Бесідував Стас Шифер, журналіст НАновини. Стас Шифер є автором НАновини та пише про соціальні, політичні та суспільно значущі теми, пов’язані з життям в Ізраїлі.

Матеріал підготовлено за підсумками бесіди 1 серпня 2026. Відповіді адвоката передані в редакційному викладі.

Людина потрапила в ДТП і кілька тижнів не може повернутися до роботи. Працівник отримав травму на підприємстві. Жінка впала через виступаючу плитку на тротуарі. Дитина постраждала в дитячому садку або школі.

На перший погляд це зовсім різні інциденти. Але після кожного з них виникають схожі питання: хто повинен відповідати за завдану шкоду, які документи потрібно зберегти, чи можна розраховувати на компенсацію і чому не можна відкладати звернення на потім?

НАновини — Новини Ізраїлю обговорили ці питання з Іліною Циперсон-Ясловіц — адвокатом з Хайфи з більш ніж 27-річним досвідом юридичної практики в Ізраїлі.

Детальніше про адвоката та можливі напрями юридичної допомоги:

https://lawyer.nikk.co.il/

З чого починається справа про завдання шкоди здоров’ю

У бесіді зі Стасом Шифером Іліна Циперсон-Ясловіц звернула увагу на поширену помилку: люди часто спочатку займаються лише лікуванням і лише через кілька тижнів починають з’ясовувати, хто відповідав за інцидент.

Медична допомога, звісно, залишається головним пріоритетом. Але одночасно важливо зберегти докази того, де, коли і за яких обставин була отримана травма.

Багато що може зникнути дуже швидко. Пошкоджений тротуар відремонтують, мокра підлога висохне, записи з камер спостереження зітруться, а свідки перестануть пам’ятати деталі.

Тому перші дії постраждалого можуть згодом вплинути на можливість підтвердити обставини інциденту.

ДТП: хто може звертатися за компенсацією

Справи про тілесні ушкодження після ДТП стосуються не лише водіїв.

Постраждалим може бути:

• пасажир автомобіля;
• пішохід;
• мотоцикліст;
• велосипедист;
• пасажир автобуса;
• людина, яка отримала травму при посадці в громадський транспорт або виході з нього.

В Ізраїлі діє спеціальний порядок розгляду вимог про тілесні ушкодження після дорожніх аварій. У передбачених законом ситуаціях право постраждалого на звернення за компенсацією не обов’язково залежить від встановлення його вини в самій аварії. Напрямок вимоги залежить від того, ким був постраждалий і який транспортний засіб брав участь у інциденті.

В окремих випадках, наприклад коли водій, що збив пішохода, невідомий або відсутнє обов’язкове страхування, може розглядатися звернення до фонду «Карніт». Однак обставини кожного такого інциденту вимагають окремої перевірки.

Після ДТП адвокат рекомендує зберегти:

• відомості про учасників та автомобілі;
• дані страхових полісів;
• фотографії місця аварії;
• контакти очевидців;
• медичні висновки;
• лікарняні листи;
• чеки на лікування та ліки;
• документи про втрату заробітку.

Про деякі дорожні інциденти з шкодою або легкими травмами можна повідомити поліції онлайн. До звернення можуть знадобитися відомості про автомобілі, обов’язкове страхування, учасників, свідків, фотографії та відповідні медичні документи.

Коли аварія може бути пов’язана з роботою

Стас Шифер окремо запитав про ДТП, яке відбувається по дорозі на роботу або при поверненні додому.

Іліна Циперсон-Ясловіц пояснила, що подібний інцидент іноді розглядається одночасно як дорожня аварія і як виробнича травма. У такому випадку можуть існувати різні напрями звернення, які необхідно узгоджувати між собою.

Бітуах Леумі відносить до виробничих травм не лише інциденти безпосередньо на підприємстві, але при дотриманні встановлених умов і аварії по дорозі з дому на роботу, з роботи додому або між двома місцями роботи. Істотне відхилення від звичайного маршруту може вплинути на визнання інциденту виробничим, хоча правила передбачають окремі винятки.

Наприклад, закон враховує певні відхилення від маршруту, пов’язані з супроводом дитини в дитячий садок, ясла або інший дитячий заклад.

Що вважається виробничою травмою

Виробнича травма — це не лише падіння з будівельних лісів або інцидент біля верстата.

Перевірка може знадобитися, якщо людина:

• впала на робочому місці;
• отримала пошкодження через обладнання;
• постраждала під час завантаження;
• потрапила в ДТП при виконанні службового завдання;
• отримала травму по дорозі на роботу;
• зазнала нападу у зв’язку з роботою;
• постраждала при виконанні обов’язків з дому;
• зіткнулася з професійним захворюванням.

Бітуах Леумі визначає виробничу травму як інцидент, що стався під час і внаслідок роботи, а професійне захворювання — як захворювання з встановленого переліку, що виникло внаслідок роботи. Окремо в правилах згадуються травми під час роботи з дому та напади, що спричинили фізичну або психологічну шкоду і необхідність лікування.

Якщо людина через визнану виробничу травму тимчасово не здатна виконувати свою роботу або іншу підходящу роботу, вона може претендувати на виплати, що компенсують втрату заробітку, за наявності відповідного медичного підтвердження.

Вимогу про виплату допомоги у зв’язку з виробничою травмою слід подати протягом 12 місяців з дня інциденту разом з необхідними документами. Бітуах Леумі рекомендує не відкладати звернення.

Впали на тротуарі — чи зобов’язаний муніципалітет платити

Одна з найбільш частих побутових ситуацій — падіння на вулиці або в громадському місці.

Причиною може стати:

• яма на тротуарі;
• виступаюча плитка;
• несправний східці;
• погане освітлення;
• мокра підлога;
• предмет, залишений у проході;
• відсутність огорожі;
• несправне обладнання.

Іліна Циперсон-Ясловіц підкреслює: сам факт падіння ще не означає, що муніципалітет, магазин або власник будівлі автоматично зобов’язаний виплатити компенсацію.

Детальніше про адвоката та можливі напрями юридичної допомоги:

https://lawyer.nikk.co.il/

Спочатку потрібно встановити, чи існувала реальна небезпека, хто відповідав за утримання території, чи можна було своєчасно усунути дефект і чи пов’язана отримана травма саме з цією перешкодою.

Що слід зробити на місці

Бажано сфотографувати не лише саму яму або плитку крупним планом, але й всю ділянку вулиці. По фотографії має бути зрозуміло, де знаходився дефект і чому людина могла його не помітити.

Також важливо:

• записати точну адресу;
• зняти місце з кількох ракурсів;
• отримати контакти очевидців;
• повідомити про інцидент відповідальній особі;
• попросити зберегти запис з камер;
• звернутися за медичною допомогою;
• повідомити лікаря, де і як сталася травма.

Якщо на медичному прийомі людина не пояснила обставини інциденту, згодом може виникнути розрив між травмою і передбачуваною причиною.

Травма в магазині або іншому приватному об’єкті

Схожий порядок застосовується, якщо людина посковзнулася в магазині, впала в торговому центрі, отримала пошкодження в готелі, під’їзді або громадській будівлі.

У таких справах необхідно з’ясувати, хто контролював об’єкт:

• власник;
• орендар;
• управляюча компанія;
• підрядник з прибирання;
• інша організація.

Відповідальність може залежати від того, чи знали співробітники про небезпеку, чи були попереджувальні знаки і чи існувала можливість своєчасно усунути проблему.

Що робити, якщо постраждала дитина

Окрема частина розмови була присвячена травмам дітей у дитячих садках, школах, гуртках та на майданчиках.

За словами адвоката, батькам важливо отримати не лише усне пояснення вихователя або вчителя, але й максимально повну інформацію:

• де стався інцидент;
• хто в цей момент відповідав за дитину;
• хто бачив те, що сталося;
• чи було справним обладнання;
• чи надавалася перша допомога;
• чи складався внутрішній звіт;
• чи збереглися записи камер;
• який страховий поліс поширюється на дитину.

Учні, які мають право на безкоштовну освіту, повинні бути застраховані місцевим органом освіти за полісом особистого страхування від нещасних випадків.

Для малюків, які перебувають у певних яслах і сімейних дитячих закладах, також передбачено обов’язок операторів оформити страхування від нещасних випадків. Таке покриття може поширюватися і на заходи поза закладом, якщо вони проходили під контролем його адміністрації.

При цьому наявність страхового полісу і відповідальність самого закладу — різні питання. В одному випадку звернення може бути пов’язане з умовами страховки, а в іншому потрібно з’ясувати, чи були забезпечені безпека і належний нагляд.

Хто може відповідати за завдану шкоду

В одній справі іноді доводиться перевіряти відразу кілька можливих джерел виплат.

У бесіді зі Стасом Шифером адвокат звернула увагу: потерпілий не завжди знає, що одна подія може зачіпати кілька організацій. Неправильне оформлення документів за одним напрямом іноді ускладнює подальший розгляд іншої вимоги.

З чого складається можлива компенсація

Розмір вимоги не можна визначити тільки за назвою діагнозу.

Однаковий перелом може по-різному вплинути на офісного співробітника, будівельника, музиканта або людину, робота якої пов’язана з постійним рухом.

При оцінці наслідків можуть розглядатися:

• витрати на медичну допомогу;
• ліки;
• фізіотерапія;
• реабілітація;
• транспортні витрати;
• пропущені робочі дні;
• втрата заробітку;
• зниження здатності працювати;
• тимчасові або постійні обмеження;
• допомога членів сім’ї або іншої людини;
• майбутні медичні потреби;
• фізичні та психологічні наслідки;
• погіршення повсякденного життя.

У вимогах, пов’язаних з тілесним ушкодженням після ДТП, можуть враховуватися втрата працездатності, втрачені заробітки, інвалідність, фізичний біль і психологічні наслідки.

Чому не варто поспішати з остаточною угодою

Після події страхова компанія може запросити документи або запропонувати певну виплату.

Однак у перші тижні не завжди відомо:

• чи завершено лікування;
• чи знадобиться операція;
• чи залишаться обмеження;
• коли людина повернеться до роботи;
• чи знадобиться тривала реабілітація;
• як травма позначиться на майбутньому заробітку.

Тому до підписання остаточної угоди важливо розуміти, які вимоги вона закриває і чи можна буде згодом повернутися до питання про додаткові наслідки.

Які документи необхідно зберігати

НАновини — Новини Ізраїлю зібрали за підсумками бесіди короткий список документів, які можуть мати значення:

• виписки з лікарні;
• висновки лікарів;
• результати обстежень;
• направлення до фахівців;
• лікарняні листи;
• рецепти;
• чеки;
• документи про реабілітацію;
• фотографії;
• контакти свідків;
• довідки про зарплату;
• листування з організаціями;
• документи страхової компанії;
• поліцейські підтвердження.

Не потрібно самостійно вирішувати, який документ важливий, а який ні. Краще зберегти матеріали до повної оцінки обставин справи.

Чим допомагає адвокат

Робота адвоката у справах про шкоду здоров’ю може включати:

• аналіз обставин події;
• перевірку відповідальних сторін;
• вивчення медичних документів;
• контроль термінів звернення;
• збір доказів;
• підготовку вимог;
• взаємодію зі страховими компаніями;
• супровід звернення в Бітуах Леумі;
• підготовку до медичних комісій;
• переговори;
• представництво в суді.

Іліна Ціперсон-Ясловіц веде справи, пов’язані з ДТП, виробничими травмами, падіннями в громадських місцях, подіями з дітьми та іншою шкодою здоров’ю.

Детальніше про адвоката та можливі напрями юридичної допомоги:

https://lawyer.nikk.co.il/

Матеріал має загальний інформаційний характер і не замінює індивідуальну юридичну консультацію. Можливість пред’явлення вимоги і отримання компенсації залежить від обставин конкретної справи. Звернення через сайт не означає автоматичного прийняття справи адвокатом.

“Міст довжиною 200 метрів, із 37 секціями, 178 сходинками та системою підігріву, дозволяє коенам безпечно відвідувати святе місце…“.

Будівництво мосту обійшлося більш ніж у 1 000 000 доларів, за оцінками організаторів, це найбільший проєкт такого типу в Україні і, ймовірно, в усій Європі.

В Україні триває війна. Щодня з’являються нові руйнування, гинуть мирні люди, економіка руйнується під бомбами. Здавалося б, зараз немає місця ні для чого, окрім фронту та виживання.

І раптом новина: у Гадячі на Полтавщині відкрили «міст коенів». Для більшості людей це звучить дивно, незрозуміло, навіть безглуздо: коли довкола кров і ракети, навіщо комусь міст на кладовищі?

Але саме такі події й стають символами. Вони доводять, що навіть під обстрілами народ продовжує берегти свою віру, шанувати традицію і будувати майбутнє. Цей міст — знак того, що єврейська громада України разом із усією країною не скориться путінській агресії та буде жити, молитися і розвиватися на своїй землі, якими б тяжкими не були часи. Він поєднує спільне минуле українців і євреїв — пам’ять про рабина Алтер Ребе, про століття сусідства та громадського життя — із спільним майбутнім, яке твориться тут і тепер: вільної України і живої єврейської традиції на цій землі.

Що сталося: в українському місті Гадяч (Полтавська область) збудували унікальний міст довжиною майже 200 метрів. Він веде до могили рабина Шнеура Залмана з Ляд, відомого як Алтер Ребе, засновника руху Хабад.

Про це повідомила Федерація єврейських громад України 28 серпня 2025 року:

“У Гадячі (Полтавська область) урочисто відкрили «Міст Коенів» у комплексі «Адмор Азакен» на ціюні Алтер Ребе, засновника хасидизму Хабад і автора «Танії».”

Міст зроблений спеціально для коенів — нащадків давніх єврейських священників, яким за законом Тори заборонено заходити на кладовище й наближатися до могил. Раніше це правило повністю закривало їм доступ до святині, але тепер з’явилася можливість пройти: міст прокладений над землею кладовища, і коени йдуть до могили окремою конструкцією, не порушуючи заборони.

Історично там уже був «міст коенів»: його, за повідомленням хабадських джерел, збудував рабин Йехуда Лейб — брат Алтер Ребе. Той перший міст було знищено в епохи нацизму й комунізму, і майже сто років коени не могли підійти до ціюну безпосередньо. Нинішній — другий, уперше за десятиліття повернув коенам доступ (раніше їм доводилося молитися приблизно за 200 м від місця поховання з балкончика гостьового комплексу).

Гадяч

Гадяч — місто на Полтавщині, засноване ще у XVII столітті як укріплений козацький центр. В історії України він відомий і як столиця Гетьманщини при Юрію Хмельницькому.

Єврейська громада тут з’явилася у XVIII столітті й швидко стала однією з найвпливовіших на Лівобережній Україні. Гадяч був важливим торговим вузлом, і євреї займалися ремеслом, торгівлею, тримали корчми.

Особливого значення місто набуло після 1812 року, коли тут був похований Алтер Ребе, Шнеур Залман із Ляд. Відтоді Гадяч став святим місцем для хасидів Хабаду. На кладовищі утворився мошила («ציון»), куди приїжджали паломники з усієї Європи.

Навіть у радянські часи, коли релігійне життя було під забороною, євреї таємно прагнули сюди молитися. Після незалежності України святиня отримала офіційний статус меморіального комплексу.

Зараз Гадяч — це невелике місто в Полтавській області України з населенням близько 20 тисяч осіб. Єврейська громада тут уже не така велика, як до революції чи війни, але її роль відчувається через пам’ять і спадщину.

Гадяч, як і вся Полтавщина, неодноразово страждав від російських атак: дрони й ракети пошкоджували газотранспортну та промислову інфраструктуру, спричиняли пожежі й руйнування. Хоча саме місто не завжди ставало прямою ціллю, мешканці постійно живуть під загрозою нових обстрілів і перебоїв у роботі критичних об’єктів.

Алтер Ребе і його спадщина

Хто такий Шнеур Залман із Ляд

Шнеур Залман (1745–1812), більш відомий як Алтер Ребе («Старий учитель» на їдиші), був видатним єврейським мислителем і духовним лідером. Глибокий філософ, реформатор єврейського права та духовний наставник, чиї праці стали фундаментом для тисяч послідовників по всьому світу. В юдаїзмі слово «ребе» — це не просто рабин, а вчитель, до якого громада звертається за духовною і життєвою порадою.

Народився він у Східній Європі, у містечку Ліозно (нині Білорусь), і з юності проявив незвичайні здібності до вивчення Тори. Ставши учнем Дова Бера з Межирича, відомого як Магід, Алтер Ребе опинився у прямій духовній лінії, що йшла від самого Бааль Шем Това — засновника хасидизму. Через цього вчителя він успадкував традицію і зумів надати їй нового напряму. Шнеур Залман народився в Ліозно біля Вітебська, а згодом переселився до Ляд (приблизно за 80 км звідти), де створив центр ХАБАДа і отримав ім’я «Алтер Ребе з Ляд».

У Литві, де єврейське середовище славилося високою ученістю і часто сприймало хасидизм як «емоційну простоту», Шнеур Залман запропонував інший підхід. Він пояснював ідеї хасидизму через логіку і глибоке вивчення Тори, роблячи їх зрозумілими та шанованими для рабинів і вчених. Саме так виник напрямок Хабад — акронім слів «Хохма, Біна, Даат» («Мудрість, Розуміння, Знання» — назви трьох верхніх сфірот у кабалі).

Попри опір, Алтер Ребе очолив поширення хасидських ідей у Литві та заклав основи школи Хабад. Так він став засновником руху Хабад-Любавич — однієї з найвпливовіших течій хасидизму, де акцент робився не лише на емоційному, а й на інтелектуальному служінні Богові.

Він став родоначальником династії хасидських цадиків і рабинів Шнеєрсонів.

Як Алтер Ребе опинився в Гадячі

Раббі Шнеур Залман із Ляд (Алтер Ребе) останні роки свого життя провів у дуже тяжкий час. У 1812 році почалася війна між Російською імперією та Наполеоном. Французька армія рухалася через Східну Європу, і в єврейському середовищі ця війна сприймалася як випробування: хтось бачив у Наполеоні визволителя, а хтось — загрозу духовному життю.

Алтер Ребе вважав, що перемога Наполеона принесе євреям зовнішню свободу, але послабить їхню віру і відданість традиції. Коли війська Наполеона наблизилися, Алтер Ребе разом із родиною та учнями був змушений залишити рідні місця в околицях Ляд (нині Білорусь).

Зимовий вихід виявився тяжким: сотні учнів і послідовників супроводжували його у втечі. У дорозі умови були надзвичайно суворими, і здоров’я Алтер Ребе різко погіршилося. У січні 1813 року (за єврейським календарем — 24 тевета 5573 року) він помер у дорозі неподалік від міста Гадяч (тепер Полтавська область України).

Його тіло було поховане саме там, на місцевому єврейському кладовищі. Так Гадяч згодом несподівано став одним із головних центрів хасидського світу: мошила («ציון») Алтер Ребе перетворилася на місце паломництва для євреїв з усього світу.

Відтоді вже понад двісті років Гадяч пов’язаний з ім’ям засновника Хабаду. Навіть у роки радянських репресій євреї таємно приїжджали туди молитися. Сьогодні навколо мошили створений цілий меморіальний комплекс «Адмор Азакен» («Старий Ребе»), а відкриття «Мосту коенів» зробило святиню доступною для всіх євреїв.

Основні праці Алтер Ребе

• Його головна праця — «Танія» (Likkutei Amarim). Ця книга пояснює духовну боротьбу людини між «божественною» і «тваринною» душами. Завдяки цьому твору Шнеура Залмана називають Бааль а-Танія («Автор Танії»).
• Він також склав «Шулхан Арух га-Рав» — перероблену і доповнену версію класичного збірника єврейського закону «Шулхан Арух», адаптовану під хасидську традицію.
• Інша важлива праця — «Тора Ор» і «Лікутей Тора», де він коментував щотижневі глави Тори з точки зору філософії Хабаду.

Вчення «Танії»

Головний твір Шнеура Залмана називається «Танія». Він написаний у формі коротких глав, кожна з яких пояснює, як людина повинна розуміти саму себе, свої сили й слабкості.

Дві душі в людині

За вченням Алтер Ребе, у кожному євреї є дві душі:

• Божественна душа — джерело прагнення до духовного, до добра, до самопожертви заради Бога й ближніх.
• Тваринна душа — пов’язана з тілом, бажаннями, пристрастями, егоїзмом, звичкою думати лише про себе.

Людина завжди перебуває між цими двома силами. Це напруження і є головна сцена її життя.

Образ «бейноні»

«Танія» вводить поняття “бейноні” — «середньої людини». Це не праведник і не грішник, а звичайна людина, яка щодня бореться і робить вибір на користь добра.

Алтер Ребе стверджував: головна цінність не в тому, щоб бути безгрішним, а в тому, щоб боротися і не здаватися. Навіть якщо боротьба триває все життя, вона сама по собі має святість.

Шлях до Бога через розум

На відміну від інших хасидських шкіл, які робили акцент на емоціях і екстазі, Хабад (заснований на «Танії») робив ставку на розуміння і осмислення. Алтер Ребе вчив, що любов і страх перед Богом повинні народжуватися не зі сліпого почуття, а з глибокого роздуму про Тору і світобудову.

Практична філософія

«Танія» — це не абстрактна теорія, а керівництво по життю:

• Як справлятися з гнівом, заздрістю та депресією.
• Як зберігати віру у важкі часи.
• Як навчитися бачити сенс навіть у тяжких обставинах.

Значення книги

Саме завдяки «Танії» рух Хабад став масовим. Люди побачили, що вчення говорить із ними простою мовою: «Ти не святий? Це нормально. Головне — борись і обирай добро».

Виходить: «Танія» — це філософія для звичайної людини, яка дала євреям XVIII століття (і дає сьогодні) відчуття, що їхня щоденна боротьба за добро має духовну вагу.

Радість і танець у вченні Алтер Ребе

У хасидській традиції радість — це не просто емоція, а духовний обов’язок. Алтер Ребе в «Танії» писав: смуток і відчай паралізують душу, роблять людину бездіяльною. А радість, навпаки, дає сили боротися зі слабкостями.

Тому в житті хасидів радість виражається не лише словами молитви, а й тілом — через пісні й танці. Коли хасиди танцюють, це не розвага, а форма молитви. У танці людина звільняється від тягаря турбот і наче піднімається над буденними проблемами.

Хасидські рабини часто повторювали: «Зі смутком служити Богу неможливо. Тільки радість розширює межі душі».

Танець для них став символом перемоги духу над зневірою. Навіть у важкі часи — чи то погроми, переслідування, чи сьогоднішня війна — хасидська громада продовжує співати й танцювати, показуючи, що її віра жива.

Таким чином, «Танія» дала філософське обґрунтування радості, а хасидська практика зробила її видимою — у піснях і танцях, які збоку можуть здаватися дивними, але для євреїв є вираженням глибокої віри.

Хабад-Любавич: від Алтер Ребе до наших днів

Коротка історія

Алтер Ребе сам дав своєму вченню назву «Хабад» — це абревіатура трьох єврейських слів:

• Хохма (חכמה) — мудрість,
• Біна (בינה) — розуміння,
• Даат (דעת) — знання.

Після смерті Алтер Ребе центром руху стало містечко Любавичі (нині Білорусь), звідки й пішла друга частина назви. У наступні століття Хабад поширився по всьому світу, зберігши особливу філософську школу та систему освіти.

Хто зараз Ребе

Останнім духовним лідером (Ребе) був Менахем-Мендл Шнеєрсон (1902–1994), сьомий у лінії наступників Алтер Ребе. Він перетворив Хабад на глобальний рух, відкривши сотні шкіл, синагог і культурних центрів («Хабад-хаусів»).

Після його смерті нових Ребе не призначали, але хасиди продовжують вважати його духовним наставником.

Сучасний рух

Сьогодні Хабад — одне з найбільших єврейських течій у світі. У нього:

• приблизно 200–300 тисяч активних послідовників, які повністю живуть за традиціями руху;
• понад 3–4 мільйони євреїв, які залучені в освітні, культурні та благодійні проекти Хабаду;
• десятки тисяч емісарів (шлухім, שלוחים) і рабинів, що працюють більш ніж у 100 країнах світу.

В Ізраїлі Хабад активно діє у сфері освіти, благодійності й громадського життя, а на пострадянському просторі саме хабадські громади часто стали основою відродження єврейського релігійного життя. В Україні до війни існувало близько 50 громад Хабаду, і вони продовжують допомагати людям навіть під час агресії.

ХАБАД у сучасній Україні

Після здобуття Україною незалежності саме ХАБАД став провідною силою у відродженні єврейського життя країни. Емісари Любавицького Ребе Менахема-Мендла Шнеєрсона почали приїжджати в Україну ще за його життя. Після смерті Ребе у 1994 році рух продовжив посилати шлухім за його настановами й концепцією шліхут, яка стала основою всієї світової мережі ХАБАДу.

Перша хвиля (1990–1994) — за життя Ребе

• Дніпро — рабин Шмуель Камінецький, один із перших шлухім, приїхав у 1990 році. Випускник єшиви «Томхей Тмімім» (Нью-Йорк). Відновив синагогу «Золота Роза», мережу освітніх закладів і збудував центр «Менора» (2012) — найбільший єврейський комплекс Європи.
• Одеса — рабин Авраам Вольф, прибув у 1993 році. Навчався в єшиві «Томхей Тмімім» (Нью-Йорк). Заснував школу «Ор Авнер» і мережу гуманітарних проектів.
• Харків — рабин Моше Москович, приїхав на початку 1990-х (близько 1991–1992 рр.). Випускник єшиви в Кфар Хабад (Ізраїль). Організував школу, дитсадок і молодіжні програми.

Друга хвиля (після 1994 року) — по лінії світового ХАБАДу

• Київ — рабин Моше-Реувен Асман, прибув у 1996 році. Навчався в Кфар Хабад (Ізраїль) і Нью-Йорку (770 Eastern Parkway). Створив школи «Ор Авнер», культурні центри та притулки для біженців під час війни.
• Чернівці — рабин Менахем Мендель Гліцнштейн, приїхав у 2003 році. Випускник єшиви в Кфар Хабад. Відродив єврейську громаду, відкрив молодіжні та освітні програми.
• Вінниця — рабин Шнеур Шварцман, з 2002 року працює у місті. Навчався в єшиві в Ізраїлі. Створив школи й гуманітарні ініціативи.
• Львів — рабин Моше Квіцинський, прибув у 2002 році. Навчався в єшиві в Цфаті (Ізраїль). Організував молодіжні програми та культурні проекти.
• Ужгород (Закарпаття) — рабин Менахем Мендель Вільгельм, приїхав у 2008 році. Випускник єшиви в Нью-Йорку. Очолив синагогу, школу й культурні ініціативи регіону.
• Запоріжжя — рабин Нохум Єрентрой, працює з 1990-х років, закріплений як шаліах по лінії ХАБАДу. Навчався в єшиві в Нью-Йорку. Заснував школу, дитсадок і центр допомоги нужденним.

ХАБАД в Україні виріс у потужну мережу, що охоплює десятки міст із освітніми, релігійними та гуманітарними проектами.

Доповнення. У сучасній Україні єврейське життя представлене кількома релігійними напрямами.

Найвпливовішим є ХАБАД-Любавич. Його головною фігурою вважається рабин Моше-Реувен Асман, який із 1996 року служить головним рабином України по лінії ХАБАДу і базується в Києві. Серед інших лідерів цього руху виділяються рабин Шмуель Камінецький у Дніпрі, що керує найбільшою хабадською громадою і ініціював будівництво центру «Менора», рабин Авраам Вольф в Одесі та рабин Моше Москович у Харкові. ХАБАД де-факто очолює єврейське життя країни за кількістю громад і масштабами діяльності.

Поряд із ним активно діє рух бреславських хасидів. Його центр знаходиться в Умані, де розташована могила раббі Нахмана. Тут немає єдиного лідера в Україні: різні рабини та групи координують діяльність паломників, а загальне керівництво пов’язане з Ізраїлем — наприклад, через рабина Шломо Бен-Меїра та інші духовні центри в Єрусалимі й Бней-Браку.

Окремий напрям представляє Ваад України, що стоїть на позиціях ортодоксального юдаїзму, але не пов’язаний із ХАБАДом. Його очолює рабин Яків Дов Блайх, уродженець США, який із 1990 року діє в Києві. Він носить титул головного рабина України по лінії Вааду і представляє американську ортодоксальну традицію.

Існують і інші течії.

Так, прогресивний юдаїзм представлений рабином Олександром Духовним у Києві, який вважається головним рабином реформатських громад України та працює у співпраці з міжнародною організацією World Union for Progressive Judaism.

Крім того, в країні діє і консервативний юдаїзм (Масорті). Його духовним лідером є рабин Реувен Гольдштейн, що очолює громаду в Києві та пов’язаний із міжнародним рухом Masorti Olami.

Повернемось до мосту: Хто такі коени і чому їм не можна на кладовище

Що означає «коен»?

Слово коен (כהן) у перекладі з івриту означає «священник». Це не професія, а спадковий статус.

Він передається по чоловічій лінії від батька до сина.

…

Стоп! Ви ж скажете: «Ми знаємо, що єврейство передається по матері! А тут раптом — по батькові! Попалися…»
Насправді тут немає суперечності — мова йде про два різні рівні спадковості.

У юдаїзмі розрізняють два рівні належності.

Перший рівень — належність до єврейського народу.
Згідно з Талмудом (Кідушин 68б), єврейство визначається по матері: якщо мати єврейка, дитина вважається євреєм, незалежно від походження батька; якщо мати не єврейка — дитина не вважається євреєм, навіть якщо батько єврей. Це пов’язано з тим, що мати завжди достовірно відома, і саме вона передає духовну ідентичність.

«Син твоєї доньки називається твоїм сином, а син твого сина від неєврейки — не називається твоїм сином».

Другий рівень — племінна належність.
У Торі (Бемідбар 1:18) сказано, що коліна Ізраїля визначаються «по домах батьків їх». Це означає, що статус «Коен» чи «Леві» передається суворо по чоловічій лінії — від батька до сина. Так, син коена і єврейки буде коеном, а син левіта і єврейки буде левітом. Якщо ж батько з коліна «Ісраель», то і діти будуть «Ісраель».

Тора, Бемідбар (Числа) 1:18:
«І оголосили вони родовід свій по сім’ях їхніх, по домах батьків їхніх».

Тобто належність до коліна Ізраїля, а значить і статус Коен чи Леві, іде по батьківській лінії.

Тора, Шмот (Вихід) 28:1:
«І візьми до себе Аарона, брата твого, і синів його з ним… щоб вони були священиками Мені».

Тут підкреслено: тільки сини Аарона успадковують коенство.

Таким чином, єврейство йде по матері, а розподіл ролей у середині народу (Коен, Леві, Ісраель) — по батькові. Це поєднання здається незвичним, але в юдаїзмі воно утворює цілісну систему: мати визначає належність до народу, батько — родову функцію в ньому.

А якщо — Якщо батько — коен, а мати не єврейка?, то:

• За законом юдаїзму дитина не вважається євреєм (адже єврейство передається лише по матері).
• А раз він не єврей — то і статус коена не успадковує.

На це прямо вказує Талмуд (Кідушин 68б):
«Син твоєї доньки — твій син, але син твого сина від неєврейки — не твій син».

Тобто в очах Галахи така дитина взагалі «випадає» з єврейського народу. Щоб бути визнаним євреєм (і, відповідно, мати можливість успадкувати релігійний статус), він має пройти гіюр (прийняття юдаїзму). Але навіть після гіюру коеном він не стане, бо коенство передається тільки єврейському синові від коена та єврейки.

Коени і левіти: у чому різниця?

У народі Ізраїлю існувало особливе поділення на коліна (племена). Одне з них — коліно Леві (שבט לוי). Усі левіти були присвячені служінню в Храмі.

• Із левітів походили коени — священники, нащадки саме Аарона.
• Інші левіти допомагали коенам: співали в Храмі, охороняли святиню, перевозили Ковчег Заповіту і предмети служби.

Тобто: кожен коен — це левіт, але не кожен левіт — коен. Коен — це «священник», левіт — «служитель Храму».

Їхня роль у давнину

Коли існували Перший і Другий Храми в Єрусалимі, саме коени виконували головні ритуали: приносили жертви, запалювали храмовий світильник — Менору (מנורה), очищали святиню, благословляли народ.

Числа (Бемідбар) 18:7:
«Ти ж і сини твої з тобою будете стерегти священство своє в усякому ділі жертовника і в усьому, що за завісою, і будете служити. Даром даю вам священство ваше».

Тут підкреслюється, що служіння при жертовнику — це не вибір, а обов’язок і дар.

Сучасне значення

Після зруйнування Другого Храму у 70 році н. е. коени втратили свою центральну функцію — приносити жертви. Але їхній особливий статус не зник: він і далі передається у спадок, бо закріплений у самій Торі. Коени і сьогодні виконують заповіді, що не пов’язані безпосередньо з Храмом, наприклад благословення народу в синагозі.

Головна заповідь, яка діє й досі, — Біркат Коанім (ברכת כהנים), благословення народу. Коени стають перед громадою в синагозі й промовляють слова з Тори:

Числа (Бемідбар) 6:22–23:
«І сказав Господь Мойсею так: скажи Аарону і синам його так: так благословляйте синів Ізраїля, кажучи їм…»

Ця заповідь виконується і в наш час: в Ізраїлі — щодня, у діаспорі — у свята.

Статус коенів зберігається ще й тому, що в єврейській традиції очікується будівництво Третього Храму (בית המקדש השלישי) у Єрусалимі. Тоді коени знову займуть своє місце при жертовнику. Якби їхній родовід не зберігався, у майбутньому це стало б неможливим.

Чому коенам не можна на кладовище

Ця заборона також дана безпосередньо в Торі.

Левіт (Ваїкра) 21:1–3:
«І сказав Господь Мойсею: скажи священикам, синам Аарона, і скажи їм: не повинен він осквернятися дотиком до мертвого з народу свого; тільки до близького родича свого… може він осквернитися».

З цих віршів випливає: коенам заборонено заходити на кладовища, торкатися тіл померлих або перебувати поряд із могилами. Виняток робиться лише для найближчих родичів: батьків, дітей, братів чи сестер.

Проблеми коенів сьогодні і як їх долають

Навіть у XXI столітті давні закони Тори безпосередньо впливають на життя коенів. Їхній статус пов’язаний не лише з честю, а й із серйозними обмеженнями.

З якими проблемами стикаються коени

• Кладовища та похорони. Коен не може бути присутнім на похоронах друзів чи далеких родичів. Виняток робиться тільки для найближчих: батьків, дітей, братів чи сестер. Це означає, що він змушений прощатися на відстані.
• Робота. Коенам заборонено працювати в моргах, патологоанатомічних відділеннях, похоронних службах або на кладовищах. Навіть водій катафалка-коен формально порушив би заборону.
• Авіаперельоти. Якщо на борту літака перевозять тіло, коену заборонено летіти. В Ізраїлі авіакомпанії повідомляють про це, а для коенів існують розсилки з попередженнями.
• Паломництва. Багато мошил (могил праведників) знаходяться на старих кладовищах. Коени не можуть туди заходити. В Умані та Гадячі до недавнього часу вони молилися лише з відстані.

Таким чином, усе, що пов’язане з коенами, — їхній статус, обов’язки й обмеження — бере початок не у звичаях, а прямо у заповідях Тори.

Чому не перенесли мошилу, а збудували «Міст коенів»: повний розбір

У хасидській традиції слово «мошила» означає не просто могилу. Так називають місце поховання праведника — цадика, людини, життя і вчинки якої стали прикладом для цілих поколінь. Вважається, що душа праведника залишається пов’язаною з цим місцем, і тому молитви там мають особливу силу. Саме тому мошили стають центрами паломництва: люди приїжджають до них із різних країн, щоб молитися, просити поради й духовної підтримки.

Таке місце є і в українському Гадячі — там у 1812 році був похований Раббі Шнеур Залман із Ляд, відомий як Алтер Ребе, засновник руху Хабад. Його мошила давно стала святинею світового значення.

Слово «мошила» (як його часто вимовляють у слов’янських країнах) на івриті пишеться й звучить як ציון‎ (Ційун).

Буквально «ציון» перекладається як «знак, пам’ятний камінь, надгробок», але в хасидській традиції це слово закріпилося саме за могилою праведника (цадика) — місцем паломництва та молитви.

Отже, коли говорять «Ційун Алтер Ребе» (ציון אדמו״ר הזקן) — це означає «могила Алтер Ребе».

У єврейській традиції на українських землях збереглися десятки шанованих поховань цадиків, які в народі називають «мошили» (від їдиш). Вони завжди ставали місцями молитви, паломництва і своєрідними духовними центрами.

Чому не перенесли мошилу, а збудували «Міст коенів»

На перший погляд здається, що проблему простіше було б вирішити перенесенням останків Раббі Шнеура Залмана з Ляд в інше місце. Але в юдаїзмі такий варіант неможливий. Перенесення праху праведника вважається тяжким оскверненням: могила — це місце його вічного спокою, і тривожити його категорично заборонено.

Крім того, святість пов’язана саме з тим місцем, де людина була похована спочатку. Якщо перенести прах, сама святиня втрачає сенс. У єврейській традиції ніколи не переносять могили цадиків заради зручності паломників. Навпаки, довкола них створюють інфраструктуру — будують будівлі, прокладають дороги, а у випадку Гадяча звели окремий міст.

Саме тому єдиним виходом стало коштовне будівництво «Мосту коенів». Він дозволив дотриматися заборони Тори і водночас дав можливість нащадкам священників наблизитися до мошили Алтер Ребе.

Україна — одна з головних святинь для єврейського хасидського світу

Саме тут зародився хасидизм, тут жили й діяли його засновники та учні. На українській землі збереглися десятки мошил — могил цадиків, куди й досі здійснюють паломництво євреї з усього світу. Ці місця стали духовними центрами: у них моляться, просять заступництва й відчувають зв’язок із попередніми поколіннями.

Десять головних мошил України

1. Умань (Черкаська обл.) — могила раббі Нахмана з Бреслава (1772–1810), онука Бааль Шем Това, засновника бреславського хасидизму. Головне місце паломництва десятків тисяч хасидів на Рош га-Шана.
2. Меджибіж (Хмельницька обл.) — могила Бааль Шем Това (Ісраель бен Еліезер, 1698–1760), засновника хасидизму.
3. Гадяч (Полтавська обл.) — могила Алтер Ребе — Шнеура Залмана з Ляд (1745–1812), засновника руху ХАБАД-Любавич.
4. Бердичів (Житомирська обл.) — могила раббі Леві-Іцхака з Бердичева (1740–1809), «адвоката Ізраїлю».
5. Немирів (Вінницька обл.) — могила Менахема Нахума з Чорнобиля (1730–1787), учня Бааль Шем Това і засновника чорнобильської династії.
6. Житомир — поховання раббі Зеєва Вольфа з Житомира (п. 1798), одного з головних учнів Магіда з Межирича.
7. Шпола (Черкаська обл.) — могила Ар’є Лейба зі Шполи (1725–1811), відомого як «Шполер Зейде».
8. Белз (Львівська обл.) — могили засновників белзької династії, передусім раббі Шалома Рокеаха (1779–1855).
9. Садгора (Чернівці) — могили ружинських цадиків, заснованих раббі Ісраелем Фрідманом із Ружина (1796–1850).
10. Вижниця (Чернівецька обл.) — могили засновників вижницької династії (раббі Менахем Мендель Гагер та його нащадки).

Інші міста і містечка з мошилами

Коростень, Аннопіль, Коростишів, Полонне, Ружин, Костопіль, Сквира, Старокостянтинів, Славута, Бар, Брацлав, Кагарлик, Чигирин, Тульчин, Бояни, Антонівка, Золочів, Кременець, Гусятин, Хотин та інші.

На території України відомо понад 30 мошил, шанованих хасидами. Серед них 10 вважаються головними світовими центрами паломництва (Умань, Меджибіж, Гадяч, Бердичів тощо), а решта є локальними святинями, пов’язаними з династіями й учнями Бааль Шем Това. Завдяки цьому Україна по праву вважається духовною колискою хасидизму.

Навіщо витратили такі гроші заради коенів

• Це не «пара людей»: у 8–10% євреїв статус коена. У Хабаді — тисячі. Залишати цю частину руху «за бортом» у головній святині — неприйнятно.
• Мова про центр світового паломництва: мошила Алтер Ребе — місце, куди їдуть з Ізраїлю, США, Європи. Виключення коенів — це системний біль для громади.
• Порушити закон неможливо: «закрити очі» і пройти кладовищем — не варіант. Потрібне технічне рішення, за якого закон дотримано.
• Історична справедливість і безперервність традиції: колись міст був; його відновлення — це повернення втраченого.

Новий «Міст коенів» у Гадячі

Будівництво мосту обійшлося більш ніж у 1 000 000 доларів.

Звідки така вартість (і чому це об’єктивно дорого)

• Довжина і конструкція: майже 200 м, 37 секцій, 178 сходинок — це вже рівень складного інженерного об’єкта.
• Матеріал: сталь кортен — довговічна, стійка до корозії, закладений термін служби 100+ років без перефарбовувань.
• Зимова безпека: система підігріву настилу для роботи при обмерзанні — окремі потужності й автоматика.
• Галахічні обмеження: міст не можна було оперти на ділянки поховань; вимагалися спеціальні прольоти, кліренси, вузли кріплення і «чисті» зони — усе це ускладнює проект і підвищує ціну.
• Логістика: елементи доставляли 20 вантажівками, сумарно близько 18 000 км — недешево з погляду виробництва, пакування, перевезення, страхування.
• Проєктування та експертизи: багаторівнева інженерія + погодження + нагляд під релігійні вимоги.
• Надійність у воєнний час: додаткові коефіцієнти безпеки, постачання й роботи під ризиками війни.
• Масштаб: це найбільший проєкт такого типу в Україні і, ймовірно, у Європі — такі речі за визначенням коштують багато.

Хто оплатив і хто будував

• Проєкт тривав кілька років.
• Організація й координація — Federation of Jewish Communities of Ukraine (Федерація єврейських громад України).
• Меценати з України, Ізраїлю, США та інших країн; частина побажала залишитися анонімною.
• Архітектори й інженери проектували конструкцію спеціально під галахічні вимоги.
• Паралельно міські влади заявили про ремонт 40 км дороги Лохвиця–Суми (дорожня частина — окрема історія, але вона показує загальний «проєкт доступності» святині в регіоні).

«Будівництво тривало кілька років і реалізовувалося за підтримки Федерації єврейських громад України, численних меценатів та архітекторів», — повідомили у ФЄОУ.

Урочисте відкриття

На відкритті були присутні делегації з України, Ізраїлю та США. Першим по мосту пройшов рабин Йехуда Каплон із Маямі — він сам коен, тому саме його крок мав особливий сенс.

«Єврейське життя в Україні продовжує процвітати, незважаючи на війну. Я дякую владі та Хабаду за їхні зусилля», — сказав рабин Каплон.

Реакції

Рабини

Головний рабин Гадяча Шнеор Залман Дойч назвав відкриття «історичним і довгоочікуваним моментом». За його словами, міст став символом чистоти й зв’язку поколінь.

Влада

Мер міста Володимир Ніскоренко підтримав проєкт і повідомив, що влада виділила кошти на ремонт 40 кілометрів дороги Лохвиця–Суми, що веде до святині.

Федерація єврейських громад України

Організація заявила:

«У Гадячі відкрили «Міст Коенів» до святого місця Алтер Ребе. Подія зібрала гостей з України, Ізраїлю та інших країн світу. Міст довжиною близько 200 метрів став найбільшим проєктом такого типу в Україні і, ймовірно, у Європі.»

Автор НАновости – Новини Ізраїлю підкреслює: «Міст коенів» поєднав давній закон і сучасні технології».

Чи є аналоги «Мосту коенів» у світі?

Так, подібні рішення існують, але всі вони скромніші за масштабом:

• Ohel у Нью-Йорку (США). Тут поховані два останні любавицькі ребе — Йосеф Іцхак і Менахем-Мендл Шнеєрсон. Для коенів зробили спеціальний прохід і стіну, щоб вони могли підійти до мошили, зберігаючи ритуальну чистоту. Щороку сюди приїжджають сотні тисяч паломників.
• Умань, Україна. Біля могили Раббі Нахмана з Бреслава здійснюється реконструкція вартістю понад $2 млн. У проєкті — окремі зони для коенів, молитовні приміщення та благоустрій для паломників.
• Кладовища в США та Ізраїлі. Там часто проєктують дороги й виділяють спеціальні сектори, щоб коени могли перебувати на безпечній відстані (близько 8–10 футів від могил).
• Мірон, Ізраїль. На могилі Раббі Шимона бар Йохая раніше існував металевий настил-доріжка, що дозволяв коенам пройти над територією поховань.

Але жоден із цих проєктів не зрівняється за масштабом із Гадячем.

Підсумок

«Міст коенів» у Гадячі — це не лише інженерна споруда. Він став духовним символом, що показав: навіть найсуворіші релігійні закони можна дотримуватися, не позбавляючи людей доступу до святині. До того ж, за оцінками організаторів, це найбільший проєкт такого типу в Україні і, ймовірно, у всій Європі, що підкреслює його виняткове значення.

Дати показів документального фільму «Кузьма: Страшно веселий» в Ізраїлі 🇮🇱 — Посилання на квитки — у Тель-Авіві та Хайфі на Showman.

📍 30 серпня (неділя) — Тель-Авів
Паамоніт, 9 — Еніс Аудіторіум
Тривалість фільму — 2 години 13 хвилин
Мова — українська, субтитри — англійські
Відкриття дверей — 19:00
Початок показу — 19:30
О 21:45 — онлайн Q&A з командою фільму

📍 3 вересня (четвер) — Хайфа
HOT CINEMA, зал № 5, Гранд-Каньйон
Дерех Сімха Голан, 54
Тривалість фільму — 2 години 13 хвилин
Мова — українська, субтитри — англійські
Відкриття дверей — 18:45
Початок показу — 19:00

Покази картини анонсовані більш ніж у 30 країнах світу. Ізраїль також включено в міжнародну програму, проте точні міста, кінотеатри та дати сеансів поки не названі. Ізраїльським партнером проекту стала компанія Знято в Україні / Created in Ukraine, яка займається показами українського кіно в Ізраїлі.

Для тих, хто в юності слухав пісні Кузьми Скрябіна, фільм може стати зустріччю з артистом, чия музика залишилася частиною особистої історії. Для глядачів, які раніше майже нічого про нього не знали, — можливістю відкрити одного з найвпізнаваніших і найнеординарніших артистів України останніх десятиліть.

Хто такий Кузьма Скрябін

Кузьма Скрябін — сценічне ім’я Андрія Кузьменка. Він народився 17 серпня 1968 року і став відомим як лідер гурту «Скрябін», що з’явився ще наприкінці 1980-х років.

Колектив починав з експериментальної електронної музики, синті-попу та андеграундного звучання, а пізніше перетворився на один з найпопулярніших музичних проектів України. Пісні «Скрябіна» звучали на радіо, телебаченні, концертах і фестивалях, а сам Кузьма поступово став не лише музикантом, але й помітною суспільною фігурою.

Його знали як людину з гострим гумором, сильною самоіронією та здатністю говорити про складні речі без пафосу. У піснях та інтерв’ю Кузьма розмірковував про любов, самотність, дорослішання, війну, політику, людські слабкості та повсякденне життя.

Для багатьох слухачів він був не просто виконавцем популярних пісень. Андрій Кузьменко сприймався як людина, яка говорила своїм голосом і не намагалася відповідати зручному образу.

Музикант загинув 2 лютого 2015 року в автомобільній аварії. Йому було 46 років. Після його смерті пісні, інтерв’ю та записи продовжили жити, а інтерес до особистості Кузьми з часом лише посилився.

Фільм, у якому Кузьма розповідає про себе сам

Документальна драма «Кузьма: Страшно веселий» побудована не лише на спогадах друзів, родичів і колег музиканта.

Головним оповідачем власної історії фактично стає сам Андрій Кузьменко. Глядачі побачать його інтерв’ю, домашні відео, концертні записи, телевізійні виступи, поїздки, спілкування з близькими та фрагменти звичайного життя.

Команда KNIFE! Films знайшла і обробила понад 400 годин відео- та аудіоматеріалів, а також більше 22 тисяч фотографій. Автори збирали матеріали в сімейних архівах, приватних колекціях, телевізійних фондах та у людей, які були знайомі з Кузьмою або працювали разом з ним.

Саме такий підхід дозволяє не просто почути черговий переказ біографії музиканта, а знову побачити живого Андрія Кузьменка — під час роботи, подорожей, репетицій, розмов і виступів.

Особливе місце у фільмі займають записи 1990-х років — періоду становлення гурту «Скрябін». Широка аудиторія значно краще знайома з пізнім Кузьмою: популярним співаком, телеведучим і автором різких публічних висловлювань. Проте рання історія колективу, його музичні експерименти та перші кроки до відомості досі залишаються маловідомими для багатьох глядачів.

Творці картини не намагаються представити Кузьму виключно як бездоганного героя або перетворити фільм на офіційний пам’ятник. У центрі історії має бути жива людина — весела, різка, вразлива, суперечлива та щира.

Українська прем’єра фільму призначена на 13 серпня 2026 року, за чотири дні до дня народження Андрія Кузьменка. У 2026 році йому виповнилося б 58 років.

Міжнародні покази та Ізраїль

Організатори повідомили, що фільм «Кузьма: Страшно веселий» буде показаний більш ніж у 30 країнах світу. При цьому в опублікованому переліку фактично вказані 37 держав.

До списку увійшли США, Канада, Велика Британія, Німеччина, Іспанія, Італія, Польща, Нідерланди, Чехія, Швеція, Угорщина, Австрія, Ірландія, Ісландія, Молдова, Албанія, Норвегія, Хорватія, Португалія, Кіпр, Бельгія, Люксембург, Словаччина, Данія, Ізраїль, Туреччина, Естонія, Австралія, Нова Зеландія, Франція, Румунія, Латвія, Литва, Фінляндія, Кенія, Республіка Корея та Японія.

Такий масштаб міжнародного прокату показує, що картина розрахована не лише на українську аудиторію. Фільм може бути цікавий глядачам, які хочуть краще зрозуміти українську культуру кінця XX і початку XXI століття через історію одного з її найвпізнаваніших представників.

Для ізраїльської аудиторії це особливо важливо, оскільки в Ізраїлі живе багато людей, які пам’ятають пісні «Скрябіна» ще з юності. При цьому фільм здатний зацікавити і тих, хто раніше не був знайомий з творчістю Андрія Кузьменка.

НАновости — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency стежать за появою інформації про ізраїльські покази. Поки підтверджено лише те, що Ізраїль включено в міжнародну програму фільму.

Хто організовує покази в Ізраїлі

Ізраїльським партнером проекту названа компанія Знято в Україні / Created in Ukraine.

Це ізраїльська продюсерська та дистриб’юторська компанія, яка привозить українські фільми в кінотеатри, синематеки та культурні центри країни.

Раніше компанія організовувала в Ізраїлі покази картин «Мавка», «Памфір», «Довбуш», «20 днів у Маріуполі», «Я, “Победа” і Берлін» та інших проектів. Вона також проводила Дні українського кіно в синематеках Єрусалима та Холона і співпрацювала з Українським культурним центром при посольстві України в Ізраїлі.

Організатори поки не повідомили:

• в яких містах Ізраїлю покажуть фільм;
• які кінотеатри та культурні майданчики візьмуть участь;
• коли почнеться продаж квитків;
• скільки коштуватимуть квитки;
• якою мовою будуть доступні субтитри;
• чи відбудуться спеціальні прем’єрні покази;
• чи приїдуть в Ізраїль представники знімальної групи.

Не виключено, що картина з’явиться відразу в кількох ізраїльських містах, оскільки Знято в Україні / Created in Ukraine співпрацює з кінотеатральними мережами, синематеками та культурними майданчиками країни.

Проте до офіційного оголошення передчасно називати Тель-Авів, Хайфу, Єрусалим, Ашдод чи інші міста.

Чому цей фільм може стати подією

«Кузьма: Страшно веселий» — це не лише біографія відомого музиканта. Через долю Андрія Кузьменка фільм розповідає про зміни, які відбувалися в українській музиці, культурі та суспільстві протягом кількох десятиліть.

Глядачі зможуть побачити шлях від перших музичних експериментів та андеграундних записів до величезної популярності, телебачення, концертів та статусу артиста, чиї слова продовжували обговорювати навіть через роки після його загибелі.

Для тих, хто в юності слухав пісні Кузьми Скрябіна, фільм стане зустріччю з людиною, чия музика залишилася частиною особистої історії.

Для всіх небайдужих — можливістю знову побачити живого Андрія Кузьменка, дізнатися його шлях і відкрити одного з найяскравіших артистів останніх десятиліть.

Точні дати, міста та розклад показів фільму «Кузьма: Страшно веселий» в Ізраїлі будуть опубліковані після офіційного оголошення організаторів.

Коли і де

Ізраїльським партнером проекту названа компанія Знято в Україні / Created in Ukraine – тож слідкуйте за оновленнями.

Дати показів документального фільму «Кузьма: Страшно веселий» в Ізраїлі 🇮🇱

— Посилання на квитки — у Тель-Авіві та Хайфі на Showman.

📍 30 серпня (неділя) — Тель-Авів
Паамоніт, 9 — Еніс Аудіторіум
Тривалість фільму — 2 години 13 хвилин
Мова — українська, субтитри — англійські
Відкриття дверей — 19:00
Початок показу — 19:30
О 21:45 — онлайн Q&A з командою фільму

📍 3 вересня (четвер) — Хайфа
HOT CINEMA, зал № 5, Гранд-Каньйон
Дерех Сімха Голан, 54
Тривалість фільму — 2 години 13 хвилин
Мова — українська, субтитри — англійські
Відкриття дверей — 18:45
Початок показу — 19:00

Приєднуйтесь до нас, щоб дізнатися більше про важливі новини, обговорення та думки експертів на Nikk.Agency. Ваше розуміння актуальних питань починається тут!

#promotion

Виконую момент квартир / вілл, приміщень під ключ, ремонт ванних кімнат і санвузлів більше 10 років!
Виконую комплексний та частковий ремонт.

Короткий перелік робіт:

1. Штукатурка
2. Шпаклівка
3. Поклейка шпалер, фарбування
4. Укладання ламінату та інших підлогових покриттів
5. Укладання плитки, керамограніту, мозаїки
6. Інсталяція
7. Електрика
8. Зведення перегородок
9. Демонтаж
10. Стяжка – вирівнювання підлоги
11. Плінтус будь-якої складності

Розрахунок беру за фактом виконаних робіт.

Дотримуємося всіх будівельних норм, дотримуємося закону про тишу, підтримуємо чистоту на об’єкті, надаємо цілодобовий відеоконтроль за ходом ремонту!

Також робимо ремонт офісів, ремонт кафе, ремонт ресторанів, ремонт комерційних приміщень, ремонт магазинів.

Ремонт квартир у Хайфі та Крайот (Кір’ят-Ям, Кір’ят-Моцкін, Кір’ят-Бялик та ін), Нешер та Тират-Кармель. Ремонтні роботи для квартир, будинків, офісів.

055-966-4053

Ремонт квартир у Хайфі та Крайот, Нешер та Тират-Кармель, Північ Ізраїлю. Ремонтні роботи для квартир, будинків, офісів

Вважається що малярські роботи в Ізраїлі – Це проста процедура, яка будь-кому по плечу. Але пофарбувати стіни чи стелі якісно не так легко. Для такої роботи необхідні певні знання та навички.

Ремонт квартир у Хайфі та Крайот, Нешер та Тірат-Кармель. Ремонтні роботи для квартир, будинків, офісів.

І довіривши ремонт квартири, не професійним майстрам, його часто доводиться робити наново.

Тому, якщо ви вирішили робити ремонт, замовити послугу краще у професіоналів.

Що таке ремонтні роботи?

Такі роботи проводяться у рамках послуги ремонт квартир під ключ, відносяться до оздоблювальних та є завершальним етапом ремонту квартири. Головна мета їх проведення – надання поверхонь усередині або зовні приміщення естетичного вигляду.

Ремонтні роботи це не лише фарбування стін. Це цілий комплекс дій, що включає:

• Демонтаж та усунення старих покриттів (фарби, побілки, штукатурки, шпалер тощо)
• Штукатурка поверхонь
• Шліфування стін та стель
• Шпаклівка стелі та стін
• Фарбування стін та стелі
• Закладення швів, тріщин, сколів
• Грунтовка поверхні стін та стелі

• Найголовніший пункт – прибирання та чистота на кожному етапі

Ми:

• Робота безпосередньо, без кабланів та додаткової бюрократії.
• Фіксована вартість робіт без непередбачених сюрпризів
• Ідеальна чистота вашого приміщення у процесі
  та після завершення робіт

КОМУ ПІДІДЕ МОЯ ПОСЛУГА

• Ваше житло потребує оновлення після років?
• Ваші стіни в шорсткостях, дірках та тріщинах?
• Потрібно оновлення фарби та надання свіжості вашому приміщенню?
• Здаєте квартиру в оренду і потрібно оновити зовнішній вигляд приміщення?
• Вас зупиняє, що ремонт – це про бруд, дискомфорт та великі терміни?

• Поспішаю вас порадувати, що ви отримаєте бажаний результат, навіть не помітивши мою присутність

Ремонтні роботи в Ізраїлі:

Ремонт квартир у Хайфі та Крайот (Кір’ят-Ям, Кір’ят-Моцкін, Кір’ят-Бялик та ін), Нешер та Тират-Кармель. Ремонтні роботи для квартир, будинків, офісів.

055-966-4053

ЕТАПИ РОБОТ:

1. Зателефонувати мені за номером
2. Безкоштовний виїзд на об’єкт
3. Знайомство
4. Початок робіт
5. Підготовка поверхонь
6. Шліфування
7. Здача всіх робіт
8. Фарбування
9. Ґрунтування

10. Прибирання після кожного етапу та по завершенню всіх робіт

Ремонт квартир у Хайфі та Крайот (Кір’ят-Ям, Кір’ят-Моцкін, Кір’ят-Бялик та ін), Нешер та Тират-Кармель. Ремонтні роботи для квартир, будинків, офісів.

055-966-4053

Ремонт квартир у Хайфі та Крайот, Нешер та Тират-Кармель, Північ Ізраїлю. Ремонтні роботи для квартир, будинків, офісів

055-966-4053

Фотопроект ізраїльського фотографа Olga Savina присвячений українкам в Ізраїлі став як способом зберегти культурний спадок, а й мостом між двома народами.

Моделі, одягнені у традиційні українські костюми, позують на фоні ізраїльських міст, створюючи візуальну історію, яка поєднує минуле та сьогодення.

«Я хотіла б зробити серію зйомок про українок в Ізраїлі.

Образи, що поєднують минуле та сьогодення.

Моделі, одягнені в регіональний костюм (костюми, характерні для регіонів, з яких вони приїхали) на тлі міст, де вони зараз живуть» – розповідає Olga Savina.

Концепція проекту: минуле та сучасне

Ідея фотопроекту народилася з особистого інтересу Ольги до традиційного українського одягу. Вона досліджує регіональні костюми, збирає та реставрує їх, щоб зберегти пам’ять про свою культуру.

Костюми, які використовуються в проекті, – це або старовинні вбрання, яким вже понад сто років, або їх точні репліки.

Локації зйомок: ключові моменти

Київщина у Хайфі.

Марина, родом із Київщини, зараз живе у Хайфі. Її фотосесія проходила на тлі знакових Бахайських садів, однієї з візитівок міста. Образ Марини включає елементи традиційного київського костюма, а також евакуаційний рюкзак — символ вимушеного переселення та змін, з якими зіткнулися українці. Костюм включає вишиванку з орнаментом, характерним для Київщини, спідницю та пояс. Кожна деталь відтворена з урахуванням історичної автентичності, що дає змогу підкреслити красу та значущість традицій регіону.

Фото тут

Полісся та висотки Рамат-Гана

Фотосесію, присвячену Поліссі, було знято на тлі сучасних висоток Рамат-Гана, що створює сильний контраст між традицією та урбаністичним ландшафтом. Цей регіональний образ розповідає про багату історію Полісся та його природні особливості, відображені в деталях костюма. Основою костюма є полотняна льняна сорочка з тканинними червоними смугами на рукавах. Характерні особливості — глибокий виріз, короткий поділ, захований під спідницею, та мінімальна вишивка, що нагадує ткацькі візерунки. Спідниця-літнік із червоної домотканої вовни з тонкими вертикальними смугами доповнена фартухом із орнаментом. Завершують образ червоні намистини, платок чи намітка, а також тканий пояс, який дівчата зав’язували зліва, а заміжні жінки – праворуч.

Фото тут

Одеська область у Нетанії

Фотосесія, присвячена Одеській області, проходила у Нетанії та включала рідкісний костюм із Кодимського району. Це вбрання вимагало ретельної реставрації, але результат вражає. Фотографії демонструють глибокий зв’язок із культурною спадщиною та унікальність традицій регіону. Костюм складається з додільної сорочки на три пілки з рукавами, які збираються на широкий манжет. Характерна вишивка розташована у верхній частині рукава у вигляді двох смуг – більш широкій та вузькій. Орнаменти, виконані в червоно-чорній гамі, оздоблюються дрібним різнокольоровим бісером. Поверх сорочки одягався сарафан особливого крою з глибокими складками-вафлями та декоративними елементами на спинці. Нижня частина сарафану прикрашена горизонтальними складками та оксамитовими стрічками. Завершують образ широкий пояс із шовковими стрічками та яскраве коралове або скляне намисто, характерне для регіону.

Фото тут

Вінницька область в Ашкелоні

Фотосесія, присвячена Вінницькій області, проводилась у Ашкелоні. Цей регіональний костюм з Бершадського району акцентує увагу на зв’язку культур та історичної пам’яті, поєднуючи минуле та сьогодення. Вона доповнена нагрудником та спідницею з оксамитовою стрічкою, типовою для регіону. Вишивка сорочки відрізняється геометричними орнаментами, які підкреслюють статус та майстерність рукоділки. Нагрудник, популярний саме у Бершадському районі, додає до образу елементи елегантності та символічності. Такий ансамбль створює потужний візуальний образ, який поєднує українську спадщину та сучасність Ізраїлю.

Фото тут

Полтавщина у Яффо

Фотосесія, присвячена Полтавщині, відбулася в Яффо — одному з найколоритніших районів Тель-Авіва. На тлі вузьких вуличок старого міста та історичної архітектури костюм з Полтавського регіону виглядає особливо яскраво, підкреслюючи глибину української традиції. Сорочка виконана в техніці настилу та хрестика, з елементами орнаменту «ламана гілка», які прикрашали уставки та рукави. Цей візерунок доповнений восьмикінцевими зірками та геометричними елементами, що надає поряд символічність. Весь ансамбль завершує традиційна спідниця з характерними для регіону трьома защипами та підбоєм — зміцненням подолу для надання ваги. Цей образ створює гармонійне поєднання традиційного українського одягу із духом сучасного ізраїльського міста.

Фото тут

Луганщина: символ стійкості у Хайфі

Образ, присвячений Луганщині, став символом стійкості та нагадуванням про культурну ідентичність регіону, більшість якого сьогодні перебуває під тимчасовою окупацією. Фотосесія з луганським строєм відображає важливість збереження спадщини навіть в умовах війни та змін. Орнаменти включають дерево життя, квіткові мотиви на рукавах та смужки вишивки на сполучних швах. Специфічний орнамент доповнюється реплікою спідниці з кубового ситця, прикрашеної оксамитовими стрічками і широкими складками внизу. Зовнішні намисто виконані з великих бурштинових намистин, що характерно для прикрас Луганщини. На тлі терикону та степових пейзажів це вбрання символізує глибокий зв’язок із батьківщиною та силу духу українських жінок.

Фото тут

Що робить проект унікальним?

Фотопроект вирізняється своїм прагненням не лише зберегти українську культурну спадщину, а й адаптувати її до ізраїльської реальності.

Основні акценти:

• Костюми як носії історії. Кожна деталь – від вишивки до тканини – розповідає історію регіону та його мешканців.
• Візуальний контраст. Поєднання традиційних нарядів із сучасною архітектурою Ізраїлю створює сильні образи.
• Об’єднання культур. Проект допомагає українкам знайти своє місце в новій країні, зберігаючи зв’язок із корінням.

Погляд на єврейську та українську культуру

Цей фотопроект також символізує зв’язок між єврейським та українським народами. Ізраїль, який став домом для тисяч українців, які пережили війну, надає унікальну платформу діалогу між культурами.

«Я вже кілька місяців вивчаю особливості регіонального вбрання. Почала збирати костюми. Щось я купила, щось позичили для проекту друзі.

Я багато слухаю лекцій, захоплююсь різноманітністю традицій та тим, як вони відтворювалися у вишиванках та поєднанні елементів регіонального «ладу». Це як історія регіону на полотні, її можна «читати», вона розповідає про край та про господиню.» – ділиться Olga Savina.

Наш сайт НАновини – Новини Ізраїлю завжди приділяє увагу важливим ініціативам, які зміцнюють порозуміння між народами. Цей проект є чудовим прикладом того, як мистецтво допомагає будувати культурні мости.

Проект Olga Savina – це більше ніж просто фотосесії. Це візуальне оповідання, яке зберігає культурну спадщину та будує мости між народами.

Про Olga Savina

Olga Savina – Дитячий та сімейний фотограф в Ізраїлі. Вона з Києва. Нині живе в Хайфі.

«Я фотографую все, що пов’язане із коханням. Love Story, весілля, вагітність, новонароджених, дітей, сім’ї. А ще я знімаю під водою, бо море люблю 🙂

Подорожуючи по всьому світу, я проводжу фотосесії у найпрекрасніших куточках нашої планети. Ізраїль для мене одна з найкрасивіших країн.

Пошуки нових красивих та незвичайних локацій для зйомки – моя пристрасть. Ви можете переглянути місця для фотосесій в Ізраїлі у відповідному розділі мого сайту.»

Познайомитись ближче і навіть замовити фотосесію можна тут:

Facebook – https://www.facebook.com/olga.savina.94

Instagram – https://www.instagram.com/olga.savina.photo

Сайт – https://savinaphotos.com/

… … … … … … ..

НАновини – Новини Ізраїлю продовжать розповідати про подібні ініціативи, які зміцнюють зв’язок між Ізраїлем та Україною.

Автор: R.Verter

 29 серпня 2026 року в палестинському селі Кусра на південь від Шхема стався новий епізод конфлікту, який триває майже три тижні. За спільним повідомленням ЦАХАЛу та МАГАВ — прикордонної поліції Ізраїлю — десятки ізраїльських порушників порядку прибули в район, вступили в насильницьке зіткнення, кидали каміння в палестинців та інших людей, які там перебували, а потім частина групи забарикадувалася в палестинському будинку, де залишалися мешканці.

Сили ЦАХАЛу та МАГАВ увійшли в будинок, розділили сторони і почали виводити ізраїльтян. Армія підтвердила повідомлення про постраждалих палестинців, зокрема про жінку, евакуйовану для медичної допомоги. Три автомобілі, на яких, ймовірно, приїхали учасники безладів, конфіскували і передали поліції округу Юдея і Самарія.

На момент перших повідомлень про арешти ізраїльських учасників не було. Ввечері прем’єр-міністр Біньямін Нетаньяху вимагав затримати винних, президент Іцхак Герцог назвав те, що сталося, переходом «червоної лінії», а опозиція заговорила вже не тільки про злочин конкретної групи, але й про провал державного контролю.

Що сталося всередині будинку — тут версії розходяться

Я окремо звірив офіційну версію армії з розповідями людей, які перебували в будинку. Палестинські мешканці стверджують, що всередині було сім осіб, у будинок потрапив сльозогінний газ, а після втручання військових частину мешканців затримали. Один із господарів також заявив, що затриманих били і тримали із зав’язаними очима.

Видавати це за встановлений факт не можна. ЦАХАЛ підтвердив присутність палестинців всередині будинку і дії щодо їх захисту, але повідомлення про побиття і обставини застосування газу окремо не підтвердив.

Ізраїльтяни, які перебували в районі, розповідали іншу послідовність: невелика група нібито першою зазнала нападу палестинців з камінням і палицями. На опублікованих кадрах дійсно видно палестинців, які кидають каміння. Але офіційне повідомлення ЦАХАЛу початок епізоду описує інакше: армія говорить про прибулих «ізраїльських порушників порядку» і кидання ними каміння.

Тому суперечка про те, хто почав зіткнення, залишається відкритою. А перебування десятків ізраїльтян у палестинському житловому будинку з людьми всередині підтверджено самим ЦАХАЛом.

Нетаньяху і Герцог: однакове засудження, різні акценти

Нетаньяху назвав події в Кусрі та сусідньому Джалуді «злочинними актами насильства». Він підкреслив, що йдеться про «жменьку порушників порядку», які порушують закон, шкодять законослухняній поселенській спільноті, заважають ЦАХАЛу і завдають шкоди міжнародному становищу Ізраїлю. Прем’єр вимагав якнайшвидше затримати причетних.

Герцог зробив акцент на повторюваності. Президент назвав події «переходом червоної лінії», а сам епізод — ще одним випадком у ланцюжку подій, які є «плямою на обличчі Ізраїлю». Він вимагав узгодженої роботи уряду, силових, судових і правоохоронних структур.

Беннет, Айзенкот та інші опоненти вже говорять про відповідальність влади

Нафталі Беннет назвав засудження Нетаньяху фактично «щотижневим» і пов’язав повторення подій з нездатністю прем’єра протистояти Ітамару Бен-Гвіру. При цьому Беннет підкреслив, що безлади не представляють поселенський рух, шкодять йому і наражають на ризик солдатів.

Гаді Айзенкот, колишній начальник Генштабу і лідер партії «Яшар!», назвав ситуацію зростаючою анархією насильницької меншини і поклав політичну відповідальність на уряд. Мерав Бен-Арі з «Єш Атід» порівняла учасників з терористами і говорила про погром; Ефрат Райтен з «Демократів» використовувала вираз «єврейські терористи в масках»; Ахмад Тібі також звинуватив уряд. Це політичні оцінки. Офіційне формулювання армії — «ізраїльські порушники порядку».

Кусра почалася не 29 серпня

Фрази «Кусра 29 серпня», «ізраїльтяни в палестинському будинку» або «реакція Нетаньяху на Кусру» описують тільки верхній шар історії. Нинішній епізод стався після майже трьох тижнів конфліктів навколо тих самих будинків і самовільних ізраїльських точок присутності.

З 9 серпня активісти почали встановлювати тимчасові споруди поруч з палестинськими будинками на околиці Кусри. Мешканці заявляли, що не могли нормально покидати будинки; повідомлялося також про проблеми з електрикою, водою і доставкою продуктів. Один з будинків належить палестинцю з американським громадянством, що швидко надало історії дипломатичний вимір.

12–13 серпня ізраїльські сили демонтували незаконні форпости в Кусрі та Джалуді після зіткнень і перекидання додаткових підрозділів. Але присутність радикальних активістів не припинилася. 28 серпня, за день до нового зіткнення, з’явилися кадри, на яких ізраїльтяни пересувалися по території, оголошеній закритою військовою зоною.

У середині серпня американський посол Майк Хакабі публічно заявив, що США активно займаються ситуацією, і назвав учасників блокади будинків «ізраїльськими терористами». Жорсткість цього формулювання була особливо помітна тому, що Хакабі не належить до традиційних противників поселенського руху.

Попередній етап цієї історії НАновини розбирали окремо: «Посол США в Ізраїлі назвав поселенців “ізраїльськими терористами”: чому ЦАХАЛ зніс два форпости у Кусрі тільки після чотирьох днів облоги».

За п’ять днів до нового зіткнення армія попередила Нетаньяху

24 серпня командувач Центральним округом ЦАХАЛу генерал-майор Аві Блут на закритій нараді, за повідомленнями ізраїльських ЗМІ, попередив Нетаньяху: масштаб палестинського терору за останні два роки скоротився, але є «одна сірник, яка може миттєво підпалити все» — націоналістична злочинність.

Під цим терміном силові структури мають на увазі злочини ідеологічно мотивованих єврейських радикалів — напади, підпали, знищення майна і насильство проти палестинців або ізраїльських силовиків. Це не характеристика жителів поселень в цілому.

Блут також говорив, що ЦАХАЛ змушений відволікати сили на такі епізоди замість запобігання палестинському терору. Через п’ять днів військовим дійсно знову довелося входити в Кусру і виводити з палестинського будинку ізраїльських порушників порядку.

Для мене це одна з ключових зв’язків цієї історії: попередження генерала майже відразу перетворилося з прогнозу в новий оперативний епізод.

НАновини раніше детально розбирали, що саме Блут говорив Нетаньяху і чому військове командування вважає таку злочинність загрозою безпеці.

Чому відсутність швидких арештів стало частиною історії

Кусра знаходиться в зоні B Юдеї і Самарії. За системою, створеною угодами Осло, цивільне управління палестинським населенням там здійснює Палестинська адміністрація, а Ізраїль зберігає суттєві повноваження в сфері безпеки. На практиці ЦАХАЛ часто першим опиняється на місці зіткнення, але кримінальне переслідування громадян Ізраїлю відноситься до поліції.

29 серпня цей розрив знову став помітний. Військові увійшли в район, розділили сторони і конфіскували машини, але на момент перших повідомлень жоден ізраїльський учасник не був арештований. Палестинські мешканці при цьому стверджували, що затримували саме їх.

Я не бачу підстав заздалегідь оголошувати, чим закінчиться розслідування. Але можна співставити дві дати. 24 серпня вище армійське командування попереджає політичне керівництво, що націоналістична злочинність може стати «сірником». 29 серпня десятки ізраїльтян опиняються всередині палестинського будинку в тій же Кусрі, де держава майже три тижні намагається відновити контроль.

Тому заяви Нетаньяху, Герцога, Беннета і Айзенкота важливі не самі по собі. Після демонтажу форпостів, американського втручання і прямого попередження генерала питання вже не в тому, хто засудив черговий епізод жорсткіше.

Питання в тому, чому державна система, заздалегідь знаючи про осередок конфлікту, знову отримала ту ж кризу в тому ж місці.

Єврейська громада Києва надає значну допомогу в обороні України з початком повномасштабної війни у ​​2022 році. Єврейські бійці не лише захищають країну на фронті, а й надають технічну, гуманітарну та матеріальну підтримку Збройним силам України (ЗСУ).

Шимон Бріман на сайті «Українсько-Єврейська Зустріч» розповідає про те, як представники єврейської громади стали частиною сил опору України, багато євреїв відчувають себе частиною українського народу та сприймають війну як особисте випробування та виклик для громади. Участь єврейської громади, чи то на полі бою, чи через волонтерські програми, показує силу патріотизму та бажання захистити незалежність України.

Частково наведемо розповідь. Оригінал (укр.) «Окрім держави ізраїльська» у ЗСУ: київські євреї на захисті України»

Біографії бійців: як євреї Києва вливаються до лав ЗСУ

Двоє друзів — випускників єврейської релігійної школи з Києва — кожен по-своєму захищають Україну, допомагаючи їй відбивати агресію Росії, пам'ятаючи про Ізраїль, і розмірковуючи про майбутнє українсько-єврейських відносин після війни.

Ігор (Яків Давид) Тіш (29) та Аківа Олександр Гільгур (36) товаришують з дитинства. Через різницю у віці вони схожі на молодшого та старшого братів – так само ставляться один до одного.

Їх об'єднала єврейська гімназія №299 «Орах Хаїм» в Оболонському районі Києва — перша державна школа з вивчення єврейської мови та традицій юдаїзму, яка працює в Україні з 1990 року.

Історія Ігоря Тиша: «Тут шанують мій патріотизм»

Ігор Тіш, єврей за походженням, який раніше служив в ізраїльській армії (ЦАХАЛ) 2,5 року до 2017 року, отримав звання старшого сержанта Цахала. Брав участь у контртерористичних діях в Юдеї у районі Ткоа.

Повернувшись в Україну, з початком повномасштабної війни вступив до лав ЗСУ. Він визнає, що українська армія цінує його досвід та знання, привнесені зі служби в Ізраїлі. В інтерв'ю Шимону Бріману він розповів:
чи знали українські солдати поряд з ним, що він приїхав з Ізраїлю та має бойовий досвід ЦАХАЛу?

«Спочатку були жарти – «дивіться, він після Цахала», і на мене дивилися як на дивину. Потім питали, хто має бойовий досвід — я назвав себе, мене поставили командиром відділення, потім командиром взводу. Я розумів, що можу допомогти своїм ізраїльським досвідом тут. Вчить своїх солдатів, віддавав правильні накази та завоював довіру людей.

Хлопці навіть жартували: “У нас командир – єврей, і у нашого взводу – окрема держава ізраїльська”.

Ігор ділиться досвідом, що служба у ЗСУ ґрунтується на взаємоповазі та підтримці, а національна належність не відіграє ролі. Патріотизм, за його словами, — це бажання захищати країну та підтримувати тих, хто перебуває поряд на фронті.

«Прояви антисемітизму? Взагалі, нікому не було справи до того, що я єврей і служив в ізраїльській армії. Я став командиром, показав себе добрим командиром і люди пішли за мною.

Коли ми тримали фронт поруч із полком «Азов», я дізнався, що у них воює командир відділення, який відслужив у ЦАХАЛу єврей.

Третя штурмова бригада, що відокремилася від «Азова», має дуже важливе відношення до євреїв та інших національних меншин; у них карають за погані висловлювання про певні національності».

Тяжке поранення Ігор отримав уже 2024 року, за два дні до виходу батальйону з позицій у Серебрянському лісі. У вересні 2024 року Ігор Тіш, командир взводу ЗСУ, отримав тяжке поранення, прикривши собою двох своїх солдатів від удару російського дрону. Він втратив половину лівої руки.

«Я прийшов до хлопців поміняти їх на варті, спитав, чи працює система РЕБ (радіоелектронної боротьби проти безпілотників – Ш.Б.). Мені кажуть: “Сів акумулятор, командування знає, але нічого не робить” – і відразу чую, що летить дрон. Усі залягли. Я стрибнув, щоб спробувати увімкнути РЕБ. І в момент відскоку назад прилетів дрон із вибухівкою. Двох солдатів я, отже, закрив собою в цьому стрибку, а один солдат, що стояв за рогом, загинув від уламків».

Друзі пораненого сержанта двох армій Ігоря Тиша швидко зібрали в Україні, Ізраїлі та США кошти на його протезування. Зараз вирішується, в якій країні відбуватиметься подальша медична реабілітація Тиша, і чи витягуватимуть уламок, який досі сидить у його тілі.

Київський рабин Яків Дов Блайх передав для Ігоря нові тфіліни для покладання правої, здорової руки.

Аківа Олександр Гільгур та його внесок у створення дронів для армії

Аківа Олександр Гільгур, інженер та голова Карлін-Столінської єврейської громади Києва, бере активну участь у підтримці української армії. Він керує лабораторією, яка займається розробкою інноваційних технологій, включаючи дрони та системи протидії ворожим безпілотникам. Його мета – посилити українську армію за рахунок високотехнологічних рішень, які допомагають солдатам вижити на полі бою.

«Моя робота – захистити українського солдата», – каже Аківа. «Ми розробляємо технології, які допоможуть ЗСУ захищатись, а не нападати».

Аківа також бере активну участь у гуманітарній допомозі, забезпечуючи єврейську громаду на Подолі продуктами, медикаментами та необхідними речами. У своїх діях він бачить важливу місію допомогти людям вижити в умовах воєнного часу і підтримати армію.

Взаємодопомога від друзів з Ізраїлю: медична підтримка та передові технології

Окрім участі у ЗСУ, єврейські бійці отримують допомогу від друзів з Ізраїлю у вигляді медичних матеріалів, таких як турнікети та перев'язувальні набори, які були надіслані на прохання українських єврейських бійців.

«У мене залишилося в Ізраїлі багато друзів та товаришів по службі в ЦАХАЛі. Ми підтримуємо зв'язок під час війни із Росією. «

Ігор Тіш також зазначає, що ізраїльські інструктори навчають українських бійців технікам виживання та медичної допомоги, роблячи їх більш готовими до бойових умов.

«Багато хто розповідає про ізраїльських інструкторів у якихось частинах ЗСУ. Я постійно чую, що ізраїльтяни допомагають. Ні разу ніхто не говорив погано про Ізраїль. Мене питали, чому я виїхав звідти – з такої розвиненої країни», – каже Ігор.

Таким чином, моральна та матеріальна підтримка з Ізраїлю надихає українських бійців та зміцнює їхню впевненість у своїх силах.

Конфлікт ідентичності: євреї на боці України та Росії

Однак поряд із шляхетними прагненнями допомоги існують і трагічні моменти, пов'язані з тим, що євреї опинилися по обидва боки конфлікту. У ті ж дні, коли Ігор Тіш проходив лікування після поранення, стало відомо про загибель єврейського бійця, який був оператором дронів на боці Росії. Цей випадок нагадує про трагічні паралелі Першої світової війни, коли євреї з різних країн вбивали один одного, служачи в ворогуючих арміях.

Єврейська філософія та патріотизм

Для багатьох євреїв участь у захисті України стає символом змін у історичному контексті. Гільгур пояснює, що, незважаючи на складну історію українсько-єврейських відносин, сьогодні вони мають можливість допомогти країні, яка надала притулок, і зробити це з честю.

“Якщо ми вважаємо себе обраним народом, то давайте покажемо українцям приклад – як можна бути добрими і відстоювати свою незалежність”, – робить висновок Гільгур.

Приклад для майбутніх поколінь: як київські євреї об'єднуються у боротьбі

Окрім участі у військових діях, єврейська громада Києва активно підтримує гуманітарні проекти, спрямовані на допомогу населенню. Аківа Олександр та його однодумці організують єврейські свята та підтримують незаможних, роблячи все можливе, щоб полегшити умови життя громади у важкий воєнний час.

Для Аківи ця війна не лише боротьба за територіальну цілісність України, а й спосіб зміцнення зв'язків між єврейським та українським народами. Він упевнений, що ці зв'язки зміцняться після війни і що єврейська громада залишиться важливою частиною українського суспільства.

«Ми тут, щоби допомагати. Наша громада тут століттями, і ми підтримуватимемо Україну, як свою Батьківщину».

Як підтримка Ізраїлю допомагає ЗСУ: таблиця основних напрямів

Переплетення доль: спільна боротьба України та Ізраїлю

Участь єврейської громади України у конфлікті з Росією — це не лише про національне почуття обов'язку, а й про взаємну повагу та підтримку. Багато українських євреїв бачать свою службу у ЗСУ як частину глобальної боротьби за незалежність.

«Для мене важливо, що я, як єврей, захищаю Україну. Це країна, яка дала нам дах, у землі якого поховано багато наших цадиків. Так, ми маємо деякі погані фрагменти історії українців та євреїв, але зараз у нас є шанс це виправити.».

Ці слова Аківи Олександра відображають глибоку повагу до країни, де живе єврейська громада. Відносини між Ізраїлем та Україною зміцнюються, незважаючи на важке історичне минуле. Гільгур упевнений, що євреям та українцям слід прагнути до виправлення помилок минулого, показуючи приклад взаємодопомоги та доброти.

Історії бійців єврейської громади Києва, такі як Ігор Тіш та Аківа Олександр Гільгур, наголошують на унікальному зв'язку між Україною та Ізраїлем. В умовах війни євреї України не лише воюють за свою країну, а й допомагають своїми знаннями, технологіями та гуманітарною підтримкою.

Повністю оригінал (укр.) «Окрім держави ізраїльська» у ЗСУ: київські євреї на захисті України»

на НАновини ми віримо, що такі історії є прикладом для майбутніх поколінь, як дві культури можуть підтримувати одна одну у важкі часи.

Залишити коментар у Telegram — каналі НАновини↓

Автор: Павло Швейко. Павло Швейко — автор «НАновости», народжений і виріс в Україні та живе в Ізраїлі. Для його авторської лінії тема MAK_UA знаходиться якраз на перетині двох суспільств, про які він регулярно пише: українського та ізраїльського. У даному випадку мова не просто про чергову афішу, а про те, як українська культура продовжує створювати власні живі простори вже всередині Ізраїлю.

Українське культурне життя в Ізраїлі у другій половині 2026 року не обмежиться одним великим заходом до Дня Незалежності України. MAK_UA / Українська Мистецька Аматорська Кузня в Ізраїлі опублікувала календар головних подій з серпня по кінець грудня — і за цим календарем вже видно, наскільки різними стали формати українського культурного життя в країні.

Тут є театр і історична реконструкція, народна традиція і сімейна вистава, Тель-Авів і заходи одразу в кількох містах. Причому організатори не намагаються зібрати все навколо однієї дати: календар фактично розтягнутий на всю другу половину року.

НАновости — Новини Ізраїлю вивчили опубліковану MAK_UA афішу і зіставили її з вже відомими проєктами об’єднання. Вийшла не просто підбірка «куди піти», а маленька карта українського культурного життя Ізраїлю на найближчі місяці.

24 серпня: повернутися в той самий день 1991 року

Першою і найближчою датою в календарі стоїть 24 серпня 2026 року — День Незалежності України.

MAK_UA готує цей вечір разом з рестораном української кухні Sho?. Назва програми — «Той самий день. 24 серпня 1991 року. Подорож у часі».

Задум тут важливіший за звичний святковий концерт. Організатори пропонують спробувати повернутися саме в 24 серпня 1991 року, коли Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності України, і подивитися на історичний день не з сьогоднішнього 2026-го, а очима людей, для яких все відбувалося буквально зараз.

НАновости вже розповідали про підготовку заходів до 35-річчя Незалежності України в Ізраїлі. В опублікованому раніше анонсі для проєкту MAK_UA і Sho? вказано місце проведення — ресторан Sho?, вулиця Карлебах, 3, Тель-Авів.

І ось тут з’являється важлива деталь самого формату. За 35 років 24 серпня перетворилося на державну дату, яка сприймається вже через війни, революції, Майдан, російську агресію, еміграцію і величезний масив історичного досвіду. MAK_UA пропонує зняти з неї весь цей подальший шар хоча б на один вечір і запитати: а яким цей день був тоді, коли ще ніхто не знав, що буде далі?

Для українців в Ізраїлі така «машина часу» має ще один додатковий сенс. Багато учасників і глядачів сьогодні живуть вже між двома країнами, але прекрасно пам’ятають українські кухні, сімейні розмови, телевізійні новини, музику і побутові деталі тієї епохи.

8 жовтня: «Театротерапія» продовжує третій сезон

Наступна дата — 8 жовтня 2026 року. У календарі позначена шоста зустріч третього сезону проєкту «Театротерапія», присвячена народженню сучасного українського театру.

Це не новий проєкт, придуманий спеціально під осінь 2026-го. «Театротерапія» вже має власну історію в Ізраїлі і будується на ідеї, що про театр можна не тільки слухати — в нього можна входити через гру, вправи, сценічну дію і власний досвід.

НАновости раніше розповідали про одну з зустрічей української «Театротерапії» MAK_UA в Тель-Авіві. Наприклад, шоста зустріч попереднього курсу проходила 3 липня 2025 року в Українському культурному центрі на вулиці Ірміягу, 22.

Але механічно переносити цю адресу на подію 8 жовтня 2026 року не можна. У новому календарі вказані дата, сезон, номер зустрічі і тема, однак окремі дані про місце і час саме цієї зустрічі організатори ще повинні повідомити.

І це хороший приклад того, як слід читати весь опублікований календар MAK_UA: дати вже можна зберігати, але частина практичної інформації буде з’являтися окремими анонсами.

Чому «Театротерапія» важливіша одного спектаклю

Для української громади за межами України театральний формат має особливу властивість. Спектакль можна подивитися і розійтися, а регулярний проєкт створює середовище — люди повертаються, знайомляться, сперечаються, грають, стають учасниками процесу.

«Театротерапія» тому цікава ще й як тривала культурна лінія. Один сезон змінюється іншим, окремі зустрічі складаються в історію проєкту, а український театр виявляється в Ізраїлі не гастрольним гостем на один вечір, а постійною темою.

Саме такі повторювані проєкти поступово і створюють культурну інфраструктуру діаспори. Не обов’язково велику інституцію з власною будівлею — іноді вона починається з групи людей, приміщення на кілька годин і звички знову зустрітися через місяць.

30 листопада: Андріївські вечорниці

30 листопада MAK_UA проведе «Андріївські вечорниці» — Андріївські вечорниці.

Поки це один з найбільш загадкових пунктів календаря. Організатори назвали дату і формат, але не розкрили майданчик і детальну програму.

Історично Андріївські вечорниці були одним з найбільш відомих елементів української молодіжної традиції: спільні вечори, пісні, ігри, жарти, частування, ворожіння і цілий пласт обрядової культури. Але у випадку MAK_UA особливо цікаво буде побачити не етнографічну реконструкцію «під музей», а те, як цю традицію переведуть на мову сучасної української спільноти в Ізраїлі.

Тут проходить одна з головних ліній всього календаря: не просто показати українське, а зробити людей його учасниками.

Для емігрантського культурного середовища це принципова різниця. Традиція, на яку тільки дивляться зі сцени, досить швидко перетворюється на фольклорний експонат. Традиція, в яку знову входять люди, отримує шанс продовжуватися вже в новій країні.

24 грудня: буковинський Святвечір в Ізраїлі

Окремою подією MAK_UA поставила 24 грудня 2026 року — Святвечір у буковинській традиції.

Саме уточнення «буковинська» робить цей пункт особливо цікавим. Українська різдвяна культура ніколи не була абсолютно однаковою від регіону до регіону: Буковина, Галичина, Закарпаття, Полісся, Поділля та інші історичні регіони зберегли власні варіанти обрядів, пісень, кухні та домашньої святкової культури.

Тому мова потенційно йде не про стандартну «українську різдвяну вечірку», а про знайомство з конкретною регіональною традицією.

На момент публікації календаря MAK_UA не вказала майданчик, години проведення і умови участі у Святвечорі. Це важливо підкреслити: 24 грудня вже можна відзначати в календарі, але купувати квитки або планувати поїздку за конкретною адресою поки рано.

15–30 грудня: новорічна казка одразу в трьох містах

Наймасштабніший за географією проєкт MAK_UA запланований на період з 15 по 30 грудня 2026 року.

Організатори обіцяють «Новорічну казку для всієї родини» — новорічну казку для всієї родини. І тут в афіші вже названі одразу три міста: Хайфа, Тель-Авів і Ашдод.

Це суттєва деталь. Більша частина українських культурних заходів в Ізраїлі з зрозумілих причин концентрується в центральній частині країни, перш за все навколо Тель-Авіва. Вихід сімейного проєкту одночасно в Хайфу і Ашдод означає спробу працювати вже не тільки з однією локальною аудиторією.

Точні дати по кожному місту, майданчики, час початку і умови відвідування MAK_UA поки не оголосила. Крім того, період 15–30 грудня перетинається з окремим Святвечором 24 грудня, тому мова йде саме про дві різні лінії грудневої програми, а не про один захід під двома назвами.

Для сімей з дітьми цей блок, ймовірно, стане найбільш очікуваним. Сімейна вистава дозволяє передавати мову і культурні коди вже другому поколінню — в тому числі дітям, для яких Ізраїль є основним або єдиним домом.

П’ять дат — і п’ять різних способів зберегти зв’язок з Україною

Якщо подивитися на календар цілком, стає помітно, що MAK_UA свідомо не будує всю програму навколо одного типу заходу.

24 серпня — історія і пам’ять про момент народження незалежної держави.

8 жовтня — сучасний український театр і участь у театральному процесі.

30 листопада — народна традиція Андріївських вечорниць.

24 грудня — регіональна різдвяна культура Буковини.

15–30 грудня — сімейна новорічна програма, яка має пройти в Хайфі, Тель-Авіві та Ашдоді.

Саме різноманіття тут, мабуть, важливіше кількості. Україна для тих, хто живе в Ізраїлі українців та ізраїльтян українського походження, виявляється не тільки новинами про війну і не тільки спогадом про країну, з якої вони приїхали.

Вона існує ще й у театральній вправі, рецепті святкового столу, дитячій виставі, пісні, сімейній історії і спробі уявити, що ти знову опинився ввечері 24 серпня 1991 року.

Хто такі MAK_UA

MAK_UA — Українська Мистецька Аматорська Кузня в Ізраїлі — незалежне некомерційне культурне об’єднання, робота якого пов’язана з українським мистецтвом, театром і культурними ініціативами в Ізраїлі.

Проєкт існує не у форматі однієї щорічної акції. За ним вже є театральні зустрічі, культурні вечори, сімейні програми і проєкти, побудовані навколо українських традицій.

І це пояснює, чому опублікований зараз календар важливий сам по собі. Організатори фактично кажуть своїй аудиторії: ми не готуємо одне свято — ми плануємо культурне життя на місяці вперед.

Для НАновости — Новини Ізраїлю це ще й частина ширшої історії української присутності в Ізраїлі. Такі ініціативи поступово стають місцем зустрічі двох середовищ: люди продовжують говорити про Україну і жити її культурою, але роблять це вже всередині ізраїльської реальності.

Що вже відомо, а чого поки немає

На 24 серпня вже опубліковано значно більше практичної інформації, включаючи майданчик у Тель-Авіві. По жовтневій, листопадовій і частині грудневих програм календар поки виконує скоріше функцію попереднього «save the date».

Тому перед відвідуванням заходів варто окремо перевіряти:

• точну адресу;
• час початку;
• вартість участі;
• необхідність попередньої реєстрації;
• вікові обмеження для дитячих і сімейних програм;
• остаточний розклад грудневих вистав у Хайфі, Тель-Авіві та Ашдоді.

MAK_UA обіцяє насичену другу половину року, але не намагається видати попередній календар за остаточну програму. І це правильний підхід: афіша дає можливість зберегти дати, а подробиці організатори зможуть розкривати у міру наближення кожної події.

Українська культура в Ізраїлі стає не подією, а процесом

Можливо, головний сенс цієї афіші знаходиться навіть не в п’яти зазначених рядках.

Після лютого 2022 року українська культурна присутність за кордоном часто розвивалася як реакція на надзвичайні обставини: благодійні концерти, збори допомоги, акції солідарності, заходи підтримки України. Все це залишається важливим.

Але через роки виникає інше питання: що залишається після надзвичайного режиму?

Календар MAK_UA дає одну з можливих відповідей. Залишаються проєкти, які вже не потребують надзвичайного приводу для існування. Люди приходять не тільки тому, що сталося чергове трагічне подія, а тому, що хочуть дивитися український театр, знайомити дітей з традиціями, святкувати Святвечір або просто провести вечір серед тих, кому зрозуміла та ж культурна мова.

І ось це, можливо, один з найбільш важливих ознак зрілості українського культурного середовища в Ізраїлі.

Вона поступово перестає бути тільки реакцією на війну.

Вона стає частиною звичайного життя.

Джерело: офіційний календар MAK_UA / Українська Мистецька Аматорська Кузня в Ізраїлі, опублікований на сторінці об’єднання в Facebook. – https://www.facebook.com/profile.php?id=100089057714353

До цього дня НАновини вирішили поіменно зібрати євреїв та ізраїльтян, загиблих, захищаючи Україну. Я, автор НАновини Антон Пшедынський, підняв архів наших публікацій за різні роки, звірив імена з українським списком євреїв — учасників війни, міжнародними меморіальними базами, матеріалами єврейських громад, українських та ізраїльських ЗМІ. По кожній людині окремо перевіряв обставини загибелі, зв’язок з єврейською громадою або Ізраїлем, службу в українських підрозділах і можливі варіанти імені або прізвища.

І окремо — для тих, кому війна в Україні досі здається чимось далеким від Ізраїлю. Серед людей, про яких піде мова нижче, були громадяни Ізраїлю, репатріанти, люди, які багато років жили тут, служили в ізраїльських силових структурах, виховували тут дітей або залишили в Ізраїлі сім’ї. Для їхніх рідних ця війна ніколи не була далекою.

Звести все до однієї цифри неможливо. Офіційної статистики ЗСУ за національністю і релігією немає, а поняття «єврей», «громадянин Ізраїлю», «ветеран ЦАХАЛу», «репатріант» і «людина, яка жила в Ізраїлі» позначають зовсім різні біографії.

Крім того, при звірці з’ясувалося, що дані різних джерел не завжди збігаються: розходяться дати, варіанти прізвищ і навіть підстави, за якими людину відносять до Ізраїлю. У відкритих списках поруч із загиблими зустрічаються живі військовослужбовці, тяжкопоранені та зниклі безвісти.

Тому ми не називаємо цю добірку повною або остаточною. До неї увійшли ті люди, чиї історії нам вдалося виявити і досить надійно перевірити за матеріалами НАновини — Новини Ізраїлю та відкритими джерелами.

Окремо я перевірив і нагороди. Тут важливо не змішувати різні речі: державні нагороди України, відомчі військові знаки, міські та регіональні відзнаки і громадські нагороди. Якщо відома дата президентського указу і окремо дата фактичного вручення нагороди сім’ї, я вказую обидві. Якщо надійно встановити нагороду, її статус або дату не вдалося, я не підставляю здогадку.

Ми також приносимо щирі вибачення рідним і близьким тих, хто загинув, захищаючи Україну, але чиї імена не увійшли в цю публікацію. Їхній подвиг не забутий — на момент підготовки статті нам просто не вдалося знайти достатньо даних, щоб розповісти про них точно і відповідально.

Інформація актуальна на 29 серпня 2026 року. Всі посилання на першоджерела наведені внизу статті.

Стаття не претендує на академічність і на істину в останній інстанції – що вийшло – те вийшло.

לזכר הנופלים בקרב על הגנת המולדת — יהי זכרם ברוך

Чому саме 29 серпня: що сталося під Іловайськом у 2014 році

Щоб зрозуміти, чому Україна обрала саме 29 серпня своїм Днем пам’яті загиблих захисників, потрібно повернутися до перших місяців російсько-української війни.

Після Революції гідності та втечі президента Віктора Януковича в лютому 2014 року Росія окупувала Крим. Уже навесні збройне протистояння перекинулося на схід України.

У квітні збройні групи захоплювали адміністративні будівлі, відділення поліції та СБУ в містах Донецької та Луганської областей. 12 квітня загін під командуванням російського офіцера Ігоря Гіркіна, відомого також як Стрєлков, захопив Слов’янськ. Слідом за цим збройні формування встановили контроль над низкою інших міст Донбасу і проголосили так звані «ДНР» і «ЛНР».

Для ізраїльського читача тут важливе уточнення. Донбас — це історико-промисловий регіон на сході України, насамперед Донецька і Луганська області. Саме там навесні 2014 року почалася активна наземна фаза війни.

14 квітня українська влада оголосила Антитерористичну операцію — АТО. Так тоді офіційно називалися дії українських сил проти збройних формувань на сході країни. У них брали участь армія, Національна гвардія, підрозділи МВС і створені в перші місяці війни добровольчі батальйони.

До літа ситуація почала змінюватися на користь України. Українські сили повернули Слов’янськ, Краматорськ і низку інших населених пунктів і продовжили наступ. Однією з важливих цілей став Іловайськ — невелике місто приблизно в 40 кілометрах від Донецька, яке мало стратегічне значення завдяки залізничному вузлу і своєму положенню на шляхах постачання сил, які контролювали Донецьк.

У серпні 2014 року українські підрозділи і добровольчі батальйони увійшли в Іловайськ. Почалися важкі вуличні бої.

Саме в цей момент війна різко змінилася.

На територію України увійшли регулярні підрозділи російської армії. Вони вдарили в тому числі по тилу українського угруповання. Положення сил, які ще недавно наступали на Іловайськ, змінилося за лічені дні: українські підрозділи опинилися практично оточеними.

Тобто Іловайська трагедія почалася не з «зеленого коридору». Спочатку була спроба української армії повернути контроль над містом, потім — пряме втручання регулярних російських військ, оточення і тільки після цього переговори про вихід.

Коли стало зрозуміло, що утримувати позиції в оточенні неможливо, почалися переговори про безпечний вихід українських військовослужбовців.

Російська сторона погодилася на маршрут виходу.

Вранці 29 серпня 2014 року українські підрозділи почали рух двома колонами.

Але безпечного коридору не вийшло.

По колонах відкрили вогонь з важкого озброєння.

За даними Українського інституту національної пам’яті, в Іловайській операції загинули 366 українських військовослужбовців, 429 отримали поранення, 158 зникли безвісти і 300 опинилися в полоні. У більш ранніх офіційних матеріалах зустрічаються відмінні цифри за окремими категоріями, тому тут ми використовуємо нинішні дані Інституту національної пам’яті.

І ще одна деталь, без якої важко зрозуміти символіку нинішнього Дня пам’яті.

Українські колони виходили з оточення через поля дозрілих соняшників. Наприкінці серпня вони якраз знаходяться в цвіту і дозрівають на півдні і сході України. Серед цих полів залишилися загиблі військовослужбовці.

Тому соняшник став символом 29 серпня — Дня пам’яті захисників України.

Домовленість не врятувала їх.

У 2019 році Україна офіційно встановила 29 серпня щорічним Днем пам’яті захисників, загиблих у боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність країни.

За змістом ізраїльському читачеві найпростіше зрозуміти цю дату через знайому логіку Йом ха-Зікарона: держава в цей день поіменно згадує людей, загиблих, захищаючи країну. Українська дата виросла з пам’яті про Іловайськ, але сьогодні присвячена вже всім загиблим захисникам України з початку російсько-української війни в 2014 році.

Що відбувалося на Донбасі з 2014-го до повномасштабного вторгнення

Іловайськом війна не закінчилася.

Після боїв 2014 року були підписані Мінські угоди, які мали зупинити бойові дії. Але повністю війну вони не припинили.

Взимку 2014–2015 років тривали важкі бої за Донецький аеропорт і Дебальцеве. Саме тоді загинув Євген Яцина — один із захисників Донецького аеропорту, про якого далі йдеться в цій статті.

Після 2015 року лінія фронту в основному стабілізувалася. Частина Донецької і Луганської областей контролювала Україна, частина перебувала під владою так званих «ДНР» і «ЛНР», які спиралися на підтримку Росії.

Між ними з’явилася лінія зіткнення — фактично багаторічна лінія фронту з укріпленими позиціями, блокпостами, мінними полями і постійним ризиком обстрілів.

Інтенсивність війни була набагато нижчою, ніж під Іловайськом або Дебальцевим, але вона не припинялася. Працювали снайпери, відбувалися артилерійські та мінометні обстріли, люди гинули на мінах. Під вогонь потрапляли як військові позиції, так і населені пункти біля лінії фронту.

Через спеціальні пункти пропуску цю лінію перетинали звичайні жителі — щоб побачити родичів, оформити документи, отримати пенсію або потрапити до лікаря.

Тому називати те, що відбувалося з 2015 по 2021 рік повною «заморозкою» неправильно. Для більшої частини України фронт міг здаватися далеким, але для жителів Авдіївки, Мар’їнки, Станиці Луганської та інших прифронтових міст війна залишалася частиною повсякденного життя.

За ці роки загинули тисячі військовослужбовців і мирних жителів.

У 2020 році посилений режим припинення вогню помітно знизив кількість обстрілів, але повністю бойові дії не зупинив. Уже в 2021 році ситуація знову почала погіршуватися.

21 лютого 2022 року Росія визнала так звані «ДНР» і «ЛНР».

А через три дні, 24 лютого 2022 року, російські війська почали повномасштабне вторгнення відразу з кількох напрямків.

Тобто між 2014 і 2022 роками не було двох окремих воєн із семирічною паузою.

Йшла одна триваюча російсько-українська війна, яка в лютому 2022 року перейшла в набагато масштабнішу фазу.

Саме тому серед людей, про яких ми розповідаємо далі, є ті, хто воював і загинув ще задовго до 24 лютого 2022 року.

І тут починається історія, заради якої ми підняли архів НАновини.

Серед цих загиблих були українські євреї, громадяни Ізраїлю, ветерани ЦАХАЛу, випускники єврейських шкіл, іноземні євреї-добровольці і люди, чиї сім’ї сьогодні живуть в Ізраїлі.

Деяких ми вже називали поіменно.

Але коли я спробував зібрати їхні історії в одному місці, з’ясувалося, що навіть існуючим спискам загиблих не можна довіряти автоматично.

Я спробував скласти існуючі списки — і з’ясувалося, чому цього робити не можна

Відправною точкою став архів НАновини.

У матеріалі про одеську виставку «Під Зіркою Давида» були зібрані 18 загиблих захисників єврейського походження: Алі Шабай, Максим Булігін, В’ячеслав Адаменко, Антон Самборський, Давид Старовер, Євген Яцина, Олександр Дубовик, Антон Безкінечний, Семен Дженсен, Андрій Глембоцький, Юрій Уршанський, Максим Шварцман, Геннадій Міхель, Андрій Резніков, Цві-Гірш Звергазда, Леонід Краснов, Владислав Шеїн і Родіон Вайнер.

Але навіть цей власний архів довелося перевіряти заново.

Наприклад, у старій версії В’ячеслав Адаменко був помилково датований 2022 роком. Окрема публікація НАновини та інші дані дають 4 березня 2024 року і Луганську область. Давид Старовер виявився загиблим не в 2023-му, а 14 квітня 2024 року. Олександр Дубовик — не в травні 2023-го, а 23 грудня 2022-го. Владислав Шеїн — 8 листопада 2022-го, а не лютий наступного року.

Наступний шар — нинішня українська Wikipedia-сторінка «Список євреїв воїнів — учасників російсько-української війни».

На момент цієї перевірки там 63 позиції.

Але це не 63 загиблих.

Сама сторінка попереджає, що вона не перевірена. У таблиці одночасно знаходяться загиблі, живі, тяжкопоранені, зниклі безвісти і люди, чий нинішній статус не встановлений.

Паралельно існують міжнародний Memorial добровольців і користувацький Fandom-реєстр загиблих іноземців. Вони допомагають знаходити нові імена, але і між ними є розбіжності.

Ще сильніше проблему показує статистика єврейських організацій.

У вересні 2024 року Федерація єврейських громад України повідомляла, що допомогла організувати похорони 47 єврейських військовослужбовців, загиблих на війні. Голова Федерації рабин Меїр Стамблер тоді говорив, що реальна кількість загиблих єврейських солдатів може обчислюватися сотнями.

У червні 2025 року The Jerusalem Post вже наводив оцінку Федерації приблизно в 200 загиблих єврейських бійців. У тій же публікації названі три недавні втрати — Цві-Гірш Звергазда, Андрій Коровський і Максим Неліпа.

Це не суперечить тому, що поіменно у відкритих джерелах вдається впевнено підтвердити набагато менше людей.

Це просто різні рівні даних.

У армії немає публічного етнічного реєстру. Не кожен єврейський військовослужбовець пов’язаний з організованою громадою. Не кожна людина взагалі публічно говорила про походження або релігію.

Від Донецького аеропорту до кінця 2022 року: люди, по яких доказів вже достатньо

Євген Яцина, «Беня», відноситься ще до першої фази війни. Він був одним з українських «кіборгів» — так в Україні називають захисників Донецького аеропорту, які утримували його в 2014–2015 роках, незважаючи на майже повне руйнування терміналів. Нова звірка дала конкретну дату: Яцина загинув 21 січня 2015 року в новому терміналі аеропорту.

15 травня 2015 року Євгена Яцину посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня — указ президента України №270/2015. У меморіальних джерелах також вказано посмертне нагородження нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту», але точну дату цього відзнаки мені встановити не вдалося.

У березні 2022-го, коли російська армія вже намагалася захопити Харків, загинув Серафим Сабаранський. Він був учасником харківського Hillel — міжнародної єврейської студентської організації. Єврейська конфедерація України окремо підтверджує, що Сабаранський загинув, захищаючи своє місто. Дата в реєстрі — 14 березня 2022 року.

У реєстрі ВТО «Орден» Сабаранський також вказаний як посмертно нагороджений медаллю «Незламним Героям російсько-української війни»; запис датований 27 вересня 2023 року. Це громадська, а не державна нагорода України.

Алі Шабай загинув 23 травня 2022 року біля Тернової в Харківській області. Його довго вважали зниклим безвісти; останки вдалося ідентифікувати пізніше.

28 червня 2022 року Алі Шабай був посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня — указ президента України №449/2022.

У Олександра Халіфа ізраїльська лінія інша. Він народився в Бердичеві, кілька років жив з дружиною в Ізраїлі, потім повернувся в Україну. Після повномасштабного вторгнення добровільно пішов служити і загинув 13 липня 2022 року в Донецькій області. Тут я свідомо не підвищую статус зв’язку з Ізраїлем: «жив в Ізраїлі» підтверджується краще, ніж наявність ізраїльського громадянства.

Далі одна за одною йдуть біографії, де зв’язок з Ізраїлем вже пряма.

Андрій Глембоцький, «Капа», у молодості репатріювався в Ізраїль. Після початку війни повернувся захищати Україну і загинув 23 серпня 2022 року на Харківщині.

Дмитро Фіалка народився у Львові, підлітком репатріювався, отримав ізраїльське громадянство, служив у ЦАХАЛі і брав участь у Другій ліванській війні. З 2008 по 2013 рік тренував дітей у «Маккабі Беер-Шева».

Після повернення в Україну Фіалка знову працював у футболі. У 2022-му опинився спочатку серед добровольців, потім в українській армії і став командиром взводу Інтернаціонального легіону територіальної оборони. Це підрозділ, створений для іноземних добровольців у складі українських сил.

Фіалка загинув 1 вересня 2022 року під Бахмутом.

Його поховали на єврейській ділянці Янівського кладовища у Львові. На церемонії стояли два прапори — український і ізраїльський.

Посмертно Львів відзначив Фіалку Почесним знаком Святого Юрія. Нагороду його сім’ї передали 24 листопада 2024 року. Це міська відзнака Львова, а не державний орден України — і саме так його потрібно позначати, щоб не приписати Фіалці нагороду іншої людини з тим же прізвищем.

Бенджамін Джорджіо Галі взагалі не був громадянином ні України, ні Ізраїлю. Він походив з релігійної єврейської італо-нідерландської сім’ї і після російського вторгнення сам приїхав в Україну. В Інтернаціональний легіон вступив 3 березня 2022 року.

Його батько пізніше докладно розповів італійському єврейському виданню Mosaico про сімейну єврейську ідентичність сина — аж до того, як той намагався дотримуватися кашруту на війні і носив з собою Тору.

Після важкого поранення біля Куп’янська Галі помер 18 вересня 2022 року.

13 січня 2023 року Бенджаміна Галі посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня — указ №16/2023.

У капітана Геннадія Міхеля Ізраїль був майбутнім, яке не настало. Він оформив документи для репатріації і збирався переїжджати, але після російського вторгнення залишився захищати Україну. Загинув 28 жовтня 2022 року біля Куп’янська після підриву автомобіля на міні.

4 листопада його поховали вже в Ізраїлі, на кладовищі в Нагарії.

2 лютого 2023 року Геннадій Міхель був посмертно нагороджений орденом Данила Галицького — указ президента України №55/2023.

Андрій Резніков, «Перо», поїхав в Ізраїль у 18 років, отримав громадянство, пройшов строкову службу в бригаді «Голані», навчався і працював в Аріелі. Близько десяти років потому він повернувся в Україну.

Після 24 лютого 2022 року вступив у територіальну оборону. ТрО — це Сили територіальної оборони ЗСУ, військова структура, створена для оборони територій і входить до складу Збройних сил України.

Резніков загинув 7 листопада 2022 року біля Ямполовки в Донецькій області.

Посмертно Андрій Резніков був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. Сам факт нагородження підтверджується, але номер і дату президентського указу в доступних мені надійних джерелах встановити не вдалося.

Наступного дня, 8 листопада, загинув Владислав Шеїн, молодий дніпровський спортсмен і доброволець. Під час бою він допоміг врятувати товаришів по службі. Це одна з дат, яку довелося виправити після зіставлення старого виставкового матеріалу з більш пізньою базою.

8 березня 2023 року Владислав Шеїн був посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня — указ №141/2023.

Історія польського єврея Даніеля Петра Штібера — Daniel Sztyber виявилася ще складнішою.

Штібер приїхав допомагати Україні, спочатку займався евакуацією людей, потім приєднався до українських сил. Його батько був пов’язаний з варшавською синагогою Ножиків.

Польські меморіальні дані, напис на могилі та Польське радіо дають дату смерті 25 листопада 2022 року.

Але єврейська публікація з Мічигану пізніше написала, що 35-річний Штібер загинув 11 грудня біля Бахмута.

Я не буду робити вигляд, що розбіжностей немає.

В основній хронології використовую 25 листопада, тому що ця дата стоїть безпосередньо на його могилі і підтверджується кількома польськими джерелами. Грудневу версію зберігаю як конфлікт даних.

Україна посмертно нагородила Штібера державною медаллю «За військову службу Україні» — указ №55/2023 від 2 лютого 2023 року. Його сім’я отримала нагороду в Польщі 7 грудня 2023 року.

Джонатан Джеффрі Шенкін — ще одна людина, яку наша початкова підбірка взагалі пропустила. 45-річний британський єврей з Глазго раніше служив у ЦАХАЛі, а в українській армії працював парамедиком. Він загинув у грудні 2022 року. Його сім’я повідомляла, що українська сторона відзначила його медаллю, яку в англомовних публікаціях називають «Valour in Combat» / «за доблесть у бою». Офіційна українська назва цієї нагороди, орган нагородження та дату в відкритих джерелах встановити не вдалося, тому я не перетворюю її автоматично в орден «За мужність».

І нарешті Олександр Дубовик, «Партизан».

Стара версія нашого матеріалу відносила його загибель до травня 2023-го. Нова перевірка переносить подію на 23 грудня 2022 року. Його довго вважали зниклим безвісти, тому більш пізня дата похорону, ймовірно, і стала однією з причин плутанини.

23 лютого 2024 року Олександр Дубовик був посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня — указ №96/2024.

Тут вже видно, наскільки мало користі дала б одна цифра.

Навіть всередині кількох біографій 2022 року доводиться розрізняти дату загибелі, дату виявлення тіла, дату ідентифікації та дату похорону.

У 2023–2025 роках список продовжував зростати — але біографії ставали все менш схожими одна на одну

Родіон Вайнер жив у Карміелі і служив у ЦАХАЛі. Коли почалося повномасштабне вторгнення, перебував в Україні і добровільно вступив в українську армію. Загинув 5 березня 2023 року біля Бахмута.

30 жовтня 2023 року Родіона Вайнера посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня — указ №715/2023.

Леонід Краснов походив з дніпровської єврейської сім’ї, його батько керував єврейською школою. Він служив розвідником і пройшов важкі ділянки фронту. Нагородна історія у нього одна з найпомітніших у цій підбірці: 5 серпня 2020 року — державна медаль «За військову службу Україні», указ №305/2020; 22 травня 2022 року — орден «За мужність» III ступеня, указ №359/2022; потім нагрудний знак Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест». Після загибелі Краснова нагородили ще й орденом «За мужність» II ступеня — указ №597/2023 від 28 вересня 2023 року. Його загибель у 2023 році підтверджується; старий матеріал НАновини відносить її до весни.

У Максима Шварцмана, «Марвела», фронтова історія продовжилася після смерті несподіваним чином.

Він був журналістом, фотографом, оператором, малював і писав прозу. Сім’я деякий час жила в Ізраїлі, використовуючи право Максима на репатріацію; тут народився його син. Потім Шварцмани повернулися в Чернівці.

Максим загинув 15 липня 2023 року на Бахмутському напрямку.

16 листопада 2023 року Максима Шварцмана посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня — указ №750/2023. Сім’ї орден вручили 18 липня 2024 року. У біографічних джерелах також згадуються регіональна відзнака «За заслуги перед Буковиною», чернівецька «На славу Чернівців» і медаль «За визволення Харківської області», але точні дати і статус кожної з цих трьох відзнак вимагають окремої перевірки.

Після його смерті дружина Марина зібрала залишені розповіді, незавершену повість і фронтові листи. У 2026 році вийшла книга «Не про війну». Так у нашій базі з’явилася річ, якої немає ні в одній таблиці втрат: голос самого загиблого, збережений після війни в його текстах.

В’ячеслав Адаменко — громадянин України та Ізраїлю, людина з майже 17-річним досвідом служби в ізраїльських силових структурах. На українському фронті у нього був в тому числі позивний «Ізраїль».

Він загинув 4 березня 2024 року на Луганщині від важких осколкових поранень. Саме цю дату і обставини підтверджує окремий матеріал НАновини.

Навесні 2024-го з’являються дві історії Давидів, які не можна змішувати.

Давид Старовер, 23-річний військовослужбовець 59-ї бригади, загинув 14 квітня 2024 року біля Нетайлово. Після бою його вважали зниклим. Тіло повернули тільки 20 грудня.

Давид Штрабер — David Strauber — інша людина. Він був випускником вінницької єврейської школи «Ор Авнер — Хабад». Остання розмова з батьком відбулася 23 квітня 2024 року. Пізніше ДНК підтвердив, що Штрабер загинув на мінному полі на окупованій території. Поховати його за єврейським обрядом змогли лише через місяці.

Антон Бескінечний з Миколаєва загинув навесні 2024 року біля Часового Яру. Його поховали за єврейською традицією.

Є і військовослужбовець, якого відкриті публікації називають тільки Даніелем.

Він був євреєм з українським корінням, повернувся в Україну і служив у спеціальному підрозділі. Після його загибелі командування зв’язалося з головним рабином Києва Йонатаном Марковичем, щоб забезпечити галахічні похорони — за нормами єврейського релігійного права.

Матеріал НАновини опублікований 5 червня 2024 року і говорить, що смерть сталася в попередні вихідні. Тому 5 червня тут не перетворюється в штучно «точну дату загибелі».

Максим Булигін, «Вольф», виріс у Житомирі, закінчив єврейський ліцей «Ор Авнер» і був пов’язаний з місцевою громадою. Загинув 10 червня 2024 року під час виконання бойового завдання.

27 листопада 2024 року Максима Булигіна посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня — указ №787/2024. Сім’ї нагороду передали в Житомирі 16 квітня 2025 року.

Семен Дженсен, «Сем», навчався в Єрусалимі, потім повернувся в Україну і опинився серед бійців «Вовків Да Вінчі». Загинув 12 липня 2024 року в Донецькій області.

Антон Самборський — Матитьягу, прийомний син головного рабина України Моше Асмана, був галахічним євреєм — тобто євреєм за критеріями традиційного єврейського права.

Він загинув 24 липня 2024 року біля Георгіївки в Донецькій області під час мінометного обстрілу.

Його похорони в Києві стали окремим свідченням масштабу єврейських втрат: саме після них Федерація єврейських громад повідомила про 47 похоронів єврейських військовослужбовців, в організації яких брала участь.

27 листопада 2024 року Антон Самборський був посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня — тим же указом №787/2024. Його дружина отримала орден 25 квітня 2025 року. Крім того, Самборського посмертно відзначили київською медаллю «Честь. Слава. Держава»; у меморіальних матеріалах зустрічається і «Хрест Героя», але його статус і дату я не змішую з державною нагородою.

У лютому 2025-го загинув Олег Рубін.

Він народився в Дніпропетровську в 1991 році, дитиною переїхав з матір’ю в Ізраїль, жив у Герцлії та Тверії, служив у бригаді «Кфір». Після ізраїльської служби вирушив захищати Україну, пройшов Інтернаціональний легіон і «Вовків Да Вінчі».

Рубін загинув 18 лютого 2025 року.

Тут є технічна, але принципова проблема: прізвище в джерелах передається як Rubin, Ruben, Ruban та іншими варіантами. До цього додаються варіанти Сиборунов/Сиборонов. Якщо не фіксувати це зараз, одна людина легко перетвориться в кількох «ізраїльтян» у майбутніх вторинних списках.

Максим Неліпа до війни був відомий як телеведучий і актор. Після вторгнення добровільно пішов служити, був поранений, відновився і повернувся на фронт.

Загинув 12 травня 2025 року.

Він народився в жовтні 1976 року. Його син Артем репатріювався в Ізраїль і служив у ЦАХАЛі, в «Голані».

12 вересня 2025 року Максим Неліпа був посмертно нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня — указ №680/2025.

Беньямін Ашер, «Немо», був 21-річним угорським євреєм. Ніякого українського громадянського обов’язку перед ним не існувало: він сам приїхав і вступив в українські сили.

Ашер загинув 24 травня 2025 року на Харківщині. Через бойову обстановку тіло довго не вдавалося евакуювати; єврейські похорони в Києві відбулися тільки в листопаді.

Посмертно Беньямін Ашер був відзначений відомчим знаком Міністерства оборони «Залізний хрест», а потім орденом «За мужність» III ступеня. Номер і дату президентського указу по ордену я надійно не встановив. 25 лютого 2026 року в Торонто його також посмертно нагородили медаллю «За самопожертву»; це окреме громадське визнання, не державна українська нагорода.

Через чотири дні, 28 травня, помер Андрій Коровський — в частині джерел Куровський, 32-річний викладач житомирської школи «Ор Авнер» і оператор дронів.

Він вже був поранений, відновився і повернувся на передову.

Причина смерті важлива: серцевий напад на фронті. Федерація єврейських громад повідомляла, що це сталося під час російського штурму позицій.

На початку червня загинув Цві-Гірш — Григорій Звергазда, «Гринч». У старому матеріалі НАновини прізвище було передано інакше — «Звиргдзе».

Він виріс у єврейському середовищі Одеси, навчався в системі «Ор Авнер — Хабад», служив у 34-й окремій бригаді берегової оборони. У нього залишилися маленькі діти.

The Jerusalem Post повідомляв ще одну людську деталь: за професією він був кухарем і мріяв відкрити в Одесі кошерний ресторан високого рівня.

30 вересня 2025 року Цві-Гірша Звергазду — в президентському указі прізвище передано як ЗВІРГЗДЕ Григорій Ігорович — посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня, указ №698/2025. У біографічних матеріалах також названі «Золотий хрест», знак «Щит Сил територіальної оборони ЗСУ» і медаль «За службу в розвідці», але точні дати цих трьох відзнак поки не встановлені.

І майже напередодні нинішнього Дня пам’яті загинув Юрій Уршанський, офіцер, пов’язаний з єврейською громадою Ужгорода. Він командував самохідною артилерією і загинув 26 серпня 2025 року в Запорізькій області після атаки російського FPV-дрона.

Є загиблі, яких я називаю — але відмовляюся перетворювати сумнів у встановлений факт

Це найнеприємніша частина списку.

І саме тому вона необхідна.

Денис, прізвище якого надійно не встановлено, фігурує в одному з реєстрів як ізраїльський доброволець, загиблий 14 лютого 2023 року біля Соледара. Зустрічається версія «Денис Савченко», але з’єднати її з цією людиною надійним незалежним джерелом мені поки не вдалося.

Тому в статті залишається Денис — без вигаданої прізвища.

Андрій Юрченко внесений в міжнародні меморіальні списки в розділ Israel. Український реєстр вказує смерть 31 березня 2024 року, однак прямо визнає проблему: одне з посилань більше не працює, а місце загибелі та поховання не встановлені.

Я називаю Юрченка, тому що він існує в кількох реєстрах.

Але не називаю його підтвердженим громадянином Ізраїлю.

Давид Чичкан, відомий український художник і військовослужбовець, отримав важке поранення 9 серпня 2025 року при відбитті російського штурму на Запорізькому напрямку і помер на наступний день. Сам факт його загибелі підтверджується незалежно.

Проблема в іншому.

Його включили в єврейський список, а в останню путь його проводив в тому числі рабин Моше Асман. Але участь рабина в похоронах саме по собі не доводить походження людини.

Незалежного джерела, прямо встановлюючого єврейське походження Чичкана, я поки не знайшов.

Тому статус тут саме такий: загиблий військовослужбовець, включений в єврейський реєстр; підстава включення вимагає додаткового підтвердження.

Дуже схожа ситуація з Костянтином Гузенком.

28-річний фотограф і медіапродюсер сам пішов служити, став штаб-сержантом 35-ї окремої бригади морської піхоти і загинув 1 листопада 2025 року під час російської атаки на сході України. Це підтверджують Ukraïner і українські державні джерела.

Але нинішній єврейський реєстр сам пише, що його належність до єврейства «встановлюється». Серед підстав фігурує інформація про брата, пов’язаного з синагогою.

Єврейство родича не дозволяє автоматично встановити походження самого Гузенка.

Тому факт смерті — підтверджений.

Єврейська належність — поки ні.

15 листопада 2025 року Костянтина Гузенка посмертно нагородили орденом «За заслуги» III ступеня. Це державна нагорода, однак у даному випадку вона була пов’язана з внеском в українські медіа, професіоналізмом і самовідданою роботою по документуванню повномасштабного вторгнення, а не служить доказом єврейського походження.

Борис Уршанський, батько Юрія Уршанського, воював з 2014 року і дослужився до підполковника. Але він помер 21 липня 2025 року від онкологічного захворювання.

Він залишається в цьому матеріалі як ветеран російсько-української війни.

Владислав Голенков загинув в українській армії. Його молодший брат Марк — футболіст, який переїхав в Ізраїль і пов’язаний з «Маккабі Хайфа».

Рафаель Ніконоров потрібен статті саме як приклад помилки реєстрів.

Первісно повідомлення про його смерть поширилося з твердженням, що загинув ізраїльтянин. Пізніше джерело саме випустило виправлення: боєць виявився не ізраїльтянином.

Якщо вторинні сайти переписали перше повідомлення і не помітили друге, помилка починає жити власним життям.

Павло Бессараб присутній в користувацькому Fandom-реєстрі як ізраїльський доброволець. При цьому детальні українські публікації про загиблого військовослужбовця і Героя України не дали надійного підтвердження ні ізраїльського громадянства, ні ізраїльського етапу біографії.

Навіть дата в користувацькому реєстрі розходиться з українськими джерелами.

Тому ім’я вказано.

У підтверджені ізраїльтяни Бессараб не входить.

Нагороди Бессараба при цьому підтверджуються: 5 квітня 2022 року — відзнака «Захисник України, герой міста Суми»; 5 грудня 2022 року — «За заслуги перед Сумщиною» III ступеня; 14 березня 2023 року — міська відзнака «За заслуги перед містом» II ступеня; 15 грудня 2023 року — відзнака Міністерства оборони «Залізний хрест» №1622. У 2025 році посмертно послідували орден Богдана Хмельницького III ступеня і звання Герой України з орденом «Золота Зірка». Відповідь президента на петицію підтверджує сам факт указу про звання Героя України, хоча текст указу у відкритому доступі, за наявними даними, не опублікований.

Барі Бонен був громадянином Ізраїлю і допомагав Україні. Деякі бази включають його в переліки загиблих ізраїльських добровольців.

Але Бонен не загинув у бою.

Його знайшли мертвим у квартирі в Києві ще 10 вересня 2018 року. Поліція розглядала версію самогубства, люди з його оточення з нею сперечалися.

Це окрема історія, а не фронтова втрата.

Костянтин Мрочко теж залишається тут свідомо.

Він довго жив і працював в Ізраїлі, брав участь у створенні ферми у Кармелі; після його загибелі ізраїльські друзі навіть назвали в його честь вино.

Але власна публікація НАновини містить прямі слова людей, які його знали: «він не був євреєм». Підтвердженого ізраїльського громадянства ми також не знайшли.

Тому це український герой з важливою ізраїльською главою біографії, а не доведений «загиблий ізраїльтянин».

При цьому військова заслуга Мрочко оцінена на найвищому державному рівні: 12 березня 2022 року йому посмертно присвоїли звання Герой України з врученням ордена «Золота Зірка» — указ №127/2022. Ця нагорода ніяк не скасовує нашої застереження про походження і громадянство.

І нарешті Артем Резник, 30-річний єврей з Харкова.

Він дійсно загинув 29 грудня 2023 року під час російського ракетного удару.

Але був цивільним.

Його не можна змішувати з Андрієм Резниковим, ветераном ЦАХАЛа і військовослужбовцем української армії.

Точність тут означає не лише знайти більше імен.

Іноді вона означає вчасно прибрати людину з неправильної категорії.

Зниклі безвісти і ті, про кого давно немає надійних даних

Окремо потрібно сказати про громадян Ізраїлю та євреїв — учасників війни, доля яких сьогодні залишається невідомою або недостатньо підтвердженою.

У січні 2026 року ізраїльський розслідувальний проект «Шомрім» повідомив з посиланням на український Координаційний штаб з питань військовополонених: як мінімум 12 громадян Ізраїлю числяться зниклими безвісти або перебувають у російському полоні.

Більшість з них воювали в рядах української армії. Менша частина опинилася в районах бойових дій за інших обставин. Йдеться переважно про людей з подвійним ізраїльсько-українським громадянством.

Імена цих дванадцяти публічно не розкриваються.

Посольство України в Ізраїлі окремо підтвердило журналістам як мінімум вісім зниклих ізраїльтян. При цьому реальна кількість може бути вищою: не всі власники двох паспортів повідомляли про друге громадянство українським або ізраїльським властям.

Це одна з причин, чому наш поіменний пошук принципово не може дати повного списку.

У відкритих джерелах відомі окремі випадки.

Володимир Безносов, релігійний єврей з Одеси, отримав важке поранення і числиться зниклим безвісти.

Денис Сьомін, якого український список євреїв — учасників війни пов’язує з київською синагогою Бродського, також зазначений як зниклий безвісти.

Але не можна автоматично вважати, що саме вони входять у ті дванадцять громадян Ізраїлю, про яких повідомляв «Шомрім»: опублікованого іменного списку немає.

Це принципово: зниклий безвісти — не загиблий. Поки смерть людини не підтверджена, включати його в пам’ятний перелік загиблих не можна.

По Ігорю Крайсу відкритих даних все ще недостатньо, щоб впевнено встановити нинішній статус. А ось по Роману Кандибуру і Ігорю Коваленку додаткова перевірка дала важливе виправлення: обидва живі. Кандибур у січні 2026 року публічно виступав як командир мобільної групи «Культурного десанту», а Коваленко залишається публічно активним військовослужбовцем.

Михайло Мільман, уродженець Донецька і громадянин Ізраїлю, раніше служив у ЦАХАЛі, а після повномасштабного вторгнення приїхав в Україну і вступив в Інтернаціональний легіон. Надійних актуальних відомостей про його нинішнє становище ми поки не знайшли.

Так само обережно доводиться звертатися з Мерабом Шалалашвілі, якого описують як грузинського єврея і громадянина Ізраїлю, що служив в Інтернаціональному легіоні, і з добровольцем-парамедиком Michael Jonah.

Є також військовослужбовець, відомий тільки за позивним «Ізя». Відомо, що він був поранений, однак свіжих надійних даних про його нинішній стан недостатньо.

У розслідуванні «Шомрім» наводиться і ще один важливий епізод: ізраїльський громадянин, що воював в Україні, розповів журналістам про свого товариша-ізраїльтянина, загиблого біля Бахмута. Ім’я цієї людини редакції відоме, але публічно його не розкрили.

Є і підтверджений випадок звільнення з полону: Володимир Козловський, громадянин Ізраїлю, потрапив у російський полон у 2022 році, а пізніше був звільнений.

Усі ці історії залишаються в нашій перевірці. Але поки немає офіційного підтвердження загибелі або точного нинішнього статусу, ми не будемо заповнювати прогалину здогадкою.

Саме тому в цьому матеріалі ми говоримо тільки про ті долі, які вдалося підтвердити за відкритими даними, і окремо відзначаємо випадки, де інформації поки недостатньо.

Відомі євреї та ізраїльтяни, які захищали і захищають Україну

Окремої статті заслуговують люди, яких неможливо перерахувати тут докладно. Участь євреїв та ізраїльтян у захисті України — це не тільки історія загиблих і не тільки служба зі зброєю в руках.

З 2014 року, а особливо після повномасштабного російського вторгнення, українські євреї разом з рештою українського суспільства протистоять російській агресії по-різному. Одні воюють у складі ЗСУ та інших підрозділів сил оборони. Інші займаються волонтерством, допомагають армії, пораненим, евакуйованим і сім’ям військовослужбовців. Равини та єврейські громади надають гуманітарну та духовну підтримку, допомагають своїм прихожанам і військовослужбовцям.

А десятки єврейських громад по всій Україні продовжують робити те, що в умовах війни само по собі стало формою стійкості: жити єврейським життям під сиренами, ракетними і дроновими атаками — проводити молитви, відзначати Шабат і свята, навчати дітей, підтримувати синагоги і громади, ховати загиблих за єврейською традицією.

Перерахувати в одній статті всіх цих людей неможливо, і ми навіть не ставимо перед собою таке завдання. Тут йдеться саме про військовослужбовців, ветеранів і людей, безпосередньо залучених у захист України, яких нам вдалося встановити за відкритими джерелами.

Денис Десятник — один з найбільш відомих прикладів. Ізраїльтянин, репатрійований з Узбекистану, багато років служив у ЦАХАЛі та спеціальних підрозділах ізраїльської поліції. Після російського вторгнення приїхав в Україну, спочатку допомагав евакуювати людей, потім служив у структурі української військової розвідки і займався підготовкою бійців. Пізніше він повернувся в Ізраїль. Останнє надійне публічне підтвердження, яке ми знайшли, — його інтерв’ю влітку 2024 року.

Цві Аріелі з перших років війни брав участь у підготовці українських підрозділів. У травні 2016 року міністр внутрішніх справ України Арсен Аваков нагородив його іменним нагородним зброєю за допомогу в підготовці підрозділів ЗСУ, Національної гвардії та МВС. Це відомча форма заохочення, а не президентський орден.

Ар’є Бен-Ієгуда, пов’язаний з Ізраїлем, воював за Україну і пережив поранення.

Моше Бізсемов, єврейський військовослужбовець з Миколаєва і командир групи дрон-розвідки, продовжував службу; НАновини вже окремо розповідали про нього ізраїльському читачеві.

Андрій Чернецький пройшов Бахмут, пережив кілька поранень і публічно розповідав про свою єврейську ідентичність і мотивацію захищати Україну.

Віктор Ковчак, випускник «Ор Авнер — Хабад», отримав тяжке поранення, після якого нижня частина його тіла виявилася паралізованою. Він вижив.

Ігор Тиш — Яків-Давид, колишній військовослужбовець ЦАХАЛа, прикрив двох підлеглих під час російського удару і втратив частину руки. Він теж вижив.

Григорій Пивоваров репатріювався в Ізраїль дитиною, служив у «Голані», а Україну захищає з 2014 року. Після кількох поранень і контузій він продовжив службу; станом на травень 2026 року займався рекрутингом. Пивоваров — один з найбільш нагороджених живих героїв цієї підбірки: він повний кавалер ордена «За мужність» — III, II і I ступенів, має орден Богдана Хмельницького III ступеня, медаль «Захиснику Вітчизни», чотири рази відзначений медаллю «За поранення» і має інші відомчі знаки. У березні 2023 року вже підтверджувалося отримання II ступеня, а до травня 2025 року Верховна Рада повідомляла, що після нагородження I ступенем він став повним кавалером.

Серед українських військовослужбовців є і юдейські капелани. Дмитро (Давид) Мільман, позивний «Ребе», — помічник головного рабина України Моше Асмана. 20 квітня 2023 року його повноваження як священнослужителя в ЗСУ затвердив начальник Служби військового капеланства полковник Олексій Терещук. На той момент Мільмана називали першим і єдиним рабином, офіційно співпрацюючим з ЗСУ в питаннях духовно-релігійної та гуманітарної підтримки військовослужбовців і їхніх сімей. 7 квітня 2025 року Мільман був внесений у реєстр нагороджених орденом «За розбудову України» за поданням командира військової частини. Тут принципово важливо: це громадська нагорода ВТО «Орден», а не державний орден України.

Ігор Синяков, єврейське ім’я Яків Пінхас, у 2025 році підписав контракт з ЗСУ, отримав офіційне право здійснювати капеланську діяльність і в званні молодшого лейтенанта очолив капеланську службу 7-го корпусу швидкого реагування Десантно-штурмових військ. У публікаціях корпусу його називали першим офіційним ортодоксальним юдейським офіцером-капеланом ЗСУ. В офіційному матеріалі корпусу у нього вказана президентська нагорода «За оборону України», хоча точну дату отримання я поки не встановив. 6 грудня 2023 року він отримав пам’ятний знак 93-ї бригади «Холодний Яр», а 6 березня 2025 року у Дніпрі — пам’ятну медаль «Захиснику Вітчизни»; останню не можна плутати з однойменною державною медаллю.

Тамір Ельбойм працював військовим медиком, Еяль Ісраелі служив у розвідувальному підрозділі морської піхоти.

Євген Розенбліт, уродженець Чорнобиля, служить в українській армії; його сестра живе в Тірат-Кармелі. Навесні 2026 року його внесли в Національний реєстр рекордів України і вручили спеціально створений знак «Сталевий хрест героїв Чорнобиля». Це пам’ятно-громадське визнання, а не державна військова нагорода.

Віктор Фрай, колишній танкіст ЦАХАЛа, воював в Україні, переніс контузії і тяжке поранення.

Натан Хазін, учасник Майдану, стояв у витоків української аеророзвідки.

Давид Черкаський, хабадник і офіцер територіальної оборони, після тяжкої травми залишив військову службу і займається волонтерством. Його батько Олександр Черкаський — Ашер-Йосеф, ортодоксальний юдей, бере участь у захисті України ще з 2014 року. У вересні 2016 року на засіданні Дніпровської міськради Олександр Черкаський отримав медаль за волонтерську діяльність від представника Української православної церкви Київського патріархату. Це не державна військова нагорода.

Є і військовослужбовець, відомий за позивним «Хасид», — ветеран українських сил і інструктор. 22 листопада 2025 року повідомлялося про його нагородження медаллю International Police Association (IPA) за професіоналізм, мужність і внесок в оборону. Це міжнародна громадсько-поліцейська нагорода, а не державний орден України.

Роман Кандибур, якого ранні відкриті списки залишали з неясним статусом, насправді живий: у січні 2026 року він публічно виступав як командир мобільної групи «Культурного десанту».

Ігор Коваленко, український шаховий гросмейстер і військовослужбовець, також живий і публічно активний. 13 вересня 2023 року його нагородили орденом «За мужність» III ступеня; наступного дня Федерація шахів повідомила про особисте вручення ордена президентом Володимиром Зеленським.

По іншим людям з цього розділу — зокрема Денису Десятнику, Ар’є Бен-Ієгуді, Моше Бізсемову, Андрію Чернецькому, Віктору Ковчаку і Ігорю Тишу — я не знайшов достатньо надійного відкритого підтвердження конкретної української державної або відомчої нагороди. Це не означає, що нагород у них точно не було: тільки те, що я не хочу приписувати людині чужий указ або непідтверджене відзнаку.

Це вже окрема велика історія: хто з ізраїльтян і українських євреїв воював і продовжує служити, як колишній досвід ЦАХАЛа виявився затребуваним в Україні і чому деякі з цих людей після тяжких поранень поверталися до служби.

У пам’ятному матеріалі ми можемо тільки позначити цю лінію.

Це вже окрема велика історія — про українських євреїв і громадян Ізраїлю, які воювали і воюють за Україну, навчають її військовослужбовців, рятують поранених, служать капеланами і після тяжких поранень продовжують допомагати армії.

Але за рамками цього списку залишається ще більше людей: равини, волонтери, співробітники єврейських організацій, сім’ї військовослужбовців і звичайні члени громад, які всі ці роки живуть разом з усією Україною під російськими ударами і продовжують зберігати єврейське життя в країні.

У цьому пам’ятному матеріалі ми свідомо обмежуємося військовослужбовцями і тими, хто безпосередньо брав участь в обороні України. Історія всієї єврейської громади України під час цієї війни набагато ширша.

לזכר הנופלים בקרב על הגנת המולדת — יהי זכרם ברוך

Імена, які ми знайшли: загиблі, зниклі безвісти і випадки, що потребують уточнення

Нижче ми звели в одному місці всіх загиблих і зниклих безвісти, яких виявили в ході підготовки цього матеріалу — в архіві НАновини, публікаціях єврейських громад, українських та ізраїльських ЗМІ, меморіальних проектах і відкритих списках учасників війни.

Це не повний список всіх євреїв і громадян Ізраїлю, загиблих або зниклих на російсько-українській війні. Такого відкритого державного реєстру не існує, а частина відомих ізраїльським і українським властям імен взагалі не опублікована.

Загиблі захисники України, яких нам вдалося встановити поіменно

1. Євген Яцина («Беня») — єврей, захисник Донецького аеропорту; загинув 21 січня 2015 року. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, указ №270/2015 від 15 травня 2015 року.
2. Серафим Сабаранський — учасник харківського Hillel; загинув, захищаючи Харків, у березні 2022 року. Посмертно відзначений громадською медаллю «Незламним Героям російсько-української війни», запис від 27 вересня 2023 року.
3. Алі Шабай — єврейський військовослужбовець ЗСУ; загинув 23 травня 2022 року в Харківській області. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, указ №449/2022 від 28 червня 2022 року.
4. Олександр Халіф — український військовослужбовець, кілька років жив в Ізраїлі; загинув 13 липня 2022 року.
5. Андрій Глембоцький («Капа») — репатріант, пов’язаний з Ізраїлем; загинув 23 серпня 2022 року.
6. Дмитро Фіалка («Щиф») — єврей, громадянин Ізраїлю, ветеран ЦАХАЛа і колишній тренер «Маккабі Беер-Шева»; загинув 1 вересня 2022 року. Посмертно відзначений львівським Почесним знаком Святого Юрія; сім’ї нагороду передали 24 листопада 2024 року.
7. Бенджамін Джорджіо Галі — італо-нідерландський єврей, доброволець Інтернаціонального легіону; помер від ран 18 вересня 2022 року. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, указ №16/2023 від 13 січня 2023 року.
8. Геннадій Міхель — єврейський офіцер ЗСУ, пов’язаний з Ізраїлем; загинув 28 жовтня 2022 року. Посмертно нагороджений орденом Данила Галицького, указ №55/2023 від 2 лютого 2023 року.
9. Андрій Резніков («Перо») — громадянин Ізраїлю, ветеран бригади «Голані»; загинув 7 листопада 2022 року. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня; номер і дата указу поки не встановлені.
10. Владислав Шеїн («Тайфун») — єврейський доброволець; загинув 8 листопада 2022 року. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, указ №141/2023 від 8 березня 2023 року.
11. Даніель Пьотр Штібер (Daniel Sztyber) — польський єврей-доброволець; основна підтверджена дата загибелі — 25 листопада 2022 року, хоча в окремих джерелах вказана інша дата. Посмертно нагороджений державною медаллю «За військову службу Україні», указ №55/2023 від 2 лютого 2023 року; сім’ї вручена 7 грудня 2023 року.
12. Джонатан Джеффрі Шенкін — британський єврей, колишній військовослужбовець ЦАХАЛа і парамедик української армії; загинув у грудні 2022 року. Сім’я повідомляла про медаль «Valour in Combat» / «за доблесть у бою», але офіційна українська назва і дата не встановлені.
13. Олександр Дубовик («Партизан») — єврей, пов’язаний з Ізраїлем; загинув 23 грудня 2022 року. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, указ №96/2024 від 23 лютого 2024 року.
14. Родіон Вайнер — жив в Ізраїлі і служив у ЦАХАЛі; загинув 5 березня 2023 року біля Бахмута. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, указ №715/2023 від 30 жовтня 2023 року.
15. Леонід Краснов («Місяць») — військовослужбовець з єврейської сім’ї Дніпра; загинув у 2023 році. Нагороджений медаллю «За військову службу Україні», «Золотим хрестом», орденом «За мужність» III ступеня, а посмертно — II ступенем цього ордена.
16. Максим Шварцман («Марвел») — єврейський військовослужбовець, письменник і журналіст, деякий час жив з сім’єю в Ізраїлі; загинув 15 липня 2023 року. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, указ №750/2023 від 16 листопада 2023 року; сім’ї орден вручили 18 липня 2024 року.
17. В’ячеслав Адаменко («Ізраїль») — громадянин України та Ізраїлю, багато років служив в ізраїльських силових структурах; загинув 4 березня 2024 року.
18. Давид Старовер — єврейський військовослужбовець 59-ї бригади; загинув 14 квітня 2024 року біля Нетайлово.
19. Давид Штрабер (David Strauber) — військовослужбовець з вінницької єврейської громади, випускник «Ор Авнер — Хабад»; загинув навесні 2024 року, загибель пізніше підтверджена ДНК.
20. Антон Бескінечний — єврейський військовослужбовець з Миколаєва; загинув навесні 2024 року біля Часового Яра.
21. Даніель, прізвище публічно не назване — єврейський військовослужбовець спеціального підрозділу України; загинув навесні 2024 року і був похований за єврейським обрядом.
22. Максим Булигін («Вольф») — випускник житомирського «Ор Авнер» і член єврейської громади; загинув 10 червня 2024 року. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, указ №787/2024 від 27 листопада 2024 року; сім’ї переданий 16 квітня 2025 року.
23. Семен Дженсен («Сем») — єврейський військовослужбовець, раніше навчався в Єрусалимі; загинув 12 липня 2024 року.
24. Антон Самборський — Матитьягу — прийомний син головного рабина України Моше Асмана; загинув 24 липня 2024 року. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, указ №787/2024 від 27 листопада 2024 року; дружина отримала орден 25 квітня 2025 року. Також відзначений київською медаллю «Честь. Слава. Держава».
25. Олег Рубін — виріс в Ізраїлі, служив у ЦАХАЛі в бригаді «Кфір», потім захищав Україну; загинув 18 лютого 2025 року. У джерелах зустрічаються різні варіанти прізвища.
26. Максим Неліпа — український актор і військовослужбовець з єврейськими коренями; загинув 12 травня 2025 року. Посмертно нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня, указ №680/2025 від 12 вересня 2025 року.
27. Беньямін Ашер («Немо») — 21-річний угорський єврей-доброволець; загинув 24 травня 2025 року. Посмертно відзначений відомчим знаком Міноборони «Залізний хрест» і орденом «За мужність» III ступеня; 25 лютого 2026 року в Торонто також отримав громадську медаль «За самопожертву».
28. Андрій Коровський / Куровський — викладач єврейської школи «Ор Авнер» і оператор дронів; помер на фронті від серцевого нападу 28 травня 2025 року.
29. Цві-Гірш Звергазда («Грінч») — одеський єврей, випускник «Ор Авнер — Хабад»; загинув у червні 2025 року. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, указ №698/2025 від 30 вересня 2025 року.
30. Юрій Уршанський — офіцер ЗСУ, пов’язаний з єврейською громадою Ужгорода; загинув 26 серпня 2025 року після атаки російського FPV-дрона.

Загиблі і померлі, яких ми також виявили, але включаємо тільки з застереженням

31. Давид Чичкан — український художник і військовослужбовець; помер 10 серпня 2025 року від отриманих на фронті ран. Він включений в єврейський список, однак незалежного підтвердження його єврейського походження нам поки знайти не вдалося.
32. Костянтин Гузенко — фотограф і військовослужбовець 35-ї бригади морської піхоти; загинув 1 листопада 2025 року. Сам єврейський список вказує, що його приналежність до єврейства ще встановлюється. Посмертно нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня 15 листопада 2025 року.
33. Андрій Юрченко — фігурує в кількох меморіальних проектах як представник Ізраїлю; вказується загибель 31 березня 2024 року, але надійного незалежного підтвердження ізраїльського громадянства і обставин смерті недостатньо.
34. Денис, прізвище не встановлено — в міжнародних списках згадується як ізраїльський доброволець, загиблий 14 лютого 2023 року біля Соледара. Варіант прізвища «Савченко» ми підтвердженим не вважаємо.
35. Владислав Голенков — український військовослужбовець, загиблий на війні, брат футболіста Марка Голенкова, пов’язаного з Ізраїлем. Єврейство або громадянство Ізраїлю самого Владислава нами не підтверджені.
36. Павло Бессараб — український військовослужбовець, загиблий у січні 2025 року. Один з користувацьких меморіальних проектів називає його ізраїльським добровольцем, але надійного підтвердження цього зв’язку ми не знайшли. Нагороджений рядом місцевих і відомчих відзнак, «Залізним хрестом» Міноборони, а посмертно — орденом Богдана Хмельницького III ступеня і званням Герой України з орденом «Золота Зірка».
37. Костянтин Мрочко — загинув, захищаючи Україну, після кількох років життя і роботи в Ізраїлі. При цьому люди, які знали його тут, прямо повідомляли НАновини, що євреєм він не був; підтвердження ізраїльського громадянства також немає. Герой України з орденом «Золота Зірка», посмертно, указ №127/2022 від 12 березня 2022 року.
38. Рафаель Ніконоров — після повідомлення про загибель спочатку був названий ізраїльтянином, однак згодом джерело саме виправило цю інформацію: ізраїльтянином він не був.
39. Борис Уршанський — батько Юрія Уршанського, ветеран російсько-української війни і підполковник; помер 21 липня 2025 року від онкологічного захворювання. Він не відноситься до загиблих у бою.
40. Барі Бонен — громадянин Ізраїлю, що допомагав Україні; помер у Києві у 2018 році. У бойових діях не загинув, тому в перелік полеглих захисників ми його не включаємо.
41. Артем Резник — 30-річний єврей з Харкова, загинув 29 грудня 2023 року при російському ракетному ударі. Він був цивільним, а не військовослужбовцем.

Зниклі безвісти та ізраїльтяни в російському полоні

За даними українського Координаційного штабу з питань військовополонених, опублікованими розслідувальним проектом «Шомрім» у січні 2026 року, як мінімум 12 громадян Ізраїлю вважаються зниклими безвісти або перебувають у російському полоні у зв’язку з війною в Україні. Більшість з них воювали на українській стороні. Їхні імена публічно не розкриті. Це число не можна механічно складати з перерахованими нижче прізвищами — ми не знаємо, чи входять вони в ці дванадцять.

42. Володимир Безносов — релігійний єврей з Одеси; після тяжкого поранення числиться зниклим безвісти.
43. Денис Сьомін — пов’язаний з київською синагогою Бродського; в відкритому списку зазначений як зниклий безвісти.

Люди, про яких давно немає достатньо надійних актуальних даних

Їх ми не називаємо зниклими безвісти, якщо такого офіційного статусу не знайшли, і тим більше не записуємо в загиблі:

44. Ігор Крайс — актуальних даних недостатньо.
45. Михайло Мільман — уродженець Донецька, громадянин Ізраїлю і колишній військовослужбовець ЦАХАЛу, який приїхав воювати за Україну; свіжого надійного підтвердження нинішнього статусу немає.
46. Мераб Шалалашвілі — фігурує як грузинський єврей і громадянин Ізраїлю, який служив в Інтернаціональному легіоні; нинішній статус не встановлено.
47. Michael Jonah — доброволець-парамедик з донецьким корінням; актуальний статус не встановлено.
48. «Ізя» — військовослужбовець, відомий тільки за позивним; відомо про його поранення, але свіжих надійних відомостей про подальший стан нам знайти не вдалося.

Таким чином, після додаткової перевірки статусу Романа Кандибура та Ігоря Коваленка ми поіменно розглядаємо 48 загиблих, померлих, зниклих або людей з невстановленим статусом. Кандибур і Коваленко з цього рахунку виключені як живі і перенесені вище, в розділ про тих, хто захищав і захищає Україну. І ця цифра все одно не є числом загиблих євреїв та ізраїльтян на війні.

До неї не можна просто додати і як мінімум 12 неназваних громадян Ізраїлю, яких українські органи вважають зниклими безвісти або такими, що перебувають у російському полоні: частина цих людей теоретично може перетинатися з відомими нам іменами, а їх особи публічно не розкриваються.

Тому головним підсумком нашої роботи залишається не число.

Головне — зберегти імена тих, кого вдалося встановити, чесно позначити сумніви там, де документів недостатньо, і не назвати загиблим людину, доля якої ще невідома.

Джерела та робочі посилання:

1. Список євреїв — учасників російсько-української війни в українській Wikipedia
2. НАновости — «Під Зіркою Давида»
3. НАновости — Максим Булигін
4. НАновости — В’ячеслав Адаменко
5. НАновости — Антон Самборський / Матитьягу
6. НАновости — Євгеній «Беня» Яцина
7. НАновости — Максим Шварцман, «Не про війну»
8. НАновости — Цві-Гірш Звергазда
9. НАновости — Давид Штрабер
10. НАновости — Дмитро Фіалка
11. НАновости — єврейські військовослужбовці ЗСУ, Моше Бізсемов і Андрій Чернецький
12. НАновости — Максим Неліпа і його син в ЦАХАЛі
13. НАновости — Беньямін Ашер
14. НАновости — галахічні похорони військовослужбовця Даніеля
15. НАновости — Костянтин Мрочко і його ізраїльська біографія
16. НАновости — Владислав і Марк Голенкови
17. НАновости — єврейські військовослужбовці ЗСУ, матеріал від 19 серпня 2026 року
18. НАновости — як мінімум 12 громадян Ізраїлю зникли безвісти або перебувають у російському полоні
19. Memorial — International Volunteers for Ukraine, розділ Israel
20. Fandom — List of Israeli volunteers killed fighting for Ukraine
21. «Шомрим» — розслідування про громадян Ізраїлю, зниклих або таких, що перебувають у російському полоні
22. Shomrim — Israelis missing or held by Russia after fighting in Ukraine
23. N12 / Mako — як мінімум 12 ізраїльтян, зниклих або таких, що перебувають у російському полоні
24. Єврейська конфедерація України — Серафим Сабаранський, Ігор Тіш і єврейські військовослужбовці України
25. Mosaico — Бенджамін Джорджіо Галі і його єврейська сім’я
26. The Times of Israel — Джонатан Джеффрі Шенкін, британський єврей і ветеран ЦАХАЛу
27. Polish Radio — Даніель Пьотр Штібер
28. Українська некрополія в Польщі — Даніель Штібер і дата 25 листопада 2022 року
29. Washtenaw Jewish News — Даніель Штібер, єврейське походження і альтернативна версія дати загибелі
30. The Forward / JTA — Антон Самборський і дані про загиблих єврейських військовослужбовців України
31. The Jerusalem Post — Цві-Гірш Звергазда, Андрій Коровський, Максим Неліпа і оцінка єврейських втрат
32. Матеріал Haaretz / Espreso — громадяни Ізраїлю, які воювали і загинули за Україну
33. Espreso — ізраїльтяни, які воювали і загинули за Україну
34. Укрінформ — Олександр Халіф і його біографія, пов’язана з Ізраїлем
35. Euronews — Давид Чичкан: загибель на фронті
36. Ukraïner — Костянтин Гузенко
37. Міністерство культури України — Костянтин Гузенко і його служба
38. Інститут масової інформації — загибель Костянтина Гузенка
39. 7 канал Ізраїль — Артем Резник, єврей з Харкова, загиблий при російському ударі
40. Виправлення інформації про Рафаеля Ніконорова, помилково названого ізраїльтянином
41. The Irish Times — Барі Бонен, громадянин Ізраїлю, який допомагав Україні
42. Діалог.UA — Денис Десятник, ізраїльський ветеран і учасник війни в Україні
43. Gazeta.ua — Денис Десятник, служба в ЦАХАЛі і ізраїльських спецпідрозділах
44. ТСН — Денис Десятник про Ізраїль, Україну і війну
45. Офіційний реєстр указів президента України — державні нагороди і укази, згадані в статті

Ще недавно просування бізнесу в інтернеті виглядало відносно зрозуміло.

Компанія створювала сайт, налаштовувала Google Maps, публікувала сторінки послуг, працювала над позиціями в Google і запускала рекламу.

Сьогодні потенційний клієнт все частіше не переглядає десять сайтів.

Він запитує:

«Якого адвоката обрати в Хайфі?»

«Де зробити косметологічну процедуру в Крайот?»

«Хто ремонтує кондиціонери в Нетанії?»

«Яка компанія займається перевезеннями по Ізраїлю?»

«Який спеціаліст говорить на івриті та російській мові?»

І отримує від ChatGPT, Gemini, Copilot, Perplexity або іншого AI-асистента вже готову відповідь з кількома назвами.

Головна проблема полягає в тому, що цей список не є постійним.

Сьогодні штучний інтелект може назвати вашу компанію, завтра — конкурента, а післязавтра взагалі відповісти без пошуку в інтернеті, використовуючи відомості, які модель отримала раніше.

НАновини — Новини Ізраїлю розібралися, що саме виявили дослідники, чому результати ChatGPT змінюються і як до нової реальності може підготуватися малий та середній бізнес в Ізраїлі.

Саме з цим Nikk.Agency https://nikk.co.il/ допомагає розбиратися малому та середньому бізнесу в Ізраїлі: від сайту, Google Maps і класичного пошуку до нової середовища, де рішення про вибір компанії все частіше приймає не список з десяти посилань, а AI-асистент.

ChatGPT шукає інформацію не одним способом

8 липня 2026 року редактор Search Engine Land Денні Гудвін опублікував матеріал, заснований на дослідженнях спеціалістів з пошукових систем Кріса Гріна і Сугантана Моханадасана.

Дослідники виявили в технічних даних ChatGPT внутрішнє поле result_source.

Воно показує, через який канал був отриманий певний веб-результат.

У червні 2026 року в цьому полі спостерігалися чотири значення:

• Labrador;
• Bright;
• Oxylabs;
• SERP.

Користувач цих назв не бачить.

Вони не відображаються ні біля цитат, ні в панелі джерел, ні в готовій відповіді ChatGPT. Людина бачить лише сторінку, на яку послався асистент, але не знає, яким шляхом вона була знайдена.

Важливо розуміти: Labrador, Bright, Oxylabs і SERP — не чотири звичайні пошукові системи на зразок Google або Bing.

Це технічні мітки каналів отримання результатів.

Дослідники пов’язали Bright з компанією Bright Data, а Oxylabs — з однойменним постачальником інфраструктури для збору веб-даних.

Точна роль Labrador і SERP офіційно не розкрита.

Первісне припущення про те, що Labrador представляє собою виключно закритий список великих ліцензованих видавців, пізніше було скориговано самим Моханадасаном. Під час повторної перевірки через Labrador виявлялися і невеликі регіональні сайти.

При цьому офіційна документація OpenAI прямо підтверджує, що ChatGPT використовує сторонніх пошукових постачальників. Серед названих компанією партнерів зараз фігурують Bing і Shopify. Однак Bright Data, Oxylabs, Labrador і SERP в публічній документації OpenAI не пояснюються.

Чотири канали швидко перетворилися як мінімум у п’ять

Дослідження показало ще одну важливу річ: сама система змінюється дуже швидко.

Сугантан Моханадасан первісно зафіксував чотири мітки 23–24 червня 2026 року.

Вже при повторній перевірці 4 липня він виявив іншу картину:

• з’явився канал bing;
• Oxylabs зник з набору його аккаунта;
• SERP знову почав з’являтися;
• набір каналів відрізнявся у користувачів різних тарифів і експериментальних груп.

Дослідник зробив обережний висновок: на початок липня 2026 року спостерігалося вже як мінімум п’ять каналів, але вони не обов’язково доступні кожному користувачеві одночасно.

Для бізнесу це означає, що неможливо один раз перевірити свою компанію в ChatGPT і вважати результат остаточним.

Навіть якщо сьогодні асистент знайшов сторінку і послався на неї, завтра запит може пройти через інший механізм отримання інформації.

1000 запитів показали, наскільки сильно можуть змінюватися джерела

Кріс Грін провів більш масштабну перевірку.

Він підготував 1000 запитів, кожен з яких запускався до десяти разів.

Всього було отримано 9946 завершених пошукових сесій.

У його вибірці основним каналом найчастіше ставав Labrador — 88,1% запусків. Далі слідували Bright — 9,9%, Oxylabs — 1,7% і SERP — 0,3%.

Однак у 11,6% запитів основний канал змінювався між повторними запусками одного й того ж питання.

Коли це відбувалося, набір знайдених сторінок змінювався особливо сильно:

• перетин конкретних URL знижувався приблизно на 45%;
• перетин доменів знижувався приблизно на 42%.

Іншими словами, після переключення пошукового каналу ChatGPT бачив у багатьох випадках інший інтернет.

Це не означає, що кожен десятий користувач обов’язково побачить повністю протилежну відповідь.

Дослідження проводилося в певних технічних умовах, а дані були зібрані через сесії, пов’язані з Bright Data. Сам Кріс Грін попереджає, що результати не можна автоматично переносити на всіх користувачів, країни, тарифи і моделі ChatGPT.

Але головний висновок залишається важливим: у ChatGPT немає однієї нерухомої видачі, аналогічної класичній першій сторінці Google.

Тут існують різні середовища отримання інформації, і кожна з них може бачити трохи інший набір сайтів.

Саме з цим Nikk.Agency https://nikk.co.il/ допомагає розбиратися малому та середньому бізнесу в Ізраїлі: від сайту, Google Maps і класичного пошуку до нової середовища, де рішення про вибір компанії все частіше приймає не список з десяти посилань, а AI-асистент.

Іноді ChatGPT взагалі не шукає в інтернеті

Переключення каналів — лише одна частина проблеми.

Сугантан Моханадасан виявив внутрішнє поле turn_use_case.

Воно використовується для попередньої класифікації запиту.

До початку пошуку ChatGPT визначає, до якого типу належить питання. Серед виявлених дослідником категорій були пошук, локальний запит, покупки, складне міркування, генерація зображень і text.

Найважливіша категорія для власників сайтів — text.

Коли запит належав до неї, ChatGPT відповідав на підставі внутрішніх знань моделі і не проводив веб-пошук.

У такому випадку сайт компанії не програє конкуренту.

Він взагалі не бере участі у відборі.

OpenAI офіційно підтверджує загальний принцип: ChatGPT може самостійно вирішити, що питанню допоможе інформація з інтернету, і автоматично запустити пошук. Крім того, користувач може включити пошук вручну.

Проблема полягає в тому, що рішення залежить не лише від теми, але й від формулювання.

Два схожих питання можуть бути оброблені по-різному.

Наприклад:

• «Що таке лазерна епіляція?» може отримати відповідь з внутрішніх знань моделі;
• «Де зробити лазерну епіляцію в Хайфі в липні 2026 року?» з більшою ймовірністю вимагатиме локального і актуального пошуку;
• «Які клініки лазерної епіляції в Хайфі мають актуальні відгуки і ціни?» може запустити кілька окремих перевірок.

Тому створення сторінки під популярну фразу ще не гарантує, що AI-асистент взагалі звернеться до інтернету при такому питанні.

Одне питання може перетворитися в десятки прихованих пошуків

Під час складних запитів ChatGPT не завжди обмежується однією пошуковою фразою.

Модель може переформулювати питання користувача і розбити його на серію додаткових запитів.

В офіційній довідці OpenAI наводиться схожий приклад: початкове питання може бути переписане в більш конкретну пошукову формулювання, після чого ChatGPT відправить додаткові запити іншим пошуковим постачальникам.

Дослідження Моханадасана показало, що в режимі поглибленого міркування одне порівняльне питання здатне породити від 15 до 40 додаткових запитів.

Модель окремо шукає:

• офіційну сторінку компанії;
• ціни;
• район обслуговування;
• характеристики послуги;
• відгуки;
• альтернативних постачальників;
• конкурентів, яких користувач навіть не називав;
• підтвердження знайдених цифр;
• сторінки з умовами, графіком роботи і контактами.

Вона може використовувати запити виду:

site:domain.co.il/pricing

назва компанії відгуки Ізраїль

послуга Хайфа ціна 2026

спеціаліст іврит російська Крайот

офіційний сайт години роботи

Таким чином, бізнес конкурує не лише за вихідним питанням клієнта.

Він одночасно бере участь у десятках невеликих прихованих перевірок.

Додаткове дослідження Semrush і Кевіна Індіга показало, що режим міркування дійсно здатний створювати принципово інше пошукове середовище. При порівнянні звичайних і поглиблених відповідей збіглося лише 25,6% процитованих доменів. У складному режимі ChatGPT проводив майже в п’ять разів більше пошуків і частіше звертався до офіційної документації, державних і академічних джерел.

Саме з цим Nikk.Agency https://nikk.co.il/ допомагає розбиратися малому та середньому бізнесу в Ізраїлі: від сайту, Google Maps і класичного пошуку до нової середовища, де рішення про вибір компанії все частіше приймає не список з десяти посилань, а AI-асистент.

Знайдена сторінка ще не означає, що її покажуть людині

Дослідники виділили три різні результати присутності бізнесу в ChatGPT:

Сторінка знайдена.
ChatGPT отримав її та використав при аналізі, але користувач про це не дізнався.

Сторінка процитована.
Посилання з’явилося біля конкретного твердження у готовій відповіді.

Компанія згадана.
Назва бізнесу потрапила в рекомендацію, але джерелом інформації могла бути зовсім інша сторінка.

Це три різні рівні видимості.

Компанія може бути знайдена, але не процитована.

Вона може бути згадана завдяки статті на сторонньому сайті.

Або її власна сторінка може підтвердити ціну, адресу та години роботи, тоді як підсумкову рекомендацію ChatGPT підкріпить відгуками, каталогом або незалежним оглядом.

Саме тому звичайна перевірка «назвав чи ChatGPT мою компанію» дає занадто мало інформації.

Необхідно розуміти:

• за якими формулюваннями бізнес з’являється;
• в якому місті або районі;
• якою мовою;
• які сторінки використовуються;
• які сайти підтверджують відомості;
• чи є компанія джерелом або лише згадкою;
• зберігається чи результат після повторних запусків.

Чому зрозуміла сторінка може перемогти красивий сайт

Дослідження показали, що ChatGPT часто намагається отримати факти з офіційного сайту.

Особливо це стосується:

• цін;
• переліку послуг;
• характеристик товару;
• географії роботи;
• графіка;
• умов;
• професійної спеціалізації;
• контактної інформації.

Але якщо дані завантажуються складним JavaScript, сховані в зображенні, опубліковані тільки в PDF або знаходяться всередині незручного інтерактивного блоку, система може не прочитати їх.

У таких випадках ChatGPT іноді відмовляється від офіційного сайту і використовує сторонній каталог, огляд або сторінку конкурента.

Моханадасан зафіксував ситуації, коли модель намагалася знайти ціну на офіційній сторінці, не змогла витягти її і перейшла до стороннього сервісу.

Виходить парадокс.

Компанія сама визначає ціни та умови, але штучний інтелект розповідає про неї зі слів чужого сайту — тільки тому, що чужа сторінка технічно зрозуміліша.

OpenAI рекомендує не блокувати пошукового робота OAI-SearchBot. Компанія повідомляє, що будь-який публічний сайт може з’являтися в ChatGPT Search, однак гарантувати перше місце неможливо. Для включення в пошук сайт повинен бути доступний пошуковому роботу, а сервер і система захисту не повинні блокувати опубліковані IP-адреси OpenAI.

Це базова умова, але не гарантія цитування.

Що все це означає для малого бізнесу в Ізраїлі

Велика мережа може дозволити собі сотні згадок, відомий бренд і великі рекламні бюджети.

У локального ізраїльського бізнесу ситуація інша.

Адвокат, косметолог, ремонтна компанія, лікар приватної практики, перевізник, ріелтор, викладач, будівельник, спеціаліст з кондиціонерів або невеликий магазин часто залежать від кількох ключових запитів у конкретному місті.

Якщо ChatGPT рекомендує тільки дві-три компанії, відсутність у відповіді може означати втрату готового клієнта.

Особливо складний ізраїльський ринок, де одна і та ж людина може шукати послугу:

• на івриті;
• на російській;
• на англійській;
• на українській;
• з назвою міста;
• з назвою району;
• з формулюванням «поруч зі мною»;
• через голосовий запит;
• через ChatGPT, Google, Gemini або карти.

Механічний переклад однієї сторінки на чотири мови не вирішує цю задачу.

На кожній мові люди ставлять питання по-різному.

Саме з цим Nikk.Agency https://nikk.co.il/ допомагає розбиратися малому та середньому бізнесу в Ізраїлі: від сайту, Google Maps і класичного пошуку до нової середовища, де рішення про вибір компанії все частіше приймає не список з десяти посилань, а AI-асистент.

Навіть назви міст можуть писатися в кількох варіантах: Haifa, חיפה, Хайфа; Rishon LeZion, ראשון לציון, Рішон-ле-Ціон.

AI-асистенту необхідно однозначно зрозуміти:

• як називається бізнес;
• де він знаходиться;
• які райони обслуговує;
• якими мовами працює;
• яку саме проблему вирішує;
• як з ним зв’язатися;
• чим він відрізняється від схожих компаній;
• які незалежні джерела підтверджують його існування та репутацію.

Що може зробити Nikk.Agency

На фоні таких змін неможливо чесно обіцяти бізнесу «вічне перше існування та репутацію.

Що може зробити Nikk.Agency

На фоні таких змін неможливо чесно обіцяти бізнесу «вічне перше місце в ChatGPT».

Навіть OpenAI прямо вказує, що гарантувати верхню позицію не можна.

Тому задача Nikk.Agency — не продавати магічну кнопку, а вибудовувати цифрову присутність бізнесу так, щоб у пошукових систем і AI-асистентів було більше підстав правильно знайти, зрозуміти, перевірити і рекомендувати компанію.

Nikk.Agency фізично знаходиться на півночі Ізраїлю і працює перш за все з малим і середнім бізнесом по всій країні.

Агентство займається SEO-просуванням, лідогенерацією, Google Ads, Google Maps, ремонтом і розвитком сайтів, а також окремими проектами по присутності бізнесу у відповідях ChatGPT, Gemini, Googleaude та інших систем. Робота ведеться на івриті, російській, українській, англійській та інших мовах.

Практична робота може включати кілька етапів.

Перевірка того, що штучний інтелект бачить зараз

Недостатньо один раз запитати ChatGPT назву компанії.

Запити необхідно перевіряти:

• у різних формулюваннях;
• на різних мовах;
• з вказівкою міста і без нього;
• в звичайному і поглибленому режимі;
• в різні дні;
• з повторними запусками;
• по інформаційним і комерційним питанням;
• окремо в ChatGPT, Gemini, Copilot та інших системах.

Так можна побачити не одиничну красиву відповідь, а реальну картину видимості.

Аналіз сайту і доступу пошукових роботів

Перевіряється:

• robots.txt;
• доступ OAI-SearchBot та інших необхідних роботів;
• індексація сторінок;
• робота захисту і CDN;
• мобільна версія;
• швидкість;
• HTML-структура;
• наявність важливих даних у читабельному тексті;
• коректність заголовків, контактів, адрес і мовних версій.

Якщо ціна, район роботи або спеціалізація існують тільки всередині картинки, AI може їх не побачити.

Створення зрозумілих сторінок послуг

Кожна важлива послуга повинна бути описана не рекламними лозунгами, а конкретними фактами.

Наприклад:

• що саме робить компанія;
• в яких містах;
• для кого;
• скільки це коштує або від чого залежить ціна;
• як проходить робота;
• скільки часу займає;
• якими мовами можливе обслуговування;
• куди дзвонити або писати;
• які документи, обмеження або умови існують.

Така структура допомагає одночасно людині, Google і AI-асистенту.

Підготовка до прихованих додаткових запитів

Якщо користувач запитує «якого адвоката обрати в Хайфі», ChatGPT може окремо перевіряти спеціалізацію, мову, район, відгуки, години роботи та офіційний сайт.

Отже, бізнесу потрібна не одна загальна сторінка «Про нас», а пов’язана система матеріалів, кожен з яких відповідає на конкретне питання.

Робота з Google Maps і єдиним цифровим контуром

Для локального бізнесу сайт не повинен існувати окремо від Google Maps, довідників, соціальних мереж і незалежних публікацій.

Назва, адреса, телефон, години роботи та спеціалізація повинні збігатися.

Коли на одному сайті вказано одну назву компанії, в Google Maps — іншу, а в Facebook — третій номер телефону, системі складніше зрозуміти, чи йдеться про один бізнес.

Незалежні згадки

Власний сайт добре підтверджує офіційні факти.

Але рекомендації часто будуються також на сторонніх джерелах.

Тому важливі:

• публікації в ЗМІ;
• професійні каталоги;
• тематичні огляди;
• справжні відгуки;
• згадки партнерів;
• експертні коментарі;
• локальні ізраїльські майданчики;
• матеріали мовами цільової аудиторії.

Мова не йде про купівлю сотень безглуздих посилань.

Одна змістовна сторінка з зрозумілим описом бізнесу може бути ціннішою за десятки автоматичних каталогів.

Вимірювані запити та зрозумілі KPI

На сторінці послуги Nikk.Agency з просування в AI-асистентах зазначено, що робота будується навколо погодженого списку запитів, географії та протоколу перевірки, а не навколо суб’єктивного враження «здається, нас стали частіше показувати».

Прайта і публічного цифрового контуру, повторні перевірки та робота ітераціями до оцінки погоджених показників.

Для одного бізнесу важливим результатом буде поява за запитом на івриті в Хайфі.

Для іншого — коректний опис послуги російською мовою в Ашдоді.

Для третього — згадка в порівняльній відповіді ChatGPT по всій території Ізраїлю.

Універсального списку запитів для всіх не існує.

Новий пошук вимагає не разової оптимізації, а постійного спостереження

Головний висновок липневих досліджень полягає не в тому, що просуватися в ChatGPT неможливо.

Він в іншому: AI-видимість не можна вимірювати одним запитом, одним скріншотом і однією вдалою відповіддю.

Система здатна:

• не запускати пошук;
• змінити формулювання;
• обрати інший канал отримання результатів;
• знайти інший набір сторінок;
• перейти в режим глибокого роздуму;
• використати сторонню публікацію замість офіційного сайту;
• знайти компанію, але не процитувати її;
• згадати бренд, не використовуючи його сайт як джерело;
• змінити поведінку після чергового оновлення.

Тому бізнесу потрібна не спроба «обдурити ChatGPT», а міцна цифрова основа.

1. Зрозумілий сайт.
2. Доступні сторінки.
3. Однозначні факти.
4. Актуальні контакти.
5. Локальна прив’язка.
6. Кілька мов, адаптованих для ізраїльської аудиторії.
7. Незалежні підтвердження.
8. Регулярні перевірки.

Зв’язок видимості з реальними зверненнями, дзвінками та повідомленнями в WhatsApp.

Саме з цим Nikk.Agency https://nikk.co.il/ допомагає розбиратися малому та середньому бізнесу в Ізраїлі: від сайту, Google Maps і класичного пошуку до нового середовища, де рішення про вибір компанії все частіше приймає не список з десяти посилань, а AI-асистент.

В Ізраїлі стрімко розвивається нове некомерційне співтовариство для любителів маршрутів, природи та живого спілкування. Ініціатива «Ну що, пішли?», створена в листопаді 2025 “українцями” в широкому культурному сенсі, поступово об’єднує найрізноманітніших ізраїльтян — від нових репатріантів до тих, хто виріс тут, але зберігає зв’язок з українською мовою, а також людей будь-якого походження, яким ближча українська культурна атмосфера.

Група відкрита всім. Обмежень за національністю немає і ніколи не було. Єдине правило — спілкування відбувається українською мовою, тому що мова тут — не «фільтр», а культурний центр тяжіння. Вона допомагає формувати комфортне середовище, але не виключає нікого, хто поважає формат.

Ми запускаємо Український Хайкінг Ком’юніті в Ізраїлі!

Для кого цей канал:

Для тих, хто не може без руху.

Для новачків, які хочуть почати ходити в походи, але не знають маршрутів.

Для тих, хто шукає активних друзів-українців.

Збираємо групи, ділимося координатами, організовуємо пікніки та просто класно проводимо час.

Чому саме зараз

Переїзди, адаптація, нові реалії — все це створює потребу в просторі, де можна рухатися, спілкуватися і відчувати себе частиною чогось живого. Багато “українців” в Ізраїлі давно шукали формат, в якому вони могли б поєднувати природний відпочинок і культурну ідентичність. Але врешті-решт виявилося, що навколо цієї ідеї легко об’єднуються й інші ізраїльтяни: комусь цікаві маршрути, комусь спілкування, комусь просто формат спільного виходу на природу.

Ком’юніті побудоване повністю на добровільності: жодних комерційних елементів, жодних формальних структур. Хтось пропонує маршрути, хтось допомагає зібрати групу, хтось просто приходить і йде разом. Саме цей органічний підхід робить ініціативу живою.

Хайкінг без складних пояснень

В Ізраїлі хайкінг — не елітна активність і не спорт для підготовлених. Це формат, в якому кожен обирає свій рівень — від легких одноденних прогулянок до динамічних сходжень.

Короткі маршрути займають близько години і підходять абсолютно всім. Середні — від 6 до 12 кілометрів, зазвичай 2,5–5 годин, з помірними підйомами. Складні можуть тягнутися до 20 кілометрів або включати круті підйоми протягом 5–8 годин.

Група підбирає походи так, щоб ніхто не відчував себе «занадто слабким», «занадто недосвідченим» або «занадто підготовленим». Баланс формується природно.

Що доступно для хайкінгу в Ізраїлі: живий огляд, а не каталог

Ізраїль дивує людей, які тільки починають знайомитися з природою країни. На компактній відстані розташовані відразу кілька кліматичних зон, і кожна з них пропонує свої маршрути.

На півночі, в Галілеї та на Голанах, маршрути зазвичай займають три–п’ять годин — приблизно 7–12 кілометрів. Це зелені ущелини, водоспади, тераси, лісові ділянки та види на Кінерет. Тут клімат м’якший, стежки різного рівня, і багато ізраїльтян починають своє знайомство з хайкінгом саме звідси.

В районі Хайфи та Крайот — короткі прогулянки довжиною 3–5 кілометрів, які можна пройти за годину–дві. Маршрути теплі, затінені, прості за рельєфом, тому підходять новачкам, сім’ям і тим, хто хоче занурюватися в природу поступово. Кармель — один з найкомфортніших регіонів для спокійного, але насиченого хайкінгу.

Далі — Юдейська пустеля. Контрастна, сонячна, різка. Тут можна пройти 2–3 кілометри до водоспадів Ейн-Геді буквально за годину, а можна обрати трьох–чотиригодинний маршрут по руслу Нахаль Аругот. Підйом на Масаду займає близько години, але вимагає більше сил: перепад висот відчутний, рельєф кам’янистий.

Південна частина країни — Негев і Махтеш Рамон — зовсім інший досвід. Маршрути тут зазвичай 8–12 кілометрів, з тривалістю три–п’ять годин. Підйоми різкіші, але саме ця місцевість дарує «марсіанські» пейзажі, за які сюди приїжджають люди з усієї країни.

Є й м’які варіанти: узбережжя Середземного моря, де прогулянки на 3–7 кілометрів займають годину–півтори, максимум три, і підійдуть абсолютно всім. Це ті маршрути, які можна пройти навіть після робочого дня.

Ейлатські гори пропонують маршрути для всіх рівнів: короткі каньйони на годину, панорамні підйоми на два–чотири години, і атмосферу пустелі, яка взимку стає особливо комфортною.

Такий розкид форматів робить Ізраїль ідеальною країною для людей, які хочуть ходити в походи регулярно і без складності в логістиці.

Чому спільнота виявилася важливою для “українців” та ізраїльтян одночасно

Походи створюють простір, в якому зникають кордони: вікові, культурні, професійні. Люди йдуть поруч, обмінюються досвідом, обговорюють новини, діляться тим, як проходять адаптацію або як давно живуть тут.

Українська мова стала в спільноті не «роздільником», а об’єднуючим фактором: вона допомагає тим, хто пов’язаний з Україною культурно, відчувати себе в безпеці. А ізраїльтяни, яким мова цікава або близька, приєднуються так само природно, як і будь-який інший учасник.

Учасники кажуть: «Коли ти йдеш стежкою і чуєш українську мову в Ізраїлі, це створює відчуття культурної опори. Але ще важливіше — ти бачиш поруч людей найрізноманітнішої біографії».

Це поєднання і пояснює, чому група зростає без реклами і формальних структур.

Українська спільнота «Ну що, пішли?» стала одним з найтепліших природних рухів в Ізраїлі. Вона об’єднує людей різного походження, міст і біографій — через стежки, ліси, пустелі, узбережжя, через розмови і підтримку. Ізраїль ідеально підходить для таких ініціатив, а культурна основа на українській мові робить цей простір особливим.

НАновини продовжить розповідати про проекти, які зміцнюють зв’язок між «українцями» та ізраїльським суспільством.
НАновини — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency

Як приєднатися

Все організовано максимально просто:
👉 https://t.me/nyshogoo

У чаті з’являються нові маршрути, орієнтири, рекомендації щодо екіпіровки, час старту, фотографії. Будь-який учасник може запропонувати свою стежку або приєднатися до запланованого походу.

Спільнота динамічна, відкрита, мультикультурна — і при цьому утримує українську мову як свою основу.

Масові мітинги, підпали синагог, напади на євреїв — все це вже не кадри з архівів 1930-х, а хроніка європейських новин 2025 року.

Але причини того, що відбувається, набагато складніші, ніж просто політична суперечка про війну Ізраїлю з ХАМАС. Це відображення глобального зсуву — того, як Росія, Іран та їхні ідеологічні партнери використовують антиизраїльську та антизахідну риторику, щоб підпалити Європу зсередини.

Коли антисемітизм знову став “модним”

За останні місяці рівень антисемітських інцидентів у Європі зріс у рази.

У Франції — напади на єврейські школи та кладовища.
У Німеччині — погрози на адресу рабинів та ізраїльських студентів.
У Великій Британії поліція фіксує зростання злочинів на ґрунті ненависті більш ніж на 500%.

Але небезпека не лише в цифрах.

Йдеться про нову форму старого зла — антисемітизм під маскою політичного активізму.

Сьогодні ненависть часто видають за «боротьбу з імперіалізмом» або «солідарність з пригнобленими».
Вчора це називалося фашизмом, сьогодні — “антиколоніалізмом”.
Суть не змінилася.

Багато експертів зазначають: антисемітизм сьогодні не завжди виражається саме в образах.

Він може ховатися за гаслами, за “боротьбою за свободу Палестини”, за штучними наративами, які впроваджуються через соцмережі та пропаганду.

Саме в цьому — головна небезпека нової хвилі.

Росія і ХАМАС — різні фронти однієї ідеології

В українському контексті порівняння Росії і ХАМАСу звучить особливо точно.

Обидві структури діють за одним принципом: терор як аргумент.

Путінська армія руйнує міста України під гаслом «звільнення», так само як ХАМАС вбиває мирних жителів Ізраїлю, прикриваючись «боротьбою за справедливість».

Ця паралель не випадкова.

Росія системно вибудовує ідеологічні та інформаційні зв’язки з антизахідними силами на Близькому Сході.

Москва виправдовує терор ХАМАС як “реакцію на ізраїльську агресію”, а та, у свою чергу, називає війну Росії проти України “боротьбою з нацизмом”.

Фактично — це спільна мова авторитарних режимів та екстремістських рухів: все дозволено, якщо можна назвати це “опором”.

Антисемітизм як інструмент Кремля

Кремль не винайшов ненависть — він навчився її монетизувати.

Російські медіаструктури роками створювали псевдоаналіз, де Ізраїль і “єврейський вплив” подавалися як причина світової несправедливості.

Така ж логіка використовується проти України: “маріонетки Заходу”, “пособники НАТО”, “жертви єврейського капіталу”.

По суті, це не просто антисемітизм, а геополітична технологія.

Вона працює на емоціях, на страхах, на відчутті “вкраденої ідентичності”.

Точно так само діють і радикальні ісламістські пропагандисти, вербуючи послідовників під гаслом боротьби “з колонізаторами”.

Ці два потоки — російський імперіалізм і близькосхідний фанатизм — зливаються в одному: в ненависті до Заходу, євреїв і демократії.

Європа, що втратила імунітет

Багато європейських суспільств виявилися не готовими до цієї нової форми старої зарази.

Після десятиліть миру і благополуччя в них ослаб контроль над мовою ненависті.

Свобода слова часто стає прикриттям для руйнівних наративів.

Соціальні мережі переповнені “антиімперіалістичними” блогами, де Ізраїль називають «окупантом», а Росію — «борцем із Заходом».

Сотні таких сторінок працюють на одних і тих же серверах, часто фінансуються з Москви або Тегерана.

Так антисемітизм знову входить у мейнстрім — не через гасла “бий євреїв”, а через слова “підтримаймо Палестину”.

Це робить його особливо небезпечним: людина може бути жертвою пропаганди, не усвідомлюючи, що повторює мову тих, хто виправдовує терор.

Палестинський наратив як дзеркало російської агресії

Коли ХАМАС виправдовує напади на Ізраїль гаслами “боротьби з окупацією”, у цих фразах легко впізнати лексику Кремля: “денацифікація”, “звільнення”, “історичні території”.

В обох випадках насильство виправдовується “вищою метою”.

Авторитарні пропагандисти навчилися використовувати слова “свобода” і “справедливість” як димову завісу.

Так само Росія виправдовує вбивства українців, як ХАМАС — ізраїльтян.

Різниця лише в масштабі: методи однакові, аудиторії різні.

Про це все частіше говорять і в Ізраїлі, і в Україні: терор, де б він не відбувався, завжди живиться безкарністю.

Ідеологія ненависті і західна втома

Сучасна Європа втомилася від війни.

Але втома — ідеальний ґрунт для маніпуляції.

Коли люди перестають розрізняти відтінки, гасло “за мир” може обернутися виправданням терору.

В університетах Європи проходять мітинги “на підтримку Палестини”, де звучать заклики “очистити землю від сіонізму”.

У цих фразах немає нічого гуманістичного — це мова ненависті, тільки в новій обгортці.

Так антисемітизм знову стає прийнятним — якщо він прихований під маскою “справедливості”.

Україна, Ізраїль і моральний зв’язок

Україна та Ізраїль опинилися по один бік реальності, де терор — це ідеологія, а правда вимагає сили.

Для Києва очевидно: коли Захід не реагує на одні прояви терору, він провокує інші.

Неназване зло росте швидше, ніж визнане.

Україна не випадково підтримує Ізраїль у його боротьбі з ХАМАС.

Обидві країни — мішені пропагандистських атак, дезінформації та міжнародного тиску.

Для обох слово “самооборона” стало не просто юридичним терміном, а питанням виживання.

Як Кремль грає на антисемітських настроях

Росія активно впроваджує антисемітські та антиизраїльські наративи в західні медіа.

Під виглядом “альтернативних точок зору” в мережі поширюються тексти про «єврейські еліти», «сіоністський контроль» і «світову змову».

Ці ж тези звучали і в 1930-х — тільки тепер замість газет їх тиражують анонімні телеграм-канали.

Нерідко антисемітизм стає “побічним продуктом” проросійської пропаганди.

Ті, хто виправдовує війну проти України, часто використовують ті ж риторичні конструкції, що й антисеміти: пошук ворога, теорія змов, культ “приниженої держави”.

Чому це важливо зараз

Тому що історія знову стукає в двері Європи.

Антисемітизм — це не просто проблема євреїв. Це лакмус стану суспільства.

Коли ненависть до євреїв стає нормою, значить, руйнуються основи демократії.

Сьогоднішні крики на площах “від моря до ріки” — це не гасло свободи, а попередження.

І якщо Європа не зробить висновки зараз, завтра ця хвиля захлисне її саму.

Що може зупинити нову хвилю ненависті

1. Жорстка реакція влади.
Держави повинні кваліфікувати антисемітизм як загрозу національній безпеці, а не просто як злочин на ґрунті ненависті.

2. Відповідальні медіа.
ЗМІ зобов’язані перестати прирівнювати агресора і жертву.
Терористичні організації не можуть бути “рівноправною стороною конфлікту”.

3. Освіта і пам’ять.
Європа не має права забувати, куди вже приводило мовчання перед обличчям антисемітизму.
Кожен новий випадок повинен розглядатися як тривожний сигнал, а не як “ексцес натовпу”.

4. Солідарність країн, які знають ціну терору.
Україна та Ізраїль повинні залишатися союзниками — не лише в політиці, але й у сенсах.
Їхній досвід опору терору — це не два окремі сюжети, а одна лінія оборони цивілізованого світу.

Підсумок

Європа знову опинилася на перехресті.

З одного боку — втома, цинізм, фальшивий нейтралітет.
З іншого — ясність: терор не можна врівноважувати, його потрібно зупиняти.

Росія і ХАМАС — два прояви однієї хвороби, яка живиться безкарністю і страхом.

І поки в Європі шукають виправдання тим, хто стріляє в дітей, ненависть продовжує змінювати прапори, але не суть.

Мир почнеться там, де перестануть виправдовувати зло — під будь-якими гаслами.

І якщо Європа хоче залишитися Європою, їй доведеться згадати, чому вона клялася: ніколи більше.

Єврей з Дрогобича, який став художником національного відродження

Ефраїм Моше Лілієн народився 23 травня 1874 року в Дрогобичі — місті в Галичині, яка тоді входила до складу Австро-Угорської імперії. Сьогодні це Львівська область України. При народженні його ім’я також вказують як Мауріцій Лілієн. Він помер 18 липня 1925 року в Баденвайлері, в Німеччині, але між цими двома датами встиг пройти шлях, який поєднав українську Галичину, європейський модерн, єврейську культуру, сіонізм і майбутній Ізраїль.

Для рубрики «Євреї з України» Лілієн — майже ідеальний герой. Його біографія показує, що єврейська історія на українських землях — це не тільки містечка, синагоги, погроми, війни і трагедії ХХ століття. Це ще й потужний внесок у світове мистецтво, в європейську графіку, в культуру єврейського національного руху і в візуальну мову, без якої ранній сіонізм виглядав би інакше.

Він народився не в Єрусалимі, не в Берліні і не у Відні. Його перша точка на карті — Дрогобич.

Саме з цього міста вийшов чоловік, якого пізніше будуть називати «першим сіоністським художником». Це визначення не означає, що до нього у євреїв не було художників. Воно означає інше: Лілієн одним з перших перетворив ідею єврейського національного відродження в впізнавані образи — пророків, вигнанців, героїв, землеробів, людей, які дивляться не тільки назад, в минуле, але й вперед, в бік майбутнього.

Дрогобич був не випадковим фоном. Галичина кінця XIX століття була складним простором, де українська, єврейська, польська, німецькомовна і австрійська культурні середовища існували поруч. Тут людина з талантом могла чути різні мови, бачити різні релігійні традиції і рано розуміти, що ідентичність — не плоска схема, а цілий світ.

Пізніше з Дрогобичем будуть пов’язувати Бруно Шульца, художників братів Готлібів та інші імена, важливі для європейської і єврейської пам’яті. Лілієн у цьому ряду займає особливе місце: він став не тільки художником свого міста або свого часу, але й одним з тих, хто допоміг єврейському народу побачити себе в новому історичному образі.

Від вивісочного майстра до європейського модерну і сіонізму

Український період: Дрогобич, Львів, Краків і перші кроки Лілієна

Ефраїм Моше Лілієн народився 23 травня 1874 року в Дрогобичі — тоді це була Галичина у складі Австро-Угорської імперії, сьогодні Львівська область України. В українському контексті це принципово: його перше культурне середовище було саме галицьким, дрогобицьким, багатонаціональним.

Він виріс у небагатій єврейській сім’ї.

За українськими джерелами, батько Лілієна був ремісником, різьбярем або токарем по дереву. Грошей на повноцінну гімназію у сім’ї не було, тому майбутній художник отримав початкову освіту в єврейській реальній школі. Вже тоді стало зрозуміло, що у нього є художні здібності.

Перші практичні навички він отримав не в академії, а в ремеслі.

Юний Лілієн працював учнем у майстра, який займався вивісками і шильдами. Це важлива деталь: його шлях у мистецтво почався не з салонів, а з прикладної міської графіки — букв, ліній, декоративних форм, вивісок, візуальної мови вулиці. Пізніше саме відчуття лінії і плакатної виразності стане однією з сильних сторін його стилю.

У 1889 році, приблизно в 15 років, Лілієн поїхав навчатися в Краківську школу / Академію мистецтв. Там він вивчав живопис і графічні техніки до 1893 року, в тому числі у Яна Матейка, одного з найбільших художників польської історичної школи. Цей етап ще пов’язаний з галицьким культурним простором: Краків тоді був важливим художнім центром для молоді з Галичини.

Через нестачу грошей навчання не було спокійним і безперервним. Енциклопедичні матеріали відзначають, що фінансові труднощі змушували Лілієна повертатися додому і заробляти як художник вивісок.

За даними «Енциклопедії сучасної України», в 1892–1894 роках він працював у Дрогобичі, а пізніше неодноразово бував і працював у Львові — в 1894, 1899–1905, 1911, 1914 і 1923 роках.

Таким чином, український період Лілієна — це не тільки факт народження в Дрогобичі.

Це дитинство в єврейській Галичині, рання реміснича школа, перші заробітки, навчання в краківському художньому середовищі і постійні повернення у Львівсько-дрогобицький регіон. Вже потім будуть Мюнхен, Берлін, Базель, Герцль, «Бецалель» і Єрусалим. Але основа його погляду — міська лінія, єврейська пам’ять, галицьке багатомов’я і відчуття культурного прикордоння — формувалася саме тут.

Ця біографія схожа на шлях багатьох талановитих людей з Галичини: спочатку провінційне місто, потім ремесло, потім художня школа, потім великі європейські центри. Але Лілієн не розчинився в європейському середовищі. Навпаки, саме там він перетворив єврейську тему в сучасну художню мову.

Він працював в естетиці Art Nouveau, або Jugendstil — європейського модерну межі XIX–XX століть. Це був стиль декоративної лінії, символів, витягнутих фігур, орнаментів, сильного чорно-білого контрасту і майже музичного ритму композиції. Але у Лілієна модерн був не просто красивою формою. Через нього він говорив про єврейську пам’ять, вигнання, біблійне минуле, національну гідність і надію на повернення.

Його графіка відрізнялася особливою напруженістю. У ній було мало випадкового. Лінія могла бути м’якою і декоративною, але сенс часто залишався важким: рабство, туга, очікування, духовна стійкість, рух народу через історію.

Лілієн став відомий перш за все як книжковий графік, ілюстратор і майстер друкованої графіки. Його роботи існували не тільки у виставковому просторі. Вони потрапляли в книги, журнали, альбоми, листівки, громадські проекти — тобто ставали частиною масової візуальної пам’яті. Саме тому його вплив виявився ширшим, ніж у художника, який працює тільки для галерей.

Як Лілієн прийшов до сіонізму: Берлін, 1900 рік і люди навколо нього

До сіонізму Лілієн прийшов не через партійну кар’єру, а через художнє і єврейське інтелектуальне середовище.

Після навчання в Кракові, Відні і Мюнхені він у 1894 році переїхав до Берліна. До кінця 1890-х Лілієн вже був відомий у берлінських художніх і богемних колах як майстер екслібриса, книжковий і журнальний ілюстратор. У цей же час у німецькомовному єврейському середовищі посилювався інтерес до ідеї «єврейського ренесансу» — культурного оновлення, яке йшло поруч з політичним сіонізмом.

Ключовим поворотом став 1900 рік, коли вийшла книга “Juda”. Тексти для неї написав німецький поет Бьорріс фон Мюнхгаузен, а ілюстрації створив Лілієн. Ця книга зробила його помітною фігурою серед культурних сіоністів: у ній єврейська давнина була показана не як музейне минуле, а як джерело сили, гідності і національного майбутнього.

Саме після “Juda” Лілієна почали активно сприймати як художника, який може дати єврейському національному руху власну візуальну мову. Його роботи високо оцінювали представники культурного сіонізму, в тому числі коло Мартина Бубера. Бубер і близькі до нього культурні сіоністи бачили в Лілієні художника, здатного поєднати європейський модерн з єврейською національною ідеєю.

Важливою фігурою поруч з Лілієном був і Бертольд Файвель — публіцист, редактор, один з активних діячів сіоністського руху. Він був пов’язаний з колами, де обговорювали не тільки політику Герцля, але й необхідність нової єврейської культури, літератури і мистецтва. Через таке середовище Лілієн опинився не на периферії, а в самому центрі культурного сіонізму.

Наступна важлива дата — 1901 рік. Лілієн брав участь у П’ятому сіоністському конгресі в Базелі і приєднався до демократично-сіоністської фракції. Саме там він створив знаменитий образ Теодора Герцля на балконі готелю Les Trois Rois. Цей портрет став однією з візуальних ікон політичного сіонізму.

Так зв’язок Лілієна з сіонізмом став очевидним. Він не був політиком на зразок Герцля і не був організатором руху в звичному сенсі. Його роль була іншою: він робив сіонізм видимим. Герцль давав руху програму і політичну мрію, а Лілієн давав цій мрії обличчя, лінію, символ і емоційну силу.

У 1903 році вийшло ще одне важливе видання — “Lieder des Ghetto” / “Пісні гетто” Моріса Розенфельда з ілюстраціями Лілієна. Ці образи бідності, вигнання, болю і надії також використовувалися в сіоністській візуальній культурі. Через них Лілієн показував старий єврейський світ, але одночасно натякав на необхідність виходу з приниження і повернення до гідності.

Логічним продовженням стала робота з Борисом Шацем. У 1904 році Лілієн разом з ним зайнявся ідеєю створення єврейської художньої школи в Єрусалимі. У 1905 році в Берліні було створено товариство, пов’язане з майбутнім проектом «Бецалель», а в 1906 році Лілієн разом з Шацем приїхав до Єрусалиму, допомагав відкрити школу, викладав перший клас і брав участь у формуванні її візуального напряму.

Тому шлях Лілієна до сіонізму можна показати так:

1894 — Берлін: вхід у єврейські художні та інтелектуальні кола.

1900 — “Juda”: перша велика робота, після якої його почали сприймати як художника єврейського національного відродження.

1901 — Базель: П’ятий сіоністський конгрес, демократично-сіоністська фракція, знаменитий образ Герцля.

1903 — “Пісні гетто”: візуальна мова єврейського болю, вигнання і надії.

1904–1906 — Борис Шац і “Бецалель”: перехід від європейської сіоністської графіки до спроби створити єврейське мистецтво в Єрусалимі.

Так стає зрозуміло, що Лілієн не «випадково опинився поруч з сіонізмом». Він увійшов у нього через Берлін, через кола культурного сіонізму, через Мартина Бубера, Бертольда Файвеля, Бориса Шаца, через книгу “Juda”, Базельський конгрес і образ Герцля. Його внесок був не політичним, а візуальним: він допоміг сіонізму побачити самого себе.

Чому Лілієна називають першим сіоністським художником

Наприкінці XIX — на початку ХХ століття сіонізм був не тільки політичним рухом. Йому потрібна була мова. Не тільки мова промов, програм і конгресів, але й мова образів. Як виглядає єврейське повернення? Як представити Сіон людині, яка ніколи не бачила Ерец-Ісраель? Як показати не тільки страждання вигнання, але й гідність народу, який хоче знову стати суб’єктом власної історії?

Лілієн дав цьому руху сильну візуальну форму.

Національна бібліотека Ізраїлю прямо називає його «першим сіоністським художником». У матеріалах про нього підкреслюється, що його поворот до сіоністського мистецтва пов’язаний з П’ятим сіоністським конгресом.

Важливо розуміти: він не «створив сіонізм». Сіонізм як політичний рух мав своїх лідерів, ідеологів, організаторів, конгреси і інститути. Але Лілієн допоміг зробити сіонізм видимим. Він дав йому обличчя, лінії, символи, пози, біблійну глибину і сучасну художню енергію.

У його роботах єврей більше не був тільки образом вигнанця або жертви. Він міг бути пророком, воїном, землеробом, мислителем, будівельником майбутнього. Це було принципово важливо для епохи, коли єврейський національний рух намагався створити новий образ самого себе.

У цьому сенсі Лілієн працював не просто як ілюстратор. Він працював як художник національного уявлення.

Герцль в Базелі: портрет, що став майже іконою

Найвідоміший візуальний епізод у біографії Лілієна пов’язаний з Теодором Герцлем.

У 1901 році, під час П’ятого сіоністського конгресу в Базелі, Лілієн зробив знаменитий образ Герцля на балконі готелю Les Trois Rois. Герцль стоїть у перил і дивиться вдалечінь, на Рейн. Ця фотографія стала одним з найвпізнаваніших образів політичного сіонізму. Єврейський музей Швейцарії описує її як листівку з репродукцією фотографії Ефраїма Моше Лілієна «Теодор Герцль в Базелі, 1901».

Сила цього портрета не тільки в тому, що на ньому зображений Герцль. Сила — в композиції. Він виглядає не як звичайний учасник конгресу, а як людина, яка дивиться в майбутнє. У цьому образі є самотність, пророча поза, тривога і впевненість одночасно.

І тут важливо пам’ятати: один з головних візуальних символів сіоністського руху пов’язаний з художником з Дрогобича.

Лілієн не просто натиснув на кнопку фотоапарата. Він умів бачити символ. Він розумів, як з реальної людини створити образ епохи. Саме тому Герцль на балконі став більше, ніж портретом. Він став візуальною формулою мрії про єврейське майбутнє.

Є ще одна важлива деталь. Лілієн часто використовував риси Герцля як модель для образу «нового єврея». У Герцлі він бачив не тільки політика, але й тип обличчя, який можна було перетворити в художній знак національного відродження.

Головні роботи Лілієна: від «Juda» до «Пісень гетто»

Лілієн відомий не однією роботою. Його спадщина включає книжкову графіку, біблійні ілюстрації, сіоністські символи, фотографії, портрети і проекти, пов’язані з єврейською культурою початку ХХ століття.

«Juda»: давня історія як образ майбутнього

Однією з ключових робіт Лілієна стало видання Juda 1900 року — книга балад на старозавітні теми німецького поета Бьорріса фон Мюнхгаузена з ілюстраціями Лілієна. Енциклопедичні джерела відзначають, що саме цей проект допоміг перетворити його в одного з головних художників сіоністської теми; Музей Ізраїлю пише, що ілюстрації до цієї книги майже відразу зробили Лілієна видатним сіоністським художником.

Чому це важливо?

Тому що в Juda давня історія Ізраїлю подавалася не як мертве минуле. Вона виглядала як джерело сили. Біблійні персонажі у Лілієна не були музейними фігурами. Вони були сильними, монументальними, майже сучасними. У них читач початку ХХ століття міг побачити не тільки релігійний сюжет, але й національну ідею.

Це був важливий крок: єврейська давнина ставала мовою майбутнього.

«Lieder des Ghetto»: біль вигнання і гідність народу

Ще один найважливіший проект — Lieder des Ghetto, або «Пісні гетто», ілюстрації до німецького перекладу віршів Моріса Розенфельда. Цей цикл став одним з найвідоміших у спадщині Лілієна. У ньому звучать теми бідності, праці, вигнання, страждання, соціального болю і надії.

Для українського контексту тут є додатковий міст. Моріс Розенфельд був єврейським поетом, який писав на їдиші, а Іван Франко перекладав його тексти на українську. Тому навколо «Пісень гетто» виникає дивовижний культурний зв’язок: єврейська поезія, український перекладач світового рівня і художник з Дрогобича, який створює для цих мотивів сильні візуальні образи.

Це не означає, що Франко і Лілієн працювали разом над одним проектом. Але це показує, наскільки тісними могли бути інтелектуальні і художні перетини у східноєвропейському єврейсько-українському просторі.

Біблійні ілюстрації: минуле як енергія повернення

Лілієн багато працював з біблійними сюжетами. Його цікавили пророки, патріархи, вихід, земля, вигнання, боротьба, духовна місія. У таких роботах він не просто ілюстрував текст. Він створював образ єврейської історії як безперервної лінії, що веде від давнини до сучасного національного пробудження.

Дослідники відзначають, що в біблійній графіці Лілієна минуле часто представлено як величне і живе, співзвучне ідеям духовного і художнього відродження.

У нього біблійний герой міг виглядати як людина, вже належна модерному світу. Це і була особлива сила Лілієна: він не залишав єврейську історію в минулому. Він перекладав її на мову свого часу.

Образи, які варто пам’ятати

Серед відомих робіт і мотивів Лілієна часто згадують «The Queen of Sabbath», «The Silent Song», «Zion», образи жертв Кишинівського погрому, біблійні сцени з Авраамом, Ісусом Навином, Валаамом та іншими персонажами. У цих роботах видно, як художник поєднував декоративність модерну з важкою історичною пам’яттю.

Його мистецтво було красивим, але не легким.

Лілієн і «Бецалель»: від Дрогобича до Єрусалиму

Ще одна важлива глава — зв’язок Лілієна з Єрусалимом і школою мистецтв «Бецалель».

У 1906 році він разом з Борисом Шацем був пов’язаний з створенням Академії мистецтв і дизайну «Бецалель» в Єрусалимі. Національна бібліотека Ізраїлю відзначає участь Лілієна в поїздці в Ерец-Ісраель разом з Шацем і пов’язує з ним емблему школи.

Так, його перебування в Єрусалимі не було довгим. Але навіть коротка участь мала символічне значення. Лілієн опинився поруч з одним з перших інституційних проектів єврейської художньої освіти в Ерец-Ісраель.

Це був шлях, який красиво складається в одну лінію: Дрогобич дав йому початок, Краків і Мюнхен — школу, Берлін — художню сцену, Базель — сіоністський символ, Єрусалим — зв’язок з майбутнім ізраїльським мистецтвом.

Для ізраїльської аудиторії ця лінія особливо важлива. Лілієн не був просто «єврейським художником з Європи». Він був одним з тих, хто допоміг сформувати візуальний ґрунт, на якому пізніше розвивалося мистецтво Ерец-Ісраель і Ізраїлю.

Український слід: чому Лілієн важливий не тільки Ізраїлю

В українській перспективі Лілієн важливий як частина багатонаціональної спадщини Галичини.

Він народився на території сучасної України. Його раннє середовище — Дрогобич, Галичина, єврейська громада, австро-угорський культурний світ. Його шлях показує, що українська земля дала світу людей, які вплинули не тільки на місцеву історію, але й на світову культуру.

Такі біографії особливо важливі сьогодні, коли Україна заново осмислює власну складну пам’ять. Російська пропаганда десятиліттями намагалася спрощувати українську історію, представляти її плоскою, вторинною або штучною. Але історії на зразок біографії Лілієна показують протилежне: Україна була і залишається простором багатьох культурних ліній.

Тут жили і творили українці, євреї, поляки, вірмени, греки, німці, кримські татари та інші народи. Їх спадщина не скасовує українську ідентичність. Навпаки, вона показує її глибину.

Лілієн — не «чужа» фігура для української пам’яті. Він єврейський художник з Дрогобича, син Галичини, людина, чия біографія пов’язує українське місто з Берліном, Базелем і Єрусалимом.

Для НАновости — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency такі історії особливо важливі, тому що вони допомагають побачити українсько-ізраїльські зв’язки не тільки через дипломатію, війну і політику, але й через більш глибокий шар — пам’ять, культуру, мистецтво, сімейні корені і спільну історію єврейського народу в Україні.

Лілієн, Франко, Леся Українка: невидимі культурні нитки

В останні роки навколо імені Лілієна в Україні все частіше говорять не тільки як про художника сіонізму, але й як про фігуру, яку можна поставити поруч з українськими інтелектуальними пошуками межі XIX–XX століть.

Тут виникає цікава зв’язка: Лілієн, Іван Франко, Леся Українка.

На перший погляд, це різні світи. Франко — український письменник, мислитель, перекладач і громадський діяч. Леся Українка — одна з ключових фігур української літератури, автор драматичних і поетичних текстів про свободу, силу духу, неволю, гідність і опір. Лілієн — єврейський художник-графік, пов’язаний з модерном і сіонізмом.

Але якщо дивитися глибше, між ними дійсно є «невидимі нитки».

Усі троє жили в епоху, коли народи Східної Європи шукали мову власної гідності. Усі троє по-різному працювали з темами свободи, національного пробудження, історичної пам’яті, духовної сили і опору приниженню. У Франка це було слово і думка. У Лесі Українки — драматична енергія і внутрішня свобода. У Лілієна — лінія, образ, символ, обличчя нової людини.

Особливо цікаво, що Лілієн і Франко зустрічаються через тему Моріса Розенфельда. Лілієн ілюстрував «Пісні гетто», а Франко перекладав Розенфельда на українську. Це один з тих культурних мостів, які рідко видно в шкільних підручниках, але важливі для розуміння справжньої глибини українсько-єврейського простору.

Який образ єврея створив Лілієн

До епохи сіонізму європейське мистецтво часто зображало єврея через чужий погляд. Це могли бути стереотипи, релігійні карикатури, образи бідності, відчуження або екзотики. Лілієн запропонував інший образ.

У нього єврей — не об’єкт чужого спостереження, а суб’єкт власної історії.

Він може страждати, але не зникає. Він може бути вигнанцем, але не втрачає гідності. Він може пам’ятати руйнування, але дивитися вперед. Він пов’язаний з Біблією, але не застряє в минулому. Він сучасний, сильний, красивий, трагічний і спрямований до повернення.

Це і є суть його сіоністської графіки.

Лілієн зробив важливу річ: він візуально відновив гідність єврейського тіла, єврейського обличчя, єврейської пам’яті. Його герої часто виглядають монументально. У них є сила, якої так бракувало європейським стереотипам про «слабкого» або «безземельного» єврея.

Тому його роботи були важливі не тільки як мистецтво. Вони брали участь у створенні нового самосприйняття.

Чому Лілієн важливий для Ізраїлю сьогодні

Для Ізраїлю Ефраїм Моше Лілієн — це частина ранньої культурної історії сіонізму. Він жив до створення Держави Ізраїль, але працював з образами, які допомагали цьому майбутньому стати уявним, видимим, емоційно переконливим.

Герцль дав сіонізму політичну мову. Організатори конгресів дали йому структуру. Поселенці та будівельники дали йому практичну форму на землі. А художники на кшталт Лілієна дали йому обличчя.

Без образів національний рух залишається програмою. З образами він стає частиною пам’яті.

Саме тому Лілієн важливий не тільки історикам мистецтва. Він важливий усім, хто хоче зрозуміти, як єврейська ідея повернення стала не тільки текстом, але й картиною, символом, листівкою, емблемою, ілюстрацією, портретом.

А ще він важливий тому, що його біографія нагадує: частина культурних коренів Ізраїлю проходить через міста сучасної України — через Дрогобич, Львів, Одесу, Чернівці, Київ, Житомир, Умань, Бердичів та багато інших місць.

Чому Лілієн важливий для України сьогодні

Для України Лілієн — це частина повернутої пам’яті.

Довгий час багато єврейських імен, пов’язаних з українськими містами, сприймалися окремо: як історія «євреїв Східної Європи», але не як частина українського культурного ландшафту. Сьогодні такий підхід вже не працює. Якщо людина народилася в Дрогобичі, навчалася, формувалася в галицькому середовищі, ввібрала його багатомовність і потім вплинула на світове мистецтво, її неможливо викреслити з української культурної карти.

Лілієн допомагає Україні говорити про себе чесніше і глибше.

Не як про монотонну територію, де була тільки одна лінія історії, а як про складний європейський простір, де різні народи створювали спільну культурну тканину. Це особливо важливо під час війни, коли Україна захищає не тільки свою територію, але й право на власну пам’ять.

Росія намагається руйнувати українські міста, стирати архіви, вбивати людей, знищувати культурні символи і нав’язувати імперську версію минулого. У відповідь Україна повертає собі імена, місця, мови і долі, які доводять: її історія набагато багатша за будь-які імперські схеми.

Ефраїм Моше Лілієн — одне з таких імен.

Фінал: художник з України, який допоміг єврейському народу побачити себе

Ефраїм Моше Лілієн прожив всього 51 рік. Але його шлях виявився надзвичайно насиченим. Він народився в Дрогобичі, пройшов європейські художні школи, став майстром модерну, увійшов у коло єврейських інтелектуалів і сіоністів, створив знакові ілюстрації, сфотографував Герцля в Базелі і виявився пов’язаним з художнім початком Єрусалима.

Його називали першим сіоністським художником не тому, що він був єдиним. А тому, що він одним з перших дав єврейському національному відродженню цілісний художній образ.

Лілієн допоміг єврейському народу побачити себе не тільки через біль вигнання, але й через гідність, красу, силу, пам’ять і надію.

І в цьому є особлива українська нота. Один з художників, які створили обличчя раннього сіонізму, народився в українському Дрогобичі. Його лінія пройшла від Галичини до Базеля і Єрусалима. Тому його ім’я по праву належить одразу кільком історіям — єврейській, українській, європейській та ізраїльській.

Для рубрики «Євреї з України» Ефраїм Моше Лілієн — це не просто біографія видатного художника. Це доказ того, що українська земля дала єврейському світу людей, які змінювали не тільки культуру свого часу, але й те, як цілий народ уявляв власне майбутнє.

Людина-міст: Дрогобич — Берлін — Базель — Єрусалим — Брауншвейг

Біографію Ефраїма Моше Лілієна точніше всього описує не пряма лінія «Дрогобич — Єрусалим», а маршрут через кілька культурних центрів: Дрогобич, Берлін, Базель, Єрусалим і Брауншвейг.

Лілієн народився 23 травня 1874 року в Дрогобичі — тоді це була Галичина у складі Австро-Угорщини, сьогодні Львівська область України. Саме там почався шлях художника, який пізніше стане одним з головних візуальних авторів раннього сіонізму.

Після перших кроків у ремеслі та навчання в Кракові його дорога пройшла через Відень, Мюнхен і Берлін. У 1894 році Лілієн переїхав до Берліна, де став відомий як книжковий графік, ілюстратор, фотограф і майстер модерну.

Ключова дата — 1901 рік. Під час П’ятого сіоністського конгресу в Базелі Лілієн створив знаменитий образ Теодора Герцля на балконі готелю Les Trois Rois. Цей портрет став однією з візуальних ікон політичного сіонізму.

У 1906 році Лілієн опинився в Єрусалимі і був пов’язаний з ранньою історією школи мистецтв «Бецалель», створеної Борисом Шацем. Він не просто «побував» в Ерец-Ісраель: Лілієн брав участь у запуску нової єврейської художньої школи, викладав перший клас, допомагав задавати її візуальний напрямок і, за даними Національної бібліотеки Ізраїлю, створив дизайн емблеми «Бецалеля».

Його завдання було не тільки педагогічним. Лілієн допомагав з’єднати біблійні сюжети, сіоністську ідею повернення і мову європейського модерну. Через нього ранній «Бецалель» отримував не просто навчальну програму, а художню ідею: єврейське мистецтво повинно говорити про минуле, але дивитися в майбутнє.

В Ерец-Ісраель він також працював як фотограф. У 1906 році Лілієн знімав Єрусалим, жителів країни, типажі та сцени навколо нової школи: серед відомих сюжетів згадуються єменський єврей, самаритянський первосвященик Амрам бен Іцхак, арабська фігура в абайї, а також малюнковий клас «Бецалеля». Це важливо: Лілієн дивився на країну не тільки як художник-сіоніст, але й як візуальний свідок епохи.

При цьому Єрусалим не став його постійним домом. Вже у 1907 році Лілієн повернувся до Берліна, але продовжував приїжджати до Палестини. У джерелах зазвичай вказується, що між 1906 і 1918 роками він бував там чотири рази. Одна з наступних поїздок була пов’язана з Першою світовою війною: Лілієн служив в австрійському військово-пресовому корпусі як військовий фотограф.

У тому ж 1906 році він одружився на Хелені Магнус з єврейської родини Брауншвейга. Тому після смерті 18 липня 1925 року в Баденвайлері Лілієна поховали не в Єрусалимі, а на єврейському кладовищі в Брауншвейзі.

Так його карта виглядає коротко: Дрогобич, 1874 — Берлін, 1894 — Базель, 1901 — Єрусалим, 1906 — Палестина, поїздки до 1918 — Брауншвейг, 1925.

Дрогобич дав йому коріння, Європа — художню мову, Базель — місце поруч з Герцлем, Єрусалим — зв’язок з «Бецалелем», а Брауншвейг став останньою точкою його земного шляху.

Ефраїм Моше Лілієн похований на Новому єврейському кладовищі в Брауншвейзі, Німеччина, поруч з дружиною Хелене. Його надгробок виконаний за мотивами його власної ілюстрації “Cemetery” / “Friedhof” до книги Моріса Розенфельда “Lieder des Ghetto”. На цій ілюстрації Лілієн заздалегідь зобразив надгробну плиту зі своїм ім’ям — і після його смерті саме цей художній образ був перенесений в реальність.

Читайте більше – в рубриці «Євреї з України».

Це найчастіше і абсолютно логічне питання.
І коротка відповідь на нього — ні, не вся земля в Ізраїлі належить державі.

…

Одразу скажемо, в Ізраїлі широко набирає хід петиція/відкрите звернення громадян Ізраїлю до уряду з вимогою “зупинити передачу Олександрівського подвір’я Росії та пов’язаним з нею структурам ІППО”, тому що вони вважають, що така передача “загрожує безпеці Ізраїлю” і представляє “ризики, пов’язані з зовнішнім впливом і політичними інтересами Москви та пов’язаних організацій”.

“להגן על ישראל מהאיום הרוסי: לעצור את העברת חצר אלכסנדר לתומכי חמאס“
«Захистити Ізраїль від російської загрози: зупинити передачу Олександрівського подвір’я прихильникам ХАМАС»

ось вона (іврит) – https://www.atzuma.co.il/threatfromrussia

…

Повернемося до власності на землю.

Звідки взагалі взявся цей міф

В Ізраїлі дійсно:

• більша частина землі знаходиться в державному управлінні;
• існує Земельне управління Ізраїлю;
• земля часто не продається, а здається в довгострокову оренду.

Через це виникає відчуття, що

«все державне — значить все держава і вирішує».

Але це не зовсім так.

Що насправді належить державі, а що — ні

В Ізраїлі є три різних типи землі:

1. Державна земля
   Так — належить державі.
   Тут все просто.
2. Приватна земля громадян і організацій
   Так — існує.
   З документами, реєстрами і правами власності.
3. Історична та іноземна приватна власність
   Ось тут і починається вся історія з подвір’ями, церквами і старими об’єктами.

Багато таких ділянок:

• були куплені ще до 1948 року,
• при Османській імперії, Британському мандаті,
• приватними товариствами, церквами, фондами.

І Ізраїль не обнуляв ці права автоматично.

Чому Ізраїль не сказав: «Все наше, крапка»

Коли Ізраїль відновлювався, він свідомо не пішов шляхом конфіскації всієї приватної власності.

Причини прості і жорсткі:

• він хотів бути правовою державою, а не революційним режимом;
• він успадкував британську правову систему, а не знищив її;
• масова конфіскація означала б:
  • нескінченні суди,
  • міжнародну ізоляцію,
  • руйнування власної легітимності.

Простіше кажучи:

Ізраїль міг забрати — але вирішив не ставати тим, хто забирає за принципом сили.

Тоді що означає «передають» у таких спорах

Коли кажуть, що об’єкт «передають», це не означає, що:

• Ізраїль віддає «свою землю»,
• або робить комусь подарунок.

Насправді Ізраїль:

• не є власником таких об’єктів,
• виступає як арбітр,
• вирішує, кого визнати законним власником між сторонами, що сперечаються.

А чи може Ізраїль забрати це собі?

Теоретично — так:

• якщо об’єкт визнають безгосподарним,
• якщо жодна сторона не доведе право,
• або за винятковими причинами публічного інтересу.

«Публічний інтерес» — це рідкісні випадки, коли держава може втрутитися в приватну власність заради безпеки, життєво важливої інфраструктури або захисту унікальної спадщини, наприклад для будівництва дороги, залізниці або метро, створення зони безпеки або збереження історичного об’єкта.

Але це крайній сценарій, до якого Ізраїль майже не вдається, тому що він:

• створює небезпечний прецедент,
• б’є по міжнародній репутації,
• підриває саму логіку правової держави.

Найкоротше пояснення

Земля під суверенітетом Ізраїлю — так.
Але власність — не завжди державна.
Тому Ізраїль не «віддає своє», а вирішує, чиє це за законом (Ізраїлю та міжнародним).

Почнемо.

Що являє собою Олександрівське подвір’я сьогодні — по факту

Олександрівське подвір’я, ось воно на Гугл карті, — це історико-археологічний, культовий і музейний комплекс у Старому місті Єрусалима, розташований приблизно в 40–50 метрах від Храм Гробу Господнього (1–2 хвилини пішки). Це не готель і не комерційна готель: розміщення туристів або паломників там не здійснюється.

Площа і розташування.
Комплекс займає ділянку площею близько 1 300–1 500 м², що є значним розміром для щільної забудови Старого міста. Поруч знаходяться ключові святині та локації:

• Храм Гробу Господнього — 40–50 м;
• маршрут Via Dolorosa — прилягає безпосередньо (Поріг Судних Воріт є його частиною);
• район Муристан — близько 100 м;
• Яффські ворота — приблизно 250–300 м.

Що саме знаходиться на території подвір’я:

• Домова церква святого Олександра Невського — невелика православна церква кінця XIX століття; богослужіння проводяться періодично, постійної монастирської громади немає.
• Поріг Судних Воріт — справжній археологічний об’єкт римської епохи (I століття н. е.), фрагмент давньої мостової і порогу; за християнською традицією пов’язаний з шляхом Ісуса Христа до суду Понтія Пілата і включений в маршрут Via Dolorosa.
• Археологічна ділянка — елементи давніх міських стін і будівель Єрусалима, виявлені під час розкопок XIX століття і законсервовані.
• Невеликий музей і експозиційні приміщення, присвячені історії комплексу і знахідкам.
• Внутрішній двір і історичні корпуси, що утворюють закритий архітектурний ансамбль всередині Старого міста.

Що там відбувається зараз:

• подвір’я відкрите для відвідувачів як культурно-історичний об’єкт;
• проводяться екскурсії і огляд археологічної ділянки;
• діє музейна експозиція;
• підтримується культова функція церкви;
• ведуться роботи з утримання, охорони і консервації пам’яток.

Чого там немає принципово:

• немає готелю або хостелу;
• немає комерційного туристичного сервісу;
• немає дипломатичної або державної установи.

Хто управляє об’єктом:

Управління і повсякденну діяльність здійснює Orthodox Palestine Society (OPS) — недержавне громадське об’єднання, що діє в Єрусалимі в рамках ізраїльського правового поля. На місці працюють адміністратори, екскурсоводи і доглядачі; за необхідності залучаються реставратори і фахівці з охорони пам’яток. Держава Ізраїль не управляє подвір’ям безпосередньо, але здійснює нагляд в рамках законодавства про охорону історичної спадщини і безпеки.

Саме поєднання значної площі, археологічної цінності і екстремальної близькості до Храму Гробу Господнього робить Олександрівське подвір’я об’єктом особливої уваги і пояснює, чому суперечка навколо нього виходить далеко за рамки звичайного майнового питання.

Продовжимо.

У листопаді 2025, в Єрусалимському окружному суді пройшов новий раунд слухань про передачу Олександрівського подвір’я – від Імператорського Православного Палестинського Товариства (ІППО) – кому – Імператорському Православному Палестинському Товариству (ІППО).

Ні, це не помилка.

Чому «ІППО ≠ ІППО», якщо між ними була OPS

(в міжнародно-юридичному сенсі, з урахуванням ролі OPS)

На практиці йдеться не про двох, а про трьох різних суб’єктів, що і створює основну плутанину. Два з них носять одну і ту ж назву — Імператорське православне палестинське товариство, а третій — Orthodox Palestine Society (OPS) — зайняв проміжне місце в період правового розриву.

Імператорське ІППО (1882–1917)

Дореволюційне “Імператорське православне палестинське товариство” (ІППО) було приватним громадським об’єднанням, заснованим у 1882 році і діючим в рамках правопорядку Російської імперії.

Принципово важливе юридичне уточнення:
імператорське ІППО не належало державі Російської імперії і не було власністю царської сім’ї або Дому Романових.

• товариство не було державним органом;
• не входило в структуру міністерств або відомств;
• його майно не було державною власністю;
• воно не знаходилося в особистій власності імператора або членів династії.

Імператорське покровительство виражалося виключно в:

• затвердженні статуту,
• моральній і політичній підтримці,

але не в праві власності.

Всі земельні ділянки і будівлі в “Палестині”, включаючи єрусалимські подвір’я, належали самому товариству як самостійному юридичному суб’єкту, а не державі і не царській родині.

Термін «Палестина» використовується тут виключно в історико-юридичному сенсі, як він фігурував в османських, європейських і мандатних документах кінця XIX — початку XX століття, і не має відношення до сучасних політичних реалій або питань суверенітету Ізраїлю. Для ясності далі в тексті ця назва буде вживатися строго в тому вигляді і значенні, в якому вона зафіксована в офіційних актах відповідного періоду.

Після 1917 року Російська імперія і імперський правопорядок припинили існування. Внаслідок цього імператорське ІППО втратило правосуб’єктність і перестало існувати як юридична особа. Формального акта ліквідації не було, однак в міжнародно-юридичному сенсі товариство припинило існування.

Важливо для справи ІППО

Вже в 1918 році Радянська Росія, а потім СРСР, офіційно відмовилися від правонаступництва по відношенню до Російська імперія, що було зафіксовано декретом Раднаркому про анулювання державних боргів і розривом імперських правових і договірних зобов’язань. Ця відмова означала не тільки непризнання імперських державних боргів, але і відсутність правонаступництва по приватним імперським товариствам, включаючи Імператорське православне палестинське товариство. Відповідно, майно ІППО за кордоном не розглядалося СРСР як успадковане і не знаходилося під захистом або управлінням радянської держави, що закріпило міжнародно-юридичний розрив у долі товариства і його власності.

OPS як період фактичного продовження

В умовах правового вакууму, що виник після 1917 року, діяльність і управління майном колишнього ІППО на Святій землі фактично перейшли до Orthodox Palestine Society (OPS)— єрусалимської православної організації, сформованої в середовищі еміграції з Російської імперії в 1920-ті роки. В OPS перейшли люди, локальна структура, архіви і фактичне управління подвір’ями.

Orthodox Palestine Society (OPS) — це недержавне громадське об’єднання, що діє в Єрусалимі і пов’язане з історичною традицією дореволюційного Імператорського православного палестинського товариства, але юридично самостійне і не представляє якусь державу. Воно функціонує в ізраїльському правовому полі і займається управлінням історичними об’єктами, включаючи Олександрівське подвір’я. В рамках цієї статті OPS згадується лише як одна зі сторін майнового спору, без заглиблення в її історію.

При цьому OPS не була і не була визнана юридичним правонаступником імператорського ІППО. Вона не отримала майно за актом спадкування або передачі і виступала в міжнародно-правовій логіці як фактичний тримач і хранитель, а не як законний власник.

Російське ІППО (з 1990-х років)

Сучасне російське “Імператорське православне палестинське товариство” (ІППО) було створено в 1990-ті роки і зареєстровано за правом Російської Федерації. В юридичному сенсі це нова юридична особа, не тотожна дореволюційному товариству.

Російське ІППО заявляє себе правонаступником імператорського ІППО, спираючись на історичну спадкоємність, місію, традиції і відновлення назви. Однак з точки зору міжнародного та ізраїльського права збіг назви і апеляція до історичної ідентичності не створюють автоматичного правонаступництва.

Міжнародно-юридичний висновок

В міжнародно-юридичній логіці автоматичне правонаступництво можливе тільки при наявності безперервності однієї і тієї ж юридичної особи або міжнародно визнаного акта передачі прав. У випадку ІППО таких умов не було. Додатковим фактором, що закріплює розрив, є існування OPS як самостійного фактичного тримача майна в період між 1917 і 1990-ми роками.

Підсумкова формула

Імператорське православне палестинське товариство було приватним громадським об’єднанням і не належало ні державі Російської імперії, ні царській родині; його майно не було державною власністю. В міжнародно-юридичному сенсі сучасне російське ІППО не є автоматичним правонаступником дореволюційного ІППО, оскільки відсутня безперервність юридичної особи і не існувало міжнародно визнаного акта передачі прав.

У чому полягає юридична колізія

У грудні 2019 року ізраїльські ЗМІ повідомили про реєстрацію Олександрівського подвір’я за Росією в ізраїльському реєстрі нерухомості. Саме цей запис і створив враження, що об’єкт вже передано. Однак реєстрація була здійснена в адміністративному порядку, без завершення судових розглядів і без усунення заперечень з боку Orthodox Palestine Society (OPS).

OPS на чолі з Миколою Воронцовим-Гофманом подали протест, після чого Єрусалимський окружний суд ввів тимчасову заборону на передачу об’єкта російському ІППО, фактично заморозивши ситуацію.

Адміністративне рішення 2020 року

У 2020 році прем’єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньяху підписав адміністративний документ, яким Олександрівське подвір’я було віднесено до категорії «місць християнського поклоніння».

Це рішення не було актом передачі власності і не заміняло судовий розгляд, однак вивело об’єкт в особливий правовий режим, при якому питання його статусу можуть розглядатися на рівні уряду, а не виключно в рамках звичайного цивільного судочинства. Тим самим виконавча влада отримала додатковий інструмент для врегулювання спору поза класичним судовим шляхом.

Поточне судове положення

Окружний суд Єрусалима постановив зберегти статус-кво до прийняття політико-адміністративного рішення.

Згідно з судовим рішенням, подвір’я тимчасово залишається в управлінні організації OPS (Orthodox Palestine Society) — тобто структури, яка здійснює фактичне володіння і управління об’єктом на даний момент, — доти, поки спеціальна міжвідомча комісія уряду Ізраїлю не винесе остаточне рішення з питання власності.

Суд при цьому не визнав жодну зі сторін остаточним власником, підкресливши обмеженість своєї юрисдикції в даній ситуації.

Позиції сторін

• Російська сторона стверджує, що Ізраїль повинен виконати раніше дані політичні зобов’язання і довести процес передачі об’єкта до завершення на користь російського ІППО, яке розглядається нею як історичний правонаступник.
• OPS (Orthodox Palestine Society) наполягає, що подвір’я є її історичною власністю, якою Росія або російські структури ніколи не володіли безпосередньо, і оскаржує саму ідею передачі.
• Уряд Ізраїлю займає проміжну позицію, намагаючись балансувати між зовнішньополітичним тиском, внутрішніми правовими ризиками і міжнародною критикою, уникаючи одностороннього рішення без висновку профільної комісії.

Що далі

Суд прямо вказав, що остаточне рішення знаходиться в компетенції урядової міжвідомчої комісії, а не суду і не прем’єр-міністра в індивідуальному порядку.

До винесення такого рішення ситуація залишається юридично підвішеною. При цьому очікується продовження тиску з боку російської сторони, особливо з урахуванням поточного геополітичного контексту, тоді як ізраїльський уряд продовжує відкладати фінальне рішення, прагнучи мінімізувати правові і політичні наслідки.

До речі –

про російське сучасне ІППО є матеріал ізраїльського видання “Деталі”

“Олександрівське подвір’я хочуть передати структурі, яка звинувачує Ізраїль у «різанині 7 жовтня» і просуває понад 170 виставок про «геноцид палестинців”

І ось відео Сергій Ауслендер – Нікіта Аронов з цього питання:

Давньоєврейський період (X ст. до н.е. — 70 р. н.е.)

Земля регулювалася нормами давньоєврейського права (дин Тора), а також міським і царським управлінням. Ділянка знаходилася поза сакральною зоною Храмової гори, тому на неї не поширювався режим храмової власності (קדשי המקדש). Володіння носило світський характер і могло бути приватним, громадським або адміністративним в рамках давньоєврейського майнового права.

Конкретні власники поіменно не відомі, оскільки кадастрової фіксації власності в сучасному сенсі не існувало. Після руйнування Єрусалима в 70 р. н.е. і ліквідації міської структури колишні давньоєврейські майнові титули фактично втратили юридичну силу.

Римський період (70 р. н.е. — IV століття н.е.)

Після руйнування Єрусалима в 70 р. н.е. територія перейшла під прямий контроль Римської імперії і регулювалася нормами римського права (ius Romanum). Земля розглядалася або як державна власність (ager publicus), або як приватна власність (dominium privatum), передана римським громадянам або муніципальним структурам міста.

Конкретні власники ділянки не зафіксовані в збережених джерелах. Майнові права колишнього населення були припинені в результаті війни і депортацій, а подальше володіння визначалося рішеннями римської адміністрації і міського управління (municipium).

Візантійський і ранньохристиянський період (326–637 рр.)

У 326–335 рр. н.е. за ініціативою імператриці Єлени, матері імператора Костянтина Великого, і за прямим розпорядженням імператорської влади територія в районі майбутнього Храму Гробу Господнього була вилучена з звичайного міського обороту. Це рішення було частиною державної політики християнізації Єрусалима після легалізації християнства. Земля, раніше знаходилася в складі світської міської забудови, була переведена в статус сакральної власності (res sacrae) за нормами візантійського і римського імперського права (ius Romanum, ius Byzantinum).

Юридичним носієм прав на ділянку стала Єрусалимська церква (ecclesia Hierosolymitana), тобто місцева християнська інституція під управлінням єпископа Єрусалима, що діяла під імперським покровительством (imperial patronage). Передача не оформлялася договором купівлі-продажу, оскільки застосовувався механізм імперського вилучення і сакралізації землі, характерний для IV століття. Приватні особи власниками не були, а відчуження ділянки виводилося за рамки цивільного обороту.

Формування Храму Гробу Господнього і прилеглої до нього території закріпило за цим районом стійкий християнський статус, який зберігався протягом усього візантійського періоду. Документальним підтвердженням цього служать contemporaneous-джерела IV століття, перш за все свідчення Євсевія Кесарійського (Vita Constantini), а також подальша практика візантійського церковного управління. До моменту арабського завоювання Єрусалима в 637 р. ділянка представляла собою визнану церковну власність, що знаходилася під інституційним, а не приватним володінням.

Ранній ісламський період (з 637 р. — X століття)

Після взяття Єрусалима в 637 р. військами халіфа Умара ібн аль-Хаттаба місто перейшло під владу Рашидунського, а потім Омейядського і Аббасидського халіфатів. При зміні суверенітету християнські святині і церковні володіння не були конфісковані. Права Єрусалимської церкви на ділянку в районі Храму Гробу Господнього були збережені в рамках ісламського правопорядку.

Юридичною основою стало надання християнам статусу зиммі (ahl al-dhimma), що гарантувало захист особистості, культу і майна при сплаті подушного податку (jizya). Церковна власність визнавалася законною і недоторканною, а земля продовжувала знаходитися у володінні християнської інституції як релігійного колективу. Халіфат не переводив такі ділянки у вакуф і не включав їх в державний земельний фонд (bayt al-mal).

Таким чином, в ранній ісламський період відбулося не перерозподіл власності, а підтвердження раніше сформованого візантійського церковного титулу. До X століття ділянка залишалася частиною християнської конфесійної зони навколо Храму Гробу Господнього, з безперервним інституційним володінням і без розриву правового статусу.

Середньовічний період: хрестоносці, Айюбіди, Мамлюки (XI–XV століття)

У 1099 році Єрусалим був захоплений хрестоносцями, і місто перейшло під контроль Латинського королівства. Християнська власність в районі Храму Гробу Господнього була перерозподілена всередині християнського світу: управління і володіння ділянками перейшли до латинських церковних інститутів за канонічним правом (ius canonicum). При цьому сама категорія церковної сакральної власності зберігалася, а земля не перетворювалася в світську приватну власність.

Після повернення Єрусалима під владу Айюбідів в 1187 році і подальшого встановлення мамлюкського контролю відбувся відкат латинського домінування. Мусульманська влада відновила принцип захисту християнських святинь і майна в рамках ісламського права. Церковні ділянки навколо Храму Гробу Господнього були збережені за східними християнськими громадами, включаючи греків і коптів, як визнаними релігійними корпораціями. Власність розглядалася як колективне конфесійне володіння і не включалася в державний земельний фонд.

До кінця мамлюкського періоду ділянка, на якій пізніше виникло Олександрівське подвір’я, знаходилася в складі стійкого християнського майнового масиву в Старому місті. Правовий статус визначався не конкретним договором купівлі-продажу, а безперервним визнанням релігійної власності при зміні політичних режимів.

Османський період (1517 р. — середина XIX століття)

Після завоювання Єрусалима Османською імперією в 1517 році місто було включено в османську адміністративно-правову систему. Християнські громади були визнані державою як релігійні корпорації в рамках системи millet, що давало їм право колективного володіння нерухомістю і самостійного управління внутрішніми справами. Майно християнських конфесій, включаючи земельні ділянки в районі Храму Гробу Господнього, регулювалося нормами османського права, що поєднували sharia і імперське законодавство (kanun).

На ранньому етапі османського управління права релігійних громад фіксувалися переважно в фіскально-земельних реєстрах (defter). Ці документи відображали визнання за конкретною громадою володіння ділянкою і її відповідальність перед державою, але не представляли собою індивідуальний правоустановчий титул в сучасному сенсі. Йшлося про державне підтвердження існуючого конфесійного володіння, а не про створення нового права власності.

З розвитком османської земельної системи і проведенням реформ XVIII–XIX століть релігійні володіння в Єрусалимі були оформлені більш формально в системі земельних свідоцтв tapu. Саме tapu senedi стали першим типом документа, який можна розглядати як повноцінний правоустановчий акт, визнаний державою і допускає відчуження майна.

В рамках цієї реєстрації частина християнських ділянок навколо Храму Гробу Господнього була закріплена за Коптською православною громадою Єрусалима як самостійним юридичним суб’єктом.

Важливо підкреслити, що османська влада не «передавала» землю коптам. Їх право ґрунтувалося на безперервному конфесійному володінні, яке держава визнала і формалізувала через реєстрацію. Османська адміністрація розглядала коптську громаду як законного власника, здатного розпоряджатися нерухомістю, включаючи її продаж, при дотриманні встановленої процедури і отриманні дозволу влади.

До середини XIX століття коптська громада володіла оформленим і визнаним державою титулом власності, підтвердженим tapu-документами. Саме поява цього формалізованого османського правоустановчого акта стало першим випадком документального закріплення права власності на ділянку в юридичному сенсі і створило правову можливість його законного продажу Російській духовній місії в 1859–1860 роках.

Купівля-продаж ділянки Російською духовною місією (1859–1860 рр.)

У 1859–1860 роках земельна ділянка в районі Храму Гробу Господнього, раніше зареєстрована за Коптською православною громадою Єрусалима, була відчужена на користь Російської духовної місії в Єрусалимі. Угода була оформлена як приватна купівля-продаж між двома релігійними корпораціями і здійснювалася в рамках чинного османського права. Продавцем виступала коптська церковна інституція, що володіла оформленим титулом власності, підтвердженим системою tapu, покупцем — Російська духовна місія, що діяла через свого керівника архімандрита Антоніна (Капустіна).

Юридичною основою угоди був договір купівлі-продажу, укладений за нормами sharia і kanun з обов’язковим адміністративним дозволом османської влади на відчуження нерухомості іноземному релігійному суб’єкту. Така процедура була стандартною для Єрусалима середини XIX століття і застосовувалася до всіх іноземних християнських місій. Османська адміністрація розглядала Російську духовну місію не як державний орган Російської імперії, а як церковну інституцію, що виключало кваліфікацію угоди як міждержавну.

Фінансування покупки здійснювалося за рахунок пожертвувань і церковних коштів, однак джерело грошей не впливало на правовий статус власності. В османських документах і реєстрах власником ділянки була зафіксована саме Російська духовна місія в Єрусалимі, а не Російська імперія, не імператорська сім’я і не казна. Жодних актів, що переводять ділянку в державну власність Росії, оформлено не було.

Укладення угоди в 1859–1860 роках створило новий вихідний титул власності, визнаний османською державою і дійсний в наступні періоди. З цього моменту ділянка знаходилася в приватній церковній власності Російської духовної місії, що стало юридичною основою для подальшого будівництва і формування Олександрівського подвір’я, але не породжувало жодних прав Російської імперії як держави.

Освоєння ділянки і формування Олександрівського подвір’я (1860-ті — 1890-ті роки)

Після завершення купівлі-продажу в 1859–1860 роках Російська духовна місія в Єрусалимі почала освоєння ділянки як законний власник за османським правом. Використання землі здійснювалося на підставі оформленого tapu-титулу і не супроводжувалося якими-небудь актами відчуження або зміни правового статусу власності. Османська влада розглядала будівельні та археологічні роботи як допустиме розпорядження приватною церковною власністю (mulk).

У 1860–1870-ті роки ділянка була розчищена і пристосована для релігійних і паломницьких цілей. У 1880–1890-ті роки тут був сформований архітектурний комплекс, що отримав назву Олександрівського подвір’я. Це найменування мало меморіальний характер і не відображало форму власності або державну приналежність об’єкта. Право Російської духовної місії на ділянку продовжувало зберігатися без змін і не вимагало повторної реєстрації.

Передача управління Олександрівським подвір’ям Імператорському православному палестинському товариству (кінець XIX століття)

До кінця XIX століття Російська духовна місія в Єрусалимі прийняла рішення передати господарське і паломницьке управління Олександрівським подвір’ям Імператорському православному палестинському товариству. Підставою для цього послужили статутні цілі ІППО, орієнтовані на організацію паломництва, утримання російських установ в Палестині і експлуатацію релігійної нерухомості. Передача була здійснена у формі внутрішнього розпорядження між афілійованими церковно-громадськими структурами і не оформлялася як цивільно-правова угода відчуження.

З юридичної точки зору йшлося про делегування функцій управління і користування (administratio), а не про передачу права власності (dominium). Російська духовна місія зберігала титул власника, заснований на османському tapu, тоді як ІППО виступало керуючою організацією, що здійснювала фактичне володіння, утримання і експлуатацію об’єкта. Жодного договору купівлі-продажу, дарування або іншого правоустановчого акта на користь ІППО оформлено не було, і зміна власника не реєструвалася ні в османських, ні в наступних реєстрах.

Передача управління не вимагала окремого дозволу османської влади, оскільки не зачіпала титул власності і розглядалася як внутрішнє розпорядження власника в межах його повноважень. У правовому сенсі ІППО діяло як законний тримач майна (lawful possessor), що отримав доступ до об’єкта на підставі згоди власника.

Саме цей статус згодом став ключовим для оцінки безперервності володіння після 1917 року, але сам по собі не перетворював ІППО у власника на даному етапі.

1917–1922 роки: припинення Російської духовної місії, відмова від правонаступництва і утворення правового вакууму

Після революційних подій 1917 року дореволюційний церковно-державний порядок Російської імперії був зруйнований. Святійший синод, через який діяла Російська духовна місія в Єрусалимі, був скасований, централізоване управління і фінансування місії припинилися, а Радянська влада відмовилася визнавати дореволюційні церковні інститути як носіїв майнових прав за кордоном. В результаті Російська духовна місія втратила правосуб’єктність і здатність виступати діючим власником нерухомості.

Припинення діяльності місії не супроводжувалося актом ліквідації, конфіскації або передачі майна. Олександрівське подвір’я не було передано ні державі, ні іншій церковній структурі. У 1918–1922 роках Радянська Росія офіційно відмовилася від правонаступництва по зарубіжній приватній і церковній власності Російської імперії, що виключало виникнення титулу у РСФРР або СРСР. Таким чином, титул власності, оформлений в XIX столітті на Російську духовну місію, виявився «осиротілим»: він не був анульований, але позбувся діючого носія.

Московський патріархат, відновлений в нових умовах, не став правонаступником Російської духовної місії в майновому сенсі. Він виник як нова церковна структура в рамках радянського правопорядку і не отримав автоматичного міжнародного визнання в якості спадкоємця дореволюційних зарубіжних активів. Ні радянська держава, ні іноземні влади не оформили актів правонаступництва, що пов’язують патріархат з правами місії на нерухомість в Єрусалимі.

В цих умовах Імператорське православне палестинське товариство, яке ще до 1917 року здійснювало законне управління і користування Олександрівським подвір’ям на підставі згоди власника, продовжило фактичне володіння об’єктом. Це володіння кваліфікувалося як добросовісне і безперервне (lawful possession), оскільки ІППО не входило самовільно, не витісняло іншого власника і діяло в рамках раніше отриманих повноважень. Відсутність правонаступника у Російської духовної місії і відмова держави СРСР від претензій створили правовий вакуум, в якому саме ІППО залишилося єдиним суб’єктом, що здійснював володіння, що сформувало передумову для подальшого визнання титулу на підставі принципу безперервності володіння (continuity of possession).

Період Британського мандата (1917–1948): адміністративна практика і визнання ІППО

В період Британського мандата в Палестині (1917–1948) нова влада прийняла принцип збереження існуючих майнових прав і титулів, сформованих до зміни суверенітету. Щодо Олександрівського подвір’я британська адміністрація не проводила вилучення, секвестру або націоналізації і не оголошувала об’єкт безгосподарним (bona vacantia). Відсутність діючого власника, що виникла після припинення Російської духовної місії, не було заповнено передачею майна державі мандата.

Практика управління і адміністративної взаємодії була вибудувана безпосередньо з Імператорським православним палестинським товариством. Вся офіційна переписка, дозволи і приписи по експлуатації і утриманню подвір’я адресувалися ІППО як відповідальному власнику і розпоряднику. Британські органи не вимагали від ІППО подання акта передачі власності і не ініціювали переоформлення титулу, що означало мовчазне визнання сформованого володіння через адміністративну поведінку влади (recognition by conduct).

Юридично цей період став ключовим для закріплення статусу ІППО. Безперервне і добросовісне володіння (lawful possession) при відсутності конкуруючого власника і при відсутності дій держави по вилученню майна призвело до кристалізації титулу. Британський мандат не створив нове право власності, але підтвердив існуюче положення, засноване на безперервності володіння (continuity of possession), що згодом було прийнято наступними суверенними властями.

Йорданський період (1948–1967): збереження статус-кво власності і застосовне право

Після 1948 року Східний Єрусалим перейшов під контроль Йорданії, яка застосувала принцип збереження діючого майнового порядку (status quo), що використовується в міжнародній практиці при зміні суверенітету. В якості застосовного права використовувалися норми османського земельного права (Ottoman Land Code 1858), що продовжували діяти в Східному Єрусалимі, а також положення мандатного права, успадковані від британської адміністрації. Ці джерела розглядалися як продовжуючийся правопорядок і не вимагали автоматичної перереєстрації власності.

Щодо Олександрівського подвір’я йорданська влада не здійснювала конфіскацію, секвестр або визнання майна безгосподарним (bona vacantia). Відсутність таких дій означало збереження колишнього титулу. Адміністративна взаємодія здійснювалася з Імператорським православним палестинським товариством як фактичним власником і розпорядником, без вимоги акта передачі власності. В цих умовах застосовувався принцип добросовісного і безперервного володіння (lawful possession, continuity of possession), при якому право не створюється заново, а зберігається при відсутності конкуруючих претензій.

Колишня російська державна власність в Західному Єрусалимі після 1948 року

Після проголошення незалежності Держави Ізраїль в 1948 році і встановлення його контролю над західною частиною Єрусалима Ізраїль отримав під свою юрисдикцію ряд об’єктів, раніше належали Російській імперії як державі. Питання їх долі вирішувалося не автоматично, а в умовах активного зовнішньополітичного тиску з боку Радянського Союзу.

СРСР став однією з перших держав, що визнали Ізраїль, і використовував це визнання як інструмент політичного тиску. Радянська дипломатія прямо наполягала на передачі колишньої імперської державної нерухомості СРСР як правонаступнику Російської імперії. Для молодої ізраїльської держави, що знаходилася в міжнародній ізоляції і залежала від зовнішньої підтримки, цей фактор мав вирішальне значення.

В результаті в 1949–1951 роках Ізраїль визнав за СРСР права на об’єкти, які до 1917 року були казенною власністю Російської імперії і знаходилися в межах західного Єрусалима. До таких об’єктів відносилися комплекс Російського подвір’я (Міграш ха-Русім), будівлі колишньої Російської лікарні, а також адміністративні та представницькі будівлі, зведені і зареєстровані на державну казну. Ці об’єкти не відносилися до церковної власності і не належали громадським або релігійним організаціям.

Юридичне оформлення здійснювалося адміністративними рішеннями ізраїльського уряду і подальшою реєстрацією в майнових органах. Підставою послужило визнання Ізраїлем СРСР державою-правонаступником Російської імперії виключно в частині державної власності, а також дипломатичні домовленості між сторонами. Окремого спеціального закону не приймалося; правовий ефект був досягнутий через сукупність виконавчих актів і міжнародних зобов’язань.

Цей механізм не поширювався на об’єкти, які до 1917 року належали Російській духовній місії, монастирям або громадським структурам, оскільки вони не були державною власністю і не підпадали під принцип правонаступництва держави.

«Апельсинова угода». Викуп Державою Ізраїль колишньої радянської нерухомості в Західному Єрусалимі (1964)

У 1964 році Держава Ізраїль викупила у Радянського Союзу значну частину нерухомості в Західному Єрусалимі, раніше визнаної за СРСР як державної власності Російської імперії. Угода була оформлена в рамках міждержавної угоди і отримала неофіційну назву «апельсинова угода».

Предметом викупу стали виключно об’єкти, що мали до 1917 року статус державної (казенної) власності і знаходилися на території, що перебувала під ізраїльським контролем. До них відносилися основні будівлі комплексу Російського подвір’я (Міграш ха-Русім), адміністративні та господарські будівлі, а також будівлі колишньої Російської лікарні і супутня інфраструктура. Після завершення угоди право власності СРСР на ці об’єкти було припинено, і вони перейшли в повну власність Держави Ізраїль.

Рішення про викуп було обумовлено рядом причин. Формальне володіння СРСР великими об’єктами в центрі Єрусалима розглядалося Ізраїлем як проблема суверенітету і внутрішньої безпеки. Юридично Ізраїль не міг націоналізувати іноземну державну власність без серйозних міжнародних наслідків, тому викуп був обраний як легальний спосіб остаточного врегулювання. Крім того, СРСР був зацікавлений в конвертації невикористовуваної зарубіжної нерухомості в економічну компенсацію, а Ізраїль — в отриманні повного контролю над територією для розміщення державних, судових і муніципальних установ.

Угода 1964 року не поширювалася на об’єкти, що знаходилися в Східному Єрусалимі, не стосувалася церковної і громадської власності і не мала відношення до об’єктів, які до 1917 року належали Російській духовній місії, монастирям або Імператорському православному палестинському товариству. Олександрівське подвір’я в цей процес не входило.

1967 рік: поширення ізраїльської системи земельного обліку і фіксація власності ІППО

Після Шестиденної війни 1967 року і встановлення ізраїльського контролю над Східним Єрусалимом Ізраїль поширив на цю територію своє цивільне і майнове право. Вперше для Старого міста була застосована єдина національна система реєстрації нерухомості — ізраїльський земельний реєстр Tabu (Лішкат рішум мекаркеін).

До цього в Єрусалимі існували інші форми земельного обліку: османські записи tapu, а також мандатна і йорданська практика збереження цих записів. Однак жодна з них не представляла собою сучасний державний кадастр з обов’язковою фіксацією актуального власника. Ізраїльський Tabu, на відміну від колишніх систем, фіксує право власності як юридичний факт, визнаний державою.

При включенні об’єктів Східного Єрусалима в Tabu Ізраїль не проводив націоналізацію, не створював нових титулів і не змінював власників. Був застосований принцип збереження раніше існуючих майнових прав (status quo / continuity of title): якщо об’єкт мав законного власника і не був відчужений, його право зберігалося і підлягало фіксації в реєстрі.

Олександрівське подвір’я було внесено в ізраїльський реєстр нерухомості (Tabu) з вказівкою Orthodox Palestine Society (OPS) в якості власника ділянки. Підставою послужили османські документи купівлі-продажу, законний вхід дореволюційного Імператорського православного палестинського товариства у володіння, безперервне фактичне управління об’єктом місцевою структурою після 1917 року і відсутність будь-якого акта відчуження на користь держави(?). Об’єкт не був зареєстрований за Державою Ізраїль і не розглядався як державна власність.

Таким чином, після 1967 року право власності на Олександрівське подвір’я було вперше формально зафіксовано в сучасному державному реєстрі саме за OPS. Йшлося не про виникнення нового права, а про державну фіксацію вже існуючого історичного титулу, що в ізраїльському праві є повноцінним підтвердженням приватної власності.

1967–1990 роки: відсутність спорів і початок російських претензій

З моменту включення Східного Єрусалима в правове поле Держави Ізраїль в 1967 році і до початку 1990-х років питання про належність Олександрівського подвір’я не піднімалося і не оскаржувалося.

В зазначений період Радянський Союз не заявляв майнових претензій на Олександрівське подвір’я, що відповідало його раніше заявленій відмові від правонаступництва по зарубіжній приватній і церковній власності Російської імперії.

1991–1996 роки: перші практичні кроки Росії

У 1991–1992 роках, після розпаду СРСР, російські дипломатичні представництва в Ізраїлі почали піднімати питання про статус окремих об’єктів так званої «російської нерухомості», включаючи Олександрівське подвір’я, в рамках робочих контактів з ізраїльськими відомствами. Ці дії носили неформальний і консультаційний характер і не супроводжувалися подачею позовів, офіційних заяв про право власності або спробами змінити запис в реєстрі нерухомості.

У 1993–1996 роках російська сторона направляла в ізраїльські органи адміністративні запити з проханням роз’яснити правовий статус об’єкта і можливість його перереєстрації. У відповідь ізраїльські реєструючі органи вказували на наявність діючого запису в Tabu, а також на відсутність у російської сторони правоустановчих документів, необхідних для зміни реєстру. Формальні процедури по перегляду запису початі не були.

В зазначений період не велося судових процесів, не приймалося рішень про передачу, і змін в реєстрі нерухомості не відбувалося. Всі дії обмежувалися листуванням і консультаціями на міжвідомчому рівні.

Кінець 1990-х — початок 2000-х років: перехід до формалізованих вимог

Наприкінці 1990-х — початку 2000-х років Російська Федерація перейшла від консультацій до формалізованих звернень в ізраїльські органи з вимогою перегляду статусу Олександрівського подвір’я.

В цей період російська сторона почала офіційно заявляти, що об’єкт є «російською власністю», і наполягати на його перереєстрації в державних реєстрах Ізраїлю.

Ізраїльські реєструючі органи відмовили в зміні запису в Tabu, пославшись на:

• відсутність належних правоустановчих документів;
• відсутність безперервного і визнаного ланцюга титулу;
• наявність діючої реєстрації за іншим суб’єктом.

Судові рішення в цей період не приймалися, а запис в реєстрі нерухомості залишився без змін.

2019–2022 роки: адміністративні рішення і їх перегляд

У 2019 році в Ізраїлі був ініційований адміністративний процес, пов’язаний зі зміною статусу Олександрівського подвір’я. Розгляд питання відбувався не в судовому порядку, а на рівні виконавчої влади і реєстраційних органів.

У грудні 2019 року в рамках цього процесу була зроблена спроба адміністративного оформлення прав Російської Федерації на об’єкт. Ці дії носили політико-адміністративний характер і відбувалися на тлі переговорів між Ізраїлем і Росією по справі громадянки Ізраїлю Наама Іссахар, засудженої в Російській Федерації.

Важливо підкреслити, що мова не йшла про судове визнання права власності. Реєстраційні дії були здійснені в адміністративному порядку, без розгляду питання безперервного ланцюга титулу і без скасування раніше існуючого запису в реєстрі нерухомості, що створило правову колізію.

У 2020 році паралельно було прийнято окреме адміністративне рішення про віднесення Олександрівського подвір’я до категорії «