Відео опубліковане 12 бер. 2025 р. у серії “Знай Наших” Випуск №4. Ольга Бродська

Ведуча, монтаж – Олена Гінзбург. Зйомка, звук – Алекс Гінзбург. Хайфа, Ізраїль.

Про канал UA Code
Канал UA Code знайомить з вихідцями з України, які адаптуються і починають нове життя в Ізраїлі, діляться своїм досвідом і створюють проекти, які допомагають іншим.

Ми, НАновини – новини Ізраїлю, хочемо, щоб такі надихаючі історії і інформація поширювались, адже вони дійсно заслуговують на увагу!

Що обговорили в цьому відео:

1. Переживання репатріантів
   Ольга ділиться особистим досвідом переїзду в Ізраїль, з якими проблемами стикаються новоприбулі і як важливо мати місце, де можна почуватися як вдома. Спільнота “Prostir” допомагає вирішити ці проблеми.
2. Волонтерський досвід: допомога дітям, постраждалим від війни
   Ольга розповідає, як вона допомагала дітям, постраждалим від війни, як в Україні, так і в Ізраїлі. В Україні вона була частиною групи волонтерів, яка організувала дитячі табори для дітей, що пережили війну. В Ізраїлі вона продовжувала працювати з дітьми, підтримуючи тих, хто потрапив у складні ситуації, допомагаючи їм адаптуватися і знаходити підтримку в новому світі.
3. Підтримка репатріантів
   Важливою частиною проекту “Prostir” є психосоціальна підтримка, створення простору, де люди можуть знайти взаєморозуміння і підтримку, особливо в складні моменти.
4. Україна і Ізраїль
   Ольга зачіпає тему взаємної підтримки між Україною і Ізраїлем, особливо після початку повномасштабної війни. Як вихідці з України в Ізраїлі об’єдналися, щоб підтримувати одне одного.
5. Майбутнє “Prostir”
   Проект на даний момент існує на волонтерській основі, і Ольга сподівається, що незабаром знайдеться підтримка і спонсори для його подальшого розвитку.
6. І багато іншого
   Ольга ділиться особистим досвідом волонтерства, інтеграції і культурних проблем, з якими стикаються вихідці з України в Ізраїлі, а також про те, як важливо підтримувати зв’язок з рідною культурою, одночасно адаптуючись до нової реальності.

Сообщество “Prostir: культурне і громадське простір в Ізраїлі”

Prostir — це перша україномовна єврейська молодіжна спільнота в Ізраїлі. Ольга розповідає, як вона створила унікальне співтовариство, яке поєднує єврейські традиції, українську культуру та ізраїльську реальність.

Спільнота почала діяти з осені 2024 року при підтримці Israeli Friends of Ukraine та Українського Культурного Центру в Тель-Авіві.

Девіз спільноти: «Зберігаємо своє українське «Я», освоюємо єврейське «Я», створюємо своє ізраїльське «Я».

Це простір для спілкування і взаємної підтримки для тих, хто опинився в новій країні.

Не забудьте підписатися на канал UA Code, ставте лайки і пишіть у коментарях, кого б ви хотіли побачити в наступних випусках!

Перейти на канал UA Code на YouTube

#НАновини‼️:
Ольга Бродська продовжує надихати не тільки вихідців з України, але й усіх, хто стикається з труднощами при переїзді в іншу країну. Цей проект — приклад того, як підтримка і взаємодопомога можуть стати основою для успішної адаптації в Ізраїлі.

Наша мета — донести до вас важливі історії і поділитися ними з тими, хто потребує натхнення. Ольга і її команда роблять неймовірну роботу, створюючи простір, де кожен може відчувати себе потрібним і значущим

Людина може жити в Ізраїлі, але працювати з клієнтами в США, Великобританії, Німеччині, Франції, Польщі, Канаді або іншій країні. Міжнародний номер на сайті не завжди зручний для місцевих клієнтів, а покупка і постійне обслуговування кількох фізичних SIM-карт перетворюються на окрему проблему.

У такій ситуації можна підключити віртуальний номер потрібної країни. Клієнти будуть дзвонити на звичайний місцевий номер, а власник зможе приймати виклики через інтернет на смартфоні, комп’ютері, IP-телефоні або за допомогою переадресації.

Фізично перебувати в країні, номер якої підключено, зазвичай не потрібно. Однак правила залежать від конкретної держави: іноді для оформлення номера необхідно підтвердити особу, адресу або надати документи компанії.

Редакція НАновини користується сервісом Zadarma, тому ми вирішили детально і без складних технічних термінів розповісти, як працює віртуальна телефонія, кому вона дійсно може бути корисна і які обмеження необхідно перевірити до оплати номера.

Що таке віртуальний номер телефону

Віртуальний номер — це повноцінний телефонний номер, не прив’язаний до фізичної SIM-карти або одного конкретного апарату.

Він може мати код обраної країни і міста. Наприклад:

• +972 — Ізраїль;
• +1 — США або Канада;
• +44 — Великобританія;
• +49 — Німеччина;
• +33 — Франція;
• +34 — Іспанія;
• +39 — Італія;
• +48 — Польща;
• +380 — Україна;
• +995 — Грузія.

Клієнт набирає звичний для нього номер, а виклик передається через інтернет власнику номера. Для прийому дзвінків можна використовувати додаток, програму на комп’ютері, IP-телефон, хмарну АТС або переадресацію на звичайний мобільний.

Zadarma пропонує понад 30 тисяч віртуальних номерів у 110 країнах. Залежно від країни доступні міські, національні, мобільні та безкоштовні для викликаючого абонента номери.

Віртуальний номер не слід плутати з тимчасовими безкоштовними номерами, які публікуються на відкритих сайтах для отримання одного повідомлення. Це постійний номер, яким людина або компанія можуть користуватися, поки оплачується його обслуговування і дотримуються умови оператора.

Як номер працює без SIM-карти

Принцип роботи досить простий.

Користувач реєструється в сервісі, обирає країну і доступний номер, проходить необхідну перевірку і налаштовує спосіб прийому дзвінків. Після цього виклики надходять через інтернет.

Зазвичай процес виглядає так:

1. Людина обирає країну.
2. Визначає підходящий тип номера.
3. Перевіряє вартість і вимоги до документів.
4. Підключає номер.
5. Встановлює додаток на смартфон або комп’ютер.
6. Налаштовує вхідні та вихідні дзвінки.
7. За необхідності підключає переадресацію або хмарну АТС.

Для роботи додатка потрібен стабільний Wi-Fi або мобільний інтернет. Якщо інтернет недоступний або працює нестабільно, виклики можна направляти на звичайний телефонний номер. Zadarma офіційно підтримує прийом дзвінків через додатки і IP-телефони, переадресацію, власну хмарну АТС і сторонні серверні АТС.

Виходить, що один смартфон може одночасно використовуватися для особистої SIM-карти і одного або кількох віртуальних робочих номерів.

Номери яких країн можна підключити

Zadarma надає номери в 110 країнах. Це не означає, що в усіх державах доступні однакові умови: десь можна обрати міський номер конкретного регіону, десь пропонується національний або мобільний номер, а в окремих країнах доступні номери формату 800.

Серед популярних напрямків:

• Ізраїль;
• США;
• Канада;
• Великобританія;
• Німеччина;
• Франція;
• Іспанія;
• Італія;
• Польща;
• Чехія;
• Австрія;
• Бельгія;
• Нідерланди;
• Швейцарія;
• Швеція;
• Норвегія;
• Фінляндія;
• Румунія;
• Болгарія;
• Греція;
• Кіпр;
• Грузія;
• Молдова;
• Україна;
• Казахстан;
• Туреччина;
• Об’єднані Арабські Емірати;
• Індія;
• Японія;
• Південна Корея;
• Сінгапур;
• Австралія;
• Нова Зеландія;
• Мексика;
• Бразилія;
• Аргентина;
• Чилі;
• Південно-Африканська Республіка.

Перед підключенням необхідно відкрити сторінку конкретної країни і перевірити, який тип номера пропонується, чи може його оформити нерезидент, які документи знадобляться і чи підтримує номер SMS.

Які типи віртуальних номерів існують

Вибір залежить від того, для чого потрібен телефон.

Міський номер

Такий номер містить код конкретного міста або регіону. Наприклад, компанія може підключити номер Тель-Авіва, Лондона, Нью-Йорка або іншого міста, навіть якщо співробітники працюють віддалено.

Міський номер підходить для сайтів, консультаційних послуг, ремонтних компаній, агентств нерухомості, клінік, інтернет-магазинів і невеликих офісів.

Національний номер

Національний номер не завжди прив’язаний до певного міста. Він може використовуватися компанією, яка працює з клієнтами по всій країні.

В Ізраїлі, наприклад, існують віртуальні національні номери з кодом +972 77. Умови підключення і вартість необхідно перевіряти безпосередньо перед замовленням.

Мобільний номер

У деяких країнах Zadarma пропонує віртуальні мобільні номери. Вони можуть підтримувати не тільки голосові виклики, але й прийом SMS.

Наприклад, ізраїльський віртуальний мобільний номер +972 55 дозволяє приймати дзвінки і SMS через додаток, переадресацію, АТС або CRM, перебуваючи за межами Ізраїлю. При цьому конкретний номер може видаватися автоматично, без можливості вибору красивої комбінації цифр.

Номер 800

Це номер, дзвінок на який зазвичай оплачує власник, а не клієнт. Такі номери використовують служби підтримки, відділи продажу і великі компанії.

Тарифи на вхідні дзвінки і доступність номерів 800 різняться залежно від країни.

Для чого потрібен номер іншої країни

Віртуальний номер вирішує не одну, а відразу кілька задач.

Робота з іноземними клієнтами

Ізраїльська компанія може підключити номер США, Великобританії, Німеччини, Франції або іншої країни. Клієнт буде дзвонити на знайомий місцевий номер, а співробітник прийме виклик в Ізраїлі.

Для закордонного клієнта такий дзвінок зазвичай зрозуміліший, ніж виклик на незнайомий міжнародний номер.

Однак іноземний телефонний номер сам по собі не означає, що компанія зареєстрована або має фізичний офіс у відповідній країні. На сайті необхідно чесно вказувати фактичне місцезнаходження і юридичні дані бізнесу.

Переїзд в іншу країну

Після переїзду людина може продовжувати працювати зі своїми колишніми клієнтами. Наприклад, фахівець живе в Ізраїлі, але приймає дзвінки з Німеччини, Польщі, Великобританії, України, Канади або США.

Клієнтам не обов’язково повідомляти новий іноземний мобільний номер: вони продовжують дзвонити на звичний номер своєї країни.

Окремий номер для роботи

Багато підприємців публікують особистий мобільний номер на сайті, в соціальних мережах та рекламних оголошеннях. В результаті робочі дзвінки змішуються з особистими, а номер потрапляє в численні бази.

Віртуальний номер дозволяє розділити комунікацію:

• особисті дзвінки надходять на звичайну SIM-карту;
• робочі — в окремий додаток;
• в неробочий час вмикається голосове повідомлення;
• пропущені звернення зберігаються в статистиці;
• за необхідності розмови записуються.

Робота під час поїздок

Віртуальний номер не прив’язаний до однієї SIM-карти та однієї держави. Якщо людина тимчасово виїхала з Ізраїлю, вона може продовжувати приймати робочі дзвінки через інтернет.

Головна умова — наявність стабільного підключення до мережі.

Робота кількох співробітників

Один номер можна підключити не тільки до однієї людини. За допомогою хмарної АТС виклики розподіляються між співробітниками, відділами або філіями.

Наприклад, спочатку дзвінок надходить менеджеру, потім — другому співробітнику, а якщо ніхто не відповів, направляється на голосову пошту.

Віртуальний номер Ізраїлю

Для читачів НАновини особливо актуальні кілька сценаріїв:

• ізраїльський номер для компанії, співробітники якої знаходяться за кордоном;
• другий номер для бізнесу без другої SIM-карти;
• окремий номер для сайту або реклами;
• номер +972 для прийому дзвінків з Ізраїлю;
• номер Тель-Авіва або іншого регіону;
• мобільний номер з можливістю прийому SMS;
• загальний номер для кількох співробітників.

Zadarma пропонує для Ізраїлю міські, національні, мобільні та безкоштовні номери. Вхідні виклики можна приймати через додатки для смартфонів і комп’ютерів, переадресацію, хмарну АТС або CRM.

Для підключення ізраїльського номера можуть знадобитися паспорт або посвідчення особи, поточна адреса або реєстраційні документи компанії. Точний список залежить від типу обраного номера.

Тому не можна заздалегідь обіцяти, що будь-який номер +972 підключається миттєво і без перевірки.

Номери США, Канади та країн Європи

Для бізнесу особливо затребувані американські, канадські та європейські номери.

Номер США

Американський номер може бути корисним компанії, що працює з клієнтами в США, інтернет-проекту, консультанту або віддаленому спеціалісту.

Залежно від пропозиції можна підключити міський, мобільний або безкоштовний номер. Американські мобільні номери Zadarma дозволяють приймати дзвінки та SMS через додаток, переадресацію, АТС та CRM. Активація проводиться після перевірки наданих даних.

Номер Великобританії

Британський номер +44 можна підключити до комп’ютера, смартфона, IP-телефону, офісної АТС або іншого пристрою з підтримкою SIP. Виклики також можна переадресувати на звичайний номер.

Номери Німеччини, Франції, Польщі, Іспанії та Італії

Європейські номери підходять компаніям, які:

• продають послуги в кількох країнах;
• консультують іноземних клієнтів;
• приймають замовлення через сайт;
• організували віддалену службу підтримки;
• хочуть використовувати окремі номери для різних ринків;
• аналізують ефективність реклами по регіонах.

Необхідно враховувати, що європейські держави можуть встановлювати різні правила оформлення номерів. Для деяких міських номерів потрібно підтвердити адресу або зв’язок з відповідним регіоном.

Один телефон — кілька робочих номерів

Для використання віртуального номера не обов’язково купувати другий смартфон.

На одному пристрої можуть одночасно працювати:

• особиста SIM-карта;
• віртуальний ізраїльський номер;
• номер США;
• європейський номер;
• загальний номер компанії.

Це зручно для адвокатів, ріелторів, консультантів, маркетологів, власників інтернет-магазинів, ремонтних компаній, туристичних агентств та інших спеціалістів.

При вхідному дзвінку додаток показує, на який віртуальний номер зателефонував клієнт. Співробітник розуміє, до якого ринку або проекту відноситься звернення.

Розділення номерів також дозволяє використовувати різні привітання, робочі графіки та правила переадресації.

Як редакція НАновини використовує Zadarma

Редакція НАновини користується сервісом Zadarma для віртуальної телефонії. Саме тому ми розглядаємо його не як абстрактну рекламну платформу, а як практичний інструмент для людей і компаній, що працюють між кількома країнами.

Сервіс може бути корисним, коли необхідно:

• приймати дзвінки через інтернет;
• відокремити робочий номер від особистого;
• зберегти доступність під час поїздок;
• підключити номер іншої країни;
• направити виклики кільком співробітникам;
• записувати та аналізувати робочі розмови;
• інтегрувати дзвінки з CRM.

При цьому віртуальна телефонія вимагає початкового налаштування, а якість розмови залежить від інтернет-з’єднання. Перед підключенням також важливо перевірити вартість дзвінків, документи та підтримку SMS для обраного номера.

Як підключити номер Zadarma

Спочатку необхідно зареєструвати аккаунт і вибрати країну. Потім слід відкрити сторінку потрібного типу номера і уважно вивчити умови.

Зареєструватися і подивитися доступні напрямки можна за партнерським посиланням НАновини:

https://zadarma.com/en/?ref=23b32c008f2740949f1ac024ef29097f

Після реєстрації порядок дій зазвичай наступний:

1. Вибрати країну.
2. Вибрати міський, національний, мобільний або безкоштовний номер.
3. Перевірити плату за підключення та щомісячне обслуговування.
4. Уточнити вартість вхідних та вихідних дзвінків.
5. Перевірити можливість прийому SMS.
6. Завантажити документи, якщо вони необхідні.
7. Підключити номер.
8. Встановити додаток.
9. Налаштувати прийом дзвінків.
10. За необхідності підключити хмарну АТС та переадресацію.

Не варто вибирати номер виключно за низькою ціною. Іноді більш дешевий варіант не підтримує SMS, вимагає підтвердження місцевої адреси або має обмеження по використанню.

Як приймати дзвінки на смартфоні та комп’ютері

Zadarma дозволяє приймати виклики кількома способами.

Додаток для смартфона

Додаток можна встановити на Android або iPhone. Після авторизації віртуальний номер працює через Wi-Fi або мобільний інтернет.

Це найбільш простий варіант для одного користувача.

Програма для комп’ютера

Дзвінки можна приймати на комп’ютері з гарнітурою. Такий варіант підходить консультантам, операторам підтримки та співробітникам, які більшу частину робочого дня проводять за комп’ютером.

IP-телефон

В офісі можна встановити звичний настільний апарат, який підключається не до звичайної телефонної лінії, а до інтернету.

Переадресація

Якщо людина не хоче використовувати додаток або тимчасово залишилася без інтернету, дзвінки можна переадресувати на звичайний мобільний або стаціонарний номер.

Необхідно пам’ятати, що сама переадресація може тарифікуватися як вихідний дзвінок від віртуального номера до номера призначення.

Хмарна АТС

Для команди краще використовувати хмарну АТС. Вона дозволяє розподіляти виклики між співробітниками та додавати бізнес-функції, які недоступні звичайній SIM-карті.

Що таке хмарна АТС

Хмарна АТС — це віртуальна телефонна система компанії. Для неї не потрібно купувати та встановлювати фізичну офісну станцію.

За допомогою АТС можна:

• підключити кілька співробітників;
• призначити внутрішні номери;
• налаштувати голосове привітання;
• створити меню «натисніть 1, щоб зв’язатися з відділом продажів»;
• розподіляти дзвінки по черзі;
• переводити виклик іншому співробітнику;
• встановити робочий час;
• включити голосову пошту;
• записувати розмови;
• дивитися статистику;
• підключити CRM.

Хмарна АТС Zadarma підтримує переадресацію, запис розмов, чергу дзвінків, утримання виклику та аналіз телефонної активності.

Це особливо корисно компаніям, співробітники яких працюють з дому, знаходяться в різних містах або навіть в різних країнах.

Запис розмов і статистика

Запис дзвінків допомагає відновлювати домовленості, контролювати якість консультацій та розбирати спірні ситуації.

У Zadarma записи можна прослуховувати через розділ статистики хмарної АТС. Вони зберігаються в хмарі, а важливі розмови можна зберегти окремо.

Перед включенням запису необхідно перевірити законодавство країни, в якій знаходяться учасники розмови. В деяких юрисдикціях співрозмовника необхідно заздалегідь повідомляти про запис.

Для цього можна додати автоматичне голосове повідомлення перед з’єднанням зі співробітником.

Статистика дозволяє побачити:

• кількість вхідних і вихідних дзвінків;
• пропущені виклики;
• тривалість розмов;
• час очікування;
• співробітника, який прийняв дзвінок;
• джерело звернення при використанні коллтрекінгу.

Інтеграція телефонії з CRM

При інтеграції з CRM співробітник може бачити картку клієнта під час вхідного дзвінка, здійснювати виклики одним натисканням і зберігати історію спілкування.

Залежно від використовуваної системи доступні:

• автоматичне відкриття картки клієнта;
• збереження дати і тривалості дзвінка;
• прикріплення запису розмови;
• створення нового контакту;
• розподіл клієнтів між менеджерами;
• статистика роботи співробітників.

Zadarma пропонує інтеграції з різними CRM і сервісами. Наприклад, інтеграція з Bitrix24 підтримує дзвінки в один клік, відкриття картки клієнта, записи розмов і повну статистику викликів.

Чи можна приймати SMS

Можливість прийому SMS залежить від країни і конкретного типу номера.

SMS підтримують не всі міські, національні та мобільні номери. В деяких випадках функцію необхідно активувати окремо, підтвердити особу і оплатити номер одразу за встановлений мінімальний період.

Офіційні умови Zadarma передбачають прийом повідомлень через:

• додаток для Android;
• додаток для iOS;
• програму для Windows;
• електронну пошту;
• особистий кабінет;
• деякі месенджери;
• CRM та інтегровані сервіси.

На сторінці тарифів окремо зазначено, що прийом SMS доступний тільки для мобільних номерів певних країн. Для активації може знадобитися підключення номера мінімум на три місяці і завантаження посвідчення особи. При цьому сервіс не гарантує отримання повідомлень від іноземних відправників.

Тому перед оплатою необхідно відкрити умови конкретного номера і переконатися, що він дійсно підтримує потрібний вид повідомлень.

Чи підходить віртуальний номер для WhatsApp і Telegram

Це одне з найбільш поширених питань, але дати універсальну гарантію неможливо.

Деякі віртуальні номери приймають коди реєстрації WhatsApp, WhatsApp Business, Telegram та інших платформ. Однак самі платформи можуть обмежувати використання VoIP-номерів, змінювати правила перевірки або відмовлятися відправляти код на певні діапазони.

Навіть наявність функції SMS не означає, що на номер обов’язково прийде повідомлення від банку, державного сервісу або месенджера.

Тому віртуальний номер краще вибирати насамперед для дзвінків і ділового зв’язку. Можливість реєстрації в конкретному додатку слід розглядати як окрему функцію, яку необхідно перевіряти перед покупкою.

Zadarma публікує інструкції щодо використання віртуальних номерів для WhatsApp Business, але також вказує на необхідність вибрати відповідний номер і надати запитувані документи.

Не можна обіцяти читачеві, що будь-який номер Zadarma гарантовано підійде для WhatsApp, Telegram, банківського кабінету або двофакторної авторизації.

Які документи можуть знадобитися

Віртуальний номер не можна вважати повністю анонімним інструментом.

Вимоги встановлюються операторами і законодавством країни. Залежно від напрямку можуть запитати:

• паспорт;
• посвідчення особи;
• фотографію власника;
• підтвердження домашньої адреси;
• документи про реєстрацію компанії;
• адресу офісу;
• доказ зв’язку з обраним містом або регіоном;
• опис передбачуваного використання номера.

Для одних номерів достатньо пройти звичайну перевірку особи. Інші доступні тільки резидентам, компаніям або людям, які мають адресу у відповідній країні.

До оплати важливо уважно прочитати умови підключення. Якщо потрібний документ відсутній, номер можуть не активувати.

Скільки коштує віртуальний номер

Єдиної ціни немає. Вартість залежить від:

• країни;
• міста;
• типу номера;
• мобільного або стаціонарного діапазону;
• можливості прийому SMS;
• терміну оплати;
• обраного тарифного плану;
• кількості співробітників;
• додаткових функцій.

Витрати можуть включати:

• разову плату за підключення;
• щомісячну або річну абонентську плату;
• вихідні дзвінки;
• переадресацію;
• вхідні виклики на номери 800;
• зберігання записів;
• додаткові робочі місця;
• додаткові номери.

На офіційних сторінках Zadarma ціни відображаються окремо для кожної країни і типу номера. Деякі номери підключаються без разової плати, але це не означає, що їх подальше використання буде повністю безкоштовним.

Перед замовленням необхідно розрахувати не тільки вартість самого номера, але і передбачувану кількість дзвінків.

Переваги віртуального номера

До основних переваг належать:

• не потрібна фізична SIM-карта;
• можна підключити номер іншої країни;
• дзвінки приймаються з будь-якої точки з інтернетом;
• один смартфон може обслуговувати кілька номерів;
• особистий і робочий зв’язок розділяються;
• номер не залежить від одного пристрою;
• можна підключити кількох співробітників;
• доступні переадресація і голосове меню;
• можна записувати і аналізувати дзвінки;
• можлива інтеграція з CRM;
• номер зручно використовувати під час поїздок;
• компанія може створити локальний канал зв’язку для іноземних клієнтів.

Недоліки та обмеження

Віртуальна телефонія підходить не всім. Необхідно враховувати наступне:

• якість розмови залежить від інтернету;
• початкова настройка може здатися незвичною;
• не всі номери підтримують SMS;
• отримання кодів банків та месенджерів не гарантується;
• для деяких країн потрібні додаткові документи;
• переадресація може оплачуватися окремо;
• тарифи різняться за напрямками;
• номери 800 можуть мати платні вхідні дзвінки;
• віртуальний номер не замінює звичайний мобільний зв’язок в екстрених ситуаціях;
• іноземний номер не створює юридичної присутності компанії;
• порушення правил сервісу або законодавства може призвести до відключення номера.

Кому підходить Zadarma

Сервіс може бути корисним:

• підприємцям;
• фрілансерам;
• адвокатам;
• ріелторам;
• консультантам;
• власникам інтернет-магазинів;
• ремонтним та сервісним компаніям;
• туристичним агентствам;
• міжнародним проектам;
• віддаленим командам;
• службам підтримки;
• людям, які живуть між кількома країнами;
• компаніям, яким потрібні окремі номери для різних ринків.

Zadarma може виявитися надмірною для людини, якій потрібен лише один код підтвердження або тимчасовий номер на кілька хвилин. Для таких завдань постійна віртуальна телефонія зазвичай не призначена.

Що перевірити перед підключенням

До оплати номера варто відповісти на кілька питань:

1. Потрібен номер для дзвінків чи також для SMS?
2. Який код країни та міста необхідний?
3. Чи може номер оформити нерезидент?
4. Які документи знадобляться?
5. Скільки коштує підключення?
6. Яка щомісячна плата?
7. Чи оплачуються вхідні дзвінки?
8. Скільки коштують вихідні дзвінки?
9. Чи тарифікується переадресація?
10. Чи можна підключити кількох співробітників?
11. Чи потрібен запис розмов?
12. Чи підтримується використовувана CRM?
13. Чи є обмеження для WhatsApp або Telegram?
14. Що станеться з номером при несвоєчасній оплаті?

Такий підхід допоможе уникнути ситуації, коли недорогий номер виявляється непридатним для конкретного завдання.

Віртуальний номер — це інструмент, а не чарівне рішення

Віртуальний номер дозволяє жити в одній країні, працювати з клієнтами в інших державах і приймати дзвінки через інтернет без кількох фізичних SIM-карт.

Він може стати окремим робочим номером, телефонною лінією міжнародного проекту або основою повноцінної хмарної АТС з кількома співробітниками, записом дзвінків і CRM.

При цьому перед підключенням необхідно уважно перевірити умови обраної країни, підтримку SMS, вимоги до документів, вартість переадресації та правила сторонніх сервісів.

Редакція НАновости користується Zadarma і розглядає віртуальну телефонію як зручний практичний інструмент для міжнародного зв’язку. Однак вибір конкретного номера повинен залежати не від реклами, а від завдань користувача.

Подивитися доступні країни, номери та умови підключення можна за партнерським посиланням НАновости:

https://zadarma.com/en/?ref=23b32c008f2740949f1ac024ef29097f

Це партнерське посилання. Якщо читач зареєструється і почне користуватися сервісом, редакція НАновости може отримати винагороду. Перехід за посиланням не змінює опубліковані на сайті Zadarma тарифи для користувача.

На перший погляд саме питання здається дивним. Курка присутня практично в кожній кошерній м’ясній лавці Ізраїлю, подається на шабатних трапезах і виробляється під наглядом найбільших організацій кашруту. Однак сучасний бройлер росте значно швидше своїх предків, має іншу форму тіла і є результатом складного схрещування кількох селекційних ліній.

Тому рабинська дискусія стосується не того, чи є курка дозволеною птицею взагалі. Головне питання звучить інакше: наскільки далеко селекція може змінити відому птицю, перш ніж потрібно буде заново підтверджувати її належність до виду, на який поширюється давня традиція кошерності?

Чому з птахами все виявилося складніше, ніж з коровами і рибами

Для наземних ссавців Тора встановлює два зрозумілих зовнішніх ознаки: тварина повинна мати роздвоєні копита і пережовувати жуйку. Для риб необхідні плавники і луска.

Щодо птахів Тора використовує інший принцип. У книгах Ваїкра і Дварим перераховуються заборонені птахи, тоді як інші маються на увазі дозволеними. У трактаті «Хулін» рабини нарахували в біблійному переліку 24 категорії заборонених птахів.

Проблема виникла пізніше: давні назви перестали однозначно відповідати конкретним біологічним видам.

Єврейські громади опинилися розсіяними по різних країнах. Одну і ту ж птицю могли називати різними словами, а однакове назва в двох регіонах іноді означала зовсім різних тварин. Більше того, біблійна класифікація не була сучасною зоологічною системою, в якій кожному виду присвоюється латинська назва.

Мішна запропонувала кілька анатомічних ознак дозволеної птиці:

• наявність зоба;
• м’язовий шлунок, внутрішня оболонка якого відділяється рукою;
• додатковий палець;
• відсутність хижого поведінки, званого «дорес».

Але саме останній критерій викликав найбільші труднощі. Рабини сперечалися, що означає «дорес»: чи хапає птиця здобич кігтями, утримує їжу лапою, ловить її в повітрі або певним чином розташовує пальці на жердині.

Талмуд розповідає, як одну невідому птицю спочатку вважали дозволеною, але пізніше побачили у неї хиже поведінка. Після цього Раші прийшов до принципового висновку: незнайому птицю не можна дозволяти лише на підставі зовнішнього огляду, оскільки люди можуть неправильно визначити її поведінку.

Необхідна масорет — жива традиція вживання цієї птиці в надійній єврейській громаді. Цю позицію пізніше закріпили «Шулхан арух» і РАМА в розділі «Йоре деа», 82.

Історичний екскурс: курка не завжди була звичайною їжею

Сучасні дослідження походження домашніх кур показують, що їх предком була червона джунглева курка Південно-Східної Азії.

За сучасними археологічними даними, процес одомашнення почався приблизно близько 1500 року до нашої ери, ймовірно, у зв’язку з поширенням вирощування сухого рису. Птахи отримали постійний доступ до зерна і поступово стали жити поруч з людиною.

З Південно-Східної Азії кури поширилися по торгових маршрутах. У Середземномор’ї вони з’явилися приблизно в першому тисячолітті до нашої ери, проте спочатку сприймалися швидше як екзотичні, ритуальні або статусні тварини.

У Європі ранніх кур іноді ховали окремо або разом з людьми, а масовою їжею вони стали значно пізніше.

Ця історія допомагає зрозуміти, чому в біблійних текстах курка не займає такого ж очевидного місця, як вівця, коза або голуб.

В описі столу царя Шломо згадуються відгодовані птахи «барбурим». Саадія Гаон вважав, що мова йде про гусей, і саме ця трактовка стала найбільш поширеною. Раші пропонував інше тлумачення — кури.

Однак до талмудичної епохи курка вже була добре відомою домашньою птицею: рабі Йоханан називав її однією з найкращих серед птахів для їжі.

Таким чином, єврейська традиція вживання курки формувалася поступово. Масорет не є генетичним сертифікатом, що зберігся з часів Синаю.

Це безперервний практичний ланцюжок: батьки показували дітям, яких птахів їсть громада, шохети знали, яких тварин їм дозволено забивати, а рабини стежили, щоб нові різновиди не приймалися без перевірки.

П’ять рівнів захисту кошерної традиції

Матеріал The Jewish Weekly описує рабинський підхід як систему кількох взаємопов’язаних механізмів. Їх можна звести до п’яти основних рівнів.

Саме поєднання всіх цих рівнів пояснює, чому кошерність курки не визначається однією лабораторною експертизою.

Біолог може встановити спорідненість порід, але галахічна відповідь залежить також від традиції, зовнішньої схожості, походження лінії і рішень попередніх рабинських авторитетів.

XIX століття: коли в Європу привезли величезних азіатських кур

Перший великий спір про нові породи виник ще задовго до появи генетичних лабораторій.

У середині XIX століття в Європу почали масово привозити великих азіатських кур, відомих як Cochin-China, або кохінхіни. Вони різко відрізнялися від звичних європейських птахів: були значно важчими, мали масивне тіло, незвичайне оперення і покриті пір’ям ноги.

Перед рабинами виникло питання: чи є кохінхін просто новою породою домашньої курки або зовсім новою птицею, для якої потрібна окрема масорет?

Дискусія стала особливо гострою в 1860-х роках. Одні авторитети вважали, що зовнішні відмінності не скасовують належності птиці до звичайної курки. Інші стверджували, що масорет не можна автоматично переносити на тварину, яка помітно відрізняється від усіх відомих громаді порід.

Додатковим аргументом стало схрещування. Кохінхіни могли давати життєздатне потомство з звичайними домашніми курми. Деякі рабини вважали це доказом належності до одного дозволеного виду.

Однак Хатам Софер сумнівався, чи можна застосовувати до птахів правило, згідно з яким кошерна і некошерна ссавець не можуть дати життєздатне потомство. «Авней Незер», навпаки, вважав успішне розмноження з відомою кошерною птицею вагомим доказом кошерності невідомої лінії.

Махарам Шик розглянув проблему ще детальніше. Він розділив її на кілька випадків:

• чи можна їсти саму нову породу;
• чи можна їсти гібрид, якщо матір’ю була звичайна курка;
• чи змінюється рішення, якщо невідомої породи була мати;
• який статус яєць, знесених гібридною птицею.

Його відповіді показують, наскільки складним може бути галахічний аналіз. У ньому враховувалися не тільки зовнішні ознаки, але і материнська і батьківська лінії, статус сумніву, походження яйця і зовнішній вигляд вилупленого курчати.

Як з’явилася промислова курка

До XX століття кур зазвичай розводили перш за все заради яєць. М’ясо отримували від старих несучок або зайвих молодих півнів. Спеціалізованої м’ясної курки в сучасному розумінні практично не існувало.

Ситуація змінилася після Другої світової війни, коли в США різко зріс попит на дешевий тваринний білок.

У 1945 році торгова мережа A&P разом з Міністерством сільського господарства США і сільськогосподарськими консультантами почала конкурс Chicken of Tomorrow — «Курка завтрашнього дня».

Селекціонерам запропонували вивести птицю, яка швидше росте, ефективніше перетворює корм в м’ясо і має більшу грудну частину.

У конкурсах 1946–1947 років сотні ліній вирощували в однакових умовах і порівнювали за швидкістю росту, здоров’ю, витраті корму і будові туші.

У подальшому лінії White Plymouth Rock і м’ясних Cornish стали основою для сучасних гібридів Cornish Rock.

Це важливо: звичайний промисловий бройлер, як правило, є результатом селекції і багатоступеневого схрещування курячих ліній, а не птицею, в яку обов’язково лабораторно вставили ген іншої тварини.

З 1950-х років головними напрямками селекції стали швидкість росту, вихід грудного м’яса, виживаність і ефективність використання корму.

Наукові дослідження показують, що при вирощуванні в однакових умовах швидкість росту бройлерів між 1950 і 2005 роками збільшилася більш ніж на 400%.

Переможці раннього конкурсу вирощували чотирьохфунтову птицю приблизно за 12 тижнів і витрачали близько 12 фунтів корму. Сучасний бройлер може досягати п’яти фунтів приблизно за 42 дні, використовуючи менше 10 фунтів корму.

Зовні це дійсно інша птиця: масивна грудь, швидкий набір ваги, інший баланс тіла і знижена активність.

Саме тому у частини рабинів виникло питання: чи поширюється колишня масорет на тварину, настільки сильно змінену селекцією?

Для читачів НАновини — Новини Ізраїлю тут важливо відокремити два поняття. Генетично змінена в широкому біологічному сенсі селекцією курка і генно-редагована лабораторними методами птиця — не одне і те ж.

Білий леггорн і перевірка положення пальців

На початку 2000-х років поширилася чутка, що білі леггорни, широко використовувані для виробництва яєць, нібито втратили кошерний статус через багаторічну селекцію.

Причиною стало положення пальців на жердині. У деяких галахічних джерелах вказується, що хижа птиця зручно розташовує по два пальці з кожного боку опори — «2–2». Кошерна птиця зазвичай використовує схему «3–1».

Деякі спостерігачі побачили, що леггорни іноді сидять у положенні «2–2», і припустили, що селекція перетворила їх на птицю з ознаками забороненого виду.

Питання досліджував єрусалимський БАДАЦ «Еда харедит» за участю спеціаліста з птахів.

Спостереження показало, що леггорн зазвичай розташовує пальці за схемою «3–1». Положення «2–2» виникає тимчасово, коли птиця тільки сідає, намагається утриматися на слизькій або кривій жердині або відчуває проблеми з ногами.

У березні 2004 року Orthodox Union опублікував висновок, згідно з яким білі леггорни і знесені ними яйця є кошерними.

Цей епізод демонструє четвертий і п’ятий рівні захисту: рабини не обмежилися посиланнями на старі книги, а спостерігали живих птахів і перевіряли, чи є спірна поведінка постійною і природною.

Попередження рава Шмуеля Вознера

У 1998 році рав Шмуель Вознер висловив занепокоєння швидкою зміною промислових кур.

Він писав, що сучасні птахи походять від змішування різних ліній, частина яких може не мати підтвердженої масорет, і закликав повернутися до порід з ясним походженням.

Інші рабини і спеціалісти не погодилися з його висновками. Вони стверджували, що селекціонери схрещують різновиди домашньої курки, а мікроскопічні зміни або прискорення природного відбору не обов’язково створюють новий галахічний вид.

Виник і практичний питання: де знайти «чисту» європейську курку?

За десятиліття промислова птиця витіснила багато старих порід. Довести, що певна лінія є прямим і незмінним нащадком кур, яких їли євреї довоєнної Європи, виявилося майже неможливим.

Парадокс бельгійського брекеля

Прихильники повернення до старих порід знайшли в Бельгії фермера, який розводив кур породи Braekel і вів докладні записи їх походження.

Яйця доставили в Ізраїль, після чого почалося розведення брекелів.

Прихильники проекту стверджували, що брекель є старою європейською куркою з більш надійною родоводом, тоді як сучасні промислові птахи представляють собою непрозорі гібриди.

Але рав Моше Штернбух висунув протилежний аргумент: безперервна масорет існує саме у звичайної курки, яку євреї щодня купують і їдять десятиліттями.

Брекель же виглядає інакше, дозріває повільніше і раніше не був відомий більшості ізраїльських громад. Отже, саме він може потребувати окремого підтвердження.

Так виник галахічний парадокс. З генетичної точки зору стара чиста порода здається більш надійною. З точки зору живої релігійної практики більш сильна традиція може належати сучасному бройлеру, якого безперервно забивали і вживали під рабинським наглядом.

STAR-K відмовилася автоматично включити брекеля в перелік дозволених порід через питання до передачі масорет.

При цьому спір не призвів до загальної заборони звичайних промислових кур.

Що змінить справжнє генне редагування

Сьогодні птахівництво наближається до нового етапу. Дослідники працюють з CRISPR та іншими технологіями редагування геному, намагаючись створювати кур, стійких до вірусів, краще переносять спеку або мають інші задані властивості.

Тут старі суперечки про селекцію і міжпородне схрещування вже не дають повної відповіді.

Раввинам доведеться визначити:

• залишається чи птах тим самим галахічним видом після точкової зміни геному;
• чи має значення джерело доданого генетичного матеріалу;
• чи змінюється рішення, якщо редагування впливає на зовнішній вигляд або поведінку;
• чи поширюється масорет на наступні покоління;
• чи можна вважати мікроскопічну зміну несуттєвою для галахічної класифікації.

Це окреме питання, і його не можна змішувати зі звичайним Cornish Cross.

Сучасний промисловий бройлер сформований головним чином традиційною селекцією, гібридизацією і відбором, хоча і проведеними з використанням складних генетичних розрахунків.

Окремо розглядається культивоване м’ясо, вирощене з клітин без народження і забою цілої птиці.

Його статус залежить вже не стільки від породи курки, скільки від походження клітинної лінії, живильного середовища і того, чи вважається кінцевий продукт м’ясом з точки зору Галахи.

Чому звичайну курку сьогодні вважають кошерною

Незважаючи на всі дискусії, найбільші організації кашрута не оголосили стандартних промислових бройлерів або білих леггорнів новою забороненою птицею.

Головними аргументами залишаються:

1. сучасні лінії продовжують біологічно і зовні належати до домашньої курки;
2. вони походять від схрещування відомих курячих порід;
3. їхнє м’ясо і яйця безперервно вживалися єврейськими громадами;
4. птахів десятиліттями забивали під наглядом авторитетних раввинських організацій;
5. спроби виявити у них ознаки хижих птахів не отримали переконливого підтвердження.

НАновости — Новини Ізраїлю підкреслює: належність птиці до дозволеного виду — лише перший етап.

М’ясо конкретної курки стає придатним для кошерної кухні тільки після правильної шхити, перевірки на пошкодження, видалення крові, засолювання і проходження всієї виробничої ланцюжка під наглядом.

Тому публікація The Jewish Weekly не означає, що кошерність курки опинилася під загрозою.

Навпаки, вона показує, як працює галахічна система: нові технології не приймаються автоматично, але і не забороняються тільки тому, що їх не існувало за часів Талмуду.

Раввинські авторитети співставляють давні тексти, накопичену традицію, біологічні дані і практичні спостереження.

Саме завдяки цьому курка на шабатньому столі залишається пов’язана не тільки з сучасною птахофабрикою, але і з багатовіковим ланцюжком єврейської громадської пам’яті.

Ми розповідаємо про взаємини Ізраїлю та України, про те, як переплітаються долі двох народів, і як історичні та сучасні події впливають на наше майбутнє.

Приєднуйтесь до НАновини Nikk.Agency у соцмережах:

🔹 WhatsApp: https://whatsapp.com/channel/0029VazTZqoIiRousUqE7l1R

🔹 Telegram: https ://t.me/agencynikk

🔹 X (Twitter): https://x.com/AgencyNikk

🔹 Facebook: https://www.facebook.com/nikk.agency.il

Наш сайт – НАновини Nikk.Agency

Сайт НАновини Nikk.Agency – це незалежний інформаційний ресурс, який публікує матеріали про взаємини Ізраїлю та України чотирьма мовами:

🔹 Рос. – https://nikk.agency/
🔹 Українська – https://nikk.agency/uk/ 
🔹 Англійська – https://nikk.agency/en/ 
🔹 Іврит – https://nikk.agency/he/

Новини Nikk.Agency – приватне видання ізраїльтян з українським корінням. Новини Ізраїлю та України, відносини двох країн, викриття фейків, аналітика. Читайте російською, українською, англійською та івритом.

Про новини Nikk.Agency

Ми – незалежний проект, створений групою ізраїльтян з українським корінням. НАновини – це:

✅ Актуальні новини Ізраїлю та України
✅ Викриття фейків та маніпуляцій
✅ Історія, культура та соціальне життя двох країн
✅ Чесна інформація без політичної заангажованості

Ми не пов’язані з партіями, організаціями чи політичними групами та не фінансуємося державами. Вся робота проводиться виключно за рахунок учасників проекту.

НАновини – це більше, ніж новини

Ми не просто висвітлюємо події – ми допомагаємо зрозуміти їхню глибину, розкриваємо взаємозв’язки та боремося за історичну правду.

Ми не можемо мовчати про те, що відбувається в Ізраїлі та Україні. Це наш спільний світ, і ми розповідаємо про нього чесно.

Хочете поділитися новиною?

Надсилайте матеріали, аналітику, репортажі чи анонси важливих подій. Після перевірки фактів ми розмістимо їх на нашому сайті та в соцмережах.

📩 Надіслати новина: https://t.me/Send_News_Nikk

Приєднуйтесь до НАновини Nikk.Agency

🔹 Сайт (чотирьма мовами): https://nikk.agency

Приєднуйтесь до Новини Nikk.Agency у соцмережах:

🔹 WhatsApp: https://whatsapp.com/channel/0029VazTZqoIiRousUqE7l1R

🔹 Telegram: https ://t.me/agencynikk

🔹 X (Twitter): https://x.com/AgencyNikk

🔹 Facebook: https://www.facebook.com/nikk.agency.il

Новини Nikk.Agency – чесна інформація без маніпуляцій. Разом ми зможемо більше! 🇮🇱🇺🇦

НАновини Nikk.Agency – незалежний інформаційний ресурс, який публікує актуальні новини Ізраїлю чотирма мовами: російською, українською, англійською та івритом. Ми висвітлюємо події, пов’язані з Ізраїлем та Україною, аналізуємо міжнародні відносини, викриваємо фейки та представляємо ексклюзивні думки.

Слідкуйте за новиною Ізраїлю в Новини Nikk.Agency – чесна інформація без маніпуляцій.

Автор: Редакція НАновини

П’ять країн у кінці рейтингу. І п’ять різних історій війни

У червні 2026 року міжнародний Інститут економіки та миру (Institute for Economics & Peace, IEP) представив черговий Global Peace Index — щорічне дослідження рівня миролюбності країн. Воно охоплює 163 держави та території і враховує не лише збройні конфлікти, але також громадську безпеку, політичну нестабільність, тероризм і мілітаризацію.

Нижня п’ятірка виглядає так:

• Росія — 163-е місце, індекс 3,367.
• Судан — 162-е місце, індекс 3,195.
• Демократична Республіка Конго — 161-е місце, індекс 3,189.
• Україна — 160-е місце, індекс 3,184.
• Ізраїль — 159-е місце, індекс 3,124.

Чим вищий числовий показник, тим нижчий рівень миролюбності за методикою дослідження.

Судан переживає громадянську війну, що почалася у квітні 2023 року. У Демократичній Республіці Конго тривають збройні зіткнення, що супроводжуються гуманітарною кризою та масовим переміщенням населення. Україна п’ятий рік чинить опір повномасштабному російському вторгненню. Ізраїль після терористичного нападу ХАМАСу 7 жовтня 2023 року опинився втягнутим у тривале регіональне протистояння.

Росія знаходиться в цьому списку з принципово іншої причини. Саме російське керівництво прийняло рішення про повномасштабне вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року, продовживши агресію, розпочату в 2014-му. Але сам рейтинг не встановлює винуватців війн. Для цього існують факти, документи та міжнародно-правові оцінки.

Саме тут виникає перша проблема з гучними заголовками про «найменш мирні держави». Вони об’єднують в одній категорії країни, в яких відбуваються війни, але нічого не кажуть про те, хто ці війни почав.

Чому не можна називати цей список рейтингом найбільш небезпечних країн

Global Peace Index використовує 23 показники, об’єднані в три групи: громадська безпека, внутрішні та міжнародні конфлікти, мілітаризація. У розрахунок входять кількість загиблих у конфліктах, вимушене переміщення людей, політична нестабільність, відносини з сусідами, військові витрати, чисельність збройних сил та інші фактори.

Для ізраїльського читача тут важливо розрізняти два поняття. Перше — бітахон (ביטחון), безпека, яку забезпечують держава, армія, поліція та система громадянської оборони. Друге — мир як відсутність або обмеженість насильства та збройних конфліктів. Сильна армія може підвищувати здатність держави захищатися, але одночасно високе військове навантаження відображається на його місці в індексі.

Тому 159-е місце Ізраїлю не означає, що в кожній ізраїльській місцевості небезпечніше, ніж у будь-якій іншій країні. Точно так само 160-е місце України не описує однаковим чином обстановку в Ужгороді, Києві та прифронтовому Херсоні.

Індекс показує загальну картину держави. Він не замінює карту повітряних тривог, рекомендації Командування тилу Ізраїлю або інформацію про безпеку конкретного міста.

Україна покращила показники, але війна нікуди не зникла

У новому дослідженні є деталь, яка губиться за повідомленням про четверте місце з кінця. Україна покращила сукупний показник на 3,6% відносно попереднього випуску індексу — найбільш помітне покращення у своєму регіоні.

За оцінкою дослідників, показники триваючого конфлікту покращилися на 3,8%, а громадської безпеки — на 4,9%. При цьому ситуація за групою показників мілітаризації практично не змінилася.

Ці відсотки не можна переводити в число врятованих життів або оголошувати доказом того, що війна стає менш руйнівною. Індекс об’єднує відомості різних періодів і категорій. Покращення підсумкового балу не скасовує російських ракет, ударних безпілотників, окупації українських територій та руйнування енергетичної інфраструктури.

Для жителів Ізраїлю зрозуміла сама різниця між статистикою та особистим досвідом. Число ракетних тривог може знизитися порівняно з попереднім періодом, але одна ракета, що влучила в житловий будинок, перекреслить відчуття безпеки у сотень сімей.

В Україні до цього додається постійна війна на власній території. Російська армія утримує окуповані райони, а українські міста зазнають ударів далеко від лінії фронту. Тому навіть покращення ряду міжнародних індикаторів не означає повернення країни до мирного життя.

Ізраїль: сильна армія не гарантує високого місця в індексі миру

Ізраїль зайняв 159-е місце, опинившись у самому низу регіонального рейтингу Близького Сходу та Північної Африки, вище лише Судану. Для країни з високотехнологічною економікою, розвиненою медициною та потужними збройними силами результат може виглядати несподіваним. Але дослідження не вимірює ефективність ізраїльської держави.

Воно фіксує наслідки тривалого збройного протистояння.

Після 7 жовтня 2023 року ізраїльське суспільство пережило масову мобілізацію резервістів, евакуацію жителів прикордонних районів, війну проти ХАМАСу, обстріли з боку «Хезболли», атаки хуситів і пряме військове протистояння з Іраном.

Йдеться не лише про витрати державного бюджету. Резервіст, якого призивають на місяці, одночасно відсутній на роботі, в сім’ї та в громадянській економіці. Закрита школа або евакуйований населений пункт — теж наслідки війни, навіть якщо в даний день там не було обстрілу.

Звісно, кожен з цих факторів має власну вагу в міжнародній статистиці. Не можна стверджувати, ніби дослідники безпосередньо складають вартість закритих шкіл з кількістю ракет. Але за узагальненими показниками стоять саме такі зміни громадського життя.

Окрема складність пов’язана з періодами спостереження. Global Peace Index 2026 не є щоденним моніторингом і не охоплює цілком події осені 2026 року. Порівнювати його позиції з новинами жовтня без урахування цієї затримки було б некоректно.

Від Києва до Тель-Авіва: чому схожі цифри приховують різні війни

Україна та Ізраїль дійсно стикаються з ракетними ударами, безпілотниками, загрозами громадянському населенню та необхідністю постійно утримувати збройні сили в бойовій готовності. Але схожість на цьому не закінчується і не перетворює дві війни в одну.

Росія веде повномасштабне вторгнення в Україну, прагнучи утримувати захоплені території та нав’язувати Києву власні умови. Українська економіка втратила підприємства, землі, логістичні маршрути та мільйони працівників, змушених покинути свої домівки.

Ізраїль протистоїть збройним організаціям та державним загрозам на кількох напрямках. Його противники, географія бойових дій, військові можливості та становище громадянського населення відрізняються від українських.

Особливо небезпечно механічно порівнювати стійкість двох суспільств. Ізраїль зберігає значну частину власної виробничої та технологічної інфраструктури, незважаючи на військові витрати. Україна веде боротьбу в умовах окупації частини території та постійного руйнування об’єктів, необхідних для роботи економіки.

Новий індекс підтверджує необхідність обережного порівняння: близькі місця в міжнародній таблиці ще не означають однакових обставин.

Для НАновини — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency це передусім питання точності. Коли українські та ізраїльські історії опиняються поруч в одній статистиці, важливо не стирати відмінності між ними заради ефектного заголовка.

Росія остання. Але індекс не є вироком за агресію

Росія зайняла останнє місце в Global Peace Index, поступившись навіть Судану та Демократичній Республіці Конго за сукупним рівнем миролюбності.

Її положення пов’язане з масштабом збройного конфлікту, мілітаризацією та іншими показниками, які враховуються міжнародними дослідниками. Це не юридична кваліфікація дій російського керівництва і не окрема санкційна оцінка.

Однак відповідальність за початок повномасштабного вторгнення в Україну не визначається рейтингом. Міжнародний суд ООН ще в березні 2022 року приписав Росії призупинити військові операції, а Генеральна Асамблея ООН вимагала припинення вторгнення та виведення російських військ.

Тому сусідство України та Росії в нижній частині індексу не повинно перетворюватися на твердження про їхню рівну відповідальність. Одна країна зазнала вторгнення, інша його здійснила.

Є тут і ізраїльський аспект. Росія розвивала військово-технічне співробітництво з Іраном, отримуючи іранські безпілотники для ударів по Україні, а потім розширюючи власне виробництво подібних систем. Іран одночасно залишається одним з головних джерел загроз безпеці Ізраїлю.

Це не робить російсько-українську війну та близькосхідні конфлікти єдиним військовим фронтом. Але показує, чому те, що відбувається у Східній Європі, не можна розглядати в повній ізоляції від Близького Сходу.

Світ втрачає стійкість дванадцятий рік поспіль

Мабуть, найтривожніша частина Global Peace Index 2026 знаходиться за межами рейтингу окремих країн.

За підрахунками дослідників, сукупний світовий показник миролюбності погіршився за рік на 0,7%. Це дванадцяте послідовне річне зниження. У 99 країнах ситуація погіршилася, тоді як у 62 країнах покращилася.

У світі налічувалося 61 активний конфлікт за участю держав — рекордний рівень з часів Другої світової війни. Число інтернаціоналізованих внутрішніх конфліктів, коли у внутрішню війну прямо або опосередковано залучаються інші держави, зросло з 2010 року на 175%.

За цими даними ховається зміна характеру самої війни. Конфлікт все рідше залишається всередині державних кордонів. Через міжнародні постачання зброї, участь іноземних збройних формувань, міграцію, торгівлю та політичні союзи наслідки бойових дій поширюються значно далі фронту.

Окрему увагу дослідники приділили безпілотникам та штучному інтелекту. Дрони зробили високоточні удари доступнішими, а автоматизовані системи прискорюють виявлення та ураження цілей. Міжнародні механізми контролю при цьому розвиваються повільніше самих технологій.

Україна та Ізраїль знають цю проблему не з теоретичних доповідей. В обох країнах безпілотники стали частиною щоденної військової реальності, а технології протидії їм — одним з найважливіших напрямків оборони.

Але поширення доступного озброєння стосується і держав, які сьогодні не ведуть війну. Чим простіше перенести засоби ураження через кордони, тим важче підтримувати колишню систему регіональної безпеки.

Ціна насильства — 21,8 трильйона доларів

Економічні наслідки насильства у світі за 2025 рік автори доповіді оцінили в 21,8 трильйона доларів — на 3,2% більше, ніж роком раніше. Це не сума безпосередньої шкоди від зруйнованих будівель. Розрахунок включає військові витрати, забезпечення внутрішньої безпеки та інші прямі та непрямі витрати насильства.

На військові витрати припадає 43,3% цієї оцінки, на внутрішню безпеку — ще 29,1%. Разом ці категорії формують майже три чверті економічного тягаря.

Тут виникає парадокс, добре знайомий як Ізраїлю, так і Україні. Гроші, спрямовані на оборону, здатні врятувати життя і забезпечити існування держави. Але ці ж ресурси вже неможливо одночасно вкласти в будівництво лікарень, розвиток транспорту або освіту.

Для Ізраїлю цей вибір ускладнюється тривалими резервістськими зборами та необхідністю фінансувати протиповітряну оборону. Для України — необхідністю одночасно утримувати армію, відновлювати енергетику та підтримувати базові державні послуги.

Міжнародний індекс не відповідає, який обсяг оборонних витрат виправданий. Він фіксує, наскільки дорого світу обходиться відсутність стійкої безпеки.

Мирні сусіди України та неспокійний регіон Ізраїлю

Географія рейтингу дає ще один привід задуматися.

Україна знаходиться поруч з державами, що займають значно вищі місця: Угорщина — 15-е, Польща — 22-е, Словаччина — 29-е, Румунія — 45-е, Молдова — 55-е. Військове становище України різко виділяється на їхньому фоні, хоча наслідки російського вторгнення відчутні у всій Східній Європі.

У Ізраїлю інша регіональна картина. Йорданія знаходиться на 68-му місці, Єгипет — на 113-му, Ліван — на 131-му, Іран — на 144-му, Сирія — на 155-му. Близький Схід та Північна Африка в цілому залишаються регіоном з найнижчим рівнем миролюбності.

При цьому положення сусідів не можна пояснювати виключно географією. Держава може межувати з зоною конфлікту, зберігаючи більш сприятливі показники завдяки відсутності масштабних бойових дій на власній території.

Ізраїль же безпосередньо залучений у збройне протистояння. Україна стала територією однієї з найбільших воєн сучасної Європи.

Обидві ситуації вимагають власної історії та власного пояснення.

Що буде далі — і чого індекс передбачити не може

Є спокуса подивитися на ці цифри як на прогноз: якщо Україна покращила показник, значить, мир наближається; якщо Ізраїль залишається в кінці списку, значить, попереду нові війни. Дослідження такого висновку не дозволяє.

Global Peace Index описує вже накопичені умови безпеки. Він не називає дату припинення вогню, не передбачає рішення Кремля або Тегерана і не визначає ймовірність наступної військової операції.

Можливі різні сценарії. Припинення бойових дій може поступово покращити показники, але зруйнована інфраструктура, переміщення населення, політична нестабільність і мілітаризація ще довго будуть впливати на становище країн. А нове загострення здатне змінити картину в протилежному напрямку.

Саме тому місце в рейтингу слід сприймати не як остаточний діагноз, а як один з інструментів спостереження за міжнародною безпекою.

Не всі, хто опинився в кінці списку, однаково відповідальні за війну

8 жовтня українські ЗМІ знову звернули увагу на становище України в Global Peace Index 2026. Сам звіт був опублікований ще в червні, і його цифри не відображають повністю події останніх місяців.

Але за минулий час головне питання, яке ставить цей рейтинг, нікуди не зникло.

Як оцінювати мир у державі, яка змушена захищатися? Наскільки показовий рівень мілітаризації, якщо скорочення армії зробить громадян ще більш уразливими? І чи можна однією статистичною шкалою описувати становище країни, що зазнала вторгнення, і країни, яка це вторгнення почала?

Для України та Ізраїлю такі питання не абстрактні. Вони стосуються безпеки сімей, здатності економіки пережити війну та права людей планувати життя далі найближчої повітряної тривоги.

Рейтинг фіксує наслідки війни, але не пояснює їх моральну та політичну природу. Цю роботу повинні виконувати журналісти, дослідники та самі суспільства.

А головний висновок дослідження виходить далеко за межі двох країн: світ все більше витрачає на захист від насильства, але від цього поки не стає мирнішим.

НАновини — незалежний ізраїльський медіапроєкт про життя Ізраїлю, України та єврейської діаспори. Наша місія — публікувати точні, перевірені та зрозумілі матеріали, зміцнюючи довіру читачів і підтримуючи високі професійні стандарти журналістики.

1. Цінності та незалежність

Ми керуємося принципами незалежності, чесності та прозорості. Редакційні рішення приймаються тільки редакцією, незалежно від думок рекламодавців, партнерів або донорів.

2. Точність і перевірка фактів

• Усі матеріали проходять перевірку фактів щонайменше за двома незалежними джерелами там, де це можливо.
• Ми звіряємо дати, цифри, імена та цитати, уникаючи двозначності та неточностей.
• Повідомлення з соціальних мереж і користувацький контент перевіряються на автентичність (місце, час, джерело).
• У разі сумнівів матеріал не публікується до отримання підтверджень.

3. Виправлення та оновлення

• Помилки виправляються максимально швидко, з вказівкою «Виправлення» або «Оновлення» в тексті.
• Суттєві помилки коригуються окремим повідомленням або новою публікацією.
• Усі версії статті (на сайті та в соцмережах) оновлюються синхронно.
• Для повідомлень про помилки працює пошта corrections@nikk.agency і форма на сторінці «Контакти».

4. Конфлікти інтересів

Журналісти та автори зобов’язані розкривати обставини, які можуть вплинути на їхню об’єктивність (фінансові інтереси, участь у політичних акціях, подарунки, оплачені поїздки). У разі ризику упередженості редакція вживає заходів для збереження нейтральності.

5. Розмежування редакції та реклами

• Рекламні та спонсорські матеріали завжди маркуються як «Реклама» або «Партнерський матеріал».
• Реклама не впливає на зміст редакційних матеріалів.
• Нативні формати допустимі тільки при прозорій маркуванні.

6. Джерела та анонімність

• Прямі цитати наводяться точно, без спотворень.
• Анонімні джерела допускаються тільки при високій суспільній значущості відомостей і ризику для інформатора.
• Редакція завжди знає особу джерела і перевіряє достовірність інформації.
• Новини не базуються виключно на одному анонімному джерелі.

7. Баланс і неупередженість

• При висвітленні конфліктних і чутливих тем ми надаємо різні позиції та необхідний контекст.
• Ми уникаємо штучної рівності, але завжди показуємо релевантні точки зору.
• Важливо не тільки «обидві сторони», але й реальне співвідношення значущості та фактів.

8. Різноманітність

• Ми цінуємо широкий спектр думок і культурне різноманіття аудиторії.
• При підготовці матеріалів враховуємо різні точки зору і намагаємося уникати дискримінації за національною, релігійною або соціальною ознакою.
• Особливу увагу приділяємо голосам діаспори та меншин, щоб їхня позиція була почута.

9. Етичні стандарти

• Ми дбайливо працюємо з постраждалими, сім’ями заручників і дітьми.
• Не публікуємо особисті дані без вагомих суспільних причин.
• Візуальний контент з елементами насильства або трагедій використовується тільки при високій значущості і супроводжується попередженням.

10. Авторське право

• Ми дотримуємося законів про авторське право.
• Усі фото, відео та графіка публікуються з вказівкою джерела.
• Перепублікація матеріалів можлива тільки за дозволом або в рамках добросовісного цитування.

11. Використання ІІ

• Штучний інтелект використовується тільки для технічних завдань: розшифровок, перекладів, чорнової підготовки.
• Остаточна відповідальність за зміст завжди на редакторах-людях.
• Генеративні зображення та аудіо, здатні ввести в оману, не застосовуються в новинних публікаціях.

12. Коментарі та користувацький контент

• Ми підтримуємо поважне спілкування та дискусію.
• Коментарі з образами, розпалюванням ненависті, спамом і порушенням закону видаляються.

13. Власники та фінансування

Проєкт фінансується учасниками та добровільними пожертвами.
Редакція зберігає незалежність і не приймає умов, здатних вплинути на редакційну політику або зміст матеріалів.

14. Локалізація

Усі мовні версії сайту містять сторінки «Про нас», «Контакти» та «Редакційна політика». Незалежно від мови ми дотримуємося одних і тих самих принципів прозорості та відповідальності.

15. Зворотний зв’язок

• Для виправлень: corrections@nikk.agency
• Для прес-запитів: press@nikk.agency
• Для загальних звернень: news@nikk.agency
• Також доступна форма зворотного зв’язку на сторінці «Контакти».

Ми прагнемо відповідати максимально оперативно і виправляти помилки в найкоротші терміни.

Коли один із засновників держави Ізраїль і перший її прем’єр Давид Бен-Гуріон у 1925 році організовував урочистий прийом найшанованішого гостя барона Ротшильда – він зробив це у Великій синагозі Тель-Авіва, збудованій уманчанином…

У рубриці “Євреї з України” – Іегуда Магідович (21 січня 1886, Умань, Україна — 5 січня 1961, Тель-Авів, Ізраїль).

Від Умані до Білого міста: історія Іегуди Магідовича

У середині XIX століття в Умані жила родина капелюшника Беньяміна-Цві Магідовича. Його майстерня пахла парою, пресованим фетром і свіжими стрічками — саме там, у 1886 році, народився хлопчик на ім’я Лейб, якого згодом увесь Тель-Авів знав як Іегуду Магідовича. Мати, Рахіль Садова, була хранителькою дому, а батько — майстром, у якого замовляли капелюхи і чиновники, і молоді денді.

Навчання у хедері в маленькому містечку було природним початком для єврейського хлопчика того часу. Але Лейб, окрім молитов і П’ятикнижжя, тягнувся до малюнків і незвичних форм. Роки потому ця пристрасть приведе його у 1903 році до Одеси.

Одеські роки: пензель, олівець і архітектура

На початку XX століття Одеса була містом, де мистецтво і торгівля змішувалися у гамірному порту. Магідович навчався образотворчому мистецтву в Одесі, потім у Києві, а згодом повернувся до Одеси вивчати архітектуру — по суті, поєднуючи естетику з інженерним розрахунком. До 1910 року він уже мав диплом і перші замовлення.

Так, Іегуда Магідович навчався в Одесі, зокрема у художньому навчальному закладі. Найімовірніше (немає достовірних джерел інформації, де саме він навчався), це була Одеська художня школа (училище) з архітектурним відділенням, де він отримав художню підготовку, а потім, імовірно, продовжив навчання в «Одеській академії мистецтв» (Academy of Arts), завершивши освіту приблизно у 1910 році. Про це свідчать і англомовні, і івритомовні джерела. В Одесі він не просто креслив фасади. Магідович проєктував будинки, що несли в собі відлуння італійських вілл і французьких курортних особняків — адаптованих, звісно, до одеського клімату і місцевих звичок.

У 1911 році він одружився на Атиль, уродженій Фогель, і в пари народилося двоє синів: Рафаель Мегіддо і Авшалом Мегідович. Але життя в місті було неспокійним. Погроми, революційні мітинги і вуличні перестрілки змушували єврейські громади самоорганізовуватися. Магідович не стояв осторонь — брав участь в єврейській самообороні, і деякі джерела називають його навіть окружним командиром одного з цих загонів.

1919 рік: Одеса прощається

Громадянська війна розривала імперію на шматки. В Одесі біля портових доків товпилися родини з вузлами, чекаючи на дозвіл виїхати. Магідович отримав підроблене посвідчення, щоб покинути місто, і восени 1919 року опинився серед пасажирів пароплава «Руслан».

З підробленим одеським посвідченням – до берегів Палестини…

Восени 1919 року з Одеси до Палестини у подорож, що зробила його легендарним, вирушив корабель “Руслан” з шістма сотнями євреїв на борту. Нинішні ізраїльтяни називають “Руслан” не інакше як “Мейфлауер сіонізму, що відкрив період Третьої алії”. (“Мейфлауером” називався корабель, який привіз до берегів США перших поселенців з Англії).

Так само символічною стала назва “Руслана” для євреїв — хоча він і не був першим з моменту початку повернення євреїв на Землю обітовану, але шістсот його пасажирів були цвітом майбутньої держави, що відроджувалася з попелу…

По всій території колишньої Російської імперії вирувала війна, коли в Одесі у всіх припортових будинках і навіть просто на вузлах із пожитками посеред площі скупчилися євреї-біженці. 170 з них були втікачами із Цфата та Тверії – підданими Великої Британії, які прагнули повернутися у рідну Палестину. Англійський консул звернувся з проханням до чиновників радянської Одеси – і ті дали дозвіл на виїзд. Але Одеса не була б Одесою, якби до тих 170 іноземців не приписали ще пів тисячі євреїв з України, Польщі та Росії. Вони нашвидкуруч вивчили географію Палестини, щоб не “проколотися” під час бесіди в одеському ЧК, а необхідними мовами — івритом та англійською — кожен із них володів і без додаткового навчання. До того ж одеські професіонали кожному зробили по посвідченню репатріанта (“теудат оле”) з печаткою “Комітет біженців з Ерец-Ісраель по поверненню їх додому”.

Зрештою “Руслану” дали зелене світло — у подорож до далекої Палестини житель Умані Іегуда Магідович вирушив разом з майбутніми знаменитостями Ізраїлю — істориком Клаузнером, майбутнім редактором відомої газети “Га-Арец” Гліксоном, поетом Ратошем, доктором медицини Ясським, художниками Константиновським, Френкелем, Навоном і Литвиновським, скульптором Ціффером, майбутнім міністром освіти Дінуром, майбутнім членом Кнесету Рахіль Коен-Каган, матір’ю майбутнього прем’єра Ізраїлю Іцхака Рабіна — Розою Коен…

Це був не просто рейс — ізраїльтяни пізніше назвуть його «Мейфлауером сіонізму». На борту було близько шістсот осіб: історики, художники, майбутні політики, поети. 19 грудня 1919 року «Руслан» пришвартувався у Яффо, і Магідович разом з іншими зійшов на землю, яка стане його новим домом.

Початок у Тель-Авіві: креслення з Одеси

Він прибув не з порожніми руками — у багажі лежали сотні одеських проєктів, які він встиг врятувати з архівів. Переважно це були плани вілл у дусі італійської та французької Рив’єри, перероблені «на одеський лад». Тепер їм судилося перетворитися на будинки на вулицях Монтефіорі, Нахлат Беньямін і в нових кварталах. Багато з цих особняків були зведені у Тель-Авіві, переосмислені вже на єврейський манер.

У 1920 році його призначили першим головним архітектором Тель-Авіва. Він відповідав за планування і затвердження проєктів, а водночас сам проєктував — іноді в еклектиці з елементами мавританського стилю, іноді у чіткому ар-деко. На цій посаді він пробув до 1923 року, після чого відкрив власне бюро.

Друг мера та сміливі проєкти

З мером Меїром Дізенгофом він був знайомий ще з часів Умані. Дружба допомагала — не в плані привілеїв, а в плані сміливості рішень. Так, «Галей Авів Казино» — будівля на палях прямо над водою — стала візитівкою міста.

Тут збиралася творча богема, сюди заходив навіть Вінстон Черчилль. Казино вистояло під час шторму 1936 року, але було знесено після смерті Дізенгофа — за його життя мер «тримав руку» над проєктом друга. У 1923 р. Йеѓуда Магідович відкрив власну архітектурну фірму та почав будувати у місті житлові й адміністративні будівлі, які тоді особливо користувалися попитом у молодому місті. До сьогодні відома будівельна компанія «Рафаель Мегідо», названа на честь сина Магідовича.

Магідович працював у стилі арт-нові – так в Ізраїлі називають місцеву різновидність стилю модерн. Багато цікавих споруд було зруйновано, наприклад, «будинок Ковалькіна» в районі площі Дізенгоф, казино – «дивовижна, простора, легка будівля, у дусі людей напідпитку». Але багато, на щастя, збереглося, зокрема – Велика синагога на Алленбі, «будинок Левіна», готель «Нордау», готель «Бен Нахум», «Бейт Карусела» на бульварі Ротшильда. У центральній частині «Дому Каруселі» був зроблений камін, а на вікна зсередини підвішено другий ряд кольорових вітражних вікон.

Вони висіли на кільцях, і коли повітря, нагріте вогнем каміна, змушувало їх злегка рухатися, то відблиски вогню грали у скельцях вітражів, і тоді по кімнаті кружляли яскраві кольорові плями – звідси і назва будинку. «Дім з колонами» на вулиці Рамбам прикрашений колонами та арками – елементами класичного стилю. Побудований він у 1924 р. і зараз включений до списку будинків, що підлягають відновленню. Площа, на якій розташована ця будівля, носить ім’я Йеѓуди Магідовича.

Будинок Левіна: теракт і таємний механізм

У 1923 році багатий купець Яків Левін доручив Магідовичу збудувати особняк на бульварі Ротшильда. Архітектор спроєктував тосканську віллу з вежею, дах якої міг розсуватися, відкриваючи вид на зоряне небо у свято Суккот. У різні роки в будинку працював банк, британська школа, штаб «Хагани», а потім і радянське посольство. У 1953 році бойовики «Ецель» і «ЛЕХІ» кинули в будівлю гранату — протест проти антисемітської «справи лікарів» у СРСР. Постраждали люди, зокрема дружина посла. Через три дні СРСР розірвав дипломатичні відносини з Ізраїлем — до смерті Сталіна.

У 1991 році будинок Левіна роботи уродженця Умані оголосили «об’єктом особливої архітектурної цінності» і розпочали надзвичайно дорогу реставрацію — із залученням найкращих фахівців та техніки, спеціально привезеної з Південної Африки. Коли реставратори працювали над вежею, то в найвищій її частині виявили купу старих газет і дивовижний механізм, призначення якого ніхто не знав. Спробували привести його в дію — і були вражені, коли дах над головами розсунувся: механізм, винайдений уманчанином, справно працював і через 70 років!

Після реставрації у будинку Левіна функціонували виставкові зали та офіс відомого антикварного аукціону «Сотбіс». У 2006 році за 35 мільйонів шекелів (що співмірно з вартістю побудованої поруч вежі «Бейт Алров») віллу придбав канадський мільярдер Джеррі Шварц. Будинок, зведений вихідцем з Умані, і досі залишається однією з головних архітектурних перлин туристичних маршрутів столиці.

Архітектурний почерк

За свою кар’єру він спроєктував понад 500 будівель. Велика синагога, вілли з колонами і куполами, будинки в стилі ар-деко та інтернаціональному стилі — все це роботи Магідовича. Навіть переходячи до модернізму, він зберігав звичку додавати деталі — арки, вежі, декоративні ґрати, — які відсилали до його європейського та українського досвіду.

Україна в пам’яті та в роботах

Після еміграції повернутися в Україну він не міг — радянська влада не допускала таких контактів. Але в його проєктах завжди можна було знайти відлуння «українського періоду»: пропорції фасадів, прийоми планування, декоративні рішення. Ізраїльські путівники незмінно називають його «уродженцем Умані». Українські краєзнавці в останні роки теж згадали про нього: у Черкаській області вийшли публікації, а в Одеському музеї у 2024 році навіть провели огляд його одеських років.

Фінал і спадщина

У 1954 році Магідович переніс інсульт і припинив працювати. Помер він у 1961 році в Тель-Авіві і був похований на кладовищі Кір’ят-Шауль. Залишив по собі не лише будівлі, але й приклад того, як людина з провінційного українського міста може вплинути на вигляд одного з найвідоміших міст світу. У нього залишилися сини та нащадки. Сімейний будинок на вулиці Могілівер, який не входив до списку об’єктів міської спадщини, було знесено у 2016 році, і на його місці звели сучасну житлову будівлю.

У 1993 році архітектор Гілад Довшні опублікував об’ємну книгу, присвячену творчості Магідовича та його внеску в розвиток Тель-Авіва і будівельної галузі Ізраїлю. У 2019 році на пішохідній вулиці Нахалат Біньямін було встановлено меморіал на його честь.

…

Рубрика «Євреї з України» на НАновости – новини Ізраїлю розповідає про людей, чиє коріння в Україні, а внесок — в історію єврейського народу та Ізраїлю. Це історії, де український досвід та ізраїльська доля переплітаються в одному життєвому шляху. Біографія Іегуди Магідовича — яскравий приклад цього зв’язку, від Умані й Одеси до сотень будівель у Білому місті.

Автор: Павло Швейко

Зустрічаються в п’ятницю, 30 жовтня 2026 року, в CALLAS TLV, Menachem Begin Rd 37, Tel Aviv-Yafo. Двері відкриються о 19:00, основна програма почнеться о 20:00, після півночі залишаться ще дві години на afterparty.

Квитки вже доступні на https://selector.org.il/e/Pcy-i4HGkP2

Вечір пройде українською мовою, але захід відкритий для всіх бажаючих. Знати український фольклор, приходити у вишиванці або розбиратися в тому, хто такі мавки, зовсім не обов’язково. Можна просто прийти на вечірку, послухати музику і познайомитися з ще однією частиною сучасного українського культурного життя в Ізраїлі.

Що таке «Велесова ніч» і хто такі її персонажі

Для ізраїльського читача тут краще одразу розділити дві речі.

Велес — дійсно давнє слов’янське божество, відоме за письмовими джерелами більше тисячі років. А «Велесова ніч» з 31 жовтня на 1 листопада в її сьогоднішньому українському вигляді — сучасна культурна традиція, яка стала помітною в Україні вже в XXI столітті.

Велес, або Волос, згадується в літописних розповідях про договори Русі з Візантією 907 і 971 років. Його називали «скотським богом» і пов’язували зі скотом, господарством, достатком і матеріальним благополуччям. Тобто сам Велес — не сучасний персонаж, придуманий для осінніх фестивалів або Halloween: його ім’я дійсно відоме з джерел часів Київської Русі.

Але окремого щорічного свята під назвою «Велесова ніч» саме 31 жовтня українські етнографічні записи XIX і XX століть не фіксують. При цьому українська народна культура дійсно знала безліч сюжетів про предків, ворожіння, відьом, лісових істот, нечисту силу і особливі дні, коли межа між звичайним і потойбічним світом ніби ставала менш чіткою. Просто історично всі ці уявлення не складали єдиного свята під сьогоднішньою назвою.

В українському інформаційному просторі назва «Велесова ніч» стає помітною приблизно з 2017 року. Ніч з 31 жовтня на 1 листопада починають описувати як українську інтерпретацію Halloween, додаючи до неї власні народні і літературні образи. В 2020-х роках це вже не тільки інтернет-тема: під назвою «Велесова ніч» в Україні проводять культурні програми, фольклорні зустрічі, фестивалі і тематичні вечірки.

Наприклад, в 2025 році в Полтаві відбувся етнографічний вечір «Велесова ніч: обряди українського Геловіну». При цьому сама сучасна форма свята розглядається швидше як нове переосмислення старих фольклорних мотивів, а не як буквальне відновлення одного давнього обряду.

Звідси і персонажі, які сьогодні з’являються навколо «Велесової ночі». Для української аудиторії багато з них знайомі з дитинства, зі школи, літератури, театру або сучасної масової культури. Для ізраїльтянина слова «конотопська відьма» або «карпатська мавка» вимагають окремого пояснення.

Конотопська відьма — перш за все один з найвідоміших образів української літератури XIX століття. Конотоп — реальне місто в нинішній Сумській області. В 1833 році український письменник Григорій Квітка-Основ’яненко написав сатирично-фантастичну повість «Конотопська відьма», опубліковану в 1837 році. У центрі історії — полювання на відьом, магія, забобони і відьма Явдоха Зубиха, а за всім цим — досить жорстка сатира на місцевих чиновників, невігластво і людську дурість.

Через майже два століття «Конотопська відьма» знову стала частиною сучасної української культури. В 2023 році режисер Іван Уривський поставив однойменну виставу в Національному театрі імені Івана Франка в Києві. Постановка стала одним з помітних театральних хітів України, фрагменти вистави розійшлися по соціальних мережах, а образ конотопської відьми знову опинився в масовій культурі. Тому сьогодні це одночасно і персонаж старої літератури, і цілком сучасний український культурний символ.

Мавка — образ набагато старішого фольклорного походження. В українських народних уявленнях це жіноча надприродна істота, пов’язана з лісом і дикою природою. Особливо багато розповідей про мавок записували в Карпатах, на Волині і Поділлі в XIX–XX століттях. Зазвичай мавку уявляли молодою красивою дівчиною, але вона належить не людському світу і в старих історіях далеко не завжди безпечна для того, хто її зустрів.

На всю Україну образ Мавки став особливо відомий завдяки Лесі Українці, яка в 1911 році написала драму-феєрію «Лісова пісня». Її Мавка стала одним з найвпізнаваніших персонажів української літератури. В XXI столітті образ отримав ще одну хвилю популярності завдяки сучасній культурі, в тому числі українському анімаційному фільму «Мавка. Лісова пісня», що вийшов в 2023 році.

Тому вираз «карпатська мавка» для українця зазвичай викликає досить зрозумілий набір асоціацій: гори, ліс, довге волосся, природа, краса і одночасно щось нелюдське і трохи небезпечне.

Відьми взагалі займають велике місце в українському фольклорі. У записах XIX–XX століть їм приписували здатність впливати на врожай, домашню худобу, погоду, здоров’я людей і сімейне життя. При цьому українська народна відьма далеко не обов’язково виглядала як західноєвропейська Halloween-відьма в чорному капелюсі з мітлою. У розповідях це могла бути цілком звичайна жінка, яку оточуючі вважали здатною чаклувати.

Поруч з відьмами в народних історіях існували чаклуни, знахарі і «знаючі люди». Одні лікували травами, інші використовували замовляння, третім приписували здатність бачити або робити те, що недоступно звичайній людині. Межа між народною медициною, вірою, забобонами і магією в таких розповідях була дуже рухливою.

Карпати теж з’являються в сучасній «Велесовій ночі» не випадково. Саме українські Карпати особливо міцно пов’язані в масовому уявленні з гірським фольклором, лісовими істотами, знахарями, чарами і численними легендами. Тому туман над Карпатами, мавки і відьми сьогодні стали майже готовою візуальною мовою української містичної теми.

А ось гарбуз з вирізаним обличчям відноситься вже перш за все до сучасної міжнародної культури Halloween. В українському побуті гарбуз відомий століттями і навіть отримав своє символічне значення: вираз «дати гарбуза» означає відмовити людині під час сватання. Але перетворювати гарбуз на світильник з обличчям — це не давній український звичай «Велесової ночі», а елемент Halloween, який в XXI столітті спокійно змішався з українською тематикою.

Тому сучасна українська «Велесова ніч» виглядає саме як такий культурний сплав. 907 і 971 роки дають нам реальні письмові згадки Велеса; XIX–XX століття — величезний пласт записаного українського фольклору про відьом, мавок, знахарів і потойбічний світ; 1833 і 1837 роки — поява «Конотопської відьми» в українській літературі; 1911 рік — «Лісова пісня» Лесі Українки і знаменита Мавка; приблизно з 2017 року назва «Велесова ніч» помітно поширюється в українському інформаційному просторі; а в 2020-х роках перетворюється вже на впізнаваний сучасний формат культурних заходів і вечірок.

Тому, коли сьогодні поруч опиняються Велес, конотопські відьми, карпатські мавки, чаклуни і гарбузи, це не список персонажів одного давнього обряду. Це сучасна українська інтерпретація, в якій поєдналися давнє ім’я Велеса, справжній український фольклор, класична література XIX–XX століть і сьогоднішня Halloween-культура.

Що таке «Велесова ніч» в даному випадку

Організатори не намагаються перетворити клуб на етнографічний музей і самі досить точно пояснюють свою ідею: «сучасна інтерпретація українського Гелловіну» (сучасна інтерпретація українського Хелловіна).

У сучасній Україні назва «Велесова ніч» стала впізнаваним осіннім містичним форматом, де поєднуються українські народні мотиви, історії про відьом, мавок, Карпати, потойбічний світ і вже звична культура Halloween. На вечірці DISCO UKRAЇNA цю тему вирішили не просто написати на афіші, а вбудувати в програму вечора.

Саме тому тут з’явиться Марина Кадацька, яка представляє MAK UA — «Українську Мистецьку Аматорську Кузню в Ізраїлі». Вона розповість гостям про символи, образи і містичний світ «Велесової ночі». Організатори одразу попереджають: історичної контрольної не буде. Все-таки люди прийшли танцювати.

Для ізраїльського читача простіше всього уявити формат так: це українська тематична Halloween-party, тільки замість стандартного набору західної поп-культури організатори беруть українські образи і додають до них сучасну клубну сцену Тель-Авіва.

Чотири DJ і прем’єра нової Сердючки

За музику 30 жовтня відповідають DOMINIC, LOUTIQUE, SAMSO і ROMAN ZOTS.

Після попередньої вечірки команда провела опитування серед гостей і каже, що музичну програму збирала вже з урахуванням отриманих відгуків. Тому обіцяють не йти виключно в один бік: будуть сучасна українська музика, відомі пісні минулих років, оригінальні версії композицій, нові ремікси і міжнародні танцювальні треки.

Причому два DJ готують до вечора власні прем’єри — DOMINIC і LOUTIQUE.

У LOUTIQUE буде ще один окремий номер: новий ремікс на «Dancing Lasha Tumbai» Вєрки Сердючки. До 20-річчя пісні ще залишається час — Сердючка виступила з нею на «Євробаченні» в 2007 році, — тому тут мова саме про прем’єру напередодні ювілею. Вперше нову версію організатори обіцяють поставити саме на DISCO UKRAЇNA.

Для проекту такі музичні експерименти вже не новина. На попередній великій вечірці «НЕЗАЛЕЖНА 2026», що проходила в серпні на тій же площадці CALLAS TLV, LOUTIQUE готував окремий ремікс на пісню Ірини Білик. Тоді до команди також приєдналася DJ LUMARE зі Львова. Наш матеріал про ту зустріч можна прочитати тут: «НЕЗАЛЕЖНА 2026» в Тель-Авіві.

Відьма на вході, Оля Ярош і містичний стендап

Знайомство з тематикою вечора почнеться буквально з дверей. Гостей буде зустрічати Віта, яку організатори представляють як «перша зустріч з містикою».

Ведучою знову стане Оля Ярош. На ній конкурси, інтерактиви і зв’язок між окремими частинами програми.

А Антон Шевченко готує для «Велесової ночі» окремий стендап з містичним ухилом. Після виступу програма знову повернеться на танцпол.

Для НАновини — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency тут цікава і сама еволюція DISCO UKRAЇNA. Ще навесні проект проводив White Party в PHI GARDEN, а тепер після серпневої «НЕЗАЛЕЖНА 2026» залишається на більшій площадці CALLAS і будує вже повністю тематичний вечір з ведучою, стендапом, культурною частиною і окремими активностями. Про травневу вечірку ми розповідали в матеріалі «DISCO UKRAЇNA в Тель-Авіві — українська White Party».

За найкращий костюм дадуть 1 000 шекелів

Костюми цього разу не просто для фотографій. Головний приз конкурсу — 1 000 ₪.

Організатори пропонують згадати конотопських відьом, карпатських мавок, чаклунів, гарбузи або придумати взагалі власний образ. Переможця будуть обирати спільно гості і журі. Хто увійде в журі, повідомлять ближче до вечірки.

Але приходити в костюмі ніхто не зобов’язаний. Dress code сформульований досить широко: святковий, коктейльний, тематичний або з українським акцентом.

Є тільки одне обмеження, і воно для Ізраїлю зараз цілком зрозуміле. Команда просить відмовитися від надмірно кривавих і жорстоких образів — з урахуванням того, через що проходять люди і в Україні, і в Ізраїлі. Містики скільки завгодно. Кривавий хоррор організатори в цей вечір бачити не хочуть.

Буде і Колесо фортуни з подарунками. Список призів поки не розкривають — його обіцяють опублікувати ближче до 30 жовтня.

Як пройде вечір

В 19:00 відкриються двері. В цей час вже буде грати музика, запрацює бар, можна зустрітися з друзями, замовити їжу або випити щось перед початком програми.

З 20:00 до півночі — основна частина: DJ-сети, нові ремікси, розповідь про «Велесову ніч», стендап, конкурси, Колесо фортуни і танці.

З 00:00 до 02:00 залишиться afterparty. Як сформулювали самі організатори: основна програма закінчиться, вечірка — ні.

У вартість будь-якого квитка вже включено один напій на вибір — пиво або келих вина. В CALLAS також буде працювати бар зі спеціальними цінами, можна замовити їжу. Все понад включеного напою оплачується окремо.

Вхід — тільки 18+.

Поруч з CALLAS є кілька парковок. Більш детальну інформацію про парковку і інші практичні деталі команда обіцяє відправити гостям перед заходом.

Квитки: від 99 шекелів

Зараз діє акційна ціна.

Звичайний акційний квиток коштує 99 ₪ + сервісний збір. Варіант 119 ₪ + збір включає ті ж умови і додаткові 20 шекелів на підтримку пільгових квитків для українських біженців. Квиток з трансфером коштує 149 ₪ + збір. Повна ціна квитка при покупці безпосередньо на вході — 199 ₪ + збір.

Квитки продаються через Selector: сторінка DISCO UKRAЇNA «Велесова ніч».

Українські біженці в Ізраїлі

Соціальну частину DISCO UKRAЇNA зберігає і в новому випуску. При покупці квитка можна додати 20 шекелів, які направлять на фінансування пільгових квитків для українських біженців, які зараз знаходяться в Ізраїлі через війну.

Українцям, яким потрібен такий квиток, пропонують звертатися в WhatsApp до Ханни: +972-55-318-0875. Вона представляє ASSAF, ізраїльську організацію, що працює з біженцями і прохачами притулку. Цей контакт призначений саме для питань про пільгові квитки; по самій вечірці організатори просять писати їм безпосередньо.

Така схема вже використовувалася DISCO UKRAЇNA раніше. Наприклад, на лютневій вечірці Be My Valentine і травневій White Party збір додаткових 20 шекелів також йшов на квитки для українців, які опинилися в Ізраїлі через війну. Детальніше про перший такий захід НАновини розповідали тут: «Підтримка українських біженців в Ізраїлі: DISCO UKRAЇNA».

Крім цього, частину доходу від вечора організатори обіцяють передати на підтримку волонтерських ініціатив в Україні і української спільноти в Ізраїлі.

Хто організовує DISCO UKRAЇNA

У картці заходу організатор вказаний як DISCO UKRAINA, контактна пошта — nezalezhna.il@gmail.com. Проект пов’язаний з командою «Незалежна — українська вечірка», яка проводить українські музичні і громадські заходи в Ізраїлі. У попередніх анонсах цієї серії організатором також вказувалася «Незалежна».

За новинами команди можна стежити через Nezalezhna.il в Facebook і Instagram. При цьому сама вечірка залишається українською за мовою і змістом, але запрошення адресоване не тільки українцям: організатори чекають друзів спільноти, ізраїльтян і взагалі всіх, кому хочеться провести п’ятничний вечір з українською музикою і трохи незвичною для Тель-Авіва містикою.

DISCO UKRAЇNA: «Велесова ніч» пройде 30 жовтня в CALLAS TLV, Menachem Begin Rd 37.

Двері — о 19:00, основна програма — з 20:00, afterparty — до 02:00.

І костюм можна залишити вдома. Хоча з призом в тисячу шекелів, можливо, варто все-таки подумати.

Квитки вже доступні на https://selector.org.il/e/Pcy-i4HGkP2

Автор: Лев Варшавський

Жодних вражаючих цифр у повідомленні немає. Не вказано, скільки сімей отримали продукти, скільки добровольців брали участь у поїздці і скільки коштів на неї витратили. Відомо головне: люди приїхали туди, де після обстрілів була потрібна допомога.

Здавалося б, що тут особливого? Хліб і вода. Але спробуйте сказати людині, у якої російська ракета пошкодила будинок, що це дрібниця. Особливо якщо він літній, живе один або просто боїться зайвий раз виходити на вулицю.

У Харкові давно навчилися допомагати один одному

Харків розташований приблизно в 30 кілометрах від російського кордону. Для ізраїльського читача ця відстань цілком зрозуміла: приблизно стільки відділяє деякі населені пункти на півночі Ізраїлю від кордону з Ліваном. Тільки російська війна проти України триває вже п’ятий календарний рік, і Харків весь цей час залишається однією з постійних цілей атак.

5 жовтня місто знову зазнало російського авіаудару. Рятувальники розбирали пошкоджені будівлі, співробітники Українського Червоного Хреста обходили постраждалі будинки, з’ясовували, кому потрібна допомога, доставляли необхідні речі.

Через кілька днів з’явилася публікація про роботу єврейських добровольців. З яким саме ударом пов’язаний їхній виїзд, Федерація не уточнила. Але сама необхідність таких поїздок для Харкова, на жаль, давно стала звичною.

У місті діють різні благодійні, волонтерські та релігійні організації. Кожна допомагає в міру своїх можливостей. Іноді це складна евакуація, іноді ліки для людини, яка не може вийти з квартири, іноді кілька пакетів з продуктами.

Євреї Харкова не допомагають чужому народу. Вони допомагають своєму

Мені здається, саме тут знаходиться головний зміст цієї невеликої новини.

Українські євреї — частина українського суспільства. Їхні сім’ї жили в Харкові задовго до нинішньої війни. Вони будували місто, працювали лікарями, інженерами, викладачами, підприємцями. Їхні діти ходили в ті ж школи, що й діти інших харків’ян.

У українських євреїв є власне релігійне життя, традиції та міцний зв’язок з Ізраїлем. Але все це не робить їх менш українцями.

Коли російська армія обстрілює Харків, ракети не вибирають квартири за національністю мешканців. Коли після удару зникає електрика або вода, від цього страждають усі. І коли єврейська громада розвозить продукти, вона допомагає людям свого міста, своєму українському народу.

Нікому не доводиться заради цього відмовлятися від власної ідентичності.

Навпаки, збереження єврейського життя і участь у долі України тут прекрасно поєднуються.

Громада, яка сама постраждала від війни

За цією допомогою стоїть організація з багаторічною історією. Єврейську громаду Харкова очолює рабин Моше Московіц, представник руху ХАБАД — міжнародної єврейської релігійної та благодійної мережі, добре відомої в Ізраїлі.

З початку повномасштабного вторгнення громада займається доставкою продуктів, допомогою літнім, підтримкою сімей і дітей. Одночасно тривають молитви, заняття і свята.

Причому російські удари не обійшли стороною і саму єврейську інфраструктуру.

Як раніше розповідали НАновини в матеріалі про пошкоджені єврейські об’єкти України, у березні 2022 року в Харкові постраждали єврейська школа, синагога і єшива — релігійний навчальний заклад. Пошкодження отримав також меморіал у Дробицькому Яру, місці масових вбивств євреїв нацистами під час Другої світової війни.

Тут є гірка історична деталь. Люди, чия громада зберігає пам’ять про жертви Голокосту, сьогодні знову змушені захищати своїх дітей, рятувати сусідів і відновлювати пошкоджені будівлі. Тепер — через російські обстріли.

І все ж вони знаходять сили допомагати іншим.

Що повинні побачити в цій історії ізраїльтяни

В Ізраїлі існує поняття «арвут ададит» — взаємна відповідальність. Коли після ракетних ударів жителі одного району допомагають сусідам з іншого, ніхто особливо не дивується. Так має бути.

Але у цієї взаємної відповідальності немає державних кордонів.

Євреї Харкова залишаються частиною світового єврейського народу, підтримують стосунки з Ізраїлем, отримують допомогу від єврейських організацій за кордоном. Одночасно вони виконують свій громадянський обов’язок перед Україною.

У НАновинах — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency ми вже розповідали про єврейські дитячі табори України влітку 2026 року. Дітям влаштовують свята і заняття, але дорослі зобов’язані заздалегідь знати, де знаходиться найближче укриття. Навіть відпочинок тут неможливо відокремити від війни.

Тепер ще одна історія з того ж життя. Поки одні представники громади дбають про дітей і літніх, інші везуть хліб і воду людям, постраждалим від російських ударів.

І це не слід сприймати як щось виняткове. Українські євреї допомагають своїй країні не тому, що хтось вимагає від них демонстрації патріотизму. Вони живуть тут. Тут їхні будинки, близькі, сусіди і майбутнє.

Кілька буханок хліба — теж опір

Росія намагається не тільки руйнувати українські міста. Постійні удари по житлових кварталах роблять звичайне життя все більш важким. Люди змушені витрачати сили на те, про що в мирний час навіть не замислювалися.

А допомога сусіду дозволяє хоча б трохи полегшити це життя.

Звичайно, хлібом і водою неможливо зупинити ракети або відновити зруйнований будинок. Для цього потрібні зовсім інші рішення, гроші і зусилля.

Але людині, яка залишилася після обстрілу без найнеобхіднішого, потрібні не тільки великі державні програми. Їй потрібна допомога сьогодні.

Тому мені і захотілося розповісти про цю коротку публікацію Федерації єврейських громад України.

У ній немає нічого героїчного в звичному розумінні. Ніхто не виголошує гучних промов, не вимагає подяки, не зображає рятівника.

Євреї Харкова просто привезли своїм землякам хліб і воду.

І поки російська армія продовжує обстрілювати українські міста, такі вчинки нагадують, що зруйнувати будинки набагато легше, ніж зруйнувати людські зв’язки.

Це своє місто. Це свій народ. І йому допомагають не на словах.

Але в реальності саме цей підхід часто стає найдорожчою помилкою.

Докладно про вихід на пенсію в Ізраїлі, пенсійні фонди, Битуах Леумі, пицуїм і важливі перевірки перед прийняттям рішення можна прочитати тут:  https://pension.nikk.co.il/

В Ізраїлі пенсійна система влаштована так, що людина може мати кілька різних джерел майбутнього доходу: державну допомогу по старості, пенсійний фонд, Битуах Менаалим, Купат Гемель, Керен Іштальмут, пицуїм, старі накопичення від попередніх роботодавців і додаткові страхові або пенсійні програми. Частину цих грошей люди пам’ятають, частину давно забули, а про деякі програми взагалі дізнаються тільки після професійної перевірки.

І тут виникає головне питання для тих, кому вже виповнилося 60 років або хто наближається до цього віку: чи можна вже зараз почати отримувати пенсію з пенсійного фонду і при цьому продовжувати працювати?

Відповідь може бути несподіваною. У деяких випадках — так, таку можливість дійсно варто перевірити. Але це не означає, що всім людям після 60 потрібно терміново починати отримувати виплати. У однієї людини такий крок може збільшити сімейний дохід вже сьогодні, а у іншої — зменшити майбутню пенсію, вплинути на податки або створити проблеми для сім’ї в майбутньому.

Тому правильне питання звучить не “чи належить мені пенсія?”, а інакше: що вигідно саме в моїй ситуації?

Пенсія в Ізраїлі — це не одна кнопка і не одна виплата

Для багатьох російськомовних ізраїльтян слово “пенсія” звучить як щось єдине: настав вік, подав документи, почав отримувати гроші. Але в Ізраїлі все складніше, і саме через це люди часто плутаються.

Є допомога по старості від Битуах Леумі. Це державна виплата, яка залежить від віку, страхового стажу, доходів та інших умов.

Є пенсійний фонд — гроші, які роками накопичувалися з відрахувань працівника і роботодавця. Ці кошти не є тим самим, що допомога Битуах Леумі, і живуть за іншими правилами.

Є пицуїм — компенсаційна частина, яка може бути пов’язана зі звільненням, зміною роботи і пенсійними накопиченнями. Іноді людина сприймає ці гроші як “вільну суму”, яку можна просто забрати, але таке рішення може вплинути на майбутню щомісячну пенсію.

Є Керен Іштальмут, Купат Гемель, старі пенсійні програми, додаткові страховки і накопичення, які могли залишитися після попередніх місць роботи. Особливо часто це стосується людей, які за життя кілька разів змінювали роботодавців, працювали частково, були приватними підприємцями або переїжджали між містами і сферами зайнятості.

Саме тому перед виходом на пенсію важливо не просто запитати знайомого “як у тебе було?”, а зібрати повну картину.

• Скільки у вас пенсійних програм?
• Де знаходяться накопичення?
• Яка сума вже є?
• Які комісії ви платите?
• Який прогноз щомісячної пенсії?
• Що буде, якщо почати отримувати виплати зараз?
• Що зміниться, якщо почекати ще кілька років?
• Як все це пов’язано з податками, чоловіком або дружиною, спадкоємцями і майбутнім рівнем життя?

Поки на ці питання немає відповіді, будь-яке рішення буде швидше вгадуванням, ніж плануванням.

Чому вік 60+ вимагає окремої перевірки

Докладно про вихід на пенсію в Ізраїлі, пенсійні фонди, Битуах Леумі, пицуїм і важливі перевірки перед прийняттям рішення можна прочитати тут:  https://pension.nikk.co.il/

В Ізраїлі існує поняття раннього пенсійного віку. Для багатьох пенсійних питань вік 60 років стає важливою точкою, тому що саме після нього в деяких випадках можна розглядати початок отримання виплати з пенсійного фонду.

Але це не автоматичне право “для всіх” і не універсальна порада.

Уявімо звичайну сім’ю в Ізраїлі. Чоловікові 63 роки, дружині 59 років. Чоловік продовжує працювати, отримує зарплату, сім’я звикла планувати витрати навколо поточного доходу. Люди знають, що колись буде пенсія, але не впевнені, коли саме варто починати процес, які документи потрібні і чи є сенс щось перевіряти заздалегідь.

Після професійної перевірки може з’ясуватися, що пенсійний фонд вже дозволяє розглянути щомісячну виплату, навіть якщо людина продовжує працювати. Для сім’ї це може означати додатковий дохід вже зараз: гроші на поточні витрати, допомогу дітям, лікування, оренду, іпотеку, поїздки або просто більш спокійне життя.

Але у іншої сім’ї при схожому віці і схожій зарплаті розрахунок може показати протилежне. Якщо почати отримувати гроші занадто рано, майбутня пенсія може стати нижчою. Якщо неправильно торкнутися пицуїм, можна погіршити довгострокову картину. Якщо не врахувати податок, сума “на папері” виявиться зовсім не тією сумою, яка реально прийде на рахунок.

Ось чому тема 60+ настільки чутлива: тут не можна працювати за шаблоном.

Одне і те ж питання — “отримувати зараз чи чекати?” — для двох людей може мати два різних правильних відповіді.

Пенсійний фонд — це не Битуах Леумі

Одна з найчастіших плутанин виникає між Битуах Леумі і пенсійним фондом. Люди кажуть “пенсія”, але мають на увазі зовсім різні речі.

Битуах Леумі — це державна система національного страхування. Допомога по старості пов’язана з державними правилами, віком права, перевіркою доходів у певних періодах і страховим стажем.

Пенсійний фонд — це накопичення, які формувалися через роботу. Туди перераховувалися гроші з зарплати і внески роботодавця. Ці кошти можуть бути пов’язані з пенсійною виплатою, пицуїм, страховою частиною і обраним пенсійним маршрутом.

Якщо людина змішує ці дві теми, вона може неправильно оцінити своє становище. Наприклад, вона може думати: “Я ще не отримую Битуах Леумі, значить, ніякої пенсії поки бути не може”. Або навпаки: “Раз мені скоро належить допомога по старості, значить, пенсійний фонд сам все зробить”.

На практиці так не працює.

Допомога Битуах Леумі і виплати з пенсійного фонду потрібно розглядати окремо, а потім вже дивитися загальну картину сімейного доходу. Тільки так можна зрозуміти, скільки грошей людина реально зможе отримувати в місяць, які суми будуть брутто, які нетто, що буде з податком і як зміниться дохід після припинення роботи.

НАновини — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency регулярно піднімає такі теми саме тому, що для російськомовних сімей в Ізраїлі це не абстрактна фінансова теорія, а питання повсякденного життя: оплатити житло, зберегти рівень доходу, не втратити права і не підписати документи, наслідки яких потім буде складно виправити.

Де люди найчастіше втрачають гроші

Найпоширеніша помилка — взагалі не перевіряти пенсійні накопичення. Людина бачить у тлуші відрахування, знає, що “щось там є”, але не розуміє, в якому фонді лежать гроші, який обраний інвестиційний маршрут, скільки коштує обслуговування і який прогноз по майбутній пенсії.

Друга помилка — чекати звільнення або офіційного пенсійного віку, щоб вперше відкрити документи. До цього моменту частина рішень вже може бути менш гнучкою, а часу на спокійну підготовку залишається набагато менше.

Третя помилка — знімати пицуїм без розрахунку. На перший погляд це виглядає логічно: гроші накопичені, значить, можна використовувати їх зараз. Але в пенсійній системі Ізраїлю компенсаційна частина часто пов’язана з майбутньою пенсією, і її зняття може помітно зменшити щомісячну виплату в старості. Іноді людина отримує разову суму сьогодні, але втрачає набагато більше в майбутньому.

Четверта помилка — дивитися тільки на суму “брутто”. Пенсійна виплата може виглядати красиво в розрахунку, але після податків і інших умов реальна сума буде іншою. Тому важливо розуміти не тільки розмір можливої пенсії, але і те, скільки людина фактично побачить на банківському рахунку.

П’ята помилка — не враховувати чоловіка або дружину. При початку отримання пенсії людина може вибирати умови, які вплинуть на те, що буде отримувати її чоловік або дружина після її смерті. Це не технічна дрібниця, а одне з найважливіших сімейних рішень у пенсійному плануванні.

Є і ще одна серйозна проблема: багато людей орієнтуються на чужий досвід.

Хтось каже: “Я почав отримувати — і все відмінно”. Інший каже: “Не чіпай нічого до 67”. Третій радить зняти пицуїм, тому що “гроші повинні бути в руках”. Але чужа історія не замінює розрахунок, тому що у кожної людини різні накопичення, стаж, дохід, вік подружжя, здоров’я, податкова ситуація і плани на роботу.

Що потрібно дізнатися до прийняття рішення

Докладно про вихід на пенсію в Ізраїлі, пенсійні фонди, Битуах Леумі, пицуїм і важливі перевірки перед прийняттям рішення можна прочитати тут:  https://pension.nikk.co.il/

Якщо вам вже виповнилося 60 років або цей вік наближається, перше, що варто зробити, — не подавати терміново документи і не знімати гроші, а перевірити картину цілком.

Потрібно зрозуміти, скільки пенсійних програм відкрито на ваше ім’я.

Іноді у людини є активний фонд від останнього роботодавця і один або кілька старих фондів, про які вона давно забула. Буває, що гроші лежать у різних місцях, і без перевірки неможливо побачити повну суму.

Важливо дізнатися, яку щомісячну виплату можна отримати зараз і який буде прогноз, якщо почекати кілька років. Різниця може бути суттєвою, особливо якщо людина продовжує працювати, а внески в пенсійний фонд продовжують надходити.

Окремо потрібно перевірити пицуїм. Це один з найчутливіших блоків, тому що рішення по компенсаціям може вплинути на майбутню пенсію, податкові пільги і загальну структуру виплат.

Не менш важливе податкове питання. Пенсія в Ізраїлі може мати податкові наслідки, і перед початком виплат варто зрозуміти, які звільнення або пільги можуть бути доступні, які документи потрібно підготувати і як не створити собі зайве податкове навантаження.

Також потрібно заздалегідь обговорити сімейну частину. Що буде отримувати чоловік або дружина? Які гарантовані виплати можна вибрати? Що станеться з грошима, якщо людина почне отримувати пенсію, а потім піде з життя через кілька років або навіть раніше? Ці питання неприємно обговорювати, але саме вони захищають сім’ю від важких фінансових сюрпризів.

Хороша пенсійна перевірка повинна дати людині не красиву рекламну фразу, а зрозумілу відповідь: які є варіанти, які плюси, які ризики і що вигідніше саме зараз.

Чи можна працювати і отримувати пенсію одночасно

У деяких ситуаціях людина дійсно може продовжувати працювати і одночасно отримувати виплати з пенсійного фонду. Для російськомовних ізраїльтян це часто стає відкриттям, тому що багато хто впевнений: пенсія починається тільки після звільнення.

Однак важливо не переплутати можливість з рекомендацією.

Якщо пенсійний фонд дозволяє почати виплату, це ще не означає, що рішення автоматично вигідне. Потрібно дивитися, скільки грошей накопичено, який розмір щомісячної виплати вийде, чи продовжаться пенсійні відрахування з поточної роботи, як зміниться майбутня пенсія, що буде з податками і як це вплине на сім’ю.

Іноді людині дійсно може бути вигідно почати отримувати частину пенсійного доходу вже зараз. Наприклад, якщо сім’я потребує додаткового щомісячного доходу, якщо є великі витрати або якщо розрахунок показує, що очікування не дає значної переваги.

Але іноді правильніше почекати. Особливо якщо людина добре заробляє, продовжує активно накопичувати, не потребує додаткових виплат зараз або може отримати більш сильну пенсійну картину через кілька років.

Головне — не приймати рішення на емоціях.

Пенсія після 60 в Ізраїлі — це не питання “можна чи не можна”. Це питання балансу між сьогоднішніми грошима і майбутньою стабільністю.

Чому стаття на цю тему важлива саме для російськомовних ізраїльтян

Російськомовна аудиторія в Ізраїлі часто стикається відразу з кількома бар’єрами.

Один бар’єр — мова. Навіть якщо людина говорить на івриті, пенсійні документи, податкові форми і пояснення фондів можуть бути написані так, що без спеціаліста складно зрозуміти сенс.

Другий бар’єр — звичка порівнювати ізраїльську систему з тією країною, звідки людина приїхала. Але ізраїльська пенсійна система працює інакше, і старі уявлення тут можуть заважати.

Третій бар’єр — недовіра. Люди бояться, що їм “щось продадуть”, тому іноді взагалі нічого не перевіряють. У підсумку замість обережності виходить бездіяльність, а бездіяльність у пенсійній темі теж може коштувати грошей.

Четвертий бар’єр — пізній старт. Багато хто починає розбиратися з пенсією тільки тоді, коли вже втомилися працювати, захворіли, втратили роботу або зіткнулися з різким зниженням доходу. Але пенсійні рішення краще приймати не в стані тиску, а заздалегідь, спокійно і з розрахунком.

Тому мета такої перевірки — не змусити людину терміново щось підписати. Мета інша: побачити факти.

Де гроші?

Скільки їх?

Які є права?

Які є ризики?

Які дії краще не робити без розрахунку?

І який варіант може бути розумним саме для цієї сім’ї?

Коли перевірка особливо потрібна

Перевірити пенсійні накопичення варто, якщо вам вже виповнилося 60 років, ви продовжуєте працювати і не знаєте, чи можна отримувати виплати з фонду паралельно з зарплатою.

Це також важливо, якщо ви кілька разів змінювали роботу, не впевнені, де знаходяться старі пенсійні програми, не знаєте, чи є у вас пицуїм, або ніколи не дивилися пенсійний прогноз.

Окремо варто перевірити ситуацію, якщо ви думаєте звільнитися, вийти на пенсію раніше, зняти компенсаційні виплати, допомогти дітям великою сумою або закрити борги за рахунок пенсійних грошей.

Такі рішення можуть бути зрозумілими по-людськи, але фінансово вони вимагають розрахунку. Гроші, які здаються “вільними” сьогодні, можуть виявитися частиною майбутнього щомісячного доходу.

Перевірка потрібна і тим, хто допомагає батькам. Дуже часто саме діти шукають інформацію за маму або тата, тому що батьки не хочуть розбиратися з особистими кабінетами, бояться івриту або не розуміють, які документи потрібні.

Якщо батькам 60+, вони працюють або нещодавно працювали, у них можуть бути пенсійні права, про які сім’я просто не знає.

Що робити зараз

Якщо вам вже 60 років або цей вік наближається, не варто чекати, поки ситуація стане терміновою. Набагато розумніше заздалегідь дізнатися, які пенсійні накопичення у вас є, чи можна вже розглядати щомісячну виплату, як це вплине на майбутню пенсію і які податкові питання потрібно перевірити до підписання документів.

Важливо підкреслити: мова не про те, щоб всім негайно починати отримувати пенсію. Мова про те, щоб не жити всліпу.

Іноді перевірка показує, що людина може збільшити щомісячний дохід вже зараз.

Іноді вона показує, що краще почекати.

Іноді допомагає знайти старі накопичення.

Іноді попереджає про помилку з пицуїм.

Іноді просто дає сім’ї спокій: тепер зрозуміло, що є, чого немає і до чого готуватися.

Для людини 60+ така інформація може виявитися не просто корисною статтею, а початком нормальної фінансової ревізії перед важливим життєвим етапом.

Пенсія в Ізраїлі — це не тільки вік. Це документи, накопичення, податки, сім’я, робота і рішення, які можуть впливати на дохід довгі роки.

Тому найрозумніший перший крок — не вгадувати, а перевірити.

Докладно про вихід на пенсію в Ізраїлі, пенсійні фонди, Битуах Леумі, пицуїм і важливі перевірки перед прийняттям рішення можна прочитати тут:  https://pension.nikk.co.il/

Вони назвали свої рідні міста Луганськом, Львовом і Дніпром — російські назви українських міст, які потрапили в заголовки міжнародних газет після вторгнення Росії в Україну в лютому. – пише JEWISH TELEGRAPHIC AGENCY.

Хоча вони були зосереджені на успіхах України в бойових діях, рабини не промовили жодного слова українською. Як вони могли? Як і переважна більшість євреїв України, ніхто з них не говорить на офіційній мові країни.

Російська довгий час була першою мовою для багатьох українців, включаючи більшість євреїв країни. Але після російського вторгнення багато українців вирішили, що хочуть менше говорити російською і більше українською. Багато євреїв, також налякані видом тисяч російських солдатів, які перетинають кордон України і бажають продемонструвати свою щиру українську вірність, зробили такий же вибір — навіть незважаючи на те, що це означає порушення давньої мовної традиції.

Тому, коли наступники рабинів зустрічаються за млинцями зі сметаною, вони набагато частіше представляються рабинами Луганська, Львова і Дніпра — українські назви їхніх рідних міст, які стали стандартом в англійській мові. Вони також, ймовірно, зможуть передати своїм учням і прихожанам україномовні версії центральних єврейських текстів, яких зараз просто не існує.

«Багато моїх друзів кажуть, що соромляться використовувати російську мову як мову.

Вони кажуть, що ми українські євреї, а Росія — терористична країна, яка воює з нами, і що ми не повинні використовувати їхню мову»,

— сказав рабин Меїр Стамблер з Дніпра. «Інші кажуть, що [президент Росії Володимир] Путін не володіє російською мовою. Це проблема».

Він додав: «Це те, що люди обговорюють весь час».

Десять років тому половина українців заявили, що говорять російською як рідною мовою. Це число знизилося до 20%, частково через обурення з приводу агресії Росії в Криму, спірному регіоні, який вона силою анексувала в 2014 році. домінуюча мова. (Російська і українська споріднені лінгвістично, але їх носії не можуть зрозуміти один одного.)

У війні Росії з Україною українські євреї грають у доганялки. Стамблер, який очолює Федерацію єврейських громад, організацію, пов’язану з хасидським рухом Хабад-Любавич, яке управляє мережею з 36 синагог по всій Україні, пропонує суворий прогноз: «Через 10 років кожен єврей в Україні буде говорити українською».

Засилля росіян серед євреїв України, число яких до війни обчислювалося десятками тисяч, має глибоке коріння.

«Історичний шлях євреїв на території нинішньої України привів до того, що в 19 столітті вони прийняли російську, а не українську мову», — каже історик Натан Меїр, професор юдаїки Портлендського державного університету. «Це сталося тому, що українська сприймалася як селянська мова, не пов’язана з високою культурою, і тому, що в той час не було жодних економічних переваг для прийняття української мови».

Тепер плюси переходу на українську — демонстрація національної відданості під час війни — як ніколи очевидні.

«Євреї почуваються повністю інтегрованими в українське суспільство, але перехід на українську мову, навіть якщо це буде поступово, зробить це більш відчутним, ніж коли-небудь», — сказав Меїр, назвавши російське вторгнення «абсолютно змінившим правила гри» для українських євреїв. . «Вони будуть сприйматися ще сильніше, ніж раніше, як повністю українські і частина тканини українського суспільства».

Більшість українських євреїв, особливо ті, хто отримав освіту після розпаду Радянського Союзу, тепер трохи говорять українською. Але їхні здібності часто залежать від того, де вони виросли: багато євреїв у традиційно російськомовних містах, таких як Одеса, Дніпро чи Харків, можуть боротися з мовою, тоді як їхні бабусі й дідусі часто не говорять на ній взагалі.

«Вдома україномовними були не більше 20%», — каже Стамблер.

«Візьміть президента [Володимира] Зеленського. Він знав українську, але вдома не говорив на ній, і йому довелося відшліфувати її, коли він став президентом».

Єврейській громаді буде непросто раптово перейти на українську, найпоширенішу європейську мову, без стандартизованого перекладу Тори.

Два роки тому група перекладачів, які працюють в Ізраїлі, Австрії та Угорщині, приступила до створення україномовних єврейських текстів. Але до російського вторгнення зусиллями поки була випущена тільки українська книга псалмів, або теілім.

У травні, через два місяці після початку війни, було прийнято рішення прискорити роботу над щоденником. Тора могла б піти слідом.

«Чумаш — це складно», — сказав Стамблер, який курує команду з півдюжини перекладачів зі своєї бази в Дніпрі, використовуючи єврейське слово для позначення друкованої форми Тори. “Ми працюємо над цим.”

У той час як переклад священних текстів може зайняти роки, інші зміни відбулися швидше. Листівки, брошури і календарі, які є невід’ємною частиною будь-якого єврейського центру в Україні, були швидко замінені російськими на українські, принаймні, в штаб-квартирі федерації. До лютого вони часто вироблялися і друкувалися російськими єврейськими громадами і для простоти ділилися ними з українцями.

«Ця диференціація від російського єврейства буде величезною», — сказав історик Меїр. «До цього моменту вони по суті формували один мовний і культурний простір, між яким могли вільно переміщатися всі євреї, будь то в Україні, Росії чи Білорусі».

Тепер зв’язки між цими громадами складно підтримувати з точки зору логістики — торгові шляхи були розірвані, — а також вони потенційно можуть стати проблемою в той час, коли будь-хто в Росії чи Україні, демонструючи близькість до іншої країни, може зіткнутися з підозрою чи покаранням.

«Цей зсув, якщо він дійсно відбудеться, означатиме абсолютно новий культурний простір для українських євреїв і майже проголошення незалежності», — сказав Меїр. «Або, принаймні, це прагнення, тому що їхня спадщина так багато, яка все ще заснована на російській мові, що пройде багато часу, перш ніж вони зможуть повністю відокремитися».

Той процес розділення, який найчіткіше почав формуватися після 2014 року, прискорився. «Ми почали робити щось самі, — сказав Стамблер. «Раніше ми робили близько 20% українською мовою для євреїв у західних містах, таких як Львів, Івано-Франківськ і Ужгород, але зараз ми робимо набагато сильніший поштовх».

За його оцінками, близько 75% матеріалів, які розповсюджуються Федерацією єврейських громад серед українських єврейських громад, до вересня були на українській мові, порівняно з 20% до 35% у січні.

Молоді рабини, які приїжджають з США або Ізраїлю, щоб служити невеликим єврейським громадам по всій Україні, тепер кажуть, що їм довелося додати українську мову до своїх уроків російської мови.

«Я почав з російської», — сказав один з тих рабинів, які працюють у Вінниці, поки влітку не вирішив, що треба вчити українську. «Я зрозумів, що повинен вчити українську мову, тому що вона потрібна мені на вулиці. Мені потрібно було поговорити з урядом і зі ЗМІ».

Деякі українські євреї голосують своїми голосами.

«Все своє життя я говорила тільки російською», — сказала Ольга Пересунько, яка до війни жила в Миколаєві на півдні України. «Але після 24 лютого я говорю тільки українською».

Цієї осені Пересунько виступала біля львівської синагоги, де вона та інші біженці чекали продуктових наборів. Вона втекла з Миколаєва, який піддавався неодноразовим нападам російських військ, до Львова з матір’ю і двома дітьми, поки її чоловік знаходиться на передовій.

Її дітям важко пристосуватися до ексклюзивного українського середовища у Львові, але вона впевнена, що вони впораються. «Вони будуть говорити українською як рідною мовою», — сказала Пересунько.

Питання про те, наскільки перехід на українську мову змінить місцеві єврейські громади, є предметом суперечок. Рабин Шалом Гопін, який втік до Києва в 2014 році зі своєї рідної громади в Луганську, переважно російськомовному місті, захопленому в той час проросійськими сепаратистами, сказав, що він теж вважає, що українська мова витіснить російську мову як мову спілкування українського єврейства.

«Вони починають повільно говорити українською», — сказав він. “Це не проблема. В Америці багато євреїв, які говорять англійською. Ми живемо тут і говоримо на мовах тих місць, де живемо. Це нормально.”

Але Гопін сказав, що лінгвістичний зсув «нічого не означає» на тлі інших проблем, з якими стикаються євреї в Україні, де російська війна загрожує звести нанівець 30-річне будівництво єврейської громади, в значній мірі, хоча і не виключно на чолі з Хабадом, ортодоксальним рухом Гопіна.

«Проблема для євреїв України не в мові», — сказав він. «Справа в тому, скільки вони ходять у синагогу або скільки дітей ходить у єврейські школи, а не в тому, про що вони говорять».

45-річна Наталія Козачук, єврейка-бізнесвумен зі Львова, бачить тільки позитивні сторони у відмові від російської, своєї рідної мови. Вона стала говорити зі своїми дітьми тільки українською мовою.

«Було б дуже добре, якби євреї більше говорили українською», — сказала Козачук. Це єдиний спосіб, яким євреї дійсно можуть «дізнатися більше про український народ, — сказала вона, — про його історію, позитивні якості і сильні сторони України».

«З цього може вийти тільки добре», — додала вона. «Ми будемо краще розуміти один одного».

Українські євреї історично говорили російською. Війна змінює це.

Українські євреї історично говорили російською. Війна змінює це. – джерело www.jta.org

Це не звичайний творчий вечір і не стандартна зустріч з артистом.

У програмі Філіппенко поєднує літературу, театр, особисті спогади та розмову про час — той самий час, який після 24 лютого 2022 року для багатьох людей розділився на «до» і «після».

Для ізраїльської аудиторії цей приїзд важливий не лише як культурна подія. Філіппенко — артист з великою радянською та російською біографією, але останні роки додали до його імені ще один контекст: публічна антивоєнна позиція, від’їзд з росії, підтримка України та продовження виступів вже за межами офіційної російської сцени.

Де і коли пройдуть виступи Олександра Філіппенка в Ізраїлі

Гастрольний графік охоплює чотири міста Ізраїлю. Усі виступи розпочнуться о 19:00.

Нетанія

7 жовтня 2026 року, середа
Гехаль а-Тарбут – Аудиторіум
вул. Разіель 4

Ашдод

9 жовтня 2026 року, п’ятниця
Матнас Дюна-Юд
вул. Керен Кайемет ле-Ісраель 90

Хайфа

11 жовтня 2026 року, неділя
Зал «Раппопорт»
пр. а-Насі 138

Тель-Авів

13 жовтня 2026 року, вівторок
Тель-Авівський музей – зал Реканаті
пр. Шауль а-Мелех 27

Квитки

Квитки  – доступні вже у продажу за посиланням

Для Нетанії, Ашдода, Хайфи та Тель-Авіва такі вечори зазвичай стають не просто частиною афіші, а точкою зустрічі різних аудиторій: людей, які пам’ятають Філіппенка за кіно та театром, репатріантів з України, української спільноти Ізраїлю, глядачів, для яких тема культури після війни перестала бути нейтральною.

Що таке «Де вихід? Де дорога?»

Програма «Де вихід? Де дорога?» побудована як моноспектакль і особиста розмова з глядачем. Олександр Філіппенко виходить на сцену не лише як виконавець текстів, але і як людина, яка проживає ці тексти разом із залом.

Вечір буде зібраний з прози, віршів, театральних спогадів та історій з життя. У програмі заявлені фрагменти з «Мертвих душ» Миколи Гоголя, твори Михайла Зощенка «Пароход» і «Якість продукції», «Заповідник» Сергія Довлатова, «Різдвяна зірка» Бориса Пастернака, а також вірші Семена Кірсанова, Юрія Левітанського та Жені Беркович.

Тут важлива сама інтонація. Філіппенко давно відомий як актор, який вміє працювати на межі гротеску, іронії та трагічної глибини. Його манера не зводиться до красивого читання тексту: він перетворює літературний матеріал на живу сцену, де за кожним словом стоїть досвід, пам’ять і внутрішня свобода.

Окреме місце в програмі займуть особисті історії артиста — про зйомки у двох версіях «Майстра і Маргарити», про роботу з Сергієм Юрським, Олексієм Германом, Сергієм Лозницею та іншими режисерами. Для глядачів це шанс почути не лише відомі тексти, але й закулісну історію епохи, розказану людиною, яка була її безпосереднім учасником.

Філіппенко: чому цей вечір звучить інакше

Олександр Філіппенко народився 2 вересня 1944 року в Москві. Він закінчив МФТІ, потім Театральне училище імені Щукіна, працював у Театрі на Таганці, Театрі імені Вахтангова, Театрі Моссовета. У його фільмографії — понад сто робіт, включаючи «Візит до Мінотавра», «Важко бути богом», «Майстер і Маргарита», «Наш бронепоїзд», «Кидок», «Кроки імператора» та інші картини.

При цьому український слід у його біографії теж помітний.

Філіппенко знімався у фільмах і телепроектах, пов’язаних з українським кіно та українськими студіями: «Бумбараш», «Народжена революцією», «Останній засіб королів», «Чорна стріла», «Міст через життя», «Яма», «Жінка для всіх», «Я сама».

Для багатьох глядачів він запам’ятався як один з найяскравіших виконавців ролей «темної сторони» в радянському та пострадянському кіно. Філіппенко грав персонажів з різкою, майже гротескною енергетикою: Кощія Безсмертного, Смерть, Коров’єва та Азазелло у версіях «Майстра і Маргарити». Пізніше широка аудиторія також пам’ятала його за роллю Андрія Забалуєва в серіалі «Бідна Настя».

Але сьогодні біографія Філіппенка читається вже не лише через список ролей.

Ще в березні 2014 року, після російської інтервенції в Україну та окупації Криму, він разом з рядом відомих російських діячів науки та культури висловив незгоду з політикою російської влади в Криму. Ця позиція була викладена у відкритому листі.

У 2018 році Філіппенко також підтримував українського режисера Олега Сенцова, який перебував у російському ув’язненні.

Після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну артист відкрито виступив проти війни. У публікаціях українських та емігрантських медіа повідомлялося, що його від’їзд з росії був пов’язаний саме з політичною позицією. Театр Моссовета у 2022 році не продовжив з ним контракт, а концерти в росії почали скасовуватися.

У своєму інтерв’ю DW Олександр Філіппенко заявив, що для нього 24 лютого 2022, коли Росія напала на Україну, є одним з найганебніших днів у його житті. Він без роздумів поїхав з рідної країни і влаштувався з сім’єю в Литві.

Актор заявив, що соромиться за Росію і не хоче повертатися в країну, куди повернулися диктаторські часи, проти яких він виступав ще за СРСР.

Більше того, Олександр виступив з концертом у Вільнюсі, де всі кошти від продажу квитків були спрямовані на допомогу ЗСУ. Актор також критикує російську пропаганду та дезінформацію про війну.

Особливим символом стала його фотографія у вишиванці, опублікована в День української вишиванки. У підписі артист згадував Київ, студію Довженка, каштани, друзів, затишок і тепло. Для багатьох цей жест був важливий саме тому, що походив від людини, чиє професійне життя десятиліттями було пов’язане з російською сценою, але яка не стала ховатися за нею після початку війни.

Разом з сім’єю він проживає у Вільнюсі (Литва) і займається волонтерською діяльністю, беручи участь у зборі коштів на допомогу українцям.

Після переїзду в Європу артист не залишився осторонь і активно допомагає збирати кошти для постраждалих від війни українців.

Артист різко висловлюється про диктаторські режими і багаторазово заявляв, що не збирається повертатися в Росію.

У ряді публікацій також повідомлялося, що Філіппенко виступав з літературними концертами в Європі, а кошти від окремих заходів спрямовувалися на допомогу Україні та ЗСУ. Крім того, актор критикував російську пропаганду та дезінформацію про війну.

Для НАновини — Новини Ізраїлю – Nikk.Agency приїзд Олександра Філіппенка в Ізраїль виглядає не лише як пункт культурної афіші. Це подія знаходиться на перетині театру, пам’яті, війни та особистого вибору. В Ізраїлі, де живе велика українська спільнота і багато людей, пов’язаних з культурою колишнього СРСР, такий контекст зчитується особливо гостро.

Назва програми «Де вихід? Де дорога?» у цьому сенсі звучить майже біографічно. Це питання не лише літературне, але й людське. Де вихід для артиста, коли звична країна перетворюється на джерело війни? Де дорога, якщо стара сцена закривається, а мовчання стає формою згоди?

Філіппенко відповідає на це не лозунгом, а сценою. Літературою. Голосом. Пам’яттю.

Саме тому ізраїльські виступи в жовтні 2026 року можуть стати більше, ніж гастролями відомого актора. Для одних глядачів це буде зустріч з майстром театру та кіно. Для інших — вечір про ціну особистої позиції. Для третіх — можливість почути, як класична література раптом починає говорити про сьогоднішній день без прямих політичних декларацій.

«Де вихід? Де дорога?» — питання, яке кожен глядач, можливо, почує по-своєму. Але в історії Олександра Філіппенка він вже отримав конкретне продовження: не мовчати, не повертатися до зручної ролі і йти туди, де слово ще може звучати вільно.

Квитки вже доступні

Гастрольний графік охоплює чотири міста Ізраїлю. Усі виступи розпочнуться о 19:00.

Нетанія

7 жовтня 2026 року, середа
Гехаль а-Тарбут – Аудиторіум
вул. Разіель 4

Ашдод

9 жовтня 2026 року, п’ятниця
Матнас Дюна-Юд
вул. Керен Кайемет ле-Ісраель 90

Хайфа

11 жовтня 2026 року, неділя
Зал «Раппопорт»
пр. а-Насі 138

Тель-Авів

13 жовтня 2026 року, вівторок
Тель-Авівський музей – зал Реканаті
пр. Шауль а-Мелех 27

Квитки

Квитки  – доступні вже у продажу за посиланням

Автор: Олена Гунько

Презентація відбулася через шість днів після 85-ї річниці масових розстрілів київських євреїв. У вересні 1941 року нацисти за дві доби вбили в Бабиному Яру 33 771 людину. Тепер дослідники намагаються відновити те, що залишилося за цією страшною цифрою: імена, сім’ї, адреси, листи, голоси тих, хто вижив.

Для Ізраїлю ця робота має цілком конкретне значення. Нащадки українських євреїв живуть у Хайфі, Єрусалимі, Тель-Авіві та інших містах. Частина їхніх сімейних історій обірвалася в роки Голокосту, частина збереглася в розрізнених документах. Новий архів може допомогти з’єднати ці фрагменти, хоча поки опублікована лише невелика частина оцифрованого зібрання.

Що сталося в Києві 5 жовтня

Проєкт представили Національний історико-меморіальний заповідник «Бабин Яр» та Research Centre Ukraine — український дослідницький центр німецького Фонду Макса Вебера. Технологічним партнером виступила компанія «Архівні інформаційні системи», яка займається професійною оцифровкою, каталогізацією та створенням електронних архівних платформ.

Генеральний директор заповідника Роза Тапанова розповіла про масштаби зібрання. У ньому зберігаються свідчення не лише масового вбивства євреїв, але й довоєнного життя Києва, долі окремих сімей, суспільних зв’язків і діяльності людей, які після війни домагалися збереження пам’яті.

Ірина Клименко, яка очолює український дослідницький центр Фонду Макса Вебера, звернула увагу на значення колекції Левітаса для європейських істориків. Такі зібрання допомагають вивчати Голокост через повсякденне життя людей, а не виключно через документи злочинців і статистику знищення.

Науковий співробітник архівного відділу Юрій Амір Радченко представив історію формування колекції. Особливу цінність, за його словами, мають аудіосвідчення тих, хто пережив Шоа — так на івриті називають Голокост, — і матеріали про Праведників народів світу, які рятували євреїв під час нацистської окупації.

Директор «Архівних інформаційних систем» Кирило Вислобоков показав, як влаштована платформа: архівні описи, колекції, пошук, перегляд сканованих сторінок і робота з цифровими матеріалами.

Того ж дня Тапанова і Клименко підписали меморандум про наміри продовжувати співпрацю. Він стосується збереження документів, обміну дослідницьким досвідом і розширення доступу вчених до джерел. Підписання меморандуму підтверджено і опублікованими фотографіями самої презентації.

Ілля Левітас: людина, яка збирала пам’ять по частинах

Ілля Михайлович Левітас народився в 1931 році, помер у 2014-му. Історик, педагог, журналіст, громадський діяч. У 2021 році йому посмертно присвоїли звання Героя України.

Його робота припала на час, коли говорити про єврейські жертви Бабиного Яру окремо від інших жертв нацизму десятиліттями було політично незручно. Радянська офіційна пам’ять віддавала перевагу формулюванню про вбитих «радянських громадян», приховуючи національну приналежність основної групи загиблих у вересні 1941 року.

Левітас займався тим, чого не могла замінити державна церемонія. Він збирав фотографії вбитих, записував спогади, розшукував родичів, зберігав особисті документи та інформацію про людей, які рятували євреїв.

У 1988 році він заснував у Києві першу в СРСР державну єврейську бібліотеку. У 1989-му брав участь у створенні Ради національних товариств України, а в 1990 році заснував товариство «Україна — Ізраїль». Пізніше займався розвитком Єврейської ради України та єврейської преси.

Він був одним з ініціаторів встановлення пам’ятника «Менора» в Бабиному Яру, відкритого в 1991 році, до 50-ї річниці трагедії. Бронзовий семисвічник став одним з головних місць єврейської пам’яті в Києві.

Саме біля цієї Менори 29 вересня 2026 року проходила церемонія за участю президента Володимира Зеленського та іноземних дипломатів. НАновини розповідали про пам’ятну церемонію та заходи безпеки під час російської війни.

Зібрання Левітаса поступово перетворилося на величезний приватний архів, який він заповів українській державі.

29 вересня 2021 року Міністерство культури України повідомило про передачу державному заповіднику близько п’яти тисяч унікальних експонатів з його колекції. Серед них були картотеки, фотографії загиблих, особисті речі, свідчення про порятунок євреїв, дослідницькі матеріали та бібліотека «Героїзм і Голокост».

Частина предметів раніше демонструвалася на виставках у Польщі, Чехії, Словаччині, Німеччині, США та Ізраїлі. Левітас збирав їх понад сорок років. Завдяки передачі державі матеріали отримали можливість систематичного зберігання та подальшого дослідження.

Голоси тих, кому вдалося вижити

Найболючіша частина цієї колекції — людські свідчення. У них історія Голокосту перестає бути переліком злочинів і перетворюється на розповідь людини про те, як вона рятувалася, кого втратила і хто ризикнув їй допомогти.

В опублікованому цифровому каталозі є інтерв’ю Семена Вайсблата, записане в 1994 році. Він розповідав, як дванадцятирічним хлопчиком втік з Кам’янець-Подільського гетто, ховався в українських селах і отримав допомогу від сім’ї Держаков. В описі свідчення згадується і його син, який переїхав до Ізраїлю.

Це особливо важлива деталь. Історія починається в українському гетто часів нацистської окупації, а продовжується вже в біографії сім’ї, пов’язаної з Ізраїлем. Для нащадків такі записи можуть виявитися джерелом відомостей, які не збереглися в сімейних розповідях.

Інше свідчення пов’язане з Рувимом Штейном. Згідно з архівним описом, його матір і сестру забрали нацисти, а сам він зміг втекти з колони, що прямувала до Бабиного Яру. Юнак сховався в водостічній трубі, пізніше ховався під чужим ім’ям. Запис також відноситься до 1994 року.

У каталозі присутні матеріали, пов’язані з істориками Іцхаком Арадом і Яковом Хонігсманом. Іцхак Арад згодом очолював ізраїльський меморіальний комплекс «Яд Вашем» в Єрусалимі, де досліджують Голокост, зберігають свідчення та увічнюють пам’ять загиблих.

Є в цифровому зібранні і зовсім інший тип документів. Наприклад, шестисторінкове звернення Данила Альтшулера до Іллі Левітаса, пов’язане з Фондом пам’яті Бабиного Яру. Такі листи дозволяють вивчати вже повоєнну історію: як люди розшукували відомості, зверталися до дослідників і намагалися домогтися визнання доль загиблих.

Серед особливо важливих матеріалів — відомості про Праведників народів світу. Це почесне звання, яке «Яд Вашем» присвоює неєвреям, які рятували євреїв під час Голокосту з ризиком для власного життя.

У вересні 2026 року, під час пам’ятної церемонії в Єрусалимі, українські дипломати знову нагадали про понад 2700 визнаних рятівників євреїв, пов’язаних з Україною. Про цю церемонію та виступ українського представника НАновини детально писали.

Нові архівні матеріали можуть допомогти уточнювати обставини порятунку, знаходити свідчення та відновлювати долі тих, хто допомагав переслідуваним. Але наявність документа в зібранні ще не означає автоматичного визнання людини Праведником: цю роботу проводить «Яд Вашем» за встановленою процедурою.

Сто тисяч цифрових копій — але скільки вже можна прочитати?

Тут необхідно правильно розуміти масштаб новини.

За повідомленням заповідника, з початку співпраці в 2023 році створено близько 100 тисяч цифрових копій. Однак представлений 5 жовтня ресурс поки працює в пілотному режимі. Це не означає, що кожен з ста тисяч матеріалів вже доступний для вільного перегляду.

При вивченні публічної версії каталогу 8 жовтня відображалися 237 матеріалів у 13 колекціях. Серед доступних розділів знаходилися свідчення, листи та матеріали про рятівників євреїв. Окремі картки дозволяли переглядати скановані сторінки, інші містили описи аудіозаписів і відповідні файли.

Різниця між числом оцифрованих копій і числом опублікованих записів зрозуміла. Документи вимагають опису, систематизації, перевірки даних. Крім того, один архівний об’єкт може складатися з кількох сторінок або цифрових файлів.

Поки невідомо, коли всі підготовлені матеріали з’являться у відкритому доступі, чи буде забезпечено повноцінний пошук по текстах рукописів і чи з’являться розшифровки аудіозаписів кількома мовами.

Сам портал вже доступний за адресою: Цифровий архів Бабиного Яру.

Чому ізраїльтянам варто звернути увагу на цю роботу

В Ізраїлі є сім’ї, чиї предки жили в Києві, Кам’янці-Подільському, Житомирі, Вінниці та інших українських містах. Хтось знає імена загиблих родичів, хтось пам’ятає лише назву містечка або прізвище, змінене після еміграції.

Архівні картотеки, листи та фотографії можуть дати відсутні відомості. Іноді одне згадування адреси дозволяє встановити, в якому районі жила сім’я. Іноді зіставлення кількох документів допомагає з’ясувати, хто пережив окупацію і куди переїхав після війни.

Але архів не є готовою базою для автоматичного пошуку всіх родичів. Дослідникам доведеться працювати з варіантами написання прізвищ, датами, географічними назвами та неповними свідченнями. Важливим завданням залишається встановлення особистості людей, зображених на старих фотографіях.

Ізраїльська сторона давно займається аналогічною роботою через «Яд Вашем». На церемонії 29 вересня 2026 року в Єрусалимі були присутні представники української дипломатичної місії, керівник «Яд Вашем» Дані Даян, Натан Щаранський і представники громад вихідців з України.

Для сімей, які живуть сьогодні в Ізраїлі, поява ще одного доступного архіву в Києві розширює можливості пошуку. При цьому про спеціальну інтеграцію нової платформи з базами даних «Яд Вашем» організатори поки не оголошували.

Є і ще один нюанс. Державний заповідник, який представив цей архів, і Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр» — різні організації. Їхні цифрові зібрання не слід змішувати. Коли Натан Щаранський раніше розповідав про мільйони документів, зібраних Меморіальним центром, йшлося про інший архівний проєкт. НАновини окремо розбирали наведені ним цифри та роботу з повернення імен загиблих.

Україна зберігає архіви під час російської війни

Для Києва ця історія має додатковий вимір. Робота над цифровим архівом триває під час повномасштабної російської агресії. В українських містах російські ракети та безпілотники руйнують житлові будинки, школи, бібліотеки, музеї та архівні приміщення.

Разом із будівлями можуть зникати фотографії, сімейні листи, рукописи, свідчення очевидців. Деякі з них існують в єдиному екземплярі.

Роза Тапанова раніше пов’язувала необхідність зберігати особисті архіви з нинішньою війною. Влітку 2026 року заповідник проводив програму «Простір дослідження», де відвідувачам пропонували приносити сімейні документи та фотографії для оцифровки.

Там же проходили лекції про роботу з архівами, зустрічі з істориками та кінопокази, присвячені Голокосту. НАновини розповідали про програму ще в липні. Її учасники вже тоді могли знайомитися з матеріалами колекції Левітаса, а Кирило Вислобоков пояснював принципи архівного пошуку.

Тепер ця робота отримала продовження у вигляді публічної цифрової платформи.

НАновини — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency розглядають цей проєкт як частину ширшої розмови про збереження історичної пам’яті під час війни. Росія знищує і привласнює українську культурну спадщину на окупованих територіях, а дослідники фіксують спроби змінити зміст музейних експозицій та історичних розповідей. Окреме розслідування про цю проблему та роботу Товариства Рафаеля Лемкіна опубліковано в НАновинах.

Мова, звісно, не про прирівнювання нинішньої війни до Голокосту. Історичний масштаб, характер злочинів і обставини різняться. Але досвід Бабиного Яру показує, наскільки довгою може бути боротьба за право називати загиблих своїми іменами і говорити про їхні долі без нав’язаних державою формулювань.

Архіви Бабиного Яру стають частиною європейської історії

Участь німецького Фонду Макса Вебера виводить проєкт за межі українського меморіального простору. Організація займається міжнародними історичними та гуманітарними дослідженнями, а її український дослідницький центр допомагає розвивати співпрацю між ученими України та інших європейських країн.

Історія Бабиного Яру дійсно не вкладається в межі однієї держави. Це історія знищеної єврейської громади Києва, нацистської окупації, українського суспільства під час війни, рятівників і свідків, повоєнного радянського замовчування, а потім відновлення історичної пам’яті.

У Бабиному Яру під час окупації вбивали не лише євреїв. Серед жертв були роми, радянські військовополонені, учасники підпілля, пацієнти психіатричної лікарні та інші переслідувані нацистами люди. Дослідження документів допомагає відновити обставини різних злочинів, не стираючи особливого місця масового знищення євреїв 29–30 вересня 1941 року.

Для європейських архівістів та істориків важлива можливість зіставляти матеріали з Києва з документами інших країн. Сім’ї переміщалися, люди після війни емігрували, свідчення давалися через десятиліття. Відновити такі біографії лише за фондами одного міста часто неможливо.

Меморандум, підписаний 5 жовтня, створює основу для спільної роботи, але говорити про конкретні міжнародні програми доступу або обміну даними можна буде після їх офіційного оголошення.

Від Менори 1991 року до цифрового архіву 2026-го

В історії пам’яті Бабиного Яру можна виділити кілька рубежів.

Вересень 1941 року — масове вбивство київських євреїв і наступні злочини нацистів у цьому місці. Повоєнні десятиліття — боротьба за визнання єврейської трагедії на тлі радянської політики замовчування.

У 1991 році з’являється Менора, одним з ініціаторів встановлення якої був Ілля Левітас. У 2021 році його багаторічне зібрання передають державному заповіднику. З 2023 року починається масштабна цифровізація документів. У жовтні 2026-го її перші результати представляють публіці.

Ця послідовність допомагає зрозуміти, чому нова платформа важливіша за звичайне технічне оновлення. Людина, яка збирала свідчення десятиліттями, вже не може сама розповісти про їхнє походження. Багато тих, хто вижив, чиї голоси він записував, теж пішли з життя. Документи залишаються, і тепер від якості архівної роботи залежить, чи зможуть наступні покоління ними скористатися.

Найважливіше випробування для проєкту попереду. Необхідно відкривати нові колекції, готувати докладні описи, забезпечувати збереження оригіналів і давати дослідникам зрозумілі інструменти пошуку. Для ізраїльських сімей особливо корисними були б зручний пошук за іменами, підтримка різних варіантів написання прізвищ і можливість вивчати свідчення без знання української мови.

У Іллі Левітаса не було цифрових інструментів сьогодення. Були листи, фотографії, свідки і переконаність, що їхні розповіді необхідно зберегти. Його архів пережив самого збирача, був переданий державі і тепер поступово відкривається світу.

Можливо, одного дня житель Хайфи або Єрусалима знайде тут фотографію прадіда, лист родички або голос людини, яка врятувала його сім’ю. Поки це лише можливість, а не обіцяний результат. Але саме заради такої можливості і варто виконувати величезну роботу, яка зазвичай залишається за межами новинних заголовків.

Цифровий архів Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр»: archive.babynyar.gov.ua.

Автор: Антон Пшедынський.

Для Ізраїлю це не просто чергова зустріч двох президентів. Росія все тісніше співпрацює з державою, яку Ізраїль розглядає як одну з головних загроз своїй безпеці. А для України ця зустріч має ще більш конкретний сенс: саме іранські безпілотники Shahed стали одним з основних інструментів російських ударів по українських містах.

Що путін пообіцяв президенту Ірану

Зустріч відбулася на полях міжнародних заходів у Туркменістані, куди путін прибув для участі в саміті СНД — Співдружності Незалежних Держав, що об’єднує низку колишніх радянських республік, — і Каспійському екологічному саміті.

Звертаючись до Пезешкіана, путін назвав ситуацію на Близькому Сході найбільш гострою регіональною проблемою і пообіцяв зробити все можливе для її урегулювання.

Особливо показовою стала його оцінка причин війни. За словами російського керівника, конфлікт почався не з вини Ірану, а Тегеран нібито здійснює реальні зусилля для його припинення.

Окремо путін попросив передати побажання благополуччя Моджтабе Хаменеи — верховному лідеру Ірану, який займає найвищу посаду в політичній і релігійній системі Ісламської Республіки.

Це була відкрита демонстрація політичної підтримки іранського керівництва. Але конкретного російського мирного плану, погодженого сторонами механізму посередництва або нових зобов’язань за підсумками зустрічі публічно не представили.

Тегеран готує пропозиції Вашингтону

Пезешкіан підтвердив, що Іран продовжує шукати дипломатичний вихід з війни. При цьому він поклав відповідальність за відсутність угоди на Сполучені Штати.

Іранський президент заявив, що Тегеран не припиняв переговорів, незважаючи на американські військові удари, і зараз завершує підготовку нового пакета пропозицій. Після погодження документ передбачається передати іншій стороні через посередників.

Які саме умови пропонує Іран, Пезешкіан не уточнив.

Виник і окремий питання: чи не отримав путін від іранського президента спеціальне послання для Трампа? 9 жовтня прес-секретар Кремля Дмитро Пєсков заявив, що ніякого послання не було.

Тому стверджувати, ніби Москва вже стала офіційним посередником між Вашингтоном і Тегераном, підстав немає.

Трамп позначив дату — 3 листопада

Майже одночасно з переговорами в Туркменістані Дональд Трамп повідомив, що США не будуть відновлювати удари по Ірану до 3 листопада 2026 року, коли відбудуться проміжні вибори в американський Конгрес.

Трамп назвав переговори з іранською стороною продуктивними. Однак одночасно підкреслив: американська блокада продовжиться, а Іран не повинен отримати ядерну зброю.

Для Ізраїлю це важливий сигнал. Вашингтон тимчасово обмежує можливість нового американського наступу, але не оголошує про завершення війни. Питання іранської ядерної програми, збагаченого урану і судноплавства через Ормузьку протоку — стратегічний маршрут постачання нафти з Перської затоки — залишаються предметом протистояння.

Виходить, що американська і російська дипломатія зараз діють паралельно. Але це ще не означає, що Вашингтон визнав за Москвою якусь роль у мирному процесі.

Росія і Іран: не тільки дипломатія

У січні 2025 року Москва і Тегеран підписали договір про всеосяжне стратегічне партнерство строком на 20 років. Він охоплює економіку, енергетику, безпеку і військово-технічне співробітництво.

Договір не передбачає автоматичного вступу однієї країни у війну на боці іншої. Однак російсько-іранські військові зв’язки існували задовго до його підписання.

З 2022 року Росія застосовує проти України ударні безпілотники іранського походження. Пізніше виробництво російських модифікацій Shahed було розгорнуто безпосередньо на російській території.

У матеріалі «Іранські оператори запускали „Шахеди“ по Україні» НАновости вже розповідали про заяву Володимира Зеленського щодо участі іранських фахівців у початкових атаках на українські міста.

Саме тут виникає протиріччя, яке неможливо приховати дипломатичними формулюваннями. путін пропонує допомогу в припиненні війни на Близькому Сході, тоді як його власна армія продовжує війну проти України, використовуючи в тому числі озброєння, розроблене іранськими партнерами.

Чому це стосується Ізраїлю

Ізраїль добре знає, що являє собою іранська військова інфраструктура. Корпус стражів ісламської революції — КСІР, одна з головних військових і політичних структур іранського режиму, — відіграє центральну роль у ракетній програмі Тегерана і його співпраці з озброєними угрупованнями регіону.

Йдеться в тому числі про ліванську «Хезболлу» і єменських хуситів. Тому відносини Москви і Тегерана викликають питання не тільки про дипломатію, але і про можливий обмін технологіями і розвідувальною інформацією.

НАновости — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency раніше публікували заяву Посольства України в Ізраїлі про російсько-іранське співробітництво. Українські дипломати закликали демократичні держави спільно протистояти загрозам, що виходять від Москви і Тегерана.

Для Києва і Єрусалима загрози різняться, але між ними існує цілком матеріальний зв’язок: безпілотники, військові технології, стратегічне партнерство двох режимів.

Миротворець, який продовжує власну війну

Станом на 9 жовтня російська пропозиція залишається політичною декларацією. Ні США, ні Ізраїль публічно не оголошували про згоду на російське посередництво. Немає і підтвердженої угоди, здатної завершити війну навколо Ірану.

Москва намагається зміцнити свої дипломатичні позиції, підтримуючи Тегеран і одночасно пропонуючи допомогу в припиненні конфлікту.

Але головне питання залишається без відповіді: яку роль може грати в досягненні миру держава, яка сама веде агресивну війну проти сусідньої країни?

Для ізраїльтян це питання довіри до можливого посередника. Для українців — ще й питання відповідальності за зброю, якою російська армія продовжує атакувати їхні домівки.

• “Ми впевнені, що люди, які прийшли на такі заходи, не підтримують російську агресію. Ми намагаємося відсікати тих, хто підтримує путінський режим”.
• «Якщо організується російськомовний захід, всі кошти від нього йдуть на підтримку Збройних Сил України (ЗСУ).»
• “У нас не проходять рашистське гамно, і ми намагаємося, щоб сюди не потрапляли люди, які підтримують російську політику.”

На YouTube-каналі UDM Ізраїль – Українські Здібанки в Ізраїлі вийшов випуск, присвячений унікальному місцю в Ізраїлі – креативному українському простору nothingяке стало центром тяжіння для українських та проукраїнських проектів Ведуча каналу, Уляна Дрючкова запрошує глядачів у цей атмосферний простір, розташований у старому місті Яффо, Тель-Авів.

Записане в рамках випуску інтерв’ю з Юрком Муравйовим допомагає краще зрозуміти філософію місця

Саме місце виникло не як ретельно спланований проект, бо як спонтанна можливість. Після кількох успішних виставок у Яффо, організатори отримали пропозицію винайняти приміщення. Початкова ідея була простою — не робити нічого, але сам процес створення цього місця став експериментом, який перетворився на повноцінну лабораторію емоцій. Метою було створити простір, де можна відійти від раціональних концепцій та зосередитися на творчості та емоційних переживаннях.

Цей підхід знайшов свій відбиток у самої концепції місця. Тут можна побачити виставки, стендап-шоу, творчі майстер-класи, йогу та навіть кулінарні уроки з ліплення вареників. Особливістю проекту стало створення майданчика для заходів, що викликають емоційний відгук та дозволяють учасникам виразити себе через творчість. Як зазначають організатори, саме ця емоційна складова приваблює людей — кожен, хто сюди приходить, поринає в атмосферу творчості та відкритості.

Крім різноманітних заходів, пов’язаних із культурою та творчістю, простір активно підтримує українську діаспору та проукраїнські ініціативи. Це стало особливо актуальним на тлі війни, коли центр став своєрідним хабом для українських активностей в Ізраїлі. У програмі практично щотижня відбуваються події, пов’язані з Україною. Наприклад, організовуються вечори української анімації, де показуються сучасні роботи незалежних українських аніматорів. Ці проекти не мають державної підтримки, але мають високий художній рівень, що робить їх особливо цінними для глядачів.

Окрема увага приділяється мовному клубу, який збирає українську спільноту для спілкування та вивчення української мови. Як зазначають організатори, щоразу на зустрічах відбувається щось нове — іноді це обговорення культури, іноді гри, але завжди це підтримка української самосвідомості та поширення української культури як в Ізраїлі, так і у світі. Це своєрідне «українське підпілля», яке поєднує людей, зацікавлених у збереженні української ідентичності.

Цікавим є той факт, що центр проводить заходи різними мовами — іврит, англійська, російська — але при цьому чітко проводить межу з тими, хто підтримує російську агресію. Наприклад, якщо організується російськомовний захід, всі кошти від нього йдуть на підтримку Збройних Сил України (ЗСУ). Цей принцип став важливою частиною філософії центру: Ми впевнені, що люди, які прийшли на такі заходи, не підтримують російську агресію. Ми намагаємося відсікати тих, хто їде до Росії чи підтримує путінський режим». Це дозволяє створювати безпечний простір, де спілкування та творчість не суперечать моральним принципам.

Однією з ключових подій місяця став виступ українського стендапу. Учасники стендапу не лише діляться своїм гумором, а й порушують гострі соціальні питання, що робить такі виступи не лише розважальними, а й змістовними. Також було організовано музичну програму з українськими танцями, включаючи бачату українською мовою. Танці проходять прямо на дерев’яній терасі просто неба, що створює неймовірно атмосферний і святковий настрій.

Записане у рамках випуску інтерв’ю з Юрком Муравйовим допомагає краще зрозуміти філософію місця. Муравйов розповів про те, що проект виріс із простої ідеї створити щось незвичайне та емоційне, і сьогодні цей простір став домом для багатьох українських ініціатив. Він наголосив, що українська діаспора виявилася неймовірно чуйною та підтримала ідею створення такого центру. Тут відбуваються не лише культурні заходи, а й збираються пожертвування на допомогу українським військовим, що наголошує на важливості не лише творчості, а й соціальної відповідальності.

Автори відео з каналу UDM Ізраїль – Українські Здібанки в Ізраїлі наголошують, що це місце стало справжнім символом української креативності та стійкості в Ізраїлі. Вони також нагадали про можливість підтримати проект як фінансово, так і через активну участь: лайки, коментарі та розповсюдження відео допомагають просувати ідею у мережі.

Відео – https://www.youtube.com/watch?v=DFDMP0FtKaQ

UDM Ізраїль — Українські Здібанки в Ізраїлі https://www.youtube.com/@udmIsrael

nothing

Залишити коментар↓

Ви прилітаєте до Варшави, Берліна, Праги або іншої країни. Літак ще тільки під’їжджає до терміналу, а інтернет вже потрібен: написати рідним у WhatsApp, відкрити Google Maps, викликати таксі, знайти адресу готелю.

Раніше вибір був досить зрозумілим: або користуватися роумінгом свого ізраїльського оператора, або шукати після прильоту місцеву SIM-карту. Технологія eSIM додала третій варіант — придбати мобільний пакет заздалегідь і завантажити його в телефон у цифровому вигляді.

Саме на цьому працює Airalo.

Але тут одразу варто розділити два поняття, які часто плутають. eSIM — це технологія. Airalo — сервіс, через який можна придбати мобільний пакет для eSIM.

Що таке Airalo простими словами

Airalo називає себе міжнародним маркетплейсом eSIM. У своїх умовах компанія точніше визначає свою роль як агрегатора та платформи послуг зв’язку: вона збирає пропозиції постачальників мобільного підключення і продає користувачу відповідні eSIM-пакети. Зараз сервіс пропонує варіанти підключення більш ніж для 200 країн і напрямків.

Тому сприймати Airalo як ще одного Cellcom, Partner або Pelephone не зовсім правильно.

Користувач відкриває сайт або додаток Airalo, обирає країну або регіон, купує відповідний пакет і отримує цифрову eSIM, яку можна встановити на сумісний смартфон. Вже в країні призначення телефон використовує цю eSIM для підключення до підтримуваної мобільної мережі.

Жодну пластикову картку отримувати не треба.

Для людини це виглядає приблизно так:

країна → пакет інтернету → оплата → встановлення eSIM → підключення до мережі після приїзду.

Переглянути доступні варіанти Airalo для країни поїздки можна тут:

https://airalo.pxf.io/QYWr76

А що взагалі таке eSIM і де вона знаходиться?

Звичайна SIM-карта знайома практично кожному: маленька пластикова картка з чіпом, яку ми вставляємо в телефон.

З eSIM принцип інший.

Сам необхідний модуль вже вбудований у сумісний пристрій, тому фізичну картку змінювати не потрібно. Після покупки користувач завантажує в смартфон цифровий профіль оператора або постачальника зв’язку. Airalo дозволяє встановлювати придбані eSIM через додаток, QR-код або ручне введення даних — доступний спосіб залежить від пристрою і конкретної пропозиції.

Бачили коли-небудь у налаштуваннях iPhone або Android пункт «Додати eSIM» і не розуміли, навіщо він потрібен?

Саме для таких випадків.

Причому в телефоні може одночасно залишатися ваша основна ізраїльська SIM або eSIM.

Це і робить технологію особливо цікавою для ізраїльтян, які багато їздять між Ізраїлем, Європою та іншими країнами.

Як Airalo працює: від покупки до появи інтернету

Розберемо весь процес без рекламних скорочень.

Спочатку користувач заходить на Airalo і обирає місце призначення. Наприклад, він летить з Ізраїлю до Польщі.

Далі необхідно обрати пакет. Пропозиції можуть відрізнятися за кількістю гігабайтів, терміном дії, підтримуваними мережами і наявністю додаткових послуг. Airalo пропонує як пакети з певним обсягом даних, так і деякі варіанти з іншими умовами, тому характеристики потрібно дивитися безпосередньо перед покупкою.

Після оплати eSIM з’являється в акаунті користувача. У більшості випадків вона стає доступною практично одразу, хоча Airalo попереджає, що іноді обробка може зайняти більше часу.

Потім eSIM встановлюється в телефон.

Після приїзду необхідно увімкнути відповідну лінію і обрати її для передачі мобільних даних. Коли встановлена eSIM зареєструється в підтримуваній мережі країни призначення, телефон отримує мобільний інтернет у рамках придбаного пакета.

Тобто технічно Airalo не створює для туриста окремий Wi-Fi. Телефон як і раніше підключається до звичайної мобільної мережі — просто доступ до неї оформлений через завантажену eSIM.

А що буде з моїм ізраїльським номером?

Ось це одне з головних питань для ізраїльського користувача.

Припустимо, в телефоні знаходиться ваш постійний номер Partner, Cellcom, Pelephone або іншого оператора. Для використання туристичної eSIM його зовсім не обов’язково видаляти.

За наявності підтримки Dual SIM телефон може використовувати різні лінії для різних завдань. Наприклад:

• ізраїльську SIM залишити активною для свого номера, дзвінків і SMS;
• Airalo призначити для передачі мобільних даних;
• WhatsApp та інші інтернет-додатки продовжать працювати через мобільний інтернет;
• звичний номер WhatsApp від встановлення нової eSIM автоматично не змінюється.

Airalo окремо пояснює, що при використанні data-only eSIM користувач може залишити іншу лінію активною для голосового зв’язку і SMS.

Але тут є важлива деталь.

Якщо ваша ізраїльська SIM залишається активною за кордоном, умови дзвінків, SMS і роумінгу по цій лінії визначає вже ваш ізраїльський оператор. Наявність Airalo само по собі не скасовує можливі витрати по основній SIM.

Тому перед вильотом варто перевірити не тільки eSIM, але і налаштування власної лінії.

Для читачів НАновости — Новини Ізраїлю це, мабуть, важливіше обіцянок «інтернет за кілька хвилин»: помилка у виборі лінії передачі даних може зробити всю економію безглуздою.

Переглянути доступні варіанти Airalo для країни поїздки можна тут:

https://airalo.pxf.io/QYWr76

Чи дає Airalo новий телефонний номер?

Не обов’язково.

У Airalo існують різні типи пакетів. Деякі призначені тільки для мобільних даних — data-only. Через таку eSIM не можна здійснювати звичайні голосові дзвінки або відправляти традиційні SMS саме з цієї лінії. При цьому WhatsApp, Telegram, Signal та інші сервіси, що використовують інтернет, працюють через мобільні дані.

Є і пропозиції, що включають мобільні дані, дзвінки і текстові повідомлення. Наприклад, Airalo пропонує глобальні варіанти з data, calls and texts, але наявність таких функцій потрібно перевіряти у конкретного пакета перед оплатою.

Тому формула «купив Airalo — отримав іноземний номер» неправильна.

Іноді номер або телефонні послуги входять у пакет. Іноді ні.

Якщо місцевий номер необхідний вам, наприклад, для роботи, реєстрації в певному сервісі або при тривалому перебуванні в країні, цей параметр потрібно перевіряти окремо.

Local, Regional або Global: чому у Airalo стільки варіантів

На Airalo пропозиції розділяються на локальні, регіональні та глобальні eSIM.

Local eSIM розрахована на одну країну.

Летите з Ізраїлю тільки в Німеччину? Тоді логічно спочатку дивитися пакет для Німеччини.

Regional eSIM покриває кілька країн певного регіону.

Уявіть маршрут:

Ізраїль → Польща → Німеччина → Чехія.

Замість окремої eSIM для кожної зупинки можна перевірити європейський регіональний пакет і подивитися, чи входять необхідні країни в покриття.

Global eSIM призначена для поїздок через різні країни і регіони світу. Але слово Global не означає автоматично «працює абсолютно всюди»: список підтримуваних країн необхідно дивитися у конкретної пропозиції.

Тому обирати пакет тільки за його назвою не варто.

Переглянути доступні варіанти Airalo для країни поїздки можна тут:

https://airalo.pxf.io/QYWr76

Що перевірити до того, як натиснути «Купити»

Ось тут починається найважливіша частина.

Сам факт того, що Airalo продає eSIM для вашої країни, ще не означає, що перший-ліпший пакет підходить саме вам.

Перед оплатою НАновости — Новини Ізраїлю рекомендує перевірити як мінімум наступні параметри.

Чи підтримує ваш телефон eSIM

Не всі смартфони вміють працювати з eSIM. Причому підтримка може залежати не тільки від назви моделі, але і від конкретної версії пристрою і ринку, для якого вона була випущена. Airalo веде окремий список сумісних пристроїв і рекомендує перевіряти сумісність до покупки.

Чи не заблокований апарат під одного оператора

Airalo вказує, що для встановлення eSIM пристрій має бути розблокований для роботи з іншими мережами. Якщо смартфон carrier-locked, спочатку необхідно вирішити це питання зі своїм оператором.

Скільки інтернету ви купуєте

1 ГБ для кількох повідомлень, карт і перевірки пошти — це одна історія.

Робочі відеодзвінки, YouTube, завантаження фотографій і роздача інтернету на ноутбук — зовсім інша.

Дивитися потрібно не тільки на ціну, але і на обсяг даних.

Скільки днів діє пакет

У пакетів є термін дії. Це може бути, наприклад, 7, 15 або 30 днів, хоча конкретні варіанти відрізняються.

Коли починається відлік

Це особливо важливо.

У більшості eSIM Airalo період дії починається після активації, а активація зазвичай відбувається, коли встановлена eSIM вперше підключається до підтримуваної мережі в місці призначення. Але це не універсальне правило для абсолютно кожного продукту: Airalo рекомендує до покупки відкрити Additional Information → Activation Policy і подивитися умови конкретної eSIM.

Іншими словами, не можна автоматично припускати: «Куплю сьогодні, а 30 днів почнуть рахуватися тільки після літака».

Спочатку дивимося Activation Policy.

Чи можна потім докупити інтернет

Для багатьох eSIM доступні додаткові пакети Top Up, але можливість поповнення залежить від продукту. У додатку Airalo для сумісних eSIM з’являється відповідна функція.

Чи є звичайні дзвінки і SMS

Якщо це важливо — перевіряємо до оплати.

Не після.

Чи можна роздавати інтернет

Airalo повідомляє, що Personal Hotspot/Tethering можна використовувати, якщо це підтримують пристрій і використовувана мережа. Тому людині, якій інтернет потрібен ще й для ноутбука, цей момент краще перевірити окремо.

Що дешевше: Airalo, місцева SIM або ізраїльський роумінг?

Ось тут ми спеціально не станемо писати, що eSIM Airalo «завжди дешевше».

Такого універсального правила немає.

Ціни операторів, пакети роумінгу і пропозиції eSIM змінюються. Більше того, у двох людей, які летять в одну країну, оптимальні варіанти можуть виявитися різними.

Правильніше порівнювати три рішення перед кожною поїздкою.

Роумінг ізраїльського оператора зручний тим, що користувачу практично нічого не потрібно встановлювати. Але вартість залежить від вашого оператора і придбаного пакета.

Місцева SIM-карта іноді може виявитися привабливішою за обсягом даних або умовами. Однак її зазвичай треба отримувати або купувати у місцевого оператора і проходити передбачену процедуру підключення.

Travel eSIM на кшталт Airalo цікава насамперед тим, що питання з інтернетом можна вирішити ще до поїздки і не витягати основну SIM з телефону.

Тому питання має звучати не «що завжди дешевше?», а:

Що мені потрібно саме в цій поїздці і скільки це буде коштувати у кожного з трьох варіантів?

Коли Airalo дійсно може бути зручним

Візьмемо кілька ситуацій, знайомих аудиторії НАновини.

Ізраїльтянин прилітає в Європу всього на три-чотири дні. Йому не потрібен місцевий контракт і новий номер. Потрібні карти, WhatsApp, сайти, таксі та пошта.

Інший сценарій: людина прилітає в незнайому країну пізно ввечері. Шукати магазин мобільного оператора і розбиратися з місцевими тарифами відразу після аеропорту йому зовсім не хочеться.

Третій варіант — поїздка одразу через кілька європейських країн. У цьому випадку регіональна eSIM може усунути необхідність купувати окрему SIM на кожній зупинці. Airalo якраз пропонує регіональні варіанти для подорожей по кількох державах.

Ще один зрозумілий нашій аудиторії сценарій — поїздки між Ізраїлем, Україною та європейськими країнами. Зв’язок часто потрібен не «завтра після того, як знайду салон», а відразу: написати родині, відкрити навігацію, перевірити поїзд або замовити машину.

Саме тут сама ідея eSIM стає зрозумілішою будь-якої реклами.

Переглянути доступні варіанти Airalo для країни поїздки можна тут:

https://airalo.pxf.io/QYWr76

Коли Airalo може бути не найкращим варіантом

Є й зворотні випадки.

Якщо ваш телефон взагалі не підтримує eSIM, купувати такий пакет безглуздо.

Якщо вам на кілька місяців потрібен повноцінний місцевий телефонний номер, місцевий оператор може бути більш логічним рішенням.

Якщо необхідний дуже великий обсяг мобільного трафіку, потрібно порівнювати пропозиції — місцевий тариф може виявитися цікавішим.

Якщо ваш ізраїльський оператор вже пропонує підходящий пакет роумінгу за гарною ціною, встановлення додаткової eSIM може просто не дати помітної переваги.

Нарешті, людині, яка зовсім не хоче розбиратися в налаштуваннях Dual SIM, іноді простіше один раз увімкнути заздалегідь придбаний роумінговий пакет свого оператора.

Технологія зручна тоді, коли вона вирішує проблему. Не навпаки.

Кілька налаштувань, які краще зробити ще вдома

Якщо ви все-таки обрали eSIM, не залишайте перше знайомство з нею на момент посадки літака.

Встановлювати профіль розумніше при стабільному доступі до інтернету і відповідно до інструкції конкретної eSIM.

Після встановлення дайте лініям зрозумілі назви. Наприклад:

Israel

Travel

або:

Partner

Airalo Europe

Так набагато менше шансів переплутати їх пізніше.

Перед використанням перевірте, яка SIM призначена для мобільних даних, яка — для дзвінків, і чи потрібно вмикати Data Roaming для туристичної лінії згідно з інструкцією вашого пакета.

І ще один момент, який легко недооцінити: не видаляйте eSIM просто тому, що зараз вона вам не потрібна. Airalo попереджає, що eSIM зазвичай не можна встановити повторно після видалення, і рекомендує тимчасово відключати профіль, якщо планується подальше використання.

Відключити і видалити — не одне і те ж.

Що перевірила НАновини перед цією публікацією

Тут важливо позначити межі матеріалу.

Редакція перевірила актуальні на серпень 2026 року інструкції Airalo щодо покупки і встановлення eSIM, сумісності пристроїв, роботи data-only пакетів, збереження основної SIM, термінів активації та поповнення трафіку. Для матеріалу використовувалися офіційні сторінки Airalo і довідковий центр компанії.

Одночасно ми не видаємо цю статтю за незалежний тест якості мобільної мережі Airalo в кожній країні. Швидкість, доступність 4G/5G і якість покриття залежать в тому числі від конкретного пакета, партнерської мережі, місця і умов підключення.

Наступний рівень перевірки — реальна покупка eSIM, встановлення на конкретний смартфон і тест під час поїздки. Такий матеріал вже має сенс робити окремо, зі скріншотами і фактичними результатами.

Плюси і обмеження Airalo, які видно вже зараз

Головна перевага eSIM у подорожі — відсутність необхідності змінювати фізичну картку. Зв’язок можна підготувати заздалегідь, а основну лінію при сумісному пристрої залишити в телефоні.

Другий плюс — вибір між однією країною, регіоном і ширшим міжнародним покриттям.

Третій — управління через додаток: Airalo дозволяє купувати пакети, бачити свої eSIM і для підтримуваних варіантів докуповувати трафік.

Але обмеження не менш реальні.

Потрібен сумісний і розблокований смартфон.

Не кожен пакет надає телефонний номер і звичайні дзвінки.

У різних eSIM різняться термін дії і момент активації.

А вартість все одно потрібно порівнювати з альтернативами безпосередньо перед поїздкою.

Так кому має сенс спробувати Airalo?

В першу чергу людині, якій потрібен мобільний інтернет відразу після приїзду і яка не хоче змінювати основну SIM-карту.

Особливо зрозумілий цей варіант для коротких подорожей і маршрутів через кілька країн.

Airalo тут цікавий не як «ще один іноземний оператор», а як спосіб купити доступ до мобільної мережі потрібної країни заздалегідь і завантажити його безпосередньо в телефон.

Але перед оплатою задайте собі п’ять питань:

Чи підтримує мій телефон eSIM?

Які країни входять у покриття?

Скільки гігабайтів мені дійсно потрібно?

Чи потрібні мені звичайні дзвінки і SMS?

І чи вигідніший конкретний пакет, ніж пропозиція мого оператора?

Якщо відповіді підходять — тоді вже можна обирати eSIM.

Перевірити доступні Airalo eSIM для країни вашої поїздки: https://airalo.pxf.io/QYWr76

Автор: Станіслав Шифер

Дід Іван, який у першій «Крашанці» збирався запустити ракету по Кремлю, повертається. Тепер у нього задум серйозніший: побудувати машину часу і спробувати змінити історію. А поки його винахід випробовує на міцність власну сім’ю, українська комедія «Крашанка 2.0. Квантовий парадокс» готується до ізраїльської прем’єри.

В Україні картина виходить у широкий прокат 8 жовтня 2026. Ізраїльські глядачі побачать її менше ніж через місяць після української прем’єри.

У першій частині була ракета на Кремль. Тепер — машина часу

У 2024 році режисер Тарас Дудар представив комедію «Крашанка». Її головний герой — Іван Андрійович Забіяка, пенсіонер з Харківської області, якого грає Станіслав Боклан. Після початку російського вторгнення дід вирішує, що чекати перемоги недостатньо, і береться відновлювати стару ракетну установку, щоб завдати удару по Кремлю.

Саме в цей момент до нього на Великдень приїжджають дорослі діти та онук. Замість спокійного сімейного свята виходить історія про війну, взаємні образи, давні конфлікти та досить небезпечне дідове захоплення.

Для ізраїльських глядачів варто пояснити і саму назву. Українське слово «крашанка» означає пофарбоване великоднє яйце. Перша картина будувалася навколо зустрічі сім’ї на Великдень — свята, яке в Україні має велике сімейне та культурне значення.

У продовженні Іван Забіяка змінює напрямок своїх експериментів. Його новий винахід — Машина квантових парадоксів, захована в старому мікроавтобусі. На цьому незвичайному транспорті дід разом із сім’єю вирушає в подорож, де минуле може виявитися не менш непередбачуваним, ніж майбутнє.

За всією фантастикою ховається цілком земна історія. Родичі намагаються знайти спільну мову, подолати накопичені образи та впоратися з наслідками війни. Жартів і неймовірних пригод буде багато, але творці обіцяють і моменти, в яких глядачам буде не до сміху.

Боклан, Жураковська, KOLA і чемпіон світу з боксу

Режисер продовження — знову Тарас Дудар. Виробництвом займалася Mamas Film Production за підтримки Державного агентства України з питань кіно. Тривалість картини — близько 94 хвилин.

До ролі винахідника Івана повертається Станіслав Боклан, один з найбільш відомих українських акторів театру і кіно. Його дочку Ольгу грає Олеся Жураковська, Анну — Дар’я Легейда, Ярослава — Володимир Гладкий, а онука Мишка — Михайло Пулянський. В акторському складі також Артур Логай і Людмила Загорська.

Але автори вирішили не обмежуватися знайомими персонажами.

У картині з’являються співачка KOLA (Анастасія Прудіус), популярна українська виконавиця, хореограф Олена Шоптенко і Денис Беринчик, колишній чемпіон світу з боксу в легкій вазі за версією WBO. Беринчик грає самого себе, а одна зі сцен з його участю розгортається на боксерському рингу.

Вийшов незвичайний склад: професійні актори, музиканти, танцівниця і спортсмен світового рівня зустрічаються в одній сімейній комедії.

Чому «Крашанка 2.0. Квантовий парадокс» з’являється в Ізраїлі

Ізраїльські прем’єри організовує «Знято в Україні» / Created in Ukraine — компанія, яка з 2022 року займається прокатом сучасного українського кіно в Ізраїлі. У її програмі вже були «Мавка», «Довбуш», «Памфір», «20 днів у Маріуполі» та багато інших картин.

НАновини — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency раніше розповідали і про вересневі покази комедії «Потяг “Червона рута”» у Тель-Авіві та Хайфі. Тоді Created in Ukraine привезла ще одну українську історію, пов’язану з музикою, сімейними відносинами і спробою повернути втрачену близькість.

У «Крашанки» зовсім інша фабула, хоча питання схоже: як українській сім’ї зберегти відносини, коли війна змінила життя кожного?

Для російськомовних ізраїльтян українське кіно цікаве ще й можливістю побачити сучасну Україну за межами щоденних військових зведень. Подивитися на її гумор, мову, сімейні традиції і здатність сміятися навіть над найважчими обставинами.

Де і коли дивитися «Крашанка 2.0. Квантовий парадокс» в Ізраїлі

4 листопада 2026 року, середа — Тель-Авів.

5 листопада 2026 року, четвер — Хайфа.

Організатор: Created in Ukraine / «Знято в Україні».

Точні адреси кінотеатрів, час початку сеансів, вартість квитків і інформація про субтитри в початковому анонсі ще не вказані.

Подробиці та оновлення — на сторінці офіційної Facebook-події.

А поки можна переглянути першу «Крашанку» і згадати, чим закінчилася історія діда Івана з ракетою. Адже в другій частині він замахнувся вже на сам хід історії.

І хто знає, можливо, головне завдання його машини часу — не виправити минуле, а допомогти близьким нарешті почути один одного.

У рубриці “Євреї з України” – 37 головних династій та їх українські корені.

У хасидизмі зазвичай говорять про двори або династії — лінії ребе, які найчастіше називалися за містами походження. За два з половиною століття таких ліній стало дуже багато: сучасні списки включають десятки і сотні назв, а не один канонічний реєстр. Тому, коли йдеться про «37 головних», коректніше розуміти це як умовний перелік найпомітніших історичних домів, а не як остаточний список, який усі визнають однаково.

Українська колиска хасидизму і чому навколо цифри «37» йде суперечка

Засновник хасидизму Ісраель бен Еліезер, більш відомий як Баал-Шем-Тов (близько 1700–1760), був пов’язаний з Поділлям і Меджибожем. Після його смерті рух систематизував Дов-Бер, Магід з Межирича (помер у 1772 році), а вже його учні рознесли новий релігійний імпульс по Україні, Білорусі та Польщі. Саме звідси потім виросли великі сім’ї династій — чорнобильська, ружинська, косівсько-вижницька, брацлавська та інші.

Тому теза про те, що Україна — одна з головних історичних батьківщин хасидизму, цілком обґрунтована.

Інша справа, що список з рівно 37 «головних» династій не є загальноприйнятим науковим стандартом: старі єврейські енциклопедії виділяли кілька ключових ліній на зразок Любавича, Чорнобиля, Ружина-Садигури, Любліна і Коцка, а сучасні довідники показують набагато складнішу картину з безліччю гілок і відгалужень.

Тим не менш, якщо брати робочий список з 37 найбільш помітних ліній, то українська присутність дійсно величезна. У це коло зазвичай включають династії, що виникли в Белзі, Боянах, Брацлаві, Вижниці, Звягелі, Махнівці, Мукачеві, Надвірній, Рахмастрівці, Саврані, Садигурі, Сквирі, Сколе, Чорнобилі, а також історичні центри Бердичева і Меджибожа. Багато з них після Голокосту і наступних міграцій перенесли живі центри вже в Ізраїль і США — передусім в Єрусалим, Бней-Брак, Бруклін, Монсі, Кіріас-Джоел і Нью-Сквер.

Українські династії: від Поділля і Волині до Бней-Брака і Нью-Йорка

Найранішим центром пам’яті залишається Меджибож — місто Баал-Шем-Това. Окремою найбільшою сучасною масовою династією Меджибож не став, але символічно це одна з головних точок всієї хасидської історії. Бердичів пов’язаний з ім’ям Леві-Іцхака Бердичівського (1740–1810), одного з найвідоміших ранніх праведників хасидизму. Це теж скоріше історичний центр і духовне ім’я, ніж найбільший сучасний двір.

Брацлавська династія, або Бреслов, пов’язана з раббі Нахманом з Брацлава (1772–1810), правнуком Баал-Шем-Това. Її особливість у тому, що після смерті раббі Нахмана не виникло нової безперервної лінії ребе в класичному сенсі, але рух не зник: навпаки, він живе через його книги, вчення про особисту молитву і знамените паломництво в Умань. У XXI столітті Бреслов — це світова мережа громад, особливо помітна в Ізраїлі і серед паломників, які щорічно приїжджають в Україну.

Чорнобильська династія — одна з найважливіших взагалі. Її заснував Менахем-Нахум Тверський з Чорнобиля (близько 1730–1797), учень і Баал-Шем-Това, і Магіда з Межирича. Саме з чорнобильського дому потім вийшов цілий кущ окремих ліній: Сквер, Рахмастрівка, Толна, Триск, а також генеалогічно пов’язані гілки Махнівки. Це один з головних прикладів того, як одна українська династія перетворилася на цілу сім’ю світових дворів.

З чорнобильського кола виросла Сквирська династія — сьогодні вона особливо відома своєю замкнутою громадою New Square у штаті Нью-Йорк. Рахмастрівка походить з Рахмастрівки і зараз має центри в Єрусалимі і Брукліні. Толна йде від Тального, а Триск — від Турійська на Волині. Махнівка, що походить від Махнівки, сьогодні має штаб-квартиру в Бней-Браку і залишається живою, помітною лінією з тисячами сімей.

Не менш впливовим виявився дім Ружина. Його заснував раббі Ісраель Фрідман з Ружина (1796–1850), і саме ця лінія надала частині хасидського світу той самий «царський» стиль двору. З ружинського дому вийшли Боян, Садигура, Чортків, Гусятин та інші гілки. Боянська династія, оформлена в XIX столітті, сьогодні міцно асоціюється з Єрусалимом. Садигурська лінія, що походить з Буковини, до Голокосту була найважливішою силою в регіоні, а сьогодні її продовження теж пов’язане передусім з Ізраїлем.

Вижницька династія виникла в Буковині. Її пов’язують з Менахемом-Мендлом Хагером (1830–1884), а сама лінія виросла з більш ранньої косівської традиції. У наші дні Вижниц — один з найбільших і найвпливовіших дворів Ізраїлю, з потужною присутністю в Бней-Браку, Єрусалимі і американських громадах. Поруч з нею стоїть Надворна, заснована Мордехаєм Лейфером (1835–1894) в Надвірній; зараз це вже не один центр, а ціла мережа гілок, особливо помітних в Бней-Браку і Єрусалимі. Звіль, що походить із Звягеля, не настільки великий за чисельністю, але залишається дуже шанованим ім’ям в Єрусалимі.

З українським простором також пов’язані Белз, Мукачево, Саврань і Сколе. Белзська династія була заснована Шаломом Рокеахом (1779–1855) на початку XIX століття, а сьогодні це один з найбільших хасидських дворів світу, відновлений після Катастрофи в Ізраїлі. Мункач / Мукачево пов’язане з жорстким карпатським традиціоналізмом. Саврань — стара подільська лінія, а Сколе сьогодні частіше фігурує в міжнародних списках під формою Skole/Skolye, що важливо для історичної точності.

У середині всієї цієї історії особливо помітно, що НАновости — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency звертаються до теми не як до музейної екзотики, а як до живого мосту між Україною та Ізраїлем. Тому що для ізраїльської аудиторії це не абстрактна історія Східної Європи: значна частина сьогоднішніх центрів українських за походженням династій знаходиться саме в Єрусалимі і Бней-Браку, а паломництво в Умань, пам’ять про Чорнобиль, Белз, Садигуру і Вижницю давно стали частиною сучасного єврейського релігійного світу.

Всі 37 помітних династій: імена, дати, походження і де їх центри зараз

Якщо зібрати робочий список з 37 найбільш відомих ліній, то його зручніше ділити на кілька великих груп.

Перша — це найраніші системоутворюючі центри: коло Баал-Шем-Това в Меджибожі, школа Магіда з Межирича, ранній Карлін–Столін з Аароном з Карліна (1736–1772), Любавич/Хабад, заснований Шнеуром-Залманом з Ляд (1745–1812), а також польські інтелектуальні лінії Любліна, Пшисхи і Коцка. Вони не завжди найчисленніші сьогодні, але без них неможливо зрозуміти, як хасидизм перетворився з духовного руху в систему спадкових дворів. Хабад у наші дні — глобальна мережа з центром у Нью-Йорку; Карлін–Столін зберігає сильні позиції в Ізраїлі і США; Коцк і Люблін живуть скоріше як лінії впливу в інших династіях.

Друга велика група — українсько-буковинсько-волинський пояс, який і робить Україну настільки важливою в хасидській історії. Сюди входять Бердичів, Меджибож, Бреслов, Чорнобиль, Сквер, Рахмастрівка, Толна, Триск, Ружин, Боян, Садигура, Вижниц, Косів, Надворна, Махнівка, Звіль, Белз, Мукачево, Саврань, Сколе і близькі до них лінії. Саме тут можна побачити, як з міст і містечок нинішньої України виросли двори, які сьогодні живуть вже в Єрусалимі, Бней-Браку, Брукліні, Монсі, Лондоні і Антверпені.

Третя група — польські, галицькі, угорські і повоєнні світові династії. Тут на першому плані стоять Гер, заснований Іцхаком-Меїром Альтером (1798–1866), Александер, Бобов, Санз, Клаузенбург, Сігет, Сатмар, Пупа, Тош, Моджиц, Радзин-Ізбица, Бяла, Амшинов, а також єрусалимські антисіоністські кола на зразок Шомер Емуним, Толдос Аарон і Толдос Авроhom Іцхок. Тут вже менше українського походження, але ці лінії визначають сучасну чисельність і політико-релігійну вагу хасидського світу. Сатмар, наприклад, оформлений як окрема сила при Йоелі Тейтельбаумі (1887–1979), після війни був відновлений у Нью-Йорку і сьогодні вважається однією з найбільших хасидських груп у світі. Гер зараз — один з найбільших дворів Ізраїлю. Бобов і Клаузенбург особливо помітні в США і Ізраїлі.

Короткий довідник по династіях і їх нинішньому положенню

• Хабад-Любавич — кінець XVIII століття, Шнеур-Залман з Ляд, сьогодні світовий центр у Нью-Йорку.
• Бреслов — рубіж XVIII–XIX століть, раббі Нахман з Брацлава, найсильніший центр пам’яті — Умань, а живі громади особливо помітні в Ізраїлі.
• Белз — початок XIX століття, Шалом Рокеах, сьогодні найбільший центр у Єрусалимі.
• Чорнобиль — XVIII століття, Менахем-Нахум Тверський, продовження існує через безліч гілок.
• Сквер — українське походження, сучасний центр у New Square, штат Нью-Йорк.
• Рахмастрівка — українська гілка, центри в Єрусалимі і Брукліні.
• Толна і Триск — старі волинські лінії, збереглися як менші, але живі гілки.
• Ружин — середина XIX століття, Ісраель Фрідман, дав початок цілому «дому Ружина».
• Боян — одна з ружинських гілок, історично Буковина, сьогодні центр у Єрусалимі.
• Садигура — також ружинська лінія, сьогодні пов’язана передусім з Ізраїлем.
• Вижниц — XIX століття, Хагери, один з найбільших ізраїльських дворів у Бней-Браку.
• Надворна — XIX століття, Лейфери, сьогодні мережа гілок в Ізраїлі.
• Махнівка — українська лінія, сучасний центр у Бней-Браку.
• Звіль — історичний український двір, особливо шанований в Єрусалимі.
• Мукачево — карпатська лінія, зіграла помітну роль в угорсько-закарпатському хасидизмі.
• Саврань — стара подільська лінія, сьогодні невелика, але історично значуща.
• Косів — предок для Вижниці, українська за походженням лінія.
• Гер — польська династія, сьогодні один з найвпливовіших дворів Ізраїлю.
• Александер — до Голокосту дуже велика польська династія, потім відновлена.
• Бобов — галицька лінія, сильна в Брукліні.
• Санз — XIX століття, Хаїм Хальберштам, дав багато відгалужень.
• Клаузенбург — повоєнне відновлення, помітний у Нетанії і США.
• Сігет — важлива угорсько-румунська лінія, предок для Сатмара.
• Сатмар — найбільша антисіоністська династія з центрами в Нью-Йорку і Ізраїлі.
• Пупа, Тош, Моджиц, Радзин-Ізбица, Бяла, Амшинов — менш великі, але стійкі лінії з центрами головним чином в Ізраїлі і Північній Америці.
• Шомер Емуним, Толдос Аарон, Толдос Авроhom Іцхок — вже значною мірою єрусалимські династичні кола, що визначають вигляд радикально консервативної частини харедим.

Чому ця історія важлива для Ізраїлю саме зараз

Для ізраїльського читача історія хасидських династій України — це не тільки розповідь про минуле.

Це пояснення того, чому українські міста і містечка займають таке місце в релігійній пам’яті Ізраїлю, чому Умань щорічно збирає паломників, чому назви Белз, Вижниц, Боян або Сатмар звучать у Кнесеті, в релігійній пресі, в суперечках про державу і в повсякденному житті ультраортодоксальних кварталів.

Історична Україна дала хасидизму не периферію, а одне з його центральних підґрунть.

І якщо прибрати спірну цифру «37» як занадто жорстку формулу, картина стає навіть сильнішою. Україна була не просто однією з майданчиків, а простором, де хасидизм оформився як масовий рух, а потім породив цілі сім’ї династій, чиї живі центри тепер знаходяться в Ізраїлі і США. Від Меджибожа і Брацлава до Бней-Брака і Брукліна — це одна довга історична лінія, яка і сьогодні залишається частиною єврейського світу.

Історія України і євреїв: чому розмова про хасидизм неможливо відірвати від самої історії країни

Історія євреїв на землях нинішньої України почалася задовго до появи хасидизму.

Енциклопедичні джерела вказують, що єврейські поселення існували тут ще в античну епоху — в Криму і в грецьких колоніях північного Причорномор’я. Пізніше єврейське життя розвивалося вже в містах і містечках різних історичних епох — від Київської Русі і литовсько-польського періоду до Російської імперії і Австро-Угорщини.

Особливо помітним єврейське життя стало в ранньому Новому часі, коли на українських землях формувався той самий світ містечок, ринків, ярмарків, ремесла і релігійної вченості, який пізніше будуть називати штетл. Саме в цьому середовищі склався той людський і культурний ландшафт, з якого потім вийшли і хасидські двори, і потужна традиція східноєвропейського єврейства взагалі.

Штетл був однією з ключових форм єврейського життя в Східній Європі, а українські хвилі погромів XX століття і потім Голокост стали для цього світу катастрофою.

При цьому історія відносин євреїв і українських земель ніколи не була простою або лінійною.

Тут були періоди підйому, торгівлі, релігійного розквіту і культурного співіснування, але були і важкі катастрофи. Однією з ранніх трагедій стало повстання Хмельницького 1648–1649 років, під час якого багато єврейських громад на території України були знищені або розорені; це зафіксовано і в довідкових статтях по Поділлі, і в історичних описах окремих міст.

І все ж саме після цих потрясінь єврейське життя на українських землях не зникло, а знову стало розростатися.

До XVIII століття тут вже існувала щільна мережа громад, і саме на цьому тлі виник хасидизм. YIVO підкреслює, що хасидизм став виключно популярним саме в Україні і в перші десятиліття охопив більшість традиційного єврейського населення цього регіону. Іншими словами, Україна була не околицею цього процесу, а однією з його центральних сцен.

У XIX столітті значення українських земель для єврейського світу було колосальним. В кінці XIX століття на етнічній українській території проживало більше чверті всього єврейського населення світу. Це означає, що розмова про історію євреїв в Україні — не вузька регіональна тема, а частина світової єврейської історії.

Саме тому назви на зразок Бердичева, Умані, Белза, Чорнобиля, Брацлава, Вижниці або Садигури досі звучать далеко за межами самої України.

Але XX століття принесло новий удар.

Хвилі насильства, громадянська війна, погроми 1905 року і особливо 1918–1921 років важко вдарили по єврейських громадах України. Потім нацистська окупація перетворила значну частину цієї історії в історію знищення.

Після Голокосту і радянського періоду єврейське життя на українських землях вже не могло повернутися до колишнього масштабу. Багато центрів були знищені, багато сімей емігрували, релігійне життя десятиліттями перебувало під тиском. Але пам’ять не зникла.

Після розпаду СРСР в незалежній Україні почалося відродження громадської, культурної і релігійної життя; вже до кінця 1990-х в країні діяли сотні єврейських організацій і громадських структур.

Саме тому історія євреїв в Україні — це не тільки історія трагедій. Це історія глибокої вкоріненості, релігійної творчості, торгівлі, мови їдиш, містечкової цивілізації, паломництва, хасидських династій, а потім і важких розривів, викликаних насильством XX століття.

Для ізраїльської аудиторії це особливо важливо: дуже багато ліній, які сьогодні живуть в Єрусалимі, Бней-Браку, Цфаті, Брукліні або Монсі, сходять до міст і містечок нинішньої України. У цьому сенсі зв’язок України і єврейського світу — не музейна тема, а жива частина сучасної єврейської пам’яті.

Читайте більше в нашій постійній рубриці “Євреї з України“.

“Є закон, і сказано: «Якщо прийшов хтось убити тебе — убий його першим». Найголовніша частина. Тому захищати свою країну — це заповідь Бога. Є така заповідь: «Не переходь межу». Вона написана в Торі, в Біблії, так? Тому ті, хто прийшов сюди, грубо порушили цю заповідь. А ті, хто захищає, — це ЗСУ, це руки Бога в Україні. І вони виконують заповідь: «Саме не вбивай, знищуючи ворога», – Яків Синяков.

Відео каналу «Подробиці» з Ігорем Синяковим (він же рабин Яків) звучить не як «інтерв’ю про релігію». Скоріше як розмова на передовій, де у людини немає зайвих слів, зате є звичка називати речі прямо. Він говорить про війну як про максимальний хаос, про армію як про порядок, про те, чому нейтралітет у такі часи — не просто зручна поза, а моральна пастка, і чому пам’ять — це не тягар, а інструмент майбутнього.

Рабин Яків — перший в історії Збройних сил України офіційно визнаний ортодоксальний єврейський капелан. У відео його шлях описаний коротко і ясно: після 24 лютого 2022 року він і його дружина почали допомагати біженцям у Дніпрі, потім волонтерська робота поступово змістилася до військових — поїздки вздовж лінії фронту, зустрічі з підрозділами в різних напрямках. У 2025 році, за запрошенням командира, бригадного генерала Євгена Ласійчука, Яків приєднався до війська і очолив капеланську службу 7-го корпусу ШР ДШВ. Це важлива деталь: він не «приїжджає іноді», він вбудований у структуру, поруч з людьми постійно, і саме цим пояснюється тон інтерв’ю — без туристичного погляду на війну.

Важливо уточнити: у цій статті ми взяли тільки найпомітніші тези і кілька ключових історій з розмови — по суті, конспект, а не повноцінну передачу інтонації і сенсу. Повне інтерв’ю набагато ширше, глибше і місцями сильніше саме за рахунок живих деталей, пауз, реакції співрозмовників і того, як рабин Яків розгортає думки крок за кроком. Якщо тема вам близька — обов’язково подивіться відео цілком: воно дає зовсім інше відчуття реальності фронту і того, як люди тримаються там, де «капец» стає щоденною нормою.

Хто такий рабин Яків і чому його слухають не тільки віруючі

Він сам постійно повертає розмову до простого сенсу слова «рабин». Це не тільки «служитель», це «вчитель». Не той, хто приходить «робити ритуали», а той, хто пояснює, тримає рамку, допомагає людині не розвалитися в момент, коли все навколо розвалюється.

І тут важливо: капелан на фронті для багатьох — не «релігійна опція», а людська функція. Хтось вірить, хтось ні, хтось православний, хтось католик, хтось взагалі не визначився. Але коли поруч людина, яка вміє слухати, не тисне, не повчає, а дає тобі можливість виговоритися і зачепитися за сенс — конфесія відходить на другий план.

Рабин Яків, здається, це розуміє краще багатьох: він спокійно говорить, що Бог один, Україна одна, і що головні «перешкоди» між людьми часто народжуються не на рівні віри, а в голові — з неправильних ярликів, страху, втоми і звички ділити світ на «моїх» і «чужих».

«Головне — логістика і зв’язок»: війна без романтики

Одна з перших думок у розмові звучить як професійна звичка: в армії головне — логістика і зв’язок. Не лозунги, не красиві тексти, не «воля до перемоги» як абстракція. А зв’язок, який працює. Тил, який встигає. Доставка, яка приходить вчасно. Тому що якщо цього немає — героїзм стає способом закривати дірки, а дірки безкінечні.

Звідси виростає його ключовий тезис: війна — максимальний хаос. Щоб витримати максимальний хаос, потрібен максимальний порядок. І цей порядок він бачить в армії як у фундаменті держави. Жорстко, майже грубо: немає армії — немає держави. І навіть якщо всі професії важливі, армія — це основа, на якій стоїть все інше життя.

«Треба вибрати позицію»: про нейтралітет, корупцію і втому

Найконфліктніший шматок інтерв’ю — про вибір позиції. Рабин Яків говорить те, що багатьом неприємно чути, особливо в мирних містах або за межами країни: нейтралітет у такі часи — це спроба сховатися від відповідальності. Він цитує відому фразу про те, що найгарячіші кола пекла «заготовлені» для тих, хто в смутні часи зберігав нейтралітет, і виводить з цього практичну пораду: вибрати позицію — це не тільки морально, це психологічно простіше. Ти хоча б розумієш, хто ти і де стоїш.

Далі — тема корупції. І тут він спеціально вибиває звичне виправдання апатії. Так, корупція є. Але що тепер — опустити руки? Його логіка проста і навіть дратує своєю прямотою: не будь корупціонером сам. Не виправдовуй свою бездіяльність тим, що хтось «там» краде. Це не скасовує системну проблему, але повертає людині особисту відповідальність і можливість діяти.

Для читачів НАновини – новини Ізраїлю це звучить особливо гостро: багато ізраїльтян українського походження живуть між двома реальностями — війною в Україні і своїм життям в Ізраїлі. І найнебезпечніша емоція тут — «я нічого не вирішую, від мене не залежить». В інтерв’ю постійно йде зворотний сигнал: залежить. Навіть якщо не в масштабі держави — в масштабі твоєї позиції, допомоги, вибору, слів, поведінки.

«Я приїжджаю до них за енергією»: хто кому допомагає на фронті

Є момент, де він ламає стереотип про капелана як про людину, яка «привозить мораль». Він зізнається: спочатку думав, що приїжджає до військових «щось їм дати» — слова, настанови, підтримку. А потім зрозумів, що приїжджає… отримувати. Отримувати досвід, енергію, натхнення від людей, які живуть в умовах, де страх — не теорія, а щоденна реальність.

Він описує бійців як «реальних героїв» без глянцю: вони можуть бути грубими, втомленими, іноді зламаними, але вони тримаються за ідею, роблять свою справу, і це його наповнює. У цій чесності є важлива деталь: він не грає роль «святого», він показує себе людиною, яка теж підживлюється від чужої сили.

Ізраїль як приклад: пам’ять — не покарання, а сила

В інтерв’ю звучить лінія, яка для аудиторії в Ізраїлі майже неминуча: ведуча говорить про «генетичну пам’ять» єврейського народу, про звичку жити в стані війни, про те, що свята і традиції зберігають пам’ять про ворогів і випробування тисячолітньої давнини.

Рабин Яків відповідає не пафосом, а думкою про пам’ять як інструмент. Ізраїль, за його словами, сильний тим, що пам’ятає: історію, мову, болючі моменти. І саме тому нинішній український досвід не можна «забути заради спокою». Його потрібно передати наступним поколінням — не для культивування ненависті, а для того, щоб на цьому досвіді побудувати сильну державність.

Це важливий поворот: пам’ять не як постійна рана, а як фундамент майбутнього.

«Де Бог на війні?» — і чому він не дає солодкої відповіді

Одне з найважчих питань інтерв’ю задається прямими словами: якщо Бог є, де він на війні? Буча, Ірпінь, Ізюм, страти полонених на камеру. Це питання, яке вбиває будь-які красиві проповіді.

Рабин Яків відповідає несподівано «земним» способом. Він не намагається пояснити жах «вищим планом». Він переносить відповідальність на людей: вибір напасти, прийти вбивати, переступити межу — зробили люди, не Бог. Світ «даний нам у руки», і в цьому сенсі людина відповідає за те, що робить зі своєю свободою.

А далі він додає важливу думку: коли людина вибирає правильну позицію і робить те, що повинна, до неї приходить допомога. Не як магія, а як життєвий ефект правильного вибору і внутрішньої зібраності.

Межа між захисником і вбивцею: заповіді і право на оборону

Ведуча запитує про моральну межу першого пострілу: як пояснити новобранцю, де закінчується «захисник» і починається «вбивця»?

Він відповідає через десять заповідей і ідею двох «табличок»: одна про відносини людини з Богом, інша — про відносини людини з людиною. І в цьому контексті «не вбий» звучить як принцип: було б ідеально, щоб ніхто нікого не вбивав. Але всередині реального світу існує закон оборони: якщо хтось прийшов убити тебе — зупини його.

Він формулює це максимально прямо: захищати свою країну — це не «гріх», а обов’язок у логіці оборони. І одночасно він підкреслює: вторгнення — це порушення межі, порушення базової заборони «не перетни межу».

Ненависть і полонені: як не стати тим, з ким воюєш

Один з найтонших моментів — розмова про ненависть. Питання ведучої дуже точне: ненависть не руйнує ворога, вона руйнує тебе і посилює зло. Що з цим робити?

Рабин Яків розповідає, що бачив полонених. І говорить річ, яка багатьом на війні може здаватися нестерпною: навіть у ворогові він бачить «Божу душу». При цьому він не романтизує і не «обіляє»: якщо людина скоїла злочин, який карається смертю, вона повинна понести покарання. Але моральна межа «не знущатися» все одно повинна існувати. Це не про м’якість, а про збереження людського в собі.

Історії фронту: поранені, сміх на межі і «уповільнення часу»

В інтерв’ю багато конкретних епізодів. Вони не виглядають вигадкою — якраз тому, що звучать нерівно, з побутовими деталями.

Він говорить про бійця, який отримав поранення в руку і ногу, залишився один у холоді, сам перемотував рани кілька днів і потім вісім годин йшов до виходу. І потім сам дивувався: «я відчував, що можу гори зрушити». Це історія не про «супермена», а про те, як організм іноді витягує людину за межу можливого.

Він розповідає про інший епізод: офіцера поранило, він втрачав свідомість, приходив до тями і просив сигарету. А поруч людина, яка оформляє документи, вже втомилася переписувати рапорти: «то помре, то оживе». І вони при цьому сміються. Смішно? Ні. Це захисний механізм психіки, яка не може жити тільки в жаху.

Є і особистий епізод: вибух поруч, свист осколків, летять цеглини, і раптом з’являється відчуття «уповільнення часу». Він біжить і думає якусь майже смішну думку — «впаду, буду брудний». Потім дістає телефон і починає знімати «гриб» вибуху. Так працює мозок в екстремальній ситуації: побутове і смертельне змішуються.

Суїциди і відчай: що він робить, коли людина «йде туди»

В інтерв’ю піднімається і найважча тема — суїциди серед військових, ознаки небезпечного стану, що робити, якщо людина починає говорити про таке.

Рабин Яків говорить практично: якщо людина озвучує такі думки — це вже тривога. І розповідає випадок, коли він вже виїжджав, але розмова з бійцем раптово провалилася в ненависть до всіх — суспільства, командирів, світу. Він зупинився, повернувся, дав людині виговоритися, а потім вивів на опору — на дочку. Не «соромся», не «зберися», а просте питання: що буде з дитиною, якщо ти зробиш те, про що говориш?

Це важливий принцип капеланської роботи: не ламати людину мораллю, а знаходити нитку сенсу, за яку вона сама зможе триматися.

Після війни: чому він не вірить у масове «а де ти був»

Є ще одна тема, яка заздалегідь лякає суспільство: прірва між тими, хто воював, і тими, хто не воював. Чи буде потім агресія?

Рабин Яків впевнено говорить: масової агресії не буде. Головна проблема буде у самих ветеранів — всередині, в адаптації, в травмі, в тому, як повернутися в звичайне життя. Він згадує приклад В’єтнаму і говорить, що суспільству потрібно не боятися військових, а повернутися до них обличчям: повага, допомога в інтеграції, нормальне ставлення без ярликів.

Він додає ще одну думку, важливу для «мирних»: не потрібно поспішати з осудом — ні інших, ні себе. Страх — нормальний. Виправдання себе — іноді теж частина шляху. І навіть якщо ти не воюєш, ти можеш бути корисним в іншій формі. Він наводить приклад друзів за кордоном, які допомагають армії і таким чином закривають внутрішню потребу «бути частиною».

Побут і чесність: кашрут, сало і дуже людська війна

Наприкінці інтерв’ю з’являється шматок, який несподівано робить його максимально живим: побутове життя ортодоксального єврея в армії. Кашерних пайків немає — він возить їжу з собою, каструлю, сковорідку. Хлопці поруч варять солянку, ріжуть сало, запах зводить з розуму — але не можна. Він жартує, вони жартують. І в цих жартах видно важливу річ: війна не скасовує відмінностей, але може навчити поважати відмінності без агресії.

Він говорить і про подарунок — книгу псалмів царя Давида з текстом на івриті і офіційним українським перекладом, яку дарують військовим, і яку він вручав різним українським керівникам. Це теж деталь: він не тільки «говорить про віру», він робить конкретні речі, які стають символом підтримки.

«Чудо — це коли ти зробив усе, що міг»

Фінальний сенс інтерв’ю несподівано не релігійний і не військовий. Він говорить про чудо як про результат дії. Згадує історію про перехід через море: море розійшлося не тоді, коли люди стояли і просили, а коли людина зайшла достатньо далеко, майже до межі.

Чудо, за його логікою, — це кінець процесу, де ти зробив усе можливе. І далі він дуже жорстко додає: якщо країна не змінюється, якщо корупція залишається, якщо люди зберігають нейтралітет, якщо «мені все одно» — значить, ми ще не дійшли до тієї точки, де море повинно розійтися.

Що це відео дає глядачеві в Ізраїлі

Для ізраїльської аудиторії, особливо для ізраїльтян українського походження, інтерв’ю чіпляє з кількох причин.

По-перше, воно постійно повертає до теми пам’яті і стійкості — тієї самої, на якій Ізраїль будував свою безпеку і державність десятиліттями.

По-друге, воно показує війну не як телевізійний фон, а як людську механіку: страх, сміх, злість, віра, побутові деталі, які тримають психіку на плаву.

По-третє, воно задає незручне питання: а де твоя позиція? Ти всередині подій чи ти намагаєшся перечекати, поки «само пройде»?

І нарешті — воно нагадує, що релігія на війні може бути не набором відповідей, а способом утримати людину від перетворення в порожнечу.

Відео

Відео ““Це КАПЕЦЬ” одкровення ЄВРЕЙСЬКОГО КАПЕЛАНА з просто ФРОНТУ” 19 лютого 2026: https://www.youtube.com/watch?v=xRGKkKVovOg

…

Автор: R. Verter

«Незважаючи на зусилля недобрих сусідів спалити українські книги, вони все-таки дісталися до Ізраїлю!» — так емоційно повідомили організатори про прибуття нової партії літератури.

Це образний вислів, що відображає непрості обставини, в яких сьогодні доводиться поширювати українську культуру. Про буквальну спробу підпалу книг організатори не повідомляли.

Книги приїхали пізніше запланованого терміну, не обійшлося і без втрат. Однак головне сталося: нові видання дісталися до читачів в Ізраїлі.

Книги, яких чекали

Організатори поки не представили повний список доставлених видань, але вже відомо, що серед них є література для дітей і дорослих. Ознайомитися з книгами можна буде на спеціальному стенді під час української зустрічі в Яффо.

Для української громади Ізраїлю такі поставки мають особливе значення. Знайти літературу українською мовою тут значно складніше, ніж книги на івриті, російській чи англійській. Навіть при можливості замовити видання через інтернет покупці стикаються з вартістю міжнародної доставки та очікуванням посилок.

В умовах триваючої російської війни проти України книга набула і додаткового значення. Це не просто читання рідною мовою, але й можливість зберегти зв’язок з культурою країни, яка бореться за свою незалежність.

Причому мова йде не тільки про нещодавно прибулих українців. В Ізраїлі живуть десятки тисяч сімей, пов’язаних з Україною своїм походженням. Одні продовжують говорити українською вдома, інші хочуть познайомити дітей з мовою батьків, бабусь і дідусів.

Саме для них можливість взяти в руки сучасну українську книгу іноді значить більше, ніж здається з боку.

Українська мова в ізраїльській сім’ї

Ізраїльське мовне середовище швидко змінює звички дітей. У школі вони навчаються на івриті, на ньому спілкуються з друзями, дивляться відео і переписуються. Для дитини, яка приїхала з України кілька років тому або вже народилася в Ізраїлі, українська поступово може перетворитися на мову виключно домашнього спілкування.

Але одного бажання батьків зберегти мову недостатньо. Дитині потрібні цікаві історії, пригоди, казки та персонажі, з якими хочеться проводити час.

Українські книги дають таку можливість. Причому не у формі обов’язкового уроку, а через звичайне задоволення від читання.

Для дорослих література теж залишається способом підтримувати культурний зв’язок з Україною поза новинною повісткою. Війна триває, але українське життя не обмежується повідомленнями з фронту. Виходять романи, дитячі книги, історичні дослідження, поезія. З’являються нові автори та видавничі проекти.

Для НАновости — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency ця історія важлива насамперед своїм ізраїльським продовженням: українська література долає кордони і знаходить читачів навіть там, де її поширення вимагає додаткових зусиль.

Прочитали книгу? Принесіть її на обмін

Окрім стенду з новою літературою, організатори Здибанки запрошують відвідувачів приєднатися до книжкового обміну.

Якщо вдома є вже прочитані книги, їх можна принести на захід і передати іншим читачам. Натомість з’явиться можливість знайти щось цікаве для себе.

Така ініціатива особливо зручна для порівняно невеликої мовної громади. Книга, яка роками стояла на одній домашній полиці, може отримати нове життя в іншій сім’ї.

Для когось це буде сучасний роман, для когось — дитяча казка, яку ввечері прочитають дитині перед сном.

При цьому організатори не уточнюють, чи будуть нові видання продаватися або поширюватися на інших умовах. Підтверджено, що на заході будуть книжковий стенд і окрема можливість обміну прочитаними книгами.

Що таке «Здибанка Вдячності» і чому вона проходить в Ізраїлі

«Здибанка» — українська розмовна назва зустрічі. Вона походить від дієслова «здибатися», тобто зустрітися. В Ізраїлі під цією назвою проходять заходи української громади, що об’єднують культурну програму, спілкування, ярмарки та благодійні ініціативи.

«Здибанка Вдячності» — Здибанка Подяки — присвячена захисникам і захисницям України та Ізраїлю.

У програмі передбачені культурні зустрічі, українська музика, творчі заходи, книжкові ініціативи та благодійна складова. Організатори розраховують об’єднати людей, для яких важливі українська культура, взаємна підтримка та зв’язки між двома країнами.

Окреме місце в програмі займає показ документальних новел «Спроможні» міжнародної ініціативи Culture vs War. Глядачам представлять історії української групи DakhaBrakha, правозахисниці Олександри Матвійчук та скрипальки Богдани Півненко.

Раніше НАновости вже розповідали про підготовку Здибанки Вдячності в Тель-Авіві. Тепер до її програми додалася ще одна важлива подробиця — прибуття довгоочікуваних українських книг.

Де і коли відбудеться книжкова зустріч

«Українська Здибанка Вдячності» пройде в суботу, 17 жовтня 2026 року, з 14:00 до 19:00.

Місце проведення: Nothing:, вулиця Ха-Цорфім, 29 (HaTzorfim 29), Тель-Авів–Яффо.

Вхід безкоштовний, однак необхідна попередня реєстрація.

Зареєструватися можна через форму організаторів.

Подробиці заходу, програма та можливі оновлення опубліковані на офіційній сторінці «Здибанки Вдячності» в Facebook.

Відвідувачів запрошують приходити з сім’ями, друзями та дітьми. А тим, хто хоче брати участь у книжковому обміні, варто заздалегідь подивитися на свої домашні полиці.

З України в Ізраїль — не тільки посилка з книгами

Кілька коробок літератури можуть здатися незначною подією на тлі того, що щодня відбувається в Україні та Ізраїлі.

Але для людей, які живуть далеко від рідного мовного середовища, такі події стають частиною повсякденного життя. Українська мова звучить не тільки під час офіційних виступів, а за сімейним столом, на дитячих святах, у розмовах про прочитане.

Книги, які з запізненням дісталися до Ізраїлю, тепер зможуть потрапити в нові домівки. Можливо, деякі з них вже через кілька місяців повернуться на черговий книжковий обмін і продовжать подорож.

17 жовтня в Яффо у української літератури буде ще одна зустріч з читачами.

А у самих читачів — хороший привід зустрітися один з одним.

#promotion

Виконую момент квартир / вілл, приміщень під ключ, ремонт ванних кімнат і санвузлів більше 10 років!
Виконую комплексний та частковий ремонт.

Короткий перелік робіт:

1. Штукатурка
2. Шпаклівка
3. Поклейка шпалер, фарбування
4. Укладання ламінату та інших підлогових покриттів
5. Укладання плитки, керамограніту, мозаїки
6. Інсталяція
7. Електрика
8. Зведення перегородок
9. Демонтаж
10. Стяжка – вирівнювання підлоги
11. Плінтус будь-якої складності

Розрахунок беру за фактом виконаних робіт.

Дотримуємося всіх будівельних норм, дотримуємося закону про тишу, підтримуємо чистоту на об’єкті, надаємо цілодобовий відеоконтроль за ходом ремонту!

Також робимо ремонт офісів, ремонт кафе, ремонт ресторанів, ремонт комерційних приміщень, ремонт магазинів.

Ремонт квартир у Хайфі та Крайот (Кір’ят-Ям, Кір’ят-Моцкін, Кір’ят-Бялик та ін), Нешер та Тират-Кармель. Ремонтні роботи для квартир, будинків, офісів.

055-966-4053

Ремонт квартир у Хайфі та Крайот, Нешер та Тират-Кармель, Північ Ізраїлю. Ремонтні роботи для квартир, будинків, офісів

Вважається що малярські роботи в Ізраїлі – Це проста процедура, яка будь-кому по плечу. Але пофарбувати стіни чи стелі якісно не так легко. Для такої роботи необхідні певні знання та навички.

Ремонт квартир у Хайфі та Крайот, Нешер та Тірат-Кармель. Ремонтні роботи для квартир, будинків, офісів.

І довіривши ремонт квартири, не професійним майстрам, його часто доводиться робити наново.

Тому, якщо ви вирішили робити ремонт, замовити послугу краще у професіоналів.

Що таке ремонтні роботи?

Такі роботи проводяться у рамках послуги ремонт квартир під ключ, відносяться до оздоблювальних та є завершальним етапом ремонту квартири. Головна мета їх проведення – надання поверхонь усередині або зовні приміщення естетичного вигляду.

Ремонтні роботи це не лише фарбування стін. Це цілий комплекс дій, що включає:

• Демонтаж та усунення старих покриттів (фарби, побілки, штукатурки, шпалер тощо)
• Штукатурка поверхонь
• Шліфування стін та стель
• Шпаклівка стелі та стін
• Фарбування стін та стелі
• Закладення швів, тріщин, сколів
• Грунтовка поверхні стін та стелі

• Найголовніший пункт – прибирання та чистота на кожному етапі

Ми:

• Робота безпосередньо, без кабланів та додаткової бюрократії.
• Фіксована вартість робіт без непередбачених сюрпризів
• Ідеальна чистота вашого приміщення у процесі
  та після завершення робіт

КОМУ ПІДІДЕ МОЯ ПОСЛУГА

• Ваше житло потребує оновлення після років?
• Ваші стіни в шорсткостях, дірках та тріщинах?
• Потрібно оновлення фарби та надання свіжості вашому приміщенню?
• Здаєте квартиру в оренду і потрібно оновити зовнішній вигляд приміщення?
• Вас зупиняє, що ремонт – це про бруд, дискомфорт та великі терміни?

• Поспішаю вас порадувати, що ви отримаєте бажаний результат, навіть не помітивши мою присутність

Ремонтні роботи в Ізраїлі:

Ремонт квартир у Хайфі та Крайот (Кір’ят-Ям, Кір’ят-Моцкін, Кір’ят-Бялик та ін), Нешер та Тират-Кармель. Ремонтні роботи для квартир, будинків, офісів.

055-966-4053

ЕТАПИ РОБОТ:

1. Зателефонувати мені за номером
2. Безкоштовний виїзд на об’єкт
3. Знайомство
4. Початок робіт
5. Підготовка поверхонь
6. Шліфування
7. Здача всіх робіт
8. Фарбування
9. Ґрунтування

10. Прибирання після кожного етапу та по завершенню всіх робіт

Ремонт квартир у Хайфі та Крайот (Кір’ят-Ям, Кір’ят-Моцкін, Кір’ят-Бялик та ін), Нешер та Тират-Кармель. Ремонтні роботи для квартир, будинків, офісів.

055-966-4053

Ремонт квартир у Хайфі та Крайот, Нешер та Тират-Кармель, Північ Ізраїлю. Ремонтні роботи для квартир, будинків, офісів

055-966-4053

У березні та квітні світ знав про заблокованих на «Азовсталі» цивільних та військових. І якщо мешканців Маріуполя евакуювати вдалося, то звільнити військових збройним шляхом Україна не могла, а на жодні пропозиції, окрім полону, Росія не погоджувалася. Солдатам залишалося виконувати бойові завдання і тримати оборону до кінця.

Захисники Маріуполя стримали 20 тисяч військових армії РФ, знищили близько 6 тисяч, а також близько 78 танків і понад 100 одиниць бронетехніки, допомігши ЗСУ підготувати оборону Донбасу, майже на три місяці відтягнувши на себе значні сили росіян.

Станом на початок травня на «Азовсталі» не залишилося цивільних.

Увечері 16 травня командир «Азова» Денис Прокопенко звернувся з промовою:

«Захисники Маріуполя виконали наказ. Незважаючи на всі труднощі, 82 дні стримували переважаючі сили противника та дали змогу українській армії перегрупуватися, підготувати більше особового складу і отримати велику кількість озброєння від країн-партнерів»

За кілька днів до цього один із захисників Маріуполя, боєць полку «Азов» Віталій Барабаш, записав від імені присутніх на «Азовсталі» українських євреїв відеозвернення до уряду Ізраїлю з проханням сприяти евакуації з території заводу всіх військовослужбовців, які там залишилися.

Барабаш був тяжко поранений і зазнав контузії. Інший боєць допоміг йому зачитати звернення від імені всіх українських євреїв, які перебувають на «Азовсталі».

Текст цього звернення повністю:

«Я Барабаш Віталій Олександрович, позивний Беня. Мені важко говорити через тяжкі поранення, контузії та хвороби, тому за мене від імені всіх українських євреїв, які зі мною на «Азовсталі», говоритимуть мої побратими.

Усім потрібне мирне небо над головою.

Цими словами я починаю своє звернення до прем’єр-міністра Нафталі Беннета, Кнесету, народу Ізраїлю, журналістів, синагоги «Бейн Стерн Шульман» у Кривому Розі, рабина Лірона Едері.

Я сподіваюся, що наш заклик також почують Юлій Едельштейн, Юлія Маліновська, Євген Сова та Алекс Кушнір.

Тут, в українському Маріуполі, на руїнах заводу «Азовсталь», перебувають такі ж євреї, як я і ви. Ми всі пам’ятаємо, як наші українські предки страждали від сталінського геноциду, а наші єврейські предки — від Гітлера.

Сьогодні ми всі стоїмо перед новою загрозою, яка в особі путіна об’єднує і відроджує дії цих двох тиранів минулого.

Я звертаюся до вас від імені всіх євреїв на обложеній «Азовсталі». Я поранений, тому можу записати це відео. Інші мої товариші зараз на полі бою, захищають кожен клаптик землі, яку український народ завжди ділив з нашими предками.

Росіяни вже третій місяць поспіль знищують усе, що пов’язане з нашими спільними коренями та нашою історією. Наші народи пережили в минулому страшні трагедії, але сьогодні ми зобов’язані воювати за нашу землю і нашу країну. Україна ніколи не відверталася від євреїв, і ми віримо, що Ізраїль не відвернеться від українців, а стоятиме з нами проти російських окупантів, які принесли на нашу землю нову трагедію.

Нам потрібна допомога Ізраїлю в екстракції маріупольського військового гарнізону. Ми просимо вас про порятунок.

Ви, як ніхто, спроможні це зробити. Ми, як ніхто, покладаємо на вас надії. Ми вас чекаємо. Ми вже пишемо історію».

До речі, тоді Беннет просив путіна «розглянути різні варіанти евакуації із заводу «Азовсталь» у Маріуполі».

«Президент путін пообіцяв дозволити евакуацію цивільних, у тому числі поранених, через гуманітарні коридори ООН і Червоного Хреста», — повідомила канцелярія Беннета.

У цей день, 16 травня 2022 року, почався вихід українських захисників із підземель «Азовсталі». Люди, які пережили справжнє пекло під час оборони останньої фортеці України в зруйнованому росіянами Маріуполі, отримали наказ скласти зброю задля збереження життя.

Героїчна оборона Маріуполя та «Азовсталі» тривала 86 днів. Захисники, зокрема бійці полку «Азов», жертвуючи собою, стримували значні сили росіян, намагаючись уповільнити їхній наступ на півдні України в найважчий період повномасштабної війни. І вони впоралися з цим завданням.

У російських таборах досі перебувають сотні захисників «Азовсталі», зокрема «азовці», які зазнають абсолютно нелюдських тортур.

Про захисників «Азовсталі» ми писали:

Україна: в місті Умань боєць з «Азова» з позивним «Равин» обіймається зі своїм єврейським другом-паломником під час святкування Рош га-Шана 5784

Делегація полку «Азов» відвідала Ізраїль: «Маріуполь — наша Масада»

Від Голокосту до російських бомбардувань: історія Ельвіри Бортс та її онука — захисника «Азовсталі» — як єврейська родина в Маріуполі пережила два геноциди + відео

«Тут, в українському Маріуполі, на руїнах заводу „Азовсталь“, перебувають такі ж євреї, як я і ви» — євреї з «Азова» звернулися до уряду Ізраїлю

40 «єврейських героїв» воюють на маріупольській «Азовсталі» — Давид Арахамія

НАновини — Ізраїль — Україна вважає:

• Оборона «Азовсталі» стала символом стійкості та самопожертви, що змінив хід війни.
• Звернення єврейських бійців до Ізраїлю — це історичний крик про допомогу, який не можна було ігнорувати.
• Ізраїль має визнати участь євреїв у захисті України та домагатися звільнення полонених.
• Мовчання у відповідь на такі звернення — це відмова від власної памʼяті.
• Ми зобов’язані памʼятати: серед героїв Маріуполя були євреї. І вони вірили в Ізраїль.

15 січня 2025 року стало відомо, що Кнесет Ізраїлю затвердив законопроект про увічнення пам'яті видатного рабина Хаїма Друкмана.

Народився 1932 року в карпатському містечку Кути (зараз селище в Косівському районі Івано-Франківської області України), він став однією з ключових постатей релігійного сіонізму, залишивши глибокий слід в історії Ізраїлю. Цей закон наголошує на його величезному внеску в об'єднання єврейського народу.

Хаїм Друкман — приклад того, як євреї з України зробили значний внесок у розвиток сучасного Ізраїлю. Його життя стало мостом між українською спадщиною та ізраїльським майбутнім.

Українське коріння та дитинство

На початку XX ст. містечко Кути було будинком для багатонаціонального населення, включаючи значну українську, польську та єврейську спільноту.

• Єврейська громада Кутів:
  • У 1765 році в Кутах проживало 124 єврейські сім'ї.
  • Місто було відоме своїми єврейськими традиціями, синагогою та цвинтарем.

Дитинство Хаїма Друкмана припало на трагічний період єврейської історії. З початком Другої світової війни єврейське населення Галичини зазнало масового знищення.

З початком німецько-радянської війни у ​​Кути увійшли угорські війська — союзники Німеччини (1 липня 1941 р.), які у серпні передали владу німецької адміністрації. Під час німецької окупації було знищено майже всіх євреїв.

• Голокост у Кутах:
  • 9 квітня 1942 року в Кутах було вбито 1038 євреїв.
  • 15 серпня того ж року ще 1181 людей було розстріляно у Шепарівському лісі.

Хаїм Друкман та його родина дивом вижили. У Песах 1942 зі своїми батьками ховався у підвалі під будинком його дядька у неєврейській (українській) частині міста.

Влітку 1942 р. його батьки бігли з ним до Чернівців, який був на той час частиною Румунії, там вони пробули рік. Друкман провів деякий час у притулку. Пізніше його батьки передали його бездітній єврейській парі, яка отримала сертифікати на в'їзд до Палестини, і відправили його разом з ними у серпні 1944 року на одному з трьох кораблів із Констанци до Стамбула.

За початковим планом вони мали відплисти на «Мефкурі», але вони спізнилися і потрапили на інше судно, і врятувалися, оскільки «Мефкура» був потоплений підводним човном, і майже всі пасажири загинули. Після війни його батьки репатріювалися в Ізраїль, і сім'я об'єдналася.

Основні заслуги Хаїма Друкмана для Ізраїлю

1. Лідерство у релігійному сіонізмі

Хаїм Друкман став символом руху релігійного сіонізму, що поєднує традиції та прагнення національного відродження.

• Очолював єшиву “Ор Еціон”, яка стала центром релігійної освіти.
• Керував асоціацією ешив «Бней Аківа», навчаючи тисячі учнів.
• Підтримував інтеграцію релігійних цінностей до сучасного ізраїльського суспільства.

2. Політична діяльність

Друкман був депутатом Кнесета і обіймав посаду заступника міністра у справах релігій.

3. Керівництво системою гіюру

З 2004 по 2012 рік Хаїм Друкман очолював процес гіюру (прийняття юдаїзму) в Ізраїлі. Під його керівництвом десятки тисяч людей стали частиною єврейського народу.

Учні, які стали лідерами Ізраїлю

Хаїм Друкман виховав тисячі учнів, багато з яких зайняли ключові позиції в Ізраїлі. Серед них:

• Нафталі Беннетт – Колишній прем'єр-міністр Ізраїлю.
• Йоссі Коен – Директор «Моссад».
• Бені Ганц – генерал і міністр оборони.
• Йоаз Хендель – Ізраїльський політик.
• Ісраель Кац – Міністр і політик.
• Авраам Штерн – Керівник освітніх програм.

Ці лідери підкреслюють, наскільки значущим був вплив Друкмана формування майбутніх поколінь.

Відхід із життя

Хаїм Друкман помер 25 грудня 2022 року в Єрусалимі віком 90 років. Його смерть стала величезною втратою для Ізраїлю та єврейського світу. Основною причиною смерті стали ускладнення, спричинені коронавірусною інфекцією.

Його похорон став подією національного масштабу. Тисячі людей зібралися, щоб віддати шану людині, яка присвятила своє життя служінню єврейському народу.

Закон про увічнення пам'яті

У 2025 році Кнесет Ізраїлю ухвалив закон про створення державної корпорації для збереження спадщини Хаїма Друкмана.

Рав Хаїм Меїр Друкман (1932 – 2022) був видатним ізраїльським рабином, главою єшиви, педагогом, громадським діячем релігійного сіонізму та автором численних філософських праць. Він займав ключові позиції в керівництві релігійного сіонізму, включаючи посади глави єшиви Ор Еціон і президента асоціації єшив Бней-Аківа. Друкман був депутатом Кнесету та заступником міністра у справах релігій від партії МАФДАЛ, а також очолював систему гіюра в Офісі прем'єр-міністра з 2004 до 2012 року.

У 2012 році він був удостоєний Премії Ізраїлю за життєві здобутки.

Основні завдання корпорації:

• Створення музею, архіву та дослідницького інституту.
• Проведення освітніх заходів.
• Просування цінностей, які проповідував Друкман: ​​любов до Тори, народу та Землі Ізраїлю.

Закон покликаний підкреслити внесок Друкмана в об'єднання народу Ізраїлю на основі любові до Тори та Землі Ізраїлю.

Відповідно до закону, корпорація відповідатиме за створення дослідницького інституту, музею та архіву, присвячених життю та діяльності рабина Друкмана. У цих закладах будуть проводитися екскурсії та заходи, щоб жителі країни могли познайомитися зі спадщиною покійного

.

Вплив єврейської історії України на Друкмана

Україна завжди була важливим осередком єврейської культури. Галичина, де народився Друкман, стала батьківщиною багатьох видатних рабинів, мислителів та культурних діячів.

• Єврейська традиція Галичини:
  • Розвиток хасидизму.
  • Внесок у духовну та філософську спадщину єврейського народу.

Друкман проніс через своє життя пам'ять про єврейські громади України та їх традиції.

Таблиця: Вклад Хаїма Друкмана

Висновок

Життя Хаїма Друкмана стало мостом між єврейською історією України та сучасним Ізраїлем. Його внесок у релігію, освіту та суспільне життя робить його фігурою світового значення.

Наш сайт Новини — Новини Ізраїлю продовжує розповідати про видатних осіб, які пов'язують історію України та Ізраїлю. Підписуйтесь, щоб дізнатися більше про тих, хто змінює світ.

Більше можна дізнатися рубрика «Євреї з України» на сайті НАНовини.

…

Читати у WhatsApp – каналі НАновини ↓ — Новини Ізраїлю

Читати у Telegram – каналі НАновини ↓ — Новини Ізраїлю

«Повернення нам власного минулого і руйнування міфів, створених радянською владою про Голокост, є одним зі стратегічних напрямів діяльності Національного історико-меморіального заповідника Бабин Яр», — зазначила у вступному слові його очільниця Роза Тапанова.

Вона наголосила, що конкурс 1965 року був надією громади вшанувати жертв, однак радянська цензура лише імітувала діалог.

Зрештою влада скасувала конкурс, а згодом, у 1976 році, за державним замовленням був виготовлений і встановлений «Пам’ятник радянським громадянам і військовополоненим солдатам і офіцерам Радянської Армії, розстріляним німецькими фашистами в Бабиному Яру».

«Радянська влада переписувала історію і замовчувала факти. Ця виставка — відтворення нашої пам’яті. Адже, як написано на фасаді виставкового центру, той, хто не пам’ятає, змушений проживати свою історію ще раз і ще раз. Бабин Яр — трагічна і важлива сторінка історії України, тому йому було надано статус національного заповідника. І та діяльність, яку веде його команда, повністю відповідає нашим національним інтересам сьогодні — повертати правду про нас», — додав Сергій Станіславович Бєляєв, заступник Міністра культури та стратегічних комунікацій України з питань спадщини.

Коли руйнується світ: виставка, що повертає голос пам’яті

НАновини публікують огляд події, яка має велике значення для українського та єврейського народів. У виставковому центрі «Жива пам’ять» при Національному історико-меморіальному заповіднику Бабин Яр відкрилася нова документальна виставка під назвою «Коли руйнується світ».

Експозиція присвячена меморіальному проєкту трагедії Бабиного Яру, який був розроблений у 1965 році творчим дуетом Ади Рибачук і Володимира Мельниченка (АРВМ). Радянська цензура не дозволила реалізувати цей проєкт, але сьогодні, через десятиліття, він отримав друге життя і став центром нової виставки.

Що представлено на виставці

• Архівні документи і тексти
• Авторські ескізи та фотографії
• Відреставрований макет меморіалу
• Відеоробота режисера Олексія Радинського — кінематографічна реконструкція меморіального маршруту

Експонати надані Фондом збереження культурної спадщини АРВМ і документують спробу художників створити мову пам’яті, яка відображає масштаб трагедії та гідність жертв.

Цензура і мовчання: історія нереалізованого проєкту

У 1965 році було оголошено архітектурний конкурс на створення пам’ятника жертвам фашизму в Шевченківському районі Києва. Серед учасників — відомі архітектори та художники, зокрема Авраам Мілецький, Йосип Каракіс, Яків Ражба, Євген Жовнеровський, Альберт Крижопільський, а також АРВМ. Конкурс було скасовано — і натомість у 1976 році встановили знеособлений монумент, який відповідав радянській ідеології замовчування Голокосту.

АРВМ: художники, що випередили час

Ада Рибачук (1931–2010) та Володимир Мельниченко (1932–2023) — українські художники, які працювали разом понад 50 років. Їхні спільні проєкти — від оформлення Центрального автовокзалу Києва до створення Парку Пам’яті на Байковому кладовищі — стали символами українського монументального мистецтва.

У 1982 році влада ухвалила рішення залити бетоном їхню Стіну Пам’яті площею понад 2000 м², що стало актом прямого знищення історичної і художньої правди.

Кураторська робота і підхід до пам’яті

Команда кураторів — Марія Мізіна, Анастасія Пасєка, Михайло Алексєєнко — розповіла про шість місяців архівних досліджень, оцифрування та реставрацію макету.

«АРВМ не просто створювали пам’ятник. Вони проєктували досвід — меморіал як особисте переживання», — підкреслила Пасєка.

Режисер Олексій Радинський додав, що відеоробота створює ефект присутності, дозволяючи глядачеві пройти шлях, закладений художниками.

Цитати, що формують сенс

Роза Тапанова, директорка заповідника: «Повернення нам власного минулого і руйнування міфів радянської влади про Голокост — одне з головних завдань нашої роботи».

Сергій Бєляєв, заступник міністра культури України: «Радянська влада переписувала історію і замовчувала факти. Ця виставка відновлює нашу колективну пам’ять».

Інокентій Вировий, представник Фонду АРВМ: «Десятиліттями проєкт був у забутті. Але Ада і Володимир ніколи не сумнівалися, що правда переможе».

Чому це важливо

Бабин Яр — символ Голокосту на території України. Тут за два дні, у вересні 1941 року, було розстріляно понад 33 000 євреїв. Пам’ять про цей злочин намагалися знищити, але саме такі виставки, як «Коли руйнується світ», відновлюють історичну справедливість.

Для ізраїльтян українського походження це — не лише частина особистої історії, але й підстава для зміцнення зв’язків між єврейським і українським народами. Саме тому сайт НАновини — Новини Ізраїлю звертає увагу на такі події.

Факти і цифри

НАновини — Новини Ізраїлю й надалі розповідатимуть про проєкти, у яких культура та історія об’єднують народи та борються з фальсифікацією минулого. Адже без правди про Голокост не може бути справжньої пам’яті — ні в Україні, ні в Ізраїлі, ні в світі.

Автор: Павло Швейко

Концерт розпочнеться о 19:30 на даху старовинного Вірменського монастиря в Яффо, під відкритим небом у просторі біля моря.

На афіші концерт Василя Міщенка представлений як Voice of Ukraine. Сам співак відомий насамперед завдяки участі в четвертому сезоні «Голосу країни» у 2014 році.

Хто такий Василь Міщенко і що він співає

Василь Васильович Міщенко народився 24 січня 1991 року і родом із села Балинці Івано-Франківської області. До телевізійної відомості він вже професійно займався музикою: навчався за музичним напрямком, працював художнім керівником сільського клубу, займався з хором та ансамблями. Пізніше широка аудиторія дізналася його за четвертим сезоном проекту «Голос країни. Перезавантаження», де він виступав у команді Святослава Вакарчука.

Але про Міщенка краще говорити не тільки через старе телешоу, а й через його власний репертуар. Судячи з його особистого YouTube-каналу, Василь співає не в одному вузькому жанрі. У нього помітні відразу кілька ліній: українська пісня, лірична естрада, італійський репертуар, англомовні кавери та власні записи.

Одна з найпомітніших його робіт на каналі — пісня «Моя». Відео опубліковано як «Василь Міщенко — Моя (прем’єра 2020)», і серед роликів на каналі саме воно виглядає одним з найпереглядуваніших. Це вже не телевізійний номер з чужого проекту, а власна сольна робота артиста.

Окреме місце в його репертуарі займає українська тема. На каналі є відео «Україна», а також запис «Дивлюсь я на небо» — однієї з найвідоміших українських ліричних пісень. Для ізраїльського читача тут варто пояснити: «Дивлюсь я на небо» — це дуже впізнаване українське творіння, яке часто виконують співаки з академічною або напівакадемічною манерою. Для Міщенка такий матеріал цілком природний: у нього сильний баритон і подача, розрахована не на швидкий естрадний номер, а на довгу вокальну фразу і «живий» голос.

При цьому його репертуар не замикається на українських піснях. На каналі є Il Mondo, тобто італійська пісенна класика, з якою він, до речі, асоціюється ще з часів «Голосу країни». Є й англомовний кавер — Can’t Help Falling in Love With You з репертуару Елвіса Преслі. Це вже трохи інший кут його творчості: не академічний номер і не українська лірика, а м’яка романтична естрада.

Саме тому Міщенка не можна описувати однією фразою на кшталт «співає українські пісні». Точніше буде сказати так: його репертуар тримається на кількох опорах — українська лірична пісня, естрадні балади, італійський вокальний репертуар і окремі англомовні кавери, плюс власні сольні роботи.

Якщо перелічити найбільш помітні пісні та записи, які видно за його YouTube-каналом та відомими виступами, то це насамперед:

«Моя» — власна сольна пісня;
«Україна» — український патріотичний/ліричний репертуар;
«Дивлюсь я на небо» — відома українська пісня;
Il Mondo — італійський репертуар;
Can’t Help Falling in Love With You — англомовний кавер.

Тобто на концерті в Яффо глядача чекає не випадковий виконавець «з афіші», а співак з уже сформованою манерою: сильний баритон, тяжіння до мелодійних пісень, любов до української лірики і досвід виконання як українського, так і міжнародного репертуару.

YouTube-канал Василя Міщенка:
https://www.youtube.com/@ВасильМіщенко-с8ю/

Музика була його роботою ще до телебачення

До «Голосу країни» Міщенко вже займався музикою не як хобі.

Він навчався, працював з музичними колективами і був художнім керівником сільського клубу в рідних Балинцях. В інтерв’ю після проекту розповідав про роботу з хором та ансамблями, про виступи і про те, що співати почав ще в дитинстві.

Його голос тоді часто називали академічним. Сам Міщенко згадував, що під час роботи зі Святославом Вакарчуком йому доводилося змінювати звичну манеру: не в кожній композиції вимагалися максимальна сила і щільність звуку, деякі пісні потрібно було виконувати помітно легше.

У репертуарі періоду «Голосу країни» були твори на різних мовах. Вже на першому телевізійному виступі він обрав італійську Il mondo, а далі показував голос у зовсім різних музичних формах.

Що буде 24 жовтня

Організатори називають вечір спеціальною концертною програмою з улюблених українських пісень.

Концерт пройде з живим музичним супроводом.

Разом з Василем Міщенком виступлять VERONIKA BROOK — вокальний дует, ALEX GOLD — фортепіано, STAV FISHER — акустична гітара і ALISA GOLDENBERG — віолончель.

Такий склад відразу задає досить камерний формат. Тут не заявлені танцювальне шоу або електронна програма: основу вечора повинні скласти голос і акустичні інструменти.

Для частини ізраїльських слухачів вираз «українські пісні» може означати насамперед народний репертуар. В анонсі, однак, конкретний список композицій не опублікований: організатори формулюють програму ширше — як улюблені українські пісні. Тому заздалегідь приписувати концерту певні твори ми не будемо.

І ще одна принципова деталь: на концерт запрошуються всі, кому цікава українська музика і живе виконання. Це не закритий захід для якоїсь однієї громади. Пісні будуть звучати українською мовою.

Старий Яффо, море і монастир

Місце проведення — одна з найнеординарніших частин цієї афіші.

Концерт пройде на території Вірменського монастиря в Яффо, у вечірньому просторі біля моря.

Для тих, хто недавно живе в Ізраїлі: Яффо входить в об’єднаний муніципалітет Тель-Авів–Яффо, але Старий Яффо — це давня портова частина міста з кам’яною забудовою, храмами, монастирями і вулицями, що йдуть безпосередньо до Середземного моря.

За інформацією організаторів, вхід на концерт буде з боку набережної Яффо. Вони окремо попереджають гостей не орієнтуватися на вхід через Старе місто.

Є і зовсім практичний момент. Вдень в Ізраїлі в кінці жовтня ще може бути спекотно, але біля моря після заходу сонця температура відчувається інакше, особливо при вітрі. Організатори радять взяти легку накидку або щось тепле.

Таким чином, місце тут не просто адреса в афіші. Формат концерту безпосередньо пов’язаний з простором: вечір, море, старі стіни і жива музика без великого закритого залу.

НАновини — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency регулярно розповідають про те, як українська музика і українські культурні проекти стають частиною ізраїльської афіші: від гастролей відомих виконавців до локальних концертів, клубних вечорів і виступів музикантів, які вже працюють в Ізраїлі.

Партнери концерту

На офіційній афіші вказані два партнери заходу — SHO? Traditional Ukrainian Food і MAK UA.

SHO? — ресторан традиційної української кухні в Тель-Авіві на вулиці Карлебах, 3. Ізраїльське видання Ynet описувало його як ресторан української кухні, який одночасно працює як вечірній майданчик і місце проведення подій.

Український каталог Svoyi називає SHO? першим рестораном традиційної української кухні в Ізраїлі. У меню представлені борщ, котлета по-київськи, галушки, вареники та інші страви; там же регулярно проходить жива музика.

MAK UA — це «Українська Мистецька Аматорська Кузня в Ізраїлі», український творчий колектив/культурна ініціатива в Ізраїлі. У проекту є власні театральні та культурні програми, а в 2025 році MAK UA ставив в Ізраїлі авторську українську виставу «Казка про Маланку та лихе Зміючисько» в Тель-Авіві, Хайфі та Ашдоді. НАновини Новини Ізраїлю Nikk.Agency

У 2026 році MAK UA також бере участь в українських культурних заходах в Ізраїлі. Наприклад, Марина Кадацька представляє MAK UA в програмі DISCO UKRAЇNA «Велесова ніч», де проект відповідає за український культурний контекст вечора — символи, образи і традиції.

Головне перед поїздкою

Концерт Василя Міщенка відбудеться 24 жовтня 2026 року.

Початок — 19:30.

Місце — Тель-Авів–Яффо, територія Вірменського монастиря біля моря (на даху).

Вхід — з боку набережної Яффо.

У програмі — українські пісні у живому виконанні.

На сцені разом з Василем Міщенком виступлять VERONIKA BROOK, ALEX GOLD, STAV FISHER і ALISA GOLDENBERG.

Партнери вечора — SHO? Traditional Ukrainian Food і MAK UA.

З питань придбання квитків організатори пропонують звертатися через публікацію заходу у Facebook:

https://www.facebook.com/share/p/1HaeTpzER5/

24 жовтня в Яффо запрошуються всі, кому цікаві українські пісні, живий вокал і музика в камерному форматі. Програма буде звучати українською мовою, а сам концерт пройде не в звичайному залі, а ввечері біля моря, на території старовинного монастиря.

Нею оплачують рекламу в Facebook, Instagram і Google, підписки на робочі сервіси, хостинг, домени, онлайн-магазини, додатки, поїздки, доставку, міжнародні платформи та десятки дрібних регулярних платежів.

Поки все працює — це зручно. Але як тільки рекламний кабінет списав більше очікуваного, підписка продовжилася автоматично, закордонний сервіс відхилив платіж або картку довелося перевипустити, стає зрозуміло: тримати всі платежі на одній основній картці не завжди розумно.

На цьому фоні все більше користувачів дивляться в бік окремих віртуальних карток. Один із сервісів, який активно обговорюють у цій темі, — RedotPay.

Його часто називають криптокарткою, але для звичайного користувача важлива не тільки криптовалюта.

RedotPay може бути цікавий як окремий платіжний інструмент: для онлайн-оплат, рекламних кабінетів, міжнародних сервісів, мобільних гаманців, лімітів, а також роботи з USDT, USDC, BTC, ETH та іншими підтримуваними цифровими активами.

Офіційно RedotPay описує себе як платіжний додаток і stablecoin-based card, яке пов’язує цифрові активи з повсякденними платежами, а в довідковому центрі сервісу зазначено, що для отримання картки потрібно завантажити додаток, зареєструватися, пройти перевірку особи, додати криптоактиви через on-chain deposit або купити crypto, а потім подати заявку на віртуальну або фізичну картку.

Що таке RedotPay простими словами

RedotPay — це не звичайна банківська картка з ізраїльського банку. Це окремий платіжний сервіс з віртуальною і, залежно від умов, фізичною карткою.

Його можна розглядати відразу в кількох сценаріях.

1. Перший сценарій — RedotPay як віртуальна картка для онлайн-платежів: реклама, підписки, магазини, міжнародні сервіси, робочі інструменти.
2. Другий сценарій — RedotPay як картка для оплати через телефон, вона додається в Google Wallet або Apple Wallet.
3. Третій сценарій — RedotPay як криптогаманець і платіжний додаток, де користувач може працювати з підтримуваними цифровими активами, поповнювати баланс, переводити кошти, купувати криптоактиви і використовувати їх для платежів.

В офіційних описах RedotPay вказує віртуальні і фізичні картки, оплату BTC, ETH, USDT, USDC та іншими активами, мобільні платежі, можливість оплати онлайн і в магазинах, а також використання картки у великій кількості торговців по всьому світу.

Але важливий момент: RedotPay не варто сприймати як “картку без правил”. Це фінансово-платіжний інструмент зі своїми лімітами, комісіями, перевіркою особи, правилами поповнення, обмеженнями по країнах і можливими питаннями по походженню коштів.

Навіщо потрібна окрема віртуальна картка

Головна користь окремої віртуальної картки — контроль.

Коли основна банківська картка прив’язана до всіх сайтів і сервісів, користувач фактично відкриває доступ до свого головного платіжного інструменту десяткам різних платформ. Це не завжди небезпечно, але часто незручно.

Наприклад, власник малого бізнесу запускає рекламу в Facebook і Google.

Паралельно він платить за домени, хостинг, CRM, розсилки, дизайнерські сервіси, AI-інструменти, Canva, Adobe, підписки, маркетплейси і додатки. Через кілька місяців вже складно зрозуміти, де робочі витрати, де особисті платежі, де реклама, а де автоматичне продовження старої підписки.

Окрема віртуальна картка RedotPay дозволяє розділити платежі. Одну картку можна використовувати тільки для реклами. Іншу — для підписок. Третю — для поїздки або онлайн-покупок. Навіть якщо щось піде не так, основна банківська картка не буде прив’язана до кожного сервісу підряд.

Для користувачів в Ізраїлі це особливо актуально, тому що багато хто працює з міжнародними платформами, оплачує послуги за кордоном, веде рекламні кабінети на різних мовах і використовує сервіси, які не завжди ідеально працюють з місцевими картками.

Оплата реклами в Facebook, Instagram і Google

Одна з головних болей бізнесу — рекламні платежі.

Facebook Ads, Instagram Ads і Google Ads списують гроші регулярно. Іноді списання йде після накопичення певної суми, іноді за графіком, іноді після зміни лімітів в рекламному кабінеті. Якщо до реклами прив’язана основна картка, то рекламний бюджет змішується з особистими та іншими робочими витратами.

Окрема RedotPay картка може допомогти навести порядок. Її можна використовувати тільки під рекламу, поповнювати на потрібну суму і контролювати витрати по проекту.

RedotPay в довідковому центрі окремо згадує, що після активації картки інформація синхронізується з платформами на кшталт PayPal, Google Pay і Facebook, але це не означає, що кожен платіж в кожному рекламному кабінеті завжди буде проходити без відмов. У рекламних платформ, банків, платіжних мереж і самого сервісу можуть бути свої правила перевірки платежів.

Тому правильний підхід такий: спочатку тестувати невеликі суми, перевіряти, як картка проходить в потрібному рекламному кабінеті, і тільки потім використовувати її для регулярних бюджетів.

Ліміти на один платіж і на день

Ще одна сильна сторона окремої картки — можливість обмежувати витрати.

Якщо сервіс дозволяє встановити ліміт на разовий платіж і денний ліміт, це зручно для реклами, підписок, онлайн-покупок і командних витрат. Користувач може заздалегідь обмежити суму, яку картка зможе витратити за один раз або за день.

Це важливо, коли картка прив’язана до рекламного кабінету. Наприклад, якщо ви хочете витратити на тест реклами не більше певної суми, ліміт допомагає знизити ризик несподіваного списання.

Це також корисно для підписок. Старий сервіс не зможе списати більше, ніж дозволено лімітом. А якщо картка використовується тільки під конкретний проект, витрати простіше контролювати.

В довідковому центрі RedotPay є окремі матеріали по лімітам і комісіям картки, а також розділ по використанню картки, де серед питань вказано налаштування transaction limits. Перед активним використанням потрібно дивитися актуальні ліміти саме в своєму акаунті, тому що умови можуть відрізнятися за типом картки, країною, рівнем перевірки і правилами сервісу.

Google Wallet і Apple Wallet: картка в телефоні

Багатьом користувачам вже не потрібен пластик. Вони платять телефоном: в магазинах, кафе, транспорті, додатках і сервісах.

Тому важливе питання: чи можна додати віртуальну картку в мобільний гаманець?

У RedotPay є окремі інструкції по прив’язці віртуальної картки до Google Pay, а також розділ довідкового центру по digital wallets, де є матеріали по Google Pay і Apple Pay. На сайті RedotPay також є окрема сторінка про RedotPay Card on Apple Pay.

Для читача це означає просту річ: якщо функція доступна для його картки, країни, пристрою і акаунта, віртуальна картка може стати звичайним платіжним інструментом в телефоні. Для Ізраїлю – доступна.

Але тут не можна обіцяти занадто багато. Перед використанням потрібно перевірити, чи підтримується додавання картки саме у вас: в Ізраїлі (можна), на вашому пристрої, з вашим акаунтом, з вашою версією картки і в вашому мобільному гаманці.

Якщо картка додалася в Google Wallet або Apple Wallet, це зручно для звичайних покупок. Якщо ні — її все одно можна розглядати як картку для онлайн-платежів, реклами, підписок і міжнародних сервісів.

Криптогаманець всередині RedotPay: не тільки картка

RedotPay цікавий не тільки як віртуальна картка. Всередині сервісу є логіка гаманця і роботи з цифровими активами.

Офіційна сторінка завантаження додатка RedotPay перераховує серед можливостей Personal: Card, Send to bank & e-wallet, Send to RedotPay user, Multi-Currency Wallet, Credit, Earn, Swap і P2P Marketplace. Це показує, що сервіс закриває не один сценарій, а кілька: картка, гаманець, перекази, обмін і робота з різними платіжними функціями.

Для користувача це може бути зручно, якщо він вже працює з USDT або іншими активами. Наприклад, він може поповнити баланс, використовувати підтримуваний актив для оплати карткою, переводити кошти всередині доступних функцій або купувати криптоактиви через додаток.

Але чим більше функцій, тим більше відповідальності. Потрібно розуміти комісії, мережі, ліміти, правила переказу, умови виведення і вимоги перевірки особи.

USDT, USDC, BTC, ETH та інші активи

RedotPay в описах додатка вказує підтримку платежів з BTC, ETH, USDT, USDC та іншими активами. Але актуальний список завжди краще перевіряти всередині додатка, тому що підтримувані активи, мережі і умови можуть змінюватися.

Для більшості користувачів найзрозуміліший сценарій — USDT або USDC, тому що це stablecoins. Але навіть тут є ризик помилки: USDT може існувати в різних мережах, і переводити його потрібно тільки на правильну адресу в правильній мережі.

Поповнення криптовалютою: де найчастіше помиляються

В довідковому центрі RedotPay описаний стандартний спосіб поповнення криптовалютою: відкрити додаток, перейти в Home > Deposit, вибрати валюту, наприклад USDT, і потім вибрати відповідну мережу для обраної валюти.

Найнебезпечніша помилка — думати, що “USDT — він всюди USDT”.

Для користувача це може закінчитися проблемою. Якщо вибрати неправильну мережу або відправити не той актив, депозит може не прийти. Тому перед переказом великої суми краще зробити тестовий переказ на невелику суму і переконатися, що адреса, мережа і актив вибрані правильно.

Це особливо важливо для людей, які раніше користувалися тільки звичайною банківською карткою і не звикли до криптогаманців. У банку іноді можна скасувати або оскаржити операцію. У криптопереказах помилка мережі або адреси може бути набагато складнішою.

Поповнення з звичайної банківської або кредитної картки

Для користувачів з Ізраїлю важливе питання звучить так: чи можна поповнити RedotPay не тільки переказом криптовалюти з зовнішнього гаманця, а через звичайну банківську або кредитну картку?

В довідковому центрі RedotPay зазначено, що користувач може купувати підтримувані криптовалюти в додатку за допомогою credit/debit card, а також інших доступних методів оплати.

Але для ізраїльського користувача це потрібно перевіряти практично.

Може пройти одна картка і не пройти інша. Банк може відхилити операцію. Платіжний провайдер може взяти комісію. Можуть бути ліміти на покупку, обмеження по країні, вимоги KYC або додаткові перевірки.

Тому правильне формулювання таке: RedotPay вказує можливість покупки підтримуваних криптоактивів з credit/debit card, але перед використанням потрібно перевірити, проходить чи саме ваша ізраїльська банківська або кредитна картка, які комісії застосовуються і чи немає обмежень з боку банку або сервісу.

Перекази між гаманцями і користувачами

Ще один сценарій — перекази.

Якщо сервіс дозволяє відправляти кошти іншим користувачам RedotPay, працювати з multi-currency wallet, переказами на bank & e-wallet або іншими функціями, це може бути зручно для тих, хто часто робить міжнародні платежі або розділяє робочі і особисті кошти.

Але тут знову важливо не обіцяти зайвого. Кожна функція може мати окремі умови: країна, валюта, комісія, швидкість, ліміт, KYC, доступність для конкретного користувача.

Тому в статті краще писати не “можна все”, а “в додатку заявлені різні функції для картки, гаманця, переказів і управління коштами; перед використанням конкретної операції потрібно перевірити її доступність і умови”.

Такий підхід безпечніший і чесніший.

Чим RedotPay відрізняється від звичайної банківської картки

Звичайна банківська картка прив’язана до рахунку в банку. RedotPay — окремий платіжний сервіс.

У цьому є плюси.

Можна не прив’язувати основну банківську картку до всіх сайтів.

Можна використовувати окрему картку для реклами.

Можна відокремити робочі витрати від особистих.

Можна встановити ліміти.

Можна використовувати віртуальну картку для підписок і міжнародних сервісів.

Можна додати картку в мобільний гаманець, якщо функція доступна.

Можна працювати з підтримуваними цифровими активами.

Але є і обмеження.

Це не банк у звичному сенсі.

Є правила сервісу.

Є комісії.

Є KYC.

Є ліміти.

Є ризик відхилення платежів.

Є ризик помилок при криптопереказах.

Є податкові і банківські питання, якщо мова йде про значні суми і цифрові активи.

Саме тому RedotPay краще розглядати не як заміну ізраїльському банку, а як додатковий платіжний інструмент для конкретних завдань.

Кому RedotPay може бути корисний

RedotPay може бути цікавий підприємцям, маркетологам, власникам сайтів, фрілансерам, digital-спеціалістам і всім, хто регулярно оплачує міжнародні сервіси.

Наприклад, якщо ви запускаєте рекламу в Facebook, Instagram або Google, окрема картка допомагає відокремити рекламний бюджет від особистих витрат.

Якщо ви оплачуєте хостинг, домени, SEO-сервіси, AI-інструменти, CRM, розсилки, дизайн-платформи і підписки, віртуальна картка допомагає не прив’язувати до всього основну банківську картку.

Якщо ви часто подорожуєте або купуєте в закордонних онлайн-магазинах, окрема картка може бути зручним запасним платіжним інструментом.

Якщо у вас вже є USDT, USDC або інші підтримувані активи, RedotPay може бути цікавий як зв’язка між цифровими активами і повсякденними платежами.

Якщо вам важливо платити телефоном, варто перевірити підтримку Google Wallet і Apple Wallet для вашої картки і країни.

Кому краще не поспішати

RedotPay не варто використовувати на емоціях.

Не варто поспішати, якщо ви не розумієте, чим відрізняється банк, картка, криптогаманець, біржа і платіжний сервіс.

Не варто поспішати, якщо ви не знаєте, що таке мережа переказу.

Не варто поспішати, якщо ви думаєте, що USDT в будь-якій мережі можна відправляти на будь-яку USDT-адресу.

Не варто поспішати, якщо ви шукаєте “анонімну картку”, “обхід банку” або “платежі без питань”.

Не варто заводити великі суми, поки ви не перевірили комісії, ліміти, підтримку, правила виведення та роботу картки на невеликих платежах.

І особливо не варто використовувати такі сервіси для сумнівних операцій. Будь-який нормальний платіжний сервіс працює з правилами, перевірками та обмеженнями.

Що перевірити перед реєстрацією

Перед реєстрацією в RedotPay користувачу з Ізраїлю варто пройти невеликий чек-лист.

Чи доступний сервіс для вашої країни та вашого документа.

Які документи потрібні для перевірки особи.

Які комісії є за випуск та використання картки.

Які ліміти є на один платіж та на день.

Чи можна встановити потрібні ліміти вручну.

Чи можна додати картку в Google Wallet.

Чи можна додати картку в Apple Wallet.

Чи проходить картка в Facebook Ads, Instagram Ads та Google Ads.

Чи підходить картка для ваших підписок та онлайн-сервісів.

Чи можна купити підтримувані криптоактиви з вашої банківської або кредитної картки.

Які комісії бере платіжний провайдер при покупці з картки.

Які криптоактиви підтримуються.

Які мережі доступні для USDT або інших активів.

Чи можна переводити кошти іншим користувачам.

Чи можна вивести залишок.

Як працює підтримка.

Що робити при спірному списанні.

Що робити, якщо депозит не прийшов.

Які умови у реферальної програми.

Це не бюрократія, а нормальна фінансова гігієна. Чим раніше користувач перевірить ці питання, тим менше сюрпризів буде потім.

Реферальна програма RedotPay: як говорити чесно

У RedotPay є реферальна програма. Користувач може запросити іншу людину за посиланням або кодом і отримати винагороду, якщо запрошений виконає умови сервісу.

Для медіа це важливо подавати прозоро. Не потрібно маскувати реферальне посилання під “нейтральну рекомендацію”. Читач повинен розуміти, що автор або редакція може отримати винагороду.

Нормальна формулювання виглядає так:

Зареєструватися і самостійно вивчити умови RedotPay можна за посиланням:

https://url.hk/i/en/0h7rn

Матеріал містить реферальне посилання. Якщо ви зареєструєтеся за ним і виконаєте умови RedotPay, автор або редакція може отримати винагороду. Це не є фінансовою, інвестиційною, податковою або юридичною консультацією.

Головні ризики, про які потрібно пам’ятати

Перший ризик — комісії. У картки, покупки криптоактивів, обміну, виведення, платежів або обслуговування можуть бути різні комісії. Їх потрібно дивитися до операції, а не після.

Другий ризик — ліміти. Якщо платіж не проходить, причина може бути не в магазині, а в ліміті картки, ліміті сервісу, налаштуваннях акаунта або правилах платіжної мережі.

Третій ризик — KYC. RedotPay вимагає перевірку особи для отримання картки, і це нормальна частина роботи подібних сервісів. У довідковому центрі отримання картки прямо пов’язане з identity verification.

Четвертий ризик — помилки при криптопереказах. Неправильна мережа, неправильний актив або неправильна адреса можуть створити серйозну проблему.

П’ятий ризик — відхилення платежів. Не кожен сервіс зобов’язаний прийняти конкретну картку. Рекламні кабінети, підписки, магазини та платіжні системи можуть мати власні правила.

Шостий ризик — питання банку або податкового спеціаліста. Якщо йдеться про цифрові активи та значні суми, важливо зберігати історію операцій, підтвердження покупки, перекази, виписки та документи про походження коштів.

Як почати безпечніше

Найрозумніший спосіб — не починати з великої суми.

Спочатку потрібно завантажити додаток, вивчити умови, пройти реєстрацію та перевірити, які функції доступні саме вам.

Потім можна оформити віртуальну картку, подивитися комісії, ліміти та налаштування безпеки.

Після цього варто зробити невелику тестову оплату: наприклад, в онлайн-сервісі або там, де ви реально плануєте використовувати картку.

Якщо ви хочете використовувати картку для реклами, спочатку перевірте її на невеликому рекламному бюджеті.

Якщо ви хочете поповнювати криптовалютою, спочатку зробіть тестовий переказ невеликої суми.

Якщо ви хочете купувати crypto з звичайної банківської або кредитної картки, спочатку перевірте, чи проходить ваша ізраїльська картка і яка підсумкова комісія.

Якщо ви хочете платити телефоном, перевірте додавання в Google Wallet або Apple Wallet.

Такий підхід не гарантує відсутність проблем, але сильно знижує ризик неприємних сюрпризів.

Часті питання

RedotPay — це банківська картка?

Ні, це не звичайна банківська картка з ізраїльського банку. Це окремий платіжний сервіс з віртуальною і, залежно від умов, фізичною карткою.

Чи можна використовувати RedotPay в Ізраїлі?

Перед реєстрацією потрібно перевірити доступність сервісу, KYC та функцій саме для користувачів з Ізраїлю. Умови можуть залежати від країни, документа, акаунта та внутрішніх правил сервісу.

Чи можна оплачувати рекламу в Facebook, Instagram та Google?

Картку можна розглядати для рекламних платежів, але кожен рекламний кабінет потрібно тестувати окремо. Платіж може залежати від правил платформи, картки, лімітів та перевірки.

Чи можна встановити ліміт на один платіж та на день?

У RedotPay є довідкові матеріали по лімітах та використанню картки. Перед використанням потрібно перевірити, які ліміти доступні саме у вашому акаунті і чи можна налаштувати їх під ваші завдання.

Чи можна додати картку в Google Wallet або Apple Wallet?

У RedotPay є інструкції по Google Pay та Apple Pay, але доступність потрібно перевіряти для своєї країни, пристрою, акаунта та конкретної картки.

Чи можна платити в звичайних магазинах?

Якщо картка додана в мобільний гаманець і підтримується конкретним терміналом, її можна використовувати для безконтактної оплати. Але перед цим потрібно перевірити доступність функції та протестувати платіж.

Які криптоактиви підтримує RedotPay?

В офіційних описах додатку вказані BTC, ETH, USDT, USDC та інші активи. Актуальний список краще перевіряти в додатку.

Чи можна поповнити RedotPay через USDT?

У довідковому центрі RedotPay описано поповнення через Deposit з вибором валюти, наприклад USDT, та відповідної мережі. Головне — вибрати правильну мережу і не відправляти велику суму без тесту.

Чи можна поповнити RedotPay з звичайної банківської або кредитної картки?

RedotPay вказує, що підтримувані криптовалюти можна купувати в додатку за допомогою credit/debit card та інших доступних методів оплати. Але користувачу з Ізраїлю потрібно перевірити, чи проходить його конкретна картка, які комісії застосовуються і чи немає обмежень банку.

Це фінансова рекомендація?

Ні. Такий матеріал повинен бути інформаційним оглядом. Рішення про реєстрацію, поповнення, покупку цифрових активів або використання картки користувач приймає самостійно.

Висновок

RedotPay може бути цікавий користувачам в Ізраїлі не тільки як криптосервіс, але і як окрема віртуальна картка для онлайн-оплат, реклами, підписок, міжнародних сервісів та платежів через телефон.

Його практична цінність — у розділенні витрат та контролі. Основну банківську картку не обов’язково прив’язувати до всіх сайтів. Для реклами можна використовувати окремий платіжний інструмент. Для підписок можна поставити ліміти. Для онлайн-покупок можна тримати окрему картку. Для цифрових активів можна використовувати гаманець, поповнення та підтримувані платіжні функції.

Але RedotPay не потрібно сприймати як “просту картку без питань”. Це сервіс з KYC, комісіями, лімітами, правилами, підтримуваними країнами, мережами, платіжними умовами та можливими ризиками.

Перед реєстрацією варто спокійно перевірити умови, протестувати невелику суму, розібратися з лімітами, зрозуміти правила поповнення, переконатися в доступності Google Wallet або Apple Wallet і не зберігати великі суми без розуміння всіх умов.

Зареєструватися і самостійно вивчити умови RedotPay можна за посиланням:

https://url.hk/i/en/0h7rn

Матеріал містить реферальне посилання. Якщо ви зареєструєтеся за ним і виконаєте умови RedotPay, автор або редакція може отримати винагороду. Це не є фінансовою, інвестиційною, податковою або юридичною консультацією.

Автор — Anton Pshydynskyi

9 вересня 2026 ізраїльський продюсер Світлана Бердецька повідомила про нові ізраїльські концерти Фелікса Шиндера. І тут, як прийнято в Одесі, все ніби зрозуміло, але є подробиці.

Квитки вже таки доступні на SHOWMAN.

У початковій афіші Хайфа була призначена на 17 жовтня. Однак діюча квиткова система SHOWMAN зараз говорить інше: 15 жовтня 2026 року, четвер, 19:00. Тому ми таки подивилися не тільки оголошення, але й туди, де за квитки вже просять шекелі. На 10 вересня офіційно вказані три концерти: Хайфа, Нетанія і Бат-Ям.

Виходить справжній маленький ізраїльський маршрут Одеси.

15 жовтня — Хайфа, Матнас Адар, зал «Бейтену», вул. Єрушалаїм, 29, початок о 19:00, квиток — 166 шекелів.

21 жовтня — Нетанія, Аудиторіум імені Аріка Айнштейна, вул. Бней Берман, 6, початок о 19:00; програма «Лехаїм, друзі!», тривалість півтори години, квитки коштують 161–181 шекель.

І 23 жовтня — Бат-Ям, Lagra Bar, вул. Ацрифім, 3, 19:00, квиток — 166 шекелів.

І якщо хтось зараз запитає, а до чого тут взагалі три міста і ціла стаття — так Фелікс Шиндер в Ізраїль приїжджає не просто заспівати пару пісень про Одесу-маму. У нього з цією країною свої старі рахунки. У хорошому сенсі.

Одеса приїжджає не валізою — вона приходить з гармошкою

Організатори називають Шиндера «голосом сучасної Одеси». Формулювання рекламне, але в даному випадку є за що зачепитися. Його програма дійсно зібрана як старий одеський двір, де ніхто особливо не питав, якою мовою сьогодні будемо співати.

Будуть «Лимончики», «7:40», «Хаїм», «Єврейське весілля», пісні Леоніда Утьосова. Поруч — «Хава нагила», «А Ідише маме», «Хевену шалом алейхем» і власні пісні Шиндера. Клезмер зустрічається з сучасним фолком, а поверх усього цього періодично з’являється блюзова губна гармошка — інструмент, який сам музикант тягне через значну частину своєї творчої біографії.

У Нетанії організатори окремо обіцяють імпровізацію і розмову з публікою. І ось це вже дуже по-шиндерівськи: його концерт традиційно влаштований так, що глядач ризикує виявити себе не в кріслі, а майже учасником того, що відбувається. Колись його колектив рекламували фразою, що на концертах завжди повинна бути «жива риба». Що саме малося на увазі — пояснювати справжньому одеситу навіть якось ніяково.

Але Шиндер сам ставиться до одеського фольклору помітно серйозніше, ніж може здатися після перших десяти хвилин веселощів. Він роками збирав старі пісні, шукав записи, розбирався з ідишем і намагався відокремити живу міську культуру від естрадної пародії на Одесу.

І тут нинішні концерти несподівано перетинаються з тим, про що НАновини пишуть вже не перший рік. У квітні 2025-го ми розповідали про «Дні Одеси в Ізраїлі» — проєкт, який одночасно пов’язував українську Одесу і Тель-Авів через музику, літературу і спільну єврейську історію. Шиндер робить приблизно те ж саме своїм способом: тільки замість круглих столів у нього гармошка, клезмер і зал, який через деякий час починає підспівувати.

Українською Шиндер теж співав. На «Голосі країни» він виконав народну «Ой там на горі», причому до проєкту, за його власними словами, такого репертуару практично не виконував. Святослав Вакарчук запропонував відійти від звичного застільного звучання, і пісню зробили з балканською інтонацією.

Пересип, Черемушки, Ізраїль — і знову Одеса

Фелікс Шиндер народився 29 серпня 1986 року в Одесі. Сам він розповідав, що народився на Пересипі, виріс на Черемушках, а сімейна географія включала і Троїцьку біля Маразліївської. Тобто набір для майбутнього співака одеського фольклору йому дістався досить переконливий ще до того, як він встиг вибрати репертуар.

У 2000 році, коли Феліксу було 14 років, сім’я поїхала в Ізраїль і оселилася в Нетанії. Тут він вивчав іврит в ульпані «Аківа», потім навчався в звичайній школі. Через два роки сім’я повернулася в Одесу. Саме тому нинішній концерт 21 жовтня в Нетанії — це не зовсім звичайне «вперше приїхав у місто на гастролі». Для Шиндера це місце з власної підліткової біографії.

А далі була дуже неакадемічна школа життя: підробітки, поїздки автостопом, Дерибасівська, музика, вулиця, губна гармошка і поступове розуміння, що саме він хоче витягати з одеського минулого на сучасну сцену.

В одному з інтерв’ю Шиндер сформулював свою тугу за старою Одесою чудово коротко: «море таке ж, бички ті ж, коти ті ж, а люди — ні». Він говорив про місто, з якого зникла значна частина тієї суміші євреїв, греків, французів, італійців та інших громад, що створювали стару Одесу.

І ось тут починається вже не концертний анекдот.

По батьківській лінії у Шиндера єврейські корені. По материнській, як розповідав сам музикант, змішалися єврейська, польська, французька, латвійська та українська лінії. Він згадував і сімейний досвід радянського антисемітизму: його мати змінила єврейське прізвище, щоб вступити в музичне училище. Для нього відновлення єврейської музичної традиції тому не виглядає спробою додати в шоу кілька впізнаваних мелодій для ізраїльського залу. Це частина сімейної історії.

Коли в жовтні 2025 року в самій Одесі проходили Дні єврейської культури, НАновини писали про пісні на ідиші, івриті та українською, про «Мігдаль», Хабад, єврейський музей і ізраїльських авторів-одеситів. Там звучала досить точна думка: євреї могли виїхати з Одеси, але колишніх одеситів майже не буває. Історія Шиндера в цю формулу поміщається без жодного зусилля.

«Голос країни»: коли Одеса вийшла на всю Україну

Широка українська публіка познайомилася з Феліксом Шиндером у 2015 році завдяки п’ятому сезону «Голосу країни». На сліпих прослуховуваннях він виконав «Коли гойдаються ліхтарики нічні», за нього сперечалися Потап і Святослав Вакарчук, а сам Шиндер вибрав команду Вакарчука і дійшов до фінальної стадії проєкту.

Це був той рідкісний випадок, коли телевізійний формат не вирівняв артиста під інших. Навпаки, вся країна раптом побачила людину, яка на велику сцену притягла з собою одеський міський фольклор, специфічну манеру розмови і музичний матеріал, який важко було переплутати з кимось іншим.

Наступним кроком став проєкт «Гроші Вперед». Музиканти називали свій стиль Odessa Gangsta Folk — клезмер, міський фольклор, одеські пісні, трохи музичного хуліганства. У 2016 році вийшов альбом «Золото древніх одеситів / Music Of Ancient Odessites».

У ньому були «Гефілте Фіш», «Хаїм», «Молдаванка», «Єврейське весілля», «Лимончики», «Ліхтарики» та інші речі, які Шиндер не намагався поставити за музейне скло. Сенс був зворотний: витягти їх назовні, дати сучасну аранжування і знову змусити жити.

Далі одеська музика поїхала досить далеко від Молдаванки. У гастрольній історії Шиндера — США, Латинська Америка, Франція, Німеччина, Нідерланди, Польща, Ізраїль; фестивалі Sommerfestival der Kulturen у Штутгарті, FolkHerbst, International Klezmer Festival Fürth, Atlas Weekend, Jazz Koktebel.

НАновини нещодавно розповідали про схожий за внутрішньою логікою проєкт UkraYiddish, де українські пісні перекладають на ідиш, а єврейські — на українську. Це вже інше покоління і інша музика, але механізм знайомий: українська і єврейська культури тут існують не по різні боки музейного коридору, а продовжують розмовляти одна з одною. В Одесі така розмова взагалі йде давно, просто іноді з акордеоном.

НАновини — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency

Після 24 лютого веселі пісні нікуди не зникли. Просто поруч з’явилася війна

24 лютого 2022 року Фелікс Шиндер перебував за межами України. Пізніше він оселився у Франції. І тут його концертна біографія змінилася: музика Одеси продовжувала звучати, тільки все частіше поруч зі словом «концерт» з’являлося інше — благодійний.

Латвійське суспільне медіа LSM, розповідаючи про Шиндера в лютому 2026 року, зазначало, що з 2022-го він живе у Франції і активно гастролює по Європі з благодійними концертами. Серед міст, де він виступав, названі Вільнюс, Таллінн, Варшава і Краків.

Найбільш конкретний епізод вдалося відновити за документами паризького Théâtre de la Ville. 27 листопада 2022 року там пройшов великий Journée Odessa — «День Одеси». Вранці Шиндер супроводжував на губній гармошці читання української поезії Іллі Камінського і Катерини Бабкіної французькою, українською та англійською. Ввечері після дискусії «Яке майбутнє у України?» він разом з акордеоністом Іваном Нетепенком і скрипалем Євгеном Фаліним грав одеський фолк з клезмерськими інтонаціями.

А головне — Théâtre de la Ville прямо повідомив, що весь дохід Journée Odessa передавався благодійній організації With Hope for the Future, яка допомагала дітям України. Тут вже не потрібно додавати красивих слів: механізм зрозумілий — публіка купує квитки на українську культурну подію, дохід йде дітям, Шиндер виходить на сцену як один з учасників цієї програми.

В Ізраїлі його концерти вже допомагали українським дітям

Для ізраїльського читача є ще більш близький епізод.

Під час одного з попередніх турів Фелікса Шиндера по Ізраїлю організатори прямо вказували в афіші, що частина доходів від концертів буде передана дітям українських біженців, які перебували в Ізраїлі. Причому мова йшла не про якусь пізню інтерпретацію журналістів — ця формулювання збереглася безпосередньо на ізраїльських квиткових сторінках.

І це важлива частина нинішньої історії. А тому, що зв’язок Шиндера з українською громадою Ізраїлю вже була не тільки музичною.

Для людини, яка сама підлітком жила в Нетанії, потім повернулася додому в Одесу, а після російського вторгнення знову опинилася за межами України, історія українських біженців в Ізраїлі явно не виглядала чимось чужим і далеким.

Сьогодні це особливо відчувається на тлі того, що відбувається з самою єврейською Одесою. У червні 2026 року НАновини розповідали про міжнародну підтримку міської єврейської громади після російського удару, що зачепив комплекс «Ор Авнер Хабад» і дитячий будинок «Мішпаха Україна». 124 дитини встигли спуститися в укриття. Тому нинішній веселий концертний маршрут Шиндера існує поруч з абсолютно іншою реальністю його рідного міста.

Одеський гумор взагалі погано працює, якщо забути, навіщо він цьому місту стільки разів був потрібен.

І до війни благодійність для Шиндера не була новою професією

Було б зручно написати, що після 24 лютого артист раптово відкрив для себе благодійність. Тільки це неправда.

5 квітня 2016 року Шиндер брав участь в Одеському оперному театрі в концерті «Незабутня Квітка», присвяченому пам’яті української співачки Квітки Цісик. Разом з ним на сцену виходили Оксана Білозір, Євген Нищук, Оксана Муха, Віталій Козловський та інші виконавці. Проєкт мав благодійну складову і був пов’язаний з допомогою онкологічним пацієнтам і придбанням медичного обладнання.

Його колектив брав участь і в інших благодійних та екологічних ініціативах. Шиндер з’являвся на громадських акціях в Одесі, включаючи Всесвітній день прибирання, і взагалі справляв враження людини, якій недостатньо розповідати оточуючим, як вони повинні правильно жити.

При цьому тут важливо не переплутати дві різні історії. Колишній колектив Шиндера пізніше продовжив роботу під назвою Kommuna Lux, вже з іншим вокалістом. Після вторгнення Росії Kommuna Lux дійсно активно збирала допомогу для України, в тому числі для військових, купувала обладнання і автомобілі. Але це діяльність колишніх колег Фелікса, а не підстава написати, ніби все це особисто робив Шиндер. У НАновини такі речі краще розділяти, навіть коли дуже хочеться зробити героя ще героїчнішим.

А тепер — «Лехаїм, друзі!»

І після всієї цієї біографії назва нетанійського концерту починає звучати трохи інакше.

«Лехаїм, друзі!»

Можна, звичайно, перекласти просто: «За життя». Але тут занадто багато збіглося.

Людина народилася в Одесі, пожила підлітком в Ізраїлі, повернулася додому, вийшла на український «Голос», заново збирала стару єврейсько-одеську музику, потім знову опинилася в еміграції через війну. Грав благодійні концерти для України. В Ізраїлі частина доходів від його виступів віддавали дітям українських біженців. І тепер він знову приїжджає сюди з піснями міста, по якому Росія продовжує бити ракетами і дронами.

На сцені при цьому не очікується півторагодинного трауру. Якраз навпаки.

Будуть «Лимончики». Буде «Сім сорок». Буде Утьосов. Клезмер. Губна гармошка. «А Ідише маме». «Хава нагила». Буде публіка, яка десь напевно почне співати раніше артиста.

Тому що у Одеси з цим завжди було своєрідно: коли життя стає зовсім не смішним, вона чомусь особливо вперто продовжує сміятися.

І Шиндер цю інтонацію знає.

Де і коли

15 жовтня 2026, Хайфа — Матнас Адар, зал «Бейтену», вул. Єрушалаїм, 29. Початок — 19:00. Квиток — 166 ₪.

21 жовтня 2026, Нетанія — Аудиторіум імені Аріка Айнштейна, вул. Бней Берман, 6. «Лехаїм, друзі!». Початок — 19:00, тривалість — 1 година 30 хвилин. Квитки — 161–181 ₪.

23 жовтня 2026, Бат-Ям — Lagra Bar, вул. Ацрифім, 3. Початок — 19:00. Квиток — 166 ₪.

Квитки вже таки доступні на SHOWMAN.

А далі все просто. Як говорили в старих афішах Шиндера — тримайте кишеню. Цього разу туди покладуть трохи Одеси.

Автор: Павло Швейко

Інтерв’ю проходило в підвалі ізраїльського посольства в Києві — під час повітряної тривоги. Для дипломата, який приступив до роботи в серпні, російські ракетні та дронові удари вже стали частиною звичайного робочого дня.

НАновости вибрали основні тези розмови, особливо важливі для ізраїльської аудиторії.

Київ здивував посла — майже Тель-Авів

Розенбліта попереджали про небезпеку, ракети та безпілотники. Але ніхто, за його словами, не підготував його до того, наскільки красивим і живим виявиться Київ.

Дипломат звернув увагу на архітектуру, кафе, одяг городян та бажання людей зберігати звичне життя. За атмосферою та сучасною міською культурою він порівняв українську столицю з Тель-Авівом.

При цьому Розенбліт окремо відзначив, як Україна переосмислює власну історію, включаючи радянське минуле та злочини Голокосту.

Українська ППО: Ізраїлю теж є чому вчитися

Одним з найзмістовніших епізодів стала розмова про протиповітряну оборону.

За оцінкою Розенбліта, в окремих технологічних напрямках українські фахівці вже значно випереджають ізраїльських. Американські та європейські експерти приїжджають вивчати українські розробки.

Для ізраїльтян, які звикли вважати «Залізний купол» зразком сучасної ППО, це примітне визнання. Однак посол не обіцяв постачання ізраїльських оборонних систем Україні. Він лише підтвердив продовження діалогу, нагадавши, що обидві країни стикаються з загрозами, пов’язаними з Іраном.

Росія: дипломатичні відносини зберігаються

На питання про те, чому Ізраїль продовжує підтримувати відносини з Москвою, Розенбліт відповів, що дипломатія передбачає контакти навіть з державами, з якими існують серйозні розбіжності.

Сам посол раніше працював у російській столиці, але підкреслив, що цей етап його кар’єри закінчився ще до 2014 року.

Прямої відповіді на питання, чи можна вважати Росію ворогом Ізраїлю, не було. Це особливо помітно на тлі співпраці Москви з Тегераном та використання російською армією безпілотників іранського походження проти українських міст.

Даніель Уманський: трагедія, яка зачепила обидві країни

Розенбліт детально розповів про допомогу родині 14-річного Даніеля Уманського, загиблого 25 вересня в Києві від російського дрона.

Дипломат спілкувався з керівництвом школи та вчителями хлопчика. Ізраїльське посольство спільно з українською владою, включаючи Офіс першої леді, займалося організацією перевезення тіла для поховання в Ізраїлі.

НАновости раніше розповідали про останнє домашнє завдання Даніеля, присвячене Володимиру Мономаху — князю Київської Русі, відомому також своїми настановами про моральність та відповідальність.

Посол повідомив і про нову ізраїльську ініціативу — проект дитячого садка, який має допомогти українським дітям рости та вчитися в умовах війни. Конкретні терміни поки не названі.

У цій розмові НАновости — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency бачать важливу людську сторону роботи посольства: за дипломатичними відносинами стоять родини, школи та діти, чиє життя руйнує російська війна.

Умань, зерно та питання без остаточних відповідей

Окремо обговорювалася допомога Умані — українському місту, куди щорічно на Рош га-Шана приїжджають десятки тисяч брацлавських хасидів для молитов біля могили раббі Нахмана. Ізраїль отримав запити на генератори, захисне та рятувальне обладнання, однак не встиг виконати їх до свята. Робота, за словами посла, триває.

Щодо скандалу з передбачуваним російським вивезенням українського зерна з окупованих територій Розенбліт повідомив, що спірний вантаж покинув Ізраїль, а імпортери відмовилися від закупівель зерна при підозрах у його незаконному походженні.

На питання про екстрадицію Тимура Міндича та Олександра Цукермана, розшукуваних українською стороною в рамках корупційної справи, дипломат конкретної відповіді не дав, пославшись на юридичні процедури.

Від нападу на Flydubai до пам’яті про 7 жовтня

Посол також розповів про напад другого пілота на командира рейсу Flydubai, що прямував до Ізраїлю. За його викладом, ізраїльські пасажири допомогли запобігти катастрофі літака зі 174 пасажирами. Належність нападника до терористичної організації на момент бесіди встановлена не була.

Згадуючи війну Судного дня 1973 року, іракські ракетні удари 1991 року та терористичний напад ХАМАС 7 жовтня 2023 року, Розенбліт пояснив, чому ізраїльтяни здатні розуміти український досвід життя під обстрілами.

Мабуть, саме цим інтерв’ю і цікаве: посол говорить про близькість двох народів, визнає українські технологічні досягнення, але водночас показує, наскільки обережною залишається офіційна позиція Ізраїлю щодо найбільш спірних політичних питань.

Раніше НАновости писали про переговори Рої Розенбліта з українським МЗС перед Генеральною Асамблеєю ООН. Нове інтерв’ю дозволяє краще зрозуміти, з яким порядком денним дипломат починає роботу в Києві.

Повну бесіду Рої Розенбліта з Миколою Підвезяним та Данилом Муринським можна прочитати в оригіналі українською мовою у виданні «Главком».

Єврейське кладовище в Бердичеві — це не просто старий некрополь на карті України. Це місце, де камені виглядають так, ніби земля багато років намагалася виштовхнути назовні пам’ять, яку неможливо поховати остаточно.

Тут мацеви стоять нерівно, нахиляються, падають набік, йдуть у траву, ніби у кожного каменя своя остання поза. Деякі надгробки нагадують важкі кам’яні «чобітки» — таку форму дійсно можна зустріти на старих єврейських похованнях. На них майже немає зображень. Тільки літери, щільна в’язь квадратного єврейського письма, імена, дати, благословення, сліди сімей, яких вже давно немає в живій міській розмові.

Іноді поверх каменя можна побачити короткий підпис кирилицею: «Клойзнер», «Данциг». Для випадкового перехожого це просто прізвища. Для нащадків — можлива ниточка до роду, який колись жив, молився, торгував, сперечався, одружувався, ховав дітей і старих у місті, яке називали одним із символів єврейського життя Східної Європи.

Бердичів був не рядовим єврейським містечком. На початку XX століття там діяли синагоги, молитовні будинки, школи, лікарня, сирітський дім, бібліотеки; місто залишалося великим єврейським центром Волині та Правобережної України. За даними ESJF, у 1907 році громада утримувала 6 синагог і 72 молитовних будинки.

Чому Бердичів називали єврейським містом

Історія єврейського Бердичева починається задовго до катастрофи XX століття. Перші згадки про єврейську громаду міста відносяться ще до XVI століття, а з часом Бердичів став одним із головних центрів єврейської торгівлі, хасидської культури та релігійного життя регіону.

Тут ховали не тільки місцевих жителів. На старому кладовищі знаходили останній спокій купці, які приїжджали на ярмарки, рабини, цадики та люди з менших єврейських громад східної частини тодішньої Волинської губернії. Найвідоміше поховання пов’язане з раббі Леві-Іцхаком з Бердичева, який помер у 1809 році, — його оель і сьогодні залишається місцем паломництва.

Саме тому кладовище в Бердичеві сприймається не як локальна пам’ятка, а як фрагмент великої єврейської карти. Для Ізраїлю це теж не чужа історія: у багатьох сімей, які живуть сьогодні в Ізраїлі, корені проходять через Бердичів, Житомирщину, Поділля, Волинь, Київ, Одесу, Чернівці, Галичину.

Пам’ять тут не музейна. Вона сімейна.

Від мацев до гетто: як місто пам’яті стало містом зникнення

На кладовищі особливо гостро відчувається розрив між тими, хто був похований за єврейським обрядом, і тими, хто зник без могили. У цьому і полягає страшна лінія Бердичева: одні отримали камінь, ім’я і місце, інші — тільки порожнечу в сімейній пам’яті.

Під час німецької окупації Бердичів став одним із місць масового знищення євреїв. Гетто було створено влітку 1941 року, а вже у вересні відбулися масові розстріли. Yad Vashem вказує, що 15 вересня 1941 року близько 12 тисяч залишених євреїв Бердичева були зібрані і знищені за участю німецьких підрозділів і місцевої допоміжної поліції.

Це не була одна трагічна сцена. Це був процес знищення цілого світу.

У районі Бердичева і поруч із селом Хажин знаходилися місця масових розстрілів. Меморіальний проект Connecting Memory пише, що з середини серпня 1941 року територія біля Хажина неодноразово використовувалася для вбивства євреїв; тільки 4 вересня 1941 року там були розстріляні 1303 євреї з Бердичева, а за даними радянської Надзвичайної державної комісії, до кінця 1943 року там були вбиті 10 656 осіб.

Чому відсутність могили іноді страшніше смерті

Єврейська традиція надає величезну важливість пам’яті імені і місцю поховання. Могила — це не тільки камінь. Це можливість прийти, прочитати, покласти камінчик, сказати кадиш, пояснити дитині: «тут наш чоловік».

Коли людина зникає в гетто, у розстрільній ямі, у безіменному списку або взагалі без списку, сім’я втрачає не тільки родича. Вона втрачає точку повернення.

Тому старі мацеви Бердичева виглядають так болісно. Вони стоять не тільки за тих, чиї імена вибиті на камені, але і за тих, хто не отримав навіть цього. У такому місці особиста генеалогія, історія Голокосту і єврейська пам’ять перестають бути різними темами.

У середині цієї історії важливо говорити не тільки про минуле України, але і про сьогоднішню ізраїльську пам’ять. Для читачів НАновини — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency Бердичів — це не далека точка на карті Житомирської області, а частина великого сімейного маршруту: від містечок Східної Європи до Ізраїлю, від мови предків до сучасного івриту, від втрачених архівів до спроби відновити хоча б імена.

Що залишилося сьогодні: кладовище, паломництво і борг пам’яті

За оцінками, на Бердичівському єврейському кладовищі колись могли знаходитися понад 10 тисяч поховань, але збереглася лише частина надгробків. Один із профільних ресурсів вказує, що з величезної кількості могил залишилося близько 550 мацев, які представляють історичну цінність і показують різні етапи єврейської похоронної культури.

Це важлива деталь: кладовище не просто «старе». Воно пошкоджене часом, війнами, радянською байдужістю, руйнуваннями, забуттям і частковою реставрацією. Кожен збережений камінь тут працює як документ, хоча написаний не на папері.

Бердичів як попередження для XXI століття

Сьогодні, коли Україна знову живе в умовах війни, історія Бердичева звучить особливо жорстко. Тому що єврейські кладовища, місця розстрілів, синагоги, старі будинки і сімейні архіви на українській землі — це не абстрактна спадщина. Це пам’ять, яка знову опинилася поруч із фронтом, ракетами, окупацією, руйнуванням міст і спробами стерти українську ідентичність.

Для Ізраїлю цей сюжет теж не зовнішній.

Він нагадує, що єврейська історія Східної Європи не закінчилася з еміграцією. Вона залишилася в каменях, прізвищах, фотографіях, мовчанні старших родичів, у випадково знайдених документах і в тих місцях, куди нащадки приїжджають вже з Єрусалима, Хайфи, Беер-Шеви, Тель-Авіва або Ашдода.

Бердичівське кладовище говорить тихо, але дуже точно: народ існує не тільки там, де у нього є держава, армія і парламент. Народ існує ще й там, де хтось через десятиліття шукає прізвище на нахиленому камені.

Чому ця історія не тільки про смерть

Можна дивитися на ці мацеви як на символ втрати. Але це буде не вся правда.

Вони також говорять про життя, яке було до катастрофи. Про місто, де єврейська культура була не додатком до чужої історії, а однією з головних сил міського життя. Про сім’ї, які будували будинки, вчили дітей, сперечалися про політику, ходили на ярмарки, дотримувалися традицій або відходили від них, вірили, сумнівалися, закохувалися, старіли.

Саме тому такі кладовища не можна сприймати тільки як «місця скорботи». Це ще й архів гідності.

Здиблене кладовищенське каміння, схоже на стадо застиглих морських звірів, — дуже точний образ. Тому що ці камені дійсно ніби зупинені в русі. Вони не мертві остаточно. Вони продовжують говорити, поки хтось приходить, читає, фотографує, перекладає, шукає, згадує.

А значить, історія Бердичева ще не закрита.

Вона продовжується в нащадках, які намагаються зрозуміти, де лежали їхні рідні. У дослідниках, які відновлюють імена вбитих. У паломниках, які приїжджають до могили раббі Леві-Іцхака. В українцях, які зберігають єврейську спадщину як частину власної історії. І в ізраїльтянах, для яких такі місця залишаються корінням, навіть якщо ці корені проросли через біль.

Квитки та подробиці тут – https://www.eventer.co.il/wyqj7

Оригінальні пісні та українські хіти.

“Один в каное”, “Воплі Відоплясова”, “Океан Ельзи” ….

Фолк-рок група “Chornitsa” заснована вихідцями з України представляє оригінальні пісні українською мовою, а також кавер-версії популярних українських виконавців

Буря емоцій та заряд енергії гарантовано

….
Ви ж у курсі, що в Ізраїлі є рок-група, яка пише і співає українською?
Якщо ще не чули, – це група “Chornitsa”.

Послухати можна тут:

YouTube – https://www.youtube.com/@chornitsa4512

Instagram –

Facebook –

“Всі ми з України, але зараз живемо в Ізраїлі. І саме тут створюємо українську музику” – пишуть музиканти про себе.

Бажаємо групі творчих успіхів і щиро радіємо, що їм вдалося реалізувати себе в Ізраїлі!

Залишити КОМЕНТАР

Інші Новини Ізраїлю та світу читайте в каналах «НіКК»
Nikk.Agency в Телеграмі ,  Фейсбуці  та  Google News

Автор: Павло Швейко

Про смерть співробітниці лабораторії стало відомо 2 жовтня. Початкові повідомлення пов’язували її з можливим зараженням легеневою чумою, зокрема після ймовірного інциденту з пробіркою. Ця версія не отримала підтвердження, але викликала міжнародну реакцію. У ситуацію втрутилися ВООЗ та американська влада, а в сусідніх з Росією державах почали оцінювати можливі ризики.

Особливість цієї історії — місце роботи загиблої. Іркутський науково-дослідний протичумний інститут Сибіру та Далекого Сходу існує з радянських часів, займається особливо небезпечними інфекціями, має колекцію патогенних бактерій і проводить дослідження збудника чуми. Більше того, прізвище Дар’ї Шипілової виявляється серед авторів наукової роботи про чумну бактерію, представленої навесні 2026 року.

Що сталося з дослідницею, чому знадобився масштабний карантин, які відомості Москва не надала ВООЗ і наскільки ця історія стосується Ізраїлю?

Від госпіталізації до карантину: що сталося в Іркутську

29 вересня 2026 року Дар’ю Шипілову госпіталізували в районну лікарню міста Шелехова, розташованого неподалік Іркутська. У жінки розвивалася важка пневмонія. У ніч на 2 жовтня вона померла. Російські санітарні власті згодом назвали захворювання пневмонією невстановленої етіології — це медичний термін, що означає, що конкретна причина запалення легень не встановлена.

Практично одночасно з’явилися повідомлення про можливе зараження легеневою чумою. Деякі публікації пов’язували хворобу з ймовірним пошкодженням лабораторної пробірки, що містила небезпечний мікроорганізм. Розглядалися й інші версії можливого зараження, проте доказів жодної з них представлено не було.

Роспотребнадзор — російське державне відомство, яке виконує функції санітарно-епідеміологічного нагляду, — заявив, що інцидентів з небезпечними збудниками в інституті не зафіксовано. За твердженням відомства, дослідження зразків померлої не виявили мікроорганізмів, пов’язаних з її професійною діяльністю.

При цьому протиепідемічні заходи виявилися масштабними. Під нагляд і карантин потрапили близько 200 осіб, які контактували з Шипіловою. За повідомленнями незалежних журналістів, понад 60 працівників інституту були ізольовані всередині установи. У медичних організаціях вводили обмеження, а в лікарні Шелехова тимчасово змінився режим роботи.

Російська сторона повідомляла про тисячі проведених досліджень і відсутність виявлених випадків чуми. У деяких обстежених виявлялися інші респіраторні інфекції, включаючи COVID-19. Частину контактних осіб згодом звільнили від карантинних обмежень.

Сам по собі карантин не доводить, що сталося зараження чумою. При підозрі на особливо небезпечну інфекцію такі заходи можуть вводитися до отримання остаточних лабораторних результатів. Однак така серйозна реакція санітарних служб вимагає зрозумілого пояснення: які саме ризики оцінювали фахівці і які відомості стали підставою для ізоляції людей?

ВООЗ запросила документи, але повної картини не отримала

7 жовтня генеральний директор Всесвітньої організації охорони здоров’я Тедрос Адханом Гебрейесус виступив на офіційному брифінгу в Женеві. Його заява підтвердила, що ситуація в Іркутську стала предметом міжнародного епідеміологічного розслідування.

За словами керівника ВООЗ, вже 2 жовтня російська влада провела нараду у зв’язку з підозрою на небезпечну інфекцію у жителя Іркутської області. Наступного дня організація запросила інформацію відповідно до Міжнародних медико-санітарних правил.

Для ізраїльського читача це важлива деталь. Міжнародні медико-санітарні правила — механізм, за яким держави зобов’язані оцінювати події, здатні становити транскордонну загрозу здоров’ю, і при дотриманні встановлених критеріїв повідомляти про них ВООЗ. Ізраїль також є учасником цієї системи. Її завдання — не допустити ситуації, коли захворювання встигне поширитися за межі початкового вогнища, перш ніж інші країни отримають попередження.

6 жовтня Росія повідомила ВООЗ, що нещодавно зареєстрованих випадків чуми в Іркутській області немає, і підтвердила карантин приблизно для 200 контактних осіб. Але організація запросила додаткові результати лабораторних аналізів померлої та обстежених людей, відомості про стан контактних осіб і пояснення причин вжитих санітарних заходів.

Крім того, ВООЗ попросила перевірити повідомлення про другого співробітника інституту, який, ймовірно, захворів на пневмонію невідомого походження. Підтвердження цього випадку на момент публікації немає.

Гебрейесус підкреслив, що організація поки не має повної картини того, що відбувається, і тому не може провести повноцінну оцінку ризиків. ВООЗ також запропонувала технічну допомогу в питаннях чуми, лабораторної безпеки та захисту небезпечних біологічних матеріалів.

Таким чином, міжнародна організація не заявила про спалах чуми в Росії. Вона вимагала інформацію, яка дозволила б перевірити відсутність такого спалаху і встановити обставини смерті співробітниці.

Сто років історії: навіщо в Сибіру створили протичумний інститут

Іркутський протичумний інститут з’явився задовго до сучасних дискусій про біологічну безпеку. Його історія почалася в 1923 році з організації спеціалізованої лабораторії, покликаної вивчати і запобігати поширенню чуми у Східному Сибіру.

Причини були цілком практичними. У Забайкаллі, Монголії та деяких інших районах Азії існували природні вогнища чуми. Збудник захворювання здатний тривалий час циркулювати серед диких гризунів і їх паразитів без постійного зараження людей. Контакт людини з такими природними резервуарами іноді призводить до виникнення небезпечних епідеміологічних ситуацій.

У 1934 році на базі лабораторії створили самостійний протичумний інститут. Його першим керівником став мікробіолог Олексій Скородумов, який брав участь в організації санітарного нагляду на обширних територіях Сибіру та Далекого Сходу.

Інститут не обмежувався одним містом. Формувалася мережа протичумних станцій і спеціалізованих підрозділів, зокрема в Читі та Хабаровську. Для роботи у віддалених районах застосовувалися мобільні лабораторії та протичумні поїзди, здатні доставляти фахівців туди, де виникала підозра на небезпечне захворювання.

У цієї наукової установи є і трагічна радянська історія. У 1937 році Скородумова заарештували під час сталінських репресій. У квітні 1939 року його було розстріляно, а в 1955 році реабілітовано.

Після війни інститут продовжив розширювати напрями досліджень. Окрім чуми, фахівці займалися холерою, туляремією, бруцельозом, сибіркою та інфекціями, пов’язаними з природними вогнищами захворювань. Проводилися польові експедиції, лабораторні дослідження, підготовка лікарів і мікробіологів.

Сьогодні установа підпорядковується Роспотребнадзору. В опублікованих документах її багаторічним керівником зазначено Сергія Балахонова. Наукова діяльність охоплює епідеміологію, бактеріологію, вивчення тварин — природних носіїв інфекцій, діагностику і протиепідемічну підготовку.

За опублікованими у 2024 році відомостями, в інституті працювали 115 наукових співробітників і лікарів, включаючи дев’ять докторів наук. Ці цифри не слід приймати за загальну чисельність персоналу на жовтень 2026 року, оскільки технічні, адміністративні та допоміжні працівники враховуються окремо.

Які збудники зберігають і досліджують в інституті

Інститут має спеціалізовані лабораторії, обладнання для мікробіологічних досліджень і колекцію патогенних бактерій. Це підтверджують наукові публікації самої установи, включаючи матеріали конференцій 2024 року.

Серед описаних об’єктів досліджень — Yersinia pestis, бактерія, що викликає чуму. У наукових роботах згадуються колекційні штами цього мікроорганізму, а також збудники туляремії та інших природно-вогнищевих інфекцій.

Наявність таких колекцій саме по собі не є чимось незвичайним для спеціалізованого протичумного інституту. Подібні установи повинні мати необхідні зразки і наукові матеріали, щоб розробляти діагностику, вивчати властивості збудників і перевіряти ефективність методів лікування.

При цьому робота з життєздатними культурами особливо небезпечних мікроорганізмів вимагає спеціальних умов біологічного захисту, підготовленого персоналу і встановленого порядку поводження з матеріалом. Конкретні вимоги залежать від збудника і характеру виконуваної процедури.

В опублікованих матеріалах інституту згадуються відділ мікробіології чуми, епідеміологічні, зоолого-паразитологічні та інші спеціалізовані напрями. Установа також бере участь у підготовці мобільних протиепідемічних бригад, які можуть залучатися до розслідування спалахів інфекцій.

Історично інститут співпрацював з науковими і санітарними організаціями Монголії та Китаю. Таке взаємодія пояснюється географією природних вогнищ: заражені тварини, блохи та інші переносники не обмежені державними кордонами.

Однак відкриті матеріали не дозволяють встановити повний склад колекції інституту у вересні 2026 року, точне місцезнаходження окремих культур і лабораторні операції, які виконувала Дар’я Шипілова безпосередньо перед хворобою.

Дар’я Шипілова сама брала участь у дослідженні збудника чуми

Одну з найбільш суттєвих подробиць біографії загиблої дозволяють встановити опубліковані матеріали XVIII Всеросійського конгресу з інфекційних хвороб.

У програму заходу на 31 березня 2026 року була включена робота, присвячена вивченню чутливості Yersinia pestis з природних вогнищ Сибіру до антибактеріальних препаратів. Серед співавторів значиться Шипілова Д. Н., поряд з іншими дослідниками Іркутського протичумного інституту, включаючи Сергія Балахонова. Доповідачем була вказана Світлана Вітязєва.

Дослідження стосувалося штамів бактерії з природних вогнищ Гірського Алтаю і Туви. Фахівці порівнювали результати методів визначення чутливості збудника до антибіотиків, що використовуються при лікуванні чуми. У науковій роботі відзначалися відмінності між результатами окремих методів, але в цілому досліджені штами демонстрували високу чутливість до розглянутих препаратів.

Інші опубліковані відомості про професійну біографію Шипілової вказують, що вона працювала в підрозділі мікробіології чуми щонайменше до початку 2025 року. У серпні 2026 року її ім’я також пов’язувалося з навчаннями протиепідемічних бригад швидкого реагування.

За спогадами знайомих, Дар’я була здібною дослідницею. Вона цікавилася не лише наукою, а й музикою, брала участь у творчих заходах співробітників відомства.

Ці подробиці мають значення насамперед тому, що дозволяють побачити за повідомленням про «співробітницю лабораторії» конкретну людину з професійною біографією.

І тут необхідно зберегти точність. Співавторство в дослідженні чумної бактерії не доводить, що саме вона виконувала експерименти з живими культурами в останні дні вересня. Тим більше воно не встановлює причину смерті. Але підтверджує її професійний зв’язок з дослідницькою групою, яка займалася збудником захворювання, навколо якого тепер виникло стільки питань.

Радянська біологічна спадщина і звинувачення в розробці зброї

Історія інституту неминуче зачіпає ще одну тему — радянську систему вивчення небезпечних мікроорганізмів і програму біологічної зброї СРСР.

Радянський Союз дійсно розробляв біологічну зброю, використовуючи окрему мережу військових і закритих наукових підприємств. При цьому існувала і цивільна протичумна служба, яка відповідала за діагностику інфекцій, дослідження природних вогнищ і захист населення.

Між різними напрямами радянської мікробіології існували наукові та кадрові зв’язки, проте прирівнювати кожну протичумну установу до центру розробки біологічної зброї було б неправильно. Саме наявність небезпечних бактерій не доводить військового призначення лабораторії.

На сьогоднішній день немає перевірених відомостей, що смерть Шипілової пов’язана з розробкою біологічної зброї. Не встановлено навіть, чи сталося зараження професійним шляхом.

Зате ситуація створює помітний контраст з російською інформаційною кампанією проти України. Протягом багатьох років російські державні структури і пропагандисти поширювали твердження про нібито секретні американські біологічні лабораторії в Україні.

НАновости вже розглядали цю тему в матеріалі «Біолабораторії в Україні» знову спливли в США: як російський фейк дійшов до американської розвідки, а також у статті «Біолабораторний міраж: чому старий фейк про Україну знову запустили проти Києва».

В обох випадках принцип перевірки один: існування лабораторій, іноземних наукових контактів або колекцій мікроорганізмів не можна автоматично перетворювати на доказ розробки зброї. Але держави зобов’язані забезпечувати біологічну безпеку і надавати достовірну інформацію про події, потенційно небезпечні для населення.

Саме з цих позицій НАновости — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency розглядають те, що відбувається в Іркутську. Тут є підтверджена смерть дослідниці і реальні протиепідемічні заходи, але причина захворювання залишається невстановленою.

Чому легенева чума викликає особливу тривогу

Чума відома людству століттями. Її збудник Yersinia pestis зберігається в природних резервуарах, головним чином серед дрібних ссавців і бліх. Для населення Ізраїлю сама назва захворювання насамперед асоціюється із середньовічною «Чорною смертю», що спустошила значну частину Європи.

Однак сучасна медицина має ефективні засоби лікування чуми, насамперед антибіотики. Критичне значення має своєчасна діагностика.

Існують бубонна, септична і легенева форми захворювання. При бубонній формі характерне ураження лімфатичних вузлів. Септична пов’язана з поширенням інфекції в крові. Легенева форма особливо небезпечна швидким розвитком важкої пневмонії і можливістю передачі інфекції між людьми через респіраторні частинки при тісному контакті.

Інкубаційний період легеневої чуми може бути дуже коротким, іноді близько доби. За відсутності лікування захворювання здатне швидко призводити до важких ускладнень і смерті. Своєчасно розпочата антибіотикотерапія значно підвищує шанси на одужання.

Саме тому при підозрі на таке захворювання санітарні служби можуть ізолювати контактних осіб ще до остаточного підтвердження діагнозу. Для фахівців важливо не лише виявити бактерію, а й встановити потенційні ланцюжки передачі інфекції.

Отже, великий карантин в Іркутську може свідчити про серйозність початкових побоювань, однак сам по собі не є доказом спалаху чуми.

Що кажуть США та Україна

Сполучені Штати відреагували на повідомлення про Іркутськ запитами додаткової інформації. Президент Дональд Трамп запропонував Росії допомогу і говорив про намір обговорити ситуацію з Путіним. Пізніше Кремль заперечував наявність запланованої телефонної розмови.

Американська сторона при цьому не оголошувала про підтверджений спалах чуми або встановлений інцидент з біологічною зброєю. Основним предметом міжнародних звернень залишаються обставини смерті, результати досліджень і достатність інформації, яку надає Москва.

В Україні 7 жовтня представник Міністерства закордонних справ Георгій Тихий повідомив, що компетентні органи стежать за ситуацією. За його словами, на той момент загрози для України не було. Він також нагадав про відсутність прямого пасажирського сполучення з Росією.

Для України ця історія важлива не лише з медичної точки зору. В умовах триваючої російської агресії обмін епідеміологічною інформацією залишається необхідним незалежно від політичних відносин. Інфекційні захворювання не підкоряються військовим кордонам, а можливі ризики для цивільного населення вимагають професійної, а не пропагандистської оцінки.

При цьому підтверджених відомостей про поширення чуми з Іркутської області на територію України немає.

Чи є небезпека для Ізраїлю

Для ізраїльських читачів найбільш суттєвим є практичне питання: чи може ймовірна інфекція дістатися до Ізраїлю і чи існує привід для додаткових заходів обережності?

На 8 жовтня підтверджених випадків завезення чуми з Іркутської області в Ізраїль немає. У перевірених повідомленнях також відсутнє окреме попередження Міністерства охорони здоров’я Ізраїлю, пов’язане саме з цим інцидентом.

Іркутськ розташований у Східному Сибіру, за тисячі кілометрів від Ізраїлю. Але в епідеміології відстань сама по собі не гарантує відсутності ризику: міжнародні поїздки дозволяють людям переміщатися між континентами значно швидше, ніж розвивається ряд інфекційних захворювань.

В Ізраїлі діє власна система епідеміологічного нагляду, що включає Міністерство охорони здоров’я, медичні лабораторії та лікарні, здатні обстежувати пацієнтів з підозрою на небезпечні інфекції. У разі потреби інформація надходить через міжнародні механізми ВООЗ.

Для розуміння того, що відбувається, корисна і аналогія з ізраїльською медичною практикою. Коли в лікарню надходить пацієнт з підозрою на особливо небезпечну інфекцію, протиепідемічні заходи можуть вводитися ще до підтвердження збудника. Така обережність не означає, що діагноз вже встановлено.

Тому події в Іркутську не дають підстав оголошувати загрозу Ізраїлю або рекомендувати жителям країни якісь незвичайні захисні заходи. Однак нестача перевірених даних заважає остаточно оцінити ситуацію і міжнародним фахівцям.

Що залишається невідомим через тиждень

На 8 жовтня вдалося встановити основні обставини смерті Дар’ї Шипілової, її професійний зв’язок з дослідженнями збудника чуми, історію установи, де вона працювала, і масштаб вжитих санітарних заходів.

Але головне медичне питання залишається без публічно підтвердженої відповіді: що саме викликало смертельну пневмонію?

Російська влада заперечує лабораторну аварію і наявність випадків чуми. ВООЗ визнає отримання частини інформації, але запитує додаткові відомості. Повідомлення про другого хворого співробітника залишається неперевіреним. Незалежного підтвердження зараження Шипілової бактерією Yersinia pestis також немає.

У цій справі занадто багато залежить від документів, які зазвичай залишаються поза полем зору публіки: протоколів лабораторних досліджень, результатів повторних аналізів, звітів санітарних комісій і медичних відомостей про стан контактних осіб.

Історія Дар’ї Шипілової вже стала перевіркою не лише російської системи лабораторної безпеки, але й готовності держави надавати міжнародним медичним організаціям інформацію про потенційно небезпечні інциденти.

ВООЗ не вимагає визнати чуму там, де вона не доведена. Організація домагається даних, необхідних, щоб встановити, що сталося насправді.

А поки цих даних недостатньо, смерть молодої дослідниці залишається нез’ясованою публічно до кінця, і протичумний інститут в Іркутську, створений майже століття тому для захисту людей від небезпечних інфекцій, опинився в центрі міжнародного розслідування обставин, пов’язаних з однією з них.

#promotion

Здорове та захищене довкілля, без використання хімічних продуктів, небезпечних для нашого організму

Близько 80% економії води
Очищення парою для максимальної економії води

Ретельне очищення
Без використання токсичних хімічних засобів для чищення

Здорове, чисте та захищене довкілля
Використовує лише воду та зберігає якість навколишнього середовища

Система очищення пором

055-939-8810
консультація російською та івритом

Наш сайт (іврит) – Green-Cleaner

Можливості системи Genius

Система GENIUS очищає різні типи поверхонь, що потребують глибокого та ретельного очищення, необхідного для життя у здоровому та захищеному середовищі.

• Миття вікон, сіток та жалюзі
• Чищення плитки, кераміки та паркету
• Легке та швидке видалення жиру
• Прибирання душових та туалетів
• Очищення систем сидіння
• Видалення накипу та очищення
• Чищення каструль та сковорідок
• Чищення меблів та постільних речей

Результати

Навіщо багато працювати, якщо можна працювати із GENIUS!

Перейдіть на розумне і ефективне прибирання, яке заощадить ваш час, зусилля і гроші і зробить будинок чистішим і здоровішим.

Замовте демонстрацію системи GENIUS для вашого будинку в Ізраїлі

Залишіть свої дані, і ми будемо раді до Вас звернутися, щоб узгодити демонстрацію без зобов’язань.

за Півночі та Центру Ізраїлю ми приїжджаємо

до Вас додому для демонстрації з 9:00 до 21:00 у робочі дні
* у суботу за попереднім погодженням.

055-939-8810
консультація російською та івритом

Наш сайт (іврит) – Green-Cleaner

Там, де його намагалися зламати: у Лук’янівському СІЗО відкрили меморіал рабину Леві-Іцхаку Шнеєрсону

Меморіальні дошки зазвичай встановлюють на фасадах будинків, в університетах, синагогах або музеях. У Києві пам’ятний знак з’явився в набагато більш похмурому місці — всередині діючого Лук’янівського слідчого ізолятора.

Саме сюди навесні 1939 року співробітники НКВС доставили рабина Леві-Іцхака Шнеєрсона — головного рабина Катеринослава-Дніпропетровська, видатного знавця Тори і Кабали, батька майбутнього Сьомого Любавицького Ребе Менахема-Мендела Шнеєрсона.

Дошку відкрили 3 серпня 2026 року, в день 20 ава 5786 року — йорцайт, або річницю смерті рабина Леві-Іцхака за єврейським календарем. Минуло 82 роки з дня його смерті в радянському засланні. Тепер всередині установи, де його позбавили свободи, офіційно зафіксовано: перед радянською системою стояв не злочинець, а релігійний лідер, переслідуваний за служіння своєму народу.

Начальник в’язниці визнав несправедливість

У церемонії взяли участь керівник Лук’янівського СІЗО, його заступник, головний рабин Києва Йонатан Маркович і його син, рабин Аріель Маркович, який координує допомогу євреям в українських установах виконання покарань.

Йонатан Маркович також займається релігійною роботою в пенітенціарній системі України. Разом із сином він кілька місяців домагався дозволу встановити постійну дошку всередині режимного об’єкта, який продовжує використовуватися як слідчий ізолятор.

Особливе значення мало не тільки саме відкриття. Керівник установи публічно визнав, що рабин Леві-Іцхак опинився тут не за справжній злочин. Його ув’язнення було наслідком радянської політики знищення незалежного релігійного життя.

Разом із дошкою бібліотеці СІЗО передали книгу «Ніцоцей Леві-Іцхак» — збірник, заснований на його коментарях до Тори. Передбачається, що з книгою зможуть ознайомитися єврейські ув’язнені.

Сам вибір місця змінює значення меморіалу. Це не пам’ятний знак, встановлений далеко від місця подій. Він знаходиться там, де людину допитували, били і намагалися змусити відмовитися від духовної відповідальності.

Що на меморіальній дошці

Ось повний переклад тексту дошки з української мови:

У цій будівлі в 1939 році незаконно утримувався під вартою і піддавався репресіям радянської влади

РАБИН ЛЕВІ-ІЦХАК ШНЕЄРСОН
1878–1944

Головний рабин міста Дніпра, один з найбільш видатних рабинів, цадиків і лідерів єврейського народу, батько всесвітньо відомого Любавицького Ребе.

У 1939 році був заарештований і репресований радянською владою за релігійну, духовну, просвітницьку і благодійну діяльність, спрямовану на допомогу єврейській громаді і поширення знань про юдаїзм.

Близько п’яти місяців незаконно утримувався в київських в’язницях, після чого був відправлений у п’ятирічне заслання в місто Шиелі в Казахстані.

Всього провів 303 дні в п’яти в’язницях.

Пішов з життя в засланні 9 серпня 1944 року.

У центральній частині дошки розміщено запис на івриті від імені самого рабина Леві-Іцхака. У ній йдеться, що він перебував у ув’язненні в Дніпропетровську, Києві, Харкові та Алма-Аті, провівши в п’яти в’язницях загалом 303 дні.

Нижня частина дошки:

Ця меморіальна дошка встановлена на честь 82-ї річниці відходу з життя рабина Леві-Іцхака Шнеєрсона, нехай буде благословенна пам’ять праведника.

Ініціаторами встановлення стали посланник Любавицького Ребе, головний рабин Києва і головний рабин Державної кримінально-виконавчої служби України рабин Йонатан Біньямін Маркович, а також його син, посланник Любавицького Ребе рабин Аріель Гершон Шалом Маркович.

20 ава 5786 року
3 серпня 2026 року

Арешт о третій годині ночі

Рабина Леві-Іцхака Шнеєрсона заарештували співробітники НКВС близько трьох годин ночі 28 березня 1939 року в його будинку в Дніпропетровську. Вже наступного ранку його перевезли до Києва і помістили в Лук’янівський ізолятор.

Арешту передувала ширша кампанія. У Києві, Харкові та Дніпропетровську затримали не менше дванадцяти хасидів. За даними Chabad org, радянські органи могли готувати показовий процес проти релігійного підпілля, однак пізніше справу Леві-Іцхака виділили в окреме провадження.

Формально його звинувачували в антирадянській агітації, створенні релігійної мережі і зв’язках з іноземною розвідкою. У документах НКВС стверджувалося, що його син нібито був головним рабином Варшави і агентом Польщі.

Це було вигадкою. Майбутній Любавицький Ребе не був ні головним рабином Варшави, ні польським розвідником.

Але радянському слідству не обов’язково були потрібні реальні докази. Впливовий рабин, який продовжував відкрито захищати єврейські закони, підтримувати сім’ї заарештованих і зберігати релігійні інститути, вже сприймався режимом як небезпека.

Маца, яку рабин відмовився оголосити кошерною

Одним з найвідоміших епізодів, що передували арешту, став спір навколо виробництва маци.

Радянські підприємства випускали мацу, але влада розраховувала отримати від головного рабина офіційне підтвердження її кошерності. Рабин Леві-Іцхак відмовився ставити своє ім’я під таким документом, поки виробництво не буде дійсно відповідати вимогам єврейського закону.

Він не погодився на компроміс навіть під тиском і домігся дотримання необхідних умов.

Однак було б занадто просто стверджувати, що рабина заарештували тільки через мацу. Цей епізод став частиною багаторічного протистояння. Рабин Леві-Іцхак організовував допомогу сім’ям ув’язнених євреїв, підтримував поширення маци, брав участь у створенні підпільної мікви і продовжував викладати Тору в державі, що оголосила релігію пережитком минулого.

Для НКВС проблемою була не окрема релігійна церемонія. Проблемою залишався сам чоловік, здатний об’єднувати громаду і переконувати інших не відмовлятися від своєї ідентичності.

П’ять в’язниць і допити по 16 годин

Протягом наступних місяців ув’язненого переводили між п’ятьма радянськими в’язницями. Допити могли тривати по 15–16 годин.

4 жовтня 1939 року його засудили до п’яти років внутрішнього заслання. Рабина Леві-Іцхака відправили в селище Чіїлі, нинішній Шиелі, в казахстанському степу.

Його дружина, ребецн Хана Шнеєрсон, добровільно приїхала до чоловіка. Вони жили в важких умовах, стикалися з нестачею їжі, хворобами і відсутністю найзвичайніших речей.

Навіть у засланні рабин Леві-Іцхак продовжував працювати над коментарями до єврейських текстів. Оскільки звичайних чорнил не було, ребецн Хана виготовляла їх з трав, коренів і рослин. Чоловік записував думки на полях небагатьох книг, які були з ним.

Після смерті чоловіка Хана зберегла ці томи. Пізніше рукописи опинилися в США і були опубліковані за участю їхнього сина — Любавицького Ребе.

На початку 1944 року важко хворому рабину дозволили переїхати в Алма-Ату. Він помер 9 серпня 1944 року, 20 ава 5704 року, у віці 66 років. Його поховали на єврейському кладовищі міста, яке сьогодні називається Алмати.

У 2020 році Казахстан визнав місце поховання рабина Леві-Іцхака об’єктом національної спадщини.

Головний рабин Катеринослава в роки знищення релігії

Рабин Леві-Іцхак Шнеєрсон народився в 1878 році. Після одруження на Хані Яновській подружжя жило в Миколаєві, де народилися їхні троє синів. Старшим був Менахем-Мендел Шнеєрсон — майбутній Сьомий Любавицький Ребе.

У 1908–1909 роках Леві-Іцхак став головним рабином Катеринослава. У радянський час місто отримало назву Дніпропетровськ, а з 2016 року називається Дніпро.

Він очолював громаду близько тридцяти років: пережив Першу світову війну, революцію, встановлення більшовицької влади і послідовне знищення незалежних єврейських установ.

Після вимушеного від’їзду з СРСР Шостого Любавицького Ребе Йосефа-Іцхака Шнеєрсона в 1927 році Леві-Іцхак залишився одним з найбільш авторитетних рабинів Радянського Союзу. Саме в цей період звичайна робота рабина перетворилася на щоденний ризик.

Провести релігійний урок, допомогти побудувати мікву, зібрати гроші для нужденної сім’ї або вимагати кошерного виробництва означало кинути виклик державі.

Київ встановив дошку, Дніпро зберіг живу пам’ять

Майже одночасно з київською церемонією пам’ятні заходи пройшли в Дніпрі.

Чоловічий фарбренген відбувся в центральній синагозі «Золота Роза». Рабин Мойше Лейб Вебер розповідав про служіння Леві-Іцхака єврейському народу, радянські переслідування і його вірність Торі. Учасники виконували хасидські нігуни і зібралися за традиційною трапезою.

Жіночий фарбренген провели в освітньому просторі «Колель Тора». У ньому взяв участь заступник секретаря рабинського суду Дніпра Авраам Йосиф Іцхак Каршенбаум. Він говорив про роботу Леві-Іцхака в Катеринославі і збереження його духовної спадщини.

Фарбренген — це не звичайна офіційна церемонія. Це хасидське зібрання, під час якого учасники вивчають Тору, розповідають історії про праведників, виконують нігуни — мелодії без слів — і обговорюють, як духовні ідеї повинні проявлятися в вчинках.

Тому Київ і Дніпро обрали два різних, але взаємодоповнюючих способи пам’яті. У Києві ім’я рабина повернули в простір державної установи. У Дніпрі його спадщину продовжили всередині громади, якою він колись керував.

Миколаїв і Кам’янське: пам’ять, не обмежена великими містами

У публікації Федерації єврейських громад України, з якою ознайомилася редакція НАновости — Новини Ізраїлю, повідомляється також про пам’ятні зустрічі в Миколаєві і Кам’янському.

Для Миколаєва ця історія має особливе значення. Тут після весілля жили Леві-Іцхак і Хана Шнеєрсон. Тут же в 1902 році народився їхній старший син Менахем-Мендел — майбутній Сьомий Любавицький Ребе.

На зустрічі в Миколаєві виступив рабин міста і області Шолом Готтліб. Учасники вивчали коментарі Леві-Іцхака до Тори і Зоару, виконували нігуни, давали цдаку і говорили про добрі справи як про практичне продовження пам’яті.

У Кам’янському чоловічий фарбренген провели учасники програми «Золотий вік». Це важлива деталь: мова йде не тільки про міжнародні конференції, впливових рабинів або великі громадські центри. Історія передається під час невеликих зустрічей, де літні учасники розповідають її наступним поколінням.

Так виникає карта пам’яті, що проходить через кілька міст:

• Дніпро — місце тридцятирічного служіння Леві-Іцхака;
• Миколаїв — місто життя сім’ї і народження майбутнього Любавицького Ребе;
• Київ — місце ув’язнення і допитів;
• Кам’янське — приклад збереження спадщини невеликою регіональною громадою;
• Алмати — місце заслання, смерті і поховання.

Вибачення КДБ і дошка через десятиліття

Радянська держава довго не визнавала відповідальності за переслідування рабина.

Тільки в серпні 1991 року, в останні місяці існування СРСР, українське управління КДБ офіційно визнало неправомірність дій своїх попередників. Представникам Хабаду передали документи справи, які потім доставили в Нью-Йорк Менахему-Менделу Шнеєрсону.

Додаткові матеріали були передані Україною в 1993 році і Казахстаном в 1999-му.

Однак архівне визнання і меморіальна дошка виконують різні завдання.

Архів встановлює факт. Дошка повертає людину в фізичний простір, звідки її намагалися викреслити.

Саме тому церемонія в Лук’янівському СІЗО має значення, що виходить за рамки історії Хабаду. Державні інститути несуть відповідальність не тільки за зберігання документів. Вони вирішують, які імена залишаються видимими і якою мовою суспільство описує репресії.

Чому ця історія важлива для Ізраїлю

Для ізраїльського читача ім’я Шнеєрсона найчастіше пов’язане з Сьомим Любавицьким Ребе і створеною під його керівництвом всесвітньою мережею громад, освітніх установ і посланців Хабаду.

Але історія київської дошки нагадує: ця глобальна система виросла не в історичному вакуумі. За нею стоїть досвід сім’ї, що пройшла через радянські заборони, арешт, в’язниці, заслання і вимушену еміграцію.

Україна в цій історії є не далекою декорацією. Тут служив батько Ребе, тут народився сам Менахем-Мендел Шнеєрсон, тут формувався його ранній досвід і тут радянська система намагалася знищити релігійне середовище, з якого згодом виросло одне з найбільш впізнаваних єврейських рухів сучасності.

Для НАновости — Новини Ізраїлю принципово важливо бачити в таких подіях не черговий протокольний жест, а частину загальної ізраїльсько-української пам’яті.

Що підтверджено, а чого ми поки не знаємо

Редакція звірила відомості київської громади Хабаду з публікаціями Chabad.org, i24NEWS, матеріалами єврейських громад Дніпра і раніше опублікованими біографічними документами.

Підтверджені дата відкриття дошки, місце церемонії, участь Йонатана і Аріеля Марковичів, присутність керівництва СІЗО, передача книги в бібліотеку і публічне визнання несправедливості ув’язнення.

На момент підготовки матеріалу редакція не виявила окремого відкритого повідомлення Міністерства юстиції України або Державної кримінально-виконавчої служби з іменами учасників керівництва СІЗО. У публікаціях організаторів директор і його заступник згадуються без імен.

НАновости не були присутні на церемонії і не мають власних фотографій з режимного закладу. Опубліковані зображення походять від JCC Kyiv і пов’язаних з Хабадом джерел.

Це обмежує можливість незалежно перевірити кожну деталь церемонії, але не змінює основний підтверджений факт: постійний меморіальний знак встановлений всередині того самого діючого ізолятора, де в 1939 році утримували рабина Леві-Іцхака Шнеєрсона.

Єврейське життя в Україні не зупинилося під російськими ракетами

Відкриття меморіальної дошки в Лук’янівському СІЗО важливо розглядати не тільки як відновлення історичної справедливості. Це ще одне свідчення того, що, незважаючи на російську агресію, щоденні повітряні тривоги, удари ракет і безпілотників, єврейське життя в Україні не зникло і не перетворилося виключно на спогад про минуле.

У Києві встановлюють меморіал репресованому рабину. У Дніпрі проводять чоловічі і жіночі фарбренгени. У Миколаєві вивчають коментарі до Тори і Зоару. У Кам’янському учасники громадських програм збираються, щоб говорити про єврейську історію і передавати її наступним поколінням. Продовжують працювати синагоги, благодійні центри, освітні проекти, капелани і громадські організації.

І все це відбувається в країні, по якій Росія продовжує наносити удари.

Російська агресія руйнує будинки, школи, лікарні і релігійні будівлі, змушує людей покидати рідні міста і створює загрозу для всіх громадян України незалежно від їхнього походження і віросповідання. Але путінські ракети не змогли зупинити ні молитви, ні вивчення Тори, ні єврейські свята, ні роботу громад.

Більше того, українські євреї сьогодні залишаються не сторонніми спостерігачами війни. Вони служать у лавах Сил оборони України, працюють військовими капеланами, займаються волонтерством, передають підрозділам автомобілі і необхідне обладнання, допомагають пораненим, лікарням, переселенцям і цивільному населенню. Федерація єврейських громад України прямо повідомляла про євреїв, які воюють у лавах ЗСУ, а також про духовну і матеріальну підтримку українських військовослужбовців.

Тому участь української держави в збереженні єврейської пам’яті не можна сприймати тільки як формальну демонстрацію толерантності. Дозвіл встановити постійну дошку всередині діючого режимного закладу, участь керівництва СІЗО і визнання неправомірності радянського переслідування показують: єврейська історія розглядається як частина історії самої України.

Держава не робить послугу якійсь окремій громаді. Вона визнає внесок громадян єврейського походження в захист країни і допомагає зберігати спадщину людей, яких знищувала або переслідувала попередня імперська система.

Це особливо символічно сьогодні. Радянська влада оголошувала незалежне єврейське релігійне життя загрозою і відправляла рабинів у в’язниці. Сучасна Україна, що протистоїть новій російській агресії, відкриває на території тієї ж в’язниці меморіальну дошку одному з репресованих єврейських лідерів.

Звичайно, одна церемонія не вирішує всіх проблем і не скасовує необхідності протидіяти антисемітизму, зберігати єврейські кладовища, відновлювати синагоги і захищати історичну пам’ять. Але вона показує напрямок: українські євреї є не гостями і не окремою історичною меншістю, що існує поруч з державою. Вони є частиною українського суспільства, української історії і загальної оборони країни.

Сьогодні єврейські громади допомагають Україні вистояти, а Україна створює умови, в яких ці громади можуть зберігати віру, культуру і власну пам’ять. Саме в цьому полягає один з найважливіших висновків київської церемонії: російська агресія принесла руйнування, але не змогла розірвати зв’язок між єврейським життям і сучасною Україною.

Пам’ять повернулася в місце ув’язнення

У 1939 році радянська система хотіла змусити рабина замовкнути. Його ім’я замінили номером справи, служіння назвали антирадянською діяльністю, а зв’язок з власним сином перетворили на вигадане звинувачення в шпигунстві.

У 2026 році всередині тієї ж в’язниці встановили дошку з його ім’ям і передали в бібліотеку книгу з його вченням.

НКВС мав у своєму розпорядженні камери, слідчих, допити та заслання. У Леві-Іцхака Шнеєрсона залишалося кілька книг, саморобні чорнила і переконання, що відмова від власної віри стане більш важкою поразкою, ніж в’язниця.

Через 87 років після арешту виявилося, що радянська система змогла відібрати у нього свободу, здоров’я і можливість повернутися додому. Але знищити те, за що його переслідували, вона так і не змогла.

Порівняння, які заводять у глухий кут

29 червня 2025 року на українському новинному порталі «Главком» вийшов матеріал журналіста Дмитра Галка, який критикує часті спроби порівнювати війну в Україні з ізраїльським чи “палестинським” кейсами. На його думку, ці паралелі не просто поверхневі, а й принципово хибні.

Журналіст підкреслює: Ізраїль — унікальний випадок, який не має аналогів в історії. А Україна — частина класичної антиколоніальної боротьби, прикладів якої було безліч.

Чому Ізраїль — не приклад для порівняння?

Ізраїльська держава виникла за умов унікальної історичної та релігійної долі єврейського народу. Ізраїль від самого початку будувався як військова фортеця, з високою автономією, ініціативністю і навіть ядерною зброєю. Це сильний регіональний гравець, який не лише захищається, а й активно формує стратегічну архітектуру Близького Сходу.

Україна, навпаки:

• Роззброїлася після розпаду СРСР;
• Не відчувала екзистенційної загрози до 2014 року;
• Спиралася на міжнародні гарантії, зокрема Будапештський меморандум.

Таблиця відмінностей

Чому Україна — не “Палестина”?

Галко зазначає ключову різницю у сприйнятті ворога. Росія не просто претендує на територію, як це часто буває у міжнародних конфліктах. Вона претендує на сам український народ, заперечуючи йому право на існування. Це не боротьба за землю — це спроба знищити ідентичність.

“Палестинське питання” — це націоналізм проти націоналізму: два народи, які претендують на одну землю. Але українці — не “перероблені росіяни”, як намагається довести путінська пропаганда. Українська ідентичність формувалася століттями і на власній землі.

Цитати Дмитра Галка

«Претензії Росії не є територіальними. Вони хочуть володіти цілим народом — або знищити його, якщо він опирається».

«Ізраїль — це регіональний супергравець з високою автономією та ініціативністю».

Нерівні стартові умови

Ізраїль народився в умовах постійної боротьби за існування. Він не роззброювався. Він одразу себе захищав.

Україна прожила 23 мирні роки, не готуючись до агресії. І лише після 2014 року почала відновлювати армію та політичну суб’єктність.

Редакція НАновини – Новини Ізраїлю підкреслює: урівнювання цих випадків і спроби натягнути аналогії грають на руку пропаганді. Вони стирають реальні відмінності, заважають солідарності й підмінюють суть.

Схожість не скасовує відмінностей

Так, Ізраїль і Україна сьогодні знаходяться по один бік барикад — сторони, які захищають право на існування, на свободу і безпеку.

Але це не робить їх аналогічними. Їхній шлях, їхня історія, їхні виклики — різні.

Читайте більше думок і докладних аналізів на порталі НАновини – Новини Ізраїлю, де ми продовжуємо розповідати про те, як переплітаються долі наших народів і як ми можемо підтримувати одне одного.

Повний текст (переклад з української НАновини, збережено орфографію та написання оригіналу):

“Чому Україна — не Ізраїль і не Палестина: головна різниця”

29 червня 2025 року, 16:31

Вчергове натрапив у стрічці на порівняння України з Ізраїлем. Інколи трапляється інше порівняння – з Палестиною.

Вважаю, що обидва порівняння цілком недоречні.

Випадок Ізраїлю – геть унікальний, аналогічного попросту не існує.

Випадок України – типова антиколоніальна боротьба, прикладів якої були сотні.

Араби (перси, мусульмани) не були пригноблювачами євреїв. Вони не колонізували їхні землі. Не нав’язували свою мову та ідентичність. Араби завоювали ці землі у Східної Римської імперії (Візантії). Євреї та самаритяни складали на них національні меншини, більшість населення була православними християнами. На відміну від візантійців, араби дозволили євреям жити в Єрусалимі. І не мали програми їхньої асиміляції.

Але Україна не є Палестиною теж. Бо євреї не вважають палестинців «також євреями», яких чиясь зла воля переробила на палестинців.

Палестинці – частина великого арабського світу, який прокинувся у національному сенсі наприкінці 19 – на початку 20 століття, як і багато інших народів деінде. Вони вважали весь Близький Схід своїм і не хотіли мати там міцних конкурентів, особливо підтримуваних Заходом.

Ізраїль – регіональний супергравець, з ядерною зброєю, високою автономією та ініціативою, активний учасник стратегічної архітектури регіону. Від самого початку Ізраїль є військовою фортецею.

Україна – держава, яка роззброїлася перед своєю колишньою метрополією, не відчувши екзистенціальної загрози. Яка 23 роки прожила здебільшого цілком мирно, не збираючись воювати. Ну, і попри те, що тут були різні держави, український народ (і його прямі предки) завжди був тут.

Здається, різниця очевидна. Порівняння не просто кульгають, вони геть недоречні. Арабо-ізраїльський конфлікт від початку – це конфлікт двох націоналізмів, які претендували на одну територію, і не знайшли спільної мови.

Претензії Росії не є територіальними претензіями, вони претендують на те, щоб володіти цілим народом – або знищити його, якщо він цьому опирається”.

НАновини працюють інакше.

Ми приймаємо партнерські, експертні й комерційні матеріали, PR-публікації, інтерв’ю та огляди, але в нас є просте правило: текст має бути нормальною статтею для читача, а не упаковкою для backlink.

НАновини — незалежне багатомовне видання про Ізраїль, Україну та все, що пов’язує дві країни. Тому нам підходять матеріали про Ізраїль, Україну, бізнес, технології, туризм, культуру, історію, суспільство, послуги, ринок праці, нерухомість та інші теми, які природно вписуються в конкретний майданчик нашої мережі.

Якщо вам потрібне розміщення статей в Ізраїлі, публікація PR-матеріалу, guest post або посилання з ізраїльського сайту — можна звернутися до нас напряму.

Не просто купити посилання в Ізраїлі

Так, у партнерській статті можна розмістити посилання.

До двох посилань в одному матеріалі.

Але є умова, від якої ми не відступаємо: незалежно від того, на який сайт веде посилання, сама стаття має відповідати тематиці майданчика, на якому вона виходить.

Посилання на будівельну компанію цілком може з’явитися в хорошому матеріалі про ремонт житла в Ізраїлі. Посилання на туристичний сервіс — у статті про подорожі. Бізнес може розповісти про свою роботу, якщо за цим є тема, інформація, досвід, дані або історія.

А от текст, який існує лише тому, що комусь знадобився backlink, ми публікувати не будемо.

Для SEO-агентств це, мабуть, найважливіше пояснення: ми продаємо не місце всередині випадкового тексту. Ми розміщуємо матеріал, який має сенс навіть без посилання.

Які матеріали можна розмістити

Ми розглядаємо готові статті від партнерів і матеріали, які потрібно підготувати з нуля.

Це може бути експертна стаття, інтерв’ю, розповідь про компанію або проєкт, огляд послуги, дослідження, корисний матеріал, кейс, тематична PR-публікація або стаття з акуратною інтеграцією бренду.

Якщо в рекламодавця є лише тема, фактура й потрібні посилання — текст може підготувати наша редакція.

Готовий матеріал теж не відправляється на сайт автоматично. Спочатку ми його читаємо.

Редакція може виправити заголовок, структуру, формулювання, фактичні неточності та оформлення. Іноді потрібні зовсім невеликі зміни. Іноді простіше переписати шматок тексту, ніж намагатися врятувати рекламний абзац, який звучить як листівка.

Це нормальна частина роботи.

Як маркуються партнерські матеріали

Такі публікації на НАновини отримують маркування:

#promotion

Для ізраїльського читача пояснимо: йдеться про комерційний або партнерський матеріал — тобто публікацію, розміщену в межах співпраці з компанією, організацією або іншим замовником.

Сам факт оплати не означає, що редакція автоматично поділяє всі твердження автора або рекламодавця.

Розміщення посилань на ізраїльських сайтах

В одному матеріалі допускається до двох зовнішніх посилань.

Анкор, адресу сторінки та місце посилання бажано погодити заздалегідь. Ми не вставляємо приховані посилання й не маскуємо їх під елементи інтерфейсу або випадкові слова.

Якщо завдання — саме link building в Ізраїлі, напишіть про це відразу. Ми подивимося, який майданчик мережі краще підходить за тематикою.

У нас є як загальні інформаційні ресурси, так і окремі тематичні проєкти. Тому стаття про лікування, ремонт, роботу, заходи або життя в Ізраїлі не обов’язково має виходити на загальному новинному сайті.

І це зазвичай краще і для читача, і для самого посилання.

Де може вийти стаття

Залежно від мови й теми матеріал може бути опублікований на одному з основних майданчиків мережі НАновини:

news.nikk.co.il

nikk.agency

nikk.ua

а також на тематичних сайтах нашої мережі.

Повний список проєктів можна переглянути на nikk.co.il або уточнити під час звернення.

Nikk.Agency допомагає купувати посилання в Ізраїлі, розміщувати рекламні та SEO-статті на ізраїльських сайтах, у тематичних медіа, локальних порталах і ресурсах у доменній зоні .co.il.

Якщо вам потрібні SEO-посилання, рекламні статті, guest posts або публікації на ізраїльських сайтах, звертайтеся до Nikk.Agency.

Ми підберемо майданчики під вашу тематику, бюджет і завдання та організуємо розміщення від першого контакту до готової публікації.

НАновини — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency органічно працюють одразу з кількома аудиторіями, тому один і той самий рекламний запит іноді можна реалізувати по-різному: через новинний ресурс, тематичний сайт або мовну версію конкретного майданчика.

Якими мовами можна публікуватися

Основні мови нашої мережі — російська, іврит, українська, французька та англійська. На окремих майданчиках доступні й інші мовні версії.

Для ізраїльських компаній це означає, що матеріал не обов’язково обмежувати івритом. Наприклад, одна компанія може одночасно звертатися до івритомовної аудиторії Ізраїлю, російськомовних ізраїльтян і читачів з України.

Але це не означає автоматичний машинний переклад однієї рекламної статті на все підряд.

Мовна версія має виглядати природно для своєї аудиторії.

Що ми не публікуємо

Ми не розміщуємо матеріали, які суперечать законодавству Ізраїлю або України.

Не приймаємо також публікації, які можуть завдати шкоди Ізраїлю або Україні, їхній безпеці чи суттєвим державним і суспільним інтересам.

Не публікуємо шахрайські пропозиції, завідомо недостовірну інформацію, тексти з оманливими посиланнями та матеріали, які взагалі не мають стосунку до тематики обраного сайту.

Окреме питання — масовий AI-контент.

Саме використання інструментів штучного інтелекту не є для нас причиною відмови. Але текст, зібраний з однакових SEO-фраз, повторів і порожніх абзаців, не пройде редакційну перевірку. Нам потрібен матеріал, який можна читати.

Скільки коштує публікація

Єдиної ціни для всіх сайтів мережі немає.

Вартість залежить від майданчика, мови, тематики, обсягу роботи редакції, необхідності написати статтю та додаткових умов розміщення.

Тому швидше одразу надіслати завдання.

Якщо вам потрібно розмістити статтю в Ізраїлі, замовити партнерський матеріал, PR-публікацію, guest post або розміщення посилання на одному з наших сайтів, напишіть:

info@nikk.agency

або зв’яжіться через WhatsApp.

У повідомленні бажано одразу вказати тему статті, сайт або компанію замовника, бажану мову, майданчик — якщо ви його вже обрали, — і до двох посилань, які потрібно розмістити.

Якщо майданчик ще не обрали, нічого страшного. Подивимося тему й запропонуємо відповідний.

– https://showman.co.il/e/vera-brejneva-2026/

Це історія про поп-хіти, які пережили десятки плейлистів і все одно працюють у залі. І так, тут важливий контекст останніх років: частина аудиторії приходить не тільки за ностальгією.

Афіша туру: дати, міста, майданчики

Хайфа — 30 квітня 2026

Четвер, 20:00
Кір’ят-Хаїм, Театрон а-Цафон, вул. Бейлінсон 41

Ціни: 336–756 ₪

Тель-Авів — 2 травня 2026

Субота, 20:00
Тель-Авівський університет, аудиторіум «Смоларш», вул. д-р Джордж Вейс (ворота 4)

Ціни: 356–856 ₪

Ашдод — 4 травня 2026

Понеділок, 20:00
Центр сценічних мистецтв, вул. Дерех а-Арец 1

Ціни: 336–756 ₪

Квитки – – https://showman.co.il/e/vera-brejneva-2026/

Як проходить вечір

Відкриття дверей: 19:00

Початок концерту: 20:00

Тривалість: близько 100 хвилин

Формат: живий звук

Вікові правила: гості молодше 14 років — тільки в супроводі повнолітніх дорослих.

Окремо зазначається побутова річ, але в Ізраїлі вона важлива: краще не розраховувати «встигну впритул». Вечір починається за розкладом, вхідний потік у великих залах буває щільним.

«Любов врятує світ»: що буде на сцені і чому це працює

Золотий період «ВІА Гра» — без зайвих пояснень

Віра Брежнєва — солістка золотого складу групи «ВІА Гра». Це звучить як рядок з прес-релізу, але сенс зрозумілий: мова про пісні, які для багатьох стали «точкою часу».

Не обов’язково бути фанатом, щоб пам’ятати приспіви. Зал зазвичай робить решту.

Сольні хіти — той випадок, коли “впізнають з перших акордів”

У програмі заявлені найвідоміші сольні композиції. Організатори описують концерт як вечір про почуття, близькість і те, що здається простим, поки не стане складно.

За відчуттями такого формату, тут не про “ідеальне шоу заради шоу”. Скоріше про контакт. Співачка тримає зал не тільки музикою, але й тим, як розмовляє між піснями — спокійно, без демонстративної дистанції.

Живий звук і ефект «особистої зустрічі»

Фраза «кожен концерт — це щирий розмова з глядачем» зазвичай виглядає рекламно. Але у Брежнєвої цей тезис давно вбудований в образ: м’яка подача, зрозумілі пісні, людська інтонація.

І ось тут доречна одна деталь, важлива саме для нашої аудиторії: НАновини — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency ставить цю афішу не просто як розвагу на вихідні. Для багатьох ізраїльтян з українським досвідом такі концерти — ще й спосіб утримати себе в нормальності, коли новини весь час тягнуть назад у війну.

Неймовірно, але факт: іноді людям дійсно потрібен вечір, який тримається на простій думці — цей світ може врятувати тільки любов.

Після 2022 року: допомога Україні та перехід до українських пісень

Волонтерство, гуманітарна робота, благодійні проекти

Після 24 лютого 2022 Віра Брежнєва публічно зайняла антивоєнну позицію і говорила про війну як про трагедію для України та мирних жителів.

Далі були конкретні дії: волонтерська робота на гуманітарних складах у Європі, участь у зборі допомоги, підключення аудиторії до благодійних ініціатив.

У її публічній лінії останніх років регулярно звучить одна і та ж рамка: допомагати не «в теорії», а через зрозумілі, перевірені механізми — гроші, логістика, партнерства, адресна підтримка.

Важливо й інше: ця позиція зчитується як прямий конфлікт з політикою кремля і курсом путіна. Навіть коли прізвище не вимовляють у кожному повідомленні — сенс прозорий.

Що змінюється у сприйнятті концерту в Ізраїлі

Для Ізраїлю ця тема не віддалена.

У залах Хайфи, Тель-Авіва, Ашдода часто сидять поруч люди з різним досвідом: хтось приїхав давно, хтось — після 2022, хтось просто виріс на цих піснях і хоче вечір без тяжкості.

І все одно фон присутній. Він не обов’язково вимовляється зі сцени, але він впливає на те, як зал реагує, як слухають, як аплодують після паузи.

Україномовний поворот: приклади, які зазвичай називають першими

Після 2022 у Брежнєвої помітно посилилася україномовна лінія — не як разова «демонстрація позиції», а як стійкий шар у релізах і публічному образі.

Що частіше всього наводять у приклад:

«Вишиванка» (дует з TAYANNA, 2022)
Трек виходив як україномовний реліз і в українських/лайфстайл-медіа описувався як робота з сильною ідентичнісною рамкою («код нації» і т.п.).

«Такі ми люди» (2023)
Україномовна композиція, навколо якої медіа окремо цитували її слова про внутрішні зміни і новий етап.

Міні-альбом “Дякую” (2023)
Факт виходу релізу фіксується на стримінгах (як EP).

Важливо, що це не «одна пісня для галочки»: за інтерв’ю та релізною логікою видно, що україномовний напрямок став стійким — частиною того, як вона зараз себе позиціонує.

Є й інші україномовні роботи — їх сенс зазвичай один: мова стає частиною особистої та політичної реальності, а не тільки питанням ринку.

Про Віру Брежнєву

Віра Брежнєва (справжнє ім’я — Віра Вікторівна Галушка) народилася 3 лютого 1982 року в Дніпродзержинську (нині Кам’янське, Дніпропетровська область, Україна). За національністю — українка, громадянка України.

Освіту отримала в Дніпровському національному університеті залізничного транспорту. Музична кар’єра почалася на початку 2000-х, а вже в 2003 році вона увійшла до складу групи «ВІА Гра», де виступала до 2007 року. Цей період вважається часом «золотого складу» колективу.

З 2007 року Віра розвиває сольну кар’єру. Працює в жанрі поп-музики, виступає як співачка, актриса та телеведуча. Основний інструмент — вокал. У різні роки співпрацювала з Костянтином Меладзе, Потапом, Dan Balan, DJ Smash, Артуром Пирожковим, Monatik та іншими артистами.

У професійному середовищі відома під сценічними іменами Віра Брежнєва та VIRA. Після 2022 року почала активніше використовувати україномовний творчий формат.

Відзначена державними нагородами України, в тому числі орденом княгині Ольги III ступеня.

У різні роки перебувала у шлюбі з Михайлом Кіперманом та Костянтином Меладзе.

Як купити квитки

Квитки – – https://showman.co.il/e/vera-brejneva-2026/

Світла тінь століття

Якщо розкласти її шлях по сухих рядках, отримаємо майже підручниковий список:
1925 — народження у Вінниці.
1941–1944 — німецька окупація, підпільна допомога євреям і радянським солдатам.
1950-ті — сім’я, діти, Київ.
2 січня 1995 року — визнання Праведницею народів світу в Яд Вашем.
Лютий 2022-го — нова війна, цього разу путінська-російська.
Квітень 2022-го — евакуація з Києва.
Листопад 2025-го — смерть у Люцерні.

Але між цими датами — бетонні підвали Вінниці, горище, де ховали солдата, крик на ринку, де Лідію одного разу побили за допомогу єврейському другові брата, нічні облави, київська комуналка, евакуаційна машина під виття сирени і швейцарське озеро, в якому спокійно відображаються Альпи.

Цей ланцюжок — і є її життя.

Між Гітлером і путіним: вік однієї жінки

Історія Лідії Савчук тим і вражає, що вона буквально пройшла по лінії розлому між двома різними, але дуже схожими війнами. У юності на неї йшов Гітлер зі своєю «расовою теорією» і карателями у Вінниці. У старості — путін з «російським світом» і ракетами по Києву. Дві різні епохи, дві різні форми пропаганди, але один і той самий холодний погляд на людей як на «матеріал».

У 1940-х нацистська Німеччина вирішувала, хто має право жити, а хто — ні. Єврейський солдат, якого сім’я Савчуків ховала на горищі, в логіці рейху був просто «зайвим». У 2022 році російська влада вже так само намагається стерти українців з реальності — «немає такого народу», «штучна держава», «підлягають денацифікації». Для Лідії всі ці формули не були абстракцією: спочатку вона сховала людину, яку Гітлер хотів стерти, а потім сама опинилася в місті, яке путін намагався залякати до мовчання.

Між цими двома режимами — її вік. Вінницьке горище, де пошепки передавали їжу солдату «Івану Петрову», який насправді був київським євреєм Ісааком Тартаковським. Київська квартира, де в 98 років вона слухала сирени і просила дочку відсунути ліжко від вікна, щоб уламки не зачепили. Машина, на якій її вивезли з Києва дипломати і волонтери, — як дзеркальне відображення того, як колись її сім’я вивозила Ісаака з небезпечного дому в інший кінець міста.

Якщо спростити до межі: Гітлер будував світ, де таких, як Тартаковський, не мало бути. путін будує світ, де таких, як Лідія і її українські сусіди, бажано «не чути і не бачити». І посеред цього — одна жінка, яка в 17 років сказала «так» чужому життю, а в 98 років почула «ми зобов’язані вас врятувати» вже від інших людей і інших держав.

Лідія Савчук прожила своє життя буквально між двома нацистами — старим і новим, «класичним» і сучасним. Але жодного разу не стала схожою ні на одного з них. Саме з цієї точки — порівняння двох воєн і одного людського вибору — і варто дивитися на її біографію далі.

Дім Савчуків: Вінниця, горище і солдат «Іван Петров»

Лідія народилася у Вінниці в сім’ї Степана і Надії Савчук. У домі під одним дахом з батьками жив і її брат Валентин. Життя йшло як у тисяч сімей в радянській Україні до 22 червня 1941 року — дня, коли Німеччина і СРСР, поділивши попередньо Польщу, Прибалтику і Румунію, почали між собою війну.

Валентина призвали в “Червону армію”. Зв’язок з ним незабаром пропав. Страх за сина став для Савчуків постійним фоном. І саме це почуття — тривога за власну дитину — пізніше підштовхнуло їх не відвернутися від чужого.

У березні 1942 року в дім Савчуків прийшов чоловік. Представився: «Іван Петров», радянський солдат, що втік з німецького табору для військовополонених. Схожих історій тоді в Україні були тисячі, але ця виявилася особливою.

Сім’я вирішила пустити його. Петров оселився на горищі. Лідія носила йому їжу, розмовляла, слухала його уривчасті розповіді. Поступово він зрозумів: цим людям можна довіряти. Він помітив, що Лідія і її батьки вже допомагають іншим — приносять їжу єврейським знайомим, іноді ховають їх у себе ненадовго.

Незадовго до цього в домі Савчуків вже ховався найкращий друг їхнього сина Валентина — єврей. Його одного разу впізнали на ринку; Лідію за це жорстоко побили. Досвід був страшний, але сім’ю він не зупинив.

Коли Петров зрозумів, що Савчуки готові ризикувати не на словах, він відкрив правду: «Мене звуть Ісаак Тартаковський. Я — єврей з Києва».

На той момент Київ вже пережив Бабин Яр, а Вінниця — масові вбивства євреїв і створення гетто. Ісаак знав: без такої сім’ї, як Савчуки, у нього майже немає шансів.

Вінницьке горище, Старе місто і звільнення

З цього моменту Ісаак жив у Савчуків під, для них, справжнім ім’ям, хоча офіційно продовжував числитися «Іваном Петровим». Його притулком стало горище. Коли по вулиці проходили патрулі або в дім заходили перевіряючі, він забирався вище і затаювався.

У квітні 1943 року сім’я отримала наказ звільнити дім: у нього хотіли поселити німецьких солдатів. Савчукам довелося в поспіху збирати речі. Здавалося б, це зручний момент «випадково забути» про єврейського сусіда. Але вони взяли Ісаака з собою.

Сім’я перебралася у вінницьке передмістя Старе місто. Там вони представили його як родича. У новій кімнаті все було просто: ліжка, стіл, кілька стільців. Але було і горище, куди Ісаак йшов, коли в дім приходили перевіряючі або чиновники — звіряти документи.

Восени 1943-го вінницьке гетто остаточно ліквідували, залишених євреїв убили. Кілька людей змогли втекти і намагаючись врятуватися, стукали в двері місцевих жителів. На тлі цього посилення режиму Савчукам доводилося бути ще обережнішими: найменша помилка могла коштувати життя не тільки їм, але й людині, яку вони укривали.

20 березня 1944 року у Вінницю прийшла радянська армія. Ісаак вийшов з підпілля, повернувся у війська. Сім’я проводжала його так, як проводжають рідного. Вони не знали, чи побачаться ще.

Зустріч на вулиці і сім’я після війни

Після війни Ісаак Тартаковський демобілізувався, закінчив Київський художній інститут і залишився в столиці. Він починав з невеликих замовлень, поступово став відомим художником. Це було вже інше життя — з майстернею, фарбами і полотнами, але пам’ять про Вінницю нікуди не поділася.

На початку 1951 року сталося те, що у фільмах зазвичай подається під музику. Ісаак йшов по київській вулиці — і раптом побачив знайоме обличчя. Це була Лідія. Випадкова зустріч, кілька слів, потім ще одна зустріч — вже запланована.

Через два роки, у 1953-му, вони одружилися. Для когось — романтичний сюжет про «рятівника і врятованого», але для них самих це був союз людей, які пройшли через одне і те ж полум’я.

У їхній сім’ї народилися двоє дітей — Анатолій і Олена. Обидва пішли по художній лінії. Картини, майстерні, виставки — все це стало продовженням історії, що почалася колись у вінницькому домі з горищем.

Київські роки і визнання Яд Вашем

Сім’я оселилася в Києві. Лідія працювала, вела господарство, підтримувала чоловіка. У їхньому домі час від часу спливали спогади про Вінницю: про брата Валентина, про євреїв, яким намагалися допомогти, про те, як вона лежала на землі після побиття на ринку. Але це були розмови «для своїх», без пафосу.

Тільки в 1990-ті роки історія Савчуків отримала офіційне продовження.
2 січня 1995 року Яд Вашем присвоїв Степану, Надії і Лідії Савчук звання Праведників народів світу. На стіні в київській квартирі з’явилася акуратна рамка з документом і медаллю.

Для Лідії це було не стільки «нагородою», скільки підтвердженням: те, що вони зробили, дійсно побачили і записали.

Коли війна повернулася: лютий 2022 року

На момент початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Лідії було 98 років. Вона жила в Києві, разом з дочкою Оленою і зятем Олегом.

Ніч з 23 на 24 лютого 2022-го розбила звичну тишу: вибухи, новини, дзвінки. Незабаром один з обстрілів зачепив їхній дім — вибиті вікна, уламки скла, холодне повітря в квартирі. Стан здоров’я Лідії вже був важким: деменція, слабкість, залежність від чужої допомоги.

Їй говорили про евакуацію — поїзд, автобус, машини волонтерів. Вона, за спогадами близьких, спочатку тільки хитала головою: «Виїжджати? Знову?». Вона вже один раз бачила, чим закінчується війна, і не вірила, що вдруге вдасться втекти.

Майже півтора місяця сім’я жила під сиренами. Ночівлі в коридорі, мішки з речами біля дверей, розмови про те, яких ліків не вистачає. В якийсь момент стало ясно: залишатися — значить “грати в рулетку”.

Дорога до нового життя: дипломати, фонд і кордон

Історія Лідії дійшла до людей, які займалися порятунком уразливих груп — пережилих Голокост, Праведників, стариків.

З боку Ізраїлю підключився посол в Україні Михайло Бродський. З іншої — британський громадський діяч Джонні Деніелс і його організація From The Depths. Вони зробили те, що вміють найкраще: перетворили історію конкретної людини в дуже практичний план.

11 квітня 2022 року Лідію посадили в машину і вивезли з Києва. По дорозі — блокпости, зруйновані будівлі, вирви від ракет. Для неї це була друга евакуація в житті. На кордоні з Польщею їй допоміг статус Праведниці і увага ізраїльських дипломатів: перевірка документів, узгодження — все це проходили максимально швидко.

Далі — ще дороги, і нарешті — Швейцарія.

Люцерн: озеро, гори і тихий фінал історії

Люцерн зустрів її іншим повітрям: вологим, озерним, з запахом дощу і кави. Онука Лідії заздалегідь знайшла невелику квартиру. Там було все просте, але важливе: ліжко, вікно з видом на шматочок неба, кухня, де можна зварити суп, і ліфт — без нього коляску було б не спустити.

До її долі підключився швейцарський фонд Gamaraal Foundation, який багато років підтримує вижилих у Голокост і тих, хто їх рятував. Керівниця фонду Анита Вінтер допомогла організувати лікарів, ліки, базовий догляд.

Лідія майже не ходила, але ще якийсь час зберігала ясні моменти. Дочка Олена робила все, щоб ці моменти були пов’язані не з лікарняними стінами, а з чимось живим. Якщо була можливість, вона вивозила матір до Люцернського озера: вода, човни, діти з морозивом, шум автобусів — звичайне мирне життя, якої так не вистачало Києву.

Саме тут, у Люцерні, історія Лідії стала відома європейській аудиторії. Про неї писали Blick і SonntagsBlick, публікували фотографії і розповідали, як одна жінка пережила дві війни і двічі врятувалася — спочатку у Вінниці, потім у Києві.

Остання осінь і листопад 2025-го

До 2024 року Лідії виповнилося 99. Її вітали вдома, без гучних заходів. Лікарі говорили обережно: стан важкий, але стабільний для такого віку.

Восени 2025-го організм почав здавати. Вона все більше спала, все менше реагувала на розмови. Сім’я вирішила не відправляти її в лікарню. Олена сиділа поруч, тримала її за руку, іноді читала вголос або вмикала українські пісні, які нагадували дитинство.

На початку листопада серце Лідії Савчук зупинилося.

Фонд Gamaraal повідомив про її смерть, а українське видання JewishNews написало некролог: у Люцерні померла одна з останніх українських Праведниць народів світу. Її поховали у Швейцарії, але частина її біографії назавжди залишилася у Вінниці і Києві.

Навіщо нам знати її ім’я

Історія Лідії Савчук — це не тільки сюжет про порятунок єврея і евакуацію старої жінки з Києва. Це маршрут, який з’єднує Вінницю, Бабин Яр, Київ, Яд Вашем, кордон України і Польщі, швейцарський Люцерн і десятки людей, які в різні роки сказали: «Ми їй зобов’язані».

• Для України це приклад того, що людська гідність не вичерпується ні режимами, ні кордонами.
• Для Ізраїлю — жива ілюстрація того, чому інститут Праведників взагалі з’явився.
• Для Європи — нагадування, що війна і геноцид — не абстракція, а конкретні обличчя, адреси, горища і кухні, на яких приймаються рішення.

Запам’ятати ім’я Лідії Савчук — значить визнати, що історія не закінчується в архівах. Вона продовжується в тому, як ми ставимося до чужої біди сьогодні.

Ім’я: Лідія Климівна Савчук
Місце народження: Вінниця, Українська РСР
Основний подвиг: укриття Ісаака Тартаковського та інших євреїв під час німецької окупації
Звання: Праведниця народів світу (Яд Вашем, 2 січня 1995 року)
Роки життя: 1925–2025

І так: це та рідкісна історія, в якій слово «праведниця» звучить не як кліше, а як буквальний опис професії — бути людиною.

Що це означає для нас — НАновини. Новини Ізраїлю

Для НАновини — Новини Ізраїлю — історія Лідії Савчук — це не «красивий сюжет з минулого», а дзеркало того, що відбувається з нами сьогодні. Одна українська праведниця прожила вік між Гітлером і путіним, і обидва режими в різний час намагалися позбавити її і дім, і країну, і право на спокійну старість.

Коли Ізраїль і єврейські організації допомагають такій жінці вибратися з зруйнованого Києва і зустріти останні роки біля озера в Люцерні, це не благодійність «для галочки». Це прямий відповідь на питання: хто ми — нащадки врятованих і рятівників — у світі, де знову стріляють по мирних містах і знову звучить мова ненависті.

Для ізраїльтян, для українців в Ізраїлі, для євреїв в Україні ця історія — нагадування, що наш спільний досвід Голокосту, радянських репресій і сьогоднішніх воєн України і Ізраїлю — один довгий, дуже незручний для диктаторів висновок: людей, як Лідія Савчук, не можна залякати до кінця.

І якщо сьогодні путінська Росія намагається грати в «боротьбу з нацизмом», ми зобов’язані кожного разу називати речі своїми іменами: нацизм — там, де знищують міста, депортують дітей і заперечують існування цілого народу. Саме тому НАновини буде і далі розповідати такі історії — про тих, хто не погодився бути жертвою ні у Гітлера, ні у путіна, і про тих, хто сьогодні обирає бути на стороні “світла”, а не на стороні агресора.

Джерела

У віці 100 років померла одна з останніх Праведниць народів світу з України Лідія Савчук

Lidiya Savchuk — DontBeABystander.org

Die unglaubliche Geschichte der Lidia Savchuk — Blick

One life, two wars — SonntagsBlick / Swiss Press Award

Aid campaign Ukraine — Gamaraal Foundation

LEBT JETZT IN DER SCHWEIZ „GERECHTE UNTER DEN VÖLKERN“ FLOH VOR DEM KRIEG IN DER UKRAINE (PDF, Jüdisches Europa)

This is 97-year-old Lidia Savchuk, a Righteous Among the Nations… — Gamaraal Foundation (Instagram)

Автор: Павло Швейко

Для ізраїльського читача тут є окрема деталь: Ізраїль залишається одним із помітних ринків для українських розробників. У серпні він знову увійшов у десятку найбільших напрямків українського IT-експорту. Але цей зв’язок розвивається не по прямій лінії: загальний український IT-експорт зростає, тоді як продажі саме в Ізраїль у першій половині року були нижчими за минулорічні.

Що ховається за $4,46 млрд

Під «комп’ютерними послугами» в статистиці йдеться не про постачання ноутбуків чи серверів. Це передусім розробка та підтримка програмного забезпечення та інші цифрові послуги, за які іноземні замовники розраховуються з українськими компаніями та фахівцями.

За вісім місяців весь український експорт послуг склав $10,9 млрд — на 6% більше, ніж роком раніше. На IT припало $4,46 млрд. Загальний експорт товарів і послуг досяг $35,8 млрд і за рік майже не змінився; товари дали $24,9 млрд, або близько 70%.

Виходить важлива для економіки України конструкція: товари все ще формують більшу частину зовнішньої торгівлі, але саме IT залишається головним джерелом експортної виручки в межах сектора послуг. Причому галузь повернулася приблизно до рівня перших восьми місяців 2023 року, хоча до пікового 2022-го все ще не вистачає близько 9%.

Ізраїль залишається в першій групі ринків

У першому півріччі 2026 року Ізраїль купив українських комп’ютерних послуг приблизно на $122 млн. Це близько 3,6% українського IT-експорту за той період, але на 8,1% менше, ніж роком раніше. У липні ізраїльський напрямок приніс ще $21 млн і входив у першу десятку ринків; за серпневою статистикою Ізраїль також зберіг місце в топ-10.

Для НАновини — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency тут важлива саме ця подвійна картина. Ізраїль не зникає зі структури українського технологічного експорту, але поки не бере участь у загальному зростанні так само швидко, як деякі інші ринки. Раніше ми вже детально розбирали динаміку українського IT-експорту в Ізраїль і пояснювали, чому офіційна статистика не обов’язково показує всі реальні зв’язки: частина контрактів ізраїльських компаній проходить через європейські юрособи, а український фахівець після релокації може вже не враховуватися як експорт послуг з України.

Для розуміння масштабу достатньо порівняння: у першому кварталі Ізраїль входив у п’ятірку найбільших покупців українських IT-послуг з $67 млн. У травні було $19 млн, у липні — $21 млн. Це не ринок рівня США, які дають Україні сотні мільйонів доларів щомісяця, але для однієї країни йдеться все одно про стабільний потік замовлень на десятки мільйонів доларів.

Чому це важливо саме зараз

Зростання на 4% виглядає скромно, якщо порівнювати його з українським IT часів швидкого розширення галузі. Але в 2026 році важливий сам факт зростання. Сектор працює в умовах війни, мобілізації, ударів по енергетиці, міграції фахівців та обережності іноземних замовників.

При цьому експорт IT не просто збільшився в грошах. Його частка в експорті послуг залишається вище 40%, а в загальному експорті країни — близько однієї восьмої. Це робить сектор одним із небагатьох напрямків, де Україна здатна отримувати велику валютну виручку без фізичного перевезення товару через кордон або морські маршрути.

Ізраїльський ринок у цій історії цікавий ще й тому, що покупцем виступає країна з власним сильним high-tech. Для ізраїльського читача термін R&D означає מחקר ופיתוח — дослідження та розробки, одну з основ місцевої технологічної економіки. Ізраїльські компанії самі створюють складні програмні, кібернетичні та інженерні продукти і одночасно залучають команди за межами країни.

Тому збереження Ізраїлю серед найбільших напрямків українського IT-експорту — не символічний жест і не політична статистика. Це комерційні контракти і робота українських фахівців для технологічно вимогливого ринку.

Наступне питання вже не в тому, чи здатний український IT пережити війну — його експортні показники це демонструють четвертий рік поспіль. Питання в іншому: чи зможе галузь знову вийти на рівень 2022 року і яку частину цього відновлення забезпечать такі ринки, як Ізраїль.

Автор: Лев Варшавський

Зеленський пов’язав пам’ятну дату з тим, що в цей же день відбувалося в Україні. Його звернення з’явилося, коли після нового російського масованого удару рятувальники продовжували розбирати зруйновані будинки і допомагати пораненим.

«Україна з особливим болем висловлює співчуття кожному і кожній в Ізраїлі та інших країнах, хто втратив рідних через підлу терористичну атаку ХАМАС 7 жовтня 2023 року», — заявив президент. Він окремо нагадав, що серед жертв нападу були і громадяни України.

Зеленський назвав атаку 7 жовтня наймасштабнішим і найжорстокішим з часів Голокосту ударом по єврейському народу і по цивілізованості як такій. Президент нагадав про майже 1200 загиблих і про заручників — у тому числі дітей і мирних жителів, які опинилися в руках терористів.

За його словами, «жодного прощення» за скоєне бути не може, а кожен з терористів повинен відповісти за скоєне.

Для ізраїльського читача важлива і інша частина заяви. Зеленський не обмежився подіями 7 жовтня. Він прямо поставив їх у більш широкий ряд проявів терору і агресивних воєн, заснованих на ненависті, і закликав не забувати їх незалежно від того, де вони відбуваються.

НАновости — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency вже розповідали про те, як за кілька днів до річниці 7 жовтня ізраїльський міністр Зеєв Елькін зустрічався в Києві з єврейськими громадами України. Під час візиту Елькіна українська та ізраїльська сторони також обговорювали спільні загрози — зокрема, іранські технології ударних безпілотників, які Росія використовує проти України.

Звернення Зеленського 7 жовтня продовжило цю лінію, але вже без дипломатичних формулювань.

«Люди заслуговують на мир, безпеку і повагу до життя. Важливо лідерам світу, кожному і кожній, хто має реальний вплив і владу, по-справжньому ставати на захист життя тоді, коли це необхідно», — заявив президент України.

І закінчив короткою фразою:

«Світ точно сильніший за будь-який терор».

Автор: Anton Pshydynskyi

Організатор зустрічі — MAK_UA / Українська Мистецька Аматорська Кузня в Ізраїлі. Захід відбудеться 8 жовтня 2026 року о 20:00 в Українському культурному центрі в Тель-Авіві за адресою вул. Єрміягу, 22. Вартість участі — 50 шекелів.

Попередня зустріч проєкту була присвячена «Розстріляній сцені» — українським режисерам, драматургам і акторам, чия робота опинилася під ударом радянських репресій. Тепер організатори пропонують подивитися, що відбувалося далі: як український театр поступово повертав собі самостійність і власну мову.

Після проголошення незалежності України в 1991 році театральне життя вже не повинно було існувати виключно в рамках радянської державної системи. З’являлися незалежні колективи, нові режисерські школи і форми роботи, які раніше або майже відсутні, або існували на периферії офіційної сцени.

На зустрічі збираються говорити про документальний театр, перформанс, фізичний театр і вербатим. Останній термін може бути не дуже знайомий ізраїльському глядачеві: це форма документального театру, в якій п’єса будується на реальній мові людей — інтерв’ю, свідченнях і записаних розмовах, причому автори намагаються зберігати особливості живої мови.

Окрема тема — Майдан, тобто події Революції гідності 2013–2014 років. Для української культури це виявилося не тільки політичним переломом. Театр став одним із просторів, де обговорювалися війна, ідентичність, суспільна травма, пам’ять і відповідальність.

Ще сильніше цей процес змінився після 24 лютого 2022 року. Війна увійшла в український театр буквально: з’явилися вистави, побудовані на свідченнях військових і біженців, постановки про зруйновані міста, окупацію, еміграцію і життя сімей, розділених кордонами.

Але зустріч в Тель-Авіві задумана не як академічна лекція.

Учасникам запропонують театральні вправи, імпровізацію, роботу з голосом, тілом і емоціями. Організатори обіцяють експерименти і живе спілкування — можливість не тільки почути розповідь про сучасний театр, але й спробувати деякі його інструменти на собі.

Саме тому назву «Театротерапія» тут варто розуміти ширше звичайного театрального гуртка. Це простір, де театр використовується одночасно як спосіб знайомства з культурою, спілкування і дослідження власних реакцій.

Для української громади Ізраїлю подібні зустрічі мають ще один сенс. Культура, яка після лютого 2022 року опинилася фізично розкиданою між Києвом, Львовом, Варшавою, Берліном, Тель-Авівом і десятками інших міст, продовжує існувати далеко за межами України. НАновости — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency регулярно розповідає про такі українські культурні ініціативи в Ізраїлі саме тому, що сьогодні це вже помітна частина місцевого культурного життя.

Організатори підкреслюють: театральний досвід учасникам не потрібен. Достатньо інтересу до теми і готовності на кілька годин вийти за межі звичного формату «лектор говорить — публіка слухає».

Головне питання вечора звучить значно ширше історії окремих театрів або режисерів: яким є український театр сьогодні — і яким він може стати завтра?

Як зазначено в анонсі заходу, зустріч проводиться за підтримки Посольства України в Державі Ізраїль.

Коли: 8 жовтня 2026 року, 20:00
Де: Український культурний центр в Тель-Авіві, вул. Єрміягу, 22
Вартість: 50 шекелів
Організатор: MAK_UA / Українська Мистецька Аматорська Кузня в Ізраїлі
Сторінка заходу: Facebook Events

Автор: Олена Гунько

Вхід вільний, але для участі потрібна попередня реєстрація на саму Здибанку. Фільми надані Асоціацією «Дивись українське!», партнер показу в Ізраїлі — Created in Ukraine.

За коротким анонсом ховається історія значно ширша трьох фільмів. «Спроможні» — частина міжнародної ініціативи Culture vs War, яка представляє Україну за кордоном через людей, що продовжують створювати музику, мистецтво, захищати права людини та працювати з українською культурою під час повномасштабної війни.

А сам показ в Яффо стає ще однією частиною програми «Української Здибанки Вдячності», про яку НАновини вже розповідали окремо.

Що таке «Здибанка» і чому там з’явилося кіно

Слово «Здибанка» ізраїльському читачеві, який не говорить українською, дійсно може бути незрозумілим. Воно походить від українського «здибатися» — зустрітися, побачитися.

Але в Ізраїлі це вже не просто слово. За кілька років навколо «Українських Здибанок» склався формат зустрічей, де поруч існують українська культура, музика, книги, ярмарки, волонтерські ініціативи, благодійні збори і просто можливість побачити людей, з якими зазвичай спілкуєшся тільки в соціальних мережах.

Такі події тут проходять не перший рік. Наприклад, у серпні 2026-го в Тель-Авіві відбулася «Здибанка Незалежних» до 35-річчя незалежності України — з сімейною програмою, книжковим ярмарком і збором допомоги українським військовим.

17 жовтня формат трохи інший. «Здибанку Вдячності» присвячують захисникам і захисницям України та Ізраїлю. Вона почнеться о 14:00 і триватиме до вечора, а вже через півгодини після відкриття гостей запрошують у кінозал.

Так у програмі з’являється ще один спосіб розмови про Україну — без мітингового мікрофона і лозунгів.

Сім історій — в Ізраїлі покажуть три

Повнометражні «Спроможні» об’єднують історії семи людей і колективів: Олександри Матвійчук, Джамали, Богдани Півненко, Тараса Компаніченка, Анатолія Криволапа, групи DakhaBrakha і кінооператора Сергія Михальчука.

Фільм вперше представили влітку 2026 року в Києві, а потім проєкт почав виходити за межі України. У вересні «Спроможні» показували в Європейському парламенті в Брюсселі, паралельно розвиваючи міжнародний марафон показів у різних країнах.

В Ізраїлі 17 жовтня покажуть не повнометражну версію, а три окремі історії.

І вибір вийшов цікавим. В одній програмі опинилися люди, які працюють зовсім різними інструментами: голосом і ритмом, документуванням злочинів, скрипкою. Разом вони дають набагато складніший портрет сьогоднішньої України, ніж звичне уявлення про країну виключно через фронтові зведення.

DakhaBrakha: українська музика без музейного пилу

Перша новела присвячена DakhaBrakha — групі, що виникла в Києві в 2004 році навколо Центру сучасного мистецтва «ДАХ» і режисера Владислава Троїцького.

Музиканти придумали для власного стилю назву «етно-хаос». Українські народні пісні тут існують поруч з віолончеллю, ударними, театральним рухом, ритмами і інструментами, які прийшли з зовсім інших музичних традицій.

Для частини ізраїльської аудиторії DakhaBrakha може виявитися новим ім’ям. Але за межами України колектив давно став одним з найбільш впізнаваних представників сучасної української музики.

І тут особливо добре видно, про що взагалі говорять «Спроможні». Мова не про збереження фольклору під склом. Стару пісню беруть з минулого, розбирають, збирають заново — і вона несподівано починає працювати перед залом, який не знає української мови.

Після початку повномасштабної війни у таких концертів з’явився ще один сенс. Група представляє за кордоном Україну як самостійну сучасну культуру — не додаток до Росії і не територію, про яку згадують тільки після чергового ракетного удару.

Олександра Матвійчук: фіксувати те, за що одного разу доведеться відповідати

Друга історія змінює тон майже повністю.

Олександра Матвійчук — українська правозахисниця, керівник Центру громадянських свобод. Організація займається захистом прав людини, розвитком демократичних інститутів і документуванням злочинів, пов’язаних з російською агресією проти України.

Тут потрібне важливе уточнення. У короткому анонсі Матвійчук названа лауреаткою Нобелівської премії миру. Формально це не зовсім точно: Нобелівську премію миру 2022 року отримав Центр громадянських свобод, який вона очолює, разом з білоруським правозахисником Алесем Беляцьким і російською організацією «Меморіал». Саме Матвійчук представляла український Центр на церемонії в Осло.

Для ізраїльського читача тема документування злочинів війни в 2026 році навряд чи звучить абстрактно. Ізраїль теж живе всередині війни, розслідувань, свідчень постраждалих, міжнародно-правових спорів і постійного питання про те, які докази залишаться після того, як закінчиться черговий день новин.

Але українська історія Матвійчук почалася не в лютому 2022-го. Центр займався фіксацією порушень, пов’язаних з російською агресією, ще після 2014 року. Тому фільм розповідає про роботу, вимірювану вже не місяцями, а роками.

Богдана Півненко: українська музика повинна звучати під власним ім’ям

Третя героїня — Богдана Півненко, українська скрипалька, педагог і керівник Національного ансамблю солістів «Київська камерата».

Вона багато років виконує українську академічну музику в Україні та за її межами. У її концертній біографії — міжнародні сцени, робота з сучасними українськими композиторами і послідовне просування творів, які за межами країни набагато менш відомі, ніж музика російської імперської і радянської традиції.

У 2025 році Півненко отримала Національну премію України імені Тараса Шевченка за концертні програми попередніх років. Ізраїльському читачеві тут важливий контекст: Шевченківська премія — це не музичний конкурс і не фестивальний приз, а одна з головних державних нагород України в галузі культури і мистецтва.

Історія Півненко тому не тільки про віртуозну гру на скрипці.

Вона ще й про те, наскільки важко країні повернути власну культурну біографію після десятиліть, коли українських авторів за кордоном майже не знали, а музичну історію регіону часто розповідали через Москву і Петербург.

НАновини — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency вже не перший рік стежать за тим, як цей процес стає помітним і тут, в Ізраїлі. Причому не тільки в академічній музиці: українські фільми поступово перестали бути рідкісними гостями фестивалів і перетворилися на регулярну частину місцевої культурної афіші.

Українське кіно в Ізраїлі вже не починається з нуля

Партнером показу 17 жовтня виступає Created in Ukraine — команда, яка системно привозить українське кіно в Ізраїль.

Для нашої аудиторії це вже знайома історія. Тільки у вересні НАновини розповідали про покази в Тель-Авіві і Хайфі романтичної комедії «Потяг “Червона рута”». У тому матеріалі ми детально розбирали і сам шлях Created in Ukraine: десятки українських фільмів, покази в різних містах Ізраїлю і фестиваль Ukraine Aviv.

Інший приклад — документальне кіно про музику. У Тель-Авіві і Хайфі показували «Океан Ельзи: Спостереження Шторму» — історію однієї з найвідоміших українських груп. А зовсім недавно в Ізраїлі пройшли покази фільму «Кузьма: Страшно веселий» про Андрія Кузьменка.

Тому три новели «Спроможні» не падають в ізраїльську афішу з неба. Тут вже є глядач, який приходить на українське кіно, дізнається нові імена і поступово починає бачити Україну не тільки в новинах про війну.

Саме в цьому сенсі показ на Здибанці виглядає логічно. Спочатку на екрані — люди, які роблять Україну видимою за її межами. Потім глядач виходить із залу і опиняється серед українського ярмарку, волонтерів, музики і людей, які намагаються робити приблизно те ж саме вже тут, в Ізраїлі.

Де і коли

Показ трьох документальних новел «Спроможні» відбудеться 17 жовтня 2026 року о 14:30.

Місце: Nothing:, HaTzorfim 29, Тель-Авів–Яффо.

У програмі:

«Спроможні. DAKHABRAKHA»

«Спроможні. Олександра Матвійчук»

«Спроможні. Богдана Півненко»

Вхід вільний. Для відвідування необхідно зареєструватися на «Українську Здибанку Вдячності».

Цей крок став частиною державної програми деколонізації — переосмислення історичної спадщини, де головне не знищити, а розрізнити.

Що це за список і навіщо він потрібен

Останніми роками Україна активно очищає публічний простір від слідів колоніального минулого.

Перейменовуються вулиці, демонтуються пам’ятники імперським правителям та ідеологам. Але щоб не “виплеснути разом з водою дитину”, був створений “білий список” — імен і подій, які можна зберегти.

«Перелік не є вичерпним і буде доповнюватися відповідно до спеціальних висновків експертної комісії», — пояснили в УІНП.
«Його мета — допомогти органам місцевого самоврядування реалізувати закон про засудження імперської політики, не втрачаючи справжню культурну спадщину».

Що таке УІНП і звідки взявся закон про деколонізацію

Український інститут національної пам’яті (УІНП) https://uinp.gov.ua/ — це державна установа, яка відповідає за формування історичної політики країни. Він займається дослідженням, збереженням і популяризацією історичної спадщини, особливо тих періодів, де радянська або російська пропаганда спотворювала факти.

Після 2014 року, а особливо після початку повномасштабної війни, УІНП став ключовим центром декомунізації та деколонізації.
Ці процеси засновані на законі України «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні та деколонізації топонімії», який забороняє використання імперської символіки, назв і пам’ятників, пов’язаних з ідеологією підкорення України.

Закон не забороняє російську культуру як таку — він чітко розділяє культуру і пропаганду.
Якщо людина жила в Російській імперії, але діяла в ім’я гуманізму, науки або мистецтва, її ім’я зберігається.

Кого включили в перелік

“Список № 2

осіб і подій періоду Московського царства та Російської імперії, об’єкти, присвячені яким, згідно з пунктом 4 частини 1 статті 2 Закону України «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні та деколонізації топонімії», підпадають під виключення і не містять символіки російської імперської політики“

Об’єднує їх одне — відсутність служіння імперській ідеології.
Багато з них мали українське коріння, жили або творили в Одесі, Полтаві, Харкові, Києві, створюючи твори, які давно стали частиною української ідентичності.

Особистості та події, об’єкти, присвячені яким не містять символіки російської імперської політики

1. Іван Айвазовський (1817–1900) — російський художник вірменського походження.
2. Микола Аркас (1853–1909) — український композитор, поет, історик, громадський діяч.
3. Микола Бенардос (1842–1909) — український винахідник, творець дугового електрозварювання.
4. Володимир Боровиковський (1757–1825) — український і російський живописець, академік Петербурзької Академії мистецтв.
5. Карл Брюллов (1799–1852) — художник-класицист і романтик, учитель Тараса Шевченка.
6. Григорій Вакуленчук (1877–1905) — уродженець Житомирщини, унтер-офіцер Чорноморського флоту, один з керівників повстання на броненосці «Потьомкін».
7. Михайло Врубель (1856–1910) — художник-символіст польського походження.
8. Олександр Верховцев (1837–1900) — російський інженер-залізничник, керівник Катерининської залізниці.
9. Олександр Герцен (1812–1870) — російський письменник, філософ, публіцист, прихильник незалежності України.
10. Микола Гоголь (1809–1852) — письменник українського походження, представник «української школи» російської літератури.
11. Володимир Даль (1801–1872) — письменник, лексикограф, учений.
12. Григорій Данилевський (1829–1890) — український і російський письменник, етнограф, історик.
13. Осип (Хосе) Дерибас (1751–1800) — російський адмірал іспанського походження, засновник і влаштовувач Одеси.
14. Василь Докучаєв (1846–1903) — російський учений, засновник ґрунтознавства, працював у Полтаві.
15. Олександр Засядько (1779–1837) — український спеціаліст зі створення ракетної зброї.
16. Василь Каразін (1773–1842) — український учений, винахідник, засновник Харківського університету.
17. Микола Кибальчич (1853–1881) — український інженер, творець проекту реактивного апарату, революціонер.
18. Петро Кішка (1828–1882) — моряк Чорноморського флоту, герой Кримської війни.
19. Томас Кобле (1761–1833) — генерал-майор, градоначальник Одеси, боровся з епідемією чуми.
20. Володимир Короленко (1853–1921) — письменник і громадський діяч.
21. Іван Крамськой (1837–1887) — художник-портретист українського походження.
22. Олександр Купрін (1870–1938) — письменник, журналіст, відстоював права народів.
23. Луї де Ланжерон (1763–1831) — градоначальник Одеси, засновник Рішельєвського ліцею і Ботанічного саду.
24. Андрій Леванідов (пом. 1802) — намісник Слобідської України, меценат і збирач старовин.
25. Микола Лєсков (1831–1895) — письменник і публіцист, довго жив у Києві, активно використовував українські мотиви.
26. Юрій Лисянський (1773–1837) — український мореплавець, один з перших навколосвітніх мандрівників.
27. Григорій Маразлі (1831–1907) — міський голова Одеси, меценат і реформатор.
28. Левко Мацієвич (1877–1910) — інженер-кораблебудівник, один з перших авіаторів.
29. Ілля Мечников (1845–1916) — український і французький учений, засновник імунології, нобелівський лауреат.
30. Аполлон Мокрицький (1810–1870) — український живописець і педагог.
31. Григорій Мясоєдов (1834–1911) — російський і український живописець.
32. Іван Мясоєдов (1881–1953) — український художник і графік.
33. Микола Некрасов (1821–1878) — письменник і публіцист, критикував самодержавство.
34. Клавдій Немешаев (1849–1927) — інженер-залізничник, реформатор освіти.
35. Петро Нестеров (1887–1914) — український авіатор, винахідник «мертвої петлі».
36. Микола Новосельський (1818–1892) — лікар, громадський діяч, мер Одеси, засновник курортного лікування.
37. Микола Пирогов (1810–1881) — учений, хірург, засновник військово-польової медицини.
38. Іван Павлов (1849–1936) — фізіолог, лауреат Нобелівської премії.
39. Олександр Попов (1859–1906) — винахідник і фізик, піонер радіозв’язку.
40. Адріан Прахов (1846–1916) — мистецтвознавець, археолог, керував розписами Володимирського собору в Києві.
41. Еммануїл де Рішельє (1766–1822) — французький і російський державний діяч, перший градоначальник Одеси.
42. Кіндратій Рилєєв (1795–1826) — поет, декабрист, прихильник звільнення України.
43. Ілля Рєпін (1844–1930) — художник українського походження, автор «Запорожців».
44. Михайло Сажин (1818–1887) — художник і графік, автор київських пейзажів.
45. Микола Соловцов (1857–1902) — актор і режисер, засновник театру в Києві.
46. Костянтин Ушинський (1823–1871) — педагог українського походження, засновник народної школи.
47. Андрій Фабр (1789–1863) — губернатор Катеринославської губернії, реформатор промисловості.
48. Михайло Фаллеєв (1730–1792) — військовий діяч, брав участь у будівництві Миколаєва.
49. Антон Чехов (1860–1904) — письменник і драматург українського походження, реформатор театру.
50. Костянтин Ціолковський (1857–1935) — учений, засновник космонавтики.
51. Михайло Щепкін (1788–1863) — актор, засновник сценічного реалізму, друг Тараса Шевченка.

Перелік не є остаточним і буде доповнюватися особистостями і подіями періоду РСФРР, СРСР та сучасної Російської Федерації.

Головна мета — розділити імперську і людську спадщину, зберігши пам’ять про тих, хто своєю працею прославив Україну і світ, а не ідеологію підкорення.

Джерело:

• Офіційна сторінка УІНП — Перелік №2 (uinp.gov.ua)
• Прес-реліз УІНП від 7 жовтня 2025 року

Чому це важливо для України — і для Ізраїлю

Для України цей документ — знак зрілості.
Країна не стирає минуле, а навчилася розрізняти добре від гнітючого.
Це крок до власної культурної незалежності: поважати те, що універсальне, і відмовлятися від того, що символізує поневолення.

Для Ізраїлю це особливо зрозуміло.
Ізраїльське суспільство теж пройшло шлях відновлення пам’яті: від відмови від колоніальних наративів до створення власної символіки, мови та історичної ідентичності.
Україна зараз робить схожий крок — зважений, юридичний, культурний.

Як працює закон і чому він гнучкий

Головна відмінність українського підходу в тому, що рішення приймаються експертами, а не політиками.
Кожне ім’я розглядається комісією: перевіряються біографії, погляди, контекст, місце в історії.
Якщо людина не уособлює “імперську політику” — вона залишається в культурному просторі.
Так держава показує, що деколонізація — це не боротьба з іменами, а відновлення історичної справедливості.

Реакція і значення для діаспори

Для ізраїльтян українського походження ця новина особливо символічна.
Вона нагадує, що пам’ять — це не зброя, а компас.
Як Ізраїль колись повернув собі імена, забуті тисячоліттями, так Україна сьогодні повертає собі право визначати, хто свої, а хто — символ чужої влади.

Висновки

Перелік УІНП став документом, який вчить бачити різницю між культурою і ідеологією.
Він допомагає будувати майбутнє, де поважають художника, лікаря, ученого — але не тих, хто виправдовував підкорення народів.
Україна каже світу: «Ми не стираємо історію — ми її очищаємо».

Є і «Перелік №1»: хто вважається носієм імперської символіки

Окрім «білого списку» (Перелік №2), УІНП опублікував і Перелік №1 — це особи і події періоду Московського царства та Російської імперії, чиї назви/пам’ятники розглядаються як символіка російської імперської політики. Перелік сформований на підставі експертних висновків УІНП і не є вичерпним: він буде поповнюватися, в тому числі персонами і подіями періоду РСФРР, СРСР та сучасної РФ.

Що це означає на практиці:
об’єкти, присвячені зазначеним нижче персонам і подіям, підлягають усуненню з публічного простору України (перейменування, демонтаж, перенесення, контекстуалізація тощо) згідно з Законом України «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні та деколонізації топонімії».

Перелік №1 (за даними УІНП)

• Костянтин Аксаков (1817–1860) — публіцист, ідеолог слов’янофільства («особливий російський шлях», «богообраність»).
• Іван Бабушкін (1873–1906) — діяч РСДРП(б), соратник Леніна.
• Петро Багратіон (1765–1812) — генерал, учасник війни 1812 року.
• Михайло Бакунін (1814–1876) — політичний діяч, ідеолог анархізму (антисемітські погляди).
• Микола Бауман (1873–1905) — діяч РСДРП(б), соратник Леніна.
• Фадей (Фабіан) Беллінсгаузен (1778–1852) — адмірал, учасник реалізації імперської політики.
• Віссаріон Бєлінський (1811–1848) — критик, глоріфікував імперську політику.
• Олександр Бестужев (1797–1837) — декабрист; участь у завоюванні Кавказу.
• Битва під Бородіно (1812) — подія, пов’язана з реалізацією імперської політики.
• Іван Бунін (1870–1953) — письменник, глоріфікація імперської політики.
• Олексій Бутовський (1838–1917) — генерал; участь у придушенні Січневого повстання 1863 року.
• Василь Бутурлін (†1655) — військовий і дипломат; голова делегації на Переяславській раді 1654.
• Олексій Бестужев-Рюмін (1693–1768) — канцлер, генерал-фельдмаршал.
• Михайло Воронцов (1782–1856) — генерал-фельдмаршал, намісник.
• Іларіон Воронцов-Дашков (1837–1916) — міністр двору, намісник на Кавказі.
• Михайло Глінка (1804–1857) — композитор, глоріфікація імперської політики.
• Олексій Грейг (1775–1845) — адмірал, реалізація імперської політики.
• Олександр Грибоєдов (1795–1829) — дипломат, реалізація імперської політики.
• Борис Годунов (1552–1605) — московський цар.
• Семен Дежньов (1605–1673) — мореплавець, освоєння в інтересах імперії.
• Декабристи (1825) — рух з централізаторськими цілями; заперечення права народів на самовизначення (більшість).
• Гавриїл Державін (1743–1816) — поет, сановник, панегірики імперії.
• Єлизавета Петрівна (1709–1762) — імператриця.
• Єрмак Тимофійович (1534–1585) — «покоритель Сибіру», початок завоювання сибірських тюркських земель.
• Василь Жуковський (1783–1852) — поет, таємний радник, глоріфікація імперії.
• Петро Запорожець (1876–1905) — діяч РСДРП(б), соратник Леніна.
• Володимир Істомін (1809–1855) — контр-адмірал.
• Антіох Кантемір (1708–1744) — дипломат, поет; прізвище дало ім’я 4-й гвардійській танковій дивізії РФ.
• Микола Карамзін (1766–1824) — письменник, історик; глоріфікація імперії.
• Паїсій Кайсаров (1783–1844) — генерал від інфантерії, сенатор.
• Катерина II (1729–1796) — імператриця.
• Володимир Корнілов (1806–1854) — віце-адмірал.
• Цезар Кюї (1835–1918) — композитор, інженер-генерал.
• Михайло Кутузов (1745–1813) — генерал-фельдмаршал.
• Віктор Курнатовський (1868–1912) — діяч РСДРП(б), соратник Леніна.
• Ладо Кецховелі (1876–1903) — діяч РСДРП(б), соратник Леніна і Сталіна.
• Михайло Лазарєв (1788–1851) — віце-адмірал.
• Михайло Лермонтов (1814–1841) — поет; глоріфікація імперії.
• Михайло Ломоносов (1711–1765) — учений; глоріфікація імперії.
• Михайло Милорадович (1771–1825) — військовий і державний діяч.
• Кузьма Мінін (1570–1616) — державний і військовий діяч Московського царства.
• Микола I (1796–1855) — імператор.
• Микола II (1868–1918) — імператор.
• Нікіта Муравйов (1795–1843) — декабрист, керівник Північного товариства.
• Модест Мусоргський (1839–1881) — композитор («Борис Годунов»).
• Павло Нахімов (1802–1855) — адмірал.
• Олександр I (1777–1825) — імператор.
• Олександр II (1818–1881) — імператор.
• Олександр III (1845–1894) — імператор.
• Павло I (1754–1801) — імператор.
• Василь Панютін (1788–1855) — генерал-майор.
• Іван Паскевич (1782–1856) — фельдмаршал; придушення Польського повстання, репресії.
• Павло Пестель (1793–1826) — полковник, ідеолог декабристів.
• Петро I (1672–1725) — цар/імператор.
• Дмитро Пожарський (1578–1642) — державний і військовий діяч.
• Полтавська битва (1709) — ключова подія в інтересах імперії проти Мазепи і Карла XII.
• Григорій Потьомкін (1739–1793) — державний і військовий діяч, дипломат.
• Георгій Плеханов (1856–1918) — політичний діяч.
• Олександр Пушкін (1799–1837) — поет; глоріфікація імперії.
• Омелян Пугачов (1742–1775) — вождь селянської війни, самозванець.
• Степан Разін (1630–1671) — отаман донських козаків, керівник походів.
• Микола Раєвський (1771–1829) — генерал.
• Романови — правлячий дім Московського царства і Російської імперії.
• Григорій Ромодановський (†1682) — державний і військовий діяч; учасник Переяславської ради.
• Дмитро Сенявін (1763–1831) — адмірал, командувач Балтійським флотом.
• Іван Синельников (1738–1788) — військовий і політичний діяч імперії.
• Михайло Скобелєв (1843–1882) — генерал, учасник середньоазіатських походів і російсько-турецьких воєн.
• Олександр Суворов (1729–1800) — генералісимус.
• Іван Сусанін — міфологізований персонаж імперської пропаганди.
• Василь Суриков (1848–1916) — живописець історичних полотен, глоріфікація імперії.
• Микола Сухіна — губернський секретар Полтавської губернії (1812).
• Олексій Теплов (1763–1826) — державний діяч.
• Іван Тургенєв (1818–1883) — письменник; глоріфікація імперії.
• Василь Тяпкін — посол Московського царства в Гетьманщині (1677–1680).
• Олександр Цулукідзе (1876–1905) — діяч РСДРП(б), соратник Леніна.
• Федір Ушаков (1745–1817) — адмірал.
• Петро Шмідт (1867–1906) — офіцер флоту; культ радянської пропаганди.
• Іван Гудович (1741–1820) — генерал-фельдмаршал.
• Іван Сабанєєв (1831–1909) — військовий діяч.
• Олександр Строганов (1795–1879) — генерал-губернатор Новоросії і Бессарабії.

Перелік №1 — інструмент деколонізації: він допомагає органам місцевого самоврядування юридично коректно прибирати з міського середовища імперські символи, зберігаючи при цьому культурну спадщину, яка не служила ідеології (Перелік №2).

Їх убила російська ракета, що влучила вранці 7 жовтня 2026 прямо в житлову п’ятиповерхівку в Прилуках Чернігівської області України.

Автор: Редакція НАновин

До вечора президент України Володимир Зеленський повідомив вже про 18 загиблих, четверо з них — діти. Десятки людей отримали поранення, серед постраждалих семеро дітей. Рятувальникам вдалося витягти і врятувати 15 осіб, включаючи дитину. За словами Зеленського, залишалися люди, які не виходили на зв’язок, а розбір завалів тривав.

Це не будинок поруч з місцем удару. Російська ракета влучила безпосередньо в житлову будівлю.

Удар було завдано близько шостої ранку. У п’ятиповерхівці були зруйновані два під’їзди. Людей шукали під уламками квартир. Окрім самого зруйнованого будинку, в місті пошкоджені інші багатоповерхові та приватні будинки, Центр творчості дітей та юнацтва, підприємство, автомобілі та газові мережі.

Чернігівська обласна адміністрація повідомила, що по Прилуках росія випустила шість крилатих ракет, попередньо — Х-101. Після атаки понад 18 тисяч жителів тимчасово залишилися без газу. Слідчі відкрили провадження за статтею про військовий злочин, що спричинив загибель людей.

НАновини — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency вже розповідали про інші випадки, коли російські ракети і дрони знищували українські сім’ї безпосередньо в їхніх будинках. У серпні під Києвом п’ять російських дронів вдарили в один будинок — загинув трирічний хлопчик разом з бабусею і дідусем.

Для ізраїльського читача тут важливо розуміти географію: Прилуки — місто в Чернігівській області на півночі України. Мова не йде про бойову позицію на лінії фронту. Вранці російська ракета влучила в звичайний багатоквартирний будинок, де знаходилися сім’ї з дітьми.

Одна з загиблих сімей вже встановлена. Разом загинули 58-річна Вікторія Бондаренко, її 37-річна дочка Катерина Антіпенко і однорічний онук Саша. Хлопчику було один рік і дев’ять місяців.

Ще серед загиблих — сім’я залізничника: машиніст «Укрзалізниці», його дружина, 13-річна дочка і восьмирічний син Максим.

Це і є ціна ранкової російської атаки на Прилуки.

Три дитини, яким було по одному року. Восьмирічний хлопчик. Їхні батьки і рідні. Зруйнований житловий будинок.

Не «супутній збиток». Не безликі цифри чергового зведення.

Люди, яких росія вбила у них вдома.

Автор: Олександр Хмельницький 

Сьогодні його ім’я носить українська неурядова організація — Товариство Рафаеля Лемкіна, що об’єднала юристів, дослідників, діячів культури та правозахисників. Одне з питань, над яким вона працює під час нинішньої війни, на перший погляд здається музейним: що відбувається з українськими колекціями та культурними установами на територіях, зайнятих Росією?

Але дуже швидко це питання перестає бути лише музейним.

Тому що можна зруйнувати музей. Можна вивезти з нього картини, документи та археологічні знахідки. А можна залишити музей відкритим — і змінити історію, яку він розповідає людям.

Саме таку картину сьогодні намагаються документувати українські дослідники.

У матеріалах, опублікованих за участю НеМо: Ukrainian Heritage Monitoring Lab та Товариства Рафаеля Лемкіна, йдеться не лише про фізичні втрати українських музеїв. Дослідники фіксують зміну експозицій, змісту лекцій та екскурсій, появу російських історичних наративів та використання культурних установ для впливу на уявлення жителів окупованих територій про власну історію та ідентичність.

Про це в ефірі «Суспільне Культура» 6 жовтня 2026 говорили правова експертка та аналітик Товариства Рафаеля Лемкіна Дарина Підгорна та куратор документального напряму НеМо Єлизавета Євсєєва. Підгорна детально досліджує ту ж тему стосовно музеїв Донецької, Луганської, Запорізької, Херсонської областей України та окупованого Криму.

Чому товариство в Україні носить ім’я єврейського юриста

Для ізраїльського читача тут важлива біографія самого Лемкіна.

Він народився в 1900 році в сім’ї польських євреїв, вивчав право у Львові, а в 1944 році ввів термін genocide — «геноцид». Лемкін намагався описати злочин, спрямований не просто проти багатьох окремих людей, а проти існування певної національної, етнічної, расової або релігійної групи як такої.

Нацисти знищили майже всю його сім’ю. За даними Меморіального музею Голокосту США, Лемкін дізнався про загибель 49 родичів, включаючи батьків.

Але важлива для нинішньої дискусії деталь полягає ще й у тому, наскільки широко сам Лемкін спочатку розумів знищення групи. Він досліджував не лише масові вбивства, але й руйнування культури, мови, релігійного життя, суспільних інститутів, традицій — того, через що група продовжує усвідомлювати себе собою. Товариство Рафаеля Лемкіна прямо називає цю частину його спадщини однією з інтелектуальних основ своєї роботи.

У 1953 році Лемкін виступив у Нью-Йорку з доповіддю «Радянський геноцид в Україні». Він говорив про знищення української інтелігенції, церкви, селянства під час штучного голоду та про зміну демографічної структури України як про пов’язані елементи удару по нації.

Тому назва сьогоднішнього українського Товариства Лемкіна — не декоративна історична відсилка.

Організація повертається до питання, яким займався сам Лемкін: що відбувається, коли намагаються знищити не лише людей, але й механізми, через які народ зберігає та передає власну ідентичність?

Для Ізраїлю це питання теж не абстрактне. Історія Голокосту — це історія вбивства людей, але одночасно історія знищених громад, шкіл, синагог, архівів, книг, кладовищ, мови та цілого єврейського світу Європи. Тому суперечка про те, кому належить пам’ять і хто отримує право розповідати історію загиблих і тих, хто вижив, тут зрозуміла без довгого теоретичного вступу.

НАновости вже детально писали про те, як боротьба за формулювання пам’яті проявлялася навколо Бабиного Яру: після масового вбивства євреїв Києва радянська офіційна пам’ять десятиліттями воліла розчиняти їх єврейську ідентичність у загальній формулі про загиблих «радянських громадян». «85 років трагедії Бабиного Яру: Яд Вашем об’єднує пам’ять Ізраїлю, України та вихідців з України»

Спочатку музей треба привласнити

Дослідження окупованих музеїв починається не з екскурсії, а з документів.

Після російських псевдореферендумів 2022 року в актах про так зване «приєднання» окупованих частин Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей з’явилися положення про власність, які Росія поширила в тому числі на культурні цінності та установи.

Підгорна називає цей етап юридичною апропріацією.

Далі приймаються російські нормативні акти, музеї включаються в російську систему управління, а предмети з українських колекцій отримують інший адміністративний статус. У грудні 2023 року був прийнятий російський закон, що передбачає включення музейних предметів з окупованих територій у Державний каталог Музейного фонду РФ до 2027 року.

Виходить послідовність: спочатку військовий контроль над територією, потім російська юридична конструкція, потім включення української установи та її колекції в російську музейну систему.

А далі вже можна змінювати те, що цей музей розповідає відвідувачу.

Херсон і Маріуполь: коли колекції виїжджають разом з окупацією

Перший і найбільш помітний шар — фізичні втрати.

Під час окупації Херсона російські сили вивезли предмети з місцевих культурних установ. Переміщення представлялося як «евакуація», однак міжнародні правозахисники документували розграбування культурних інституцій міста.

У Маріуполі масштаб втрат ще важчий.

До повномасштабної війни зібрання Маріупольського краєзнавчого музею налічувало близько 60 тисяч предметів. Сьогодні сам музей, що працює в евакуації, повідомляє, що майже 90% колекції було пошкоджено в результаті бомбардувань і пожежі, а доля великої кількості предметів залишається невідомою. Частину речей співробітники згодом впізнавали в російських сюжетах з окупованого Донецька.

Серед втраченого і вивезеного — твори мистецтва, археологічні матеріали, документи. Human Rights Watch окремо фіксував розграбування Маріупольського краєзнавчого музею, Музею народного побуту та Художнього музею імені Архипа Куїнджі. У довоєнному зібранні краєзнавчого музею знаходилося понад 53 тисячі експонатів і наукова бібліотека приблизно з 17 тисяч книг.

Зараз музейники буквально збирають зниклий музей заново — хоча б у цифрі.

Історик Олександр Горе, який пропрацював у музеї близько двадцяти років і пережив облогу Маріуполя, відновлював інформацію про фонди за збереженими фотографіями, інвентарними книгами та документацією. Разом з Товариством Рафаеля Лемкіна команда створила відкритий цифровий каталог втрачених колекцій. У ньому вже представлені близько 1700 творів живопису та графіки 532 авторів.

Так виникає дивний музей XXI століття: будівля зруйнована, доля речей невідома, а цифрова копія стає одночасно каталогом, пам’яттю та потенційним доказом.

Але вкрасти експонат — ще не значить переписати музей

Після хаотичного 2022 року дослідники помітили інший процес.

Музеї, що продовжували роботу під російським контролем, почали поступово змінювати зміст. Причому, як зазначає Підгорна, це відбувалося незалежно від початкового профілю установи.

Лекція, виставка, майстер-клас або екскурсія тепер могли включати тему підтримки російських військових і так званої «СВО». Російська армія представлялася як сила, яка нібито «звільняє» територію, а сама війна — як боротьба з «нацизмом».

НАновости — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency вже писали про те, як війна змінює саму оптику пам’яті про Голокост в Україні і як радянські та російські історичні конструкції продовжують впливати на сучасну розмову про минуле. «Пам’ять під вогнем: Голокост в Україні, війна і російські імперські наративи»

В окупованих музеях цей процес вже не теоретичний.

Там змінюється сама музейна сцена.

Головний відвідувач — дитина

Особливу увагу дослідники звертають на аудиторію таких заходів.

Це школярі, вихованці кадетських класів, учасники «Юнармії» — російської військово-патріотичної дитячо-юнацької організації — та інших мілітаризованих структур. Але це можуть бути і звичайні діти, яких класом привели на екскурсію.

Перед ними виступають російські військовослужбовці, представники окупаційних адміністрацій, поліції, ФСБ та інших силових структур. Дітям розповідають про «Кримську весну», російських військових, «звільнення» територій і боротьбу з нібито українським нацизмом.

Один з найбільш показових проектів називається «Історія Новоросії».

Для ізраїльського читача тут потрібне пояснення. «Новоросія» — історична назва, яку Російська імперія використовувала для ряду завойованих у XVIII столітті територій північного Причорномор’я. У сучасній російській політичній риториці термін був повернутий вже як інструмент ствердження, нібито південь і схід України історично є російським простором.

Мультимедійний проект складається з коротких роликів приблизно по 10–15 хвилин. В одній конструкції там опиняються Катерина II, Петро I і вже сучасні фігури російської війни проти України — наприклад, Олександр Захарченко і Володимир Жога. Ролики показують у музеях і будинках культури, а після перегляду дітям проводять додаткові заняття.

Історія в такому музеї перестає бути спробою розібратися з минулим.

Вона повинна пояснити теперішнє.

Дрон у вітрині поруч з Великою Вітчизняною

Інший інструмент — нові експозиції про війну.

Підгорна наводить приклади Токмака, Донецька, Луганська і, за наявною у неї інформацією, Маріуполя. У музейні зібрання потрапляють збиті безпілотники, боєприпаси, фрагменти обладнання, елементи української військової форми.

Особливо важлива рамка, в якій все це показується.

Російське вторгнення поміщається в продовження радянської розповіді про боротьбу з нацизмом. У такому оповіданні між 1945-м і нинішньою війною фактично проводиться пряма лінія: російський солдат знову воює з «нацистом», тільки тепер «нацистом» оголошується українець.

Дослідники виділяють три повторюваних наративи.

Перший: «ці землі завжди належали Росії». Україна в такій версії виглядає історичною випадковістю, а захоплення території — відновленням нібито природного порядку.

Другий: Росія виступає єдиним законним спадкоємцем перемоги над нацизмом, а нинішня війна подається як продовження Другої світової.

Третій пов’язаний з «традиційними цінностями»: Росія зображується захисником правильної віри, сім’ї та моралі, а війна набуває вже майже духовного виміру.

У музеях з’являються і меморіальні простори, присвячені загиблим російським військовим. Їх біографії стають частиною виховної роботи, а самі військовослужбовці — зразками для дітей.

Таким чином музей вже не просто зберігає предмети війни.

Він пояснює, кого відвідувач повинен вважати героєм.

Коли в музей приходить ФСБ

До кінця 2025 — початку 2026 року Підгорна зафіксувала ще одну тенденцію: більш тісну співпрацю культурних установ з силовими структурами.

Йдеться про військові комендатури, поліцію, ФСБ. У Донецькій, Луганській та Херсонській областях з’являються ідеї музеїв при військових структурах і спільні заходи.

Особливо показовий Старобільськ у Луганській області.

Місцевий краєзнавчий музей використовував передані ФСБ архівні матеріали про німецьких шпигунів часів Другої світової війни в контексті сучасної розповіді про нібито історичний зв’язок українців з нацизмом. Працівники музею також приїжджали в установи для неповнолітніх з заходами про «екстремізм» і «тероризм», демонструючи фотографії українських військових, Романа Шухевича, Степана Бандери.

Тобто музей починає працювати вже не тільки з минулим.

Він стає одним з елементів системи політичної соціалізації на окупованій території.

НеМо і Товариство Лемкіна дивляться на один процес з різних сторін

Тут важливо не змішувати дві організації з вихідного повідомлення.

НеМо: Ukrainian Heritage Monitoring Lab займається документуванням української культурної спадщини: станом об’єктів, пошкодженнями, втратами колекцій, змінами в роботі установ. Така робота створює масив даних про те, що фізично відбувалося і відбувається з культурною інфраструктурою.

Товариство Рафаеля Лемкіна дивиться на подібні матеріали перш за все через дослідницьку та правову оптику.

Дарина Підгорна розповідає, що починала з аналізу російського законодавства та нормативної бази. Потім вивчала реєстри, адміністративні документи та процеси юридичного включення захоплених установ у російську систему.

Інший масив доказів Росія створює сама.

Окупаційні «міністерства культури», музеї та адміністрації ведуть Telegram-канали, публікують фотографії виставок і заходів, називають запрошених військових і силовиків, показують дітей у залах, описують нові експозиції. Для дослідника це перетворюється в хроніку зміни музею зсередини.

Саме тому фіксуються не тільки зниклі картини.

Фіксується нова табличка.

Нова екскурсія.

Нова формулювання.

Новий герой на стенді.

Чи можна назвати це «культурним геноцидом»

Тут потрібна юридична обережність.

Термін «культурний геноцид» вживається дослідниками і існує велика наукова дискусія навколо нього, однак у сучасному міжнародному кримінальному праві він не оформлений як самостійний окремий склад злочину аналогічно геноциду в сенсі Конвенції 1948 року.

Товариство Рафаеля Лемкіна прямо говорить, що працює над кейсами, кінцевою метою яких є формування юридичної рамки для оцінки культурного геноциду.

Міжнародне право вже дозволяє переслідувати знищення культурних об’єктів, незаконне переміщення цінностей і розграбування.

Відомий, наприклад, процес Міжнародного кримінального суду по знищенню мавзолеїв у Тімбукту. Злочини проти культурної спадщини розглядалися і в справах, пов’язаних з війнами в колишній Югославії.

Але тут виникає інше питання.

Що робити, якщо музей не знищений?

Якщо стіни стоять, двері відкриваються вранці, співробітники проводять екскурсії, у вітринах лежать предмети — але відвідувачу послідовно пояснюють, що його країни історично не існувало, його земля завжди належала іншій державі, його армія є «нацистською», а окупували його місто солдати є визволителями?

Саме на це питання існуючих простих юридичних відповідей значно менше.

Російських музейників просять перевірити на міжнародному рівні

У травні 2026 року Товариство Рафаеля Лемкіна публічно звернулося до ICOM — Міжнародної ради музеїв, найбільшої міжнародної професійної організації музейної спільноти.

Товариство вимагало розслідувати роль російського національного комітету ICOM і російських музейних працівників у діяльності на окупованих територіях України. Серед перелічених претензій — незаконне переміщення колекцій, робота російських установ на захопленій території та використання спадщини в пропагандистських цілях.

Окремий приклад — Херсонес Таврійський в окупованому Криму, об’єкт Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Російська музейна політика все активніше поміщає його перш за все в наратив про «колиску російського православ’я», хоча історія античного і середньовічного Херсонеса набагато старша сучасної російської державності.

Це знову повертає розмову до того ж механізму.

Не обов’язково знищувати древній об’єкт.

Іноді достатньо отримати монополію на пояснення того, що він означає.

Між Бабиним Яром і сьогоднішнім музеєм є незручна паралель

Вона не полягає в тому, що історичні події однакові. Вони не однакові, і стирати цю межу було б неправильно.

Зв’язок в іншому — у боротьбі за право назвати минуле своїми словами.

Історія Бабиного Яру добре показує ізраїльському читачеві, чому формулювання на музейній табличці іноді має значення, яке далеко виходить за межі музейної справи.

У вересні 1941 року нацисти за два дні розстріляли в Бабиному Яру 33 771 єврея Києва. Після війни радянська політика пам’яті не заперечувала саме масове вбивство, але десятиліттями воліла не говорити прямо про єврейську ідентичність основної групи жертв тих двох днів.

У 1966 році перші самостійні зібрання пам’яті в Бабиному Яру сприймалися радянськими органами настільки підозріло, що в документах КДБ зустрічалася формула про «єврейських і українських націоналістів». НАновости детально відновлювали цю історію. «“Ганебне зібрання єврейських і українських націоналістів”: у 1966 році відбувся перший мітинг у Бабиному Яру»

Звісно, сьогоднішній окупований український музей — не Бабин Яр, а нинішня російська музейна політика — не Голокост.

Але Лемкін важливий саме тому, що змушує дивитися на знищення групи раніше останньої стадії.

На мову.

На школу.

На релігію.

На архів.

На книгу.

На музей.

На те, що людині розповідають про її власних предків.

Не тільки вкрасти минуле — змусити його говорити по-іншому

Сьогодні частина роботи українських дослідників виглядає майже буденно.

Зберегти скріншот музейного Telegram-каналу. Записати прізвище лектора. Знайти російський нормативний акт. Зіставити фотографію експоната з довоєнною інвентарною карткою. Зафіксувати, яку лекцію слухали школярі. Відновити фотографію зниклої картини.

Але поступово з тисяч таких деталей складається набагато більша конструкція.

Спочатку територія опиняється під військовим контролем. Потім культурні установи юридично включаються в російську систему. Частина колекцій знищується або вивозиться. Залишені музеї отримують нові експозиції. У них з’являються російські військові. Потім туди приводять дітей. А історичний розповідь починає пояснювати їм, чому їхнє місто нібито завжди було російським.

Ось чому історія українських музеїв під окупацією — вже не тільки історія про втрачені твори мистецтва.

Вкрасти картину можна за кілька хвилин.

Переписати пам’ять суспільства значно важче.

Для цього потрібно залишити музей відкритим — і роками розповідати в ньому іншу історію.

Велика мета: Тур «Сильні серця» – благодійний. Головна мета – збір коштів на автомобілі та дрони для ЗСУ.
Ваш внесок: Кожен придбаний квиток – це не просто вхід до зали, а реальна допомога українським захисникам.

Приходьте відчути атмосферу єдності та щирої української музики. Чекаємо на вас!

13 березня 2026
П’ятниця, 20:00
Тель-Авів Havana Music Club, вул. Ігаль Алон 126.

Це буде потужний виступ одного з найпопулярніших і харизматичних гуртів України, який принесе в Ізраїль живий звук і щирі емоції. Гурт, відомий своєю відвертою та сильною музикою, порадує своїх шанувальників в Ізраїлі новими хітовими композиціями.

Концерт гурту — це не просто музика, це ціла історія свободи, сили духу та незламності, яку вони втілюють у своїй творчості.

Історія гурту та їх внесок в українську культуру

“БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ” вже давно завоювала любов глядачів по всьому світу. З моменту свого заснування гурт встиг зібрати тисячі шанувальників у різних країнах, а їхні треки набрали мільйони прослуховувань в інтернеті. Переможці багатьох престижних музичних нагород, таких як M1 Music Awards, “Золота Жар-Птиця”, YUNA, гурт давно зарекомендував себе як символ незалежної та чесної української культури.

З моменту початку повномасштабної війни в Україні, гурт не тільки продовжував свою творчу діяльність, але й активно підтримував свою країну. Понад 300 концертів за час війни, в яких вони зібрали понад 102 мільйони гривень на підтримку ЗСУ. Ці виступи стали не тільки вираженням їхньої музики, але й неймовірною підтримкою для українських військових та народу. Кожне шоу — це не просто виступ, а справжній акт солідарності та мужності.

Програма концерту

Концерт розпочнеться о 20:00, а відкриття дверей для глядачів — о 19:00. Місце проведення — Havana Music Club, Тель-Авів, вул. Ігаль Алон 126.

Ціни на квитки:
Вхідний квиток на захід можна придбати заздалегідь, а вартість квитка залежатиме від місця. Не пропустіть шанс стати частиною історичної події — концерту українського рок-гурту в Ізраїлі!

Цитати та успіхи гурту

Гурт “БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ” за роки своєї кар’єри став символом української музичної сцени. Вони не тільки збирають величезні аудиторії, але й беруть участь у найважливіших культурних та соціальних проєктах.

Для тих, хто не може дочекатися концерту, у гурту вже є кілька популярних хітів, які можна прослухати онлайн.

YouTube – канал: БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ.

Що очікувати від концерту

Концерт “БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ” в Тель-Авіві обіцяє бути справжньою музичною подією року. Глядачів чекають не тільки нові хіти, але й справжня рок-атмосфера, наповнена енергетикою свободи та боротьби. Живий звук, потужні емоції та неповторна атмосфера зроблять цей вечір незабутнім.

“Ці концерти — це енергія свободи, це символ незламності, який ми приносимо в світ через музику,” — зазначили представники організаторів.

Цей концерт важливий не тільки для шанувальників музики, але й для всіх, хто цінує свободу, незалежність та підтримує Україну в її боротьбі.

Концерт “БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ” в Тель-Авіві — це не просто музична подія, це можливість відчути дух України, її силу та мужність, які несе цей легендарний гурт. Вони продовжують надихати людей по всьому світу, а їхня музика — це живе свідчення стійкості українського народу.

На сайті НАновини ми завжди стежимо за подіями, які об’єднують Ізраїль та Україну, і цей концерт — один з яскравих прикладів такого зближення двох народів. Приєднуйтесь до нас і підтримайте цей великий музичний акт.

Де купити квитки та інформація про концерт

• Дата: 13 березня 2026
• Час: 20:00 (відкриття дверей — 19:00)
• Місце: Havana Music Club, вул. Ігаль Алон 126, Тель-Авів
• Ціна квитка: варіюється в залежності від місця
• YouTube – канал: БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ

Квитки вже доступні за посиланням.

Автор: Павло Швейко

Результати свіжого дослідження КМІС, опублікованого 6 жовтня 2026. Саме опитування проводилося 12–21 вересня 2026 року: по телефону були опитані 1002 повнолітніх громадянина України, які живуть на території, контрольованій українським урядом. У вибірку не входили жителі окупованих територій та українці, які після 24 лютого 2022 року виїхали за кордон.

КМІС — Київський міжнародний інститут соціології, один з основних українських центрів вивчення громадської думки. Це уточнення особливо важливе для ізраїльського читача: мова йде не про інтернет-голосування і не про опитування аудиторії конкретного ЗМІ, а про всеукраїнське соціологічне дослідження з випадковою вибіркою мобільних номерів і подальшим статистичним зважуванням. Для показників близько 50% заявлена формальна похибка становить до 4,1 процентного пункту.

Війну готові терпіти довго. Навіть після вересня

На пряме запитання, скільки ще часу люди готові терпіти війну, 62% відповіли: стільки, скільки буде необхідно. Ще 4% назвали термін близько року, 23% — кілька місяців або півроку. Решта 11% з відповіддю не визначилися.

З кінця липня — початку серпня ці цифри практично не змінилися. І КМІС окремо звертає увагу на момент, коли проводилося вересневе опитування: Росія вже активізувала застосування реактивних безпілотників і удари по повністю цивільній інфраструктурі.

Особливо помітний Київ. Навесні 61% жителів столиці говорили, що готові витримувати війну стільки, скільки потрібно. Наприкінці липня — на початку серпня таких було 69%, у вересні — 72%.

КМІС не називає перехід з 69% до 72% статистично значущим зростанням — різниця занадто мала для такого висновку. Істотно інше: показник не знизився, хоча столиця в цей час жила під новими важкими атаками.

Що таке реактивні дрони, про які говорить КМІС, ізраїльській аудиторії краще пояснити відразу. Звичайний Shahed з поршневим двигуном давно знайомий ізраїльтянам за іранською програмою безпілотників. Реактивні апарати значно швидші: часу між виявленням цілі та її можливим перехопленням залишається менше. Вже 30 вересня, через кілька днів після завершення самого опитування, в одному російському ударі по Україні було зафіксовано 188 безпілотників, з яких 86 були реактивними. НАновости детально розбирали цю атаку і наслідки для Києва та області.

По регіонах розкид є, але ніде частка готових терпіти війну стільки, скільки потрібно, не опускається нижче половини: 61% на Заході, 72% у Києві, 61% у Центрі та на Півночі, 55% на Півдні, 66% у Нижньому Подніпров’ї та 56% на Сході.

Це вже погано поєднується з спрощеною формулою про те, що тривала війна автоматично повинна привести більшість суспільства до вимоги закінчити її на будь-яких умовах.

Перемога залишається очікуванням більшості, але впевненість стала слабшою

79% опитаних вважають, що в кінцевому підсумку переможе Україна. Перемогу Росії очікують лише 7%.

Але всередині цих 79% є зміна, яку не можна втратити.

Безумовно впевнені в українській перемозі 47%, ще 32% відповідають «скоріше так». Наприкінці липня — на початку серпня загальна віра в перемогу була вищою — близько 85%, а безумовно впевнених було 60%.

Тобто віра в перемогу залишається масовою, але стала обережнішою.

Це добре поєднується з відповідями на інше питання — не «хто переможе», а який реальний результат війни люди взагалі вважають досяжним.

41% називають реалістичним збереження незалежної України, але з фактичною втратою частини території. У лютому 2025 року таких було 33%.

Тут принципова формулювання. Фактична втрата контролю не дорівнює юридичному визнанню російської анексії. Саме ця межа потім знову з’являється у відповідях про можливе припинення вогню.

При цьому 53% все ще вважають реалістичним повернення хоча б частини захоплених територій. З них 14% розраховують на відновлення лінії, що існувала до повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року; 4% — на повне звільнення Донецької та Луганської областей; 23% — на повернення України до міжнародно визнаних кордонів 1991 року, включаючи Крим; ще 12% допускають відновлення територіальної цілісності разом з перенесенням бойових дій на російську територію.

Це вже не суспільство, яке однаково уявляє собі перемогу. Але і не суспільство, яке погодилося вважати нинішню лінію фронту остаточним державним кордоном.

Три чверті допускають переговори — але це не три чверті прихильників поступок

Наступна цифра легко перетворюється на маніпуляцію, якщо відірвати її від формулювання питання.

75% українців допускають проведення переговорів з Росією для завершення війни. Проти самої можливості переговорів виступає 21%, ще 4% не визначилися.

Практично такі ж відповіді КМІС отримував ще в лютому 2025 року.

Але людям не ставили питання, чи готові вони заради переговорів віддати території Росії. Не запитували і про визнання анексії, скорочення армії або відмову від НАТО.

Тому 75% — це підтримка можливості розмовляти з противником про завершення війни, а не готовність прийняти його умови.

Саме на цьому місці результати стають найцікавішими.

69% готові зупинити вогонь на нинішній лінії — за трьох умов

КМІС запропонував респондентам вже не абстрактні «переговори», а конкретний сценарій: негайне повне припинення вогню по нинішній лінії бойових дій.

Його готові підтримати 69%.

Але у формулювання відразу були закладені три умови: Україна юридично не визнає окуповані території частиною Росії, продовжує зміцнювати свою армію і зберігає рух у Європейський союз і НАТО. Проти такого варіанту виступили 22%, ще 9% не змогли визначитися.

Ось тут зникає уявне протиріччя між 62%, які готові терпіти війну скільки потрібно, і 69%, які готові зупинити стрільбу.

Більшість згодна розглядати припинення боїв не як остаточне політичне врегулювання, а як зупинку війни на лінії, що існує в даний момент, — без легалізації російського захоплення територій і без роззброєння України.

Для ізраїльського читача ця різниця знайома за власною політичною лексикою: припинення вогню і мирний договір — не одне і те ж. Ізраїль неодноразово завершував конкретні раунди бойових дій припиненням вогню без вирішення самого конфлікту і без визнання вимог противника. В українському питанні масштаб, противник і міжнародно-правова ситуація зовсім інші, тому пряме порівняння було б неправильним. Але термінологічна різниця та ж: перестати стріляти сьогодні ще не означає погодитися з тим, кому належить територія і яким буде устрій безпеки завтра.

Саме тому НАновости — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency раніше розбирали варіант заморожування по лінії фронту як окремий сценарій: лінія, на якій припинилися бойові дії, може існувати де-факто, не стаючи визнаною Україною новою межею держави.

Варто прибрати гарантії — і підтримка різко падає

Попередні опитування КМІС дозволяють перевірити, наскільки ці умови дійсно важливі.

Наприкінці липня — на початку серпня українцям пропонували сценарій, за яким ЗСУ повинні піти з Донбасу в обмін на досить абстрактні гарантії безпеки з боку США і Європи. Погодитися з ним були готові лише 32%, а 60% відкинули його.

В іншому варіанті йшлося про заморожування боїв по нинішній лінії фронту, але з посиленими поставками зброї та фінансовою підтримкою України. Тут згодних було вже 59%, проти — 31%.

Ще раніше, у травні 2026 року, 61% відкидали припинення вогню на нинішній лінії, якщо воно не супроводжувалося гарантіями безпеки, посиленням озброєння і фінансовою допомогою.

Різниця між 32%, 59% і нинішніми 69% показує більше, ніж одне окремо взяте питання.

Для більшості має значення не лише те, де зупиняться армії, але і те, в якому стані після цього залишиться Україна.

Якщо ціна зупинки — виведення українських військ, невизначені обіцянки безпеки і ризик ослаблення країни, підтримки немає навіть у половини суспільства. Якщо Україна зберігає армію, західний курс, право озброюватися і не визнає анексію — більшість вже готова прийняти припинення вогню.

Не «воювати чи миритися», а на яких умовах зупинитися

Саме так ці дані складаються в одну картину.

62% готові витримувати війну стільки, скільки потрібно. 79% вважають кінцеву перемогу України більш ймовірною, ніж російську. Але абсолютна впевненість у перемозі знижується, а 41% вже вважають реалістичним збереження незалежної держави при фактичній втраті частини території.

Одночасно 75% не відкидають переговори і 69% готові підтримати зупинку вогню там, де зараз проходить фронт, — якщо ця лінія не стане юридично визнаною російською межею, українська армія залишиться сильною, а рух у ЄС і НАТО продовжиться.

Тому свіжий опитування КМІС показує не стільки «втому від війни» і не раптовий поворот українців до територіальних поступок.

Воно показує більш прагматичне суспільство, ніж кілька років тому: люди як і раніше готові чинити опір, але все частіше допускають зупинку боїв, якщо пауза не позбавить Україну можливості захищатися і не перетворить російську окупацію в визнаний підсумок війни.

Ставши володаркою двох «Оскарів», вона використовує свою славу й ресурси для підтримки України та Ізраїлю — саме тому ми розповідаємо про неї в нашій постійній рубриці «Євреї з України».

Коріння з Галичини: шлях із Бережан до Голлівуду

Барбра Джоан Стрейзанд народилася у 1942 році в Нью-Йорку в єврейській родині. Її дід, Ісаак Моше Стрейзанд, народився у 1879 році в місті Бережани (нині Тернопільська область України), або, за іншими даними, у Бучачі. Родина жила в бідності, в одному опалюваному приміщенні, де спали на дерев’яних лавах.

У 1898 році, у віці 19 років, Ісаак Стрейзанд вирішив емігрувати. Він залишив Бережани, поїхав через Львів до німецького Бремена, а звідти — кораблем до США. Подорож тривала 15 днів. Багато пасажирів не вижили. Ісаак вижив, прибув до Нью-Йорка без грошей, але з надією. Згодом він одружився з Анною Кестон — також єврейкою зі Східної Європи.

Бережани і єврейська спадщина

Єврейська громада Бережан — одна з найстаріших у регіоні. Перші згадки про євреїв у місті датуються 1530-ми роками, коли їм було дозволено проживати та займатися торгівлею. Уже в XVI–XVII століттях євреї активно брали участь в економіці міста: були орендарями, ремісниками, власниками крамниць і млинів.

У 1623 році у Бережанах була збудована перша синагога, а до XIX століття в місті діяли кілька молитовних будинків, єврейські школи та благодійні організації. У 1860-х роках євреї становили приблизно половину населення міста.

Під час Першої світової війни єврейське населення Бережан сильно постраждало, а в роки Другої світової війни настала трагедія: у 1941 році нацисти створили гетто, куди зігнали близько 4 000 євреїв. У 1942–1943 роках майже всіх їх було розстріляно в околицях міста або депортовано до таборів смерті.

Сьогодні пам’ять про єврейську громаду Бережан зберігається в історичних пам’ятках та дослідженнях, що підкреслюють значення єврейської спадщини в історії міста.

Нове життя в Америці й народження легенди

Ісаак і Анна Стрейзанд оселилися в Нью-Йорку, виховували п’ятьох дітей. Працювали тяжко: він — кравець і власник рибної крамниці, вона — кухарка. Їхній старший син Еммануїл Стрейзанд став шкільним учителем, а його дружина Діана — секретаркою в школі, раніше — співачкою-сопрано.

Коли Барбра була ще дитиною, її батько помер від епілепсії, і родина знову опинилася в бідності. Проте дівчина мала унікальний голос і потяг до сцени — і стала зіркою.

Нагороди й досягнення Барбри Стрейзанд

• 2 премії «Оскар» — за найкращу жіночу роль і за найкращу оригінальну пісню
• 8 премій «Греммі»
• 5 премій «Еммі»
• 9 «Золотих глобусів»
• Президентська медаль Свободи США
• Єдина виконавиця, чиї альбоми очолювали Billboard 200 протягом шести десятиліть поспіль

Голос за Україну: UNITED24 та особисті пожертви

24 лютого 2022 року, в день повномасштабного вторгнення Росії, Барбра Стрейзанд рішуче виступила на захист України. У своєму Twitter вона написала:

«Мої бабуся і дідусь по батьківській лінії емігрували з України, і моє серце розривається через мужніх людей, які борються з цим російським вторгненням. путінська пропаганда про “денацифікацію” — найбільша брехня цього століття.»

У вересні 2022 року, за особистим запрошенням президента України Володимира Зеленського, Барбра Стрейзанд приєдналася до платформи UNITED24 як амбасадорка напряму «Медична допомога». У своєму офіційному зверненні вона зазначила:

«Оскільки я маю єврейське походження з українським корінням, я особливо зворушена боротьбою українців за свободу. Стійкість та мужність українського народу стали справжнім натхненням для всіх, хто працює над збереженням демократії та бореться з авторитаризмом. Ви та ваша країна маєте мою повну підтримку.»

Першим її проєктом стала ініціатива 24 000 Friends of Ukraine, яка залучала людей з усього світу до щомісячних пожертв у розмірі 24 доларів. Щоб подати приклад, Барбра одразу перерахувала 24 000 доларів, а згодом зробила це вдруге.

У 2023 році вона також передала 240 000 доларів на медичну допомогу в Україні — ці кошти були спрямовані на закупівлю обладнання та підтримку українських лікарів, які з перших днів війни рятують життя в екстремальних умовах.

У березні 2025 року Барбра знову задонатила на медичний напрям UNITED24 і публічно звернулася до своїх прихильників і всього світу із закликом продовжувати підтримку:

«Українські лікарі — герої. Вони не припиняють свою роботу, навіть коли поруч розриваються ракети. Якщо ви можете — допоможіть. Їхнє життя — це боротьба за інших.»

Зв’язок Барбри Стрейзанд з Ізраїлем: благодійність, музика, солідарність

Барбра і Голда Меїр

У 1978 році Барбра Стрейзанд взяла участь у широко трансльованому телевізійному спецвипуску «The Stars Salute Israel at 30». У ефірі відбулася її бесіда з прем’єр-міністеркою Ізраїлю Голдою Меїр, під час якої вони обговорили сіонізм, єврейську ідентичність і мрію про єврейську державу. Наприкінці випуску Барбра виконала «Га-Тікву» — державний гімн Ізраїлю, зворушивши глядачів у всьому світі.

Пожертви та участь

• У 1984 році Барбра Стрейзанд подарувала Єврейському університету в Єрусалимі, в кампусі Маунт-Скопус, будівлю для єврейських студій імені Еммануеля Стрейзанда — на пам’ять про свого батька, педагога та вченого.
• У 2011 році взяла участь у гала-вечорі зі збору коштів на користь Армії оборони Ізраїлю (ЦАХАЛ).
• У жовтні 2023 року після терористичних атак на мирних жителів Ізраїлю Барбра висловила глибокі співчуття ізраїльським родинам:

«Після того, як я дізналася про жахливі напади на ізраїльтян і захоплення заручників з-поміж ні в чому не винних цивільних, я перебуваю в шоці. Цей напад — без жодної краплі людяності. Немає слів, щоб описати божевілля того, що сталося, і той сум, що ми до цього дійшли. Я сумую разом з усіма матерями і батьками, які втратили своїх дітей. Ми маємо сподіватися й молитися за повернення всіх заручників.»

Вона також повідомила, що пишається тим, що допомагає Ізраїльському надзвичайному фонду Єврейської федерації Лос-Анджелеса.

Повернення до коріння: Бережани і Тель-Авів

У 2015 році Барбра Стрейзанд особисто приїхала до Бережан, щоб відвідати могилу свого діда Ісаака Стрейзанда, який народився і жив у цьому місті до еміграції до США. Цей візит став для неї важливою духовною подією, підтвердженням зв’язку з корінням і спадщиною.

А в 2013 році, під час візиту до Ізраїлю, в Музеї єврейської діаспори в Тель-Авіві Барбрі представили архівну довідку, що підтверджувала походження її родини з Галичини:

«Прізвище Стрейзанд згадано в місті Бережани…»

Цей документ став важливим доказом її єврейсько-українського походження і був переданий співачці в рамках презентації її родоводу.

Чому Барбра Стрейзанд — у рубриці «Євреї з України»

Барбра Стрейзанд — ідеальний приклад. Її дід родом із Бережан, вона зберегла зв’язок із корінням, підтримує Україну і допомагає Ізраїлю. Її голос звучить не лише зі сцени — його чують у благодійності, у солідарності, у пам’яті.

Її участь у проєктах UNITED24, виступи на захист Ізраїлю, допомога Єврейському університету в Єрусалимі та чесне визнання своїх українських коренів роблять її частиною загальної історії єврейського народу в діаспорі.

Саме тому її історія — частина нашої рубрики.

На НАновости – Новини Ізраїлю ми продовжуємо збирати й публікувати такі історії — чесні, сильні, надихаючі.

Рубрика «Євреї з України» розповідає про видатних представників єврейського народу, чиє коріння пов’язане з Україною.

#євреїзукраїни

Тому багато хто в якийсь момент перестає гуглити черговий «шампунь від усього» і шукає місце, де спочатку розберуться з причиною, а вже потім запропонують план. У Хайфі такою адресою для багатьох стає центр здоров’я волосся «Абрамський» — російськомовна головна сторінка тут: https://hair-health-center.nikk.co.il/ru/

Чому «просто випадіння» часто виявляється системою причин

Найпоширеніший біль — відчуття втрати контролю.
Вчора все було нормально, а сьогодні волосся залишаються в зливі душу, на подушці, на одязі. Люди починають робити типові кроки: змінюють шампуні, купують вітаміни, пробують маски, скасовують фарбування, терплять свербіж. Іноді стає легше, але часто — ненадовго.

Проблема в тому, що випадіння та стоншення нерідко йдуть разом з подразненням шкіри голови: запаленням, підвищеною жирністю, сухістю, лущенням. І поки шкіра голови не приведена в порядок, будь-які «засоби для довжини» дають лише косметичний ефект.

Якщо вам зручніше читати на івриті — головна сторінка центру тут: https://hair-health-center.nikk.co.il/

Болі, з якими приходять найчастіше — і що з ними роблять

1) “Сильно випадає волосся, особливо після стресу/хвороби/пологів”
Це історія, коли людина намагається зрозуміти: тимчасово це, чи процес закріплюється. У центрі акцент роблять на діагностиці шкіри голови та стану фолікулів — щоб відокремити «хвилі» випадіння від ситуацій, де потрібне втручання.

2) “Свербіж, печіння, дискомфорт — і здається, що шкіра голови живе своїм життям”
Це не той симптом, який варто глушити нескінченною зміною шампунів. Коли свербіж пов’язаний із запаленням або порушенням балансу шкіри голови, важливіше зрозуміти тригер і заспокоїти середовище росту волосся. Матеріал на тему (для тих, хто хоче розібратися глибше): https://hair-health-center.nikk.co.il/ru/zud-vospalenie-i-diskomfort/

3) “Проділ розширюється, волосся стали тонкими і ламкими”
Ламкість рідко з’являється за один день. Частіше це накопичення факторів: термоукладки, фарбування, сонце, вологість, стрес, іноді — внутрішні причини. У таких випадках план зазвичай будують так, щоб одночасно працювати і з шкірою голови, і з якістю волосся по довжині.

До речі, НАновини — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency часто пише про те, як «малі» симптоми в ізраїльській реальності швидко перетворюються на постійну проблему, якщо тягнути — з волоссям це працює точно так само.

Як центр вибудовує підхід: менше обіцянок — більше етапів

Людей дратують не самі процедури. Дратує хаос.
Коли немає розуміння: що відбувається, чому, скільки це займе, і як оцінити прогрес.

У «Абрамського» логіка зрозуміла:
спочатку діагностика, потім індивідуальний протокол, далі динаміка — і коригування за реакцією шкіри голови та волосся. Не «всім одне і те ж», а підбір під конкретну картину.

Якщо ви хочете стежити за оновленнями, розбором типових випадків і короткими поясненнями — центр веде сторінку у Facebook: https://www.facebook.com/profile.php?id=61583975616191 (там зручно дивитися публікації та новини, особливо російськомовній аудиторії).

Географія: кому зручно добиратися

Центр знаходиться в Хайфі, в районі Чек-Пост — місце, куди легко дістатися і жителям міста, і тим, хто приїжджає з Крайот, Нешера, Тірат-Кармеля та всього Півночі.

Адреса: שד’ ההסתדרות 44, צ’ק פוסט, חיפה.
Якщо вам потрібна карта/маршрут одразу в телефоні, використовуйте посилання на Google: https://share.google/ZQvv9ENHX3H1rWwqh

Графік роботи та контакт

Графік, який важливо знати заздалегідь, щоб не їздити «даремно»:

• Нд–Чт: 9:00–19:00

• Пт і передсвяткові дні: 9:00–14:00

Телефон для запису/уточнень: 055-939-7729.

Якщо ви хочете “швидкі відповіді” без зайвого шуму

Іноді людині простіше подивитися коротке відео, ніж читати довгі пояснення. Для цього є YouTube-канал центру: https://www.youtube.com/@HairHealthHaifa — там можна зібрати базове розуміння, що вважається нормою, а що приводом для діагностики.

А якщо вам важливий більш діловий формат (професійна подача, оновлення, експертні нотатки) — є LinkedIn: https://www.linkedin.com/in/hairhealthhaifa/

Для тих, хто звик отримувати новини коротко і по суті, є і X (Twitter): https://x.com/HairHealthHaifa — зручно, коли потрібно буквально 2–3 думки без «простирадл».

Що можна зробити вже сьогодні, поки ви думаєте про візит

Без магії і без «гарантій»:

1. перестати нескінченно змінювати шампуні «навмання» кожні 5 днів;

2. не чесати шкіру голови «до крові» і не посилювати подразнення скрабами/спиртовими засобами;

3. зафіксувати: коли почалося, що змінювалося (стрес, хвороба, фарбування, дієта, ліки);

4. і прийти на діагностику, щоб не гадати.

Тому що найдорогоцінніша помилка при проблемах з волоссям — не ціна процедури.
Найдорогоцінніша помилка — втрачені місяці в режимі «само пройде».

Фотопроект ізраїльського фотографа Olga Savina присвячений українкам в Ізраїлі став як способом зберегти культурний спадок, а й мостом між двома народами.

Моделі, одягнені у традиційні українські костюми, позують на фоні ізраїльських міст, створюючи візуальну історію, яка поєднує минуле та сьогодення.

«Я хотіла б зробити серію зйомок про українок в Ізраїлі.

Образи, що поєднують минуле та сьогодення.

Моделі, одягнені в регіональний костюм (костюми, характерні для регіонів, з яких вони приїхали) на тлі міст, де вони зараз живуть» – розповідає Olga Savina.

Концепція проекту: минуле та сучасне

Ідея фотопроекту народилася з особистого інтересу Ольги до традиційного українського одягу. Вона досліджує регіональні костюми, збирає та реставрує їх, щоб зберегти пам’ять про свою культуру.

Костюми, які використовуються в проекті, – це або старовинні вбрання, яким вже понад сто років, або їх точні репліки.

Локації зйомок: ключові моменти

Київщина у Хайфі.

Марина, родом із Київщини, зараз живе у Хайфі. Її фотосесія проходила на тлі знакових Бахайських садів, однієї з візитівок міста. Образ Марини включає елементи традиційного київського костюма, а також евакуаційний рюкзак — символ вимушеного переселення та змін, з якими зіткнулися українці. Костюм включає вишиванку з орнаментом, характерним для Київщини, спідницю та пояс. Кожна деталь відтворена з урахуванням історичної автентичності, що дає змогу підкреслити красу та значущість традицій регіону.

Фото тут

Полісся та висотки Рамат-Гана

Фотосесію, присвячену Поліссі, було знято на тлі сучасних висоток Рамат-Гана, що створює сильний контраст між традицією та урбаністичним ландшафтом. Цей регіональний образ розповідає про багату історію Полісся та його природні особливості, відображені в деталях костюма. Основою костюма є полотняна льняна сорочка з тканинними червоними смугами на рукавах. Характерні особливості — глибокий виріз, короткий поділ, захований під спідницею, та мінімальна вишивка, що нагадує ткацькі візерунки. Спідниця-літнік із червоної домотканої вовни з тонкими вертикальними смугами доповнена фартухом із орнаментом. Завершують образ червоні намистини, платок чи намітка, а також тканий пояс, який дівчата зав’язували зліва, а заміжні жінки – праворуч.

Фото тут

Одеська область у Нетанії

Фотосесія, присвячена Одеській області, проходила у Нетанії та включала рідкісний костюм із Кодимського району. Це вбрання вимагало ретельної реставрації, але результат вражає. Фотографії демонструють глибокий зв’язок із культурною спадщиною та унікальність традицій регіону. Костюм складається з додільної сорочки на три пілки з рукавами, які збираються на широкий манжет. Характерна вишивка розташована у верхній частині рукава у вигляді двох смуг – більш широкій та вузькій. Орнаменти, виконані в червоно-чорній гамі, оздоблюються дрібним різнокольоровим бісером. Поверх сорочки одягався сарафан особливого крою з глибокими складками-вафлями та декоративними елементами на спинці. Нижня частина сарафану прикрашена горизонтальними складками та оксамитовими стрічками. Завершують образ широкий пояс із шовковими стрічками та яскраве коралове або скляне намисто, характерне для регіону.

Фото тут

Вінницька область в Ашкелоні

Фотосесія, присвячена Вінницькій області, проводилась у Ашкелоні. Цей регіональний костюм з Бершадського району акцентує увагу на зв’язку культур та історичної пам’яті, поєднуючи минуле та сьогодення. Вона доповнена нагрудником та спідницею з оксамитовою стрічкою, типовою для регіону. Вишивка сорочки відрізняється геометричними орнаментами, які підкреслюють статус та майстерність рукоділки. Нагрудник, популярний саме у Бершадському районі, додає до образу елементи елегантності та символічності. Такий ансамбль створює потужний візуальний образ, який поєднує українську спадщину та сучасність Ізраїлю.

Фото тут

Полтавщина у Яффо

Фотосесія, присвячена Полтавщині, відбулася в Яффо — одному з найколоритніших районів Тель-Авіва. На тлі вузьких вуличок старого міста та історичної архітектури костюм з Полтавського регіону виглядає особливо яскраво, підкреслюючи глибину української традиції. Сорочка виконана в техніці настилу та хрестика, з елементами орнаменту «ламана гілка», які прикрашали уставки та рукави. Цей візерунок доповнений восьмикінцевими зірками та геометричними елементами, що надає поряд символічність. Весь ансамбль завершує традиційна спідниця з характерними для регіону трьома защипами та підбоєм — зміцненням подолу для надання ваги. Цей образ створює гармонійне поєднання традиційного українського одягу із духом сучасного ізраїльського міста.

Фото тут

Луганщина: символ стійкості у Хайфі

Образ, присвячений Луганщині, став символом стійкості та нагадуванням про культурну ідентичність регіону, більшість якого сьогодні перебуває під тимчасовою окупацією. Фотосесія з луганським строєм відображає важливість збереження спадщини навіть в умовах війни та змін. Орнаменти включають дерево життя, квіткові мотиви на рукавах та смужки вишивки на сполучних швах. Специфічний орнамент доповнюється реплікою спідниці з кубового ситця, прикрашеної оксамитовими стрічками і широкими складками внизу. Зовнішні намисто виконані з великих бурштинових намистин, що характерно для прикрас Луганщини. На тлі терикону та степових пейзажів це вбрання символізує глибокий зв’язок із батьківщиною та силу духу українських жінок.

Фото тут

Що робить проект унікальним?

Фотопроект вирізняється своїм прагненням не лише зберегти українську культурну спадщину, а й адаптувати її до ізраїльської реальності.

Основні акценти:

• Костюми як носії історії. Кожна деталь – від вишивки до тканини – розповідає історію регіону та його мешканців.
• Візуальний контраст. Поєднання традиційних нарядів із сучасною архітектурою Ізраїлю створює сильні образи.
• Об’єднання культур. Проект допомагає українкам знайти своє місце в новій країні, зберігаючи зв’язок із корінням.

Погляд на єврейську та українську культуру

Цей фотопроект також символізує зв’язок між єврейським та українським народами. Ізраїль, який став домом для тисяч українців, які пережили війну, надає унікальну платформу діалогу між культурами.

«Я вже кілька місяців вивчаю особливості регіонального вбрання. Почала збирати костюми. Щось я купила, щось позичили для проекту друзі.

Я багато слухаю лекцій, захоплююсь різноманітністю традицій та тим, як вони відтворювалися у вишиванках та поєднанні елементів регіонального «ладу». Це як історія регіону на полотні, її можна «читати», вона розповідає про край та про господиню.» – ділиться Olga Savina.

Наш сайт НАновини – Новини Ізраїлю завжди приділяє увагу важливим ініціативам, які зміцнюють порозуміння між народами. Цей проект є чудовим прикладом того, як мистецтво допомагає будувати культурні мости.

Проект Olga Savina – це більше ніж просто фотосесії. Це візуальне оповідання, яке зберігає культурну спадщину та будує мости між народами.

Про Olga Savina

Olga Savina – Дитячий та сімейний фотограф в Ізраїлі. Вона з Києва. Нині живе в Хайфі.

«Я фотографую все, що пов’язане із коханням. Love Story, весілля, вагітність, новонароджених, дітей, сім’ї. А ще я знімаю під водою, бо море люблю 🙂

Подорожуючи по всьому світу, я проводжу фотосесії у найпрекрасніших куточках нашої планети. Ізраїль для мене одна з найкрасивіших країн.

Пошуки нових красивих та незвичайних локацій для зйомки – моя пристрасть. Ви можете переглянути місця для фотосесій в Ізраїлі у відповідному розділі мого сайту.»

Познайомитись ближче і навіть замовити фотосесію можна тут:

Facebook – https://www.facebook.com/olga.savina.94

Instagram – https://www.instagram.com/olga.savina.photo

Сайт – https://savinaphotos.com/

… … … … … … ..

НАновини – Новини Ізраїлю продовжать розповідати про подібні ініціативи, які зміцнюють зв’язок між Ізраїлем та Україною.

Автор: Павло Швейко

«Допоможіть Україні бути почутою на міжнародній арені в Ізраїлі» — з такою формулюванням Israeli Friends of Ukraine почала збір коштів на українську експозицію Міжнародного фестивалю фотографії PHOTO IS:RAEL. За інформацією організаторів проєкту, вперше туди запрошена саме група українських фотографів, які сьогодні живуть в Ізраїлі. Частина учасників приїхала сюди після початку повномасштабного російського вторгнення.

Виставка повинна працювати всі дні фестивалю — з 11 по 21 листопада 2026 року. Організатори українського проєкту розраховують, що за цей час фотографії зможуть побачити близько 50 тисяч осіб: ізраїльська публіка, іноземні гості, представники культурних, громадських та дипломатичних організацій. Сам PHOTO IS:RAEL не обіцяє конкретні 50 тисяч відвідувачів, а говорить про «десятки тисяч» щорічно, тому першу цифру правильніше сприймати як оцінку Israeli Friends of Ukraine.

У цього проєкту є ще одна особливість. Українські роботи потраплять не на спеціалізований захід діаспори, куди в основному прийдуть люди, вже зацікавлені Україною, а в загальну програму великого ізраїльського фестивалю. Для НАновини — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency тут якраз і знаходиться головний сюжет: українська тема виходить до аудиторії, яка могла зовсім не планувати окремо шукати виставку про Україну.

PHOTO IS:RAEL 2026: 50 виставок і більше 200 фотографів

13-й Міжнародний фестиваль фотографії PHOTO IS:RAEL розміститься цього року в комплексі Тель-Авівської синематеки, вул. HaArba’a, 5. PHOTO IS:RAEL оголошує близько 50 відкритих виставок і роботи понад 200 фотографів з Ізраїлю та інших країн. Крім виставок будуть фільми, екскурсії, зустрічі з авторами та сімейні заходи. Саме фестивальне простір відкрито безкоштовно; окремо оплачуються тільки деякі спеціальні події та екскурсії.

11 листопада, в день відкриття, фестиваль працюватиме з 20:00 до 22:00. З неділі по четвер заявлені години 10:00–22:00, у п’ятницю — 10:00–16:00, у суботу — знову до 22:00. Дістатися можна, зокрема, через станцію червоної лінії легкорельсу Carlebach; залізнична станція Tel Aviv HaShalom теж знаходиться порівняно недалеко. Для ізраїльського читача це корисна деталь: мова йде фактично про центр Тель-Авіва, а не про закриту виставкову площадку на периферії.

Тема нинішнього фестивалю — Citizens / אזרחים / «Громадяни». PHOTO IS:RAEL трактує її ширше формальної запису в теудат-зеуте: хто отримує можливість бути поміченим, чий голос присутній у суспільстві і наскільки людина здатна брати участь у формуванні загальної реальності. Тому українська виставка потрапляє в тему досить природно — автори, частина яких змінила країну проживання через війну, розповідають про власний досвід вже всередині ізраїльського суспільства.

Від HaTachana до синематеки: як з’явився фестиваль

Історія PHOTO IS:RAEL почалася задовго до нинішньої української ініціативи. Перший Міжнародний фестиваль фотографії пройшов ще в 2009 році в комплексі HaTachana в Тель-Авіві під темою Point of View. З створенням першого фестивалю пов’язані фотографи Еяль Ландесман і Ельдад Рафаелі; Рафаелі згодом кілька років відповідав за його художній напрямок. Нинішня організація PHOTO IS:RAEL існує з 2012 року як חברה לתועלת הציבור, або скорочено חל״צ — ізраїльська суспільно корисна компанія, що працює без мети розподілу прибутку.

Офіційна ретроспектива показує, як змінювалися майданчики і теми. У 2010 році в тель-авівському порту проходив проєкт «Short Exposure», у 2012-му фестиваль «Sustainability» прийняли в порту Яффо, у 2014-му «Photographic Memory» — на території Carmel Winery в Рішон-ле-Ціоні. Потім були «Safe Space» в Яффо в 2016 році, «Identity» в Midtown в 2017-му, «Relations» в 2018-му, «Fantasy» в Azrieli Sarona в 2019-му і «Transformation» на Kikar HaMedina в 2020-му.

У 2021 році фестиваль отримав тему «Meeting Point», у 2022-му — «Action». Випуск, спочатку запланований на листопад 2023 року, через обставини був перенесений на березень–квітень 2024-го і пройшов без загальної теми. У 2025 році 12-й фестиваль називався Voices — «Голоси», його головним куратором була Світлана Рейнгольд. Тепер наступний крок — Citizens. У цій послідовності досить добре видно, куди сама інституція рухалася останні роки: фотографія тут все частіше використовується не тільки як художній об’єкт, але і як спосіб говорити про спільноту, ідентичність і можливість бути почутим.

Зараз Еяль Ландесман вказаний як співзасновник і директор PHOTO IS:RAEL, Ціон Бахлуль очолює раду директорів, Світлана Рейнгольд працює головним куратором. Співзасновник Іцхак Горен входить до ради директорів; Ітай Бар-Йосеф відповідає за розвиток і партнерства, Нетта Граф — за соціальні програми. Тобто за фестивалем стоїть постійна організація з цілорічною діяльністю, а не тимчасова команда, зібрана під один листопадовий проєкт.

PHOTO IS:RAEL називає себе незалежною структурою і пише, що не отримує постійної підтримки державних або громадських органів. При цьому в відкритому державному реєстрі є, наприклад, окрема угода Міністерства закордонних справ Ізраїлю з організацією на 13 000 ₪ у 2018 році, пов’язана з міжнародною складовою фестивалю Identity. Це не те ж саме, що постійне бюджетне фінансування, але важливе уточнення до того, як влаштована її робота: окремі проєкти могли отримувати підтримку державних структур.

Тут взагалі давно дають камеру тим, про кого зазвичай знімають інші

Одна з центральних програм організації називається PHOTO IS:VOICE. Вона заснована на методиці photovoice: учасника не перетворюють в об’єкт чужого репортажу, а навчають самому знімати власне життя і визначати, що саме він хоче показати оточуючим. Для читача, який з терміном не стикався, сенс досить простий — людина з спільноти стає автором розповіді про себе, а не тільки героєм фотографа з боку.

PHOTO IS:RAEL повідомляє, що з 2015 року через її соціальні проєкти пройшло понад 10 тисяч дітей і дорослих з понад 250 спільнот Ізраїлю. Їх роботи виставляються на тому ж Міжнародному фестивалі поруч з професійною фотографією. Організація прямо пояснює це спробою зруйнувати звичну ієрархію між тими, кого прийнято показувати, і тими, хто зазвичай вирішує, як саме їх показувати.

Для української групи ця історія має пряме відношення до справи. Тут приїжджі з України не стають ілюстрацією до чужої розповіді про біженців або війну. Фотографи виступають авторами і самі обирають, з якими зображеннями вийти до ізраїльського глядача.

Україна на PHOTO IS:RAEL з’являється не вперше

Тут потрібна акуратна формулювання. Слова Israeli Friends of Ukraine про «вперше запрошену групу» не означають, що до 2026 року на фестивалі взагалі не було ні України, ні українських авторів.

У 2018 році серед 29 переможців міжнародного Open Call фестивалю були Крістіна Биляк і Сергій Мельниченко з України. Тоді PHOTO IS:RAEL отримав понад 900 портфоліо з 52 країн, а відібрані проєкти показувалися в рамках фестивальної теми Relations.

У 2022 році Вікторія Сорочинська представляла Україну серед двадцяти фіналістів Meitar Award for Excellence in Photography — премії PHOTO IS:RAEL і фонду сім’ї Цві та Офри Мейтар. Її проєкт називався POLTAVALAND: Ukraine’s Place of Power, а в іншій події фестивалю Сорочинська вже була позначена як фотограф Ukraine/Israel. Це особливо близький прецедент нинішньої історії: українська біографія і ізраїльська присутність перетнулися на цій площадці ще чотири роки тому.

Тоді ж показувався проєкт Ukraine Runs Through It Юстини Мельникевич. Фотограф багато років працювала в Україні, а Дніпро використовувала як лінію, через яку розповідала про історію, географію і відмінності регіонів країни. Після повномасштабного російського вторгнення в 2022 році цей багаторічний проєкт отримав вже зовсім інший контекст — річка стала в тому числі лінією війни і оборони. Виставка проходила в співпраці з польським Інститутом Адама Міцкевича.

Ще один проєкт 2022 року — In Their Own Words ізраїльської фотографки Міхаль Хельбін. У березні після початку вторгнення вона приїхала в Польщу і знімала українських біженців і польські сім’ї, які приймали їх у себе. Фестиваль проводив по цій виставці окрему зустріч Хельбін з журналісткою Шані Літман.

Пізніше PHOTO IS:RAEL показував Finding Safe Space міжнародної ізраїльської гуманітарної організації IsraAID. Для ізраїльського читача назва знайома, але контекст тут суттєвий: проєкт розповідав про роботу IsraAID з українськими жінками і дітьми на кордоні після початку вторгнення, а також про програми всередині України — від забезпечення водою до медичної і психологічної допомоги.

Тому нинішнє «вперше» краще розуміти вузько і точно: за даними Israeli Friends of Ukraine, вперше на PHOTO IS:RAEL запросили окрему групу українських фотографів, які зараз живуть в Ізраїлі. Станом на 1 жовтня окремої картки цієї виставки з повним списком авторів на сайті фестивалю ще немає. Імена учасників, куратор, остаточна назва експозиції, кількість робіт і конфігурація стенду поки публічно не розкриті.

Це вже не єдиний український культурний проєкт в Ізраїлі

Нинішня виставка з’являється не на порожньому місці. У березні НАновини детально розповідали про проєкт «Це (не) моя війна» в Бат-Ямі, який об’єднав 15 ізраїльських художників, народжених в Україні. За ним стояла «Платформа 202», створена для підтримки українських авторів в Ізраїлі; кураторами були Віра Гайліс і Світлана Матвієнко.

Там був схожий процес: українська тема переставала існувати тільки всередині української спільноти і входила в звичайний культурний простір Ізраїлю. Саме тому нинішня участь в PHOTO IS:RAEL логічно дивитися не як на окрему акцію, а поруч з вже з’явилися проєктами.

16–17 жовтня в Тель-Авіві пройде ще одна виставка, про яку ми писали, — «Нитки ідентичності» Яни Дерези. Сучасні українські мотанки там використовуються для розмови про пам’ять, переїзд і ідентичність; проєкт також проходить в співпраці з Israeli Friends of Ukraine.

Живопис, традиційна форма, фотографія — проєкти різні. Загальним стає інше: розмова з ізраїльською аудиторією йде вже не тільки через політичні заяви, мітинги або новини з фронту.

Хто збирає 10 тисяч шекелів

Israeli Friends of Ukraine працює в Ізраїлі з 2014 року. Співзасновник і керівник організації — Анна Жарова, співзасновник і керівник операційної діяльності — В’ячеслав Фельдман. IFU займається гуманітарними, громадськими і культурними проєктами, пов’язаними з Україною і українсько-ізраїльськими відносинами.

За власною опублікованою статистикою IFU, організація відправила 157 тонн гуманітарної допомоги, зібрала близько 2 млн шекелів на потреби українців, провела після початку повномасштабної війни 39 протестних і благодійних заходів і передала українським військовослужбовцям 18 500 ізраїльських бандажів і турнікетів. На сайті організації є також проєкти допомоги всередині Ізраїлю після 7 жовтня, включаючи Salute IDF і роботу волонтерів на півдні країни.

У випадку з PHOTO IS:RAEL IFU підкреслює: основна частина витрат вже покривається організацією, а 10 000 ₪ — це недостаюча сума. Тобто неправильно писати, ніби вся українська виставка «коштує десять тисяч шекелів».

Саме виставкове виробництво дійсно вимагає значних грошей. Для розуміння масштабу можна взяти офіційний приклад минулорічного фестивалю: у 2025 році PHOTO IS:RAEL пропонував учасникам окрему конструкцію розміром 3,6 на 2,4 метра з дизайном, друком, текстами і кураторським супроводом за 4 650 ₪. Це тариф іншого проєкту і іншого року, тому переносити його на українську експозицію не можна, але він показує, з чого взагалі складаються витрати на подібну участь.

Як підтримати виставку

Збір проходить через Grow. У призначенні вказано «Виставка / תערוכה», суму людина обирає самостійно. Організатори обіцяють розмістити імена всіх донорів, які захочуть бути публічно згаданими, в окремому блоці подяк безпосередньо на стенді виставки.

Посилання для пожертвувань

До відкриття залишається трохи більше місяця. За цей час повинна з’явитися і повна програма PHOTO IS:RAEL 2026, включаючи імена українських учасників і подробиці самої експозиції. Тоді стане зрозуміліше, які саме історії вони привезуть на HaArba’a, 5 і як буде побудована виставка.

Поки відома базова конструкція проєкту: 11 днів у центрі Тель-Авіва, міжнародний фотографічний фестиваль, окрема група українських авторів з Ізраїлю і недостаючі 10 000 шекелів на завершення виставки. У цьому вигляді історія досить конкретна і без додаткових лозунгів: українським фотографам пропонують професійну ізраїльську площадку, а збір потрібен для того, щоб цим запрошенням вдалося скористатися.