На обкладинці артбуку — витинанка Олени Турянської. Вона відсилає до декоративного оздоблення фасаду будинку на вулиці Шота Руставелі у Львові. Цей мотив працює як авторський підпис й одночасно окреслює спільний простір життя і творчості двох мисткинь — Олени і Олени, — Львів.

Імʼя Олени Кульчицької здається добре відомим: у Львові є художньо-меморіальний музей, її постать вписана в історію українського мистецтва, роботи зберігаються в музейних колекціях. Але чи справді ми знаємо Кульчицьку? Думаючи про неї як про художницю, чи звертаємось лише до її біографії чи мистецької практики, чи й до самого способу мислення? Для Турянської важливим жестом є виразно представити Кульчицьку в європейському контексті. Чи могли би ми уявити твори Кульчицької поруч з роботами Фелікса Валлотона в експозиції українського музею? Сьогодні, радше – ні. Передусім тому, що в наших музейних колекціях бракує робіт митців, у середовищі яких формувалась Кульчицька. Але щоб така виставка стала колись можливою, її треба спочатку уявити. Потрібно припустити, які твори можуть опинитися поруч. Це територія експерименту.

На першій сторінці артбуку — ілюстрація Олени Кульчицької до повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». Маленька дитяча постать, що біжить схилом вздовж лінії суцільної стіни древнього лісу, стає візуальною метафорою — щира радість пізнання, коли все — нове, і все — експеримент. Далі — вступне слово авторки, в якому Турянська пояснює, як нелінійно це дослідження почалося в Італії. Під час мистецької резиденції Олена досліджувала сільську місцевість, що досі памʼятає руйнівний землетрус. Прогулюючись довкола напівзруйнованої церкви, вона помітила знак, викладений з каменів. Згодом, зʼясувалося, що це елемент циклу «Третій рай» Мікеланджело Пістолетто. Каміння, що колись було стіною, повернулося до землі як мистецький жест. Ця знахідка запустила роздуми про час, історичну памʼять, уламки та можливість їх повторного використання (в мистецтві чи в повсякденні, хоча, на мою думку, не варто розмежовувати). Метафора уламків повернула думкою до українського контексту:

«Я сиділа на нагрітих сонцем сходах церкви, під старими кіпарисами і думала про камені. Людська рука кілька століть тому їх дбайливо допасувала до монастирської стіни, а природа перетворила мур на купу каміння. Тепер ці уламки стали частиною нехай утопічного, але дуже красивого символу. Як у нашій українській реальності неодноразово щось перетворювалось на символічну купу каміння, але не силами природи, а силою людського умислу. І тоді постає питання: що ми знаємо про ці уламки і що можемо з них збудувати тепер?».

У дитячих спогадах художниці графіка Кульчицької була присутня майже завжди. У батьківському домі вона існувала так само природно, як хатні рослини та решта звичних предметів інтерʼєру. З роками змінювалась оптика сприйняття: якщо в дитинстві це було інтуїтивне споглядання, то згодом зʼявились питання про світогляд мисткині, її метод, що її формувало, якими були джерела її образної мови? Турянська підкреслює субʼєктивність власної позиції: артбук – це радше уявний діалог з Кульчицькою, ніж остаточні наукові висновки. У цьому дослідженні, можливо, більше питань, ніж відповідей. Але цих питань щодо творчого методу Олени Кульчицької раніше майже не ставили.

Олена Турянська переконана: формування Кульчицької як художниці почалося у Львові:

«Коли я побачила програму виставок на початку ХХ століття, була вражена. Фактично все найкраще, що показували у Відні, привозили і сюди».

На межі ХІХ—ХХ століть виставкова політика міста активно знайомила публіку з тенденціями і трендами сучасного європейського мистецтва. Студенти та студентки приватних мистецьких студій могли бачити роботи символістів і модерністів. Турянська припускає, що ще до відʼїзду на навчання у Відень Олена Кульчицька могла бути знайома з творчістю Фердинанда Годлера та Фелікса Валлотона. Це припущення дозволяє відмовитися від спрощеної моделі «периферія-центр» і пропонує інакше поглянути на питання мистецьких впливів.

У Відні львівʼянка Олена Кульчицька опиняється не лише у вирі художніх експериментів, а й теоретичних дискусій. Цю інтелектуальну гущу Турянська передає через колаж із обкладинок книг — тих самих, які згадуються у текстах Олени Кульчицької (йдеться про десятисторінкові авторські нотатки — «Про користь науки рисунку», — які мисткиня готувала для роботи в мистецькій школі в Перемишлі, і які зберігаються в архіві художньо-меморіального музею).

Турянська знаходить відлуння ідеї Kunstwollen (людської волі або бажання тлумачити світ чуттєво) Алоїза Рігля в роботах Кульчицької. Так само вона простежує можливі перегуки з теоріями Джона Раскіна (чия увага до природи як морального й естетичного орієнтира формує особливий спосіб бачення) та принцип паралелізму Фердинанда Годлера — повторення мотиву для досягнення єдності. У певному сенсі це нагадує детективну історію: силою уяви художниця поєднує розрізнені фрагменти — тексти, зображення, нотатки і каталоги. Один з таких сміливих жестів — порівняння з творчістю Фелікса Валлоттона. Йдеться не про пряме запозичення, а про резонанс методів: «кінематографічна» атмосфера композицій, робота з площинами, використання несподіваних ракурсів.

Артбук Турянської пропонує подивитися на Кульчицьку не як на провінційну художницю, а як на учасницю ширшого європейського інтелектуального поля. Радянська інтерпретація звела її творчість до тем тяжкої долі народу, а пострадянська додала етнографічні та патріотичні сюжети. Водночас теоретичний, символістський і модерністський виміри її творчості лишались поза увагою. Олена Турянська пропонує повернути цю складність. І заразом увиразнити Кульчицьку як учасницю європейської інтелектуальної мережі, навіть, якщо ця мережа згодом була розірвана.

Наступний крок — розширити дослідження виставкою. Йдеться не лише про історію Кульчицької, а про творчий пошук Олени Турянської як художниці. І водночас це запрошення до ширшої дискусії про місце українського мистецтва в європейській історії.

Авторка тексту: Олександра Кущенко

Дізнавайтесь більше про мистецтво з ArtLvivOnline (Арт Львів Онлайн).

Бо і Зайчик досліджують локальне мистецьке середовище

Тимутопіяпрес — це не просто гараж. Це периферийна гетеротопія, що маніфестує естетику радикальної бідності через архівну процесуальність. Тут, у зоні пост-інституційного анклаву, реалізується вернакулярний архітектурний реді-мейд, а глядач запрошується до інтимного інтерфейсу взаємодії з аналоговим опором цифровій епосі.

«Після тиші» — це проєкт, що працює з вернакулярною фотографією, тобто тою, що була зроблена звичайними людьми (читає у Вікіпедії Бо). Організовуючи знайдені родинні архіви, команда проєкту робить видимими окремі голоси та історії людей, що інакше могли б загубитись.
Бо із зацікавленням слухав історію родини на виставці «З сибірської сторони: родинний архів». У її основі — архів про радянські переслідування родини Бабіїв–Лозинських, який у 2023 році передали на зберігання нащадки. Кожна фотографія там представлена як об’єкт у скляному кубі, з двох сторін — так видно її матеріальність і сліди часу.

Бо та Зайчик завітали до Державного природознавчого музею, щоб оглянути експозицію, присвячену 200-річчю Володимира Дідушицького. Там Бо постав перед дилемою: на цій виставці музей презентує колекцію саме в тому вигляді, у якому вона створювалася та
зберігалася. Багато опудал тварин і птахів згруповані в антикварних скляних вітринах, виготовлених на замовлення Дідушицького у Відні.
З одного боку, ця колекція має велике наукове та історичне значення, але з іншого — опудала зайців зверхньо поглядають на його друга з верхніх полиць. Здається, вести сюди Зайчика було стратегічною помилкою.
Врятувала ситуацію виставка «Експедиція до Антарктиди». Це чудовий приклад ревіталізації музею та сучасної кураторської роботи. Тут наративний формат експозиції веде за собою: від історії відкриття континенту до буднів на станції «Академік Вернадський». Назва цілком виправдала себе: Бо із Зайчиком побували в гостях у полярників і навіть побачили полярне сяйво.

Бо та Зайчик вирішили проігнорувати Львівський тиждень скульптури. Точніше, вони просто не дуже горіли бажанням туди йти. Але мистецтво саме прийшло до них: маленькі теракотові скульптурки, розкидані містом, буквально вдирались в їхній життєвий простір. Кураторська стратегія Павла Гудімова перетворює місто на тотальну інсталяцію, де глядач позбавлений привілею небачення. Куратор залучає кожного до мистецького дискурсу.
Як так? Вибору «дивитись чи ні» просто не лишилося. А отже, виставку відвідано, культурний борг сплачено, завдання зараховано. Слава Богу, що Бо і Зайчик не надто втомилися від цього марафону, хоча, погодьтеся, роботу пророблено колосальну.
Прогулюючись стрийським парком, Бо вирішив полежати…

Тут Бо та Зайчик відвідали проєкт «Затамувавши подих» у Муніципальному мистецькому центрі. На виставці представлені живописні роботи Ярини Шумської у вигляді інсталяцій, де текст, фотографія, та відео перформанс розгортають історію проживання втрати та віднайдення рівноваги.
Ця Історія видалася Бо дзеркалом, в якому він побачив всі втрати, які пережив сам. Та всі які ми переживаємо разом кожен день.Бо забракло чи то слів, чи то повітря. в такій ситуації сказати щось видається зайвим,
Але Зайчик жартував.

Бо та Зайчик відвідали виставку з дещо іронічним підтекстом «В кінці все буде добре, і якщо ще не добре – значить, це ще не кінець». Цей сюрреалістичний калейдоскоп звукових ландшафтів створили Олексій Шмурак та Дарʼя Подольцева.
Проєкт є сайт-специфічним: основою україномовною частини інсталяції стали терапевтичні та повчальні уривки програм, записаних саме тут, на Львівському радіо. Виставка намагається сконструювати уявне майбутнє, міксуючи архівні записи з Ньюкасла з фразами на кшталт «В нас стільки радості».
Слухаючи це, Бо спіймав себе на думці: це наче прийти в гості до старого друга, а тебе зустрічає привид, який натхненно розповідає про свої грандіозні плани на наступний рік. І ти слухаєш, киваєш, але в голові крутиться одне: «Все чудово, але є нюанс. Ти ж… Ну… Привид».

Авторка комікса: Марія Богомолова

Дізнавайтесь більше про мистецтво з ArtLvivOnline (Арт Львів Онлайн).

У корпусі Львівської політехніки на вулиці Князя Романа відвідувачів зустрічають два кам’яні леви авторства Леонарда Марконі. Він створив їх у 1897 році для оздоби головного входу цієї будівлі, що колись слугувала за Крайовий суд, відомий також як «Палац справедливости». Саме тут розміщена центральна виставка цьогорічного Тижня – «Гліптотека». Термін, утворений від грецьких слів, що означають «різьбити камінь» і «збірка», запровадив бібліотекар баварського короля Людвига I. Гліптотекою названі зібрання античної скульптури в Мюнхені й будівля, де розміщена баварська колекція. Львівська версія обігрує символізм назви в низці скульптур таких різних за формою та змістом, але об’єднаних темою проєкту –  «Діалоги». В цьому просторі взаємодіє старе з новим: покоління між собою, стилі, жанри, підходи й сенси. Лише над самою будівлею суду працювали Леонард Марконі (фасадна група «Справедливість», 1893) зі своїм зятем Антоном Попелем (скульптура «Правосуддя» у північному вестибюлі, 1896) і його братом Тадеушем (композиція на стелі нарадчої кімнати). Обидва викладали в Політехніці, тоді – Цісарсько-королівській технічній академії.

З чим діалогізує куратор виставки Павло Гудімов в експозиційних залах? Та, мабуть, перш за все зі самим простором. У кімнатах (раніше суду й гімназії) є нагода побачити те, що довгий час було недоступним поза Політехнікою. “Рідні” для будівлі скульптури стали повноцінними експонатами й частиною виставки. Вони не сприймаються лише як внутрішнє оздоблення. У першій залі, в помпезному приміщенні колишньої школи Франца Йосифа висотою майже 8 метрів, контрастно розміщена переважно сучасна скульптура. Значущою тут є спадковість між роботами “старих” майстрів і нинішніх митців. Не випадково на одному столі опинилися твори з різницею в понад сто років, які об’єднує Львів та його мистецька історія. Йдеться про фрагмент фасадної скульптури Меркурія з будівлі на вул. Січових Стрільців, 3 (Леонард Марконі, 1897) і «Пам’ять» (Денис Шиманський, 2025).

Фото скульптури А. Попеля (зліва), фрагмента Меркурія й роботи «Пам’ять» (справа)

До впорядкування виставкового простору організатори підійшли доволі нестандартно: якщо в коридорах ще очікуєш побачити мистецькі твори, то на парковці – навряд. Вихід у внутрішнє подвір’я архітектурної пам’ятки показує залаштунки: ті її особливості, які є слідами часу. Колись тут було дахове накриття, а зараз від нього зосталися лише металеві конструкції. Для мене це і є нагадуванням про епоху, зміни з приходом нової влади та проблемне пере/осмислення нами як спадкоємцями тих артефактів, що дійшли до наших днів у різному стані збереження.

В одному з коридорів будівлі експонуються приклади давньої скульптури, відреставровані кафедрою архітектури та реставрації Львівської політехніки. Сакральна й світська (фігури святих і путті з парку Підгорецького замку) – обидва зразки торкаються питання збереження того, що знищувалося в радянський час, і продовжує руйнуватися зараз. Ці роботи є свідченням відповідальности й співпричетности нашого суспільства до історії та пам’яти про минуле. Водночас в авдиторії поруч можна побачити ще одну частину збірки. Численні надбання університету – роботи XV-XIX ст., від дерев’яної деталі церкви Святого Духа у Дрогобичі до скульптури рибалки, – зібрані в «Кімнаті-музеї». Спадщина у цій колекції підтверджує нашу історичну тривкість через збереження артефактів.

Завершується «Гліптотека» в «Нарадчій кімнаті», де вціліли фрагменти інтер’єру з часів суду. Тут розміщена лиш одна скульптура «Тет-а-тет» Олексія Абрамова (2025 року). Автентичний простір вступає у діалог зі сучасною мистецькою роботою, що символічно відображає лейтмотив виставки – створити наратив не на подібності, а навколо відмінностей. Звичайно, роботи не промовляють самі за себе: вони лише форма й матеріал, доки ми не розтлумачимо їх або залишимо, як є. Так і простір наповнюється тоді, коли люди в ньому залучені до дії.

Власне інтеракції бракує у виставці. Попри постійні студентські й екскурсійні юрби в будень тут не “чутно” голосу організаторів. Кураторський задум губиться за ходьбою з зали в зал, де немає підписів робіт (котрі можна знайти онлайн) і текстів, що могли б увести відвідувача в контекст. Недоліком виставки є відсутність розповіді про історії об’єктів, їхні особливості, зрештою, про самих скульпторів. «Гліптотека» не вступає у нарацію й не говорить про важливе.

Фото відреставрованої скульптури та роботи «Тет-а-тет»

Діалог, що охоплює пів тисячоліття українського мистецтва, сьогодні звучить з особливою напругою. Ми почали з історії про те, як скульптура відходила в забуття, стаючи частиною минулого. Тепер, через свою “габаритність” і вразливість, вона ризикує зникнути фізично. Реставрації передує фізичне збереження, яке зараз стало великим викликом для науковців та небайдужих. Львівська «Гліптотека» зовсім не про королівську колекцію чи констатацію історії. Вона є нагадуванням про саму природу стійкости. Камінь здається вічним, але лише людські дії й пам’ять надають йому сенсу. Ця збірка осмислює спадщину як відповідальність. Вона залишає нас сам на сам із цими свідченнями, що пережили епохи, з питанням: яку історію розкажуть вони про нас прийдешнім поколінням?

Автор тексту: Ян Даниленко, студент 4 курсу програми «Культорологія» УКУ

Дізнавайтесь більше про мистецтво з ArtLvivOnline (Арт Львів Онлайн).

Основою виставки стала відеоінсталяція: шість відеопроєкцій, складених із фрагментів 40-хвилинного фільму, які створюють своєрідну кінематографічну тканину в просторі галереї. У цьому проєкті важливу роль відіграє сам спосіб експонування – простір «Дзиґи» з його формою тунелю, товстими стінами і приглушеним світлом працює як резонатор, що підсилює відчуття занурення вглиб печери. Сам простір стає продовженням інсталяції: він формує досвід перебування в місці, де межа між світлом і тінню, відчутим і прихованим постійно коливається.

STRATA – це насамперед спроба осмислити печери як архіви пам’яті, місця, де відкладаються не тільки геологічні шари, а й культурні пласти. Людське тіло в проєкті стає інструментом дослідження – воно рухається у темряві, створюючи водночас фізичні та примарні образи. Митці перформують історію цивілізації як нашарування, а не лінію. Тіло постає «стратою» (пластом) нарівні з геологією: і в ньому, і в камені зберігається пам’ять, яка часом є радше невимовною, ніж видимою.

На виставці виникає відчуття зустрічі з «дивним незнайомцем» (strange stranger), який одночасно належить нам і є абсолютно чужим, ніколи не стає цілком зрозумілим. Такими незнайомцями є і доісторичні «венери», і наші власні уявлення про майбутнє: тіла минулого віддзеркалюють наші спроби уявити космічне завтра. Прадавні образи тіл і наші мрії про майбутнє – це два дзеркала, в яких ми шукаємо себе, але завжди зустрічаємо щось чуже й невідоме. STRATA підважує усталені образи «природності» й пропонує натомість бачити у природі місце взаємодії та співбуття.

Наскільки ця виставка відгукується українським глядачам і глядачкам у контексті сьогодення? У країні, яка щодня переживає втрати, звернення до ідеї втраченої, невідомої та недосяжної частини історії людства сприймається болісно і водночас дистанційовано. STRATA нагадує, що пам’ять завжди пов’язана з відсутністю. Проте тут ця відсутність подається не як трагічна кінцівка, а як поле для рефлексії: навіть те, чого ми не знаємо, продовжує впливати на нас. Заразом залишається відчуття відстороненості: ніби твір говорить про важливе, але у формах, які не завжди відповідають емоційному стану українського суспільства. Тому, це радше зміна фокусу уваги – від гострої щоденної втрати до втрати глобальної, історичної.

Та виставка і не прагне бути «легко доступною» – вона вимагає часу, занурення і певної готовності зустрітися з тим, що викликає дискомфорт чи тривогу. Це мистецький експеримент, який ставить глядача в позицію дослідника власних відчуттів.

STRATA у «Дзизі» залишає змішані почуття: наближує до чогось фундаментального і водночас окреслює його недосяжність. Виставка нагадує, що в культурній пам’яті існують пласти, яких ми можемо лише торкнутись, але не відкрити вповні. Проєкт дає змогу зустрітися з «незнайомцями» – тими образами минулого чи майбутнього, що віддзеркалюють наші власні пошуки. Первісні «венери» чи фантазії про космічне завтра однаково постають загадковими тілами, в яких ми намагаємося впізнати себе. Перформанс STRATA стає саме такою зустріччю: між пам’яттю й уявою, на межі між знанням і невідомим, видимим і прихованим.

Філософсько-поетичний проєкт «STRATA» представлений 9 – 24 вересня 2025 в галереї «Дзиґа» в рамках Фестивалю аудіовізуального мистецтва ТЕТРАМАТИКА.

Авторка тексту: Олена Іваняк, студентка 4 курсу програми «Культорологія» УКУ

Дізнавайтесь більше про мистецтво з ArtLvivOnline (Арт Львів Онлайн).

Йдеться не лише про простір, а передусім про час. Якщо розібрати годинник на частинки, сам час не побачимо, але проживемо його у цій зухвалій спробі. Тут доречно згадати концепцію презентизму історика Франсуа Гартога: ми живемо не в лінійному режимі історії, спрямованому у майбутнє, а в режимі, зосередженому на теперішньому. Це означає, що минуле не минуло, а майбутнє або тривожно зрощене з «вже-тут», або насувається, наче темна хмара загрозливого завтра.

На цьому тлі особливо промовистою стає теза Ганса Ульриха Ґумбрехта про культуру присутності, що заступає культуру інтерпретації. Матеріальність культури й самого людського життя стає стрижнем присутності — і джерелом страху перед її запереченням. Війна як пряма загроза буттю ще більше загострила ці розмови. А психологічні практики сьогодні нерідко вчать саме бути «тут і зараз», відчувати тіло, простір довкола. Усі ця шляхи ведуть до ідеї присутності: бажаної, а не нестерпної.

Приводом для роздумів про присутність став виставковий проєкт Ярини Шумської «Затамувавши подих» у Львівському муніципальному мистецькому центрі (кураторка Дарина Скринник-Миська). Це висловлення на тему особистої втрати у ширшій розмові про втрати, втрачання, втрачене та загрожене бути втраченим в Україні, українцями та українками.

Повсюдність змін, потрясінь обертається для українського суспільства втратою опор та вимогою вчитися зводити нові. На цьому монументальному тлі особиста історія дозволяє віднайти себе у масштабі окремо взятої особистості. Мені тривожно у світі неосяжної панорами, а виставка запрошує до трьох зал, де і після яких я повертаю собі відчуття, що з наших атомарних людських зв’язків утворюються часом міцні структури.

Все змінюється, та ніщо не минає

На великих полотнах, наче сценах із життя, авторка створює приглушений світ, що ніби збляк і сутужно віддає пусткою. У трьох експозиційних залах Ярина Шумська розповідає особисту історію втрати. Речі, фігури наче втоплені у холодне повітря, електричне освітлення. У цих напозір реалістичних сценах, куди експресивність закралася нишком, я бачу всюдисущу, хоч і непримітну тріщину між тим, як ми відчуваємо світ, та яким він існує поза нашими сенсами.

«Затамувавши подих» медіює складну тему переживання втрати — глибоко особистої події, а водночас універсального досвіду людства. Назва наголошує паузу у ситуації, коли найгірше сталося. Що далі? Серце продовжує перекачувати кров, а вона розносить кисень — тіло дихає попри все — життя триває, навіть коли здається, що все завмерло.

Значною мірою це виставка живописних робіт, але вона включає також інші візуальні та текстуальні елементи. Ледь помітна написана олівцем цівочка слів оперізує другу залу, переривається, наштовхуючись на полотна. Зовні простір виглядає порожнім, але насправді містить розлогий текст, що не має початку і кінця: «…Аритмія, спровокована порушенням сталості. Намагаюсь ще втриматись за відоме мені минуле. Але «тут і тепер» розколихує кожну постать в намацуванні рівноваги майбутнього – еквілібристи, що ніби завмирають у динамічному русі…». Низька контрастність і олівець як матеріал, що легко стирається, створюють ефект стишеного голосу — слова можна почути (прочитати пошепки?) лише зблизька, зосередившись на дії. Текст змушує йти колом уздовж стіни, він не виходить за межі зали й замикається у цикл. Повтори в самому тексті підсилюють це колове відчуття, задаючи глядачеві ритм і рамку досвіду. Вже у цьому спершу непомітному залученні глядача до дії відкривається, що все ж серцем проєкту є інший медіум — перформанс.

У першій залі праворуч від входу на стіні хмариною скупчилися фотографії та невеликі екрани з відеодокументацією перформансів Ярини Шумської. Мереживоподібний монтаж задає вільну для читання структуру, де зв’язки формуються за принципом співвіднесення – снування між подібними та неподібними знімками без підписів, здебільшого чорно-білих, подекуди кольорових, що варіюються у розмірах, мають вкраплення з рухомим зображенням. Разом вони нагадують про Атлас образів Mnemosyne Абі Варбурга — великі закомпоновані певним чином площини з зображеннями. Кожна площина представляла авторську інтерпретацію історії мистецтва. Варбург не встиг закінчити атлас і додати візуальним розповідям текстовий коментар, натомість встиг відкрити цим всю складність існування образів у часі та просторі. Візуальна хмара у залі муніципального центру на відміну від атласу не містить коментаря за планом, але здається, що мимохіть ставить подібне завдання — дати можливість образам у своєму сплетенні розповісти про перформанси Ярини Шумської.

Та все ж найдивовижнішим і найцікавішим у мультимедійній інсталяції є ритм. Надруковані зображення складаються з повторюваних кадрів із ледь помітними змінами у кадруванні. Ритмом стає й перехід від поліхромії до монохрому, тобто до чорно-білої зйомки.

Для себе виокремлюю дві повторювані історії. У першій мисткиня загортається у великий аркуш паперу, притискає його до грудей — і він ховає її на тлі глядацького натовпу. У другій — вона стоїть навколішки на великій, ніби металевій, відблискуючій поверхні, наче збирається вийти з неї. Ракурс згори, з відстані, робить мисткиню самотньою і зосередженою на невідомій мені дії.

Якщо Варбург прагнув оповідати історію бачення, то ця «хмарина» документації бере на себе й амбіцію свідчення безпосередніх подій. Це подовжене життя перформансів, посаджене на ланцюг архіву: їхні матеріальні носії несуть нескінченне повторення увічненого у рамці кадру «тут і зараз». Але розуміння цього штучного життя завжди підлягає мінливим інтерпретаціям тих, хто опинився поза рамкою.

І тут повертаюся до думки про потребу присутності, а не нескінченного тлумачення — до критики Ґумбрехта. Для мене ця хмара — передусім нагадування: присутньою я не була. Я не хочу ставити собі завдання пояснити, про що були ці перформанси, — я не знаю. І з огляду на відсутність у інсталяції будь-яких коментарів, стає зрозуміло: вона не про те, що зображено, а про те, що з цим зробили — постпродукцію, залишковий відрух образу.
Ця квазі-документація виламувалася з герметичного простору згаданих вже великих живописів. Наче шпарина у стіні, з неї сочилося прохолодне повітря реального світу — та увійти до нього не було жодного шансу. Такий погляд на виставку та пізніші розмови про неї відкрили мені можливу причину цього рішення — хмара спеціально чи не неспеціально вказувала на жагу присутності — вона була епіграфом до проєкту. Чому не вступом? На відміну від вступу, що за мету здебільшого має наперед пояснити ситуацію, епіграфи завжди здавалися мені чимось більш особистісним, сердешним — це напіввідкрита таємниця тексту.

Перформанс як мистецтво зустрічі

Не знайти мені вже те джерело, де колись прочитала, що тріада автор-твір-читач насправді давно неадекватна у своїй буквальності, тому що з розвитком письма вона розпалася на дві ланки автор-твір, твір-читач. Справедливим це бачу і відносно мистецтва — того, як глядач знаходить його на виставках. Та є медіум у візуальному мистецтві, де здебільшого зберігається початкова троїстість мистецької ситуації — у перформансі. Митскиня оперує власною тріадою тіло-перформанс-присутність, і я уявляю її магічним трикутником, у який треба увійти, аби чари спрацювали.

В одному з текстів Ярина Шумська писала, що перформанс відбувається у реальному часі, а не ілюзорному. Питання: що якщо реальний час – це той, що перформується як присутність? Але де? Перформанс є подвоєним символічним простором. Присутність у ньому теж роздвоюється — магічний трикутник переносить у зачарований світ. Окрім відвідування виставки я також брала участь у дводенному воркшопі з перформансу для охочих. Камерна група з п’яти учасників познайомилася у ситуації, де кожна вправа була скерована на зустріч із собою, своїм станом, потребами та все це водночас з дослуханням до інших. Вправи поступово змінювали динаміку нашої взаємодії: групова, парна, індивідуальна робота. Під час останньої вправи кожен мав створити короткий перформанс на тему опори та показати його у групі. Хвилину тому я розкреслила в уяві майданчик для сходинок на дім та простір-поза-домом, у якому заримувала для інших учасників повторювані рухи та декламувала поезію тілом, а вже за мить ми всі проходили цим коридором, і він знову був звичайним лімінальним простором.

Ця стиснута, «пробна версія» перформування у своїй розмаїтості підсвітила те, що зазвичай втрачається у більш довгих і окремих подіях. Праця емоцій, що я несвідомо пророблювала від презентації до презентації, уявилася мені як праця моєї соціальної мембрани, і ці вправи були індикаторами, як багато сьогодні я здатна пропустити крізь себе і прийняти.

Після воркшопу я не відчула втоми, і міркуючи чому цьому разу було так, думаю, що Ярині Шумській виставкою та воркшопом вдалося упевнити мене: нам потрібна присутність. Не будь-яка. Не жах партисипації. А та, що відчувається теплом, про яке думалося, дивлячись на живопис — холодний, спустілий. Думаю, чому можна створити процесуальний іменник «втрачання», який показує тяглість цієї дії, але присутність дана нам як сталість? Так само думаю про «вмирання» і відсутність «життування». Хіба у присутненні не оприявнилася б ця зношуюча тіло і дух — насиченість буття? Думаю, чи не корисно було б мислити життя як бажане зусилля, про таку вісь або радше таке вістря — що коле зсередини, коли втрачається відчуття сенсу? Уявно і дійсно тулитися один до одного, шукати опори як підтримки, створювати ситуації співбуття і вимушукувати його там, де воно менш очевидне. Це пошук присутності, коли бути хочеться.

Авторка тексту: Марія Варлигіна
Фотодокументація: Марія Варлигіна, Олександра Кущенко

Дізнавайтесь більше про мистецтво з ArtLvivOnline (Арт Львів Онлайн).

У фестивалі взяли участь Ленка Клодова, Даріна Альстер, Мартін Зет, Качя Олівова, Кароліна Раймунд, Антонін Брінда, Марі Зандалькова (Чехія), Томаш Шрама (Фінляндія/Польща), Лючія Брікко (Італія), а також українські митці: Андрій Гелитович, Наталія Лісова, Зірка Савка, Анастасія Прозора, Наталія Шевченко, Петро Ряска.

Школа перфомансу
12–14 червня відбулася Школа перформансу — освітня складова фестивалю, яка об’єднала учасників/ць у двох групах під керівництвом Ленки Клодової та Томаша Шрами. Протягом трьох днів відбувалися інтенсивні майстер-класи, які завершилися публічними показами перформансів.

«Що мене вразило — учасники були з дуже різними характерами, вони мали цікаві, різноманітні відповіді на запропоновані завдання. Всі поставилися до цього дуже серйозно. Таке трапляється рідко — щоб настільки серйозно і з такою віддачею виконували завдання. І це мало сенс. Вони самі побачили, що варто щось віддати, бо так можна отримати хороший відгук від інших у групі. Адже найважливіше в освіті — це дати можливість творити й бачити, як творять інші», — поділився Томаш Шрама.

«Це був колосальний досвід, який дозволив вийти з зони комфорту, побачити себе по-новому. Це додало мені впевненості — наприкінці свого перформансу я наважилась вийти майже оголеною. Це великий крок для мене. Це відбулось зокрема внаслідок знайомства з Ленкою Клодовою», — зазначила учасниця Школи Тетяна Редько.

Томаш Шрама — перформер, який понад 30 років працює в найрізноманітніших просторах та часто в умовах, далеких від ідеальних: від музеїв до пустель, від ринків до юрт у Монголії. Томаш вважає, що найкращий спосіб опанувати мистецтво перформансу — це активно експериментувати наживо, попри потенційні невдачі, а також спостерігати за іншими.

Ленка Клодова — мисткиня, дослідниця, професорка, кураторка і керівниця Студії дизайну тіла на факультеті образотворчого мистецтва Брненського технічного університету. Вона очолює Festival of Naked Forms — експериментальну платформу, що досліджує оголеність у перформансі як жест присутності й спротиву.

Виставка

Виставка «Межі людських емоцій» Ленки Клодової — документальна та експресивна серія робіт. У березні 2022 року, під час резиденції у Франції, мисткиня щодня слухала випуски новин про повномасштабне вторгнення в Україну. Не маючи змоги діяти інакше, вона реагувала тілом — переносила почуте на власну шкіру. Вона малювала на своєму тілі, фотографувала, створювала відео, робила відбитки:
«Шокована подією, я не мала іншого вибору, окрім як слухати новини, а вони мають на мене фізичний вплив – я намагалася зафіксувати цей ефект за допомогою бодіарту. Таким чином, моє тіло стало актором конфлікту. Я переживаю цю війну як полотно, на якому занотовані повідомлення».

У межах фестивалю також відбулися відкриті лекції-презентації учасників та учасниць (Качі Олівової, Антоніна Брінди, Даріни Альстер, Петра Ряски, Лючії Брікко, Андрія Гелитовича) та щоденні перформанси, які проходили у галереї «Дзиґа» та просторі «Історія». Усі події були відкритими для глядачів.

Організатором є Інститут стратегії культури спільно з Мистецьким центром «Дзиґа», простором «Історія». Фестиваль відбувається за підтримки Міністерства культури Чеської Республіки, Факультету образотворчого мистецтва Технологічного університету в Брно, Фінського культурного фонду, Центру промоції мистецтв Фінляндії.

Куратори: Ярина Шумська, Ленка Клодова, Влодко Кауфман.
Координаторка: Ліда Савченко-Дуда.
Фото: Роксолана Табака.

Дізнавайтесь більше про мистецтво з ArtLvivOnline (Арт Львів Онлайн).

«Ідея створення мистецького простору прийшла ще влітку 2021. Тож ми почали шукати локацію, де можна було б реалізувати нашу мрію. У лютому 2022 усі мрії зупинилися, але не перестали бути мріями, – розповідає Лілія Михайлик, директорка Mercury Art Center. – Через пів року ми знайшли приміщення на вулиці Січових Стрільців, 3. Після довгих переговорів – придбали частину приміщень у цьому будинку. Зважаючи на те, що споруда потребувала капітального ремонту – артцентр відкрили в орендованому приміщенні. Цьогоріч у травні нам випала можливість придбати ще одну частину будинку. Зараз ми володіємо більше ніж 2 тисячами м² і готуємося до відновлення цієї споруди».

Будинок на Січових Стрільців, 3 відомий фігурою Меркурія, що увінчує його. Споруда є памʼяткою культурної спадщини місцевого значення. Команда Mercury Art Center планує обстежити будівлю та провести ревіталізацію, що відбуватиметься під експертним наглядом.

«Для нас це важливий крок, оскільки ця будівля стане новим місцем для культурних ініціатив, спільнот і братиме активну участь у промоції українського мистецтва як в Україні, так і закордоном. Ми прагнемо зберегти історичний дух простору, одночасно відкриваючи його для сучасного мистецтва та нових ідей», – підсумовує Лілія Михайлик.

Нещодавно Mercury Art Center провів ребрендинг і змінив назву. Донедавна артцентр функціонував під назвою Центр інтелектуального мистецтва Меркурій.

Довідка:

Mercury Art Center – сучасний артцентр в середмісті Львова, який розпочав роботу в лютому 2024 року. MAC відкриває, популяризує, колекціонує та реалізовує українське мистецтво XX-XXI століття через активну виставкову діяльність, проведення аукціонів, різноформатних подій.
Станом на червень цього року артцентр відвідало понад 35 000 відвідувачів. Там відбулося 14 виставкових проєктів та понад сотня подій.
Колекція MAC налічує понад 6 000 творів українських митців і мисткинь. Серед авторів: Марія Примаченко, Яків Гніздовський, Олекса Новаківський, Олександр Богомазов, Давид Бурлюк, Алла Горська, Карло Звіринський та інші.
Mercury Art Center працює щодня, крім понеділка, з 12:00 до 20:00 за адресою: площа Міцкевича, 10. Інклюзивний вхід – зі сторони вулиці Валової.
Артцентр є невідокремленим підрозділом ТОВ «Малярство», яке відкрили у січні 2022 року з метою популяризації українського мистецтва.

Будинок на вулиці Січових Стрільців, 3 у Львові – це колишній будинок Дирекції Залізниці, який звели у 1887 році в стилі історизму (архітектор В. Равський). На фронтоні споруди розміщено велику фігуру Меркурія, авторства скульптора Леонардо Марконі. 1897 року дирекція залізниці покинула цей будинок, який переобладнали для потреб готелю «Імперіал». У 2008 – офісний будинок. (За інформацією Центру міської історії).

Дізнавайтесь більше про мистецтво з ArtLvivOnline (Арт Львів Онлайн).

«У залі «Спогади. Правда» транслюється відеоінтерв’ю художників, які співпрацювали з Євгеном Лисиком. Серед учасників: Анна Лисик, Оксана Зінченко (Лисик), Тадей Риндзак, Любомир Медвідь, Костянтин Маркович. У їхніх спогадах можна наблизитись до Правди», – розповідає автор і співкуратор проєкту Микола Молчан.

Відтепер ці відеоспогади кожен охочий може переглянути онлайн на Youtube-каналі Центру інтелектуального мистецтва Меркурій. Ролик триває годину. Автор ідеї та інтерв’юер – Микола Молчан.

Учасники: Любомир Медвідь – народний художник України, академік НАМУ, приятель Євгена Лисика; Тадей Риндзак – головний художник Львівської національної опери, колега Євгена Лисика; Костянтин Маркович – маляр, доцент, учень Євгена Лисика; Оксана Зінченко – художник костюмів, дружина Євгена Лисика; Анна Лисик – художник-кераміст, донька Євгена Лисика.

Біографія митця
Євген Лисик (1930, село Шнирів, Бродівський район, Львівська область – 1991, Львів) – український художник-реформатор оперної сценографії. Працював із монументальним і станковим малярством, графікою. Творчість Євгена Лисика – це унікальне явище світової культурної спадщини другої половини XX століття.
Професійну освіту здобув у Львівському державному інституті декоративно-прикладного мистецтва. У 1958 році тимчасово відрахований через звинувачення у формалізмі.
Упродовж 1961-1991 років працював у Львівському державному академічному театрі опери та балету імені Івана Франка (зараз – Львівський національний академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької), від 1967 року – головний художник театру.
Для Львівської опери створив сценографію до понад 40 вистав, зокрема, до опер «Золотий обруч» Б. Лятошинського, «Отелло» Дж. Верді, «Джоконда» А. Понк’єллі, «Тангойзер» Р. Ваґнера, «Есмеральда» Ц. Пуньї та інших.
Загалом Євген Лисик створив сценографії до понад 80 вистав в Україні, Польщі, Туреччині, Македонії та інших. Станкові роботи митця знаходяться у фондах національних музеїв і галерей України: Києва, Львова та інших, а сценічні полотна – у Львівській національній опері й театрах Анкари, Варшави, Скоп’є та інших. За сценографію до опери «Золотий обруч» Б. Лятошинського Євгена Лисика нагородили найвищою державною нагородою України – Національною премією імені Т. Шевченка.

Дізнавайтесь більше про мистецтво з ArtLvivOnline (Арт Львів Онлайн).

Молодий Остафійчук мріє побачити мистецьку класику у світових музеях і творити без примусу й пропаганди. Єдиний шанс – еміграція. Друзі з діаспори підказують: один із легальних шляхів — фіктивний шлюб із іноземкою. Нареченою стає студентка арт-коледжу Наталка Гусар. І починається епістолярний «роман», покликаний переконати чиновників у щирості намірів.

Наталка Гусар: «Ми росли з цією ідеологією, що заради України пожертвуєш усім. І чого не одружитися, не зробити цей жест, щоб допомогти комусь переїхати. Ти це зробиш, бо тобі пощастило жити тут, у вільній країні, а вони там у в’язниці… Це твій громадянський обов’язок… якщо ти свідома українка. Допомагати, підтримати… все, що можеш зробити. Чи то фінансово, чи пройти через усю цю бюрократичну тяганину, щоб допомогти. І особливо, якщо допомагаєш комусь, хто є не просто як родина. Але ж він мистець! І ти маєш допомагати мистцям, як і письменникам. Знаєш, це ж хтось, хто має культурну вагу, кого можуть знищити!  То це справді зачіпало те діяспорне почуття вини… чи відповідальности…»

Художники листуються роками. Іван зберіг лише останнього листа. Наталка — всі: «Це ж витвори мистецтва, як я могла їх викинути?»

Наталка Гусар: «А ще надсилали одне одному всілякі речі. То як, якщо маєш нареченого, знаєш… Що ти хочеш? Я пришлю тобі всьо! Що ти хочеш! Він писав ті листи, наче чарівними маркерами… таке як флямастери… А я мала доступ до флямастерів усіх кольорів! То як ти питаєш у когось, хто може тобі дістати шість відтінків рожевого і ще флуоресцентний! Бо я знала, де це знайти. То я слала йому флямастери. Таке, художні матеріали… І я пам’ятаю, він дуже хотів джинси. То я надіслала йому джинси і джинсову куртку, Levis. То цілий костюм! І він мені прислав… навзаєм, розкішний народний стрій! І коралі! Я маю всьо… Я маю коралі… І є така прекрасна знимка…»

У 2010 році цю товсту папку листів у Торонто побачила директорка видавництва РОДОВІД Лідія Лихач. Дизайн книжки створила Ірина Пасічник. Так з’явився артбук «Танго для трьох» — добірка листів Івана Остафійчука з понад 550 кореспонденцій. Їх не набирали — усе залишено в оригіналі, щоб читач міг зазирнути в інтимний простір двох митців. Це не просто тексти — це образи, думки, замальовані мрії, сцени з життя у Львові: подорожі, музика, виставки, друзі.

«Ці листи були такими ж потужними, як і їхні автори. Дві сильні особистості пірнули у стрімкий потік суцільної, за словами Наталки, естетично змагальної уяви. Обидва вибудували для себе спільний простір граничної, трансцендентної, абсолютно нереальної і водночас захопливої, переконливої паралельної реальності. Листи були для них входом — чи виходом? — у цей невловимий світ уявної захопливої інакшості, які так і просились, щоб із ними погодитись, прийняти їх, повністю його всотати та поглинути. Через цей неймовірний розрив між реальним і уявним, уявне відчувалося і найбажанішим, і водночас найреальнішим», – пише у вступній статті культурна антропологиня, директорка Канадського інституту українських студій Наталія Ханенко-Фрізен.

Це книга про час і зв’язки попри кордони, про мистецтво як спосіб бачити світ, про політику, мрії й людське тепло. РОДОВІД долучає ще одну мову до міжнародної промоції українського мистецтва — іспанську. Артбук виходить українською, англійською та іспанською.

Відбудуться дві події, присвячені виходу артбуку «Танго для трьох», що складається з листів художника Івана Остафійчука до мисткині Наталки Гусар:
– 28 травня о 17:00 у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького
– 31 травня о 13:00 на Книжковому Арсеналі в Києві (Видавнича сцена)
У презентаціях візьмуть участь: Іван Остафійчук, Наталка Гусар, Наталія Ханенко-Фрізен, Лідія Лихач.
Модерує — Лілія Куделя.

Дізнавайтесь більше про мистецтво з ArtLvivOnline (Арт Львів Онлайн).

Проєкт мав на меті дослідити, як критика, журналістика і блогерство впливають на сприйняття художніх творів, на кар’єри митців та розвиток мистецької екосистеми загалом. Серія заходів стала простором для обміну досвідом між фахівцями з різних сфер, а також майданчиком для знайомств і створення нових партнерств.

Першу дискусію «Артринок і критика» модерувала Катерина Гай. Як критика може (чи не може) впливати на художні кар’єри, галерейні стратегії та ринкові цінності міркували галерист і куратор Павло Гудімов, художниця Ольга Кузюра та галерист Костянтин Шумський. Розмова торкалася як змін ролі критика в добу соціальних медіа, так і потреби в професійній рефлексії у складному інформаційному середовищі.

Під час обговорення пролунала важлива теза: не всі галереї насправді зацікавлені в арткритиці як такій. Для багатьох комерційних галерей ключовим є не аналітичне осмислення мистецьких висловлювань, а залучення ширшої аудиторії — з розрахунку, що хтось із відвідувачів потенційно стане покупцем. У цьому контексті потреба зосереджується радше на публікаціях формату анонсів, оглядових заміток чи фоторепортажів з відкриття, ніж на розгорнутій критичній рефлексії. Адже глибокий критичний текст неможливо розвинути навколо будь-якої виставки, так само як і не кожна виставка його потребує. Водночас, попит на мистецьку критику, незалежний погляд, незаангажовану позицію є серед покупців і колекціонерів мистетцва.

Дискусія «Артблогерство та популярне мистецтво», модерована Олександрою Кущенко, зібрала культурологиню Стефанію Андрусяк, блогерку та гідесу Олену Дворкіну, медіаекспертку Анастасію Джигу та інфлюенсера Леоніда Мартинчика для розмови про те, яким є сучасний артблогінг і чому саме неформальні медіа дедалі більше впливають на аудиторію.

У фокусі третьої зустрічі «Артжурналістика та актуальне мистецтво» – специфіка написання текстів про мистецтво для різних медіа. Учасниці дискусії Ія Степанюк, Катерина Сліпченко, Марічка Ільїна та Ольга Бомко говорили про журналістську етику, тональність текстів, виклики в роботі редакторок культури та зміну читацьких очікувань у часи візуального насичення й інформаційного перевантаження.

Чому про мистецтво так мало пишуть? Однією з причин є брак знань, що починається ще зі шкільної освіти, де культура й мистецтво часто залишаються на периферії. На рівні професійної підготовки ситуація також невизначена: чи існують хоча б вибіркові курси на факультетах журналістики, присвячені культурній критиці й аналітиці? Хто взагалі має писати про мистецтво — якої підготовки це потребує, яких знань і кваліфікацій? Частково цю прогалину сьогодні заповнюють інфлюенсери й блогери, які створюють репортажі, анонси, коментарі про мистецькі події. Часто — всупереч страху осуду, знецінення або браку підтримки з боку інституцій.

Завершальна подія «Мистецтво об’єднує» у форматі відкритого обговорення, яку модерувала Дарина Скринник-Миська, дозволила учасникам і учасницям підсумувати почуте, обмінятися враженнями та намітити напрямки майбутньої співпраці. Цей вечір став неформальним простором для продовження дискусій, налагодження зв’язків і планування нових проєктів.

Підсумовуючи: у суспільстві відчутний запит на культуру, але майже відсутній запит на культурну критику. Щоб ця ситуація змінилася, потрібно не лише підтримувати поодиноких авторів, а насамперед працювати над формуванням стійкої спільноти, яка могла б розвивати культуру критичного мислення в мистецькому полі. Серед запропонованих ідей:
— заснування стипендії імені видатного критика, яку б фінансували галеристи й що дозволила б авторам зосередитись на написанні текстів;
– учасники акцентували на потребі у спеціалізованих навчальних програмах, інтенсивах і неформальній освіті для студентів, журналістів та всіх, хто прагне писати про мистецтво;
– практики спільного читання, відкриті семінари й обговорення можуть стати важливими інструментами для підвищення рівня розуміння й відповідальності всередині середовища;
– ще одним кроком у напрямку професіоналізації могла б стати асоціація критиків — як простір для взаємної підтримки, обміну досвідом і публічного визнання праці тих, хто аналізує і осмислює сучасне мистецтво.

Серія подій показала, наскільки важливо сьогодні говорити про мистецтво зрозуміло, відповідально і професійно. Вона об’єднала не лише фахову спільноту, але й ширше коло зацікавлених, які прагнуть краще розуміти візуальне мистецтво у сучасному контексті.

Захід відбувся в межах проєкту MuMeet, що реалізується Музеєм Міста за підтримки Фонду EVZ в рамках програми “єМістечко – простір для кожного” у партнерстві з Інститутом стратегії культури, управлінням культури та Львівським туристичним офісом.

Дізнавайтесь більше про мистецтво з ArtLvivOnline (Арт Львів Онлайн).

«Я не маю одного конкретного повідомлення, яке б хотів передати цим муралом. Вчинок — це поняття, яке знаходиться посередині між теорією і практикою, між словами та реальними діями. Мені подобається це слово, бо воно завжди передбачає активність, конкретний акт, який змінює реальність. На мою думку, вчинок — це слово сили», — пояснює Тімо.

Свою творчу діяльність у публічному просторі Тімо розпочав у 1997 році. Його роботи вирізняються іронією та соціальною критикою, інколи із використанням змінених логотипів відомих брендів. Книга «b jako brno», опублікована у 2019 році, присвячена його творчості. Брненський стріт-арт художник, поет та творець графіті прагне через мурал спонукати до роздумів про власні дії.

Проєкт реалізується в межах двосторонньої співпраці між Львовом та Брно за підтримки міста Брно, Південноморавського краю, Фонду Партнерства та видавництва Větrné mlýny. Партнер від Львова — Інститут стратегії культури. Проєкт має на меті не тільки вшанувати пам’ять про складні події в Україні, а й надихнути на подальшу взаємопідтримку та співпрацю між Україною і Чехією.

Фото Віталія Грабара

Дізнавайтесь більше про мистецтво з ArtLvivOnline (Арт Львів Онлайн).

На виставці «Маленький Принц» представлені роботи: Євгена Лисика, Олекси Фурдіяка, Юрія Сивирина, Романа Петрука, Влади Ралко, Віталія Протосеня, Сергія Савченко, Олега Тістола, Ліни Кондес, Арсена Савадова, Романа Жука, Віктора Сидоренка, Олександра Ройтбурда, Анатолія Криволапа, Миколи Шимчука, Андрія Ментуха, Любомира Медвідя, Мирослава Ягоди, Тіберія Сільваші, Михайла Деяка, Василя Бажая, Володимира Богуславського, Петра Гуменюка, Петра Гулина, Андрія Сагайдаковського, Вероніки Чередниченко, Євгена Равського, Henyk, Володимира Семківа, Івана Марчука.

Представлений в експозиції стінопис Бенксі є символом підтримки України у важкий час війни. Робота зберігалася в Києво-Печерській лаврі. Після кількох місяців трьохсторонніх перемовин з гостомельською громадою та офісом митця, графіті вдалося привезти до Львова, з особливими умовами експонування – робота розміщена у вікні галереї та доступна для огляду без придбання квитка.

Чому ZAG GALLERY?
Назва розшифровується як Zenyk Art Gallery (ZAG) і має символічне значення. Галерея започаткована Зіновієм Козицьким – засновником благодійного фонду We and the World, що з початку повномасштабного вторгнення займається промоцією
українського мистецтва на світовій арені. На сьогодні фонд організував понад 50 мистецьких проєктів у 17 країнах.
Zenyk Art Gallery названа та присвячена світлій памʼяті його онука – Зеника Козицького Молодшого.

ZAG продовжуватиме професійно представляти українських митців на міжнародній арені та організовуватиме виставки іноземних художників у Львові, сприяючи культурному діалогу. Галерея відповідає найвищим стандартам експонування мистецьких творів, зокрема, тут є сучасні системи зберігання, охорони, контролю температури та вологості, а також освітлення. Весною 2025 року (у травні) галерея планує здивувати співпрацею з Харківським художнім музеєм. Експозиційні амбіції Zenyk Art Gallery – проводити 4 тематичні виставки впродовж року. Кураторка мистецького простору Zenyk Art Gallery – Христина Береговська.

Простір Zenyk Art Gallery поєднуватиме:
• Виставкові зали, створені за технічними стандартами світових музеїв.
• Арт-крамницю українських брендів, яка підтримуватиме крафтових митців.
• Книжкову зону з добірками мистецької літератури.
• 3D-зону для інтерактивних експозицій.
• Освітні та мистецькі події для різних вікових груп.

ZAG прагне зробити сучасне мистецтво доступним – незалежно від віку, статусу чи фізичних можливостей, – і є прикладом створеного за міжнародними стандартами безбар’єрного простору, в якому кожен відвідувач і відвідувачка можуть взаємодіяти з мистецтвом, завдяки:
● просторам, адаптованим для відвідувачів на кріслах колісних та з протезами.
● інформаційним панелям з брайлівським шрифтом, аудіогідам та відео із субтитрами.

Придбати квиток, забронювати екскурсію чи дізнатися про події можна на офіційному сайті zag.com.ua або на рецепції за адресою м. Львів, вул. Шота Руставелі, 7.

Дізнавайтесь більше про мистецтво з ArtLvivOnline (Арт Львів Онлайн).