Чи рій вміє володіти шнуром? – це класична пластова (скаутська) рухлива гра, спрямована на розвиток почуття спільноти, командної взаємодії та дисципліни серед дітей різного віку.

Читати далі

Українські дитячі ігри здавна були не лише розвагою, а й важливим засобом виховання фізичних і моральних якостей. Вони розвивали спостережливість, спритність, дисципліну, вміння діяти в колективі та контролювати власні рухи й відчуття. Багато з цих ігор виникли в народному середовищі, у середовищі пастухів, вояків і просто сільських дітей, які навчалися через гру орієнтуватися в просторі, чути найменший шелест і швидко реагувати.

Читати далі

«Нічний марш» (інша назва — «Нічний марш з зав’язаними очима» або подібні варіанти) належить до класичних сенсорно-моторних вправ для набування досвіду діяти в темноті, які здавна використовують у вихованні молоді. Вона вчить людину покладатися не лише на зір, а й на інші відчуття — дотик, слух, рівновагу та внутрішнє відчуття простору. У темряві або з зав’язаними очима кожен крок стає усвідомленим, а довіра до товаришів перетворюється з абстрактного поняття на конкретну необхідність.

Читати далі

Варіант класичної української народної дитячої гри «Жмурки» (також відома як жмурки, киці-баба, куці-баба, ціці-баба, панас), «Піджмурки на місці», – моторна сенсорна гра, яка розвиває слухове й дотикове сприймання, спритність, орієнтацію в просторі, витримку та увагу. Вона підходить для дітей різного віку (навіть дорослих) і добре працює в обмеженому приміщенні.

Читати далі

Був собі чабанець, та такий, що як він ще ізмалку все вівці пас, то й нічого не знав. От раз і випав йому з неба камінь, не який там камінь, а у вісім пудів. То він було усе і грається тим каменем; оце причепить до батога та як кине угору, а сам спати ляже на цілий день; прокинеться, аж ось і камінь летить. Та як упаде, так було до верхівки у землю і вгрузне. А то візьме, покине серед степу сіряк, тим каменем навале, то хіба три чоловіки або й більш те не візьмуть. Мати було його лає:

Читати далі

Жив колись в старину цар з царицею. У них замолоду не було дітей, а при старості родився один син. Вони дуже зраділи. Ну, виріс той син, вирішили вони його оженити. А він і каже:

Читати далі

Був собі один чоловік і мав шестеро синів та одну дочку. Пішли сини в поле орати і наказали, щоб сестра винесла їм обід. Вона й каже:

Читати далі

Ілля Муромець народився під городом Муромом, у бідній сім’ї. Батько й мама його ходили в ліс, дрова рубали, обробляли землю і сіяли, скільки могли, там півгектара, чи що. І так кормили сина Іллю, бо він слабий був на ноги. Тридцять літ Ілля на печі лежав, не міг уставать, нічого не міг робить.

Читати далі

Колись був у Києві якийсь князь, лицар, і був коло Києва змій, і щороку посилали йому дань: давали або молодого парубка, або дівчину. От прийшла черга вже і до дочки самого князя. Нічого робить, коли давали городяни, треба й йому давать. Послав князь свою дочку в дань змієві. А дочка була така хороша, що й сказати не можна. То змій її і полюбив. От вона до його прилестилась та й питається раз у нього:

Читати далі

Жив колись один цар. Він мав сина-одинака. А держава в нього була дуже багата. Цар і не знав, чим більше пишатися: державою чи сином.

Читати далі

Жив, де не жив, один багатий граф. Мав він немало доброї землі, мав немало пустої, мав лісу, саду і пасовища, а худоби – видимо і невидимо.

Читати далі

Коли турки воювали,
Білу челядь забирали.
І в нашої попадоньки
Взяли вони три дівоньки.
Єдну взяли попри коні,
Попри коні на ремені,
Другу взяли попри возі,
Попри возі на мотузі.
Третю взяли в чорні мажі.¹
Що ю взяли попри коні,
Попри коні на ремені,
Тота плаче: «Ой боже ж мій!
Косо моя жовтенькая!
Не мати тя розчесує,
Візник бичем розтріпує».
Що ю взяли попри возі,
Попри возі на мотузі,
Тота кричить:
«Ой боже мій, ніжки мої!
Ніжки мої біленькії!
Не мати вас умиває,-
Пісок пальці роз’їдає,
Кровця пуки заливає!»
Що ю взяли в чорні мажі,
Тота плаче, тота кричить:
«Ой боже ж мій, очка мої,
Очка мої чорненькії!
Тільки орсак проходили,
А білий світ не виділи!»²

Читати далі

Зажурилась Україна,
Бо нічим прожити,
Витоптала орда кіньми
Маленькії діти,
Котрі молодії -
У полон забрато;
Як заняли, то й погнали
До пана до хана.
Годі тобі, пане-брате,
Гринджоли малювати,
Бери шаблю гостру, довгу
Та йди воювати!
Ой ти станеш на воротях,
А я в закаулку,
Дамо тому стиха лиха
Та вражому турку!
Ой ти станеш з шабелькою,
А я з кулаками,
Ой щоб слава не пропала
Проміж козаками.
Ой козак до ружини,
Бурлака до дрюка:
Оце ж тобі, вражий турчин,
З душею розлука!¹

Читати далі

Варіант А¹

Читати далі

«Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?»
«Ой як мні, Дунаю, не смутному течи,
Що дно моє точуть студені криниці,
А посередині біла рибка мутить,
На версі Дунаю три роти¹ ту стоять:
Перша рота турецька,
Друга рота татарська,
Третя рота волоська.
В турецькі ми роті шаблями шермують.
В татарські ми роті стрілками стріляють,
В волоські ми роті Штефан-воєвода.
В Штефанові роті (та) дівонька плачеть,
(Та дівонька плачеть), плачучи повідат:
«Штефане, Штефане, Штефан-воєвода,
Альбо мене пуйми, альбо мене лиши».
А што ми (од)речет Штефан-воєвода?
«Красна дівонице, пуймил би я тебе,
(Пуймил би я тебе), неровная ми єс».
Што рекла дівонька? «Пусти мня, Штефане!
Скочу я у Дунай, у Дунай глубокий,
Ах, хто мня достанет, (то) єго я буду».
Не хто мя доплинул, красную дівоньку,
Доплинул дівоньку Штефан-воєвода.
І узял дівоньку за білую руку:
«Дівонько-душенько, миленька ми будеш».²

Читати далі

Да йшли турки з татарами,
Да йшли турки з татарами,
Да взяли коня з поводами,
Да русу косу розтріпали,
Да русу косу розтріпали,
Да русу косу одірвали.
Да русу косу одірвали,
Да русу косу одірвали,
Да й у партію всіх загнали.¹

Читати далі

Ой на горі слобода,
А там жила удова.
З маленькими діточками
Вмивалася слізочками.
Де не взялись татари,-
Стидкі, бридкі, погані,
Взяли вдову зарубали,
А діток собі забрали.¹

Читати далі

Мистецтво XIX століття знає чимало геніїв, які зафіксували на полотні красу навколишнього світу, але лише одиницям вдалося примусити фарби випромінювати справжнє сяйво. Серед них виняткове місце посідає Архип Іванович Куїнджі, живописець грецького походження, уродженця українського Маріуполя, чия творчість стала гармонійним поєднанням українського пейзажного романтизму та новітніх пошуків у царині колористики. Його називали чарівником світла, а його картини викликали у глядачів неприхований захват і навіть подив: люди шукали за полотнами приховані лампи, не вірячи, що звичайна олійна фарба здатна так передавати містичний блідо-зелений відблиск місяця чи ніжне золото передсвітанкового Дніпра. Проте справжня велич Куїнджі полягала не лише у його малярському таланті, а й у глибині його великого, чуйного серця, яке до останнього удару билося заради підтримки інших.

Читати далі

Війна створює особливий тип людини – людину-маску, чиє справжнє обличчя ховається під безліччю чужих імен, чужих мундирів, чужих доль. Такі люди живуть у постійному роздвоєнні: удень вони – бездоганні офіцери ворожої армії, увечері – тіні, що доповідають про кожен свій крок далекому центру. Їхня хоробрість незаперечна, та історія рідко буває однозначною щодо того, кому насправді служила ця хоробрість і якою ціною вона куплена. Саме таким постає перед нами Микола Кузнєцов – радянський розвідник, чиє ім’я канонізували як символ безстрашності, але чия діяльність у волинських лісах була вплетена не лише у боротьбу проти нацистської Німеччини, а й у складнішу, брудну гру спецслужб проти українського визвольного руху. Це історія про те, як одна людина може одночасно бути героєм для одних і знаряддям провокації для інших – і як смерть у лісовій сутичці ставить крапку в питаннях, на які так і не буде однозначної відповіді.

Читати далі

Є долі, у яких найбільшою трагедією стає не поразка, а здійснена мрія. Є люди, чия віра у краще майбутнє виявляється настільки сильною, що веде їх – і тих, кого вони люблять найбільше, – просто в пащу смерті. Такою була доля Антона Крушельницького: письменника, педагога, міністра, який щиро повірив у радянську Україну як землю обітовану для української культури – і заплатив за цю віру найдорожчу ціну, яку тільки може заплатити батько: життями власних дітей.

Читати далі