ZEITUNG

Тест3

2016-03-31T22:47:00.004-07:00

Велике місце у творчості Івана Франка займають проблеми нації, українського націотворення, українська національна ідея. Особливістю існування людини, її суспільно-історичною потребою є життя в певній спільноті (рід, плем’я, етнос, народність, народ, нація). Така природна інтеграція людей на певному історичному етапі свого розвитку утверджується як нація, що є вищим і найвиразнішим духовно-культурним, територіальним, економічним об’єднанням. Нація – антропологічний феномен і згодом став політичним. Дослідження українських національних проблем було для Франка продовженням і розвитком його антропоцентризму.

В боротьбі за своє фізичне і духовне існування український народ зберіг себе як етнос спільністю господарсько-економічного життя, території, мови, традицій, культури, ментальності. Спільна родова основа, спільний менталітет генетично передавався від покоління до покоління, від епохи до епохи. Перед Україною в ХІХ ст. постала проблема з українського етносу витворити українську націю. Проблема полягала в тому, що український етнос пережив страшні лихоліття, руїни, етноцид і мовоцид, нищення історичної пам'яті і культури.

Мова є визначальним чинником націотворення. Тому так планомірно нищили русифікатори українську мову. Нація, яка втрачає свою мову, втрачає і себе. Мова виражає дух народу.його культуру. Спосіб чуттєвого сприйняття і розуміння світу, ментальність нації відображено в мові і виражено в ній. Нація і мова нерозривні. В чому тайна рідної мови ? «На мою думку, тут лежить глибока психологічна проблема, коріння якої сягає мало досліджених доси тайників - зв'язку людської психіки з тими ніби конвенціональними, а проте так дивно органічними системами звуків, що називаємо рідною мовою. Здається, що таке рідна мова ? Чим вона ліпша для мене від усякої іншої і що мені вадить при нагоді заміняти її на всяку іншу ? Практик, утилітарист, не задумуючись ані хвилини, скаже : пусте питання ! Мова – спосіб комунікації людей з людьми, і маючи до вибору я беру ту, яка дає мені можливість комунікуватися з більшим числом людей. А тим часом якась таємна сила в людській природі каже : Pardon, ти не маєш до вибору ; в якій мові родився і виховався, тої без скалічення свої душі не можеш покинути, так як не можеш замінятися з ким іншим своєю шкірою»[ 3, 233] . Рідну мову, як і Батьківщину не вибирають. Тою «таємною силою», на наш погляд, є архетип рідних звуків, штучно видуманих (культурних) знаків для позначення речей, явищ, процесів. Рідна мова як система звуків і знаків, які мають певні значення виражає душевне і духовне життя нації.

1
2
3

Тестовий

2016-03-30T03:25:00.002-07:00

Навколо Донецького аеропорту тривають запеклі бої. ОБСЄ визнала, що автобус під Волновахою було обстріляно з території, яку контролює ... Навколо Донецького аеропорту тривають запеклі бої. ОБСЄ визнала, що автобус під Волновахою було обстріляно з території, яку контролює ... Навколо Донецького аеропорту тривають запеклі бої. ОБСЄ визнала, що автобус під Волновахою було обстріляно з території, яку контролює ... Навколо Донецького аеропорту тривають запеклі бої. ОБСЄ визнала, що автобус під Волновахою було обстріляно з території, яку контролює ... Навколо Донецького аеропорту тривають запеклі бої. ОБСЄ визнала, що автобус під Волновахою було обстріляно з території, яку контролює ... Навколо Донецького аеропорту тривають запеклі бої. ОБСЄ визнала, що автобус під Волновахою було обстріляно з території, яку контролює ...

Янголи війни. Фільм Б'янки Залевської

2015-01-17T14:58:00.000-08:00

Навколо Донецького аеропорту тривають запеклі бої.

ОБСЄ визнала, що автобус під Волновахою було обстріляно з території, яку контролює самопроголошена ДНР.

Постмодернизм: в поисках определения

2012-11-16T02:09:00.001-08:00

Пожалуй, в наше время нет такого часто употребляемого и, при этом, более туманного понятия, чем постмодернизм. И дело не только в его обширности, многогранности и эклектичности, – ведь постмодернизм связывается с широким кругом явлений в различных областях культуры конца ХХ века: искусстве, философии, науке, политике, – что уже само по себе создаёт трудности в его интерпретации.
Основная проблема состоит в отсутствии более-менее четкого представления о сущности постмодернизма, о том, что скрывается за этим броским и чем-то завораживающим словом, которое так часто можно услышать по телевидению и в кино, столкнуться с ним в журналах и художественной литературе. Подавляющему большинству употребляющих этот термин, вряд ли удастся толком разъяснить его смысл, но, при этом, каждый старается наделить его любым удобным для себя значением. Возникает парадоксальная ситуация, что "под вывеской постмодернизма можно не только ставить спектакли и писать стихи, но и печь блины, носить экстравагантные костюмы, заниматься любовью и ссориться, а также зачислять себе в предшественники любых понравившихся авторов из пантеона мировой культуры"[1]. Постмодернизм стал моден: модно, как и быть его приверженцем, так и его критиковать, И то, и другое в равной степени облегчает отсутствие более или менее четкого понимания данного термина и, собственно говоря, того феномена, что им обозначается. А между тем, проблема постмодернизма сегодня является одной из самых обсуждаемых в научных кругах уже на протяжении, по крайней мере, двух десятилетий, поэтому крайне важно уяснить его сущностные характеристики, время возникновения и роль в формировании современной культуры.

Исходным пунктом в объяснении смысла данного непростого понятия будет утверждение, что постмодернизм – это мировоззрение, выражающее основные тенденции, установки и ориентиры общества, достигшего определённого уровня развития. Причем, оно не сводится к какому-либо единому учению или теории, скорее его надо рассматривать как широкий спектр различных подходов и точек зрения, касающихся разных областей знания, но, несмотря на это, имеющих нечто общее, объединяющее. То общее, лежащее в основе любой интеллектуальной деятельности определённой эпохи, принято называть "духом времени", существующим независимо от того, хотим ли мы этого или нет. постмодернизм как комплексное идейное течение представляет собой квинтэссенцию этого духа времени, так как именно он наиболее адекватно отражает состояние духовности в наши дни, связанное с ощущением неприемлемости в новых социокультурных реалиях господствующих ранее представлений о мире и человеке. Главной, отличительной чертой постмодернизма считается определяющая установка на невозможность описания мира как некого целого с помощью каких-либо общих теорий, претендующих на истинное, единственно верное знание о действительности.

Итак, еще раз отметим, что под постмодернизмом следует понимать не какое-то отдельное течение в литературе, архитектуре, науке e.t.c. а общее выражение мировоззрения конкретной эпохи, которая собственно и носит название "постмодерн". Как правило, принято различать эти два понятия[2] – "постмодерн", что буквально означает период, наступающий после "модерна"; и "постмодернизм", означающий самосознание культуры на данном историческом этапе.

Термины "постмодерн" и "постмодернизм" образуются с помощью приставки "пост". Данный способ образования философских равно как и находящихся за пределами философии понятий получил распространение в конце ХХ века. Термины, образованные таким образом – постструктурализм, постпозитивизм, постиндустриализм, посткоммунизм и т.п. – являются парадоксальными, поскольку они не указывают напрямую на свою сущность, свой предмет, а лишь фиксируют связь с содержанием непосредственно предшествующего понятия. Как правило, эта связь представляет собой своеобразное отрицание, которое в отличие от диалектического или негативного отрицаний – состоит в том, что оно не преодолевает предшествующую форму, а ограничивает её значение. Таким образом, понятия, начинающиеся с приставки "пост" не предполагают элиминации предыдущих состояний, скорее здесь речь идет о переходе на новый качественный уровень с сохранением достижений минувшего, причём последний уже теряет своё право на всеобъемлемость и исключительность. Правильное понимание смыслового содержания приставки "пост" имеет большое значение для раскрытия сущности постмодернизма, а также ограждает от возможного отождествления постмодернизма с антимодернизмом, что повлекло бы за собой полное отрицание рациональных категорий модернистской философии, и, в конечном счете, поставило бы под сомнение саму возможность научного анализа ситуации "постмодерн".

На том, что понятие "постмодернизм" образовано не совсем обычным способом, терминологические трудности не заканчиваются. Немалые проблемы в определении его смысла обусловлены многозначностью трактовок "модерна", ведь оттого, что подразумевается под модерном и модернизмом, напрямую зависит и понимание постмодерна и постмодернизма. В связи с этим, рассмотрим основные смысловые значения понятия «модерн». Прежде всего, следует отметить, что слово modern, переводящееся как "современный", имеет два различных смысловых значения: первое соответствует современному как "отвечающему требованию времени", а второе – модерну как таковому, то есть модернизму. В свою очередь, непосредственно термином "модерн" (во втором значении) обозначается довольно широкий круг культурных явлений. В самом узком смысле под "модерном" понимается художественно-литературное движение конца ХIХ – начала ХХ века. В более широком смысле понятие "модерн" обозначает определённый исторический период, отождествляемый с Новым Временем (Modernity) – эпохой, следующей за Античностью и Средневековьем, которые в совокупности можно назвать "Pre-modernity" (предмодерн"). Модерн как историческая эра характеризуется особым философским и научным мировоззрением – модернизмом, символизируемым такими фигурами как Бэкон, Декарт, Ньютон, Гегель, Маркс и др. Основной идеей этого мировоззрения была вера в возможность человеческого разума познать мир как некое целое, как единую систему, подчиняющуюся определённым объективным законам, а также убеждение в том, что выявление основных законов природы и общества не только будет способствовать историческому прогрессу, но и даст право на переустройство мира в соответствии с ними. Таким образом, модернизм в своих теоретических построениях исходит из того, что человеку доступно абсолютное знание, которое можно воплотить в реальности. Здесь следует отметить, подобная установка возникла намного раньше, чем собственно мировоззрение Нового времени, скорее в эту эпоху она получила наиболее полное теоретическое и практическое воплощение. Данный фактор нельзя упускать из виду, так как от него во многом зависит, что будет пониматься непосредственно под "постмодернизмом": состояние конкретной исторической эпохи, наступившей после "модерна" и ставящей своей целью его преодоление; или же это идейное течение, одной из задач которого является критика основополагающих категорий европейской философской мысли, итогом развития которых и стал "модерн". Очевидно, что постмодернизм нельзя сводить только лишь к отрицанию модернизма: во-первых, потому что данный подход редуцирует сложное культурное явление до уровня негативной критической теории предшествующей эпохи; во-вторых, потому что критическая мысль постмодернизма направлена не столько на развенчание мировоззрения Нового времени, сколько на отказ от любых общих идей, метафизических построений, пытающихся вписать реальность в жесткие теоретические схемы, и упорядочить мир в соответствии с ними. Попытки применить к действительности созданные человеческим разумом идеальные конструкты, как уже отмечалось выше, начались не с рационализма Нового времени, не с Просвещения, с его верой в прогресс; они восходят к древнегреческой философской и научной мысли. Собственно говоря, ппппервым мыслителем, поставившим идеальный мир над реальным, можно считать Пифагора, для которого идеи-числа были более реальны, чем чувственные объекты. Именно отсюда берёт начало вера в вечные и совершенные интеллигибельные истины, довлеющие над действительностью, которая во многом определила направление развития европейской цивилизации и привела к тому тупиковому состоянию культуры, которое констатировал постмодернизм[3].

Здесь следует подчеркнуть ещё один немаловажный фактор, определяющий сущностные характеристики "модерна": модерн – это не только (и не столько) конкретная историческая эпоха, – это определённая мировоззренческая позиция, которая рассматривает историю как процесс восхождения от низших форм к высшим, причём, новая ступень развития, с данной точки зрения, должна "преодолевать" или даже отменять предшествующую. Собственно говоря, само слово "modern" происходит от латинского modo – "недавно"; и уже в этимологии этого слова заложен приоритет настоящего перед прошлым, которое рассматривается как нечто изжившее себя и подлежащее замене. Таким образом, можно сделать вывод, что модерн – это эпоха, отличительной чертой которой является ориентация на новое, которое должно исправить "заблуждения" минувшего и, в свою очередь, стать фундаментом для будущего развития, конечная цель которого, по-видимому, будет чем-то сродни установлению "царства Божьего" на земле. Идеологии модерна свойственно видение истории как единой прямой восходящего прогресса, в этом сходятся как гуманисты эпохи Возрождения, так и просветители и марксисты: все они были склонны к созданию социально-научных утопий, к построению "земных эдемов".

Завершая обзор значений термина "модерн", нельзя пройти мимо ещё одного варианта его трактовки. Как отмечает П. Козловски, существует предельно широкое толкование "модерна", отождествляющее его с эпохой христианства. Так, христиане периода поздней античности называли себя moderni в отличие от язычников, которых они называли antiqui. Соответственно с пониманием модерна как века христианства, понятия "современное" и "христианское" П. Козловски предлагает рассматривать как синонимы. А если принять во внимание тот факт, что христианское понимание истории рассматривает Ветхий завет и Новый завет как единое целое, то эпоха модерна начинается уже с изгнания первого человека из рая[1]. Исходя из этого, человека можно считать современным существом уже со времени "вкушения запретного плода" с древа познания. Данное толкование не имеет в настоящее время широкого распространения, но, тем не менее, оно используется в поисках определения понятия "постмодерн". Так, например, ему созвучна позиция Г. Рормозера, характеризующего нынешнюю эпоху не только как "постмодерную", но и как "постхристианскую". Он утверждает, что мир более нельзя называть огульно христианским или нехристианским: одно неуловимо перетекает в другое, так что практически невозможно провести грань между ними. "Мы находимся в исторически беспримерном положении – заявляет он, – ибо нехристианами или антихристианами мы не являемся, а суть постхристиане"[2]. Таким образом, трактовка модерна как христианской эпохи имеет под собой определённые основания, и открывает еще одну грань содержания понятия "постмодернизм".

Итак, обзор основных смысловых значений термина "модерн" показывает, что не существует единого понимания данного явления, остающегося предметом непрекращающихся споров и дискуссий. Тем не менее, попробуем осуществить обобщённую интерпретацию содержания понятия "модерн". Очевидно, что следует рассматривать модерн не как отдельный исторический период (вышеприведённый обзор показал, что практически невозможно чётко определить его хронологические границы), а как некий исторический проект, берущий своё начало в Древней Греции, проходящий сквозь христианскую эпоху и обретающий наиболее полное воплощение в Новое время. Этот исторический, а значит и мировоззренческий проект, который можно обозначить удачным выражением Хабермаса как "проект модерна", обладает следующими чертами:

стремление к созданию универсальной картины мира, сводящей всё многообразие действительности к единым основаниям;

убеждение в доступности человеческому разуму абсолютного знания об этих основаниях;

стремление к полному воплощению этого знания в действительности;

убеждение, что такая реализация будет способствовать увеличению человеческого счастья;

уверенность в поступательном развитии человечества, в приоритете настоящего перед прошлым, а будущего перед настоящим.

Трактовка модерна как исторического проекта, напрямую не связанного хронологическими рамками, решает многие проблемы, связанные с многозначностью данного понятия. Также, подобное понимание модерна согласуется с тем фактом, что наряду с главенствующими модернистскими тенденциями, во всех периодах европейской истории, начиная с Античности, присутствуют и антимодернистские веяния. Так, в Новое Время, когда господствовало модернистское мировоззрение, творили такие маргинальные фигуры как де Сад, Ницше, Джойс и др., чьё творчество никак не вписывалось в сложившиеся мыслительные практики (равно как и в постмодерном обществе сохраняются значительные фрагменты модернистского мышления). этот фактор нельзя сбрасывать со счетов, ведь если рассматривать модерн как отражение всего мировоззрения Нового времени (или какой-либо другой эпохи), то включёнными в модернистский дискурс оказываются и те идеи, которые по своему духу модернистскими не являются. Подобного рода смешения можно избежать в том случае, если под модерном понимать определённые тенденции, пронизывающие всю историю европейской цивилизации и имеющие разную степень воплощения в различные её периоды. Данная интерпретация понятия "модерн" также будет способствовать более полному раскрытию содержания термина "постмодерн".

Обратимся к вопросу, когда, собственно говоря, зарождается постмодернистское мировоззрение – где та хронологическая грань, которая разделяет эпохи "модерна" и "постмодерна"? Именно возникающие здесь неопределённости, прослеживающиеся в различных вариантах ответов на данный вопрос, препятствуют осмыслению определяющих факторов постмодерна, ибо никто из исследователей не может четко обозначить время, когда "модерн" уже стал прошлым, а "постмодерн" в полной мере вошёл в свои права. Первое затруднение, которое возникает при рассмотрении данного вопроса, связано непосредственно с возникновением термина "постмодерн". Дело в том, что понятие "постмодерн" появляется намного раньше наступления обозначаемой им эпохи – тогда оно ещё не имело того значения, которым обладает сейчас; и, в тоже время, данная эпоха начинается до того времени, когда для её обозначения стали применять понятие "постмодерн". Поясним эту мысль. Как отмечает А.В. Гулыга, термин "постмодерн" был впервые употреблён в 1917 году немецким философом Рудольфом Панвицем применительно к эре новых людей, призванных преодолеть упадок европейской культуры. Но в данном случае мы имеем лишь парафраз ницшеанской идеи "сверхчеловека". Если отвлечься от спорадических употреблений данного понятия (например "постмодерн" фигурировал у Фредерико де Ониза в 1934 году и у Арнольда Тойнби в 1939 году[3]) в дальнейшем мы сталкиваемся с ним в шестидесятые годы, когда в ходе литературоведческой дискуссии в США "постмодерном" обозначали кризисное состояние авангардистской литературы, а затем, придав ему положительный смысл, с ним связали надежды на преодоление этого кризиса[4]. Приблизительно в это же время "постмодерном" начали называть новый архитектурный стиль, сочетающий в себе последние достижения с традиционными элементами, возникший как реакция на безликую рациональность функционалистской архитектуры и отражающий тягу человека не только к удобству, но и к зрелищности, к эстетическому удовольствию.

Как видно из вышеприведённого, термины "постмодерн" и "постмодернизм" не сразу приобрёли нынешнее смысловое значение; приблизительно до конца семидесятых – начала восьмидесятых годов ими обозначались какие-то отдельные культурные явления и события, но никак не мировоззрение эпохи в целом. Соответственно, не входил этот термин и в область рассмотрения философии. Впервые статус философского понятия "постмодернизм" получает в книге Ж.-Ф. Лиотара "Состояние постмодерн", вышедшей в свет в 1979 году, и в которой термин "постмодернизм" употребляется уже применительно к выражению "духа времени" fin du siecle. Определяя задачу, поставленную в своём сочинении, Лиотар говорит: "Предметом этого исследования является состояние знания в современных наиболее развитых обществах. Мы решили назвать его "постмодерн". Это слово … обозначает состояние культуры после трансформаций, которым подверглись правила игры в науке, литературе и искусстве, в конце ХIХ века"[5]. Таким образом, Лиотар связывает постмодернизм с ощущением изжитости основных принципов или метанарративов, на которых базировалась западная цивилизация. "Метанарратив"– это особый тип дискурса, возникший в эпоху модерна, и претендующий на особый статус по отношению к другим дискурсам (наррациям), стремящийся утвердить себя не только в качестве истинного, но и в качестве справедливого, т.е. существующего на законных основаниях. Этим термином и его производными ("метарассказ", "метаповествование", "метаистория", "метадискурс") Лиотар обозначает все те "объяснительные системы", которые, по его мнению, организуют буржуазное общество и служат для него средством самооправдания – религию, историю, науку, психологию, искусство (иначе говоря, любое "знание"). Согласно Лиотару, о ситуации "постмодерн" можно говорить "как о недоверии в отношении метарассказов"[6], разочаровании в них. Именно в устарелости метанарративного способа обоснования легитимности французский мыслитель видит причины кризиса метафизической философии. Таким образом, главной отличительной чертой эпохи постмодерна по Лиотару будет эрозия веры в "Великие метаповествования", легитимирующие, объединяющие и тотализирующие представления о современности, среди которых в качестве основных он выделяет гегелевскую диалектику духа, эмансипацию личности, идею прогресса, просветительское представление о знании как о средстве установления всеобщего счастья и т.п.

Характеризуя эпоху постмодерна, Лиотар рассматривает её как сложившийся факт, он констатирует тенденции, которые уже утвердились в обществе, поэтому связывать возникновение постмодернистского мировоззрения с введением в область философии "постмодерна" в качестве понятия не будет в полной мере соответствовать реальному положению вещей, ведь становление постмодернизма как особого ощущения новых жизненных реалий начинается приблизительно в конце шестидесятых годов ХХ века. Именно в этот период происходит некий перелом в сознании людей, пусть ещё пока до конца не осмысленный теоретически и не обозначенный в качестве постмодернистского, но, тем не менее, уже имеющий место как исторический факт, выражающий не единичные случаи, а общие настроения. Вхождение постмодернистской эпохи в свои права представляет собой постепенный, незаметный процесс, и в отличие от революций Нового времени, переход к эпохе "постмодерн" не является каким-то радикальным, чётко обозначенным хронологически событием. Растянутое во времени, начиная с конца шестидесятых годов, оно продолжается вплоть до сегодняшних дней.

Здесь следует отметить, что нередко высказываются мнения, что постмодернизм вообще не следует связывать с какой-то конкретной эпохой, что постмодернистские взгляды можно обнаружить еще задолго до его непосредственного появления. Так виднейший теоретик постмодернизма Умберто Эко выдвинул предположение, что "постмодернизм не фиксированное хронологически явление, а некое духовное состояние... В этом смысле, – продолжает он, – правомерна фраза, что у любой эпохи есть собственный постмодернизм"[7]. Созвучен позиции Эко взгляд Н.С. Автономовой, которая оценивает постмодернизм как периодически повторяющееся в западной культуре ощущение некой новизны[8]. Подобные мнения, скорее всего, основываются на том, что к "постмодернистам" причисляются фигуры, чье творчество имеет маргинальный характер по отношению к господствующим установкам их времени. Так в числе постмодернистов оказываются не только Ницше, Джойс, Кафка, Борхес, что в принципе можно понять, но и даже святой Августин, как у канадских политологов Ф. Кроукера и Д. Кука[9], а американский культуролог П. Мюнц ведет историю постмодернизма от Жозефа де Местра, еще в конце XVIII столетия объявившего, что не существует человечества как единого целого, тем самым, признав эфемерность обобщений, претендующих на универсальность. В общем, как иронично заметил А. Зверев, постмодернизм теперь обнаруживают разве что не у античных авторов[10]. Так что к словам Эко: "у любой эпохи есть собственный постмодернизм" – следует принимать в более или менее переносном смысле. И, прежде всего потому, что былые "постмодернизмы" всегда были достаточно локальны. А новейший постмодернизм впервые отмечен глобальностью и потому не нуждается в кавычках[11]. Причем глобальным он становится только с конца шестидесятых годов ХХ века, когда и начинается новый период в истории Западной цивилизации – эпоха постмодерна.

Главными историческими событиями, с которыми следует считать начало становления постмодерной культуры – это изменения, произошедшие в экономически развитых странах во второй половине шестидесятых годов, которые в общем виде можно охарактеризовать как начало перехода от индустриального общества к постиндустриальному, или информационному обществу. Именно в тогда начинают развиваться новейшие электронные технологии, которые в дальнейшем составят базис культуры постмодерна. Наступление постмодерна неразрывно связано со становлением постиндустриального или информационного общества, основу теории которого положили в 60-70-х годах Д. Белл, Д. Рисман, А. Тоффлер, З. Бжезинский, Дж. Гэлбрейт, А. Турен и др. Отличительными чертами постиндустриального общества являются массовое распространение творческого, интеллектуального труда, качественно возросший объем и значение научного знания и информации, развитие средств коммуникации, преобладание в структуре экономики сферы услуг, науки, образования, культуры над промышленностью и сельским хозяйством. Развитие новейших электронных технологий оказало на жизнь общества и отдельного человека такое влияние, что уже невозможно абстрагироваться от них при рассмотрении любой области реальности конца ХХ века. Если вновь обратиться к классической работе Ж.Ф Лиотара "Состояние постмодерна", то в ней вхождение в общества в постмодерный период французский философ связывает с процессами всеохватывающей информатизации, которые стали одной из причин изменения статуса знания и возникновения специфического постмодернистского видения мира[12]. Таким образом, следует отчетливо понимать, что постмодернизм отражает технотронный характер современности, стремится осмыслить и воплотить его в своих категориях и, по сути, представляет не что иное, как мировоззрение информационного общества.

Другой причиной, по которой конец шестидесятых является временем возникновения постмодернизма как массового умонастроения, будет окончательное разочарование в возможности насильственного переустройства мира согласно "великим историческим проектам", начиная с проекта Маркса и заканчивая проектом Маркузе. Переломной точкой в данном случае послужили социально-политические события, произошедшие в 1968 году. Особенное значение здесь имеют майские волнения во Франции – выступления леворадикальных сил, требующих революционного переустройства общества. Движение протеста, основу которого составляла студенческая молодёжь, вдохновлённая разворачивающейся в китае "культурной революцией", идеей Э. Че Гевара о возможности "революции без бюрократии", теориями "спонтанности революционного действия", восходящих к Бакунину и Прудону, а также теорией Маркузе о решающей роли маргинальных групп в социально-политическом преобразовании буржуазного общества, столкнулось с вездесущностью отлаженных механизмов власти и оказалось неспособным претворить свои требования в реальность. "Май 1968 года" вызвал большой резонанс в среде французских философов, которые расценивали эти события как выражение кризиса всего западного общества. Попутно ими был поставлен вопрос об ответственности интеллектуала за свои идеи, которые обретают в обществе независящую от него жизнь и зачастую становятся причинами человеческого горя. Поражение леворадикальных сил в 1968 году имело своим следствием отход от идеалов революционного преобразования и вульгарных версий марксистской теории, да и вообще разочарование в самой возможности изменения общества по "модернистскому сценарию". "Май 1968 года", таким образом, можно считать условным рубежом, символизирующим начало становления постмодернистского мировоззрения. кроме того, с этими событиями связывается оформление в самостоятельное идейное течение постструктурализма, непосредственно сформулировавшего философскую базу постмодернизма, а также, нельзя не отметить влияние 1968 года на формирование школы "новых философов" во Франции, которая является одной из версий постмодернистской философии.

Здесь же следует учесть и то, что 1968 год связан не только с событиями во франции, он печально знаменит и другими социально-политическими потрясениями, влияние которых прослеживается и по сей день. Речь идёт о так называемой "Пражской весне", когда под гусеницами танков окончательно погибла вера в социализм "с человеческим лицом". также нельзя не вспомнить и волнения в американском обществе, связанные с осознанием бессмысленности и трагичности Вьетнамской войны, ставшей парадигмальным образцом всех войн, в ходе которых, обусловленные имперскими амбициями, попытки развитых стран навязать свою "прогрессивную" идеологию "отсталым" государствам и народам, оборачивались крахом и внутренними социальными взрывами. Все эти события, бесспорно, наложили отпечаток на самосознание европейской культуры и в дальнейшем послужили одной из причин пересмотра и изменения её мировоззренческих установок.

Становление постмодерна связано не только с социально-политическими процессами в обществе. Как известно, индикатором смены эпох всегда являлось возникновение новых течений в искусстве. "Именно в духовной культуре – отмечают Л. Зыбайлов и В. Шапинский, – начинает складываться модели постмодернистской ментальности, которые наиболее рельефно показали себя в искусстве, где расшатывались модернистские догмы и выворачивались наизнанку стереотипы модернистско-авангардистской логики"[13]. вторая половина шестидесятых годов ознаменована утверждением и распространением принципиально отличных от существующих ранее форм и подходов в сфере : ::::художественной деятельности, которые стали выразителями начального процесса постмодернистских трансформаций западного общества. Особенно ярко это прослеживается в области литературы. В шестидесятые годы такие авторы, как Владимир Набоков, Ален Роб-Грийе, Джон Барт, Хулио Кортасар, Томас Пинчон, Уильям Берроуз, Курт Воннегут и др., независимо друг от друга, создают литературные произведения, которые оказываются довольно близкими по своему духу. Их книги роднит специфический "стиль письма", характерными чертами которого являются смешение жанров, отсутствие заданной структуры, децентрированность, цитатность, ирония или "пастиш". Этот особый стиль и принято считать проявлением постмодернизма в литературе. Не менее отчётливо постмодернистские тенденции наблюдаются в этот период и в архитектуре, где к концу шестидесятых постмодерн закрепился уже как самостоятельный стиль.

Невозможно пройти мимо проявлений постмодернизма в науке. Так, постмодернистской по своему духу является гипотеза Ильи Пригожина о нестабильности вселенной, исходя из которой мир находится в неустойчивом равновесии, балансируя на грани порядка и хаоса[14]. Взгляды Пригожина положили основу теории самоорганизации (синергетики), коренным образом пересматривающей традиционные подходы в области естествознания[15]. Здесь же нельзя не отметить фрактальную геометрию Бенуа Мандельброта, положившую начало мировоззренческому прорыву в способах объяснения природы[16]. В общем для постнеклассической науки характерен отказ от господствующего представлении о мире как о ригидном универсуме, подчиненном сумме неизменных законов, в котором нет места хаосу, неустойчивости, нелинейности, неопределенности, и переход к его пониманию в качестве постоянно меняющейся, аморфной, инвариантной в своем развитии и бесконечно сложной реальности.

Происходящие в обществе и культуре изменения не могли остаться вне поля зрения философии: во Франции возникает новое идейное течение, которое получило название постструктурализм. Уже в самом термине выражается определённая реакция на структурализм – влиятельное идейное течение 50 – 60-х годов, из которого непосредственно вырастает постструктурализм. Последний, развивая идеи структурализма, вместе с тем ставит задачи по преодолению его основных положений, в основном связанных с понятием "структура". По мнению постструктуралистов, к которым относят Жака Деррида, Мишеля Фуко, Ролана Барта, Жиля Делёза и др., понятие структуры упорядочивает и фиксирует действительность, а тем самым вписывает её в жесткие рамки и лишает возможности изменения.

Наиболее ярко идеи постструктурализма выражены в работах Жака Деррида. Именно им был заложен философский базис не только самого постструктурализма, но и постмодернизма в целом. Исходным понятием концепции Деррида является деконструкция. Оценивая современное состояние философии как кризисное в связи с исчерпанностью её классических форм, французский философ видит выход в новом методе – деконструкции, которая должна расширить горизонты философской мысли. Основы этого метода Деррида изложил в своём программном произведении "О грамматологии", увидевшем свет в 1967 году. Эта книга является критической рефлексией традиционной западной метафизики. По мнению Деррида, европейская философия оказалась в тупике в виду того, что не может выйти из выбранного круга проблем, пытаясь ответить на одни и те же вопросы. Философская мысль Запада оказалась "заключённой в карцер" своего категориального аппарата, жёстко определяющего методы познания действительности и навязывающего свой смысл любому рассматриваемому явлению. Единственный способ преодоления навязанных реальности смыслов Деррида видит в их деконструкции с помощью глубинного анализа языка, что сделает возможным свободное мышление, в котором нет предписанных схем, а обретение смысла происходит в процессе философствования. Таким образом, деконструкция направлена на уничтожение "привнесённого", связанного с исторической и культурной традицией. Она нацелена против историзма, линейности, прогрессивизма.

Другим ключевым понятием для постструктурализма, а равно как и постмодернизма, получившим разработку в трудах Деррида, является децентрация. По его мнению, любая структура предполагает фиксацию относительно некоторой центральной точки. Децентрация – это попытка разомкнуть, рассеять структуру, сделать её открытой. Как отмечает Г.К. Костиков, свою задачу французский философ видел прежде всего в том, "чтобы оспорить непререкаемость одного из основополагающих принципов европейского культурного сознания – принципа "центрации". Действительно, нетрудно заметить, что имея дело с любыми оппозициями (белое/черное, мужчина/женщина, душа/тело, содержание/форма, означаемое/означающее, денотация/коннотация и т.п.), мы невольно стремимся поставить в привилегированное положение один из членов этих оппозиций, сделать на нём ценностный акцент. Принцип центрации пронизывает буквально все сферы умственной деятельности европейского человека: в философии и психологии он приводит к рациоцентризму, утверждающему примат дискурсивно-логического сознания над всеми прочими его формами, в культурологии – к европоцентризму, превращающему европейскую социальную практику и тип мышления в критерий для "суда" над всеми прочими формами культуры, в истории – к презенто- или футуроцентризму, исходящему из того, что историческое настоящее (или будущее) всегда "лучше", прогрессивнее прошлого, роль которого сводится к "подготовке" более просвещенных эпох и т.п."[17]. Таким образом, из вышесказанного следует, что децентрация по сути дела означает пересмотр фундаментальных принципов модернизма и является первым шагом для формирования постмодернистского мировоззрения.

Уже на примере таких ключевых категорий постструктурализма как деконструкция и децентрация чётко прослеживается взаимосвязь постструктурализма и постмодернизма. Остановившись главным образом на рассмотрении позиции Жака Деррида, как наиболее яркого представителя, а также в силу того, что здесь ставится цель провести детальный обзор непосредственно постструктурализма, мы оставили в стороне не менее видных постструктуралистов таких как Мишель Фуко, Жиль Делёз, Ролан Барт, чьи взгляды оказали также значительное влияние на становление постмодернистской философии.

Возвращаясь к вопросу возникновения постмодернизма, отметим следующее: хотя постструктурализм и опережает появление философии постмодернизма на десять лет, тем не менее, постструктурализм по своему духу, идейной направленности и методологии по сути является версией постмодернистского мировоззрения. Ведь главным будет не название той или иной концепции, а ее фактическое содержание. Постмодернизм, как философское течение вырастает из постструктурализма и настолько тесно с ним связан, что провести чёткую грань между ними довольно затруднительно. Вся философская проблематика, разрабатывавшаяся в лоне постструктурализма перекочевала в более поздние постмодернистские теории. Причём, если постструктурализм можно рассматривать как негативную теорию, главной задачей которой являлось "расшатывание" модернистского мировоззрения, то вырастающие на его базе постмодернистские концепции уже ставят перед собой другие цели, а именно, – преодолеть негативный пафос постструктурализма и сформулировать позитивные предпосылки нового видения мира. Последние, выражаются такими чертами постмодернистского умонастроения как плюрализм, изменчивость, фрагментарность, многогранность, ирония и др., причем, указанные характеристики генетически связаны с категориями разрабатывавшимися представителями постструктуралистской мысли. Таким образом, постструктурализм можно понимать как первый, основополагающий этап развития философии постмодернизма.

Резюмируя вышеизложенное, отметим, что именно хронологические неопределённости в сочетании с терминологическими двусмысленностями, создают главные трудности в интерпретации постмодернизма. Но этим проблемы, связанные с осмыслением этого "ускользающего" понятия не заканчиваются. объективная оценка постмодернизма осложняется тем, что он принципиально не завершён, да и не может быть завершён в силу того, что он выражает мировоззрение нынешнего времени. Довольно затруднительно непредвзято рассматривать мировоззрение исторической эпохи, которая находится в стадии становления, постоянного изменения и корректирования выбранных направлений развития. Мы слишком близки, чересчур включены в эти социальные процессы, чтобы окончательно и беспристрастно их оценить.

Ещё одно затруднение, возникающее в процессе поиска определения постмодернизма связано с его поливариантностью. Постмодернизм не представляет собой единую, целостную теорию. Только в области философии он включает в себя широкий спектр различных по своей направленности идейных течений, среди которых наряду с постструктурализмом Деррида, Фуко, Делеза, Барта можно выделить французскую "новую философию", представленную Леви и Глюксманом и др.; непосредственно исследователей постмодернизма, таких как Лиотар, Бодрийяр, Джеймсон, Хассан, Бауман, Велш, Марквард, Кроукер и др.; а также близкие по духу постмодернизму взгляды Рорти и социологические теории Белла и Тоффлера. Причём, следует заметить, что различные версии, даже если они являются альтернативными, не взаимоисключают друг друга, а скорее наоборот, признают законность претензий каждой из них на равноправное сосуществование.

Так или иначе, большое количество вариаций постмодернизма (а приведённый список можно расширить за счет привлечения примеров из областей науки и искусства) затрудняют выработку единой дефиниции данного явления. Как иронично замечает В. Новиков, концепций постмодернизма, по-видимому столько же, сколько имеется университетов, а может быть, и столько, сколько там работает профессоров[18]. Такая ситуация – одна из причин бесконечных споров о том, что такое постмодернизм; причём насколько бесконечных, настолько и безрезультатных: никому не удаётся дать его чёткое определение, хотя трудно отрицать, что постмодернизм существует, развивается и при этом обладает характерными чертами и признаками. Быть может, определить какой-либо феномен – значит упростить его, ограничить? Или же "всегда остаётся зазор между термином и явлением и, в конечном объективно-историческом счёте, постмодернистами могут оказаться и те, кто себя таковыми не считали"[19]. Собственно говоря, чертой, отличающей постмодернистское мировоззрение, является осознание исчерпанности возможностей модернистского мышления; более того, тот, кто говорит о постмодерне, уже тем самым, не желая того, выражает мысль, что модерн в прошлом. Так, например, последний из великих апологетов проекта модерна Юрген Хабермас, вступая в дискуссию в качестве непримиримого противника постмодернизма, оказывается в результате включённым в постмодернистский дискурс, ибо даже им овладевает озабоченность, что проект модерна может провалиться.

Конечно, здесь следует избегать крайностей, а именно, соблазна распространения постмодернизма на всю современную реальность и тем самым превращения последнего в тотализирующую концепцию, претендующую на единственно верное объяснение мира. Несмотря на свою плюралистичность и недоверие к общим идеям, в постмодернизме потенциально имеется возможность превращения как раз именно в такую общую идею, что будет противоречить его исходным принципам и установкам. В связи с этим заслуживает внимание мнение российского исследователя постмодернизма И. Ильина: "Как и всякая теория, претендующая на выведение общего знаменателя своей эпохи на основе довольно ограниченного набора параметров, постмодернизм судорожно ищет подтверждения своим тезисам везде, где имеются или предполагаются признаки, которые могут быть истолкованы как проявления духа постмодернизма. При этом частным и внешним явлениям нередко придаётся абсолютизирующий характер, в них видят выражение некого "духа времени", определяющего всё существующее. Иными словами, постмодерном пытаются объяснить весь современный мир, вместо того чтобы из своеобразия этого мира вывести постмодернизм как одну из его тенденций и возможностей"[20]. Конечно, постмодернизм не должен ставится выше реальности, которую он описывает, ведь реальность всегда богаче любой, даже самой обширной и многогранной теории. Но, тем не менее, нельзя не признать, что концепции постмодернизма наиболее адекватно описывают современное состояние общества, передают широко распространённое умонастроение не только интеллигенции, но уже и широкой массы населения. Как отмечает известный сторонник постмодернизма Вольфганг Велш, "в целом необходимо иметь в виду, что постмодерн и постмодернизм отнюдь не является выдумкой теоретиков искусства, художников и философов. Скорее дело заключается в том, что наша реальность и жизненный мир стали "постмодерными". В эпоху воздушного сообщения и телекоммуникации разнородное настолько сблизилось, что везде сталкивается друг с другом; одновременность разновременного стала новым естеством. Общая ситуация симультанности и взаимопроникновения различных концепций и точек зрения более чем реальна. Эти проблемы и пытается решить постмодернизм. Не он выдумал эту ситуацию, он лишь только её осмысливает"[21].

Завершая обзор различных интерпретаций постмодернизма, попытаемся определить смысл этого "ускользающего" понятия. Под постмодернизмом следует понимать специфическое мировоззрение, получившее распространение в конце ХХ века, главной отличительной чертой которого является плюрализм, т.е. допущение одновременного сосуществования разнообразных точек зрения. Именно принцип плюрализма является фундаментальным для осмысления постмодернизма, и уже непосредственно из него вытекают такие производные его характеристики как фрагментарность, децентрация, изменчивость, контекстуальность, неопределенность, ирония, симуляция, которые, в свою очередь определяют специфику постмодерной культуры – культуры пронизанной постмодернистским мироощущением. Если говорить о постмодернизме как направлении в философии, или, другими словами о постмодернистской философии, то под ней понимается совокупность различных теорий, получивших распространение в конце ХХ века, в которых теоретически обобщается постмодернистское мировоззрение.

задачи, которые ставят перед собой эти теории можно резюмировать следующим образом:

критика принципов классического рационализма и традиционных ориентиров метафизического мышления;

интерпретация процессов, происходящих в современном обществе;

разработка основ нового мировоззрения, которое будет способствовать преодолению кризисных явлений в культуре ХХ века, ставших следствием внедрения модернистских проектов.

Завершая обзор постмодернизма и подчеркивая всю противоречивость этого феномена последних десятилетий ХХ века, необходимо еще раз предостеречь от крайностей в его оценке. Не стоит панически бояться постмодернизма, видеть всё связанное с ним в чёрном цвете, уподобляясь печально известной прорицательнице Кассандре; но, в тоже время, нельзя и восторженно принимать то, что он нам несёт, видя всё в "розовом цвете", подобно восторженному Панглоссу. Постмодернизм следует понимать не как некую "химеру", сочетающую в себе несоединимое – "лев головою, задом дракон и коза серединой", а как непосредственное отражение реальных, хотя и противоречивых и иногда не вписывающихся в привычные рационально мыслимые рамки процессов, происходящих в современном фантастически сложном обществе.

автор: ЕМЕЛИН В.А.
Джерело:
--------------------------------------------------------------------------------

[1] Вайнштейн О. Б. Постмодернизм: история или язык? // Постмодернизм и культура: материалы "круглого стола" // Вопросы философии. М., 1993. №3. С. 3 – 7.

[2] Следует отметить, что иногда употребляются в одном и том же смысле.

[3] Подобные взгляды, согласно которым модерн начинается не с Просвещения, а с Пифагора, можно обнаружить в сочинениях 1795 – 97 гг. Ф. Шлегеля, ставших значимыми для теории модерна. См: Козловски П. Культура постмодерна. М., 1997. С. 40.

--------------------------------------------------------------------------------

[1] Козловски П. Современность постмодерна // Вопросы философии. М., 1995, №10. С. 87.

[2] Рормозер Г. Ситуация христианства в эпоху "постмодерна" глазами христианского публициста // Вопросы философии. М., 1991. №5. С. 85.

[3] См: Пантин В.И. Ритм общественного развития и переход к постмодерну // Вопросы философии. М., 1998. №7. С. 3.

[4] Гулыга А.В. Что такое постсовременность // Вопросы философии. М., 1988. №12. С. 153.

[5] Лиотар Ж-Ф. Состояние постмодерна. М., 1988. С.9.

[6] Там же. С.10

[7] Эко У. Заметки на полях "Имени розы" / / Имя розы. М., 1997. С. 635.

[8] Автономова Н.С. Возвращаясь к азам // Вопросы философии. М., 1993. №3. С. 17-23.

[9] Цурина И.В. Социально-политический контекст философии постмодернизма. М., 1994. С. 4.

[10] См: Зверев А. Черепаха Квази // Вопросы литературы М., 1997. № 3. С.3.

[11] См: Затонский Д. Постмодернизм в историческом интерьере // Вопросы литературы, М., 1996. №3. С. 197

[12] Лиотар Ж-Ф. Состояние постмодерна. С. 14 – 23.

[13] Зыбайлов Л.К., Шапинский В.А. Постмодернизм. М., 1993. С. 4.

[14] См: Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса: новый диалог человека с природой. М., 1986.

[15] См: Князева Е.П., Курдюмов С.П. Синергетика как новое мировидение: диалог с И. Пригожиным // Вопросы философии. М., 1992. №12. С. 3 – 20

[16] См: Mandelbrot B.B. The Fractal Geometry of Nature. Freeman, San-Francisco. 1982

[17] Косиков Г.К. Ролан Барт – семиолог, литературовед // Барт Р. Избранные работы; семиотика, поэтика. М., 1989. С. 35 – 36.

[18] Новиков В.И. В поисках определения. // Постмодернизм и культура: материалы "круглого стола" С.8.

[19] Там же. С.8.

[20] Ильин И.П. Постструктурализм. Деконструктивизм. Постмодернизм. С. 202.

[21] Цит. по: Ильин И.П. Постструктурализм. Деконструктивизм. Постмодернизм. С. 203.

YOUNGSOUL взував мистецтво креативом!!!! :)/SZTUKA W BUTACH

2012-08-08T11:28:00.000-07:00

25 лютого в Дрогобичі, в Дрогобичі, в Центрі молоді відбулася нестандартна виставка «Взуте мистецтво» організована групою творчої молоді (ГТМ) «Youngsoul». Ідею організатори, як нам розповів арт-керівник Василь Яворський, почерпнули із назви концепції «sztuka butów» вроцлавського митця Анджея Дудка-Дюрера.

Нестандартне поєднання слів «мистецтво взуття» в організаторів перетворилося в цілу виставку сучасного молодіжного мистецтва, що нагадувало собою цілий «Аrt performance».

Цікава назва заходу також пояснюється і задумом організаторів, адже усі твори мистецтва поклали на 60 стільців, які, у свою чергу, обули передніми ніжками в різноманітне взуття. Креативом відзначилося й оформлення залу, де над відвідувачами звисала павутина, з якої, у свою чергу висіли «павуками» фотороботи. В центрі залу розмістили п’ятиметрове творче дерево, від якого символічно відходили до кожного стільчика по корінню. Тим самим автори виставки заклали символізм об’єднаного мистецтва. Цей нестандартний підхід оцінили й відвідувачі. Ще однією родзинкою виставки було створення із 50 офісних крісел «арки закоханих» та створений квітковий букет із цигарок, де листя було у формі губ із тими же цигарками, із підписаним закликом «Людино, бережи свою природу!».

Відмінністю від інших подібних заходів було й те, що кожен мав доступ до робіт авторів, і поціновувачі прекрасного не лише бачили, а й мали можливість тримали в руках мистецтво створене молоддю.
Тут були представлені молоді автори віком від 2 до 25 років із різних сіл та міст не лише Дрогобицького краю, а й з м. Одеси, с. Велимчого (Волинська обл.), м. Косіва (Франківщина), м. Черкаси, м. Миколаєва тощо. Загалом було представлено на виставці 26 мистців і чотири мистецькі центри.

Виставка представляла не лише живопис, а також графіку, макетобудування, графіті на плакаті, інсталяцію, глиняні вироби вихованців Школи мистецтв м. Трускавця, ручні вироби із бісеру дітей із центру «Дивовижні долоні» («Карітас») м. Дрогобич, де діти з обмеженими можливостями, але не з обмеженою фантазією, творили чудові речі. Малюнки дошкільнят були представлені Палацом дитячої та юнацької творчості м. Дрогобич. Чудові картини вихованців Федіва М.Й. і Сікори О.Л. були представлені Дрогобицькою художньою школою, яка виховала не одне покоління талантів.

Окрім цього, цікавим смаколиком був «Театр мод» від Дрогобицького палацу творчості, який під керівництвом п. Світлани Бульбах зробив дефіле авторського одягу із нестандартного матеріалу – целофанових кульків.

Якщо мистецтво творять молоді люди, то будьмо певні в це майбутнє, яке має натхнення до свого творчого розвитку. І як бачимо, мистецтво може початися навіть із взуття.

R.E.M. і фази швидкого сну (Інді-рок ч.2)

2012-06-23T19:09:00.000-07:00

Назву групи R.E.M. зазвичай витлумачують як медичну абревіатуру для слів Rapid Eye Movement – швидкі рухи очей. У фізіології це одна з ознак так званої «фази швидкого сну» – фази, у якій сплячий бачить сновидіння. А все почалось у січні 1980 року коли Майкл Стайп і Пітер Бак зустрілися в музичному магазині Атенс, в якому працював Бак. Хлопці виявили, що вони поділяють спільні музичні смаки в музиці, особливо їм подобалися стилі панк-рок і протопанк і такі музиканти, як Патті Сміт, «Television», і «Velvet Underground». Пізніше Стайп сказав...ЧИТАТИ ДАЛІ

Святкові поштовхи за Східницею/Finally … Ivan Kupala 2012 in Tustan …

2012-06-22T09:05:00.000-07:00

Незабаром Східниця з 30 червня по 1 липня відчує святкові поштовхи свята Івана Купала та марши гостей, які курсуватимуть через курорт до славнозвісних скель Тустані, що в с.Урич. Для гостей...ЧИТАТІ ДАЛІ

Сміється той хто сміється без наслідків

2012-04-21T00:19:00.001-07:00

Одного дня у твоєму житті настає вечір змін. Цей вечір не подібний на інші, ці відчуття незрівнянні і біль … біль теж незрівнянний. Ти просто стоїш і вдивляєшся у височінь, міцно зціпивши зуби і стиснувши кулаки із повним ненависті поглядом бачиш смерть своїх ворогів. І це приємно гріє твоє зранене серце. Хтось сказав, що помста дуже солодка. Ні, я скажу, що помста гірка, і лиш розсмакувавши її як слід – ти відчуєш легкий солодкий відтінок...ЧИТАТИ ДАЛІ

Українська Правда без колготок або арт від Коляди / ART-truth of Kolyada

2012-04-15T14:50:00.001-07:00

Інколи людину не треба представляти, про таких мовлять часто самі їх творіння. Сергій Коляда (дивись знизу творчу довідку про нього) яскравий приклад сучасного українського постмродернізму, який ще набирає своїх чітких рис, самобутнього характеру, народжує свій сенс.Отож, про сучасне мистецтво ми балакаємо нині із цим цікавим київським художником Сергієм Колядою, роботи якого уярмлюють уяву, доносять в незвичайний спосіб критичного реалізму - правду, і є, неначе, якимсь віддзеркаленням сучасного життя. Звісно, хвальби ліпити не можна багато, але мистецтво є мистецтвом, щоб про нього говорити, а тим більше ще й з тим, що його творить. Похмура і "непривітна" візуальна проза Коляди, яку сприймають деколи на "штик" й неоднозначно, створена кульковою ручкою є тими уламками життя, яке затирають під маркою "все добре". Та чи похмурість, це зневага кольору? Авжеж ні, цей, як мовлять, "анархо"-митець у відтінках "темряви" зображає багатогранність форм, людських іпостасей, символів. Саме вони і творять творчий знак сучасного сприйняття. Ця людина, символ сучасної епохи. Саме такі люди і творять епоху. Але падаєм до конкретики. Отож...ЧИТАТИ ДАЛІ

ЕПОХА ДАБСТЕПУ

2012-04-08T15:07:00.000-07:00

День за днем молодь міняє ритм свого життя. Так, світ швидкий. Так, усі зміни мимоволі несуть новий смак! Що робити? По-перше, послухай музику, занурь мізки в музичний коктейль релаксу. Короче кажучи, відпочинь. Але не так, як на картинці. А в тилі справжнього життя без сірих буднів....
Новим і недуже в нас є dubstep (дабстеп) - музичний напрям, ремікси завдяк якому дарують виконавцю ритм в його "в'ялі" виконання. Та й багато не ріжуть дупля, що ж таке дабстеп? першою думкою є - танець. Так, є такий танець. Сам дабстеп виник на початку нашого ХХІ ст. і жваво проникає в музику, в якій створив свій музичний напрямок. За своїм виконанням дабстеп характеризується, що вирізняє його поміж інших, темпом порядку до 140 ударів за хвилину із домінуванням низькочастотним басом і розрідженим брейкбітом на задньоу плані.
Дітьо кам'яних джунглів Лондона швидко вийшло із свого гетто на терену Європи та загалом... ЧИТАТИ ДАЛІ

Скурвитися чи мовчати?

2012-03-14T05:58:00.000-07:00

Життя сучасної дівчини занадто тісно переплетене з її емоціями. Це добре! Сучасний світ, культура, мода намагається розкутати жінку, підкорити собі в образі доступної повії. Чи така мораль про нас? ...ЧИТАТИ ДАЛІ

ВОЛохатий ключ до її серця / Нairy key to her heart

2012-03-14T05:52:00.001-07:00

Те, наскільки ти ладиш із домашнім улюбленцем своєї дівчини, може аукнутися на ваших стосунках, згідно нового дослідження, що було представлено на щорічній зустрічі Спілки особистої і соціальної психології (США)

В дослідженнях університету Х’юстона прийняло участь 120 пар, який окремо відповіли на питання про відношення з домашніми улюбленцями та один з одним. Згодом науковці вивчили отримані дані: зрівняли показники дівчат та їх партнерів і вияснили, що...ЧИТАТИ ДАЛІ

РОЖЕВА УКРАЇНА / PINK UKRAINЕ

2012-03-03T23:29:00.000-08:00

Все спершу можна в нас сказати одними словами – Роздовбане наше життя… дирки для того хіба, щоб стрілятися та блювати в рот свого горла….

Воліли би носити рожеві окуляри і не помічати жахливої дійсності про нас та наше життя. Склався такий стереотип, що українці найбільші самодури у світі, а свої ідеї відкидають і не захищають. Хочуть створити свою демократію заново та з нуля, буквально щороку. Навіщо це робити? А ми все відкидаємо та бідкаємось, що важко створювати, це нове. Та є один вислів, що характеризує ситуацію: «Україна – рідна мати, як не вкрадеш, то не будеш мати!». Слова ці, є „девізом” нашої української ментальності, як це не прикро. Хочеться змін і закликаємо змінити верхи, а самі робимо по-своєму, та обкрадаємо самі себе. Депутати крадуть мільйони?. Але, як висловилася Ніна Бартиш: „Хто б’є пляшки з-під пива у під’їздах і у них справляє свої потреби? Депутати? Це ми робимо. Хто дозволив розорювати Україну? Ми, через свою несвідомість. Хто вірить тричі під ряд політикам?

Та ми, через свою довірливість. Хто залишає дітей по домівках та шукає кращого за кордоном, а діти при цьому спиваються та зазнаються через прислані гроші, втрачають материнську ласку та виростає генерація українців-сиріт? Ми винні, але й держава також, що дозволила цьому трапитися”. Не один педагог помітив в школах розбещеність підлітків, які можуть не знати географії, але з точністю покажуть Італію та Іспанію. Не знаючи своєї власної історії та дивлячись на той цирк влади і на їхні помилки, розумієш, що більшість з них української історії не знає і не вивчає, а щоразу полюбляє наступити на граблі помилок.

Доводилося...ЧИТАТИ ДАЛІ

Страшилка в шафі /fear of disorder

2012-02-07T14:37:00.000-08:00

Ти інколи хочеш все послати і втекти? Бо набридло і самопочуття підкачує настрій? Що ж не так? Самопочуття наше формується, за банальністю, до і після сну. Не даремно кажуть «як постелиш так і виспишся». Але прокинувшись зранку, чи пацик, чи дівчина можуть побачити бардак свого душевного настрою – бардак кімнати. Про шафу мовчу, бо деколи вона бурчить вороже, а шкарпетки, як бананова кожура – розкидана пахучою весною з кмітливою вигадкою. Такий сценарій не лише чоловіки здатні творити, не лише мова про них. Мова про порядок самопочуття кожного, на яке впливаємо ми самі із-за своїх звичок і через любов до «творчого» хаосу.
ХАОС! Така то банальність. З власного досвіду приклад один – місяць не прибираєш і хандриш в настрою до посиніння та незрозумілої злості, ліні. Якось так розкисаєш, що якісь то сили надоумлюють прибратися, а починати треба із себе. Згодом розбираю шафи, в якій спершу із-під лавини шмаття шукаю себе. Вікно відкрити. ЗАЇЖДЖЕНА ТЕМА І ВИ ЦЕ ЗНАЄТЕ? Тоді чого читаєш??? Тоді не будь балбєсом і роби щось вже! Бо усмішка буває не так часто… Тоді засинаючи в порядку і ти приводиш себе в душевний порядок, а там і здоров’я міняє орієнтацію на одужання. А позитив формується в твоєму баняку. Ну якщо творчий хаос частина тебе, то обери чи створи хоча б одне місце, де все гаразд. Це буде острівцем спокою й вашої втечі….
ЧИТАТИ ЩЕ ЦІКАВЕ ТУТ

АВТОР: ОЛЕГ СТЕЦЮК

"В мене депресняк, а емо вже не в моді…"/Emo is no longer in fashion, but I have depression

2012-02-04T13:07:00.000-08:00

Депресія... не дівчина, тому посилай її НА...
Депресія .... хм...ми дуже часто чуємо та використовуємо цей термін. Ми втомлені, виснажені повсякденними клопотами, не маємо бажання та сил на звершення нових вершин ...найпростіше закритися в собі та відчужитися, називаючи цей стан "депресією". "В мене депресія! Не чіпайте мене!! Ви не розумієтеся на цьому!!! Пояснювати вам щось - не має сенсу":- як часто батьки чують це у відповідь на намагання допомогти та чимось зарадити власним дітям. І не маючи ніякого результату зсилатися на "перехідний вік". Зовсім нещодавно був популярний молодіжний напрям - емо. Прихильники даної субкультури виражали свої почуття та емоції поведінкою, стилем в одязі, музикою. Та що робити тепер, коли пік популярності даної субкультури минув, а депресія в мене все частіше? ... ЧИТАТИ ДАЛІ

Youngsoul - це...

2012-01-26T14:01:00.000-08:00

офіційна емблема групи і творчого проекту

«Youngsoul» – (Youth's Information and Arts Site) всеукраїнський інформаційно-мистецький молодіжний сайт (і творчий проект), що охоплює усі сфери життя сучасної молодої людини, а також найактуальніші новини для молоді (стосуються її життя та подальшого майбутнього); головна концепція сайту розроблена навколо тем пов’язаних із самореалізацією молоді у безмежному світі можливостей, про які необхідно розмовляти та розвивати. Розробниками і авторами звернуто увагу на проблему молодіжного дозвілля. Для цікавості творці порталу вирішили користуватися принципом «молодь для молоді». Писати потрібне, без політичної заангажованої, необхідне для творчого розвитку та зрозуміле для сприйняття. Розвивати теми усіх сфер молодіжного життя: школа, стосунки, дружба, кохання, університет, творчість, духовність, музика, фільм, дозвілля, секс, сім’я тощо. Вікова категорія обрана від 16-35 років, але в задумі цього інформаційного проекту звертається увага і на аудиторію (головне не фізичний стан, а молодість душі), що цікавиться молодіжними проблемами, намагається знайти відповіді на свої питання «Хто така молодь і що з нею відбувається?». Також сайт запроваджує онлайн-консультацію «Спитай молоду душу», що дозволить збудувати з аудиторією тісний партнерський зв’язок. Дописувачі (творці новин та матеріалів) різної вікової групи та походять з різних регіонів країни. Осердя сайту складають творці з Дрогобича, Львова, Києва, Харкова, Франківська. Заснований неформальною львівсько-дрогобицькою групою творчої молоді (ГТМ) «ВКаменярі» в серпні 2011 року (дрогобичанами Андрієм Лоїшем, Олегом Стецюком та львів’янином Василем Яворським).

сторінка всеукраїнського інформаційно-мистецького сайту ТУТ

Різдво на губах! :)

2012-01-15T09:34:00.000-08:00

Саме так можна назвати простий, дивовижний і, водночас, простий романтичний фільм від якого просто давиш зачудовану либу, а згодом і сам відпочиваєш у світі романтики своєї душі...Усе це про фільм "Роман за перепискою" ("Christmas in Boston" США, 2005), що підійде Вам під святковий настрій. Якщо Ви його не маєте, то подивіться задля власного порятунку.Історія цього фільму є про чудернацького хлопця і дівчину-репортера, що пише некрологи. Ось вони 13 років ведуть переписку - роман у листах.При тім жодного разу за ці всі роки один одного не бачили навіть в шпарину.... отож все заплутується...

І боячись зустрічі кожен з них вигадує план - підсовує фото свого найкращого друга. А далі? То вже треба побачити і посміятися щиро для себе.

Якщо Ви маєте дівчину, чи ти Дівчино маєш хлопця, то цей фільм є поштовхом до спільної романтики рук та губ... Після фільму віриш в романтику свята на губах, які в дотиках творять краплі любові.

Адже саме вона має гріти молоду душу в зимову пору.

Смачного перегляду!

Джерело: всеукраїнський інформаційно-мистецький молодіжний сайт "YOUNGSOUL"

Лист: "ШЕПІТ КОХАННЯ"/ Whispers of LOVE

2012-01-04T15:32:00.000-08:00

В зів’ялих квітах, що тобі дарував, завше ховалася весна. А в твоїх словах співала незаймана думка. Навіть твоїх холодних рук було мало, аби остудити весь мій жар. Лише тіло, яке мало відчути, що торкалося в горизонталі землі й примушувало боятися зими з твого подиху. Я не вмію красиво говорити про...чи просити „візьми люби”. Однак, вмію по очах читати. Й інколи читаю в них список бажань, а серед них, серед тих хтивих позіхань - я, моя чоловіча сутність, яку ти зваблюєш. Яку ти вабиш, спокушаєш без сорому, без стиду тими очима, тим поглядом, який кличе... і я затьмарено йду.

Коли мої очі відвернуті, починаєш вабити устами. Безвтомно знов... робити: зловтішатися і кохатися. Хіба так!? ...але час ти бережеш.

Ранок і цілунок в зуби промахуючись повз заспані губи, які стомилися від безупинного кохання. Та знов і знов від розмов, й очі вже стомилися дивитися. Лише вчора і багато разів тоді щось.

Ще ніч: спітнілі тіла, а на ранок знов трішки любові. Незабаром день, чергова ніч. Знову час і місяць, холод і любові голод на вулиці кидав в тремтіння...але ..чи ти...нема.

Знову місяць, пусті дзвінки, де старі слова, бабусині фрази й тиша - перепочинок в почуттях. Настав час турбот. Я ненавиджу! Але десь щось трішки люблю, а відлетівши на крилах метелика свого щастя знаю що я... я – знаю що вже... чи потім буде в шепоті кімнат, чи близь мого вуха й подув в скроню від кожного твого слова. Солодка проза твого шепоту терта спокусою. Задихаюсь від любові, що ллється через серце.

Я зривав, металася в собі, примушував рвати одяг і шматувати душі, братись за руки і дихати бездонно – разом; а в поглядах стрічних безмірність думок і бажань. Бажання – солодке хотіння. Пам’ятаю і ти пам’ятаєш, як хотілося лежати під дірявим вечірнім небом і любити нас під деревом на полі жита в забутих закімарках світу, під той подув вітру, в якому здіймалися разом з листями дерев. Депресивна осінь, гнітюча зима: тоді обіймав та оповивав, як той вітер гілки дерев, твої руки, котрі обплів, пригорнув тершись тілом із запахом жасмину. Тоді в тій тиші поля ми були єдині, які вміли та кохалися, знали та пізнавалися день за днем: від першої зустрічі до митті близькості. В ті ночі виднілися, то було прекрасно – зірки, і вони падали, божевільно мчали до нас, до нас самотніх – хворих на кохання, на задоволення. Я рахувала кожен твій дотик, після якого зірка падала, а за кожним подихом від грудей мчалися хвилі – електричні проводи, які бажали твого струму, твого живлення. Моє тіло долало млявість і билося в ніжних клітках насолоди. Чи може, це насолода билася поміж нас, поміж наші тіла-клітки?

То минуле, в якому наївність була у всьому: була в тобі, в твоїх думках, словах, руках, навіть в коханні, яке ми перетворили на повію наших тіл. А зараз? Опанувала душею бездомна самотність, квола реальність, нікчемне життя без твоїй спокус, без моїх вигадок любові.

Тиша, сповільненні гудки, співи вулиці по якій нам ввечері усміхалася доля, а ми безтурботно йшли тримаючись боязно, вперше за руки, а місяць дихав нам у спину. А пам’ятаєш дощ, пам’ятаєш якими мокрими ми були? А пам’ятаєш потім? Потім були ми: блукаючі руки по тілах. А далі несамовитість, нестримність, безглузде бажання хотіти. Вже й негайно. І там, і потім в прочинені двері моєї кімнати пішли навмання, спіткнувшись безглуздо впали. Незабаром спонтанні дії, наші слова, забутя, закриті очі. Стомлені дві плоті скупо обожнювали раз за разом все нове почуття. І ось... якась темна кімната, забуті дні, стомлені ночі, сірі стіни та прочинене вікно, що було мені дверима.

Ніч. І мій стукіт об скло камінням змушувало, мабуть, твоє серце битися-калататися, підводитись в турботі і цікаво ще раз слухати сонети мого крику, які співав, ламав ноти, грав невміло на гітарі. Невдало, але чудово. Саме це змушувало усміхатися серце та шептати „заходи”. І як, і що? Знаєш, нестримні палкі ми були.

А скілки треба було запалу? А зараз чи хоч чуєш, чи чуєш тишину в якій поле бур’яном поросле поміж нас, а колись була відстань в дотик, в один подих. Тепер – в милю гучного крику. Та чи чуєш? Не пізнаєш!

Нема нас, ми як таке вмерли. Так буває. Однак, є я, є і вона. Не така, але є. Яка бажає, слухає, знає, відчуває, чує, любить. (але не так!) І цього досить для нас із заплаканими душами, із побитими думками, з оголеними бажаннями та з хтивим, блудливим поглядом. Тут хтивість буде й все життя спокусою.

Та й так мало життя, так чомусь мало нас, так мало місця, мало відчуття глибини єднання. В якому горизонт під кутом відстані, але та відстань подиху, губ, прижмурених очей. Ось і все. Коротко сказані слова: коли і де була моя, коли ти була зі мною, коло мене, коли ти була в день та в тіннях ночі...коли ми були в тінях наших тіл, коли..? Як в казці – одного разу були.
Пошук любові із уламків пам'яті, із подихів минулого...

P.S. Ти народила в мені людину...

Пісня, що "порвала" кордони / Zjawisko kulturowe z korzeniam ukraińskim w POLSCE / Ukrainian SOUL abroad

2011-11-07T14:01:00.000-08:00

Бичування української історії та крамсання української культури дозволило бути живучим явищем й музичним, яскравим феноменом за межами України. Одним з таких є польський музичний гурт з українським корінням "ЕНЕЙ" ("Enej"), україно-польский рок-гурт створений у 2002р., який порівняно з іншими українськими співаками та недоспіванцями співають українською. Й це вже перше, що звертає на них увагу. Адже співаючи на польському національному проекті "Must Be the Music", ВОНИ перемогли саме з українською піснею "Радіо hello". Ця пісня в прямому сенсі "порвала" польські хіт-паради. Це найпопулярніша пісня українською мовою в Інтернеті за всі часи! ЇЇ тільки за три місяці переглянуло понад 4 млн. користувачів.

    Отож є чого повчитися і зрозуміти, чому сучасний український медіа-простір став ґвалтованою решіткою іншоземного бруду та зіпсутого непотребу. Своя музична традиція є майбутнім, що дарує надію. Навіть понад
6 млн. переглядів на YouTube мовить про чималу популярність, про яку може мріяти кожен український співак та НЕДОРІЗАНИЙ недоспіванець, чи ті, хто п'ють яйця та качають тіло силіконом до страшного маразму....

     В цьому гурті вчуваються доволі милозвучні сербські, бойківські із нотками ідиш мотиви (як пісня Rahela), це звісно своя аналогія. Однак, саме їхній музичний продукт створений ними, як і стиль, що на межі джазу, реггі, фольку, ска (музичний напрямок з Ямайки) є приємною несподіванкою меломану та музичним критикам. Переспіви українських пісень у власній інтерпретації, заводять підвестися із крісла, щоб потартарцювати (потанцювати). Гурт творить оригінальну українську музику через українську ідентичність в польському медіа-просторі.

    Польща попри все дозволила не одному українцеві себе в ній зреалізувати, але вони збагачують, на жаль, не Україну, але несуть її частину - пісню, що для нас асоціюється з душею. І як писала американська поетеса Емелі Дікенсон: "Розріжте солов'я і в ньому ви знайдете - пісню". Може від народження українські серця її несуть та несуть цю пісенну епідемію все дальше. Бо згадаймо Рим - він підкорив Грецію, а грецька культура підкорила Рим. На жаль українська реальність гнобить і скупо дає можливість розвиватися рідному, то воно себе чудово улаштовує де-ін-де.

     Польський музичний світ успішно підкорюють гурти "Aтмосфера", що співає також на санскриті, гурт "Гайдамаки"... тощо. Й більше.... адже вони стають головними музичними відкриттями та виявом свого коріння з української традиції...
    Сам гурт становить чудовий зразок якісної музичної суміші польсько-українського елементу, і це вже приклад міжкультурного порозуміння, і байдуже якою мовою ти співаєш, головне ЯК.
ЯК ЗАВЖДИ КРАЇНУ РЯТУЄ ЇЇ КУЛЬТУРА, А ПІСНЯ ЯК ВІЗИТІВКА пробирається в глиб інших музичних світів. Не даремно Ліна Костенко в своїй легенді згадує, що вагомим чим нас Бог наділив - це піснею.

_______________________

Більше про гурт на таких ресурсах:
http://uk.wikipedia.org/wiki/Enej
Офіційний сайт гурту http://www.enej.pl/
http://zz.te.ua/ukrajinska-pisnya-yaka-porvala-polski-hit-parady-audio/

Утроба смаку - ВАРЕНИКИ / Varenyky

2011-11-01T02:11:00.000-07:00

Народна кухня – це така ж культурна спадщина українського народу, як мова, література, мистецтво. Борщ, галушки, кутя, а іноземець скаже – то Україна. А таку страву, як вареники знає кожен не лише з творів Гоголя та казок. Як кажуть: „Вареники, вареники, Божі хваленники, не кожен їх варить, але кожен хвалить”. Ай справді, незабаром зимові свята, і як завжди на українському столі будуть вони, про яких знаємо бува усе: від складників до приготування. Але насправді мало хто знає все про них. Назва вереники – є загальноукраїнською, а пироги – західноукраїнською (галицькою). Вареник собою почасти символізує утробу, в якій народжується достаток. Вареники - це мистецтво смаку....

Вважається, що страва існувала ще в часи язичництва і за своєю символікою різнилася з теперішніми уявленнями. Її споживання приписують ще трипільцям, де вареники символізували в них місяць та плодючість. Вареники варили із: житнього, пшеничного, гречаного, ячмінного борошна; начиняли: картоплею, сиром, капустою, овеча бринза (в Карпатах), пшоняна каша або товчена квасоля (Полісся), гречана каша із сиром (Волинь), варена квасоля, часом перетерта з калиною (Полтавщина). Типовими для всіх областей України, є вареники з вишнями й з сиром.

З пісних начинок поширеною була урда («гурда», «вурда»), яку готували таким чином: трохи підсмажене конопляне (рідше лляне) насіння товкли й розтирали у макітрі, заливали окропом, розмішували, проціджували і ставили на вогонь. Жовтувату піну, яка утворилася при кипінні, знімали і використовували як начинку. Замість насіння часто брали макуху («жмыхи») (залишки після вичавленої олії з насіння). Для вареників «з піском» начинкою служило підсмажене на салі до золотавого кольору борошно. Начинка могла бути із самого борошна, і ці вареники за своєю начинкою називалися – «пирхуни». Бувало і так, що цього вареника давали хлопцеві, який з’ївши його, цілий рік кликався – пирхуном. Але незвичною начинкою залишаються начинка з папороті.

При приготуванні тіста брали холодну воду, аби тісто менше всихало і легше склеювалося. Вважалося, що процес замішування тіста, був символом процесу творення всесвіту, його структури, тому саме жінка цей всесвіт творила, як мати та прародителька людського роду. Паляниці для вареників робили способом: плесканням-хлопанням долоня об долоню і також з допомогою качалки — розкачуванням; плесканням об жіночі стегна. Останнє було і є на Турківщині (Львівщина), де господиня гостя запитувала: „Які вареники подавати: порскані чи плесканні?”. Ґаздиня (господиня) над варениками розпорскувала якусь заправку, яку набирала до рота.

Вареники у структурі святкової/обрядової їжі виконують такі функції: об’єднувальну (родини, при приготуванні страви могли збиратися жінки чи дівчата, які разом замішували тісто, разом ліпили вареники, їх разом їли, і все це у супроводі жартів та пісень), а також символічні функції (народження, достатку, багатства, місяця, чоловічий символ, першопочатковості, зародження), магічну функцію (готували тоді, коли народжувалася худоба, яка мала бути такою ж товстою як вареник). Вареники присвячувалися астральному богові Місяцю (Лепеха Т.В.).

На Святвечір, при приготуванні господиня слідкувала за співвідношенням тіста та начинки, і завше робила так, аби залишалося перше чи друге. Якщо тіста і начинки буде вдосталь «один в один», то вірили, що це на біду, а саме на смерть людини (родича). Також на Турківщині в с. Ясениця побутує така традиція: коли на Святий вечір варять пироги, то воду в якій їх варили не виливали, а зберігали як засіб для злиття вроків (пороблень).

А тепер розповімо і про забави та ворожбу з варениками: ліпили вареники, у них вкладали папірець із будь–якими чоловічими іменами, не обов’язково знайомих хлопців. Треба було уважно стежити, коли закипає вода: з яким іменем вареник спливе на поверхню першим — так і зватимуть майбутнього чоловіка; дівчина свій вареник ставили перед котом чи собакою, який був своєрідним оракулом долі. Тварина обравши певний, вказувала на першість в одружені. Але якщо кіт надкусить чийсь вареник і полише, то це значило, що й суджений і з дівчиною таке вчинить, але якщо кіт віднесе певний вареник далеко від них, то це значило, що свати з далека прийдуть і одруження буде далеке від отчого дому.

Готовили вареники з певними начинками: до пирога заліплювали: сіль – аби було «вредне» життя, з певним паскудством; вату – для легкого життя, монети – на грошовий достаток; перець – на важке життя; клали ще й папірець з надписом «лялька». І цю записку – ляльку, хто матиме з нею вареник, то й матиме і дитину. Ось така та історія про вареник, яку кожен в змозі доповнити: попитавши рідних, продовживши традицію української кухні і готуючи їх на кожні свята, як доказ того, що ми є українцями чи навіть приготувати найекзотичніший вареник із листя папороті.

Кава - ковток гріху та поцілунок диявола!?

2011-10-29T14:39:00.000-07:00

Одна поважна пані зі Львова якось випадково промовила: "Кава - це ковток гріху, поцілунок диявола, гаряча, як пекло, пекуча, як змія і добра, як рай!" Та чи все так буває від кави?

Зарубайте собі на носі чи зробіть помітку на чолі, але каву ніколи не варять, а тільки заварюють. Це ж не борщ!!! Не даремно французьке прислів'я мовить: "Кипіння вбиває каву". І це запам'ятайте, адже наші буденні слова часто діють навпаки цьому принципу. І часто ми говоримо "зварити каву", "кавоварка" і т.д. Але її - заварюють і нема на то ради!!! ЇЇ завжди професіонали не доводять до кипіння, тобто майже доводять до цього 100 градусного стану. І так може відбуватися 2-3 рази. Каву завжди подають гарячою, її смакові властивості втрачаються за годину і навіть підігрівши, це буде не кава, а кавовий компот. Також залежить в чому готувати її. Чим менша джезва (турка), тим кращий смак, тут оптимально лише готувати на 2-3 порції. Про високу якість приготування мовить і сама кавова піна, яка зберігає смак.

Екстракція - взаємодія кави з водою.

Експерти вважають, що філіжанка (чашка) найкращої кави отримуємо в тому випадку, якщо 19% маси помеленої кави екстрагується в напій (віддає свої речовини). Можна і 50% - тоді це буде надто гірка кава, менше 19% - слабка.

Запахи кави
Ще 1927 р. усі запахи були зведені до 4-х основних: ароматний (квітковий), кислий, горілий і неприємний каприловий. Інтенсивність кожного із них оцінюється в балах від 0-8. Але це не досконала система. Зараз подекуди користуються системою, в якій 7 основних запахів: камфарний (гексахлоритан), мускусний (мускус), квітковий (альфа-амілпіридин), м'ятний (ментол), ефірний (діетиловий ефір), гострий (мурашина кислота), гнилостний (сірководень). Сприйняття органів чуття у різних людей неоднаковий. Це залежить від віку, відповідного досвіду, образу життя. Тому не кожна людина може бути дегустатором із доброю пам'яттю смакових рецепторів.

Кава - це....

Після кави я шукаю своє серце, а знаходжу - спокій....

Подихи кохання / Вздохи любви / Last breath of love

2011-10-27T15:29:00.000-07:00

Коли когось поруч нема... той й нема кольору в світі, нема і самого світу, як і зображення його.... ти закриваєш очі і плачеш... слухаєш сповідь серця - кохання....

Принцип "до дупи", або чи потрібно зберегти 600 років намоленої історії?

2011-10-12T13:20:00.000-07:00

Що би Ви сказала, якби хтось підірвав - Статую Свободи чи Ейфеливу вежу. Вас би це розчарувало? Чи Ви би РАДІЛИ і складали б "оди", як Нерон про палаючий Рим???
Без цього світ важко уявити і засмутилися б геть усі, можливо навіть й Ви. Але те, що стосується наших таки символів, ми й не надто тим переймаємося, що їх з'їсть чи знесе.
От скажімо, дерев'яний храм у місті Дрогобич з 15 СТОЛІТТЯ є тим символом міста, і по-праву, як один із символів країни. Але доки мистецтво гниє і держава зволікає, унікальна, і насамперед, автентична пам'ятка не може повноцінно існувати в умовах нашого покоління, яке маючи свободу, державність не в змозі захистити власне таки же минуле.

Але чому в умовах бездержавності та в періоди польсько-австрійські храми міста ставали не лише надбанням одного народу, а й невід'ємним і важливим для тих же поляків та інших нацменшин, які не могли уявити міський простір без церкви святого Юра. І вони підтримувалися в доброму стані і це усі називали - нашим спільним. Що з нами не так? Чи я вже надто сильно хочу реанімувати "бабцю" Австрію. Невже ми здатні берегти своє тільки в умовах репресій, воєн, загарбників??? Ми, можливо це діагноз не для всіх, але, ми - ліниві до власного духовного порятунку та збереження культури? Я не знаю, а Ви....??? Ось погляньте на ту мистецьку красу, яку донесли нам наші батьки-діди. Цікаво, що ми донесемо окрім виправдань нашим внукам!!!???
Чому важко втямити людям, що із втратою символів, ми втрачаємо власне історичне обличчя, культурну детермінанту...

То ж вам вибирати, чи користуватися цим принципом, який має багацько назв: "начхати", по-барабану, по-цимбалах... НЕВЖЕ ЦЕ ЧАСТИНА УКРАЇНСЬКОЇ МЕНТАЛЬНОСТІ???

Якби якийсь нарід мав таку церкву, як св.. Юр у Дрогобичі, то певно це було б місце прощі тисяч людей кожного року. А вона, ця церковця, стоїть собі така тихенька, немов вросла в землю під тягарем копул, здавалося б забута на свойому горбочку вже сотки літ. Коли наближатися до неї, то мимоволі стишуєте голос, бо здається, що голосною мовою сполошите духа давнини і весь чар пропаде. Не дивно, що дрогобичани такі горді на своє рідне місто. Кожний з них виріс під впливом духа – чарівника котроїсь із тих прекрасних старих церков...
(Василь Манько, США)

Проблема: церкву тотально забудовують, храм впевнено руйнується (ГНИЄ) але очікує внесення до СВІТОВОЇ СПАДЩИНИ, влада не зробила площу відповідну для прийому іноземців, представники ЮНЕСКО - якщо не в шоці, то у повній прострації... поляки тихенько мовлять, що якби в них таке було б чудо, то би тішилися, а світ би навіть знав навіть в глибинках Африки про дивовижний храм....Але проблема якраз у байдужому ставлення до кожної пам'ятки в Україні!

Це лише один приклад неквапливої втрати нашої культури... яку рятують одиниці, а закопують в небуття сотні лопат...

не виключено, що перед цим іконостасом, що є однією із найстаріших частин, який зберігся від старої церкви Юра, міг молитися і приклякати перший доктор філософії і медицини з УКРАЇНИ - ЮРІЙ ДРОГОБИЧ (цей вівтар знаходиться на 2-му поверсі церкви в закриті від відвідувачів і є вівтарем іншої церкви. Церква святого Юра, це дві церкви в одній)

Мистецька ГОЛКА або СВІТ ЯК КОПИЦЯ

2011-10-04T17:07:00.000-07:00

Що окрім голки можна вважати голкою, та ще й мистецькою? За глобальною фантазією, багато образів здаються нам голкоподібними, і без образ, є люди які, навіть не на п’яну голову, бачать образи і близькі до цього: голка кактуса із самим кактусом, голки акації, ялинки, колючий дріт та язик, їжак, чоловіча (жіноча) щетина, для когось жіночі ноги будуть тією голкою, що вже не колять, а «свердлять» фантазію; чи навіть банальне – фалос (хто не знає що це таке, дивіться в словник культури чи спитайте ще раз себе, або сусіда). Але все це екзотичне майже не те… бо….

В приказці «шукати як голку в копиці сіна» захований дуже глибокий сенс світобутття, людини, яка шукає або в собі, або в світі. І, звісно, це смішно, але людина, світ можуть бути тією копицею в якій ведеться пошук. І це є мистецтвом – шукати. Мистецька голка – пошук, в якому знаходимо потрібне і зреалізовуємо для себе чи на показ. Ми виражаємо себе чи губимо. І навіть в гендерному світі людина має знайти свою голку – сексуальність, власний комфорт свого тіла чи навіть стать (для цікавих зівак (сорі комусь за образу) буде про це стаття).

Мистецька голка, що є таким собі принципом, існує у світі (копиці). Але не подумайте, про аморальне, де щось там, робиться під плотом і ще твориться у копиці. Позбавляємося таких думок! Хоча… Мистецька голка (принцип голки) – має двоїсте тлумачення: це як неординарність з легким сюрреалізмом думок у словах, або є тим, що виступає, як пошук своєї автентики чи себе у суспільстві, мистецтві, культурі, житті. І так, в нас з цих «замудруватих» слів виникають п’ять - неординарний пошук і його реалізація або це ж і, як власна своєрідність відтворення дійсності. Але знайти – це півакту мистецької голки, вирізнити себе цим чи сприйняти – повноцінний акт.

Голка – це не є не помітний об’єкт, який завжди шукають у знаній приказці. Голка на те і гостра, щоб колоти нас для відчуття дійсності, і вона має колоти око, уяву, душу, самолюбство, цікавість. Нею давно вже користуються, і я лише трішки інтерпретую це по-своєму, для самовираження. Мистецька голка є, як демонстративність свого. Того, що вас чи ваше творіння вирізняє. Це як приклад чоловіка і жінки. Скажімо чоловіча «випуклість» займає простір біля тіла на що споглядає у світі – жіноче око (ну звісно тепер в сучасності і не тільки жіноче), яке, це помітить. Так і чоловік – помітить ті ж стрункі ноги, що розрізають чоловічу уяву при ходьбі і топчуть під каблуком здоровий глузд, який накривають, як мій добрий приятель говорить – «пушки», сорі леді за таку низьку метафору, але націлені вони теж на чоловічу увагу. І увага, усім відомо, дає відповідь, навіть другому мозку (в існування якого вірять деякі жінки).

Цей банальний приклад і є ефектом, принципом голки, коли щось тебе захоплює, інтригує і це дає реакцію, буває провокація будується на демонстративності чи «бо так вийшло». Як розповідала зі своїх спогадів жінка, що вирішила переодягнутися в чоловіка: «Я поняла, что привычное размещение моего тела в пространстве сильно связано с тем, что я «несу миру» свою женскую грудь. Когда грудь перебинтовали, смысл выпячивать грудную клетку пропал. Зато теперь было легитимно захватывать больше пространства сидя. Появилось желание демонстрировать, широко расставив ноги, что у меня в штанах внушительный символический капитал». Ост тут голкою є навіть людина, що тимчасово знайшла себе в образі чоловіка із бажанням демонстрації. Ця демонстрація і буде для когось колючим ефектом голки – NOTA BENE (зверни увагу).

Хтось спонукає себе творити, хтось замислиться, а хтось просто пройде повз. Значить голка була голочкою. Щось знайти для себе чи ля когось творчо зреалізувати! Навіть це почитавши з’являється думка «что за бредь»? Він ґрунтується на….

Принципи:

Ø Не зашивати себе в мистецтві, а знайди себе в ньому, знайди своє мистецтво.

Ø Мистецтво, як копиця (світ). Знайди в ній свою голку: індивідуалізм, притаманність, непохожість, унікальність, винятковість, самоавтентику, самобутність.

Ø Видумуй, твори свій напрямок, вирубуй ліси незрозумілості та похожості. Прокладай в них стежки для себе та інших.

Ø Егоїзм – це любов до себе, що пробуджує любов до інших. Будь егоїстом, але не егоцентристом в мистецтві.

Ø Твори, щоб спонукати інших творити (тому твори зрозуміле, але водночас дай можливість пізнати суть небагатьом).

Ø Осмисли фразу Мартіна Бубера: «Наши произведения создают нас, наши ученики воспитывают нас…»

Ø І ваші принципи….

І ось в нас «получиться», що мистецька голка – це пошук, я якому знаходимо потрібне і це зреалізовуємо для себе та невеликого кола чи на показ.

Що ж нею може бути?

Мистецька голка у тексті:

У тексті це слова: тут буває гармонія слів і сюжету (стандарт), а голка виступає вільнодумним власним баченням тесту, який можна злегка звульгаризувати, але не опошлювати, дати сучасної лексики чи образності. І ти в текст не кидаєш в’язку голок, набір слів.

Наприклад: - стандарт – «Вчора він прийшов піднесений, окрилений моїм «так»! Сьогодні я відповіла йому «ні»!»; тест за голкою виглядатиме так: «Вчора він прийшов піднесений, окрилений як, кажан моїм «так». Сьогодні я його порубала своїм «ні»!» чи «Вчора він пришкандибав, окрилений, зґвалтований думкою від мого «так»! Сьогодні я відповіла йому ні. Змила в унітаз його чоловіче еґо!» чи скажімо, трошки попрактикуємося і на не видумано, візьмемо уривок з есе Марисі Нікітюк «Ведмеді для Маші» із журналу «Радар» за травень 2011 року: «Ліда стоїть на кухні і готує млинці, поряд на плиті закипає суп, вона відставляє пательню з млинцями, підіймає кришку над каструлею супу, кидає туди зелень». Ось як можна це зінакшити за принципом: «Ліда стоїть на кухні і готує млинці з вчорашнього кефіру та страусиних яєць, поряд на плиті закипає суп, три рази згадавши «мать», вона відставляє пательню з млинцями, підіймає кришку над каструлею супу, кидає туди зелень та краплю поту із чола». Це така невелика різниця. Але не використовуйте і не видавайте за своє чужий текст, зміст якого ви перетворите на подушечку для голок. Просто напишіть свій, можливо «нудний», текст і доводьте до ладу.

Дані слова та словосполучення вставлені діють за принципом мистецької голки. Ці слова руйнують звичну, усталену гармонію образів та слів. Для читача , це здивування (відповідь на укол). Словам і словосполученням можете дати нового звучання, що деколи не вписується в рамки адекватного. Не бійтеся! Люди часто і запам’ятовують незвичний текст». Та про нього, властиво, розкажуть іншим. І та навіть стаття «ерекція культури» - колить вуха і уяву, виділяє із масового інформаційного хаосу. СТАНЬТЕ ДЛЯ СВІТУ КИМСЬ!!!

Иии…. Продовження буде….

СТИЛЬ Ню - мистецтво чи збочення?

2011-10-02T11:55:00.000-07:00

Не раз задавав собі питання і багато чого не раз для себе відкривав. І ось це ВІДБУЛОСЯ зі мною ВПЕРШЕ - знайомство із цим стилем у фотографії. На перший погляд оголеність на фото виступала надто вже красиво, тому несла естетичне задоволення. Розумієш, що фотографи, це також і художники дійсності однієї миті, які цей стиль у фотографії зародили з середини 19 ст. І всі дотичні до того зуміли просто побачити людську красу і справжність людської природи. І тільки декотрі впевнені у своїй досконалості позують, і дуже часто вони стають красивими завдяки тому, що в них побачив хтось красу... Всі ми красиві, але чи ми маємо когось, хто це бачить???
Ось що таке НЮ... В МОЇЙ ОБГОРТЦІ РОЗУМІННЯ ... ?! Це художня краса оголеного тіла!

Хоч пишу я про цей стиль вперше, але вже зробив свої мистецькі висновки. Адже не все подане, як ню, було НЮ. Але як себе почуває художник, що так багато фотографує оголеність... чи часом його лібідо не втомилося?... Фрейду знати краще.

Стиль НЮ - художній стиль в скульптурі, фотографії, кінематографії, живописі із зображення голого тіла, його частини, інтерпретацій в мистецькому світлі. Але поглянемо саме на фото-ню. Саме стиль цей має свою виразність в чорно-білих роботах найкраще. З допомогою тіні та світла тіло перетворюється на загадку, саме в тінях ховається вся палітра кольорів та розгадка, яку творить для себе "споглядальник". Часто у фото додають символіку в позі, в речах, в розташуванні тіл. І теми інтерпретуються від реальності аж до містики (надреальності). Також зображається естетика тіла. Зображення мистецтва природи - людини на фото чи вдало впійманий кадр її з простором стає мистецтвом двічі. Жіночі ню наповнені притяжінням уваги чоловіка, а чоловічі втоптані в рамки грецької скульптури - фізично досконалі. Задній план фото (тло) є темним, сірим тощо, це надає можливість концентрувати увагу на тіло. Але чи це краса - таке зображення? Так чи ні? Обирати Вам! Тіло - є красивим, і оголеність, як це би не звучало, є природнім станом людини. А на фото цей природній стан гармонії заново згадує нас.А ви би роздягнулися перед камерою заради цього???

Фотографії в стилі НЮ можна поділити на ті: де тіні (баланс світла) використовують неначе одяг, для прикриття геніталії та інших частин (це морально прийнятне і є наближеним до естетичного мистецтва доступне всім); та ті, де робиться акцент на геніталії; і ті, що на межі крайньої відвертості та порно. Також виділяємо фото: театральні (нагадують продуману виставу, що не відповідає сьогоденню чи дійсності), побутові (зображення в повсякденній реальності - на ліжку, в кімнаті, партнерська взаємодія людей); інтерпретаційні. Про це далі, бо не обов'язково людина на фото в ню має бути оголена. Тут така заковика, якщо ведеться акцент на тіло, на його сексуальну привабливість чи сексуальне тлумачення чоловічого чи жіночого - це буде також ню. Скажімо одягнутий чоловік, якщо триматиме яйця (два), чи банан із певним натяком, чи іграшкова машина (як тут нижче подано) їде між жіночими ногами, то це ню. Бо інтерпретується частина людського тіла. Навіть фото ширінки з людини може бути ню, як не дивно. Ось воно яке мистецтво - голе і одягнуте!!!!!!!!! Також бачимо й інтерпретацію як тіла, так і тілесного акту (адже з фр. мови "ню" означ оголеність, а з нім. мови - акт ). Тому поцілунок (часто відвертий), торкання (висловлення жестами плотського бажання), процес кохання, це і буде актом оголеного чи не оголеного тіла і звісно буде НЮ.

Вдалими митцями в цьому стилі є фото-художники, яких для себе можна понетити чи поґуґлити.... Стівен Ріхард, Фелікс Артсман, Влад Гансовський, Андре Бріто, Патрісіо Суарес, Хельмут Ньютон....

Тепер трохи оцінимо їх творчість. У фото-роботах Ньютона вчувається теза "sex sells" не випадково. Робиться відвертий натяк на еротизм. Звісно, це фото-мистецтво, хоча якість і задум геніальні, але надто вже плотське все із низкою жіночих (бува лесбійських) мотивів, і жінки в чоловічому одязі.

Найкраще, коли плотське розкривають з допомогою, повторюсь, тіней, без прямого показу геніталій. Але часто ню позбавлені природності: люди стають штучними через кілограми гриму, з додатками анорексії, надмірної хтивості. Часте зображення "струнних мотивів" (як в Стіва Ріхарда нище), де тіло натягається, як струна чи лук, а деколи нагадує епілептичні мотиви японського театру із стилем буто (з елементами приземлення та контузій). Зображення незалежного тіла, дає враження, що воно застигає у повітрі чи намагається стати навшпиньки і злетіти. Але саме фото-художник відкриває надреальність і красу тіла в певній формі чи взаємодії форм (людей, людей-речей). Стівен Ріхард дає відсутність панівних чоловічих мотивів, люди (моделі) немов "віднесені вітром", які намагаються утриматися (за валізу, лампу, дерево чи людину). Присутня красива взаємодія тіл і простору. Зображені мають хороші містичні мотиви, що часом переходять у сюрреалізм творчого бачення. В "картинах" ми бачимо чоловіка із валізою, що робить натяк на містичне. Візуально спостерігаємо, що на моделей діє гравітація не лише вертикальна, а й бокова, що переступає дійсність. Мотиви червоного шарфа на жіночому тілі імітує "останній сором". Частим є зображення, це піднесеність людини, бажання через залишки води у стрибку зобразити жінку в статиці. Деякі фото наповнені готикою (жінка з примірочним манекеном). Наполовину зодягнене тіло її видається тягарем, де сукня вбачається легким шифоном, що переходить в темряву. Моделі часто сидять, приземлюючи свою незалежність, часто прикриті обличчя, а це примушує ототожнити свій образ когось через власну уяву. Тло фотографій нагадують щось з Рембрандта чи Ґотліба.

Андре Бріто відрізняється від Ріхарда тим, що в нього моделі без єдності тіла і простору (присутній якийсь ефект ембріональності в Ріхарда), тіло має приземлення - точко опори (стіну). Влад Гонсовський - це більше стильної, відвертої еротики, ніж художнього мистецтва.

Що цікаво, більшість зображень є жіночими, тобто жіночі ню, а чоловічі НЮ складають близько 15%. Не знаю, чи бояться роздягатися, чи що.... але жіночі ню наповнюють силою чоловічого глядача найкраще. А щоб не образити і жіночу половину, то подам тут тих 15% чоловічих ню. Хто-зна, може ваші жіночі руки приборкають камеру і ви самі ті 15% збільшите... ВАШЕ ПРАВО ШУКАТИ СОБІ ЖЕРТВ ДЛЯ ДУЛА СВОЄЇ КАМЕРИ
Ото ж почнемо з найкращого на мою думку. З фото-ню СТІВЕНА РІХАРДА, які поряд із ню Хельмута Ньютона є збалансованою композицією і естетично хороші, хоч приховують деяку реальність. Зобачте самі.... СМАЧНОГО ПЕРЕГЛЯДУ
(автор тексту - ОЛЕГ СТЕЦЮК)

Хельмут Ньютон

Лавацца 1984 рік

ФЕЛІКС АРТСМАН

АНДРЕ БРІТО

Інші фото незнані, а для когось прекрасні чи бридкі

(ЯК КАЖУТЬ - НА ЛЮБІТЄЛЯ)

2 ФОТО ЗНИЗУ ФОТО-художника IDANI

Зноу НЕЗНАНІ.... ФОТО-НЮЇСТИ...

1 ФОТО ЗНИЗУ ПАТРІСІО СУАРЕСА

Рут БЕРНХАРД (1 фото знизу)

Владімір Ерко

Інші...

Behind The Surface - Фотограф Nadia Moro

ГЕНАДІЙ ПРАЦЕВИЧ

ІНШІ НЮ