Авторські твори з української мови та літератури

Леонід Глібов - біографія

2014-08-09T00:51:00.002-07:00

Твори письменника :

- " Щука " - " Муха і Бджола " - "Мірошник"

- "Цуцик" - "Жаба й Віл" - "Ведмідь-пасічник"

Шкільні учнівські твори :

- Леонід Глібов — творець нової байки

- Чому навчає байка? (за твора Леоніда Глібова)

- Викриття несправедливого судочинства в байці Л. Глібова «Щука»

- Актуальність творчості Леоніда Глібова

Біографія :

…Леонід Іванович Глібов народився 5 березня 1827р. у селі Веселий Поділ Хорольського повіту на Полтавщині в родині управителя маєтків магнатів Родзянків. Початкову освіту він здобув дома за допомогою матері, а 1840р. вступив до Полтавської гімназії, де почав писати вірші і де виходить його перша збірка російською мовою «Стихотворения Леонида Глебова» (1847). До жанру байки Глібов звертається під час навчання у Ніжинському ліцеї вищих наук, тоді ж деякі з них друкує у газеті «Черниговские губернские ведомости».

Після закінчення ліцею (1855) Глібов працює вчителем історії та географії в Чорному Острові на Поділлі, а з 1858р. — у Чернігівській чоловічій гімназії, гаряче захищає прогресивні педагогічні методи. Навколо сім'ї Глібова групується чернігівська інтелігенція. 1861р. письменник стає видавцем і редактором новоствореної газети «Черниговский листок». На сторінках цього тижневика часто з'являлися соціально гострі, спрямовані проти місцевих урядовців, поміщиків-деспотів, проти зловживань судових органів, матеріали. За зв'язки з членом підпільної організації «Земля і воля» І. Андрущенком у 1863р. Глібова було позбавлено права вчителювати, встановлено над ним поліцейський нагляд.
      Два роки поет живе у Ніжині, а 1865р. повертається у Чернігів і деякий час працює дрібним чиновником у канцелярії губернатора. З 1867р. він стає управителем земської друкарні, продовжує активну творчу працю, готує збірки своїх байок, видає книги-«метелики», друкує фейлетони, театральні огляди, публіцистичні статті, поезії російською мовою, твори для дітей.

Помер Л. Глібов 10 листопада 1893р. в Чернігові, де його й поховано.
      Широке визнання в українській літературі Глібов здобув як байкар. Усього він написав понад сотню творів цього жанру. Перша збірка «Байки Леоніда Глібова», що містила 36 творів, вийшла у Києві 1863р., але майже весь тираж її був знищений у зв'язку з валуєвським циркуляром. У 1872р. вдалося видати другу, доповнену в порівнянні з першою, книгу байок, а 1882р.—третю, що була передруком попередньої. Спроби надрукувати інші збірки Глібову не вдалися — перешкоджали цензурні заборони. Видання всього творчого доробку письменника-класика стало можливим за часів Радянської влади.

      Історія української літератури другої половини ХІХ століття, Київ, 1979.

Актуальність творчості Леоніда Глібова

2014-08-09T00:49:00.002-07:00

Талант справжнього митця проявляється в тому, що його твори залишаються актуальними в різні часи і в різні епохи.

Байку "Мірошник" Леонід Глібов написав у 1853 році. Це був переломний період в історії Російської імперії: стара кріпосницька система заважала розвиватися новим капіталістичним відносинами. Настав час, коли необхідно було докорінно змінити життя суспільства. Скасування кріпосного права стало визначною віхою в житті усієї держави. Ніби передчуваючи такі зміни, частина поміщиків-кріпосників перестали турбуватися своїми господарствами, байдуже спостерігали за їх руйнуванням. Таких горе-хазяїв висміювало багато байкарів. Леонід Глібов переніс узагальнений образ розгубленого, безпорадного господаря на український грунт.

Колись мірошник Хома мав добре господарство. Млин забезпечував йому безбідне існування. Справжній хазяїн має слідкувати за порядком у хазяйстві, помічати все, що може йому загрожувати, а Хома зледачів і проспав момент, коли невеличкий струмінь води перетворився на потік і зруйнував греблю. Мірошник був упевнений, що "річка — не калюжа; води ще стане на весь вік!", і схаменувся лише тоді, коли "вода зійшла — колеса стали". Переляканий Мірошник кинувся "притьмом до прірви, щоб гатить", але було вже запізно. Хома намагався зарадити нещастю, побив курей, які прийшли до обмілілої річки напитися води.

Байку "Мірошник" Леонід Глібов написав понад 150 років тому. Колесо історії повернулося, і люди знову стали перед вибором: сидіти склавши руки і чекати, що все минеться, проблеми вирішаться самі собою, чи діяти, працювати, "гатити греблю", щоб не поплив за водою добробут і достаток. Багато українців "проспали" свій шанс, жили за принципом: "Якось буде, бо ще ніколи так не було, щоб якось не було". А коли побачили, що залишилися ні з чим, почали шукати "ворогів", винуватити у своїх нещастях будь-кого, тільки не себе, не свою лінь і непередбачливість.

Звичайно, великі суспільні зрушення, реформи йдуть попереду свідомості багатьох людей, які звикли жити за усталеними нормами і не хочуть перебудовувати свою свідомість і життя. Зараз, у наш час, ми можемо бачити людей, які живуть минулим, сподіваючись на те, що все знову буде так, як раніше. Їх можна тільки пожаліти. Та, разом з тим, ми стали свідками занепаду багатьох колись заможних сільських господарств. Здається, що по нашій землі пройшли чужоземні загарбники: сільськогосподарські будівлі зруйновані, поля заростають бур'янами, вікна багатьох хат навхрест забиті дошками.

У містах багато заводів зупинилися. Десятиліттями вони виробляли продукцію, яка зараз нікому не потрібна, а перебудуватися вчасно чи не змогли, чи не захотіли.

Сучасні політичні діячі, від яких залежить добробут держави, багато в чому схожі на Мірошника: гатять греблю, коли вода вже зовсім збігла, шукають причину нещасть серед дрібних курей, "без діла сотні всюди сують", втрачають купу грошей, "а за недогарок вони людей і лають, і мордують. (Вони се так бач хазяйнують!..)"

Творчість Леоніда Глібова була актуальною в середині XIX століття і, мені здається, залишається вона актуальною і сьогодні. Людська свідомість змінюється дуже повільно і не встигає за вимогами часу. Усім нам треба пам'ятати мудрість байкарів: хочеш змінити життя — змінюйся сам!

Викриття несправедливого судочинства в байці Л. Глібова «Щука»

2014-08-09T00:47:00.004-07:00

Українським Криловим називають найвидатнішого байкаря України Леоніда Глібова. У творах талановитий письменник викриває феодальне та буржуазне судочинство. Найвиразнішою є байка «Щука» — зразок сатири на панський суд.

Страшні злочини скоїла Щука: «Того заїла в смерть, другого обідрала». Отже, звинувачення цілком слушні, судді змушені жорстоко покарати «катюгу». Але стряпчий проголошує таку промову перед добренькими й плохенькими суддями, яка вимагала найжорстокішого вироку Щуці:

Щоб більше жаху їй завдать

І щоб усяк боявся так робити,—

У річці вражу Щуку утопити!

Таким чином, кара перетворилася на милість, і «Щуку кинули — у річку». Л. Глібов викрив несправедливий царський суд, який виправдовував багатих, жорстоких кривдників, хабарництво та кругову поруку чиновників.

Чому навчає байка? (за творами Л. Глібова)

2014-08-09T00:45:00.003-07:00

Прадавня людина вперше широко розплющила очі і зачудовано подивилася навколо себе. Коли вона вперше відчула себе людиною, то намагалася якось пояснити навколишній світ, такий для неї дивний, малозрозумілий і разом з тим жахливий. І для цього вона створила міф, казку. Серед постійної боротьби добра і зла, правди і кривди, людина вчилася жити. Як захистити себе від лиха, як застерегти іншого від нього? Такі питання поставали перед нею. І щоб відповісти на них, людина створила байку.

Леонід Глібов теж вирішує писати байки, бо в них можна висловити все те, про що говорити одверто з різних причин заборонено. У байках він викриває несправедливість і насильство, продажність суду, хабарництво, лицемірство, бореться зі злом.

Так, у байці "Лисиця-жалібниця" розповідається про лисицю, яка вихваляє гарне, справедливе життя в гаю. Вона картає котів, які безжалісні до птахів, ладні їх безневинних поїсти. За улесливими, медовими словами — "малесеньких", "безвинних", "як їх не жаліти" — приховується обличчя злої та хитрої людини. І на підтвердження цієї думки автор розповідає, що пташенята випали з гнізда, а Лисичка "прехорошенько їх поїла". В образі Лисиці автор засуджує лукавих, підступних, хитрих людей, які прикриваються хорошими словами, а насправді чинять зло.

В іншій байці "Щука" розповідається про Щуку, яка влаштувала справжній розбій у ставку. Її звинувачують у страшних злочинах:

Того заїла в смерть,

Другого обідрала.

За це Щуку треба покарати. Тому суддям нічого не залишається, як винести справедливий вирок. В образах Ослів, Шкапи та Цапів, що виступали суддями, змальовано нерозумних, обмежених людей. Як не старались судді, а не змогли приховати злочини Щуки і "Щуку на вербі повісити звеліли". Але тут слово взяв стряпчий, в образі якого виступає Лисичка. Вона запропонувала вражу Щуку втопити у річці. Таку "страшну" для Щуки кару присудила Лисичка тому, що та частенько ділилась з нею награбованим. Судді з радістю підтримали цю пропозицію, бо таким чином легко вийшли зі скрутного становища. Отже, цією байкою Леонід Глібов викриває несправедливий суд, засуджує нікчемних чиновників та суддів, викриває хабарництво, кругову поруку чиновників.

Але однією з найбільш вражаючих байок Глібова є байка «Вовк та Ягня». У цій байці автор розкриває існуючи на той час взаємовідносини між кріпаками і кріпосниками. В образі Вовка, звичайно ж, змальовано жорстокого кріпосника, який виглядає безсоромним насильником. А в образі Ягняти — кріпака-селянина, який майже без протесту підкоряється волі свого пана і терпляче виконує його примхи. У байці автор засуджує безглузде свавілля поміщиків-кріпосників і глибоко співчуває важкій долі поневоленого народу. Головна думка цієї байки полягає в тому, що кріпаки і кріпосники — непримиренні вороги. Цей висновок стверджує в байці сам Вовк:

Хіба не знаю я, не чув,

Що ви усі мене б із'їли,

Якби вловили?

Собаки й вівчарі твої,

Усі ви — вороги мої.

Таким чином, байка повчає всі наступні покоління: не принижуйте тих, хто на вас працює, бо вони такі ж самі живі люди, і заслуговують ввічливого ставлення.

Байки Л. Глібова вчать нас добра, справедливості, вчать бути чесними, не лукавити перед іншими, розбиратися в людях, ніколи не бути нікчемним чиновником, суддею, а бути справжньою людиною.

Леонід Глібов — творець нової байки

2014-08-09T00:43:00.000-07:00

Найвидатніший байкар української літератури — це Л. Глібов, який виступив проти кріпосництва, критикував лібералів за те, що вони прославляли реформу 1861 року.

Невгасну славу принесли Глібову його байки, які І. Франко справедливо вважав «головним титулом заслуги цього талановитого поета». Саме в цьому жанрі з найбільшою силою проявився самобутній талант письменника. Він написав 107 байок, які за його життя вийшли окремими збірками.

У найкращих байках автор зображує суттєві явища життя, різні сторони кріпосницької дійсності, а головне — безправне становище кріпаків. У байці «Вовк та ягня» автор в алегоричних образах розкриває стосунки між самовладним поміщиком-кріпосником і кріпаком, показує насильство пануючих класів над простим людом. У зміст байки він уніс своє, нове, оригінальне. Саме в цьому творі виявилися характерні особливості поетичної майстерності Глібова — вміння в алегоричних образах відображувати соціальні явища.

Важливе місце у його творчості займають байки, в яких поет показує занепад господарства багатіїв, висміює поміщиків, що не вміють вести справи в умовах розвитку капіталізму. Також тонко і сміливо викриває кріпосницький суд, хабарництво чиновників.

Л. Глібов стежить за змінами, що відбуваються у суспільному житті після реформи 1861 p., і розуміє, що ця подія нічим не покращила життя селян, тому висміює у байках також земство. В алегоричних образах Вовків, Львів, Ведмедів, Лисиць, Козлів, Кляч, віслюків Л. Глібов показує людей-представників влади — паразитів і трутнів, їхню моральну нікчемність. А в образах Бджіл, Коріння протиставляє їм трудовий народ — носія високої, благородної моралі, творця матеріальних і духовних багатств.

Ціла низка байок Глібова висміює аморальні вчинки людей, таврує брехню, лицемірство, егоїзм, жадібність, заздрість, лінощі та багато інших негативних рис характеру.

Не лишає осторонь байкар і благородство простого люду, їхні творчі сили. Цим він підкреслює, що народ — основа суспільства, творець усіх цінностей; що він, а не паразитичні класи, є прикрасою життя.

Тому, я вважаю, Глібов — талановитий майстер живого слова, бо відтворює національні особливості українського народу, його звичаї, побут.

Ведмідь-пасічник - Леонід Глібов

2014-08-09T00:41:00.001-07:00

У темнім лісі, за горами,

Зібравсь усякий звір:

Вовки, лисиці з ховрахами,

Зайці дурні, шкодливий тхір

І ще там деяких чимало

Безпечно в лісі панувало.

Була і пасіка у них...

Нехай, мов, люди не гордують,

Що тільки все вони мудрують

У хуторах своїх!

От радиться громада стала —

Кому б то пасічником буть?

Лисичка зараз і вгадала:

Ведмедика кликнуть!

Послухали і по-дурному

Постановили, іцо нікому

Так не впадає, як йому.

Не то розумний — дурень знає

І скаже світові всьому,

Як скрізь Ведмідь той мед тягає, —

Так де тобі! І не кажи,—

Себе, мов, стережи!

Почав Ведмідь хазяйнувати,

У пасіці порядкувати:

Щодня він мед тягав

Та в берлозі ховав.

Дознались, кинулись до його —

І меду не знайшли нічого...

До суду потягли,

Прогнали злодія старого

Та ще й приказ дали:

Заперти бісового сина

На цілу зиму в берлозі.

Ведмедику лиха година:

Зарився у лозі,

Дарма, про все йому байдуже,

Лежить та ласує медком.

«З тобою,— дума,— милий друже,

Нам тільки й жити двом».

Таких Ведмедів на приміті

Ще трохи є у нашому повіті.

(1864-1872)

Жаба й Віл - Леонід Глібов

2014-08-09T00:39:00.003-07:00

Раз Жаба вилізла на берег подивиться

Та й трошечки на сонечку погріться.

Побачила Вола

Та й каже подрузі тихенько

(Вигадлива була!):

— Який здоровий, моя ненько!

Ну що, сестрице, як надмусь,

То й я така зроблюсь?

От будуть жаби дивуваться!

— І де вже, сестро, нам рівняться... —

Казать їй друга почала;

А та не слуха... дметься... дметься...

— Що, сестро, як тобі здається,

Побільшала хоч трохи я?

— Та ні, голубонько моя!

— Ну, а теперечки? Дивися!

— Та годі, сестро, схаменися! –

Не слуха Жаба, дметься гірш,

Все думає, що стане більш.

Та й що, дурна, собі зробила?

З натуги луснула — та й одубіла!

Такі і в світі жаби є,

Прощайте, ніде правди діти;

А по мені — найлучче жити,

Як милосердний Бог дає.

Цуцик - Леонід Глібов

2014-08-09T00:38:00.003-07:00

Раз на вікні, у панському будинку,

Патлатий Цуцик спочивав;

То ляже на бочок, то догори на спинку

Або на лапки морду клав.

Якраз проти вікна, звичайно під барканом,

Дворовий пес Бровко лежав

І думав: «Бач, яким він паном,

Ледачий Цуцик, став».

— Здоров був, Цуцику! Знічев'я спочиваєш? —

Прийшовши під вікно. Бровко озвавсь.

— Се ти. Бровко?.. Чого-бо так гукаєш? —

Промовив той.— Аж я злякавсь...

Ну, як же ти там поживаєш?

— Нащо питать! Либонь, не знаєш

Собачого життя мого? —

Сказав Бровко.— Далеко до твого...

Живу собі, бо треба жити;

Двір стережу і день і ніч;

Всього доводиться терпіти,

Не так, як ти, панич;

Та ще к тому і їжа препогана,

Хлиснеш помий, коли дадуть,

А як невлад загавкаєш на пана,

То ще й під боки натовчуть.

— Жаль! — каже Цуцик.— Що ж робити!

Буває всяк,—

Обуха батогом не перебити;

А от мені — хоч і довіку б так...

Живу у горницях, на килимах качаюсь,

Жартуючи на сміх;

Частенько з панночками граюсь

І лащуся до них;

І м'яко спать мені, і ласо можна їсти,

І бігаю не в бур'янах,

Сухенькі лапки, хвостик чистий,

Не так, як твій, у реп'яхах...

— Ет, реп'яхами дорікаєш! —

Сказав Бровко.— А пам'ятаєш,

Як у пекарні був щеням?

Чи так жилося там?

Замурзаний під лавкою тинявся...—

Веселий Цуцик засміявся

І каже: — То колись було,

Та загуло...

Дивись тепер, а не рівняй малого! —

І він спесиво глянув на Бровка.

— Як бачу, ти не робиш там нічого,—

Сказав Бровко,— за що ж се честь така?

— Дурний Бровко! Не розумієш,—

Звиняй, що так кажу,—

Я те роблю, чого ти не зумієш:

На задніх лапках я по-вченому служу.—

«Щоб ти сказивсь!» — Бровко собі шепоче,

А вимовити не посмів,

Бо Цуцик дуже запанів:

Скубне й Бровка, коли захоче.

Бровко мовчить, і я мовчу,

Води не сколочу...

Вам сміх, мені гостинців в'язка.

Чи гарна моя казка?

[1691

Мірошник - Леонід Глібов

2014-08-09T00:37:00.001-07:00

Мірошник мав хороший млин.

В хазяйстві неабищо він:

Про се гаразд усякий знає,

Хто хлібець має.

Млин у Мірошника був водяний.

Мірошник той Хомою звався,

І був він чоловік такий,

Що не гаразд за діло брався;

А інший раз

Буває дорогий і час.

Вода раз греблю просмоктала...

Ну що ж! Узять би й загатить.

Так ні! Мірошник спить та спить.

Вода ж біжить... іце більш прорвала;

Хомі й за вухом не свербить.

Хто йде — мерщій у млин загляне:

— Ой Хомо, Хомо, схаменись!

Он скоро вже й води не стане;

Піди лиш, брате, подивись! —

А він їх слуха щось не дуже:

— Нехай лиш! Річка — не калюжа;

Води ще стане на ввесь вік! —

З Хоми сміються добрі люде:

— Тоді побачимо, як буде,—

Дурний ти, Хомо, чоловік! —

І справді сталось, як казали:

Вода зійшла — колеса стали.

Злякавсь Мірошник та й біжить

Притьмом до прірви, щоб гатить.

Курей тим часом із десяток

Прийшло напитися води.

Уздрів Мірошник сих паньматок.

— Бач, капосні! — кричить.— Куди?

У мене й так води немає,

Ще й ви сюди?! —

І зозла палицю хапає...

Шпурнув — та й всіх курей побив.

А млин стоїть, хоч прірву й загатив;

І що робити — не втямає...

Ні з чим зостався мій Хома:

Води нема, й курей чортма.

На світі є такі пани:

Без діла сотні всюди сують,

А за недогарок вони

Людей і лають, і мордують.

(Вони се так, бач, хазяйнують!).

Та й диво, що у них

Хазяйство піде все на сміх!

1853

Муха і Бджола - Леонід Глібов

2014-08-09T00:36:00.000-07:00

Весною Муха-ледащиця

Майнула у садок

На ряст, на квіти подивиться,

Почуть Зозулин голосок.

От примостилась на красолі

Та й думає про те,

Що як то гарно жить на волі,

Коли усе цвіте.

Сидить, спесиво поглядає,

Що робиться в садку;

Вітрець тихесенько гойдає,

Мов панночку яку...

Побачила Бджола близенько:

— Добридень! — каже їй. —

Оддиш хоч трохи, моя ненько,

Сідай отут мерщій.

— Та ніколи мені сидіти, —

Одвітує Бджола, —

Вже час до пасіки летіти:

Далеко від села.

— Яка погана, — Муха каже, —

На світі доленька твоя:

Раненько встане, пізно ляже...

Мені б отак — змарніла б я,

За тиждень би головоньку схилила.

Моє життя, голубко мила, —

Талан як слід:

Чи де бенкет, чи де обід

Або весіллячко, родини, —

Такої гарної години

Ніколи не втеряю я:

І їм, і ласую доволі, —

Не те що клопоти у полі

І праця бідная твоя! –

На річ таку Бджола сказала:

— Нехай воно і так;

Та тільки он що я чувала,

Що Муху зневажає всяк,

Що де ти не поткнешся

Або до страви доторкнешся, —

Тебе ганяють скрізь:

Непрохана не лізь.

— Стару новинку, — каже Муха, —

Десь довелось тобі почуть!..

Запевне, дурень дурня слуха...

Велике діло — проженуть!

Не можна в двері — я в кватирку

Або пролізу в іншу дірку –

І зась усім!

Нехай ся байка мухам буде,

Щоб не сказали часом люде,

Що надокучив їм.

Щука - Леонід Глібов

2014-08-09T00:34:00.000-07:00

На Щуку хтось бомагу в суд подав,

Що буцім би вона такеє виробляла,

Що у ставку ніхто життя не мав:

Того заїла в смерть, другого обідрала.

Піймали Щуку молодці

Та в шаплиці

Гуртом до суду притаскали,

Хоча чуби й мокренькі стали.

На той раз суддями були

Якіїсь два Осли,

Одна нікчемна Шкапа

Та два стареньких Цапа,—

Усе народ, як бачите, такий

Добрячий та плохий.

За стряпчого, як завсігди годиться,

Була приставлена Лисиця...

А чутка у гаю була така,

Що ніби Щука та частенько,

Як тільки зробиться темненько,

Лисиці й шле — то щупачка,

То сотеньку карасиків живеньких

Або линів гарненьких...

Чи справді так було, чи, може, хто збрехав

(Хто ворогів не мав!),—

А все-таки катюзі,

Як кажуть, буде по заслузі.

Зійшлися судді, стали розбирать:

Коли, і як воно, і що їй присудити?

Як не мудруй, а правди ніде діти.

Кінців не можна поховать...

Не довго думали — рішили —

І Щуку на вербі повісити звеліли.

— Дозвольте і мені, панове, річ держать,—

Тут обізвалася Лисиця.—

Розбійницю таку не так судить годиться:

Щоб більше жаху їй завдать

І щоб усяк боявся так робити, —

У річці вражу Щуку утопити!

— Розумна річ! — всі зачали гукать.

Послухали Лисичку

І Щуку кинули — у річку.

1858

Гайворонський Михайло - біографія

2014-08-09T00:30:00.001-07:00

Народився Михайло Орест Гайворонський 15 вересня (за інш. дан. 1 вересня) 1892 р. в Заліщиках на Поділлі. Після закінчення Заліщицької семінарії (1912) він їде до Львова і навчається у Вищому музичному інституті імені М.В.Лисенка.

З вибухом першої світової війни 1914 р. та розпадом Австро-Угорської імперії починається великий національно-визвольний рух Галичини. М.Гайворонський вступає до лав Українських Січових Стрільців. Він стає диригентом, організатором та інспектором духових оркестрів. На початку 1920-х років — викладає у Вищому музичному інституті імені М.В.Лисенка, працює вчителем музики у дівочій гімназії, диригентом з'єднаних хорів "Боян" та "Бандурист", бере активну участь у музичному житті.

1923 р. М.Гайворонський виїздить на постіне місце проживання до США, де у Нью-Йорку (разам з Р.Придаткевичем) засновує Музичну Консерваторію (1924). Одночасно він відвідує лекції у Колумбійському університеті. Невдовзі Михайло Гайворонський організовує Український інструментальний оркестр, яким керує до 1936 р., а також об'єднаний хор зі співаків семи навколишніх церков. З ними він влаштовував великі концерти своїх творів у 1932-1936 рр.

З другої половини 1930-х М.Гайворонський зосереджується на композиції, а також надає постійну допомогу молоді, згуртованій у "Лізі Української Молоді Північної Америки". Помер митець у Нью-Йорку 11 вересня 1949 р., де й похований.

Музична спадщина М.Гайворонського досить велика. До найвідоміших його творів належать понад 30 стрілецьких пісень (кілька на власні вірші), рапсодія "Довбуш", увертюри, танці та марші для духового оркестру. В Америці були створені "Симфонічне алегро", вальс "Червона калина", квартет "Морозенко", "Різдв'яна сюїта" і "Коломийка" для для скрипкового тріо, скрипкові твори "Елегія", "Колискова", "Пісня без слів", "Серенада", "Сонатина". Перу композитора належать також хорові збірки "Колядки та щедрівки", "Гуцульське Різдво", дві Служби Божі, два "Іже Херувим". З театральної музики — найвідоміша його музика до п'єс "Вій", "Довбуш" та "Гетьман Дорошенко"

Ярослав Олександрович Галан - біографія

2014-08-09T00:25:00.000-07:00

Ярослав Олександрович Галан ( 27 липня 1902, Динів, нині Підкарпатського воєводства, Польща — † 24 жовтня 1949, Львів) — український радянський письменник, журналіст, громадський і політичний діяч.

Псевдоніми, криптоніми: Яга, Мирон Яро, Володимир Росович, Ігор Семенюк та інші
Дата народження: 27 липня 1902
Місце народження: Динув (Австро-Угорщина)
Дата смерті: 24 жовтня 1949 (47 років)
Місце смерті: Львів

Народився у сім'ї службовця. Закінчив гімназію у Перемишлі (нині місто Перемишль, Польща). Навчався у Віденському університеті (1922–1926) та Краківському університеті (1926–1928).

Від 1924 — член Комуністичної партії Західної України (КПЗУ).

Викладав польську словесність в українській приватній гімназії в Луцьку. 1929 позбавлено права на педагогічну роботу в межах тогочасної Польщі як члена КПЗУ й активіста прокомуністичної організації революційних письменників «Горно» у Львові.

1930–1932 — співробітник львівських часописів «Вікна» (друкований орган «Горна») та «Нові шляхи». 1932–1939 жив із випадкових заробітків.

1932 до УСРР на навчання виїхала дружина письменника — Ганна Галан (Геник). 1937 її, студентку Харківського медичного інституту, за фальшивим звинуваченням арештували й невдовзі стратили.

1935 Галану відмовлено в радянському громадянстві.

Письменник брав активну участь у комуністичному підпіллі, в підготовці та проведенні Антифашистського конгресу діячів культури (Львів, 1936).

Надгробок Ярослава Галана на Личаківському цвинтарі у Львові
Перебував під наглядом поліції. Галана двічі заарештовували — 1936, 1937.

Після приєднання Західної України до СРСР працював кореспондентом львівської обласної газети «Вільна Україна» (1939–1941), республіканських газет — «Правда Украины» та «Радянська Україна» (1942–1948).

Під час війни був коментатором на радіостанції імені Тараса Шевченка (Саратов, 1942), на радіостанції «Радянська Україна» (Москва, 1943) та на пересувній прифронтовій радіостанції «Дніпро» (1943), працював у групі журналістів при ЦК КП(б)У.

Від листопада 1945 до квітня 1946 — спеціальний кореспондент газети «Радянська Україна» на Нюрнберзькому процесі.

У воєнні та повоєнні роки Ярослав Галан засуджував ідеї української державності, називав українську революцію «жовтоблакитний маріонетковий балаган типу 1918 року», засуджував ОУН, УПА, а також греко-католицьку церкву. Його стаття «Плюю на Папу» стала відповіддю на відлучення його від Церкви папою Пієм XII.

Перебуваючи на Нюрнберзькому процесі, він дізнався про факти переслідування нацистами християнських церков, в тому числі католицької церкви, бо вони були вказані в одному з обвинувачень керівництву Третього Рейху. Під час слухань, зокрема, озвучувались цифри 237 храмів та 67 капличок католицької церкви, знищених режимом Третього Рейху. Однак багато творів Галана були спрямовані проти католиків, він звинувачував їх у співпраці з нацистами, писав у памфлетах про взаємну підтримку нацистів та Ватикану, незважаючи що Ватикан ще в 1937 році офіційно засудив нацистський режим. У творах письменника вимальовується яскраве звеличення тогочасної радянської влади. Ярослав Галан у своїх творах змальовував життя західних українців в сталінському СРСР, як «велич визволеної людини», оминаючи факти масових репресій над населенням

Вбитий у робочому кабінеті. Смерть спричинили 11 ударів сокирою по голові, причому більшість з них була нанесена вже після смерті. Вважається, що приводом для вбивства стали антиклерикальні памфлети письменника. Василь Кук, командувач УПА та сучасні дослідники припускають, що замах був організований співробітниками МДБ з метою дискредитації націоналістичного підпілля в очах громадськості (вбивство вчинили два бойовики ОУН-УПА, один з яких був особисто знайомий з письменником). Микита Хрущов особисто інформував про смерть Я. Галана Йосипа Сталіна, причому для «колориту» сказав, що вбивці користувалися гуцульською сокирою-барткою.

Вшанування пам'яті
За часів СРСР користувався у влади великою повагою, у липні 1977 видавництво «Наукова думка» на вшанування 75-річчя з дня його народження стотисячним тиражем випустила першу книгу чотиритомного видання творів Галана.

На честь Ярослава Галана названі вулиці в кількох населених пунктах колишнього СРСР. У Харкові названа іменем Ярослава Галана вулиця, яка розташована поряд з медичним університетом, де навчалася його розстріляна дружина.

У липні 2012 року Верховна Рада України прийняла постанову «Про відзначення 110-річчя з дня народження видатного українського письменника-антифашиста Ярослава Олександровича Галана».[10]

ТВОРЧІСТЬ
З усього, що написав Галан, особливе місце займає романтична повість «Гори димлять» (1938, польською мовою).

П'єси:

«Дон-Кіхот із Еттенгайму» (1927),
«Вантаж» (1930),
«Вероніка» (1930),
«99 %» (1930),
«Осередок» (1932),
«Недоспівана пісня» («Під золотим орлом», 1947),
«Любов на світанні» (1949).

Премії та нагороди
1952 — Сталінська премія за книгу «Вибране» (посмертно).
Нагороджено двома орденами Знак Пошани та медалями.

Цюриць Сергій Назарович - біографія

2014-08-08T10:03:00.001-07:00

Читати гумореску Сергія Цюриця "Обмін досвідом"

БІОГРАФІЯ :

Цюриць Сергій Назарович народився 17 грудня 1956 року в с. Мельники Шацького району Волинської області. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка. Після закінчення університету починав трудову діяльність кореспондентом обласної молодіжної газети в Луцьку. Член спілки письменників України з 1988 року. Багато працює, як дослідник фольклорних традицій Волині. Автор книжок "Зустріч із Сніговичкою", "Ініціатор", "А вже недалечко червоне яєчко", "Сльоза", "Весілля папороті", "Товсті і тонкі".

Сергій Цюриць Гумореска "Обмін досвідом"

2014-08-08T10:02:00.002-07:00

Він з'явився просто з стіни. Взяв і зайшов, ніби там були двері. Голова колгоспу не встиг навіть здивуватись, як прибулець відрекомендувався:

-Антей. Прилетів переймати досвід. З Сіріуса.

-Звідки, звідки? — перепитав подивований голова і про всяк випадок смикнув свого вуса: видіння не зникало.

-З Сіріуса,— повторив гість.— Вирішили ферму створити, а досвіду ніякого. Прочули ось, що всі до вас їдуть, вихваляють. Ну, мене, як молодого, і послали переймати...

-Так би й одразу казали, що за досвідом,— пожвавішав господар.— Крильком мене величають. Юхимом Антоновичем...

Він крутнув вуса і натис на якусь кнопку. Зайшла секре-тарка.

Ти от що, Галю,— звернувся Крилько.— Розшукай Тср^бейка, скажеш: по лінії досвіду приїхали.

За якусь мить влетів захеканий Теребейко:

-Викликали?

-Товариш он за досвідом прилетів. Звідки, ви казали? — звернувся до пришельця.

-З Сіріуса.

Ну й колгосп у вас! — подивувався Теребейко.— Як на мене, то я б перейменував його у «Зорю».

Ти ж дивись, Петровичу, не давай гостя в обиду,— Посміхнувся голова і поплескав прибульця по плечу.

-— Ну, Антоновичу, таке подумати...— обурився Теребійко,— Ви ж знаєте, у мене конвейєр, усе за планом...

Пішли. А під вечір влітає Теребейко злий-презлий. - Ви кого мені, Антоновичу, підсунули? — допитується у Голови.— Я його в леваду, на шашлики, до ставків на ющку, до баби Мотрі на варенички з сиром, а він крутить головою, комизиться якогось біса, ферму показуй... На дідька тобі ті авгієві стайні, кажу, краще на пасіку мотнемось, інчпаріїіки в діда Осипа вип'ємо... А він: «Я ж досвід перейймати прилетів... По всіх краях тільки й говорено, що про ваш метод. Усі, як один, до вас пруть. Кажуть, ліпше, ніж у нас, ніде в світі досвід не показують. А ви — галушки, вареники...» Я його до баби Одарки на деруни, а він: Мені б на ваші корови глянути. На роботі я...»

Євген Дудар - Біографія

2014-08-08T09:51:00.003-07:00

Твори письменника :

- Слон і муха

- Лісова казка (для дорослих)

- Червона Шапочка

Біографія :

Євген Михайлович Дудар ( 24 січня 1933, с. Озерна, Тернопільське воєводство, Галичина) — відомий український письменник-сатирик, артист розмовного жанру, публіцист.

Євген Дудар народився в селі Озерна, зараз Зборівського району, Тернопільської області. В 1956—57 рр. працював завклубом у рідному селі. Залишив завідування клубом у зв'язку з виїздом на навчання. Закінчив факультет журналістики Львівського університету. Зараз мешкає в Києві.

Дудар є автором понад 20 книг, а також численних публікацій у пресі. Його твори було перекладено багатьма мовами світу. Він є також і професійним артистом-виконавцем власних творів, у його творчому доробку — понад десять тисяч публічних виступів, творчих вечорів, радіо- і телезустрічей.

Євген Михайлович має звання заслуженого діяча мистецтв України (1993 р.). Також він є лауреатом багатьох премій: Літературна премія ім. Остапа Вишні (1993 р.), Літературна премія ім. Микити Годованця(1997 р.), Міжнародна премія ім. Пилипа Орлика (1995 р.), Премія ім. Петра Сагайдачного (2000 р.), Премія імені І. Кошелівця. У 1990 році був нагороджений Золотою медаллю Тараса Шевченка Спілки визволення України (Австралія), за боротьбу проти тоталітарних режимів.

Червона Шапочка - Євген Дудар

2014-08-08T09:50:00.001-07:00

В одному селі жила гарненька дівчина Червона Шапочка. Нижня частина її була у вичовганих джинсах, верхня — в розписаному незрозумілими гаслами балахоні. На голові була червона шапочка — подарунок бабусі на шістнадцятиріччя. Тому так її і звали.

Якось мама дала Червоній Шапочці пиріг, вина й звеліла віднести бабусі.

Відійшла дівчина подалі, сіла під кущ, випила вино, з'їла пиріг, дістала з потайної кишені цигарку і запалила... Смалить собі та й наспівує:

Ах, з-та красная рябина...

Аж тут з-за кущів Вовк — страшенний, здоровенний. Як гаркне: «Ага, попалася, Червона Шапочко! Зараз тебе з'їм!»

Червона Шапочка озирнулась, швиркнула через напомаджену губу, дихнула на Вовка перегаром, що той ледь не очманів. А тоді схопила його за вуха, скочила на нього верхи і звеліла їхати.

Аж уранці під'їхала до бабусиної хати. Кинула: «Чао предкам!» тоді попередила, що коли маман питатиме, де вона була, то щоб бабуся сказала, що в неї.

— Дай щось пошамати! — сказала Червона Шапочка.

Коли бабуся відмовила, що нічого немає, бо хворіла, дівчина кинула: «Ну тоді гони бабки. Пошлю Вовка, зараз принесе!» Бабуся тремтячими руками розв'язала вузлика й подала Червоній Шапочці свою пенсію, говорячи, що більше немає.

— Тоді я тебе з'їм! — налякала Червона Шапочка.

А повз хату в цей час проходив мисливець. Побачив загнаного Вовка, почув схлипування бабусі й ускочив у світлицю:

— Хто тут бабусю ображає?

Червона Шапочка криво посміхнулася й сказала, щоб не втручався у родинні справи, бо напише скаргу, що він убив Вовка, обікрав бабушенцію і приставав до неї...

Мисливець, хоч і був сміливий, а тут затрусився. Згадав дружину, дочок, та й позадкував до виходу.

Що далі було — ніхто не знає. Тільки під полудень з хати вийшла Червона Шапочка з вузликом на спині. І зникла в лісі, десь там блукає й досі. Хто побачить — сповістіть хоч її маму, бо побивається за своїм чадом неповнолітнім.

Коментар

Стара казка про Червону Шапочку на сучасний лад висміює частину нинішньої молоді з її манерою одягатися, говорити, вживати спиртне та палити. Молоді люди живуть споживацькими настроями, не поважають старших, від яких їм потрібні лише гроші.

Гумореска Є. Дударя гостро й дотепно говорить про недоліки суспільства у вихованні підростаючого покоління. Великою мірою винні й самі дорослі — мама дала пляшку вина, бабуся спасувала перед онукою, злякався навіть мисливець, не говорячи вже про Вовка (бачиться в цьому якийсь молодик на мотоциклі!). Відчувається тут і мотив «блудного сина», який, на жаль, не кається і не повертається.

Лісова казка (для дорослих) - Євген Дудар

2014-08-08T09:48:00.003-07:00

Одного сонячного ранку в лісовому господарстві отримали колоду. На ній були висічені якісь знаки і на шнурочку висіла сургучева печатка. Начальник лісгоспу Ведмідь радісно заревів, що нарешті надійшла вказівка з тресту. Прочитали. Просять вислати сто колод у трест і тисячу в главк, бо нема на чому писати. Скликали загальні збори, намітили рубежі, взяли зобов'язання, відправили колоди.

Незабаром до лісгоспу прийшло десять колод з інструкцією, як інвентаризувати ліс. Провели інвентаризацію, відіслали в трест звіт із п'ятдесяти колод, другий примірник — в об'єднання, третій — у міністерство. З міністерства надійшла брошура зі ста п'ятдесяти колод, як оберігати ліс від паразитів. З главку прислали буклет з п'ятдесяти колод, як правильно розуміти брошуру з міністерства. З тресту додали тридцять колод інструкції, як розшифрувати буклет із главку.

У лісгоспі негайно склали звіт про те, як зрозуміли інструкції і що думають робити, відіслали його на двохстах колодах.

Заодно послали п'ять тисяч колод у трест, десять тисяч — у главк, двадцять тисяч — у міністерство, як і вимагалось.

У наступних керівних матеріалах ішлося про те, як берегти ліс від буреломів, від пожеж та іншого. На все було написано звіти, доповідалося, як зрозуміли і що з цього приводу роблять.

Якось у кабінеті Ведмедя пролунав телефонний дзвінок — телефонував керуючий трестом. Він дорікав, що лісгосп прислав річний звіт на трухлявій палиці з ліщини. А наступного дня на виламаній із стільця ніжці прийшов наказ про те, що лісове господарство ліквідується. Ведмідь заспокоював працівників: нічого, мовляв, мобілізуємося, розкорчуємо пеньки й візьмемося за землеробство.

Коментар

Гуморески Є. Дударя «Лісова казка» висміює бюрократизм, паперову тяганину, яка й донині процвітає у нашому суспільстві. Чиновники дуже часто дійсно корисні справи підмінюють «паперовою роботою» — планами, звітами, які забирають і час, і сили, і матеріальні кошти, не приносячи нікому справжньої користі. Тому-то твір має підзаголовок «для дорослих».

Слон і муха - Євген Дудар

2014-08-08T09:47:00.001-07:00

Учені мухи зібралися на симпозіум, щоб розглянути походження приказки «Не робіть з Мухи Слона».

Муха-доповідач сказала, що приказка неправильна. Виходить, що первинним був Слон, а Муха — вторинною, тоді як усе навпаки. і вислів має звучати «Не робіть із Слона Муху».

Муха-співдоповідач сказала, що Слон не вартий жодної уваги, адже він не вміє ні літати, ні дзуміти. їхню думку підтримала інша Муха-оратор, наголосивши, що Слон неповороткий і зовсім не пристосований до життя. Найсерйозніша учена Муха підсумувала: немає ніякого Слона! У кожному разі, його ніде не видно!

Учасники симпозіуму радісно задзижчали. І справді, де той Слон? Просто симпозіум проходив на його спині...

Коментар

Вістря сатиричного пера Є. Дударя спрямоване проти псевдонаукових суперечок, нарад і досліджень, які піднімають і обговорюють нікому не потрібні теми та проблеми. Крім того, часто так звані наукові дослідження відірвані від реального життя, не враховують очевидного. Такі от «вчені мухи» зневажають те, де і з чого живуть. І це явище в Україні, на жаль, досить розповсюджене — неповага до рідної землі, до предків і батьків, до народу, який годує, до мови, звичаїв і традицій. Тому гумореска не втрачає своєї актуальності й донині.

Твір на тему : " Це моя Україна день новий зустрічає "

2014-08-08T05:04:00.000-07:00

Я так, як і кожна нормальна людина, замислюються над сенсом свого життя. Моя Батьківщина – це моя Україна, яка має вигідне географічне положення. У нас э все для того, щоб існувати, розвиватися. Я мрію стати невід’ємною частиною моєї країни. Що для цього потрібно? Треба все життя працювати, дарувати оточуючим тепло і добро.
Уже перебуваючи у школі, вчуся робити щось для того, щоб у майбутньому я був корисний моїй країні. Протягом 11 років ми повинні отримувати ті знання, які допоможуть у майбутньому обрати собі професію. Моє навчання – це вже велика справа. Коли я був школярем, у мене вже існували мрії, які стосувалися майбутнього України. У неї не повинно бути страждань,страшних хвороб, усі допомагають один одному. Кожна людина має гідну роботу.
У школі я починаю будувати плани на майбутнє Моє головне завдання отримати атестат і прямувати далі навчатиcя. Яможувступитивінституттезнвікумалеголовнещобяправильновіибравмайбутнюпрофесію.Вона має не тільки подобатися мені, але й повинна принести користь людям і країні. Робота – це мій перший внесок в розвиток України. Можливо, я стану будувати, лікувати, ремонтувати авто, вчитиму дітей. Головна мета – бути корисним. Я прагну, щоб мій вибір був правильний. У нашій країні не вистачає дійсно розумних людей, які б прагнули створити рідну державу сильною, розумною, єдиною. Тому, мабуть, зараз існують труднощі. Я люблю свою Батьківщину, і тому прагну вже сьогодні зробити щось корисне для неї, для її розвитку. Україна повинна процвітати, а не занепадати. Тому вже зараз мені потрібно переживати за те, що відбувається в нашій країні. Життя під вітчизняним небом на рідній українській землі нічим замінити не можна. Батьківщина – це наш з вами дім, в якому колись будуть зростати наші діти.
Деякі люди покидають Україну, в пошуках кращого життя. Можливо, закордоном кращі умови для існування. Але чужа земля-те ж, що і чужа стихія. Якби там не було добре, але краще рідної хати нічого нема.
Вибір моєї професії – це лише частина моїх планів. Я також хочу побудувати свій будинок. Він залишиться на довгу згадку новому поколінні у майбутньому. Мій будинок буде невеликий, але в ньому завжди пам’ятатимуть про тяжку історію України, зберігатимуться традиції звичаї. У моєму будинку буде декілька дітей, а навколо хати ростимуть прекрасні дерева ,які я посаджу зі своїми малятами. Мрії гарні потрібно багато чого зробити для їх досягнення, але я настроєний рішуче. Якщо кожен з нас зробить хоча б щось для своєї країни, буде одразу відчутний результат. Ми потрібні нашій державі вже сьогодні, без нас вона згине. Наші діти повинні пишатися Україною, а не цуратися її. Уже прийшов час працювати. Нашій Україні потрібні чесні компетентні працівники. Треба починати розвивати всі галузі, які вже зазнали занепаду. Кожен справжній українець повинен зробити так, щоб увесь світ уже завтра почув про нас, щоб країну почали поважати.

Повинна відроджуватися наша мова, яка є офіційною в державі. Їїбагатороківпереслідувализабронялинеюкористуватися.Заразвонаєофіційноювнашійкраїні, ми можемо і мусимо розмовляти українською мовою.
Не цуратися рідної Батьківщини – моя мета. Хай Україна відроджується, хай панує щастя, мир. Коли вже українці стануть єдиною нацією? Коли ми не будемо ділитися на схід та захід? На ці питання поки що немає відповідей.

Колись, у далекому майбутньому запанує на наших землях радість, люди будуть щиро посміхатися один одному. Зникнуть ненависть, не буде більше несправедливості. Україна відродиться, вона встане з колін. Ми станемо незалежними по-справжньому. І ніхто нам не заборонить бути щасливими. Коли кожен з нас хоча б посадить по одному дереву, то вже країна стане зеленою, а повітря буде чистим. Це вже буде перший крок до щастя. Кожен має вийти на роботу і не ухилятися від відповідальності. Наша влада повинна теж докласти чи мало зусиль і допомогти нам. Треба працювати всім. І лише тоді ми зможемо приєднатися до всього світу, який вже стоїть на крок уперед від нас. Але зараз про розвиток мало що можна сказати. Люди вже зовсім занепали духом, вони вже перестали в щось вірити. І мені на це все важко дивитися. Наші батьки, прадіди стільки всього зробили, а ми все зараз розрушуємо. Чому все трапляється так, а не навпаки? Що ми робимо не так?
У країні важливі питання не вирішуються, бідність зростає. Але не треба втрачати віри. Ми все зможемо витримати І вже зовсім скоро про нас почують у всьому світі. Яскраве та щасливе завтра скоро наступить. Ми почнемо жити зовсім навпаки. Українці – сильний народ. Я пишаюся, що я живу тут.

Яка буде Україна в майбутньому? Важко дати відповідь. Кожен мріє про яскраве майбутнє нашої держави. Майбутнє України – це вирішені всі соціальні питання населення, прийняті справедливі та однакові для кожного громадянина закони, це плідне співробітництво з країнами Європи. Тільки до цього ми повинні прямувати. І сьогодні для того, щоб мої мрії стали реальними я починаю відповідально вчитися. Крок до майбутнього зроблений.

Твір на тему : "Тварини потребують захисту! "

2014-08-08T05:01:00.003-07:00

«Собака — друг людини», «Людина заводить кішку, аби мати поруч тигра, з яким можна погратися» — ці і сотні подібних висловів про домашніх тварин ілюструють одну єдину істину: хоч тварини позбавлені можливості говорити та абстрактно мислити, вони потребують уваги і захисту не менше, ніж люди. Або навіть більше, адже вони не можуть самі відстоювати власні права.

По всьому світові утворюються громадські організації із захисту тварин. На жаль, це не тільки вияв любові людей до братів наших менших, а й реакція на жорстокість, жертвами якої іноді стають домашні улюбленці. Мені здається, що цю проблему треба терміново вирішувати: мені прикро дивитись на кількість безпритульних собак та котів, прикро дізнаватись про вимираючі види екзотичних тварин, та й взагалі ставлення людини до своєї домівки — планети Земля — просто вражає, в негативному розумінні, як не шкода.

У багатьох державах є закон про захист тварин, де горе-хазяї, що жорстоко поводяться з домашньою твариною або викидають її на вулицю, підлягають адміністративній або навіть кримінальній відповідальності. Наскільки мені відомо, в Україні теж є зародки такої правової бази, але вона поки що неефективна. У великих містах діють організації волонтерів: завдяки ним безпритульні тварини знаходять домівку в благодійних притулках, де їх можуть пізніше забрати нові власники з більш відповідальним та уважним ставленням. Але таких притулків, з огляду на кількість тварин, що потребують допомоги, катастрофічно не вистачає.

Наші родичі, що мешкають у Києві, розповідали, що взяли кошеня з такого притулку. Вони казали, що їм було так шкода дивитися на всіх цих цуценят та котів, які прагнули нового дому, що вони пішли звідти зі сльозами на очах. Зрештою, умови у таких благодійних притулках, що фінансуються за рахунок приватних осіб, досить пристойні.

Проблема захисту тварин не обмежується лише життям домашніх улюбленців, адже й дикі звірі, які звикли самі про себе дбати, зараз потребують допомоги людини: настільки великий вплив цивілізації на природне середовище. У Червоній книзі наведено список видів, що перебувають під загрозою зникнення. Про збереження їх піклуються в основному зоопарки та інші заклади. Але мені здається, що це стосується кожного: ставлення до навколишнього світу має ґрунтуватися на гармонії та повазі, як би банально це не звучало. Зрештою, лісові пожежі, що виникають через недбалість туристів, засміченість природи, — усе це наслідки діяльності звичайних людей. І якщо ми не можемо допомогти, то маємо принаймні не шкодити!

Минулого літа я вперше подорожував Кримом у пішому поході з наметами — до цього мені доводилось відпочивати тільки в дитячому таборі чи в санаторії. З походу я приніс безліч вражень — краса нашої природи не залишає мене байдужим! Море, гірські пейзажі, вогнище і вечірні розмови під безкраїм кримським небом... Але одним із найсильніших вражень були масштаби впливу «цивілізації» на прекрасні місця. А вплив цей був у кількості сміття! От словники кажуть, що цивілізація — це ступінь і міра матеріального, духовного, наукового розвитку суспільства. А ще цивілізація в одному зі значень є синонімом культури! Саме тому так прикро вражає ситуація з піклуванням про природу та. тварин: цивілізовані люди не мають елементарних принципів культури, засмічуючи все навколо, не дбаючи про наслідки розведених вогнищ, не звертаючи уваги ні на що, не піклуючись про власне майбутнє.

Тварини, природні заповідні зони, ресурси Землі потребують нашого захисту. Потребують уважного ставлення та раціонального, поміркованого використання. Зрештою, ні тварини, ні природа не мають дару мовлення, аби висловити нам свої проблеми. Але якщо ми не навчимося чути без слів, не станемо по-справжньому цивілізованими, природі доведеться «розмовляти» іншою мовою — мовою глобальних змін у кліматі, вичерпаними ресурсами та смертю цілих біологічних видів!

Скажи, невже ти після цього брат - Зоряна Макаренко

2014-08-08T04:59:00.001-07:00

З тобою братались ми дуже довго,
Ділили воду та хліб на двох,
Казав, що не зрадиш, клявся Богом,
Але ти не знаєш, що значить Бог!
Скажи, що не так, брат, чом відцурався?
Скажи, чом пішов проти мене, за що?
До мене додому із криком ввірвався,
І все святе в мить одцвіло...
Ми ж разом з тобою шли проти вітру,
При зустрічі міцно мене обнімав,
Ми ж дихали одним спільним повітрям,
А ти за спиною мене проклинав...
Ми ж пили одну спільну воду,
І їли з тобою один спільний хліб,
Один за одного стояли горою,
Один на двох ділили політ.
Що трапилось, брате, чом відцурався?
Чом із зброєй до мене прийшов?
Ти в мене стріляв і щиро сміявся,
Ти радів, коли лилась в мене кров...
Царя свого слухаєш, ідеш проти мене,
А що він тобі обіцяє, скажи?
Щастя, багатство, золоті гори напевно?
Так от: не вір подібній брехні!
Ти, брат, продався, повівся на жарти,
Кому ти віддав своє серце вогненне?
Не пробачу, і не буду чекати,
Я візьму зброю і піду проти тебе!
Як ти - так і Я, взаємність - найвище!
У мене вдома - господарка Я!
Ти мене й мою неньку так покалічив,
Що до дружби тобі нема вороття!
Постати проти царя нема духу?
Звільнити свою неньку від зла нема сил?
Пробач мене, брате, що я така сука!
Але твій святий цар - всім дебілам дебіл!!!
Ти називаєш мене по-різному, брате,
Але не я відриваю від тебе шматки.
Кричиш, що це твої землі насправді,
Ти більше ніколи так не кажи!!!
З тобою ділили ми щастя та горе,
Ти клявся мені, що не буде зрад,
А в моїй країні вже із крові - море,
Скажи, невже ти після цього брат?!!

автор: Зоряна Макаренко, Київ.
http://vk.com/zoriana_makarenko

Головко Андрій Васильович - біографія

2014-08-08T00:45:00.004-07:00

Твори письменника :

- "Пилипко"

- "Червона Хустина"

Шкільні учнівські твори :

- Мої сприйняття творчості Андрія Головка

- Мої роздуми під час читання роману Андрія Головка "Бур'ян" (варіант 1)

- Мої роздуми під час читання роману Андрія Головка "Бур'ян" (варіант 2)

Війна калічить людину. Кожен, хто пройшов через м’ясокрутку збройних сутичок, хто вбивав заради ідеї, хто бачив смерть товаришів, — несе на своїй психіці невитравне тавро морального каліцтва..

Одна з найжахливіших біографій в українській літературі належить людині, скаліченій трьома війнами: Першою світовою, громадянською та Другою світовою. Біографія Андрія Головка просякнута кров’ю — з ран письменника та його рідних людей. І найстрашніше те, що близьких було вбито його власною рукою — рукою коханого батька й чоловіка.

Універсальний солдат

Із юних літ Андрій Головко був романтиком. До того ж романтиком не бездіяльним, а людиною діла. Ще в школі він почав писати вірші, спочатку російською; тоді, начитавшись Шевченка, перейшов на українську. Проте цього було замало для реалізації українофільних настроїв, тож юнак із гуртом однодумців створює романтичну «Юнацьку спілку» та бере участь в укладенні рукописного журналу «Рідне слово» під символічним псевдо Андрій Бульбенко. Можливо, саме це псевдо стало причиною родинної трагедії, чи радше індикатором зламу в душі письменника, який призвів до кривавої розв’язки через десяток років; але 1914 року хлопця за участь у об’єднанні всього лише виключили з останнього курсу Кременчуцького реального училища.

Незабаром розпочалася Перша світова війна. У 1915 році Андрій Головко закінчив Чугуївське військове училище прапорщиків і був відправлений на фронт. Так почалася доля нового Андрія — підкореного обов’язкові. Юнак брав участь у боях під Рава-Руською. Він повністю відчув на собі тягар відповідальності, коли при відступі військ змушений був палити села, щоб не дісталися ворогові, — можна тільки уявити, яке зусилля мусив робити над собою хлопець родом із села, коли виконував такі накази. Незабаром він отримав поранення і дозвіл оклигувати вдома. Саме тоді й познайомився з Тетяною — вчителькою із сусіднього села, своїм великим коханням.

Настав 1917 рік. Андрієві було лише дев’ятнадцять років на той момент, і знаходився він у Росії, в Тверській губернії. Із плечей солдата впав тягар обов’язку перед батьківщиною. Але час був буремний і воїнів потребував перш за все — тож хлопець не вагаючись узяв на себе новий обов’язок. Початок громадянської війни Головко провів у військах Петлюри, воював проти гетьмана і більшовиків — зокрема, брав участь у боях із червоними. Душа була роздвоєна — з одного боку, війна, з іншого — творчість. Джерелом натхнення були уривки мирного життя, що були пов’язані з коханням та батьківщиною, Кременчуцьким повітом. Там вийшла друком одна книжечка поезій і готувалася до друку інша, але рукопис загинув у друкарні з вини денікінців. У лютому-квітні 1919 року кременчуцька газета «Маяк» надрукувала повість «У дикому танку».

У 1920 році письменник служив уже у Червоній армії. Це знову були бої, небезпека, вбивства. А прагнув Андрій іншого — більш за все він хотів бути поруч із дружиною Тетяною та дворічною дочкою, які мешкали далеко від нього, у рідному селі. Війна не поєднується із родинним життям. Провалля, що розділяло сім’ю та обов’язок, усе посилювалося. Чи можна водночас служити в кінній розвідці, читати лекції в Харківській школі червоних старшин — та бути із тими, кого любиш по-справжньому? Андрій кілька разів робив вибір на користь родини й тікав, але його перепроваджували назад. Остання спроба дезертирства завершилася нібито успішно: він не повернувся з відпустки до школи старшин, залишився вчителювати на батьківщині. Але натомість почалося внутрішнє катування: втікача за горло взяв Обов’язок.

Червона хустина

Наступні роки письменник знаходився під владою страху. Злиденне існування, родина, замучена нестатками, — це було ще півбіди. Гірше те, що будь-якої миті за ним могли прийти: достатньо владі було виявити, що відомий уже на той час письменник, дописувач журналу «Червоний шлях», — і командир кінної розвідки, який дезертирував із Червоної Армії, — це одна особа.

Життя під гнітом невиконаного обов’язку перетворилося на невимовну муку. Безперервний, катуючий, виснажливий страх втратити кохану дружину і доньку. Голод, злигодні. Боязнь бути викритим. Наган, прихований із військового минулого. І тим-таки минулим скалічена психіка. Хтозна, якої болючої миті до молодого письменника прийшло страшне рішення: допишу книгу, позбавлю від мук дружину та доньку і покінчу життя самогубством. У психіатрії таке намагання позбавити дорогих людей від важкого життя називають розширеним або альтруїстичним самогубством.

Він убив дружину, а наступного дня доньку. Обом прикрив обличчя червоною хустиною. Зі свідчень Головка про вбивство доньки на допиті: «Я вибрав місце у затінку. Як і дружині, голову червоною хустиною накрив. Витягнув наган і вистрілив у голову їй. І знову в грудях наче обірвалося щось, а потім — порожнеча, порожнеча, порожнеча… Життя для мене вже не було: в голові висять кінці нервів, а з грудей куски із кров’ю вириваються…» За жахливим збігом (чи передбаченням) письменник назвав оповідання, написане 1923 року, незадовго до страхітливої події, «Червона хустина».

Зв’язок літератури і життя заслуговує на окреме дослідження психологів. Юнацьке псевдо «Андрій Бульбенко» зіграло з письменником кривавий жарт. Літературний герой Тарас Бульба убив колись молодшого сина Андрія, а тепер Андрій Бульбенко — дочку і дружину. От і запереч тепер тезу про те, що ім’я диктує людську долю.

Спалені архіви

Одразу після цієї страхітливої події справа набула розголосу в суспільстві. З’явилися замітки в пресі: «На допитах Головко спочатку відмовлявся, а тоді зізнався в обох убивствах та пояснив причини: мовляв, боявся, що помре, а сім’я лишиться без засобів до існування… До вбивства, зізнавався Головко, він готувався протягом року…»

Колишнього солдата було забрано до слідчого ізолятора. Згодом за рекомендацією психіатрів письменника направили до Полтавської психлікарні. Достеменно не відомо, скільки часу лікувався Андрій Головко, якими ліками його приводили до тями і які діагнози ставили. Історія його хвороби загинула в полум’ї наступної війни, – коли у 1943 році німці залишали Полтаву, вони підпалили лікарню та весь архів згорів. Втім, подейкували, що задовго до того справу письменника забрали з архіву уповноважені особи… Той обов’язок, який примушував Андрія воювати, тепер зобов’язав його писати. Надто швидко письменника обілили – вже в 1926 році вийшла друком перша прозова книжка, в 1927 з’явився роман «Бур’ян» — перший в український літературі твір, що мав на меті возвеличення комуніста. Літературна кар’єра Головка розвивалася карколомними темпами. Уже наприкінці двадцятих років у Літературній енциклопедії Головка називають автором найвизначнішого твору в українській літературі – роману «Бур’ян». Велика радянська енциклопедія теж співає дифірамби письменнику, називаючи його твори «одними з найбільших… найкращих… найбільш значущих в українській літературі того часу».

Класик без минулого
Життя Андрія Головка почалося з нової сторінки. Його біографію підчистили і представили до всезагального огляду. Удруге одружився, знову з учителькою; займався літературною працею. Коли почалася Велика Вітчизняна, пішов на фронт військовим кореспондентом — знову поринув у вир війни. Хтозна, чи далася взнаки звичка виконувати обов’язок, чи це була спроба очиститися пекельним вогнем…

Після війни Головко повноправно користувався званням класика, зокрема мешкав у славетному письменницькому будинку Роліт, що в Києві по вул. Б. Хмельницького, 68 (тоді Леніна), у під’їзді, де жили також Юрій Яновський, Олесь Гончар, Петро Панч. Крім прози і віршів, Андрій Головко писав п’єси: «В червоних шумах» (1924), «Райське яблуко» (1946), кіносценарії до фільмів «Митько Лелюк» (1937) і «Літа молодії» (1940). Проте по-справжньому найкращі свої твори Андрій Головко написав у двадцятих роках — те, що виходило з-під пера пізніше, було вже зовсім іншого замісу. Письменник став м’яким, як пластилін, у руках невідомого скульптора.

Андрій Головко мав чимало нагород — був відзначений орденом Леніна, багатьма іншими орденами та медалями. 1969 року отримав Шевченківську премію за перші дві частини роману «Артем Гармаш». І ці нагороди скидалися на планочки на грудях ветерана, обпаленого в боях, доведеного до безумства, внутрішньо спустошеного війною. Єдина втіха: його насправді вважають одним із зразкових прозаїків радянської епохи — недарма з 1979 року існує премія імені Головка, яку присуджують за найкращий прозовий твір року.

Мої роздуми під час читання роману Андрія Головка "Бур'ян" (варіант 2)

2014-08-08T00:45:00.000-07:00

Після громадянської війни в країні точилася — вже в мирних умовах — гостра класова боротьба. Куркульство на селі намагалося всіляко протидіяти всім заходам нової влади. У своїй лютій, але безсилій злобі, вони вдавалися до різних засобів боротьби, аж до терористичних актів (убивство партійних і радянських активістів). Скажену лють викликали сількори своїми гострими виступами в пресі проти їхніх злочинних дій. Не один сількор тоді загинув на своєму бойовому посту від руки підлого вбивці.

Приклад тому — «димівська справа». Андрій Головко був добре обізнаний з численними матеріалами про підлі розправи над активістами, тому з-під його пера виходять чудові сторінки, об’єднані у роман під назвою «Бур’ян». Але чому і зараз актуальні деякі з питань, що порушує автор у романі? Бо, наприклад, питання землеустрою хвилює людей і в наш час: хвилює нас і те, що серед апарату влади багато бюрократів: таких, як Миронов; що є серед представників влади такі люди, як Матюха або як Сахновський. Тому і зараз роман «Бур’ян» актуальний.

Подивимось, як зображує автор Матюшине кодло і їхнє свавілля на селі. Голова сільради Матюха нагадує якусь жахливу потвору. Слідкуючи за розвитком дії, ми бачимо, що він, страшний і нахабний, став таким давно — іншим його, по суті, ніхто й не пам’ятає. Усе інше, зокрема хизування своєю належністю до партії, кивання на участь у партизанщині, підспівування

Огиреві щодо «кріпкого хазяїна», прийшло згодом. Забруднившись злочинами, Матюха стає слухняним знаряддям куркулів. Тому й каже коваль: «…біля власті — сучі сини та п’яниці». А цю страшну «вдасть» становлять вбивці та злодії; роблять вони свої злочини, та ще й прикриваються ім’ям влади. Згадаємо слова Сахновського, начміліції:

«Да в чом діло?! Що це за анархія? Влади не визнають?!»

Влада за допомогою нагана, бійки, грубощів та погроз. Не про таку владу мріяли люди, коли «робили» революцію. Та ще й слова правди сказати не можна, бо «вцідять по зубах» або Матюха, або Сахновський. І добре, якщо по зубах, бо Тихона Кожушного взагалі зробили вони калікою.

Добре жила весела «кумпанія» — кожної ночі збиралася, пиячила, задумувала нові злочини: то коней заберуть, то листи Давида перехоплять, то задумають вбивство. Як вони жалкують, що немає Куш-ніренка, щоб швидко зробив справу — вбив Давида Мотузку, який перший виступив проти їхньої зграї. Про Матюху, що є головою не тільки сільради, а й головою куркулів, автор пише: «Живе — мабуть, поміщик так не жив: щодня гуляє, п’янствує, а стрінеш п’яного — обмини третьою вулицею, бо так наганом і розмахує». Добра влада! Але все це йде не від сили та правди, а від страху за власне нікчемне життя. Вони обікрали кооператив, а речі підкинули усім активістам, а згодом всіх їх заарештували. Страшними були допити Давида Мотузки, бо взялися за діло майстри, котрим не раз доводилося це робити. Каже Сахновський Давидові: «…ти й сам знаєш, що тебе ми хоч так, хоч так, а вб’ємо. Бо питання стоїть: або ти, або я». Історичній правді відповідало те, що ворогів нової влади Андрій Головко показав не слабкими, а сильними, спритними і дуже небезпечними. З такими ворогами боротися нелегко. Тим більша заслуга Давида, що він не побоявся їх, рішуче вступив з ними в боротьбу і переміг.

До появи в селі Давида обухівські незаможники терпляче зносили наругу, знущання Матюхи і його банди (Сахновського, Огирів, Тягнирядна, Кушні-ренка та ін.), не сміли й голосу подати. Та сміливість і рішучість Мотузки наповнює надією серця бідняків: вони підтримують Давида. Селяни прислухаються до кожного його слова. Розпитують про політику тогочасної влади, про майбутнє життя, прагнуть про все дізнатися. Давид згуртував селян, завжди виступав на їх захист. Відкриває хату-читальню, де читає не тільки ті газети, що надходять з міста, але й свою, стіннівку, де відображаються події, що відбуваються в Обухівці. З листом, у якому викладені усі безчинства та безпутства обухівського голови сільради з помічниками, йде до секретаря парткому (хоч нічого цим і не домігся).

Давид — принципова людина, самовіддано служить Радянській владі, трудовій людині, має непохитну віру в силу громади, в новий лад, моральну чистоту. Саме це і визначає суть його небуденного характеру, його гуманізму, робить його твердим, як криця, відчайдушним, завжди, у будь-яких обставинах, по-справжньому благородним.

Коли в осінню ранкову мряку Давид простував у район з наміром знайти там підтримку, невеселі думки облягли його:

«Думав Давид про широчезні неоглядні простори степові, про тисячі обухівок… Пронеслась над ними революція, як вихор… І от: із чорної плодючої землі густо та зелено — сходи. А в глуші де-не-де, потім, як полоснули бур’яни…»

Образ бур’яну для Давида — це образ куркулів та усієї Матюшиної зграї, яка за допомогою брехні, лицемірства, погроз та бійок стала на чолі обухівської громади. І вважає він так: «Коли хазяїн приходить на ниву й бачить, що глушать бур’яни, він убродить у хліб тоді і вириває їх з корінням. А потім оберемками виносить на межу». Так і сталося з «бур’яном», що рясно розплодився в Обухівці: вирвали селяни його «з корінням» для того, щоб чекати кращого майбутнього вільними від засилля «бур’яну».

Мої роздуми під час читання роману Андрія Головка "Бур'ян" (варіант 1)

2014-08-08T00:43:00.000-07:00

Виданий у 1027 році, роман "Бур'ян" одразу поставив автора в ряд видатних письменників України. Твір викликає багато роздумів про вчинки героїв, їх переконання, сумніви, вагання.

Головним героєм є молодий партієць Давид Мотузка. Він повертається додому, де не був вже кілька років. Повертається з надією, з вірою і сподіваннями на краще життя. Цікавлять зміни, які сталися в селі за час його відсутності. Та новини, які він чує. дуже його дивують: село зовсім не відчуває радянської влади. Всі ці зміни в настрої Давида Головко майстерно розкриває через природу. яку бачить юнак.

В образі Давида мені подобається все: і характер, і любов до людей, і прагнення до кращого життя, і вміння переконати людей, і сміливість, та іноді дивують необережність, відсутність вміння цінувати своє життя. Але завдяки всьому цьому він і заслуговує такого чистого і глибокого кохання, яке подарувала йому Зінька.

Ця дівчина підходить Давидові більше, ніж будь-хто інший. Вона розумна, приваблива, смілива, віддана, тверда у своїх рішеннях, а до того ж має чисте почуття до Давида. Заради свого коханого вона готова на самопожертву, ладна піти на все, щоб врятувати його. А коли я читала, як вона бігла за Давидом . якого вже повели на розтріл, в мене так калатало серце, що я сама здивувалася: що це так стукає, а потім зрозуміла. Мені цікаво було дізнатися, що ж станеться з Давидом. Коли прочитала слова: "А з шелюгів у ту мить, мов дуплетом, із двох гвинтівок — бах! бах!" — я не могла повірити. Мені довелось перечитати цей уривок ще раз, сподіваючись, що помилилася. Доки не побачила інші "бах! бах!", все вигадувала, що це могло статися з ним, бо не могла повірити, що його вбито, гадала, що. може, стріляли не в нього, що, може, вбивці промахнулися, що, може, стріляли холостими... Я скоріш опустила очі вниз, щоб прочитати, що напровесні Мотузка вертався з міста в Обухівку. Давид залишився жити.

Давидові. Зіньці, Кожушному та їх товаришам протистоїть Корній Матюха зі своїми помічниками. Якщо Давид — захисник інтересів сільської голоти, то Матюха — це типовий представник партійних керівників періоду становлення адміністративно-бюрократичної державної системи. Хоч він і має партквиток, як і Давид, але обдурює народ. На перший погляд навіть здається, що він захищає радянські закони, а насправді порушує їх на кожному кроці. Матюсі не знайомі такі якості, як доброзичливість, людяність, гуманність, любов до людей. Йому властиві лише грубощі, жорстокість, безсердечність, зневага, ненависть та мордобій: хто мовить проти нього хоч слово, той відразу дістає Матюшиного кулака в лице.

Величезну різницю між Матюхою та Давидом можна бачити і в тому, як кожний з них веде боротьбу за свою правоту. Мотузка відкрито говорить про все, що йому не подобається, збирає людей в читальні, розповідає про все, що їм незрозуміло, доводить свою точку зору та переконує в цьому людей. На відміну від Давида, Матюха та його зграя застосовують нечесні засоби боротьби: намагаються скомпрометувати Мотузку, звинувачують Давида та його друзів у тому, що вони обікрали кооператив.

Матюха зі своїми товаришами, такими, як і він, можуть діяти лише підступними, злочинними методами, щоб позбутися людей, які перешкоджають їм у їхніх задумах.

Матюха викликає у мене лише зневагу, бо ніяких інших почуттів до такої людини не може бути.

У цьому романі діє людина, яку важко віднести до певного табору — це Марія Кожушна. З одного боку, вона повинна була б належати до групи Давида, як і її чоловік, та й сама вона не входить до числа найзаможніших людей Обухівки, що мають владу, а з іншого боку — вона належить до групи Матюхи, бо скоїла злочин. Призвела до цього недозволена любов до Давида, а також бажання мати жіноче щастя і бути поруч з коханим. Але на перешкоді цього, як вважає Марія, став чоловік. І щоб позбутися одного і здобути іншого, вона вирішує допомогти Матюсі в огидній справі: підкладає шмат ситцю на горище своєї хати, щоб це було схоже на те, ніби його вкрав Тихін. Якщо це зможуть довести, то його заарештують і кинуть до в'язниці, тоді Марія стане вільною. Але чи Марія не здогадалась, чи їй вирішили про це не казати, але заарештували не лише її чоловіка, а й коханого, а їй було потрібне зовсім не це.

До Марії я не відчуваю ніякої злості та ненависті, а лише співчуття та жаль. Я розумію цю жінку, бо не можна звинувачувати людину в тому, що вона бажає щастя собі, а Марія прагнула саме цього і здобути щастя намагалась будь-що. Кажуть: "Мета виправдовує засоби". Але не вірю, що Марія впала так низько, що вирішила збудувати своє щастя на нещасті іншого. Просто вона не подумала, до чого може призвести її вчинок, не врахувала можливих наслідків, бо їй голову забила лише одна думка: бути щасливою разом із Давидом.

Я впевнена, що Зінька ніколи не вчинила б так, як зробила це Марія, бо любов Марії була егоїстичною, тоді як для Зіньки найголовнішим було щастя Давида, заради якого вона пожертвувала б своїм власним.

У романі "Бур'ян" мені найбільше сподобались образи Давида та Зіньки. Я вважаю, що такі люди будуть цінуватися в будь-які часи. А сам роман, який розкриває гостру класову боротьбу в українському селі, став одним з найцінніших надбань української літератури.