Одного разу Розі Хантінгтон-Уайтлі та її колега-ангел Victoria’s Secret Кендіс Свейнпол зайшли пообідати до затишного ресторану в центрі Торонто. Тільки-но зайшовши до приміщення, дівчата відразу помітили найгарніший столик – він стояв біля великого світлого вікна прямо по центру зали, так, що з нього було видно усіх.

Розі та Кендіс глянули одна на одну, і наввипередки, цокаючи каблуками, помчали поміж столиків до цього місця – жартуючи, що хтось зараз зайде і обов’язково його займе. Та біля столика їх чекало розчарування у вигляді таблички “Зарезервовано”. Вони знову глянули одна на одну, щоправда тепер із сумом в очах.

Їх погляд тривав недовго, його перейняла на себе офіціантка, що з’явилась невідомо звідки, і посадила блондинок за сусіднім столиком.

- Що їстимемо? Давай знову замовимо щось велике, і хай люди дивуються, як в таких худеньких дівчаток влазить стільки їжі? – запитала Кендіс і засміялась.

- Це вже не оригінально, треба щось нове придумати, – сказала задумливо Розі, – наприклад, просити найменші порції – 30 грам одного блюда, 20 грам іншого і т.д.

- Хороша ідея!

Їх розмову мимоволі перервала дівчина років 17-ти, що різко підійшла до зарезервованого столика і сіла за нього. Вона розмовляла з кимось по телефону:

- Так, зарезервовано, сіла вже. То через скільки ти будеш? А тебе не вчили, що заставляти дівчат чекати невиховано?.. Та почекаю вже, що ж робити! Поспіши, і гарно підготуй, що ти мені маєш зараз сказати, бо я ОЙ ЯКА НЕДОВІРЛИВА!

Дівчина поклала слухавку на стіл і завмерла. Видно було, що сидіти тут самій їй незручно. Вона не знала, куди подіти руки, тому знову взяла свій телефон і почала водити пальцями по його екрану.

- А всьому виною нові технології, – перервала мовчання Кендіс, – от не вигадали б мобільних телефонів, він би не спізнився!

- Зате ті ж самі нові технології і в пригоді стають, – відповіла тихенько Розі, – дивись, вона залізла в Твіттер або Фейсбук, і вже чекати зовсім не нудно!

- Можливо й познайомилась з цим непунктуальним чуваком у Фейсбуці. У нього на сторінці було написано “захоплююсь літературою 19-го століття”, “вмію довести до оргазму 10-ма різними способами”, “переводжу бабусь через дорогу”, але жодного слова не було про те, що він періодично запізнюється на побачення і дівчатам доводиться сидіти самим у незручному становищі…

- І не написано, що він не опускає після себе стілець на унітазі, – підхопила Розі, – що у спадок від свого діда він отримав не тільки гроші, але й надзвичайно гучний храп; що фільми, які він любить найбільше – це ніякий не арт-хаус, а порно…

Дівчата зареготали майже в унісон своїми дзвінкими голосами. Вони засміялись так голосно, що люди з сусідніх столиків почали озиратись на них. І десь у цей час до ресторану увійшов герой їх розмови. Це був високий коренастий хлопець, на вигляд 20-ти років. Його погляд і зухвалий вираз обличчя говорили про його високу самооцінку. Дуже високу. Надто високу.

Хлопець підійшов до зарезервованого столика і сів біля дівчини. Розі та Кендіс тільки-но приготувались вислухати його виправдання, як до них підійшла офіціантка, і “ангели” почали робити замовлення.

Коли офіціантка пішла, щось було не так. “Не так” було із повітрям – в ньому відчувався неприємний запах сигаретного диму. Дівчата жодної миті не сумнівались, хто був джерелом диму. Кендіс повернулась до хлопця зі словами:

- Я перепрошую, але не могли б ви погасити свою сигарету?

- Ні, дякую! Мені і так добре, – відповів курець і з висока, із викликом втупив погляд в Кендіс.

- Але нам так не добре, – відповіла строгим тоном вона, – і взагалі, тут зала для некурящих.

- Ага, а ще я можу померти від раку легенів, і що далі?! – хлопець демонстративно смачно затягнувся і повільно випустив дим. Його супутниця винувато опустила погляд. Видно було, що їй ця ситуація неприємна.

А Розі, довго не думаючи, мовчки стала з-за столу і без поспіху, легкою ходою моделі, цокаючи каблуками, пішла через всю залу. Вона знайшла адміністратора, розповіла йому, хто така вона і хто така Кендіс, розповіла про хама в залі для некурящих та своє вміння писати в книгу скарг, після чого такою самою легкою ходою повернулась за свій столик.

Слідом за нею, ходою, яку тяжко назвати легкою, прийшли адміністратор та охоронець і попросили злісного курця покинути приміщення ресторану. Та перш ніж хлопець встиг хоч щось відповісти, з-за столу роздратовано піднялась його подруга, і з словами “Не дзвони мені більше!” пішла у напрямку дверей. За нею пішов і хлопець, вираз обличчя якого тепер не випромінював зухвалості.

- А ще, в його Фейсбуку не написано “мене кидають дівчата, тому що я веду себе як мудак”, – резюмувала Розі, – До-речі, столик звільнився. Пересядемо?

Так Розі Хантінгтон-Уайтлі бореться з курінням і хамством.

Пригоди Розі Хантінгтон-Вайтлі

Одного разу Розі Хантінгтон-Вайтлі прогулювалась околицями Каракасу. Зимовий день у столиці Венесуели був сонячним і теплим, небо над головою блакитне, а все навколо зеленим – і настрій від цього у Розі був прекрасним. Усі перехожі здавались добрими і милими, а життя – безтурботним і красивим. Вона йшла своєю легкою ходою, нікуди не поспішаючи, і тихесенько наспівувала веселу мелодію. Раптом вона зупинилась. Вона й не могла пройти повз і не зупинитись – просто посеред тротуару сидів гарненький песик.

Еліас Мічела помітив Розі ще стоячи на пішохідному переході в очікуванні, поки світлофор змінить червоний колір на зелений, і дозволить йому перейти на інший бік вулиці. Це був молодий і доволі симпатичний чоловік віком 25 років, одягнений у стильні сірі штани та картату сорочку. Розі чекала на зелений колір світлофора поряд із ним. Але звернув увагу на неї він зовсім не завдяки її привабливій зовнішності (вона стояла збоку) – він почув, як чийсь дзвінкий голосочок неподалік наспівував дуже і дуже знайому мелодію. Еліасу стало цікаво, що за мелодія зазнала такої цікавої інтерпретації.

Коли засвітилось зелене світло, він йшов “зеброю” поряд із юною красунею, продовжуючи вслухатись у мелодію – аж поки пішохідний перехід не закінчився і не почався тротуар. Коли мелодія почала віддалятись, хлопець зрозумів, що повернув не туди. Тобто, повернув він саме туди, куди йому треба було йти, але зовсім не туди, куди він хотів іти зараз.

Що це за мелодія, яку вона співає?! Він багато разів її чув, але у її виконанні вона звучала якось по-іншому. Йому захотілось дізнатись, що це за мелодія. Чомусь, саме це здалось йому зараз важливим. Робота, на яку він поспішав, і так нікуди не подінеться, або, як говориться у відомій приказці про вовка, “не втече”. А тут може бути щось нове, щось цікаве. “Зрештою, – подумав він, – не часто я просто беру, і прямую за своїм бажанням. Чому б зараз не піти за ним!?”

І він, повернувши на 180 градусів, попрямував наздоганяти незнайомку, що продовжувала замріяно наспівувати мелодію і радіти життю.

Розі підійшла до песика. Він був без ознак приналежності якому-небудь господареві – тобто, без ремінця на шиї. Очевидно, це був бродячий песик. Хоча, бродячим він не встиг як слід побути, оскільки був ще зовсім маленьким. Цуцик був чистий, пухнастий і дуже милий. Він сидів собі на узбіччі тротуару та розглядав перехожих, що проходили повз нього. Розі присіла біля песика і почала його гладити. Він їй неабияк сподобався. Продовжуючи гладити, дівчина взяла його на руки, коли побачила над собою фігуру молодого чоловіка.

- Це ваш? – запитала Вона.

Еліас не зразу знайшовся, що відповісти. Але після короткої паузи все ж сказав, чомусь:

- Так, це мій

- Який він милий… Кажуть, собаки схожі на своїх хазяїв, – Вона вперла свій погляд у Еліаса, він тільки усміхнувся, – а ще кажуть, що люди, які їх заводять, ніколи не самотні – їм просто немає коли сумувати. Це правда?

З цими словами вона дала песика йому. Той почав облизувати Еліаса. Хлопцеві ніколи особливо не подобались собаки, але цей був дуже милий.

- Ну так, дійсно немає коли сумувати… Послухайте, хотів запитати. Ви щойно наспівували мелодію. Вона мені дуже знайома. Можете сказати, що це за пісня?

- Ось ця? – і Розі весело почала насвистувати пісеньку, – Це “Moves Like Jugger” Maroon 5. Любите її?

- І як я зразу не впізнав! Люблю звичайно! У вас гарно виходить наспівувати, – Еліас усміхнувся.

- Гарний смак! А ще й тварин любите! І симпатичний! Знахідка просто! А як песик називається?

- Песик? – хлопець на мить задумався, – Не повірите! Так і називається – Джаггер.

- Клас! Собака на ім’я Джаггер! – Розі підвелась на ноги, – Приємно було познайомитись, Джаггер! – вона легенько порухала лапку песика, що все ще знаходився на руках у Еліаса, імітуючи рукостискання, – І з вами, хазяїн Джаггера! Мушу йти. Щасти вам!

Вона пішла, продовжуючи наспівувати. Хлопець довго не міг відвести погляду від красуні, а коли вона зникла за рогом, подивився на собаку. Це був і дійсно гарний песик. А чому б не взяти, подумав він. Сумно ніколи не буде – приємній незнайомці чомусь хотілось вірити.

- Окей, Джаггер, будеш разом зі мною жити. Але одна умова: ти маєш “рухатись як Джаггер”! Зрозумів?

І Еліас із цуциком на руках, насвистуючи таку знайому і тепер вже відому йому мелодію, пішов у напрямку протилежному Розі.

Так Розі Хантінгтон-Уайтлі допомагає бездомним тваринам.

Пригоди Розі Хантінгтон-Вайтлі

Maroon 5 – Moves Like Jagger ft. Christina Aguilera (лінк)

Одного разу Розі Хантінгтон-Уайтлі приймала участь у благодійному показі, що проводився у Сіднеї, Австралія. Оскільки вона була одним із організаторів шоу, на її відповідальності була також і концепція дійства. Разом з іншими дівчатами, залученими в організації, вона знаходилась на передостанньому поверсі хмарочосу – відбувалась нарада на тему візуального оформлення шоу. Вже близько двох годин тривав мозковий штурм, надворі стемніло, а результату, який би влаштовував усіх, так і не було.

- Йду, відпочину від вас, – сказала жартівливо Розі та вийшла з кабінету. Вона пройшла довгим коридором і вийшла на сходову клітку. Їй потрібно було придумати щось особливе для показу, який повинен був відбутись через два дні.

“Зателефоную-но я до Тома. Він художник, та і взагалі креативна людина – можливо у чомусь допоможе… Зрештою, новий голос після двох годин в одній компанії, мені буде тільки на користь.” – з такими думками Розі піднімалась по сходах – вона пройшла останній поверх і вийшла до дверей, які за логікою повинні були б служити виходом на дах будинку. Білявка взялась за клямку і спробувала відчинити двері. Вони не піддавались. Розі погримала-погримала, але без успіху.

- Та що ж таке! – вирвався злісний крик, і модель сіла на сходинках. “Ну й ладно, подзвоню звідси” – Розі почала шукати телефон у сумочці, та його ніде не було. “Ну правильно, ще й його забула у переговорній!” Знизу почулися кроки, і за мить спішною ходою по сходах піднімався чоловік в уніформі охоронця. Він був з ліхтариком, а збоку на поясі виглядала шкіряна кобура – у таких зазвичай носять зброю. Він зупинився перед Розі та суворим поглядом подивився на неї. Розі підняла свої гарні очі і по-дитячому винувато подивилась на охоронця. Пройшло кілька секунд і його суворий погляд перетворився на по-батьківському добрий, на губах з’явилась ледь помітна усмішка.

- Пане, а у вас є ключі від даху? – запитала Розі та кліпнула двічі своїми красивими очима.

- Так, є! Але… – він не встиг договорити, як білявка задала ще одне запитання:

- А телефон?

- Взагалі-то, не можна виходити на дах – тому і закрито! – Суворо сказав охоронець, – але якщо не на довго… Я почекаю тут, – він дістав з кишені телефон і дав його Розі, після чого пройшов до дверей і відчинив їх навстіж, жестом запрошуючи білявку.

Вийшовши на дах, Розі була вражена красою, що відкрилась перед нею. Зверху зоряне небо, а під ногами освітлене місто, попереду освітлені нічними вогнями води Сіднейської затоки. Вона витягнула з сумочки візитівку Тома і почала набирати номер. Через темряву доводилось спочатку підсвічувати телефоном, а тоді вже вводити цифри. Нарешті кнопка виклику була натиснена, і після недовгого очікування Розі почула зі слухавки “Алло?”.

***

Марк Брайс підіймався у ліфті не сам. Крім нього тут був чоловік років під 60, вже сивий і на вигляд інтелігентний. “Та якого біса! Кого мені соромитись? На кого мені звертати увагу!?” – подумав він і витягнув з внутрішньої кишені піджака блискучу флягу. Марк відкоркував її і зробив кілька ковтків. Віскі приємно – хоча, яке там приємно, як і будь який інший алкоголь – заходив у горло і майже моментально “давав у голову”. Інтелігентний мужчина подивився на Марка здивованим та осудливим поглядом.

- Щось не так? – випалив Марк.

Чоловік поспішно відвернувся і більше не повертав голову в сторону Марка. Двері ліфта відчинились і він вийшов. А Марк натиснув на кнопку останнього поверху і продовжив свою пиятику. Сьогодні життя для нього втратило сенс.

З роботи, на якій він працював майже 10 років, його звільнили. Зменшення штату і все таке – кого хвилює, його звільнили, і все тут. А повернувшись додому він застав дружину із незнайомим чоловіком. Та замість вибачатись, вона влаштувала скандал, обізвала Марка невдахою і заявила, що йде від нього. Чотири роки подружнього життя коту під хвіст. Марк задумався над словами екс-дружини, додав сюди своє безробіття, ставлення до життя, і вирішив, що вона права. Він дійсно невдаха і нічого не змінює у своєму житті. Поки дружина забирала свої речі, він сидів на кухні, думав та пив алкоголь. Дружина пішла, алкоголь закінчувався і Марк вирішив, що пора закінчувати з цим всім. З життям своїм невдалим, тобто.

І ось він у висотці, в якій – він вже був тут по роботі і знав – не зачинені двері на дах, піднімається ліфтом вгору. Так, двері дійсно не зачинені, і ось Марк вже на даху. Він підійшов до краю будинку і глянув униз. Від побаченої висоти по тілу пробігли мурашки. Він перехилив флягу і залпом допив все, що там залишалось. Тоді виліз на підвищення, яке повинно було захищати від випадкового випадання з даху, і морально готувався стрибати. Всього крок вперед… Один крок!

Але раптом у його кишені заграла музика – це дзвонив телефон. Ех, в таку-то мить, подумав Марк. Та якось автоматично підняв слухавку і підніс до вуха:

- Алло?

- Привіт, Том! Це Розі Хантінгтон-Уайтлі. Ти можеш говорити? Мені потрібна твоя допомога.

“Приїхали! Я такий невдаха, що навіть останній дзвінок у моєму житті – і то помилились номером!” Але жіночий голос з трубки був настільки милий, що Марку захотілось хоча б в останній виділений йому час побути не невдахою Марком, а Томом, до якого телефонує власниця такого приємного голосу.

- Так, слухаю. Чим можу допомогти?

- У нас через два дні шоу – те, про яке я тобі розповідала. У ньому має бути обіграна концепція життя. Ми тут з дівчатами вже дві години не можемо придумати чогось цікавого. Можливо, ти мені допоможеш? З чим у тебе асоціюється життя?

- Хм, – задумався Марк і подивився навколо. Навколо був нічний Сідней, – ти знаєш, Розі, я зараз стою на даху хмарочоса і бачу неймовірно красиву картину…

- Як дивно! Я теж стою на даху… Продовжуй!

- …а ще кілька секунд тому я стояв на цьому ж місці, і нічого красивого не бачив. Як по-різному можна дивитись на те саме! Не бачив цих зірок. Не бачив цих рухливих різнокольорових вогників від машинних фар. Не бачив усіх цих вікон. Не бачив кольорових відблисків на воді. – Марк зробив недовгу паузу і продовжив, – Життя – це те, що ми сприймаємо навколо; ті, кого ми любимо; те, що для нас важливо. Зрештою, ми приходимо в цей світ не просто так. Кожен з нас народжується для…

- Том, ти геній! – перервала його монолог Розі, – Дякую! Я придумала! Побачимось на показі! Цілую!

Розі поклала трубку, підбігла до охоронця, який чекав біля дверей, віддала йому телефон і поцілувала його в чоло.

Через два дні благочинний показ відбувся. А основною темою для початку розмов в кулуарах була оригінальність візуального оформлення шоу. Стіну позаду подіуму прикрашав величезний малюнок, що зображав вагітну жінку. Майбутня мама на малюнку сиділа на колінах, а її великий живіт доторкався до землі. Малюнок внизу живота плавно переходив в гардини, що утворювали прохід на подіум. Моделі виходили до публіки прямо з живота вагітної жінки. Таким чином було показано народження життя. Художник Том, що теж прийшов на показ, був дуже здивований, коли Розі Хантінгтон-Уайтлі підійшла до нього і почала його просто-таки розціловувати.

***

Після розмови з Розі Марк Брайс ще трохи постояв на краю даху. Постояв вже не тому, що хотів стрибати, а тому що “не кожен зможе ось так просто постояти перед прірвою! І який я після цього лузер?!”. А потім зліз з підвищення, сказав уголос “Ну й напився же я!”, і твердо вирішив змінити життя. Через два місяці він заснував власну компанію, через 5 місяців одружився на фотомоделі, а через два роки завів первістка. Звичайно, не завжди створена ним компанія процвітала, та і з дружиною конфліктів вистачало (навіть доволі серйозних), та бажання закінчити життя самогубством у Марка більше не виникало.

Так Розі Хантінгтон-Уайтлі бореться з суїцидами.

Пригоди Розі Хантінгтон-Уайтлі

Одного разу Розі Хантінгтон-Уайтлі взяла участь у показі одягу відомого дизайнера. Згодом телевізійну версію показу демонстрували деякі телеканали, в тому числі і у Швеції. Улоф Бергман, сидячи на канапі перед телевізором і перемикаючи пультом канали, натрапив на цей показ. Улоф був студентом Стокгольмського Університету, вивчав математику. Зараз він знаходився у своїй кімнаті в гуртожитку.

- Дивись, Торберн, які дівчата ходять! – звернувся Улоф до свого співмешканця, – Одяг такий собі, а от дівчата – хороші!

- Де ти тут хороших дівчат бачиш? Одні вішалки!

- А ось ця – поглянь яка! – на подіум вийшла Розі Хантінгтон-Уайтлі, – дивись, який виразний погляд, яка легка хода, а яка фігура…

Улоф замовк. Торберн подивився і замовк також. За її дефіле вони обоє спостерігали мовчки. Коли Розі покинула подіум, Торберн ще трохи помовчав, а тоді сказав:

- Тааааак, ця дійсно клааааасна! – після чого взяв пульт і увімкнув наступний канал.

Пройшло кілька днів, під час яких Улоф не згадував про Розі. Та одної ночі вона з’явилась у його сні. Була величезна студентська вечірка. Вечірка проходила, чомусь, просто в математичному корпусі. Голосно грала музика, і навколо ходили веселі студенти. Розглядаючи всіх навколо, Улоф наткнувся на пару очей, які дивились на нього. Він подумав, що точно вже десь бачив ці очі. Власниця очей, не відриваючи їх від Улофа, плавно обійшла веселу молодь і підплила прямо до нього. По її ході та по ідеальних формах її тіла Улоф згадав, де бачив цю дівчину. Це була модель із недавнього показу.

- Розі Хантінгтон-Уайтлі, – мелодійним голосом сказала вона.

- Улоф Бергман, – відповів він, після чого опустив погляд вниз і виявив у себе в руці стакан зі спиртним. Студент легенько пригубив його, після чого одразу відчув себе сп’янілим. Розі за одну мить стала йому близькою.

Пройшла ще мить, і він вже обіймав її за талію. Вони йшли по коридору і намагались відчинити всі двері, що були на їх шляху. Але всі вони були зачинені. Раптом одні двері піддались, а за ними, замість навчальної аудиторії, виявилась його кімната в гуртожитку. Вони увійшли до неї і зачинили за собою двері.

Розі показала жестом “замри” і він зупинився прямо на порозі. Поважними кроками, не поспішаючи, вона підійшла до ліжка і поволі опустилась на нього. Далі Розі своїми великими очима недвозначно подивилась на хлопця і, знову жестом, поманила його до себе. Улоф, ледь стримуючись від збудження, підійшов до ліжка і сів біля дівчини. Вони почали пристрасно цілуватись. Такого задоволення від поцілунку Улоф не отримував зроду. Її губи були найприємнішим місцем, якого він коли-небудь торкався. Розі легенько штовхнула його, змусивши лягти на спину, вилізла на нього зверху, – і все це не перериваючи поцілунку. Рука Улафа продерлась під її одяг і лягла на груди Розі.

- Стоп. А у тебе презервативи є? – запитала модель.

Хлопець вмить протверезів. Глянув в кишенях – немає. Кинувся ритись в шухлядах – теж немає. Улоф повернувся до Розі з запитанням в очах.

- Немає? Ну, значить нічого не буде! – сказала вона.

- Як нічого не буде?!

- Не вистачало мені тут тільки СНІДом заразитись. Знаю я, що це таке – була вже хвора. Хворіла-хворіла, і від СНІДу померла!

- Як померла? Як таке може бути – ти ж тут?

- Бо це сон твій. Улоф прокидайся! Прокидайся! ВСТАВАЙ, УЛОФ!

Він розплющив очі, за плечі його штурхав Торберн:

- Вставай, соня! Сьогодні день студента, а значить хороша вечірка. Нам потрібно підготуватись.

- А у нас є презервативи? – ще сонним голосом запитав Улоф…

Він почистив зуби, легко вдягнувся і вибіг на двір. У найближчій аптеці він купив кілька пачок презервативів.

Ось так Розі Хантінгтон-Уайтлі бореться зі СНІДом.

Пригоди Розі Хантінгтон-Уайтлі

Одного разу Розі Хантінгтон-Уайтлі прибула до Молдови. Відразу з Кишинівського аеропорту вона поїхала до свого готелю. Водій таксі був не надто ввічливий, і увесь час заглядав на Розі у дзеркало заднього вигляду. А одного разу через це ледь аварію не спровокував. Тому він залишився без чайових.

А от молодий кремезний хлопець, який жваво заніс до номеру Розі всі її валізи, на чай отримав вдосталь. Номер був дорогий і доволі розкішний: відверто кажучи, Розі готувалась до гіршого, летячи до Молдови. Та багато часу на розглядання кімнати у неї не було. Розі Хантінгтон-Уайтлі швидко прийняла душ, переодяглась, спустилась ліфтом до низу і вже сиділа у новому таксі, що везло її по Кишиневу. Вона їхала до своєї давньої знайомої, яка працювала держслужбовцем в управлінні, що регулювало підприємницьку діяльність.

А поки Розі їхала, до будівлі управління заходив молодий чоловік невисокого зросту, весь вигляд якого показував впевненість. Маріан Снєгур був молодим молдовським підприємцем. Навіть не так: він був підприємцем-початківцем. Маріан щойно закінчив інститут, і лише починав своє велике плавання. Цілих 3 місяці після закінчення “вишу” він майже не виходив з дому. Навіть погуляти, навіть на вихідні. Більшість його вузівських товаришів за цей час вже встигли влаштуватись на роботу. Та Снєгур не поспішав. Протягом цих місяців він виношував ідею для власної справи та писав бізнес-план. Тепер бізнес-план був готовий, залишалось лише втілити його в життя. І цим Маріан займався останні 3 тижні. За цей час він встиг знайти партнерів, оформити доволі великий кредит, зібрати штат працівників, знайти і орендувати місце та закупитись першим товаром. Підприємець відкривав власний великий магазин. Єдине, чого поки не встиг Маріан – виробити документи на цю діяльність.

Саме з цією метою він входив до сірої адміністративної будівлі. Сьогодні був четвер, і це був вже третій візит молодого підприємця сюди. Маріан сподівався, що він зайде сюди востаннє, – та це було і необхідністю, оскільки на суботу було заплановано відкриття магазину. Він пройшов по сходам на другий поверх, почекав у черзі і увійшов до кабінету номер 27. Йому потрібно було всього два підписи. Подивившись на папери, повний спітнілий держслужбовець промовив:

- Ідіть до 43-го кабінету, без цього підпису діла не буде!

Маріан слухняно підкорився і пішов на четвертий поверх. Та людини, яка повинна була прийняти його, не було – вона захворіла, і буде лише завтра. Снєгур знову спустився у кабінет номер 27 поверх, зайшов до кабінету, і розповів чиновнику про відсутність його колеги з четвертого поверху.

- Нічим не можу допомогти. Приходьте завтра! А до мене тоді вже у понеділок – завтра мене не буде.

- Як у понеділок!? Я не можу в понеділок, в мене в суботу відкриття!.. – з досадою в голосі промовив Снєгур.

- Наступний! – крикнув чиновник, з нейтральним поглядом взявши слухавку телефону, і прийнявся до когось дзвонити.

- Як наступний? Це ж всього-то підпис, – Маріан нервовим різким ударом по столу поклав документ перед чиновником, після чого ще раз стукнув по ньому відкритою долонею, – всього один підпис, а у мене справа горить! Ви підпишете…

- …Нічим не можу допомогти, – байдуже відповів чиновник, – Алло, з’єднайте мене з бухгалтерією!

Маріан аж почервонів від злості, він відчував, що зараз вибухне. Як це так – через якогось впертого неприємного типа він втрачав шалені гроші і, що ще важливіше, довіру партнерів.

Але тут він побачив, як лице чиновника змінилося – замість байдужості на обличчі з’явилось чи то здивування, чи то захоплення. Справа у тому, що саме в цю мить до кімнати увійшла Роузі Хантінгтон-Уайтлі. Кімната, яка щойно здавалась мало освітленою та сірою, в очах чиновника відразу стала світлішою та комфортнішою. Очі Розі сяяли, а на губах була ледь помітна посмішка. Вона була одягнена яскраво і відрізнялась від усіх, хто був тут, чи приходив сюди. Чиновник аж вирівнявся у кріслі, коли побачив, що її погляд націлений на нього і вона прямує до його столу. Від цього погляду його моментально кинуло у піт, її краса змушувала його хвилюватись. Держслужбовцю потрібно було розслабитись – за звичкою, він опустив голову до долу, вдаючи заклопотаний вигляд. Чиновник узяв ручку, підсунув до себе бланк документу, що був найближче, і почав його розглядати та підписувати де потрібно. Розі підійшла до його столу і ніжним голосом запитала:

- Як мені знайти 28-й кабінет? Він десь тут?

Держслужбовець повільно закінчив підписувати документ, після чого поважно підняв голову і, намагаючись говорити рівно, промовив:

- Так, вам туди! Направо, у білі двері.

І поки чиновник проводжав своїм поглядом Розі, яка без поспіху плавною ходою йшла до дверей 28-го кабінету, радісний Маріан Снєгур з підписаними паперами вже виходив з душного кабінету. Тепер він все встигав і нікого не підводив – а це дуже тішило його.

Ось так Розі Хантінгтон-Уайтлі бореться з бюрократією.

Пригоди Розі Хантінгтон-Уайтлі

Одного разу Розі Хантінгтон-Уайтлі йшла торговим кварталом Мехіко. Їй подобалась Мексика – вона відрізнялась від звичного для неї середовища. Люди тут були якісь зовсім інші – як зовнішньо, так і (наскільки можна було зрозуміти за тиждень перебування тут) внутрішньо. Мехіко нагадував Розі великий вулик, у якому всі кудись летять. Але замість бджолиного гудіння зі всіх закутків лунала іспанська мова.

Розі йшла тротуаром, оминаючи людей: всі поспішали. В руках вона тримала декілька рожевих пакунків – шоппінг, він і в Мехіко шоппінг. Сонце пекло увесь день, тому повітря було сильно нагрітим. Серед кольорів, що були навколо, чомусь переважав блідо-жовтий.

Недалеко від Розі, в одному напрямку із нею, йшла жінка середнього віку. Вона була невисокого зросту, з темним прямим волоссям і великими чорними очима, в яких було помітно втому. Це була Лаура Лінарес. Вона працювала нянею в одній доволі заможній сім’ї, і зараз поверталась додому після роботи. Лаура бавила дітей за гроші, своїх же залишала на маму.

Вона була втомлена від роботи і сонячної спеки, тому йшла, ледь переставляючи ноги. Раптом Лаура відчула, як щось дуже різко потягнуло її за сумку, а вже за мить вона спостерігала рухливі п’яти низькорослого чоловіка в потертому одязі, який втікав з її сумкою в руках. Лаура впала у відчай – в її пам’яті моментально пронеслись всі речі, що були в сумці – а це і документи, і ключі від двох домів, і гроші за останній тиждень роботи… Але вона була сильною жінкою, тому моментально зібралась і почала бігти за крадієм з криком: “Зупиніть злодія! Віддай сумку!”.

Почувши різкий звук жіночого крику, Розі обернулась поглянути, що сталось. Грабіжник біг у її напрямку. Він оббігав усіх перехожих, і тут, серед сірого натовпу однакових людей, його погляд пав на високу привабливу дівчину. Вона вся була одягнена у рожеве, і навіть пакунки, які вона тримала в руках (і як тільки їй вдавалось нести стільки всього!), були рожевими. Її шкіра, на відміну від перехожих, була світлою, – як і волосся, що моментально вирізняло її з натовпу. Злодій так захопився красивими рисами Розі, що на мить втратив пильність і зачепившись за перехожого, не втримав рівноваги і різко полетів на землю. Він впав за два метри перед Розі. На грабіжника зразу ж навалився дебелий перехожий, а збоку вже підбігали правоохоронці, підняті криком Лаури.

Розі недовго постояла, подивилась як жінка забирала свою сумку у злодія, як пояснювала все що сталось поліцейським, і як крадія-невдаху садили в машину правоохоронців. Постояла – і пішла далі.

Так Розі Хантінгтон Уайтлі захищає простих людей від злодіїв.

Пригоди Розі Хантінгтон-Уайтлі

Одного разу Розі Хантінгтон-Уайтлі знялась для реклами косметики. Бренд, якому пощастило співпрацювати з Розі, – відомий на весь світ виробник косметики. На рекламу там грошей не шкодували, і фотографії з нею розлетілась по всім помітним глянцевим журналам, а також по білбордах усього світу – від Сіднею до Джуно, від Владівостоку до Йоханесбургу.

Один з численних білбордів з обличчям Розі Еліс знаходився в центральній частині Багдаду. За два квартали від нього стояла старенька машина, в якій сидів спітнілий чоловік. Його звали Сабір аль-Газаль. Він сидів за кермом, втупившись поглядом в одну точку, і помітно нервував. З його лоба стікали крапельки поту – хоча на дворі і не було спекотно. А нервував він, тому що сьогодні був день його смерті. Він повинен був померти і забрати з собою життя інших людей.

Сабір сидів і довго думав. Думав про своє життя і про своє призначення. А ще переживав, як би то зробити все правильно і чогось не забути. Коли він заведе машину, вибуховий механізм почне працювати. Далі він повинен буде проїхати два квартали прямо і повернути направо. За поворотом буде будівля, що належить американській армії. Він повинен буде в’їхати в неї. При ударі об бампер відбудеться потужний вибух.

“المجد لله” – сказав він і покрутив ключ запалювання. Дороги назад не було. Машина почала поволі рухатись вперед. Впевненість по-трохи поверталась до Сабіра – він знав, що робить усе правильно. Коли до повороту залишалось ще 50 метрів, він побачив перед собою білборд.

На білборді було жіноче лице. Це була Розі Хантінгтон-Уайтлі. Сабір вперше в житті бачив таку красу. Великі блакитні очі дивились прямо на нього, змушуючи його серце битись швидше. Губи її були пристрасно-розслаблені, за ними виднілись біленькі зуби. Пасма її білявого волосся легко спадали на красиві білі плечі. Дівчина була просто ідеальною – так і манила до себе. Її краса гіпнотизувала Сабіра: він не міг відірвати погляду від неї, так і продовжуючи їхати вперед. Він вже проїхав поворот, звернув з дороги на узбіччя і в’їхав прямо у білборд. Пролунав потужний вибух, який забрав життя Саміра, вщент знищив білборд та завдав деякої шкоди будівлям, що було навкруги. Крім Саміра аль-Газаля жертв не було.

Ось так Розі Хантінгтон-Уайтлі бореться з тероризмом.

Пригоди Розі Хантінгтон-Уайтлі

Одного разу Розі Хантінгтон-Уайтлі гуляла спальним районом Москви. На дворі була весна. От-от закінчився дощ і світило сонце. В повітрі вчувалась суцільна свіжість та запах цвіту, здається, вишні. В таку погоду так і хочеться усміхатись, що і робила Розі під час своєї прогулянки. Усміхалась вона так відкрито і так щиро, що у перехожих, які проходили повз неї, моментально піднімався настрій. Єдине, що турбувало Розі в цей час – як би то обійти калюжі так, щоб не забруднити свої білі черевички і білі штани. Вона була одягнена в усе біле.

Біля під’їзду одної багатоповерхівки Розі побачила мужчину. Він лежав на боці і не рухався. «Напевно людині погано, – подумала красуня, – треба допомогти!», – і Розі підійшла до нього.

Це був Іван Фьодоров. Йому було 35 років, 15 з яких він безпробудно пиячив, тому виглядав на всі 50. Та Розі цього поки не знала, вона звикла по замовчуванню думати про людей лише хороше. Його кинула дружина і працював він вантажником (в ті дні, коли міг працювати взагалі). Життя було сірим і без будь-якого просвіту. Іван в черговий раз набрався у дешевій забігайлівці за рогом, і, не дійшовши до дому кілька метрів, впав на землю і знепритомнів.

Вона підійшла до нього і почала бити по обличчю щоб привести до тями. Фьодоров відкрив очі і побачив перед собою прекрасну дівчину, всю в білому. Вона була неземної краси – великі блакитні очі, повні губи, акуратний ніс. Таких на землі не буває. «А я думав, у них зазвичай крила є» – подумав Іван. Він розумів, що вже не живець, і, мабуть, саме тому насолоджувався її красою так, ніби це було найкраще, що він бачив в житті. Йому хотілось зупинити мить і відтягнути той час, коли йому доведеться стати перед судом Божим. Від задоволення і хвилювання він відкрив рота і видихнув повітря.

Саме тоді, коли Розі намагалась за руку підняти Фьодорова з землі, вона почула різкий запах післяалкогольних випарів. І тут вона зрозуміла, що це звичайний алкоголік. Вона відсахнулась від нього і зі словами «Фу!.. Ну і сиди тут…», стала і пішла далі своєю дорогою. Швидко забувши про Івана, вона далі дарувала свою усмішку перехожим.

Фьодоров закрив очі, кілька разів покрутив головою туди-сюди, і знову розплющив їх. Ангела вже не було видно. «Вона хотіла мене забрати з собою, та в останню мить передумала, – намагався тверезо оцінити ситуацію Іван, – вона сказала «сиди тут», мабуть мала на увазі «залишайся жити». Це знак! Вона дала мені ще один шанс… Дякую тобі, Боже!»

Він довго думав про все це коли протверезів. Думав-думав, і пити більше не став. Через місяць помирився з дружиною, а через пів року влаштувався на нормальну роботу, і навіть вступив до благодійної організації.

Ось так Розі Хантінгтон-Уайтлі бореться з алкоголізмом.

Пригоди Розі Хантінгтон-Уайтлі