знаний поліщук і письменник, Пінщина

2012-02-01T17:16:00.000+02:00

Відомі люди Полісся

Федір Одрач - український поліський письменник. Народився на Пінщині в селі Мисятичі [Месяцічы] 1912 року, перше прізвище - Шоломицький. Походив, вірогідно, із єврейської родини, у віці 9 років примусово потрапляє до польської школи у Вільнюсі, пізніше здобуває вищу освіту у Вільнюському університеті за спеціальністю "Стародавня історія та філософія". 1939 року працює директором сільської школи, коли на Полісся приходить велика війна...

Ностальгічні, сповнені наївної романтики, твори Федора Одрача мало не найяскравіше описують Полісся в усій українській літературі 20 століття, проте в часи СРСР усі роботи письменника опиняються під забороною в Україні. При цьому таємниці свого походження та біографії письменник зберігає до кінця життя. Докладніше Федір Одрач...

Біографія Федора Одрача досі лишається до кінця не з'ясованою.

Достеменно відомо, що 1941 року вперше пробує свій літературний талант у газеті "Ковельські вісті", у 1942 - 1944 рр. проходить з Полісся через Волинь на Словаччину, вірогідно, воює у лавах УПА ("Поліське лозове козацтво").

Вперше одружується у Словаччині, проте швидко розлучається. Одразу по війні емігрує до м. Манчестера [Manchester] у Великій Британії, де 1948 року бере шлюб удруге. За 5 років перебирається до Канади (м. Торонто), де у Федора Одрача народжується дві доньки - Рута та Ерма - та розпочинається власне активна літературна творчість.

Серед поліського циклу оповідань, що їх написав Федір Одрач, - твори "З Дніпра на Полісся", "Кінець сірому", "За Стир", "Поліська казка", "Пізні відвідини", "Пригоди в лісі".

Автентичний поліський фольклор, на сьогодні вже цілком втрачена сільська українська культура північного Полісся, що зараз належить Білорусі (Берестейсько-Пінське Полісся, Пинск), лягає в підгрунтя майже всіх творів письменника.

Особливим колоритом в описі поліської природи та побуту початку та середини 20 століття відзначена повість "Щебетун", яку критики небезпідставно порівнювали з уславленим твором іншого славетного письменника з Лівобережного Полісся Михайла Коцюбинського "Тіні забутих предків".

Основним підсумковим твором Федора Одрача задумувався роман-трилогія про Полісся, з якої письменник встиг написати лише першу частину - повість "Вощадь" (видано посмертно в Канаді, Торонто, 1969 року та досі не передруковано в Україні). Дія повісті Федора Одрача "Вощадь" розгортається в самому серці Полісся, селі Хляби під Пінськом, 1939 року, в часи першого вступу Радянської армії.

Друга велика частина творчої спадщини Федора Одрача присвячена проблемі національної трагедії північного Полісся. Протягом життя Федір Одрач незмінно відстоював ідею української приналежності Берестейсько-Пінського Полісся, включених за часів СРСР до складу БСРС, активно полемізував із цього питання з українськими та білоруськими політичними діячами в Канаді та США, написав вельми цінну в історичному контексті роботу "Наше Полісся".

Федір Одрач помер 1964 року від інсульту, похований у Торонто. Шкільною програмою української літератури знайомство з доробком одного з найцікавіших поліських письменників 20 століття досі не передбачено.

Натомість 2008 року в США зусиллями доньки письменника Ерми Одрач [Erma Odrach] вперше друкується повість її батька англійською мовою Wave of Terror ("Хвиля терору"). Придбати книгу за 20 доларів можна через Amazon за цією адресою.

:: Чтобы получить информацию по-русски, ищите – украинский писатель Полесья Федор (Федир) Одрач, украинская культура белорусского Полесья, Берестейско-Пинское Полесье.
:: To get more information in English please ask or google for – Ukrainian writer from Northern Polesia (Pinsk or Belarussian Polesie) Fedir (Theodore) Odrach, Voshchad novel.
:: Jeigu norite gauti informaciją lietuvių kalba, prašom kreiptis arba ieškokite Internete – ukrainiečių rašytojas iš Poliesės Fediras Odračas, ukrainiečių kultūra Baltarusijos Polesėje, Pinskas.
:: Каб атрымаць інфармацыю па-беларуску, шукайце - ўкраінскі пісьменнік Палесся Фёдар (Федір) Одрач, украінская культура беларускага Палесся, Берасцейскае-Пінскае Палессе.
:: Aby dowiedzieć się więcej w języku polskim zapytaj lub szukaj w internecie na temat – Ukraiński pisarz Polesia Fedir Odracz, kultura ukraińska na białoruskiem Polesiu, Pińsk.

Тема: поліський письменник Федір Одрач

Біржа БЛАГОДІЙНОСТІ: офіційний САЙТ української біржі благодійності

2012-01-29T21:54:00.003+02:00

Українська біржа благодійності: офіційний сайт

УББ (Українська біржа благодійності) - це перший масштабний інтернет-проект, покликаний створити належні умови для максимально ефективної реалізації благодійних проектів.

Зокрема, Українська біржа благодійності спрощує взаємодію між тими, хто потребує фінансової допомоги, й тими, хто готовий її надати, будучи впевненими, що їхні кошти витрачатимуться чесно, чітко та прозоро. Див. докладніше - українська благодійна біржа...

Українська біржа благодійності або благодійна біржа створена завдяки грантові Фонду Віктора Пінчука. Головна мета першої онлайн біржі благодійності - забезпечити ефективну взаємодію між донорами, громадськими організаціями, що опікуються благодійними проектами, та кінцевими отримувачами благодійної допомоги.

Біржа благодійності забезпечує умови для того, щоб будь-яка приватна чи юридична особа мала можливість швидко та зручно обрати й підтримати той чи інший благодійний проект, що реалізується в Україні, зокрема й на Поліссі.

Українська біржа благодійності: офіційний сайт

Благодійна біржа діє в інтернеті, забезпечуючи цілодобовий універсальний сервіс.

Офіційний сайт біржі благодійності в Україні - www.ubb.org.ua

Информация по-русски: Украинская биржа благотворительности

УББ (Украинская биржа благотворительности) создана благодаря гранту Фонда В. Пинчука. Это универсальный сервис для благотворителей и для тех, кто нуждается в помощи.

Главная задача украинской благотворительной биржи - развивать эффективное взаимодействие между донорами, общественными организациями и получателями помощи, содействуя таким образом благотворительности в Украине, в т.ч. и на Полесье.

Украинская биржа благотворительности - официальный сайт: www.ubb.org.ua

Ukrainian Philanthropic Marketplace is Ukraine’s independent nationwide social philanthropic infrastructure, aimed to bring together the people who are in need with those who can support them.

Ukrainian Philanthropic Marketplace has a mission to help effectively connect donors, nonprofits and recipients in the whole Ukraine including Polissya.

The project of Ukrainian Philanthropic Marketplace is supported by the grant of the Victor Pinchuk Foundation.

Ukrainian Philanthropic Marketplace - official website: www.ubb.org.ua

Тема: Українська біржа благодійності, сайт, телефон, адреса

КАРТА ПИНСКА: онлайн карта г. Пинск (Пінск, Пінськ)

2012-01-27T17:40:00.000+02:00

Детальна карта м. Пінськ (Білорусь).

Каталог карт Полісся поповнено новою картою м. Пінськ - неофіційної столиці Білоруського Полісся. На карті Пінська позначені основні видатні місця та готелі м. Пінськ, ресторани, автозаправки, парки відпочинку, залізничний вокзал та автостанція в м. Пінськ, інші об'єкти інфраструктури.

Скачать карту Пінська з вулицями можна на сторінці онлайн карта Пинска...

Дэталёвая карта горада Пінска з усімі вуліцамі, план-схема цэнтра Пінска: бясплатна спампаваць карту г. Пінск.

Детальна карта Пинска со всеми улицами доступна для скачивания онлайн и включает в себя полный план города с его центром и окраинами (Луги, Крайновичи, Козляковичи, Верасы, Соломинка), а также перечень улиц Пинска на русском языке.

Для того чтобы бесплатно скачать карту Пинска с улицами, достаточно нажать на изображение на карте внизу:

Размер карты Пинска - 8 Мб.

:: To get more information in English please ask or google for – download for free a detailed online map of Pinsk town in Brest voblast of Belarus, Pinsk hotels.
:: Jeigu norite gauti informaciją lietuvių kalba, prašom kreiptis arba ieškokite Internete – Pinsko nemokama žemėlapis, Bresto srities Pinskas miestas Baltarusijoje, viešbučiai Pinske .
:: Aby dowiedzieć się więcej w języku polskim zapytaj lub szukaj w internecie na temat – turystyczna mapa miasta Pińsk, centrum, hotele w Pińskiu nad rzeka Piną na na Polesiu Białorusi.

Тема: Пинск карта (Беларусь)

БИТВА на Синіх Водах 1362 р. - князь Ольгерд (Альгірдас), 650-річчя

2012-01-20T13:02:00.000+02:00

Звільнення Київщини від монголо-татар військами ВКЛ на чолі з князем Ольгердом

650 років тому литовсько-русинське військо в складі військових загонів з Литви, Полісся та північної Білорусі, яким командував великий князь Ольгерд [Альгірдас, Algirdas], завдало нищівної поразки військам Золотої Орди на березі р. Сині води (сучасна річка Синюха на Кіровоградщині), завдяки чому Київ та українські терени колишньої Русі було остаточно звільнено від монголо-татарського панування...

У 1362 році Полісся перебувало в складі Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського (ВКЛ), на чолі якого стояв великий князь Альгірдас або по-слов'янськи Ольгерд.

Старший син великого князя Гедиміна [Гядімінас, Gediminas] народився 1296 року. У віці 24 років стає князем Вітебським на Білорусі, у 1345 році за підтримки свого брата Кейстута [Кястутіс, Kęstutis] позбавляє влади у Вільнюсі Євнута [Яунутіс, Jaunutis] й стає новим великим князем ВКЛ.

"Брати Ольгерд і Кейстут перевершували інших вихованням, вдачею, статністю, уродженою лицарською мужністю й багатьма іншими шляхетними властивостями, тому вони більше за інших братів любили один одного" - вказує "Хроніка польська, литовська, жемайтіська та всієї Русі київської та московської" Матвія Стрийковського [Мацей Стрийковскі, Maciej Stryjkowski].

Улюбленою резиденцією князя був замок Мядінінкай поблизу Вільнюса. "Хроніка Биховця" подає свідчення сучасника-хрестоносця, що побував із посольством при дворі Ольгерда: "Князь має величний вигляд: його обличчя рум'яне, довгасте, ніс великий, очі блакитні й дуже виразні, брови густі, світлі, волосся і борода світлорусі з сивиною, чоло високе й лисе, зросту вище середнього, ані товстий, ані худорлявий, говорить голосом гучним, виразним і приємним, прекрасно їздить верхи, але ходить накульгуючи на праву ногу, тому зазвичай спирається на ціпок; по-німецьки розуміє дуже добре й може вільно розмовляти, проте завжди говорить із нами через перекладачів".

Політичні таланти князя літописець характеризує таким чином: "Сей Ольгерд дуже розумним був і багатьма мовами говорив, і перевищував саном і владою всіх, і стриманість мав велику, від усякої суєти відвертався, на потіхи, на ігри та подібне уваги не звертав, але дбав день і ніч про державу свою... Бо звичай Ольгерда такий, ніхто не знав його, куди думав раттю виступити, або збирає багато воїнства, як і самі ті військові чини і рать вся не знали куди йдуть: ні свої, ні чужі, ні гості прибульці: в таємниці все робив розумно, щоб не дійшло відомості в землю, на яку хотів йти раттю, і такою хитрістю забрав багато землі, взяв багато міст і країн, не стільки силою, скільки мудрістю воювавши".

Одружений на русинці з Твері, князь Ольгерд провадить дуже активну східну політику, зокрема 1357 року до складу ВКЛ входить усе Східне Полісся, включно з Черніговом, Новгородом-Сіверським та Брянськом.

Великий князь Альгірдас

При цьому південні поліські території, особливо Київщина, а також Поділля та інші українські терени Русі продовжують перебувати під ігом Золотої Орди.

Зокрема, в Києві, що в результаті перемоги литовських військ князя Гедиміна в битві на річці Ірпінь 1321 року вперше було звільнено з-під татарського панування, намісника ВКЛ, яким був князь Ольгимонт Гольшанський [Альгімантас, Algimantas Alšėniškis], від 1331 року змінює князь Федір-Гліб Іванович, котрий знову визнає себе васалом Золотої Орди.

Водночас з 1357 року монголо-татарська держава вступає в період міжусобиць, що позначається постійною зміною її правителів.

Великий князь Литви Ольгерд та його брат Кейстут, який опікується литовською політикою в Жемайтії, укладають мирну угоду з Німецьким Орденом (тевтонці), що дозволяє зосередити значні військові сили на південно-східних кордонах держави.

Битва на Синіх водах: напередодні

На початку осені 1362 року князь Ольгерд збирає велике військо у складі 20-25 тис. вояків, значну частину якого становлять власне литовські війська, а решту - русинські князівські дружини та шляхетське ополчення з усього Полісся та північних білоруських земель.

При цьому, як вказує у своїх дослідженнях старший науковий співробітник Інституту історії НАН України Фелікс Шабульдо, цілком вірогідно, що це був уже не перший похід литовців на чолі з Ольгердом в Дике Поле - перший відбувся раніше до гирла Дону та Азова.

На зустріч литовсько-русинському війську з Дикого поля вирушила монголо-татарська армія, на чолі якої стояли троє султанів Кримської, Перекопської и Ямбалуцької орд - Качибей-Керей, Кутлубах та Дімейтер.

Точних даних про час та перебіг вирішальної для звільнення українських земель з-під татарського іга битви не збереглося. Однак історичні джерела вказують, що обидва війська стрілися восени 1362 року на переправі через Дніпро біля річки Сині води (сучасна Синюха) поблизу села Торговиці теперішньої Кіровоградської області.

Як вказує у своєму дослідженні кандидат історичних наук, начальник кафедри воєнної історії Національної академії оборони України Ігор Сокаль - "сильною стороною армії Великого князівства Литовського була наявність постійного кінного війська, служба в якому була обов’язковою для кожного феодала-землевласника. Багаті ж феодали повинні були озброїти за свій рахунок також кінний загін під власним прапором (корогвою). Тому ординці не змогли скористатися своєю перевагою — багаточисельною кіннотою, оскільки литовці мали як легку, так і важкоозброєну, по суті лицарську, кінноту. Причому литовці становили приблизно половину своїх кінних військ. Друга ж половина кіннотників і майже всі піхотинці — це були війська українських та білоруських удільних князів, які й керували своїми полками під час походів та боїв".

Битва на Синіх водах: перебіг

В умовах рівності військових сил Литовської й Татарської армій, долю битви вирішив воєнний талант князя Ольгерда, який застосував несподівану дня супротивника тактику.

Перед початком битви князь Ольгерд ділить усю свою армію на 6 загонів і розташовує її півколом по відношенню до ординців.

Битва на Синіх водах: схема

Татари йдуть в атаку своєю швидкісною кіннотою, що не знає рівних у степових битвах. Головна мета ординців - знищити центральні загони литовських і русинських воїнів, щоб зруйнувати бойове шикування й дезорганізувати армію супротивника.

Однак несподівано для татар військо Ольгерда розступається перед їхньою кіннотою - пропускаючи її вперед і при цьому нещадно обстрілюючи з обох боків.

Завдавши сильних втрат супротивнику, князь Ольгерд наказує розпочати контрнаступ.

У бій іде важка литовська кіннота. Загартовані у численних боях із "залізними" тевтонцями, литовські кіннотники продавлюють легку татарську кінноту, а піші загони армії Ольгерда намагаються її оточити.

Синьоводська битва 1362 р.

Ординці не витримують удару й тікають, литовсько-русинське військо переслідує їхні залишки. На полі битви під Синіми Водами гинуть усі троє ординських султанів.

Синьоводська битва: наслідки

Блискуча перемога Ольгерда знаменує собою остаточне звільнення всіх поліських земель включно з Києвом, Поділля та значної частини Наддніпрянщини з-під Ординського іга.

Завдяки цьому Полісся вдруге в своїй історії об'єднується в складі єдиного державного утворення на чолі з Великим князем Литви, Русі та Жемайтії Ольгердом.

Новим князем Києва стає син Ольгерда Володимир, а Велике князівство Литовське перетворюється на найбільшу державу Європи, влада якої поширюється на всі білоруські та більшу частину українських земель колишньої Русі, сягаючи Причорномор'я.

Водночас на Галичині стверджується влада Польської корони, а російські терени Русі залишаються під монголо-татарським ігом ще протягом більше ніж 100 років.

Князь Олгерд продовжує розбудову ВКЛ, активно залучаючи до державного управління як етнічну литовську, так і русинську шляхту. По всьому Поліссю зводяться нові церкви й відроджуються міста, з'являються поселенці - литвини. Будучи хрещеним язичником, князь Ольгерд провадить толерантну релігійну політику, зокрема відновлює православну митрополію Києва (Литовсько-Руська митрополія). Перебуваючи у союзницьких відносинах із Тверським князівством, ВКЛ підтримує його у конфліктах із Московським князівством, зокрема у 1368 та 1370 роках литовсько-русинська армія двічі здійснює невдалу облогу Кремля.

24 травня 1377 року князь Литви, Русі та Жемайтії Ольгерд помирає й, згідно з Хронікою Длугоша та Лівонською хронікою, стає останнім з великих володарів Європи, якого було спалено за древнім язичницьким ритуалом. Тіло князя Ольгерда було поховано на теренах сучасного села Турлоїшкес за 25 км на північ од Вільнюса.

Відзначення 650-річчя битви на Синіх водах

У 2012 році в Україні та Литві відбудеться низка заходів з відзначення ювілею одної з найбільш визначних військових компаній ВКЛ.

Зокрема, з ініціативи неурядової організації Travel & Trade International Club "Crystal Lotus" VZW за підтримки Посольства України в Литовській Республіці та Посольства Литви в Україні було зорганізовано міжнародний проект "650-річчя битви на Синіх водах" (www.bwb650.org), що об'єднує державні структури, наукові інституції, громадські організації, представників туристичної сфери України та Литви заради спільного відзначення цієї великої історичної події.

У програмних документах проекту зазначається, що "у культурно-історичному контексті ця битва мала епохальне значення для всієї Східної Європи. По кордонам новоприєднаних земель утворився так званий "Великий кордон" між Сходом і Заходом, який служив буферною зоною між двома цивілізаціями".

650-річчя битви на Синіх водах

У межах проекту "650-річчя битви на Синіх водах" провадяться наукові та студентські круглі столи й конференції, створюється віртуальний музей Синьоводської битви.

У травні 2012 г. у парку "Київська Русь" під Києвом має відбутися масштабний історичний фестиваль "Битва 14 століття", заплановане також проведення історичної реконструкції битви на річці Синюха в Кіровоградській області, зйомки документального фільму про битву на Синіх водах.

Також найближчим часом у Верховній Раді України має пройти розгляд постанови №9479 "Про відзначення 650-річчя визволення українських (руських) земель від іга Золотої Орди".

Книга Володимира Рутківського "Сині води"

Ще одною знаменною подією до 650-річчя битви на Синіх водах стало відзначення літературною премією "Книга року BBC 2011" дитячого твору у 2 томах "Сині води", яку написав український письменник з Одеси Володимир Рутківський.

© Використано фотоматеріали Міжнародного проекту "650-річчя битви на Синіх водах"

2011, Ігор Свірин, спеціально для ІЦ "Полісся"

:: Чтобы получить информацию по-русски, ищите – битва на Синих водах 1362, битва на Синюхе, князь ВКЛ Ольгерд (Альгирдас), Синеводская битва, литовско-русинское войско против татар.
:: To get more information in English please ask or google for – Battle of Blue Waters (Syni Vody) 1362, Lithuanian Grand Duke Algirdas, Lithuanian-Ruthenian army against tatars.
:: Jeigu norite gauti informaciją lietuvių kalba, prašom kreiptis arba ieškokite Internete – Mėlynųjų Vandenų mūšis 1362 m. Ukrainoje, kunigaikštis Algirdas, lietuvių-rusėnų kariuomenė, Aukso orda ir LDK;
:: Каб атрымаць інфармацыю па-беларуску, шукайце - бітва на Сініх водах 1362, бітва на р. Сінюха, вялікі князь літоўскі Альгерд (Альгірдас), Сіневодская бітва, літоўска-русінскія войска супраць татараў.
:: Aby dowiedzieć się więcej w języku polskim zapytaj lub szukaj w internecie na temat – Bitwa nad Sinymi Wodami 1362 r. na Ukrainie, wielki książę litewski Olgerd (Algirdas).

Тема: битва на Синіх Водах 1362 р, князь Ольгерд

POLISSYA RESERVE: tours to wild woods and swamps of Polesia

2012-01-20T12:01:00.003+02:00

Tours to Polissya: Polesian nature reserve

Polissya nature reserve (Polisky reserve), a giant area of marshes and forests, some 250 kilometers northwest of Kyiv on the border with Belarus. The road we took led to the village the residents of which more than two decades ago were evacuated as being too close to the areas affected by the 1986 Chornobyl nuclear accident. More about Polissya reserve...

"Wildlife experience in Polissya woods"

By VLAD LAVROV, Kyiv Post

Selezivka, Zhytomyr region – Several moose calmly grazed beside the road. To our surprise, they weren’t startled by us getting out of the car to take a closer look.

We were visiting the Polissya nature reserve, a giant area of marshes and forests, some 250 kilometers northwest of Kyiv on the border with Belarus. The road we took led to the village the residents of which more than two decades ago were evacuated as being too close to the areas affected by the 1986 Chornobyl nuclear accident.

The dirt road looked like it has been used by no more than a few people a month since that time.

It was the first time that we saw the animals, numbers of which are dwindling in Ukraine, at such close range. For what seemed like a couple of minutes, the humans and the beasts looked at each other, and only when we reached for the camera did the moose unhurriedly turn away and disappear in the woods. It was somehow a pleasure for a human not to been seen as scary from the animals’ perspective.

This nature preservation area is tricky to reach. Yet courageous travelers will be rewarded with an opportunity to explore Ukraine as far off the beaten tourist track as it gets, and experience a real adventure in the land of pristine forests and bogs, wild animals and ancient pagan beliefs.

The permeating feeling of being in the middle of nowhere starts to envelope you on the way to the Polissya reserve. Polissya, loosely meaning "woodland", is the name of the marshland area shared by Ukraine, Belarus, Poland and Russia, and considered to be one of the largest in Europe.

Soon after leaving Ovruch, the last town on the way to the final destination, the relatively smooth asphalt highway abruptly ends in the middle of the forest, as the car hits a bumpy brick road said to be built in the 1940s and definitely more fitting for a horse-drawn cart.

Unless you want to destroy your car’s chassis, it’s impossible to travel faster than 20 kilometers per hour, so the 50-kilometer long journey to the reserve took way more than one hour through the thickness of woods broken up by a few small villages.

It was funny how Volodya, the driver hired in Ovruch to get us to the reserve, seemed to think that the further away people lived from a good road, the nicer they actually were. The slow pace of life, in his view, made people less prone to do bad things.

Finally, we reached the village of Selezivka, which serves as a base for the administration, and got the keys from an old wooden hut used for the visitors. The insides of an “ethnic hut,” as it was referred to, felt like we were back a few centuries.

The peasant clothes decorating the walls were once white, but now turned gray. Thick layers of hay on the bed were to serve as mattresses, and all the food was to be stored on a metal rack fastened to the ceiling, so that mice don’t get it at night. Ovruch, the town we had left several hours ago, now seemed almost like another planet.

Since it was already late, the canteen where the reserve employees dined, was closed. Instead, a cook, a staunch middle-aged woman, speaking Ukrainian with a heavy Belarussian accent, gave us a pot of raw sliced potatoes, carrots, mushrooms and bacon to cook by ourselves using a stove inside our hut.

As we lit it up, it dangerously let out a cloud of smoke into the room, instantly making the idea of sleeping there a bit disquieting.

In the morning, it was time to see the reserve. Given that it spans more than 20,000 hectares of land, the idea here is to know exactly what you’d like to see and how much walking you feel like doing.

You can start by going to the small river completely taken over by beavers; to see and walk on the dams they built to shut down the river flow, as they prefer shale water.

From there, it’s just a short walk to the thicket where a bearded owl lives, the reserve being its most southern area of habitat. The owl is known for its aggressive behavior in defending its territory, so if you happen to wander close enough to its nest, don’t expect it to stay timid. In fact, this kind of an owl is known for attacking people, aiming specifically at the eyes.

If such encounters are not on your agenda, there are plenty of more peaceful options for pastime. Once you enter the forest, there is a stone with carvings of the animal tracks you are likely to see.

It is worth to take time and study them, as then a simple walk through the forest will become a whole new experience. Numerous scattered spots of freshly dug-out earth turned out to be traces left by wild boars searching for food. Large deep hoof prints on the trail were left by a moose heading for a nearby grove to eat birch tree leaves and buds, their favorite delicacy.

Further on, a bunch of young roes seemed to have gotten in trouble earlier on, as their traces were followed by distinct oval-shaped prints left by a wolf.

Wolves, which are plentiful in the reserve, seem to be an object of special reverence by the locals. After all, where else would you encounter a small monument to werewolves and witches, the existence of which few of the people living in the area dispute, even though no one is really willing to discuss their beliefs with the outsiders.

Perhaps, this is not by coincidence, that out of handful of books published by the reserve, one specifically deals with getting along with the wolves, so that you co-exist peacefully. The trick, the book says, is to acknowledge and apologize for the sins that the humankind committed towards these animals.

A visit to the Polissya reserve by no means guarantees close face-to-face encounters with wild animals. But in the upcoming spring, the reserve plans to launch animal and bird-watching programs, as well as wildlife photography sessions and expeditions to trace wolves and lynx.

Whether or not you are into animal spotting and photography, it’s worth visiting the reserve just to wake up in the morning and walk through the marshes, where some of the most delicious cranberries grow. A handful of freshly gathered berries that still have the morning dew on them are guaranteed to make your day. The trick is not to wander off into nearby Belarus, only hundreds of meters away.

How to get there: Train 373 (Kyiv-Grodno) leaves Kyiv at 12:47 p.m.on odd days and arrives to Ovruch at 4:20 p.m. A second-class ticket for a four-bed sleeping car costs Hr 75. Alternately, you can take one of the numerous buses that leave daily from Kyiv’s Dachna and Polissya bus stations and Akademmistechko metro station, costing Hr 50.

From Ovruch, the easiest way to get to Selezivka, where the reserve is located, is by taxi. An hour and a half-long drive costs approximately Hr 200. You can also take a bus that leaves to Selezivka daily at 6:50 p.m. which costs Hr 20.

Subejct: Polesian nature reserve

ДАЖИНКИ (Дажынкі, Обжинки, Дожинки) - традиційне поліське свято

2012-01-19T13:22:00.000+02:00

Свято завершення жнив, що традиційно відзначається на Поліссі

Обжинки в українській та Дажинки в білоруській традиції, також свято, яке відзначається наприкінці літа, відоме як Спожинки чи Досівки, Dożynki в польскій традиції, Дожинки в російській.
Особливою популярністю фестиваль Дажинки користується на білоруських теренах, де свято відзначається на державному рівні. Докладніше про Дажинки (Обжинки)...

"В прежнее время, время крепостничества, важным праздником считались Дожинки, т.е. окончание жатвы. По окончании всех полевых работ, жители не только деревни, ближайшей к господскому дому, но и всех других деревень и поселков, принадлежащих одному владельцу, являлись к нему с венком из ржи или другого хлеба, который последний снят в поля. Следовало угощение, пляски, песни. Владелец был милостив, крестьяне веселы, это был едва ли не единственный день, когда бедным труженикам оказывалось сочувствие и уважение. Дожинки, местами, и теперь совершаются, но конечно обстановка уже другая… "

Издание "Живописная Россия: Отечество наше в его земельном, историческом, племенном, экономическом и бытовом значении: Литовское и Белорусское Полесье: Репринтн. воспроизвед. изд. 1882 г. – Мн., 1994. -- С. 282.

Тема: Дажинки, фестиваль і свято Дажынкі (Обжинки)

КОБРЫН (Кобрин, Kobryń): горад Брэсцкай вобласці, гісторыя Кобрына

2012-01-19T10:26:00.005+02:00

Горад Кобрын (Кобрин, Kobryń, Kobrynas, Кобрынь, Kobrin)

Кобрын — горад у Брэсцкай вобласці Беларусі у 52 км ад Брэста. Цэнтр Кобрынскага раёна на сутоках р. Мухавец і Дняпроўска-Бугскага канала, насельніцтва 50 тыс. чал.

Згодна з паданнем, заснаваны ў 11—12 стст. нашчадкам кіеўскага князя Ізяслава на востраве пры ўпадзенні ракі Кобрынкі ў Мухавец. Упершыню ўпамінаецца пад 1287 г. ў Іпацьеўскім летапісе. Горад Кобрын...

Упершыню ўпамінаецца пад 1287 г. ў Іпацьеўскім летапісе як уласнасць валынскага князя Уладзіміра Васількавіча [Володимир Василькович], які завяшчаў Кобрын сваёй жонцы Вользе Раманаўне. Уваходзіў у склад Галіцка-Валынскага княства, з 1-ай паловы 14 ст. — у ВКЛ. Належаў вялікаму князю ВКЛ Альгерду [Альгірдас, Algirdas], 1366 г., пазней яго сыну князю Фёдару Ратненскаму [Teodoras Algirdaitis]. Пасля смерці князя і падзелу ўладанняў паміж яго сынамі ўтварылася Кобрынскае княства, якое ў 15 ст. існавала як самастойная адміністрацыйна-тэрытарыяльная і судовая акруга ў ВКЛ.

Родапачынальнікам князёў Кобрынскіх [Kobrinskiai] стаў сын Фёдара Ратненскага Раман [Romanas Teodorovičius], які ў 1404 г. атрымаў ад вялікага князя Вітаўта [Вітаутас Вялікі, Vytautas Didysis] грамату на валоданне Кобрынам і навакольнымі маёнткамі.

Апошні прадстаўнік роду па мужчынскай лініі князь Іван Сямёнавіч Кобрынскі (сын Сямёна Раманавіча) разам з жонкай Фядорай Іванаўнай з роду Рагацінскіх заснавалі ў Кобрыне праваслаўны манастыр пры Спаскай царкве (царкоўныя гісторыкі лічаць, што манастыр быў заснаваны ў 1497 г.).

Пасля смерці Івана Сямёнавіча (каля 1490 г.) вялікі князь ВКЛ і кароль Польшчы Казімір IV Ягелончык [Kazimierz IV Jagiellończyk, Kazimieras I Jogailaitis] пакінуў Кобрынскае княства ў валоданні яго ўдавы, якая ў 1508 г. перадала горад ва ўладанне сястры князя Івана Сямёнавіча Ганне і яе мужу В. Косцевічу.

У 1519 г. пасля смерці Ганны Сямёнаўны і ў сувязі са згасаннем роду князёў Кобрынскіх княства было скасавана, а яго тэрыторыя перададзена вялікім князем ВКЛ Жыгімонтам I Старым [Zygmunt I Stary, Žygimantas Senasis] у пажыццёвае ўладанне ў якасці староства маршалку ВКЛ Венцлаву Косцевічу [Wencław Kostewicz].

У 1520—1566 гг. горад — цэнтр Кобрынскага павета Падляшскага ваяводства, з 1566 г. знаходзіўся ў складзе Берасцейскага павета. У 1532 г. Жыгімонт I Стары перадаў правы на Кобрын і староства каралеве Боне (паводле іншых звестак, у 1549 г.). У гэты час юрыдычна аформілася Кобрынская эканомія — феадальнае зямельнае ўладанне, падпарадкаванае каралю. Як "сталовае ўладанне" Кобрынская эканомія, як правіла, у 16—17 стст. надавалася ва ўтрыманне жанчынам — членам каралеўскай сям'і.

У 1589 г. уладальніца Кобрына Ганна Ягелонка надала яму магдэбурскае права і герб: шчыт з выявамі Св. Ганны і Маці Божай з дзіцем; была пабудавана ратуша. У 1563 г. у Кобрыне меліся касцёл, 3 праваслаўныя царквы, праваслаўны Спаскі манастыр.

Пасля Брэсцкай уніі 1596 г. кобрынскі Спаскі манастыр стаў уніяцкім, належаў ордэну базыльянаў. У 1626 г. пры манастыры была заснавана школа.

Планіроўка і забудова Кобрына маюць шматвяковую гісторыю. У месцы ўпадзення р. Кобрынкі ў Мухавец у старажытнасці было закладзена першае ўмацаванне, на якім пазней былі пабудаваныя Верхні і Ніжні замкі. Як сведчаць матэрыялы рэвізіі 1597 г., у гэта час яны прыйшлі ў заняпад. Умацаванні Кобрына складаліся з драўляных Верхняга ("Высокага", былога ўмацаванага дзядзінца ў месцы зліцця Кобрынкі і Мухаўца) і Ніжняга ("Прыгародак", былога пасада 14—15 стст.) замкаў (існавалі з 14 ст.). Верхні замак быў абнесены каменнымі сценамі з шмат'яруснымі драўлянымі вежамі, Ніжні — ровам і валам. Замкі злучаліся пад'ёмным мастом. Захаваліся рэшткі замкавага рова. На паверхні зямлі знойдзеныя абломкі керамікі, якая адносіцца да 12—13 стст. Недалёка ад замка, на тэрыторыі былога пасада, на глыбіні 1,5—2 м выяўленыя рэшткі старажытнай вуліцы з бярвення.

Паводле дадзеным рэвізіі 1563 г., на левым беразе было 5 вуліцаў, рынкавы пляц і ратуша (не захавалася), на правым — 2 вуліцы. Побач з замкамі размяшчаўся замкавы фальварак з жылымі і гаспадарчымі памяшканнямі. Горад развіваўся на процілеглым ад замка беразе Кобрынкі. У 1597 г. ён складаўся з 2 частак асноўнай гарадской тэрыторыі ("места") і Замухавецкага прадмесця; налічваў 550 сядзібных пляцаў. Цэнтрам горада з'яўлялася рынкавая плошча з ратушай і 32 пляцамі забудовы. З 8 гарадскіх вуліц самай вялікай была Пінская, якая ішла ад рынка на ўсход. На Чараваціцкай вуліцы горада размяшчалася Петрапаўлаўская царква, на Астрамечаўскай — Мікалаеўская, на адной з дзвюх "вуліц над Кобрынкай" — Прачысценская царква і багадзельня.

У сярэдзіне 17 ст. Кобрын налічваў каля 1700 жыхароў і 500 дамоў. Горад значна пацярпеў у час казацкіх і сялянскіх нападаў 1648—1651 гг. У 1706 г. Кобрынь захапілі шведы і патрабавалі пад пагрозай спаленьня горада кантрыбуцыю, якую ледзь удалося сабраць жыхарам. Прыведзены ў заняпад, Кобрын у 1766 г. быў пазбаўлены гарадскога самакіравання. У 1757 г. агульнае дзяржаўства на Брэсцкую і Кобрынскую эканоміі тэрмінам на 6 гадоў атрымаў Е. Флемінг. З 1768 г. рэарганізацыяй Кобрынскай эканоміі займаўся Антоні Тызенгаўз. У 1784 г. Кобрын наведаў кароль Рэчы Паспалітай Станіслаў Аўгуст Панятоўскі [Stanisław August Poniatowski]. У 1790 г. ў горадзе налічваецца 360 дамоў.

З 1791 г. горад — цэнтр Кобрынскага павета Брэсцкага ваяводства. У перыяд паўстання 1794 г. быў акупаваны расейскімі войскамі пад камандаваннем А. Суворава. У 1790-ыя гг. налічваў больш за 2 тыс. жыхароў, 300 дамоў. З 1795 г. Кобрын уваходзіў у склад Расейскай імперыі як павятовы горад Слонімскай, з 1797 г. Літоўскай, з 1801 г. Гродзенскай губерняў. У 1795 г. Кобрын і маёнтак Кобрынскі ключ з сядзібай Кацярына II падаравала А. Сувораву. Пасля ягонай смерці маёмасць была распрададзена нашчадкамі. З 1808 г. сядзіба знаходзілася ва ўладанні маёра Гельвіга, з сярэдзіны 19 ст. — брата паэта Адама Міцкевіча Аляксандра. У грамадзянскую вайну 1812 г.ў Кобрыне і наваколлі 15(27)7.1812 г. адбыўся бой паміж расейскімі дывізіямі і атрадам саксонскага корпуса Ж.-Л. Рэнье; была атрымана першая з пачатку вайны значная перамога расейскіх войск (у 1912 г. у горадзе пабудавалі помнік у гонар гэтай перамогі). У час вайсковых дзеянняў 1812 г. у Кобрыне згарэла 548 дамоў з 630.

У канцы 18 ст. і ў 19 ст. цэнтр горада забудоўваўся цаглянымі двухпавярховымі жылымі дамамі, ніжнія паверхі якіх адводзіліся пад крамы і майстэрні. У гэта час Кобрын - ажыўлены гандлёвы цэнтр, дзе праводзілася некалькі кірмашоў у год. Значную частку рынкавага пляца займалі аднапавярховыя гандлёвыя рады (захаваліся часткова).

У 1828 г. у Кобрынскім Спаскім манастыры адчынілася духоўнае вучылішча. У 1-ай чвэрці 19 ст. ў горадзе дзейнічала ланкастэрская школа (школа ўзаемнага навучання). У 1846 г. завяршылася будаўніцтва шашы Масква—Варшава, якая прайшла праз Кобрын. У 1848 г. у Кобрыне — 550 двароў, 1673 жыхары; праводзіліся Петрапаўлаўскі і Успенскі кірмашы. У 1882 г. праз паўночную ўскраіну горада была пракладзена Палеская чыгунка. У 2-ой палове 19 ст. дзейнічалі царква, касцёл, сінагога.

Касцёл Спачыну Найсвяцейшай Панны Марыі

Звесткі аб першым рыма-каталіцкім касцёле ў Кобрыне адносяцца да 1513 г. Алтар у гэтым касцёле, паводле дакументаў, быў узведзены на грошы Ганны Кобрынскай-Касцевіч. Не адзін раз гарэў, а потым зноў аднаўляўся. Пасля пажару 1812 г. (касцёл стаяў недалёка ад рынку) яго далейшы лёс невядомы.

У маі 1840 г. быў зацвержаны праект мураванага касцёла архітэктара Наскова. У 1841 г. пачалося 6удаўніцтва, якое было завершана ў 1843 г. У 1851 г. біскуп Віленскі Вацлаў Зулінскі прысвоіў касцёлу тытул Спачыну Найсвяцейшай Панны Марыі. Быў закрыты ў 1962 г. Адноўлены ў 1990 г. на сродкі вернікаў і пры дапамозе будаўнічай арганізацыі "Энергаполь" у Кобрыне.

Касцёл ў Кобрыне — помнік архітэктуры класіцызму. Уяўляе сабой 3-нефавы 2-вежавы храм. Прамавугольны ў плане аб'ём накрыты 2-схільным дахам. Галоўны фасад вылучаны дзвюма 1-яруснымі чацверыковымі вежамі. Бакавыя фасады рытмічна раскрапаваны прамавугольнымі вокнамі і пілястрамі ў прасценках, упрыгожаны аркатурным поясам. У храме знаходзіўся цудатворны абраз "Збавіцель".

У 1897 г. ў Кобрыне 10355 жыхароў, каля 30 прадпрыемстваў, чыгуначная станцыя (84 жыхары). У 1914 г. працавалі 25 дробных прадпрыемстваў. У 1915 г. Кобрын акупаваны кайзераўскімі. З сакавіка 1918 г. уваходзіць у склад абвешчанай БНР. Правы на Кобрын прад'яўляла і маладая Украінская дзяржава. У 1919 г. Кобрын акупаваны польскімі войскамі. Паводле Рыжскай дамове, горад адышоў да Польшчы як цэнтр павета Палескага ваяводства (1921—39). Эканамічны крызіс і хранічнае беспрацоўе выклікалі масавую эміграцыю жыхароў за мяжу. З 1921 г. — у складзе Польшчы, цэнтр аднайменных гміны і павета Палескага ваяводства. У 1921 г. ў горадзе 878 будынкаў, 8208 жыхароў; у 1931 г. — 1342 будынкі, 10101 жыхар.

З 15.1.1940 г. горад — цэнтр Кобрынскага раёна Брэсцкай вобласці БССР. У 2-ю сусветную вайну з 23.6.1941 да 20.7.1944 г. Кобрын акупаваны гітлераўцамі, якія загубілі ў горадзе каля 6900 чалавек. У сучасным Кобрыне дзейнічаюць ваенна-гістарычны музей імя А. Суворава, занальны дзяржауны архіў Брэсцкай вобласці. Працуюць інструментальны завод, завод гідраўлічнага машынабудавання, дрэваапрацоўчай, лёгкай, харчовай прамысловасці; ільнозавод, Кобрынскае ўпраўленне магістральных газаправодаў рэспубліканскага ўнітарнага прадпрыемсгва “Белтрансгаз”; розныя будаўнічыя арганізацыі.

Помнікі архітэктуры Кобрына:

гістарычная забудова плошчы Свабоды,
Георгіеўская царква (17—18 стст.),
касцёл Спачыну Найсвяцейшай Панны Марыі (1843 г.),
Свята-Мікалаеўская царква (перанесена на тэрыторыю Кобрына ў 1839 г.),
Свята-Петра-Паўлаўская царква (1913 г.),
паштовая станцыя (1846 г.),
Свята-Аляксандра-Неўскі сабор (1864—1868 гг.),
будынак былога Спаскага манастыра,
будынак былой сінагогі (2-ая палова 19 ст.),
помнік перамогі расейскіх войскаў над французамі ў 1812 г. (адноўлены ў 1951 г.).

Крыніца: В. Князева, "Падарожжа па Беларусі. Гарады і гарадскія пасёлкі", А.М. Кулагін "Памяць. Кобрынскі раён", www.radzima.org, фота: К. Шастоўскі, касьцёл Спачыну Найсвяцейшай Панны Марыі

:: Щоб отримати інформацію українською, шукайте - місто Кобрин на Берестейщині Білорусі, Кобрин центр Поліського воєводства, костьол Спочинку Пресвятої Діви Марії в Кобрині.
:: Чтобы получить информацию по-русски, ищите – город Кобрин в Беларуси, Кобрин центр Полесского воеводства, костел Упокоения Пресвятой Девы Марии в Кобрине.;
:: To get more information in English please ask or google for – Kobryn (Kobrin, קאברין) town in Brest Voblast of Belarus, center of Polesie Voivodeship.
:: Jeigu norite gauti informaciją lietuvių kalba, prašom kreiptis arba ieškokite Internete – Kobrynas (Kobrinas), mestas pietvakarių Baltarusijoje, Bresto srityje.
:: Aby dowiedzieć się więcej w języku polskim zapytaj lub szukaj w internecie na temat – Kobryń, miasto na Polesiu w zachodniej części Białorusi, Województwo poleskie.

Тема: горад Кобрын, гісторыя, Палескае ваяводзтва

Отец АЛЕКСАНДР КАТЮЖАНКА (село): батюшка, телефон, отзывы, прием

2012-01-18T11:54:00.001+02:00

Катюжанка Київської області, отець Олександр Катюжанський

Православна церква села Катюжанка на Київщині відома тим, що кожну п'ятницю та суботу з 9 до 12 ранку тут здійснює прийом усіх бажаючих отець Александр Катюжанський.

На прийом до батюшки в Катюжанку прибувають люди не лише з Полісся, але й всієї України, а також Білорусі та Росії. Відгуки про отця Александра з Катюжанки, що позбавляє людей від алкоголізму, наркологічної залежності та інших недугів...

Основна інформація - отець Александр з Катюжанки.

Прийом здійснюється щоп'ятниці та щосуботи з 9 до 12 ранку. Телефон отця Александра в Катюжанці (0) 4596 322-95.

Відгуки про лікування в батюшки в Катюжанці нижче.

Тема: отец Александр, Катюжанка, отзывы о батюшке из Катюжки

КЛІМАТ ПОЛІССЯ: дослідження вчених і довготривалий прогноз погоди на Поліссі

2012-01-18T11:08:00.005+02:00

Проект ЄС "Включення питань змін клімату в управління вразливими екосистемами: природно-заповідні території Полісся, Україна".

Комплексне дослідження вчень щодо кліматичних змін на Поліссі вказує на зростання середньої річної температури повітря (особливо влітку), пом'якшення зими, збільшення повторюваності сильних дощів і злив, триваліше затоплення річкових заплав, значне зростання кількості та інтенсивності сильних снігопадів, натомість зменшення на поліських теренах швидкості вітру та кількості ураганів...

2011 року в Поліському заповіднику відбувся семінар по проекту Європейського Союзу "Включення питань зміни клімату в управління вразливими екосистемами: водно-болотні та лісні заповідні території Полісся (Україна)".

В першу чергу метою проекту є розробка Місцевих планів по адаптації до змін клімату для обох пілотних територій, що стане основою для реалізації пілотних проектів, що також фінансуються за рахунок проекту. Водночас, багато уваги приділяється підвищенню обізнаності громадськості та потенціалу місцевих органів влади з питань адаптації до зміни клімату. Проект впроваджується Асоціацією VERSeau Développement (Франція) у співпраці з Українським товариством охорони птахів і Національним парком Піренеї (Франція).

Пілотними територіями проекту є Поліський заповідник (Житомирська область) та Національний природний парк "Прип’ять-Стохід" (Волинська область).

Вчені відмічають, що з 90-х років ХХ ст. на Поліссі спостерігається значима тенденція до зміни клімату, яка проявилась насамперед у зростанні за останні двадцять років (1991-2010 рр.) середньої річної температури повітря на величину близько 1,0 ºС відносно кліматичної норми (1961-1990рр.). Найбільший внесок у зміну річної температури в регіоні мали зимовий та весняний сезони. Їх середня температура зросла, відповідно, на 1,6 Сº та 1,3 Сº.

Зростання середньої річної температури приземного шару повітря призвело до зменшення суворості зими на Поліссі і збільшення кількості днів з надзвичайною пожежною небезпекою у теплий період, особливо на півночі Житомирської області. Підвищення температури повітря впродовж останніх десятиріч, призвело також до зростання середньої річної температури води від 0,1 до 0,6 ºС.

Найбільше зросла температура води весною. Важливим фактором функціонування екосистеми річок є дата переходу температури води через 0,2 ºС, яка навесні являється показником зникнення льодових явищ на річках та початком процесу інтенсивного насичення киснем річкових вод, а восени – початком утворення льодових явищ. Проведені дослідження показали, що дати переходу температури води через 0,2 ºС навесні (в цілому по басейну Верхньої Прип’яті) змістилася за 1991-2010 рр. на 10 діб до початку року, тривалість періоду "вільного" русла (відсутність льодових явищ) збільшилась на 13-15 діб. На 20% впродовж останніх двох десятиріч зменшилася на річках басейну середня товщина льодового покриву. При цьому його максимальна товщина зменшилася майже на третину.

Дата переходу температури води через 10 ºС навесні характеризує початок швидкого росту водної рослинності, розвиток планктону, а також початок нересту риби та земноводних у водному середовищі. В останні десятиріччя ці процеси на Поліссі починаються на два тижні раніше.

Вчені зазначають, що зміна термічного режиму на Поліссі супроводжується зміною режиму зволоження. Протягом останніх двадцяти років просторовий розподіл опадів, а відповідно і режим зволоження на Поліссі змінився. Ці зміни полягали у тому, що при несуттєвих змінах річних сум опадів в цілому на Поліссі впродовж 1991-2010 рр.(різниця з попереднім періодом становить всього 4-5%) відбувся перерозподіл їх сезонних та місячних значень.

Кількість опадів зросла в усі сезони (крім зимового), але найбільш суттєво – у перехідні – навесні та восени (відповідно, на 12 та 8%). Зимовий сезон характеризується певним зменшенням кількості опадів, особливо значним впродовж грудня-січня місяців (на 15-18%). Вказані зміни є однією з причин зменшення величини вологозапасів впродовж зимового сезону та, відповідно, зменшення об’єму весняного водопілля на річках регіону в останні десятиріччя.

Ці зміни також зумовили зміну гідрологічного режиму річок басейну Верхньої Прип’яті. Водний режим річок басейну визначається їх живленням, що залежно від сезону року може бути сніговим, дощовим та підземним. Від переважання тих чи інших видів живлення та їх змін впродовж року залежать внутрішньорічні коливання стоку. Протягом останніх двадцяти років у регіоні спостерігається суттєве (майже на половину) зменшення внеску снігового живлення річок і збільшення майже вдвічі частки постійного підземного живлення.

Кліматичні зміни, що відбуваються впродовж останніх десятиріч, вплинули на характеристики весняного водопілля річок басейну. Передусім, це стосується термінів проходження водопілля в цілому та його максимуму, зокрема. Суттєве зростання середньомісячної температури повітря впродовж січня-березня місяців сприяло зміщенню початку весняного водопілля на більш ранні терміни(близько двох тижнів) впродовж останніх двох десятиріч. Аналогічні зміни відбулися із термінами проходження максимуму весняного водопілля.

Важливим аспектом гідрологічного режиму для річок басейну Верхньої Прип’яті є тривалість затоплення їх заплави. Заплави річок регіону активно використовуються як сіножаті та пасовища, тому питання тривалості їх затоплення є достатньо важливим для місцевого населення. Вплив сучасних кліматичних змін на гідрологічний режим річок регіону призвів до збільшення імовірності виходу води на заплаву та зростання тривалості затоплення заплав. Ці зміни стосуються насамперед північно-західної частини Полісся (північ Волинської та Рівненської областей), де спостерігається найбільший ріст опадів (до 10%). У той же час на півночі Житомирської області у районі Поліського заповідника спостерігається зменшення річної кількості опадів і збільшення посушливих явищ.

Змінилась також структура опадів. Біля 70% опадів на Поліссі випадає у теплий період року, при цьому майже третина з них у вигляді сильних дощів та злив. Протягом останніх двадцяти років внесок сильних дощів та злив у суму опадів теплого періоду і відповідно річну суму суттєво збільшився. Це характерно для північно-західного регіону Полісся. На сході регіону протягом останніх років цей показник залишався майже незмінним з незначною тенденцією до зниження.

Одним з головних проявів регіональних кліматичних змін в Україні на фоні глобальних процесів потепління є збільшення кількості стихійних метеорологічних явищ та екстремальних погодних умов. На Поліссі стихійними можуть бути близько 20 метеорологічних явищ, за якими Українська гідрометслужба проводить регулярні спостереження, прогнозування і попередження населення. Це – сильні вітри, шквали, смерчі, зливи, град, сильні та тривалі дощі, снігопади, сильні хуртовини та пилові бурі, налипання мокрого снігу, складні відкладення, ожеледь, туман, сильна спека, сильний мороз, надзвичайна пожежна небезпека.

Протягом останніх десятиріч на Поліссі спостерігається стійка тенденція до збільшення повторюваності сильних дощів та злив. Найбільш яскраво ця тенденція проявилась на північному заході регіону. На цій території кількість зазначених явищ за останні тридцять років зросла майже вдвічі. Цей ріст супроводжувався збільшенням інтенсивності опадів . На сході регіону ці зміни були значно меншими і почали проявлятися лише з початку ХХІ ст.

З середини 90-х років на Поліссі спостерігається значне зростання кількості та інтенсивності сильних снігопадів. Ці тенденції характерні для усього Полісся, але на півночі Житомирської області, у районі Поліського заповіднику вони більш інтенсивні. На відміну від сильних снігопадів, кількість випадків налипання мокрого снігу, що досягли критеріїв небезпечності на Поліссі зменшувались протягом 80-х рр. ХХ ст. У 90-і роки таких явищ у регіоні стало значно більше, але з початку ХХІ ст. їх повторюваність знову суттєво зменшилась. Зменшився і діаметр відкладень та тривалість їх наростання та зберігання.

У другій половині ХХст. в Україні спостерігалось зменшення кількості випадків стихійних ожеледно-паморозевих явищ, у тому числі і сильної ожеледі, яке досягло свого мінімуму на початку 90-х років. Цей процес був характерний і для Полісся. При цьому у регіоні тривалість обледеніння зростала, а діаметр відкладень залишався майже незмінним.. У кінці ХХ на початку ХХІ ст. кількість сильних обледенінь на Поліссі почала зростати. Вони мали невеликий діаметр і незначну тривалість, порівняно з попередніми десятиріччями.

На Поліссі спостерігається послаблення циклонічної і посилення антициклональної діяльності, яке призводить до зменшення швидкості вітру в цілому і відповідно зменшення повторюваності випадків ураганного вітру.

З середини 80-х рр. ХХ ст. у регіоні спостерігається стійке зменшення кількості буревіїв, яке досягло свого мінімуму на початку ХХІ ст. При цьому найсильніші вітри спостерігались у 90-х роках ХХ ст.

Посилення антициклональної діяльності у теплий період на Поліссі зумовило збільшення трансформації повітряних мас, підвищення температури повітря, що разом з посиленням вологовмісту повітряних мас призвело до зростання інтенсивності конвекції. Внаслідок таких змін у регіоні зросла кількість сильних злив, граду, шквалу, збільшилося число днів з грозою. Збільшення інтенсивності конвекції, яке спостерігалось на фоні зростання антициклогенезу призвело також до зміни структури опадів. Опади у теплий період року наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. на Поліссі мали переважно зливовий характер і велику інтенсивність.

Посилення антициклональної діяльності у регіоні сприяли встановленню спекотної і сухої погоди у теплий період, яка зумовлює виникнення загрози пожеж. Ця загроза зростає по мірі збільшення тривалості такого періоду і посилюється із підвищенням температури повітря, швидкості вітру і зменшенні відносної вологості повітря та відсутності опадів.

Протягом останніх десятиріч на Поліссі, особливо у районі Поліського заповідника спостерігається стійка тенденція до зниження середньої пожежної небезпеки іі підвищення високої та надзвичайно високої пожежної небезпеки. Такі зміни вимагають навіть в умовах не дуже посушливого літа посиленої роботи лісових господарств та підрозділів цивільного захисту щодо попередження пожеж.

Результати моделювання клімату на 2011-2040 рр. для збалансованого сценарію розвитку суспільства А1В показують, що середня річна температура повітря на Поліссі продовжуватиме зростати і збільшиться на 0,6-1,2 0С порівняно з 1971-2010 рр. При цьому зростатиме як максимальна, так і мінімальна температура повітря. Найбільший ріст температури спостерігатиметься влітку.

Прогнозовані зміни багаторічних середніх місячних та річних сум опадів незначні – для більшості місяців близько 5%. Збільшуватиметься кількість та інтенсивність екстремальних погодних явищ, зокрема, зросте кількість днів з сильними та дуже сильними опадами, особливо на північному-заході регіону. Збільшиться і їхня інтенсивність.

Водночас зміни клімату на півночі Волинської та півночі Житомирської області будуть проявлятися по-різному. Так, максимальне за рік число вологих днів (R≥1мм) у 2011-2040 рр. по відношенню до 1971-2010 рр. зросте на півночі Волинської області (10 днів) і зменшиться на півночі Житомирської області (7,5 днів).

На практиці це означає, що якщо у першому регіоні зростатиме кількість повеней, тривалість затоплення заплав то другий регіон потерпатиме від посухи. Зросте й пожежонебезпечність. Ці явища негативно вплинуть на екосистеми та господарську діяльність регіону.

Такі зміни клімату вже призвели до погіршення стану водно-болотних екосистем, а також різкого зменшення при цьому біологічного різноманіття, зменшення приблизно у 10 разів біологічної продуктивності травостою (сіна – з 120 т/га до 10-15 т/га). При додатковій дії осушення відбувається швидка трансформація осокових боліт у торф’янисті луки – справжні луки – пустищні луки; у лісових екосистемах – збільшення у складі флори південних теплолюбних світлолюбних та узлісних видів, деякі з яких негативно впливають на екосистему на здоров’я людей, такі як амброзія. У ботаніко-географічному плані очікується проникнення у ліси низки середньоєвропейських теплолюбних видів, в т.ч. гірських. У видовому складі фауни також спостерігаються зміни: зафіксована поява південних степових видів, таких як нетопир середньоземноморський, канюк степовий, совка, білозубка мала тощо. Водночас скорочується кількість видів фауни, притаманні лісовій зоні Європи: рись, глухар, бородата сова, косуля.

Вчені визначили наступні вразливі екосистеми на території НПП "Прип”ять-Стохід" та в Поліському заповіднику: русла річок - зменшення чисельності водоплавних птахів, таких як крижень, лиска, заплавні луки – стійке зниження чисельності чайки, коловоднику звичайного; осушені торфовища та луки – загалом зменшення видового різноманіття на 70%.

В рамках проекту планується провести ряд практичних заходів з відновлення вразливих екосистем, такі як підтоплення торфовищ, розчистка русла річки від зайвої рослинності. Результати одного з таких пілотних проектів з протипожежного захисту на території Поліського заповіднику можна було побачити на практиці: встановлено ряд гребень для утримання води на території заповіднику, а також проведено протипожежну мінералізовану смугу між торфовищем та лісом загальною довжиною 36 км.

Сподіваємося, що ці заходи дозволять пом’якшити прогнозований вплив змін клімату на екосистеми та зберегти унікальну природу Полісся!

Докладніше про проект "Включення питань змін клімату в управління вразливими екосистемами: природно-заповідні території Полісся, Україна" дивіться на сайті www.wetlandsclimate.net.

:: Чтобы получить информацию по-русски, ищите – климат Полесья, исследования, проект ЕС "Включение вопросов изменения климата в управление уязвимыми экосистемами: природно-заповедные территории Полесья, Украина".
:: To get more information in English please ask or google for – climate of Polissya, natural parks in wetlands and forest areas in Polissia, EU project "Integrating Climate Change into Vulnerable Ecosystems Management: natural parks in wetlands and forest areas (Ukraine)".
:: Aby dowiedzieć się więcej w języku polskim zapytaj lub szukaj w internecie na temat – klimat na Polesiu, badania naukowców, projekt UE.
:: Jeigu norite gauti informaciją lietuvių kalba, prašom kreiptis arba ieškokite Internete – Polesės klimatas, ES proektas "Klimato kaitos problemų įtraukimas į pažeidžiamų ekosistemų valdymą: saugomos teritorijos Polesėje, Ukrainoje".
:: Каб атрымаць інфармацыю па-беларуску, шукайце - клімат Палесся, даследаванні, праект ЕС "Уключэнне пытанняў змены клімату ва ўпраўленне ўразлівымі экасістэмамі: прыродна-запаведныя тэрыторыі Палесся, Украіна".

Тема: клімат Полісся, прогноз погоди в поліських регіонах

СЯДЗІБА "ПАЛЕСКІЯ ТРАДЫЦЫІ" на Палессі Беларусі (Кобрын)

2012-01-17T19:29:00.003+02:00

Фальковыя спатканні на Заходнім Палессі

Аграсядзіба Пятра і Ніны Главацкіх "Палескія традыцыі" - сяло Андронава, Кобрынскі р-н, Брэсцкая вобл. Беларусі.

"Палеская гасціна" за сталом Главацкіх: дэгустацыі палескіх прысмакаў і напояў, застольныя традыцыйныя спевы, танцы і гульні, фэст традыцыйнай культуры Палесся...

2011 паспяхова прайшоў першы пілотны фестываль, прысвечаны спеўнай культуры Заходняга Палесся.

Арганізатарам удалося зрабіць усё што планавалі. Нечакана для нас саміх да ідэі такіх фолькавых спатканняў усе запрошаныя паставіліся вельмі зацікаўлена і сабраліся ў гэты дзень.

Свята пачалося з гуку пастушага рогу і традыцыйных спеваў на Юр’ю, калі выганялі кароў на выганы. Першымі Юр’еўскую песьню заспявалі дзяўчаты з гуртоў Горынь і Гуда. Далей гаспадыня аграсядзібы "Палескія традыцыі" звярнулася да прысутных с віншаваннем з нагоды свята, падкрэсліла як важныя тыя людзі, якія дагэтуль трымаюць кроў, дзякуючы каторым турысты сядзібы адчуваюць вясковы смак адпачынку. Даяркам-суседкам Ніна Главацкая падарыла па дойнаму вядзерцу, фартуху, а іх дзеткам па дудачцы – як будучым пастушкам.

Пасля гэтага пачаліся калейныя выступы палескіх гуртоў з сёл Лытвынкы, Болота, Радостово і мінскіх гасцей – гуртоў Гуда, Горынь, Рада. Часам, усё перамешвалася і людзі не дзяліліся на гледачоў і выканаўцаў, а песьні, вядомыя ўсім – усімі ж разам і спяваліся. Гучалі рэгіянальныя спевы, абрадныя і лірычныя спевы з іншых раёнаў Беларусі, а таксама ўкраінскія, польскія і рускія песьні, якія праз сваю прыгажосць і арыгінальнасць ўвайшлі ў народную традыцыю края. Цікавым быў паказ пераемнасці спеўнай традыцыі, калі па чарзе спявалі пакаленні: якім больш за 80 гадоў, потым тым, каму па 40, па 30 і скончылася ўсё дзеткамі па 7-8 гадоў.

Потым праз юр’еўскі карагод і госці і турысты перайшлі ў танцы… здавалася, што час вярнуўся гадоў на 40 назад: гралі гармонік, скрыпка, дудкі, біў барабан, маладыя пары ў ботах і чаравіках адбівалі на дошках гарачы рытм полькі, лявоніхі і гапака, спявалі прыпеўкі і мясцовыя вытрындычкы, пажылыя жанчыны, апершыся на кіёчкі назіралі і між сабой абмяркоўвалі танцораў, як мянькі круціліся дзеці, якім усё было цікава, два пастухі выйшлі на адкрытае месца і ў такт да дуды пачалі стралляць пугамі… а потым усе селі за багаты стол Главацкіх і пачалася ГОСТЫНА … з малітвы Ойча Наш… потым зноў гучалі спевы, размовы, словы радасці і падзякі… на тварах ўсмешкі і слёзы шчасця ад таго што адбываецца… І як колісь гучала шырокая, як палёт бусла, палеская песня якую ўжо спявалі не асобны гурт, але людзі – 20, 30, 40 чалавек разам! Старыя і маладыя, у вышываных кашулях мужчыны, жанчыны, дзеці – усе сталі нечым адным на гэты час, адной справай, адным перажываннем, адной душой, адным народам…

Арганізатары выказваюць вялікую падзяку і нізка кланяюцца да ўсіх удзельнікаў ГОСТЫНЫ, якая была ў сяле Андронава, Кобранскага р-на Брэсцкай вобласці і зычаць усім МНОГАЕ ЛЕТА!

Аўтары і арганізатары праекту: Ніна Главацкая і Васіль Грынь

Агросядзіба "Палескія традыцыі"

Сядзіба "Палескія традыцыі" знаходзіцца ў Кобрынскім раёне, у 1 км ад раённага цэнтра. Агульная плошча ўчастка 0,37 га. Дом - двухпавярховы з выгодамі: 4 вялікія пакоі на другім паверсе і прасторнае фае. На першым паверсе - сталовая, кухня з рускай печкай. У меню ўключаюцца стравы беларускай кухні, прыгатаваныя па старадаўніх рэцэптах. Прадукты харчавання на 90% уласнай вытворчасці. Гаспадары пякуць свой хлеб, пірагі. Турыстаў пачастуюць дарамі прыроды Палесся. Можна пакатацца на арэлях, арганізаваць пікнік з прыгатаванне страў на вогнішчы.

Маецца памяшканне для правядзення юбілеяў, вяселляў і іншых мерапрыемстваў па традыцыях беларускага Палесся. У сядзібе ёсць хатнія жывёлы: свінні, куры, сабакі, каты.

Гаспадыняю сядзібы "Палескія традыцыі" сабраны калекцыя сапраўдных палесскіх касцюмаў, уладкоўваюцца фальклорныя вечара і праводзяцца вяселля па беларускім абрадам.

Турыстам таксама прапануюцца спецыяльныя праграмы святкавання.

Па выніках рэспубліканскага конкурсу на лепшую аграсядзібу ў намінацыі "За захаванне звычаяў і традыцый" гаспадыня аграсядзібы "Палескія традыцыі" заняла першае месца.

Месцазнаходжанне: Брэсцкая вобласць, Кобрынскі раён, в. Андронава, вул. Цэнтральная 15.

Тэлефон: +375 292219155 (Ніна Мікіцічна), e-mail: hryn@anitex.by, оfficе@ррроlеsiе.соm.

Тема: агросадиби в Білорусі, Кобрин, садиба "Поліські традиції"

БАРАНІВКА: карта Баранівки (Baranovka, Барановка), мапа міста

2012-01-17T15:40:00.001+02:00

Електронна карта Баранівки (Житомирська область).

Каталог карт Полісся розширено новою картою Баранівки - районного центру на Житомирщині над річкою Случ неподалік м. Малин з населенням близько 10 тис. осіб.

Інтерактивна карта м. Баранівка дозволяє перегнянути основні вулиці та розсташувння центру й околиць містечка. Скачать або переглянути мапу можна на сторінці Карта Баранівки...

Містечко Баранівка над Случем уперше згадується в часи належності до Великого князівства Литовського.

Назва містечка Баранівка, походить, очевидно від спеціалізації місцевого населення на виготовленні баранців (посуд).

Пізніше Баранівка стає найбільшим на всьому Поліссі центром виготовлення порцеляни, до сьогодні в містечку діє завод і музей фарфору.

У роки ІІ Світової війни в Баранівці діяло гетто, в якому було знищено понад 1000 поліських євреїв.

Найвизначніша архітектурна пам'ятка містечка - францисканський костьол Святого Станіслава Костки в Баранівці (вул. Першотравнева).

Найкраща з доступних на цей час карт Баранівки від сервісу Visicom.

Інтерактивна мапа містечка Баранівка дозволяє переглядати її в різному масштабуванні.

Карта Баранівки з назвами вулиць та будинками очікується незабаром.

:: Чтобы получить информацию по-русски, ищите – Барановка Житомирской области, карта Барановки.
:: To get more information in English please ask or google for – download for free a detailed online map of Baranivka (Baranovka) town in Zhytomir Oblast of Ukraine.
:: Jeigu norite gauti informaciją lietuvių kalba, prašom kreiptis arba ieškokite Internete – Baranivkos nemokama žemėlapis, Žitimiro srities Baranivka miestelis Ukrainoje.
:: Каб атрымаць інфармацыю па-беларуску, шукайце - Бараніўка Жытомірскай вобласці, карта Бараноўка.
:: Aby dowiedzieć się więcej w języku polskim zapytaj lub szukaj w internecie na temat – turystyczna mapa miasta Baraniwka (Baranówka) na Polesiu w obwodzie żytomierskim.

Тема: Баранівка карта, скачать карту Баранівка

Стара залізниця ЛУЦЬК-ВОЛОДИМИР Волинський

2012-01-16T16:19:00.002+02:00

70 років тому на Волині грандіозно розпочалося і безславно закінчилося широкомасштабне будівництво залізниці сполученням Луцьк – Володимир-Волинський, яке проводилося стахановськими методами за сталінським планом. Згодом цей напрямок було визнано безперспективним, а від реалізації довоєнних намірів відмовилися раз і назавжди…

Ні для кого не секрет, що широка залізнична колія прийшла в Луцьк завдяки випадковому збігу обставин. Коли цар Микола II висловив намір побувати імператорським потягом на Волині, то йому доповіли, що залізниця доходить до самісінького Луцька. А згодом виявилося, що тільки до станції Ківерці. Тож поки Микола II із почтом рихтувався в далеку дорогу, залізничники ударними темпами спорудили вітку Ківерці – Луцьк.

Згодом колія простягнулася в бік Львова, а під час панування в Західній Україні Польської держави у Волинському воєводстві масово розгорнулося спорудження залізниць із вузькою, європейською колією. Втім «перші совєти» не тільки почали «перешивати» її на російський лад, але й задумали значно розширити мережу залізничних сполучень до нового радянсько-німецького кордону. Володимир-Волинський, усередині й поблизу якого стояв величезний гарнізон, потребував постійного поповнення військами, боєприпасами, продуктами харчування, будівельними матеріалами. Потреба стала ще актуальнішою, коли московські агенти вже в середині 1940 р. почали доповідати про підготовку Третього рейху до війни із СССР.

У Кремлі наказали різко активізувати темпи робіт. І якщо на спорудженні автодороги Дубно – Броди – Радехів – Львів було використано працю військовополонених Війська Польського, то залізницю Луцьк – Володимир-Волинський, здебільшого, створювали руками червоноармійців та місцевого населення.

Генерал інженерних військ Захар Кондратьєв улітку 1941 р. служив у центральному штабі Військових шляхів сполучень Наркомату оборони СССР, яким командував генерал-лейтенант Микола Трубецькой. Вирушивши в столицю 19-го червня, він прибув у Москву вранці 22-го. І тільки на вокзалі дізнався, що розпочалася війна…

Мабуть, саме це несподіване відрядження і врятувало життя Захарові Кондратьєву, бо майже всі підрозділі залізничних військ, які працювали на спорудженні нових комунікацій біля кордону, загинули в перші дні боїв або потрапили в полон.

Про те, що відбувалося в останні мирні дні на спорудженні залізниці Луцьк – Володимир-Волинський, Захар Іванович розповів у своїй книзі «Дороги війни»:

«В 1941 році будівництво була в нас механізоване ще слабо. Потяги, котрі вкладали колію, лише віддалено нагадували сучасні потужні машини системи Платова… На насипові кипіла робота: пихтів паровоз, вкладаючи платформи з рейками, бійці в нижніх сорочках вкладали і підбивали шпали; поруч, із важким гулом, щось перетягували тягачі...

– Перевіримо ваших золотих людей із бригади в справі, – сказав я і дістав із польової сумки новий план будівництва, подав майору Малишеву.

– Побудувати майже 70 кілометрів нової залізниці за три місяці однією бригадою! – здивовано знизав він плечима. – Не вкладається в жодні інженерні розрахунки. Чим допоможете?

– Допомоги не чекайте, а термінів треба дотриматися.

Так, тут , біля кордону, час підганяв нас, примушував поспішати, шукати не тільки засоби створення, але й руйнування… Вірилося й не вірилося, що може статися найгірше; ласкаве червневе сонця тепер здавалося зловісним… Мене, зрозуміло, турбувала доля нових залізничних ліній. Із п’яти трас, які перебували під моєю опікою, в експлуатацію здали лише одну: Тимковичі – Барановичі. Лінії Лепель – Крулевщина і Луцьк – Володимир-Волинський тільки будувалися… Якби сталася біда – не зможемо швидко перекинути до кордону ешелони з військами, зброєю, боєприпасами – на колишніх польських «однопутках» не розгорнешся. Правда, графіки робіт скрізь скорочені. Але чи встигнемо?».

Зараз ми знаємо, що не встигли. Також відомо, що було невдоволене залізничними комунікаціями і гітлерівське командування. Так, начальник Генштабу вермахту генерал-полковник Франц Гальдер у своєму «Військовому щоденнику» (перевиданому після війни в 1969 р. у друкарні Міністерства оборони СССР) 15 травня 1941 р. писав:

«Становище на залізницях – незадовільне. Особистий лист начальника військово-транспортної служби міністрові шляхів сполучення. Постійні зміни в зведеннях про ешелони, що прибувають. Перевезення приватних вантажів у військових потягах, що абсолютно неприпустимо. А в Болгарії простоює цілих 100 ешелонів із майном, місце призначення якого – невідоме».

22 травня він доповнює картину:

«Демонстрація фотознімків, зроблених ескадрильєю Ровеля над прикордонними районами росіян показує великі роботи з посилення оборони (особливо – будівництво протитанкових ровів) уздовж кордону. Численні траншеї для кабельних ліній зв’язку свідчать про наявність суцільного рубежу оборони… Війська сильно висунуті вперед. Угрупування складається з трьох груп армій».

Хоч би там як, але до 22 червня 1941 р. на лінії Луцьк – Володимир-Волинський було зроблено чимало.

Перший заступник голови Локачинської райдержадміністрації, депутат облради Михайло Скоп’юк, наприклад, розповідав, як мешканці багатьох сіл району згадували про ту грандіозну будову:

«Щоб у нікого не виникало навіть найменших сумнівів у правильності поставлених завдань та термінів їх виконання, перед робітниками на певній відстані встановлювали… портрет Сталіна. Це означало, що за зміну до цієї точки треба або насипати полотно, або змонтувати на ньому колію!».

Картину «волинського БАМу» доповнюють й інші свідчення.

Так, на Локачинщині у с. Мовчанів, недовгу вулицю (хат на двадцять) котрого від траси Луцьк – Володимир-Волинський відділяє кілька сотень метрів поля, чоловік на ім’я Ростислав показав місце, де колись ішов вал під залізну дорогу.

– Самих колій то я вже не помню, – зауважив мешканець Мовчанова. – Бо ж строїли її давно, ще мене на цьому світі не було! Але де насип був, то покажу. Онде-во…

Вал висотою у людський ріст тягнувся понад самою трасою, відсікаючи невеличкий населений пункт від автошляху. Сьогодні від тієї споруди, котру надшвидкими темпами й практично без необхідних знарядь (як розказують у селі люди, землю возили дерев’яними (!) тачками) будували солдати, не зосталося й сліду. Якби Ростислав не показав пальцем, то ніколи б і не подумалося, що під озиминою лежить спомин про стратегічний об’єкт. Його, до слова, можна знайти на старих картах часів Другої світової війни. На документі чітко видно, що залізничне полотно кінчається неподалік Мовчанова, де стояла ракетна військова частина.

– Во, де ростуть корчамаки, була та желєзна дорога, – показує пальцем чоловік. – Розгорнули совєти насипи, бо землі їм мало було. Старі люди розказували, шо поїзд ходив до Войниці. Там було заготсіно і заготзерно. То вузькоколійкою все те добро й возили.

Саме у Війниці розташовувалася товарна станція. Цьому населеному пункту відводили особливу роль у системі заготівлі сільгосппродукції в часи становлення «світлого майбутнього».

Правда, будували колію в два етапи: до приходу більшовиків та безпосередньо в епоху комуністичного ладу. Спершу проклали рейки та шпали від Володимира-Волинського до Війниці: як кажуть місцеві мешканці с. Губин (населений пункт розташовується на межі Володимир-Волинського й Локачинського району й входить до складу останнього), німці й австрійці, кладучи вузькоколійку, не оминули їхнього села, бо мали намір у такий спосіб вивозити природні багатства Волині. Тут звели залізничну станцію, приміщення котрої зберігається й досі.

Лінія шляху становила 22 км. Охоплювала такі населені пункти: Володимир-Волинський, Хворостів, Хобултова – аж до Війниці. Цікаво, що про цей стратегічний об’єкт згадується в мемуарах Брусилова, Денікіна й Маннергейма. Мовляв, саме завдяки цим кілометрам колії австрійці в період Першої світової війни доволі оперативно перекидали техніку та військові сили з однієї ділянки фронту на іншу.

У міжвоєнний період уже радянські лопати навертали кучугури ґрунту під вали в напрямку від того ж Мовчанова до Луцька. От тільки до обласного центру залізничний шлях не судилося прокласти. В 1940-му в цьому напрямку активно велися роботи. До початку війни вдалося насипати вали, поклали навіть рейки. Продовжити будівництво далі завадила війна. А 1944-го колію від Княжого града й до Війниці розібрали, аби було чим ремонтувати магістральні шляхи. В мирний час насипи розорали: радянська влада активно розвивала сільське господарство.

І хоча карти «говорять»: «кінцева зупинка» валу – в Мовчанові, однак про вітку Володимир-Волинський – Луцьк пам’ятають і в Холопичах (село в Локачинському р-ні, котре розташоване ближче до обласного центру Волині, аніж Мовчанів). У селі люди кажуть: ще кілька десятиліть після Великої Вітчизняної війни тими валами дітвора ходила до школи в сусіднє село. Рейок та шпал уже, звісно, не було, а пагорб ще тримався.

У 50-х роках минулого століття про забуту Богом і людьми вітку залізничного шляху враз згадали. Правда, не «зверху», а на місцях. Один із депутатів Торчинського р-ну офіційно звернувся до Верховної Ради УРСР, аби дати залізниці друге життя. Однак верхи низів… не почули.

Матеріал видання "Волинська газета"

Тема: стара закинута залізниця Луцьк-Володимир

Перейменування вулиць у Чернігові: Волошкова, Гнідаша, Ковальська, Музична, Бузкова

2012-01-15T16:26:00.001+02:00

Нові назви вулиць Чернігова

На прохання Чернігівської міськради професорсько-викладацький склад кафедри української мови і літератури Чернігівського національного педагогічного університету ім. Шевченка надав перелік вулиць міста з виправленнями...

Зокрема, фахівці університету запропонували перейменувати вулицю Васильївську - на Волошкова, вулицю Гнєдаша - на Гнідаша, вулицю Кузнецьку - на Ковальська, вулицю Музикальну - на Музична, вулицю Сиреневу - на Бузкова та ін.

Комісія міськради Чернігова прийняла рішення про внесення змін до Переліку вулиць міста, згідно з висновком фахівців з української мови, і вирішила винести це питання на розгляд виконавчого комітету.

Тема: перейменування вулиць Чернігова

Polesia: Climate of wetlands and forest areas of Ukraine

2012-01-11T22:45:00.002+02:00

EU-funded project "Integrating Climate Change into Vulnerable Ecosystems Management: natural parks in wetlands and forest areas (Ukraine)"

Increase of the temperature lead to decrease of winter frosts, also more cases of showfalls and heavy graze storms are observed in Polissya. The average values of intensity of precipitation in warm period increased; the frequency of heavy and very heavy rains, rain storms, hails is also increased.

In the same time climate changes in the north of Volyn Oblast and north of Zhytomyr Oblast affect differently...

EU-funded project "Integrating Climate Change into Vulnerable Ecosystems Management: natural parks in wetlands and forest areas (Ukraine)".

The project first aims at the realization of a Local Climate Adaptation Plan (LCAP) for both areas, that will pave the way to the implementation of pilot projects also financed by the project. In the meantime, public awareness and capacity of the local authority will be increased to mitigate and adapt to climate change. The project is implemented by the French "Association VERSeau Développement" in cooperation with the "Ukrainian Society for the Protection of Birds" and the French Pyrenees National Park. The pilot areas os the project are the national park “Pripyat-Stokhid” (Volyn Oblast) and the "Polissya nature reserve" (Zhytomyr Oblast).

Regarding the climate change the prognosis for 2011-40 shows increase of the air temperature for all months of the year for 0,6-1,2 С0, with maximum values in summer; predicted changes of annual average monthly and yearly sums of precipitation are not significant – for most of months it is around 5%. Also project scientists defined the trend that starting from 90s of the ХХ century the average temperature and moisture contains has been increasing with the maximum values in warm period. Due to such changes, the average values of intensity of precipitation in warm period increased; the frequency of heavy and very heavy rains, rain storms, hails is also increased. However due to increase of intensity of precipitation, their frequency is decreased (one time heavy rain, then no drop of water for a long time), which lead to increase of the number of days with extreme fire danger in summer.

Increase of the temperature lead to decrease of winter frosts, also more cases of showfalls and heavy graze storms are observed.

In the same time climate changes in the north of Volyn Oblast and north of Zhytomyr Oblast affect differently. For e.g. maximum during the year number of wet days in 2011-2040 comparing with 1971-2010 will increase per 10 days for north of Volyn Oblast and decrease for 7,5 days for north of Zhytomyr Oblast. In practice it means, that Volyn Oblast will suffer significantly from floods, whereas Zhytomyr oblast will suffer from heat and droughts. Such climatic phenomena will have negative impact on the harvest of mushrooms and berries, which currently play an important role in local economy.

Climate changes already have led to wetlands deterioration, and rapid decrease of biodiversity and productivity of grass. In case of additional amelioration, sedge wetlands quickly transform is peatland meadows, then just meadows and then rought meadow, in the forest ecosystems – the number of southern thermophyte and light-requiring flora species increased, some of them negatively affect the ecosystem and human health, such as ambrosia. In the rivers due to increase of vegetation period the water vegetation will develop more and more, causing transformation of a river into the marsh. The changes occur also in fauna: for the first time thermophite southern fauna species are observed, such as steppe buzzard, little owl, mediterranean bat, small white-toothed shrew. In the same time the number of species typical for boreal forest zone of Europe such as wood grouse, bearded owl, roe, lynx is increasing.

The project experts identified the following vulnerable ecosystems at the pilot areas: riverbeds – increase of population of water birds, floodplain meadows – also decrease of typical fauna, ameliorated peatlands and meadows – in total decrease of species diversity for 50 -70 %.

In the frame of the EU project it is planned to conduct a number of practical actions devoted to restoration of vulnerable ecosystems such as flooding of peatlands, riverbed cleaning etc. The first results of the pilot project in Polissya reserve can be already seen in practice: a number of dikes are established at the main water courses to hold water at the territory of the nature reserve, also fire protection mineralized line between the peatland and forest of total length 36 km is established. We hope that such actions will allow to mitigate predicted negative impact of climate change at the vulnerable ecosystems and to protect the unique nature of Polissya!

More information about EU-funded project "Integrating Climate Change into Vulnerable Ecosystems Management: natural parks in wetlands and forest areas (Ukraine)": www.wetlandsclimate.net.

ДИВІТЬСЯ УКРАЇНСЬКОЮ: КЛІМАТ ПОЛІССЯ - дослідження вчених і довготривалий прогноз погоди на Поліссі

Тема: Climate of Polesia in wetlands and forest areas of Ukraine

Музей сучасного мистецтва м. Чернігів "Пласт-Арт" презентує проект "Славія-Таврія"

2012-01-10T13:14:00.004+02:00

Виставка художніх творів у Чернігові

Чернігівський музей сучасного мистецтва "Пласт-Арт" та Сімферопольський художній музей представляють спільний художній проект "Славія-Таврія".

У межах творчого проекту, що триває до 20 січня 2012 року в музеї проходить виставка найкращих робіт молодих кримських художників "Молодість Криму"...

Головна ідея проекту – репрезентація Славії, сучасної Чернігівщини, північного регіону України, та Таврії – Криму, південної частини України. У рамках проекту буде проведено ряд виставок у Чернігівському музеї сучасного мистецтва "Пласт-Арт" та в Сімферопольському художньому музеї за підтримки Міністерства культури Автономної республіки Крим і Головного управління культури, туризму і охорони культурної спадщини Чернігівської обласної державної адміністрації.

Виставка, що розпочинає собой цей проект має назву "Молодість Криму", в ній буде представлено 57 творів живопису і графіки вісімнадцяти молодих кримських художників.

Виставка в Чернігові працює з 10.00 до 18.00 без перерви та вихідних.

Вартість вхідних квитків на виставку:
для дорослих – 5 грн.
для студентів – 2,50 грн.
для школярів – 2 грн.

Довідки: Борис Дєдов, директор Музею сучасного мистецтва в Ченігові – т. 675-003; Катерина Пономаренко, головний менеджер – т. 610-328.

Тема: Чернігівський музей сучасного мистецтва "Пласт-Арт"

МИХАЙЛІВСЬКИЙ СОБОР Житомира: історія та розклад богослужінь у Михайлівській церкві

2012-01-08T14:46:00.000+02:00

Михайлівський кафедральний собор Житомира відзначає ювілей свого відновлення

20 років від часу свого відродження відзначив Михайлівський кафедральний собор Житомира.
Православний Свято-Михайлівський кафедральний собор УПЦ КП побудований в 1856 р. на кошти житомирського купця Михайла Хаботіна. Історія Михайлівської церкви та розклад богослужінь у храмі...

Михайлівська церква Житомира: історія храму

2011 року Свято-Михайлівському кафедральному собору виповнюється 155 років від завершення побудови та освячення - він є пам'яткою місцевого значення і храмом Української Православної Церкви Київського патріархату.

У середині ХІХ ст. в місті переважна більшість православних церков були дерев'яними, мурована церква стояла лише на Російському кладовищі. У той же час лише кам'яних католицьких храмів було чотири. Історія храму складна й неоднозначна, шлях до становлення був довгим і часто драматичним.

Житомирський купець Михайло Федорович Хаботін вирішив на власні кошти побудувати храм:

- Життя, можна сказати, прожив: добра настачив, шану людей маю, єдине за чим болить - дітей Бог не дав. Та така вже Його воля, думав. - А що залишу на землі після себе? Купочку праху? Тож нехай Божий дім вознесеться , аби серця людські не черствіли, аби пам'ятали, що все скоро минуле, окрім світла душі та благородства помислів ... Дещо пізніше протоієрей Микола Трипольський написав про ці наміри так: «У похилому віці бездітний Хаботін вирішив створити дім Божий, і цій святій справі, воістину, віддав усе - і гроші, й усе завзяття своє ... ». Газета великої імперії «Московские Ведомости» й того більше - мало не оду співала на сторінках своїх: «По удобству места, по прочности каменной постройки, по величественному наружному виду, симметричности внешних частей здания, древневизантийскому стилю - церковь эта служит украшением городу, есть лучшим его достоянием... ».

Самому ж Михайлу Хаботіну втілення задуму далося досить тяжко. «…Тісні ворота та вузький шлях, що ведуть до життя, й не всі знаходять їх ... ». Жертви, принесені заради здійснення благородної мети, не забезпечували легкого ії досягнення. Поневіряння храмотворця почалися… з бюрократичної тяганини.

Неодмінним бажанням купця було створити храм із незалежними, самостійними правами.

Ще довго тривали б пошуки місця для церкви, якби купець на останні збереження не придбав ділянку землі на розі вулиць Київської та Пилипонівської (нині Михайлівської). Та навіть після такого рішучого кроку чиновники єпархії змушували його разом із будівництвом церкви здійснювати спорудження будівель для причту (служителів храму) та призначити для нього, як було вказано у вимозі, «пристойні кошти на утримання».

Проценти від цього капіталу мали забезпечувати утримання причту споруджуваної церкви. Сума для того часу була настільки значною, що навіть заощаджень житомирського купця виявилося недостатньо. Усвідомлюючи свою неспроможність, боголюбивий храмотворець змушений був просити духовну владу про дозвіл будувати церкву для заміни нею дерев'яної та старої церкви на вулиці Кафедральній з надією зробити Ії окремою й самостійною. Тільки таким чином, поступаючись вимогам губернської верхівки Російської Православної Церкви, купець міг здійснити свій задум. Царські ж чиновники не лише не намагалися сприяти Михайлу Хаботіну, але й гальмували своїми діями добру справу. Спочатку наполегливо вимагали від купця, щоб він будував церкву на порожньому місці - поблизу Хлібного ринку (тоді це була глуха околиця й церква не змогла б підтримувати себе). Коли ж Хаботін попросив дозволити будівництво в центрі міста по вулиці Великій Бердичівській, то йому і в цьому навідріз відмовили. Бюрократичне листування настільки знову затягнулося, що благородним намірам купця ледь не прийшов кінець.

Роздратований тяганиною Хаботін в офіційних листах єпархіальному архієрею та губернатору вказував на перепони з боку місцевої консисторії Російської Православної Церкви. Він попереджував високих осіб, що, якщо й надалі йому чинитимуть перешкоди, то пожертвувані кошти використає на цю ж справу на своїй батьківщині у Владимирській губернії. До слова, на спорудження храму Михайло Хаботін презентував близько 37 тисяч карбованців. Для порівняння: тогочасні міські прибутки Житомира в середньому становили 23 тисячі карбованців за рік. Так, витративши всі свої збереження, він не зміг сплатити обов'язковий купецький податок і, в останні роки свого життя потрапив до нижчого майнового стану – був записаний до житомирських міщан.

А тим часом на розі вулиць Київської та Пилипонівської завирувало - розпочалося будівництво храму, за риштуваннями все вище здіймалася велична споруда. Протоієрей Микола Трипольський згадував: «Хаботін від самого початку будівництва церкви і до його закінчення цілими днями невтомно доглядав за ходом робіт ... Часто вечорами, коли робітники закінчували свою денну працю, можна було побачити Хаботіна на лавці під стінами церкви, котра будувалася, виймав гроші зі шкіряної торбинки й розраховувався з робітниками».

Нарешті, в 1856 році церкву було побудовано й освячено. Храмотворець же недовго порадувався на своє дітище - за три роки помер.

Спливали десятиліття, буремні вітри воєн і державних nерево ротів котилися над країною. Переживши Жовтневу революцію, Свято-Михайлівський кафедральний собор не вистояв nеред більшовuцьким режимом - гірка доля чекала не лише на служителів культу, а й на церковні споруди (хоча в більшості своїй вони були цінними архітектурно-історичними пам'ятками).

В 1927 році служба в храмі припинилася. Далі гірше: фонди Державного архіву Житомирської області детально повідали, як після акту обстеження міськкомунгоспом стану будівлі церкви в липні 1929 року вже у вересні Адмінвідділ Житомирського окрвиконкому порушив перед його Президією питання про закриття Михайлівської церкви та передачу будівлі під культосвітню установу. Мотивація - нібито «релігійна громада Михайлівської церкви з приводу відсутності коштів на проведення капітального ремонту відмовилася від користування зазначеною церквою». « .. .Про закриття Михайлівської церкви клопочуть робітничі збори майже всіх підприємств Житомира та Житомирська міська рада, причому трудящі вимагають використати церкву під культосвiтнi установи», йдеться в протоколах Президії окрвиконкому за грудень 1929 року. До того там же: «Релігійна громада протягом усього часу не ремонтувала церкви, яка вимагає капітального ремонту ... ». О, сумнозвісна турбота про трудящих і їх духовне зростання! «З 1936 року будівля церкви без зовнішнього та внугрішнього ремонту й переобладнання використовувалася під склад» - вже з іншого документу Держархіву. Покійний Хаботін із його благодійністю, вибачте на слові, помер би ще раз, побачивши таке святотатство. Й німецько-фашистські загарбники теж використовували храм у такій якості: складали тут конфісковані радіоприймачі.

Лише з 1942 року в ньому знову почали правити службу.

Після визволення Житомира радянськими військами в ніч на 1 січня 1944 року Свято- Михайлівський собор аж до червня 1960 року збирав прихожан і належав до пам'яток архітектури. 15 червня 1960 року міськвиконком розірвав угоду з громадою храму, укладену ще в 1944 році, а виконком обласної ради 20 червня того ж року це рішення, звісно, затвердив, передавши будівлю церкви Товариству «Знання», а підвал магазину «Спортговари» під… склад. Задля блага Товариства з розповсюдження політичних і наукових знань розтрощили вщент дзвіницю, звівши двоповерхову споруду під кабінети.

3 1985 року в приміщенні діяв ляльковий театр.

У жовтні 1991 року храм в ім'я Святого Архистратига Михаїла відродився втретє. Примішення церкви за рішенням обласної ради народних депутатів передано житомирській громаді Української Православної Церкви. Під сірим дощовим осіннім небом просто під стінами храму настоятель Свято-Михайлівського собору отець Богдан відправив службу - за активістів церкви, які на багатолюдних мітингах закликали владу почути їх законні вимоги, за прогресивну інтелігенцію міста, громаду і за здоровий глузд та справедливу перемогу ...

Зрештою, так і мало відбутися. Адже покровитель храму Архистратиг Михаїл - створений для боротьби з войовничим сатанізмом, маючи силу, надану Богом, знищує нечисть вогненним мечем - воєначальник небесних ангельських сил. А сьогодні Свято- Михайлівський собор потребує допомоги для закінчення його реконструкції та реставрації необхідні кошти.

У кожного своя дорога до Храму. У когось - через біль і страждання, коли йдуть сюди, як до останнього порятунку. В інших це - поклик душі, коли несуть у душі вдячність за світло прийдешнього дня. І під високим його склепінням сходить на людей просвітлення, стають чистими серце й помисли. Й починають розуміти, що всі жорстокі вітри сьогодення не варті жодної сльозинки. Адже немає меж благодаті Небесній і нескінченна любов Божа.

Сьогодні у храмі діє одна з найкращих недільних шкіл. При церкві функціонує безкоштовна бібліотека духовної літератури: для тих хто тільки розпочинає духовне життя, так і для священнослужителів – Святе письмо,святоотцівські твори, православна психологія, книги для дітей і багато-багато іншого. Послугами бібліотеки користуються не тільки віруючі, а й студенти різних навчальних закладів.

Михайлівський кафедральний собор (м. Житомир) - розклад богослужінь

З понеділка по п'ятницю:

7.00 Акафіст перед чудотворною іконою Божої Матері «Троєручиця»

8.00 Божественна літургія

10.00 Панахида

11.00 Хрестини

16.45 Вечірня

У суботу:

8.00 Акафіст перед чудотворною іконою Божої Матері «Троєручиця»

9.00 Божественна літургія

11.00 Панахида

13.00 Хрестини

16.45 Всенічне бдіння

У неділю, з 1 вересня по 25 травня

07.00 Божественна літургія

09.00 Божественна літургія для дітей

10.00 Божественна літургія

14.00 Хрестини

15.45 Акафіст до чудотворної ікони «Троєручиця», Вечірня та Акафіст Господу Ісусу Христу

Червень, липень, серпень:

07.00 Божественна літургія

09.35 Часи

10.00 Божественна літургія

14.00 Хрестини

15.45 Акафіст до чудотворної ікони «Троєручиця», Вечірня та Акафіст Господу Ісусу Христу

У свята:

07.00 Божественна літургія

10.00 Божественна літургія

12.00 Панахида

14.00 Хрестини

Вінчання в храмі Св. Михаїла в Житомирі здійснюються у неділю, понеділок, середу, п’ятницю, суботу, крім посту.

Для виконання священиком інших потреб можна звертатися до свічниці, настоятель Михайлівської церкви Житомира - магістр богослов'я, ієрей Богдан Бойко.

Зараз у житомирському Михайлівському соборі служать 8 священиків, при храмі діє недільна школа, де навчаються понад 300 дітей.

Михайлівський кафедральний собор Житомира: адреса вул. Київська, 10, телефон 37-79-59.

Джерело: Михайлівський кафедральний собор Житомира, офіційний сайт (www.smk-sobor.org.ua)

:: Чтобы получить информацию по-русски, ищите – православный Михайловский кафедральный собор Житомира.
:: To get more information in English please ask or google for – Orthodox St. Michael’s cathedral of Zhytomyr.
:: Jeigu norite gauti informaciją lietuvių kalba, prašom kreiptis arba ieškokite Internete –Stačiatikių Šv. Michailo cerkvė Žitomire.
:: Каб атрымаць інфармацыю па-беларуску, шукайце - праваслаўны Міхайлаўскі кафедральны сабор Жытоміра.
:: Aby dowiedzieć się więcej w języku polskim zapytaj lub szukaj w internecie na temat – Prawosławna сerkiew św. Michała w Żytomierzu.

Тема: Михайлівська церква Житомира, о. Богдан Бойко

БЕРДИЧІВ (Berdychiv, Бердичев, Berdyczów): фото, історія, екскурсія до Бердичева

2012-01-07T21:43:00.327+02:00

Бердичів: екскурсії в славетний центр на південному прикордонні Полісся

В останні місяці свого життя, 1430 року, правитель Великого князівства Литовського, до складу якого входить на той час Полісся та Поділля, князь Вітовт [Вітаутас Великий, Vytautas Didysis] віддає місцину на березі р. Гнилоп'ять в управління намісника, який доручає своєму дружиннику на ім'я Бердич (або Бардич) заснувати тут хутір, що за кілька століть перетвориться на величний Бердичів...

У жовтні того ж року князь Литви, Русі та Жемайтії Вітаутас Великий помирає в своєму замку у литовському місті Тракай, натомість дружинник Бердич виявляється вмілим господарем, хутір якого поступово перетворюється на невеличке містечко.

Саме ім'я Бердич або Бардич, від якого вірогідно походить назва міста Бердичів, недвозначно вказує на його військові заняття, адже словом "барда" або "бардина" колись називали бойову сокиру (пор. сучасне литовське "bardišius" - довга бойова сокира; характерно, що корінні літні мешканці міста й до сьогодні часто вимовляють назву міста як Бардичів). Тож попервах поселення Бердича, ймовірно, було замкового типу.

Князь ВКЛ Вітаутас Великий

За іншими джерелами дарча грамота на бердичівські землі датується також 1437 роком від князя Свидригайла [Швитригайла, Švitrigaila]

1483 року первісний Бердичів спалюють кримські татари, що часто й активно атакують Поділля й південні кордони Полісся. Похід очолює особисто хан Менглі I Гірей [I Meñli Geray], литовсько-русинські війська не в змозі зупинити їхню навалу, й Бердичів, так само як усі інші містечка краю, крім Житомира, виявляються вщерть зруйнованими.

Однак невдовзі Бердичів відновлюється, його володарями, відповідно до дарчої литовського князя Гедиміна [Гядімінас, Gediminas] є магнати - литвини з роду Тишкевичів [Tiškevičiai, Tyszkiewiczowie].

Близько 1546 року православний граф на Логойську й Бердичеві, воєвода Підляський Василь Тишкевич зводить у місті першу відому церкву Михаїла Архангела.

Після укладення Люблінської Унії між Великим князівством Литовським і Польщею та створення Республіки Обох Народів Бердичів, на відміну від поліських земель, потрапляє під юрисдикцію польської корони.

Фортеця в Бердичеві

Бердичівський замок

Проте родина Тишкевичів зберігає за собою володіння містом і 1593 року онук Василя, один із активних діячів новоутвореної Греко-Католицької Церкви, уніат Теодор (Федір) Тишкевич розпочинає будувати в Бердичеві його головну перлину - Бердичівський замок, одночасно запрошуючи до містечка селян-переселенців, які на 20 років звільняються від будь-яких податків.

Будівництво Бердичівського замку продовжує і його син, воєвода Київський Януш Тишкевич Логойський, який 1627 року вирушає з великим походом на кримських татар, однак зазнає поразки та потрапляє в полон. У полоні воєвода Тишкевич бачить сон про своє звільнення через молитву невідомих монахів, який згодом справджується. Тож отримавши волю, Януш Тишкевич 1630 року передає у розпорядження чернечому Ордену Босих кармелітів увесь Бердичівський замок, с. Скраглівка та встановлює щорічну ренту заради будівництва костьолу на честь Святої Діви Богородиці та кармелітського монастиря.

Воєвода Януш Тишкевич

22 липня 1642 року новозбудований нижній храм освячується й у жертовний дар йому воєвода Київський передає найбільшу святиню родини Тишкевичів - славетну ікону Пресвятої Діви Марії Бердичівської.

Вміщена у головному вівтарі костьолу, Бердичівська ікона Богоматері уславилася численними дивами й у травні 1647 єпископ Київський Станіслав Заремба оголошує ікону Божої Матері Бердичівської чудодійною.

Наступного 1648 року в Україні спалахує козацьке повстання під проводом Богдана Хмельницького. У липні козацькі загони на чолі з Максимом Кривоносом завдають поразки урядовим військам і штурмом беруть Бердичів. Козаки руйнують католицький кляштор Босих кармелітів, однак ченцям удається врятувати й вивезти чудодійну ікону до Львова, де вона перебуватиме протягом наступних 70 років. Наступного року в Любліні помирає й воєвода Януш Тишкевич.

Протистояння Січі з Урядом проходить із перемінним успіхом. Козаків підтримує більшість українського православного населення, селяни та міщани. На боці Уряду більшість шляхти, польські та єврейські мешканці.

Протягом 1648-1653 року місто декілька разів переходить із рук у руки, в результаті постійних бойових дій край надзвичайно спустошується. У літописі Самійла Величка зазначено "Того ж 1653 року, навесні, Хмельницький почув, що в мурованім замку Бедрикові, або Бердичеві, переховується багато польської шляхти з численними скарбами. Він рушив туди з невеликим військом і, хоч замок був міцний, з абиякою затратою сили дістав його, видушив у ньому, як ведмідь бджоли, бідолашну шляхту, а їхні скарби забрав собі і своєму війську. Після того він повернувся назад, за тим-таки заходом віддавши повній руїні й розору ще й кам’яний замок Чолганський".

Орден Босих кармелітів

Бердичів у руїні

У Бердичеві голод, спалахує епідемія чуми. 1654 року російський боярин Андрей Бутурлін в листі до царя пише: "6 вересня ми прийшли під порожнє містечко Бердичів і стояли до 15 числа...". Укладення Переяславської угоди не покращило становище Бердичева, адже місто опинилося в центрі подальших бойових дій між військами Республіки Обох Народів, Гетьманщини та Московського царства.

Спокій не настає і після укладення сепаратної Андрусівської угоди 1667 року між Річчю Посполитою та Московщиною, за умовами якої Бердичів увійшов до складу Брацлавського воєводства Республіки Обох Народів. Зокрема, згідно з переписом 1683 р. у Бердичеві нараховується лише 6 оподатковуваних домогосподарств. 1695 року Бердичів знову спалюють кримські татари, а 1702 року - повсталі козаки Семена Палія, які завдають тут нищівної поразки урядовим військам.

У травні 1704 року до Бердичева входить лівобережна козацька армія на чолі з гетьманом Іваном Мазепою, котрий заарештовує Семена Палія й передає його росіянам, що засилають бунтівного полковника до Сибіру.

Ситуація ускладнюється й ворожнечею між нащадками Тишкевичів, що формально володіють містом, і ченцями кляштору Босих кармелітів. Збіднілі шляхтичі постійно намагаються захопити замок,і зрештою відбирають його у монахів 1687 року. Лише 1717 року суд остаточно вирішує довготривалу справу на користь кармелітів, після чого їм у власність знову повертається Бердичівський замок і монахи привозять зі Львова назад до Бердичева його головну святиню - чудотворну ікону Богоматері.

Кляштор Босих кармелітів

Радзивілли та коронація Бердичівської ікони

З 1721 року новим власником маєтку в Бердичеві стає поліський шляхтич з роду Радзивіллів, головнокомандувач військ ВКЛ князь Миколай Фаустин Радзивілл [Mikołaj Faustyn Radziwiłł].

З 1739 до 1754 року кармеліти зводять у Бердичеві новий великий надземний костьол у стилі бароко, який будує визначний архітектор Ян де Вітте.

При цьому будівництво ведеться на тлі гайдамацьких повстань на Поділлі, зокрема 1750 року гайдамаки атакують Бердичів - взяти фортецю їм не вдалося, проте повстанці грабують саме містечко, вбивають багатьох шляхтичів, католицьких священиків і євреїв, нищать міський костьол і документи.

Однак будівництво костьолу Босих кармелітів триває і невдовзі нова споруда стає справжньою окрасою всього краю, а орган Бердичівського костелу за своїми якостями визнається одним з найкращих у всій Європі.

16 липня 1756 року в Бердичеві відбувається найбільша подія в усій історії міста - урочиста коронація чудотворної Бердичівської ікони.

"На коронацію прибули магнати Любомирські, Потоцькі, Сангушки, Радзивілли, Слугоцькі, Хоєцькі, Воронічі та сотні інших воєвод, старост, каштелянів, маршалків тощо, – із своїм коронним й надвірнім військом; прибули чернечі валки єзуїтів, базилян, домініканців, піяр, кармелітів й інших; прибуло 72 різних релігійних братства. Сам Акт коронації ікони пройшов за межами міста, на широкій площі, де збудували дерев'яну каплицю з 11 вівтарями, яка могла вмістити 20 тисяч чоловік. О дев'ятій годині ранку апостольський промотаріус прочитав коронаційний декрет і під звуки фанфар Каєтан Солтик наклав корони на чола Божого Дитятка та Марії.

Ця подія надовго залишилася в пам'яті сучасників. Згідно з одними джерелами, на проведення свята було витрачено 83 655 польських злотих, за іншими ж – 114 тисяч. Для процесії паломників розробили спеціальний маршрут. Алею від самого костьолу до коронаційної каплиці оздоблено вісьмома тріумфальними арками барокової архітектури, прикрашених різьбою по дереву, картинами, а також символами і написами. Урочистості не припинялися навіть вночі: все місто освітлювалося тисячами смолоскипів, ліхтарів. Повсюди спалахували вогні феєрверків. Образ внесли до верхнього храму і встановили у головному вівтарі. Загалом близько 50 тис. вірян стали свідками великої події в історії міста і краю. На згадку про ту урочистість кармеліти викарбували золоті медальйони. "Дольний" костьол відтоді став використовуватися для поминальних богослужінь", - описує подію дослідник Анатолій Горобчук.

Ікона Божої Матері Бердичівської

Бердичівський кляштор Босих кармелітів

Сам Бердичівський кляштор Босих кармелітів стає одною з найміцніших фортець Європи, що мала 60 гармат та підземний хід до річки.

1758 року в місті відкривається друкарня, обладнання для якої привезено з Австрії. Бердичівська друкарня стає найбільшою в Київському воєводстві та випускає понад 700 книг. Особливим попитом серед прочан з Поділля, Галичини, Полісся, Наддніпрянщини та інших країв користуються високоякісні бердичівські календарі.

1765 року Бердичів, що ніколи не мав Магдебурзького права, отримує від короля дозвіл на проведення ярмарок - які стають одними з найпопулярніших на всій Правобережній Україні. Великої популярності набувають і бердичівські базари. Водночас значного поширення в Бердичеві набуває і контрабанда, чому сприяють численні підземні ходи, в яких купці влаштовують свої склади без сплати належного мита.

Однак у 1768 році Бердичів знову опиняється в епіцентрі бойових дій, зокрема Барської конфедерації радикально налаштованих шляхтичів Речі Посполитої, що боролися проти Російської імперії та тероризували православне українське населення.

Після поразки під Житомиром та Баром від російських військ 700 барських конфедератів, на чолі яких стоїть Казимир Пуласький [Kazimierz Pułaski] відходять до Бердичева й зі згоди ченців-кармелітів укріплюються в замку. Невдовзі до міста підходять і росіяни на чолі з Петром Кречетніковим [Петр Кречетников].

Генерал Кречетніков наказує розпочати безперервний обстріл кляштору - протягом 3-х тижнів облоги росіяни випустили по Бердичівському замку більше як півтори тисячі залізних ядер (одне з яких і сьогодні можна побачити на фасаді кляштору), що завдає надзвичайно великої шкоди споруді. Зрештою конфедерати здаються у полон і залишають Бердичів, російські війська захоплюють скарбницю кляштора й по тому теж відходять із міста.

Костьол Діви Марії в Бердичеві

Розвиток міста гальмують і часті епідемії. Зокрема 1771 року Бердичів охоплює страшна епідемія чуми, безліч померлих мешканців ховають у братських могилах.

Однак, незважаючи на всі ускладнення, надзвичайне вдале торговельне розташування Бердичева та висока активність його єврейської громади забезпечують місту наприкінці 18 століття статус провідного економічного та культурного центру всього Правобережжя.

Населення Бердичева в цей час сягає майже 5000 осіб, у місті працює дві швейні фабрики, шкіряний і цегельний завод, діють 2 млини, постійну торгівлю ведуть 126 купецьких лавок.

Єврейська громада Бердичева

Починаючи з кінця 17 століття Бердичів стає провідним центром єврейської культури всієї Україні, хоча перепис 1787 фіксує в місті лише 1500 мешканців-юдеїв, отже реальна їхня кількість не перевищувала 3000 чоловік.

Однак головна заслуга культурного розвитку міста належить талановитим провідникам, зокрема хасидам, що живуть у місті. Серед інших у Бердичеві проповідує дуже популярний рабин Еліезер Лібер [דניל לודגה], що прожив 104 роки та був похований у місті, так само як і видатний хасидський проповідник та богослов Леві-Іцхак Бен Меїр Бердичівський [לוי יצחק מברדיצ'ב], перу якого належить відомий твір "Кдушат Леві". Усипальниці обох святих збереглися до сьогодні та є місцем поклоніння вірних.

Характерно, що по смерті Леві-Іцхака у 1809 році мешканці Бердичева на знак вічної пам'яті про праведника ухвалюють рішення більше не обирати собі Головних рабе міста, котрі б мали повний титул "Рабин міста, котрий очолює суд".

Мавзолей Леві-Іцхака Бердичівського

Бердичів російський

У результаті ІІ та ІІІ поділів Республіки Обох Народів Бердичів разом із усім Правобережним Поліссям включено до складу Російської імперії.

Бердичів уходить до складу Житомирського повіту Волинської губернії та потрапляє до т. зв. Смуги осідлості, в якій російський Уряд дозволяє проживати євреям, і невдовзі перетворюється на головний центр єврейської легальної та нелегальної торгівлі всієї України, Білорусі та Литви, а також юдейську культурну столицю.

Якщо в 1789 році в місті зареєстровано лише 2000 мешканців-юдеїв, то в 1847 р. уже понад 23 000, 1884 році - 62 тис.

На початку 19 ст. Радзивілли будують у Бердичеві новий палац (знищено комуністами у 1970 р.), активно розвивається кляштор кармелітів. У 1830 році на теренах колишньої Республіки Обох Народів спалахує Листопадове (Польське) повстання проти російського панування, яке в Бердичеві очолює Карл Ружицький [Karol Różycki]. Повстанська шляхетська армія зазначає поразки від російських військ, після чого в Бердичеві закривають друкарню, школу та монастир кармелітів.

Поза тим у місті дедалі більше поширюється торгівля, Бердичів отримує від короля право на проведення 10 щорічних ярмарків, завдяки чому в польскій мові з'являється навіть сталий фразеологічний вислів, збережений до сьогодні - "Pisz do mnie na Berdyczów", що означає писати листи в нікуди.

У місті з'являється також славетна "Золота вулиця" купецьких крамниць, розвивається банківська справа, Бердичів стає резиденцією провідного банкіра та відомого мецената Йосипа Гальперина, а також перетворюється на популярний центр розваг усього краю. Місто відвідують зокрема Тарас Шевченко, польский композитор Фредерик Шопен [Fryderyk Chopin], визначний єврейський письменник Шолом Алейхем [שלום־עליכם] та французький Оноре де Бальзак [Honoré de Balzac], який 1850 року бере в костьолі Св. Варвари шлюб із Евеліною Ганською [Ewelina Hańska].

Населення Бердичева на середину 19 століття перевищує житомирське й становить понад 51 тис. осіб (більше людей живе лише в Одесі, Києві, Львові та Харкові), з них понад 90% євреї. З-поміж відомих осіб, що народжуються цього часу в Бердичеві, майбітній класик англійської літератури Джозеф Конрад [Joseph Conrad].

1845 року Бердичів офіційно отримує статус міста в складі Київської губернії. Невдовзі місто сполучається залізницею з Козятиним і Житомиром, у Бердичеві розвивається промисловість, крізь місто проходить головна телеграфна лінія світу з Англії до Індії.

1883 року в Бердичеві горить цирк, під час пожежі гине понад 300 осіб. Невдовзі у місті з'являється телефон і трамваї, під управлінням бельгійського акціонерного товариства "Tramways de Berditcheff".

Бердичівський пивзавод

Бердичів на зламі століть

Початок І Світової війни зумовлює різке ускладнення життя для мешканців Бердичева, 1916 року тут розміщено штаб російської армії.

Після Лютневої революції в Росії бердичівська влада визначає її Тимчасовий уряд. Після його указу про зрівняння в правах православних і католиків у Бердичеві відновлює свою діяльність кляштор Босих кармелітів.

1917 року в Бердичеві під керівництвом Павла Скоропадського формується проукраїнський артилерійський дивізіон імені Шевченка, в після проголошення ІІІ Універсалу в місті встановлюється влада УНР. Під час українсько-радянської війни Бердичів переходить із у руки, в місті відбуваються запеклі бої між українськими та радянськими військами, проходить кілька єврейських погромів. 5 травня 1920 року в Бердичеві відбувається зустріч очільника Польщі маршала Юзефа Пілсудського [Józef Piłsudski] з головою УНР Симоном Петлюрою.

Після поразки українських військ з 1921 року в Бердичеві остаточно встановлюється радянська влада, хоча партизанська боротьба в околицях міста триває до 1925 року.

Єврейський цвинтар у Бердичеві

У радянські часи Бердичів неухильно втрачає свій економічний та культурний потенціал, дедалі більше поступаючись обласному центрові Житомиру.

Екскурсії до Бердичева: визначні пам'ятки

1. Бердичівський замок
2. Монастир Босих кармелітів (Кляштор) та костьол Непорочного зачаття Пресвятої Діви Марії (Маріїнський костел).

Санктуарій Св. Марії в Бердичеві

3. Костьол Святої Варвари (Фарний костел) та грот Діви Марії на честь коронації Бердичівської ікони.
4. Церква Св. Миколая.
5. Хоральна синагога.
6. Пам'ятний знак жертвам єврейського гетто Бердичева.
7. Мавзолей Леві-Іцхака Бердичівського.

TOP-5 місць, які варто відвідати в Бердичеві:

1. Кляштор Босих кармелітів і санктуарій Св. Марії
2. Єврейський цвинтар (тел. ребе 067-9320170)
3. Костел Святої Варвари
4. Кав'ярня "Філіжанка" (поруч із Бердичівським замком)
5. Міський пляж на р. Гнилоп'ять

Кафе "Філіжанка" м. Бердичів

Де поїсти в Бердичеві: кафе "Оскар" на Білопольській (Лібкнехта)

Де зупинитися в Бердичеві: готель "Дежа вю" поруч із синагогою

Що подивитися поруч: палац Терещенків у Червоному, неоготичний костел Св. Клари в Городківці.

© 2011, Ігор Свірин, спеціально для ІЦ "Полісся". Фотоматеріали О. Шевченка, "Пікетажний клуб".

:: Чтобы получить информацию по-русски, ищите – Бердичев: фото, история, достопримечательности города Бердичева Житомирской области Украины; экскурсии в Бердичев.
:: To get more information in English please ask or google for – Berdychiv (Berdichiv, Berdichev, Berdytschiw, ברדיצ'ב): photos, history, touristic sites.
:: Jeigu norite gauti informaciją lietuvių kalba, prašom kreiptis arba ieškokite Internete – Berdičiv (Berdičevas) miestas Ukrainos Žitomiro srityje: nuotraukos, istorija, įžymybės.
:: Каб атрымаць інфармацыю па-беларуску, шукайце - Бярдычаў: фота, гісторыя, славутасці горада Бярдычава Жытомірскай вобласці Украіны.
:: Aby dowiedzieć się więcej w języku polskim zapytaj lub szukaj w internecie na temat – Berdyczów: zdjęcia, historię, atrakcje turystyczne; miasto na Ukrainie, w obwodzie żytomierskim.

Тема: Бердичів: фото, історія, визначні місця Бердичева, екскурсії в Бердичів

ПОТІЇВКА (Potiivka) село: Іпатій Потій, історія Потіївки

2012-01-07T12:08:00.002+02:00

Історія села Потіївка Радомишльського району

Колишня Вереміївка й київський митрополичий маєток, заснований близько 1584 року й названий на честь легендарного поліського богослова, митрополита Київського, Галицького і всієї Русі Греко-католицької церкви Іпатія Потія.
Історія Потіївщини 16-19 ст. від професора Леоніда Тимошенка охоплює також села Облітки, Моделів, Горбулів, Свидя, Видибор...

Іпатій Потій (1541-1613), за походженням шляхтич з роду руських князів Рюриковичів і литовських князів Гедиміновичів (див. литвини), випускник Яггелонського університету, що перебував при дворі славетного поліського князя Миколая Радзивілла Чорного [Mikalojus Radvila Juodasis, Mikołaj Radziwiłł Czarny], один із засновників Греко-католицької Церкви, з 1599 р. очільник уніатів - митрополит Київський, Галицький і всієї Русі.

Історія Потіївки подається за книгою "Нариси з історії Потіївки та її околиць в XVIІ-ХХ ст." професора Леоніда Тимошенка, одного з найавторитетніших сучасних фахівців з краєзнавства Центрального Полісся.

УВІЧНЕННЯ ПАМ'ЯТІ ПРО ІПАТІЯ ПОТІЯ В ПОЛІСЬКІЙ ТОПОНІМІЦІ
(походження назви села Потіївка)

Ім'я Іпатія Потія (1541 - 1613) нерозривно пов'язане з історією греко-католицької (уніатської) церкви. Цій визначній постаті українського релігійного та культурно-національного руху кінця 14 - початку 16 ст. присвячена чимала література. Писали про нього практично всі історики української церкви зазначеного періоду.

Ось як, наприклад, характеризував Іпатія Потія, апостола унії, найвидатніший український історик М. Грушевський. В його оцінці Іпатій Потій - організатор і політичний борець, одинока літературна сила уніатів, полеміст, проповідник, історик унії, рятівник її від занепаду. Незважаючи на могутню підтримку папської курії, королівської влади, католицького клиру й польської аристократії, тільки завдяки великій енергії та здібностям І. Потія, його повній безоглядності і неперебірчивості в способах боротьби, Берестейська унія не залишилася в умовах загальної ворожнечі православного громадянства такою ж безуспішною справою, як унія Флорентійська (1). Дослідник цілком справедливо вважав І. Потія головним промоутером унійної програми та заходів руської ієрархії. Він їде до Риму для переведення унії, енергійно збирає прихильників і цілком природно, по смерті митрополита М. Рагози, очолює уніатську церкву. Іпатій Потій безоглядно поборював православну опозицію, закривав церковні маєтки, добивався від польського уряду всіляких заходів до репресій, чим викликав завзяту ненависть серед православних. Відповідав православним тим же, був до самої смерті невгамовним, непримиренним, безоглядним і прославлений за те уніатами як аскет і праведник (2).

Пригадуються спеціальні праці про І. Потія О. Левицького, І. Савицького, К. Студинського, В. Щурата, Н. Трипільського та Й. Круковського, написані ще наприкінці минулого століття, а також деякі узагальнюючі публікації останнього часу. Перегляд цієї літератури призводить до невтішного в цілому висновку: ми не маємо до цього часу ані повної біографії Іпатія Потія, ані докладного аналізу його багатої літературної спадщини, ані дослідження його плідної, часом суперечливої, діяльності на ниві поступу уніатської церкви.

До того ж оцінка постаті Іпатія Потія часто залежала від конфесійних симпатій того чи іншого автора. Дослідників і тепер стримує малодоступність джерельних матеріалів та їх розкиданість по книгозбірнях та архівосховищах різних країн. Не все опубліковано з його літературної спадщини та епістолярію, дещо втрачено. Багато ще належить знайти.

Працюючи над історіографічною спадщиною 19 - початку 20т., нам удалось натрапити на здогад щодо походження назви одного з найбільших сіл Київського Полісся - Потіївки - від прізвища І. Потія.

Село Потіївка, розташоване тепер на території Радомишльського району Житомирської області (до 1959 р. було районним центром), належало в минулому до Радомишльського повіту Київської губернії (відстань до Києва - 120 км). Здавалося, що цей регіон, який вважався суто православним, не повинен мати нічого спільного з історією уніатської церкви, тим більше з одним з її митрополитів початку 17 ст., коли (якщо вірити "Історії міст і сіл України"), ще й село не було засноване (3). До того ж Іпатій Потій народився на Берестейщині, а помер у Володимирі (Волинському). Проте пошуки автора, який зацікавився проблемою ще й тому, що село Потіївка є його батьківщиною, переконали в іншому. Першим відкриттям було те, що місто Радомишль було в 18 ст. резиденцією уніатських митрополитів.

За деякими свідченнями, уніатські митрополити перебували тут уже після Андрусівського перемир'я 1667 р. (4)

З 1746 по 1795 рр. в місті резидувала консисторія уніатської церкви, діяла Василіянська духовна семинарія. Тут помер уніатський митрополит Лев Шептицький (І778-І779). Ще й в 20-х рр. 20 ст., через сто років після ліквідації унії, в центрі міста зберігались руїни мурованого митрополичого собору, закладеного 1780 р. і недобудованого в зв'язку зі знищенням царизмом уніатської церкви на Правобережжі (5).

Як установив дослідник історії церкви на Правобережжі О. П. Крижанівський, 1705 р. м. Радомишль та дев'ятнадцять навколишніх сіл належали уніатській митрополії (6). 1774 р. на Волині та Київському Поліссі уніатському митрополитові належало 1740 дворів; у Радомишльському ключі, до якого входила і Потіївка, було 528 митрополичих дворів.

Загалом на Київщині в 80-х рр. 18 ст. діяло 29 уніатських деканатів. Тут зосереджувались основні земельні володіння уніатської митрополії (7). Отже, приналежність краю (правобережної частини Київського Полісся) до сфери поширення уніатської церкви в 17-18 ст. не викликає сумніву.

Гадку про те, що ойконім Потіївка утворений від антропоніма - прізвища Іпатія Потія, висловив ще в минулому столітті краєзнавець Київщини Лаврентій Похилевич (8), який також стверджував, що село спочатку називалось Ложниці, а потім вже було переіменоване "за прізвищем єпископа Іпатія Потія" (9). Версія Л.Похилевича повторена в польському "Словнику географічному" (10).

Двоелементний топонімічний формант -ів-ка, конструктивні складові якого в сполученні з антропонімною основою, утворюють дериват із значенням посесивності (приналежності), дозволяє підтриматн попередню версію, тим більше що в досліджуваний період (16 - 17 ст.) формант -ів-ка як носій значення посесивності набув великої продуктивності та поширеності (11).

Залишається лише безаперечно довести, що в основу назви села покладене ім'я саме митрополита Іпатія Потія, а це змушує нас розглянути насамперед проблему початків Потіївки.

Як стверджують старожили Потіївки, спочатку село існувало на північний захід від сучасного, біля витоків річки Шлямарка (колись Осічка), в урочищі Веремійки і називалось Вереміївка. У документах 17-18 ст. цей топонім часто згадується паралельно з Потіївкою.

Так, наприклад, у списку населених пунктів 17-18 ст., наведеного в "Описі документів Архіву західноруських уніатських митрополитів", згадані села, які належали до Радомишльського ключа уніатської митрополії, ототожнюються: "Поцеевка (Потеевка) или Веремейка" (12). Очевидно, Потіївка і Вереміївка існували в 17-18 ст. недалеко одне від одного (десь на відстані 1-3 км), пізніше вони злились в одне село.

Старожили про це переказують так: оскільки церква в Вереміївці була розташована на болотистому місці і опустилась під землю, селяни залишили цю місцевість і переселились в Потіївку. На мапах XIX ст. Вереміївка вже не значиться. Напевно, історія із загадковим зникненням церкви є красивою легендою, яку не раз доводилось чути авторові в дитинстві, тільки в зв'язку з іншою місцевістю рідного краю.

Л. Похилевич стверджує, що село Потіївка вже існувало на початку 17 ст., однак його припущення про перейменування містечка Ложниці на Потіївку не знаходить підтвердження. Процитуємо документ, на який посилається Л. Похилевич і який нам пощастило відшукати в збірці джерел, виданій 1873 р.: "Там же от Потеевки, митрополичьего именія, в прошлом году господин Василій Тыша отнял земли над рекой Осечьею более чем на милю в поперек и на три мили вдоль, и на этой земле над речкою Завиною гг.Ельцы в Оробевичах... на половину местечко (напівмістечко - Л.Т.) Ложнице основали, к тому же господин Филипп Елец награбил рогатого скота 400 голов, в Оробевичах скот и пропал" (13).

Документ, датований 1616 р., зазначений в люстраційних книгах Київського воєводства під 1617 р. Отже, йдеться про подію, яка відбулась 1615 р. Зміст документа засвідчує, що містечко Ложниці було засноване недалеко від Потіївки, яка вже в цей час існувала. Локалізувати містечко Ложниці поки що не вдалося, тим більше, що в польськомовному оригіналі документа воно значиться, як Lomoice.

У згаданому "Описі документів Архіву західноруських уніатських митрополитів" нам удалося відшукати документ з найдавнішою (поки що) згадкою Потіївки. 7 вересня 1614 р. намісник уніатського митрополита Й. Рутського В. Садковський вніс позовну скаргу до Київського міського суду на Василя Тишу-Биковського про захоплення ним митрополичого села Потіївки.

У тексті документа вміщено важливе для нас свідчення: "Потіївка вже 30 років як була заселена і завжди належала митрополиту" (14). Отже, село було засноване як митрополичий маєток 1584 р., за 12 років до Берестейської унії, і належало спочатку православним митрополитам, а з прийняттям М. Рагозою унії стало уніатським. Якщо врахувати, що Іпатій Потій, другий уніатський митрополит, помер 1613 р., то цілком вірогідним виглядає найменування одного з найбільших митрополичих маєтків його іменем, що знайшло відображення в документі під 1614 р.

Декілька документів першої половини 17 ст. уміщують інформацію про те, що села Потіївка та Вереміївка, як і деякі навколишні (Облітки, Заньки, Буки), належали до маєтків Києво-Печерського монастиря (15).

Потіївка, разом з іншими населеними пунктами, могла бути в числі тих 50-ти сіл, які згадуються в описі монастирських маєтків під 1593 р. разом з містом Радомишлем (16). Відомо, що митрополит М. Рагоза після прийняття унії намагався заволодіти монастирем, користуючись наданими з цього приводу привілеями короля Жигимонта ІІІ . Однак власне Києво-Печерський монастир з архимандритом Н. Туром на чолі тоді не підкорився уніатській митрополії.

Як уважає митрополит Євгеній (Болховітінов), М. Рагозі вдалося заволодіти найкращими монастирськими волостями та угіддями (17), в тому числі й землями Радомишльщини, багатими на ліс та інші природні ресурси. Після проголошення унії Київська митрополія перейшла, отже, під юрисдикцію уніатського митрополита. Проте Київ не став, як відомо, його резиденцією.

Через спротив та антиуніатські настрої козацтва уніатські митрополити взагалі боялись з'являтися в Києві. Не був винятком у цьому плані й Іпатій Потій, який (згідно з відомими на сьогодні свідченнями) лише один раз побував у Києві. Поїздка стала можливою тільки після смерті князя К.Острозького і відбулася 1603 р. У Києві І. Потію вдалося домогтися кафедри Києво-Софіївського собору (18). Можливо, що по дорозі до Києва чи на зворотньому шляху він відвідав свій маєток у Потіївці.

Про приналежність Потіївки та Вереміївки до митрополичих маєтків свідчить ціла низка джерел 17-18ст. 1617 р. у маєток Київської митрополії село Потіївку втікали селяни - піддані Я. Корчевського з села Корчеве (Бежеве) (19).

1625 р. уніатський митрополит Й. Рутський видав хорунжому Федору Єльцю та судді Луці Вітковському доручення на ведення справи про наїзд Андрія Соколовського на митрополиче село Потіївку (20). Під 1633 р. документи знову фіксують утечу селян до маєтку Київської митрополії Потіївки, на цей раз - підданих Миколая Прежовського з с. Городище (21).

1638 р., після смерті Й. Рутського, київський православний митрополит Петро Могила повернув село православній митрополії (22).

1639 р. виник спір за межі між с. Моделів, яке належало Федору Тиші-Биковському, і митрополичими селами Потіївкою, Вереміївкою та Облітки. Піддані митрополита в кількості 1500 осіб зі зброєю напали на Моделів і пограбували селян (23).

1646 р. монастирські селяни Києво-Печерського та Софіївського монастирів радомишльської округи (у тому числі й Потіївки) були пограбовані коронним стражником Самійлом Лащем (24).

1648 р. мешканці села Потіївка брали участь у селянських повстаннях краю, викликаних початком Хмельниччини (на Поліссі діяли в ту пору козацькі загони Гладкого та Голоти, послані Б. Хмельницьким) (25) .

Під 1651 р. с. Вереміївка згадується як маєток Київського Микільського монастиря (26). Очевидно, в роки Визвольної війни село залишалося православним, а після Андрусівського перемир'я (1667 р.) край знову потрапив під польське панування. Наприкінці 17 ст. (1692 р.) львівський єпископ Й. Шумлянський, який вів у цей час боротьбу за перехід Галичини на унію, вигнав з Вереміївки дворянина Юрія Олекшича, що заволодів селом на підставі королівського привілею (27).

Вірогідно, повернення Потіївки уніатській церкві відбулося наприкінці 17 ст., коли польський король секвестрував спочатку правобережні маєтки Києво-Печерського монастиря і передав їх львівському єпископові Й. Шумлянському. Після переходу Й. Шумлянського на унію його обширні маєтки з колишніх володінь Київської митрополії та Києво-Печерського монастиря стали власністю уніатської митрополії (28).

Церква у Вереміївці була переведена на унії аж 1742 р. (29)

1705 р. Й. Шумлянський віддав Вереміївку в трирічну оренду подільському чашникові Самійлові Шумлянському (30).

1714 р. уніатський митрополит Лев Кішка укладає контракт з київським хорунжим Казимиром Стецьким на трирічну оренду "Потіївки, інакше Вереміївки" з навколишніми селами, які належать Київській митрополії і Києво-Печерській архимандрії (31). У серпні 1717 р. контракт поновлено ще на три роки (32).

1722 р. власники с. Моделів знову порушували кордони Потіївки (33), 1726 р. інцидент повторився (34).

Під 1729 р. Потіївка згадується як володіння адміністратора Київської уніатської митрополії єпископа Атанасія Шептицького (35).

1747 р. управляючий Київською митрополією Флоріан Гребницький вступає у володіння маєтками, в тому числі й Потіївкою (36).

1749 р. розглядалася справа про незаконне надання шляхетського титулу 120-ти селянам митрополичого села Потіївки (37). З 70-х рр. 18 ст. зберігся опис "майданного сараю", тобто поташні (дрібного промислового закладу з виробництва поташу - [карбонат натрія для скла]) з митрополичих володінь села Потіївки (38).

Під 1795 р. згадується "митрополитанська Буда Потіївська" (39).

1795 р. після поділів Польщі та підпорядкування Правобережжя Росії уніатська консисторія в Радомишлі була ліквідована. Проте уніатські церкви проіснували в краю до 1839 р., чому сприяв впливовий декан Радомишля Гавриїл Сенькович, перед тим член уніатської консисторії (40).

Зберігся опис Потіївської церкви з 1784 р., який засвідчує, що це була церква Покрови Пресвятої Богородиці, дерев'яна, з дзвіницею. Уже наприкінці 18 ст. було відомо, що вона дуже давня, проте час її побудови невідомий (41).

Дослідник українських церков Київщини В. Щербаківський датував її зведення 18 ст., але точної дати не знав і він (42). Простояла ця церква до 1891 р., коли поруч неї збудували нову (43). Стару церкву, за свідченнями старожилів, розібрали і перевезли до сусіднього села Нова Буда, що належало до потіївського приходу.

Згаданий нами В. Щербаківський 1901 р. провів експедицію в Радомишльський повіт для огляду та опису церков. Як і в інших районах Київщини, він застав там старі дерев'яні церкви, збудовані ще в 18 ст. Усі вони сули трибанні й мали надзвичайно гарні різьблені іконостаси.

Дослідник знаходив у них старі церковні книги (Минеї, Псалтирі, Апостоли) із помітками на маргінесах українською мовою. У кожній церкві зберігались гарно упорядковані візити (польською мовою). Церкви мали багато старих килимів та вишиваних підризників. По всій Київщині, як уважає В. Щербаківський, церкви були уніатського типу, для яких був характерним насамперед високий мистецький рівень виконання різьблених іконостасів та образів.

Траплялися навіть (як, наприклад, у сусідньому місті Малин) скульптурні дерев'яні іконостаси, в яких замість ікон ставилися дерев'яні фігури Ісуса Христа, Божої Матері, Святого Миколая та ін. Все це було виконано майстрами, які належали до малярських та різьбярських шкіл Правобережжя 17-18 ст. (44) Усе це було знищене, очевидно, в XIX - XX ст.

М. Грушевський писав, що на українських землях, які наприкінці 18 ст. відійшли до складу Росії, царизм знищив унію і на місце старих традицій української церкви ввів нові, цілковито чужі їм "обрусительні" форми.

"Відновлена" православна церква перетворилась в знаряддя обрусіння та русифікації. Казенна великоруська школа, церква і державність становили в ту пору більшу загрозу для українського життя, ніж навіть польська культура. У результаті правобережні українські землі, що перейшли під владу Росії, надовго залишились відсталішими і забитішими, ніж будь-які інші українські області (45).

Отже, не підлягає сумніву, що з кінця 16 ст. до 30-х рр. 19 ст. (з перервою близько півстоліття) церква поліського села Потіївка, як і навколишніх сіл, була уніатською, а село належало до маєтків уніатських митрополитів.

Повертаючись до версії про походження назви села від прізвища Іпатія Потія, звертаємо увагу на те, що сучасна назва села вимовляється з наголосом на другому складі: Потіївка. Цікаво, що дехто з сучасних істориків церкви (як, наприклад, С. Сеник) подібно наголошує і прізвище митрополита: Потій, що, на думку академіка Я. Ісаєвича, відповідає власне українській традиції наголошування аналогічних прізвищ: Стеблій, Смолій, Палій і т.д. Варіант вимови прізвища з наголосом на першому складі (Потій) є результатом аналогії наголошування до польської акцентуаційної традиції (46). Звідси власне Потіївка, а не Потіївка.

Михайло Грушевський подає цікавий матеріал про те, як сформувалося прізвище Потій. Дід Іпатія (в миру Адама) писався Патей Тишкович, батько – Лев Патиєвич (Потеєвич), внук (тобто, митрополит) - Потей, (в польській формі - Pociej), що в українському мовленнєвому середовищі трансформувалось у Потій (47). До речі, в полемічному творі невідомого православного автора про Берестейський собор Іпатій Потій названий як "Потійко" (48).

Цікаво, що неподалік Потіївки знаходиться село Гута Потіївська. Ще два сусідніх села - Стара Буда та Нова Буда - в ХІХ ст. також були Потіївськими (на карті Київської губернії, опублікованій в книзі І. Фундуклея, зазначено: "Ст. Буда Потеевка" та "Нова Буда Потеевская" (49). Проте необхідно зауважити, що це локативні назви, утворені за допомогою топоніма Потіївка, а не антропоніма Потій.

До речі, на Київщині було ще два села з такою ж назвою. Це насамперед село Потіївка колишнього Васильківського повіту (тепер Білоцерківський район), яке існує і тепер. Село в минулому мало також церкву Покрови. 1798 р. у дворі якогось дворянина Рокашевського була збудована уніатська каплиця, що проіснувала до 1839 р. (50) Однак село знаходиться на березі струмків Насташка та Поті, від яких, можливо, походять назви сусіднього села Насташки та Потіївки. Хоча творення топонімів від гідронімів є найбільш продуктивним, незрозумілим залишається, проте, походження [j] в останній назві: Поті + j[?] + івка.

Існувала колись ще одна Потіївка - поблизу м. Фастова. У ХІХ ст. - це невеликий хутір у кількох верстах рід міста, в минулому велике село Потіїв, якого вже давно немає: місто поглинуло його. Якихось більш-менш вірогідних даних про цю Потіївку та про походження назви розшукати поки що не вдалося.

Підводячи підсумки цієї невеликої розвідки, можна стверджувати, що поліське село Потіївка було засноване незадовго до проголошення Берестейської унії (І596). Якогось безпосереднього свідчення про те, що в основу його назви було покладено прізвище Іпатія Потія, ми не маємо. Проте низка дотичних документальних свідчень дозволяє твердити саме про посєсивність топоніма Потіївка. Наявність ще трьох локативних назв, утворених за допомогою топоніма Потіївка – Гута Потіївська, Нова Буда Потіївська та Стара Буда Потіївка, які виникли в 17-18 ст. і належали до потіївського приходу, - дозволяє говорити про увічнення пам'яті про Іпатія Потія в поліській топоніміці.

1929 р. газета "Радянська Волинь" опублікувала замітку "З темного минулого на ясне майбутнє", в котрій повідомлялося про рішення зборів мешканців Потіївки, які ухвалили перейменувати село і район на Червоноармійське, щоб "порвати з ганебним минулим району". У 1919-1923 рр. тут діяли загони ("банди"), які боролися з Червоною армією, що "заплямувало" минуле району, "та й сама назва Потіївка походить від патріярха Потія".

З метою підготовки акції перейменування села і району було дано запит в архіви, який підтвердив походження назви села. У Житомирському обласному архіві зберігається довідка київського історика Івана Шабатіна, яка засвідчує, що Потіївка була заснована наприкінці 16 ст. як маєток Київського митрополита й у період 1599-1613 рр. була названа іменем Іпатія Потія. Невідомо також, чому акція не вдалася і село не було перейменоване. Можливо, цьому спротивились патріоти села та району, зокрема Осецькі, нащадки яких досі проживають у Потіївці та навколишніх селах. Звідси видно також, що проголошений більшовиками курс мав на меті знищення історичної пам'яті потіївців, без якої, звісно, не буває майбутнього.
______________________________________
1 Грушевський М. Історія української літератури. - Т.5. - Кн.2. -К., 1927. - С.380.
2 Там само. - С.383.
3 Перша писемна згадка про Потіївку датована цим виданням 1651 р. Див.: Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. - К., 1973. - С.604.
4 Новицкий Ив. Украинскій варіант песни "Про ягничку" // Киевская Старина. - 1885. - Кн.УШ. - С.745.
5 Інститут рукопису Центральної наукової бібліотеки ім.В.І.Вернадського НАН України (далі - ІР ЦНБ ВР). - Ф.Х. - Спр.11721. - Зош.1. - С.32.
6 Крижанівський О.П. Церква у соціально-економічному розвитку Правобережної України (18 - перша половина 19 ст.) - К., 1991. - С.31.
7 Там само. - С.18, 3І, 32.
8 Похилевич Л. Сказанія о населенных местностях Кіевской губерніи нли статистическіе, историческіе и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, з пределах губерній находящихся. - К., 1864. - С.118.
9 Похилевич Л. Уезды Киевский и Радомысльский. Статпстическія и историческія заметки о всех населенных местностях в этнх уездах и с подробными картами их. - К., 1887. - С.213.
10 Slownik geograficzny Królewstwa Polskiego i innych Krajów slowiańskich. – T.8. – Warszawa, 1887. – S.879.
11 Історія української мови: Лексика і фразеологія. - К., 1983. - С.646.
12 Описаніе документов Архива западнорусских уніатских митрополитов. 1701-1839. - Т.ІІ. - Спб., 1907. - С.1422.
І3 Кневские епархиальные ведомости. - 1873. - № 12. - С.356-363; Материалы для исторіи Кіевской митрополіи (Из Кіев. Еп. Ведомостей за 1873 г.) - К., 1873. - С.23.
14 Описаніе документов Архива западнорусских уніатских митрополитов. 1470-1700. - Т.1. - Спб., 1897. - С.152.
15 Там само. - С.279.
16 Архив Юго-Западной России (далі - АЮЗР). - Ч.1. - Т.1.- С.91-107.
17 Евгеній, митр. /Болховитинов/. Описаніе Кіевопечерской Лавры. - К., 1826. - С.22.
18 Макарий, митр. /Булгаков/. Исторія Русской Церкви. - Т.Х. - Изд. 2-е. - Спб., 1900. - С.336, 390-391; Голубев С. Материалы для исторіи западнорусской церкви. - Вып.1. - К.,1891.-С.55.
19 Селянський рух на Україні. 1569-1647. Зб. док-в і мат-в. - К.. 1993. - С.І61, 444.
20 Описаніе документов Архива... - Т.1. - С.195.
21 Селянський рух на Україні. - С.461.
22 ІР ЦНБ ВР. - Ф.1. - Спр.8210 (Радомишльський повіт Київської губернії). - Л. 614, 690.
23 Там само. - Л.580.
24 Описаніе документов Архива... - Т.1. - С.278-279; Т.П. - С.429, 431, 106.
25 АЮЗР. - Ч.3. - Т.ІУ. - С.630-631; Легкий В.И. Крестьянство Украины в начальный период Освободительной войны 1648-1654 годов. - Л., 1959. - С.70.
26 Крип'якевич І.П. Богдан Хмельницький. - 2-е вид. - Львів, 1990. - С.172, 194.
27 ІР ЦНБ ВР. - Ф.1. - Спр. 8210. - Арк.264-265.
28 Крижанівський О.П. Указ. праця. - С.29.
29 АЮЗР. - Ч.1. - Т.IV. - С.449.
30 Там само. - С.248; Описаніе документов Архива... - Т.ІІ. – С.15.
31 Описаніе документов Архива… - Т.ІІ. – С.35.
32 Там само. - С.39-40.
33 Там само. - С.50.
34 Там само. - С.57.
35 Там само. - С.63.
36 Там само. - С.107.
37 Там само. – С.126, 130.
38 Крижанівський О.П. Указ. праця. – С.53.
39 Описаніе документов Архива... - Т.ІІ. - С.522.
40 Похилевич Л. Сказанія о населенных местностях Кіевской губер¬ніи... - С.187.
41 Там само. - С.119.
42 Щербаківський В. Церковна архітектура // Записки ЧСВВ. - Рим. 1958. - Сер.ІІ, Сек.ІІ. - Т.Ш/ІХ/. - С.40.
43 Памятная книжка Кіевской епархіи на 1910 г. - Киев-Одесса, 1910. - С.311.
44 Щербаківський В. Українські церкви Київщини // Записки ЧСВВ. - Рим, 1958. - Т.Ш/ІХ/. - С.9-22.
45 Див.: Грушевський М. Ілюстрована історія України. - К., 1990. - С.478; Очерк истории украинского народа. - К.,1990. - С.290.
46 Див.: Історичний контекст, укладення Берестейської унії і перше поунійне покоління. – Львів, 1995. - С.149.
47 Грушевський М. Історія української літератури. - Т.5. - Кн.2. - С.382.
48 Monumenta confraternitatis Stauropigianae Leopoliensis. – T.I-II. – Leopolis, 1895-1898. – P.780; Боротьба Південно-Західної Русі і України проти експансії Ватікану та унії (X - початок ХVII ст.). - К.,1988. - С.124.
49 Фундуклей И. Статистическое описаніе Кіевской губерніи. - Ч.1-3. – Спб, 1852. – Додаток.
50 Похилевич Л. Сказанія о населенных местностях Кіевской губерніи... - С.521.

:: Чтобы получить информацию по-русски, ищите – история села Потиевка Житомирской области, униатский митрополит Греко-католической церкви Украины Ипатий Потий, происхождение Потиевки.
:: To get more information in English please ask or google for – history of Potiyivka village in Zhytomyr oblast, metropolitan archbishop of Greek-Catholic Church Ipatiy Potiy.
:: Jeigu norite gauti informaciją lietuvių kalba, prašom kreiptis arba ieškokite Internete – Potijivka kaimas Žitomiro srityje, Ipatijus Potijus, graikų apeigų Katalikų Bažnyčia, uniatai Polesėje.
:: Каб атрымаць інфармацыю па-беларуску, шукайце - гісторыя вёскі Потиевка цэнтральнага Палесься, уніяцкі мітрапаліт кіеўскі і ўсяе Русі Іпацій Пацей.
:: Aby dowiedzieć się więcej w języku polskim zapytaj lub szukaj w internecie na temat – Potyjówka wieś w rejonie radomyskim obwodu żytomierskiego, Hipacy Pociej, greckokatolicki metropolit halicki i kijowski.

Тема: історія Потіївки, митрополит Іпатій Потій

Різдвяні ПРИВІТАННЯ НА РІЗДВО: вірші, колядки, щедрівки та інші привітання з Різдвом Христовим

2012-01-05T14:40:00.001+02:00

Як привітати рідних, друзів та колег з Різдвом?

Популярні поліські та інші українські різдвяні привітання - віршики, колядки на Різдво, щедрівки, вітання з Різдвом Христовим...

Колядки з Полісся:

На Поліссі коляда,
Вам куті смачної,
Та забави ще гучної,
І веселого Різдва
Щастя, радості й добра!

Різдвяні привітання з Луцька, Рівного, Києва, Чернігова, Житомира:

Хай Різдво з тим завітає,
Чого серце забажає.
Хай несе у кожну хату
Щастя, радості багато,
Хай смачна кутя вам вдасться,
Хай в сім’ї панує щастя.
Щоб весела Коляда
В хату радість принесла.

Христос рождається!

Хай радість і добро несе тиха Ніч Свята,
Хай освітлює вам шлях зірка золота,
У небі зорепад справджує бажання!
Щастя вам, веселих свят, миру і кохання!

Святий вечір на поріг-світлого різдва для всіх!
Хай до Вас він завітае, з тим, що серце забажае!
Хай рікою щасття льеться, хай добро в сімї ведетбся!
Хай між вами згода буде, Хай Ісус Вас не забуде!

Волинські привітання на Різдво

Христос народився!
Хай здоров'я з Вами буде
Хай Вас гумор не забуде,
Хай смачна кутя удасться,
Хай завжди панує щастя,
Щоб весело і багато провели
Різдвяні свята!

Зірочка з неба світло кидає
Христос Дитятко днесь ся рождає!
Світи весело Христу й Марії
Кріпи у серці віру й надію!
Хай та зірничка в Різдвяні свята
Принесе радість до Вашої хати
Щастя, здоров'я, пошану від світу,
Багатства у домі і многая літа!
Христос ся рождає!

Яскрава зірочка зійшла,
Свята вечеря підійшла.
Кутя, вареники,грибочки,
Квасоля, риба, огірочки.
Нехай лунає в хаті сміх,
З Різдвом Христовим вас усіх!

На радість дорослим, на втіху малечі
йде до нас у гості Святий добрий вечір!
Діва пречиста й малий Божий син
з Різдвом Вас вітають!
Щастя Вам всім!

Сіверські привітання з Різдвом

З Різдвом Христовим, друзі милі!
Нехай омріяне здійсниться,
Щоб Новий рік зустріти в мирі,
З любов'ю й радістю у серці.
Щоб негаразди оминали,
Натхненням повнилися мрії,
Щоб в душах ваших не згасали
Кохання, Віра та Надія

Нехай вам засяють Різдвяні вогні!
Здоров'я й добробуту в вашій сім'ї!
Бажаю, щоб завжди робота була,
І щоб раділа вся ваша сім'я.
Щоб рік що наступить,
Був кращим за всіх,
Вам злагоди в домі і в справах усіх!

Христос народився!
Хай здоров'я з вами буде,
Хай вас гумор не забуде,
Хай смачна кутя удасться,
Хай завжди панує щастя,
Щоб весело і багато
Провели Різдвяні свята!

Віншуємо Вас, панове господарі,
З Різдвом Христовим,
Щоб Вам щастя квітло вінком барвінковим,
Щоб над Вашим домом любов процвітала,
А у Вашім домі слава панувала,
Щоб Ісус із того світу
Слав Вам щастя й многі літа!
Христос рождається!

У день святий Різдва Христова
Бажаю щастя Вам земного,
Бажаю в душах відродити уміння вірити,любити,
А Бог Вам щедрою рукою за Вашу віру, за терпіння
Своє надасть благословіння.

Бажаєм Вам веселих свят
І всій Вашій родині!
Нехай щастя завітає
В Вашім домі нині!
Нехай прикрощі і горе
Ваш дім обминають!
Радуйтеся! Веселіться!
Христос ся рождає!

Тема: різдвяні привітання - колядки та щедрівки на Різдво

Baltų akademija Lietuvoje turi būti įsteigta 2012 m. Vilniuje

2012-01-04T09:43:00.004+02:00

Nacionalinis baltistikos centras – Baltų akademija (Vilnius)

Nuo 2012 m. vidurio Lietuvoje turėtų būti įsteigtas nacionalinis baltistikos centras – Baltų akademija, kuris padėtų sutelkti humanitarinių mokslų pajėgas bendrai baltistikos tyrimų atnaujinimo, plėtros ir sklaidos veiklai ne tik Lietuvoje, bet ir pasaulyje...

Ateityje būtų siekiama, kad Vilnius taptų tarptautiniu baltistikos centru, nusprendė posėdžiavusi Lituanistikos plėtros komisija.

Baltų akademiją siūloma įsteigti 2012 m. liepos 1 d. Sprendimą dėl centro įsteigimo ir jos strateginių veiklos gairių priims Vyriausybė, pranešė Ministro pirmininko tarnybos Spaudos tarnyba.

Premjero Andriaus Kubiliaus vadovaujama Lituanistikos plėtros komisija taip pat aptarė lituanistikos finansavimo klausimą.

Komisija nusprendė, kad lituanistikos plėtra turi tapti prioritetine sritimi, kuriai Europos Sąjungos 2014-2020 m. finansinėje perspektyvoje būtina numatyti lėšų mokslinių tyrimų infrastruktūrai modernizuoti.

Taip pat nutarta stiprinti lituanistikos doktorantūros studijas, daugiau dėmesio skirti lituanistikos mokslinių tyrimų rezultatų sklaidai viešojoje erdvėje, planuojama parengti ilgalaikių mokslinių tyrimų programą.

Šaltinis: www.lzinios.lt