Оскільки його коріння ведуть в село Велика Омеляна, звідки родом й мої діди-прадідіи, то час від часу він мене радує своїми знахідками, які напряму стосуються й мене. А я будую сімейне дерево вже давно, писав про це прямо тут в бложику.

І ось на днях він поділився зі своєю черговою знахідкою. Спираючись лише на мінімальні вхідні дані від мене, а саме імʼя мого прадіда Іона та місце його народження, він знайшов відскановані документи.

Отже, як це взагалі відбувається. Існує собі такий Державний архів Житомирської області (ДАЖО): https://zhytomyr.archives.gov.ua/Якщо полазити по його електронних архівах, то можна легко переглядати відскановані документи в тих фондах. Все викладено публічно і не вимагає ні підписки, ні оплати. Вимагає лиш терпіння й безлімітного інтернет-зʼєднання :) До прикладу, скрін вище було зроблено з PDF документу, який займає 1.7 гігабайти

Рухаючись архівами далі з новими даними, знаходимо батька отого Варфоломія

Відтак я тепер знаю своїх предків глибше: Віктор(власне я) – Сергій – Михайло – Іон – Варфоломій – Онуфрій – Матвій.

І мене дивує дві речі на цьому скані:
– 4 сини і 0 дочок
– Іван і через пару років родиться знову Іван

Ну а те, що колись наше родинне прізвище було Малахвій, а вже потім зросійщене, то зовсім не дивує.

Лишається знайти альтернативу для доволі дорогого MyHeritage сервісу й додавати нових (насправді старих) предків.

То ж про 10 речей про життя, які я би хотів знати 10 років тому. Також зазначу, що ці думки будуть йти уривками. Вони з різних сфер життя. В цьому списку немає пріоритетності. Також одразу хочу попередити, що очевидно, що більшість цього списку є думками інших мудрих людей і взяті вони з книг, з розмов та досвіду. Щось є якимись інтерпретаціями. Ну й так, щось із записаного, напевно таки є і мого авторства. Але це неважливо. А важливо тільки те, чи мають ці ідеї зміст.

І перша думка

про час. Я не знаю, чи ви бачили це відео там 30 секунд, але пропоную коротко глянути.

https://www.instagram.com/reels/C4Af512o0S5/

 

Переглянути цей допис в Instagram

 

Допис, поширений NAPROCENTE (@naprocente)

Звичайно, що в кожного можуть виникати різні емоції від перегляду, але припущу, що в більшості людей, як мінімум мого віку, воно викликало таку теплу ностальгію, якийсь такий навіть трохи сум за якимись безтурботними часами, за якимось особливим періодом. Я себе зловив на думці, що нам взагалі часто здається, що колись тоді було краще. Все було простіше, люди були добріші, дерева вищі та зеленіші. Хоча, якщо запитати наших батьків про 90-ті або почитати історію чи новини того часу, то це були  ті ж проблеми. Згадайте книгу Ліни Костенко, яка називається “Записки українського сумашедшого”. Можете прочитати, щоб зрозуміти більше. Тобто питання, чи було колись легко, чи не було колись проблем. Та були. Тобто ми схильні романтизувати минуле і виглядає, що так само ми схильні романтизувати й майбутнє. Думати, що ось там нас чекає от справжнє життя. Ми насправді часто думаємо, що зараз наше життя – це така просто чернетка, а колись все це, що відбувається в нашому житті, можна буде переписати на чистовик. Такі цікаві ігри розуму і взагалі цікаве визначення та поняття час. До чого я? Ми не можемо змінити минуле. Нам насправді досить складно контролювати майбутнє, бо є речі поза межами нашого контролю. І чи не єдине, що в нас є – це зараз і сьогодні. Як на мене, дуже важливим навиком є вміння жити це життя сьогодні і зараз, бо зараз ми творимо саме ті моменти, які потім знову будемо згадувати з цією ж теплотою, навіть якщо ці моменти є посеред найхолоднішої зими, посеред війни. Зрозуміло, що все це робити в нашому контексті, знову ж таки, в контексті жорстокої війни, дуже складно. Бо той потік болю, який середньостатичний українець відчуває до обіду в четвер, здається просто чимось нереальним для жителів заходу сьогодні. Але це завжди про вибір.

Друга думка

власне, про вибір і про те, що навіть в найскладніші моменти, у найнесправедливіші історичні події, у найкритичніші часи свого життя, ми все ж таки маємо вибір. Ми можемо вибирати своє ставлення до проблеми, свою реакцію та відповідь на них. Ми зрештою завжди можемо вибрати власну роль, бути жертвою чи якось діяти, якось використовувати свій потенціал у цій реальності. Одним словом, навіть коли здається, що все це дуже складно і погано, це частково теж про наш вибір, про вибір, як ставитися до цього поганого. Про те, як ми для себе вибираємо пройти через все це, в яких ролях, яке наше місце. Це про вибір і про рішення не дозволяти поточним проблемам повністю вкрасти наше сьогодні і наше майбутнє. Загалом, в контексті вибору і рішень я також помітив, що в нашому житті, в складних ситуаціях ми зазвичай приймаємо правильні рішення тоді, коли ми йдемо за чимось, а не коли втікаємо від чогось. Тобто, коли ми прагнемо досягти чогось, а не коли ми намагаємось уникнути чогось, коли ми йдемо за мрією, а не просто тоді, коли ми втікаємо від страху. Тобто, коли ми рухаємося до мети, а не тоді, коли просто стараємося уникнути проблем.

Третя думка

думка про проблеми, тобто про те, що варто вчитись любити вирішувати проблеми, якби це тупо не звучало. Тобто, якщо сприймати найскладніші проблеми як гру, як такий цікавий виклик, задачу зірочкою складну, яка попри всю несправедливість випала на твою долю до вирішення, то це допомагає. Можна собі уявити шахову партію проти дуже сильного суперника. Можна жалітися, що ти програєш, що це несправедливо, бо він досвідченіший, розумніший і так далі. А можна спробувати подумати про це в такому контексті, що можна грати, спостерігати, вчитися і старатися з кожним його ходом, з кожним рішенням цього суперника знаходити якийсь власний підхід, можливо, асиметричний, якесь несподіване рішення, яке може наближати тебе до перемоги або не давати програти.

Четверта думка

це думка про те, як бути собою. Кажуть, що латинське слово персона походить від давно слова, що означало маска. Та тобто що у нас багато різних масок, різних ролей і що все це якось поєднується та будується на нашому дитинстві, на наших коренях, інколи навіть конфліктує. І тут думка про те, що не варто соромитися бути собою, не варто стидатися бути собою, не варто, знову ж таки, соромитись свого минулого, свого походження і водночас, що варто працювати над собою, бо зовнішній успіх досягається через конкуренцію з іншими, але справжній характер скоріш за все формується в процесі протистояння з самим собою та з власними слабкостями.

П’ята думка

про щастя. Згадайте, можливо вас колись вже питала дитина: “Тато, а що, на означає щастя?” Я от дуже зосередився, почав думати, щоб видати свою найкращу відповідь і почав накидувати там, ну, це про реалізовувати свої цінності, досягати довгострокових цілей і так далі. Вас би зупинила так з посмішкою, сказали б: “Та, це все так класно і завумно звучить. Але знаєш, насправді, що потрібно, щоб бути щасливим?” І що ж?

“Просто кожного дня треба мати щось таке ввечері, на що ти з нетерпінням та радістю чекаєш цілий день. Це може бути велосипед, зустріч з друзями, якесь твоє особливе заняття, можливо щось, що ти любив робити з дитинства. Ну або просто повертатися до сім’ї, яку ти любиш.” Щастя – це просто.

Шоста думка

про минуле. Точніше, це думка про те, що наше минуле не формує наше майбутнє. Ще раз, наше минуле не визначає наше майбутнє. Так, я знаю, що це звучить як щось з мотиваційного плакату, тих, що висять десь в якихось коворкінгах. Але для мене насправді це дуже важлива думка, бо ми звикли думати навпаки. Тобто більшість психологів і зокрема Фройд каже, що ми це продукт нашого дитинства, що травми формують нас, що ми, ну, майже точно прирачені тягнути всі ці травми за собою все життя. Тобто я такий, бо в мене було важке дитинство. Я не можу довіряти людям, бо мене зрадили. Я боюсь ризикувати, бо бачив, як батько втратив все. Це звучить логічно, навіть в певному значенні красиво, бо є пояснення, тобто є причина, є на що списати. Але, наприклад, такий психолог, як Адлер, каже інше: “Що, якщо твоя травма – це насправді не причина твоїх обмежень, а виправдання, яке ти сам собі дав?” Тобто, що ми часто використовуємо своє минуле як такий захисний щит, як спосіб не ризикувати, бо якщо я травмований, з мене менше очікувань. Якщо я з важким дитинством, то до мене ставляться поблажливіше. Якщо я не мав можливостей, то я їй не зобов’язаний досягати якихось результатів. Це зручна позиція, але це позиція жертви. А жертва, не керує своїм життям, а реагує на те, що з нею відбувається. Я не кажу, що травми не існують. Звичайно, не кажу, що минуле не впливає. Воно впливає, іноді навіть дуже сильно. Але його вплив не дорівнює визначальний фактор. Пропоную подумати над цим.

Думка номер сім

це про вміння працювати з відмовами. Інколи в мене складається враження, що більшість людей просто після першого слова ні, тобто після першої відмови зупиняються і нічого не роблять. Тобто не пробують ще раз, не пробують почати заново. не пробують просто повторити навіть, просто таки після першої невдачі. Я б не хотів гіперболізувати і казати,  що вони геть здаються, але припиняють повторювати, припиняють свої спроби. І ось власне вміння працювати з відмовами – це, як на мене, одна з найпотрібніших навичок в житті, які чомусь майже ніхто не не тренує і не розвиває в собі. Всі говорять про стратегії, візії і так далі. Я бачив стільки разів, коли люди з талантом і з потенціалом просто зникають після першої невдачі. Класні люди з класними ідеями, які після цього ніколи знову не натискають кнопку відправити. Люди, які планують почати роками. І потім хтось менш талановитий, але просто більш наполегливий просто бере і це робить. Не тому, що кращий, а тому, що просто робить і не боїться чути слово ні. Ну і навіть, коли чує відмову, то не робить з цього якусь особисту трагедію.

Восьма думка

це думка про прості ідеї. Чарлі Мангер, партнер Урона Бафета, людина, яка дожила до 99 років і залишалася з гострим розумом буквально до останнього дня. Цей Чарлі, сказав дуже просту, але геніальну річ. Take a simple idea and take it seriously. Тобто візьми просту ідею і постався до неї максимально серйозно. Ми живемо в епоху складності перевантаження фреймворків і систем, оптимізації, стратегій зі 100 сторінок і так далі. І здається, що якщо щось просте, то воно не може бути цінним, що треба це просте якось ускладнити, щоб воно звучало по-дорослому. І що чим більше взагалі в системі змінних, тим це такий розумніший і стратегічніший підхід. Але якщо чесно подивитися на життя, на бізнес, як мінімум, на ті, які я бачив, на людей, які досягли чогось реального, дуже велика кількість результатів походить від дуже невеликої кількості простих ідей та дій, які хтось просто довів до кінця. Я вже говорив про те, що ця думка, ідея стала для мене хорошим фільтром і в бізнесі, знову ж таки, і в житті. Тримайте прості ідеї:

Перша про пріоритети в такій послідовності: здоров’я, потім час, потім гроші. Без здоров’я нема енергії, без енергії нема часу, або ти його витрачаєш на відновлення. Без часу нема грошей, бо ти нічого не встигаєш. Це не означає, що гроші неважливі. Це означає, що без перших двох. Третє, ну, не сильно має сенс.

Друга проста думка про ходьбу, про те, що гуляти пішки – це дуже недооцінений інструмент для здоров’я, для думання, для розмов, навіть для хорошого сну. Левова частка моїх хороших ідей та рішень прийшли на прогулянці.

Дев’ята думка

про повільність. Мені здається, що буквально все важливе в нашому житті будується повільно. Довіра, репутація, стосунки, здоров’я, бізнес, який не розвалюється після першої кризи. Все це будується повільно. Такий собі компаундинг складного відсотку. Але ми, як люди, ми очевидно хочемо швидко. Ми хочемо лайфхаки, універсальні рішення, чит-коди, шорткати і так далі. Миттєва відповідь від AI. Як заробити мільйон за місяць, як бути здоровим, не змінюючи свої звички. І знову ж таки і мільйони таких як. Але ну нема швидких чіт-кодів до речей, які справді мають значення на дистанції життя. Є час, системність, рутина, послідовність і те, як ми реагуємо на це, як ми працюємо з цим.

І десята думка

остання думка про людей. Я її повторював і, напевно, якщо потрібно буде, то повторюватиму замжди. Це думка про те, що якість нашого життя визначають люди навколо нас. Тобто якість нашого життя дорівнює якості людей навколо нас, якості наших стосунків, наших розмов, наших взаємодій, наших емоцій від всіх цих взаємодій. З людьми непросто. Інколи дуже важко з нами всіма. Але за своїх людей точно варто боротися. Їм потрібно допомагати. З ними варто прораховувати кризи, працювати, пробачати. І так само треба вміти пробачати собі. Свої люди, якщо повезло їх знайти, це дуже круто і це велика рідкість. Ну і варто бути вдячним цим людям. Бути вдячним людям, завдяки яким ти там, де ти є, ти той, хто ти є. Я знову ж таки повторюю, що я давно зрозумів для себе, що протягом всього мого життя, насправді, без перебільшень, не для хорошого слівця, мені особисто неймовірно щастило з людьми. Мені реально щастило з людьми, які поруч зі мною. І я розумію, що власне ці мої люди є моїм найбільшим асетом, досягненням, перевагою, цінністю. Це стосується сім’ї, друзів, моїх бізнес-партнерів, всіх людей, з якими я працюю. Я вдячний вам. Дякую.

Замовлення й планування

Ще в період зимових свят моїй дружині попалось на очі промо-оголошення в системі Booking з пропозицією вже забронювати апартаменти на острові в Іонічному морі. Вона сказала, що це мабуть якась замануха і нічого з того не вийде, бо щось дуже воно заманливо виглядало: квартира в ста метрах від моря на 5-х людей коштувала 52 тисячі гривень за 10 днів.

Та ми цим скористались, адже оплачувати потрібно було аж перед самим стартом. І це спрацювало! Ціна не змінилась і бронювання ніхто не відміняв.

Невеличка незручність була лише з добиранням на місце. План такий: виїзд з дому на власному авто до Варшави. Там виліт Райнейром з містечка-супутника Модлін прямо на той острів Корфу. А от повернення було не у Варшаву, а в Катовіце, оскільки на ці дні рейсів Райнейр немає. Білети назад купували на Візейр.

Добирання

Не зважаючи на наявність телеграм каналів з онлайн чергами та живим спілкуванням учасників між собою про ситуації на пунктах пропуску закордон, все одно ніколи не будеш певним до самого останнього моменту куди ж поїхати, щоб не простирчати у тій колійці цілий день. Моє субʼєктивне враження, що пункт пропуску Устилуг завжди більш завантажений за Угринів. Тому в вже на підʼїзді до першого ми завернули на другий, орієнтуючись на коментарі людей.

В черзі простояли години чотири, а далі вже знайомими сільськими неспішними дорогами поїхали на польську столицю. Перша половина шляху нудна й тягуча, а от вже біля Любліну все розрулюється і можна впевнено переходити на круїз-контроль і гнати на повну.

У Варшаві ми традиційно відвідали родичів, спробували місцевої кисленької кухні і навіть мали час прогулятись місцевим садовим товариством дачників. Дуже незвично у порівнянні з нашою дачею.

Переночували у Модліні, залишили авто на стоянці, яку я знайшов по рекомендаціям в мережі Інтернет, з назвою Orange Parking (200 злотих за 10 днів), чекали на свій лоу-кост літак в тому аеропортику. Тут окремий пасаж в сторону цього терміналу й чекання. Модлінівський аеропорт зовсім не призначений для такої кількості людей, яку ми спостерігали і частиною якої ми були. Сидіти треба було прямо на підлозі, зали заповнені людьми як шпротами. Спекотно й гамірно.

Нарешті літачок і останній ривок з добиранням в три годинки до Греції. А колись ми бідкались про незручність Борисполя, ха-ха.

Греція

Відразу напишу, що тут мені дуже сподобалось. Один з найкращих відпочинків, що ми мали всією сімʼєю за всю історію наших літніх відпочинків.

Гостинність греків

Відразу по прильоту в аеропорт, за нами приїхав представник компанії з прокату автомобілів Біллі, де я зробив резервацію, і любʼязно наполіг взяти всі речі, а нам розслабити, бо “ви вже на відпочинку”. Завіз на базу з автівками, попросив в свого боса кабель до мого старенького телефону, щоб в авто працював Car Play.
Потім в нас сталась халепа з цим авто – вискочила іконка check engine (в народі джекі чан) коли ми мали їхати із нашими покупками з великого магазину Lidl. Це вже була десята вечора, і я мав лише один контакт отого хлопця Біллі. Він миттєво відповів і надав консультації, що робити. І це в таку пору доби!
Також цю любʼязність ми бачили й від хоста нашого помешкання і від обслуговуючого персоналу.
Загалом, мене вразили греки своєю гостинністю та знанням на потрібному рівні для своєї роботи англійської мови.

Більше цієї проблеми на приборці не було, і слава Іссу машинка відпрацювала добре. Я за кілька днів накатав пару сотень кілометрів по острову, побував мабуть в найпопулярніших визначних місцях і ми спробували різні пляжі. Авто Jeep Renegade – гібрид, на диво з не поганою комплектацією. Але мені не дуже спообався. Головний медійний пристрій доволі маленький, захаращений інофрмацією. Як і електронне табло за кермом. Двигунець мабуть якийсь найменший для такого класу, але треба віддати належне, що витягував на всі підйоми і я впевнено себе відчував. На диво цей дрібний джипік виглядав велетнем на острові, тому що всі інші прокатні авто, яких тут більшість – це мініатюрні манюньки по низу ринку. Лише пару автомобілей дорогих, що ми бачили, й ті були на українській реєстрації, ліл.

Авто на прокат

обійшлось мені в 260 євро на шість днів, замовляв далеко заздалегідь по відгукам користувачів. Цікаво, що та ж Шкода Октавія коштувала більше як півтори тисячі євро на всю відпустку (10 днів), це просто капець! То ж я знизив свої апетити й замість Avis знайшов місцеву конторку, в якій взяв щось класу Нісан Кашкай, а це вийшов Джип Ренегад. Доволі непогане таке авто. Принаймі більше за 90% всього, що тут їздило по дорогах, адже майже всі автівки тут — це прокатні: найдешевші й найменші.

Разючу різницю справлють тут таксі! Це завжди великі седаниммерседеси темно-темно-синього кольору. Це вражає. Так і не шкода вже тих пʼятдесять євриків за поїздку відвалити (ми таки шкодували).

Умови проживання

Нашим помешканням була квартира з патіо на першому поверсі в стандартному якомусь багатоквартирному грецькому будинку. В Рівному я б її назва однокімнатною, а тут все так влаштували в середині, що комфортно було і пʼяти людям.

Дуже доброзичливий власник, який відразу вийшов на звʼязок поза сервісом booking і далі ми з ним вже переписувались і навіть зідзвонювались в whatsapp. Ми як зайшли в ці апартаменти, то на нас чекали різні смаколики (не за пʼять копійок), це надзвичайно приємно, особливо ось так скласти найперше враження для гостів у твоєму помешканні, твоєму туристичному місті, твоїй гостинній Греції.

Однозначні переваги цього місці відпочинку

• До моря нам було йти пішки 5 хвилин, ще й на громадський пляж! Чи не єдиний зі сторони старого міста Керкира
• Наявність патіо: з шлангом з водою, вазонами, навісами від сонця, зеленими загородженням від очей сусідів.
• Повноцінна кухня, з усім-усім окрім посудомийки. Нам навіть для кавомашини лишили капсули.
• ПОТУЖНИЙ кондиціонер, ох який же він не зайвий.
• Дійсно швидкий інтернет, а не як в типових готелях.

Мінуси теж були, наприклад телевізор-тугодум, який навіть з флешки кіно не міг запустити. Напряжна синя підсвітка на потолку. Малувато простору звісно, але це дрібниці. Ще гаряча вода у нас не відразу була, але дуже швидка й доброзичлива підтримка власника все вирішувала.

Море

В самому місті Керкіра (Κέρκυρα) пляжів не так, щоб було в якійсь кількості притомній. Люди лізуть у води де прийдеться на будь-яких каміннях. Нам просто пощастило, що наші апартаменти були прямо біля громадського пляжу!

• Море чисте, дуже чисте.
• В більшості випадків це камʼянисте дно.
• Піщані пляжі існують, вони розкидані по всьому острову, деякі неймовірно красиві, деякі з якісним піском.
• Ніякого сміття, вражає.
• Без медуз, без водоростей. А от риб видно під собою навіть без окулярів водних.
• На пляжах глибина дуже комфортна для відпочинку з дітьми.
• З нашої сторони міста було видно протилежний берег — Албанію.
• На воді багато яхт, маленьких суден і присутній час від часу круїзні монстри-лайнери. Ні військових, ні вантажних.
• Вода тепла-тепла, лише одного вечора на пляжі Палеокастріца було прохолодніше, бо надував вітер сильний.

Це дуже гарне Іонічне море. Колір гарний, температура комфортна, назойливих продавців на пляжах немає. Одне з найкращих морів, що я відвідував.

Їжа, розваги, подорожі

Ми орендували лише помешкання, а готували самі. Затарювались у великих магазинах Lidl, рідше в місцевих продуктових крамницях прямо на вулицях. Макарони, сосиски, мʼясо курки (рідше свинина), якісь морожені піци, морозива і звіно овочі з фруктами. Я наївся цих чорних оливок та зелених маслин на рік вперед, вони тут не дорогі і продаються відразу в упаковках майже без води по півкіло і більше. Всі фрукти були дуже стиглими й смачними, окрім нектаринів. Ціна на продукти не високі, жити можна.

На орендованому авто ми покаталися майже по всьому острову Корфу в пошуках піщаних пляжів, гарних заходів сонця і лазурних заливів. Все тут є, скучати не доведеться. Вражали перепади висот, як для такого острову. І хоча дороги у дуже гарному стані, та деякі вулички старими містечками настільки вузькі, що подекуди стояли світлофори, що запускали потім лише в одну сторону по черзі. Круті розвороти дороги в тих містечках також присутні. Тут присутні всілякі залишки фортець й храмів різних періодів історії, та нам було цікавіше дивитись на море.

Мені радили відвідати музей азійського мистецтва, але я подумав, що краще подивитись в барі півфінальні ігри чемпіонату світу з футболу, це було дуже атмосферно.

Для дітей є публічні майданчики з качельками й різними розвагами, тут греки звісно ж молодці. А от для дорослих тренажерів я щось не знайшов, як й можливості катати по острову велосипедами чи хоча б по таких великих містах як було наше Керкіра.

Окрема атракція — спостерігати за літаками, що сідають в місцевий міжнародний аеропорт. Це відбувається частіше,  ніж в Рівному прибувають на зупинку маршрутки. Тутешнє літовище CFU є одним з найскладніших для пілотів цивільної авіації, посадкова смуга коротка і все це знаходиться в доволі великому місті. Всі повітряні судна проносяться прямо над головами обивателів, що спеціально стоять на спеціальному містку з широко відкритими ротами і направленими мобільними телефонами. Вражає.

• Залив з гарним кольором води, вид на нього відкривається згори, таке ніколи не забудеш вже побачене. Зважте, що треба трохи дертися стежиною по гірській місцевості, воно того точно варте: https://maps.app.goo.gl/52zBzSZ2rNkS2Ks79 Port Timoni Viewpoint.
• Один з кількох гарних піщаних пляжів https://maps.app.goo.gl/Hjp9W1dUY5iY8jPAA Agios Georgios beach.
• Залишки замку часів візантійської імперії https://maps.app.goo.gl/a5Q3NcWdY2jbjsMP6
  Angelokastro Byzantine Castle. Також прямо тут знаходиться пляж з чудовою водою, добиратись треба човном Kastelli beach https://maps.app.goo.gl/TDTqmDgNqtefuy8J9
• Пляж затиснутий поміж гір, виглядає як розкіш. Тут пару ресторанів прямо на березі, я б запросив якусь гарну жінку у вечірньому платті і вдів би сорочку з туфлями, якби не мав власної жінки https://maps.app.goo.gl/bwZPQeNRCFCJMmnq9 Paleokastritsa.
• Точка огляду острова з висоти. Файно й безкоштовно. Беріть з собою замки з іменами, щоб замкнути на перилах. https://maps.app.goo.gl/gZgLHKtWG7V8isRk6 Kaiser William II Observatory saulelydziui.
• Не побоюсь цього слова НАЙКРАЩИЙ пляж на всьому острові (може є якісь секретні чи платні) з чудовим золотим дрібнесеньким пісочком. Тут до речі і були найдорожчі лежаки по 50 євро, а за вхід на територію якогось комплексу видавали воду по 30 євро, – та це все не важливо, ми не платили ніде нічого і це були найкращі дні на морі на найкращому пляжі Корфу https://maps.app.goo.gl/raaLTxdVPjPYMHuN7 Glyfada Beach.
• Ще один до списку пляжів з піском, окрему красу тут робить великий спуск до моря з гарним краєвидом. А на пляжі в далечині майорить одинока скеля з моря, чарує. https://maps.app.goo.gl/9P7pcHTBoaMFpGck7 Saint Gordios beach
• Тут же поруч з цим пляжом була точка огляду, на якій теж гарно спостерігати за заходом сонця, їхати туди трохи незвично і людей зовсім немає https://maps.app.goo.gl/ivS4ALhVBZDjej337 Kato Garouna Viewpoint.
• Грецький палац з статуями, класика https://maps.app.goo.gl/K2x1J7VnjSLobqd48 Achilleion Palace Garden.
• Той самий місточок для спостереженням за літачками. Ми дивились пізно ввечері, вражає https://maps.app.goo.gl/wWBJnv1aeyBBa6dz7
• Думаю, що ця церквочка колись взагалі була візитівкою цього острову, бо її зображуть на листівках і магнітиках. Тут атмосферно https://maps.app.goo.gl/EmrNp8r3pZZnYNHn7 Holy Monastery of Panagia Vlacherna.
• Стара фортеця, підйом аж на маяк обовʼязковий! Крім власне маяка на горі тут багато всього цікавого і можна зависнути на довго, бо різні періоди окупації острова з різними будівлями й історіями.  Вхідний білет вартий того https://maps.app.goo.gl/Rz5dqbxL3ePHdMQG7 Old Fortress.
• Музей азійського мистецтва https://maps.app.goo.gl/BbqjqFxNEdHM2qyDA Corfu Museum of Asian Art
• Найкраща вулична грецька їжа на острові https://maps.app.goo.gl/M4etLQsQBfXqGhzt8 в чудовому крихітному ресторанчику Ninos, за гіросами саме сюди.
• Старе місто, не пропустите. Вечірні прогулянки пішоходними переповненими вулицями з коханою за ручку, це саме те за чим ви прилетіли в Грецію https://maps.app.goo.gl/xQyJvM1EzLrBZ2pR6, присутній базар та десятки крамничок з магнітиками й тими скляними очима. Ресторанів до кольОру, до вибОру.
• Поїхати в Албанію на поромі https://maps.app.goo.gl/HK59ezobntngJp5B8, ну а чому б ні? Окремо купить лише дозвіл на прокаті авто і го.

Поверненя на Батьківщину

Нас трохи підвів розклад авіаперельотів і саме в день, коли закінчувалась оренда апартаментів на Корфу компанія Ryanair не мала рейсу, тому довелось купувати квиток в іншої шарашкіної контори WizzAir і летіти ну у місто з якого летіли (Варшава), а до шахтарського краю (Катовіце).

Katowice-Warszawa

Дружина спочатку хотіли лишитись тут, а я щоб сам змотався за автівкою й назад до неї з дітьми. Але це все б доволі сильно затягнулось, бо ж зовсім не по дорозі на рідне Рівне. То ж ми разом потягом переїхали в польську столицю, там заночували і вже на власному авто добрались додому.

Ось ця разюча різниця в кліматі як збила з ніг. Я навіть штанів з собою не мав, а прилетіли ми в якийсь дощ і таку похмуру погоду. Думав, що геть захворію: навколо всі в куртках закутані, а я в шортах і тенісці. Та якось все обійшлось.

Поляки на парковці хотіли ще й заробити на мені 20 злотих, так вони рахували кількість днів стоянки. Та я використовуючи весь свій польський та німецький словарний запас відстояв свою позицію.

Кордон

Доволі таки довго проходили всі митниці, у порівнянні з минулими разами. Стався курйозний випадок: якось розумниця на величезному BMW-лімузині хотіла вклинитися в чергу, але тут підʼїхала Straż Graniczna і панянка вивезли куди треба. Приємно.

Ось те відчуття, коли перетинаєш жовто-блакитний знак не порівняти ні з чим. А за ним вже все таке просте, рідне, кохане.

Nota Bene

Мої нотатки з подорожі:

• Зелень проростає з кожної тріщини на будівлях, розмір листків у звичайного плюща вражає, кругом все зелено, все дихає свіжістю
• на вулицях так багато котів і вони своєю зовнішністю добре так відрізняються від наших українських котів
• на вулицях залишилось ще багато старих-старих будинків, які або ледве тримаються купи або вже занепадають десятиліттями й розвалюються
• місцеві роботяги тут їздять на старих й надійних пікапах
• над морем в деревах постійний шум і гул від цикад, вони тут такі здоровенні
• незвичний алфавіт, та якщо пригадати фізичні величини з шкільної фізики, то стає можливим це читати вголос
• мурахи, багато мурах навіть на внутрішньому дворику лазили по підлозі десятками
• вулиці доволі вузенькі, автомобілі припарковані один за одним всюди… царапають один одного частенько, ми бачили на власні очі, як одне авто так близько проїхало біля іншого, що зірвало тому водійське дзеркало – та й поїхало собі далі
• комарі присутні
• таксі валять на червони по місту
• всі найдорожчі дорогі автівки – це мерседеси на таксі
• русні немає
• таксі дороге
• прийом в лікаря 150 євро, антибіотик 8 євро.

Трохи памʼятних світлин з подорожі:

Грубесенька така книжка на 624 сторіночки, яка читається швидко, та й відверто з певним захопленням.

Ще з часів свого першого написаного бестселеру “Марсіянин”, автор Енді Вейр добре знає, як тримати увагу читача й закінчувати чи не кожен розділ так, щоб просто не можливо було зупинитися на цьому місці і продовжувати переживати за головного героя далі.

Ця книга дуже хороша і я б її рекомендував читати і своїм дітям і всім людям, що хочуть бачити щось далі стрічки рілсів. Адже вона написана простою зрозумілою мовою, спираючись на терміни й факти, які всім відомі. Взагалі це справжній талант, пояснювати щось складне такою простою викладкою та й робити це так захопливо.

Одинокий астронавт Грейс розбирається в просторі та часі, щоб згадати навіщо він тут і що його сюди привело. Через спалахи в його памʼяті автор веде нас, читачів по сюжету. На відміну від згаданого мною Марсіянина, звʼязку з Землею тут немає, але натомість введено іншопланетного прибульця Рокі. Їхня співпраця продуктивна, наповнена пригодами. Різні труднощі з розпачами від поразок та неодмінні перемоги над ним за допомогою хитрих рішень.

А тепер трохи конструктивної критики:

• Вторинність. Адже ми вже переживали за чоловіка далеко від нашої планети, чи не так?
• Забагато пристуньої русні, мені персонально це бридко
• Доволі заїжджене кліше з амнезією головного героя.
• Я займаюсь німецькою мовою вже мабуть років з пʼять і заледве можу тримати бесіду з носіями мови на рівні випускника дитячого садка, а тут Грейсу з Рокі навіть вже й ексель таблички з кодованими акордами (звуки інопланетянина) в англійську мову не потрібні через пару сторінок від початку комунікації.
• Надто легко все всім тут вдається, насправді я думаю, що перша ж поломка значно меншого масштабу означала б кінець місії.
• Багато всього видуманого притягнуто за вуха проти законів природи, як то ці водяні Астрофаги, що живуть на Сонці. Та нехай, без цих умовностей книга не була б такою легкою.

Минулого року я також читав велику fiction книгу “Вокзал на вулиці Відчаю”, то її я читав мало не цілий рік, так вона мене вимучувала. А ось Аве Марію пройшов лише за пару тижнів, бо це дійсно цікаво і тут постійно щось відбувається, на тебе сиплять новими фактами, вводять нові змінні в рівняння, переміщують в інше середовище.

Мені доволі таки сподобався цей твір, не зважаючи на всі його явні мінуси. От по-менше було б всього повʼязаного з росією, взагалі б всім рекомендував почитати.
8/10.

Щось взагалі не можу пригадати, коли б це мені в якісь грі сподобалась частина про підводні пригоди й пірнання.

Але вже за кілька хвилин гри я зрозумів, що Dave the Diver (DTD) — це саме та гра, яку я так давно шукав, особливо в такий доволі стресовий час. Мабуть через цей стрес інші десятки чи сотні придбаних забавок просто пиляться на цифрових поличках Стіму. Мені особливо подобається баланс між розслабленням, менеджментом і екшеном — і він ніколи не відчувається надмірним, адже тебе фактично заохочують грати у своєму темпі… хіба що коли очікується вечірка, і ти раптом починаєш нервувати через нестачу марліна й тунця в океані

Ігровий цикл геймплею теж чудовий. Мені просто подобалось пірнати, ловити рибу, досліджувати, а потім складати всю свою здобич в скриню до вечора. Як на дивно тут ще й присутній глибокий тут сюжет: деякі передісторії персонажів справді зворушливі, цього взагалі тут не очікується.

Коли гра почала розширюватися й додавати нові механіки, я трохи переживав, що весь цей шарм зникне і менеджменту стане забагато. Але насправді я ловив себе на тому, що з нетерпінням чекаю, коли зможу перевірити свою рибну ферму й попіклуватися про город — і це чудово показує, наскільки все зроблено просто й зручно. Тут постійно отримуєш новий контент, я ще таких різнопланових ігор мабуть й не зустрічав.

Цього тижня я завершив основний сюжет, але в мене ще купа планів у грі — а це, на мою думку, найкращий показник справді класної гри. Інколи після проходження сюжету здається, що «серце» гри зникає, але з DTD такого відчуття не було. Мені ще треба зібрати всю колекцію карт, виростити місцеве тамагочі і отримати діамантовий рейтинг в своїй суші-студії Банчо.

Окремо варто відзначити саундтрек — звикаєш до нього й розслабляєшся. Мій улюблений — тема з білугою в селищі Морських людей, якщо що

Дякую, Dave the Diver — ти став справжньрю оазою спокою в цьому бурхливому році.

Не бійтесь пірнути!

Що ж, тепер чекаю на DLC (яке, до речі, ось прямо на днях й анонсували)

Gameplay: Plenty
Graphics: Retro good
Audio: Perfect
Story: Present
PC Requirements: Potato
Game Time: 70 hrs

Потрібно додати щось хороше, тому ось фото першого висадженого мною дерева на цій ділянці — плакуча шовковиця

P.S. До цього списку додаємо всі троянди, які покоречнивіли і почорніли. Були безжально зрізані мало не під нуль.

Сюжет нас веде крізь північні міфи за спиною в жіночки з іменем Сенуа, яка є представником народу піктів. Бідолашна шукає спокою для свого коханого, шукає відповіді хто ж вона така і врешті хоче знайти відповідь на запитання “Чому?”

Ігролад тут не складний. Вирішувати візуальні загадки доволі цікаво, битись з ворогами не складно. А ось розібратися з голосами у своїй голові — ото справжнє випробовування. Грати потрібно лише в навушниках, інакше втратиться задумка авторів. Це вимога серйозніша, за відеокартку з RTX чи центральний процесом з дюжиною ядер.

Вони казали що це неможливо! Куди ти йдеш? Навіщо? Що? Куди? Все померло. Зупинись! Ти теж їх чуєш? Сенуа, йди лише вперед і не озирайся.  Це, мабуть, була моя найатмосферніша гра року.

Моторошно красива подорож нетрями потойбіччя скандинавських легенд.
Моя оцінка 9/10

Gameplay: Mental disorder
Graphics: Good
Audio: Perfect
Story: Nordic
PC Requirements: Fast
Game Time: 8 hrs

Тепер я все більше думаю про прийдешні вихідні як про можливість побути далеко від міста майструючи щось власними руками на власній дачі.

Цим дописом я собі відкрию ще одну рубрику в своєму блозі, а саме буду тут занотовувати хороші й погані рішення, які я зробив чи лише збираюсь на своєму власному господарстві. Нічого кардинально нового чи дуже якогось користного мої читачі не знайдуть, все це вже було зроблено тисячами людей до мене. То я буду писати радше для себе, щоб можна було повертатись і не робити помилок.

Розпочну з того, що за рік обробки саду, газону й клаптику городини зрозумів, що потрібно це все діло якось систематизувати. Спочатку я на видному місці записував процедури з оброблення саду й газону водяним маркером по ціннику, виглядає зручненько. Та я був занадто наївним, що воно все може там поміститись :)

Тому завів собі щоденник дачника, в якому фіксую час і що було зроблено.

Вже цієї весни воно мені пригодилось і я знав коли можна приступати до обробок саме моїх дерев саме на моїй дачі.

Подія року: син Артем вступив до університету і вже з нами не живе

Настрій року: песимістичний

Розчарування року: не всі люди навколо поділяють однакові зі мною цінності, припинили спілкування

Зустріч року: Діма Сафонік у відпустці з війни

Покупка року: вініловий програвач Audio-Technica LPW30TK

Факап року: не хочеться нічого згадувати

Слово року: “мам”

Подорож року: власним авто в Хорватію

Застосунок року: Kompresso

Вебсайт року: https://chatgpt.com

Запах року: розтоплена грубка на дачі

Новина року: 

Книга року: Місто – Валер’ян Підмогильний

Фільм року: If I Had Legs I’d Kick You

Серіал року: Юнацтво / Adolescence

Гра року: Return of the Obra Dinn

Культурна подія року: Альбертіна

Виконавець року: Lana del Rey

Альбом року: Moby – Reprise

Пісня року: Дівчина з Порнохабу

Жах року: поведінка нового президента США

Любов року: ЗСУ

Людина року: 

Заняття року: перебирати фотографії та відео в телефоні

Мрія на наступний рік: мрію про закінчення війни

Зрада та зневіра просочується зі всіх щілин,  від знайомий і тепер від найближчих друзів. Все ж треба зберігати віру й працювати на перемогу.

Роман цей написав Валерʼян Підмогильний у свої лише 26 років! Який талант. Звідки в нього стало того життєвого досвіду в такому віці, щоб таке написати? Яка трагічна доля чекала його далі, скільки б ще він написав і якої якості.

Мої враження від цієї книги дуже перегукуються з словами письменниці Ірини Грабовської, чию прекрасну рецензію я лишу тут повністю:

Отож, я дочитала. Є певні плюси відкривати для себе стару українську літературу після школи, бо набагато більше читацького досвіду, і це набагато цікавіше.

Ця книга водночас мене поглинула, і невимовно, страшенно бісила. БІСИЛА – все капслоком, бо я нарікаю Степана “Стефана” Радченка головним мудаком української літератури. Насправді, щоб створити такого персонажа, треба бути дуже в темі. Але підозрюю, що автор цього не планував.

Спочатку про те, що мені сподобалося, поки мене не поглинула лють:
– це перша з прочитаних мною книг в українській літературі, де так багато еротизму, натяків на секс і сексуальні проблеми та бажання. Причому, Підмогильний еротично описує не тільки взаємодію чоловіків і жінок, а і деяких чоловіків між собою (наприклад, Максима і Степана), і все, що чоловіки роблять на самоті – оці всі “сласні”, “млосні”, “життєдайні” пориви, крики насолоди і т.п (you know what I mean). І з цього погляду – це величезний прорив.

– Місто, Київ, тут грає повноцінну роль персонажа. Чимало локацій, які зараз вже втрачені, надзвичайно цікавих деталей про те, як був влаштований побут у 20-х роках, та типажі тих, хто населяв його. Це безцінно читати зараз, за 100 років.

– дух покоління, яке сподівалося, що після страхіть початку 20-х, війни усіх з усіма, нарешті прийшов спокій і розвиток. Українізація, купа молодіжних спілок, поети, що читають свої вірші, збіговиська в пивних – усе пронизано кипучим духом молодості.

– опис літературного життя Києва. Особливо потішило про письменницькі об’єднання, що воювали між собою, і оці всі літературні вечори та підводні течії.

Але тішитися цим прекрасним тлом заважала одна велика проблема. Грандіозна постать Степана, через якого ми сприймали дійсність, і який спочатку викликав подив, потім нерозуміння, а потім відверте бажання послати його вголос (що я успішно кілька разів робила).

Спочатку я відчула знайомі вайби “галереї зайвих людей”, але Степан переплюнув і Печоріна, і Онегіна, і байронічних героїв, яким все життя нудно і вони ніяк не можуть вгамувати цієї нудьги. Нудьга у Степана доволі специфічна – вона заздрісна. Все, що Степанові зустрічається в місті, він хоче собі і абсолютно впевнений, що це має йому належати – будь то жінка, квартира, друзі, посада етс. А якщо раптом відчуває десь крихітний сумнів, що, може, він трохи не дотягує до того велета, яким себе бачить, він починає люто знецінювати об’єкт бажання. О, знецінює він все, що ворушиться, а що не ворушиться, те ворушить і знецінює. Особливо дістається будь-якій жінці, що трапляється йому на шляху, буквально – будь-якій. І можна було б сказати, що Стьопка просто мізогін, але вуаля, чоловіків він знецінює не менше, тільки заздрить їм лютіше. Тобто, більшу частину твору ми бачимо лютого огидного нікчему, який пнеться “в люди”, здобуває увагу і топче її в пориві “боротьби з нудьгою”. При цьому, Степанові якось вдається написати кілька оповідань, де головними героями є речі (цікава деталь і геть не дивна), а не люди, і ці оповідання, повісті і сценарій навіть дають йому гроші.

Чи переймався Степан долею Надійки чи Зоськи, брутально кидаючи їх із купою брехні в кошику? – Ні. Надійку зрештою обізвав пузатою міщанкою. Про Зоську думав півгодини, поки не забухав з поетом.
Чи він переживав розлучення з Мусінькою, яка, за його ж словами, буквально “зробила його чоловіком”? – Лише те, чи не влаштує вона йому сцену, коли він кине її, бо вона стала негідна викладача в костюмі.
Чи відчував він якісь почуття щодо Максима, конфлікт з яким явно вплинув на його долю? Може, Степан проявив великодушність? – Ага, посміявся і порвав його заяву, обізвав його шахраєм.
Чи порадів він за Леоніда, який надибав собі нормальну посаду і одружився з Надійкою? – Ні, він думав, що Надійка “належить” йому за правом, і якби він схотів, то вона побігла б до нього, кинувши свого тупого чоловіка. Про Надійчине дівоцтво, які Стьопка забрав на березі Дніпра, і яке йому мало щось там гарантувати – це взагалі великий гег.

То, звісно, надзвичайно яскравий пафосний фінал, де Степан сідає писати роман “про людей”, викликає питаннячка – що він зібрався писати? Про яких людей? Це тих, яких він вважає за непотріб? Від літературного критика, який йому відмовив (слава богу, хоч хтось), до Зоськи, яка поклала своє життя йому на вівтар. Я не уявляю, як такого складу людина може написати щось глибоке. Можливо, цікаве з сюжетного боку, але… ну дуже сумнівно, що Степан здатен на щось путнє. В нього і небо кольору червонця.