Первинним імпульсом щодо створення даного рейтингу стало бажання дати залюбленим у кіно глядачам загальні орієнтири у безмірному світі кінематографу.

Незважаючи на те, що існує чимало рейтингів, сформованих спілками кінознавців, кіноакадеміями, фестивалями, все ж критерії, за якими вони сформовані, часто викликають здивування. Є відчуття, що вони складалися з інших, аніж любов до кіно, міркувань.

Даний рейтинг, звісно, відображає особисті уподобання автора і не претендує на універсальність. Але він ґрунтується на багаторічній любові до кіно та публічних обговореннях фільмів.

Тому він зможе бути корисним тим, хто шукає власний шлях до розуміння кіно або ж просто хоче знайти цікаві фільми для себе та друзів.

Неможливо ранжувати фільми “по-дитячому” – за місцями чи рейтингом, не обмеживши при цьому вибір за якістю та впливом. Але виділити серед них найкращі – цілком реальне і посильне завдання.

Тому рейтинг побудований за поділом на:

Золоту лігу: 10-балів за десятибальною шкалою, у якій 10 балів – максимальна оцінка за художню вартість фільму у цілісному сприйнятті (режисура, сценарій, операторська робота, музика, акторська гра, модус цінностей, ідейний зміст, тощо).

Срібну лігу: це 9 балів – також практично шедеври.

Бронзову лігу: 8 балів, які свідчать про безсумнівну значущість фільму.

Тобто, фільми у Лігах – це найкраще з найкращого, що рекомендую дивитись без застережень. Понад дві сотні високоякісних творів кіномистецтва.

Також я додав Лігу фаворитів – 7-бальні фільми, які не потрапили до елітних ліг, але також є достойними. На цьому і зупинюся, а нижчі за художньою вартістю фільми включати не буду.

Розташування фільмів у Лігах подано за алфавітом, тому їх місце не грає ролі.

Відразу зазначу, що у своєму виборі я намагався уникнути тиску медійності “імен” та інтелектуального снобізму, тому ви можете не зустріти чимало відомих і “розкручених” фільмів, а натомість побачити фільми, які невиправдано відносять до категорії виключно розважальних і тому маловартісних.

Разом у чотирьох Лігах трохи більше, ніж 500 фільмів. Я регулярно буду його оновлювати та доповнювати, тому він завжди буде рости і залишатися актуальним.

Користуйтеся цим списком і, найголовніше, любіть кіно.

Громадянин Кейн (Орсон Велс, 1941)

Орсон Велс так і не перевершив свого дебюту. Більшість своїх режисерських фантазій він втілив цій революційній роботі, яка довго не полишала першої позиції у найрізноманітніших топах. Історія медіа-магната, яка мала реальне підгрунтя, присмакована атмосферою психологічного детективу, стала в результаті філософською притчею про силу влади і людську слабкість їй опиратися. Завдяки сміливим візуальним експериментам фільм надовго (і, мабуть, навічно) став класикою того напрямку, який через десятиліття назвуть артхаузом.

Мальтійський сокіл (Джон Гьюстон, 1941)

З цього фільму розпочалася велика, довга і, схоже, що нескінченна епоха нуару. Героєм цього пригодницького детективу є приватний детектив з небездоганною біографією, якого бездоганно зіграв Гемфрі Богард. Відшліфований до балетної досконалості сюжет за романом культового американського письменника Дешила Геммета, вмістила у себе все можливе і навіть неможливе з напівзатіненого світу багатства, влади та криміналу: привабливий і цинічний мужчина-герой, магнетичні фатально небезпечні жінки, пригоди речей і людей, в’язкий, немов рибальська сітка, сюжет, іронічні та лаконічні діалоги. Жодного позитивного героя у обивательському розумінні. Та й добре що так, інакше фільм не став би золотою класикою і вмер би значно швидше, аніж його круті автори.

12 розгніваних чоловіків (Сідні Поллак, 1957)

Не просто класичний фільм, а з тих фільмів, які назавжди залишаться в історії кіно. Мистецтво єдності місця та дії, лаконічності і довершеності діалогів, контрастних характерів персонажів і мінімалізму декорацій, стислого хронометражу і досконалої камери, виявлені у цьому шедеврі уповні. Сюжетна історія фільму проста і геніальна: група присяжних, незнайомих і випадково зібраних мужчин, повинна винести рішення і засудити звинуваченого хлопця на смерть. Усі докази начебто переконливі, люди втомлені і хочуть повернутися по домівках до свого звичного життя. Хвилинна справа – і життя продовжиться звичним плином. Але саме ці хвилини, коли вага одного слова гравітаційно зростає до світоглядно-філософського вибору, стають найважливішими у житті кожного персонажа і формальне засідання перетворюється на моральний тест на справжність.

Ніж у воді (Роман Поланський, 1962)

Фільм ще з польського періоду творчості американського класика. Поланський володіє рідкісним талантом насичувати кожну хвилину екранного часу напругою, незалежно від жанру, до якого він береться. У дебютному фільмі він філігранно і цинічно зображує психологічну дуель у партії на трьох, розіграній на маленькій яхті молодого подружжя, яке намагається розв’язати кризу стосунків кількаденним плаванням. Любителі джазу, ще й до того ж уповні насолодяться прекрасним саундтреком Кшиштофа Комеди.

Дуелянти (Рідлі Скотт, 1977)

Одна з найдосконаліших історичних стилізацій і, до речі, екранізацій (за романом Джозефа Конрада). Але це не просто костюмоване кіно, яке, як правило, хибує схематичністю, пафосністю і перенесенням психології нашого часу у минуле. З першого свого фільму Рідлі Скотт показав яке кіно він хоче знімати – історично чесне, психологічно напружене, сюжетно інтригуюче, без жодної зайвої екранної секунди, втраченої на артхаузне самолюбування. Перед нами історія дуелі між двома французькими офіцерами наполеонівських часів, яка, розпочавшись з дріб’язкової причини, на десятиліття стає каскадом сутичок та змістом подальшого життя героїв. Крізь призму ненависті та благородства, через історію непрощення, перед нами постає психологічний портрет епохи і водночас образ людей, які залишаються вірними своїм пристрастям та переконанням.

Просто кров (брати Коени, 1984)

Дебют братів Коенів, після якого світ одразу отримав класиків кіно. Майстерне володіння стилями та жанрами, яке режисери демонструють майже у кожному фільмі, сповна проявилося вже в дебюті. Фактично цим фільмом вони перезавантажили жанр нуару, додавши йому лаконічності та постмодерної влучності. В основі фільму далеко не нова історія про любовний трикутник і намагання жінки поміняти свого багатого, але нелюбого напівкримінального коханця на нового, морально чистішого. Для цього їм потрібен мізкуватий поліцейський, який за додаткове фінансове заохочення увійде у ситуацію нових коханців і вирішить справу швидко та чисто.

Скажені пси (Квентін Тарантіно, 1992)

Яскрава декларація нового стилю не лише молодого режисера-кіномана, але й цілого покоління режисерів дев’яностих, яка назавжди змінила стиль, естетику, сюжет, монтаж, саундтрек у пригодницько-кримінальному жанрі. Але чи не найважливіший здобуток Тарантіно – це легалізація гумору та підтекстів у кривавих сюжетах бойовиків. Історія зграйки колоритних бандитів, які прагнуть виявити з-поміж себе зрадника, вперше стала називатися культовим фільмом. Таким цей фільм залишається і до сьогодні.

Краса по-американськи (Сем Мендес, 1999)

Здавалось би, класична американська драма про кризу середнього віку, яка виливається у руйнування подружніх та соціальних стосунків, яких в історії кіно не злічити. Але в руках талановитого режисера перетворюється не просто на філософсько-іронічну притчу, але на кінематографічний пошук сенсу життя «звичайною людиною», яку можемо зустріти не лише у американських передмістях, але й на вулицях українських міст. Більше того, сюжет фільму настільки багатошаровий, що кожен новий перегляд викликає нові думки та асоціації.

Самотній чоловік (Том Форд, 2009)

Фільм відомого дизайнера та модельєра розповідає про середніх років професора, який після загибелі свого партнера намагається віднайти в собі волю до життя та віру у почуття. Не так сюжетом, скільки витонченою стилізацією художньої естетики шестидесятих, пронизливою музикою Абеля Коженьовського та прекрасною грою Коліна Ферта запам’ятовується цей фільм.

Олег Яськів

Важкі часи всупереч своїм лихим намірам здатні не лише здеградовувати людську гідність, але також загострювати людські почуття, додавати їм цінності, надовго прописувати кохання у скрижалях пам’яті. Проте лише відійшовши на певну історичну відстань, можна зрозуміти не лише неоднозначну роль подій, але й справжню цінність пережитих людьми почуттів.

Фільм режисера Джима Шерідана “Скрижалі долі” є не лише гідним зразком зворушливої історії любові у координатах війни та несправедливостей світу, але й рідкісним прикладом відмінного від британського, але якісного ірландського кіно.

У центрі уваги історія драматичної долі жінки, яка міцно і віддано любила, але на перепоні її почуттів встали складні історичні обставини. Фільм і справді дає несподіваний погляд на події другої світової війни з точки зору ірландської історії, в якій традиційні ролі “друг-ворог” перемішались у складному пасьянсі. У традиційний багатогранник кохання вплетені національні та релігійні стигми ірландців та британців, які навіть у часі грандіозних битв великої війни не полишали зводити свої локальні взаємні порахунки. Навряд чи хтось вигравав від цього у той час, але точно страждали люди, тому що історія і політика майже не помічає людських емоцій, що вже казати про любовні почуття жінки.

Втім, “Скрижалі долі” – це насамперед ліричний, майже інтимний фільм, а не політична гравюра. Плинний розвиток дійства, меланхолійні пейзажі, поетична камера, пронизлива психологічно влучна музика, вишукана мова і розумні діалоги – ось формотворчі колони цього прекрасного фільму. А пізня, вистигла у часі, краса легендарної Ванесси Редгрейв і квітуча привабливість молодої Руні Мари дають різні проекції на почуття жінки. Адже хоча розповідь ведеться від імені старої жінки, яка на сторінках щоденника розповідає про свою велику любов і ті перепони, які забрали її від неї, проте головними для героїні є спогади її молодості. На протилежній же стороні цієї історії кохання скульптурно прописані образи чоловіків, які під різними ракурсами проявляють свої мужні чи шляхетні або й підступні риси. Серед них найвідомішим для глядачів є, звичайно, Ерік Банна, відомий за роллю Гектора у легендарній “Трої”.

Режисером фільму став, мабуть, найвідоміший ірландський режисер Джим Шерідан, який у дев’яностих прославився фільмами “В ім’я батька” та “Моя ліва нога”. Шерідан і у цьому фільмі знову повертається до непростої історії ірландського народу, яка у багатьох аспектах надто схожа до української, тільки цього разу фокусує увагу не стільки на політичних аспектах, а на тому як відлуння історії трагічно деформує або й навіть руйнує долю людини.

Такий фільм зараз особливо потрібний нам – він може й не загоїть душевних ран, але й не підсилить тривог. Натомість, без сумніву, він змусить кожного переглянути власне життя у координатах почуттів та допоможе відновити баланс цінностей у напруженому диполі особистого та суспільного.

Олег Яськів

Британська воєнна психологічна драма, в якій відголоски війни слугують лише тлом для заплутаного любовного сценарію. Дружина коменданта повоєнного Гамбурга, англійського полковника, приїжджає до міста щоб об’єднатися з чоловіком після довгої розлуки і разом загоїти рани від втрати під час бомбардування єдиної дитини. Їх поселяють у вцілілий палац, у якому збереглися не лише розкішні меблі, але й попередній власник, ким виявився вродливий вдівець, німецький архітектор зі своєю донькою. З цієї інтродукції можна здогадатися як розвиватимуться події. Саме любовний трикутник став осердям історії спочатку однойменної книги вельського письменника Рідіана Брука, а згодом і фільму англійського режисера Джеймса Кента.

Втім, фільм не є черговою тривіальною варіацією на задану мелодраматичну тему. Авторам вдалося перетворити цілком життєву ситуацію на філософську притчу про любов та вірність, помсту та милосердя. Відлуння війни слугує вдалою декорацією для напружених стосунків між трьома героями, кожен з яких перейшов через страждання, відчуження та втрату під час другої світової війни. Монохромні лінії зруйнованого міста контрастують з багатим інтер’єром палацу, який слугує нав’язливим спогадом про рай мирного життя та реальність гармонійних стосунків.

Головна героїня, яку втілює Кайра Найтлі, перебуває у найскладнішій емоційній і моральній ситуації, проектуючи наслідки материнської трагедії на стосунки з чоловіками. Хоча й чоловікам не позаздриш у цій історії. Втім, кожен з них виявляє шляхетність у поведінці. Це ще більше ускладнює моральний вибір, який постає перед кожним з них, але найбільшою мірою перед їхньою жінкою. Проте шведський актор Александр Скарсгард та австралієць Джейсон Кларк впевнено впорались з драматичним тягарем своїх ролей. Відтак, інтернаціональне акторське тріо склало злагоджений ансамбль, якому вдалося розв’язати клубок моральних викликів, що постали перед їхніми героями.

Непростий перегляд добре зрежисованого фільму очікує на такого глядача, який не боїться розв’язувати складні життєві задачі, які ставить світ, і у якому не існує однієї правди, але є інші правди, той світ, в якому не існує права на щастя лише одного, але є щастя різних людей.

Олег Яськів

Людина рідко буває чесною зі собою, а ще рідше – чесною з іншими. Вона вимушено або добровільно живе у декораціях своїх та чужих показних манер і потрібних слів, своїх і чужих вчинків, які викликають мінімальний опір оточення. На цій сцені межі між добром і злом малопомітні, а правила ходів – чітко не прописані.

Не дивно, що людина помиляється, не дивно, що кривдить іншу, не дивно що втрачає і віднаходить внутрішню рівновагу та віру в людей. Бо кожне навіть найменше зло, завдане свідомо, кожен душевний біль, завданий несвідомо, відбирає у нас по крихті віру в людей, у першість почуттів, у силу правди, у важливість довіри, у можливість справедливості. Тому нам потрібна сцена чи екран, які відіграють роль викривленого дзеркала, у якому через гру інших ми розрізними себе. Тому нам потрібна ця тиша – перед, під час і після перегляду – щоб зрозуміти інших, щоб пізнати себе і щоб повільно, тихо, по крихтах повертати свою віру у себе та інших. Бо життя – це синусоїда підйомів та падінь, перемог та поразок. І оскільки ми ніколи не самі, ми не справляємося з усім самі, то нам потрібна допомога. Тому нехай це буде мистецтво.

Англійський письменник Джон Бойнтон Прістлі – один з найглибших дослідників людської психології і водночас, будучи лівим за переконаннями, жорсткий критик буржуазного суспільства і обивательських манер. Його п’єси – відточені літературні портрети характерів у декораціях епох. Їхня гострота проникає глибоко за обладунки пристойності, якими люди захищають свої потаємні поведінкові мотиви, а мова – досконало влучна і позбавлена зайвих прикрас.

У доробку письменника є дві сильні п’єси і обидві були вдало екранізовані: “Небезпечний поворот”, знятий у 1972 році, став одним з кращих радянських фільмів, а значно новіший “Візит інспектора” – одним з кращих британських фільмів. Обидва – еталонні психологічні драми у декораціях єдності простору і дії, які не сходять як з театральних сцен, так і екранів кінотеатрів. І хоча дія обох п’єс відбувається в уже віддаленому майже на сторіччя минулому, їхні емоції та послання щодо соціальної відповідальності, гуманізму, справжності почуттів залишаються критично актуальними і сьогодні.

Якщо ж говорити про “Візит інспектора”, то, окрім іншого, цей фільм – еталонне відображення британськості у манерах, звичках, розмовах, емоціях, костюмах та декораціях. Серед іншого, можливо, тому що він створений компанією ВВС, яка завжди досконало уважна до деталей та атмосфери у своїх фільмах. Початок минулого сторіччя, за два роки до початку Великої війни, тепле вечірнє світло канделябрів, костюми-трійки, вечірні плаття, старовинні портрети на стінах, багатий стіл і велика родина за святковою вечерею, на якій оголошують заручини між молодими представниками двох заможних родин. Цю ідилію порушує візит інспектора поліції, який розслідує причину смерті молодої дівчини. Так розгортається драматичний турнір, на якому персонажі фехтують своїми переконаннями та цінностями, поступово відкриваючи свої приховані портрети.

Режисура та сценарій фільму продумані настільки, що важливою стає кожна хвилина. Мінімалістський за формою, фільм, втім не обділений доброю музикою і блискучого грою британських кіно- і телевізійних акторів. Перед нами розгортається велика драма родини, яка розпадається на маленькі драми окремих членів цієї родини, в яких з’ясовується, що у кожного в душі є завіса, за якою ховаються помилки минулого, з якими доводиться жити, жертвуючи сумлінням, довірою та перспективою.

Але це долі екранних героїв, які не обов’язково повторювати. Нам просто потрібно вірити. Якщо не в людей, то в Бога. Але краще і в перше, і в друге. Тоді ми ніколи не залишимося самі.

Приходьте. Спробуємо.

Олег Яськів

Перебуваючи під млином геополітичних тривог, економічних непевностей, світоглядних розгубленостей, приватних дезорієнтацій, людина шукає опори: в інших людях, які підставлять доречний лікоть, у книгах, які підкажуть правильні думки, у мелодіях, яка стишать хаотичний шум думок, у фільмах, які все це візуалізують і перекладуть на мову приватних надій.

Новий фільм “Життя на повторі” у своєму задумі намагається стати саме такою простою, тихою приватною відповіддю глядачеві на універсальні виклики позаекранного життя..

Стрімкий, немов ритм сучасного життя, сюжет фільму поєднує реальність з майже казковою історією, але з тих історій, в які віриш ще з дитинства. Успішний топ-менеджер автомобільного гіганта, який досягнув фінансових вершин, але своєю невпинною зайнятістю і працьовитістю продовжує руйнувати своє здоров’я, тільки дійшовши до межі зі смертю, нарешті отримує шанс розпочати нове життя. Тільки цього разу він опиратиметься на інші цінності та пріоритети. Співпраця з молодою лікаркою-логопединею повертає головному герою не лише мову і професію, але й нові, небачені раніше барви життя. Так, фактично заново народившись, він відкриє для себе новий світ – світ простих бажань, добрих людей, щирих стосунків, справжньої любові.

Будучи літературною адаптацією автобіографії Крістіана Штрейфа, колишнього директора концернів Aurbus і Peigeot-Citroen, режисер Ерве Мімран, який виступив також сценаристом, перетворив приватну історію на моральну історію, тим самим надавши їй універсальних сенсів. Заявлений як комедія і драма, фільм і є сучасним прикладом драматичної комедії, надтонкого жанру, який так рідко вдається сучасним авторам. Адже про здавалось би складні речі фільм розповідає напрочуд легко і зі світлим настроєм. Про те, що людині завжди можна допомогти, що людина завжди може розпочати все спочатку, що людина завжди може перемогти, але лише за умови, якщо сама не здасться і коли поруч будуть дбайливі люблячі люди.

Головну роль зіграв Фабріс Лукіні – один з кращих серед “незіркових” акторів Франції. Маючи самобутній драматичний талант і менш самобутню зовнішність, йому тим не менше напрочуд вдало вдаються складні, реалістичні і непафосні ролі, причому однаково як у фільмах про сучасність так і у костюмованих історичних стрічках. От і в цій роботі він втілює образ чоловіка, який після неважкого, але прикрого інсульту, втрачає всі свої професійні досягнення, але знаходить у собі такі риси і сили, які дозволяють піднятися і відродитися у новому житті.

Охоплюючи різні кола повсякденності, стигматизуючи звиклі життєві проблеми, ідеї фільму тим не менше опираються на людську доброту, яка насправді нікуди не зникла з вулиць та офісів, просто стала важче помітною. От фільм і допомагає нам помічати її. Вчить цінувати прості речі. А вони не так і далеко від нас, інколи зовсім поруч, інколи на відстані незначних зусиль. Прикметно, що головний герой таки виходить на свою дорогу, проходить свій El Camino, який він проходить разом з донькою, нарешті повернувши духовно собі доньку, а доньці – присутність батька.

Друзі! Нам потрібні такі фільми, витримані на доброті. Кожному, кого затягує вир гонитви за ілюзіями та карколомний лабіринт соціальних контактів, потрібні такі фільми. Бо вони справді лікують і часом краще, ніж терапевти чи фармацевти.

Олег Яськів

Трохи доброти у таблетках кіно посеред зими потрібно, мабуть, кожному. Адже теплі кольори свят повільно вислизають з пам’яті, а теплі відчуття й поготів.

“Грім небесний” режисера Дені де ля Пательєра залишиться в історії кінематографу як один з найтепліших фільмів. Значною мірою це сталося завдяки легендарному Жану Габену, який зіграв одну з кращих своїх ролей. Але це буде неповною відповіддю.

Насамперед захоплює сценарій, діалоги якого змушують без страху заглядати у найтемніші закутки власного сумління і оновлюють оптику оцінки інших людей та ієрархію цінностей. Природа любові, тривкість шлюбу, цінність вірності, потреба у чесності, сміливість у критичному погляді на світ, моральний опір лицемірству та фарисейству – ці питання формують архітектуру фільму. Проте при всій серйозності тем діалоги наповнені небанальний гумором, інтелектуальною іронією та, через це, елегійним легким настроєм, який з перших кадрів, немов аромат стійких парфумів, передається глядачам і залишається надовго після перегляду. Зрештою, саме таким і має бути хороше кіно. Тож маємо еталонний зразок моральної драми, викладеної легкою мовою. Мабуть, саме через незмінну актуальність ідей, рельєфність характерів, непідробну доброту мотивацій головних героїв фільм подолав забуття часу і став класикою, обов’язковою до перегляду.

У центрі сюжету старий нотаріус та ветеринар, який через розчарування у людях перетворився на скептичного мізантропа, а почуття до дружини після десятків років бездітного шлюбу майже пересохли. І от у нього з’являється шанс допомогти молодій дівчині зійти з хибного шляху та своєю мудрістю та добротою дати їй шанс розпочати нове життя. Така турбота про чужу людину несподівано творить майже казкове диво також і з життям головного героя, повертаючи йому та його дружині вже призабуту силу подружньої любові та довгоочікуване батьківське відчуття.

Пізній Жан Габен у розквіті таланту – це еталон природньої гри, мудрості та ідеалу шляхетної людини. Асистує успіху фільму блискуча операторська робота та яскрава неокласична музика. Але найбільшою несподіванкою для шанувальників класичного кіно стане впевнена гра прекрасної Мішель Мерсьє, яку більшість пам’ятають у ролі Анжеліки. Саме бажання відірватись від стереотипного образу авантюрної блондинки з костюмованої еротично-пригодницької серії, стимулювало акторку зіграти драматичну роль молодої повії, яка шукає своє жіноче щастя. Їй та Габену асистує ще один легендарний французький актор Робер Оссейн, який запам’ятався не лише головною роллю у серії про Анжеліку, але й численними драматичними образами у продовж довгого творчого життя. Несподіване щастя розуміти, що незважаючи на далекий час створення фільму, з його легендарних авторів живою залишилася лише Мішель Мерсьє (Оссейн відійшов у 2020 році). Тож варто встигнути хоча б у такий спосіб доторкнутися до минулого.

Так, цей фільм міцно стоїть на грішній землі, нещадно помічаючи хиби людей, але водночас допомагає відірватися від неї щоби повернути нам вже призабуте відчуття польоту вільної, закоханої, доброзичливої та вдячної людини. Саме тому він залишиться в історії кіно, саме тому він обов’язковий до перегляду як тим, хто пам’ятає цих великих акторів ще живими, так і тим хто застав вже лише їхню славу.

Олег Яськів

Найскладніше, але й найдостойніше з випробувань, які випадають нам, це, мабуть, прожити складне життя легко. Мужньо долати труднощі, зберігаючи гідність, усмішку та оптимізм. Залишатись привабливою, але сильною жінкою, бути надійним, але цікавим чоловіком.

Назва фільму “Легка поведінка” – це, безумовно, гра слів, метафоричне запрошення до інтелектуальної гри, у поле міжособистісних стосунків.

Це вже друга екранізація однойменної п’єси видатного британського драматурга двадцятого сторіччя Ноеля Коварда. Першим вийшов фільм Альфреда Хічкока ще у німому періоді, у якому акцент був поставлений на детективній складовій. Новий фільм прочитаний по-іншому. У британця режисера Стефана Еліота – це по-елегантному легкий спосіб говорити про серйозні речі. Приклад ідеально збалансованого поєднання драми і комедії. Ретродрама зі справжнім відчуттям часу та образів.

Переконаність екранних образів у поєднанні з витонченістю британського гумору Ноеля Коварда, сибарита і аристократа, дозволили режисеру майстерно відтворити особливий шарм епохи між двома війнами.

Простір фільму стиснутий до однієї родини і вся варіативність стосунків, які ми проживаємо – конфлікт поколінь, стосунки між дружиною та чоловіком, маневри між свекрухою та невісткою – відбувається у чітко обмежених координатах. Проте загальним законом, що об’єднує ці маленькі драми, з якого вони витікають або відхиленнями від якого стають, є закон любові. Любов у фільмі розлита хвилями світла і, як світло, яке є також потоком корпускул, розбита на частинки, в кожній з яких відбита варіативність цього найвищого і найважливішого почуття.

Але головним драматичним стрижнем фільму є історія сильної жінки, яку доля привела в чужу країну та чужу родину. Складна дилема – пристосуватись, але втратити себе, чи зберегти себе, але ризикнути втратити соціальний статус і впевнене майбутнє – знайома, мабуть, багатьом. Виходів з неї багато, але наважитись на достойний не так легко.

І все ж, незважаючи на складність проблем, фільм захоплює і відносить у особливий простір відчуттів, ізольований від нашого світу турбот і буденності. Прекрасний акторський ансамбль – немов перенесена з двадцятих років заворожлива Джесіка Белл, харизматичний Колін Ферт, драматична Крістін Скотт Томас – полюси складної, але магнетично привабливої конфігурації характерів. Достойна музика (особливо танго у виконанні Коліна Ферта), впевнена камера, натхненна праця дизайнерів і стрункий, немов фігура головної героїні, сценарій роблять перегляд фільму справжнім інтелектуальним і естетичним задоволенням.

Енергія цього фільму несе піднесений настрій, коли активізовуються духовні та фізичні центри організму. А саме це нам потрібно у нелегкий час: з новою силою любити і вірити…

Олег Яськів

Stephan Elliott, Easy Virtue, 2008

Найкраще у кожному справді важливому святі – це очікування на нього та приготування себе до нього. До Різдва ми готуємося двояко: і фізично, переймаючись їжею, одягом та іншими інструментами прояву зовнішнього, і метафізично, здійснюючи аудит почуттів та вчинків. Оце останнє не завжди хочеться і не завжди вдається. Хоча саме воно і є найважливішим.

Новий кінематографічний рік у Кіноклубі розпочинаємо з фільму, який допоможе краще налаштувати свій внутрішній стан на резонанс з Різдвом Христовим. Втім, цього разу матимемо на увазі не світську радість, яку розділимо у сімейному колі та разом з друзями, а приготування сумління до зустрічі один на один з Богом.

“Тіло Христове” – один з найсміливіших фільмів не лише польського, а й світового  кінематографу останніх років. Це історія молодого хлопця з кримінальним минулим, який волею обставин грає роль священника у віддаленому гірському містечку і тим спричинює глибинні зміни не лише у трибі життя громади, але й у свідомості кожного мешканця.

Цей сюжет повертає нас мало не до витоків християнства, коли слово ще не було одягнуте у золоті шати матеріальних благ, владних інституцій та конфесійних зон впливу. Вона повертає пріоритетність сакрального до первісних основ, нагадує, що віра – це не форма, а зміст, принаймні у першу чергу. Що людина зможе більше, коли думатиме у першу чергу про інших, що спільнота сильна і життєздатна тоді коли кожен кине свій камінь не у ближнього, а в канаву небуття. 

Естетичне вирішення фільму є яскравим прикладом його художньої грації: стримані рустикальні пейзажі створюють настрій неспішності, музичний лаконізм та тривалі паузи тиші заповнюють кадри інтенсивністю смислу, використання крупних планів персонажів нагадують як середньовічний іконописний символізм, так і ренесансний реалізм і краще за слова говорять про внутрішнє пробудження, надію і усвідомлення життєвих цілей. Напружений сюжет, знятий задимленою, вихолощеною від яскравих кольорів камерою, зберігає одночасно мало не детективну інтригу і міцний філософський тонус, який створює драматичний акомпанемент для спокути і пробудження.

Тішить, що польська кінематографія зуміла зберегти кращі традиції свого старого кіно і продовжує розвивати самобутню школу. “Тіло Христове” був висунутий на Оскара від своєї країни та отримав широкий міжнародний успіх. Якщо ж говорити про фільми на релігійну тему, то це, безсумнівно, найкраща робота десятиліття.

Олег Яськів

Я довго думав, що варто подивитись у ці різдвяно-новорічні дні щоби ваш підсилити святковий настрій і не дублювати заношених романтично-казкових кіноісторій, якими буде переповнений ваш аудіовізуальний простір найближчі дні.

Є один фільм, який точно не залишить нікого байдужим. Нехай не вводить в оману його невибаглива назва “Щасливого Різдва”, тому що насправді це широка філософсько-моральна фреска, гідна кращих різдвяних робіт великих художників чи композиторів, які возвеличують людський дух.

Цей прохолодний назовні, але насичений внутрішнім теплом фільм розповідає про епізод з історії Європи, коли побажання Щасливого Різдва зробили майже чудо. У 1914 році на Різдво на полях першої світової війни відбулося братання офіцерів та солдатів трьох воюючих армій: французької, британської та німецької. Нехай це єднання стало лише епізодом, який не зупинив криваву бійню, але прецедент перемоги духу над матерією все ж таки відбувся.

Спільна продукція європейських країн – Франції, Німеччини, Великобританії, Бельгії – створила кінематографічне пробачення за злочин війни. Як це не дивно, але фільмів такого спрямування створено досить мало і навіть на тлі найбільш вдалих серед них, робота французького режисера Крістіана Каріона виділяється, тому що це не фільм про війну з усіма її натуралістичними жахіттями, а фільм про мир, нехай і короткий, який принесло Різдво 1914-ого.

Сильний міжнародний акторський ансамбль на чолі з німкенею Діаною Крюгер та французом Гійомом Кане, несподівані сценарні рішення, елегантне привнесення класичної музики у реальність війни, красиві операторські зйомки і зимова натура – головні інгредієнти емоційного ефекту цього фільму. Фільм був визнаний кращим в році у Франції та номінований на головні міжнародні нагороди.

Уважний у деталях, врівноважений за ритмом, наповнений глибокими сенсами, цей фільм скаже нам правильні слова у правильний час.

Приходьте і проведемо з вдячністю ще один рік нашого життя.

Олег Яськів

Цей теплий, камерний, сенсуальний фільм можна сприймати не лише як зразок високого французького стилю, не лише як складну історію зі щасливим кінцем, але й як бенефіс французької акторської школи, продемонстрований  трьома великими акторами Катрін Деньов, Катрін Фро та Олів’є Гурме. Отож почнемо з акторів.

Чимало закидів у відсутності таланту випало на Катрін Деньов за її довгу кар’єру. Навіть я грішив такими думками. Але “пізня” Деньов розвіює сумніви у тому, що вона добра акторка, а не просто гарно старіюча кінозірка. Вона вкладає у свою складну роль справжні емоції, її все ще гарне обличчя передає внутрішній біль, приховані страждання, показну впевненість, уся її постава говорить про потенціал шляхетності та силу просити пробачення.

Катрін Фро, інша головна акторка, вже традиційно майстерно справляється зі своєю роллю. Схоже, її розквіт також припав на пізній вік. Їй вдаються драматичні партії. Згадаймо хоча би блискучо зіграну роль жінки, яка не мала музичного слуху, але хотіла стати співачкою у фільмі “Маргарита”. Тут же їй також випала складна роль жінки, гармонію життя якої раптово порушує інша людина, колишня коханка її батька, яка негарно з ним колись вчинила, спричинивши його трагічну смерть і до якої у неї відтоді залишилось негативне ставлення. Спілкування двох жінок завжди багате на нюанси, а коли між ними пролягає історія близького обом чоловіка, то й поготів. Делікатно відтінює роль двох жінок Олів’є Гурме, дуже тонкий, камерний актор, якому вдаються ролі тихих, надійних і через це привабливих чоловіків.

Отож, з акторською грою у фільмі все на найвищому рівні.

Втім, сама ідея фільму – зустріч через десятиліття двох жінок, для яких однаково близьким був колись один чоловік – для однієї як батько, а для іншої як коханець – також заслуговує найвищої оцінки. Фільм тече плавно, не подразнюючи увагу надмірними пристрастями, хоча його герої і змушені розплутувати клубок складних емоцій. Навпаки, можна майже фізично відчути спокій та врівноваженість доньки, з її так знайомими нам знайомими турботами про молодого сина-студента, з її любов’ю до власної роботи у пологовому будинку, з її прийняттям свого життя в самотності і без чоловіка. І навіть коли з’являється інша жінка, з протилежною енергією на життя і вихором задавлених негативних емоцій, все ж заданий шарм та ритм фільму не порушуються. Все відбувається природньо, максимально наближено до правдивого життя. Навіть візуально фільм справляє заспокійливе враження. А що нам потрібно наприкінці року, як не сповільнити потік думок, як не зануритись у спокійну саморефлексію щоб часом не забути попросити пробачення перед тими кого образили, щоб оцінити те що маємо і не страждати за тим що мають інші.

Окрема історія з перекладом назви фільму. В оригіналі вона звучить як “Мудра жінка”, англійською – банально “Акушерка”, російською “Я і ти”, а українською її переклали як “Поцілунок Беатріс”. Тому можете обирати ту, яка вам ближча.

У режисера Мартіна Прово, який і раніше відзначався розумінням тонкої структури душі та делікатною інтерпретацією реальності (згадаймо хоча б його “Серафіну з Санлісу”), вийшла і цього разу емоційно багата і тепла казка про двох дуже різних жінок, яких об’єднав один чоловік. А хіба не казок хочемо ми у передноворічний та передріздвяний час?

Приходьте і поговоримо про них разом.

Олег Яськів

Серед суворого ландшафту скандинавського кіно, з його протестантським тонусом, екзистенційним сум’яттям, архіпелагами Бергмана, Дрейєра, стигмами Догми-95, епатажністю Трієра, маленьку Ісландію доволі важко розрізнити. Проте кіно цієї найпівнічнішої країни все ж таки має власне виразне обличчя. Його портретування вимагає цілісного занурення не лише у скупі на фарби холодні острівні пейзажі, але й у розуміння якщо не історії, то сьогоднішньої реальності та міфології цього не просто відокремленого від материка, але чи найбільш ізольованого від європейської культури ментально і фізично народу.

І сувора реальність, і не менш сувора міфологія ісландців проникають у їхнє кіно неминуче, немов холод у вітряну вологу погоду. Чи то комедії, чи то трагедії – а кращі фільми просякнуті тим незабутнім градусом емоцій, який пам’ятаємо ще з дитинства під час читання захопливих казок: з неодмінними гіперболізованими нічними страхами, непогамованою жодними теплими ковдрами тривогою, заспокійливою декламацією голосів батьків, а краще дідусів/бабусь. Ті казки захоплювали нашу увагу, збурювали уяву, народжували незнані емоції, пролазили у закутки підсвідомості, записувалися в ядро пам’яті на довгі роки.

Отак і з ісландським кіном. Особливо з останнім фільмом режисера Хлінюра Палмасона “Білий, білий день”. Палмасон – молода надія острівного кінематографу, який після переїзду Бальтазара Колмакура до Голівуду, впевнено продовжує національно забарвлену лінію скандинавського кіно. Режисер стоїть на власному баченні кіно, дозовано адсорбуючи стилістичні надбання «повільних» європейських режисерів класичного минулого. І хоча в його роботах можна відшукати сліди Антоніоні, Тарковського чи більш молодшого Нурі Бейге Джейлана, його манера цілком авторська, можна навіть стверджувати, що більш природна стосовно місця і часу творення.

І домінує у цій манері колір. Режисер, здається, закоханий в аналогову плівку, адже його фільми зняті на 35-мм плівку. Завдяки цьому тональність стрічки повертає нам уже призабуту м’якість. Для Палмасона справді “колір має значення”. А ще терпіння і вміння працювати з часом у паузах. Зі стоїчним терпінням він досліджує крупні плани лиць своїх героїв, намагаючись віднайти у їхніх рисах та жестах ту головну складову мови спілкування, якої не досягнеш словами. А паузи між діалогами слугують лише для передачі естафетної палички оператору, який довершує смислову розповідь виразністю пейзажів та композиційною та образною складністю мізансцен. Його фільми тягучі, але не повільні, світлі, але не чорно-білі.

З перших, досконало побудованих і насичених виразним символізмом сцен, віриш, що для Палмасона кіно не просто улюблена професія, а частина життя. Він навіть знімає у «Білому дні» не лише свого батька, але й доньку, яка росла на знімальному майданчику. Завдяки повазі до кожної хвилини екранного часу і кожного метру відзнятої плівки не полишає здогад, що режисер дивиться на світ очима жерця, служителя культу кіно, покликаного допомагати людині ставати кращою.

І це дуже схоже на правду. На відміну від іменитих попередників, того ж Бергмана, який створив холодний герметичний світ трагедій та психологічних гештальтів, в якому швидко плутаються виховані на спонтанності соцмереж сучасні глядачі, а старші так само швидко позіхають, фільми Палмасона навпаки – теплі. В них фінал обов’язково приносить розраду, не звиклий геппі-енд і перемогу всього доброго над поганим, а саме душевну розраду у комплексних етичних ситуаціях. Сюжетна дія сама по собі мало цікавить режисера. Йому більше розходиться, що станеться з його героями після того як завершиться екранна розповідь, після того як вузол драми чи трагедії буде сценарно розв’язаний, а глядач вийде з кінотеатру. Зрештою, його цікавить яким вийде цей глядач після перегляду, якими очима він подивиться на новий день свого життя.

Сюжет цього фільму психологічно важкий, але такий, що пробирає до глибини і не залишає байдужим. Колишній поліцейський важко переживає смерть улюбленої дружини. Розраду знаходить він у будівництві будинку для своєї улюбленої внучки та доньки. Випадково, розбираючи старі папери, він дізнається про такі факти з минулого життя дружини, які здатні переписати його світлі спогади та смертельно травмувати майбутнє. Відтак, він постає перед головним моральним викликом у своєму житті – поєдинком між прагненням до помсти чи християнським пробаченням.

Проте такий, здавалось би, зовсім не оригінальний для кіно сюжет “образи-помсти” не перетворюється у режисера на гостросюжетний трилер чи тим паче на мелодраму. Перед нами глибока екзистенційна драма, що, немов шипами, простромлена болем помилок та безвихіддю ситуацій. Саме душевний біль, розпач, відчай, самотність стають координатами життя не лише для головного героя, але й для інших персонажів, меншою чи більшою мірою причетних до ключової ситуації. А от помста – незважаючи на величезну силу спокуси та енергію гніву – на щастя так і не стає правилами життя героїв.

І в цьому велика моральна сила цього прекрасного, катарсичного фільму. Вона неодмінно передасться вам, якщо наважитеся його пережити.

Олег Яськів

Hvítur, hvítur dagurс, Hlynur Pálmason, 2019

Щось безповоротне залишилося у футбольній історії. Час вирівняв рамена чемпіонатів, витер ластиком елегантні лінії національних стилів, атомізував уболівальницькі спільноти, остаточно утвердив правду великих грошей. Парадигма часу змінилася і в футболі. Він став іншим, його нові можливості синхронізуються з можливостями нової епохи і нехай він стане ще цікавішим. Бо якщо любиш, тоді бажаєш найкращого.

Але щоби це зрозуміти тепер або колись у майбутньому , варто добре запам’ятати яким був футбол ще вчора і колись у минулому.

Новий документальний фільм “Алекс Фергюсон: ніколи не здавайся” і є тією машиною в часу, яка поверне нас не так у далеке минуле футболу, вдячне для ностальгії, скільки у близьку історію, яке ще має потенціал для живої любові. Ця стрічка не стільки про тонкощі спортивної гри, скільки про тонкощі людини у грі, особливо людини поза грою, диригента великої гри, яка пропускає кожну нитку її нерву через своє серце. Футбольний тренер – та роль, яка беззаперечно доводить, що футбол – це простір драми, а не тільки спорт. Будь-який тренер будь-якого виду спорту, особливо командного, скаже те ж саме про своє і також матиме рацію. Просто футбол найбільше помітно чутний, наймасовіше маніфестує здатність людського духу долати матеріальне тяжіння і здійматися услід за духом.

Знятий сином великого тренера, фільм розповідає про народження і гартування характеру того, хто стане найвідомішим тренером Англії і легендою Манчестер Юнайтед. Але це не лінійна біографія видатного шотландця, а швидше драма для ліричного героя, який аналізує прожите життя, сповнене випадковостей, відзначає ключові помилки, після яких вдавалося піднятись, важливі рішення, які дозволили розвиватись, головних людей, з якими можна було перемагати. Герой робить напружені паузи там, де несила говорити і посміхається там, де знову бракує слів. Це також пісня дружини, яка понад п’ятдесят років тримала внутрішній фронт і не давала опускатися рукам та розчинятися волі чоловіка, яка пожертвувала більшим, ніж герой, для того щоб її чоловік став найкращим героєм. Це хор футболістів, яким тренер давав шанси повернути віру у себе, це ядерна тиша пауз перед виконанням вирішальних ударів, які перекреслювати звичний плин часу. Це півтори години напруженої насолоди, як на найкращому матчі.

Стриманий за темпераментом і кольорами, як і належить доброму британському кіно, фільм однак компенсує складною мікроструктурою почуттів та емоцій, мінімалістичною музикою та вінтажною візуальною естетикою.

Навіть якщо ви не слідкували за біографією Фергюсона, навіть якщо не пам’ятаєте славного фіналу між Манчестер Юнайдед та Баварією 1999-ого, навіть якщо просто не любите футболу, то після цього фільму у вас стане менше аргументів наполягати на своєму. Бо футбол – це дар, який освячує важку працю людини, її короткий відпочинок, її завжди минущу радість, її недовгі обійми ближнього…

Олег Яськів

Jason Ferguson, Sir Alex Ferguson: Never Give In, 2021

Доба серіалів, схоже, приходить надовго. Нетерплячість сучасної людини дивним чином скеровує її розсіяну увагу від повнометражних односерійних двогодинних фільмів до багатогодинних багатосерійних серіалів. Можливо, це стається тому, що від серіалу можна відірватися на інші справи, так ніби відкласти книгу, коли до тебе приходять гості.

Але від цього серіалу неможливо відірватися. А якщо й можливо, то він підпорядковує наступні дні тотальному диктату бажання дивитися далі, не відкладаючи, не відриваючись, не приймаючи нікого і ніщо інше.

“Гра в кальмари” руйнує кордони між цільовими аудиторіями кіноманів різних ґатунків, пропонуючи кожному, навіть найменш вибагливому, відчути себе в ролі глядача на гладіаторських іграх нового часу. Поки що це ігри віртуальні, в нашому випадку кінематографічні. Але межа між віртуальністю та реальністю стає щораз прозорішою, так що спокуса її перейти зростатиме з кожним успішним художнім або науково-технічним експериментом.

Корейський серіал і є саме таким успішним та художнім експериментом. Серіал цей короткий, тривалістю в один восьмигодинний робочий день, ще й поєднаний єдиною сценарною лінією та героями, тому правильніше (а мені зручніше) буде називати його фільмом.

Однією з причин гарячкової уваги до цього фільму є простий формат дитячої гри, довкола якого вибудовуються його складні філософські та психологічні сенси. Тобто, глядач, залежно від своєї потреби, може сприймати цей фільм на різних рівнях інтелектуальної ієрархії: або як просту інсценізацію дитячих ігор, або як ігрову модель для психологічних експериментів, або як алегорію духовного стану сучасного світу. Причому ніхто  не програє, тому що на кожному з цих рівнів гарантована найвища якість кіно. Адже й “простий глядач” також не ходить до кінотеатрів в першу чергу за попкорном, а все ж таки за якісними враженнями та емоціями.

Отож емоції гарантовані кожному. Можливо, на самому вершечку інтелектуальної ієрархії сенсів вибагливий філософічний розум відчує легке розчарування від тривіальності заключних смислових акордів. Але до цієї вершини інтерпретацій доберуться далеко не всі. Більшість же будуть наркотично, синонімічно до тваринного інтересу до гладіаторських “видовищ”, прив’язані до сценарію, у якому випадково відібрані дрібні злочинці, авантюристи та невдахи добровільно потрапляють у пастку спокуси заробити величезні гроші, взявши участь і вийшовши переможцем у всього-на-всього шести дитячих іграх.

Автори фільму дуже вдало підіграли прихованим інстинктам глядача побувати у ролі деміурга та лялькаря маріонеток, яких можна вбачати у інших людях. Адже метафора життя як театральної гри дозволяє відчувати себе не лише в ролі актора чи обслуговчого персоналу, але й режисера. Отож люди грають людьми за сценарієм дитячих ігор. Ігри ці не всі відомі українцям, бо є народно-корейськими, але це не так важливо. Важить сам принцип гри, у якій обов’язково присутня змагальність та функція переможця.

Дитячі ігри ніколи не бувають милосердними. У них завжди хтось зі сльозами програє, а хтось переможно тріумфує. Дітям ще майже не знайома емпатія до слабших та великодушність сильнішого. “Гра в кальмари” повертає дорослому глядачеві відчуття дитинства саме у такому пережитті. Кожен неминуче бував у ролі переможця або ж аутсайдера у своїх дитячих іграх. Кожен пам’ятає радості, а ще краще болі від тих ігор. І нагода подивитися збоку як би це могло виглядати в ідеальній постановці стає більш спокусливою, ніж бажання відмовитися від споглядання за жорстокістю, яка переливається через край вже з першої серії.

Мистецтву жорстокості треба вчитися саме в Азії, якщо взагалі цьому потрібно вчитися. Про це говорить не лише історія військово-політичних звірств, які там творилися упродовж двадцятого сторіччя, але й особлива витончена увага до жорстокості у азіатському кінематографі. Кращі фільми про війну (38-а паралель, Квіти війни), про особисту помсту (Олдбой, Паразити), кращі фільми жахів (Дзвінок, Темна вода) створені саме корейськими, китайськими та японськими кінематографістами. І це дійсно високоякісні художні твори, в яких жорстокість безжалісно піднесена на однакові мистецькі терези з мистецькими компонентами.

Більшість подій фільму відбувається в єдності простору-часу, тобто, за класичними правилами театру. Оця, здавалось би, застаріла театральність стала виграшним режисерським прийомом. Окремі відхилення сценарної дії поза простір острова-в’язниці якраз і виглядають найслабшими елементами фільму. Саме там наративність історії дещо провисає, а заповнення утворених в емоційному напруженні прогалин моралізаторськими конструкціями лише підсилює бажання глядача якнайшвидше повернутися на поле смертельної гри і відкласти мораль до кінця або ж взагалі відкласти мораль. Зрештою, цього ж хотіли від героїв фільму і екранні замовники цієї гри, або VIPи, як їх названо (випадково чи невипадково, але це єдині представники європеоїдної раси у фільмі). Щоб випущені на свободу учасники гри добровільно повернулися і продовжили, відклавши мораль, змагання зі смертю за виграш, який після кожної гри збільшується і врешті стає настільки великим, що вислів “усі гроші світу” не буде значним перебільшенням. І коли всі учасники, які вижили після першої гри, повертаються у цю “клітку” знову, то глядач вже розуміє, що ця гра буде доведена до кінця і продовжує залишатися біля екрану в очікуванні нових ігор та нових жертв.

Головна алегорія цього фільму – на капіталістичне суспільство, яке за правилами конкуренції поступово губить інші правила життя – навряд чи стане одкровенням для українського, та й глобального освіченого глядача. Надивлені яскравих трилерів, начитані песимістичної фантастики та задумливої філософської літератури ми смиренно визнаємо, що людська гра буде продовжуватися, а з її правил ще довго не буде вилучено жорстокість і, що гірше, привабу жорстокості, егоїзм та, що гірше, виправдання егоїзму, культ грошей, та ще гірше, його обґрунтування. Але я впевнений, що головний чинник, який все ж таки змушує нас додивлятися такі фільми до кінця, полягає у тому, що ми чекаємо – навіть серед апофеозу цієї жорстокої гри – на добро, бодай в найелементарніших проявах. І ви його дочекаєтеся. Принаймні у цьому фільмі. Інакше він не вартував би жодного слова уваги, навіть якби й залишався таким же художньо досконалим. Бо поки поряд із гранями зла, у правилах людської гри залишатимуться милосердя і потреба у милосерді, жертовність і готовність до жертовності, любов і сила любові, людина зберігатиме надію. І віру…

Олег Яськів

Сьогодні історією про боротьбу жінки за право на власну творчість та свободу у поведінці ніби й не здивуєш європейську публіку, а сучасним жінкам важко відчути суголосність проблем головної героїні, яка жила сто років тому, до їхніх, необтяженими дискримінаціями, турбот. Але насправді це оманливе враження. Адже фільм “Колетт” – це не тільки белетризована сторінка з історії боротьби жінок за право на творчість, авторство та незалежність, яка загалом уже закінчилась їхньою перемогою та досягненням рівності практично у всьому. Ця боротьба насправді слугує лише тлом для промальовування тонкої психології стосунків між чоловіком та жінкою у різних ролях: чоловіка та дружини, чоловіка та коханки, партнера і партнерки.

А оскільки Габріель Колетт – відома французька письменниця, яка жила у першій половині двадцятого сторіччя – то це також відчайдушне занурення у прозору глибочінь літератури: від зображення творчої майстерні автора до обтесування літературних смаків його сучасників.

Колізія реальної історії, покладеної в основу фільму, полягає у тому, що письменником був і чоловік Колетт. Його талант, попри більшу стартову славу, був скромнішим, більше того, він спочатку видавав її романи під своїм іменем. Звісно, що рано чи пізно талановита і незалежна дружина повинна була збунтуватися. Але цей бунт був не стільки грубо руйнівний, як креативний та революційний настільки, що спричинив у свій час мало не ефект хімічної бомби.

Це рідкісний випадок коли англійці зняли фільм про французів без помітних стилістичних відмінностей у смаках і національних кінотрадиціях. Фільм досконало відтворює буржуазне суспільство на перетині дев’ятнадцятого і двадцятого століть. Як все, зняте на історичну тематику, фільм, якщо знятий з повагою до деталей, повинен гарно дивитися. “Колетт” саме таким і є: його просто приємно дивитися, вловлюючи контури імпресіонізму у паркових пейзажах, сліди арт-деко в буржуазних інтер’єрах, марнославну самовпевненість обивателів у костюмах та манерах. Його приємно і слухати: майстерно стилізована під епоху модерну музика немов під анестезією долає труднощі перекладу звучання минулого часу на аудіальну мову сучасності.

Габріель Колетт була не просто талановитою письменницею, релевантною своєму часу, десь більше, а десь менше талановитою, ніж її сучасники-чоловіки. Вона насамперед була непересічною жінкою, яка значно випередила свій час у демонстрації свободи поведінки, амплітудах епатажів, проявах вільного кохання. Таких і зараз, у наш вседозволений та всімзабезпечений час, невелика меншість, такі і зараз яскравіють в очах обивателів прикрим більмом і розпалюють істерики у інквізиторів моралі.

Кайра Найтлі ідеально вписалася своєю магнетичною зовнішністю та стрімким темпераментом у роль цієї яскравої героїні. Можливо, це навіть одна з кращих її ролей. Чесна, сильна, фатально приваблива жінка – що може бути кращою роллю для великої акторки зі схожим темпераментом. Але це не просто фільм-бенефіс однієї акторки. Весь акторський склад добре збалансований і довершено оркеструє драму, не лише точно відтворюючи минулий, застиглий у передвоєнній гедоністичній нірвані час, але й вживлює філігранною грою давно затихлі пристрасті сильних особистостей у сучасний емоційний простір.

Перед нами блискуче розказана історія проростання вільної жінки через хащі стереотипів, забобон, заздрощів та підступів. Причому історія переможна. А таких перемог ніколи не буває забагато щоб про них не нагадувати – чи колись, чи тепер чи у майбутньому. Адже вже саме життя таких жінок важить інколи більше, аніж їхня творчість. Твори Габріель Колетт на сьогодні дещо призабулись, проте її колоритна та лунка особистість продовжує захоплювати і надихати. Наприкінці свого довгого життя письменниця написала: “Яке прекрасне життя я прожила. Шкода, що зрозуміла це я тільки тепер”. Чим все сказала і собі і нам.

Приходьте! І нехай зростає з вами сила вашої неповторності.

Олег Яськів

Цей фільм отримав несподівано великий успіх у Франції, яку, здавалось би, складно здивувати і самими художниками, і фільмами про них. Але він перший на високому художньому рівні, а не лише мовою документалістики, поставив питання про переоцінку творчості наївних художників, більше того, він перший у новітньому часі здійснив перевідкриття художника.

Поза всім іншим – це стриманий в емоціях, але, як швейцарський годинник, досконало вивірений у деталях портрет епохи. І хоча ця епоха великої респектабельності та великої війни вже відійшла від нас на сто років і багато що мало би призабутись, найкраще з неї продовжує хвилювати і сьогодні: відповідальність перед іншими, пристрасть до роботи, смиренність перед долею. Такою її малюють і герої фільму. А вже його автори, особливо оператор, дарують нам тонізуючий візуальний відбиток того минулого: неспішного у діловій динаміці, соковитого в неурбанізованих пейзажах, графічно контрастного у типажуванні людей.

Ще сто років тому світ не знав про художницю Серафину Луї. Світ знав імпресіоністів, експресіоністів, фовістів, вже нарешті авангардистів легітимізував, але жінка та ще й з народу вміти малювати не мала права. І лише завдяки проникливій уважності до служниці, яку проявив німецько-єврейський колекціонер і критик Вільгельм Уде під час їхнього випадкового знайомства, світ відкрив талановиту художницю. Двоє самотніх людей з діаметральних соціальних верств знайшлися у просторі і часі для рівногідного діалогу про мистецтво і його причини.

Жінка, яка малювала квіти та фрукти – базові речі для європейського натюрморту упродовж століть – раптом промила затерті звичкою очі художніх критиків, спекулянтів від мистецтва і професійних художників і вказала на простий спосіб відображення світу або, що для художниці було тотожним, – спілкування з Богом. Природа, яку ми бачимо у житті або на картинах академістів чи сюрреалістів як багатоликий персонаж нерукотворного, але залежного від людини світу, раптом почала перетворювалася на барвисті мелодійні абстракції, які відштовхувалися від реальності, але зберігали її структурну достовірність.

Незважаючи на роль колекціонера Уде, який окрім Серафини Луї, відкрив світу Пікассо, Брака і ще одного “наїва” Анрі Руссо, хіба що лише фільм Мартена Прово, знятий майже через сто років після їхньої зустрічі, по-справжньому зробив цю художницю вже більше, аніж менше відомою. Сам фільм вартує такої достойної ролі, бо він дійсно добре скроєний. Про минуле, прогавлене кількома поколіннями, можна тільки так і говорити: стримано в емоціях, але уважно в деталях, зі скромним наміром повернути заслужену мисткинею славу хоча б її нащадкам, якщо вже перед самою авторкою ті непоплатно завинили.

Головну і дуже складну роль зіграла Іоланда Моро, не аж така відома і зовсім не найефектніша серед французьких актрис. Але в результаті інші, більш фактурні чи досвідчені актори, їй просто асистували, а потім разом з фестивальною публікою ще й аплодували, коли вона отримувала Сезара. Інші Сезари (яких загалом сім) отримали режисер, сценарист, оператор, композитор, декоратор, костюмер. Тобто, фільм забрав все краще, чим вибаглива і багата на хороше кіно Франція могла нагородити у 2009-ому році. І всі Сезари заслужені.

Тим не менше, Серафина Луї закінчила своє життя набагато гірше, ніж того заслуговувала. Світ погано вчиться справедливості і лише мистецтво інколи вимолює його колективні гріхи. Можливо, її душу заспокоїли ангели, які свого часу переламали її життя надвоє і переконали зайнятись малюванням. Нехай буде так як вона вірила і нехай буде її творчість навіть з тими хто не вірить. А кіно нехай залишається мистецтвом, а не конвеєром фабрикування грошей та стертих смаків. Наприклад, таким як чудесний фільм “Серафина з Санлісу”.

Олег Яськів

Séraphine, Martin Provost, 2008

Осінній сум не схожий на важкий лютневий настрій посеред снігового болота чи висушену пустку самотності посеред блідо-жовтого літа. Розкішне макраме кольорових парків та ранкових приморозків змушує підходити ближче до людей, уважніше вслухатися в їхні історії, переставати вірити у радісні фотозвіти у соцмережах і усвідомлювати неперервну поліфонію їхніх історій. Більшість цих історій можна спростити до лаконічних новел або коротких фільмів, які можна не відриваючись прочитати за ранковою кавою або переглянути за один тихий вечір. І ми справді шукаємо такі прості історії, хочемо стати їхніми персонажами, приміряти тягар сильних почуттів і спробувати пройти з ними бодай найкоротший життєвий відрізок.

Перед нами ще один ніжний фільм від майстра отаких осінніх сумних кіноісторій Клода Соте. Іконічно досконала Ромі Шнайдер, яка смиренно несла важкий хрест нещасливих доль своїх героїнь, захоплює не лише бездоганним акторським талантом, але й фатальною симетрією екранних історій зі своєю життєвою долею. Саме така акторка, в очах якої відображений смуток самотніх красунь, а в лініях обличчя – легкодухість їхніх чоловіків, найкраще підходила для ролей у найсильніших фільмах режисера, які розв’язували складні лабіринти стосунків між чоловіком та жінкою, таких як “Дрібниці життя”, “Сезар і Розалі” та нарешті “Проста історія”. Саме за останній з них легендарна франко-німецька акторка отримала заслуженого Сезара, а сам фільм визнали кращим у Франції.

У епіцентрі історії – знову, втім, достатньо прогнозовано, жінка. Вже достатньо зріла, щоб наробити помилок і ще достатньо приваблива, щоби могти дозволити собі зробити нові. Причинами цих помилок є, звичайно, чоловіки – колишній офіційний та новий неофіційний. Втім, героїня майже не сподівається, що чоловіки зрозуміють її складний психологічний стан, раціональні потреби та палітру почуттів. Все, що у неї залишається, – це слабка надія на досягнення свого приватного щастя і безстрашне слідування своїй долі.

Фільм віртуозний у зображенні складних емоційних станів героїв. Спостерігати за ними, розв’язувати ребуси зі складних ситуацій – і цікаво, і повчально. Адже режисер навмисно вибудовує їх такими, щоби можна було легко спроектувати на життя кожного глядача і відірватись від контексту місця-часу. Навіть своєю назвою він повідомляє, що мова йтиме всього лиш про просту історію, хоча, безумовно, сподівається що його глядач не настільки наївний, щоб повірити їй.

Ромі Шнайдер магнетична у ролі жінки, яка закохується у слабших за неї чоловіків. Вона добре усвідомлює, що її розум, інтуїція, здатність кохати та емоційно віддаватися не знайдуть симетрії у дзеркалі цих стосунків. Але природа жінки, потреба любові змушують її рухатися назустріч власному нещастю, залишаючи глядачеві підказки для аналізу та кращого розуміння причин складнодосяжності життєвої гармонії.

Попри таку концентрацію уваги на жінці, аж ніяк не подумайте, що фільм вийшов сентиментальним чи мелодраматичним. Навпаки – це одна з найправдивіших проекцій реального життя, яких коли-небудь бачив кінематограф. Режисеру вдалося просто перенести на екран одну з простих історій, про які ми знаємо або десь чули, але які боїмося прикладати до себе. Здавалось би, всього лиш одну просту історію із мільйонів, але ніхто краще за нього цього ще не зробив. Принаймні у кіно.

Фільм зачаровує тонкими контурами психологічних портретів героїв, хиткою правдою їхніх вчинків, ненав’язливою атмосферою повсякденності і легким сумом, який мов осінній туман, нехотячи полишає квартали старого європейського міста.

Це еталонний зразок справжнього європейського, більше того, справжнього французького кіно, яке хоч і вінтажне за витримкою, але залишається актуальним за ідеями, тому що талант автора і художня цінність твору долають час.

Саме Клод Соте подарував світові новий етап акторського життя Ромі Шнайдер, який перервала її передчасна смерть. Саме він приніс світу її найкращі ролі. І якщо ви хочете зрозуміти, за що кіномани так люблять цю акторку, то фільм “Проста історія” – найкращий аргумент. А якщо хочете насолодитись щемкою ностальгією за утраченими почуттями чи призабутими переживаннями, то цей фільм – найвірніший спосіб повернути їх.

Олег Яськів

Claude Sautet, Une histoire simple, 1978

Добре кіно повинно перекладати відповідальність за осмислення фільму на глядача. Його основне завдання – не розважати ідеалізованими героями чи нереальними ситуаціями, а давати приклади життєвих перемог чи поразок, підкреслювати важливість вчинку, силу слова, твердість переконання, енергію любові, міцність дружби або ж, навпаки, нікчемність різного роду підлостей. Добре кіно – це завжди багато запитань і мало відповідей, це завжди складна робота емоцій та розуму.

Фільм “Дружина художника” створений за біографічною книгою данської письменниці Анастасії Арнольд “Страсті Марі” і розповідає про життя дружини відомого данського художника другої половини дев’ятнадцятого сторіччя Северина Кройєра. Художник, попри видатний талант, мав складний характер і навіть страждав на нехай і незначні, але періодичні розлади психіки, чим перетворював життя дружини на нестерпне випробування, в якому іспиту зазнавали головні людські маркери: вірність, почуття, терпіння, милосердя, любов зрештою. Вийти морально непогрішною з такої складної ситуації зовсім непросто, особливо коли відведена тогочасним соціумом роль вірної дружини та уважної матері приглушує прагнення бути художницею та вільною жінкою. Тому звичайно, що в якийсь момент на периферії життя героїні з’являється молодий привабливий композитор, а згодом виникає ще складніша дилема з материнством і ситуація вкрай ускладнюється.

На щастя, це скандинавське кіно, а північноєвропейські режисери вміють давати раду з такими складними сюжетами без западання у двомірні мелодрами та тривіальне моралізаторство.

Фільм знятий Білле Августом, а це для кіноманів багато про що має сказати. Про те, що це буде високоякісна драма, про те, що візуальна картинка буде довершена, а музична атмосфера – досконало припасованою до часу. Білле Август – один з найтитулованіших європейських режисерів, чільний представник старшої генерації скандинавського кіно, найсильнішої данської його гілки. В його руках – дві Золоті Пальмові Гілки та багато інших високих нагород. Його справедливо вважають наступником слави Інгмара Бергмана.

Безумовно, це костюмований фільм, який вражає розкішшю інтер’єрів епохи кінця дев’ятнадцятого-початку двадцятого сторіч, часу, коли модерн уже руйнував усталеність звичаїв та стереотипів, проте буржуазна мораль все ще зв’язувала свободу людини, а особливо жінки. Звичайно, що у цьому фільмі багато живопису, а сама картинка максимально наближена як до духу часу, так і до духу творів художника.

Проте не лише візуальними красотами славний цей фільм, а міцним сценарієм та глибокими діалогами. Діалоги – це головна проблема для кіно, а добрі діалоги – справжня рідкість, причому навіть сучасне кіно не має багато успіхів, що вже говорити про старі, нехай навіть класичні фільми. Уникнути банальностей, смислових порожнин, стерилізації літературної мови в умовах комерціалізації кінематографу, розсіяння очікувань та наростаючої нетерплячості глядацької аудиторії вкрай важко.

У цьому фільмі авторам вдалося, попри драматичну канву, дати багато роздумів про живопис та музику, про інститут сім’ї, про головні риси людяності. Режисер, услід за авторкою роману, не дозволяє собі простих висновків та уникає моралізаторства. Фільм ніби відкривається перед глядачем незагоєними ранами від наелектризованих життєвих ситуацій, несправедливими стражданням жінки та егоїстичними амбіціями її чоловіків, але всі вони, втім, кожен по-своєму прагнуть зберегти любов у собі та любов іншого. Тому любовний трикутник у цьому фільмі стає сценою для поліфонічної та багатовекторної психологічної драми, а любов жінки роздвоється на кохання до чоловіків та прив’язаність до дитини.

Втім, візуально цей фільм розгладжує зморшки від повсякденних турбот: м’яке сонячне світло, витончена гра тінями, досконала мова костюмів, довершена композиція інтер’єрів, і пейзажі, пейзажі на картинах та морському узбережжі, які захоплюють та заспокоюють.

Осінь перед нами та осінь всередині нас. Загортайтеся у пледи і відкривайте цей прекрасний фільм…

Олег Яськів

Ось така екранна історія про довге щасливе життя з великою жінкою – кращою письменницею та темпераментнішою коханкою – зворушує. Тому що ця історія розказана її чоловіком, професором філології і також письменником, проте значно меншого таланту, нерішучим і скромним чоловіком, який вірно і болісно любив дружину з-під тіні її слави. Любив, не здригаючись від жару її жіночого темпераменту, екстремальності творчих експериментів та сексуального успіхів в інших чоловіків.

У фільмі англійського режисера Річарда Ейра, знаного за композиційною майтерністю та роботою з акторами найвищих драматичних талантів (хоча б тут – Кейт Вінслет та Джуді Денч), багато прекрасно-глибоких слів. Це ніби й природньо, адже розповідь йде про життя творчої людини. Проте Айріс Мердок, життя якої повністю умістилося у бурхливому двадцятому столітті і навіть завершило його, була по-справжньому сміливою інтелектуалкою та бунтаркою. Тому її твори майже не хибують банальностями чи порожнечею, як це найчастіше трапляється з художньою літературою. Недаремно її ще за життя визнавали також і філософинею, що для жінки навіть у її час було рідкісним випадком. Щоби відчути літературний тон фільму та спосіб мислення його героїні, процитую лише одну з багатьох проникливих фраз, якими він наповнений: “Освіта не робить нас щасливими, як і свобода. Але завдяки освіті ми можемо зрозуміти, що ми щасливі. Вона переконує нас, що є лише одна свобода, яка має значення – свобода розуму.”

Проте доля складна і вередлива. Тож приготувала гострому розуму письменниці довге і драматичне згасання. Про це також, а не лише про кохання молодих, талановитих, амбіційних і бунтівливих письменників, розповідає цей фільм. Саме контраст між яскравою молодістю, переповненою коханням, фліртами, гостротами та пригодами, і сутінковою старістю, з кородуючими ознаками деменцій, створює головну напругу у цьому фільмі. Цей емоційний та інтелектуальний пінг-понг задає активний ритм фільму і не дозволяє занепасти його цікавості. Немов контрастний душ, цей загалом спокійний і навіть дещо елегійний фільм, збадьорює розум, примушуючи більше цінувати кожну зустріч, кожен поцілунок, кожну хвилину щастя, якщо такі взагалі трапляються на довгій дорозі життя.

Попри це, розмови у сім’ї британської університетської богеми – звичайно про творчість і секс, філософію та політику. Звичайно, що бунтарські перверзії, побутовий нонконформізм, творчі експерименти стають головними артеріями фільму. Але його внутрішнім світлом все ж таки залишається любов. З неї ми виводимо вірність, з неї ж – терпіння, а заразом і співчуття.

Цей фільм без сумніву, змусить вас поглянути на світ та власне життя свіжими, озброєними лінзами мудрості, очима. А хто ще не читав її романів, обов’язково візьме якийсь до рук і не відпустить до останньої сторінки, зачудований міцною драматургією сюжетів та свіжістю ідей.

І якщо хтось побачить цей глибокий фільм у сумний відтінках, бо про старість та згасання, то сам режисер дає доста шансів побачити його по-іншому – адже тонкий британський гумор, немов вересневе світло розсипаний по сценарію, переказує, що перемагають ті, хто не втрачає бадьорості духу. Ну хто як не емансипована дівчина середини пуританського минулого століття може запропонувати своєму молодому нерішучому другові “Ну що, може, час почати кохатися? Ти взяв французькі листи? Буде простіше, якщо ти знімеш штани”, розуміючи, що юнак, в якого вона закохана, ніколи сам би на це не наважився.

Дуже складні речі відбувалися у житті подружжя Мердок-Бейлі. Слабкі та нерозумні не витримали б і зруйнували найголовніше. Але саме тому цей фільм знятий про Айріс Мердок за спогадами її чоловіка – бо їм вдалося. Перейти усі труднощі подружнього життя, нутрощі публічного життя і попри все залишитися разом. Щоби один помер у другого на руках. Айріс пішла першою. Але залишила світу два десятки прекрасних романів та спогади у серці свого чоловіка.

Ось так вони і прожили довге, щасливе життя. Так варто прожити і кожному – у розумінні, повазі, терпінні, не завжди у вірності, але безумовно у справжній любові. І навіть якщо не всім вдасться залишитися у вічності, як Айріс Мердок, то всього іншого – і головнішого –  досягти цілком до снаги.

Олег Яськів

Бельмондо швидко став символом. Спочатку – “нової хвилі”, швидкоплинної течії французького авторського кіно, яка відкрила нові його форми та дала світу кількох талановитих режисерів. Дещо пізніше актор зробив свій вибір на користь комерційного кіно і майже одразу став улюбленцем масового глядача в образах то шармовитого ловеласа, то нездоланного супермена, а то й добродушного блазня. Тому в його фільмографії мало “серйозних фільмів”. Ще менше серед них тих, які пережили свій час і ще можуть зацікавити не лише вередливих естетів, але і звичайного, масового глядача, який любить хороше кіно за емоції, правду та простоту.

Лише в останньому своєму фільмі актору вдалося стати героєм такого кіно. “Людина та її собака” – це не черговий фільм “з Бельмондо” з усіма його коронними рисами, а фільм навіть почасти про Бельмондо. У ньому перед нами постає людина зі своїм життєвим сумом та спогадами про вже майже прожите до кінця життя. Втім, режисер Френсіс Юстер промальовує більш універсальний образ людини, аніж сторінки біографії популярного актора. Це до щему справжня, хоч і вигадана історія – історія про самотнього старого чоловіка, який втрачає не лише життєві сили, але й життєві ілюзії і знаходить підтримку не так в людях, скільки у своїх витриманих часом переконаннях та вірній собаці, яка випадково стала йому найкращим другом.

Фільм повільний, немов кроки старої людини. Проте саме такий ритм дозволяє розсмакувати життєву мудрість, вкладену в уста головного героя. Саме такий ритм дозволяє заглибитись у себе і почути відлуння поставлених запитань у власній душі. Це фільм-зустріч зі собою, у якому б віці ви не були. Це фільм-медитація і фільм-прощання. Бельмондо прожив ще довгих тринадцять років після нього, але вже не в кіно, повільно затухаючи, немов далека, колись яскрава зірка.

Розуміючи важливість цього фільму для актора – адже раніше він пережив важкий інсульт і було мало надій на його повернення у кіно – свою повагу та солідарність з ним виявили його численні колеги. Відтак, у фільмі свої маленькі і навіть епізодичні ролі грають Макс фон Сюдов, Робер Оссейн, Даніель Ольбрихський, Франсуаза Фабіан, Емануель Ріва – легенди кіно, які знали та любили актора ще молодим.

Не зайвим буде вказати, що цей фільм став вільним рімейком класичного неореалістичного фільму Вітторіо де Сіки “Умберто Д.”, який чимало критиків відносять до найзначніших досягнень світового кінематографу. Як і у першооснові, в осерді фільму Юстера зберігся великий гуманізм і мудрість прийняття життя. А сам Бельмондо вперше у своїй довгій і плідній кар’єрі зіграв цілком драматичну роль.

Бельмондо попрощався з кінематографічним світом ще у 2009 році, знявшись у своєму останньому, філософському, людяному, просякнутому іронією та надією фільмі. Ми ж прощаємося з великим актором зараз, коли завершилося його земне життя. З вдячністю за радість та оптимізм, які він дарував поколінням глядачів усього світу.

Олег Яськів